Начит а нкуяд ив люс ьт а к, щозне їу чні з а че рпа т имут ьх орошог ос ма куід оброг ороз у му . Тимт ре бавне ївбира т ит і ль кина йкра ще зна йкра щог о. Зма лихпис а т е лі вму с имот і ль кит а к е в ияв лят и, чог оне ма євпровод ирі влі т е ра т у рних . Симпока же мо, якроз у мовеок о, на бра в шис ьс или у жног от а л а нт а , пос т е ре г а л овжит т ілюд с ь к ому впот щос ьт а к е , д очог онед од ив ивс ьіс а мг е ні й.
Па нте л е ймо нКу л і ш
Ант ол ог і яу кра ї нс ь к оїлі т е ра т у ри 1 7 9 2 –1 8 8 3
ЧАСТИНАПЕРША LAURUS
ЧАСТИНАПЕРША
1
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
•
ч а с т ина
Антон Головатий Іван Котляревський Остап Рудиковський Псевдо-Кониський Василь Гоголь-Яновський Василь Капніст Петро Гулак-Артемовський Василь Наріжний Павло Білецький-Носенко Тимко Падура Левко Боровиковський Антоній Поґорєльський Микола Гоголь Ізмаїл Срезневський Грицько Основ’яненко Євген Гребінка Руслан Шашкевич Николай Устиянович Тарас Шевченко Віктор Забіла Олександр Корсун Михайло Петренко Костянтин Думитрашко Олександр Чужбинський Микола Костомаров Н. Мартовицький Пантелеймон Куліш Яків Щоголев
2
п ер ш а
м и х а й ло назар е нко
Крім «Кобзаря» А нтологія укра ї нс ь ко ї літ е ратур и 1792–1883 Частина перша
Київ l au ru s 2021 3
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
•
ч а с т ина
п ер ш а
УДК 821.161.2"1792/1883"(082.21) Н 19
Назаренко, Михайло. Н 19 Крім «Кобзаря». Антологія української літератури 1792–1883. Частина перша. Київ : Laurus, 2021. — 496 с., іл. ISBN 978-617-7313-62-4 ISBN 978-617-7313-60-0 (ч. 1) Українська література XIX століття була значно дивнішою і різноманітнішою, ніж можна подумати, переглядаючи шкільні й університетські програми. В антології Михайла Назаренка зібрано півтори сотні текстів, переважно маловідомих або й зовсім не відомих сучасному читачеві. Деякі не передруковувались уже півтора століття. Це не обов’язково «найбільш значущі» чи «найбільш впливові» твори — але передовсім цікаві сьогодні. Від «Пісні Чорноморського війська» Антона Головатого до «Не пора» Івана Франка пролягає шлях нашої культури від «Малоросії» до «України», непрямий, непевний, непередбачуваний. До антології також увійшли есе про кожного з сорока восьми авторів: чому вони писали саме так і саме про це? Чому одних забули, а інших пам’ятають за геть не найкращими творами? До першої частини ввійшли тексти авторів, що дебютували в 1790–1840‑х роках. Це Котляревський, «котляревщина» і романтики, які намагалися її подолати, витворивши нове минуле й нове майбутнє України.
УДК 821.161.2"1792/1883"(082.21)
ISBN 978-617-7313-62-4 ISBN 978-617-7313-60-0 (ч. 1)
© М. Назаренко, 2021 © Видавництво Laurus, 2021
4
ЗМІС Т Вступ. Археологія макетів Коротка віршознавча довідка
11 19
АНТОН ГОЛОВАТИЙ Песнь Черноморского войска, по получении на землю Высочайших Грамот сочиненная
21 29
ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная [Уривки] Наталка Полтавка. Малороссийская опера [Уривок]
30 38 48
ОСТАП РУДИКОВСЬКИЙ Крестообразные эпиграммы на день ангела митр. киевск. Серапиона
50 52
ПСЕВДО-КОНИСЬКИЙ История Русов или Малой России [Отрывок] Гетман Иван Степанович Мазепа Доносы Кочубея и Искры на Гетмана. Казнь их Речь Гетмана к народу Вероломная сдача Батурина
54 59 59 60 61 64
ВАСИЛЬ ГОГОЛЬ-ЯНОВСЬКИЙ Пантелеймон Куліш. Несколько предварительных слов Простак, или Хитрость женщины, перехитренная солдатом
69 71 75
ВАСИЛЬ КАПНІСТ Обуховка [В сокращении]
90 94
ПЕТРО ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ В Полтаву à ma bien-aimée Apollinaire, sur l’oubli de son beau manchon В Полтаву до любої моєї Аполлінарії з приводу її забутої муфти (переклад із французької Максима Рильського)
96 105 106
ВАСИЛЬ НАРІЖНИЙ Бурсак, малороссийская повесть [Отрывок] Бурса
107 113 113
ПАВЛО БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО Дві миші: одна мійская, а другая хуторная Ївга. Балада з Бюргера
117 122 123
5
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
•
ч а с т ина
п ер ш а
ТИМКО ПАДУРА Із циклу «Українки» Козак Рухавка Кошовий Із циклу «Думи» Дашкович Мандрівець
127 136 136 138 139 142 142 146
ЛЕВКО БОРОВИКОВСЬКИЙ Подражаніє Горацію Чарівниця. Баллада малороссийская Волох Зімній вечір (З Пушкіна) Палій Из цикла «Шесть малороссийских простонародных баллад» Хромой скрипач До дрюкаря [Вступ до збірки «Байки й прибаютки Левка Боровиковського»]
147 151 153 156 156 157 157 157
АНТОНІЙ ПОҐОРЄЛЬСЬКИЙ Монастырка [Отрывок]
160 163
МИКОЛА ГОГОЛЬ Предисловие [к первой части «Вечеров на хуторе близь Диканьки»] [Размышления Мазепы] Обложка поэмы «Похождения Чичикова, или Мертвые души»
169 174 177 178
ІЗМАЇЛ СРЕЗНЕВСЬКИЙ Из «Запорожской старины» Битва Чигринская Смерть Хмельницкого [Из заметок к думам] Майор, Майор! Рассказ
179 190 190 192 193 194
ГРИЦЬКО ОСНОВ’ЯНЕНКО Украинское утро (Отрывок [из повести «Маруся»])
227 238
ЄВГЕН ГРЕБІНКА Ведмежий суд Из поэмы «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого». Пролог [В сокращении]
