***
Усі перекладачі в одному онлайн-каталозі
мальчики а вы геи или просто из Москвы тебя веселит украинский русский путаемся с предлогами обнимаемся в третьяковке розбавляємо українською спорим где лучше милый какая разница в каком метро шифроваться какая разница от кого убегать от мужика с рожей убийцы в шапочке Russia или от бритоголовых молодчиков со свастиками на лыбедской какая разница как назовут наш концлагерь ведь даже с выбитыми зубами я смогу тебе отсосать ведь сломанная очередным руссишфюрер рука не помешает тебе выебать меня так охуенно как никогда прежде забей на них всех let's go and fuck our queer solidarity — в самый острый момент я обхватываю твой постмодернизм неудержимой анархией и сжимаю так сильно всё о чем мы сможем потом говорить небинарное феминитивы сегодня согретый тобой и свёрнутый теплым клубочком я чувствовал маленькие остаточные вспышки от выстрелов твоего оружия о-о-о тысячи маленьких пожаров in my tiny vagina беспорядочно загорающихся как мерцательная аритмия как удары моего стека все о чем я могу думать теперь на 31ом сиденье поезда москва-одесса с мисгендерящим проводником это то что никакая шваль в погонах предполагающая что я иностранный агент никакой ублюдок отхаркивающий служебный речитатив нарочито небрежно и потом удивительно отчётливо спрашивающий при всех в каком году я произвёл смену пола никакая фсбшная тухлятина гнилозубые уёбки с трезубцами в камуфляже никакой русский испорченный воздух или украинская националистическая мечта никакие таможенные усатые клопы тычащие грязными обкусанными пальцами на мою анальную пробку что ты везёшь блядь такое не доберутся до того места внутри где ты настраиваешь меня как виолончель надавливая сильно и точно ещё и ещё прислушиваясь к тембрам моего хрипа продолжая до тех самых пор пока маленькие бусинки слезинок не встретятся со следами твоих поцелуев
_______________________ Фридрих Чернышёв, Киев
Український Літературний Центр запустив Ukrainian Book Translators Base — онлайн-платформу для самопрезентації перекладачів, додатися до якої може кожен; інструмент, що полегшить пошук перекладачів усім зацікавленим: українським та закордонним видавцям, колегам, організаторам локальних та міжнародних літературних проектів.
Увертюра «Wer reitet so spät durch Nacht und Wind?, — питав Й. В. Ґете, — Хто мчить так пізно крізь ніч і вітер?» Коли дитина має зросту один метр і шість сантиметрів, коли дитину залишають з недавно протверезілою сусідкою, то ця дитина буде цілий день сидіти й малювати. А сусідка, лежачи на погано заправленому ложі, їстиме великий сірий біб, умочуючи його в сиву древню сіль. Що вона говоритиме? Розкаже, наприклад, що коли вчора йшла на цвинтар — той, що у колишніх володіннях пана Тарнавського, їй засмерділа вода з потоку. Потім у рудому залізистому багні наткнулася на труп чималої коняки — і ніби оглухла. На самому ж цвинтарі вона вперше осягне, що на більшості могил — одна й та сама дата смерті. І, взрівши байдужість, каже: «Кого більше любиш маму чи тата?» або: «Малюючи, будь пильним: картинка може ожити». А ти їй: «Коли кров пішла, як ліпше: закинути голову чи хай витече?»
Енн Морроу-Ліндберґ Все сьогодні було тяжке і небарвисте. Приведіть єдинорога — покатаюсь по місту. ____________________ Переклала з англійської Оксана Лущевська, Шарлотт, Північна Кароліна
Ось момент, коли дитина випускає альбом з рук, лице, як сире вапно: куди він дівся — Вільшаний король, куди ділося це щойно намальоване створене тобою страхіття? Він же тепер зможе наробити стільки сумніву в головах! Він же наробить стільки плям! Хто його тепер зупинить?
ЛИСТОК
Що таке історія Я знаю: вона майже як Троянда: Троянда дивиться на квітку — і квітка в'яне; але квітці від того тільки краще, тоді як тут — тільки жертви, криваві й нарешті байдужі, гербарієві. «Ба-а, — каже дитина шмарката, — що таке синь?» — «Синій колір, небо», — і небо над ними. — «Що таке натина?» — і стара жінка хоче показати, шукає скрізь: натина росте лиш біля купи конячого гною. — «Така рослина, що в голод їли». — «Що таке смерть?» — питає. І смерть уважна, мов відмінниця, яка хоче піймати учительку на помилці, сіла на підвіконня. — «А це така пригода, що сталася з твоїм дідом, який у лісі колись пропав і вже не вернеться. Який пропав ради історії». — «Ба, а що таке історія?» — І жінка виходить на горб: там вітер — зносить, калічить, він як голка — жінка пробує вселити туди нитку свого життя. Стара посилає дитину по куртку, а сама вдивляється у зарослу вільхами ріку — глуху, як перед повінню: «Історія — це коли ми посварилися з сусідкою Василиною, а та сказала, що коли вони вішали нашого діда піввіку тому, він тремтів, як осиковий листок. Тремтів, як осиковий листок».
