Ш ид евр и в країн ської лі т е ратур и
Інші книжки, освячені іменем доктора Падлючча « Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том 1» (2013) « Хрустальна свиноферма» (2012) « Шахмати для дибілів» (2008)
Михайло Бриних
Шидевр и вкраї н ської л іт е рат у р и Хрестоматія доктора Падлючча Том перший
Київ Іздатільство «Лаурус» 2013
ББК 84(4Укр)6-44 Б38 Бриних, Михайло. Б38 Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том перший. — К.: Laurus, 2013. — 264 с. ISBN 978-966-2449-30-3
Любий читачу! До першого тому хрестоматії доктора Падлючча, присвяченого шидеврам української літератури, попали ті автори, які попали — давно і прочно. Попали в ретельно каталогізовану безвість, ув освітянські тумани, в глибокий морок, де не видно ані титли. Ся книжка предоставить тобі всі необхідні спецсрєцтва, шоби добути луччі перли нашого письменства. Класика уміє ждать, але не випробовуй її терпець намарно. Бо ж папороть уже зацвіла і позолоть вилущуєцця тіки ради тебе, а десь у піднебессі громихає благовіст: хвате читати всяке барахло — на тобі абонімєнт у божественний рибгосп української літєратури.
Обкладинка Тетяни Денисенко Епіграф зі Стефана Яворського в перекладі Миколи Зерова Усі права застережено, красти — гріх, ну і так далі.
ISBN 978-966-2449-30-3
2013 © Видавництво Laurus 2013 © Михайло Бриних
Зміст
Втеча з морозильної камери........................... 9 Кабаняче ікло душі люцької........................... 14 Олесь Гончар «Собор» (1968) Жериволу хрестителя не переклюкать......... 44 Феофан Прокопович «Владимир» (1705) Безуміє пахне снопами...................................60 Микола Хвильовий «Санаторійна зона» (1924) Щоденний меч.................................................82 Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» (1879) Тільки про жінок, тільки про чортів............101 Микола Гоголь «Вечори на хуторі біля Диканьки» Книжка перша (1832) Населення та інші проблеми....................... 126 Володимир Винниченко «Краса і сила» (1902) Прокляття букви «Ы»................................... 143 Панас Мирний «П’яниця» (1874) 5
Фруктовий впередзорець.............................. 158 Олександр Довженко «Земля» (1930) Лексикус сангвіс рекс.....................................177 Іван Котляревський «Енеїда» (1842) Аби овечки чинили єгнички........................ 195 Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків» (1912) Безголов’ячко кам бек................................... 212 Марко Вовчок «Інститутка» (1862) Передчуття Межигір’я..................................229 Іван Карпенко-Карий «Сто тисяч» (1890) Трагєдія одного темпа...................................244 Григір Тютюнник «День мій суботній» (1975)
6
В путь вирушайте, книжки, що часто гортав я і пестив, В путь, моє сяйво, ідіть! Втіхо й окрасо моя! Іншим щасливішим душам поживою будьте однині, Інші блаженні серця нектаром вашим поїть! Стефан Яворський. «Митрополита рязанського та муромського слізне з книгами прощання» (1721)
7
Втеча з морозильної камери Втеча з морозильної камери
Втеча з морозильної камери
Д
авай розберемся, дорогий читатіль, шо ти держиш в руках. Як бачиш, ето книжка. Кажу тобі як доктор: се дуже втішний факт і хароший сімптом. Бо ж мало шо можна держать у руках: не від усього польза та удовольствіє. Про пользу поговоримо чуть згодом, почнем із удовольствія. Єслі ти уже вспів заглянути у зміст, то я можу прецтавить, як стрьомно колошматяцця нейрони у твоїх мозгах. Панас Мирний і удовольствіє? Звучить сумнівно, я з тобою згоден. Це все рефлєкси. Зелена лампочка — вкусняшка, красна лампочка — побої. Тебе цим заразили в школі. В твоїй душі брутально зламали пєстік, шо відповідає за комфортне запліднення шидеврами мистецтва, — от у чім біда. Але на всяку неміч є свій лік. Давай лічицця разом. Начнем із самого простого: бєгло пролистаєм історію хороби. 9
Втеча з морозильної камери
Як так сталось, шо чудовний сад класичної вкраїнської літератури для багатьох перетворився на мрачні катакомби, де у страшних глибинах лиш де-не-де зблисне вогник свічки й прошмигне тінь переляканого бороданя у чорній рясі; де по закутках чернечі пера виводять непонятні словеса, які сьогодні навіть із гуглом не утнеш; де етажом вище сидять сліпі кобзарі і монотонно сочацця лихом і бідою, а шляхи куряцця від великоросійської злості та білих париків. Видряпаєшся по драбині ще трохи вище — попадеш у форменну тюрягу: там по карцерах сидять згорьовані селяни, всі перемазані недолею та зморені тяжким трудом, а коридорами гуляють глитаї, ляхи, жиди і москалі, кроваве панство з нагаями та орудіями питок. І всюду чути стогін пригнобленого народу, скрізь пахне гіркотою поразки, кров’ю та землею. Піднімешся ще вище, десь на полуподвальний рівень, — і там картіна не лучча: всі стіни задрапіровані кумачами (шоб не так впадали в око кроваві патьоки), регулярно чути постріли й тіла одних письмеників одтягують попід стіни, шоб інші могли повз них пройти на партійний з’їзд і там отримати медаль, і премію, і путьовку в будинок творчості. Можливо, якби вкраїнську літературу в її шкільній інтерпретації хтось міг би детально зобразить на полотні, то сам Босх сожрав би свою кумедну шапочку й перестав би упражнятись у рисуванні пекельних ужасів. Не будем углублятись у деталі — хто в цьому винен і кому се нада, шоб від шидеврів 10
рідного письменства люде сахались, наче від кромєшної червоної свитки: ти її — в двері, за поріг, а вона лізе у вікно. Цивілізація вже научилась вирощувати говнядіну в пробірках і робити гамбургери зі ще гіршого дірьма. Прогрес не зупинити. А відкрий шкільний підручник — там усе, як півстоліття тому, наче у морозильній камері: пани зчепились з кріпаками в апофеозі класової боротьби і дажи смерть многіх поколінь не може їх образумити та виперти в одкритий космос сучасної культури. Нада видьорнути шнур і видавить стікло. Врятувати штабс-капітана Котляревського. Забрати з притулку Нечуя. Вкрасти револьвер у Хвильового. Зводити Панаса Мирного до психоаналітика. Надати Маркові Вовчку матьорих адвокатів. Познайомити Феофана Прокоповича з Любомиром Гузаром. Але для початку все ж таки видобути їх з морозилки нашої культури. Канєшно, доктор Падлюччо не зазіхає на цю високу місію, доктор взагалі не любе всякі утопічні проєкти. Куда йому пхатись між академіків та провідних науковців Інстітута літєратури — голяк масті, чирва світить. Але коєшо він таки хоче розказать — і вже роззявив рота. Все діло в удовольствії, дорогі брати і сестри. Пока дитина не пойме, шо морожино — се кайф, вона не знатиме нічо про сатісфекшн. Так і з шидеврами вкраїнської літєратури, з яких доктор Падлюччо свавільно сформував цю хрестоматію. Єдиний псевдонаучний принцип, яким він пользувався, — се 11
