Kniaz / The Prince

Валентин Собчук

Валентин Собчук

Князь Роман

Видавничий дім Дмитра Бураго Київ, 2014 р.

УДК 821.161.2-311.6 ББК 84(4Укр)6-44 С55

С55

Собчук В. М. Князь : Роман / В. М. Собчук. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2014. – 144 с.

ISBN 958-966-489-254-1 На обкладинці книги зображено герб Волині, краю котрий був в епіцентрі важливих історичних подій, де княжили такі великі постаті, як Данило Галицький та його батько Роман Великий, який є головним героєм цієї розповіді. Текст складається з 12 розділів, які переплетені між собою не лише минулим, а й сучасністю. Видання здійснено за підтримки Геннадія Мурашковського та Олександра Масного. УДК 821.161.2-311.6 ББК 84(4Укр)6-44

ISBN 958-966-489-254-1

© В. М. Собчук, 2014

Повернення Великого князя Історія України – невичерпна скарбниця для письменників історичного жанру. У цьому вкотре переконуєшся, читаючи роман Валентина Собчука «Князь». Герой книги – князь Роман Мстиславович. Він належить до числа найвидатніших руських князів. Однак істориками він не був належно поцінований. Обійшли увагою талановитого державного діяча та полководця і романісти. Цю прогалину заповнює письменник Собчук – земляк князя Романа. Якщо раніше шанувальники художнього слова історичної тематики знали переважно, що Роман – це батько Данила Галицького, то відтепер перед ними постане один із будівничих Руси – України. Дія роману відбувається у середньовіччі і в наш час. Через міркування і бесіди закоханих в історію наших сучасників - Ярослава Мудрика та інших людей, яких гуртує краєзнавчий музей, автор наближає минувшину до читача, показує її актуальність. Адже тенденції давніх часів тривають і нині. Розповідь про пограбування Києва володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським сьогодні вже навіть не застереження, а прямий заклик до оборони Батьківщини від північно-східного агресора. Братська могила нещасних, розстріляних енкаведистами, нагадує, якими методами діє Москва. Валентин Собчук майстерно переплітає різні часи, розкриваючи хід історичного розвитку. Водночас роман «Князь» містить великий пізнавальний матеріал, який свідчить про ерудицію автора. Інтимна тема присутня в обох часових площинах, що робить книгу привабливішою для широкого читацького загалу. Отже, читач має прекрасну нагоду зануритися в минуле, поповнити свій багаж історичних знань, потренувати свої кращі почуття переживаннями за долю героїв книги, подумати, якою могла б бути Україна та усвідомити, що наше сьогодення виготовлене в попередні часи, а ми зараз творимо майбутнє. Анатолій Зборовський, директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею.

Князь проти Каїна «Князь», роман про Романа, батька Данила Галицького, якого літописці назвали Великим, поставивши поруч з двома Великими Володимирами, Хрестителем і Мономахом. У цьому прозовому полотні багато дослідницьких аспектів, автор також дає поясненна походження багатьох слів, як от Русь і Київ, Москва і Волинь. До речі, саме на Волині він зробив цікаві відкриття, дізнавшись, що двоголовий орел російської імперії колись був гербом Великого князя Романа, який понад 18 років княжив у волинському Володимирі, а нинішній герб Москви, на якому Георгій-Побідоносець вбиває змія, гербом древнього Володимира-Волинського. У тому ж таки місті автор натрапляє на страшну могилу в підвалинах замку і робить приголомшливу аналогію із сучасними подіями, за якими стоїть братовбивця Каїн. У тексті захоплююче описується побут і тактика воєн 12 століття. Ви вирушите з автором в похід у Дике поле проти половців, на яких ходив його герой, дізнаєтеся про звичаї цього зниклого з карти історії народу та інші історичні цікавинки. Олесь Нечай, літературознавець

КНЯЗЬ РОМАН

Князь

В. Собчук

Князі вернулися до граду, хоч кам’яні їх погляди й мечі, немов зібралися на раду, і спалахнув огень вночі. Від його зблисків народилась ця оповідь, що є не нова, бо як тут не дивуйся, історія повторюється знову. Автор

1 Чому Ладомир втратив свою богиню? (Володимир-Волинський, 2011 р.) Йому хотілося якнайшвидше приїхати до міста, котре не давало спокою, особливо вночі, аж якось наснилося середньовічне бойовище та гострий спис, що пронизав князя. І він відчував докори сумління, що не закрив його своїм тілом, а чомусь несамовито поганяв коня, який так скакав, що здавалося, не торкався копитами землі. Несподівано Ярослав відчув пекучий біль, і його кінь спинився, а він, прокинувшись о пів на другу ночі, мучився в здогадах, куди він мчав, не зважаючи на те, що це лише сон.

6

В. Собчук

Князь

І от нарешті вирвався до міста, котре його так вабило, відчуваючи радісні почуття, бо в цих краях народився, й там був його кармічний щит. Однак на цей раз він, як ніколи раніше, прагнув дістатися туди чимдуж, ніби там мав зустріти когось, хто розгадає його дивний сон. Подумки Ярослав Мудрик, наче уві сні коня, підганяв автобуса. Позаду вже лишилося село Забороль, містечка Торчин, Затурці, Війниця. Усе древні поселення княжої доби, повз які проходили дружини Мономаховичів, і, можливо, не один раз минав ці містечка князь Любарт, який переніс столицю Волині з Володимира до Лучеська (Луцька), подалі від польського кордону. І Ярославові здалося, княжі воїни й досі невидимо стояли обіч дороги за шеренгою дерев, за котрими стелилися великі поля, подекуди зеленіючи озиминою. Більшість розораних земель чекали насіння, прагнучи відчути в своєму лоні життєрадісні корінці нових пагонів. Ярославу Мудрику добре знайома ця дорога, котра від Луцька, аж до рідного села, майже скрізь проходитиме повз поля — «волинська поляндія». А коли на узбіччі шляху з’являтимуться невеликі переліски, в яких пануватимуть вічнозелені сосни, Ярослав з особливим піднесенням розглядатиме їх, бо дуже любив ці дерева за музику верховіть, що нагадувала морську хвилю. У наступну мить перед очима пропливає забута польова криниця — неподалік жодної садиби, лише зарості кущів зеленіли острівцем серед поля. «Скільки років криниці? Куди пішли звідси родини? Чим сьогодні займаються?», — чомусь запитував себе, озирнувшись з вікна на зелений 7

Князь

В. Собчук

острівець кущів, де, мабуть, колись стояла хата, про яку пам’ятало хіба що коріння цих заростей. А втім, як історик, знав: час стер з лиця землі наймогутніші держави, не те що садиби. Та найбільше його дивувало, коли бував на розкопках, всі древні міста земля поглинала майже на однакову глибину — два метри! «На такій же глибині хоронять і людей, — подумалося йому, — невже це проста випадковість, чи спланована Всевишнім реальність, що могильна яма співпадає з глибиною розкопів колись процвітаючих міст, де правили князі й королі? Можливо, це знак, щоб, відкопуючи міста з небуття історії, люди замислювалися: не варто шукати скарбів на землі». А ще Ярослав жалкував: незважаючи на багатющу історію Володимирії, мало хто нею цікавився й знав, що колись княжий град називався Ладомир, й лише після того, як Великий Володимир хрестом і мечем, збираючи руські землі, підкорив Ладомир, місто перейменували на його честь… Скільки князів прагнули володіти цим містом, що було столицею Волині. І тільки Мономаховичам вдалося утвердитися в ньому майже на два століття. А князь, який наснився Ярославові, стане першим самодержцем Русі. З містом Володимира буде пов’язана доля і першого руського короля Данила Галицького. У 1097 році княжий град відвідає сам літописець Нестор, він перевірятиме школи. На той час у княжграді та околицях проживало до двадцяти тисяч людей, було більше двох десятків храмів і палаців, а неприступній твердині дивувалися іноземці, зокрема угорський король Андрій II, який, не здобувши в 1231 році 8

В. Собчук

Князь

міста, сказав: «Не бачив таких фортець навіть у землі німецькій…». І от автобус під’їжджає до стели з назвою ВолодимирВолинський, у бетонній композиції — два мечі, встромлені в землю, навіюють згадки про середньовічні битви, аж Ярославові захотілося вийти до тих мечів і доторкнутись, але автобус тут не спинявся, й невдовзі прибув на автостанцію… Не кожному древньому місту так пощастило з розташуванням історичної візії: відразу біля платформ — вал давнього городища. Ярослав Мудрик виходить з автобуса й вкотре любується цією панорамою, старим фортечним насипом, схожим на величезний курган-могилу, власне, це все, що лишилося від древнього граду. Лише земляний вал — він зеленою хвилею, мов хотів прорвати невидиму браму часу й заполонити місто людьми, які пішли у вічність. Про вічність також нагадував і великий купол храму, що височів над валом. Цей храм і досі називають Мстиславовим, споруджений князем на честь Успіння Богородиці, й де покоїться його прах. А душа князя мов і досі витає над собором, поблискуючи куполом, наче його шоломом. Древній вал був земляним щитом пагорба, на котрому знаходилося городище в заплаві річки Луги, туди пролягає стежка через затишний і розлогий скверик, де усіх зустрічають давньоруські князі, й хоч ними пройдено багато доріг, але вони спинилися саме тут назавше — в бронзовій і кам’яній задумі. І Ярослав тішився, що ніде, як у Володимирі-Волинську, не побачиш стільки князів: Володимира 9

Князь

В. Собчук

Великого та його сина Всеволода (він стане першим київським князем на Володимирському престолі), Ярослава Осмомисла, який, можливо, ніколи й не бачив міста, однак допомагав волинському правителю Мстиславу відвойовувати Київ від «довгоруких» князів… І Ярослав з гордістю зауважує: Осмомисл був праправнуком Ярослава Мудрого й вмів думати один, як восьмеро мужів, через що його так і прозвали… Теплий вітер наче нагадував про ті давні часи, коли про щось шепотівся з юним листям, воно було на порі нового життя й зеленими долоньками голубило сонячний день, сповнюючи його такими свіжими пахощами, що бувають лише весною. Несподівано Ярослав повертає до автостанції, невже щось забув? Ні, він хотів поглянути на мапу Галицько-Волинської держави, котра була на стіні універмагу, аплікована гербами її княжих міст: Володимир, Лучеськ, Галич, Звенигород, Белз, Теребовля… Де ще таке побачиш? На магазинній стіні — історична карта замість надокучливої реклами. Тим часом з платформи відходить автобус, інший прибуває, Ярослав, розглядаючи карту, про себе дивується, як сьогодні легко долаються відстані: за добу можна дістатися будь куди, а тисячоліття тому лише кінь служив за поїзда та літака. І як нашим князям вдавалося тримати в руках такі віддалені території, щоб з Києва посилати своїх ставлеників до Тмутаракані чи Новгорода, адже князі тоді були людьми служивими, й за рішенням Великого Київського князя по кілька разів змінювали свої володіння. З 10

В. Собчук

Князь

Новгорода до Володимира-на-Волині прибуде і юний князь Роман, який вже у ранніх роках брав участь у великих битвах, бо тоді княжа юність була короткою… Згодом Ярослав ставить сумку в багажне відділення, вдихає на повні груди повітря рідного краю й бадьоро виходить на східці автостанції, знову насолоджуючись спогляданням і передчуттям майбутніх вражень. Все ж на мить, помітивши людську суєту, бабусь, пригнічених клунками, з якими вони йшли, мов на панщину, чимось заклопотаних молодиків, мабуть, менеджерів якоїсь фірмочки, пожалкував — обличчя земляків не світилися усвідомленням історичної величі міста, котрою дихав Ярослав і не міг надихатися. За хвилину-другу, обходячи міське торжище й дивлячись на яскраво упаковані товари, більшість з котрих були іноземного походження, подумав: от вона мирна окупація країни — на торгівельних полицях ринку! Згодом Ярослав стояв біля стежки, що золотою вервечкою тяглася на гребінь фортечного валу, згадував, як, йдучи до війська, вибігав з братом по ній на самий верх, щоб набратися духу давньоруських воїнів, думаючи, мабуть, це допомагало в армії, адже служив у такому пеклі, та повернувся живим і здоровим. І от він знову йде цією стежкою, відчуваючи дивне піднесення. На очі накочується непрохана сльоза — та несподівано чує посвист стріли, наче вона пролітає над головою. Від здивування завмирає на місці, але в наступну мить здогадується — це птах, і в душі стрепенулися дивні відчуття, й наче хтось взяв його за руку та повів на верши11

Князь

В. Собчук

ну валу, де молода трава ніжилася в сонячному промінні, бентежачи своїм духом. І Ярослав почав уявляти, яким цей вал був у давнину. Він знав, що фортеці, які ще називали дитинцями, обносили стінами з дубових колод, на котрих були вежі й городні (триповерхові дерев’яні кліті). На нижніх поверхах могли жити воїни, а на верхніх, що називалися заборолами, знаходилася лінія оборони з сувожами (бійницями). Скільки разів на цьому валу чинилася відсіч ворогові, скільки крові пролито, а він знову зеленів вічним торжеством життя! Хоча вже давно стала травою Батиєва орда, яка ввірвалася в місто на початку зими 1241 року, коли земляки Ярослава билися до останнього воїна. «Чи міг би разом з ними вистояти до кінця?», — чомусь запитував себе Ярослав і уявлялася йому страшна картина: жорстоколика рать добиває поранених русичів і витирає мечі об сніг, на конях в’їжджає до храму й трощить мечами святині. І от один щелепастий мурза зупинив коня, цілячись в Богородицю. Та несподівано із закутка встав закривавлений воїн й списом пронизав мурзу — й впав із коня щелепастий окупант, наче повержений не людською рукою, і знітилися тоді татари, й коні виносили з храму нечистих, ніби хтось їх звідси погнав… А ще Ярослав згадував, як дерев’яна твердиня була охоплена вогнем, коли в час монголо-татарського поневолення хан Бурундай наказав її зруйнувати, тоді брат Данила Галицького, Василько, аби запобігти спустошенню міста, змушений був спалити стіни.

12

В. Собчук

Князь

Ярослав йде вглиб древнього городища, міркуючи, коли б наші предки не стали щитом на шляху Батиєвої навали, як би тоді розвивалася Європа, тягнучи ярмо монголо-татарського поневолення? Можливо б і там прижилися ординські традиції здирництва та хабарництва, що й понині тримають нас у незримих сітях. Перегодом Ярослав задивляється на древній вал, дивуючись, що він зберігся до сьогодні й наче вріс у місто загадковим островом, на якому невідомо де стояв княжий терем і був центральний конець (вулиця з давньоруської). Про це не повідомляла жодна табличка чи стела. Хоча територія древнього городища займає всього 1,5 гектара (150 метрів завдовжки й 100 завширшки), не складає особливих труднощів для досліджень, як от давньогрецькі мегаполіси Причорномор’я з площею міст до 50 гектарів. На мить Ярослав зупиняється біля невеликої ями поблизу валу, що нагадувала розриту могилу, думаючи, хто її викопав — археологи чи шукачі скарбів? А втім це і дійсно була могила, але тоді він про це не здогадувався. Однак якась невідома сила поверне його сюди знову. А поки що він неквапно заглиблювався в княже городище, посеред котрого бовваніла, пошарпана часом, багатоповерхівка колись страшної тюрми, де пізніше була лікарня. «І це ж треба було до такого додуматися, щоб у такому місці, звідки починався Ладомир, відкрити лікарню, а не музей», — вкотре сердиться Ярослав, прямуючи в бік Північних воріт, згадуючи, що їх в дитинці було двоє — інші Південні. Окрім цього, окольна фортеця древнього Володими13

Князь

В. Собчук

ра мала ще троє воріт: Київські, Пятницькі й Гридишні. А от в одній з улюблених фортець Ярослава, Феодосійській, було аж дев’ять брам! Ними керували спеціальні капітани. І в його уяві постають твердині, в котрих побував: зокрема, Кам`янець-Подільська фортеця, котра здавалася йому виплеканою самою природою зі скелі над річкою Смотрич. Ця твердиня і замок Любарта в Луцьку — йому, мов рідні, бо для Ярослава вони були не просто німими свідками давніх віків — від фортець він набирався якогось дивного спокою і незбагненої сили. У наступну мить погляд Ярослава знову захоплює купол Мстиславого храму, що владарював над цим простором, увічнюючи його хрестом. Ще більшої особливості храму надавало його розташування, він знаходився не в княжому городищі, а на іншому пагорбі навпроти. Колись ці два «материкові» пагорби древнього граду розділяв оборонний рів, заповнений водою річки Смоч. А втім, вода й заболочена місцевість були природним щитом не лише ВолодимираВолинського, а й багатьох поселень краю та Русі. Неспроста Луцький замок, збудований на півострові в межиріччі Стиру й Глушця, полюбився не лише руським князям, а й литовським: вони мали там свої резиденції, й саме в Луцьку князь Великого Литовського князівства Вітовт збере перший в історії з’їзд європейських самодержців (1429 р.). А от попередник Вітовта князь Любарт зруйнує у Володимирі стіни недобудованого замку польським королем Казимиром, й з метою зміцнення своїх позицій столицю Волинського князівства перенесе до Луцька (1341 р.). Після 14

В. Собчук

Князь

цього древнє городище Володимира, де понад три століття були княжі престоли, назавжди втратить свою колишню велич. «І ніхто сьогодні не скаже, де сиділи князі», — подумки зауважує Ярослав, дивлячись на Мстиславів храм, але зайти до нього вирішує пізніше, а наразі повертає до заплави річки Луги, кваплячись до джерела: йому так сильно, як в юності, схотілося відчути його прохолоду, коли вони з майбутньою дружиною Іриною приїхали сюди одного спекотного дня. Це було в червні, як сьогодні пам’ятає свої розповіді про Червенські гради, в союзі котрих був і Ладомир. Вона дуже дивувалася, що раніше так називався Володимир-Волинський і питала, чому? Пригадує, як розповідав власну версію. Мовляв, вважає, назва пішла від богині Лади, якій поклонялися предки як покровительці шлюбу й жіночих пологів, продовження роду та врожайності нив. Тоді Ірина назбирала лугових квіток, серед яких було багато м`яти — як пахли ці квіти й перше сіно в копиці, де вони обіймалися! Якою студеною та солодкою, наче вино, була джерельна вода!.. Ярослав тоді поділився з Іриною знаннями з історії краю, здивувавши її, що перше велике поселення розташовувалося не в сучасних межах міста, а в околицях села Зимно (за п’ять кілометрів від Володимира-Волинського). А ще захоплено оповідав, які там мальовничі пагорби — на кожному уявляється княжий терем. Ірина особливо цікавилася, яким було дулібське капище. Ярослав був упевнений, що там мали бути боги Перун і Велес, адже він пам’ятає, 15

Князь

В. Собчук

як в їхньому селі старі люди, коли сердилися, казали: «А шоб тебе Перун ударив!». І взагалі дивним виглядає лайливе порівняння чоловіків з «дідами вогнистими». Також він висловив припущення, коли в сьомому столітті племена кочівних «обрів» (аварів) дощенту зруйнували городище дулібів, плем’я могло переселитися на терени сучасного Володимира-Волинського.

— Отже, дуліби стали засновниками міста? — цікавилася Ірина. І він погоджувався з нею, розповідаючи, що й давнє дулібське городище в околицях нинішнього села Зимно не стало забутим, його мальовничі пагорби над Лугою вподобає хреститель Володимир й збудує там свою зимову резиденцію, від чого й піде назва села Зимно, а в 1054 році там постане монастир-фортеця, котрий заснують ченці КиєвоПечерської лаври, там і донині збережуться печерні келії.

— Звідки тобі це відомо? — дивувалася Ірина, й можливо саме за це полюбила Ярослава, бо інші кавалери не вміли так розповідати. — А чому їх називали дулібами? І хоч ніхто з істориків не давав точної відповіді, одні вважали це слово похідним від давньо-германського, чиї племена прийшли на волинські землі, але Ярослав мав на це своє пояснення. Мовляв, дехто вважав дулібів дуже кремезними й сильними, а ще непоступливими й неповороткими, через це їх так з насмішкою могли прозивати сусіди, бо й зараз на Побужжі можна почути: «Шо стоїш, як дулібисько?». І все ж, незважаючи на це, Ярослав мав іншу гадку щодо походження назви.

16

В. Собчук

Князь

— Позаяк дуліби утворювали племінні союзи й великі на той час міста, — переконував дівчину, — як от Червенські гради, котрим заздрив Київ, то назва могла піти від слова дуля, адже, щоб показати цю фігуру, треба стиснути всі пальці разом, тож дуля могла спонукати до об’єднання племен, а відтак — символізації назви.

— Від дулі пішла назва племен?! — сміялася Ірина. — Але ж ти й видумщик! І щоб не розчаровувати дівчину, Ярослав оповідав іншу версію. Мовляв, оскільки племена жили в басейні річок Луги та Бугу, «долі Луги та Бугу», то одним словом їх могли називати дулібами. Адже в літописних згадках про ці краї зустрічаються ще племена з назвами бужани та волиняни.

— То що, в нашому краї було одразу три племені? — дивувалася Ірина, і Ярослав вкотре радів допитливості дівчини, тішачись, що має з ким поділитися своїми знаннями.

— Можливо, це була назва одного й того ж племені, що змінювалася залежно від часу. І коли місто Велинь або Волинь, котре знаходилося десь за двадцять кілометрів від Ладомира, доросло до столиці краю, то навколишні племена стали називати волинянами.

— А від чого ж тоді пішла назва Волинь? — цікавилася Ірина. Ярослав не раз шукав відповідь на це запитання, однак серед різних тлумачень не було жодного ствердного. Одні вчені вважали: назва могла піти від бога Велеса, як от в інших в слов’янських народів від Велина (бога низин).

17

Князь

В. Собчук

А на Русі «скотій бог» Велес покровительствував не лише власникам худоби, а й купцям і навіть поетам, а ще достатку. Велес разом із Перуном були найбільш шанованими культами русичів. «Клянусь Велесом і Перуном», — присягалися предки. А от Ярослав вважав назву Волинь співзвучною слову влада, неспроста підвладні землі називали волостями, через що походження назви Волинського краю він пов’язував зі словами велетень, велике. Цілком ймовірно, що місто Велинь (пізніше Волинь) предки вважали найвеличнішим серед інших поселень і дали йому таку назву з кореня цього слова. У наступну мить спогади Ярослава поглинає спокійна течія Луги, котра мов відтворює характер людей Волині. Він зупиняється неподалік берега й дивується, що колись тут були узвози, на яких розвантажувалися купецькі кораблі та лодії, що приходили сюди із Заходу чи Києва. Та дуже поміліла річка, лише свійські гуси, гонорово витягнувши шиї, ніби хотіли нагадати про колишню глибину берегів… Невдовзі Ярослав пішов до джерела руслом ледь живої річки Смочі, колись невтомної оборонниці городища, що заповнювала собою рови навколо фортеці. Тепер річка ледь жебоніла, наче її сили пішли в землю разом з колишніми захисниками твердині. А ще, мабуть, вона жила в джерелі, бо воно лилося таким великим струменем, мов у землі був насос. Володимир-Волинський луг, очевидно, породив назву річки Луга, тому що був великим і щедрим на джерела, бо за якусь сотню кроків струменіло аж дві кринички, до 18

В. Собчук

Князь

одної з них пішов Ярослав. І згодом відчув крижану силу підземного потоку, а ще вода була такою ж солодкою, як тоді, коли цілувався з коханою. І він вкотре радіє, бо ніде не зустрічав такого джерела, та ще й біля східців до храму. Уже вкотре Ярослав милується собором, збудованим у візантійському стилі Мстиславом, якого історики назвуть останнім князем Величної епохи Київської Русі, бо після того, як у 1169 році Мстислав змушений буде покинути стольний град, за місто почнуться безперервні криваві усобиці. Особливо в ті часи лютуватимуть нащадки Юрія Довгорукого, якого так прозвуть неспроста. Бо задля своєї мети Довгорукий не гребував нічим, навіть союзом з половцями, а з однією із половецьких княгинь одружиться. Від цього шлюбу народиться не менш «довгорукий» Андрій Боголюбський. Він одним із перших руських князів наважиться піти на погром Матері руських міст. У 1169 році Боголюбський збере проти Матері величезну рать, об’єднану з половцями. Відтак Суздальські, Муромські, Смоленські, Чернігівські та інші полки рушать на Київ. За кілька днів брати по вірі здобудуть стольний град, забувши, що він є Матір’ю руських міст, влаштують там небачений погром, якого навіть не чинили половці, незважаючи, що в жилах батька Боголюбського текла кров Великого князя Мономаха: Юрій Довгорукий був одним з його нащадків. Завоювавши київський престол, Боголюбський не стане княжити в Києві, а, залишивши ставленика, будуватиме в заболочених землях, де проживали прийшлі в давні часи 19

Князь

В. Собчук

угро-фінські племена мокша «та іжє с німі» народи, нове Володимиро-Суздальське князівство. Згодом це князівство із боліт мокші, куди стікалися награбовані із руських міст скарби, доросте до Московської імперії. Не дивно, що історія гірко посміхнулася й із самої назви Москва, адже з фінської мови це означає «каламутна вода». Характерною ознакою характеру Боголюбського — будувати князівство на крові й грабунках — буде й те, що, коли він без батьківського благословення покине Вишгород, куди його направить Юрій Довгорукий, коли княжитиме в Києві, викраде з Вишгородського монастиря чудодійну ікону Богородиці, яку писав у Царгороді євангеліст Лука. А тоді, в 1169 році, Великий київський князь Мстислав, який мав славу захисника руських земель від половців, зазнає поразки від родича, адже Боголюбський також був із коліна нащадків Мономаха. Історики й досі сперечаються,чим був спричинений у 1169 році такий нечуваний погром Києва руськими князями в союзі з половцями, коли не щадитимуть нікого — ні старих, ні малих, ні жінок, ні калік! Вогонь нищитиме будинки, храми й монастирі, а з міста вивезуть навіть церковні дзвони. Можливо, причина — в одвічних княжих чварах та заздрості до успіхів Мстислава, який дбав за розбудову Русі й тримав у чорному тілі половців. Він також одним із перших облаштував форпости на всіх караванних шляхах, які захищали купців від розбійних нападів степових піратів. Однак у лиху годину ніхто з руських князів не ризикнув підтримати Мстислава в Києві, а Волинська дружина була 20