поетичний поэтический №8 січень / январь 2018 *** О яблоко которому не дасть упай коснёшься ли огня ли поднебесней ладони первенец на выдохе лежит кто бросил ветку вверх повесил сон скучаешь ли кому листок приснится приснитьсяприслониться между стен косточки невыдуманный стен о яблоко внутри костей где между рёбер спишь не в унисон о ветка выше ветра выше ветки ______________________ Нина Паламарчук, Житомир-Николаев
Головний редактор: Тася Шпіль Редактори розділів: Антон Полунін, Сергій Войналович, Дмитро Казаков Головний художник: Ольга Гайдаш Дизайн, верстка: Романа Рубан, ЛИСТОК — щомісячне поетичне видання. Видавці: "Лоція", kyiv poetry week. Тексти для публікації слід надсилати тільки на пошту loodsen.pblshrs@gmail.com з позначкою "Листок". Редакція не вступає в полеміку з політичних і мовних питань. Редакція залишає за собою право вступати або не вступати в листування. ЛИСТОК поширюється безкоштовно. Підписатися на видання можна тут:
_____________________________ Мирослав Лаюк, Київ
Всі права на тексти належать їх авторам. Наклад 500 прим.
Нестабільне зображення Янис Синайко. Ангел-конструктор / иллюстрации: Ольга Гайдаш. — Киев: Лоция, 2017. — 118 с. Так, Ангел. Так, Конструктор. Усе, що створить ця книжка, не буде вам дане. Не обманюйтесь. Навіть якщо у вас є руки, щоб узяти. Бо все це — лише нестабільне зображення: дещо прилітає в кадр, прикручується, за поворотом відпадає, летить у порожнечу. Мертва рука, що, можливо, знадобиться комусь на нижчому рівні гри. Нестабільне зображення, наближення, віддалення, чергування макро- та мікрозйомки: усе, що є. Взагалі, тут. На цьому рівні, який називається «Сонячна система, планета Z, 2017». Один із персонажів фантастичного серіалу «Стар трек» казав: «Усе, що залишається, — це можливість комунікації». Справді, так виглядало майбутнє з перспективи 80-х. Сьогодні не лишається й комунікації: є лише секвенція, rapid eye movement у сні з розплющеними очима, цілий день у вагоні токійського метро. Я тут, я знову тут, а ось я ніде. Якщо герой комп’ютерної гри трохи заґавився, він вилітає в пустку — це його єдина можлива смерть. А може, й не смерть. Графічно ця книжка виглядає саме так, як мусить виглядати: сторінки різного формату; розрізнені, завислі у вакуумі зображення (обличчя, пари голів у поцілунку, складені в мудру руки з намальованим оком-вагіною на долоні, мушлі, наскельні рисунки, закреслення); сильно збільшені кадри аніме. Все, яке складається в ніщо. Але що в цих пробілах, у просторі між фігурами, на незадрукованих зворотах сторінок? Це простір розриву, тому він лише здається порожнім. Там щось було чи могло б бути. Сліди живого, що розпалося або не встигло скластися в якусь органічну цілість. Чому розпалося, чому не встигло? Це питання, які викликають жах. Так, первісний жах — той самий, який колись відганяли багаттям і задобрювали жертвами; той, який сьогодні чуємо в таємничому радіосигналі-привиді, зацикленому в земній атмосфері. «Ми, що живемо в гіпертехнологічній та цинічній культурі постмодерну, летимо, наче рій метеликів, до полум’я вогнищ архаїчної свідомості», — писав Ерік Девіс, один із творців поняття «технологічного несвідомого». Ентропія нікуди не ділася, а жах від розпаду тим страшніший, що детальнішим є наше знання про так зване ціле, що більше елементів ми в ньому розрізняємо. Розпад. У книжці Яніса Сінайка він постійний, неминучий, як ерозія ґрунту, іржа механізмів, забування мови, якою не користуєшся. Розпадається образ батька щоразу, коли пригадується; розпадається тяжко, відлунюючи в надрах дитячих спогадів та колективних архетипів: приснился папа похожий на бога с ним было много отдельных рук («приснился папа…») мой папа был обычной человеческой головой («мой папа был обычной…»). Розпад жахає там, де він завершився і лишив по собі слід, але ще більше — там, де ще триває, перебуваючи в якійсь із своїх фаз. У якійсь із фаз каліцтва, інакше кажучи. Так, «я танцевала с инвалидом у качели»; так, «журавли валятся с неба почти без ног». Чому каліцтво так лякає? Може, ми боїмося бачити, як на нестабільній шкалі живої істоти гору бере матерія, як збунтована плоть затискає в кут свідомість, як істоту поступово втягує в себе стихія органічного обміну? Боїмося не так підступів смерті, як самих себе, з якими не зможемо впоратися? А коли це — самоскалічення, свідома редукція до простіших організмів? Ось така: она выбривала ноги до кости хотела смотреться на фото точь-в-точь как любимое насекомое («пока мы жили в лесу…»)