240 246
6
159
247
з м і с т
РУСЛАН ШАШКЕВИЧ Сумрак вечерний
252 263
НИКОЛАЙ УСТИЯНОВИЧ Осінь Гей-гей! милий Боже! Верховинець Туга Поход Руси на Царьгород. 907 года
264 272 272 273 274 274
ТАРАС ШЕВЧЕНКО Нищий «Чи не покинуть нам, небого…»
276 284 285
ВІКТОР ЗАБІЛА Кохання Палій
286 289 290
ОЛЕКСАНДР КОРСУН Коханка
291 295
МИХАЙЛО ПЕТРЕНКО «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» «Тебе не стане в сих містах…»
296 298 298
КОСТЯНТИН ДУМИТРАШКО Золотоноша Жабомишодраківка (Βατραχομυομαχια). На нашу руську мову перештопав К. Д. [Скорочено]
300 302 303
ОЛЕКСАНДР ЧУЖБИНСЬКИЙ Упырь (Малороссийское предание) [В сокращении] Прощання [Скорочено] Думка
310 312 317 318
МИКОЛА КОСТОМАРОВ Весна й зима Співець Митуса Погибель Єрусалима Сорок лет (Народная малороссийская легенда) [В сокращении] Скотской бунт (Письмо малороссийского помещика к своему петербургскому приятелю) [В сокращении]
319 331 331 332 334
7
368
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
•
ч а с т ина
п ер ш а
Н. МАРТОВИЦЬКИЙ 386 До коня 387 ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ Орися. Ідилія Чорна рада, хроніка 1663 року [Уривки] Солониця [Уривок] До кобзи Рідне слово Із переспіву Псалтиря Псальма I. Блаженъ муж иже не иде на совѣтъ нечестивыхъ Псальма СІІ. Господи, услыши молитву мою Псальма CIV. Благослови, душе моя, Господа. Господи, возвеличился єси зѣло Псальма CXXVI. Внегда возвратити Господу плѣнъ Сіонь Псальма CXXVII. Аще не Господь созиждетъ домъ, всуе трудишася зиждущіи Слава До рідного народу, подаючи йому український переклад Шекспирових творів Епилог [до «Хуторної поезії»] [Скорочено] До Кобзи та до Музи На чужій чужині Праведне пануваннє Трі поети Пионер
388 399 404 434 434 435 436 436 437
ЯКІВ ЩОГОЛЕВ У полі Степ Осінь Келих Ялта
448 455 456 456 457 458
438 440 440 441 443 444 445 445 446 446 447
Примітки 461 Словник 489
8
І першими завжди прокидаються збирачі книжок на речових ринках, і розкладають свої скарби вздовж міської кладки. І вже озираються на вітрі поети у мокрих, як подушки, старих антологіях, викинуті зі шкільної програми, але не викинуті з життя. Сергій Жадан
9
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
Моїй дружині
10
•
ч а с т ина
п ер ш а
В ступ
Археологія макетів Мені спало на думку зібрати те з української класики, що є цікавим для сучасного читача. Не обов’язково найбільш важливим чи найбільш впливовим — просто цікавим. Тому хрестоматійні тексти стоятим уть тут поруч із напівзабутими або забутими зовсім. На запитання, хто ж такий «сучасний читач», можу відповісти лише: я й такі, як я, — бо, звісно, не провадив соціологічне опитування. Сподіваюся, ця книжка дозволить побачити класичну українську літературу дещо з іншого боку — не зовсім такою, як у шкільних і навіть вишівських програмах. Ролан Барт казав: «Література — це те, що викладають, ось і все» («La littérature, c’est ce qui s’enseigne, un point c’est tout»). В цьому сенсі чимала частина антології «літературою» не є — і дарма. «Сьогоднішній істо рик української літератури повинен виконувати працю археолога, та ще й археолога, що відкопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані».1 Небагато змінилося за сімдесят п’ять років, відколи Юрій Шевельов ужив цю метафору. Очевидно, що канон національної літератури ХХ століття ще не склався остаточно. Але ж із класикою начебто все зрозуміло: Тарас-Іван-Леся, ну, й іще дехто. Зрозуміло, та не зовсім. (Я повірю, що культурні зміни справді незворотні, коли побачу Пантелеймона Куліша на графіті та гривневих купюрах: коли він увійде до масової свідомості.) Недарма Марко Павлишин назвав збірку своїх статей про українську літературу «Канон та іконостас» (1997): різниця між поняттями начебто невелика, але посутня. З іконостасом не пограєшся, на нього можна лише молитися — або палити, як Семенко «Кобзаря». До нього важко потрапити, але ще складніше когось випхати з цього «деісуса». Став українським класиком — і ти вже навіки український класик. Іконостас не викликає питань, звідки він узявся і хто його створив. Він нібито існує як об’єктивний факт: недарма в передмові до перевидання «Історії українського письменства» Сергія Єфремова ледь не найбільшою науковою заслугою вченого називають те, що він, «наш літературний Менделеєв»2, визна чив періодичну таблицю — себто той-таки канон — письменників-класиків. Звісно, при такому підході зникає відмінність між «визначив принципи співвіднесення хімічних елементів» і «наказав вважати класиками тих, а не тих». В тому й полягає сутність «іконостасного» підходу до літератури. Ідеологія завжди видає себе за «природу речей»: так є, бо… ну, бо так воно є і не може бути інакше. 1 Юрій Шерех. Інший романтик, інший романтизм [1944, опубл. 1966] // Юрій Шерех. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. Київ, 1993. С. 46. 2 Сергій Єфремов. Історія українського письменства. Київ, 1995. С. 6.