Втеча з морозильної камери Втеча з морозильної камери камери
задоволення від текстів, шо не тіки оказались свіжі після розморозки, але й ожили, запригали й жилають оглушити тебе цією радісною звісткою. Шоби уникнути безумних узагальнень, доктор одібрав для нового знайомства ті твори, які або найбільше спорчені зусиллями червоних освітян, або ж вічно затінені успішнішими лопухами, або ж навіть приписані до потайного ешелону, який всігда стоїть на запасних путях. Ти, канєшно, не проминеш нагоди гнєвно запитати, шо це за хрестоматія, в якій немає настоящих велетів — Сковороди, Франка, Шевченка, Лесі Українки? На це я заготовив зразу дві надьожні відмазки. По-перше, концепція «Хрестоматії доктора Падлючча», як і в попередньому випуску (надіюсь, шо перший том «Шидеврів світової літератури» тобою вже освоєний і законспектований), лишаєцця незмінною: один автор — один твір. Не кажду Джомолунгму можна підровняти під таку лавочку. До того ж, шо більший масштаб автора, то більше в ньому всяких інших мистецько-громацькополітичних домішок, і всі ці многочисленні вузли требують стіки ума, шо дажи єслі ми з тобою, дорогий читатіль, скинемся нейронами — буде позор. Да і наука каже, шо не нада зразу хватати великі тяжисті, — то лише здоровлю шкодить. По-друге, гіперзадача сеї хрестоматії — нагадати про авторів, з якими ви явно не привикли мати діло каждий день. На відміну від 12
Франка, Шевченка, Лесі й дажи Сковороди, яких усі ви любите безмежно й без нагадувань. Все ж таки в сфері побутової популяризації цих класиків тягатись із Нацбанком було б, з мого боку, трохи самонадіяно: там такі тіражі, шо навіть автору межигірських бестселерів не снились. Типер про пользу. Я хочу вірить, шо мисль твоя шальна і неспокійна, шо вона прожорліва й тому всігда голодна. Попробуй сей магічний корм. У ньому злаки перемішані з брильянтами. Це нова формула, дружок. Доктор Падлюччо
13
Кабаняче ікло душі люцької Олесь Гончар. «Собор»
Х
то самий главний Дарт Вейдер в українській літературі ХХ століття? Хто дзеленчав медалями та ордєнами по самих високих президіях, аж у дисидентів уші закладувало? Хто взяв од власті все, про шо тільки міг помріять радянський письменник (і то хіба після смерті)? Хто в молодості був схожий на Бреда Піта, а в сивочолі роки став викапаний Девід Лінч? Хто два года підряд був лауреатом Сталінської премії? Хто нарисований на поштових конвертах, одчеканений на монетах, розібраний по музеях, бібліотеках, університетах? Хто жив у домі, на якому щас висить 29 меморіальних досок? Хто перехватив у льотчика Валерія Чкалова цілу гулицю в центрі Києва? Се Олесь Гончар, дєтка. Попікона соціалістичного реалізму. Лю дина, катора переплавила мовні скарби на швелєра й двотаври, шо лягли в основу шкільного гноблення многіх поколінь. Єслі б Україна не 14
Олесь Гончар. «Собор»
провтикала власний флот, то його іменем навірняка би назвали крейсер чи атомну подводну лодку. Сьогодні перед монолітом прози Олеся Терентійовича мало хто прєсмикаєцця. Поперше, винуваті в цьому всякі літєратурні фіглярі, які прийшли вмєстє з державністю й суверенітетом, када за слово вже не давали скуштувать ані тюрми, ані варення, і зразу всім старперам пороздавали ярлики. Більшості достались наклєйки з обідними словами тіпа «графоман» або «інвалід творчості». Соцреалізм внєзапно рухнув, і на його похоронах утнули свадьбу (чи хрестини). В процесі п’янки на честь вивільнення духу від оков ідеології случилось, правда, кілька неприятних інцидентів. По-перше, люди рєзко перестали читать книжки, ібо локомотів постмодернізма нікуда не поїхав, а занявся власною деконструкцією, а писать отак, як це дєлали Гончар чи Загребельний, раптом усім стало стидно. Причому це була внєзапна й гордовита стидливість, характєрна для бобслеїстів збірної Ямайки на зимніх Олімпійських іграх. Мовляв, кататися ми будем, але за результат ніхто не отвічає, бо він і так відомий наперед. По-друге, осипавши доволі прогресивними (хоть і непечатними) словами творця «Прапороносців», списавши в неліквід тяжолу промисловість його письма, воздушний шарік нашої літєратури так стрімко улетів за хмари, шо ще й досі неясно, де воно там літає й када приземлицця. Єсть, правда, ще й моральний (не нада дьоргацця) й почасти етичний аспєкти твор15
Кабаняче ікло душі люцької
чої еквілібристики Олеся Гончара. Када він був у славі і рулив у межах республіки судьбами і тєкстами, його колєг вовсю сажали, засилали й доводили до суїцида. Причому іноді за сущі пустяки. І сам Гончар навірняка проїхав з байдужістю укладчика асфальта по багатьох, ібо така вже була технологія соціалістичного строітєльства. За це йому вже у горбачовські врємєна викатувались численні пред’яви від усіх, хто срок мотав, сидів на ничці без роботи, радувався сухарю й стакану. Сам Олесь Терентійович у своїх щоденниках (незадовго до смерті) одмазувався дуже ловко. Мовляв, боротись із режимом можна було по всякому, але голими руками істребітєль в небі не завалиш, хоч багато хто питався… І тільки Гончар узяв — і написав «Собор». Роман, у якому автор переступив усі межі дозволеного обичному радпису. Впрочім, якби такий роман встругнув хтось інший, то (при максимальному везінні) щупав би сосну на Соловках. Але тут була інша історія. Автор крамольного й почті шо націоналістичного твору — фронтовик, многократний лауреат усіх самих крутих премій, грудь в орденах, голова спілки всяких прочих борзописців… Такого посадить — це всьо равно, шо вибити з-під комуністичної общаги нехілий кусок фундамента. Тим більше, шо відвертою контрою Гончар, скажем правду, не був, дажи в «Соборі». Да, всякі степові вітри і волелюбство, проникливі прохвати нащот козацтва, але ж при тому і Маркс, і Лєнін, і Кибальчич — всі на свої місцях розставлені, як нада. Воно 16