В. Собчук

Князь

далеко. Наймані ж для оборони полки чорних клобуків і берендеїв, коли почули про половців, відразу втекли з міста, позаяк були з одного тіста. Адже раніше, коли їх ще не приручили до служби руські князі, виділивши їм територію біля Торчеська (25 км від Білої Церкви), промишляли розбоєм. Як оповідає літопис, 1169 рік був переломний, бо до цього часу кияни, коли бачили під своїми стінами великі руські раті, то без бою здавали місто новому князю, а Боголюбському вони чинили протистояння цілих три дні, незважаючи на мале число. І якщо до цього існували неписані правила, за якими руські князі ніколи не брали здобуте місто на щит, себто не нищили й не грабували, то Боголюбський повівся як окупант-чужинець. Можливо, йому вдарила в голову половецька кров по матері, що він, як ординець, грабуватиме Київ. На противагу йому, світлою постаттю виглядає Мстислав, за якого вперше в тогочасній історії вирішили битися кияни, не шкодуючи життя. І все ж 8 березня 1169 року, на другому тижні великоднього посту, нападники ввірвуться до стольного граду, котрий змушений буде покинути Мстислав. Він тоді повернеться на Волинь, й на тлі кривавих усобиць, коли брат йшов на брата, а син проти батька, Мстислав мирно поділить свою вотчину з братом Ярославом, якому дістанеться Луцьк, а Мстиславові — волинський Володимир, де ще до свого київського княжіння ним буде закладено храм. А замислив він його збудувати таким же величним, як і собор святої Софії в Києві. Для цього князь 21

Князь

В. Собчук

найме столичних зодчих, які зналися на візантійському стилі. І задум Мстиславові вдався на славу віків, про що повідомляли карбовані слова на стіні храму: «Свято-Успенський кафедральний собор, збудований Мстиславом 11561160 рр.». «Більше 850 літ було цьому соборові! А збудували його всього за чотири роки!», — дивується Ярослав й чомусь озирається, на мить розгубившись. Скам’янілими поглядами на нього дивилися князі, наче вони зібралися біля храму на раду чи прощу, в очах у кожного була задума, хоча в руках тримали зброю, та на ликах читалося інше: жили б інакше, якби вдалося змінити долю. І Ярослав пильніше приглядається до скульптур: князь Мстислав велично тримав меч, Василько стискав лук, на невидимій тятиві котрого, як на струні, здавалося, дзвеніла загадкова мелодія, до котрої дослухалася його мати, княгиня Анна. У наступну мить Ярослав приглядається до ще однієї таблички на храмовій стіні, читає: «У цьому соборі молився Богу великий князь Володимирський і Галицький, засновник Галицько-Волинської держави, самодержець всієї Руської землі Роман Мстиславович (11521205 рр.)». «В ім`я отця і сина», — чомусь уголос промовив Ярослав, зауважуючи, як доречно на стіні храму розміщені згадки про двох князів, батька й сина, а тоді, не відаючи, чому, починає рахувати, скільки літ прожив син князя Мстислава, Роман, якого літописці назвали першим самодержцем Русі — виявилось, 53 роки…

22

В. Собчук

Князь

І Ярослав, заходячи до собору, подумав: «Скільки князів переступали цей поріг!». І він вдихає благодать храму, запах ладану й свічок, від світла котрих сяяли німби й позолочені ризи на іконах, і мов оживали лики святих. Ранкова служба вже закінчилася, в соборі було безлюдно, лише в свічній лавці сиділа жіночка, та Ярославові здалося, що він біля вівтаря не сам: пломінці свічок так тремтіли, наче від подихів. І схотілося згадати, коли прийшов до собору вперше, раптом йому здалося, це було понад вісімсот років тому. І він купує свічки й ставить біля образів, міркуючи, де саме молилися волинські князі. А що, коли він стоїть саме там, де схиляв коліна Роман Мстиславович. Згодом, не усвідомлюючи, чому, йде в дальній кут, ніби хтось його туди веде. Несподівано прямо перед собою бачить у стіні нішу й відчуває, як з неї віє могильним холодом. А в тім Ярослав знає: в соборі колись було підземелля, й до сьогодні жива легенда, що ним можна було пройти до Зимненського монастиря. У соборному підземеллі розташовувалася й родова усипальниця князя Мстислава та його нащадків. У наступну мить його спогади уриваються від потріскування свічок, котрі побачив у ніші, а між ними наче ворухнулася чиясь тінь, і Ярослав почав приглядатися. Та нікого не було, лише напис вгорі повідомляв: «Здесь покоится прах храмоздателя Великого князя Мстислава Изъяславовича, Василька Романовича и его супруги». Ярослав знав, що Василько, як і Данило Галицький, були синами першого самодержця Русі, князя Романа, сина Мстиславового, який покоїв23

Князь

В. Собчук

ся в усипальниці закладеного ним собору, разом з онуком Васильком. І Ярослав жалкує, що в родовій усипальниці поруч з ними немає праху Великого князя Романа. І знов йому згадується сон, і той гострий спис, що вразив князя й наче пройшов крізь нього, й, здалося, хтось поруч мовив: «Ти маєш розібратися, чому так сталося…».

2 Вигнання після перемоги (Новгород, Володимир-на-Волині, 1170 р.) Князь ступав, наче лев, який не раз брав верх над супротивниками й завжди був готовий до поєдинку. І сяяв проти сонця шитий золотом пояс і «яблуко» на руків’ї меча, й, здавалося, Роман йшов із золотим мечем, котрого не було ні в кого з володарів. Бо в граді знали про те, як двадцятилітній князь розбив у Новгороді велику рать, котра рік потому зруйнувала Київ, коли там княжив його батько. І син помстився за батька й невинно убієнних киян, незважаючи на свій юний вік, через що навіть ходили легенди про небувалу силу князя, й про те, начеб він був заговорений від меча та списа… У цей осінній погожий день над городищем стояло таке синє небо, що нагадувало купол, який возвеличував кожного, закликаючи поглянути вгору й забути за свої турботи. І, мабуть, саме князь більше за інших відчував той заклик і, як ніколи, був усміхнений та привітний. Тільки іноді тінь якогось смутку напружувала чоло, зводила хмарками брови, зблискувала холодною крицею в очах, тоді всі поспіхом 24

В. Собчук

Князь

відводили від нього погляд. Та щоб повніше уявити, яким бачили Романа сучасники, подамо опис літописця: «Сей Роман Мстиславич ростом был хотя не весьма велик, но широк и надмерно силен; лицом красен, очи черные, нос великий с горбом, власы черны и коротки; вельми яр был во гневе; косен языком, когда осердился, не мог долго слова выговорить; много веселился с вельможи, но пиан никогда не был. Много жен любил, но ни едина им не владела. Воин был храбрый и хитр на устроение полков, наипаче же показал, когда венгров великое войско с малым своим разбил. Всю жизнь свою в войнах препровождал, многие победы получил, а единою побежден был...» Вперше читаючи ці рядки, Ярослав Мудрик здивувався: зовні він був схожим на князя. І він довго дивився на себе в дзеркало, наче у вікно, за яким хотів угледіти себе в дванадцятому столітті — й побачив, як князь оглядав володимирське військо. Під час оглядин Роман дивувався, що обличчя воїнів випромінювали якийсь дивний спокій і впевненість, наче всі вони колись були князями. А ще князеві пригадався схожий спокій не лише на обличчях дружинників, а й простих ремісників і селян, і це додавало гарного настрою. «Мабуть, коли б пролунав його клич, вони нараз стали б у щити й билися до кінця — волинський вишкіл!», — подумки радів Роман. Адже володимирська дружина служила не лише його батькові, а й багатьом поколінням Мономаховичів. І йому несподівано захотілося провідати батька, який хоч і був поруч, та не міг дати ніякої поради. І все ж йому понад усе хотілося 25

Князь

В. Собчук

поговорити з ним, хай він не промовить і слова, бо звідти ще нікому не вдалося послати навіть звісточки, але Роман був упевнений — батько його почує. Невдовзі він йшов східцями темної крипти, думаючи, чому люди, народжуючись, щоб радіти світлу, по смерті відходять у темряву. Через що в батьковій усипальниці він наказав встановити багато смолоскипів на стінах, від котрих віяло сирістю й могильним холодом. «Чи не холодно тобі, батьку?», — подумки запитував Роман, немов розмовляючи з ним, погладжуючи долонею холодне віко гробниці, як колись той голубив його. І пригадувалися батькові розповіді за прапрадіда Мономаха, й в ту мить Романові понад усе хотілося залишити по собі світлу пам’ять, як і його великий предок, і прагнулося, щоб Русь мала таку ж велику державу, як за його часів. А ще він був удячний батькові за те, що здобував освіту при польських і німецьких дворах, знав їхні мови, звичаї та життя. Також дякував за прищеплену любов до писемної мудрості; батько був великим книжником і вчив: писемне слово могутніше за всі царства, котрі з лиця землі змітає час. А от слово, як і слава, можуть бути безсмертними, тоді як найпишніші палаци зазнають руйнувань. І Роман згадував теплі слова про батька, почуті в граді Володимира, про одне лиш жалкував, що не провів його в останню путь. І подумки Роман розповідав батькові за Новгород, куди він його послав на княжіння, коли правив на київському престолі.

26

В. Собчук

Князь

Лиха година тоді настала на землі руській. Засліплені родовою помстою князі на чолі з сином Андрія Боголюбського прагнули розправитися з нащадками князя Мстислава. І за іронією долі родич Романа, син Андрія Боголюбського Мстислав, який мав таке ж ім’я, як і в його батька, рушив проти Романа. Такої великої облоги Новгород ще не знав. Величезна рать, як писали літописці, котрій не було числа, сараною пройшлася землями Новгородщини й наблизилася до самого міста. І хоч князь Роман тоді був зовсім юним, у його мудрість та відвагу повірили всі. Чотири рази ворожі полки штурмували Новгород, кожен напад був вирішальним. Муромські, смоленські, рязанські, чернігівські, половецькі та інші полки прагнули якнайшвидше здобути багате місто й потішитися здобиччю, як рік тому в Києві. Найзапеклішим був четвертий штурм, коли вороги забули про страх і, як приречені, лізли на стіни, незважаючи, що на голови лилася гаряча смола, й вони, падаючи додолу, конали на землі, а їх мученицькі тіла топтали інші, які теж йшли на вірну загибель. Довкілля задихалося від диму й здригалося від стогону тяжкопоранених, орди вороння і стерв’ятників кружляли над містом у передчутті кривавого банкету. У міські ворота безупинно гахкали важезні тарани — несподівано одна з брам озвалися тріском, наче в неї поцілила блискавка, до її пролому кинувся головний полководець, син династії Довгоруких, Мстислав. Він повторив помилку свого батька Андрія Юрієвича, коли той під час нападу на Луцьку фортецю, прагнучи швидкої слави, по27

Князь

В. Собчук

мчав попереду всього війська й ледь не поплатився за це життям. Та врятував вірний кінь, який, хоч і був поранений, все ж виніс Боголюбського з поля бою — тепер його син знову припускався батькової помилки. Взнавши про це, Роман кинувся проти нього з варязькою дружиною, і шалено дзвеніли мечі. Від передсмертних зойків, здавалося, корчилося гілля дерев, й вони, мабуть, дивувалися, як люди нещадно рубають один одного. Дим, страшний запах палених людських тіл, обварених смолою, стогони поранених глушило дике іржання коней, які несли своїх вершників на вірну смерть коло міської брами, де була найзапекліша січа, котру годі було спинити. Та ворожі ряди похитнулися й відступили. Після невдалого четвертого штурму бойовий дух нападників згас, а ще їх знесилював невидимий ворог — морова епідемія, що була небесною карою за спустошення Києва, бо такого страшного нападу стольний град ще не знав. У домонгольську добу це був перший великий погром, коли брат пішов проти брата. І хоч Великий князь Мономах у своєму Повчанні нащадкам закликав їх до миру й братерства, та більшість з них були засліплені заздрістю, й саме брати ставали один одному найлютішими ворогами. Але тоді, в 1170 році, під Новгородом нападники під орудою «довгоруких», незважаючи на велике число своєї раті, зазнали поразки від наймолодшого брата й стали поспішно відступати. Багато тоді узяли в полон воїв з раті нападників, і дуже подешевіли в Новгороді на той час раби. Але не дов28

В. Собчук

Князь

го Роман тішився перемогою. Землі, спустошені окупацією об’єднаного суздальського війська та половців, потерпали від нестачі хліба, та найбільше хвилювалися бояри, які чекали нової облоги, й, боячись втратити свої статки, вели таємні переговори з Андрієм Боголюбським, і зрадили вони тоді князя Романа й вислали з міста, незважаючи на таку дивовижну перемогу над ворогом, про яку складатимуться легенди й писатимуться ікони. Ярослав не раз мучився в здогадах, який малюнок був на цих іконах, і уявляв, коли б сам творив образ перемоги під Новгородом, то переінакшив би біблейську картину — Каїн не вбиває брата Авеля, його рятує Роман… А тоді хоч молодий князь затамував образу на боярську зраду, та мав ще більший смуток від звістки про батькову кончину, і вирушив Роман у рідну вотчину, замисливши зробити її могутнішою за Новгородщину... І ця думка ще більше зігрівала його серце, відколи прибув на Волинь, навіть коли йшов на володимирське торжище, все міркував, як ліпше укріпити фортецю, що мала найбільший захист від води. Ринковий майдан також уявлявся князеві своєрідним дитинцем, навіть міцнішим за нього, адже незважаючи на війни, що руйнували найміцніші твердині, торжища завжди знаходили собі місце після найбільших потрясінь. А ще торгові полиці нагадували йому лодії з різних земель чи заморських країн. Завдяки їм відпадала потреба плисти за тридев’ять земель, коли заманеться мати якусь річ. І на лови можна було не йти, аби вполювати куницю — її шкірка вартувала одній куні (дрібний грошовий ек29

Князь

В. Собчук

вівалент срібної гривни, номінал котрої був у деяких європейських країнах, оскільки з латинської мови куна означала ковану монету, а от на Русі ця назва, можливо, прижилася від шкірки куниці, що служила за грошовий номінал). Йдучи на торжище, Роман тішився, бо не з порожніми руками приїхав до Володимира-на-Волині, а прихопив із собою частину скарбниці невдячних новгородців. На той час новгородська гривня була найвагомішою на Русі (важила близько двохсот грамів), тоді як київська, окрім неї ще карбувалася чернігівська гривня, — обидві мали форму ромбів, що нагадували наконечники списів, були вагою до 160 грамів. Новгородська гривня випускалася у формі «палички» й мала три грані, котрі на зріз були схожі на основу човника. Зважаючи на вагу гривні, нею розраховувалися під час великих торгів, також вона слугувала для накопичення статків та скарбниць, особливо цінувалися золоті гривні. На внутрішньому ринку ходили менші гривневі номінали, вже згадувані куни, а їх половинки називали рєзами, четвертинки — векшами. Дванадцяте й тринадцяте століття були безмонетною добою, незважаючи на те, що монети на наших землях ходили з другого століття, як от римські динари, яких найбільше знайшли на території Чернівецької й Тернопільської областей. Потім динари витіснили арабські дірхеми, їх на Русі ще називали ногатами (з арабської «добірними»). Хоча на Русі карбувалися й власні гроші, як от златники й срібники Великого князя Володимира, однак у добу кривавих усобиць, коли ніщо не сприймалося на віру й 30

В. Собчук

Князь

князі вели постійну суперечку за київський престол, котрий переходив з рук у руки, увічнення князівських профілів на монетах втратило сенс, позаяк влада була дуже хиткою. Тоді й з’явилася гривня, що була своєрідним породженням часу: її головну цінність складала вага срібла чи золота. А ще гривня не потребувала особливого часу на точний підрахунок, як легка монета, що теж відповідало вимогам цієї неспокійної доби. Князь Роман тішився гривнями з Новгородської скарбниці, радіючи, що за них міг би купити все торжище. Але йому було потрібно не це, він думав: настане час і саме ці гривні будуть його найвірнішими слугами. А ще посміхався, затискаючи в кишені златник Володимира, подарований батьком. Князь мріяв: коли карбуватиме власну монету, то вона буде кращою від того златника. Йому не дуже подобалася гривня, що мала примітивний вигляд поряд з чужоземними грішми, а ще була похідною від нашийної жіночої прикраси. Тим часом він йшов до торгових рядів, де купець Тук розхвалював товари, що мов принишкли від поголосу: «Князь іде!.. Князь!..». І знічені крамарі не могли знайти собі місця, підсвідомо побоюючись, аби князь не забрав їх замість краму на війну, ставали подалі від полиць, мішків із збіжжям, в’язок в’яленої риби, що своєю випотрошеністю безголосо свідчила — щастя не в животі! А виправлені шкірки тваринок, зняті разом із вушками й хвостиками, тремтіли на вітрі й наче хотіли дременути туди, де їх впіймали. Лише сонцем наповнені хмільні меди світилися затаєною веселістю. Серед усього базарного скарбу, привезено31

Князь

В. Собчук

го на продаж, як риба у воді, почувався боярин Тук, якого природа обділила приємною зовнішністю. Тук мав кругле, наче гарбуз, обличчя з маленьким носиком, ніби його приліпили в останню хвилину, як він з`являвся на світ. От тільки борода була пишною й чорною, мов смола, за цими дикими «заростями» навіть не було видно губ, наче говорив він не ротом, а бородою. Причому один із вусів був невдало підрізаним і коротшим від іншого, ніби Тук відтяв його навпомацки, не дивлячись на себе, коли підстригав. Насправді це схибив перукар, бо надто підганяв його Тук, коли поспішав до князя. Та він не дуже переймався зовнішністю, бо знав собі ціну, на що зважав і батько Романа. Тук хоч і був поважним боярином, та не цурався ролі скомороха й розповідав веселі небилиці, котрі знав на всі випадки життя. Наразі він вів княжий почет до торгових рядів, де хотів похвалитися золотими прикрасами, що були його товаром. І от всі зупинилися біля золотого краму, що проти сонця спалахував таємничими вогниками, запалюючи в душі нестримне бажання заволодіти цими скарбами. Однак князь Роман не любив золота: воно блищало для всіх однаково, й цей блиск, як і оману, відрізняти важко. Невдоволено зупинившись проти сяючих прикрас, коли їх вихвалював Тук, кажучи, що вони не поступалися візантійським, князь попрохав ближче показати нашийну гривню, а тоді несподівано запитав: «А злато правдиве?». Й посміхнувшись у вус, спробував на зуб, залишивши відбиток — і засміявся весь почет, найгучніше — варяги-охоронці. Та найбільше радів Тук, кажучи: відтепер цю гривню завше носитиме на шиї 32

В. Собчук

Князь

й передасть у спадок синові, не зважаючи на кепкування князя, що вона жіноча. Невдовзі Роман підійшов до гончарів, і хоч полиці ломилися від виставленого посуду, вони ліпили новий. Тук дивувався: чому князя зацікавив такий нікчемний товар, а не золото? Адже глиняний глечик у будь-яку мить може розбитися, а от золото переживає князів і королів… Але Роман, милуючись, роботою гончарів, думав за інше: «Як швидко з глини виходять горнятка й з тонкими горлечками сулійки — якби так можна було ліпити думки людей! Тоді йому вдалося б створити державу, в якій би не йшов брат проти брата, а всі б раділи спільній могутності». Від цієї думки світлішало юне чоло князя й вірилося, що саме в батьковому місті йому вдасться здійснити задумане. У наступну мить Роман почав придивлятися до людського натовпу, наче шукаючи в ньому своїх спільників, як раптом увесь напружився, вдивляючись в людську юрбу. Там стояла вона, дівчина, яка була йому знайома — і ні… Він силкувався згадати, коли зустрічався з нею, й не міг... Та коли поглянув у глибокі, мов ранкове небо, очі, в уяві прокинулися лісові стежки, вологе після дощу листя, п’янке від свіжості повітря й сонячні промені, що струмували поміж дерев прозорими серпанками, і згадалися її слова, що це лісовий дух тче із проміння стежки до неба, до яких вони йдуть, відчуваючи небувалу радість. І про це неповторне відчуття з далекої юності він потім мріятиме не раз. І він знову згадував, як вони довго блукали по цьому щасливому лісі й не могли знайти стежку, як він хвилювався, що не ви33

Князь

В. Собчук

йдуть звідси ніколи. А вона чарівно посміхалася, брала ніжно за руку, дивлячись в очі, від чого під серцем прокидалася солодка хвиля, говорила: — Давай залишимося тут назавжди... Він відказував, йому не можна, бо він син князя, і в майбутньому, як і його батько, мусить думати за всіх.

— А ти хочеш бути князем? — безтурботно всміхалася вона. — Хочеш думати за всіх? Але то марно! Нічого доброго з цього не виходить… Треба, щоб у кожній душі був мир, тоді не будуть потрібні ні князі, ні війни… Він дивувався її словам, і хоч батько привчив до книжної мудрості, не знав, як їй відповісти, лише промовив: — Така моя доля...

— А як станеш князем, забудеш про мене, я ж тобі не пара?.. І він замість відповіді притискав дівчину до грудей, ніжно цілував вологі й такі жаданні вуста, несподівано відчувши присмак її солоної сльози... «Невже це вона?», — розгублено запитував себе князь, не відводячи від дівчини погляду. Через мить, схаменувшись, що князю негоже бути розгубленим, відвернувся від неї й покликав до себе Тука. За мить той, повернувшись до людського натовпу й розглядаючи його, як товар на купецьких полицях, перепитав: — Ота, з русявим волоссям? Князь кивнув головою.

— Це Велеслава… «Таки вона!», — зрадів Роман. — І йому згадалося, 34

В. Собчук

Князь

як пахло молодим колосом її волосся, коли вони кохалися в житі, як на них захоплено дивилися небесно-сині волошки, як він її цілував і не відважувався на більше, але й цього трепету сердець і насолоди було тоді досить…

— То її привести? — спитав Тук, сяючи від задоволення, що зможе прислужитися, та зрозумівши, що князю найбільше сподобалося на торжищі.

— Не тепер, покличеш після трапези, — відказав Роман… Поки на трапезу збиралася міська знать, ми зазирнемо на кухню, що знаходилася поруч із стравницею на першому поверсі терема. То ж чим мав потішити поважних гостей княжий кухар Жирослав? Звісно, що найбажанішими стравами, як і тепер, було м’ясо дичини і свійських тварин, зокрема свиней, також подавалася риба й гриби. А от щодо овочів, то багато звичних нам сьогодні тоді ще не було, як от картоплі, моркви, буряка, капусти, звичайно ж помідорів та огірків, а цибуля в дванадцятому столітті тільки почала з’являтися, хоча часник прижився значно раніше. А от редька тоді головувала на кожному столі й подавалася з квасом та олією, конопляною чи з льону, а по великих святах — із заморською оливковою, що купувалася у Візантії. Редьку в ті часи вирощували фантастичних, як для нашого часу, розмірів — 12 кілограмів! Її варили, смажили й пекли. Другим важливим овочем була ріпа, котру запозичили разом із назвою в римлян, а ще шанувалися пастернак та зелень, котра збиралася на лоні природи, в лісі та лугах. А от лободу, з якою нещадно борються городники, вважа35

Князь

В. Собчук

ючи злісним бур’яном, у ті часи окультурювали, вирощуючи з широким листям, котре було за салат і спеції до страв. До речі, медики й сьогодні радять не забувати про лободу, що має колосальні запаси не лише вітамінів, а й цілющі властивості, допомагаючи при багатьох недугах живота й навіть при неврастенії. Щодо круп, з яких готувалися каші, то на першому місці було пшоно, потім вівсянка, горох, з нього ще мололи борошно й пекли млинці. Напої, котрими звеселялися на трапезі князя Романа й котрі лилися рікою, всі були легко-хмільними. Хоча європейці в ті часи добре знали, що таке аква віта, називаючи так спиртне, вигадане давньоєгипетськими жерцями, що спочатку вживалося як ліки, через що називалося живою водою (аква віта). Та все ж на Русі ця назва приживеться в спотвореному вигляді — «оковита», але значно пізніше, бо руська корчма з’явиться лише в ХІV столітті, і то тільки у великих містах: Києві, Новгороді, Пскові… А от у Лондоні хмільні заклади вже були ледь не на кожній вулиці. На Русі ж у той час надавали перевагу бібліотекам, й навіть селяни знали грамоту, про що свідчать знайдені листи, написані на бересті, де є чимало повідомлень про зібрані врожаї. У той час середньовічна Європа, звикнувши жити за рахунок війн, у пошуках нового шляху до самовідтворення вже воювала не тільки за нові землі, а й з пияцтвом та відьмами, у яких вбачали вродливих жінок, спалюючи на кострищах інквізицій. Мабуть, це позначиться на генофонді націй, бо іноземці й досі не переста36

В. Собчук

Князь

ють дивуватися красі наших жінок. І якщо в середньовічних писемних пам’ятках зафіксовано чимало скарг щодо масового пияцтва в європейських державах, то у руських джерелах таких скарг не знайти. І це не дивно: наші предки тоді пили легкі напої, як от хмільний квас, заброджену на меді чи фруктах-ягодах ситу, варений або ставлений на хмелі мед. Останній напій витримувався до тридцяти й більше років, зрідка пробували заморське вино. А от пивом тоді називали всі хмільні напої. Щоправда, варили й дещо схожий до сьогоднішнього пива ячмінний напій, і якщо до нього додавали полин або інші трави — таке пиво називали олом або «зєлієм». Майже всі ці напої були на княжому столі, але Романові понад усе припав до душі ставлений мед, і він пригощав ним званих гостей. Знаючи, як хміль послабляє розум, князь хотів почути щось приховане. Тож за трапезою щедро наливали всім, особливо боярам, або, як їх ще називали, ліпшим людям, які вже набралися по самі вуха. Однак варягів князь шепнув частувати не так щедро, особливо Торда, бо той був надто гарячим і в суперечці завжди хапався за меч. Бувало, хтось із суперників тільки розкриє рота, щоб порозумітися, а вже змушений боронитися, бо варязький бог Одін не знав, що таке милосердя, й для варягів не існувало тої щасливої стежки до раю і вічного життя, як у слов`ян. Вони жили сьогоднішнім днем і вважали за честь загинути в бою, щоб після смерті потрапити на трапезу до Одіна, який, за їхніми віруваннями, теж колись загине, хоча і є богом. Варяги 37

Князь

В. Собчук

були переконані: увесь світ приречений на фатальний кінець, тому з дитинства їх навчали бути нещадними, зокрема в бою. І все ж у середньовіччі не знайти кращих за них воїнів, лише на конях нормани трималися не дуже певно, позаяк не могли їх поставити в лодії, щоб привезти з собою зі своїх скелястих, овіяних холодним туманом берегів. Але Романові варяги були вправними вершниками, чим він дуже пишався, як і тим, що мав невелику варязьку дружину, в якій було двоє нащадків берсерків — Торд і Байгуд. Берсерки на той час вважалися найлютішими воїнами, нерідко звірячу лють перед боєм наганяли на себе, нюхаючи спеціальний порошок з грибів. А під час кривавої бані навіть знімали із себе кольчуги й засліплені люттю йшли на ворогів, не знаючи ні болю, ні страху. І кров була не лише на їхніх мечах, а й обличчях, від котрої вони шаленіли ще більше. Дивлячись на нащадків берсерків за Романовим столом, ніхто не міг подумати, що вони такі небезпечні, особливо Торд, який був гарним з лиця. Біляві кучері грайливо виглядали з-за вух, світлого пушку підборіддя ще не торкалося лезо, тому він був схожим на невинного отрока. І ця Тордова безбородість найбільше вводила в оману його супротивників: вони гадали, що мають справу з юнаком, а не досвідченим воїном, яким був і його товариш Байгуд. Той зиркав на всіх, наче з печери, глибоко посадженими у вузький череп темними очима, смачно хрускаючи, мов пес, кістками смаженої дичини...