11
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
•
ч а с т ина
п ер ш а
Між тим, достатньо відступити на крок, аби побачити, що пострадянський канон є модифікацію радянського, а радянський — модифікацією народницького. Як глузливо зауважив той-таки Шевельов, до більшості історій української літератури, написаних у цій традиції, можна було б поставити епіграфом слова Улі з «Мини Мазайла»: «Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне…».1 Ось так чимало письменницьких постатей дісталися ХХІ століття, хоча, якщо чесно, краще б уже в ХІХ їх забули всі, крім істориків літератури. Або, за присудом Пантелеймона Куліша, «нехай їх перелічує бібліограхвія охоча, а дітвÓрі нащо знати їх нікчемні писання?»2 Так отож. Трохи статистики. Я порівняв склад своєї збірки з десятьма достатньо репрезентативними антологіями — чотирма дореволюційними, чотирма радянськими й двома пострадянськими.3 Під цими обкладинками — 139 текстів (чи трохи більше, якщо всі вірші з циклів рахувати окремо). 73 із них або не входили до жодної з десяти книжок, або входили інширадянських антологіях не передруковувались ми фрагментами; у пост 102 з відібраних мною творів. Причини такої невідповідності очевидні: багато текстів, які здавалися сучасникам маргінальними й не дуже вдалими, насправді виявились протомодерністськими; вони вказували на шляхи, якими наша культура тоді не пішла. Отже, інша література, можливо, навіть, інший канон.4 На жаль, я не компетентний у сфері польсько-, єврейсько- та німецькомовної словесності України, тож до антології увійшли тільки тексти, створені українською й російською мовами. Охопити неохопне неможливо, а все ж таки шкода. Вважаймо, що українську школу польського романтизму представляють у цій книжці вірші Тимка Падури. Слід врахувати також, що випадків українсько-російського письменницького білінгвізму було безліч, а, скажімо, Словацький чи Захер-Мазох писали тільки рідними мовами. Інакше кажучи, російсько- й україномовні твори функціонували в одному культурному просторі, а україно- й польсько-/німецькомовні — ні. Дивно було б заперечувати багатомовність українського літературного процесу першої половини ХІХ століття (насправді ж — і значно пізнішого часу: Юрій Федькович, перейшовши на українську, не припиняв писати німецькою). Звісно, не все, написане тоді про Україну, є частиною нашої літератури («Полтаву» Пушкіна ніхто ж не зараховуватиме?), але й не все російськомовне належить до літератури російської — або, радше, 1 Юрій Шерех. На риштованнях історії літератури [1956] // Юрій Шерех. Друга черга. Література. Театр. Ідеології. Б. м., 1978. С. 28. 2 Лист до Олександра Барвінського від 9 (21) квітня 1869 р. (Олександер Барвінський. Спомини з мого життя. Частини перша та друга. Нью-Йорк Київ, 2004. С. 139). 3 «Руска читанка для висшої ґимназиї» (ч. 2–3, 1871), «Вік» (т. 1–2, 1900–1902), «Акорди» (1903), «Українська муза» (1908), «Антологія українського оповідання» (т. 1, 1960), «Поети пошевченківської доби» (1961), «Антологія української поезії» (т. 2–3, 1984), «Українські поети-романтики» (1987), «Українська література ХІХ століття» (2006), «Нове слово» (кн. 1–2, 2012–2013). 4 Про роль антологій в історії нашої культури див.: Олена Галета. Від антології до онтології: антологія як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ початку ХХІ століття. Київ, 2015.