Олесь Гончар. «Собор»
сьогодні сприймаєцця дажи якось странно, адже Гончар ні разу не маскірувався, а писав, як знав і чуствував, усе там без обмана. Просто шось таке було в Терентійовича у жилах і голові понаплутуване, як ото в літературних комунарів двадцятих–тридцятих років. Якби Хвильовий не застрелився, а народився знову, то він би точно був Гончаром. Ітак, «Собор». Роман, з яким Гончар останецця в віках, як один із центрових майстрів української літератури радянського періоду. Роман, де сказано про всі плоди життя, і то дуже чотко, мальовничо, з пророцьким апломбом і тим уже забутим відчуттям, шо у письменника єсть не тільки талант, але й сяка-така відповідальність. Попри те, що твір цей тщатільно ощупаний нашим літературознавством — і шаблями, і граблями, і крізь марлю, і з розгону, по-всякому, — ми будем роздягати тіло цього тєкста дуже нєжно та повільно. Воно ж як буває: що більше всяких пряжок, молній, застьожок, пуговіц — то інтересніше. Сюжет Село Зачіплянка, «буре небо над містом, бурі дими». Металургійне райпекло. Коксохімівський дез-метал. Мєсность молодості й сміху… «Молодості, тому що до старості дожити в таких димах — це проблема…» Ну, а сміюцця то в місті, то в селі строго по черзі — залежно від того, в який бік вітер од заводу дме. Дим із труб — се розпечений газ 17
Кабаняче ікло душі люцької
із пилюкою, і ці тонни жилєза ковтають усі навколо, як козаки. Найстрашніший дим — жовто-бурий, аж червоний, шо небо робить іржавим і від якого дерева жовкнуть. Єслі позирить на цю картіну то з одного боку, то з іншого, а то ще якось зі споду, то вроді бачимо одне і те ж гамно. Аж нє, Гончар находить такий індустріально-елегійний ракурс, шо позволяє милувацця металургійним чудом, заводом-гігантом, де на вході стоїть одлитий із чормету Прометей і цим наче під’юджує всіх мєсних: ану, впірьод, рвіть свої внутрінності к чорту, хай стружка і окалина нуртують у кишках, хай легені ваші будуть, як решето, — я вам покажу, як нада страдать, шоб жили з рук стирчали на всі боки кровавими одуванчиками! Тоість Гончар вроді й показує нам реальність у фокусі, рєзко, з усією цією страшною сепією, шо з’являєцця внаслідок засирання благословенної землі, но дєлає це очінь соціалістично — радість труда у нього деренчить так солодко й урочисто, наче стародавній холодільнік «Мінськ». А люди тут не кашляють і на больнічний не ходять — од усіх таким здоровлям пре, аж мороз по кожі: зміну відпахав — і на город чи на поле, а вже тоді досуг з піснями, танцями, гульбою до утра, і знову на завод, давать страні метал, і от в такому ритмі еврібаді. Завод — се не просто романтічне й високоефективне виробництво, куда ше й не каждого візьмуть, а таке чисто духовне місце, де форміруюцця люди нової епохи, люди-болти, 18
Олесь Гончар. «Собор»
яким після такого гарту вже нема чого боятись, і нема такої ноші, яку б вони не витягнули куда нада. Селян туда на екскурсію водять, шоб у пеклі їм не так страшно показалось. Дак вони з виряченими очима на це все дивляцця, а потім ще й щасливі ходять, шо їм паспорта на руки не оддають та при колгоспах держать, як худобу. Всесвіт Зачіплянки має своє світило — се вуличка з характєрною назвою Весела, на якій проживає більшість главних героїв роману. Всі вони по-своєму іконописні: і старий Ягор, який собою підпирає небо, і молодь «вишнева, південного типу». Кромі заводу й вулиці Веселої, як нетрудно догадатись, в романі єсть іще один важний оповідний вузол — мовчазний, величний, облуплений собор ХVIII сторіччя. Нікому до нього діла немає, строєніє та й годі. Кадато тинявся у тих краях якийсь піп-розстрига, дажи намагався обустроїтися в тамтому храмі, але прогресивна громацькість його вигнала. Нема нічого странного, шо Бог покинув ці краї — з такою-то екологією. Місцева власть натомість усе намагаєцця якось іспользувать собор для нужд громади. Спершу хотіли там антирелігійний музей зробити, а заодно куточок фауни і флори. «Але чомусь не вийшло, і лише як спомин про ті наміри опудало плавневого шуліки припадало тепер пилюкою над вівтарем та де-не-де зі стін, з-поміж облинялих мадон, шкірились іклами вовчі та вепрячі морди». Зійшлись на тому, шоби задєлать у 19
Кабаняче ікло душі люцької
церкві склад комбікорму. Роберту Родрігесу таке б дуже понравилось, хоть він і крайнє дальокий од соцреалізму парінь. Дальше автор знайомить нас із главною героїнею роману — Єлькою. На цей щот можна спорить, чого це вона вдруг главна, но імінно з нею пов’язана центральна сюжетна лінія. Єлька живе сама-самісінька в селі Вовчуги (се дето недалеко від Зачіплянки). Вродлива така дівиця, та ше й своєнравна, з притензією. Кончила дев’ять класів, пішла в колгосп. Але ж душа їй постоянно про шото шепче, тривожно так потьохкує, чогото непонятного прагне. Звук сеї натянутої струни почув мєсний бригадір, када поїхав із дєвками по комбікорм. Так все удачно сложилось, шо не було їй де ночувать, то він примінив до баришні весь арсенал галантності, доступний на те трудне врем’я: угостив Єльку самогоном, а потім трахнув у кузові грузовіка під брезентом. Їй не понравилось. Шото воно не то. Да і послєцтвія — огонь ганьби, гріха, пороку, безмежний розлив туги. Кому таке нада. Потім нищасна, падша й осквернена Єлька боялась у собор зайти, все думала, шо хоть воно і склад, і мумії животних замість мощів, але ж грім небесний може людину і в сортірі побить. Аж тут іще одне. Подивилась Єлька наступного ранку на запухшу харю бригадіра — і прозріла, яке воно мізерне, галіме, блудливе. Рішила, шо не буде «жить для комбікорму». Хай і без прописки, і без документа, нічо. Зате з душою, хоть і ощупаною брігадіром, але водночас кагби пробудженою. 20
