Вінниця «ТВОРИ» Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації Вінницький обласний центр народної творчості Festive and Homage breads
Svitlana
Tvorun, Tetiana Tsvigun
The Departement of Culture and Arts of Vinnytsia regional state administration The Vinnytsia regional centre for folk arts
УДК 392.81(477)
Т-28 Творун С.О., Цвігун Т.О. Х ліби до свят і на пошану / Переклад англійською Л.Г. Мовчан. Вінниця: ТОВ «Твори», 2019. 300 с. з іл. ISBN 978-617-7742-51-6 Книга присвячена дослідженню святості хліба і хліборобства в українському побуті, віруваннях, звичаєвості й обрядовості, а також ознайомлює читачів з носіями автентичних хлібопекарських традицій. Тут ви знайдете детальний опис і фото більше як ста видів української обрядової випічки (понад 60 найменувань до календарних свят і понад 40 – до родинних подій). Певна увага приділена і дохристиянській релігії українців – «архаїчному православ’ю», що допомагає краще зрозуміти сутність обрядових дійств з хлібом, символіку церемоніальної випічки, а також глибинний зміст багатьох українських народних свят. Цікавий польовий матеріал супроводжують понад 600 ілюстрацій, які наочно показують красу і велич української хлібопекарської культури.
Tvorun Svitlana, Tsvigun Tetiana Festive and Homage breads. / English translation Movchan Larysa. Vinnytsia: Tvoru, 2019. 300 p.
The book is devoted to the study of bread sanctity and grain-growing in the Ukrainian life, beliefs, traditions and rituals, and introduces readers to the bearers of authentic baking traditions. Here you will find a detailed description accompanied by photos of more than a hundred types of Ukrainian ritual breads (to commemorate more than 60 calendar holidays and more than 40 family events). The author touches upon the pre-Christian religion of Ukrainians – «archaic pravoslavia», which helps better understand the nature of ritual actions with bread, the symbolism of ceremonial baking, as well as the deep meaning of many Ukrainian folk holidays. The interesting field material is accompanied over 600 illustrations demonstrating the beauty and majesty of Ukrainian baking culture.
УДК 392.81(477) ISBN 978-617-7742-51-6
© Творун С.О., Цвігун Т.О., 2019 © Вінницький обласний центр народної творчості, 2019 © ТОВ «Твори», 2019
ВСТУП
INTRODUCTION
Серед розмаїття традиційних українських культурних цінностей чільне місце посідає велич і святість хліба. Хліб в українській культурі – не лише страва, а й обожнюваний сакральний предмет, без якого у давнину не обходилася жодна важлива подія. Назви, форми, символіка церемоніального хліба, пов’язані з ним звичаєвість, обрядовість, вірування проливають світло на глибокі підвалини української автентичної культури, збереження якої є запорукою збереження української ідентичності в сучасному глобалізованому світі. Дослідженню українського хліба приділяло увагу чимало етнографів – Л. Артюх, В. Борисенко, Л. Болібрух, Ф. Вовк, Р. Данківська, Н. Данильченко, М. Іванов, В. Конопка, К. Копержинський, М. Максимович, М. Маркевич, М. Сумцов, А. Страхов, П. Чубинський та ін., але тема настільки широка, що до повного її висвітлення ще дуже далеко. Велика варіативність обрядових хлібів, як в Україні загалом, так і в межах кожного етнографічного регіону, вимагає більш скрупульозного дослідження в кожному населеному пункті, де ще збереглися автентичні хлібопекарські традиції. Це завдання є дуже нагальним, адже унікальні обрядові хліби, калачі, короваї, пампушки не можуть зберігатися протягом тривалого часу, як, наприклад, керамічні, полотняні, дерев’яні чи залізні артефакти, вони «утилізуються» миттєво і з насолодою. До того ж у наш час населення стрімко почало користуватися послугами хлібопекарської індустрії не лише у повсякденному житті, але й для забезпечення попиту на святково-церемоніальну випічку. З огляду на це більшість унікальних
Хлiби до свят i на пошану 3
2006 року Вінницький обласний центр народної
книгу «Українські обрядові хліби: на матеріалах Поділля»
Відтоді в нашій добірці значно побільшало етнографічного матеріалу. Нові артефакти та уточнення поодинокої інформації спричинили і деякі
випічки
Тому
видів обрядової випічки втрачається, а продукція, виготовлена у хлібопекарнях є стандартизованою й однотипною, частка української автентики в ній невелика.
творчості видав
(Творун С., 2006).
зміни в нашому баченні сутності окремих зразків церемоніальної
та обрядових дій з хлібом.
назріла потреба видання нової праці, яка є значно ґрунтовнішою і ширшою за «Українські обрядові хліби». Ця книга складається з двох частин. У першій, що має назву «Сакральна цінність хліба в українській автентичній культурі», уміщено історико-етнографічне дослідження кандидата Тетяна Цвігун, директор Вінницького обласного центру народної творчості
до свят i на
історичних наук, доцента Творун С.О. про культ хліба і хліборобства в українській традиційній культурі, використання хліба і церемоніальної випічки в звичаях та обрядовості, яке базується на польових матеріалах, зібраних автором упродовж 1985-2019 років, а також інформації, записаній іншими збирачами відповідно до її програм-запитальників. У другому розділі – «Обрядові хліби в культурно-мистецьких проектах Вінницького обласного центру народної творчості» – подана інформація про величезну організаційну роботу, яку проводив Вінницький обласний центр народної творчості разом з обласним та районними відділами культури, сільськими громадами щодо збереження і фіксації хлібопекарських традицій Вінниччини впродовж останніх 20 років, а також представлені короткі розповіді про видатних коровайниць Вінниччини і збережені ними правічні хлібопекарські традиції. Працюючи над книгою, ми намагалися не обмежуватися Подільським регіоном і залучили доступний нам матеріал про хліб, церемоніальну випічку, пов’язані з культом хліба народні вірування та обрядовість і з інших областей України. Однак подільський матеріал у книзі явно домінує. Таку нерівномірність можна пояснити не лише більшою доступністю для вивчення рідного нам Східного Поділля, але й специфікою цього регіону, як аграрного хліборобського краю, де зерно почали вирощувати ще з часів неоліту. Окрім польових досліджень, у книзі використано відомості з наукових публікацій, архівних наукових фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, періодичних видань, Інтернету тощо. Серед ілюстрацій домінують фото, зроблені під час виставок обрядових хлібів, які з 2001 року щорічно організовують Вінницьке обласне управління культури, Вінницький обласний центр народної творчості, районні відділи культури, місцеві громади до Дня Незалежності України і під час фольклорних свят. Окремі ілюстрації зроблені з відеоматеріалів, фотографій з родинних альбомів, які люб’язно надали інформатори. У книзі також розміщені фотографії з майстер-класів виготовлення української традиційної обрядової випічки, які проводилися у Вінницькому центрі професійно-технічної
4
пошану
освіти переробної промисловості. Автори висловлюють подяку за допомогу у збиранні інформації працівникам культури Вінницької області, студентам Вінницького навчально-наукового інституту економіки Тернопільського національного економічного університету і Вінницького інституту регіональної економіки та управління (нині ВФЕУ), учням і працівникам Державного навчального закладу Вінницький центр професійно-технічної освіти переробної промисловості (ВЦПТОПП), а також всім інформаторам, які люб’язно поділилися своїми матеріалами, спогадами, рецептами і фотографіями. Світлана Творун проводить майстер-клас для учнів ВЦПТОПП
Хлiби
Світлана ТВОРУН САКРАЛЬНА ЦІННІСТЬ ХЛІБА В УКРАЇНСЬКІЙ АВТЕНТИЧНІЙ КУЛЬТУРІ
SACRAL VALUE OF BREAD IN THE AUTHENTIC UKRAINIAN CULTURE «І ніхто не поневолений у краї тому, і нема рабів там, І жертви іншої, як хліби, немає» (В. К. д. 26)
Svitlana TVORUN
ніж продукт харчування, хай навіть і головний. В українській традиційній культурі він займає почесне місце серед культових і сакральних речей. Хліб українці називають «святим», «божим даром», «батьком», «годувальником», «головою», «розпорядником». Про хліб, згідно давньої української традиції, не можна казати що він поганий, він може бути лише невипечений, глевкий, сирий, підгорілий, зачерствілий, але ні в якому разі – «поганий». Також гріхом вважалося сказати «поріж хліб», хліб не різали, а краяли, і казати потрібно «покрай» (Килимник, 1994 кн. 2, с. 481). Про сакральне ставлення українців до хліба говорить і давній звичай тримати його на столі на почесному місті – на покуті під образами, та ще й обов’язково накритим чистим рушником: «В будні на столі стояв житній хліб (все прибиралося зі столу, а хліб мав стояти) – щоб не переводивсь» (Маковій, 1996, с. 130) Наведемо найбільш
6 Хлiби до свят i на пошану Pозділ 1 КУЛЬТ ХЛІБА І ХЛІБОРОБСТВА В УКРАЇНСЬКИХ ВІРУВАННЯХ, ЗВИЧАЄВОСТІ І ОБРЯДОВОСТІ THE CULT OF BREAD AND GRAIN-GROWING IN THE UKRAINIAN BELIEFS, CUSTOMS AND RITUALS 1.1 Роль хліба в українських народних віруваннях The role of bread in the folk beliefs Хліб для українців – це щось значно більше,
– кожен шматочок хліба слід з’їсти повністю, не залишаючи куснів, щоб силу не залишити; – хліб не можна викидати у сміття, навіть хлібні крихти слід зібрати у долоню і з’їсти або віддати худобі чи птиці (люди, що порушують цю вимогу, згідно з повір’ям, на тому світі змушені будуть збирати всі викинуті ними крихти і шматочки); – знайдений на дорозі окраєць хліба потрібно обтрусити і покласти на високому місці для пташок; – якщо у дорослих залишиться окраєць хліба від обіду в полі, його приносять додому і віддають дітям, називаючи «гостинцем від зайчика»; – коли випадково кусень хліба упаде на підлогу, його потрібно підійняти і поцілувати – перепросити, щоб не розгнівався.