12
в с т уп
•
арх е олог і я
м ак е т і в
не тільки до російської. Питання «Гоголь — український чи російський письменник?» має такий саме присмак, що й «Ви перестали пити вранці коньяк — так чи ні?» Гоголь належав до імперської літератури, й перші читачі «Диканьки» не бачили принципової різниці між ним і Котляревським — хіба що в останнього незрозумілих діалектних слів більше.1 Є така класична праця — стаття Іммануїла Валлерстайна «Чи існує Індія?»2. До українського контексту її ідеї першим приклав, здається, російський дослідник Алєксєй Міллєр.3 Уявіть собі, — пропонує Валлерстайн, — що до 1947 року на півострові Індостан поряд існували французька й британська колонії. Після звільнення вони утворили дві держави, й почали з’являтися книжки: «Історія Дравідії» та «Історія Гіндустану». Очевидно, що ці «історії» існують лише в сучасній перспективі: ми знаємо, що історія прямувала таким чином, аби виникли саме дві, саме ці держави. Або, в іншому варіанті подій, — лише одна, яку ми й називаємо Індією. (Насправді, звісно, не одна: Валлерстайн пам’ятає про Пакистан і Бангладеш.) Історію — й історію культури в тому числі — треба позбавити телео логічності, цілеспрямованості. Як сформулював американський письменник Джон Краулі, — якщо ми можемо уявити інше минуле, то можемо й створити інше майбутнє. Дійшовши до цього, я наштовхнувся на те, що спочатку здалося мені парадоксом. Розглянемо нашу історію (без брому). Хоч як важко в це повірити, але вона могла бути не просто гіршою, а значно гіршою. Врешті, ми можемо уявити наші «Дравідію і Гіндустан» — Захід і Схід, які залишаються частиною території інших держав: курдський варіант. Все могло бути інакше. Ми могли втратити всі шанси. Ми могли не втратити жодного. Чи ні? А тепер подивимося на літературу. Лише зібравши разом усі твори до цієї антології, я побачив, що вони утворюють дуже звичну послідовність: від пізнього бароко, через недопроявлений класицизм і сентименталізм — до романтизму, реалізму й навіть початків модернізму. Виходить, що суспільна історія, яка начебто має бути детермінована безліччю факторів, є лише одним із можливих варіантів. Натомість творчість, царина нескінченої свободи духу, — визначена загальним (принаймні, загальноєвропейським) рухом, де кожен письменник лише трохи посувається у визначеному напрямі. Історичний шлях України міг бути різним, але зміна естетичних систем могла бути лише такою, як була. Історія менш визначена, ніж культура. Дмитро Чижевський приклав європейську схему (від середньовіччя до модернізму) до нашої культури й зробив невтішний висновок: українська література «неповна». Цей прикметник ми зустрічаємо вже у Лесі Українки, але в дещо іншому сенсі: вона мала на увазі, що в нашій культурі відсутні 1 Див., зокрема, рецензії на «Диканьку» в журналі «Телескоп» та газеті «Северная пчела» (автори — Ніколай Надєждін та Васілій Ушаков): Русская критическая литература о произведениях Н. В. Гоголя. Составил В. Зелинский. Ч. 1. Москва, 1889. С. 7, 9. 2 Immanuel Wallerstein. Does India Exist? [1986] // Immanuel Wallerstein. Unthinking Social Science: The Limits of Nineteenth-Century Paradigms. Philadelphia, 2001. P. 130–134. 3 А. Миллер. Украинский вопрос в Российской империи [2000]. Киев, MMXIII. С. 27–31, 51–52.
13
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
•
ч а с т ина
п ер ш а
переклади ключових творів світової літератури й вони не можуть справити потрібний вплив.1 А що мав на увазі Чижевський? Цитата велика, але необхідна. Втративши провідні верстви наприкінці 18 ст., українська нація зробилася нацією «неповною». «Неповною» стала і література (див. далі). Весь сенс і зміст українського національного руху протягом 19 ст. складався з «доповнення» національного організму до певного культурно-самостійного стану. Це нелегке завдання в сфері літератури полягало між іншим у тому, щоб утворити повну систему літературних форм. Це довго не вдавалося, тим більше, що на перешкоді стояли різні суспільні та політичні процеси. Література іноді досягала цієї мети, але потім знову приходила доба підупаду. Головне: «неповна» література не могла задовольнити потреб самого культурно-провідного шару. Витворення самодовільної літератури вдалося лише українській модерній літературі з її різноманітністю літературних ґатунків та течій. […] Коли за часів барокка українській літературі бракувало лише деяких ґатунків, в цілому середній українець міг задовольнити більшу частину своїх літературних потреб власною літературою, часи клясицизму утворили зовсім інший стан: українська література була лише якимсь можливим доповненням до літератури чужомовної, однаково чи російської, чи французької, чи польської. Несамостійність літератури зовсім не зв’язана з низькою якістю літературних творів, — серед творів українського клясицизму є твори повновартні, але з усієї різноманітности літературних ґатунків репрезентовані лише кілька та до того в кожному разі такі, які не могли б цілком задовольнити духові потреби модерної людини, навіть і без якихось занадто вже загострених духових інтересів.2
Чижевський при цьому підкреслює, що зі зникненням еліт втрачаються не лише творці: що не менш важливо, втрачається потенційний споживач.3 Отже, своя література стає приємним, але, зрештою, необов’язковим додатком до чужої, котра не дуже усвідомлюється як «чужа», бо якраз на межі XVIII–XIX століть культури імперії та колонії і визначають, що буде «своїм», а що «чужим». В неповній літературі зникають цілі сфери: наш класицизм знає лише низький штиль («Енеїда»4), а високий з’являється надто пізно, аж за пів століття (переспіви псалмів Гулака-Артемовського); романтизм цілковито позбавлений теоретичного самоусвідомлення (огляди малоросійської літератури 1840-х років аж ніяк не виконують цю функцію); реалізм дов гий час намагаються обмежити «живою етнографією» (Куліш) та «язиком сільської баби, з її синтаксисом» (Нечуй-Левіцький5). «Повнота» літератури означає «повноту» культури й суспільства, і вплив тут двосторонній. Лист до Михайла Косача від 26–28 листопада (8–10 грудня) 1889 р. Дмитро Чижевський. Історія української літератури від початків до доби реалізму. Нью-Йорк, 1956. С. 322–323, 329–330. 3 Там само. С. 329. 4 Тут і далі курсивом позначено назви творів, що увійшли до цієї антології. 5 Письменник називав себе саме Левіцьким, а не Левицьким. 1 2
