Михайло Бриних. Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том перший.

« Хароша літєратура, як і паршива жизнь, — єсть правда. А правда любить ходити голяка і дошкулять». Доктор Падлюччо

Інші книжки про доктора Падлючча «Хрустальна свиноферма» (2012) «Шахмати для дибілів» (2008)

Михайло Бриних

Хрестоматія доктора Падлючча Том перший

Київ Іздатільство «Лаурус» 2013

ББК 84(4Укр)6-44 Б 38

Бриних, Михайло. Б 38 Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том перший. — К.: Laurus, 2013. — 272 с.: іл.

ISBN 978-966-2449-37-2 Ви много чого добились у жизні, но при цьому остаєтесь малокультурним бараном? Ви не проти козирнуть ерудицією, но у вас тупо нима врем’я читать книжки? Доктор Падлюччо спішить вам на помощ! Він прочитав кучу всякої класики замість вас, і прагне поділитись перлами, видобутими з найкромєшніших глибин. Пролиставши ету чудо-книжку, ви тут таки усвоїте всю мудрість, шо видряпана на скрижалях люцького генія. Доктор не тіки тщатільно й у доступній формі ознакомить вас зі змістом тих шидеврів, про які позорно не знати, но і чотко пояснить, шо в них такого важного, і в чому прикол.

ББК 84(4Укр)6-44

Художник Тетяна Денисенко Цитати з «Фауста» — в перекладі Миколи Лукаша На обкладинці — якась ренесансна скульптура, на «Давида» Мікеланджело схожа. Усі права застережено, красти — гріх, ну і так далі.

ISBN 978-966-2449-37-2

2013 © Видавництво Laurus 2013 © Михайло Бриних

Зміст

Куда ви попали і де ваші вєщі............................... 7 В усьому винуватий Пушкін..............................15 Рей Бредбері «451 градус по Фаренгейту» (1953) Два жутчайших катафалки . ............................ 33 Герман Мелвіл «Мобі Дік, або Бєлий кит» (1851) Вампір — це вєщ ............................................... 49 Брем Стокер «Дракула» (1897) Люди, якими їх задумав Господь..................... 69 О. Генрі «Останній листок» (1907) Дас іст контракт................................................. 89 Йоганн Вольфґанґ фон Ґьоте «Фауст» (1790–1829) З гамака — в гамак........................................... 109 Вільям Фолкнер «Шум і ярость» (1929) Містичний порнозапой Хоми Брута.............. 131 Микола Гоголь «Вій» (1835) 5

Лінива помста нікада не опаздує....................153 Вільям Шекспір «Гамлєт, принц Дацький» (1603) Квадратура порока........................................... 171 Владімір Набоков «Лоліта» (1955) Собача робота.................................................... 191 Артур Конан Дойль «Собака Баскервілів» (1901–1902) Бабушки рішають.............................................215 Фьодор Достоєвський «Ігрок» (1866) Умирать можна всю жизнь............................. 233 Ернест Гемінґвей «Прощай, оружиє» (1929) Одійди в сторону, ніщо....................................251 Альбер Камю «Cторонній» («Незнайомець») (1942)

6

Куда ви попали і де ваші вєщі

Куда ви попали і де ваші вєщі

1 Дорогий читатіль! Перед тобою виляскують на сквозняку громадні двері, за якими — кладовка світового інтилєкта, величі, усякого духовного надбання, що без нього не буває ні культури, ні людини. Ти дуже занятий по жизні — можеш не казать — і времені в тебе ніколи не хвата на саме важне: шо дєлать, круговерть буття тебе не одпускає, а так хотілося б одіти пачки й сплясать шото класичне, лебедине. Доктор Падлюччо тебе сугубо понімає й тому пропонує — не без пользи та моралі — в кратчайші сроки розбудувати лічность, розграбити скарбницю люцтва, де собрані тончайші пориви й глубочайші замисли. Да, це ничка твоєї мрії, кладовочка небесних ніштяків для каждого, чий дух убогий жадав би воспарить, як дельтаплан. Я приглашаю тебе взять участь у магічній та безумовно містерійній подорожі, шо началась у слові й не закінчицця ніде, допоки сонце сходить, а місяць світе навмання, і блєдностью своєю манить та спокушає. Все діло в тому, шо доктор Падлюччо кадато начитався книжок — і це спортило йому життя, чого він каждому й жилає, бо хароша жизнь вам 7

Куда ви попали і де ваші вєщі

все ’дно не світить. Доктор всігда стукав дважди, як почтальйон, — і йому ше досі одкриває двері хто попало: то Шекспір, то Ґьоте, то старий пияк Гемінгуей, то вєчно молодий, но всьо равно пияк, Вільям Фолкнер. Усі вони живуть в істомі, і каждий хоче поговорить з тобою тет-атет. Ти їм кричиш на вухо, шо немає врем’я, но вони недочувають, і їх насправді твоє врем’я не інтерисує. Вони-то вже давно чеканним шагом увійшли в казарму вічності й чисто по привичці тянуть руку, шоб не бухать насамоті. Вони жилають взять тебе за барки, дорогий читатіль, і доктор має намір їм німного посприять. Перед тобою — хрестоматія самих крутих шидеврів, написаних на цій планеті, пока вона вращалась. Про каждий з них написано немало книжок, но хай не вабить тебе це суєтне жиланіє сягнути дна; тим більше, каждий із цих текстів, як туга струя, і з каждим разом, з каждим завитком цивілізації, — це зовсім нова, нечувана раніше влага, шо напуває всяке свіже покоління іншим вєщіством. Їх тут 13. Се велети, шо держать на плечах усю літєратуру; кромі них, єсть ще 13, але про це якось пізніше. Каждий із них не просто написав шось видатне, но і змінив саму обшивку мірозданія, додав якихось нових красок, шоб нілєпость світу ярче радувала око. Всі вони настіки круті, шо стали зовсім непотрібні: написані ними букви пустились в безкінечне ча-ча-ча, не спитавшись дозволу тих рук, з яких кормились. Ці шидеври бачили непам’ять і вогонь, вони розходились, як преславуті пирожки, і прозябали на задворках самих чаморошних книгарень — практіка 8

Куда ви попали і де ваші вєщі

безсмертного слова така, шо шлях його може петлять, а може бігти прямо, а може ізгинатись, як хребет зрадника і лизоблюда, — но до фініша усі прийшли синхронно, обманувши час, людей і даже провидіння. Кажда з цих книжок бачила Ісуса (хоч іноді — крізь пелену тотальної невіри), кажда із них була свідком руйнування Карфагєна, кажду з них зажимав у подмищці будівничий башні в городі Вавилон. Каждий з цих творів заставля людину прощупать мощность слова — тактильне чуство нікада не зрадить. Ми часто, хоть і ненароком, принижуємо слово в чуствах і ділах своїх, бо тьма єгипецька забрала в нас чотке розуміння, шо слово — це і єсть єдина жизнь, а поза нею — хіба що вибори й блокування ради. Ітак, тринадцять класиків от просто щас, у цю мінуту, кагбе зирять на тебе; їхні вії підняті, глаза цинічно примружені, як в білих кашалотів, каторим осточортіли всі гарпуни твоїх одмазок.

2 Шо єсть мистецтво слова, як не дивний спосіб коротать життя при помощі ковтання чужих доль, громіздких собитій, шо не налазять нам на голову, но з легкістю пролазять в серце? Чого нам ждать од тих людей, каторі часто не могли дати раду своїй жизні, але запліднили поля аж так, шо буде дітям кукурудзи де ховатись і у віках майбутніх? Художнік, одійди убік, ти нам ненужний став опісля того, як наповнив жизнями й смертями списані странічки.

9

Куда ви попали і де ваші вєщі

Єсть тіки дві вєщі, що відрізняють шидевр од обичної помараної бумаги: се трепет і страх. Те, чого по обикновєнію Господь не докладає людям в їх унилі жизні, бо ж берегти лучче береженого, а не фанатіків з глазами, повними пламя, — з такими точно попадеш у халепу, і потім розбирайся, хто де недоработав: чи то Адам ше в раю прощолкав істинний смисл жизні, чи то Авраам із сином своїм Ісааком переборщив. Шо дєлає геній літератури? Він тирить. Краде без малєйшого докору сумління. Все, шо де-небудь положене, він щитає своїм. Хапає, як анаконда, вгризаєцця, наче кліщ. Йому немає діла, шо кадато прийде чувак з належно оформленими документами і пред’явить щот. Він попросту не може здержать порив, када баче шото красіве і вроді безхозне. Так, і тіки так рождаюцця подлінні шидеври, де пір духа межує з дрімучою вакханалією, де каждий вал — дев’ятий, але не заради погибелі, а тіки ради вічної краси. За шо ми любимо літєратуру? Чого ми тягнемо вінки і проче поклоніння до метафізичного узніжжя тих покойніків, які нам невідомі? Може, се були паршиві люди, не варті даже пощочини в базарний день? Може, все їхнє життя бриніло богохульством, а серце в них — завбільшки з мєлку горошину, гірчичне зерня, виплюнуте по причині голяка шо віри, шо любові? Знання рождає скорботу, і самі луччі автори на світі вміщали в собі стільки сеї дряні, шо нам даже немає смислу підступатися до них без спєцодєжди й засобів побутової хімзащити.

10

Куда ви попали і де ваші вєщі

Шо толку знать нам, одержимим пустопорожнім бісовством, про таїнства пороків їхніх, про нетямущість, про всі падляни, заподіяні близькому колу, про ті гроздья гріха, з яких і досі скрапає нектар, згущонка істини? Хай перекипає цей суп, в якому виварене світло нагадує телятину, і на вкус не менш приятне. Хай червоніє у борщі картопля, ми ж бо сорому не маєм стіки. Хай вижигає очі стара цибуля. Ти спитаєш, дорогий читатіль: а чо імєнно ці автори, а не інші? Останній аргумент Михайля Семенка позволю собі придержать на потім (для другого тому). Обмежусь тіки вкрадчівим визнанням, шо тут зіграло свою роль свавілля, без якого не обходицця ні лицар, ні його віслюк.

3 Ми любим прірву, када вона відводить очі; але чи буде в тебе ще шанс роздивитись, шо проісходе в світі, када марнота здасть свої мандати? Літєратура — се, канєшно, певна надмірність у смислі виживання. Вона тебе не обдарує аж настіки, шоб забути про запаси круп і борошна на случай двойного фіанкетто простору і часу. Але шидевр літєратури — це той корм, без якого дохнуть даже самі щасливі і веселі хом’ячки в агромних клітках, де єсть і гойдалки, і драбинки, і спеціальні спіральні трубочки, шоби по них ковзатись пузом, і ще чимало пристроїв для реготу та радості. Када усі лічильники обнулені, се не початок, але крах ноля, в якому більше немає дєрзості й приниження. Ми чото думаєм, шо 11

Куда ви попали і де ваші вєщі

жизнь стартувала тіки вчора, і раньше землю топтали хіба неандертальці та ще ці бизумні чуваки з сокирами, завбільшки з астероїд; ну, ще трохи гномів і динозаврів, які навіть в лєгєнди пропхались із трудом великим. Дорогі брати і сестри, доктор Падлюччо взиває до вашої внутрішньої космічності. Нехай кровавий мішочок у ваших грудях набуде статусу імперії, нехай судьба проклюнецця й оправить крила, нехай весь світ вдруг залоскоче дето в п’ятках, шоб вигнати оттуда душу. Така єсть ідея та смисл цеї книжки, яку ви зможете читати — на відміну від інших поважних манускриптів — даже в потаємній комнаті, де буття бере своє, када наглядно демонструє вам ніщо. Нехай той час, який доктор Падлюччо стратив на ниряння в морські глибини, вернецця до вас із повними карманами — як не жемчуга, то хоч взривного сяйва, в якому кажда ослиця побаче янгола Божого.

12

В усьому винуватий Пушкін Рей Бредбері.