Олесь Гончар. «Собор»
Ясно, шо в селі всі про все вже знали, ше када грузовік з комбікормом заїжджав у Вовчуги, — безпроводна связь в Україні всігда була атлічна. Єлька осознала, шо їй прийдецця туго при таких обстоятільствах. Все село гарчить, аж піницця: потоптанка зі збитою росою, тьху. Особінно женщини, в яких сини половозрілі (або ж чоловіки нравствінно нестабільні). Карочі, втекла Єлька світ за очі — аж у Зачіплянку, де в неї єсть єдиний родич, дядько Ягор Катратий. Осталася у нього, хоть це було тоді небезопасно, бо проживать дето інкогніто, без прописки, тада щиталось чимось вроді міжнародного шпіонажа. У Ягора сад прекрасний, і Дніпро під боком шелестить, і по сусіцтву ходе один студєнт прикольний — атлєт і умніца Микола Баглай. Тіки от по ночах у дядька Ягора случаюцця стрьомні п’янки: якісь браконьєри на юшку приходять, шушукаються. Іноді бикують (хоть і без успіху) на мєсних. Єлька не знає, куди себе приткнуть, тож у город поїхала. В кіно сходила: там вроді про любов було, але їй не сподобалось, як гєрої цілувались — якось так ліниво, без огонька. Потім ше в музей сходила. Тожи такоє. Попри всі срєцтва маскіровки, Єльку в Зачіплянці запримітив не хто-небудь, а сам Володька Лобода — главний по культурі бюрократ. Він не то шоби нігадяй, але й не козак, однозначно. Став Лобода підрулювати до Єльки, шоб замуж брать. З Ягором цей вопрос він льогко порішав. А Єлька баче, шо воно не 21
Кабаняче ікло душі люцької
принц, а чортішо, і все на Миколу, мастєра грєблі, через забор задивляєцця: і не лисий, і кожа хароша. У Лободи ж, кромі любовних приключеній, і так забот по горло. По-перше, дуже йому муляє глаза цей собор. Вроді як пам’ятка архітєктури, а на реставрацію нима грошей. Тому мисль його проста: єслі собор цей розвалять — одною проблємою стане менше. І от шо цей стєрвєц придумав: під покровом ночі одкрутив чавунний охоронний знак зі стіни храму, вроді він від цього враз перестав бути шидевром доби барокко. Заникав табличку у себе в кабінеті й сидить, довольний, арію Лєнского насвистує. В селі ж, хоть як це странно, пропажу мало того, шо замітили, так ше й піднявся переполох, бо в металургів ніхто нічого нікада не крав, а єслі воно ше й було відлите з метала — то це вже формєнне святотацтво. Приходе до Лободи Вірунька, авторитетна мать двох дітей і заводська мадонна, з жалобою: шо за діла? Оно, мовляв, приїде мій муж з Індії (його туда одправили, шоб научив нащадків Рабіндраната варити сталь для своїх йогівських нужд) та спросе: а де ото строєніє, під яким ми так любили блукати в молоді наші ночі кохання? Карочі, дуже вона напряглась. Тим більше Лобода їй тіпа кум. Той шото став затирать, а крановщіца баче, шо в уголку із-за сейфа виглядує характєрний чугунний уголок. Лобода понімає, шо срачу не уникнути і все залежить тіки від того, чи одобрить його 22
Олесь Гончар. «Собор»
виходку обкомівське начальство. А поки то да сьо, їде до батька в Будинок металургів, шо розташований у райській мєсності під назвою Скарбне. По дорозі зайшов на пляж, ополоснув пузце, щигольнув знанням «Енеїди» Котляревського перед знайомим воєнкомом (непитущим невігласом). І от пока він добираєцця до батька, міфологічного козарлюги, шо вимушений доживати віку в приюті разом з усякою рухляддю, то все думає, як же ж його старигану звезло: при жизні попав на небо! Мало того, мічтає і собі про таку судьбу. Бритоголовий директор закладу повів його показувать, шо у них в богадільні та як. А Лобода все нахвалює свого батька: який характєр, яка лічность, який голос. Патріарх, пророк Ісайя. Вскорє всі в цьому переконались: древній Ізот Лобода прийшов ізрядно датий і полетіли громи з молніями: нима в мене сина й не батько я тобі! Весь унічтожений і морально розмазаний, Володька ретірувався. Не встиг одійти від цеї жуткої сцени, як начальство позвало його на ковьор, де він був покараний еківоками (секретар обкому, як назло, тожи оказався козаком): пришлось таємно прикрутить охороний знак на місце. Напрасно Володька думав, шо можна шило затаїть у мішковині, — в судьби хароше зрєніє і мстицця вона вміє. Тим часом Єльку зі всіх боків уламують, щоб виходила замуж за Лободу, бо ж він хоть і начальство, а бач, простими женщинами не гребує, — таке нада брать і то бистро. А тут ше 23
Кабаняче ікло душі люцької
міліція ходе до Ягора, питає: шо то у вас таке по двору бігає без документів? І от Ягор запрошує весь куток на якуто загадочну п’янку, але нікому нічого толком не пояснює (тому всі морозяцця). А він сватання рішив справить. Ну, Єлька мислєнно стоїть у ресторана, міркує, шо умирать рано, і тому сідає до столу рядом з Лободою. Поначалу заручини були нудні, як похорони осліка. Послали одного парня, Ромцю, по музику — дак він вобше втік. Но вдруг з’явився Микола, із-за угла повів русою бровою — і Єльку як вітром здуло. От тада і началось справжнє веселіє. Всі дружно во главі з Шпачихою (каралєвою кожного застілля) принялись глумитись над Лободою, а там і пєсні полились на все село, і аж до ранку, як то було заведено на гулиці Веселій. Микола, значить, тожи до утра обливав Єльку щастям да поїв повітрям, а спорідненість душ раз по раз «вибухала взаємною ніжністю», і всьо таке, обичне. Правда, в паузах між глотанням зірок Микола серйозно (і очінь, нада сказать, несподівано для читача) осудив основні засади соцреалізма — про це ми обстоятільно поговорим нижче. Уранці повів її Микола зирить на собор, який його діко впирав своєю архітєктурою, а на Єльку накотили зразу ядучі спогади: всьо, шо було тут, під брезентом, з брігадіром-алкашом. А Микола ще й внєзапно досипає солі в кофе, каже: завтра їду бицця за урожай у якіто Вовчуги (а ето ж якраз те село, де тіки й розмов про Єльку: хто, як і де їй збив росу). 24
Олесь Гончар. «Собор»