14
в с т уп
•
арх е олог і я
м ак е т і в
Аргументами дослідників, які полемізують з Чижевським, не можна знехт увати.1 Справді, чому ми маємо розглядати національну літературу з точки зору її (не)відповідності зовсім іншій системі? Чому не припустити, що в неї просто свій шлях розвитку? Я усвідомлюю, що спрощую витончену аргументацію, але, в будь-якому разі, відповідь така: українська література була частиною більших систем. Жанрові й стильові моделі приходили з Європи напряму або через імперське посередництво. «Енеїда» створювалась як частина імперського класицизму в його низовому (бурлескно-травестійному) сегменті. З іншого боку на це ж явище поглянув Юрій Шевельов і запропонував у рецензії на «Історію…» Чижевського альтернативну модель українського класицизму: Високому стилеві була приділена російська мова з церковнослов’янськими елементами. […] Середній стиль був зданий на російську мову. Українську народну мову приділили низькому стилеві. […] І сталося це не через тиск російського уряду, а через соціяльні обставини і — для історії літератури найважливіше — через вимоги клясицистичного стилю.2
Ситуація, яка носіям «національної культури» видається ледь не дикою, в історико-культурній перспективі є цілком нормальною: йдеться про доромантичний період, коли тотожність нації та її мови не було стверджено. Власне, й наші романтики були цілком щасливими у своїй історично зумовленій, але добровільній двомовності. Постколоніальне прагнення позбутися прив’язки до домінантної культури цілком зрозуміле (якщо воно не призводить до істеричних вигуків: «Та кому потрібні ці Толстоєвські!»). Бо наступний логічний крок після тези про «неповноту» — визнання того, що існують «великі» й «не великі» літератури. В межах цієї наукової логіки — таки існують. Суто функціональне визначення: великі — це ті, що значно вплинули на світовий літературний процес і нікуди від них не подітися. Зрештою, ми можемо взагалі винести за дужки питання про об’єктивне (не)існування «неповних» літератур. Важливо інше: з якогось моменту вини кає відчуття того, що культурі чогось бракує. А далі можна зітхнути й скласти руки (як це тридцять років робив Гулак-Артемовський) — або розлютитися й узятися за справу так, що скалки й досі летять (Куліш чи Франко). Ретроспективно ми можемо сказати, що наша культура рухалась «від Малоросії до України», але ж згадаємо, що й слово «малорос» отримало презирливе значення порівняно недавно, й слова «українці» ще навіть Шевченко ніколи не вживав. Україна була проблематичною, як Індія у версії Валлерстайна. 1 Йдеться насамперед про монографічну рецензію Григорія Грабовича «До історії української літератури» (1978; передрук в його однойменній збірці. Київ, 2003. С. 399–496). Для Грабовича ідея «неповноти» — «одне з найбільш хибних понять у всій “Історії”», ознака того, що Чижевський весь рух української літератури розглядає з точки зору «нормативної концепції літератури» (С. 440, 442). 2 Юрій Шерех. На риштованнях історії літератури. С. 35–36.
15
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
•
ч а с т ина
п ер ш а
Ось як процес становлення нової української літератури виглядав із сере дини. Стефан Александров згадував у поемі «Вовкулака» (1842, опубл. 1848): Мав сам писати що попалось, Потім так розсуждати став: А критиків хіба не страшно, Котрі за помилку одну Збентежать так тебе напрасно, Що підеш наче лин по дну? Вони нікому не вважають, Хоч будь ти генеральський син; Що не по їх, то так розлають, Хоч заховайсь собі за тин. Сього терпіти без привички1 Не схоче конюх і лакей; Вони ж цирклюють з-за дурнички Так вчених і старих людей! — Так шо ж? Як вовка все бояться, Затим і не ходити в ліс? Хай лають, — цур не озиваться, Мовчи та дулю дай під ніс… Ні, Господи, прости, що й скажеш, — А ділом не бувать сьому; Бо сьоркою себе покажеш Й огиднеш мирові всьому. Дай Боже по-братецьки жити: За ким помилки не бува? Хто ж можеть увесь світ навчити? Та не родилась голова!2
Як Котляревський у Полтаві «Енейду» гарно написав; Тоді, із щирости к тій славі, І з нас писати дехто став. У Харькові Основ’янéнко «Патрет салдатський» змалював, «Марусю» ж нарядив гарненько Так, що я зроду не видав. Іще про «Пана та собаку» Зложив Артéмовський-Гулак; Співав Могила про козáків, Бо то є щирий наш земляк17. А Корсуна взяла охота Укрáїнський зв’язати «Сніп»; Пішла тоді усім робота: В’язав його всяк чоловік. Як вийшло дещо із печаті, То всі ми раді так були, Як муха та сметані в хаті, Очаків наче добули. Там дехто вздрів своїх знакомих, З котрими в школі ще учивсь, — Казок і приказок свідомих, Як шлявсь по вулицях колись. І в мене серце розігралось Тоді, як дещо я читав;
«І з нас писати дехто став»: такий собі броунівський рух, який з часом стає усвідомленим й упорядкованим. Насправді, значно швидше, ніж може здатися. (Неприязнь Александрова до критиків дуже характерна; про цей невроз ще йтиметься далі.) Модель руху літератури, яку відображає ця антологія, насправді є доволі традиційною — й щодо зміни стилів, і щодо зміни ідеологій. Павлишин, розглядаючи історію літератури як риторичне висловлювання, зауважує: Якщо мета, спільна для ритора і його публіки, — завершена нація- держава, здатна заявляти про свою присутність у світі, то телеологічні наративи, які розповідають про шлях до тієї мети, не те, що не контроверсійні, а просто необхідні. Для готових націй такої гострої необхідності немає […]3 1 Амвросій Могила — псевдонім поета й етнографа Амвросія Метлинського. Це єдиний зі згаданих Александровим авторів, чиї твори не увійшли до антології. Див. про нього частину другу антології. 2 Южный pусский збоpник, издание Амвросия Метлинского. Харьков, 1848. С. 5–7 (2-га пагінація). 3 Марко Павлишин. Історія літератури і здоровий глузд // Історії літератури. Київ – Львів, 2010. С. 19.