поширені приклади звичаєво-етичних вимог і повір’їв, що характеризують ставлення українців до хліба:
Отже, хліб, окрім утилітарної, має і духовну цінність. Ми виокремили чотири основних сакральних значення, які в українській звичаєвій культурі та фольклорі символізує хліб:
– втілення Бога, давніх божеств або божественної життєдайної сили; – жертва вищим силам природи, духам предків; – оберіг і атрибут магічних обрядових дій; – запорука (гарантія) укладання словесної угоди. Зупинимося на кожному з них більш детально. Хліб як втілення Бога, давніх божеств або божественної життєдайної сили Bread as embodiment of God, ancient deities and divine life-giving power Про те, що хліб в народній уяві може асоціюватися з самим Богом, давніми боже-
говорять народні прислів’я: «Хліб
в оселі», «Не ми хліб носимо, а хліб нас». Серед прикметників, які характеризують хліб, найбільш вживаним є слово «святий», що також надає цьому утилітарному предмету ореолу божественності. «Їсти хліб можна тільки з непокритою головою; при ньому невільно лаятись або що клясти. Коли хліб упаде на землю, його треба підняти, обдмухати, поцілувати і покласти на стіл: Святий хліб не може бути під ногами» – пише І. Огієнко (Іларіон, 1992, с. 62). Про зв’язок хліба з Богом чи Божим Духом говорить і назва буханців, в м’якуші яких існують великі порожнини. Їх спричиняють бульбашки повітря, які утворюються під час випічки. На Поділлі таку паляницю з порожниною називають «хліб з Богом». На сприймання хліба українським народом, як божества вказував і Михайло Грушевський: «Хліб не проста жертва, він сам свята річ фетиш або бог («святий коровай»), що стверджує і благословляє
Хлiби до
7
свят i на пошану
ється,
го
дуже важну ролю у весільних церемоніях, як приналежності сього домашнього бога» (Грушевський, 1925, сс. 27-28). Зв’язок хліба з назвами давніх дохристиянських українських божеств та християнських святих більш пізнього часу прослідковується і у назвах деяких українських традиційних святкових хлібних випічок. Так, наприклад, пироги, що випікають на сільські празники, називаються «родові пироги» або «пиріг Род», паляницю на Антоніна Корешкова з паляницею «маланкою», с. Думенки, 2019 р.
ствами або бути втіленням їх божественної життєдайної сили,
на столі – Бог
подружжя; діжа, де він розчиня-
і віко, що його накриває під час таємничо -
«росту», грають тому також
свято Маковія називають «Макошею», на Новий рік (за старим стилем) на святковому столі можна побачити «Василя» і «Маланку», на весіллях обдаровують «сварожиками», а на честь святих Юрія та Миколая печуть «юрики» і «миколайчики». Род, Макоша, Сварог – назви давніх дохристиянських божеств. Василь, Маланка, Миколай – християнські святі. Нами також зафіксовані випадки, коли калачі («різдвяник» і весільний калач з прядивом) вішали на гвіздочки на чільній стіні світлиці під образами. Якщо калач «різдвяник» висів на стіні від Святого вечора до весни, то весільний калач з прядивом («калач з куклою») – протягом всього подружнього життя молодят (Творун С. , 2001, с. 114). Схоже, що до прийняття християнства саме обрядовий хліб був тим сакральним предметом, що убезпечував оселю, сприяв добробуту в господарстві і злагоді в родині. Традиція вішати на чільній стіні церемоніальний священний хліб – більш давня, ніж звичай вішати лики святих. Функції повішаного на гвіздочки хліба схожі до функцій ікон. А ще народні прислів’я часто називають хліб батьком: «Земля – матінка, а хліб – батечко», «Хліб – батько, вода – мати, з хлібом і стіл – престіл, і хата – багата», «Хліб житній – батько рідний». Хліб-батько, Вода-мати, Матінка Сира Земля в народній уяві є вищими субстанціями, що дають життя. А слова «жити», «життя» і «жито» (назва головної зернової рослини, з якої випікався хліб) в українській мові мають один корінь. Отже святість хліба в українській традиційній культурі дуже давня і глибока, не виключено, що в давньоукраїнській релігії хліб загалом і окремі його види мали пряме відношення до Бога або давніх дохристиянських божеств. Хліб як жертва вищим силам природи і духам предків Bread as a sacrifice to supreme nature’s powers and the ancestors’ spirits У давній релігії, яка була поширена на теренах України до прийняття християнства, головною жертвою
8 Хлiби
на пошану
до свят i
була
українці з давніх часів і
«накрити поляну» віє архаїкою, відголоском тих часів, коли колективні трапези влаштовували у священних місцях під відкритим небом. На колективних трапезах, згідно з народниРіздвяник Хліб наш насущний дай нам днесь
Богу і вищим силам
їжа, центральне місце серед якої займав хліб. Саме тому
донині з будь-якого приводу влаштовують застілля, на які запрошують багато гостей. Починають важливу справу – «виставляються», досягають певних успіхів (отримують роботу, звання, посаду, диплом, премію, одружують дітей чи проводжають когось із рідних у світ предків) – влаштовують розкішну трапезу – «накривають поляну». Навіть назва
М. Пимоненко «Великодня утреня»
ми віруваннями, присутні також Бог, померлі родичі, природні сили. Їх спеціально запрошують до столу на свята, символічно пригощають обрядовою їжею. «На Різдво, перед вживанням куті, дід кидав першу ложку куті під стелю. Це для Бога і всього роду померлого. Щоб Бог дав, щоб родило. Це для дідів мерших» (зап. від Луцишина П.С. с. Суслівці, Летичівський р- н., Хмельницька обл.). «Одним із способів уберегти врожай від усякої напасті було запрошення до Святої вечері бурі, граду, морозу, вовків, усього, що є. Господар при цьому говорив: «Як не будеш нині, то аби не був у мене цілий рік (Конопка В., 2012, с. 607) Саме слово «жертва» в українській мові походить від дієслова «жерти», що означає їсти з апетитом, оскільки для пожертвування приносили найкращі і найсмачніші страви. «Приносити жертву визначалося словом «жрати» або «жерти», що полишилося аж до нашого часу в розумінні багато і квапливо їсти…», – пише І. Огієнко (Іларіон, 1992, с. 168) «Найстаріші жертовні церковні приноси – це канун і кутя, що спочатку Християнства не дозволялися. Слово канун походить від гр. kanoun, – наповнений їжею кошіль» (Іларіон, 1992, с. 172). Додамо, що кутя – це святкова каша з цільного облущеного зерна з додаванням розтертих в макітрі маку, горіхів і меду. Варіантом куті є коливо, яке використовують під час поминальних трапез. У більш пізні часи кутю, коливо, обрядову кашу потіснив випечений з борошна хліб. Перелік давньоукраїнських жертв наводить і Велесова книга: «Се боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти, зерно, суру питну на травах настояну, і меди, ніколи не живу птицю, ані рибу (Велесова книга, 1995, с. 92 д.24 б) Незалежно від віросповідань та конфесійних розбіжностей, і нині етнічні
розкішні трапези вдома, кульмінацією
обрядового хліба – короваю, калачів, пирогів тощо. Святковою випічкою
лише пригощають гостей, але й дають її з собою – «на дорогу», «на померлі душі», передають для членів родини, які залишилися вдома. «Коли людина зайшла у хату, теж мусиш їй гріночку хліба дати. У будь-яку днину. Навіть якщо і нагодуєш – посадиш до стола. А з хлібом з хати твоєї мусить піти, аби хліб ішов до тебе у хату – не було недороду, голоду, біди…» (Маковій, 1996, с. 124). Після релігійних відправ біля храму також діляться стравами, намагаючись пригостити якомога більше людей, особливо дітей, старців, немічних. Така специфіка українського
Хлiби до свят i на пошану 9
українці (в тому числі і розкидана по світу діаспора), як і їхні предки тисячу років тому, несуть у плетених кошиках до храмів на посвяту їжу – перші плоди, свіжий мед, квіти і обов’язково святкову хлібну випічку.
А ще з нагоди свят і значимих подій влаштовують
яких є роздавання
не
свят i на
жертвоприношення. «Бо що кому на поману дав – те на небі собі відклав, те й будеш там мати» (Маковій, 1996, с. 123). Якщо говорити про жертви, то в українській традиції збереглася і так звана «жертва первинок», щоб мати гарний урожай, селяни і досі намагаються першим хлібом з нового урожаю, а також першими яблуками, грушами, ягодами або городиною пригостити сусідів, знайомих і незнайомих перехожих. Здебільшого їх несуть стареньким або виносять на вулицю дітям. Пригощають не лише овочами та фруктами, а й роздають пампушки та пироги з нового урожаю, мед з першої викачки, свіжину тощо. Роздавання гостинців, частування в складчину, запрошення на гостину додому стало неодмінним атрибутом будь-якого традиційного українського свята, більшість з яких мають свої спеціальні хліби. Назви цих обрядових хлібів дуже часто співпадають або співзвучні з назвами свят, що виділяє їх з поміж іншої їжі і вказує на сакральну сутність. Хліб, як жертва Богу, духам природи і предків використовувався не лише під час урочистих застіль. Шматочки обрядового освяченого хліба дають худобі (найчастіше – корові, а в давнину – і волу), кладуть у посівне зерно, закопують на ниві, кладуть під обжинкову (спасову, власову) бороду в полі, несуть на могили покійних родичів, а для русалок і потерчат кладуть коло польових криничок та в полі на межі. В записах Корешкової Антоніни Дмитрівни з села Думенки Хмільницького району, що на Вінниччині, є відомості про хліб для криниці, хліб для дуба, хліб для верби, і хліб для землі. Наведемо деякі з них: «Як мали йти копати коріння чи рвати зілля якоїсь рослини на ліки, то насамперед знаючі люди пекли спеціальний хліб… Коли клали кусочок хліба під корінь промовляли: «Прийми Земле-мати, дозволь зілля брати», або «Не сердись, Земелько, що ми тебе оголили, ми на тебе хлібчика положили». Якщо рвали зілля на зло, то хліба не клали під корінь, бо то був великий гріх» (зап. від Дубенюк М. Ф., с. Думенки Хміль-
10
пошану
Хлiби до
дубів
горілку і хліб. Хліб лишали в дуплі, а горілку лили на дуби» (запис Корешкової А.Д. С. Думенки, Хмільницький р-н). «До сходу сонця в Чистий Четвер йшли з хлібами та рушниками до кринички «Дівоньки». Брали воду, рушники вивішували на дерева, а хліб клали поруч. Така вода вважається цілющою. По дорозі додому вибирали високого стрункого дуба, обходили його за сонХліб для води Хліб з дубовим листям. Музей І. Гончара, Київ, 2011 р.