«451 градус по Фаренгейту»

Чи думав Бредбері, када вищолкував на пишущій машинці картіну диградації люцького єстіства, шо в ето зеркало через якихось півстоліття будуть дивитися не з ужасом, а з інтересом, з істомою і сладким вкусом на блідих губах? Смерть — ето сосатільна канфєта. Ми всі рождаємся з етім лєдінцом у роті, і смокчем цілу жизнь, одчаяно і страсно, з причмоками і стонами, бо це інстинкт — нічо не зробиш. Всю жизнь ми тщетно подавляємо в собі знання, шо то за сладость на вустах, яке походження і смисл цих ощущеній. Ми тішимо себе обманом, шо світ построєний по образу кондітєрської фабрики, а наші душі, глибоко внутрі, — це патока, фламенко і гарячий шакалад, в якому єслі даже чуствуєцця гіркота — то це так нада по особій рициптурі, а не тому, шо хтото — шутки раді — нагадив у каструлю нашого буття. Ітак, цей шакалад тече по бороді, і внутрь не попадає (впрочем, це

В усьому винуватий Пушкін

як кому везе). По цій причині ніхто не здатен наїстися од пуза, і патаму всі рищуть і жеруть, жеруть і рищуть, а колесо вращаєцця дедалі швидше. Но када приходе врем’я, і в роті остаєцця тіки вкус деревини, і кришка опускаєцця, шоб зафіксірувать фініту, лишаєцця хіба шо пригадать, якого цвєта був той дівний фантік, та зваблива і ярчайша обгортка, чиє шуршання отслоїлось і стало нинужне вмєстє з пуповиною. А шоби припомнить — нада знать: на цьому держицця все зданіє культури. Протягом жизні воно, діствітільно, вроді як і непотрібне. Тіки стоїть собі та мєсто занімає. Бредбері не перший поняв, шо цей вселенський дом культури тому і рушицця на отшибі цивілізації, шо люди слішком сильно подружились із вкусом смерті, і ніхто не хоче зайвий раз нагадувать собі та ближнім про те, звідки й почому цей шакалад. Сотні тисяч світлих голів лежать у гробах, усі вони вже відсмоктали свої канфєти, залишивши потомкам тонни звісток — благих і не очінь — про цей процес і його нехитру механіку. Каждий із них страдав, надіявся і буквами питався розширить клєтку, зламати прутік, спортити поїлку. Поставить точку — і здєлать чергову тріщину поміж світами: раптом тудою шото просочицця, пока не залатають? Полєзне чи губітільне таке знання, получине впродовж віків, — то вже питання друге. А перше полягає в тому, шо буде, єслі храми упадуть, і плащаниці репнуть та порвуцця на вітрах, а люди будуть і надалі смоктать свої канфєти радісно та возбуждьонно, але уже без жодного бажання розібрацця, шо це за вкус 16

Рей Бредбері. «451 градус по Фаренгейту»

і чо з годами від нього все сильніше тхне стружкою та ладаном? Бездумна ера, в якій кажду іспорчину фігню питаюцця продати мінімум два раза, вже породила чимало всяких безглуздих і безпощадних відбитків свого нівєжиства. Да, Рей Бредбері — не перший, хто запримітив етот вітер перимін і попитався підставити йому чоло і ліву щоку. Не знати, яке там місце для нього віднайдецця в жалюгідному храніліщі культури, але на ньому обязатільно буде табличка: «Шанс, який ви провтикали». Рей Бредбері — один з тих чуваків (а заодно — предметів і атмосферних явищ), який може іспортить любу святкову фотографію, де всі сміюцця, надувають воздушні шаріки та поїдають тортік. І цей його роман про градуси по Фаренгейту — ето як чума, катора завжди любєзно подставляє локоток, і шкірицця до тебе беззубим ротіком. У тебе може бути з собою тюбік із новим лікарством, надія на спасіння, все таке, але чума — у тебе за спиною, і фотка спорчена безповоротно. Отже, єсть мнєніє, шо світ — це декаданс і самогубство. А єслі вам угодно щитать себе бджолою, а навколишній смітник — альпійським лугом, це нікому не мішає. Рей Бредбері здаля махав руками і корчив рожі, як міг, шоб попередить і вберегти, але нічо не получилось, як обично. Осталась тіки розлога докладна записка, звіт про гнусні перспективи люцтва під назвою «451 градус по Фаренгейту». І, поки врем’я позволяє, ми можем розархівірувать збережені в ньому дані. Приміряти кафтан цієї 17

В усьому винуватий Пушкін

застарілої футурології на любого Грішу, і периконацця, шо віз не рушив з місця, і вже нема кого питать поради, хто винен і шо дєлать. Тим більше, шо автор-старічок успішно склав свій чемоданчик й одкланявся. Сюжет «451 градус по Фаренгейту» — це роман про будуще, в якому технології розвинуті, шо мама, дай мнє кушать. Тілівізори — на всю стєнку, і то не на одну. Всі люди — дурні, як пеньки, але довольні. Нима ні тиатра, ні артхауза, ні ше якогось дурнуватого контемпорарі — кругом одне сплошне тилибачення. Особінно радуюцця женщини, які цілими днями зирять серіали й інтересні шоу-перидачі. Причому вони їх не просто зирять, а кагбе щитають самою луччою частиною своєї жизні. Ці женщини, прямо скажем, ведуть себе странно: вони балакають із тілівізорами, називають героїв мильних опер своїми роцтвєнніками, і взагалі не одбивають дупля, де і чим занімаюцця їхні чоловіки, батьки чи діти. Про те, шо в світі робицця, вони взнають тіки з новин, спеціально заточених під ідіотів. А єслі получена через тілівізор інформація не збігаєцця з тим, шо проісходе за вікном, це значить, шо за вікном іде якато спорчена програма, шото ненастояще і ненужне. Шоби зразу дать читачеві прєдєльно чотке уявлення, харашо це чи всьо таки плохо, Бредбері зразу знакомить нас із главним героєм. Ето Гай Монтег — пожарнік. Його робота полягає в тому, шоб спалювать книжки. Це застав18

Рей Бредбері. «451 градус по Фаренгейту»

ляє читача набичицця й обурено поджать губу. Бо шо ж харошого може бути в будущому, де книжки не читають, а спалюють, да іше й занімаюцця цим фашизмом люди нєкогда славної професії, суть якої не просто ісковєркана, а діаметрально протилежна до ізначально поставлених перед пожарніками задач. Гай Монтег хоть і фашиствує вовсю, но Бредбері умудряєцця сходу все запутать. Када бригада виїжжає на чергову розправу, Монтег веде себе, як непоганий парінь: він даже робко питаєцця спасти умалішонну книголюбку, чий дім був наповнений бумажною скверною в твердих обложках. Спасацця упряма відьма не захотіла, і тому Монтег, як людина толерантна, лишив її горіть, раз вона так рішила. Впрочем, смерть цієї злодєйки не дуже його обрадувала. Гай не такий тупий, як інші поджигатілі, каторі свято вірять, шо так воно було всігда. Тіпа шо кніжки — це така болєзнь, яка не лічицця. Саме главне, чим отлічаєцця Монтег від інших щасливих граждан, — дак це якимто смутним відчуттям, шо в усьому єсть шото не то. От він іде додому — і прямо чуствує, шо якто воно все напрасно, не туда і взагалі ніачьом. А тут іше встрічаєцця йому якато прибацана дєвушка Кларіса, яка не зирить тєлєк, а бігає по вулицях і задвигає якіто странні тілєги про пагоду, там, про природу. Монтег чуствує себе лузєром, чия жизнь — одне гамно. Причому в усіх інших граждан жизнь — точно така жи, але вони не жалуюцця, ба навіть навпаки, і пожарніку дуже непросто осмислити цей парадокс. Жона Гая настільки 19

В усьому винуватий Пушкін

увліклась тілівізором і таблєтками, шо чуть не вмерла — і даже не поняла цього, бо стала такою ж безмозглою, як тілівізор. На роботі — кєросінова тоска. Даже механічна собацюра, яку пожарніки іспользували для охоти на книжників, чото стала ричать на Монтега. А тут іще й странна дєвушка кудато запропала вмєстє зі своїми справжніми, а не тілівізорними, родичами. Все це рождає і множить в душі Монтега смутні догадки, а разом із ними — пагубне бажання плюнуть на порядок і закон, узять якуто книжку й читануть хотя би пару строчок. Тим більше, шо цей хазяйствінний мужчина вже давненько приловчився незамітно притирювать кніжонки й складірувать у себе дома, в тайніку. Зачєм він це дєлав — одна з небагатьох загадок, на яку в Рея Бредбері нема внятного отвєта. Може, Гай був обичним клєптоманом, а може, внуком конокрада — се таїна. Но факт у тому, шо одного дня він схватив томік якоїто мутної поезії, розгорнув, тицьнув навмання пальцем, і бизуміє пустилось уприсядку. Сначала він заболів, потім став читать стіхи своїй зомбі-жоні та її притиреним падружкам, довів їх до істєріки й конвульсій, знову заболів. Біднягу почало так відчайдушно штирить, шо він рішив спасати страну і весь інший світ. Резонно зметикувавши, шо в такому ділі без сообщників — ніяк, він розшукав одного інтілігєнтного дєда, шоб разом з ним заняцця кніжним тероризмом. Щоправда, када дєд на глазок прикинув бюджет самої скромної інтиликтуальної революції, обидва трохи приунили.

20

Рей Бредбері. «451 градус по Фаренгейту»

Тим часом духовні митаморфози Монтега підмітив його начальник — брандмейстер Бітті, падлєйший тип, явно колишній доктор філології. Бітті не раз у своїй жизні наблюдав, як навіть самих жорстких тупаків одолєвав соблазн наслинить пальчик і пролистать пару страніц. Серед пожарніків це взагалі щиталось чимось вроді професійної хвороби. Задача Бітті полягала в тому, шоб окучити заботою такого гріхоблуда й вернуть його на стезю безграмотної істини. Заради цього Бітті вдавався до методів літературної поп-критики й показував на пальцях, шо всі еті книжки — повний ацтой, якато безтолкова муть, убога графоманія. Коварно підловивши Монтега, брандмейстер з великою сноровкою взявся вишибать клин клином, обрушивши на дезорієнтованого пожарніка град протіворічивих цитат. Бітті був славним екзекутором, і сам Жулинський навірняка би аплодірував йому стоя, тож равликовий разум Гая неодмінно б розплавився і деградірував, но Монтег — простий рабочий парінь — не став мудрить і состязацця з начальством у схоластиці, а просто спалив його к чортам вмєстє з його постмодерністською риторикою. Понятне діло, почався екшен, погоня у прямому ефірі (на ету тєму згодом висказались і Роберт Шеклі, і Рідлі Скот). Подєльнік Монтега, ізворотлівий старічок Фабер, тоже здєлав ноги, пока за ним ніхто не погнався. У фіналі случилось те, до чого діло йшло ше на перших страніцах. То ість, апокаліпсис. Циві21

В усьому винуватий Пушкін

лізація тупих ублюдків, усі ці наглі та довольні хами, згоріли в ядерному взриві, а вижили тіки умні парні (здебільшого пенсіонного возраста), які передбачливо заникались дето у хащах, зазубривши на памнять мінімум по одному шидевру літєратури, шоб потім — када уляжецця попіл на згарищах крупних міст — усе начать спочатку. Знову построїть школи та університети, розвинуть моду на читання, вспомнить про екологію, релігію та духовність. Шо хотів сказать автор? Бредбері — автор біблійного вишколу, а потому в романі громихає мисль, шо єслі світ стався через Слово, то і загибель його буде не менш словесна. Грубо виражаясь, каждий получе адекватним тєкстом по своїй текстурі. Шидевральність романа «451 градус по Фаренгейту» частічно полягає в тому, шо над ним не нада потіти, обклавшись усякими лєксіконами інтимних знань, шукать ключі й хітро припрятані коди: всі його главні послання людям — на поверхні. Багатьох умніків це навіть нєрвірує. Мовляв, не все, шо вічно остаєцця на плаву, — красиве і корисне. Позволю собі не мусолить очевидні прогони, заложені в романі, — тіпа про істинне значення кніжної культури для виживання цивілізації й ту страшну розплату, яка поджидає наш уютний шарік внаслідок інтиликтуального крізіса. Книжка — це страшна вєщ, єслі придивицця. Й палити їх почали не просто так. Всякі брандмейстери протягом століть не зря кри22

Рей Бредбері. «451 градус по Фаренгейту»

чали, шо книжки споганили життя не ’дному контінєнту, крім Африки разві шо. Книжка може опрокінуть судьби народів і цілого світу, — от про шо Бредбері спішив повідомить у першу чергу. Це обосічний меч, принесений у світ ізначально, вмєстє зі словом, так шо ніякі спалення кніжок і популярність айфонів не вплинуть на чудовіщний марш букв, під який гряде апокаліпсис для тупих і умних. Істинний шидевр, правду кажучи, знаменитий тим, шо каждому поколінню в каждій страні нашіптує шото своє, і це всігда дуже по-разному. Даже случаюцця примєри індивідуального подхода, када одна і та же книжка ізвлікає на поверхню читацького мозга совіршенно протилежні ідеї та концепти. Наприклад, сучасному вкраїнському читачеві Рей Бредбері хотів сказать, шо у всьому винуватий Пушкін. В усьому. І в тому, шо люди перистали читать і деградірували. І в тому, шо власть у нас бандіцька, і в тотальній народній зневірі — в усьому. Нада було вам, каже Бредбері, не Пушкіна читать, а хотя би Панаса Мирного. Тіки не Пушкіна. Но тепер уже пізно, каже Бредбері, ніякі перевибори не поможуть. Як це може буть, спитаєте ви? А дуже просто. Дивіцця самі. Сидить, напрімєр, Пушкін в уютному доміку, при свічах, а в одкриті окна лізуть вєтки сірєні й май-баловнік шото там шепче, стоне й показує часті сочних, білокожих слів. І так ладно скрипить перо, пузирицця страсть, і на утро весь Пушкін обложений листками бумаги, де написано шото там про чудноє мгновєніє 23

В усьому винуватий Пушкін

та проча класіка. Тепер — чик-чик — вирізаєм століття дікабристів, удаляєм шорох корсєтов, убійство студєнта Іванова; перискакуєм через Столипіна та вагони його риформ, несемся у польоті над гніздом Шушинського, де визріває атомним грибом Ілліч; несемся дальше, понад НЕПом, усами Джугашвілі, теплом Хрущова, плясками смерті кремльовських старців; задіваєм крилом памняті весь рокенрол і п’єм упопихах бокал чорнила з Вєнічкою та Майком; кароче, хаваєм усю цю тьомну болотяну історію государства, шо висить над нашим краєм, як помідор-убійца, і наблюдаєм дні теперішні, а єслі точніше — той фрагмент буття, в якому виринає час од часу курчава макушка главного руского поета. І як вона виринає? А виринає вона самим паршивим образом, в обрамлені пошлєйших мотивчиків, в естрадній тошноті й педерастичних вокалізах. Горе, горе арапу, шо кадато на пристані, в дальокій бухті порока, поміг одному бодунячому Петру піднять на плечі сундук з пожитками, а той оказався царьом, і поманив, повльок бідаку в сніги, болота, мрак… Це я от до чого: напрасниє слова — віньєтка ложной суті. Пушкін кагби й не винен в тому, шо його стіхи нині канають на параші, полощуцця в шансоні й украшають тупость серіалів про сучасний дєрєвєнскій домострой, і все це мракобісся лізе в нашу жизнь — тут і тепер — з газет, книжок, телевізорів, кампутирів, ефемстанцій. А з другого боку, винен безмежно. І Пушкін, і та мерзенна вєтка сірєні, і оплавлена свєча, і опрокінутий бокал. Якби не Пушкін — 24