16
в с т уп
•
арх е олог і я
м ак е т і в
Тож від телеології нам не втекти — принаймні, поки що, як би цього не хотілось. Ми йдемо більш-менш знайомим шляхом. Але манівці, перехресні стежки, биті й небиті шляхи можуть виявитись не дуже знайомими. Зрештою, Україна — це вибір; кому і знати, як не нам, тут і зараз. Ми побачимо, як література свідомо чи навпомацки визначала, чим буде вона сама й культура в цілому. Звісно, антологія аж ніяк не є історією літератури ХІХ століття й не претендує на це: перед вами — лише зібрання текстів із сильветками, які допоможуть побачити їхнє місце в системі (чи їхню принципову асистемність). Питання, а які ж історії літератури я можу рекомендувати, є настільки ж природним, наскільки складним. Безумовно — неперевершені праці Миколи Зерова («Українське письменство ХІХ ст.», 1928) і Дмитра Чижевського («Історія української літератури від початків до доби реалізму», 1956) — на жаль, обидві зупиняють виклад на початку 1860-х рр. Дослідження, присвячені окремим іменам, жанрам, стилям, — від Павла Житецького, того ж таки Зерова, Павла Филиповича, Ієремії Айзенштока, Юрія Шевельова до наших сучасників Григорія Грабовича, Марка Павлишина, Тамари Гундорової, Євгена Нахліка, Олеся Федорука та, хвалити Бога, багатьох інших. (Не дуже багатьох, але багатьох.) Зберігає своє бібліографічне значення стара «Історія літератури рускої» (1887–1894) Омеляна Огоновського — ледь не єдина праця, де достатньо уваги приділено авторам третього ряду. Колективні пострадянські видання1 ємкі з боку фактології, проте методологічно вони знаходяться ще «до Чижевського», й навіть ті автори, які володіють сучаснішими підходами, змушені працювати в доволі традиційному, сказати б, дискурсі — а втім, дискурсі науковому, не перефарбовано-ідеологічному. На моє переконання, нова — справді нова — історія літератури має піти далі, ніж Чижевський, стати історією не зовсім «без імен», але з мінімальною їхньою присутністю: історією стилів, жанрів, форм оповіді, віршових розмірів — та й ідеології як особливим чином опрацьованого матеріалу. Має стати поєднанням того, що в російській філології робили Боріс Ярхо й Міхаіл Ґаспаров, із напрямком, який англійською називається digital humanities. Багато чого вже зробили наші віршознавці — але, здається, досі немає системного й перспективного бачення того, що має бути зроблене. Отже, ця книжка — не історія, а дещо на помежів’ї критики й філології. Критика за визначенням є оціночною, філологія ж не має на це права: вона описує і, якщо можливо, пояснює. Моя антологія — вкрай суб’єктивна й у доборі творів, і в конкретних оцінках, але, коли йдеться про місце цих творів та їхніх авторів в історії літератури, я намагався давати лише факти. Як не стався до Котляревського й «котляревщини», до Квітки-Основ’яненка й Марка Вовчка, зараховуй Гоголя до української літератури чи віддавай у російську, — а те, чим вони були для нашої літератури, не оминути. 1 «Історії української літератури ХІХ століття» у трьох книгах за ред. Михайла Яценка, 1995–1997; у двох книгах за ред. Миколи Жулинського, 2005–2006; третій том академічної «Історії української літератури» за ред. Миколи Бондаря та Юрія Кузнецова, 2016 (охоплює 1800–1830 рр.).
17
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
•
ч а с т ина
п ер ш а
Мабуть, жодна галузь української філології не працює настільки погано, як текстологія. За винятком Котляревського й Шевченка, у нас немає жодного класика XIX століття, виданого академічно, з усіма редакціями й варіантами (про вичерпні коментарі й не кажу). При цьому останнє повне зібрання Шевченка (в якому є цензурні купюри! у ХХІ столітті!) встигло методологічно застаріти ще до виходу останнього — якщо не першого — тому.1 На щастя, ця антологія не є академічною, тому я можу не викладати детально принципи подачі текстів. Скажу лише, що твори переважно приведено до сучасної орфографії, проте їхні виразні особливості збері гаються. Тому ви тут зустрінете «кобзарь», а не «кобзар», «люде», а не «люди» тощо. На жаль, в антологіях останніх років майже всі твори узято з інших антологій — з усім радянським редагуванням і численними викривленнями. У цій книжці твори наводяться за першодруками, або за останніми прижиттєвими виданнями, або за найавторитетнішими посмертними. Бібліографію та примітки подано наприкінці кожної частини. Нарешті, треба пояснити назву й підзаголовок. Крім «Кобзаря»: з кількох причин. Шевченко посідає настільки важливе місце в українській поезії — як і Гоголь у прозі, — що дати хоч скількись репрезентативну добірку кожного з них в межах антології неможливо: вони просто розчавили б інших письменників кількістю і якістю творів. Шевченко — це перше ім’я, що зринає в свідомості при згадці «укр. літ. 19 ст.»; я ж хотів показати, що в ній є цікавого та актуального й окрім «Кобзаря». 1792–1883… Та, власне, тут і починається розмова про конкретні тексти й конкретних авторів. Рушаймо. Чому саме ці дати, з’ясуємо дорогою. Сперва не лай, Читай! А прочитаєш, [—] Як знаєш. Яків Мішковський. Вступ до поеми «Харько, Запорозький кошовий» (1830-ті рр., опубл. 1913)2
1 Це не означає, нібито рівень підготовки творів Шевченка поганий. Ні, він майже досконалий — для свого часу; але той час вже минув. 2 Записки Українського Наукового Товариства в Київі. 1913. Кн. ХІІ. С. 101.