38

В. Собчук

Князь

Князь Роман, вдовольнившись здравницями на його честь, почав до них втрачати інтерес, й все більше дослухався до розмов про життя-буття, намагаючись почути щось крамольне. Але бояри тримали таємні думки при собі, й навіть бог хмелю Бахус, якого в Греції ще називали Діонісом чи Вакхом, не спонукав їх до відвертості. І бояри, наче змовившись, все більше говорили про зовнішні загрози, особливо войовничі литовські та ятв`язькі племена на півночі. Та найбільше всіх хвилювали ятвяги, бо ті чинили постійні напади на княжі волості. І в цих розмовах князь чув рішучі заклики «ліпших мужів», що ворога слід провчити.

— А то вони вже зовсім здичавіли в своїх болотах та лісах, й замість того, щоб полювати чи працювати, прагнуть лише грабувати. Ми відучимо їх від того слова «янда», як люблять вони казати, коли сердяться… Усе ж князь не втручався в ці розмови, бо знав: про таке марно говорити за трапезою, а ще йому не давала спокою та вранішня зустріч з Велеславою. Йому знову пригадувався той сонячний ліс після дощу, коли все навкруги променилося щастям й дихало свіжістю. І він покликав Тука й послав за Велеславою. Але той довго не приходив, принаймні, так здавалося Роману, й він, щоб ближче познайомитися з єпископом, почав з ним бесіду, під час якої князь кілька разів кинув на превелебного погрозливий погляд. Але той ніби не помічав невдоволення Романа й далі правив своє, що, мовляв, церковним володінням потрібні нові землі.

39

Князь

В. Собчук

«І йому хочеться землі? Невже це потрібно Божому слузі? Адже духовний пастир повинен сіяти мир у душах, а не піклуватися, як всі, земними проблемами й думати за розширення володінь і примноження статків», — нервував князь, але нічим не видавав свого занепокоєння, відчуваючи, що єпископ не стане його спільником. І от нарешті прийшов Тук, однак його обличчя було дуже розгубленим, а маленький, наче приліплений носик, здавалося, от-от і відклеїться, та борода зберігала якийсь віковічний спокій.

— Прийшла? — схвильовано спитав князь. Тук похнюплено дивився собі під ноги й м’яв обшиту хутром шапку, наче в ній було більше розуму, ніж у голові, нарешті вимовив: — Ні… І в цю мить в очах Романа сяйнула блискавка. «Невже забула? Чи розлюбила? — гуло в голові. — Але ж як посміла ослухатись князя?». І гнів розпирав його груди й темніло в очах, і він довго не міг вимовити слова: з ним завше таке траплялося, коли дуже хвилювався. Лише згодом важко витиснув із себе: — Чому?

— Занедужала, князю. Тоді він ожив і, опанувавши себе, схвильовано турбувався: чи не потрібна їй поміч? І Тук полегшено зітхнув, мов скинув з плеча важкий лантух, й всміхаючись очима, сказав: — Не варто непокоїтися, князю, у Велеслави жіноча недуга…

40

В. Собчук

Князь

Роман знову повернувся до столу й наказав усім наповнити келихи, й на трапезі загуло, мов у вулику, й він на якийсь час забув, що він князь…

3 Княжі походи стежками дитинства (Село Волиця, 2012 р.) Ранок був добрим і світлим, як мама. Вона завжди раділа приїзду Ярослава, який, собі на здивування, тільки розкривши очі, відразу сів на дивані й, солодко потягуючись, подумки зауважив: як добре спалося! Мов у дитинстві! Мабуть, скинув за ніч десятирічну втому — рідна домівка подарувала такий легкий сон! Але в наступну мить пожалкував, що нічого не снилося, адже вчора був у древньому городищі Володимира-Волинського, ходив стежками князів, відчуваючи, наче вони вже давно його зачекалися. Вони ніби докоряли йому, що їздив на розкопки грецьких мегаполісів у Причорномор`ї й забув, з якого роду-племені, хоча завжди бував у Володимирі-Волинському, коли їхав до мами. І рука самовільно потяглася до електронного планшета, де були «запаковані» матеріали про цю епоху. Та глянувши, що лише о пів на шосту ранку, поклав на стіл цю електронну бібліотеку й подумав: «Мабуть, брат уже повертається з роботи й, можливо, йде під селом, присвічуючи собі коногонкою шлях до підземного потяга». У Ярославовій родині всі були волинськими шахтарями — батько й двоє братів, а шахта знаходилася неподалік 41

Князь

В. Собчук

села, й було дивно, що Ярослав порушив сімейну традицію, наче збулися слова старої циганки. Мама розповідала, вона віщувала, що старший син матиме справу з паперами. Ніби в підтвердження цьому, Ярослав, ще як ходив під стіл пішки, пописав сторінки свого свідоцтва про народження. Згадавши про це, він посміхнувся й, ставлячи на газову плиту чайник, подумав: «Мабуть, мама пішла поратися — треба швидше гайнути з хати». І, як хлопчак, радіючи цій думці, почав нашвидкуруч збиратися, бо як рідні побачать, що вже прокинувся, заставлять снідати, а так рано братися за ложку, як і вставати з ліжка, він уже давно відвик… Ярослав йшов до своїх улюблених пагорбів, які чомусь називали Жолобами. Можливо, назва пішла від того, що колись тут була велика вода, а тепер лишилася маленька річка, що текла долиною. На хвилину-другу Ярослав зупинився, зачарований співом жайворонків, якими насолоджувалося небо й прозорий місяць, що був схожим на срібне вухо. Місяць не квапився йти на спочинок, хоча вже давно зійшло сонце. І от він наблизився до Білої гори й вкотре зауважив: «Мабуть, неспроста так назвали звичайний пагорб. А що як на ньому був сам князь Роман, коли йшов на Польщу?». На вершині пагорба Ярослав вкотре милується довкіллям, синіючою смугою лісів на горизонті, схожою на узбережжя далекого моря й мерехтливим зблиском маленької річки, що видавалася лезом меча. А ще на вершині гори помітив, як у цьому році побільшало кротячих «териконів». І він посміхається, пригадуючи, як вони заростають влітку травою 42

В. Собчук

Князь

й нагадують карликові Карпати. І це додавало місцині ще більшої чарівності та загадковості, як і те, що на цих пагорбах, названих Жолобами, — жодного деревця, лише зрідка вдалині, як тінь княжого вершника, завидніється кущ терену або глоду. І хоч у селі буяли розкішні сади й неподалік виднівся ліс, дерева тут не росли. І Ярославові вкотре гадається: «Неспроста ці пагорби — лисі, можливо, до них навідуються вітри з далеких степів, тому й не приживаються дерева, щоб нагадувати про степову волю». Подих степових вітрів Ярослав відчував ще з ранньої юності: вони кликали його в далекі дороги, й він пішов ними. Але ці пагорби не відпускали від себе, і він завжди до них повертався, як приїжджав до мами, дивуючись: хоч і немає розкішних краєвидів, але йому тут — як у раю. Мабуть, так має бути: наймиліша земля та, де народився, яка пам’ятає твою босу ногу. І він знову відчував подих вітрів юності та будував повітряні замки, й був упевнений, колись тут могли бути справжні. А ще сподівався — тут зупинявся князь Роман на перепочинок, коли йшов на Польщу. Відчуваючи себе княжим дружинником, гадав: неспроста рідне село Волиця — співзвучне назві древнього міста Волинь. За мить Ярославові захотілося, як у дитинстві, побігати босоніж по траві, і він роззувся — й полетів, посміхаючись, що в їхньому селі не кажуть побіг, а «полетів». Причому, так говорять й досі — діти й літні дядьки, наче в його земляків і дійсно були невидимі крила, що часом відривали їх від вічної роботи, коли треба було кудись поквапитися й швидко повернутися назад. А потім Ярослав 43

Князь

В. Собчук

приліг у траві, відчуваючи її зелений і вічно юний дух: «Може, пагорби не заростають деревами, щоб люди могли потішитися так, як я?», — радів Ярослав. Але в наступну мить його романтизм остуджували реалії, й він зауважував: «Пагорби не заростають деревами, щоб було більше трави й відповідно молока». І він почав приглядатися до річки, мов хотів переконатися, чи її береги не з киселю, жалкуючи, чому ніхто не вірив, що вона колись була великою. Хоча про це свідчив неповторний ландшафт краю, бо, міліючи, річка залишала високі, аж до небокраю схили, між ними й постало село на пагорбі, наче своєрідному острові серед колишніх берегів… І от Ярослав із сумом уже вкотре прощається з Білою горою та мріє, як би її возвеличити: храмом чи парком з мальовничими альтанками. Та сьогодні зрозумів — велич цих пагорбів у їх первозданності. І він радісно збігає з гори до берега річки, згадавши, як шукав у її берегах маленькі джерельця й пив через соломинку таку холоднючу воду, смак котрої не може забути досі. А ще згадує, як будували на річці греблі з трав’яних брил, перетворюючи її в маленьке озерце, де купалися хлопці всього села. І, ставши навколішки, Ярослав зачерпує водичку, зрошує лице й збадьорюється, вирішуючи іншим разом піти до вербової долини. Там річка значно ширшає, аж береги виходять на кручі, й має очеретяну заплаву, де водиться рибка, незважаючи, що сюди потрапляє вода з очисних споруд шахти. А ще там верби нагадують загадкових іс44

В. Собчук

Князь

тот, й одна із них так нахилилася до землі, аж вросла в неї і стала схожою на арку воріт невидимого замку. Про цей чарівний куточок Ярослав згадував, навіть коли йшов вулицею села, де колись стояли хати старожилів. Нині в кущових нетрях заблукав і сам вітер, що шелестів у листі, мов намагався щось сказати. І Ярослав дослухається до цього шелесту, а ще шукає в кущах сліди колишніх схованок, котрі вони робили, як гралися в «шпіонів». Але не знаходить жодного сліду. У наступну мить в уяві постає безтурботне дитинство, вечір на лавочці під старою липою, на якій правили теревені старші хлопці й лякали їх цією вулицею, по якій, коли темніло, мало хто з хлопчаків наважувався ходити, бо казали там таке твориться! Мовляв, ходить старий пан, або ж сидить на пеньку, й проти місяця блищать його ґудзики, а на голові високим «димарем» стримить циліндричний капелюх. Цей пан мовчки заманював до себе рукою всіх, хто ішов повз, і якщо хтось підходив, виконував бажання або ж лякав до смерті. І Ярослав, посміхаючись, згадує, як, змужнівши, бував тут з ліхтариком, щоб зустрітися з таємничим паном, якого ще називали «хазяїном кутка», та не зустрівся. Але вже не було старого пенька, на якому сидів пан, натомість помічає високого дуба, котрому більше ста років. Дивується, як він не бачив його раніше, адже такі дерева були справжньою розкішшю для села, де панували плодово-ягідні сорти. «Якась містика!», — ледь не вигукує Ярослав, й квапиться до мами, радіючи, що вона обіцяла на сніданок його улюблені деруни.

45

Князь

В. Собчук

Дорогою Ярослав зустрічається зі своєю колишньою сусідкою, обоє радісно вітаються, несподівано та, приховуючи в кутиках уст посмішку, запитує: — А ти помниш, як обштукатурив стару хату? І Ярослав згадує як сусіди, роблячи на своєму будинку «шубу», для сміху намовили його, тоді ще довірливого малюка, взяти з калюжі грязюку й нею «обштукатурити» стіни свого дому, мовляв, ми теж так робимо. І Ярослав їм повірив, наразі пригадуючи цю подію, подумав: «Чому люди найбільше згадують про щось погане або комічне, а не за добре, от і сусідка могла б сказати: «Пам’ятаєш, як помагав нам збирати картоплю». А втім, буваючи на зустрічах колишніх однокурсників, які не бачилися десятки років, не раз дивувався, як друзі юності навіть у своїх публічних промовах згадують, хто більше хропів чи сопів, або їв ночами сало… Невдовзі Ярослав підходить до рідного дому, задоволено зауважуючи, хоч у них і село, але є всі блага цивілізації: газ і водогін, світять вуличні ліхтарі, а він йде тротуаром. Та й рідне обійстя, завдячуючи братові, який великий працелюб і на всі руки майстер, також стало значно комфортнішим. Навіть паркан зазнав амбітних перетворень, що були характерними для всього села, де мало не кожен господар прагнув зробити свою садибу найгоноровішою, через що майже всі огорожі постали на фундаментах, і серед них було чимало кованих, як на фазендах олігархів. Однак хоч і село було далеким до їхніх статків, усе ж міцніше трималося за землю, яку в останніх могло 46

В. Собчук

Князь

забрати правосуддя. А тут на свій комфорт заробляли власною працею. На землі українсько-польського прикордоння доходили не лише європейські вітри, а й стиль життя. І Ярослав радів, що в їхньому селі вже відійшли у минуле говерли й везувії куп гною за хлівами, біля яких стояли перекошені нужники, коли в часи колгоспного кріпацтва люди, працюючи біля худоби, думали про неї більше, ніж за себе. І він згадує свою маму. «А ось і вона, моя невтомна ненька, — зрадів Ярослав, побачивши її біля криниці, зауважуючи, хоч їй пішов сімдесят перший рік і вкрилося волосся сивиною туману, а без роботи не може. А скільки в ній оптимізму й віри, хоча не один пуд лиха з’їла, адже з молодих років боролася з недолею, й навіть вугілля збирала на териконі та носила на плечах, коли була вагітна Ярославом, щоб у хаті не замерзала у відрі вода. Але труднощі її не зламали, й хоч інколи мамі було важко встати з місця, бо терпла нога чи німіла спина, зараз вона посміхалася до нього як найщасливіша в світі людина, і як завжди, була готова поділитися останнім, аби йому жилося краще. І Ярослав підбіг і обійняв неньку, думаючи, чому зажди соромився виявляти до неї ласку.

— Дивись, не задуши, — озивається за воротами брат.

— Бо в тебе клешні — ого! У їхній родині гумор був як мед до чаю, тож Ярослав відразу кинувся до брата й на радощах підняв його над землею.

— Краще побережи сили для суботника!

— Але ж, Руслане, сьогодні п’ятниця.

47

Князь

В. Собчук

— У нас у селі свій календар!.. — і брат пропонує пройтися двором.

— Знову щось збудував?

— До твого приїзду навіть завів лебедів…

— Лебедів? Ти жартуєш?

— Нє, пішли глянеш… І Руслан, на здивування Ярослава, повів його до льоха, і той, йдучи за ним, посміхаючись, думав, що це якийсь «діжурний» розіграш… Однак Ярослав помилився: на льохові, дійсно, були три лебеді! Та й сам льох, що за сільською традицією, ззовні нагадував порослий травою горбик, тепер був схожим на альпійську гірку з вічнозеленими рослинами.

— Ну ти маладєц! Але з чого ти зліпив лебедів?

— Не зліпив, а вирізав зі старих шин, а доця пофарбувала.

— Нічого собі!..

— Да у нас тут не в одному дворі є такі лебедині зграї… Ярослав завжди пишався волинськими кулібіними, які до всього були майстрами. От і брат у своєму дворі навчився виготовляти шлакоблоки, окрім цього, вмів класти плитку й гіпсокартон, а ще йому підкорялася електрозварка й автомашина. Незважаючи на те, що був лише шахтним електриком, мав до всього кебу. А в сусідньому селі навіть батюшка володів усіма будівельними ремеслами. І все ж не тільки цими талантами славилася його Волиця, були в ній і свої артисти, які на День села не раз організовували театри просто неба, де за сцену служили прибрані килимами тракторні причепи, прикрашені вишитими 48

В. Собчук

Князь

рушниками. Усе це в Ярослава промайнуло в голові, коли він милувався лебедями, народженими зі старих шин. Але брат квапився показати інші новації: як будує хатній клозет, душову кабіну зі світломузикою й підігрівом підлоги. На що Ярослав, поплескуючи його по плечу, сказав: — Буде як у п’ятизірковому готелі, й навіть краще, бо в нас повітря чистіше, ніж у місті…

— Авжеж, — погодився брат, — а ще я хочу зробити піч під навісом, щоб мама могла пекти хліб чи паски, як у давнину, адже на вуглинах й каша виходить смачнішою... Після сніданку всі поралися на городі, і хоч Ярослав відмовляв маму не йти з ними, запевняючи, сам працюватиме за неї, вона не послухалась, вкотре здивувавши словами, що біля землі їй завжди легше, мовляв, земля її лікар. І Ярослав вкотре дивувався, що, незважаючи на остеохондроз й постійні болі в спині, мама ніколи не розлучається з сапкою, а город у неї завжди чистий, мов ікона. Після обіду Ярославові дуже кортіло взятися за планшет, котрий йому видався машиною часу, бо там було приховане дванадцяте століття й чекав князь Роман. Однак узявся за нього, коли всі полягали спати, коли у вікнах, мов темна вода, стояла ніч… За кілька хвилин дисплей планшета занурив його у глибину віків. І Ярослав йшов з князем Романом на дикі прибалтійські племена ятвягів, які були спритні та люті, мов звірі, й навіть невеликою кількістю завжди вступали в бій, позаяк не боялися смерті, бо вірили, що після неї матимуть щасливе життя. А ще дивувався Романовій хоробрості, про 49

Князь

В. Собчук

котру захоплено писав літописець: «Кинувся був на поганих (язичників), мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, немов крокодил, і переходив землею їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур…”. Згодом Ярослав читав за три переможні походи Романа проти половців. Уперше проти них князь виступив у 1197 чи 1198 роках, більш точної дати візантійський хроніст Микита Хоніат не вказує. Тоді половецькі орди плюндрували придунайські землі Візантії, наближаючись до самого серця ромеїв, Константинополя. Столиця імперії опинилася під загрозою спустошення. Несподівано на ворога з тилу вдарив князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Візантія була врятована. Успіх закріпили й інші походи Романа в половецькі степи, за що йому не раз дякували ромеї. На якийсь час Ярослав заглиблюється в роздуми, жалкуючи, що за поразку князя Ігоря в битві з половцями написано відому й неперевершену повість «Слово о полку Ігоровім», а от про низку переможних походів Романа літописець не залишив подібного твору, лише похвалу, котру Ярослав читає в перекладі Максима Рильського: А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе! Мисль одважна Покликає вам розум на діло. Високо плаваєш ти, Романе, В подвигах ратних, Як той сокіл, на вітрі ширяючи, Птицю долаючи одвагою.

50

В. Собчук

Князь

Маєте ви залізні нагрудники Під шоломами латинськими. Та й не одна країна гунська, Литва ще й ятв`яги, Деремела й половці Списи свої покидали, А голови преклонили Під тими мечами булатними. Не під булатними мечами, а харалужними, і Ярослав жалкує, що Максим Тадейович допустив таку помилку. Адже високоякісну на той час зброю із харалужної сталі кували у волинському поселені Харалуг, яке збереглося до наших днів (Рівненська область, Корецький район). Можливо назва Харалуг пішла з тюркського наріччя — Каралуг (чорний луг). Так тюркомовні племена могли називати заболочені землі, де не було пасовиськ, а добувалася болотна руда, з якої гартували сталь наші предки. І це засвідчують знахідки решток виробництва й назви місцевостей, як от Залізне поле, село Залізниця… І Ярослав пригадав, як чув від одного знайомого, уродженця цього краю, легенди про виготовлення мечів, своєрідних «ескалібурів» Русі, які гартувалися по тридцять років, і на певний час закопувалися в землю; час від часу їх відкопували на повний місяць, тоді їх брав хтось із оголених воїнів і скакав на коні, ніби поглинаючи лезом меча місячне світло та його магічну силу. И гримлютъ сабли о шеломы, трещатъ копіа харалужныя 51

Князь

В. Собчук

въ полђ незнаємђ, среди земли Половецкыи. Через хвилину-другу Ярослав заглиблюється в давньоруський текст «Слова…», думаючи, хоч автор і згадує заслуги Романа Мстиславовича, а от чи брав він участь у поході сіверського князя Ігоря — невідомо. Одні дослідники впевнені, що ні, інші вважають: князь Роман виступив у похід, але змушений був повернутися через повінь на річках. «А може в Романа не було свого літописця, тому й не зберігся життєпис? — міркував Ярослав, але відкидав цей здогад, позаяк він, як і його батько, князь Мстислав, мав добру освіту, а при його дворі у Володимирі-на-Волині навіть жив київський митрополит Климент, якого називали великим книжником, й він був першим руським митрополитом. Не було сумніву, Роман любив читати й знав кілька іноземних мов, бо в дитячі роки, можливо, навчався у бенедиктинському монастирі в Німеччині. Так міркував Ярослав, згадуючи про тісні стосунки князя з візантійськими та німецькими самодержцями і за легенду, що він дав у Галичі притулок опальному візантійському імператору Ісаку Ангелу. І хоч історики й досі дискутують, з якої родини друга дружина Романа, він не сумнівався: княгиня Анна була візантійського походження й, можливо, донькою самого імператора Ісака Ангела. «Але чому попри скупі записи тогочасних хронік до нашого часу не дійшло життєпису князя Романа? — непокоїться Ярослав. — Адже на честь врятування Нов52

В. Собчук

Князь

города тоді ще юним князем від об’єднаної суздальської раті було написано ікону, котра посідала почесне місце у храмах до ХVІІІ століття, а потім про неї забули. Та й у самому Галицько-Волинському літописі згадки за Романа залишилися лише в похвалі за його ратні заслуги», — несподівано його просвітлює здогад. Життєпис про князя міг бути вилученим з Галицько-Волинського літопису, позаяк у Романа Мстиславовича було чимало ворогів, тому й у Київському літописі про нього не згадують, бо літописці були «прокнязівськими писелями». «Але звідки почерпнув історичні дані про князя відомий історик Василь Татіщєв?», — замислюється Ярослав. Бо російський історик не лише опублікував портретний опис Романа Мстиславовича, а й текст його заклику щодо нового устрою Русі, так звану ідею доброго порядку. І Ярослав пригадує, що вчений міг скористатися даними Новгородського літопису. «Та хоч літописці не створили повноцінного життєпису князя Романа, слава про нього пережила століття, зберігшись у тогочасних переказах і билинах», — з гордістю зауважує Ярослав, пригадуючи слова дослідників, що Роман Великий був останнім князем Київської Русі, якого оспівували в народі, називаючи Буй-Романом й порівнюючи із соколом і хоробрим туром. Він знову береться за планшет, переглядаючи зібрані тексти про князя. «А втім життєвий шлях Романа схожий до бойовика», — майнуло в Ярослава. Уже в юному віці він воював під Смоленськом і Торопцем, а пізніше здійснив низку походів 53

Князь

В. Собчук

на половців та ятвягів, брав участь у міжусобних війнах на Русі та Польщі, з його військовою силою рахувалася Візантія, Угорщина та Німеччина. «І все ж про його вісімнадцятирічну діяльність під час княжіння у Володимирі-на-Волині (1170-1188 рр.) літописці змовчали», — сердиться Ярослав, пригадуючи, що за цей період йому відомо лише те, що Роман зміцнював Волинське князівство, дотримуючись родинного союзу зі своїм дядьком Ярославом, що княжив у Лучеську (Луцьку) і з яким брав участь у поході на Київ (1174 р.). У цей період Роман також здійснив низку виправ на Польщу для підтримки свого двоюрідного брата Лєшка Білого, який зіграє рокову роль у долі Романа... І Ярослав знову пригадав сон, і той нерівний бій малої дружини з ворогом, й, вимкнувши планшет, тихенько вийшов на вулицю, вдихаючи на повні груди пахощі яблуневого цвіту, думаючи: мабуть, немає милішого запаху від цвітіння яблунь, такого свіжого й щемливого, наче спогад про юність. За мить Ярославові чомусь постала перед очима свіжовикопана яма, схожа на могилу, котру він бачив під фортечним валом учора. «А що, як там шукають поховання князя Романа?», — запитує себе й проганяє цю думку, бо знає: місцезнаходження могили князя невідоме. «Та й коли б Романа Мстиславовича поховали у Володимиріна-Волині, то в родовій усипальниці Успенського собору. А там, ймовірно, археологи розкопують княжий терем…», — вирішує він.

54

В. Собчук

Князь

І все ж це була могила, однак у цьому він переконається через певний час, коли знову приїде до міста, потрапивши туди, коли з темрявою ночі боролися вуличні ліхтарі.

4 Могила в підвалинах замку (Володимир-Волинський, 2013 р.) Ярослава несподівано охопила паніка: він не знав, що можна робити в такий пізній час, відчуваючи себе якимось привидом з минулого. Хоча йому хотілося поблукати безлюдними вулицями, адже ніколи не бував тут о такій порі, коли всі двері міста були на замках, а ніч видавалася всемогутнім замком, що приховував у собі цілі тисячоліття й покоління людей, тіні котрих мов скрадалися під ліхтарями. «Невже люди завжди вночі замикатимуть двері осель зі страху один перед одним», — подумав Ярослав. А в наступну мить, зиркнувши на сяючі «гребінці» таксі, що очікували пасажирів, почав непокоїтися: може, поїхати додому, але ж не хочеться будити маму, та й братові рано вставати на роботу, а до Володимира-Волинського треба буде вертатися ще раз. Бо місто сьогодні не могло так довго його чекати, особливо старе городище, де він мав бути вранці й когось зустріти — так йому наказував внутрішній голос. Тож згадуючи незлими тихим словом Укрзалізницю й потяг «Київ-Львів», що почав приходити до Володимира-Волинського о пів на другу ночі, пішов до вокзалу, нервуючи, хоч би там було не зачинено.