Рей Бредбері. «451 градус по Фаренгейту»

все було б інакше. Пушкін — це бабочка, шо крилишками помахала і все згноїла. Впрочем, про бабочку та її руйнівну мощ — то Бредбері отдєльно написав. Пророчіскій трагізм романа може по­разить любу свідомість, ше здатну поражацця. Ця вєщ стала прижиттєвим наказанієм для автора, який ступив усі свої сім шагів за горизонт. Мині навіть страшно прецтавить, як це воно: протягом шести десятиліть спостерігати, шо всьо написане тобою на правах кашмара і бизумія, стає реальним, настоящим і витісняє з жизні все нинужне (тіпа кніжок). Шо твій роман не просто ожив і воплотився, но і самолічно взявся писати своє продовження — іше жахливіше, потворніше, будто в насмєшку над автором, який навірняка боявся, шо перегнув німного палку в смислі правдоподобності. Центрові персонажі романа Гай Монтег — пожарнік, якого доконав крізіс середнього возраста й острий дибілізм буття. Шо я за тварь така, раз право імєю? — от питання, каторе довело Монтега до букіністичного шаленства. Його прозріння, шо характєрно, ніяк не вплинуло на маховик апокаліпсиса, роль цієї 25

В усьому винуватий Пушкін

лічності в загальній картині — нічтожна. Гай Монтег — се камінь, каторий сам себе викинув на обочину в надєжді на те, шо він кадато стане наріжним у новій обществєнній постройці. Це вовсі не значе, шо Бредбері ставе Монтега читатілю за приклад: мовляв, кончай плазувать перед зловонними корпораціями, бери топор, рубай начальство й тікай у ліс, де тішина і шорох, де старічки з тьомним прошлим цитірують Плутарха і Стендаля. Бредбері просто констатірує ізвєсний вже дві тищі год фактаж: даже єслі ти всю жизнь творив всяку фігню й злодєйства, нікада не пізно покаятись і скочить у паслєдній вагон спасіння. Такій рецепції слєгка мішає той факт, шо напослєдок Монтег діко накосячив, убивши свого ерудірованого начальника; впрочім, то така була сволоч, шо в любому Нюрнбергу поступок Гая одобрили б і поощрили похвальною грамотою. Мілдред — жона Монтега, 30 год, телезомбі. Чудовіще без чуств і без мазгов. Наглядне пугало, яке можна було б іспользувать у соціальній рикламі в пользу читання. Це ідеальний продукт для государства, каторе хоче жить довго, жестоко й безперспективно. Бредбері питався довести етот образ (як і патрети всіх інших женщин, кромі безумної Кларіси) до абсурда, а вийшло нєчто сугубо реалістичне, обична така домохозяйка. Кларіса Маклєлан — баришня з тараканами на вигулі, їй 16 год, почті 17, і вона псіхічка, шо ло26

Рей Бредбері. «451 градус по Фаренгейту»

вить нижньою челюстю каплі дождя. Це дуже інтригує кєросінщика Монтега, бо ні його корєша-пожарніки, ні всі інші овци-женщини так не дєлають. Їх вроді як вообше не цікавлять букашки всякі, вони не шарять, куда вітер дує і як у парках листя шарудить. Кларіса виполняє в романі функцію Герцена — приходе, будить дікабріста в душі Монтега, і звалює у небуття. Брандмейстер Бітті — клятий постмодерніст. Містер зло, повна протилежність бикам зі шлангами, на відміну від яких він прекрасно понімає, шо дєлає. Це конкретний гітлєр, куда там чацькому з його жалюгідним мозговим горем. Він начитаний, як Іван Дзюба, а фактами та іменами жонглірує так ловко, наче Оксана Забужко, допущена до любого мало-мальски ісправного мікрофона. Бітті прекрасно переконує стадо казлів і баранів, шо від книжок — одна тіки печаль і мігрені. Це самий інтірєсний образ у романі. Його, на відміну від інших граждан, нічо не вставляє й не радує, бо він-то баче, до чого діло йде. При тому до самого кінця остаєцця на стороні зла, і даже не ради пічєньок, а просто так, із чистої мізантропії. Када у самій драматичній сцені Монтег, шоб ізбіжать параліча ума, наставляє на Бітті шланг, брандмейстер етому тіки радий, мовляв, давай, вганяй мене в долгі. Така його готовність до самопожертви на шарік, ні за цапову душу, могла би сильно озадачить любого. Якби Монтег не був простим рабочим парнєм, 27

В усьому винуватий Пушкін

з властивими його класу гендерними стереотипами і нетерпимістю до ЛГБТ-спільноти, все це могло би кончицця грязною сценою дето на опушкє лєса, біля річки, під акомпанемент стіхов Верлена і Рембо. Фабер — труслівий, но дуже винахідливий старічок-книголюб, який всю жизнь дрожав кащєєм над своїми кніжними скарбами і ні разу не спалився. Типовий прецтавник гнілої інтелігенції, яка не здатна на відчайдушні акції протєста, бо не хуже владних брандмейстерів понімає, шо люди — це таки стадо казлів і баранів, і рвать пічонку ради них тупо не хочицця. Стоунмен і Блек — пожарні, калєги Гая, довбні. Пирсонажі епізодичні й маловажні. Неплохо іграють в дурака і пахнуть кєросіном. Прислужують злочинному режиму і не паряться. Місіс Фелпс і місіс Бавелс — дві дурепи з красними ногтятми, подружки Мілдред. Для чого вони понадобились у тексті — питання спорне. Вони ізбиточно мотівірують ту безпощадність, катору проявляє Бредбері до жони Монтега: вона неізлічіма куріца, і не надаєцця до спасіння. Під музику Елтона Джона ці лічності удаляюцця з ураженого тупістю світу в хмарі атомного взрива. Гренджер — старічок-кніжка, а саме «Государство» Платона. З ним у компанії — Джонатан Свіфт, Чарльз Дарвін, Шопенгавер, Айнштайн і Альберт Швайцер. Єсть між ними і Будда, і Конфуцій, і всі остальні пророки та апостоли, 28

Рей Бредбері. «451 градус по Фаренгейту»

шо тіки можуть знадобитись для подальших конфліктів на релігійній почві. Символізує світле будуще. Нєкоторі любопитні факти В смислі технологічних візій будущого Бредбері проявляє странне, як для фантаста, ретрограцтво. Навіть тілівізорні стєни у нього лампові. Так, ненароком, геніальним автором був зачатий паходу іше й стім-панк. *** Роман печатався по частях у перших номерах журнала «Плейбой». *** Сама крупна ошибка в романі Бредбері заключаєцця в назві. 451 градус по Фаренгейту — це чуть більше двохсот по Цельсію. Писатель чото думав, шо саме при цій тимпиратурі загораєцця бумага, хотя насправді для возгорання самого дішового газетного листка нада раза в два більше етіх самих градусів. *** Бредбері цитірує множиство шидеврів, і з цього вирисовуєцця його лічний літєратурний канон. Серед авторів, каторих Бредбері таким макаром запхав у вічність, єсть і його сучасники. По странному й зловєщому збігу обставин, більшість із них врізали дуба вскорє після публікації романа: Юджин О’Ніл (1953), Ортегаі-Гассет (1955), Хуан Рамон Хіменес (1958). Довше всіх протянув Бертран Рассел (1970).

29

В усьому винуватий Пушкін

Ярчайші цитати Ви тоже якийто особінний, містер Монтег. Інагда я даже забуваю, шо ви пожарнік. *** Він не може любити чи не любити — він просто функционірує. *** Дядя каже, шо його дід помнив ше те врем’я, када діти не убивали друг друга. *** Нарешті ви можете прочитати всіх класиків! Не оцтавайте від своїх сусідів! *** Када школи стали випускать дедалі більше бігунів, пригунів, скакунів, плавунів, тих, шо люблять колупацця в моторах, льотчиків, автогонщиків вмєсто дослідників, критиків, учоних і людей іскуства, слово «інтиликтуальний» стало ругатільним словом, яким йому і належить бути. *** За містом харашо. То кролик під колеса попаде, а то й собака. *** Шо для тебе важливіше: я ілі Біблія?

30

Рей Бредбері. «451 градус по Фаренгейту»

*** Я всігда говорила, шо поезія — це сльози, поезія — ето самоубійства, істєріки та отвратітільне самопочуття, поезія — се хвороба. Гадость — і більш нічого! *** Не проси гарантій, не шукай спокою — такого звіра нема на світі.

31

Два жутчайших катафалки Герман Мелвіл. «Мобі Дік, або Бєлий кит»

При жизні Мелвіла від цього романа не особо тащились. Впрочем, як і від многих інших творів писателя, судьба якого — цілком обична і даже заурядна для американського генія девятнаццятого століття. Правда, вмєсто того, шоб мужествінно спитись, як його старший побратим по класиці Едгар Алан По, Мелвіл довго й марудно боровся з бєдностю і мічтав про успішну літературну кар’єру. Но після сорока год, када на нього посипались одне за одним пакосні нещастя (болєзнь, тяжола травма, смерть сина, матері, сестри), він всьо же плюнув на сочінітєльство крупних прозових манускриптів й подався працювать чиновником, тож до кінця жизні тіки врем’я від времені пошкрябував стішата й заповнював отчотность. Кароче, не знав бідняга, шо після смерті піднімецця такий кіпіш навколо нього і шо «Мобі Дік» стане одним із главних кірпічів у зданії світової літєратури.

Два жутчайших катафалки

Сюжет Єслі притянуть за уші сестру таланта (тоість краткость), то можна переказать всю цю історію одним рядком: роман оповідає про маніакально-діпрісівну охоту на громадного і свірєпого кашалота по імені Мобі Дік. Но це той случай, коли у краткості таїться, кромі правди, іще й прілічна пастка. Патаму шо обсяг роману — дето страніц шіссот, а Мобі Дік появляєцця на горизонті тіки у фіналі й весь смертельний екшен триває якихто жалкіх страніц триццять. Єслі сопоставить ці два факта, стає понятно, шо роман кагби не тіки про ето. Впрочем, расшифровкою сюжета ми займемся у наступних розділах. Все начинаєцця із того, шо нєкий атлічний парінь Ізмаїл каже нам здрасті й предлагає

34

Герман Мелвіл. «Мобі Дік, або Бєлий кит»

розвісить уші, бо йому таки діствітільно єсть, шо розказати. Цей крєпкий голодранець із якимто парадоксально завишеним уровньом інтєлєкта не зна, куди приткнутись, і чим у цьому світі можна заняти мозги і руки, кромі масового винищення китів у всіх крупних водоймах планєти. Остановившись у самій дішовій ночлєжці, він знакомицця із екзотічним персонажем, язичніком і дікарьом, а отже — канібалом, якого звуть Квікєг. Судьба даже уложила їх спати в одну кровать, і слава Богу, шо у канібалів зовсім інші інтереси, ніж ето поширено в цивілізованому світі. Крєпко подружившись, Ізмаїл і Квікєг просяцця взять їх у плавання на китобойне судно «Пекод», яке належить двом скруджам макдакам, а капітаном на ньому — ше один мрачний і загадочний старік Ахав. Нада сказать, шо дійових осіб, як на роман епічного маштаба, в «Мобі Діку» очінь небагато. Вся команда «Пекода» — душ триццять, з них більша часть — безимянні статісти, каторі невтомно гребуть на вельботах, раздєлують туші, витоплюють сало й ні разу не попадають в об’єктив автора крупним планом. Мелвіл панімає, шо карабль не можна так бистро випихать у плавання, а патаму дітально розказує про те, як обустроєне життя у цитаделі американського китобойного промисла — городі Нантакеті. Множество дрібниць і спостережень розвертають перед нами настіки живописну картіну люцького упрямства й героїзма, замішаних на безвиході, шо даже странно, як це у Мелвіла так получилось описать сей тяжо35

Два жутчайших катафалки

лий і смертельно небезпечний триб життя без лишніх сентиментів і судорог по поводу плохої карми. Кароче, карабль ше не відплив, а всім уже понятно, шо буде тяжило, довго і страшно. І голос Бога буде линути уперемішку із прокляттями, бо єслі люди занімаюцця подобною рибалкою, в якій нікада невідомо допуття, хто кого лове, то путаніца нєізбєжна. Дето на третині книжки злобний і дєрзкій капітан Ахав, який до того разві шо успів обматюкать свого старшого помощніка Старбека, являєцця народу й влаштовує на палубі ізрядну п’янку, причому із сугубо ритуальною метою. Шоб, значить, вся команда поклялась, шо буде бороздить простори доти, допоки одноногий капітан не загарпунить одного канкрєтного кита, який у прошлий раз нахально відкусив дєдушці ногу. По буху всі, канєшно, согласились, про шо не раз пізніше пожаліли. Нада сказать, шо взагаліто п’янство на борту не процвітало, про шо Мелвіл даже пожалівся в окремій главі, навівши натомість прімєр китобоїв Англії, каторі в коротке плавання брали з собою многі тищі бочок пива і джину, шоби при зустрічі з животним, завбільшки з корабль, поводицця всігда неадекватно — тоість, нападать на нього. Ахав настіки розкатав губу, шо взагалі рішив забить на промисєл, а тіки шастать по планеті й розпитувать всі встрєчні судна, чи хто не бачив бєлого кита. Но ця ідея дуже не понравилась каманді, ібо, по-перше, када людям нєфіг дєлать — вони всігда ропчуть. А по-друге, моряки в те нечестиве время не получали зарплати, 36