ницький р-н). «Після шлюбу молодята йшли до двох найстаріших
у лісі, несли
цем 3 рази і примовляли: «Дубе, дубе, мій діду любий! Дай мені сили, щоб ноги носили». Лили пів чарки води під дуб, а пів – випивали, і так 3 рази. Та 3 рази обіймали дуба і підтягувались за дубом. Або просто: «Дубе-дубе, дай сили». Цей обряд проводять і нині (запис Корешкової А.Д.). Отже, хліб в давньоукраїнських віруваннях постає головним атрибутом жертвопринесення для вищих сил природи і духів предків. Цікавим є і той факт, що його, як жертву вищим силам, використовували лише для добрих справ. Навіть пожертвувати хліб Матінці-Землі, щоб нарвати зілля для поганих цілей, було суворо заборонено. Адже хліб – святий, і він не допустить негідних вчинків. Хліб як оберіг і атрибут магічних обрядових дій Bread as a talisman and an attribute of ritual action Хліб в українській звичаєвій культурі часто виконує функції оберегу. Як оберіг, цілушку хліба клали кумі за пазуху, коли йшли до церкви хрестити дитя (Поділля: Історико-етнографічне дослідження, 1994, с. 301). На весіллі він був оберегом молодих. Маленький шматочок хліба обмотували позліткою і вплітали у весільні вінки молодої та молодого (віночок молодому робився з барвінку і кріпився до одягу на грудях) (зап. від Гришко Н.П. та Гнатюк Л. с. Михайлівці, Мурованокуриловецький р-н.) В деяких подільських селах молода впродовж всього весілля носила в руках або на поясі спеціальний калач, підв’язаний на червоній крайці або на рушникові (зап. від Косенюк М.М. с. Райгород, Немирівський р-н). Як засіб від «уроку» шматочок хліба і грудочку четвергової солі зав’язували дітям в поділ сорочки, а дорослим – у хустку, яку носили на шиї або перев’язували поперек (запис Корешкової А.Д. с. Думенки, Хмільницький р-н). Житній окраєць хліба або шматочок освяченої паски ув’язували у рушник і брали з собою у дорогу, щоб хліб оберігав подорожнього від біди. «За повір’ям, щоб убезпечитися від демона, потрібно висипати на нього крихти хліба. Від злих духів крихти залишали під порогом» (Войтович, 2002, с. 255). Окраєць хліба брали з собою, коли йшли в ліс, оскільки вірили, що хліб оберігає людину від гадюки. З хлібом або короваєм на вишитому рушнику зустрічають поважних гостей. В даному випадку хліб також виконує роль оберега. Згідно з українськими звичаями, хліб або коровай на рушникові підносять не близьким родичам, а чужинцям – сватам, представникам іншої громади, гостям з іншого краю. Дія зазвичай відбувається
Хлiби до свят
на пошану 11
на межі свого і чужого простору – на краю села, перед входом в обійстя (на воротах) чи на порозі оселі. «З хлібом-сіллю зустрічали на дорозі сторонніх гостей – щоб зло від них не зайшло в хату: добром ніби
повинна його поцілувати, це – своєрідний ритуал очищення. Взявши хліб у руки та торкнувшись його вустами, гості (чужинці) позбуваються негативної енергетики, стають безпечними. Хлібом зустрічають поважних гостей
i
його відбивали (тут хліб – як оберіг від напасті)» (Маковій, 1996, с. 132). За традицією людина, яка отримала коровай,
В наш час на офіційному рівні хлібом-сіллю часто зустрічають високопосадовців, державних діячів, іноземні делегації. Пригадався випадок, як один державний діяч, отримавши коровай на рушникові, поцілував не хліб, а дівчину у національному вбранні, яка його підносила, на що дотепний чоловік з гурту глядачів зауважив: «Такий поважний пан, а не знає, що спочатку хліб цілують, а вже потім можна й молодицю». Хлібом з сіллю частують перед входом у двір або у хлів і куплену на ярмарку корову. «Як куплять корову, тай коняку те саме, то хоч перед ворітьми, а хоч перед конюшенним порогом стелять пояс або пряжку, або рушник; і як корові то кажуть: «На тобі хліба солі, а ти нам дай користі», – і тоді переводять, щоб держалась того двора, у котрий іде» (Скотарство /записано у 1920-х роках у с. Новоселівка Миколаївського повіту Херсонської губернії, 2019, с. 70) Хліб широко використовувався в народній медицині і лікувальній магії. Хліб або освячену паску прикладали до хворого місця: «…Рани заліплювали хлібним м’якушем; гарячий хліб притискали до лишаїв, бородавок, клали в дупло хворого зуба» (Жайворонок, 2006, с. 618). «Першу буханку хліба, витягнуту з печі, ще й досі прикладають до лоба верхом, а до живота – низом, щоб не боліли ні живіт, ні голова, щоб не журитися, де взяти хліба для вжитку» (запис Корешкової А.Д. с. Думенки, Хмільницький р-н). Якщо у породіллі було мало молока, допомогти могла освячена паска. Зрізаний з великодньої баби вершок зав’язували у марлю і звечора опускали в криницю, а зранку виймали до схід сонця і давали з’їсти породіллі. Як ліки на цілий рік, зберігали хліб, що випікався у Чистий Четвер, зберігали навіть крихти, що залишалися на столі (запис Корешкової А.Д.). Існують згадки і про викачування хлібним м’якушем. «В селі Чудинівці був старий кам’яний млин. Старого мельника часто просили жителі довколишніх сіл пошептати на воду, приходили до нього з хлібом, бо він викачував хлібним м’якушем. Робив 9 куль і викачував по животу, спині, руках, ногах, що в кого боліло. Після того, як замовляв хворобу, кульки викидав у воду. Після замовляння інколи сипав у воду трохи муки. Замовляв до Схід Сонця, повернутий обличчям до сходу, замовляв натще. А ще викачував вершком, зрізаним з Великодньої паски, і крутив перевесла, щоб поперек не болів» (зап. від Михалюк Я.П., с. Думенки Хмільницький р-н.). Хліб використовували у магічних діях, направлених на покращення сну маленьких дітей, щоб «прогнати плаксивиці-крикливиці». Для цього хліб на певний час клали в дитячу колиску, примовляючи: «Хлібе-діду, візьми біду», потім йшли з ним у курник, коли вже всі кури з півнем сиділи на сідалах. Йшов туди хтось один з родичів, без сторонніх, і примовляв: «Добрий вечір тобі, Петре – півню-господарю. Прийшла я до тебе з плаксивицями і безсонницями. Кури-куриці, Божі птиці, нате вам крикливиці денні і полуденні, вечірні і полуночнії, світові і ранкові, а моїй Галині-дитині дайте сонливиці, дрімливиці». Хліб залишали у курнику, щоб кури його з’їли. Якщо біля курей був якийсь
12 Хлiби до свят i на пошану
допомогло,
А.Д., с.
р-н). Допомогти прогнати плаксивиці-крикливиці може не лише світлоносний птах – півень, але і дуби. І як головний атрибут магічної дії чи відкупну жертву тут також використовували хліб. Якщо дитина не хотіла спати та кричала, ночами ходили до двох дубів Хліб для дуба, с. Думенки, Хмільницький р-н
шум, не оглядалися. Вважається, щоб
потрібно так робити 3 дні (запис Корешкової
Думенки Хмільницький
проганяти «крикси», при цьому промовляли: «Добрий вечір, дубе дуплястий, дозволь хліба покласти, в тебе є син, у мене – дочка, посватаймося, побратаймося. Нехай твій син дасть сонливиці, а моя дочка віддасть плаксивиці. Місяця ясного, вечірню зорю в свідки беру. Дай, Боже, спання від нинішнього дня, щоб спало щодня, до білого дня (зап. від Дубенюк М. Ф. с., Думенки, Хмільницький р-н). Хлібом можна було виманити і злидні з хати, щоб в оселі і на обійсті запанував добробут. «Злидні з хати виманювали вдвох завжди жінки. Одна тримала маленький хлібець (перепічку), який випікали з останнього тіста, зшкрябаного зі стінок діжі, але завжди трошки залишали, щоб кисло. Вигонили злидні із запічка, грубки, з хати. Перша жінка підносить на витягнутій руці хліб із восковою запаленою свічкою у закуток і промовляє: «На хлібця, на», тримає його і виходить назад потихенько. Друга жінка стоїть за першою і правою рукою посипає священним маком, сипить за сонцем, як воно ходить навиворіт, правою рукою – направо. В лівій – віник, який йде вправо за рукою. Перша примовляє : «На хлібця, на», а друга вслід : «Тут вам не бути, тут вам не жити, тут вам не сидіти, ідіть звідси, гуляйте, хати не тримайтесь, я вас висилаю, я вас висипаю, я вас вимітаю, на місце посилаю. Де люди не ходять, де вітер не віє, де сонце не гріє, ідіть собі». Обходять усі кімнати, висипають з подвір’я далеко на вулицю. Опісля хліб мочають у молоко і віддають з’їсти собаці, що бігає дорогою. Щоб він гавкав і вигавкав злидні. Так висипала моя бабця (зап. від Дубенюк М. Ф. с. Думенки, Хмільницький р-н). Отже хліб в українській звичаєво-обрядовій культурі та народних віруваннях постає як важливий і широко застосовуваний оберіг, а також атрибут магічних дій. Святість хліба як гарантія укладання угоди
Holiness of bread as a guarantee of settling an agreement Без хліба у давнину не укладалася жодна ділова угода, ним заприсягалися у її виконанні. Святий хліб був своєрідним свідком і гарантом серйозності і надійності словесних домовленостей, тому домовлятися у важливих справах зазвичай йшли з хлібом. Даючи хліб, запрошували людей до виконання певних важливих місій, у тому числі і церемоніальних. Саме тому бабу повитуху на родини, кума і куму на хрестини, майстра для будівництва хати, копачів могили, старшу дружку, старшого боярина, головну кухарку та інших важливих персонажів запрошують хлібом. Отримання хліба означало згоду, повернення – відмову. Навіть звичайних гостей на весілля в Україні запрошують
Хлiби до свят i на пошану 13
калачами. «Запрошувати кумів йшли обов’язково з хлібом чи калачем. Згода висловлювалась тим, що господар приймав хліб, дякував і частував повитуху. Була і своя формула відмови від кумівства –Старости йдуть сватати
неприйняття хліба з рук повитухи чи молодого батька» (Борисенко В., 2016, с. 31). По всій Україні зберігається звичай з хлібом та пляшкою з напоєм йти сватати дівчину. У разі згоди хліб краяли і влаштовували гостину. Якщо дівчина не бажала виходити заміж, вона брала принесений старостами хліб у руки, цілувала його і зі словами «Спасибі за честь, але нехай Вам Бог дає з інших рук» повертала хліб старостам. На знак розірвання угоди дівчина або її родичі могли віднести родині молодого свій хліб і дещо пізніше, якщо рішення не вступати у шлюб з даним хлопцем прийде через певний час. Про хліб, як запоруку і гарантію шлюбної угоди, а також її освячення говорить і широке його використання у весільній обрядовості. Благословення хлібом в народній свідомості прирівнювалось до церковного вінчання. «При неможливості повінчатися, молоді беруть шлюб обрядом благословення хлібом», – пише І.Огієнко (Іларіон, 1992, с. 63). Отже, роль хліба в українській традиційній культурі – багатогранна. Це не лише страва, але і втілення Бога або божественної життєдайної сили, жертва вищим силам природи, духам предків, а ще – священний оберіг і атрибут магічних обрядових дій, а також запорука словесної угоди, а освячення хлібом надає події легітимності перед Богом і суспільством. Шанобливе і бережливе ставлення українців до хліба чимало дослідників схильні пояснювати голодоморами, які пережив наш народ у двадцятому столітті. На нашу думку, корені такої поведінки потрібно шукати у більш давніх глибинних народних традиціях, віруваннях та автентичній релігії українського етносу. 1.2 Давньоукраїнська автентична релігія, божества і культи родючості
The ancient authentic Ukrainian religion, deities and fertility cults Досліджуючи роль хліба в українській автентичній культурі, ми зіткнулися з необхідністю приділити певну увагу і давньоукраїнській релігії, з якою пов’язано більшість обрядових дій з використанням зерна та хліба. Знання сутності
14 Хлiби до свят i на пошану
з’ясувати роль церемоніальної випічки в народних віруваннях і святковій обрядовості, прослідкувати логіку обрядових дійств тощо. Для цього нам насамперед потрібно визначитись із назвою автентичної релігії українського етносу і розмежувати релігійно-світоглядні вчення, що трактують давні українські вірування. Ми також зупинимося на з’ясуванні сутності окремих давньоукраїнських божеств та міфічних персонажів, які пов’язані з культами родючості і хліборобства.