55

Князь

В. Собчук

Але двері були відкриті, й він зайшов до зовсім порожньої зали, і на мить розгубився від цієї несподіванки. Адже Ярослав ще ніколи не бачив такої вокзальної пустки, бо в таких місцях завше, як у вулику. У наступну мить подумки зауважив: «Яка невдячна історія, що потяг «Київ-Львів» приходить у такий незручний час до Володимира-Волинського, колишнього стольного граду, де князював засновник міста Лева — Данило Галицький. А скільки доріг через Володимир-наВолині пролягало в давнину, навіть монахи йшли через нього до Афону… А тепер він у місті зовсім один, і навіть на вокзалі — ні душі, все ж вокзальна напруга, здавалося, дрімала на дерев’яних кріслах, і це Ярослава трохи заспокоювало, а в наступну мить його зігріла думка — звідси лише 134 кілометри до Львова і 230 до Галича. І він зрадів, що знову наблизився до давніх центрів Русі, із сумом зауваживши, що в колись могутньому Галичі наразі проживає лише понад шість тисяч жителів, та згадавши, що у Володимирі-Волинському — більше сорока тисяч мешканців, полегшено зітхнув: «Хоч колишній стольний град Волинського князівства не змалів у числі…». Згодом він приглядається, де краще присісти на ночівлю, й обирає «дупло» неподалік віконця касира, що нагадувало закриту «амбразуру», і де йому видавалося безпечніше, коли засне, наче за тим віконцем-амбразурою сидів міліціянт. І хоч Ярослав певний час намагався не спати, все ж задрімав, і навіть побачив дивний сон: як стоїть на старому городищі на краю великої могили й до нього тягнуться мерці, а в одного з покійників — записка…

56

В. Собчук

Князь

І все ж, незважаючи на такий страшний сон, Ярослав прокинеться не засмученим, і бадьоро йтиме вулицями міста, дихаючи озоном літнього дощику, милуючись дерев’яними хатами з великими вікнами, що прагнули неба; Ярослав чомусь радів, що такі старі й вікнасті хати — лише на Волині… Згодом він був біля древнього городища, де нічний дощик розбудив стежки, на яких зажовтіла глина, що чіплялася до підошов, ніби нагадуючи про силу землі та притягуючи до неї. Ярослав стояв і вагався: йти мокрою стежкою на вершину валу стало небезпечно, можна було спіткнутися, і хтозна, де тоді буде глина — на носі чи спині, і він завертає до музейного входу. Колись там були Північні ворота, й до них нелегко було дістатися непроханому гостю, адже підйомний міст опускали не для всіх, і Ярослав силкується уявити, яким міг бути той міст. Наразі невелика металева хвіртка в огорожі не спонукала до особливих міркувань, а лише думки: чи на цьому місці були древні ворота? І він наче в’їжджає в них, відчуваючи себе дружинником, й за мить спиняється: залізна защібка хвіртки озвалася луною минулого, ніби меч ударив у щит. І він побачив, як у поєдинках змагалися дружинники, закуті у важкі панцири, доступні лиш обраним. Адже військовий обладунок для княжого воїна тоді коштував 50 корів, або п’ятнадцять коней! Окрім цього, княжий дружинник ще утримував до п’яти зброєносців і кількох лучників, яких теж треба було озброїти, а також придбати спеціальну броню для коней. Мабуть, за такі кошти сьогодні можна було б купити танк, а тоді за57

Князь

В. Собчук

мість них були важко озброєні вершники, які нерідко вирішували долю битв, причому, списами, бо мечами на конях користувалися рідко. І все ж головну ударну силу складали ратні піхотинці. Військо князя Романа було добре озброєним, і як згадується в «Слові…», мало латинські шоломи. «Цікаво, скільки корів коштував латинський шолом?», — подумки запитує себе Ярослав, й наразі похоплюється та поквапом йде у бік валу, наче за кимось слідом. Згодом він спиняється й дивується, що на місці колишньої ями, схожої на могилу, тепер розкопано цілий «котлован». За мить його погляд злякано сахається, вихопивши в глиняному місиві сіріючі кістки. «Невже людські?», — й він хоче відігнати від себе цю страшну думку, що загула поминальним дзвоном.

— Шукаєте когось зі своїх? — несподівано почув за спиною.

— Своїх?! — тепер уже набатом вдарило в голові, він озирається й бачить якогось незнайомця. Та замість того, щоб йому відповісти, приглядається до нього, думаючи, де він узявся, не вийшов же з-під землі, та, побачивши його легкий усміх, заспокоюється. Однак зовнішність незнайомця — коротка борідка, ніс з горбинкою, чорне волосся — когось йому нагадує, і в першу чергу, його самого!.. Однак цей чоловік був значно старшим за Ярослава. За мить у його пам’яті чомусь зринають слова літописця: «Сей Роман Мстиславич ростом был хотя не весьма велик, но широк и надмерно силен; лицом красен, очи черные, нос великий с горбом, власы черны и коротки»…

58

В. Собчук

Князь

Перед ним наче стояв сам князь Роман, і сіріючі кістки в глиняному місиві котловану нагадували йому поле бою. Ярослав довго не міг дійти до тями, дивлячись на загадкового чоловіка, так схожого на князя…

— О, якби Ви знали, як багато людей тут було закопано, — повертає Ярослава до реальності голос незнайомця.

— Скільки невинних душ загублено, бачили б Ви, що тут діялось, як йшли розкопки — скелет на скелеті!!! І приходили сюди не лише наші люди, а також євреї, поляки, і навіть узбеки. Я подумав, може, й Ви шукаєте когось із родичів.

— Родичів? А що, останки людей не з давніх століть?

— Як сказати… Тут покоїлися жертви тридцятих років, більше семисот мучеників перепоховано на цвинтарі — енкаведисти звірствували… Причому й досі не з’ясована причина того страшного вбивства, що чинилося нашвидкуруч, мов за наказом сатани, бо в кишенях людей знаходили навіть золоті монети й інші дорогоцінності. Люди брали з дому найдорожче, сподівалися відкупитися, але вони не щадили нікого, навіть жінок, одну відкопали з півторарічною дитиною на грудях.

— Розстрілювали навіть дітей?!

— Такого звірства Володимир-Волинський не бачив навіть під час монголо-татарського нашестя, енкаведисти виявилися лютішими за них, бо не мали жалю до своїх співвітчизників… І після цих слів Ярослав аж здригнувся, відчувши, як на нього накочується морок середньовіччя й ціляться нелюди в портупеях, а деякі з них, шкодуючи куль, кидають 59

Князь

В. Собчук

поранених і ще живих людей до ями, присипаючи землею й вапном, і стогне земля від крику заживо похованих! Однак нелюди не зникають, а проникають у сучасність і живуть поруч. І Ярослав чомусь згадав кількох своїх колишніх начальників, яким бракувало лише портупей і слушного часу для чорної роботи. Однак Ярослав тоді не міг здогадуватися, що в листопаді 2013 року, коли Україна повстане на Майдані, цей час настане для хлопців у чорних шоломах (беркутівців). Чорні шоломи не щадитимуть нікого й із середньовічною жорстокістю битимуть палицями по головах навіть жінок, а найбільше — журналістів, наче ті хлопці народилися не від українських матерів. А в лютому 2014 року середньовічне звірство спалахне ще з більшою люттю, коли спецпризначенці та наймані снайпери холоднокровно розстрілюватимуть Небесну сотню Майдану. А потім криваві вбивства на Сході України, коли брат піде на брата, за підтримки найманців-терористів… А тоді, біля підвалин замку, що стали братською могилою, Ярослав згадував 1169 рік, коли об’єднана суздальська рать грабувала Київ, вбиваючи разом з половцями своїх братів по вірі, не шкодуючи навіть калік. «Невже середньовічну жорстокість знову відродять диктатори? — від цієї думки Ярослав відчув, як спиною побігли мурашки, й, поглянувши на сіріючі кістки у глиняному місиві розкопаного котловану, запитав у незнайомця: — А як дізналися, що тут покоїться стільки убієнних?..

— Археологи хотіли розкопати замок Казимира, який 60

В. Собчук

Князь

зруйнував луцький князь Любарт, а під його підвалинами наштовхнулися на братську могилу… Вийшло так, що історія сама видала цю страшну таємницю розстрілів, за причини котрої можливо хотів повідомити один з мучеників — у його зубах знайшли записку, але букви зотліли від часу й на ній нічого не прочитати… І Ярославові пригадалося, що він бачив уві сні того мученика, однак не сказав про це й слова, щоб не викликати у незнайомця зайвого подивування.

— Але не будемо про сумне, — продовжує той. — Я бачу, Ви приїжджий. Чим цікавитеся? Бо зустрітися з кимось у древньому городищі, та ще й о такій порі — справжнє диво. Сьогодні мало хто має інтерес до історії. От і виходить горе від ума, бо ті, хто добре вчилися в школі, сьогодні пасуть задніх, а двієчники з трієчниками стали боярами, себто депутатами… Ця несподівана аналогія дивує Ярослава, але він не має намірів заглиблюватися в сучасну політику, що була продовженням минулого, сумних уроків якого не хотіли вивчати.

— Збираю матеріали про князя Романа, — відказав Ярослав незнайомцеві.

— Романа Мстиславовича? Невже восторжествує справедливість? А то вже кілька фільмів зняли про Роксолану та султанові гареми, а за першого самодержця Русі й досі немає путнього твору. Адже коли б йому вдалося здійснити задумане, то Європа заздрила б нам, а не ми їй. Судіть самі, Роман Мстиславович був не лише хо61

Князь

В. Собчук

робрим воїном і дипломатом, а й одним із перших князів, якого визнавав навіть Папа. А об`єднав то він лише два князівства, але якою великою була їх територія! Навіть Київ йому був підвладним, хоч він там не князював. На жаль, сьогодні вся політика й гроші крутяться у столиці, й люди тільки там можуть заробити собі на життя… Хіба це нормально? Немає ж ніякого іга, ні татарського, ні монгольського, от тільки при нашій владі, наче не депутати, а знову вернулися бояри. Ех, немає тепер Романа, який би послав їх до монахів.

— До монахів?

— Хіба не знаєте, що Роман навіть тещу послав у монастир? Я б свою теж туди відправив, бо вперта, як брус…

— Як брус? — подумки всміхається Ярослав і згадує свою тещу, зауважуючи, що жінки в їхньому краї з характером. І хоч є переказ, як волинських жінок запрягли у вози люті обри, але коли б обри з’явилися зараз, то запрягли би їх. У наступну мить Ярослав вирішив, що коли буде вдома, то пошукає матеріали, чому Роман Мстиславович відправив до монастиря тещу. Й подякувавши за бесіду Мирославу, так звали нового знайомого, порадів, такі імена нерідкість на Волині, особливо серед учителів історії.

62

В. Собчук

Князь

5 Вечір перед Купайлом (Володимир-на-Волині, 1187-1188 рр.) Він лежав, вдоволений і щасливий, наче в раю й споглядав за нею, а вона плела з лугового різнотрав’я купальський вінок, й він радів ще більше, бо той вінок був для нього. І хоч Велеслава знала, що ніколи не буде з ним разом, все ж плела вінок й усміхалася до кожної квіточки, а він любувався усіма лініями дівочого тіла, великими карими очима й світлим волоссям, ловлячи себе на думці: з таких, як Велеслава, ліпили богинь, або ж за таку незвичну красу страчували на вогні, звинувачуючи у відьмацтві. Але він її боготворив, відчуваючи з нею ту щасливу й втрачену цілісність, яка була в Адама і Єви в раю. Велеслава, як ніхто, давала князю незбагненну радість, хоч він пізнав багато жінок, але не знайшов милішої. Інколи навіть намагався її забути, бо негоже князю бути в залежності від жінки, через що впадав у блуд, та все одно не міг знайти ліпшої за цю світлокосу красуню з темними очима. І все ж деколи дуже гнівався на неї, коли хитрувала й не приходила в той день, коли звав, або ж говорила таке, про що інші боялися й думати. Тоді він хвилювався за неї, бо й кохана князя Осмомисла, якого він шанував за мудрість, поплатилась за це життям: її стратили на вогні, звинувативши у відьмацтві, коли Осмомисла не було в місті. «А що, як Велеслава відьма? — закрадалася часом думка. — Адже вміла передбачувати події та не боялася йому перечити, і хоч 63

Князь

В. Собчук

інші лякалися лише його погляду, а вона могла сміятися у вічі, як от недавно, коли оповідав за вдалий похід у польські землі, де допомагав двоюрідному братові Лєшку.

— Чим ти хвалишся?! Скажи, скільки рук і голів відрубали? — насміхалася Велеслава, наче це він придумав війни, хоча світ з давніх-давен тримався на них. «Саме успішні битви були запорукою миру, — думав він, гніваючись, — але хіба це може зрозуміти жінка?». І хоч не раз намагався пояснити життєві закони, та весь час не знав, з чого почати. А почувши її зухвале віщування, що його зрадять брати — причому двоє (!!!) — узагалі передумав про це говорити, лише, не відаючи, чому, хотів дізнатися, хто з братів учинить зраду. Та Велеслава казала, що не знає, й так сумно поглядала на нього, аж під серцем прокидався якийсь холодок і невідомий досі страх. От і сьогодні при зустрічі з нею знову згадалися її страшні віщування, але він не наважувався про них запитати, тим паче, в таку ніч, коли всі святкували Купайла. І вона плела для нього вінок, і так загадково всміхалася, наче й справді бачила його життєвий шлях на долоні. Але він був упевнений — життя залежатиме від його меча, а не якихось ліній на долоні та віщувань. А ще дивувався, хоч його піддані, як і він, були християнами не в першому коліні, все ж вірили у звичаї старих богів. Особливо в доброго Купайла, який був останнім богом з поганського пантеону, який вижив, незважаючи на утиски християнства. Купайла вважали покровителем шлюбів та кохання (можливо, звідси пішла його назва, щоб люди докупи злучалися), він мав 64

В. Собчук

Князь

владу над людським тілом і душею. У його день творили омовіння тіл у річках, а над купальським багаттям очищували душі. Увечері дівчата плели вінки, котрі зі свічками пускали на воду, загадуючи собі пару, й ті вінки ловили хлопці. Князь подумки усміхався з тих звичаїв: йому не треба було бігти за вінком, його плела кохана. Та в іншу мить із сумом подумав, що, на відміну від простих людей, позбавлений такої забави, й що не може одружитися з Велеславою, бо його дружина, якої він не тільки не кохав, а й не бачив, уже визначена: його шлюб мав сприяти зміцненню князівства. У наступну мить Роман, поглянувши на берег і воду, палаючу в призахідному промінні наче велике купальське багаття, несподівано знявся на ноги й, захопивши в обійми Велеславу, поринув у той вогонь на воді, який для них мов запалив сам бог Купайло. Він цілував її в уста, що були ніжними, мов вода й, пестячи перси, намагався вогнем своєї жаги розлитися в ній, однак Велеслава, вирвавшись з обіймів, вискочила на берег й, одягнувши на голову вінок, закружляла в ньому, вхопившись рукою за молоду берізку, наче танцювала з подругою. Він, милуючись її танком, обійняв їх разом, а вона одягнула йому вінок — й він відчув, як запахла кожна квіточка, пригорнувшись до чола… А було в тому вінку багато квітів, й не просто гарних, а наділених чарівною силою, якої навіть не мали люди, а лише квіти, як от рожеві пелюстки плакун-трави, яка за повір’ям була не тільки цілителькою, а й могла перемагати бісівську нечисть та управляти духами. Коріння плакун-трави на сві65

Князь

В. Собчук

танку перед Купайлом викопувала й Велеслава, за древнім повір’ям, не торкаючись нічого залізного, бо тоді корінь не матиме сили. А ще примовляла, як вчила мати: «Плакун! Плакун! Плакав ти довго й багато, а виплакав мало, хай не котяться твої сльози по чистому полю, не розносять тебе по синю морю. Будь ти страшний злим демонам й бісам, старим відьмам київським. А не дадуть тобі спокою, втопи їх в сльозах, а втечуть від твоєї сили — замкни їх у ямах найнижчих. Будь же моє слово при тобі міцне й тверде в усі віки!..». Ще раз повторила дівчина древнє замовляння, показуючи йому цю дивну квітку, котру вона вплела в вінок, і він дивувався, що вона знає стільки багато квітів на відміну від нього, й вірила, що крихка пелюстка сильніша за меч. А ще дивувався, в замовлянні згадувалися київські відьми, міркуючи, чому за це місто йшла вічна війна. І раптом князя осяяло: він покликаний припинити ці війни. І Роман пригорнув Велеславу, відчувши, як набухли від ніжності її перси, котрі він пестив і цілував, як уперше. А тоді вони лягли в траву й забули про шите золотими нитками покривало, яке лежало під вербою. І вогонь і вода розливалися ріками вен у мить солодкого завмирання, і забували вони, на якому світі, коли від щастя закривалися очі, й солодка хвиля проходила крізь двоє сердець…

66

В. Собчук

Князь

6 Ворона в короні (Володимир-на-Волині, Галич, 1188-1189 рр.) Сьогодні в його теремі ще зранку збиралися на раду бояри. Очікуючи князя, вони поважно почісували бороди, причому найбільш наближені до Романа Мстиславовича носили короткі, наслідуючи його, інші — довгі. Найбільш поважні боярські мужі, Твердята й Путята, які здобули славу в походах на ятвягів, Польщу й половців, слухали кремезного Тука, обличчя котрого стало схожим на великого гарбуза, ніби стверджуючи зросле благополуччя князівства за час Романового правління. Тук уголос міркував, чому Галицьке князівство по смерті Осмомисла спіткало стільки бід, що їх уже більше десятиріччя не знала Волинь. Мовляв, Осмомисл був мудрішим за восьмеро мужів, й багато битв виграв, не дістаючи з піхов меча, а по смерті так нерозважно вчинив, бо віддав княжий стіл бастардові Олегові від коханки Насті, а не законному сину Володимиру. І з цього почалася велика усобиця на галицькій землі. Й хоч бояри потім повернули на галицький стіл законного спадкоємця, однак він не виправдав сподівань, адже бояри звикли до сваволі, хоч не раз платили за це своїми головами. І все ж їм вдалося вигнати Володимира й узятися за старе — пошуки маріонеткового князя… Краєм вуха цю розмову слухав літописець Доброслав, особливо шанований Романом Мстиславовичем книжний муж, який мав незвичну зовнішність для присутніх. Літо67

Князь

В. Собчук

писець був худеньким, але вищим за інших, не мав пишної бороди, а коротко підстрижену, зате русяве волосся було довгим, а ще вражали його глибокі, мов дві криниці, пронизливі очі. Здавалося, ці очі бачили все, а ще в них була якась затаєна печаль, бояри думали, що це від книг, адже більшість з них не любили книжної науки, вважаючи, який з неї зиск. Усе ж до літописця бояри ставилися прихильно, не те що до єпископа, якого зневажали за те, що той зроду-віку не тримав ні меча, ні рала, й мав бути безсрібним слугою Божим, а турбувався за статки, як і вони, та ще й показував свою зверхність, прикриваючись книжною мудрістю й незрозумілими словами. Доброслав узагалі не думав за власні статки, а був у своїх книгах та думах. Казали, він не знався з жінками, хоча й не носив чорних риз, а ще не володів мечем і не вбив жодного ворога, і що найдивніше — в нього їх не було. І це тоді, коли ворогами ставали брати, а він не мав ні на кого зла. Отже, як усі обговорювали подію, коли Роман поїде до Галича та яким буде його наступник, княжий літописець Доброслав розмірковував: чому галицькі бояри, на відміну від волинських, — такі бунтівливі, й бачив корінь зла в їхніх багатствах. Адже галицькі землі славилися не лише родючими ґрунтами, а й білим золотом — сіллю, котра йшла на Русь з цього краю, бо шлях до Причорномор’я, де можна було налагодити її видобуток, перекривали половці. Велику вигоду галицьким містам приносили й придунайські шляхи на Захід, котрі були ключем до процвітання торгівлі. Тому га68

В. Собчук

Князь

лицькі бояри самі хотіли розпоряджатися цими багатствами й мати послушного князя, або й одягти княжий вінець, що й зробив найбунтівливіший із бояр Володислав Кормильчич, проголосивши себе князем. Це було перше й нечуване самочинство на Русі, за що самозванець поплатиться втратою усіх статків і змушений буде закінчити життя на чужині. Мабуть, неспроста найбагатших руських мужів називали болярами, себто «большими» людьми, галицькі ж «боляри», можливо, найбільше за інших мріяли про необмежену владу, тому й не шанували князів, постійно шукаючи маріонеткових, таким був і 1188 рік, коли на княжіння запросили Романа.

— Наш Роман Мстиславович дасть лад у галицькій землі, — якомога голосніше промовив Тук, і бояри закивали бородами, передчуваючи великий зиск від наближення до таких багатих земель. Хоч дехто побоювався, щоб князь не повторив помилки Осмомисла, бо мав любаску, як і той. Але про таке говорили пошепки, заспокоюючи один одного, мовляв, у Романа Мстиславовича немає ще сина, а двох доньок від Предслави він уже пошлюбив. Та й від тестя свого, овруцького князя Рюрика, який чекав часу, аби стати Великим Київським князем, йому одвертатися не з руки. А от літописець Доброслав журився з іншого: більше десятиріччя за правління Романа Волинь тільки міцніла, він нарешті приборкав дикі набіги ятвягів на північні землі, заспокоїлися й західні сусіди, поляки, а половці навіть не думали сюди потикатися. Роман сам ходив у їхні степи 69

Князь

В. Собчук

— вони добре відчули міць харалужних мечів, й коли інші землі знекровлювали усобиці, на Волині панував мир. Однак князеві цього було замало, й хоч у душі Доброслав підтримував наміри Романа щодо розширення князівства, бо чим воно більше, тим могутніше, все ж побоювався іншого: чи вдасться йому жити в мирі з галицькими боярами, які перечили навіть Осмомислу. Тим паче, Роман мав іншу вдачу, недаремно його порівнювали з буй-туром… У наступну мить тихо, мов тіні, до Золотої палати зайшли двоє варягів з княжої охорони і мовчки стали коло дверей, позираючи з якоюсь особливою зневагою на бояр, аж хтось із них пошепки сказав: «Скільки вовка не годуй, все одно буде чужим». А ще бояри раділи: нарешті варяги поїдуть з міста, бо вже набридли своїм розбишацтвом і тим, що були дуже ласі до чужих жінок і не знали сорому. Однак князь дуже цінував їх за військове ремесло, тож ніхто не наважувався їх провчити по-справжньому. Щоправда, в кучерявого Торда на чолі ятрила свіжа рана, котру він намагався закрити пасмом волосся, але вона була надто великою, а в завжди похмурого Байгуда, якому, задавалося, легше гавкнути, ніж заговорити, також була перемотана правиця. «Ні війни, ні походу, а вони в ранах!», — ледь не вигукнув Тук, та стримався, бо в наступну мить до Золотої палати зайшов Роман, але не сам, а зі своїм молодшим братом Всеволодом. На мить запанувала тиша, як на кладовищі, усі мовчки роздивлялися нового володаря. Незважаючи, що брат Романа був молодшим за нього й княжив у невеличкому 70

В. Собчук

Князь

Белзі, все ж корзно мав пишніше, особливо виділялися барвисті чоботи, прикрашені дорогоцінними камінцями. Роман знав про неперевершених белзьких чоботарів, брат привіз і йому в подарунок гарної роботи взувачку. Але Роман не відав іншого. Пишним одягом Всеволод намагався погамувати образу на несправедливу долю, котра завше обділяла молодших спадкоємців. Тож він і досі не йняв віри, що йому посміхнулася фортуна й він княжитиме в стольному граді Волині. Однак за це він дякував матері, яка зуміла переконати Романа в такому рішенні. І хоч він заздрив братові, але не зневажав, як Святослава, який був позашлюбним сином Мстислава Ізяславовича. Позашлюбні спадкоємці не були рідкістю на Русі, адже й у Великого Володимира було близько 800 наложниць до прийняття християнства, й хоч у ХІІ столітті мораль була іншою, князі часто порушували подружню вірність, позаяк одружувалися не з любові, а політичного розрахунку. Інколи позашлюбним дітям князі надавали уваги більше, ніж законним, й наділяли їх володіннями, що викликали криваві суперечки. Однак законна дружинна Мстислава Ізяславовича, Агнеса, яка стояла на сторожі майнових інтересів трьох синів, як левиця, вміла плести павутини інтриг ще з юності, бо народилися в цьому середовищі й була жертвою часу — її ще в трирічному віці хотіли видати заміж за руського князя! Але тоді не склалося. Однак у дівках Агнеса довго не засиділася, й уже в чотирнадцять років стала дружиною волинського князя Мстислава. Історія замовчує про їхні стосунки, але відомо, що по смерті чоловіка вона 71

Князь

В. Собчук

доклала всіх зусиль, аби його позашлюбний син Святослав утратив спадщину. Щось від інтриг матері успадкував її улюблений син Всеволод. Бояри, розглядаючи його, подумки визнавали: зовні князь був схожим на матір і наділений тонкими рисами обличчя, наче й не походив з коліна Мономаховичів, як Роман, який статурою та обличчям, залізною міццю в руках був схожим на свого великого предка. Але тоді ніхто ще не відав, що, незважаючи на тонкі риси зовнішності, Всеволод мав такий же твердий характер, як і його старший брат, якому він завжди заздрив, а наразі не міг дочекатися, коли закінчиться пишна учта на боярській раді й він сяде на омріяному батьківському престолі. Мов передчуваючи думки Всеволода, Роман поплескав його по плечу, промовивши: — Ще накняжишся, брате! Це місто вже мені не потрібне, великі думи не дають спокою, хочу закласти в державі єдність, про яку мріяв наш батько. Сподіваюся, ти будеш зі мною. Бачиш, що коїться в землях руських, брати проливають ріки крові своїх одновірців, воюючи за престоли. А скільки списів та віри поламано за Київ! Замість того, щоб руську землю звідусіль боронити та лад добрий дати, вони воюють. І вже до того дійшло, що не цураються приводити поганих половців на наші землі, і навіть беруть шлюби з їхніми жінками. Але ж від тої смути тішаться вороги, й, мов ті круки, ждуть слушного часу, аби напасти. Хай місто Володимира, котре возвеличив наш батько, 72

В. Собчук

Князь

буде тобі подарунком й початком єдності, котрої нема на Русі. Брате, ти будеш зі мною? І Всеволод обійняв Романа, й ніхто не міг запідозрити його в нещирості... Згодом Роман вирушив до Галича, за престол котрого було поламано стільки списів й де через чорні війни за владу на міському гербі наче оселилася ворона в короні. І хоч дослідники й досі сперечаються, звідки пішла назва Галича, доводячи, що, ймовірно, внаслідок видобутку солі, котру греки називали «гальст», інші ж вважають, можливо, від імені одного з кельтських вождів, про що свідчить Галичина могила. Цікаво, що один із галльських діалектів, на котрих говорили войовничі кельтські племена з бойовими топірцями на багатьох землях Європи, й досі зберігся в Шотландії. А от як на давньому гербі міста з’явилася ворона (галка) — про це історія мовчить. Як би там не було, однак двоголовому орлу на гербі князя Романа не вдалося жити в мирі з вороною в короні на галицькому штандарті. Бо десь через рік опальний князь Володимир збере велике військо угрів і вирушить на Галич. Роман, не маючи підтримки серед галицького боярства та необхідних сил для оборони, покине Галич і піде на Волинь. Та не знав князь, що біля його міста, котре він плекав майже два десятиріччя, спіткає ще більша печаль… На світанку княжа дружина, риплячи колесами обозу, де була прихована скарбниця — князь після Новгорода добре відав, що в першу чергу треба брати з собою, коли полишаєш престол, — прибула під окольну фортецю. Саме 73

Князь

В. Собчук

тоді прокидалася реміснича околиця граду, за дерев’яними стінами котрої вже стелилися дими від приземкуватих домів і пахло свіжоспеченим хлібом. Раділи вершники й раділи коні, що знову повертаються додому, де їх чекав перепочинок. Уже навіть князь Роман вийшов із полону сумних дум і міркував, як повернути Галич, сподіваючись на братову підтримку. Наблизившись до граду, вершники навіть не злазили з коней, щоб відразу в’їхати в нього, та коло брами їм не було опущено мосту! Всі дуже здивувалися такій оказії й були впевнені: за таку недбалість комусь добре влетить. Однак за якусь мить у повітрі повисло тривожне напруження, схоже до напнутої тятиви лука. Й коли вершники глянули вгору, то побачили на заборолах озброєних воїнів, які чекали ворогів, а не гостей. Здивований князь звелів розгорнути знамена, на котрих затріпотів двоголовий орел, вишитий золотом по синьому шовку, що нагадував небо, й без шолома наблизився до воріт, киплячи від гніву. Він знову не міг вимовити ні слова, за нього кричали його гридні: — Відчиняйте!!! Але на стінах почулося: — Не велено, князю! Роман не тямив себе від злості, та не знав, що робити, хоча хотілося кожному, хто насмілився відповісти «не велено!», власноруч відтяти голову, хоча розумів: вої не винуваті, його зрадив брат. «Але невже за рік забули свого князя? Адже приїхав до рідного міста не завойовувати його, а до брата. А той 74

В. Собчук

Князь

навіть не хотів пускати на поріг…», — і він згадував далеке дитинство, як схарапуджений кінь нісся з братом над кручею, як він кинувся йому навздогін і таки зупинив коня й врятував Всеволода, якщо не від загибелі, то від каліцтва. А він йому за це так віддячив. А якби він приїхав до міста поранений, стікаючи кров’ю, невже й тоді брат не відкрив би воріт?