Герман Мелвіл. «Мобі Дік, або Бєлий кит»

а ращитували тіки на долю від общої прибилі. А шо ж Ахав? Йому кажуть — оно, кабан пливе. А він на те: ну, і хай пливе, мині по бубну всі ці тварі, кромі одної. Впрочем, остатком мозга одержимий капітан всьо же прошарив, шо така тєма не проканає, да і самому нудно. Поетому кількох китів паходу всьо же замочили, шо дало повод Мелвілу на многіх десятках страніц у мільчайших подробностях расказать і про те, шо таке кити, які вони бувають, як обустроєні, де у них уші, з чого складаєцця скілєт. Не менш дотошно автор описує всю процедуру прєвращєнія кашалота у бочки з салом: як його полюють, як потім одділяють голову, як ізвлєкають ворвань і спєрмацет, як виплавляють жир в громадній салотопці. Єслі кого інтересує історія китобойного промисла — то не нада навіть 37

Два жутчайших катафалки

шукати спеціальної літєратури, в цьому романі всьо расписано, як розклад руху елєктрічок. Ізмаїл, який вкалує простим грєбцом на одному з вельботів (ето така спиціальна лодка, в каторій ганяюцця за кашалотом), часто рефлексірує і по поводу вєлічіства та могущіства стихій, і філософствує про то, про сьо, з льогкостью університецького прєпода роздає тумаки всяким кантам, платонам да аристотелям, які ні разу в жизні не держали в руках гарпуна, а тіки патякали про жизнь, в якій нічо не панімали. Допливши до японських вод, пішла нарешті пруха: капітани нєкоторих встрєчних кораблів із заїканням і ужасом почали розказувать, шо бачили недавно Мобі Діка, і до сіх пор ніяк не можуть вистірать більйо. Ті, хто питались його поймать, або лишилися каліками, або і вовсє пішли на корм акулам. Нєкоторі, самі умні, просто гребли подальше від цього агрєсівного довбня. І от, нарешті, Ахав самолічно побачив ето чудіще — і началась погоня, катора тривала три дня. Нада сказать, шо сцени побоїща у Мелвіла — абсолютна словєсна мощ і велич, подлінна симфонія бізумства, якою старий хрич Ахав підзаразив усю каманду. Перші два дня Мобі Дік тупо трощив вельботи, полоскав матросів у водах окіана, но ахотніки вилазили на борт «Пекода», спускали запасні пасудіни, — і все по новій. В кінці-кінців Бєлому Киту ця вся возня надоїла. Своїм пудовим мозгом він поняв, шо трощить вельботи — кагби беспонт, лучче затопить карабль, з якого все це паскудство лізе.

38

Герман Мелвіл. «Мобі Дік, або Бєлий кит»

Атлічно розігнавшись, кашалот торпідірував судно — і конєц фільма. Вижив, як нетрудно догадатись, тіки Ізмаїл, якого в останньому раунді так далеко вибросило із шлюпки, шо зловєща воронка на місці тонучого корабля не вспіла його засосать на піршиство акул. Натомість очінь удачно на поверхню всплив гроб, передєланий на спасатільний буй, і на цьому гробу, проплававши около суток, Ізмаїл дождався спасатільну бригаду з іншого судна. Жанрово-стилістичні особінності романа Во-пєрвих, це роман-алєгорія, яка своїм масштабом накриває весь зріз буття, як виварка — півсонну муху. По-друге, це маріністіка, а отже — куча нипонятних слів, якими позначають кажду корабельну загогуліну. Причому весь етот чисто моряцький сленг чудесним образом співіснує з епічністю й високопарністю усного мовлення главних героїв, шо кагби єсть навмисне іскаженіє реальності й відсилка до грєчіскіх трагедій, шекспірівської митафоріки та біблійної глубини. «Мобі Дік» — роман настільки жорстко реалістічний (а в багатьох главах іще й подчоркнуто научний), шо када із нього вдруг, ближче до кінця, пре митафізика й зловєщі знаки, шо більше личили би жанру ужасів, читатіль особо й непідробно напрягаєцця. Также інтересно, шо оповідь ведецця від особи, катора єсть безпосереднім учасником подій, і цим трюком Мелвіл намного випиредив усякі випендрьожі в стилі Хантера Томп39

Два жутчайших катафалки

сона, шо у двадцятому столітті получили назву гонзо-журналістики. Центрові герої роману і ключові епізоди Ізмаїл — альтер его автора, яке постоянко вривається у собствінний расказ із разними мислями і впічатлєніями по ділу й просто так, за жизнь попатякать. Дуже умний і отважний. По-брацькому влюбльонний у дікаря-канібала Квікєга, який косвєнно одплатив йому взаімностю під час чудесного спасіння. Ахав — він же старий Могол, капітан «Пекода», одєржимий і безногий старік (хотя йому насправді шото біля 60 год), який проміняв молоду жону й дітьо на фатальну ахоту. В цьому образі кагби воплощіна мисль, шо людина часто сама собі не належить, вона — тіки ігрушка в руках злобної судьби, яка крутить їй мозги і чуства, як захоче. В чисто псіхіатрічєскому діскурсі, Ахав — чотка ілюстрація пацієнта з навязчивою ідеєю, но в такому бизумному ділі, як добича кашалотів, він не особо і виділяєцця на фоні остальних героїв, яким тіки давай адреналіну повну кружку, і мать його так. Старбек — старший помощнік Ахава, отважний водний рицар із громадним чутким серцем, така якась прослойка мєжду безумством капітана і здоровим пофігізмом усієї команди, яка може копать, а може й не копать. Ще два помошніка капітана — Фласк і Стаб — каждий по-своєму інкрустірує образ морського волка, 40

Герман Мелвіл. «Мобі Дік, або Бєлий кит»

но ці обидва, попри колорит, мало шо вносять у ідейну ткань романа. Старбек — напротів. Він — єдиний, кому не пофіг на сім’ю, шо жде далеко на берегу, і до нього раньше всіх доходе, шо Ахав і сам не очінь вірить у пиримогу над Мобі Діком, але при тому яросно жилає померти в битві з етім монстром. З одного боку, Старбек шугаєцця такої тєми, но з іншого — у нього визиває восторг подобна рішимость і готовність нахромицця на вила смерті. Кароче, Старбек — тіпічний самурай, який і радий був би здриснути від свого полоумного хазяїна, дак кодекс честі не позволя. Квікєг — дікарь з якихось канібальських островів, весь покритий татуїровками. На судні виполня саму отвєцтвєнну і трудну работу гарпуньора (ше два його колєги по римислу — тоже дікарі, один — індєєц, інший — нєгр). Квікєг кагби оліцитворяє собою ті достоїнства, каторі начисто відкидає та жилає пиридєлать на свій смак так звана цивілізація. І оказуєцця, шо то на берегу, в городі, він — невоспітаний дікарь, а в морі — се чистота душі, і запрятана в нівєжистві тончайша інтуїція. Мелвіл мастєрскі іспользує цей образ у кількох важнєйших моментах. Уже вначалі, када Ізмаїл знакомицця з Квікєгом, — ето не просто комічєскі куплєти, но і пронікновєнний ноктюрн про зіткнення світів, про те, шо громадний цивілізаційний розлам — пустишка, глупе упиреджиння, наслідок гордині тих, хто раньше взнав про існування пороха і компаса. Квікєгу та Ізмаїлу приходицця работать в парі, і це похоже на связку альпіністів, де дві люди41

Два жутчайших катафалки

ни поручають свої жизні друг другу. Тіки якшо у нас принято говорить шото тіпа «спасіба, друг, шо спас мине», то канібал попусту не базарить. Озарьонний своїми язичіскіми проривами у стратосфєру, він заказує корабельному плотніку гроб — вроді для себе, бо йому не нравицця обичай блєдноліцих кидати покойніков із палуби у море, зашитими у парусіну. Но потім перидумує помирать — і нинужний гроб передєлують на спасатільний буй, благодаря якому у фіналі рятуєцця Ізмаїл. Таке от хитроумне й чисто дікарське «спасібо», да. Фєдалла — суто містічіскє звєно романа, яке на фоні тотального реалізма звякає просто оглушитільно. В началі плавання ніхто з команди даже не подозріває, шо на караблі запрятана ціла шайка азіатів, яких Ахав наняв для власного вельбота, ексклюзівно для схватки з Мобі Діком. Ця отдєльна тусовка людей-призраків дуже всіх напрягає, особінно давить на психіку їхній поводир Фєдалла — мрачний тіп з відверто дємонічєскою фізіономією. Фласк і Стабб периконані, шо то сам діавол, який пряче хвоста у кармані. Він — єдиний на «Пекоді», кого Ахав не рішаєцця послать нафіг. Болєє того, шо ближче до кінця — то всім стає понятніше, шо єсть між Ахавом і Фєдаллою якато странна, невимовна ментальна связь, вони обидва — наче тєні друг друга. Під занавєс Фєдалла в популярній формі розказує Ахаву, хто з них і як помре, но це пророчіство звучить настіки нілєпо, шо даже Ахав вроді не сприйма його всерйоз. Фєдалла каже, шо перид смертю капітан «Пе42

Герман Мелвіл. «Мобі Дік, або Бєлий кит»

кода» побачить два катафалка: один — нерукотворний, а другий — здєланий чисто з американських досок. І шо він, Фєдалла, самолічно буде лоцманом Ахава по путі в ад. Када після атаки на Мобі Діка цей демон Фєдалла щез в океанських дєбрях, старий дуралєй Ахав навіть слігка обрадувався — мовляв, не проканало його каркання. Істінний ужас слів і лічності Фєдалли одкриваєцця на останніх сторінках, када з-під води показуєцця Мобі Дік — а в нього на спині, у плетиві всяких запутаних вірьовок од гарпунів, страшно таращицця обглоданий акулами азіат: тіпа, на тобі лоцмана, Ахав, і катафалк нерукотворний — осісьо він. Кароче, дрож, мороз по кожі, холодний піт. Очінь страшно получилось. Плотнік — єдиний достаточно важливий персонаж другого плану, в якого нема даже імені. Це крайнє обмежений, і даже недоумкуватий тіп, но при тому — чудєсний і умілий ремісник, готовий виконать любу, саму сложну, работу. Він дєлає гроб, а потім сам таки передєлує його на буй. Мелвіл зашиває в ці перипетії тончайшу митафору: лічним Спаситилем, сином плотніка, стає для Ізмаїла… обичний гроб. Шо хотів сказать автор? Главні месиджі романа «Мобі Дік» такі. По-перше, єслі в людини єсть цель в жизні, — пиши пропало, ето готовий, закончіний маніак. Но єслі в людини немає целі в жизні, то і людини як такої, щитай, немає. Подобний страшний дуалізм помалу провоцирує читаті43

Два жутчайших катафалки

ля на висновок, шо єдиний смисл буття — це шото тіпа фонтана кашалота на горизонті, гарпуна в руці й здорового нєрвоза, який сопуцтвує борьбі за шо-нібудь. По-друге, Мелвіл чотко дає понять, шо світом рулять тіки каліровані бізумци, і фінал любої власті — всігда однаковий: пробоїна в борту і смерть. В то же врем’я, автор ніяк не закликає до мятіжей чи риволюцій: даже коритись чужій тлєтворній волі можна з достоїнством і честю, і ето набагато більша цінність, ніж вибір меншого зла. По-третє, Мелвіл — сам моряк прожжонний — наполяга на тому, шо мудрість не буває кабінєтною, а істіна не пізнаєцця в позі льожа під пальмою з бокалом мохіто у руці. Нєкоторі критики-параноїки, правда, ше шото пишуть, шо сам Мобі Дік — ето дуже важний, почті центральний, образ, який собою много чого воплощає і несе. Це повна чуш, друззя. Білий кит — обичний, хоч і доволі рєдкосний у природі, кашалот, не більше. Любопитні факти Протягом романа капітан Ахав чотири раза ламає свою іскуствінну ногу. Перший раз — іще кагби до начала оповіді (Мелвіл тіки в кінці об’ясняє, чого на початку плавання бізумний старік практічіскі не показувався з каюти: оказуєцця, ше перед плаванням його кістяний протез не просто поламався, але ше й увійшов отважному мореплавцю в промєжность; задовго до появи фрейдізма Мелвіл кагби намікає, в чому полягає істінна природа одержимості Ахава агромним Білим Китом, через якого ето 44

Герман Мелвіл. «Мобі Дік, або Бєлий кит»

всьо і сталося). Вдруге його кістяна нога лише німного тріснула, но случилось це незадовго до свіданія з Мобі Діком, і Ахав запанікував, шо ета неполадка може навлєчь неудачу на іх свіданіє (опять жи, ці мотиви можна атлічно істолковать у світлі фрейдізма). Третя поломка нової й прочнєйшої ноги з китової кості проісходе наприкінці романа, після першої неудачної попитки загарпунить діавольське животне; ноччю корабельний плотнік срочно майструє йому четвертий протез, но цього разу — вже диривяний, каторий не прослужить старіку й двох суток. *** Дотошний і скрупульозний в научних і практичних диталях Герман Мелвіл в одній із глав берецця за собствінну класіфікацию китових, но при тому начинає її з упрямомого і нівєжиствінного твердження, шо кит — ето риба, і не нада ля-ля. Єслі би нещасний класик прочитав у совремєнних дєцких енциклопедіях, шо кити — ето ну ніяк не риби, а млєкопітающі, каторі — о, бизуміє! — іще й належать до внєсістємної групи китопарнокопитних, він би од ужаса і шока прогриз диру в якійто палубі. *** Самий распространьонний синонім, який іспользує Мелвіл вмєсто слова «кит», — це «Лєвіафан».