давніх дохристиянських хліборобських культів і божеств допоможе краще зрозуміти символіку обрядового хліба,
Як називати автентичну релігію українського етносу?
To the issue of designating the authentic religion of the Ukrainian ethnic group?
В науковій літературі немає єдиного узгодженого терміну щодо назви автентичної релігії наших предків, яка існувала до прийняття християнства. Найчастіше використовують слова «язичництво», «поганство», іноді – «рідновірство». Назви «язичництво» і «поганство», якими зазвичай називають дохристиянську релігію українців, на нашу думку, є невдалими. У своїй праці «Язычество древних славян» академік Б.Рибаков писав, що немає більш туманного і невизначеного терміну, ніж «язичництво», який означає все нехристиянське (Рыбаков Б. , 1994, с. 3). У Біблії термін «язичники» вживається в значенні «іновірці». У науковій літературі цей термін аж ніяк не пов’язаний з конкретною вірою конкретного народу і є спільним для давніх родоплемінних релігій різних етносів, що проживали і проживають у різних країнах та континентах і дуже різняться за системою релігійних поглядів, моральних норм, обрядів і ритуалів. І. Огієнко дав пояснення походження і терміну «поганство». «Віру Христову світ сприймав дуже помалу, але таки сприймав, і сприймали її спершу головно вищі круги народу та його видатніша духовна інтелігенція по містах. А мешканці сіл, селяни (по-латині pagus – село, paganus – сільський, селянин, pagani - селяни) вперто й довго трималися своєї власної дохристиянської віри, віри «поганської» (цебто сільської)» (Іларіон, 1992, с. 5). В українській мові слова «поганські», «поганство» аж ніяк не асоціюються з іменником «селяни» чи прикметником «селянські», а трактуються як погані, тобто гірші за інших (недостойні, шкідливі) і явно несуть емоційно негативне забарвлення. Тому назва «поганство» сприймається як принизлива. Дохристиянські вірування українського народу відроджують і дають їм пояснення не лише науковці, але і рідновірські релігійні громади та їхні священнослужителі. Через значні втрати джерел автентичної релігії українського етносу, колосальні зміни у побуті, економіці, соціальній та політичній структурі українського суспільства, тотожне відродження давньої релігії у первісному вигляді є неможливим у наш час. Через це сучасні реконструкції
Хлiби до свят i на пошану 15
давніх культів і релігійного життя, новостворені молитви та обряди, які здійснюють релігійні громади рідновірів, не завжди ідентичні з оригінальними автохтонними, що існували до прийняття християнства. Тому назва «рідновірство» більше підходить для характеристики не давніх, а сучасних етнічних українських релігійних громад і їхніх вчень. Для означення давньої дохристиянської релігії українців ми будемо використовувати термін «архаїчне православ’я». Слово «православ’я» є автентичною самоназвою давньої віри наших предків, яка походить від двох слів: – «Права» – дохристиянська українська назва вищого божественного світу, і «славлення» – ритуальний спів
молитов, прославляння Бога і світу Прави. У своїх уявленнях про світобудову давні українці ділили світ на три частини: – Праву, Яву і Наву, де Права – світ божественний, Ява – світ реальний, в якому ми існуємо явно, Нава – світ померлих. «Права ж бо є зложена Дажбогом, А по ній, як пряжа, тече Ява, І та сотворила життя наше. А тоді, коли одійде, смерть наступає. Ява тече і твориться в Праві. Нава бо є після …», – записано у Велесовій книзі (Велесова книга, 1995, с. 13 д. 1). Від слова «Права» пішли такі слова як: «правити», «управляти» (діяти з Божою допомогою, оскільки керувати людьми або здійснювати релігійні відправи можна лише за допомогою Прави), «правда» (істина, що може бути підтверджена Правою), «правильний», «правий», (той, що діє згідно настанов Прави), «правило», «право» (норми громадського життя, встановлені Правою), «праведник» (людина що живе за законами Прави). В сучасній українській мові збереглося і слово «їй-право», яке вживають під час клятви, як синонім до слова «їй-богу». Збереження у назві дохристиянської релігії українців слова «православ’я» покаже історичну глибину і цінність нашої автентичної релігії, яка за тисячу років не зникла із повсякденного життя народу, а змогла укорінитися у християнських святах та обрядах і навіть закріпитися у назві тієї гілки християнства, що існувало на теренах колишньої Київської Русі. Цікаво, що поза цими територіальними межами східну гілку християнства не прийнято називати «православ’ям», за нею закріпились інші назви –«християнська церква східного (грецького, візантійського) обряду» або ж «ортодоксальне християнство». Для того, щоб не плутатись, про яке ж саме православ’я йдеться, дохристиянську релігію наших предків будемо називати «архаїчним православ’ям», тобто «стародавнім православ’ям». Стосовно назви сучасних вірувань, що існують на побутовому рівні серед українських селян, найкраще підходить термін «двовір’я», про який І. Огієнко писав: «З бігом віків постав так званий синкретизм, правильніше – двовір’я: поєднання дохристиянської віри даного народу з Вірою Новою, Християнством. І це двовір’я панує й сьогодні в світі, де сильніше, а де менше, але воно таки панує у всіх народів світу» (Іларіон, 1992, с. 6).
16 Хлiби
пошану
до свят i на
двовір’я» та «рідновірство». Автентичну дохристиянську релігію предків українського
мо «архаїчним православ’ям»; найпоширенішу в Україні гілку християнства – «ортодоксальним християнством» або «християнським православ’ям»; синкретичні погляди, що поєднують дохристиянські і християнські культи на побутовому рівні, – «українським двовір’ям»; а сучасні українські релігійні течії, що базуються на інтерпретаціях давньоукраїнської автентичній релігії та її сучасному переосмисленні і реконструкції, – «рідновірством». Детальніше зупинимося на тих божествах і надприродних силах, яких найбільше шанували хлібороби і яким часто присвячували обрядові дії і церемоніальний хліб.
Тому будемо чітко розмежовувати поняття «архаїчне православ’я», «християнське православ’я», «українське
народу називатиме-
Бог як творче начало та його історичні назви: Род, Сварог, Стрибог
Bog (God) as a creative source and his historic names: Rod, Svarog, Stribog Найголовнішим у культі родючості, звичайно, є Бог – «Без Бога – ні до порога». До Бога селяни зверталися і звертаються понині перед початком будь якої важливої справи – просять Божої допомоги, без якої, на їхню думку, ніякі діла не ладяться, і обов’язково дякують Богу після їхнього успішного завершення. Слово «Бог» є власною назвою верховного божества предків українського народу, яке в перекладі з давньоукраїнської означає «Творець». В українському фольклорі збереглося дієслово «бгати», що означає «творити», «створювати». «Сходьтеся до хати коровай бгати», – співається у весільній пісні. Саме бгати, а не місити чи пекти, бо складовими короваю є не лише матеріальні речі – борошно, дріжджі, яйця..., а й молитви, обрядові пісні, рухи, моральна чистота коровайниць (Творун С. , 2012, с. 121). Віра наших предків у Бога сягає в дохристиянські часи. «В договорі князя Ігоря з греками (944-945 рр.) читаємо про того, хто порушить цей договір: Да будеть клят от Бога і от Перуна», а в договорі Святослава 971 р.: «Да імєєм клятву от Бога, в єго же віруєм, в Перуна і Волоса, скотья бога» (Іларіон, 1992, с. 95). Із запровадженням християнства український народ визнав Ісуса Христа як сина Божого, Діву Марію – як матір Божого сина, але не сприйняв небесного отця Ісуса Христа – біблійного Ягве (Єгова), а продовжував і продовжує донині молитися своєму давньоукраїнському Богу. Дуже слушною є думка російського академіка Бориса Рибакова про те, що головні божества давніх слов’ян могли мати по декілька назв. Аналогічно і в християнстві, де «Діва Марія» має і інші назви – «Матір Божа», «Богородиця», «Пречиста Діва» тощо. Дошукуючись до назв головного бога русичів, він вважає синонімами слова «Род», «Сварог» і «Стрибог». «Сварог («Небесный»), Стрибог («Бог-отец») и, как увидим далее, Род («Рождающий»)
Хлiби до свят i на пошану 17
Б. , 1994, сс.
Слово «Стрибог» може трактуватися як старший Бог – старійшина, стрийко. У коментарі до тексту Б. Рибаков уточнює: «С представлением о Стрибоге как о божестве неба вполне увязывается и наименование ветров «стрибожьими внуками («Слово о полку Игореве») (Рыбаков Б. , 1994, с. 433). Ми ж до переліку цих назв, що, на думку Б. Рибакова, стосуються
– Бог, Род, Сварог, Стрибог – слово «Бог» є найуживанішим, ним замінили і головне християнське божество Ягве (Єгова) в російських та українських перекладах «Біблії», тому саме ця назва найбільш широко побутує нині, потіснивши інші,
тривалий час піддавалися гонінням.