— Ех, брате Всеволоде, невже тобі престол дорожчий за мене? — тихо вимовив князь, поглянувши на Доброслава, а тоді несподівано здибив коня, аж той несамовито заіржав, і, повернувши від воріт, поскакав, наче втікаючи від самого себе. Гридні також погналися за князем. А йому тоді, як ніколи, хотілося побути самому, і згадувалася Велеслава, її віщування про братову зраду, і хотілося зустрітися з нею й забути про все на світі, а ще вчулося, як попереджала, що зради буде дві…

7 Тіні незабутих предків (містечко Інь, Київ літа 2012 р.) До пізньої ночі Ярослав перечитував матеріали, намагаючись знайти в скупих на інформацію хроністів причини сімейного конфлікту Романа, коли він послав тещу в монастир, та не міг натрапити на якісь вичерпні аргументи. Натомість з’ясував, що не лише тещу він постриг у черниці, а й тестя і першу дружину Предславу. Причому тещі свята обитель сподобалася й вона не тільки там залишилась, а й 75

Князь

В. Собчук

стала схимницею, можливо, щоб молитися за свого многогрішного чоловіка, щоб не сіяв лиха. Однак це йому не допоможе, бо коли князь Рюрик піде з монастиря, то натворить ще багато бід. І хоч сьогодні була неділя, все ж вирішив припинити подальші пошуки цих подій, подумавши, треба відпочити, а то вже й колеги з краєзнавчого музею, де працював, почали з насмішкою говорити, коли запізнювався на роботу: «Ти що, знову блукав у дванадцятому столітті чи на коні добирався?..». Після сніданку йому несподівано захотілося податися до Києва, й він почав умовляти дружину піти в мандрівку до улюблених старокиївських гір, звідки починалася земля руська й де можна було походити босоніж по траві, особливо на горі Дитинка. Та дружина, незважаючи на те, що їхати було якихось півтори години, відмовилася. Мовляв, був напружений тиждень і хочеться відпочити. Однак Ярослав знав: немає кращих днів для мандрів столицею, ніж вихідні. Тоді місто відпочиває від робочої напруги, й легко дихається навіть у транспорті. Він йшов міськими вулицями, серпневий ранок хоч і був сонячним, та не спекотним, навіть асфальт не задихався від смоли. Містечко Інь лише прокидалося, так Ярослав називав його зі своїми колегами, натякаючи на життєві начала, що складаються з протилежностей «інь» та «янь», як ніч і день, чоловік та жінка. Адже місто знаходилося на жіночому началі, бо носило назву річки, а ще в ньому збереглося багато при76

В. Собчук

Князь

родних першопочатків, особливо в рослинній фауні, й містечкова влада через економічну кризу не встигла зіпсувати його повітря та самобутність. Містечко було багате на віковічні дуби, мабуть, і в Києві не було стільки. Довгожителі-дуби, наче закуті в потемнілі панцири, нагадували велетенських витязів, з якими хотілося поговорити, або притулитись долонями, щоб набратися енергії, що була безцінним і поки що безкоштовним скарбом у містечку, не те що в платних парках, бо й саме місто Інь нагадувало парк. І Ярослав завжди радів, коли зустрічав у найнесподіваніших місцях довгожителівдубів: коло чийогось двору, магазину, зупинки, школи. Та й біля його садиби росло аж два трьохсотлітніх дуба, яких він вважав сімейною парою й дуже радів, що живе коло них, повсякчас відчуваючи їхню енергетику. А вічнозелених сосон у містечку Інь було ще більше, і Ярослав навіть виношував ідею встановити пам’ятник сосновій шишці. У деяких місцях всюдисущі сосни навіть шепталися під самими балконами. І хоч багато сосон траплялися зі столітньою біографією, все ж вони не могли зрівнятися віком із дубами, багатьом з котрих було по двісті, триста й більше років. Дерева в містечку Інь були значно старші за нього, і Ярославові здавалося, що вони мудріші за деяких жителів, як от у даному випадку, коли Ярослав розглядав «пораненого» на узбіччі дороги дуба, коло котрого валялися потрощені запчастини автівки. Більше трьохсот років було цьому дубові, й навіть блискавка не влучила в нього, а от якийсь невіглас врізався машиною. Дубові то нічого, тільки 77

Князь

В. Собчук

трохи кори зчесало, а от чи живий любитель швидкої їзди — хтозна… «І куди можна було квапитися дорогою в середмісті, та ще й серед ночі?.. Однак таких любителів обігнати самих себе багато», — зауважив про себе Ярослав, згадуючи давнину. Адже тоді в неквапному ритмі дерев’яного колеса чи коня вік людини мірявся по-іншому й, можливо, тридцятилітній чоловік у середньовіччі тягнув на всі шістдесят. Згодом він підійшов до залізної ріки колій, що ділили місто навпіл, очікуючи, доки відгримить довжелезний товарний потяг, аж здригалися стіни навколишніх будинків. А втім, невидимі вібрації бомбардували мізки усім, хто був поруч; Ярославові згадалося, як довго не міг звикнути до цих залізних громів залізниці. День і ніч сталеві колії озивалися шаленим стукотом, забиваючи в нерви невидимі цвяшки вібрацій, що не давали спокою, особливо вночі. Скільки років до цього звикав Ярослав, прокидаючись серед ночі й слухаючи, як повз нього проходить товарняк, сердячись, що на Заході прокладають безшумні рейки, а в нас — прямо по нервах людей. А ще думав: чому електрички постійно запізнюються, а ціни на проїзд підвищуються, що жоден транспорт так не травмує психіку пасажирам своїми запізненнями, як вони… Однак цього разу електричка прибула вчасно й, наче захоплюючись своєю пунктуальністю, водій подав протяжний сигнал: «У-у-у!!!». За мить зашипіли гальма, відкрилися й закрилися двері, й усіх людей з платформи наче злизав залізний ящур. Ярослав зайшов до вагона, в якому на лавах 78

В. Собчук

Князь

сиділи літні жінки з напрацьованими руками, — такі умиротворені, наче вони не їхали, а відпочивали на курортних лавочках, відірвавшись від тяжкої роботи; поруч дядьки теж випромінювали спокій, їм не вистачало хіба що стола, бо вони так смачно снідали, розклавши наїдки на колінах, мов їхали у вагоні-ресторані. І наче з іншого часу, далекого до трудових буднів села, що всіх годувало, було кілька представників «глухого покоління», які «втикали» в навушники своїх модних телефонів, які коштували дорожче за телят. А ще у вагоні пахло лісовими ягодами, чорна перлина лісів, чорниця, мандрувала у великих корзинах до столиці. Це була своєрідна данина Києву від цих літніх бабусь — вони везли її десь з-під Коростеня, бо там через низькі статки ніхто не купував їхнього товару. Бабусі, мабуть, не знали, що в їхньому Коростені колись княжили древлянські вожді, які так необачно розправилися з князем Ігорем, коли той захотів здерти з них ще й «третю шуру», коли збирав данину, за що жорстоко помстилася його дружина Ольга. Й з жіночою запопадливістю зробила ще важчим ярмо данини, котру вже збирали не під час наїздів, а постійного контролю за підлеглими землями, бо княгиня Ольга влаштувала залоги, побудувавши на Русі своєрідні податкові інспекції, що розташовувалися в невеликих фортецях. І Ярослав укотре жалкує — історія повторювалася знову, тільки в інших проявах. Особливо його засмучувало те, що, як і в давнину, все стягувалося до столиці, в якій люди шукали собі на заробіток, бо не мали його вдома. І князь Роман, в уявленнях Ярослава, був першим із володарів, який ще в давніх віках 79

Князь

В. Собчук

хотів змінити ситуацію, адже двічі здобував Київ, але не сідав на київському престолі, а владарював у південно-західних околицях Русі, якби зараз сказали — у регіоні, й прагнув, щоб розвивався не тільки центр, а вся держава… Шукаючи зручного місця, погляд Ярослава несподівано сахнувся корзини, накритої тканиною, ніби заплямованою кров’ю, насправді — полуничним соком… Та образ крові чомусь довго не виходив з уяви, навіть коли вмостився на лаві. Мабуть, це був вплив прочитаних текстів за неспокійне ХІІ століття. І йому привиділося поле бою та поранені, й згадувалися міжусобні війни між Романом та його тестем Рюриком, котрі спалахнули після 1194 року, як овруцький князь Рюрик став Великим Київським князем. Тоді тесть не виправдає сподівань зятя, хоча Роман міг би стати йому щитом і опорою, та схильний до інтриганства Рюрик шукатиме підтримки у володимиро-суздальських князів та в династії Ольговичів, які володіли чернігівськими й сіверськими землями. Хоча на початку свого княжіння в Києві він виділить п’ять міст — Торчеськ, Трипілля, Богуслав і Канів — у володіння Роману, та потім забере й віддасть їх на вимогу володимиро-суздальського князя Всеволода Велике гніздо в його руки, зробивши подарунок на сватання свого сина до його доньки. Роман тоді спокійно сприйняв тестеву нерозважливість і попросив Торчеську волость (Білоцерківщина). Та Рюрик не виконає його прохання, бо віддасть Торчеськ своєму синові. Далі Роман терпіти не міг, через що між ними почнуться міжусобні чвари, що доходили до грабування підвладних їм волостей. А в 1201 році, 80

В. Собчук

Князь

коли Роман стане могутнім галицько-волинським князем, проти нього плануватиме похід уже колишній тесть Рюрик у союзі з Ольговичами, ображений, що Роман розлучився з його донькою Предславою. Та Роман випередить Рюрика й на чолі галицьких і волинських полків сам підійде до Києва, заручившись підтримкою чорних клобуків. І хоч Романові Мстиславовичу не раз доводилося захищати й брати в облогу міста, на цей раз він здобуде Київ, не виймаючи з піхов меча. Кияни самі відкриють йому ворота на Подолі. Рюрик тоді змушений буде відмовитися від Києва, а Ольговичі повернуться за Дніпро. Однак Роман не сяде на київський престол, щоб тим самим не накликати чергову хвилю ненависті й чвар у давніх ворогів, він віддасть завойований стольний град двоюрідному братові Інгварові Ярославовичу, який княжив у Луцьку. Рюрик не змириться з поразкою. І на початку січня 1203 року його військо в союзі із сіверськими князями Ольговичами та половцями візьме Київ, піддавши його тотальному грабунку. Завойовники не гребували нічим, навіть скарбами Софійського собору і Десятинної церкви; чорним смерчем вони пройдуться по монастирях, не щадитимуть ченців і черниць, священиків та їхніх жінок, вбиватимуть навіть старих і калік, і багато киян заберуть у полон. Змилуються лише над іноземними купцями, які викуплять у них своє життя. Так Рюрик відплатив киянам за прихильність до свого колишнього зятя Романа, вчинивши другий, ще жахливіший погром Києва, здійснений під орудою Андрія Боголюбського у 1169 році.

81

Князь

В. Собчук

Таких погромів, як у 1169 і 1203 роках, у стольному граді ще не було до приходу монголо-татар. Найприкріше, що чинили їх одновірці й князі-родичі, засліплені ненавистю. Та Роман Мстиславович не залишить у біді киян і згодом здобуде стольний град знову… У наступну мить спогади Ярослав урвуться, електричка ввійде в бетонний фарватер платформи станції Святошин, у вагоні почнеться пожвавлення й тиснява в тамбурі, куди протискатиметься коростенський десант — бабусі зі своїми «парашутами», які, здавалося, не під силу й молодим. Невідомо звідки бралася сила в цих літніх жінок, які вже давно заслужили на відпочинок, однак з року в рік тягали важкі корзини, наче рятуючи всіх від голоду… У підземній річці Метро, в швидких «човнах» котрого місто квапилося добратися до своїх бетонних й цегляних гаваней, Ярослав був у радісному передчутті зустрітися з невідомою епохою, обряди якої не забули люди, яких називали язичниками, а самі вони вважали себе рідновірами. Згодом він йшов у бік Андріївського узвозу й милувався численними картинами, виставленими на тротуарах, думаючи, що неспроста саме тут мистецьке небо столиці прихилилося до кожного перехожого й дивилося на всіх живописними краєвидами, а найбільше — мальованими золото-банними храмами Києва, особливо Печерської лаври. Хотілося підійти й торкнутися цих сяючих під стінами куполів, що були недосяжними в реальному вимірі, аж Ярослава осінило натхнення й він нашвидкуруч записав у своєму блокнотику: 82

В. Собчук

Князь

Київ — це сад золотий над землею, що в небо зове куполами церков, Київ — осінь у позолоті, що сяє і тліну не знає, як вічна любов… Згодом Ярослав завертає в бік історичного музею, до підвалин Десятинного храму, огородженого недолугим зеленим парканом. Ще на підході до невеличкого храму, що постав впритул огорожі поруч з підвалинами Десятинної церкви, здригнувся від урочистих звуків, які виповнювали повітря — церковні дзвони недільної літургії змішувалися з ледь чутними ритмами бубна, що долинав від людей, які стояли оддалік храму колом, над яким живим феєрверком спурхувала голубина зграя й приземлялася в середині, звідки здіймався терпкуватий дим загадкового багаття, котре начеб готувалося для жертвоприношення. І хоч Ярослава виповнювала цікавість швидше наблизитися до цього незвичного дійства, все ж спершу вирішує зайти до храму. Й після того як пломінці поставлених ним свічок злилися з трепетним сяйвом інших, вирушив до людського кола, несподівано почувши: «От язичники, знайшли собі місце…», — сердилася жіночка у віці «божої кульбабки». Ярослав знав, що на місці, де колом стояли люди, колись здіймалися величні стіни Тронного палацу князів. Тепер про нього нагадувало невелике заглиблення в землі та сірі камені колишніх підвалин, викопаних під час досліджень. Цікаво, чи знали про це люди, які стояли на землі, де колись були княжі престоли?

83

Князь

В. Собчук

А ще Ярослав зауважив: за цим дивним зібранням людей ніби спостерігали скіфські баби під стінами історичного музею, а реконструйований стародавній вівтар мов очікував забутих жертвоприношень. За переказами, саме на місці цього вівтаря зайшли в жертовне багаття й згоріли без попелу, наче розчинилися в часі, 12 волхвів на знак протесту проти запровадження християнства. Тож вівтар був своєрідним пам’ятником, що нагадував за їхній протест і самоспалення.

— Збуваються заклинання волхвів, — знову озивається «божа кульбабка», — вони обіцяли повернутися через тисячу років, і таки прийшли…

— І де Ви тут бачите волхвів? — здивовано запитує Ярослав, дивлячись на зібрання людей, які стояли колом на місці, де був Тронний палац.

— А ось перед Вами! Хтозна, до чого дійде далі... Ярослав здивовано подивився на людське коло, силкуючись там вгледіти хоча б одного волхва, та, не побачивши, відказав бабусі: — Невже нам варто боятися свого коріння? Наприклад, у Японії з давніх-давен мирно співіснують язичницький синтоїзм і буддизм, а скільки вірувань в Індії!.. Та й у християнстві сотні конфесій і течій…

— Хіба Ви не знаєте, язичники в жертву приносили людей!

— Такими були традиції давніх віків, і не тільки на Русі, — говорить Ярослав, не розуміючи, чому стає на захист давніх вірувань.

84

В. Собчук

Князь

— Але Ви даремно йдете до язичників, звідти живим можна й не вернутися!..

— Невже?! — посміхається Ярослав, усе ж на мить вагається: йти чи не йти? — Та хіба слід боятися нашої матінки-історії? Її варто знати й шанувати, — відказує тітоньці, дивлячись на понівечене «тіло» дерев’яного Перуна, якого вандали перетворили на пеньок. — Був один на увесь Київ Перун, і того спиляли, невже хтось у ХХІ столітті злякався дерев`яного бога? — міркує про себе, йдучи на ритми бубна… За мить Ярослав зрозумів, що він спостерігав за давнім обрядом поконівців, про що вказував стяг, на котрому, мов на крилі, майоріли слова «Покон Рода»; йому було відомо, що Роду поклонялися в далеку давнину як одному з головних богів слов’янського пантеону. І от Ярослав зупиняється неподалік барвистого кола людей у вишиванках, побоюючись почути якесь зауваження, типу: «Чого клеїте вухо?». Та ніхто не звертає на нього ніякої уваги. Усі зосереджено слухають обрядодія: «Візьмемося за руки, уявімо образ писанки, — говорить молодий чоловік у довгій вишиванці й полотняних штанах, помережаних вишитими візерунками, — домалюємо наше коло своїми добрими намірами, щоб усі мали мир у душі, дивилися один на одного з відкритим серцем. Об`єднаймося навколо любові, уявімо всі народи разом зі своїми світоглядами й традиціями. Не забуваймо свого роду…». Несподівано Ярославові Мудрику подумалося: «Як цих закликів — об’єднаймося навколо любові, не забуваймо 85

Князь

В. Собчук

свого роду — не вистачало в неспокійному ХІІ столітті нашим князям, як мало в них було віри, і як її мало сьогодні… А якби християнство не впроваджувалося вогнем і мечем, й «живими» лишилися дерев’яні боги, може, все було б поіншому?». Рідновіри тим часом зверталися до Творця, Сварога, Дажбога, Мокоші, Лади й інших богів, наче б вони були десь поруч. І Ярослав у якісь моменти відчував певну зніяковілість, що на відміну від давніх грецьких богів так мало знає своїх, слов’янських. Несподівано його зір привабила дівчина, зодягнута в біле вбрання, наче якась давня богиня, й хоч вона знаходилася в центрі кола й неподалік загадкового вогню, нічого не промовляла, звертаючись до всіх таємничими згуками білого бубна, котрого тримала в руці, мов щит. Вона поважно, як на вершині Олімпу, йшла по колу й ритмами бубна супроводжувала молитви та звернення до богів. Під ритми бубна, що був так схожим на білого щита, рідновіри співали пісню «Ой роде наш красний…». Та найбільше Ярослав вразився, як рідновіри святили над вогнем воду й кропили нею всіх учасників обряду, а по його закінченні роздавали червоні яблука, котрі тут же приносили в жертву й разом споживали. «Мов Адами,— подумки посміхався Ярослав, запитуючи себе,— чому це дійство так подобається голубам, наче й вони були посвячені в його таємниці?». По закінченні обряду Ярослав підійшов на край схилу гори Кия, щоб припасти душею до жовтіючих глиною, 86

В. Собчук

Князь

наче взолочених сонцем, старокиївських гір, з глини котрих мов ліпилися всі міста древньої Русі. Тут Ярослав відчував якесь особливе піднесення, можливо, як князь Кий з братами, який поселився на цих горах, коли ще тут не ступала нога ворога, а братня любов була найціннішім скарбом. А ще бачив себе разом з волхвами на горі Дитинка й радів сонячному ранку й славив Творця. Та в наступну мить запримітив на Хоревиці, яку ще називають Замковою, біліючий стяг і купку людей коло багаття. Не було сумніву, там правили обряд рідновіри. На горі Дитинка теж виднілася людська юрба, а в небо тінями незабутих предків здіймалися дими обрядових багать. І, здавалося, мовчки походжали руські князі Аскольд і Дір, а варязький князь Олег, якого прозвуть Віщим, просив у них прощення за те, що їх убив, і Святослав Хоробрий вкотре не хотів схиляти коліна перед хрестом, як закликала мати, Велика княгиня Ольга, а лаштував лодії в похід проти ромеїв. На Подолі знову відкривали ворота князю Роману, й він в’їжджав у місто, щоб не утверджуватися в ньому, а почати нову історію, що не хотіла змінюватися, як людська доля. Усе це постало в уяві Ярослава, коли він йшов у бік каменя, де викарбувані слова про те, що звідси починалася руська земля, як несподівано наштовхнувся на одне цікаве запитання, що долинуло від групи туристів.

— А звідки пішла назва Русь? — хтось поцікавився у жінки поважного віку з пишним волоссям каштанового кольору та з якимись загадковими амулетами на грудях, що 87

Князь

В. Собчук

надавали їй історичної романтичності, перед якою, мабуть, трепетали туристи.

— О, дякую, давно не чула такого гарного запитання, — промовила та, — існує кілька версій про походження цієї назви. Одні науковці є прихильниками норманської теорії, мовляв, русами називалося одне з варязьких племен, з яких вийшов Рюрик. Їх запросили до себе на княжіння угро-фінські етноси біля Новгорода, як от меря, чудь та інші племена. Я ж схиляюся до того, що назва Русь — слов'янського походження, про що свідчать багато беззаперечних фактів, як от назви річок. Ви, мабуть, усі чули за притоку Дніпра Рось. І чому ж наші предки так любили це слово, що й світлий колір волосся ми й досі називаємо русявим? Усе дуже просто, як зауважує один із словацьких етнографів ХІХ століття Павел Шафарик: на праслов’янській мові «руса» означає ріка, через що й досі збереглося таке поняття, як русло. Наші з вами предки обожнювали воду, й свої поселення засновували неподалік річок, яким давали імена богів, через що в назвах Дніпро, Дон, Дунай, Дністер вчувається співзвуччя кореню слова Дана — так називали одну із богинь-покровительок води.

— Але чому тоді, коли Київ є матір’ю міст руських, Москва вкрала нашу назву? — поцікавився хтось із світлочубих юнаків. Схоже, екскурсовод була розгублена, й доки збиралася відповідати, Ярослав про себе зауважив: Москва вкрала не лише назву Русі, а й багато символів, наприклад, двоголовий орел у князя Романа Великого, який він запозичив у 88

В. Собчук

Князь

візантійців, коли захищав їх від половців, та й герб Москви, на якому Георгій Побідоносець вбиває змія, був гербом його рідного міста — Володимира-на-Волині.

— Ну, дійсно, — оговталася екскурсовод, — спочатку російську імперію називали країною Моксель, або Московією, однак та обставина, що Московію засновував київський князь Юрій Довгорукий, не давала спокою новій московській державі, щоб не привласнити славу і назву Київської Русі… На мить запанувала пауза, всі сумно переглянулися між собою, наче у них вкрали щось найдорожче — не лише ім`я та славу…

— А що означає Слово Київ? — несподівано запитала світлокоса туристка, яка чомусь видалась Ярославові схожою на сестру старокиївських князів Либідь.