45

Два жутчайших катафалки

Ярчайші цитати Лучче спать із трєзвим канібалом, ніж із п’яним христіаніном. *** Думать — се дєрзость. В одного тіки Бога єсть це право, ця прівілєгія. *** Єслі позирить на люцтво у масі своїй, то воно покажецця тобі зборищем нинужних дублікатів, хоть яку б епоху ти взяв чи всю історію в цілому. *** Кит — ето риба, шо пуска фонтани і обладає горизонтальною лопастю хвоста. От вам діфініція. *** Для того, шоб створить велику книгу, нада вибрать велику тєму. Нізя написать нічого великого і довговічного про блоху, хотя немало на світі людей, каторі намагались це здєлать.

46

Вампір — це вєщ

Брем Стокер. «Дракула»

Чуствую, шо в увертюрі до цього тєкста мені не ізбіжать атмазок. Патаму шо присутність етого романа серед шидеврів може комуто показатись слішком наглою сваволею автораупорядника. Да, я уже бачу, шо ваші брови — ізрядно вздьорнуті, і гримаса скєпсіса гуляє по ваших лицях, як наждачна бумага — по гробовій дошці. Тому прийдецця начать іздаліка й дати відповідь на крайнє важне канциптуальне питання: шо єсть шидевр літєратури, і де теє мірило гєнія і парадокса, шо позволяє занурить палець у пробірку, облизать його і вигукнути з торжиством і впертістю: да, це воно! Де штангельциркуль істини, каторий може точно оприділить параметри естетіки, габарити мислі й духовну кубатуру тєкста? Які виміри нада щитать первинними? Все це нешуточні вопроси, но доктор недаремно удалив із ротової полості всі зуби мудрості, і тепер він може мислить, як нимовля.

Вампір — це вєщ

Саме главне, шо отліча шидевр літєратури од зморщеного недогризка обичної книжки (пусть даже очінь харошої), — це маштаб і тяглість його вліянія на мозги і душі. Це як із Гамлєтом. Кому сьогодні був би цікавий нєкий даньский принц, його шизуха, галюни та прочі неполадки нєрвної сістєми, і хто б тащився від цієї пошлєйшої історії про адьюльтер, прівідєніє та жажду помсти, якби не одна-єдина мисль нащот буття, котра однаково доходе до всіх і каждого? Причому мисль ця сформулірована при помощі одного-єдиного дієслова; це як труси — нічого лишнього. Єсть вєщі, які для всіх цивілізованих людей неізбєжні, і серед них — труси і мисль Гамлєта. Поетому тєкст Шекспіра — шидевр. Труси, канєшно, тоже шидевр, але це інший шар текстуальності, який з літєратурою перитинаєцця лише евентуально. Тепер поглянемо крізь цю простєйшу призму на вампірську історію Брема Стокера. Роман «Дракула» був напичатаний у 1897 році. І книжка ця не появилась із пустоти. Ба навіть більше — вона була задумана, як подражаніє одній із многіх історій про кровососуще зло, каторими кишить чирдак готічної літєратури. Але хіба сьогодні хтото чує звук чумних колокольчиків цієї мощної художиствінної традиції, заложеної ще в дрімучому середньовіччі? Нєт, не чути. Натомість Дракула (і саме Дракула Брема Стокера, а не якийто жалюгідний політичний лідєр валахів Влад Цепеш) — це не тільки самий ізвєсний вампір всіх часів і народів; се лідєр хіт-парада монстрів дваццятого століття (який і в дваццять першому 50

Брем Стокер. «Дракула»

чуствує сибе шикарно). Се главний і найпоширеніший тренд масової культури, перид яким світові кордони й сам плин часу піджимають хвости й жалобно скавучать. Дракула — це сама доступна для чуствінного пізнання квінтесенція зла, шо прикидаєцця добром. І не було в історії літєратури — від Вергілія до Стівена Кінга — точнішого патрета князя тьми. Про точність, канєшно, можна поспорити, але тут ми вступаєм в такі області знаній, де люди можуть довіряти тіки власним очікуванням. Кароче, навряд чи хтось поспорить з тим фактом, шо Дракула, як літєратурний пирсонаж, створений Стокером, — стопроцентний шидевр, і потому ми можим з чистим серцем поставить кніжку про короля вампірів на саму верхню полку. З іншого боку, нада признать, якби народи прощолкали писанину Стокера — ніякої літєратурної потєрі світ би не помітив. І це — найбільша загадка роману, від якого прокидалися в холодному поту поети Сірєбряного вєка. Да, Брем Стокер не був винятком із числа готічних страхопудів, і писав доволі сквєрно. Автор пролив немало поту, шоби доперти свою перегружену натяжками і нисуразіцами історію до фінішної лінії, де сатисфакцією за усі сюжетні пробоїни стало торжиство добра. Сьогодні така тєма вже б не проканала, патаму шо люди настіки полюбили зло, шо їм уже й добра не нада. Ярчайша ілюстрація такої тези — фільм Френсіса Форда Копполи, каторий ліхо унічтожив халабуду авторського замисла й 51

Вампір — це вєщ

воздвигнув на цьому місці нєчто величне й прочне, з бетонного еротізма і стєкляного богохульства. Мене, признацця, дуже трівожить мисль, шо з Дракулою нині багато хто знакомицця через фарцовщиків і спикулянтів, обще число яких — не менше легіона, і Кополла — крупнєйший із кідал. Но — чу! — я так бачу, шо зморшки не розгладились на ваших лицях, і брови вздьорнуті, й терпець тремтить, тріщить і рвецця. Тому вернемся до ключового тезіса: шо позволяє щитать роман угрюмого ірландця імінно шидевром, хоть і написаний він так собі, і стиль — 52

Брем Стокер. «Дракула»

як рукоятка топора? Невже тіки мощний піар і вдалий неймінг? Чи, може, це одна з продєлок того смрадного парня, каторий взяв у Бога в аренду зилений шарік нашої планєти? З усіх пояснень я предлагаю вам саме просте. Не кажда кніга, шо спричиня культурні шквали, трясе світогляд міліонів, як дурень — грушу, обязана служить пронзітільному і тонкому, наче анорексія, мистецтву слова. Тим більше, єслі це чистий фікшн, то ість брехня і видумка, покрита тонким слоєм міфів і марновірства. «Дракула» Брема Стокера — це той премного странний виняток в літєратурі, када найбільша цінність тєкста перебуває кагби поза ним самим, і може даже жить без нього. Так получилось, шо Брем Стокер нічого не ловив, но упіймав таку рибину, катору й досі витянуть мало кому під силу. Одної жизні для такої рибалки, як правило, нікому не хватає. Сюжет Тіпічний прецтавник лондонського офісного планктона по імені Джонатан Гаркер їде в загадочну Трансільванію до мєсного магната Дракули, який на старості лєт ріхнувся, як подобає всім магнатам, і рішив перебратись на ПМЖ в Англію. Для начала старічок, який любе кокєтліво підписувацця одною тіки буквою «Д», накупив у колибєлі тяжолого блюза і арт-рока всякої нерухомості. Місія Гаркера, на первий взгляд, елімінтарна, як пучок цибулі. Він должин всіляко потакать усім пріхотям пожилого арістократа. Така 53

Вампір — це вєщ

работа для молодого клєрка привична й нічуть не унізітільна. До того ж, хто не любить путішествувати на халяву? Єдине, шо німного дошкуляє Джонатану, так це странна поведінка трансільванських аборігенів, каторі зирять на нього виряченими глазами й постійно хрестяцця, будто в лондонського франта на носі виросло копито. По дорозі до замку Гаркер начинає німного напрягацця: мєсность — дічайша, люди — тоже, ще й вовків німєряно. Після перисадки з діліжанса в лічну карєту графа Дракули ізмєна ще прочніше зжимає серце Джонатана. Вокруг — похмура горна мєсность, якіто странні сині огоньки і завивання вітру та животних. До того ж, кучер веде себе слігка ниадекватно: то зупиняєцця, шоб побалакать із вовками, то вроді як шукає шото при дорозі, де тліє голубе мєрцаніє. Інший би на місці Гаркера зразу обдєлався, но щастя Джонатана в тому, шо він — рєдчайший тормоз, і до нього взагалі все странне і зловєще доходе, як до бронтозавра. Ітак, 5 травня Гаркер попадає в неприступний замок, де його лічно встрічає чуйний і галантний граф. Своїми елігантними манєрами він присипляє бдітільность Джонатана, і це могло би послужить началом крєпкої мужскої дружби, но протягом найближчих днів Гаркер якось рєзко — хоть і нинадовго — перестає бути остолопом і начинає замічать усякі нові странності. Мало того, шо всі бісєди з графом — по ділу й просто за жизнь — проісходять тіки ноччю, і шо при цьому Дракула не їсть і не п’є, не любить зіркала, шугаїцця хреста, іспитує про54

Брем Стокер. «Дракула»

блєми з одбрасуванням тіні й тіряє голову, када баче кров, — це все ще можна було би якось раціонально об’яснить. Гораздо більше Гаркера дивує, шо в замку нема прислуги, і Дракула сам готове йому хавчик і миє посуду, а це вже явно чорті-шо. Тож Джонатан рішає, шо лучче затаїцця і периждать. Він знову падає на тормоз, вроді й не замічає, шо граф де факто держить його під арєстом, не випускає даже погулять, шо в замку всі двері закриті, а єслі получаїцця кудато прокрастисть — дак там бродять хіщні, зубасті й сіксуально агрісівні оторви, і шо сам Дракула має прічудліву привичку повзать по віртікальним плоскостям. Но чериз місяця два тітанове терпіння Гаркера поламалось, і в жалюгідному мозгу клєрка робко шилохнувся здогад, шо єслі не втекти з цієї обітєлі зла, то прийдецця вступить в контакт з разнузданими самицями, а ця пирспектива з самого начала визивала у нього чуство омірзєнія, — з британськими парнями таке часто бува. З першого разу втекти не получилось, патаму шо у пошуках аварійного вихода Джонатан случайно попав у тайний склєп, де побачив спящого в гробу Дракулу й так перилякався, шо бистрінько вернувся в койку і ліг спати. П’ять днів він провалявся в дипресії, дождався, када граф уриє подальше, і тіки тада звалив із замку. Тим часом його нівєста Міна Мюрей отдихає на беризі моря, і час од часу слігка дивуєцця, чого це її любімий поїхав у камандіровку 55

Вампір — це вєщ

всього на тиждень, а пропав на ціле літо, та ше й не пише пісєм. У Міни єсть падруга — Люсі Вестенра. Вона лунатічка, тому по ночам Міна нікада не скучає: вона ловить Люсі на залитих лунним свєтом лужайках і вкладає її обратно в койку. Лунатізм у те врем’я щитався хворобою возвишенною і благородною, як мігрєнь і подагра, тому нікому в голову не приходе лічить баришню. Тим більше, шо Люсі собираєцця замуж, і було би глупо кормить її пілюлями в такому возбуждьонному стані. Правда, Міна замічає, шо ночні прогулки Люсічки всьо хужи вліяють на її цвєт ліца й бодрость духа. Єслі вона вискакує із дома, як знойна лошадь, то на слєдующе утро єдва ворушицця, наче після вєчєрінки в «Патіпа». В смислі прозорлівості й уміння ворушить логікою, Міна мало чим отлічаєцця від свого запропавшого нариченого, тому куда їй розчехлити бизпосиредню связь між странними хворями Люсі й тим фактом, шо в них на районі не так давно случилось резонансне ЧП. Внаслідок кашмарної пагоди, на берег вибросило торгове судно «Дмітрій», на якому не було каманди, — на борту остався один тіки мертвий капітан, прив’язаний до рулєвого колеса. Газєти пропичатали, шо хтото бачив, як із розбитої рускої шхуни на берег вискочила сабака, — її даже шукали всім посьолком, але не нашли. На самому ділі то була не сабака, а граф Дракула лічною пирсоною. За врем’я плавання він скушав всю каманду, но всьо равно був дикий і голодний. Пачіму граф став імінно сабакою, а 56

Брем Стокер. «Дракула»

не вовком? — спитаїте ви. Брем Стокер спішить розвіять міфи і предрассудки, і запевняє: патаму шо вовк — це, насправді, трусліве і зашугане животне, якого люди бояцця винятково із-за глупих стериотипів. Собака ж — повна протилежність вовку, ето свірєпа і опасна тварь, каторій перекусити комусь горло — це як бомжу піднять бутилку. Ітак, Люсі тіряє кров і цвєт лиця, навколо неї суїтицця толпа народу: больна мамаша, кандідат на должность мужа і ще два його славних корєша, один з яких, Джон Сьюард, работає доктором у дурдомі. Тим часом Міна получає пісьмо від нєкої трансільванської сестри Агати, шо Гаркер нашовся, болів воспалєнієм мозга в них у монастирі, і тепер нада, шоб хтото заплатив за його ліченіє і забрав к чорту. Тож вона спєшно покидає Англію й тулить на контінєнт. Доктор Сьюард, який привик лічить мозги при помощі наблюдєній і наркотіків, ніяк не може подобрать потрібні медікамєнти для Люсі, тому одправляє діпєшу свому наставніку Ван Гельзінгу, каторий спеціалізіруєцця по таким болячкам, шо про них ніхто й не чув. Імпортний врач зразу понімає, шо до чого, але нікому нічо не каже. Із-за такої странної поведінки всі його попитки спасти нещасну литять буквально дємону під хвіст, а єслі виражацця точніше — то в його кровоносну сістєму. Люсі дєлають чотири периливання крові за 10 днів, но каждий раз Дракула, дємонічно ізловчившись, просачуєцця в комнату й опустошає жили горопашної дівиці. Він то притво57