18
Коротка віршознавча довідка Оскільки з віршознавством у середній, та й у вищій школі справи досить кепські, варто пояснити деякі терміни, що надалі будуть раз у раз траплятися. Філологи можуть перегорнути сторінку. У другій половині XVI століття з Польщі в Україну, а ще через сто років із України в Росію прийшов силабічний вірш, в якому рядки співвідносяться за кількістю складів, а кількість і розташування наголосів не важливі. У нашій поезії були особливо поширені 11- та 13-складові рядки: Не всі сут святы, не всі в святость многи, (11) що церковнії збит допчут пороги… (Іван Величковський) (13) Гди пливуть, неровні сут в смаку рікам ріки — за живота так люде, пани і каліки… (Він же)
В Росії, починаючи від Ломоносова, довгий час вважалося, що силабіка притаманна мовам із фіксованим наголосом (французька, польська), а для східнослов’янських вона «неприродна». Насправді це не так, у чому легко переконатись кожному, хто читав Шевченка: значну частину його творів написано саме силабічним віршем — коломийковим (4+4+6), але не тільки ним. І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває.
(4+4) (6) (4+4) (6)
Праведная душе, прийми мою мову Не мудру, та щиру, прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене хоть на одно слово Та про Україну мені заспівай.
(12) (11) (12) (12) (11)
Силабо-тонічне віршування засновано на впорядкованому чергуванні наголошених і ненаголошених складів. П’ять силабо-тонічних розмірів: ямб — «ненаголошений + наголошений» (U —´), хорей — «наголошений + ненаголошений» (—´ U), дактиль — «наголошений + два ненаголошені» (—´ U U), амфібрахій — «ненаголошений + наголошений + ненаголошений» (U —´ U), анапест — «два ненаголошені + наголошений» (U U —´).
19
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
•
ч а с т ина
п ер ш а
Ревé та стóгне Днíпр ширóкий… U —´ | U —´ | U —´ | U —´ U
— чотиристопний ямб, тобто послідовність складів повторюється чотири рази (ненаголошені склади після останнього наголосу не враховуються). Гéй, у мéне бýв коня́ка… —´ U | —´ U | —´ U | —´ U
— чотиристопний хорей («У полі» Якова Щоголева). Для урізноманітнення ритму в ямбі та хореї часто пропускають наголос там, де він має бути (це зветься «пірихій»), значно рідше — ставлять наголос в ненаголошеній позиції (спондей). Чи́ «ми́р правослáвний», чи́ «Правовíрний» говори́ти… —´—´ | U U | —´ U | —´ U U | —´ U | U U | —´ U
— чотиристопний хорей («Ботокуди» Івана Франка). У першому рядку — спондей і пірихій, у другому — два пірихія. У силабічному вірші незрідка трапляється певне упорядкування наголосів. Так, Шевченкове «І смеркає, і світає» звучить чотиристопним хореєм, а «Не кинь сиротою, як кинув діброви» — чотиристопним амфібрахієм. В українських та російських перекладах силабіку зазвичай передають тією чи іншою формою силабо-тоніки. Наприклад, італійський 11-складник (Данте) стає п’ятистопним ямбом: «Здолавши пів путі життя земного…» (пер. Максима Стріхи; пропущений наголос на «пів путі» — пірихій). Коломийковий вірш Шевченка в російських перекладах регулярно перетворювався на бадьорий, одноманітний хорей, і знадобилася поява футуристів, аби нарешті й російською зазвучала Шевченкова коломийка: Вітер з гаєм розмовляє, Шепче з осокою, Пливе човен по Дунаю Один за водою.
Ветер веет, повевает Шепчется с травою; Плывет челнок по Дунаю, Гонимый волною. (Пер. Ніколая Асєєва)
Тонічний вірш, де рядки співвідносяться за кількістю наголосів, у цій антології представлений дольником. У дольнику відстань між наголошеними складами коливається в межах одного-двох ненаголошених. Прикладом є український (і російський) гекзаметр. Так, рядок «Гнíв оспівáй, боги́не, Ахíлла, си́на Пелéя…» (пер. Бориса Тена) містить три хореїчні стопи й три дактилічні: —´ U U | —´ U | —´ U U | —´ U | —´ U U | —´ U
20
АНТОН ГОЛОВАТИЙ (1732 або 1744 — 1797)
Серед поширених хибних уявлень про українську літературу є й таке: перший твір нової української літератури, написаний живою народною мовою, — це, звісно, «Енеїда» Івана Котляревського. Деякі обережно додають: перший опублікований. І те, й інше твердження — помилкові. Ще 1860 року Михайло Максимович у статті «Полемическое обозрение малороссийской словесности» твердив: «Новая словесность малороссий ская произошла из прежней прямо и непосредственно, так что не было между ними и десятилетнего промежутка».1 Тим не менш, як зауважив дев’яносто років по тому історик Іван Лисяк-Рудницький: «Для культурного загалу все, що старше від Котляревського, фактично лежить потойбіч інтелектуального горизонту».2 Чому так сталось? У XVI–XVII століттях Україна мала досить розвинену, хоча й не кодифіковану літературну мову — «руську», «прóсту», тобто староукраїнську / старобілоруську. Вона зазнала потужного впливу польської, конкурувала зі «слов’яноруською», тобто місцевим варіантом церковнослов’янської, — і наприкінці XVII століття їй програла.3 Однак уже в поезії XVII століття ми подибуємо твори, що їх сучасний читач сприйме як написані дещо архаїчною, але цілком зрозумілою мовою, — і ця традиція не переривалася. Прикметно, що в комедійних інтермедіях до шкільних драм жива українська мова з’являлася поряд із польською, єврейською, російською тощо — як один із маркерів безпосереднього спілкування у вкрай неоднорідному середовищі. Зрозуміло, що традиція літературних пісень також була ближчою до «народної мови». Упродовж XVIII століття й слов’яноруська, і проста мови послідовно витісняються з усіх сфер — від церковної (де це почалося ще в XVII ст.) до діловодства, початкової та вищої освіти, зрештою, побуту (зміна 1 Цит. за: В. Науменко. К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского // Киевская старина. 1888. Ноябрь. С. 381 (1-я пагин.). 2 Іван Лисяк-Рудницький. Формування українського народу й нації (Методологічні завваги) [1951] // Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есе. Т. 1. Київ, 1994. С. 20. 3 Міхаель Мозер. Огляд історії української мови середньої доби [2005]; Що таке «проста мова»? [2002] // Міхаель Мозер. Причинки до історії української мови. Вінниця, 2011. С. 48–54, 75–111.