Карочі, Микола оказався тим іще кайфоломщиком. Напослєдок, шоб остаточно спустить натянуту струну в душі дівочій, — сільський учитель іде назустріч, шугаєцця каждої тіні. Але када побачив Єльку, пришпилив її глазом і сказав свою сакраментальну мисль про те, шо нада берегти собор душі своєї, бо єслі й там хтото росу зіб’є — це вже не шутки. Дальше в романі йде кусок, який можна щитать окремою новелою, удачно інтегрованою в оповідну тканину путьом встромляння. Називаєцця «Чорне вогнище». Про степ, свободу, патлатого батька Махна і малінького гусопаса Ягора та постидну странічку в його біографії. Случилось так, шо взяв Махно сироту до себе на тачанку — і пішла гульня, закрутилась. Анархія, ріки портвейна, разбой і угар. Карочі, Ягору це навіть понравилось. Аж якось прочув Махно, шо єсть такий збирач козацьких старожитностей, історик Яворницький, який самого царя колись попустив. І дуже Махна ця лічность заінтригувала, чото він іспитував до будущого акадєміка нєжний респект. Не дивно, шо вскорє їм випало зустрітись. Уся ця новела — шок і ужас для тодішньої літкритики, бо в ній Махно — не просто лідєр бандформірованія: це духовна глиба, харизматик, пророк і поводир. До свого воїнства він проповідує столь яросно і полум’яно, шо каждий готовий за батька душу положить. Скаже він, шо нада руйнувать тюрми і церкви — окей. Покличе різать кого попало — олрайт. І от гасають махновці по степах, аж дивляцця: обана, собор! Рішили розорить. А 25
Кабаняче ікло душі люцької
там — як із-під землі — мощний сивовусий дід Яворницький. І веде себе так, вроді перед ним не людина-лігєнда і ціла шара вооружонних і вічно вгашених анархістів, а якісь пігмєї, навернені в католицизм. Правда, када історик став уніжать братву, Махно всьо жи подумав, шо корпоратівні інтереси важніші, і дав Ягору наган, шоб той пристрелив борзого старіка. Ягор, канєшно, обламався таку фігню творити. Дак Махно дажи обрадувався. Автор формально хоть і показує махновців бандітами, позирає на них з нєкоторою прапороносною гидливістю (аналогічні чуства іспитує роботяща сільська баба в столичному овощному магазині), але єсть у цьому куску тєкста явна симпатія до стихійного прояву козацького волелюбія, шо було властиве махновцям, до степової поетики, чубів буйних, яким шо воля, шо смерть — аби в кайф. Але вернемся у плоть сюжета. Ітак, Микола вкалує на елеваторі у Вовчугах, всьо таке в жовто-блакитних тонах, і каждий мускул студєнта смакує солодкість суспільнокорисної праці. Трудяться вони з напарником, потіють, по ходу обсуждають елементи західного барокко в архітектурі собору і шо нема жизні без Рафаеля і «Анни Карєніної» — так все красіво і гармонічно, наче у фільмах Лені Ріфеншталь. І баришні до нього линуть, а він то про собор, то про культуру, то про будуще світу думає — башка забита так, шо нема там мєста заголеним ляжкам мєсних красавіц. Єлька ж страдає вдома, вибирає собі судьбу: чи то вмерти од стида (бо ж Миколі у Вов26
Олесь Гончар. «Собор»
чугах нарозкажуть про збиту росу), чи піти на завод, шоб ніхто її не узнав у протигазі та з кайлом у руках. На завод її не беруть — нема документа, то дажи не мічтай про кайло. Пішла вона в город. Подивилась на інстітут, де Микола обучаїцця, а там на стінах такі формули понаписувані, наче спеціально, шоб над Єлькіною неотесаністю поглумитись. Постояла біля ресторана, де їй було вже придлагали випити на брудершафт, але вона дуже вчасно вспомнила шото про трамвай. Трамвая не було — скочила в автобус. Заїхала кудись к чорту на рога, а там красіво, як у раю, і сивий металург сидить біля воріт якоїсь богадєльні, наче Саваоф. Вона повз нього шасть — до лісу, до води, де мавки вміють лоскотать до смерті шо женщин непутьових, шо мужчин п’яненьких. А металург їй строго: куда пошла? Ідем, я тебе покормлю, як синичку. Так і осталась Єлька зі стариганами — офіціанткою в столовці встроїлась. Їй там зразу понравилось. І природа, і контингент хароший — ніхто не тягне під брезент. Микола хоть і помітив, шо Єлька щезла, і дажи наругав за це свою мамашу, наче вона мала сторожить будущу невістку, але у нього раптом виникли нові заботи. Якето металургійне чудовіще скинуло брудні води в Дніпро, подохла риба, в партійних осередках піднявся переполох аж до інфарктів. Патаму шо люди — вони мруть не так бистро і вроді непомітніше, а з цією рибою суще западло: чуть шо — зразу пузом к верху. Згадали тада про бєшеного студента Миколу, який усіх 27
Кабаняче ікло душі люцької
директорів уже затролив-залякав «прямим відсмоктуванням». Ну, й іншими методами прочистки тожи. Карочі, зітхнули сталевари і мрачно сказали: прочищай. Микола тожи зітхнув (ето ж яка відповідальність для юнака, хоть і спорцмєна) і пішов купацця. Внєзапно десь із кущів виходе Єлька. Він до неї здрасьтє, а вона морду верне. Він до неї: шо? А вона: ти ж був у Вовчугах і все тепер про мене знаєш, так шо вали одсіль. Ну, Микола розчуствовався, пригріб дєвушку, вспокоїв, щастям назвав, аж чаплі перепугані розлетілись од тих кущів. Хоть там і комарі, як ведмеді, але ж і Микола парінь ще той. А на вулиці Веселій знову празник. З Індії вертаєцця братєльнік Миколи, звьоздний сталевар Іван Баглай. І зразу з самольота — на завод! Дірєктор обрадувався, пустив сльозу, пообіщав, шо єслі вийде розчухатись із планом, то дасть герою труда одгул. Усі, канєшно, питають його, як воно там, в Індії, чи бачив він контрасти. Аж тут і Вірунька «величаво несе свої перса» крізь дим і грохот. Підходе така вся хеві, сексапільна да розпашіла до мужа й нєжно шепче йому на вухо: «Може, по пивку?» Возлі завода якраз нові автомати з «Жигулівським» поставили, бо в металургів така жажда, якої не знали дажи бушмени, загнані в пустелю кровожадними народами банту. Тут-таки алкашня підтянулась, каже: виставляйся, радной, не жалій рупій. Іван чото хотів їм морди побить, але передумав, пішов купацця. В Індії давав Іван таку плавку, шо держись. Про це дажи отдєльний расказ пода28
Олесь Гончар. «Собор»