— За легендою, засновником нашої столиці був князь Кий, нащадками котрого, як вважають дослідники, були князі Аскольд і Дір. Про те, що князь Кий був великим воїном, є згадки візантійських хроністів, котрі залишили запис про його переможний похід на Царгород, також вважається, що під час цього походу князь Кий заснував нове поселення Києвець на Дунаї, котре збереглося й до сьогодні. А от щодо самої етимології слова Кий, тут, як часто трапляється в історіографії, єдиної думки немає. Це могло бути не ім’я князя, а прізвисько, позаяк він був відважним воїном, то міг вправно володіти поширеною зброєю тих часів, бойовим києм, себто булавою, котра пізніше стане символом влади. Інші вважають, у цього слова значно глибше корін89

Князь

В. Собчук

ня, позаяк на наших землях жило багато народів, як от іраномовні племена скіфів, то слово могло піти з іранської. До речі, дослідники знайшли в давньоперській мові значення слова кий, точніше кия. І знаєте, що воно означає? Ніколи не здогадаєтеся. Так у давнину перси називали царів, а киянідами — нащадків царських династій. Цілком можливо, слово кияни означає не що інше, як царські…

8 Орел проти Вовка (зима в Дикому полі, 1204 р.) Зима 1204 року була лютою й не знала милосердя. Не дай Бог комусь заблукати в засніженому лісі чи зостатися немічним у полі без вогню, потрапивши в смертельні обійми снігів, як от нещасний закуп Гук. У ті віки нижчими верствами населення після бояр-дружинників, які поєднували в собі ці дві іпостасі, бо в мирний час боярили, а на війну одягали кольчуги дружинників, були купці, ремісники, смерди, радичі, закупи, холопи. І якщо смерди могли мати свою землю й знаходилися на вищому щаблі середньовічної ієрархії, то закупи через несплачені борги, або через те, що потрапили в полон, чи одружувалися на холопці, змушені були гарувати в наймах, відробляючи позику. І якщо позику вчасно не віддавали, то потрапляли в повну залежність, як закуп Гук, який так нерозважливо пішов до лісу по дрова й замерз у полі. Але з цієї події Галич не сумував, бо всі й так потерпали від холоду, що пропікав своїм крижаним подихом аж 90

В. Собчук

Князь

до кісток, нагадуючи про льодовикову епоху й неминучу смерть, що забрала до себе знесиленого закупа Гука. І нікому було журитися за його кончину: мешкав у холодній хижі сам. А ще в цей день було чимало занепокоєних серед бояр та воїв, адже вони готувалися до походу. І хоч багато дружинників уже не раз бували з Романом у переможних виправах, усе ж ремствували, що князь намислив похід узимку. «І чому йому не сиділося в теплому теремі з молодою дружинною Анною», — дивувався дехто з них, поглядаючи на засніжені поля, в яких бродила хуртовина й навіть вовк не вказував носа. Інші дружинники навпаки зігрівалися думками про багату здобич, бо вірили — князь неспроста йде на половців у таку негоду, котра буде їхнім союзником, адже кочівники боялися холоду більше за них. Так міркував воєвода Твердята, пишаючись Романом, адже пройшов із ним чимало доріг, починаючи з Володимира-на-Волині, коли князь став ізгоєм після невдалого княжіння в Галичі, котрий змушений був покинути в 1189 році, як до нього повернувся син Осмомисла з угорськими полками. Це був лихий час для Романа, якого не хотів пускати до отчого міста рідний брат Всеволод. Тоді, здавалося, всі змовилися проти сильного князя й забули про його недавні перемоги над поганськими племенами, хоча про них складалися перекази та билини, славі котрих заздрили всі князі, й можливо через те не квапилися йому допомагати, гадаючи, що Роман уже не повернеться на княжий стіл, але Твердята думав інакше.

91

Князь

В. Собчук

Воєвода не мав богатирської статури як його приятель Путята, й особливою силою не вирізнявся. Навіть лице Твердяти, вкрите ластовинням, видавало його добродушність і незлу вдачу, він був твердим у слові й зажди виконував обіцяне, навіть коли б це йому вартувало життя, як тоді, під час зимового походу на ятвягів. Князь любив зимові виправи, коли його не чекав ворог. А в ятвязьких болотах зима була доброю спільницею, коли скрізь будувала крижані мости, котрими можна було дістатися до непрохідних укріплень лісових племен, яких звали ятвягами. Тоді Твердята вистояв з невеликим загоном найзапекліші атаки ятвягів до приходу головних сил. Потім він ще не раз виявляв військову доблесть, котру високо оцінив князь, призначивши його воєводою. Твердята дякував долі, що дала можливість змінити її на війні, а так би йому довелося все життя провести в батьковій кузні. І хоч потім переживав нелегкі часи Романового ізгойства й безуспішні намагання того заручитися допомогою польських родичів і тестя Рюрика, щоб повернути волинський Володимир, а потім Галич, тривалий час це було марно. Однак Твердята вірив у князеву фортуну, й вона усміхнулась обом. Роман спочатку поверне собі Володимир-на-Волині, й після того, як помре син Осмомисла, галицький князь Володимир, який не мав нащадків, знову здобуде омріяний Галич. А от його брат Всеволод після вигнання зі стольного граду Волині ще деякий час княжитиме в Белзі, й, мабуть, 92

В. Собчук

Князь

переживаючи за те, що зрадив брата, розкаюючись у гріхах, піде в монастир. Однак його син Володимир не зробить уроків з батькових помилок, а почне плести змови проти галицьких князів, через що закінчить свої дні в темниці. Отже, Твердята, незважаючи на зимовий холод, з нетерпінням чекав походу на половців і не журився з непогоди. Лише про одне шкодував: що більшість галицьких бояр тримали за пазухою камінь ненависті до Романа. Хоч Твердята не раз оповідав їм, з якими почестями його зустріли в Царгороді, де він був з посольською місією та вів переговори з самим візантійським імператором Ісаком Ангелом, щоб прихистити його в Галичі, коли на Царгород наступали хрестоносці. Особливо Твердята тішився тим, що й Папа Римський визнавав його князя наймогутнішим на Русі й готував королівську корону. Твердята був упевнений — після цього походу на половців він вручить її Романові. А ще повертався до 1199 року, коли князь здобув Галич, об’єднавши два князівства, Галицьке й Волинське. Бояри Галича тоді чинили сильний спротив. «Але не вигнавши бджіл, меду не їсти», — згадував князеві слова Твердята, думаючи, добре учинив князь, коли вислав зазнайкуватих Кормильчичів і придушив боярську опозицію, закривши ворота Галицької землі перед угорськими окупантами, яких наймали бояри для втілення своїх владних примх. Тепер у руках Романа великі землі — від Карпат до Дніпра: Волинь, Галичина, Поділля, Буковина й Пониззя.

93

Князь

В. Собчук

Таке не могло навіть приснитися жодному з тодішніх князів, які безупинно воювали за владу в Києві, від якої Роман відмовився двічі, утвердивши на престолі своїх ставлеників. І хоч він не правив у Києві, та під його владою були всі князівства на території сучасної України, за винятком Чернігівського. Нова Галицько-Волинська держава мала міцний щит, з яким рахувалися найсильніші країни. А ще господарювала на значній частині балтійсько-чорноморського шляху Буг-Дністер, що замінив занепалу дніпровську артерію. Велике бажання Романа навести лад на Русі не раз спонукало його поступатися власними амбіціями, коли він двічі міг сісти на київському престолі, однак столицею нової держави обере Галич, й саме на Заході шукатиме союзників для розбудови держави. Тож зимовий похід на половців був частиною далекоглядного плану Романа. Він не тільки хотів послабити кочівників і відібрати награбоване, а й вплинути на Київ. Адже в стольному граді знову владарював його тесть Рюрик і плів інтриги, до яких усе більше залучав половців, і в 1203 році вчинив із ними ще страшніший погром Києва, здійснений нащадком Довгорукого Андрієм Боголюбським (1169 р.). Роман не хотів допустити, щоб саме від київського престолу йшли загрози його князівству, адже володимиро-суздальські князі прагнули підкорення всіх руських земель. Тому в цьому поході Роман Мстиславович йшов на половців ще й тому, аби позбавити свого тестя Рюрика сильних союзників, який вів у Києві подвійну гру. І Роман звернувся із закликом до південно-руських князів, найперше до 94

В. Собчук

Князь

переяславського Ярослава, і князі погодилися піти з ним, бо їхні землі були на кордоні кочових орд і зазнавали постійних збитків. Але він не сподівався, що в похід рушить і його ненависний тесть Рюрик. «Що замислив цей хитрий лис? — запитував себе князь, але не міг знайти відповіді, думаючи, можливо, Рюрик не бажав відсиджуватися в Києві, а хотів зігрітися в променях слави після переможної виправи, котру головним чином забезпечував Роман. — А може він затіяв змову з половцями, й хоче завести мене в пастку?», — стривожився князь і покликав до себе найліпших дружинників, віддавши наказ, щоб добре готувалися до походу й виступали великим числом. Кілька разів за день князь виходив із свого терема в двір, де, як з решета, сіявся дрібний, наче борошно, сніг. Роман сердився, що зима не була його союзницею, а сипала зі своїх невидимих млинів це біле борошно, що покривало весь світ. Але в такі миті він не раз згадував слова віщуна Орія, що сніговиця на днях припиниться, й тоді можна буде виступити на половців, для яких ця зима була справжньою карою. Через кілька днів хуртовина вляглася, і мороз почав втрачати люту силу. Все ж, коли хтось голіруч брався за меч, то він ледь не прикипав до пальців, наче зброя в цей холод хотіла назавжди залишитися в теплій руці. За день до походу дружинники та вої обдарували бідних пожертвами. В Успенському соборі, закладеному Ярославом Осмомислом, йшли богослужіння. У цей день Роман не раз 95

Князь

В. Собчук

повторював свою найсокровеннішу молитву, згадуючи, як оминали його в Новгороді стріли та гострі списи й допомогли вистояти проти такого страшного ворога: «Живый в помощи Вышняго, в крове Бога Небеснаго водворится. Речет Господеви: Заступник мой еси и Прибежище мое, Бог мой, и уповаю на Него. Яко Той избавит тя от сети ловчи, и от словесе мятежна, плещма Своима осенит тя, и под криле Его надеешися: оружием обыдет тя истина Его. Не убоишися от страха нощнаго, от стрелы летящия во дни, от вещи во тьме преходящия, от сряща, и беса полуденнаго. Падет от страны твоея тысяща, и тьма одесную тебе, к тебе же не приближится, обаче очима твоима смотриши, и воздаяние грешников узриши. Яко Ты, Господи, упование мое, Вышняго положил еси прибежище твое. Не приидет к тебе зло, и рана не приближится телеси твоему, яко Ангелом Своим заповесть о тебе, сохрани тя во всех путех твоих. На руках возмут тя, да не когда преткнеши о камень ногу твою, на аспида и василиска наступиши, и попереши льва и змия. Яко на Мя упова, и избавлю и: покрыю и, яко позна имя Мое. Воззовет ко Мне, и услышу его: с ним есмь в скорби, изму его, и прославлю его, долготою дней исполню его, и явлю ему спасение Мое». І світлішало обличчя князя від молитовних слів, бо вірив у підтримку небесного Отця Вседержителя, й холодна зима не була йому на перешкоді, й ревно молилося його військо, й кожен прагнув живим повернутися додому, та повернулися не всі, бо не буває війн без утрат…

96

В. Собчук

Князь

Долаючи снігові замети й сковані крижаними панцирами озера та ріки, Романове військо все далі заглиблювалося в холодний і голодний степ, де навіть прохолов слід зайця. Минули вже й Треполь (Трипілля), за ним починалося Дике поле — наразі біле й до всього байдуже, лише на маківках курганів погрозливо сіріли половецькі баби, ніби чатуючи на когось. На кургани час від часу підіймалися воїни розвідувального загону. З курганів, як з веж, добре проглядалися німі й холодні простори Дикого поля, наче половці спеціально робили такими високими могили своїм знатним воїнам, щоб і по смерті вони могли наглядати за всім, що коїться в степу. Однак як не вдивлялися з курганів у далину русичі, ніяких ознак життя в білому, аж до виднокраю й на увесь світ просторі, не було видно. І в такі моменти хотілося кричати, бо вже не вірилося, що хтось у цьому степу лишився живий. Та князь Роман знав: так буває від холоду, який сковував тіло й душу, але рано турбуватися, що не доїхали до кочовищ… Іноді разом з дружинниками на половецькі кургани підіймався княжий літописець Доброслав, дивуючись, що половці не залишали по собі в степу нічого, крім високих могил з кам’яними бовванами. «Так от чому їх називають половцями, — зауважував літописець, — бо живуть у полі, де вітер й високі могили, їхня держава, котрої не тримаються постійно, а як перекотиполе кочують разом зі своїми табунами овець та коней на нові пасовиська».

97

Князь

В. Собчук

А ще Доброслав вражався, коли замість кам’яних воїнів з карбованими глеками на животах, бачив на курганах жіночі фігури в кам’яних капелюшках. Літописець тоді не здогадувався, що жінка в половців займала високе становище й була не лише хранителькою домашнього вогнища, бо коли чоловік гинув на війні — ставала главою роду. Також літописець не відав, що окрім поля, котре було матір`ю-годувальницею половців, вони найбільше любили небо, по-їхньому — тенгрі. Попри свою заземленість, саме небо кумани (так ще називали половців) обожнювали найбільше. Небо було куполом їхнього храму, до котрого вони зверталися постійно. А ще кумани поклонялися вовку, вважаючи його найвідданішим серед усіх тварин, адже вовки були однолюбами й усе життя дбайливо оберігали своє потомство. І хоч нерідко їм доводилося більше місяця залишатися без здобичі, але падлини вони не торкалися. А ще вовки подобалися половцям за безстрашність, адже завжди боролися до кінця навіть із сильнішим супротивником. Гурд, або гйой-гурд, небесний вовк-ізбавитель, був не лише половецьким тотемом сили, а й вважався спасителем слабких і недужих від тяжких страждань, позаяк відправляв їх душі на небеса, інколи ж навпаки — рятував від смерті… Під час перепочинку, коли військо грілося біля багать, розповідалося чимало бувальщин і побрехеньок. Особливо багато воїнів дослухалися до оповіді дружинника Яра, який уже побував в половецькому полоні, тож розповідав про звичаї куманів: 98

В. Собчук

Князь

— А по святах вони п`ють кисле молоко, котре називають кумисом, й одного разу так захмеліли, що вже не могли розрізнити коня від барана…

— Від кислого молока з-під кобил? — дивувалися молоді отроки.

— З-під кобил! — реготав Яр, а разом з ним усі, хто сидів коло багаття.

— То які ж з них тоді воїни, коли п’яніють від кислого молока?! — кепкували інші.

— Зате їдять багато м’яса, — сказав хтось із дружинників, і ці слова вмить змили з молодих облич зухвалі посмішки. А гридень княжої охорони Торд, який любив бути в центрі уваги не лише біля князя, розповідав: коли його предки молилися перед боєм богові Одіну, то вороги від страху сліпнули і глухнули, а їх мечі ставали м’якими. А ще Торд похвалявся, як його прадід Олаф, який був берсерком, йшов у бій без одягу й кольчуги, й ніхто не міг його спинити ні вогнем, ні мечем.

— Без кольчуги? — дивувалися отроки дружини, з жахом уявляючи, хто б у цей морозний день зняв із себе одяг, а один навіть спитав: — Торде, а тобі допомагав Одін?

— Інколи він звертав на мене увагу, — посміхнувся той, — можливо, зглянеться і на цей раз… Ханові Котянові цієї ночі не спалося, йому наснився білий вовк, який начеб скрадався біля юрти й так моторошно вив на місяць, що від цього виття його орда сідала на коней 99

Князь

В. Собчук

і, не слухаючи хана, мчала світ за очі. І цей непослух, за котрий він би скарав кожного на горло, був для нього страшнішим від смерті, й він і досі витирав з чола холодний піт, а тоді, прикрившись овечою накидкою й ступивши в м’які чоботи, визирнув з юрти, щоб подивитися, чи насправді немає білого вовка. Але окрім охоронців нікого не було, а ще в небі стояв повний місяць, мов холодний щит потойбіччя; там, у небесних полях, жили його предки, де жаринами палахкотіли зорі, пропікаючи цю морозну ніч надією на скору весну. І хан підняв руки, щоб помолитися вічному тенгрі (небу), а тоді покликав одного з охоронців, щоб той послав за камом (шаманом) Балушем, якому він і розповів про свій дивний сон. Невдовзі кам Балуш почав чаклувати над баранячими кістками, та його віщування нічого доброго не обіцяли, але він не хотів печалити хана такою сумною звісткою, лише сказав: духи повідомляють про те, що скоро для кочовища доведеться шукати нове місце. І тоді Котян зблід ще більше, зблиски вогню відбилися в очах якимось хижим світлом, а позолочений панцир, що спочивав поруч, сяйнув якоюсь кривавою тінню, аж кам Балуш ледь не заплющив очі, та не вимовив ні слова. У цей же момент хан рвучко встав з м’якого килима, підійшов до панцира і втупився в криву шаблю, й уже було заніс руку, наче мав її вхопити, але насправді це був жест, щоб скликали старійшин. Котянові в цей момент пригадалося донесення його посланця з Києва про рушення великого війська на чолі з урус-шайтаном Романом, ім’ям якого 100

В. Собчук

Князь

половці лякали неслухняних дітей. І ще під час ради зі старійшинами, коли всі думали, як організувати опір, адже відступати в мертвий степ було нерозумно, він послав за своїм братом — ханом Сомогуром. І той невдовзі приїхав, а хан наказав камові Балушу знову зайнятися гаданням, і хоч він дуже намагався випросити в духів милості долі, все ж вони подавали невтішні знаки. Балуш був у розпачі, адже головним камом став зовсім недавно, й не хотів, щоб Котян розсердився на нього, коли він йому скаже правду. Під вечір, коли закінчилася рада старійшин, його знову викликав хан і, блиснувши очима, мов шаблею, звелів розповісти усе до найменших дрібниць про його віщування. Балуш перелякався не на жарт, і не став підсолоджувати не дуже сприятливі передбачування, боячись втратити не лише становище головного кама, а й голову. Після почутого Котян довго ходив по юрті, а тоді знову звелів скликати раду старійшин, яка сиділа аж за північ, після котрої Котян навіть повеселішав, настільки йому сподобався план брата Сомогура. Тим часом Романова дружина все більше наближалася до половецького стану. Три інші полки на чолі з Рюриком йшли за кілька годин у тилу, щоб половці не відразу здогадалися про кількість руського війська. Це була давня тактика війни з половцями — зав’язувати бій не всією силою одразу, а заманювати до бойового епіцентру інші орди, які нерідко розгадували руську тактику й розчинялися в неозорих полях. Тож князь Роман навіть свою, закуту в 101

Князь

В. Собчук

панцири дружину, розділив навпіл. Передовим загоном правив воєвода Твердята, причому, аби все виглядало посправжньому, він йшов з обозом і княжими знаменами, на одному з яких майорів двоголовий орел. Несподівано в одному з ярів коні, вчуваючи щось недобре, насторожилися й не хотіли йти далі. А в наступну мить повітря виповнилося хижим свистом, й стріли, впиваючись у дерева, коней і людей, спинили дружину, що зайшла в балку. Її тишу порушили передсмертні зойки та кінське іржання, а сніг зацвів першими краплями пролитої крові. Оскільки воїни, наближаючись до половецького стану, були в латах, а на головах мали латинські шоломи, що закривали шиї, втрати від першого обстрілу були невеликими. У наступну мить більшість випущених стріл ставали мертвими, так і не спробувавши крові, вдарялися об щити русичів і встромлялися в байдужий сніг, що зачекався на сонце, а не людську кров. Твердята дав наказ наближатися всім до обозу, котрий підтягували, розташовуючи по обидва боки яру, де стояли ворожі лучники. Згодом дружина мала прихисток, звідки стрільці цілилися по ворогу. А один із кращих лучників, Вишата, випустив вгору кілька стріл із вогнем, що помережали небо слідами диму й дали знак другій половині Романової дружини поквапитися до свого авангарду. Ще по дорозі князь обрав правильну тактику, зайшовши не в саме русло яру, а на його береги, де стояли половці, котрі несподівано почали спішний відступ, побачивши, як на них суне «важка артилерія» — закуті в броню дружинники зі списами.

102

В. Собчук

Князь

Однак Роман знав, що для половців війна була частиною їхнього полювання, а ним вони займалися постійно, тож дочекавшись, доки з яру вийде дружина Твердяти, лише тоді продовжив наступ на ворога. І на цей раз половців шукати не довелося. Велике військо куманів ніби саме очікувало Романа в мертвому степу, що лякав своєю янгольською чистотою. Однак по обидві сторони ні в кого не було жалю один до одного, бо якщо у мирному житті не один із воїнів зронив сльозу через несподівану кончину своїх близьких, то на війні гідна смерть сприймалася за честь, бо саме вона відкривала дорогу до раю. У цей морозний день обидві раті, мабуть, зважаючи на холод, не зволікали з початком бою. Тим паче, половці, воюючи друге сторіччя з русичами та виступаючи їхніми союзниками, вже мали непогане озброєння й носили важкі лати. Все ж найгрізнішою їх зброєю були самостріли. Це вже була не та легкоозброєна орда з луками та арканами на сідлах, а досвідчене військо, яке добре знало супротивника. Але і князь Роман також знав їхню тактику бою, тож, вистроївши військо, проїхався перед ним, збадьоривши словом, й до багатьох дружинників звернувся особисто, бо майже всіх знав поіменно ще з давніх походів. Дивлячись на своїх хоробрих воїнів, князь Роман жалкував, що не міг вишикувати варязький клин, котрий ще називали кабанячою головою: коли кілька сотень воїнів, вгризаючись у бойові шеренги ворога, прошивали їх й, обходячи з тилу, завдавали несподіваних ударів у бойові по103

Князь

В. Собчук

рядки. Наразі він, знаючи про близький підхід трьох полків на чолі з Рюриком, вирішив розпочати бій, щоб половці не почали відступ і не довелося втрачати зайвих сил для переслідування в холодному степу. І от заревіли труби, гігантськими серцями з обох сторін застукотіли бубни, змітаючи крихти страху навіть у молодих воїнів — і полетіли хмари стріл, а потім обидві раті зійшлися в смертельних обіймах. Першими ломилися древка списів, а тоді шаленіли мечі й лютували сокири. І не в одного воїна від потужних ударів по шолому в голові гули «джмелі», а то й дзвони церковні… Та князь Роман не квапився пускати в бій добірну дружину, з якою прикривав один із флангів, чекаючи слушного моменту, щоб дати команду до наступу. Та згодом його дружині й самій довелося виступити на лінію оборони. Хан Котян, розгадавши намір князя, кинув на його фланг важко озброєних воїнів. Стримуючи ворожу атаку, князь нервував: «Чому не підходить підмога, невже тесть таки змовився з половцями?». Кілька разів русичі проривали ворожі ряди, та відступали, бо половці прибували, мов хвилі. Вже навіть гридні князя поламали не один спис. Та Роман все стримував найкращих бійців, які прагнули кинутися в атаку, щоб обійти половців з флангу, адже бачив, як половецькі сили все збільшувалися, й не було сенсу обходити ворожу рать. І хоч дружина мала непогані позиції для відходу, він не хотів відступати, й князь часто повторював слова улюбленої молитви: «…Живый в помощи вышняго в крове Бога небес104

В. Собчук

Князь

ного… Яко Той избавит тя от сети ловчи, и от словесе мятежна, плещма Своима осенит тя, и под криле Его надеешися: оружием обыдет тя истина Его. Не убоишися от страха нощнаго, от стрелы летящия во дни, от вещи во тьме преходящия…». І несподівано сталося диво: небо із заходу вкрилося чорною хмарою, й такою темною, аж, здавалося, посірів сніг, наче в засніженому полі здійнялася курява від копит незчисленного війська. Невдовзі на видноколі замайоріли стяги руських дружин, які очолював Рюрик. І сніг знову заярів ворожою кров’ю, й половці почали відступати. А русичі безперешкодно стали наближатися до їхніх кочовищ й брати награбовані скарби, звільняючи з полону колодників. Хан Котян з братом Сомогуром, прихопивши найцінніше та обладнавши свої вози самострілами, поспішно відходили на схід, щоб весною повернутися сюди знову, чекаючи слушного моменту для чергових наскоків. Згодом об’єднане руське військо зупинилося в Треполі на перепочинок, й після того, як віддали всі почесті полеглим воїнам та пом’янули за трапезою, князі зібралися на раду. Однак вона не клеїлася, бо київський князь Рюрик хотів на свій розсуд поділити нові волості, при тому кілька разів обмовившись, що в Романа їх більше, ніж у нього. І Роман Мстиславович хоча й був дипломатом, але з ненависним тестем загравати не став, а відразу показав свій твердий характер, згадавши, що свої землі він здобув не з половцями, а навпаки — боронив їх від них. А от Рюрик 105

Князь

В. Собчук

минулого року вчинив у Києві з половцями нечуваний погром і вбивства своїх одновірців. Однак нерозсудливий Рюрик й не думав миритися, пригадуючи зятеві давні суперечки. І хоч Роман був у гніві та знав, як зупинити тестя, поговоривши з іншими князями, він ще раз нагадав за те зло, яке учинив Рюрик, мовляв, ніхто не знає, на чий бік стане цей інтриган й чиї волості буде грабувати. Князі, вислухавши Романа, не заважали йому чинити, як вважав за потрібне. І він заарештував Рюрика й відправив до Києва, а згодом разом із тещею і першою дружиною Предславою послав до монастиря. Причому теща так і зостанеться в монастирі й навіть прийме схиму, очевидно, щоб молитися за свого многогрішного чоловіка. А от синів Рюрика Роман візьме до Галича, й невдовзі одного із них, Ростислава, проголосить Великим Київським князем. Рюрик через кілька років покине монастир і, злигавшись із ханом Котяном, піде на Галич, та похід виявиться невдалим, як і доля цього останнього половецького хана, який при наступі монголів сам звернеться за допомогою до руських князів, найперше свого зятя Мстислава Удатного, що княжив у Галичі. Але вони, не оцінивши загрози, не будуть одностайними й програють битву поблизу річки Калка (Донецька обл.), що відбулася 31 травня 1223 р., і цією поразкою відкриють ворота монголо-татарам до тотального завоювання. А Котян Сутоєвич у 1238 році, розбитий військами Батия, змушений буде знову відступати. При тому він зуміє 106

В. Собчук

Князь

вивести 40 тисяч половців до Угорщини, де разом зі своїми ординцями прийме християнство, й одна з його доньок стане дружиною синові угорського короля Бели. Та угорська аристократія з недовір’ям поставилася до Котяна, й перед самим вторгненням монголів до Угорщини його разом із синами вб’ють. Більшість ординців, розчаровані в такому підступному вбивстві, зречуться християнства й підуть у підданство до болгарського царя Коломана.