– все эти слова могут означать одно патриархальное мужское божество…» (Рыбаков
432-433).
верховного божества русичів, пропонуємо додати слово «Бог» (Творець). Серед перерахованих назв верховного божества
які
У давній літературі ми також зустрічаємо згадки і про вшанування Рода, що відбувалося під час осінніх празників (храмових свят). «В Питаннях Кирика ХІІ віку читаємо: Адже се Роду і Рожаниці крають хліби і сири, і мед» (Іларіон, 1992, с. 114). Таке вшанування, за словами Івана Огієнка, відбувалося на Другу Пречисту, на День народження Богородиці 8-го (21) вересня (Іларіон, 1992, с. 115). Дослідник акцентує увагу на тому, що давні джерела, згадуючи про Рода і Рожаниць як про богів, не окреслюють їх значення. Таке часто трапляється, коли міфічні образи мають по декілька назв, і зосередившись на більш вагомій і часто вживаній, інші назви використовуються як синоніми, без пояснення їх суті. У даному випадку Род у давнину асоціювався із Богом-творцем, який сотворив або породив світ і все, що в ньому існує. З Родом пов’язані слова «народ» (народжені або створені Родом), «природа» (те, що знаходиться при Родові, під захистом Рода). Назва «рожаниці» могла асоціюватися з божествами жіночої статі, які опікуються культом родючості. У широкому розумінні – це і родючість ниви, і плодючість тварин, і забезпечення продовження роду людського. Цьому амплуа найбільше відповідають дві давньоукраїнські міфічні сутності – це Матір Сира Земля, яку вважають дружиною Рода, і богиня родючості – Макоша (про них йтиме нижче). Рибаков вказує на те, що Рода і Рожаниць вшановували не лише восени після збору урожаю, але і на Різдво (Рыбаков Б. , 1994, сс. 469-470). Восени наші предки могли вшановувати Бога насамперед як Рода – родителя урожаю, а на Різдво – як родителя (батька) Сонця. «В Іпатіївському літописі (ХV ст.) читаємо: Цар Сонце, син Сварогів, себто Дажбог» (Войтович, 2002, с. 628). Тому під час цих свят для назви верховного божества давніх українців слово «Род» підходить найбільше. Цікаво, що навіть у ХХІ столітті нам зустрічалися назви обрядових хлібів, що походять від дохристиянських назв Бога, – це калачі «сварожики» та «пиріг Род» (інша назва «Родові пироги»). Що стосується згадок про образ Рода, то тут існує три версії: 1) чотириликий чоловік; 2) орел, як варіант – сокіл; 3) небесна синь, як варіант – небесне сяйво. «З тих сивих літ великий Род став єдиним прабатьком, главою роду людського, всього, що є у світі. Його чотири обличчя звернені в усі сторони світу, аби усюди був лад» (Войтович, 2009, с.
2009, с. 15) . В українському пісенному фольклорі також
помітити близькість образів Бога (Господа) і Орла (Сокола). Оскільки верховне божество є найголовнішим у культі родючості (чоловічим началом, що запліднює Землю), високу місію орання та засівання ниви у давньому українському фольклорі також здійснює сам Бог. У християнізованій ще-
18
пошану
Хлiби до свят i на
Такому опису
ідола, якого називають Родом або Світовидом. Разом з тим Войтович описує Рода і як птицю сокола із злотавим пір’ям, який своїм сяйвом відігнав темряву і зніс золоте яйце. «З того Золотого яйця народився блаженний Вирій-рай, посеред якого стало рости Дерево життя. Змахнув крильми Сокіл-род та й злетів на самий вершечок дерева. Вимостив собі золоте гніздо і став там жити та творити світ. З того яйця зродився світ – земля і небо» (Войтович,
20).
Бога з чотирма обличчями відповідає верхня частина Збручанського
можна
дрівці Господь оре традиційним способом, ходячи за плугом у супроводі святих, які йому допомагають. У більш давньому фольклорі він літає над нивою у вигляді орла і оре та засіває своєю магічною силою, а заволочує крильми: В полі, в полі, плужок оре Приспів: Щедрий вечір, добрий вечір! Добрим людям на здоров’я (повторюється після кожного рядка), За тим плужком Господь ходить, Святий Петро поганяє, Божа мати їсти носить, Їсти носить, Бога просить… Орел поле поорав Та пшеницю посіяв, Крилечками волочив, Дрібний дощик промочив. Роди, Боже, пшеницю І усяку пашницю… Також по допомогу до Сокола–Бога звертаються женці в жнива перед початком роботи на кожній ниві: Перелети, Соколе, Через наше поле, Поможи нам, Боже, Цієї нивки дожати Та й другої почати… Іван Огієнко і Володимир Шаян у описах верховного божества предків українського народу (Сварога) схильні вважати його схожим до небесної синяви або небесного світла. «Можливо, що на початку єдиним головним богом був у нас Сварог, бог Неба, сам Небо й світло. Він був основою всього, це – прабог, владика світу. Сварог – батько сонця й вогню, і вже від нього пішли всі інші боги, як Сварожичі. Даждьбог, бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти, Сварожичі. Слово «Сварог» зв’язують з індійським svar, svarga – Небо, сонце, сонячне світло» (Іларіон, 1992, с. 96). «Сварог Синій – це старослов’янські Небеса і сам Найвищий Прабатько і Творець Усесвіту. Він – найвища Істота – не є антропоморфізований» (Шаян, 1995, с. 267). Не виключено, що сучасне християнське звертання до Бога – «Отче наш, що єси на небесах», у давньоукраїнській дохристиянській
Хлiби до
19
молитві могло звучати як «Отче наш, що є синь на небесах». Отже верховним божеством в архаїчному православ’ї був Бог (творець), якого могли називати і іншими іменами – Род (родитель), Сварог (небесний) і Стрибог (старший Бог). Він міг проявлятися у вигляді чотириликого чоловіка, який одночасно контролював чотири сторони світу, птаха – сокола (орла), що сидів на священному дереві і спостерігав за трьома світами одночасно, або як небесна синь чи небесне
свят i на пошану
сяйво. Тисячолітній християнський вплив наблизив розуміння сутності Бога у сучасних українців до канонів християнського віровчення, тим самим дещо віддаливши його від давніх автентичних уявлень українського етносу і відокремивши назву «Бог» від інших – «Род», «Сварог», «Стрибог».
уподібнювалась вагітній жінці, а дозрівання злакових
народження дитини. З цим пов’язане пошанування Матері-землі…» (Конопка В. , 2016, с. 123). «Земля – наша мати, вона родить нам усе, що потрібно» (Іларіон, 1992, с. 34). Повага до землі така велика, що навіть діти, коли побачать, що хтось із хлопчаків б’є батіжком або прутиком по землі, припинять такі дії, зауваживши: «гріх бити землю, вона наша мама» (Данильченко, 1869, с. 34). Землю також називають годувальницею, вона в нас божа, праведна, свята. «Зневажиш землю-хазяйку – розсердиться не на байку», «Земля дає все і все забирає», «Держімося землі, бо земля держить нас» – повчають народні прислів’я. Багатство, достаток і урожай селяни також пов’язували із землею. «Будь багатим, як земля» або ж «Щоб ся мав, як свята земля», – говориться в традиційних українських побажаннях. За народними віруваннями земля жива, все чує і бачить, прогинається, як по ній йде грішник, а може і розступитися, поглинувши його. Землею клянуться і та клятва є найсвятішою: «Земля буває найвірнішим свідком, тому в Україні ще й тепер при найвищій клятві, на доказ правди, їдять землю або цілують її: земля Свята, і не подарує тому, хто не дотримає слова» (Іларіон, 1992, с. 34). Українці вважають, що Свята
20 Хлiби до свят i на пошану Культ Матері Сирої Землі The Cult of Mother-Earth Дуже шанованою в українців є і Матінка Сира Земля. Не дивлячись на те, що у християнстві немає культу землі і їй не знайшлося прототипів серед святих та мучени
ків, як і часу для вшанування у християнському церковному календарі, образ Матері Сирої Землі зберігся в українському фольклорі, віруваннях і особливо у аграрних обрядах. Про вшанування Землі як матері читаємо у науковій літературі: «Згідно уявлень первісних землеробів, засіяна нива
зем
ля приймає не всіх, а великих грішників може сама з ями викинути після поховання: Знаки родючості на вишивці, символізують Матір Землю і засіяну ниву Сварга в ромбі – поєднання символів Неба і Землі
-
– до
-
«Великого грішника по смерті Свята земля може й не прийняти, і той тиняється по землі неприкаяний (непокаяний), а бувши похований – не згниє. Звідси пішло і прокляття: «Бодай тебе Свята земля не прийняла!» (Іларіон, 1992, с. 35). Обряди задобрювання землі, принесення їй жертви, що здійснювалась шляхом закопування на ниві залишків обрядових страв, влаштовування трапез у полі, розстеляння скатерки і покладання хліба та страв на ниві супроводжували всі важливі аграрні починання або звершення. Подібні ритуали відбувалися також перед початком або по закінченню збору диких плодів та цілющих трав. «Той, хто починав збирати лікарське зело, мусив упасти на коліна і молити Матір Сиру Землю, щоб дозволила нарвати з себе зілля» (Войтович, 2002, с. 294). У міфологічному вимірі Землю часто вважають дружиною Неба (Сварога, Рода). «Земля-Мати – то дружина Рода, якій Бог надає життєдайної сили» (Войтович, 2002, с. 294). «… в народі кажуть, що сині волошки – то слід від поцілунків Синього Неба своєї коханої Матері Землі» (Шевчук, 2014, с. 91). На стародавніх українських вишивках і писанках можна побачити уособлення Матінки Сирої Землі у вигляді жіночої фігури з рослинами, птахами і деревом життя. Дерево іноді зображувалось на голові у богині, рослинні паростки – атрибути на жіночій фігурі. Символом Матері Землі є узори, що містять квадрати (ромби), які можуть бути заштриховані або містити крапки по центру – це символ засіяної ниви (штрихи – слід від борони, крапочки – зерно). Божич (Дажбог, Сварожич,
Хлiби
21
Рожество) Bozhych (Dazhbog, Svarozhych, Rozhestvo) Досить шанованим божеством в українських хліборобів було святе Сонце – податель тепла і світла, без якого життя на землі було б неможливим. За високу місію дару
тепла і благодаті для людей, рослин і тварин його називають Дажбогом – божеством, що дає, дарує. Сонце вважали сином Бога, а звідси походять його інші назви – Божич (син Бога), Хліб зільник для Матері Землі. Волошки – поцілунок Неба коханої Землі
до свят i на пошану
вання
Колядники з зірками, схожими на сонце
Сварожич (син Сварога) і Рожество або Різдво (син Рода). Як ми писали вище, Бог, Сварог, Род, Стрибог – слова синоніми, що означають назву верховного бога давніх українців. «По Сварозі «царствова син єго, іменем Солнце, єго же нарічють Даждьбог. Солнце царь, син Сварогов, єже єсть Даждьбог, бо муж силен» – пише Іван Огієнко з посиланням на Іпатіївський літопис та південнослов’янський переклад візантійського Хронографа VI-VIII ст. (Іларіон, 1992, с. 102). Святом на честь народження Сонця у давнину було Різдво, яке після хрещення Русі стало Різдвом Христовим. Саме в найтемнішу пору року (період зимового сонцестояння) народжувався Божич – молоде Сонце. Різдво Сонця святкували в ніч з 24-го на 25-те грудня. 22-ге, 23-тє і 24-те грудня – дні зимового сонцестояння, коли ніч найдовша, а день найкоротший. 25-го грудня день збільшувався на одну хвилину, цей початок збільшення світлового дня наші предки вміли визначати. Сонце Дажбог (Божич, Сварожич) міг бути тим, оспіваним у колядках, сином Божим: «Ой радуйся, земле, син Божий народився». Саме відродження сонця, збільшення світлового дня, що принесе незабаром тепло, з нетерпінням чекає земля і радується добрій звістці – син Божий народився. Про зв’язок Сонця і Різдва (Рожества) йдеться у давніх українських колядках. Так, у колядці,
с. 351).