Вампір — це вєщ

ряєцця туманом, то кажаном, а када Люсі йому приїлась, він приходе на послєдню тризну вполнє цивільно: підсипає прислузі опіум, шоб не мішали, — і добрий вечір. До кучі ще і мать Вестенра умирає — заради повноти художнього ефекта. І даже після цього Ван Гельзінг нікому нічого не об’ясняє, говоре намьоками і питляє вокруг да около, а потім — внізапно — інтерисується у лорда Годалмінга, Люсіного жиніха: «Сишиш, а можна я, ето, отрублю голову твоїй мертвій нівєсті? Ти не протів? Не будиш дуцця?» Іншими словами, Стокер прилагає максімум зусиль, щоб голанського спеціаліста по вампірам усі якомога довше щитали опасним бизумцем-маніяком. Увльокшись, Стокер даже заставляє свого епічєского героя діять наперекор обстоятільствам і здравому рассудку. Адже Ван Гельсінг — єдиний, хто чотко понімає, шо Люсічка умерла понарошку, а потому проснецця вскорє й буде жрать дітей. Тому він вроді ше перид похоронами планірує одрізать женщині голову і вирізать серце, але в останній момент перидумує по якійсь пустяковій причині — тіпа, у мене інші діла, всім пока. Впрочем, автора кніжки можна чисто полюцьки понять: одне діло, єслі би покойніцу обезобразили і закопали втіхаря в закритому гробу, і по городу би поповзли зловєщі слухи про сєкту якихось ізувєрів, а там би ще і Скотленд-Ярд прочухався чи ще якийто Шерлок Холмс. А так всьо получилось очінь жанрово, готічно: ніч, кладбіщє, блєдна луна і завивання вітру, і біла постать із кровавими клика58

Брем Стокер. «Дракула»

ми, яка несе у склєп младєнца на руках — ну, як таку потвору не обезглавить? Рішивши проблєму з Люсічкою, Ван Гельсінг нарешті содрав пичать мовчання з вуст своїх, і одкрив своїм сообщнікам істинні глубини ужаса, з яким їх зіштовхнула сліпа судьба. Вскорє до товариства приєдналися і Міна з Джонатаном, і всі вони домовились, шо нада начинать охоту за царьом вампірів. В цій сюжетній точці Брем Стокер крєпко забуксовав. З одного боку, тут би вже годилося завершить кніжку яросним екшеном. З іншого, тада б в романі получилось мало страніц, а в ті годи економія читацького часу щиталась позорним для сирйозного письменника заняттям. Тому Стокер рішив тянуть різіну, даже ціною потєрі ритма і логіки у дєйствіях пирсонажів. Так, напрімєр, када вже всі знають, де спрятався Дракула, — ніхто нікуда не спішить, усі совіщаюцця. Ну, сходили, позирили на ящики з землею, в одному з яких якраз міг хропіть Дракула, — і вернулись. А один із походів за скальпом грандвампіра взагалі начинаєцця в п’ять годин дня: тіки рипнулись — а тут така халепа, нада жи, сідає сонце, пора додому. Но саме любопитне, шо пока герої теляцця дві доби, Дракула спокойно кушає Міну, і ніхто цього в упор не замічає, даже її лічний муж. Дальше — рулон тягомотіни в такому ж мєдлітільному стилі. То вони рішають нічо не говорити покусаній женщині, котра стала вроді як агєнтом тьми в їхніх рядах, то наступного ж дня їх озаряє мисль, шо так даже лучче буде, 59

Вампір — це вєщ

бо через Міну можна шото набрехать Дракулі й вивідать натомість його коварні плани. Після повного провалу нікудишньо організованої ахоти в Лондоні, вся тусовка вирушає в Трансільванію, шоб унічтожити кубло дємона. Причому бригада на чолі з Ван Гельзінгом воспользувалась жилєзнодорожним транспортом й опиредила Дракулу неділі на дві (графретроград не признавав прогрєса, і тому отправився на родіну морським путьом). Но вмєсто того, шоб використать це врем’я з толком (ну, хотя би з’їздить на родіну вампіра й спалить к чортам разваліни його фортеці), вся ця толпа народу нипає по портовим городкам, шоб підловить Дракулу, када він буде сходить по трапу на сушу. У Міни тим часом почті виросли нові клики, вона стала шугацця святих дарів і получать од них ожогі. Як можна догадацця, ці неприятні мутації змусили всю каманду ворушить булками, і дальше все пішло, як по маслу. Дракулу сначала окружили, потім перебили його посіпак, і унічтожили по всім канонам не тіки самого князя тьми, но і його падруг у замку. Тут таки у Міни випали зуби і пройшов ожог на лбу. Добро побідило. Жанрово-стилістичні особінності романа Стокер прекрасно обійшовся без архітєктурних новаторств, обравши простєйшу епістолярну форму: плоть романа — ето нарізка отривків із разних щоденників, газетних вирєзок, записок. Єсть і бортовий журнал. Самий 60

Брем Стокер. «Дракула»

прічудлівий днівнік веде псіхіатр Джон Сьюард: він начитує все на фонограф. Но така канструкція має і свій побочний ефект: замість того, шоб просто поговорить, герої затято міняюцця днівніками і перипичатують їх на машинці, і на це уходе куча врем’я — особінно ближче до фіналу, када каждий посписував по гросбуху, і все це довелесь якто сістєматізірувать. Ляпи і глупості Міна Мюрей, яка по задуму вроді єсть героїня тіпа плюс-дірєкт, постає перид читатілями калірованою дурепою. І не тому, шо вона така по жизні, а винятково із-за топорного письма і скудного потока мислі самого Брема Стокера. От характєрний приклад. Однажди посеред ночі Міна попхалася на берег моря — спасать свою падругу-лунатічку Люсі Вестенра, катору тут-таки, на лавочці, усєрдно покусав граф Дракула. Міна хоть і бачила зловєщу тєнь над падругою, но рішила, шо то галюни, тож звалила ослабше тєло Люсі на свої могутні плечі й доперла домів, паходу страшно рада, шо їх ніхто не запримітив. А утром, када Міна баче на шиї падруги дві дирки, да іше й сліди крові, вона собі це об’ясняє так: навєрно, то я вчора ничаяно проколола їй горло булавкою, када прихватувала порваний воротнічок рубашки, шоб Люсічка не простудилась. О, богі тупості, перидайте Брему Стокеру поклон!

61

Вампір — це вєщ

*** Сторож звіринця угощає вовка «куском мняса, завбільшки з доброго тільонка». Інтірєсно, з якого животного можна добути такий агромний кусок? *** Псіхопат Ренфілд постоянно розбиває окошко у своїй комнаті й тікає з дурдома. Нікому не приходе в голову, шо можна було би задєлать окошко якимто більш прочним матєріалом, ніж стєкло. *** От як Ван Гельсінг учить обращацця з вампірами: «Відрубай йому голову, спали його серце, забий у нього кілок!». Любопитно, куда нада (при такій послєдоватєльності операцій) кілок забивать? Центрові герої роману Джонатан Гаркер — роботяга, скромний і застєнчивий парінь. Тугодум з проблєсками. Скритий алкаголік (в той день, када Гаркер прибув до Дракули, він випив около п’яти бокалів вініща і ше хотів приложитись до слівовіци). Присущий йому й опрідільонний гомоеротізм. Када побачив трьох красавіц, то почуствував мєрзкоє жиланіє, і страшно перепугався. Можливо, в цьому прячецця шото автобіографічне. Стокер жинився на женщині, в катору був улюбльонний Оскар Вайльд, хоть як комічно це звучить. То лі це була якась особа женщина, то лі сам Стокер чуствував себе німножко Вайльдом, — тепер уже не розбереш.

62

Брем Стокер. «Дракула»

Міна Мюрей (пожже — Міна Гаркер) — загалом добродушна, хоть і глуповата, баришня; із тих, які тащацця від сладкої грусті й тяжисті разлуки. Слово «нєга» підходе для таких ідіально, як до шарікової ручки — колпачок. Ван Гельзінг щитає, шо в неї — мужський ум. Це почасти об’ясняє їхній альянс із нєжним і ранімим Джонатаном, але не в’яжицця з іншими характірістіками Міни. Люсі Вестенра — вопрєки поширеним (завдяки фільму Копполи) покльопам, вона не шалава, а циломудріна дєвушка. Дракула вибирає її своєю первою жертвою, відімо, по чистій случайності — просто так совпало, шо лунатізм випхав Люсі на свєжий воздух у саме неподходяще врем’я. Артур Голмвуд (він же — лорд Годалмінг) — наричений Люсі, главний спонсор охоти на Дракулу. Прилічний парінь, вспильчивий і чесний, як лампочка. Доктор Сьюард — главврач лондонської псіхбольніци, біля каторої прикупив нерухомість граф Дракула. Любіме заняття — наблюдать за псіхопатом Ренфілдом, який кушає мух і насікомих, а также любить бросацця на людей. Квінсі П. Морріс — кавбой, друг Джона і Артура, який также залицявся до Люсі. Тіпічний отважний чувак з вінчестером, який мало кого інтересує, і по цій причині його в кінці вбивають.

63

Вампір — це вєщ

Авраам Ван Гельзінг — доктор, філософ і митафізік. Образ почті шо цинтральний, але скомканий і протіворічивий. Єслі би Стокер позволив йому зразу всім сказать: рібята, да у нас тут вампір нарисовався! — читатіль, канєшно, іспитав би розчарування й агромний кусок інтриги був би унічтожиний. З іншого боку, його скритность приводить до непоправимого. Напрімєр, він з самого начала обложив Люсі часником, як паску крашанками. І шо? У комнату зайшла мамаша, ужаснулась од такої воні, і мало того, шо одкрила вікно, дак ще й повикидала к свиням цилєбний антивампірський припарат. Ренфілд — тяжко хворий псіхопат, хотя у фіналі Стокер наполягає, шо його помішатільство має містічіску природу. Він кадато явно попав під пагубний вплив Дракули, но про це писатель просто забуває розказать. Ренфілд надієцця, шо граф покусає його — й цим подаре безсмертя. Но якато малінька і благародна часть душі Ренфілда сопротівляїцця цьому страшному ізгібу душевної кар’єри, а тому разум вертаїцця до бідолаги, хотя й запізно. Нісмотря на те, шо Ренфілд — пасажир другого класа, саме він придає роману нравствєнної глубини. Шо хотів сказать автор? Стокер наглядно показав, шо древнє, безсмертне і тупо безкомпромісне зло прикрасно мімікрірує в люцькому світі під шото благородне, арістократічне й ізискане, з кучою бабла та власті; але при цьому воно каждий вечір має 64

Брем Стокер. «Дракула»

залізти в гроб і проспацця. Да, його не можна передєлать на шото інше, тіпа добра, но можна унічтожить саму його присутність на зимлі. Тоість, автор розвиває важну мисль про те, шо борьба з самим жестоким люципером — діло (при правильному підході) цілком возможне. В цьому пункті Стокер опровіргає готічну традіцию, согласно якій можна спалить кучу відьом і проколоти толпу вампірів, но їхній генерал при цьому вряд-лі може пострадать. Тут варто задєлать один акцент. Дракула у Брема Стокера — це отнюдь не один із вампірів, і даже не «главний вампір», він таки канкрєтний діавол; це видно хотя би по тому, як він настойчиво вимагає поклоніння. І када Ренфілд питєцця возбухать по етому поводу, то получає у награду перилом хребта й множиствінні травми голови. З іншого боку, імінно з Ренфілдом пов’яза­ ний іше один ключовий тезіс кніжки. При помощі цього героя Стокер каже, шо да, раскаятись — нікада не позно. Но єсть нюанс: при таких раскладах, када «тушка» хоче вернуцця в партію, катору зрадила, може бути больно. Іними словами, шо глубже людина лізе в катакомби гріха, то довше і трудніше її звідти виколупувать, і єсть дуже висока вєроятность, шо така душа, перш ніж спастись, получить триндюлєй од всієї бригади МНС. Любопитні факти Наприкінці ХІХ вєка у Лондоні жрали котяче мнясо.

65

Вампір — це вєщ

*** У Дракули були волосаті ладоні й дєцкій мозг. *** У п’яти героїв книжки — Люсі Вестенра, доктора Сьюарда, Артура Голмвуда, Квінсі Морріса і Ван Гелзінга — одінакова група крові. *** По мнєнію Стокера, хуже циганів — тіки словаки. Ярчайші цитати Шо дальше на восток — то безобразніше ходять поїзди. *** Вампіри сущиствують. *** Дракула — не людина, і не животне, а просто вєщ. *** Вона не була така, як раньше; тіпа як чай, сильно розбавлений водою. *** Када виникають якіто мутні обставини, я крєпко надіюсь на вінтовку. *** Вампір не умирає, як бджола, када один раз ужалить.