Здається, знов якийсь треш-хорор, як і вище, з тією головою батька, яку, за сюжетом вірша, прикладають до тіла сніговика… Що це за жахливі забави з плоттю? Або ж досліди — як у вірші про сині молоточки, що розбивають тіло на самодостатні складові, кожна з яких починає жити своїм життям? Тіло — не більше, ніж тимчасовий, провізоричний, погано зроблений механізм; гаразд. Але що за ним, над ним, після нього? Чи ці вірші щось кажуть про це, дають якусь відповідь? Щось кажуть, якусь дають. Хтось — чийсь голос — описує нам розпад власного тіла; звідки він лунає? З якого виміру? А герой, який повертається у власне «забуте тіло», в якому вже прогризли свої ходи кроти, — звідки і в якій іпостасі повертається? Оцей вимір в «Ангелі-конструкторі» схожий на якусь прісну пустку — як та, в яку «помирає» герой гри Minecraft. І хай хтось доведе, що ці вірші помиляються. У віршах Яніса Сінайка багато світла — і цього неможливо не помітити. Але й воно — якесь важке, тілесне. «Свет толкается в тебе / как ребенок» і «тело света провалилось в комнату»… Світло не обіцяє й тим паче не рятує, воно саме підвладне фізичній смерті: його нерухомість і є темрявою; а життя — не що інше, як обживання матеріальності світла: разнашивать свет до своего размера это ли подвиг ребенка («разнашивать свет…») А ще — хто б сподівався — тут багато тварин. Але в досить незвичному контексті: вони з’являються у зв’язку з мовою, людською мовою, і майже завжди саме так. «Крыса образует машину для жилья / в языке» і «безногие костлявые лошади / трутся во рту». І тінь Ніцше (він якраз відсутній у «Списку використаної літератури», доданому наприкінці), який обіймає за шию стару шкапу, неминуче майне в цьому епізоді: сердце лошади как имя сжимается иногда при переходе на ты («сердце лошади…») Що означає цей великий вхід тварин у мову — цю ложу буття, зарезервовану для людей? Може, це війна, коли в кімнатах колись шикарного готелю ночують варвари-кочівники? Чи, може, інфляція мови — цього ілюзорного щита перед хаосом — спричинює, що знеціненими словами ми вже не відкупимося перед стихійним, суцільним, нечленованим буттям? Добре, а хто ж такий Ангел-конструктор? Якщо ця постать не іронічна, то мала б рятувати. Рятувати, ха. Вона прямо відсилає до Хитуна-Бовтуна, Humpty Dumpty: ангел-конструктор сидел на стене белые дети подвинули стену ангел-конструктор упал со стены («белые дети построили стену…»)
Пригадуєте, яким є Хитун-Бовтун у Керрола? Він — лінгвістичний філософ, який дискутує з Алісою на теми прагматики та семантики, відстоюючи довільну, але обов’язкову семіозу. Все мусить означати, каже він. Аліса йде від нього трохи ображеною, зате заспокоєною, з розтлумаченим віршем: виявляється, навіть те, що здавалося абсурдним, може мати сенс. Ангел-конструктор у Яніса Сінайка мовчить. Він схожий не на балакуче яйце, а на порцелянову статуетку, яка пилиться на шафі. А епізод його падіння — що ж, цілком абсурдний, але цей абсурд — макабричний: ангел «разбился на дети / дети лежат у стены». Той, хто мав рятувати («конструктор»), доводить розпад до його остаточної, летальної версії: це вже не «розпад-ділення» з вірша про сині молоточки («утром мужчины в форме…»), який все ж зберігав якусь форму життя. Що ж, Яніс Сінайко написав в усіх сенсах непросту книжку — книжку без обіцянки, без лазівки. Таку книжку, яка наприкінці перед самим нашим носом захряскує люк із написом «аварійний вихід». І це не комп'ютерна гра з дещо похмурою графікою, не сподівайтеся. Це все, що у нас для вас є, — в цей керролівський «день ненародження» і на цьому рівні не-гри. ______________________ Остап Сливинський, Львів
Йона Волах *** коли янголи знесилені ми злущуємо із них крила ніжно-преніжно наготовляємо батіг коли янголи починають ми шматуємо їх аж поки роса не зійде на землю *** вітер любить мене і дощ також. а хліб навпаки створений для любові яка любові боїться *** ось хлопець живе у прискоренім серцебитті ось жінка живе у іншому ритмі у тіні годин замилуванні новою пташиною у зосередженому розгляданні дрібних створінь а скільки людей — підземних хóдів а скільки людей-сходів, прагнення я переходжу до інших прагнень *** відображення у друзках друзках моря ранково нашіптана чужа мова а в табелі мені стоять дуже певні оцінки ридає воскреслий динозавр ай грудь моя о-о я пропоную своє пальто казки мої мене присилували спішити скільки я знаю зараз одне добре що мушу спішити _________________ Переклала з івриту Аня Хромова, Нетанія, Ізраїль