22 Хлiби до свят i на пошану
записаній П. Чубинським в Ушицькому уїзді, Різдво – це «чудо чуднеє вогнем страшнеє», якого злякався святий Петро. … Ой здибало мене чудо-чуднеє, Вогнем страшнеє! А я жахнувся, назад вернувся! – Ой не єсть то, Петре, ніяке чудо, А то єсть святе Різдво, Було єго взяти, Петре, на руки, Сюди принести, на стіл покласти. Зрадовали би ся всі святиї, Що перед ними Різдво сіло. Ой дай, Боже! (Чубинский, 1872,
В іншому варіанті, записаному В.Гнатюком, Різдво постає у вигляді голуба, в якого з рота та очей сяяв вогонь, процитуємо за К.Сосенком: …Мене перейшло сиве голуб’є, Ой я того си та й перепудив, Тому зи рота поломінь пашить, Тому із очей іскри скакали. Ти, святий Петре, то святе Різдво! Ой ми устаньмо та й уклонім си, Господу Богу та й помолім си (Сосенко, 1994, сс. 57-58). В обох колядках «Різдво» величається святим і є певною світлоносною (вогняною) субстанцією, якій вклоняються вищі сили (святі), яку можна покласти на столі або яка самостійно сідає. Це означає, що назву свята «Різдво» (Рожество) не варто пов’язувати лише з народженням Ісуса Христа, вона може бути більш давньою і походити не від процесу народження (дієслова), а від слова Род (іменника), що означає власну назву верховного Бога – родителя світу, тобто означати нащадка Рода. Пташина іпостась Різдва – «сиве голуб’є» також може вказувати на його зв’язок з Родом, адже Род міг перебувати у вигляді птаха – Сивого Сокола, що звив своє гніздо на верхівці світового дерева, і звідти спостерігає за світом. Його син відповідно був схожий до сивого голуб’яти, якому з рота «поломінь пашить», а з очей іскри скачуть. Вогняна сутність Різдва «чудо-чуднеє, вогнем страшнеє» дає підстави асоціювати його саме з сонцем. Зірки українських колядників, що славлять народження Ісуса, за формою також найбільше нагадують сонце. Сонце найбільше вшановували у дні зимового і літнього сонцестоянь та під час свят, наближених у календарі до весняного і осіннього рівнодень. Святами, що символізують перемогу світла над темрявою, були Благовіщеня, Благовісника і Великдень. Благовіщеня знаменує благу вість, що день переміг ніч, а земля прокинулася від зимового сну і може прийняти насіння ярих культур у своє лоно. Цього дня освячували зерно для весняної сівби. Великдень – остаточна перемога світла (дня, весни) над темрявою (ніччю, зимовими холодами). Вершини своєї могутності Сонце досягає у дні літнього сонцестояння. Святом на честь цієї події є Купало. У давнину воно відмічалося в ніч з 23-го на 24-те червня. Це період не лише найбільшого розквіту сонячної енергії, але і початок її згасання. Назву свята «Купало» можна трактувати, як початок скочування сонця з небесного купола. «Купало» – сонце з купола пало. Після літнього
Хлiби до
23
свят i на пошану
сонцестояння, коли сонце піднімається над землею найвище, з кожним наступним днем рівень його висоти над горизонтом стає меншим.
зв’язок свята з по
сонячного згасання (па
з небесного купола) вка
традиційний купальський
котити з горбів запалені
Сонця
від
На
чатком
діння
зує
звичай
колеса. Відповідником
на землі, який також дає тепло, світло і захист
темних сил, є
Цікаво, що
українському фольклорі
також називають «сварожичем». Культ
використовується
українській обрядовості. Це видобування нового
і літнього сонцестоянь –
Різдво і Купала, запалення вогнищ до
і осіннього рівнодень. Весняному рівноденню присвячені благовіщенські свічі і великодні багаття, а осінньому – запалення свічки, лучини або каганця в оселях на свято Семена. Не виключено, що саме із сонцем пов’язане і свято Калити. Воно знаменує собою початок найтемнішої пори у рокові, коли сонце наче ховається у калитку (торбу) для переродження (відродження) і виглядає звідти лише до обіду. Люди говорять, що в цей період день триває лише до обіду. Сонце є дуже шанованим божеством, проте, як і Матінка Сира Земля, воно не має чітко визначених християнських прототипів в українському двовір’ї. Досить віддалено Сонце (Божича) можна асоціювати із самим Ісусом Христом, оскільки кожен з них є Сином Божим. А днем народження Сонця, як і Ісуса Христа, є Різдво. Слід зауважити, що число і місяць народження Ісуса Христа – невідомі, святкування Різдва Христового 25 грудня було започатковано у 431 році на Ефеському соборі, який і ухвалив рішення відзначати Різдво Христове у дні вшанування культу сонця у Римській імперії (Лотоцький, 2017).
24 Хлiби до свят i на пошану
world, the deity of fertility, knowledge and wealth В архаїчному православ’ї з культом родючості найбільше пов’язані Велес та Макоша. Велес – володар світу померлих, божество багатства, достатку, родючості, а також покровитель торгівлі, ремесла, знань, культури і мистецтва. Християнські письмові джерела називають його «скотій бог», на що І. Огієнко вказує: «Слово «скот» в давнину
вогонь.
в
вогонь
вогню широко
в
вогню в дні зимового
на
весняного
Велес – володар світу предків, божество родючості, знань, багатства Veles – the lord of the ancestry’s
визначало взагалі багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес – це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців, ніби лат. Меркурій» (Іларіон, 1992, сс. 104105). Велес також є великим вчителем, що навчив людей вирощувати хліб, займатися, ремеслами, торгівлею, мистецтвом і саме головне – жити за Божими законами. «То Велес учив праотців наших землю раяти і зерно сіяти, і жати віна-вінча на полях страдних, Добування живого вогню на Купала, м. Вінниця, 2010 р
його,
отця божого» (Велесова книга, 1995, сс. 56-57, д.8(2)). Велес був володарем Нави – світу померлих. Слово «welis» у перекладі з литовської означає покійник, а «welci» - душі померлих (Рыбаков Б. , 1994, с. 423). Аналізуючи зображення на Збручанському ідолі, Б.Рибаков показує місце і роль Велеса в світогляді наших предків: «Плоскость земли с хороводом людей поддерживает еще одно мужское божество, изображенное коленопреклоненным. С этим полухтоническим божеством нижнего мира естественнее всего отождествлять Велеса. Существенное отличие збручанской композиции состоит в том, что символ изобилия – рог здесь принадлежит не мужскому божеству, а женскому, возглавляющему всю композицию» (Рыбаков Б., 1994, с. 427). Жінку з рогом на фронтальній стороні ідола дослідники асоціюють з богинею родючості Макошею, її вважають дружиною Велеса. «Мокоша стояла на Горі біля двору теремного, тоді, як її божественний чоловік, Влес, стояв на Подолі, на березі Почайни» (Наливайко, 2004, с. 94). Велеса зображують внизу, оскільки він був господарем царства померлих предків. Велеса дуже шанують землероби, адже коріння рослин знаходиться в землі і згідно вірувань сягає іншого світу. У світі Велеса перебуває і насіння, особливо озимина, якою Велес разом з померлими предками опікується взимку. Тому селяни вшановують Велеса взимку під час Зимових святок, а влітку підчас жнив залишають йому в полі незжатою Велесову (Власову, Спасову) бороду. Рослинним символом Велеса є квітка васильок (ocimum), її ще називають «базилік церковний». У фольклорі та народних віруваннях з культом Велеса пов’язують тура (бика),
Макош) - богиня родючості Makhosha (Mokosha, Makosh) as the goddess of Fertility Макоша (Мокоша, Макош) – богиня родючості, покровителька жінок і дівчат, жіночого
Хлiби до свят i на пошану 25 і ставити
і
городництва), сприяє вдалому одруженню, урожаю, приплоду. Іноді її називають Великою Богинею. Васильок (ocimum) символ Велеса Букетик з васильків на весільній сорочці молодого
снопа до огнища,
честити
як
ведмедя та вужа (іноді змій, як представників нижнього світу, підземелля). Культ Велеса у християнстві було замінено Власієм, Василем, Спасом, Святим Миколаєм. Макоша (Мокоша,
господарства та рукоділля (прядіння,