єцця (як ото чуть раньше про Махна). Хоть і встрічався у них в бригаді мєлкій расізм і не всі корєша линули душею до «чорношерстих», але ж Баглай — запеклий інтернаціоналіст, тому його «містером Іваном» кликали, на джипі возили. А раз поїхали на шашлики, шоб родіною запахло. Вигрузились біля озера, потім нагрузились прілічно, і шото щолкнуло в мозгу Івановому: пливи. Він і поплив. Тіпа, шо мені ці калюжі індостанські — я ж до середини Дніпра льогко допливав. Уже ноччю ледве-ледве догріб до іншого берега. А там глухомань, змії, кракаділи і дикі племена, шо нікада не чули про пхай-пхай. Страх зіжмакав Іванові кожу в районі тазобедрених суставів. А тут ще баче — вогнище, сидять якіто дервіші костляві, булькає вода у казані. Це значить, зібрались повечерять дікарі й, собствінно, піщу поджидають. Аж тут голий Іван — шото патякає на всіх суржиках світу, руками махає. Ситуація получилась настільки непонятна, шо його тут-таки уложили спать, а наступного дня провели туда, де дим із труби, і плавка, і бакшиш, і пхай-пхай. Партійне руководство хотіло жорстоко наказать Івана за таку самоволку, але, відімо, всі вже встигли похмелитись, тож меч правосудія по бистрому перекували на орало і закусили. Смисл цієї новели, крім наглядної агітації за дружбу народів, полягає ше й у тому, шоби надати козацькій металургії планетарного масштабу, а то все Зачіплянка, Вовчуги… І от уже фінал роману роззявив пасть. Поперше, старий Лобода, він же Нечуйвітер, 29
Кабаняче ікло душі люцької
рішив красіво померти. Спершу перебрав у мислях усякі міркування про уродів і людей, про будуще, про прошле, все зважив, оцінив і скрушно помотав сивим чолом, а потім сів у лодку, врізав дуба, поплив за течією. Микола з Єлькою хоч і бачили човна, але рішили діда не тривожить — раптом він не вмер, а просто спить. Останній розділ твору демонструє нам ізнанку жизні, а заодно й показує, до чого можуть докотитись люди, які нєбрєжно поводяцця з соборами у своїх душах. Розділ сугубо назідатільний, але при тому додає роману гостросюжетності. Отже, Єлька з Миколою привично прогулювалися біля собору. В те ж таки врем’я одна мерзенна компашка, в состав якої входили п’яниці, дігінірати і дві шалави, вийшли з городського ресторану і пішли шукать пригод. Угнали якусь тачку, доїхали аж до собору, де стали слухать джаз і влаштували оргію. Када Микола узрів таке, то проявив звитягу, аж його порізали ножем і одправили в больнічку. Правда, Єлька встигла піднять на ноги весь куток, і шайку отщєпєнців заловили та воздали по заслугах. І от усе село жде повернення героя, Єлька бігає туда-сюда, всі заняті й усі щасливі, і понад усім цим — стоїть собор. «Все він бачить і бачив усе». Структура роману Вона доволі складна, багатошарова, хоть і лінійний принцип оповіді загалом 30
Олесь Гончар. «Собор»
присуцтвує. Єсть у цій кладці шото бароккове: безліч щедро декорованих деталей та й імінно грушовидна форма тєкста, в якому лав-сторі Єльки — тіки серцевина, а вся мнякоть, шо збільшуєцця по обйому від початку до кінця, почті шо й не стосуєцця її сердечних тьохкань. Пластичності додає і повсякчасне виплітання автором повнокровних бічних ліній, а то й окремих внутрішніх новел, де єсть і про козаччину, і про другу світову (воєнні зарисовки получились жистокі й пронизливі, на цьому фронтовик Гончар знався не хуже Ремарка). Тут і Дніпро, як «безгомінна зелена країна смерті» — образ надзвичайно мощний, бо служить перекидним містком до тої смертоносної загрози, яку людина придумала сама собі, в ім’я прогреса, без жодної війни й насильства. Главні герої роману Єлька (Олена Чечіль) — сирота із села Вовчуги (матір у глинищі завалило), племінниця Ягора. Особа пристрасна й поетична, попри неповну середню освіту. Спершу до неї агітатор з портфелем льнув, але вона рішила, шо такий слимак не зуміє її отлюбить належно, — дала одкоша. Ще один ухажор пішов до війська, нашкрябав їй суржиком пісьмо, а вона така: я ж Пушкіна читала! А це гамно пише «січас служить какось непривично». Впрочім, високу планку своїх вимог дівиця держать довго не змогла, хоча її падіння стало началом широкої дороги у світле й багатодітне металургійне майбуття. 31
Кабаняче ікло душі люцької
Володимир Лобода — непутьовий синок металургійного Зевса. Сільський висуванець з ріденьким кущиком на голові. Тугощокий. Прославився тим, шо придумав, як здєлать собор красівим до празника 300-річчя Переяславської ради, не потративши дєнєг на реставрацію: просто взяв його у риштування. Мічтає на місці собору здєлать зразковий критий ринок для трудящих. І кабак (шашличну). На крайняк — переобладнати собор зі складу на холодильник-гігант. Був неудачно жонатий. Має квартиру в городі. «Батькопродавець», за визначенням Миколи Баглая (і не тільки). Вигадує нові обряди, нові традиції. Єдиний персонаж у романі, який позначає собою люцьку скверну, надщербленість, внутрішню убогість. З іншого боку, цей герой виписаний дуже тщатільно, він не настільки однозначний (наприклад, по-своєму дуже любить батька; надзвичайно ранімий; вірить, шо його ідеї приносять пользу громаді). Микола Баглай — студент, романтік, за характєром — поет. Конструює вловлювачі диму, бо хоть і металург до п’яток, але не може примирицця з мислю, шо благородний металопрокат унічтожає його край. Іван Баглай — його старший брат, корифей металургії, який їздив строїть домни у Бхілаї. Дружина — Вірунька, крановщіца (в харошому смислі слова, а не як у Бродського). Крєпкий ангел у піднебессі цеху — на вічних протягах, в ядучій пилюці. 32
Олесь Гончар. «Собор»
Ягор Катратий — колишній махновець, що відгорбатив усе життя біля домни. Потроху садоводить і браконьєрствує на Дніпрі, через шо мусить водити дружбу з корумпованими по брови рибінспекторами. Тусовка «юшкоїдів», яка збираєцця у нього по ночах, символізує собою темне прошле Ягора, з яким він ближче до фіналу остаточно пориває. Ізот Лобода — метал-козарлюга, доживає віку в богадільні, куда його синок-чиновник пристроїв. Тусуєцця на пасіці, де киряє з іншими козаками-перестарками. Нєкоторі немаловажні пирсонажі роману Олекса-механік — разом з Миколою креслить очисні споруди. В ньому збувається мисль про те, шо вода камінь точить (довго й нудно Олекса получає бюрократичні копняки зі своїми кресленнями, но всьо жи добиваєцця свого). Ромця Орляченко — дружбан Миколи, стихійний сільгосп-ніцшеанець. Не герой. Анархоприхильний юнак, якого харить «героїн кар’єризму». Базаровського гарту тіпок. Щитає, шо єслі работязі дать телевізор, моторну лодку і раз у год путьовку в санаторій «Червоний гірник», то по боку йому буде всьо духовне. Мізантроп, карочі. Переконаний, шо всі навколо служать культу підсмаженого поросяти з хроном. Своїм цинізмом збиває та спо33