66

Люди, якими їх задумав Господь О. Генрі. «Останній листок»

В понеділок утром, дето з дев’ятої до дванадцятої, я часто думаю про душу. А точніше, думаю про те, куда вона в цей час діваєцця. От вроді прокидаєшся — дак навіть чуствуєш її надлишок; стіки душі людині явно ні до чого; хотілося би чуть менше груза, — кажеш ти комуто, хто живе чи то в люстрі, чи в складках потолка, чи на даху, чи даже ще вище; шоб, значить, не так придавлювало голову до подушки (чи на чому там вона лежить). Але варто підняцця на ноги, і душа тут-таки начинає потіхоньку маліти, легшати. Вийдеш з дому — душі вже практично нема, тіки шурхіт її наполоханого тонкого тіла ше дето одлунює внутрі черепа. А када спускаєшся в метро — все, гапєл, нема душі, хоч свисти чи кричи, і даже в п’ятках пусто, як у букві О. Взагалі, єслі говорить научно, багато процесів, пов’язаних з душою, залежать од времєні года. Наприклад, када перша половина січня, душа зде-

Люди, якими їх задумав Господь

більшого веде себе відокремлено від організма, наче якесь свавільне Придністров’я. Врем’я суток тоже має громадне значення. На думку многіх антропологів, ранок — це самий паршивий час для душі, бедсєктор і капкан; усі розкопки про це оруть, хоть люцтво ніби й не реагірує на цю одвічну екзистенційну драму: так огірок, порубаний в салат, уперто не заміча сусіцтва з помідором. Но я боюсь заглибитися в чисто научний жмих, пирпиндикулярний до літєратури, тому перейду до діла. Був понеділок, і був січень, перша його половина. Було утро, і було метро. Отсуцтвіє душі відчувалось так остро, наче хтось заляпав самобранку мого мозга пекучою дрянью тіпа табаско. Я умудрився сісти поміж двома тотально бездуховними людьми. В одного прямо над воротніком була картіна Пабла Пікассо, у другого — кровава й безпощадна спецоперація, в ході якої глаза питались мощними обертальними рухами ізтерти брови з плоскості лиця. Тобто, все виглядало органічно та буденно: і запахи, і краски. Я видобув із рюкзака книжку, відкрив її навмання і почав читати. Ето була дуже тонка книжка, найтонша зі всіх, які тіки попадались мені під руку перед виходом із дому. Бо товсту книжку моя душа, боюсь, до метро б ніяк не дотащила — це чиста фізика, ньютонівські приколи. Та шо вам об’яснять? — Людвіг Вітґенштайн про це доволі популярно розписав: світ складається з фактів, для яких хвате й самих простих речень (типу цього). Так от. Я прочитав всього якихось чотири сторінки, і случилось нєчто странне: сльози 70

О. Генрі. «Останній листок»

бризнули мені з очей, як у мультіку, фонтанчиками. Сей колапс страшенно озадачив даже тих типів, чия бездуховність не викликала б малєйшого сумніву навіть у пітікантропа. Бо чисто фізіологічно сльози продуцирує в людині саме душа. Єслі душі нема — нема й сентиментальності, нема кориди між розумом і серцем, бо шо те серце без душі? — м’ясна ізбушка. Я много раз у цьому переконувався, када їхав вранці в метро й душа навіть не гикала здаля, на відміну від серця. Це особий і харашо знаний мною стан. Стан прєдєльної концинтрації молекул, в разі потреби здатних переколошматитися в таку структуру, шо не снилось і дамаській сталі. Це стан гіперболоїда, балона з напалмом: усі сили організма зібрані в пучок жесті, шоб протистояти різній мерзоті й віроломству грядущого трудодня. По-своєму, це навіть удобно. Жизнь — ето бокс, і плакать на плечі в суперника уже в началі першого раунда — ето не стіки навіть унізітєльно, як безплідно. Минуло кілька днів, і знову був січень, ранок, метрополітен — ба навіть книжка та сама (колись я ще детально напишу про мімікрію тонких книжок, шо можуть затірятись навіть у кармані). Я знову примостився поміж Коміксом і Фарсом. Душа мовчала, і навіть тупість Фарсу, який питався колупатись під нігтями палочкою з-під суші, мене не сильно раздражала. Знову почав читать фонарним способом — і не проїхав даже п’яти станцій, як із глаз моїх знову обрушилася повінь, навколо почалася суматоха, крики, стони; поки мої сльози замерзали 71

Люди, якими їх задумав Господь

хрустальом, поруч хтось тонув, а хтось кумедно падав і розбивався на дрібні скалки, як це буває з йолочними ігрушками під кінець різдвяних свят. Да шо ж це за фігня? — грюкнула дверима м’ясна ізбушка в моїх грудях. І шо б, скажіть на милість, було зі мною та всім світом, якби цю мокру книжку я читав, скажімо, десь навесні, під вечір, када і солов’ї, і душа невтомно вихля огромним гузном, а ще свірєлі за вікном, і всякі поклики, кароче, — страшно уявить… Не в каждої історії, мої друззя, є хоть якийсь фінал, та ще й притомний. Про це, до речі, сказано і в тому худощавому зшитку жовтих страніц, який рішив зі мною говорити жорстко й бездуховно, як небесний гопнік. Фінал — це взагалі продукт одної тільки лінії, яку ще називають смертю. Ще через тиждень мені пришлось згадать кіно про Лолу, яка бігла три раза, завжди однаково, і смислу в цій біганині було дедалі менше. Впрочем, поки вона бігла — було кіно, ось що важливо. Дак от, опять був січень, ранок, метрополітен, бездушшя. Рука намацала у рюкзаці кащейський корєшок, знакомі архетипи поруч враз завмери. Жаль тіки, ніде поблизу не було хотя би якоїсь завалящої портьєри. Високий друк. Да-да, мені ці букви вже почали псувати здоровий сон. Як піаніст — рукою навмання, ось заголовок, ну-ну, шо ти скажеш цього разу? Окна і двері в грудях — на засов. Душа? Осталась дома, я в цьому певен, — жарить катлєти. Одна странічка, дві, ось вже до фініша лишаєцця абзац, ось буквально пара строк… І тут… Під72

О. Генрі. «Останній листок»

ступно, як манул, прокралась пелена, туман і конденсація, і в глазах маліє світло, віддаляється реальність — здрастуй, Ноїв ковчег, а чи готовий ти підняти якоря? О, богі немочі, пощо ці шутки? Зачєм ви пропітали поліграфічну продукцію своїми цибуляними сіропами? Щоб запобігти катастрофі, я захлопнув книжку, загорнув її в газєту, поклав у салафановий кульок. У многотрудній моїй жизні не було більше таких книжок. І, хочу надіятись, не буде. Отже, єслі када-нібудь у ранковому вагоні метрополітена, шо мчатиме в глибоке нікуда, случицця так, шо пустир душі вашої заливатимуть сльози, а довкілля наповниться вовною такої світлої печалі, якої не буває в самих делікатних лам, і єслі цей надлам світобудови хоть якось буде пов’язаний із читанням книжних букв, то я відразу вгадаю, які саме странічки ви згодували своїм глазам. Бо це може бути тільки текст, написаний рукою банківського злодюги, згодом — каторжника, людини, знакомої з цирозом лічно, єдиного письменника на всій планеті, чиє ім’я начинаєцця зразу з двох великих букв, — і недаремно. О. Генрі. Так його звуть душі людей у тих світах, де і людей нема. Це маг короткого расказа, чия лічность іще при жизні стала окремим жанром. Як і каждий геніальний новеліст (а таких насправді можна пощитать на пальцях однієї руки — даже в тому випадку, када у цій руці взорвалася граната), О. Генрі мічтав написати роман — і він це здєлав. І шо странно — роман хароший. На73

Люди, якими їх задумав Господь

зивається «Королі та капуста». Автор дуже радувався, шо в ньому якраз нема жодного слова ані про королів, ані про капусту. Впрочем, аналогічну шутку він провернув даже з власним іменем, в якому ви не найдете ні О, ні Генрі, ні навіть точки між ними, яку багато хто чомусь щитає апострофом. Все діло в тому, шо Вільям Сідні Портер (справжнє ім’я класіка) не щитав себе достойним творить шидеври. Натомість тирить бабки — ето да. Впрочем, історія літератури має бути вдячна, що ворішка з Вільяма був так собі, і з часом йому прийшлося пошукати якийто інший спосіб отйома дєнєг у населення. Будущий писатіль міркував приблизно так. От єсть газети всякі, — і люди їх купляють. В газетах тих, крім оголошень, печатають або чуш, або муру. З іншого боку, а шо мішає строчити нєчто іскромьотне? Тим більше за талановитий крєатів можуть і заплатить побільше. Отаким макаром зек Вільям Сідні Портер став автором шидеврів за підписом О. Генрі. Як і в каждого пристойного світоча, єсть у О. Генрі своя крута загадка. Формат короткої газетної новели, про який донині вже написано томіща, був наслідком заголеного прагматізма, — тут все понятно. На відміну від Едгара По, каторий половину Америки залякав, а іншу кинув у детективну пропасть, О. Генрі — даже на рівні стилю, світовідчуття, — це стопроцентний гуморист (у самому вузькому, аж печальному, смислі цього слова). Куди б він не поглянув — скрізь йому ввижається сизий носяка Остапа Вишні. Й даже картіни запус74

О. Генрі. «Останній листок»

тіння, мракобісся та безвиході чото виходять у нього, на уровні метафор, чаплінськими. Як мастєр фелітона та інших сміховинних жанрів, О. Генрі понаписував чимало таких от комедійних зарисовок, але мощ його явилась в іншому підході, який можна легко розложить на мікроелементи, але нільзя збагнуть уповні, як етот незграбний трактор може вдруг явити глазу алий парус, мачту, морську длань та інші невластиві цьому агрегату вєщі. Йдеться саме про ті його розкази, які рождають повінь і призивають Ноя срочно збирать свої пожитки. Адже там вроді теж єсть куча іронічних спостережень, всіляких кунштюків, словесних викрутасів у стилі «смєхопанорами». Й самі герої — люди аж смішні в своїх нещастях. Кароче, життєве кредо О. Генрі — нема нічого такого в світі, з чого б не можна було поржать. Хоч трошечки, встидливо так, із усвідомленням порочності подобної реакції на дійсність, — так би міг хіхікнуть, приміром, гуру постмодернізма в цирку-шапіто, побачивши, як на повному скаку коняка гадить на арену, на туфлі клоунам і акробатам. Тепер вернемся до загадки: як у Ахматової з мусора росли стіхи безстижі, так в О. Генрі — в обичній «нечестивій глибині мебльованого пекла» вдруг обнажалась така пронизливість, і співчуття, і святість, якої навіть змій не бачив у райських кущах. В одну филину О. Генрі перетворює своїх смішних невдах на трепетний задум Бога в мить втілення, када Ідея ше не встигла осквернитись даже мікробами свіжого воздуха. Забачивши таких людей, старець Ной навірняка б сказав жоні 75

Люди, якими їх задумав Господь

своїй: слишиш, Ракєль, чи як там тебе, пішли тонуть — хай краще ці безгрішні зійдуть на палубу й спасуцця. Шо, впрочім, тоже звучало б у стилі оповідань О. Генрі. І ще — окремо — кілька слів про сльози. Час од часу я нагадую собі, шо єсть такі вєщі на світі, як «Рабиня Ізаура». Це када цілий кантінєнт здригаєцця у глибокому пароксизмі та дьоргається від очищення, і проливаєцця стіки чуств, шо їх хватило б на невеликий, але крєпко солоний океан, — а тобі нічо непонятно; і так якось некомфортно стає чурбану посеред чужого (і чуждого) катарсіса, ба навіть стидно, і дуже хочецця пристрасно допитать когось із мешканців цього кантінєнта: шо се за «пісня плачу»? в чому прикол? де обірвана струна? — дайте за неї хоть подержацця! Хто там на горі, а хто в долині, хто блукає в морі, а хто пользуєцця носовичками на суші, і чо всі вони ніяк не можуть зустрітись, і сполоснути свої терзання в добрій чарці? Зрештою, каждому Ніку Кейву хочеться посадить у шлюпку свого Бліксу Баргелда, та в цьому ж криєцця й страшна опасность. Бо бачить Бог: існують такі історії, які не можна розказати повторно. «Рабиня Ізаура», відімо, тоже одна з них; просто їй дуже трудно тягнути свою стосерійну тушу крізь віки, шоб постоянно лишатись у вічності. Зовсім інше діло — горобці оповідань О. Генрі, каторі звикли мерзнути на проводах і видивлятись жертву, хлібну крошку, шо мнить себе, як мінімум, аграрною реформою. Слова — вони ж як голубі агави, шо ждуть на дона Педро Санчеза де Тахле, славетного 76

О. Генрі. «Останній листок»

творця текіли. Здаля поглянеш — то обичний кактус, а як попробуєш — то вже не одірвать. І от шо я скажу іще. Заставити людей страдать слізьми при помощі ста серій — це технологічно. Протримати їх в лапах тексту дві мінути й виштовхати звідти всячєскі пожованими, перемазаними і в конвульсіях, — се геніально. До нутрощів цієї загадки не можна дістатись, розібравши по кісточках сюжет, ламку інтригу, кульмінацію, в якій зашитий фокус Коперфільда. Впрочем, попробуєм — і буде видно. Взять, наприклад, один із самих ізвєсних і сльозогонних розказів письменника — «Останній листок». Опитний юзер сходу заперечить: а чо не «Дари волхвів»? Я скажу тобі, опитний юзер, чого. Патаму шо від расказа «Дари волхвів» ридатимуть не тільки глаза, але й оправа окулярів, ба навіть скло почне мироточити чимось солонуватим. Увольте. Дайте мені дожити до кінця цього тєкста… (пауза) Сюжет Када тіки починаєш читати цю історію про двох хіпоблудок із характерними назвиськами Сью та Джонсі, важко повірити, шо О. Генрі не знав Вудстоку, нікада не чув «Джефферсон Ейрплейн», не читав бітніків, не кушав ЛСД. Хотя шото він, канєшно, кушав (цироз — усе ж таки не насморк). Ладно, будем щитать, шо О. Генрі мав пророчий погляд крізь віки, а тому міг написать і так, наче це все случилось дето в 70-х роках минулого століття.