Б. Рибаков вважає Макошу богинею родючості «земного плодородия» (Рыбаков Б., 1988, с. 128), а саме слово «Макоша» трактує як матір коша (збору, урожаю). «Макошь (если верно именно такое правописание) вполне может быть осмыслена как Макошь – «мать хорошего урожая» (Рыбаков Б. , 1994, с. 386). С. Наливайко виводить назву «Макоша» з давньої індоєвропейської мови, на його думку, термін в перекладі із санскриту означає «Велика Богиня» (Наливайко, 2004, с. 79). В деяких регіонах України співзвучним словом «моша» називали жінок, які приймали пологи, тобто, як і богиня родючості, сприяли народженню здорового потомства, опікувались породіллями: «Моша (по теперішньому – акушерка, яку кликали до породіллі…» (Маковій, 1996, с. 13). День, присвячений жіночому божеству, – п’ятниця, цього дня існують заборони на жіночу працю – не можна мити голову, пекти хліб, золити білизну, прясти кужіль, ткати, шити. Проте саме в п’ятницю починали зажинки – здійснювали в полі ритуали по вшануванню культу родючості, супроти п’ятниці йшли свататись, досить часто в п’ятницю випікали весільний коровай. Б.А Рибаков вказує, що Макошу весною і восени зображували по різному, восени: «Макошь указывает на землю, уже произрастившую растения, тогда, как в вышивках, связанных с весенними обрядами, Макошь воздевает руки к небу, к верховному божеству с мольбой о солнце и дожде для только что посеянных семян» (Рыбаков Б. , 1988, с. 126). Богиня родючості дійсно тісно пов’язана з річними циклами, а руками, на нашу думку, показує напрямок росту для рослин. Весною вона дає нове життя і, піднімаючи руки до неба, наказує рослинам тягнутися вгору, влітку, розвівши руки в сторони, або поклавши на пояс, заохочує до росту в ширину та наливання плодів, а восени, опустивши руки донизу, показує інший напрямок – початок відтоку урожайної сили в коріння або до насіння, яке спочиває в землі. Восени Велику богиню уособлює Матінка-Покровонька, яка покриває землю сніжком, а дівчат женишком, або ж Свята П’ятниця (Параскева П’ятниця), яку зображують у вигляді жінки, що блукає світом у пошарпаній одежі, із розпущеним волоссям, заглядаючи у вікна до жінок та дівчат, щоб дізнатися, чи пам’ятають вони про неї, чи шанують її культ. Взимку Велика Богиня знаходиться в царстві свого чоловіка Велеса, а в Новорічну ніч Велес (Василь) виводить Макошу (Маланку)
26 Хлiби до свят i на пошану
зі світу Нави у світ Яви. Зауважимо, що Новий рік наші предки відмічали ранньою весною, коли сходив сніг і земля готова була прийняти насіння у своє лоно. В українській обрядовості і фольклорі збережені окремі фрагменти, з яких ми можемо припустити, що вшанування культу Богині Родючості відбувалося декілька разів на рік і пов’язувалося з уявленнями про її весілля (Новий рік), вагітність (період від Великодня до Трійці), період плодоносіння (жнива, свято Маковія) і відхід у світ померлих предків (пізня осінь). На стародавніх українських вишивках і писанках Велику Богиню може символізувати вазон, де гілки та квіти, наче руки, тягнуться вгору, плоди з насінням опускаються
донизу, а вишукана форма горшка нагадує жіночий силует у дзеркальному відображенні (вниз головою). Горщик-ваза символізує період, коли Богиня спочиває взимку. Тут можна провести певну аналогію із зображеннями Великої Богині в трипільській кераміці. Ми також бачимо три типи жіночих статуеток. Перший тип – це жінки з непропорційно великими сідницями і занадто малим торсом та головою. Другий тип – тендітні і стрункі діви. Третій – жіночі статуетки з ознаками вагітності. Зазвичай поважні дами з величезними сідницями відпочивають, сидячи в кріслі. Їхні голови майже не виходять за ширину шиї, і швидше нагадують штир з очима, ротом та носом у верхній частині. Така фігурка могла символізувати Велику Богиню пізньої осені та взимку, коли її фігура була схожа до коренеплоду, який в цю пору є непропорційно великим і спочиває в ґрунті, натомість як верхня частина (колись розкішна зелена маса) є досить маленькою. Гостра голова готова пролізти крізь землю, щоб знову почати ріст і переміщення життєдайних соків і поживних речовин з коріння в стебло. Стрункі і тендітні діви уособлювали Богиню Родючості весною, яка була схожа до паростків, що тягнуться вгору до сонця. Вагітні Богині символізували зав’язь нових плодів і очікування нового врожаю. Рослинним символом Макоші є мак. Голівка стиглого маку з великою кількістю насіння у невеликій за розміром ємності символізує плодючість. Красиві, але дуже невитривалі квіти маку символізують красу і швидкоплинність дівоцтва (юності). «Дівочий вік як маків квіт, вдень цвіте, а вночі опадає». Цікаво, що голівки стиглого маку були серед атрибутів і античної богині родючості. На рельєфі І ст. до н. е., що зберігається у Музеї образотворчого мистецтва ім. О.С. Пушкіна у Москві, ми бачимо богиню родючості, яка постає
Хлiби до свят i на пошану 27
з землі з колосками і Богиня родючості виходить із землі. Античний рельєф, знайдений на території України, зберігається у Москві Трипільські керамічні фігурки – богині родючості
маківками у обох руках. На лінії розмежування з землею, звідки виходить богиня, ми бачимо і змій, які її супроводжують при виході з того світу. Серед тварин, які близькі до культу богині родючості або безпосередньо є її втіленням, можна назвати корову. Неспроста українці називають корову годувальницею, а на свята першою пригощають освяченим обрядовим хлібом. Марія Гімбутас також серед символічних образів, при допомозі яких у стародавньому мистецтві зображували Богиню відродження і регенерації природи, називає голову великої рогатої худоби (Гимбутас, 2006, с. 244). З прийняттям християнства культ Великої Богині було замінено культами Богородиці, Маланки, Параскеви П’ятниці. Макошу як матір урожаю вшановують на свято Маковія.
– міфологічне уособлення весняного гону, вегетації
as a mythical embodiment of spring mating and vegetation
28 Хлiби до свят i на пошану
уособленням вегетації – сили, яка забезпечує проростання та буяння зелені в тому числі і хлібних сходів, був Ярило. «Божка цього звичайно вважають богом літнього розцвіту творчих сил природи, весінньої плодючості» – пише І. Огієнко (Іларіон, 1992, с. 111). У словнику Віталія Жайворонка можна прочитати, що Ярило був уособленням весни в чоловічому образі або виступав їй парою, серед значень слова «ярий» – весняний, яскраво-зелений. Місяць Ярила – ярець (травень). А ще він вважався заступником сівачів, який сприяв пророс
танню ярових сходів: «де ступить – проростає яровий хліб, подивиться
у лісі з’явиться – птахи заспівають»
– в його власному первісному
це видно вже з імені його, що походить від слов’янського слова яро або ярь – «весна», від якого й хліб, котрий сіють навесні, називається яриною» (Максимович, 2002, с. 80). Уявляли Ярила в образі красивого юнака в білій полотняній одежі, на білому
з вінком весняних польових квітів на голові
Деревам він
носить листя, а землі – зелену траву. З прийняттям християнства обряди, пов’язані із вшануванням Ярила, перемістилися на свята Георгія Побідоносця (Юрія), відзначається 23 квітня (6 травня), Миколи Весняного (Квітчатого) 9 (22) травня, Семена Зілота 10 (23) травня та Зелену Неділю.
Ярило
Yarylo
Міфологічним
-
у поле – квіти розквітають,
(Жайворонок, 2006, с. 663). М.Максимович вказує: «Ярило
значенні є богом весни, Весняком, як
коні,
(Войтович, 2002, с. 614).
при-
Свято Георгія Побідоносця українці називають святом Юра. Народна назва свята «Юрія» співзвучна зі словами «ярий», «Ярило». Цього дня селяни цілими родинами разом з дітьми ходили в поля оглядати сходи зернових культур, проказували молитви і замовляння, а потім прямо посеред хлібної ниви влаштовували трапезу, яка могла у більш давні часи присвячуватись Ярилу. На свято Миколи Весняного також влаштовували гуртові заздравні обіди під відкритим небом, які за словами О. Воропая, звалися «нікольщиною» (Воропай, 1991. Т. 2, с. 126). Підчас святкування Миколи Весняного у селі Бохоники Вінницького району у 1993 році ми побачили аж чотири персоніфіковані образи Святого Миколи, які дуже нагадували описи дохристиянського Ярила. Вони були у білих вишитих сорочках і білих полотняних штанах, груди перев’язані навхрест рушниками або стрічками, за які впихалися живі квіти, а на головах – пишні вінки з квітів та трав. Місцевий фольклорний колектив «Брикса» під керівництвом Г.Ф. Коваль зробив реконструкцію давнього свята Миколи Квітчатого, яке Ганна Филимонівна запам’ятала з дитинства з розповідей свого діда. Суть його полягала в тому, що на кожному кутку села обирали свого Миколу, який повинен бути гарним хазяїном, прикладом для інших. До нього приходили господині сусідки і просили бути їх «Миколою Квітчатим», посіяти гречку і постригти овечку, оскільки народна мудрість повчає: «до Миколи не сій гречки, не стрижи овечки». Отримавши згоду (а від такої честі відмовлятися не можна), жінки одягають «Миколі» на
столі,
кладуть ягнятко, яке
діти.
стрижки овець.
Хлiби до свят
на пошану 29
i
квіти.