9 Мамонт без голови й давні війни (містечко Інь — від древності до 2013 р.) Ярославові сьогодні випала чудова нагода залишитися в музеї самому: директор Святослав Ярополкович був на нараді, наукова працівниця Лариса поїхала вирішувати господарські питання. Та Ярослава тішила думка, що директор сьогодні пообіцяв привести із собою справжніх любителів древності. Тож він перебував у філософському спокої, схожому до музейних експонатів, котрі, знаючи свою історичну цінність, залишалися поза людською суєтою. Бо кому був потрібен старий грамофон чи ржава праска? Або гарматні ядра? Невідомо, з якого дива вони залетіли в місто Інь, адже коли ними стріляли, то містечка ще не було. Та все ж хтось їх викопав на городі, наче колись господар цієї землі замість картоплі посадив ядра, щоб виросла гармата. Ярослав ходив між експонатами й розглядав їх, ніби вперше, й не міг збагнути, чому сьогодні його так притягувало до 107

Князь

В. Собчук

них. Так би завис павуком у світовій мережі за комп’ютером, а то походжав між стендами, мов школяр, відчуваючи якесь дивне піднесення від цих уже забутих у сучасному світі речей. Деякі експонати мали по сто, двісті й більше років, а найдревнішими були кістки мамонта, котрим можна було дати всі двадцять чи тридцять тисяч літ! І Ярослав вкотре зупиняється біля них й розглядає ці здерев’янілі останки, що нагадували собою грубі поліна, й дивується: чому їх знайшли без голови? Адже мамонт хоч і був найсильнішим звіром, усе ж і йому потрібна була «макітра», щоб думати, що з’їсти. А може його голову відірвали мисливці, коли тягли нещасну тварину з болота, та перестаралися в своїй жадобі якнайшвидше обзавестися м’ясцем. Мамонтові останки, до яких усі були байдужими, чомусь у Ярослава викликали дивні емоції, нагадуючи йому сьогодення, що уявлялося мамонтом без голови, за яким полюють мисливці з депутатськими значками. Перегодом він визирає у двір, щоб поглянути, чи не йде Святослав Ярополкович, але його не було, і погляд Ярослава ковзнув по дивній споруді перед музеєм, схожій на подіум, накритий дошками. Насправді це був фонтан, котрий запускали лише на День міста, а потім відправляли в «підпілля», накриваючи дошками, щоб на нього знову не напали місцеві гуни чи інші варвари, які не раз викручували з нього форсунки. «Невже в містечку Інь так і не буде нормального фонтана, а лише підпільний?», — журився Ярослав, стоячи на порозі та вдихаючи чарівні запахи осіннього повітря, що все 108

В. Собчук

Князь

більше наповнювало його ліричним настроєм, і він вирішує, доки немає директора з товаришами, піти прогулятися. Восени він дуже любив одне місце, невеличкий забутий парк, що нагадував кленову пущу, — сюди він і прийшов. Оскільки тут ніхто не порядкував, то кленів насіялося так багато, що вони росли всюди. Влітку, коли все зеленіло, вони були непримітними, наразі увесь простір переповнювався кленовим сяйвом, що палало й тремтіло на вітрі золотими вогниками і духмяніло осіннім трунком. Для Ярослава кленове сяйво було загадковим, бо нагадувало далеке дитинство й той одинокий клен у селі, що восени здавався золотоверхим собором і кликав до золотих дзвонів, як летіли у вирій птахи. А ще той клен сяяв вогнями сонячного міста, котре він хотів побачити в дитинстві, але тепер з гіркотою розумів: сонячне місто може існувати тільки в душі, про що завжди нагадувало кленове сяйво... Коли Ярослав повернувся до музею, його вже чекав директор з любителями древності, точніше з одним любителем, бо інший, якого звали Мстислав Ратиборович, сказав, щоб його так не називали, бо він історик. Ярослав, знайомлячись із ним, спантеличився, бо думав, що лише в їхнього директора таке історичне ім’я, якому він цілковито відповідав, хоча за характером не був таким войовничим, як його тезка Святослав, а навпаки — мав спокійну вдачу й поведінку. Його розсудливість наводила на думку — предки Святослава Ярополковича навоювалися вдосталь, а він, збагачений історичним досвідом, покликаний доносити його до всіх у музейній залі, як уроки. Щоправда зовнішність 109

Князь

В. Собчук

директора музею дещо суперечила його характеру, оскільки мав козацькі вуса, до яких не вистачало хіба що оселедця. Екскурсії Святослава Ярополковича нагадували захоплюючі уроки не лише історії, котру він знав настільки досконало, наче жив в усіх цих епохах. А ще в краєзнавчому музеї він дав прихисток поетам і літераторам, художникам і співцям, обладнавши для цього невеличкий зал. Мовляв, у час глобальної комерціалізації люди не повинні забувати про свої душі. І в музеї часто проходили цікаві презентації літературних книжок, до яких наче дослухалися й старі речі, котрі колись служили людям. Хоча інколи Ярослав жалкував, що справжня література, особливо поезія, все більше перетворюється на музейну рідкість.

— Шановні друзі, як чудово, що ми сьогодні так несподівано зійшлись, та ще й усі з такими слов’янськими іменами, а не якимись там греко-римськими, єврейськими чи половецькими… Хе, але нашому народу не позичати вбивчого гумору, раз зробили з великого хана Боняка побутового баняка, — під час знайомства весело мовив Мстислав Ратиборович і поплескав Ярослава по плечу великою, наче в поліського злодія, долонею, аж йому здалося, що в цьому дружньому поплескуванні прокинулася сила предків Ратиборовича, які, мабуть, тримали бойові ратища на Куликівському полі. В імені його товариша також був корінець слова «слав», а звали Ростиславом Івановичем, і він серед усієї компанії скидався схожим на худенького аптекаря у великих окулярах…

110

В. Собчук

Князь

— Ви знаєте, чому наші предки любили називати своїх дітей Славами, — продовжував Ратиборович, — додаючи різні смислові відтінки, наприклад, Ярослав, щоб славив бога Ярила, або ж ріс славним, як Ростислав? Узагалі наші пращури славили не лише богів, а й кожну галузочку, також молилися на річки та озера, шануючи нашу матінку-природу, й, на відміну від нас, трепетно берегли свою годувальницю і не нищили, як ми.

— Але варто зауважити, — озвався директор музею, — імена з коренем «слав» давали зазвичай князям…

— А ти шо, Славо, сумніваєшся в своєму князівському походженні? — дивується Мстислав Ратиборович. — Українці — всі князі! Адже тільки ми звемо своїх благовірних дружинами, а не «жонами — пушками заряжонними». Зважте, панове, що в ХІІ столітті на землях Русі було 220 удільних князівств. Але не тільки Русь потерпала від роздроблення, в Британії чи Германії князівств також було не менше. Такий тоді був час. Але я хочу наголосити на іншому: чому ми всі можемо претендувати на княже походження, бо Київ був матір’ю руських міст, й саме у нас народжувалися княжі династії, два-три покоління давали десять, а то й двадцять князівств, і хтось з наших предків міг бути якщо не князем, то дружинником. І саме нащадки нашого Мономаха засновували Московію, але краще б вони цього не робили…

— А чому наші князі постійно чубилися між собою? — поцікавився любитель древності.

— О, мій друже, тоді все змішалося! — аж вигукнув 111

Князь

В. Собчук

Ратиборович. — Наше слов’янство розбавила варязька кров, а потім половецька, татарська. Взагалі ординські традиції завойовувати й грабувати переймуть московити у найкривавіших традиціях. І прикро, що, як і в середньовіччі, брат ішов на брата, тепер теж не спинити Каїна!..

— Да, нагрішили наші предки, бо не дотримувалися Божих заповідей, хоча Великий князь Мономах залишив з цього приводу своїм нащадкам відомі Повчання, — озвався директор музею.

— Та воювали не тільки наші князі, — продовжив Ратиборович, — в усьому світі тривали війни, а найбільше дали перцю варяги. Цим зайдам не сиділося вдома серед голих скель, мусили шукати багатші землі, і на своїх вутлих човнах неслися річками та морями по всьому світу, навіть до туманного Альбіону добрались і показали міць своїх мечів. Скрізь у Європі наслідили нормани династичними союзами. Взагалі в середньовічній Європі важко знайти країну, де б не правили їхні конунги — на той час таких безстрашних воїнів, як варяги, знайти було важко.

— А як вони потрапили на Русь? Адже такий малий нарід не міг завоювати великих просторів! — знову поцікавився любитель древності Ростислав Іванович.

— Хіба ти не знаєш, друже? — провадив далі Ратиборович. — Їх покликали чудаки.

— Чудаки? — дивується Ростислав Іванович.

— Ну так, саме племена меря і чудь та іжє с німі запросили в новгородські землі княжити варягів, братів Рюрика, Синеуса й Трувора, бо так побили між собою горшки, 112

В. Собчук

Князь

що вже нічого не могли зліпити путнього. Варяги зліпили! Та загнали їх у болото! А від Рюрика, як прийнято вважати в офіційній історіографії, пішли інші руські князі, начеб на Русі не було до того часу своїх. Але літописи про них мовчать, бо кожен князь вважав за необхідне втручатися в творення літописної історії, а більш давні письмена нам невідомі. Ми тільки й знаємо про князя Кия, як він ходив на Константинополь, і немає сумніву, князівство мав могутнє, коли виступав проти Другого Риму, себто ромеїв. Мало знаємо й про Аскольда та Діра, які теж ходили на ромеїв, і можемо здогадуватися, що їх так охрестили варяги, а насправді у них могли бути інші імена, слов’янські, коли до Києва не ввійшов підступний Олег, якого чомусь назвуть Віщим. Цей варязький воєвода прибув сюди із малолітнім сином Рюрика, Ігорем, якого спіткає лиха доля в древлянській землі, де він накладе головою за свою жадібність. Та все ж Велика Ольга народить від нього найхоробрішого воїна всіх часів — князя Святослава, а той породить, даруйте, що виходить, як у Біблії, першого самодержця Русі, Володимира. Почувши вислів «самодержця Русі», Ярослав радісно подумав: так літописці називали й князя Романа — і сказав про це вголос.

— О, відважний буй-тур Роман був не лише самодержцем Русі, котру поглинали криваві усобиці, особливо їх роздмухували суздальські князі, — захоплено мовив Мстислав Ратиборович. — Він був щитом православ’я, хоч у його жилах текла й польська кров. Роман одним із перших 113

Князь

В. Собчук

руських князів виступив на захист Візантії від половецьких набігів, з ним рахувався навіть Папа, а хрестоносці, які здобули Константинополь, ще довго не думали потикатися на Русь. Ех, якби він здійснив задумане, хтозна, як би розвивалася Русь…

— А ви знаєте, є думка, що Роман Мстиславович у дитинстві міг навчатися в одному з німецьких монастирів, — зауважив Ярослав.

— Я теж читав записку хроніста про його щедру пожертву бенедиктианському монастирю, в котрому він міг навчатися в юності, — озвався директор музею й запросив усіх за стіл, мовляв, у ногах правди нема. Згодом на столі, мов на килимі-самобранці, з’явилися різні наїдки, а Ратиборович за мовчазною згодою колег узяв на себе роль ведучого й почастував присутніх медовухою, зауваживши: наші предки не пили таких отрут, себто спиртних напоїв, котрі вживає наше покоління. Ярослав був заінтригований медовим вином, як називав цей напій Ратиборович. Відчувши легку веселість і квітковий присмак, згадав про літо й був вражений, що в давнину медовий напій давали молодятам — вони пили його протягом місяця, названого медовим. Давній питний мед був слабоалкогольним і мав близько семи градусів, а ще багато корисних мікроелементів, особливо цинку, котрий, за словами Ратиборовича, впливає на народження хлопчиків, та й узагалі цілющий для «чоловічого потенціалу». Ярослав поквапився дізнатися за рецепт виготовлення хмільного меду.

114

В. Собчук

Князь

— Усе дуже просто, але ви не сплутуйте сорокаградусних напоїв, настояних чи розбавлених медом, бо «зелений змій» у них руйнує чимало корисного, — зауважив Ратиборович. — Я вам розповім за древні рецепти, якими користуюся. Так от, усі вони нагадують приготування вина.

— Слухай, Мить! — озвався Святослав Ярополкович.

— А ти знаєш, як роблять так званий ставлений мед, що витримувався до тридцяти років?

— Звичайно, рідненький! Береш півтора кілограма меду, до речі, в літровому баняку вміщується кіло чотириста, розрахунок води на таку порцію меду — 10 літрів. Мед треба розвести в теплій воді, краще взяти з джерела, тоді додати дві-три ложки родзинок, що будуть служити за дріжджі, можна добавити й жменьку шишечок хмелю. Потім усе ставиться під водяний затвор у теплому місці, десь на місяць. Як мед відіграє, тоді вся рідина проціджується й знову ставиться під водяний клапан, тільки вже в холодне місце, наприклад, льох. Такий мед повинен настоюватися не менше року. А от за другим рецептом готується медова варенуха. Мед і воду можна взяти в такій же пропорції, тільки спочатку розвести в невеликій кількості води й підігріти на повільному вогні хвилин 15-20, щоб мед прокипів, а тоді розбавити рештою води, в котру додати кілька чайних ложечок сухих дріжджів або хміль. Такий мед грає десь цілий місяць, і за такий час буде готовий до вживання, але його краще поставити ще на дозрівання у погріб, закупоривши пробками, котрі час від часу треба відкривати, щоб випускати газ. Якщо такий напій посто115

Князь

В. Собчук

їть з рік, то буде нагадувати ігристе вино, котре ми зараз дудлимо.

— А я думав, вино з меду існує лише в піснях! — захоплено проказав директор музею.

— А ще в моєму погребі — га-га!.. Але не пийте, мої рідненькі, алкогольних ядів, що так цинічно рекламуються по телевізору, не полінуйтеся приготувати напій наших предків, який вживали боги! — майже проспівав соковитим басом Ратиборович. І Ярославові відразу захотілося самому зробити вино з меду, тим паче, мед є в усі пори року, його не потрібно так багато, як винограду. За обідом, коли всі вже наговорилися на історичні теми, озвався любитель древності. До речі, Ростислав Іванович мав колекцію бойових сокир, і Ярославові здавалося, що він неодмінно запитає щось про цю страшну зброю, але той поцікавився іншим: — А хто може розповісти, як у давнину воювали?

— Ага, так от чого ти любиш збирати бойові топорища, — посміхнувся Ратиборович.

— Давньоруське військо складалося з двох частин, — поквапився відповісти директор музею, — із дружини, тобто важко озброєного лицарства, та з воїв, які були народним ополченням. А княжих охоронців називали гриднями, хоча це слово прийшло з Новгорода.

— А хто міг стати дружинником? — цікавився любитель древності й збирач бойових сокир.

— Дружинниками могли бути тільки бояри, або ж ті, хто зумів відзначитися на війні. Бояри йшли в дружинники 116

В. Собчук

Князь

добровільно, щоб разом із князем боронити свої землі або ж завойовувати нові. Найбільш заслужені дружинники в мирному житті винагороджувалися окремими наділами та маєтностями, також посадами в княжому управлінні.

— О, Славко, розкажи, будь ласка, як виглядало княже управління, — несподівано поцікавився Ратиборович, бо, гадалося, не було такої теми, котрої б він не знав. — Невже й тоді були дармоїди?

— Дармоїдів, очевидно, було менше, однак кількість чиновників, чи як тоді їх називали урядників, теж була чималою. Головним, як на шахівниці, був король чи князь. Очевидно назва «князь» у нас прижилася від варязького «конунг», бо в давньоскандинавській мові слово кун означало рід, себто конунг був старійшиною роду. Звідси, можливо, пішло й англійське слово кінг (король). А найбільшими «важняками» після князя були «болії люди», себто бояри. До речі, згідно з літописними згадками Володимир Мономах щоранку радився з боярською думою в своєму теремі, але вона була невеликою й складалася із шести чоловік. У такому складі вони нерідко вершили суди й виносили покарання…

— Цікаво!.. Лише шість бояр, не те що зараз 450 депутатів Верховної Ради боярять на нашому хребті!.. — замислено проказав Ратиборович. — Славко, а от чи був для боярської думи Мономаха передбачений буфетик, як для наших нардепів?

— Ні, вони жили святим духом, — посміхнувся директор музею, — а втім не варто забувати, що Мономах був 117

Князь

В. Собчук

духовною людиною і письменником. Гадаю, в Мономаховій думі буфету не було, адже він збирав своїх бояр щодня не для того, щоб потусуватися в буфеті чи кулуарах, як це робить багато наших нардепів. Князь обговорював прийняття рішень, раз так часто проводив боярські ради. А тепер про княжий уряд. Найголовнішим серед урядників, на мій погляд, були тисяцький із сотниками, котрі командували полками стольних градів. Окрім них, державними людьми вважалися печатники (володіли печатками), мечоносці й мечники, митники, ключники, тіуни, ловчі. Можливо, всіх і не згадав. Однак хочу зауважити інше: хоч деякі посади, як от мечоносці й печатники, на перший погляд видаються незначними, але вони могли командувати полками. А ключники прирівнювалися до наших міністрів. Тіуни належали до прислуги, причому інколи наділеної високими повноваженнями, бо могли чинити суди й розправи…

— А от як на Русі ставали дружинниками? — перебив розповідь Святослава Ярополковича любитель древності, хоч Ратиборович так поглянув на нього, що, здавалося, вхопить за чуба, але все ж промовчав, слухаючи свого колегу.

— Приналежність до дружини була спадковим правом. Навіть у літописах написано, як цілі династії бояр з роду в рід займали вищі й державні уряди та були членами княжої дружини. А от чи був на Русі якийсь церемоніал посвячення в дружинники, як у Європі в лицарі, — достеменно невідомо. Можливо, бояри-дружинники присягали на вірність князю, запевняючи, що завжди дослухатимуться до нього й ніколи не зрадять, навіть коли князь втратить своє воло118

В. Собчук

Князь

діння. І все ж в історії відомі факти, коли бояри могли ослухатися свого володаря, а то й залишити в нього службу й перейти в інше князівство. Ви ж знаєте, бояри-дружинники були людьми служивими, й коли князя призначали в іншу волость — вони йшли за ним. І так було до ХІІІ століття, поки на Русі серед княжих династій не почався процес осілості — тоді князі перестали мандрувати з одної землі в іншу, як їм наказував Великий князь Київський.

— До речі, тривалий час основу дружин складали варяги, але згодом їх витіснили русичі, — озвався Ратиборович, який нарешті знайшов можливість встромити свого дуже наукового носа до розмови. — А ще, браття, не забуваймо нагадувати, коли проводимо екскурсії, що вої та дружинники — зовсім різні поняття. Бо в літературі зустрічаємо такі шедеври, коли воєм називають дружинника. Або пишуть, як князь Осмомисл кинувся з мечем на своєму вороному коні проти ворога, хоча достеменно знаємо: він не міг воювати. Про що свідчать його останки, котрі знайдено під підлогою Успенського собору в Галичі. Згідно з висновками антропологів Осмомисл від народження мав важку хворобу колінного суглоба, через що не брав участі в битвах. Або ще пишуть, як геройськи князі кидалися в атаки, але це все одно, що під час шахової гри бити пішаків королем…

— То що, князі не брали до рук мечів? — поцікавився любитель бойових сокир Ростислав Іванович.

— Ще й як брали, однак не ходили в атаки, бо це було б головотяпством, адже вбивство князя обезглавлювало військо. Відомо, що в давнину князі перед по119

Князь

В. Собчук

чатком бою кидали наперед списи, й це було сигналом до атаки. Наприклад, літописець повідомляє про Святослава, коли той, ще будучи малолітнім, перед наступом на древлян кинув списа й потрапив у ногу коня. Але цілком вірогідно, Святослав, у жилах якого текла варязька й руська кров, брав участь у січах разом із воями, бо знаходимо багато повідомлень, що князь одягався так, як вони, тільки сережка у вусі виділяла його з-поміж інших…

— А чи вважалося за перевагу, хто наступав першим?

— поцікавився Ярослав.

— Бувало, що раті стояли по кілька діб одна проти одної, й жодній не вистачало духу розпочати бій першою. І тоді, щоб спровокувати ворога, вдавалися до всіляких насмішок та образ, — відповів директор музею.

— А хто в давнину належав до середовища воїв? — знову атакував своєю цікавістю любитель древності.

— Серед воїв траплялися, так би мовити, різношерсті представники населення, — продовжував директор музею, — ремісники й селяни, словом, вої були народними ополченцями, яких у разі необхідності скликав князь, причому в більшості випадків воям не передбачалась оплата, але відомі факти, коли за війну їм усе ж платили. Однак участь воїна в поході була обов’язковою, бо коли він відмовлявся без поважних причин, то його відразу могли за це вбити. Коли ж у воїна-ополченця не було зброї, тоді він брав до рук важкого дрючка, або хлуда, як казали в давнину.

120

В. Собчук

Князь

— Хлуда? — перепитав здивовано Ярослав, згадавши, що коли служив у війську, з таким прізвищем був командир батальйону...

— Значить, предки твого командира колись були ополченцями, причому дуже бідними, раз їх прозвали Дрючками, — посміхнувся Святослав Ярополкович. У наступну мить любитель древності й збирач бойових сокир Ростислав Іванович попрохав розповісти про тактику бою й підійшов до єдиної бойової сокири на музейному стенді. Здавалося, що він її зараз вхопить до рук і вигукне: «Ану захищайтесь!», натомість лише поблискував скельцями великих окулярів, наче уламками крижин з Льодового побоїща, що в’їлися своєю героїкою в підсвідомість Ярослава ще зі шкільної лави.

— А я думав, ти любиш тільки старе залізяччя, а тебе й історія цікавить, — бадьоро мовив Мстислав Ратиборович, наче осідлав коня. — Ну, слухай. Отже, в чистому полі сходилися полки, — сакральним голосом промовив Ратиборович і зробив паузу, наче помандрував століттями на одну з давньоруських битв. —Я думаю всі розуміють, звідки пішло слово «полк» — від поля, котре випробовувало мужність та силу бійців і ставало чистилищем, де воїни приймали гідну смерть, вірячи, що потраплять до раю.

— Але яким було середньовічне військо? — нетерпляче допитувався любитель древності.

— Як правило, середньовічні полки ділилися на три частини, — продовжував поважно говорити Ратиборович, наче князь, котрий виступав перед своїми ратниками, — 121

Князь

В. Собчук

полки правої та лівої руки складала кіннота, себто княжі дружинники, в перших рядах котрих були важко озброєні бійці. Перед наступом в усі кінці висилалася міцна сторожа, що вела розвідку та охороняла військо. А тепер уявімо — почалася битва! — і Ратиборович зажмурив одне око, наче прицілюючись. — Її розпочинали лучники, потужними залпами вражаючи передні ряди наступаючого ворога. Потім стрільці заходили в глибину шеренг або ж ставали позаду них, інколи випускаючи стріли через голови свого війська. Після обстрілу лучників у бій ішли піхотинці, або рать, витягнута в одну лінію у кілька шеренг, зазвичай, до шести бойових рядів. У перших рядах були важко озброєні воїни з довгими списами й щитами, причому руські щити закривали воїнів від плеча до ступенів ніг. Що примітно, задні ряди клали свої списи на плечі передніх латників, щоб відразу змінювати вбитих. А ще ратники задніх рядів накривали щитами зверху передніх під час обстрілу з луків чи арбалетів. У задніх рядах стояли легко озброєні воїни, й декого з них були тільки дрючки. Заможніші мали бойові сокири, котрі в них позабирав до своєї колекції наш Ростислав Іванович, га-га-га! — голосно зареготав Ратиборович.

— Але хтозна, може, хтось із його предків ними воював, — проказав Ярослав.

— Цілком ймовірно, — посміхнувся любитель древності, — але не відволікаймося від теми…

— Отже, раті наблизилися, — продовжував Ратиборович, — і в цей момент здалося, що він точно щось вхопить своїми величезними мацаками — якщо не бойову сокиру, 122

В. Собчук

Князь

то маслак мамонта, аби передати дух воїна, яким аж пашіло його тіло. — Бойові шеренги вклинюються одна в одну списами. Перші атаки списоносців — найважливіші, бо якщо одна зі сторін проривала ряди супротивника, тоді йшла січа на мечах, у бій йшли вої з сокирами та хлудами (бойовими дрюками), порушуючи бойові порядки ворога. Тактикою прориву успішно користувалися варяги, які, шикуючись кабанячою головою по кілька сотень воїнів, йшли напролом в одному місці, а тоді розходились між противником і чинили кривавий хаос у його рядах. Нерідко, щоб опанувати ситуацію, воїни збиралися в бойові купки й, стаючи один до одного спинами, чинили відсіч. Та інколи це не допомагало, бо тоді з флангів наступала «бронетехніка», тобто важко озброєні вершники, які чавили піхотинців.

— Отже, найсильнішою одиницею війська була важко озброєна кавалерія? — поцікавився Ярослав.

— Так, але головну й вирішальну роль у давніх битвах вершили піхотинці, — втрутився в розповідь директор музею Святослав Ярополкович. — Ставши в кілька рядів і поставивши перед собою гострі кілки, піші ратники могли зупинити будь-яку атаку кавалерії. Тактика — вона була царицею всіх перемог!..

— А що ви знаєте про тактику? — поцікавився любитель древності, наче підкинувши соломи в палаюче багаття.

— Наші князі були чудовими стратегами, — продовжував директор музею, — нерідко вони використовували несподіваний напад, як у міжусобицях, так і війнах із зовнішніми ворогами. Історії відомо чимало фактів, коли наші 123

Князь

В. Собчук

володарі вигравали битви під час нічних або несподіваних нападів. Нерідко вони вигравали битви, коли йшли на випередження супротивника чи під час зимових походів, як от князь Роман, яким так захоплюється наш Ярослав.

— О, це був Великий князь, і якби він живим повернувся з походу, ми б сьогодні не топталися на місці, гадаючи, куди йти: до Європи, чи з Русі — в Русь середньовічну, — сумно мовив Мстислав Ратиборович…

10 В очікуванні дощу (Галич, 1205 р.) На літньому небі хмарилося: земля була в передчутті дощу, котрого зачекалася кожна билинка, марячи за дощовою краплею, листя на деревах теж застигло в незворушності. Лише князь Роман, нервово походжаючи по терему, вже нічого не ждав, дізнавшись від посланця, що володимиро-волинський єпископ не благословив його виправи до Саксонії, куди він мав піти через польські землі на допомогу своєму другові Філіпові. І Романові згадувалися давні суперечки з володимирським єпископом, і думалося: той не може йому їх пробачити: «Але як міг перечити йому єпископ? Адже ще два роки тому на його подвір’ї в Галичі були легати Папи Римського, пропонуючи корону короля всієї Русі, аби тільки став на бік католицької церкви…». Але Роман Мстиславович відмовився, бо не міг зрадити вірі свого батька й тим православним молитвам, котрі не раз 124

В. Собчук

Князь

рятували його від смерті, й допомогли у Новгороді перемогти набагато сильнішого ворога. А скільки перемог було потім: у болотах і лісах, де пантрували дикі ятвяги, в Польщі, половецьких степах… І Роману чомусь пригадалося, як княжив у волинському Володимирі, спокійні літа, проведені в ньому, а ще Велеслава та її незабутній вінок у купальський вечір. І він згадав, як зустрічався з нею останнього разу, як був здивований, що вона вже була не такою ласкавою й не так раділа, як тоді, віддаючи сповна свою ніжність і трепет серця. Тепер Велеслава нагадувала чужу й замкнуту в собі жінку, яка прагнула незрозуміло чого, хоча він щедро, як княгиню, обділяв її подарунками, але їй начеб усього було замало, й він дивувався, що вона так змінилася, і йому подумалося: «Жінка рано чи пізно схоче володіти всім чоловіком». А ще згадав її слова: «Усе, або нічого!». Це якось вихопилося у Велеслави під час однієї палкої зустрічі… І хоч друга жона була любою князю, та не могла дати тих солодких відчуттів, як Велеслава. Князь не брав до уваги, що тоді вони були юними й мали ніжні серця, яких ще не торкнулося зло. У такі миті Роман навіть шкодував, що, будучи таким могутнім, не міг завоювати жінку, яку ще й досі кохав. Але такі думки вже рідко тривожили князя, бо все більше закохувався в молоду дружину, яка подарувала двох синів. А ще його переймали великі думи щодо втілення своєї ідеї, про яку мріяв давно й хотів розповісти своєму другові королю Філіпу Швабському, який прохав у нього допомоги 125

Князь

В. Собчук

в багаторічній війні з Вельфами. І Роман радів можливості закріпитися міцним союзом з германцями, де йшла боротьба за корону, бо вірив, що саме Філіп зможе бути його вірним союзником. І Романові згадалося, як кілька років тому намагався скликати з’їзд князів, щоб затвердити добрий порядок. Але князі ослухалися, особливо противилися північні на землях Суздальщини й Смоленщини, які будували нову державу, не гребуючи погромами й дикими набігами на міста Київської Русі. Роман жалкував, що його улюблену державу почали шматувати чвари, які вже кілька разів ставили на коліна Матір руських міст. Від цих думок, незважаючи, що було літо, князеві стало прохолодно, і він, накинувши корзно, дав знак прислузі, щоб покликали літописця Доброслава, і той незабаром прибув до нього. Роман чомусь довго на нього дивився, а потім запитав: — А чи пам’ятаєш, Доброславе, які билини складають про мене? І Доброслав урочисто промовив: Кинувся був на поганих, Мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, немов крокодил, і переходив землею їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур…

— Невже я справді такий сердитий, мов лев? — промовив князь, посміхаючись до літописця.