Кабаняче ікло душі люцької
кушає поетично настроєного Миколу (хоч і безрезультатно). Ненавмисний бєс. Шпачиха — галаслива женщина, схильна до публічних скандалів. Зі стаканом на ти. Зачіплянська квартальна. Накульгує. В собачій буді нелегально содержить козу. Костя — сліпий танкіст-гармоніст, двоюрідний брат Володьки Лободи. Має сильно похотліву жінку Наталку, яка після третьої не протів когото пощупать і в кущі зганять. А впрочім, саме вона в покаянному трансі після чергової ізмєни перша завважила, шо хтото спер охоронну табличку зі стіни собору. Щитай, почті шо Марія Магдаліна. Хома Романович — сільський вчитель. Мовчазний і зашуганий, бо много знає і колись допатякався до того, шо аж відповідні органи стали прислухацця. Особінно про собор. От відтоді йому мову й відібрало. Хотя саме він врешті-решт видав афоризм, який викарбуваний на монєтах Нацбанку. Шо таке собор? Ясно, шо це не тіки конкретний храм, але й матьорий символ. Тільки от розібратися, шо саме він символізує, не така вже й проста задача. Після зруйнування Січі, в потьомкінські часи, покидали запорожці шаблі, начитались Святого Письма, постриглись у ченці і засну34
Олесь Гончар. «Собор»
вали монастир. Рішили собор звести. То їм один башковитий підліток із комишу такий макєт задєлав, аж всі кинули курить і пить горілку. Вийшов шидевр архітєктури, хоча, на думку Лободи-молодшого, нічого аж такого, шоб жертвувати трудовим рубльом на його реставрацію. Шо цей собор значить для людей? На це в романі єсть тільки одна внятна відповідь: «При всіх властях стояв». З одного боку, це і називаєцця словом «традиція». Раз стояв, то не нада його трогать. Гончар цю мисль висловлює неоднократно, та ще й із нечуваним драйвом: «Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилює тебе, щось навіває, відлунням далеких подій входить у твою молодість. І не треба тут руїни, чуєте ви, генії руйнацтва?» Ітак, щось цей собор навіває, до чогось спонукає. Все це харашо, но цього мало. Хотілося б конкретики. А її, по суті, немає. Адже в романі фактично нічичирк про релігію, про православну віру, про те — істинне — значення, яке колись мав цей собор, і сам Гончар як комуніст тримається подалі від таких розмов. Для нього головний конфлікт розгортається в іншій площині: ідея собору (як пам’яті про геній козацького барокко) проти ідеї шашличної («шашлики по півбарана, чебуреки, як підошва, джаз із стриптизом»). Але ж позвольте, чим є собор, у якому не відбуваються богослужіння, який для сталеварів єсть тільки місце романтічних зустрічей, прогулок під місяцем і якоїсь утробної, 35
Кабаняче ікло душі люцької
невимовної памняті? Що таке собор, якшо він без хреста і якшо там на стінах усякі чучала щолкають кликами замість ікон? Об’їхати цю тєму Гончар не міг, но всьо жи примудрився. І в цьому полягає главний гон роману, мовляв, «сьогодні люди помітили свій собор. Для них він не підлягає знесенню, бо він прийнятий ними у цінності життя так само, як від народження прийнята синява Дніпра, і багряна велич нічного неба над заводами, і постать чавунного революційного Титана, що для юних поколінь прийшов десь уже ніби з вічності». Список цінностей, канєшно, доволі шокірующий. І звідси ж родом той химерний сплав національної гордості (чи навіть гордині?) з чисто соціалістичним пафосом. І шо ж получаєцця? Завод димить — собор стоїть. Сталевари загиджують довкілля, і діти їхні вдихають смертоносні дими, зато у цьому єсть велич і мощ, красота і козацька звитяга! В соборі — свинячі рила та комбікорм, всьо сиплецця й занепадає, люди про Бога тіки в прокльонах і згадують, зато ж яка велич козацька і духовна опора буття! От шо буває, дорогі брати і сестри, када душа комунара, хоть яка б вона була глибока і художньо тонка, таращить власну сліпоту на те, шо спалене у ній дотла. Увага Гончара прикута до форми, до древності, до уміння, до ремесла. От шо таке соціалістична архітектура? — нєрвно замислюєцця Гончар. «Царство стандарту», однотипні каробки — не каждий, ой, 36
Олесь Гончар. «Собор»
не каждий прецтавник рабочого класу після смєни втрапить додому з первого раза. Хто так строїть? От раньше строїли. Взять хотя би собор. «Але ж красень, стервець!» Він вроді як дажи насміхаєцця, мовляв, а ти шо можеш построїти? Невтямки Терентійовичу, шо не тому він насміхаєцця зі свого співця нечаяного. Різна інтиресна мєлочовка 1 В радянській Україні не могло бути всяких огидних явищ, властивих капіталістичному міру чистогана, проте Гончар у смислі побутової культури народу держить уші й глаза отвореними. Єсть у нього і про наркотики, і про проституцію. На танцях — обичне діло — тусувались сутіньори. Дев’ятикласниці дєлали аборти. Для тодішньої літератури се була неабияка дєрзость і наклеп на соцблагочестя. 2 Попри багатющу мову, в «Соборі» єсть кілька конфузів, пов’язаних із прокляттям усякої художності — активними дієприкметниками. Найлучче зі всього: «Свобода й кохання — два несучі крила поезії!» 3 Када в Зачіплянці хлопця провожають в армію, то ніхто не жде, шо він вернецця додому, бо «співають, і спів такий безсмертний, як у тих японських дівчат, що хоровим співом проводжали своїх камікадзе в польоти!» 37
Кабаняче ікло душі люцької