21
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
•
ч а с т ина
п ер ш а
мови приватних щоденників). Чим є Малоросія, який її статус в Імперії, хто такі її мешканці, від простолюду до старшини — все це доводилося з’ясовувати й українцям, і росіянам.1 1761: Сенат забороняє приймати малоросіян до кадетського корпусу, «поелику-де в Малороссии дворян нет».2 1762: «генеральной канцелярии переводчик Семен Дивович» пише досить чистою російською мовою «Разговор Великороссии с Малороссиею», в якому остання вперто доводить і свою повну лояльність (з Мазепою вона ніколи не погоджувалась!), і цілковите рівноправ’я з першою. 1763: у Глухові сто представників української старшини приймають колективну супліку до Єкатєріни ІІ з проханням (або, радше, вимогою) утвердження автономії Малоросії, з власними урядом, сеймом, армією — й васальними стосунками спадкового гетьмана із монархами (причому Переяславські статті мали поновлюватись для кожного гетьмана). Ну, й до того — «урівняння українських та російських посад і чинів, підтвердження прав землеволодіння й подальшого обмеження права селян на вихід від пана»3. Єкатєріна, кажуть, дуже сміялась — точніше, вдавала, нібито сміялась, а насправді хотіла віддати Кирила Розумовського під суд за зраду. По тому імператриця ліквідувала гетьманство і створила Малоросійську колегію. Малоросію, Ліфляндію, Фінляндію і Смоленщину слід було «легчайшими способами привести к тому, чтоб оне обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу. […] когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство»4. Малоросія мала бути повністю інтегрована в імперію, не в останню чергу ідеологічно. Анархічна, варварська (за Вольтером та іншими апологетами розуму й просвіти) Запорозька Січ не просто мала бути знищена: образ малороса-козака мусив бути замінений іншим, прийнятнішим. За кілька десятиліть так і сталося: еліта Гетьманщини злилася з великоруською, зберігши свої приємні маленькі дивацтва (як канцлер Безбородько чи міністр юстиції Трощинський, який до старості плакав від пісні «Ой лихо тій чайці-небозі…»). Щоправда, боротьба за визнання української шляхти дворянами тривала ще довго, аж до 1835 року; її побічним наслідком стало нове зацікавлення українською минувшиною, проте основ на маса шляхти, отримавши все, що хотіла, припинила цікавитись хоч 1 Див., зокрема: Зенон Когут. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство [1983] // Зенон Когут. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. Київ, 2004. С. 46–79. Міхаель Мозер. Мова східноукраїнських грамот і ділових паперів у XVIII ст. [1998] // Міхаель Мозер. Цит. праця. С. 280–302. 2 Д. Миллер. Очерки из истории и юридического быта Старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство. Киев, 1897. С. 26. 3 Зенон Когут. Цит. праця. С. 58. Текст петиції див.: Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом, о восстановлении разных старинных прав Малороссии, поданное Екатерине ІІ-й в 1764 году // Киевская старина. 1883. Июнь. С. 319–345. 4 Собственноручное наставление Екатерины II князю Вяземскому при вступлении им в должность генерал-прокурора. (1764 года) // Сборник Русского исторического общества. Т. 7. С. Петербург, 1871. С. 348.
22
М И Х А Й Л О
Н А З А Р Е Н К О
•
К Р І М
« К О Б З А Р Я »
•
ч а с т ина
Науково-популярне видання
Назаренко Михайло Йосипович
Крім «Кобзаря» Антологія української літератури. 1792–1883 Частина перша
Коректорка Анна Радченко Обкладинка Олександри Іванової Обробка ілюстрацій Ганни Самойлової Дизайн макету Світлани Виноградової Верстка Анастасії Гулько Відповідальна за випуск Галина Любчич
Підписано до друку 07.05.2021. Формат 70 × 100/16. Друк офс. Папір офс. Тираж 1000 прим. Зам. № ЗК-001434 Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28, тел./факс: +380 (44) 234–16–30 Пошта: laurus.info@yahoo.com Сайт: laurus.ua Інші книжки видавництва: http://issuu.com/laurus_press Віддруковано в АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”» ДК № 3985 від 22.02.2011 р. 61052, м. Харків, вул. Різдвяна, 11. www.globus-book.com
496
п ер ш а
Начит а нкуяд ив люс ьт а к, щозне їу чні з а че рпа т имут ьх орошог ос ма куід оброг ороз у му . Тимт ре бавне ївбира т ит і ль кина йкра ще зна йкра щог о. Зма лихпис а т е лі вму с имот і ль кит а к е в ияв лят и, чог оне ма євпровод ирі влі т е ра т у рних . Симпока же мо, якроз у мовеок о, на бра в шис ьс или у жног от а л а нт а , пос т е ре г а л овжит т ілюд с ь к ому впот щос ьт а к е , д очог онед од ив ивс ьіс а мг е ні й.
Па нте л е ймо нКу л і ш
Ант ол ог і яу кра ї нс ь к оїлі т е ра т у ри 1 7 9 2 –1 8 8 3
ЧАСТИНАПЕРША LAURUS
ЧАСТИНАПЕРША