— У гніві, князю, буваєш…

126

В. Собчук

Князь

Роман із сумом подумав, що з літами гнів усе більше опановував його душу, нерідко навіть відчував докори сумління за те, що набув стільки злосердя. І звідки воно взялося? «Мабуть, від злих людей, з якими довелося сперечатися й воювати», — міркував князь, намагаючись виправдати набуту гнівливість, про що не соромився розповідати Доброславові, бо той знав, як його заспокоїти.

— Велика ноша лежить на тобі, князю, — сказав літописець, і Роман на мить замислено поглянув на нього, а тоді звелів прочитати його заклики щодо установлення доброго порядку.

— А як у Києві помре Великий князь, — урочисто читав Доброслав, — то, негайно з’їхавшись у Києві, місцеві князі суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський, домовившись, виберуть старійшого і достойнішого собі Великим князем і утвердять хресним цілуванням, як то в інших державах чиниться. Молодших же князів до цих виборів не потрібно, але вони повинні слухати, що інші скажуть… Після цих слів у вікні спалахнула блискавка й закривавилася шибка, начеб у неї вдарився вогняний птах, а тоді небо озвалося громом і заглушило слова Доброслава. Князь дав йому знак, щоб він перестав читати й підійшов до віконця, задивившись, як пішов рясний дощ, що стікав з даху терема світлими струмками. Князь довго дивився, радіючи, як дощ змінив усе довкола й підпорядкував своїй владі кожен листочок, що спрагло ловив його краплі, а ще дослухався до шуму, котрий заспоко127

Князь

В. Собчук

ював і наповнював новою силою. Перегодом він знову повернувся до літописця, який також посвітлішав лицем, радіючи, що спрагла земля нарешті дочекалася життєдайної вологи, й згадав слова псалма: «Прикликає безодня безодню на гуркіт твоїх водоспадів, усі вали Твої й хвилі перейшли наді мною…».

— А тепер прочитай мені главу про порядок обрання молодших князів, — несподівано озвався Роман.

— Коли Великий князь на київський престол буде обраний, повинен старшого сина лишити на своєму уділі, а молодших наділити від нього або в Руській землі від Горині й за Дніпро, скільки городів здавна до Києва належало. Якщо хто з князів почне війну і вчинить напад на землі іншого, то Великий князь, домовившись із місцевими князями, надішле допомогу від усієї держави, скільки буде потрібно…

— Ану, Доброславе, зачекай, треба подумати, як запровадити такий порядок, аби ні в кого з князів не виникало бажання братися за меча й чинити усобиці… І князь знову пішов до вікна і, знявши корзно, почав вглядатися у двір, знову прислухаючись до шуму дощу, наче той мав підказати йому слова, котрі б допомогли запровадити новий порядок на землі Руській…

— А щоб місцеві князі не ослабли на силі, — знову продовжив князь, походжаючи по палаті, за вікнами якої шумів дощ і пахло вологою, наче з берега океану, а князь зі своїм літописцем, здавалося, будували ковчег, в якому хотіли порятувати увесь світ, — не належить князям областей своїх дітям ділити, а бути їм під владою старшого брата…

128

В. Собчук

Князь

І сказавши ці слова, Роман Мстиславович знову підійшов до вікна й, незадовго повернувшись обличчям до літописця, проказав урочистим голосом: — А якщо у когось не лишиться сина, тоді віддати братові старшому по ньому, або хто старший по лінії в роді його, щоб Руська земля в силі не зменшувалася. Бо добре відомо: коли небагато князів у Русі було й одного старійшого слухали, тоді всі навколишні їх боялися та шанували, не сміючи нападати на руські кордони, як то бачимо сьогодні… Після цих слів князь присів і, зачекавши, доки літописець запише його слова, проказав: — Ну що, Доброславе, як гадаєш: коли володаря Русі почнуть обирати на з’їздах князі найбільших земель, чи буде потреба за стольний град вести війни та плести чвари?

— Не відаю, адже наші князі мислять так, що кожен з них має право стати Великим князем, через що й постійні чвари ведуться, не змиряться вони з майоратом, бо звикли підступ чинити. Хоча ваш великий предок Мономах писав у своєму Повчанні: «Пощо сумуєш ти, душе моя? Пощо бентежиш мене? Я надіюсь на Бога, бо перед ним сповідаюся. Не змагайся з лукавими, не завидуй творящим беззаконня, бо лукаві будуть знищені, а боготерпці — ті будуть володіти землею. І ще трохи — і не буде грішника, шукатиме місця свого — і не знайде…».

— Так, Доброславе, — зрадів князь, наче почув ці слова з уст самого великого предка, — не буде скоро грішникам місця на землі! Ось повернемося із Саксонії від Філіпа, допоможемо йому одягти імператорську корону — ще біль129

Князь

В. Собчук

шу матимемо силу!.. Невже й тоді хтось насмілиться піти проти нас?! Через кілька днів дружина та вої збиралися в похід, у храмах правилися служби. Князь ревно молився зі своїми найкращими дружинниками в церкві святого Пантелеймона, котру заклав біля свого двору. Великий мученик Пантелеймон був духовним покровителем ще його діда, Великого князя Київського Ізяслава. Молячись перед іконою великомученика й цілителя Пантелеймона, несподівано в Романовій уяві постала картина страти святого. Він побачив, як Пантелеймона прив’язали до оливкового дерева, та великомученик був спокійним і молився. Тоді один із воїнів ударив його мечем, але меч став м’яким, як віск, і не наніс ніякої рани. Святий закінчив молитву і почув голос, що кликав страстотерпця до Царства Небесного. Почувши голос з неба, воїни впали на коліна і просили прощення. Вони відмовилися продовжувати страту, але Пантелеймон сам звелів виконати наказ імператора, і воїни зі слізьми попрощалися з ним, цілуючи його в ноги… Від цього несподіваного видива Роман ледь стримував сльози, бо не хотів, щоб це побачили його відважні дружинники. Після служби князь неквапно пішов до терема, щоб попрощатися з родиною. У ці хвилини йому, як ніколи, не хотілося поспішати, хоча в житті дуже часто доводилося квапитись у далекі дороги, щоб першим зустріти ворога й перемогти. Молода дружина Анна, стоячи на порозі, дивувалася, що її благовірний наразі не поспішав до терема, як робив це завжди перед походами. Анна хоч і звикла до 130

В. Собчук

Князь

постійних потрясінь і несподіванок, що чинилися в Константинополі, де навіть імператори змушені були покидати престоли й шукати притулку на чужині, хоч і намагалася сприймати розлуку з чоловіком як належне, все ж виглядала дуже сумною. Особливо зажуреними, мов на іконі, були її великі очі. Та коли Роман притис дружину до грудей і ніжно поцілував у вуста, з душі Анни впав камінь зажури. А дивлячись, як малолітні діти, Данило й Василько, безтурботно гралися з батьком, навіть повеселішала. І хоч був час прощатися, та Роман не міг натішитися синами й подумки дякував дружині, ніжно позираючи на неї, що вона подарувала йому аж двох нащадків. І коли вже Роман хотів йти до дверей, малий Данило міцно вхопився за батькового меча й довго не хотів відпускати. Однак Роман узяв його на руки й, притуливши до серця, промовив: — Великий князь у нас росте, Анно! — а тоді присів на ослін, посадив на коліна синів і чомусь обом наказав: — Живіть завжди в злагоді!..

11 Останній бій під Завихвостом (червень літа 1205 р.) Невдовзі Романове військо вийшло з Галича. Старі й малі дивилися, як іде на війну дружина, як зблиски сонця взолочують мечі та сталеві наплічники, мов обдаровуючи за військові перемоги. Багатьом юнакам тоді хотілося пристати до цієї потужної сили, що вирушала за славою 131

Князь

В. Собчук

в черговий похід. Дружинники стримували коней, намагаючись надати своїй ході більшої урочистості, піші вої також йшли поважно. Лише довгий обоз, на якому везли провіант і зброю, байдуже скрипів колесами, торуючи глибокий слід у сирій землі, а над борами злітали зграї чимось наполоханих галок, можливо, в їх володіння вдерся орел. Перегодом русичі вже були в польських землях, вони їх добре знали, адже Роман не раз виступав з військом мирити польських князів, допомагаючи своєму двоюрідному братові Лєшку, який боровся за Краківське князівство. Але на цей раз князь був у сумі, бо хоч висилав вістових, аби повідомити про свої наміри, та Лєшко наче ховався від нього, хоча десять років тому в битві під Мозгавою обіцяв Романові покрити його втрати під час війни Люблінськими землями. І хоч наразі князь мав іншу мету, бо йшов до Саксонії, все ж його хвилювало таке невизначене становище, позаяк здогадувався — Лєшко із братом Конрадом могли підтримувати Вельфів. Тож він не хотів у своєму тилу мати ворогів, і вирішив пригадати братові за десятирічний борг і взяв у облогу Люблін, котрий йому було обіцяно. І хоч уже пройшов не один день, і воїни втомилися від очікування, Лєшко не з`являвся. А Роман міркував: «Мабуть, Лєшко заздрить моїй силі. Але як він не бачить великої загрози? Адже хрестоносці вже рік тому здобули Константинополь. І замість того, щоб об’єднатися зі мною, він веде нерозумну політику й бачить у мені ворога...».

132

В. Собчук

Князь

Та одного погожого дня, коли хмаринки в небі нагадували стадо ягнят, що квапилися на пасовиська, й сонце світило якось святково, а з берегів Вісли долинав прохолодний вітер, до Романового стану наближалися вершники. Князь навіть сам, стрибнувши у сідло, помчав їм назустріч, аж доганяла охорона. Роман не раз любив так потішитися зі своїми гриднями, приспавши їх пильність, вирватися од них. Однак хоробрим варягам Торду з Байгудом усе ж вдалося його наздогнати й випередити, бо хоч стільки років служили Романові, але не переставали дивуватися його нерозважності. Князь, перебуваючи у хвилюванні, не раз забував про захист, та вони добре знали службу й любили князя, бо нікого ріднішого в них не було. А ще варязькі гридні не звикли нікому довіряти, лише своїм списам та мечам. Тож і зараз, стримуючи коней на невеликому пагорбі, вони пильно вдивлялися, як наближаються вершники. Торд час від часу нервово поправляв важкий сагайдак зі стрілами, а Байгуд поблискував наконечником свого списа, що був незламним уже стільки битв. Дехто навіть поговорював, що древко Байгудового списа було із залізного дерева, інші ж думали — спис заворожений. За якийсь час вершників уже можна було розгледіти здалеку. І на суворих, наче кам’яних, обличчях Торда з Байгудом зникла напруга, бо вершники дали знак, що їдуть на перемовини… Посли привезли гарну звістку про те, що князь Лєшко пристає на умови Романа й не має на нього образи, скріпивши домовленість подарунками, з яких Романові 133

Князь

В. Собчук

найбільше сподобався білий сокіл, бо дуже любив полювання, як і його прапрадід Мономах, який у своїх спогадах писав: «Коли я жив у Чернігові, своїми руками стриножив у лісових пущах три десятки диких коней, та ще й доводилося їздити по степу, то також власноручно ловив їх. Два рази тури піднімали мене разом з конем на роги, олень бив мене рогами, лось ногами топтав, а другий колов, дикий вепр зірвав у мене із стегна меч, ведмідь укусив коліно, а рись один раз, скочивши мені на стегна, звалила разом із конем…». Тож коли Роман почув від одного з послів, Мєшка Довгоногого, запрошення на полювання, дуже зрадів. Тим паче, що Мєшко був йому добре знайомий — ще коли ходили разом з Лєшком на битву під Мозгавою. Роман відразу повірив йому, що в лісах, неподалік Завихвоста, цього літа завелися гладкі вепри, й на другий день вирішив туди поїхати. Хотілося перед походом розвіятися й почастувати дружинників свіжиною. Тим паче, з братом Лєшком досягнуто вдалої угоди, й можна вирушати до Саксонії… Уранці все було готове до полювання, на яке Роман запросив найліпших мужів, але несподівано виявив бажання й літописець. Князь був здивований таким проханням: «Ще вчора Доброслав кілька разів відмовляв його від цієї затії, мовляв, передчуває щось зле. Але ж полювання — не поле бою, де підступна стріла може вразити будь-кого, та й хіба він колись давав волю страхові? І Роман, згадуючи вчорашні слова Доброслава, взяв свого улюбленого літописця на кпини: 134

В. Собчук

Князь

— Доброславе, ти що, полюватимеш на вепра зі своїм писалом, чи може візьмеш сокола?..

— Ні, поїду з мечем, — рішуче відповів літописець, й ще більше насмішив увесь княжий почет своєю нерозторопністю в мисливській справі. Найбільше ж з нього сміялися Торд з Байгудом, бо вони й досі не могли втямити, яка користь князеві від Доброслава, адже він ніколи не брався за меча.

— Гаразд, Доброславе, їдь, — відказав Роман, тамуючи в кутиках уст посмішку, — лишень, дивись, не розполохай своїм мечем усіх вепрів. У наступну мить князь пожалкував, що забув узяти свої улюблені мисливські чоботи із золотими шпорами, й поправивши пояса, звелів рушати. Мисливські пси першими побігли попереду загону, радіючі волі, що вирвалися з набридливого табору, в передчутті смаку свіжої крові… Уже й сонце проглядало крізь зелені шатра дерев, і княжий загін ставав на перепочинок, під час котрого пригадувалися минулі полювання, як ходили на оленя й тура, кепкуючи з Доброслава, що він таки налякав вепрів своїм мечем. І хоч як не старалися мисливські гончаки, все ж не могли натрапити на слід звіра. Перегодом княжому загону довелося обходити заболочене озеро, за яким пси щось учули й голосно загавкали, додаючи всім настрою. Роман відразу звелів об`їхати водойму, підбадьорюючи всіх, що саме за нею на них чекають вепри. І от уже минули озеро, в яке задивилося небо, від чого воно видавалося бездонним і холодним, наче й не озеро це 135

Князь

В. Собчук

було, а якесь магічне дзеркало. Оминувши озеро, Романова дружина вийшла до поля, але й тут не було видно звіра, тільки все дужче гавкали собаки, але не бігли по сліду, як зазвичай. І от несподівано з виярка вигулькнули вершники, й ще голосніше загавкали пси, бажаючи відлякати від своїх господарів непрохану небезпеку. Але вона невблаганно насувалася на них виставленими вперед списами. Роман відразу збагнув: потрапили в засідку! І, миттєво оцінивши ситуацію, звелів Доброславові мчати за підмогою в табір, а всій дружині, котра була значно меншою перед нападниками, скомандував готуватися до бою. І першими зустріли ворога мисливські лучники, однак їхні старання були марними — нападники й коні були закуті в броню, тоді як Романова дружина була легко озброєна. Тож невдовзі обидві сторони зійшлися на списах, потім схрестили мечі. І хоч сили Романа були значно менші, все ж дружина довго тримала оборону, а князь відчував такий приплив сил, як тоді, в Новгороді, коли виграв битву перед значно численнішим військом. Та нападники були краще озброєні й переважали числом, і не дивлячись на те, що полягло багато їхніх воїнів, продовжували відчайдушні атаки, спрямовуючи головний удар на Романа. І таки домоглися свого: коли було смертельно поранено Байгуда, який був поруч з князем, — у Романа вдарили списом. І здибився вірний кінь, не знаючи, як врятувати свого господаря, й похитнувся світ в очах, й небо, мов темний дзвін, ударило набатом. Якийсь час князь, перемагаючи біль у грудях, ще тримався в сідлі й під прикриттям воїнів зумів 136

В. Собчук

Князь

від’їхати в безпечне місце, де його поклали під захистом дерев, а всі, хто був живий, стали навколо Романа спиною до спини, міцно тримаючи багряні від ворожої крові мечі. І воїни були сповнені такої відваги, котра буває у людей, які не бояться смерті, бо не раз перемагали страх перед нею. І нападники завагалися вступити з ними в бій, тим більше, й так добилися свого, вразивши списом Романа. І хоч перед очима князя вже закружляли чорні птахи, він радів, що ворог таки відступив, а ще із сумом згадував слова Велеслави про другу братову зраду. Але невагомість усе більше заповнювала тіло князя, й він знову бачив щасливий ліс і стежки, зіткані зі світла, котрими ходив разом з Велеславою в юності, і батька бачив, і маму, й дружину Анну з дітьми, й Данила в королівській короні, а коли побачив Ангела свого, відчув, як холодніють ноги. Тоді князь попрохав, щоб його підвели над землею, й він мовчки, обійнявши поглядом світ і своїх вірних воїнів, закрив очі з усмішкою на устах, бо не смерть забирала його, а вічність. І бувалі воїни, встромивши в землю мечі, плакали над князем, мов діти, які залишилися без батька… Доброслав таки не домчався до табору. Й хоча вперше в житті взяв у руки меча, все ж був убитий дорогою, тому історики й до сьогодні гадають, чи мав Роман літописця. І хоч цей воїн слова і духу був переможений ворогом, усе ж зумів здобути багато перемог над своїми гріхами й жити без зла. А ще Доброслав мріяв: настане час — і люди забудуть про війни, і нарешті зрозуміють: насамперед треба боротися з ворогом, який живе в кожному з них.

137

Князь

В. Собчук

Велеслава у цей день пішла на річку й кинула на воду вінок, вона їх плела щоліта, пригадуючи той вечір, коли Роман був тільки її князем. А потім, вдягнувшись у чорне вбрання, вирушила до святої обителі молитися за його душу… Таку картину з глибини століть уявив Ярослав, знову згадавши сон, як скакав на коні, й не знав, куди нісся, але тепер збагнув — мчався в сиву давнину. І коли знову приїхав до мами, то відвідав Успенський собор у ВолодимиріВолинському 19 червня, бо саме в цей день, як записали хроністи, Великий князь Роман пішов у вічність. І Ярослав поставив свічку за першого самодержця Русі, Романа, жалкуючи, що його праху немає поруч із батьком Мстиславом. І знову журився, міркуючи, де ж похований князь, адже про це й досі триває суперечка серед істориків. І тут наче хтось йому прошепотів: «Великого князя поховали в закладеній ним церкві святого Пантелеймона в Галичі». І Ярослав чомусь згадав Великого святого, як той відходив на небо. Можливо, так само про це колись згадував і Великий князь Роман, коли йшов у останній похід і молився в церкві на честь великомученика: «Почувши голос з неба, воїни впали на коліна і просили прощення. Вони відмовилися продовжувати страту, але Пантелеймон сам звелів виконати наказ імператора, і воїни зі слізьми попрощалися з ним, цілуючи його в ноги…».

138

В. Собчук

Князь

12 Батьковим слідом (1205-1264 рр.) Якою могла бути Русь, коли б Романа не вбили? Але його не вбили — він живий у серці кожного патріота України! І все ж коли б він тоді повернувся з походу, то цілком ймовірно, що Русь захистилася б від монголо-татарського нашестя, й історія нашої держави текла б в іншому руслі. Адже вибори Великого князя Київського, котрі він хотів запровадити на Русі, вже тоді могли б стати першим засівом демократії, за яку боремося й досі. І хоч Великий князь Роман створив Галицько-Волинську державу, котра була однією з найбільших у Європі, та вона по його смерті зазнала руйнації, бо за Романову спадщину почалася справжня громадянська війна. Малолітні сини князя, Данило й Василько, не могли захистити свою вотчину, бо змушені були з матір’ю переховуватися на чужині. І тільки досягнувши повноліття, обоє пішли батьковим слідом. Історія, на жаль, знає мало випадків такої братньої солідарності, що була між Романовими синами. Однак їм знадобилося більше тридцяти років, аби повернути батькову спадщину й відродити Галицько-Волинську державу. Данилові доводилося кілька разів здобувати хиткий галицький трон. А ще він продовжив тернисту батькову стежку, й певний час, княжачи у волинському Володимирі, вів постійну боротьбу — як з внутрішніми, так і зовнішніми ворогами. Яскравим свідченням його хоробрості є участь у першій битві з монголами, що відбулася на річці Калці (Донецька обл.). Данило, хоча був тоді зовсім юним, 139

Князь

В. Собчук

але прославився в битві, бо, не помічаючи рани, мужньо атакував ворога, на відміну від недолугих князів, які спостерігали за битвою з пагорба, за що й поплатилися власними життями. Адже коли їх хитрістю взяли в полон ординці, то розчавили під дошками, на котрих влаштували банкет. Та окрім ворогів, Данилові тривалий час, як і його батькові Романові, доводилося потерпати від нерозважливого тестя Мстислава Удатного, який довго сидів у Галичі й тим самим затягував час відновлення Галицько-Волинського князівства. Та коли Данило остаточно здобуде Галицький престол, йому вдасться здійснити найголовніше — встановити внутрішній мир у своїх володіннях і забезпечити їх авторитет в очах сусідів. Надовго зійдуть з політичної арени свавільні галицькі бояри, княжу родину не роздиратимуть усобиці. Хоч певні суперечки будуть, проте навіть за наступників Данила вони залагоджуватимуться без воєн. Навесні 1238 року Данило Галицький розгромить тевтонських лицарів під Дорогочином і візьме в полон магістра хрестоносців. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу й Сходу, Данило побудував цілий ряд міст-замків, спорудивши могутні фортеці у Кременці й Данилові, Кам’янці-Литовському, Бересті, Столп’ї, Біланові, Кам’янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському. А ще заснував міста Львів та Холм, до якого переніс столицю Галицько-Волинського князівства. Як і його батько, Данило був блискучим дипломатом і мав вплив на Київ, у якому залишив управляти свого воєводу Дмитра, який керував обороною під час нападу Батиєвої орди, коли той перебував в Угорщині та Поль140

В. Собчук

Князь

щі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського союзу. А пізніше схиляв і Папу Римського до хрестового походу проти ординців, через що й погодився прийняти від нього корону короля Русі, хоч раніше, як і його батько, кілька разів відмовлявся від неї, бо не хотів приймати на Русі католицької унії. І хоч хрестовий похід не вдався, Данило вів постійну боротьбу з монголо-татарською експансією. Наприкінці 1254 року він виступив проти темника Куремси, який підійшов зі своїм військом під Кременець, а потім Володимир-наВолині й Луцьк, але Данило завдав його війську нищівної поразки. У результаті його визвольних походів від татарського впливу буде звільнено й придунайські міста, а за Возвягель (Новоград-Волинський) Данилові доведеться воювати двічі, позаяк місцеві бояри визнають татарський протекторат. Вдалі походи Данила Романовича стануть першими перемогами русичів у боротьбі проти Орди, хоч після неї першому королю Русі доведеться воювати й на іншому полі, дипломатичному. Завдячуючи своєму хисту, адже недаремно літописець назвав Данила Галицького другим Соломоном, а ще хоробрим і мудрим, красивим та щедрим, він зуміє схилити самого Батия до значних поступок. Галицько-Волинське князівство не платило постійної данини татарам за переписом населення, як інші землі Русі, що дозволило Даниловій державі значно зміцніти й укріпити свої міста та збудувати нові, котрі стануть міцними щитами від чужоземних зазіхань.

141

Князь

В. Собчук

Час правління першого короля Русі Данила Галицького був епохою найбільшого розквіту й відродження Галицько-Волинського князівства, котре мало кордони від Карпат — до Дніпра й стало прообразом першої української держави, яка ніколи не давала спокою Каїну, який забув, що за братовбивство утратить усе…

142

В. Собчук

Князь

ЗМІСТ

1 Чому Ладомир втратив свою богиню?

6

2 Вигнання після перемоги

24

3 Княжі походи стежками дитинства

41

4 Могила в підвалинах замку

55

5 Вечір перед Купайлом

63

6 Ворона в короні

67

7 Тіні незабутих предків

75

8 Орел проти Вовка

90

9 Мамонт без голови й давні війни

107

10 В очікуванні дощу

124

11 Останній бій під Завихвостом

131

12 Батьковим слідом

139

143

Художнє видання Валентин Миколайович Собчук

«Князь» Роман

Комп’ютерна верстка і макетування Людмила Бірченко. Літредактор Ігор Швець. Видання здійснено за підтримки Геннадія Мурашковського та Олександра Масного.

Підписано до друку 27.03.2014 р. Формат 70 х 1001/16. Папір офсетний. Гарнітура «AcademyC». Обл.-вид. арк. 6,64. Ум.-друк. арк. 10,81. Наклад 500 прим. Зам. № 1357.

Видавничий дім Дмитра Бураго Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № 2212 від 13.06.2005 р. Тел./факс: (044) 227-38-28, 227-38-48; е-mail: info@burago.com.ua www.burago.com.ua Адреса для листування: 04080, м. Київ-80, а/с 41

Валентин Миколайович Собчук.

Член Національних спілок журналістів і письменників. Лауреат літературної премії імені Антоновичів. Шлях журналіста розпочав у 1986 році на Дніпропетровщині. У 2008 - 2010 роках був головним редактором газети «Правосуддя України». Сьогодні працює в київських часописах. Автор 18 поетичних і прозових книжок.. Більш детально з творчістю автора можна познайомитися на його персональному літературному сайті www.sob.ucoz.ua