77

Люди, якими їх задумав Господь

Арт-комуна, естетичні розвалюхи промзон, атмосфера творчості й упадка. Це той задрипано-звабливий Нью-Йорк, у якому харашо бухать, торчать і мріять, а жити — так собі. Баришні найбільше в житті люблять дві вєщі: мистецтво і друг дружку. Паходу О. Генрі не міг знати, наскіки мощні квіти зла проізрастуть уже під занавєс тисячоліття з оспіваної ним однополої любові. Як і не міг даже прецтавить на смертному одрі, як тим часом, дето у Парижі, вироста з пелюшок Сімона де Бовуар, і яке чудо з неї згодом вимахає, і шо за ідеї попруть з її третьої статі… Да і вобше нада тримать в умі, де і када жив О. Генрі, а де щороку проходять гей-паради і каждий підар норовить качать свої права.

78

О. Генрі. «Останній листок»

На всякий случай уточнимо, шо єслі в тексті новели Сью обращається до Джонсі при помощі слів «серденько» і «люба», то це ще не значить, шо Ольга Кобилянська і Леся Українка в єдиному пориві одобрили би фільм «Горбата гора». Кароче, живуть собі на світі два цвєтка, народжені в злиднях і повній поезії, мріють про високе, щитають копійки. Їм вистачає на вино і свинячі катлєти, а значить, цей шалаш із кірпіча цілком би міг бути для них раєм. Тим більше, ніхто з них не мічтає про парня в куртці зі зміїної кожі й гітарою за плечем, який умів би виcпівувати «бейба-бейба» не згірш, як Роберт Плант. Да. Прикажем Станіславському мовчати, і будем спокійно розглядать драматургію дальше. Була б ідилія — новели б не було. Тому із самого начала згущуються краски, тріщать мольберти: на весь цей вишуканий артхауз ступає гнойним сапогом містер Пневмонія. Джонсі не витримує такого фулконтакту, і злягає у кровать, в перини, обільноє пітьйо, тимпературу, галюни. Но саме худше — шо на неї ще й нападає смертельная хандра. І от лежить вона бліда й красіва, спершись на подушки, і неодривно зирить у вікно. Хотя дивитись там взагалі нема на шо: весь краєвид — кірпічна стєнка, по якій зміїться нишклий плющ. Сью квокче біля неї, але все марно: Джонсі остаточно надумала вмирать. Але не просто так, а романтічно, як і належить творчій натурі. Мовляв, ми тут із смертю так договорились, 79

Люди, якими їх задумав Господь

шо када з плюща за вікном впаде листок останній — тоді нехай карга знімає чохол зі свого сільськогосподарського інструмента. Її падруга вже й примочки, там, і банки, і доктора позвала, і стала поруч із кроваттю, шоби смішну карикатуру намалювати — все марно. На вулиці ж бушує вітер, плющ облітає, листків почті шо не осталось. Все це не тільки тупо грузить Сью, але й мішає їй работать. О, ця ділєма — між спасінням світу та потребами желудка! Поки Джонсі кволо хропе в безпамятстві, Сью треба бистренько нарисувати ілюстрацію, патрет золотошукача. Все ж таки, када людині світить біль утрати, дуже неплохо потурбуватись наперед про катлєти і вино — полюбасу не пропаде. В якості натурщика вона кличе єдине більш-менш живе сущіство — підтоптаного художника Бермана. Він вічно п’яний, вічно недовольний, і каждий день збираєцця намалювати шидевр. Проте у світі стільки придурків і несправедливості, шо на шидевр нема то часу, то натхнення, а іноді тупо кончаїцця бухло. Бермана також дратують люди, які надумують собі чортішо. Словом, він чудовий дідуган, хоть і ханига. Даже погодився позірувать для Сью. Наступного дня Джонсі тіки розлупила баньки — зразу попросила колєжанку піднять фіранки, шоб пересвідчитись: листків нема — пора в дорогу. Засада ж полягала в тому, шо послєдній — всохлий, вижовклий і зовсім нікудишній — листок іще не облетів. Джонсі спершу аж розстроїлась, але нинадовго. Погода 80

О. Генрі. «Останній листок»

залишалась щонайпаскудніша: пронизливий дубак і дощ навідліг. Проте минуло кілька днів, листок усе ще лишався за вікном, і це запарило Джонсі — вона рішила більше не вмирать, і бистро виздоровіла. Тіки тада Сью відкрила перед нею ту правду, яка рапірою пронзає каждого читача, даже єслі його дрібна душонка відлита з чугуна, а згодом переплавлена на сковородку й лежить дето у темному кутку на кухні, тихо воняє застарілим жиром. Все діло в тому, шо п’яний Берман тої ж ночі, када все було плохо, якось ісхитрився намалювати листок плюща прямо на завіконній стіні. Та ще й задєлав його так шидеврально, вроді він канкрєтний і настоящий. Правда, прийшлось за це оддатись на поталу містеру Пневмонії, а той до пропитих стариганів ставиться доволі рєзко: сходу ложить їх у гроб, шоб не марали койку. Новелу цю можна сприймати, як істинну оду самопожертві. Хотя такою ж мірою — навіть ще більшою — це притча про шидевр, який може залишити по собі каждий із нас, даже самий пропащий… (ще довша пауза) Філософсько-стилістичні прибабахи автора Насправді О. Генрі не полює на яркі, надзвичайні історії — його інтересує кажда сіра, маленька, тщєдушна історійка, одна з тисяч. Його інтересують самі обичні ситуації: де нікому не платять, де все дорого і не по карману, де страшно втратити роботу, хоч яка б 81

Люди, якими їх задумав Господь

галіма й виснажлива вона була; він зазира в підвальні вікна, де вирують однотипні страсті, і тому пише про побої в області віри, надії та любові, шо можуть розквітати дивним цвітом, як це часто трапляєцця з усіма гематомами, але в суто метафізичному смислі. Ну і, нарешті, автор тіки й жде, шоб в обшарпані двері квартири, де живе хтось із його героїв, постукала Пригода. Або шо-нібудь похоже. Таке, шо може заслуговувати на велику літеру. Нада відзначить, шо в «Останньому листку» присуцтвує характерна для О. Генрі фішка, катора й перетворює достаточно посередню (та ше й дидактичну) оповідь на шидевр. Це відбуваєцця завдяки різкому зміщенню акцентів у самий хвіст тєкста, поза городи, вже аж за фінал. По-суті, емоційну бурю спричиняє тіки постскриптум. Точніше, те странне й шкребучке відчуття, шо ми ж могли б і не узнать, як воно було насправді. Ну, видужала Джонсі — й харашо, гепі-енд. Більшість бумагомарак так би і зробили. Яке нам діло до накачаного джином гнусного дєда. Й лише завдяки О. Генрі ми не провтикали те, що зазвичай провтикуєм у жизні: величний і натхненний смисл сотень, тисяч щоденних мєлких драм, які спалахують і тут-таки згасають на периферії нашої уваги. Всі ці грязні комнати, і копійки, і хвороби, і самогубства, все це однорідне місиво буття таке густе, липке й непотрібне, і нам би якось держатися від нього подальше, бо і в самих борги, і треба дітей обути, і кран тече. Аж тут являється О. Генрі, тикає пальцем у це багно, а попадає в милосердя, людяність, любов. Це задум у своїй 82

О. Генрі. «Останній листок»

абсолютній завершеності й нехарактерній для довкілля чистоті. Як і та людина, катора раптом з’являється перед нами саме такою, як її замислив Творець. Ну, і внєзапность, яка засліплює, — це тоже фактор першорядний. Ці трюкі нам харашо відомі ще з Біблії, када пророку Ілії чи навіть Богу чомусь на думку не спадало, шоб прийти повагом, струсити пилюку з посоха, роззутись, зайти, сісти, почати неквапливу бесіду, ні, вони ж завжди робили навпаки — прямо з неба на голову звалювались, у грохоті й вогні, аби всім зразу ясно стало, шо за діла. Так воно якось надійніше. І до всіх однаково доходе. Характеристика героїв новели «Останній листок» Сью — енергійний і крєпкий мотильок, який хоть і порхає в мистецьких сферах, но має хватку, вміє держати карандаш, як штик, тож у вальсі зі своєю болєзнєнною подругою імінно вона веде. Джонсі — жертва і нещастя, дуже мнітільне сущіство, шо любить страдати в ім’я чогось, або даже просто так. Зі всього видно, шо і художниця вона — ні те, ні се, бо хоч і вміє дєрзко фантазувати, але занадто стрекозлива, і патаму не доводить начатого до пуття. Придумала собі атлічну й концептуальну смерть — і малодушно обламалась, када сфальсифіковані обставини повстали проти її плану. Єслі б на її місці, наприклад, була Сью — дак вона б із останніх сил поповзла надвір, шоби зірвати той трикля83

Люди, якими їх задумав Господь

тущий листочок, шо своєю стойкостью мішав їй врізать дуба. Кароче, через таких, як Джонсі, — всі нещастя в світі. Це із-за них і війни, і самольоти падають, і квіти на восьме марта коштують втридорога. Берман — митець. Шо тут, казалось би, ще можна додати? Це персонаж епічної американської літератури — від Мелвіла до Чарльза Буковскі. Якби він не бухав, то міг би вибороти золоту медаль на Олімпіаді, винайти лікарство від раку, вибороти демократію для якоїсь забиченої країни п’ятого світу. Але він давно і крєпко бухає, тому може тільки врятувати Всесвіт і віру в Людство. Містер Пневмонія — причина всіх нещасть, бабай з машини. О. Генрі, єслі на те пішло, не містик. І релігію завжди держить на дистанції від себе. От і прийшлось йому придумувати таке чудо, шоб показати Фатум і його повадки. Лікар — персонаж другорядний, але в мініатюрному світі «Останнього листка» — дуже важливий. Це ще один метафізичний ерзац. Має інший знак, ніж містер Пневмонія, хоть і вступає з ним в конфронтацію тіки по долгу служби. Він появляється в самому началі й ближче до кінця, шоб освятити своїм авторитетом велич перимоги духу над силами дурної та злобної стихії. Кароче, це замаскіруваний ангел, вісник, спостерігач, який докладує, куда надо, як на землі діла. Чи ще здатні місцеві сапієнси подолати западло з великої літери 84

О. Генрі. «Останній листок»

путьом самопожертви, як повелів Господь, чи остаточно забили болт на ближнього свого й відтак — на себе. Шо хотів сказать автор? Смисл «Останнього листка» урочисто перегукуєцця з усіма іншими шидеврами О. Генрі, в яких поровну розлита і бутильована одна і та ж рідина щастя: це осанна людській недосконалості, в якій раптово розквітає картина немарнотності буття. Тут маленькі жертви виявляються колосальними, а непримітні, зайві люди стають святими в щитані секунди. Новели О. Генрі — це як екранізації євангельської притчі про старушку та її мідяки. Тут, посеред обламаних надій, повного краху, поміж зраджених ідеалів і побутової брехні, під барабани безнадьоги та сурми втрачених навіки шансів на авансцену виходить доторк, випадкове слово, а точніше — три: «Просто коли любиш…», які О. Генрі тут-таки виправляє на ще точніші: «Просто: коли любиш». Ярчайші цитати з різних творів О. Генрі — Ось тут єсть люди, — сказав ангел, — які наймали на роботу дівчат і платили їм п’ять чи шість доларів на тиждень. Ви не з етіх? *** — Нє, шановний. Я тіки підпалив сиріцький притулок і вбив сліпого, шоб забрати його мідяки. «Незакінчена оповідь»

85

Люди, якими їх задумав Господь

*** Када люди начинають діяти в інтересах гробаря, то вся фармакопея — єрунда. «Останній листок» *** Може, ви діствітільно хворі на клептосвинію. «Свиняча етика» *** Щоби помацать пульс і получити гонорар, не нада буть лінгвістом. «Королі та капуста» *** Яке це, мабуть, блаженство, када мужчина пристає до тебе і від любові підбиває тобі глаз! «Короткий тріумф Тільді» *** Один долар і восємсят сім центів. А завтра Різдво. «Дари волхвів» *** Болівар зовсім охляв, — двох йому не вивезти. «Дороги, які ми вибираємо»

86

Літературно-художнє видання Михайло Бриних

Шидеври світової літератури Хрестоматія доктора Падлючча Том перший

Відповідальний за випуск Микола Климчук Обкладинка Тетяни Денисенко

Текст надруковано в авторській редакції Авторські права на використану в оформленні обкладинки фотографію належать Pete Klimek. Використовується за ліцензією Shutterstock.com (2013) Підписано до друку 15.05.2013. Формат 75 x 90 1/32. Гарнітура Georgia. Папір офс. Друк офс. Тираж 2000 прим.

Видавництво «Laurus» ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28 Телефон: 0 (44) 234-16-30 laurus.info@yahoo.com www.laurus.me Інші книжки видавництва http://issuu.com/laurus_press Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”» ДК № 2715 від 07.12.2006 02094, Київ, вул. Віскозна, 8 Телефон/факс: 0 (44) 503-00-45