4 З великим чуттям Олесь Терентійович дає почті шо енциклопедичне визначення, шо таке халтура: «“Халтура” — це підробіток такий, приватна, наднормова робота, з якої роботяга десь опівночі повертається, вичавлений, аж спотикається». Відімо, Гончару не нравилось, як поводяцця з цим словом журнали «Перець» і «Кракаділ», де халтурників зазвичай рисували почті так само, як алкашів-хуліганів, «несунів» та спекулянтів. 5 Бажання помирити льод і плам’я націоналістичних та комуністичних воззрєній часто увінчуєцця в «Соборі» всякими глупостями. Апофігеєм ідеологічного кровозмішання єсть фрази на кшталт «Шевченкового гніву, Кибальчича ми сини!», а такжи нагадування про те, шо козацьку республіку сам Карл Маркс одобряв. Олесь Гончар і гадость соцреалізму В самій методології соцреалізму немає нічого гріховного і вартого поріцанія. От нєкоторі кажуть, шо це малохудожній і вирячений погляд на часопростір і в ньому торжиствує документальна точність і фотографічний брак на пльонці, а ще метафорична вбогість, нездатна показать усю красу світу, запрятану в нематеріальних плоскостях. От, наприклад, їде трактор і дєлає дирдир-дир. То соцреаліст так і напише, тіпа трактор в полі дир-дир-дир, — і потім сімнац38
Олесь Гончар. «Собор»
цять поколінь школоти будуть з нього іздіватись за цю прєдєльну точність і ясність. Соцреалізм Гончара — окрема і дуже славна глава в історії цього стіля. Він у нього весь вишиваний, зі стьожками, лєнточками й опасками, наповнений тією народною галушковістю, шо родом із Котляревського (да і сам Терентійович із тих країв). Його цікавлять об’ємні стереоефекти, а щодо описів природи — се живопис фламандського зразка. Єсть у мене така підозра, шо сам Гончар не щитав себе апологетом соцреалізму в тому його прямолінійному та дуболомному вигляді, шо спортив кучу страніц тодішньої літперіодики. Мало того, Терентійович не проминає нагоди понасміхатись із цього тренду. Так, наприклад, главний проповідник концепції соцреалізму в романі «Собор» — це Лобода-молодший, який відчитував молодого завоцького поета: «Дай у своїх сонетах виробничий процес! Цех мені дай! Оспівай головне — продукцію рук твоїх!» Поет, правда, ловко відмазався, шо работає в режимному цеху й не може розглашать нащот продукції ні слова. Натомість морально-ідейний опонєнт Лободи, Микола Баглай, дажи у филини сладострастія дьоргаєцця від одної тільки згадки про лажову літєратуру. Якось навіть «став висміювати “колгоспні” та “робітничі” романи, що діляться з суворістю кастовою — один від шелюгівської ферми і до собору, а другий — від собору, де зона міста починається, і вже до самої домни». Такими от кунштюками Гончар намагаєцця спритно відокремити свій художній світ од 39
Кабаняче ікло душі люцької
соцреалу і при цьому наголосити, шо він, бачте, держицця межі, хоть це й неправда. «Собор» — ето роман і робітничий, і колгоспний, і виробничий, із сонетами про плавку, і про цех, і навіть про відходи проізвоцтва. Якшо ж трохи глибше ковирнуть, то Гончар належав до одного з радикальних напрямків соцреалізму, який у масштабах національної літератури наробив найбільше шкоди. Мова про натуральний ура-реалізм. Главна його особливість — це заперечення самого права на експерименти з естетикою. В «Соборі», до речі, про це сказано прямим текстом, через нещадну критику всякого кубізму, попарту і прочого постмодернізму: «…була Нефертіті, був Парфенон, була Мона Ліза... І тепер ось бачиш сучасний модерний витвір, де безладною купою перемішалися людські вуха, очі, носи, а на зміну гармонії виступив хаос, на зміну фарбам Рафаеля приходить консервна бляшанка і мавпа з квачем… Виродження? Самозаперечення? Дух людський вичерпав себе? Чи це тільки криза минуща, після якої ще буде в мистецтві і юність, і весна, і сонячна гармонія нових ліній, нових барв?» «Чому так багато патології в модерному мистецтві?» — вопрошає один з героїв роману. І сам автор вторить йому: куда ми котимся і шо нас жде? Браконьєри різних рангів у різних сферах? Пісні роботів? О, морок, хлороформ, оторопіння... Шо можна сказать на це, дорогі брати і сестри, када над проваллям часу положені не тіки канатні дорожки, но і капризні та доро40
Олесь Гончар. «Собор»
гостоящі мости, по яких мчать хюндаї сьогоденної мистецької нензи? Який можна одвіт держать нам нащот нових барв і ліній, гармонії, духовності і прочих риштувань, шо погнили-посипались? Вот вам дуля, Олесю Терентійовичу. Простіть великодушно, но мавпа з квачем — це ще далеко не прєдєл диградації та руйнування соборів наших душ. Не нада було виганять того попа, хоть був він і розстрига, а може, ще й п’яниця. Шо ще хотів сказать автор? По-перше, Олесь Терентійович у романі «Собор» доказав, шо у славних прадідів великих бувають не тіки погані правнуки, і хароші поміж них случаюцця. А значить, будуть іще риштування на древніх храмах, здєлані не ради того, шоб приховать руїну, а з метою її подолання. По-друге, хоть і змовчав письменник про Христа, але рвонув тільняшку нащот храмів — і за те спасибі. Руйнувати собори — це нехарашо і неправильно. Це браконьєрство й злочин проти народу. Як сказав би Махно та його орли: «Олрайт, ми тіки за». Ярчайші цитати Може, вона теж поетка? Бо як біжить до ларка за хлібом, то, мов намахана, людей жахається… *** Занедбано цвинтар, лише великодніми святами сходяться сюди якісь бабусі на поминки... 41
Кабаняче ікло душі люцької
Для них ті, що лежать у землі, не тлін, не розкладена матерія, а мовби якийсь підземний шпиталь живих, відчуваючих… *** Відомо, що кохання виникло на пізній стадії розвитку людства, торгом потім стало, ну, а далі? *** — Бачите? Отам повен собор комбікорму! *** Нема чистих, нема правди, пропили всю, на самогон перегнали! *** Заводські дівчата, їдучи зі зміни, пісень не співають. *** Як добре вродять абрикоси, нам і Архангельск не далеч. *** Не Архімед, не Галілей — чиновник іде по світу, він тон задає... […] Ейнштейн ніщо в порівнянні з ним. Той відкриває, а цей вирішує. Кнопки натискує. *** В козацькому стилі можна ж усе оформити, на фасаді кафе запорожець стоятиме зі списом або козак Мамай сидітиме з бандурою, в шароварах! 42
Олесь Гончар. «Собор»
*** Пряме відсмоктування? Але металурги йдуть на це неохоче, бояться, чи не позначиться воно на технологічному процесі. *** Глянеш — ще молода, а вже в плаття не влазить. *** Треба й сучасних авторів підчитати, щось вони ж там пишуть? Щось... мислять? *** Спасибі Тарасу за шифер і трасу! *** Знав би свою сталь, а то лізе в якісь нірвани… *** Тільки хворому на печінку може здатись, що завтра — то вже Помпея.
43