з процесією обходить
будинки на своєму кутку. В кожному дворі господині дають йому сито з гречкою. «Микола» тричі обходить господаря і господиню, посіваючи їх. При цьому всі присутні співають: Роди, Боже,
на кашу, На
родиноньку нашу, А бджілкам на мед цвіти
Діточок посолоди, А
голову вінок з квітів, груди перев’язують барвистими стрічками або рушниками, за які в кожній хаті йому впихають
«Микола»
всі
гречку
всю
–
нам на гречаники, Смачні виплиганики. Після чого Миколу запрошують до хати, дають йому в руки ножиці для
На
покритому домотканим рядном,
притримують
Микола здійснював символічну стрижку – навхрест вистригав лише чотири пасма вовни, а потім м’яв її в руках і роздував по килиму. Ці дії також супроводжувалися піснею: Свято Миколи Квітчатого, с. Бохоники, кадри з телепередачі "Від Коляди до Калити", 1993 р
Святий Миколаєчку, Пострижи нам ярочку, Ярочку, яриночку –Цю божу твариночку, Барана рогатого Для роду багатого. А вовну розправ, помни Дівчатам на килими, На вовну теплом дмухни –Нам на теплі кожухи. У кожній хаті Миколі Квітчатому у кошик клали хліб, печиво «миколайчики» та інші страви і напої, які той ніс на майдан, де збиралося майже все село. Починалося масове дійство виконанням молитви та весняного хороводу. Виконавці ставали у три кола, які під спів рухалися в різні сторони, змінюючи напрям руху після кожного куплету. По центру у першому колі були Миколи Квітчаті з хлібом в руках, навколо них – діти. Отаннє, найбільше коло робили дорослі. Літні люди стояли трішки осторонь біля кошиків зі святковими стравами і напоями. Вони разом зі всіма виконували молитву та допомагали співати веснянок, але участі у хороводі не брали. Після виконання молитви та веснянки відбувалася колективна трапеза, потім влаштовували гуляння з танцями під супровід музик. Чоловіки та парубки цього дня ще й каталися на конях, об’їжджаючи свої поля і випасаючи тварин на свіжій траві. З Ярилом також пов’язані вшанування трав і зелені на Зелену неділю та лікарських рослин на свято Семена Зілота. Через тиждень після Зеленої неділі, у понеділок на свято Шуляка (Розори, Розигри), що є першим днем Петрівчаного посту, відбувалися похорони Ярила. Про це згадує О. Воропай: «У перший понеділок Петрівки – похорон Ярила» (Воропай, 1991. Т. 2, с. 177). М. Максимович описує сутність такого обряду у Воронежі: «У Воронежі у перший понеділок Петрівчаного посту «ховали солом’яну ляльку Ярила, за якою жінки голосили з різноманітними примовляннями» (Максимович, 2002, с. 81). Він також описує обряди на свято Розигри в Новгород-Сіверському краї над Десною,
30 Хлiби до свят i на пошану
березових гілок, обвивають їх квітами, потім несуть з піснями по селу й довкола села і нарешті кидають їх у річку. Ці проводи весни, що їх символізує потоплення берези, називаються там проводами Дреми» (Максимович, 2002, с. 84). Певні обрядові дії – спалювання, розривання або потоплення символу ярини – зелених гілок або молодих дерев збереглися в купальській обрядовості. Свята Купала і Шуляка (Розори) близькі за часом проведення. В цю пору соковита зелень припиняла свій ріст, а її буйна вегетативна сила переходила у насіння. Миколайчики
які можуть мати відношення до похорон Ярила, хоч їх називають похоронами Дреми: «Зрубавши кілька
Сім’ярегл (Симарегл, Сімаргл) – міфічне уособлення сили, що допомагає плодоносити – вивергати сім’я (насіння)
Sim’yaregl (Simaregl, Simargl) as a mythical power promoting fruit bearing and giving semen (seeds)
Наступником Ярила був Сім’ярегл (Симарегл, Сімаргл) – міфічне уособлення сили, що допомагає вивергати сім’я (насіння). Якщо Ярило сприяв проростанню рослин і збільшенню їх зеленої маси, то Сім’ярегл сприяв плодоносінню – появі зав’язі плодів, вигону колосся. В. Войтович вказує, що «Сімаргл – охоронець земних плодів, посівів, урожаю. У повчаннях проти язичництва ім’я Сімаргла стоїть поряд з іменем «матері врожаю» Макошею» (Войтович, 2002, с. 472). Сама назва «Сімарегл» («Сім’ярегл») означає того, що сприяє виверженню сімені, появі зав’язі плодів. Назва цієї міфічної сили складається з двох частин, перша – «Сіма» – означала «сім’я» (насіння, зав’язь плодів), друга –«регл», є частиною дієслова, що означає вихід з середини – «вивергає», «виригає», «рече». З появою зав’язі плодів, викидання колосся та цвітіння жита пов’язані свята Вшестя, Русалчин Великдень, Трійця (Зелена неділя), Шуляка (Розори). Зокрема свято Вшестя або Вознесіння у хліборобів асоціюється не лише з вознесінням Ісуса Христа на небеса, але із вшестям (викиданням) хлібного колоса. Русалчин Великдень (четвер напередодні Зеленої неділі) знаменує початок цвітіння хлібів. Зелена неділя або Трійця – свято, що має дві народні назви: перша вказує на вшанування зелені (присвячена Ярилу), друга «Трійця» – вказує на появу третьої сили – зав’язі зерна і плодів (присвячена Сім’яреглу). Ця третя сила з’являється в результаті поєднання чоловічої вогняної енергії Неба з вологою жіночою Землі. Старіння рослинності уособлювали Дідух та Кострубонько. Дідуха виготовляли в жнива з достиглого колосся із зерном, а Кострубонька – восени з обмолочених снопів. Дідух і Кострубонько – старі солом’яні духи хлібного поля Didukh and Kostrubonko as old straw spirits of the grain field Назва «Дідух» походить від слів «дід»- предок і «дух», уособлює духів ниви і духів предків, які оберігають збіжжя в осінньо-зимовий період і
Хлiби до свят i на пошану 31
вечора до Нового року.
колись наступав весною.
має вигляд снопа
триярусного)
гостюють у наших оселях від Святого
Нагадаємо, що Новий рік
Дідух
(здебільшого
або деревця («Дерева Роду», «обжинкової квітки»), сплетеного із колосся хлібних культур. Деревце виготовляли в полі в останній день жнив, на обжинках. Потім Дідуха у вигляді снопа або обжинкової квітки приносили з поля в двір господаря і до Святого вечора зберігали в клуні або в коморі разом зі збіжжям. На Святвечір Дідуха урочисто вносили до хати, ставили на покуті – найпочеснішому місці за святковим столом. На Василя (Новий рік) хлопчик посівальник, що першим зайшов до хати, обмолочував дідуха макогоном і його зерном
здійснював обряд посівання. Господарі збирали зерно з долівки і додавали до насіння ярових культур або згодовували худобі і птиці, щоб краще плодилася. Солому від дідуха спалюють у саду, вірять, що дим з неї корисний для дерева. «... щоб всі палили дідуха, то завше дерево родило б та не було б шкідників» (Петров, 1930, с. 36). Спалення дідуха нагадує давній поховальний обряд слов’ян. Із димом духи відходять на небеса, щоб знову повернутися на ниву. Кострубонько (Коструб) мав вигляд солом’яного опудала, виготовленого з обмолочених снопів, чуб і бороду іноді робили з колосків. «Колись, було, на полі скрізь по шляхах стояли такі маняки, пороблені з соломи, щоб видко було, де шлях. Бо то, як завируха, то геть позамітає шляхи; а по тих дідах видко, кудою йти. А на поворотах стояли великі діди геть і з руками і з головою, а чуб з колосків. Звався «Дід Кострубатий». Були йому і пісні складені, бо весною ховали його. Вони його з поля не брали такого солом’яного діда, тіко так, було, де-небудь у хаті зберуться, п’ють горілку, співають і кажуть, що Кострубонька ховають» (Кримський А. , 2005, с. 327). Згідно народних традицій, проїжджаючи повз Коструба, йому потрібно вклонитися і сказати: «Помогайбі, діду кострубатий!» «Усі, хто мав тютюн, то кидали йому, щоб курив та
32 Хлiби
i на пошану
не заснув, та з дороги щоб не збив. А були такі люди що й рибку йому кидали та бублика» (Кримський А. , 2005, с. 327). Кострубоньку жертвували і чоловічий одяг, одягали в стару свитку, шапку, щоб не змерз. Збереглися народні молодіжні ігри з виконанням обрядових пісень-веснянок про Кострубонька: «В неділю дівки збираються на горбках, вигонах і вибирають парубка за Кострубонька;
до свят
Хлiби до свят i на пошану 33 Майстер-клас із виготовлення дідуха, ВННІЕ ТНЕУ, 2016.
свят i на
а поміж себе виберуть дівку, що повинна плакать над Кострубоньком. Парубок лягає на землі, наче помер, а вибрана дівка стає на коліна й удає, що вона плаче і приказує: «Кострубоньку, мій голубоньку!» А дівки беруться за руки, як до веснянки, стануть навколо Кострубонька і співають… Ой умер, ой умер мій Кострубонько! Ой умер, ой умер мій голубонько! Чи ж я тебе не любила, Перстенків не носила? Перстенки продавала, Тобі тютюн купувала, Помагайбі казала… Як переспівають, всі разом ногами тупнуть, і тоді та, що плакала, втікає, а Кострубонько доганяє. Всю гору збігають: шляхи, вигони, садки; аж як пійме Кострубонько й поцілує, тоді йдуть до гурту й вибирають другого Кострубонька і другу дівку» (Кримський А., 2005, с. 325). Як бачимо, зміна вегетаційних періодів відбувалася через поховальні обряди, влітку хоронили Ярила, символ весняного гону і розмаїття зелені, весною хоронили його солом’яних антиподів Дідуха і Кострубонька. Оновлення відбувається через спалення або потоплення, а вогонь і вода дають нове життя. На зміну старому солом’яному символу родючості знову приходив зелений, ярий (Юрій, Ярило).
Культ предків в системі культу родючості
The cult of ancestors in the system of fertility cul За віруваннями давніх українців, урожай оберігали і померлі предки. Обряди вшанування і задобрювання предків мають постійне місце в українському календарі. В осінньо-зимовий період їх вшановують вдома, у весняно-літній
34
пошану
Хлiби до
влаштовували
або в Михайлову суботу, на Святвечір, на Запусти перед Великим постом, на Навський Великдень (Чистий четвер). На кладовищах поминки зі спеціальними трапезами влаштовують на Великодні проводи (Радуницю), Зелені свята, Спаса. Передчасно померлих –
та нехрещених дітей,
– на кладовищах або в полі. Для покійників спеціальні поминальні обіди в хаті
у Дмитрову
самогубців, утоплеників, мертвонароджених
що стали мавками, русалками, потерчатами, вшановують окремо. Це зазвичай робили на Зеленому тижні в полі біля квітучого жита або поблизу польових криничок. Жінки і дівчата залишали там для русалок подарун-
хліб, сплетені з квітів віночки, полотно
сорочку або намітку, а також хустинки
на крижмо, щоб янголи під-
їх душу і вони стали ангелочками.. У четвер напередодні Зеленої Неді-
його ще називають Русалчиним Вели-
або Сухим Четвергом, згідно з народними віруваннями, русалки виходять з води і дванадцять ночей бавляться на хлібних нивах, зрошуючи їх необхідною во-
«На Русальний Великдень русалки
з води на землю , щоб цвітом бралися посіви, щоб жита родили, бо де русалки танцюють там врожай кращий» (Войтович, 2002, с. 450). Цікаво, що, починаючи з Сухого четверга, часто йдуть дощі. А сухим його називають тому, що за народними віруваннями саме в цей день ввечері русалки виходять
сушу і
сушитися, стріпуючи свої мокрі коси. На свято Шуляка (в понеділок через тиждень після Зеленої Неділі), русалок проводжають з полів до місця їх постійного перебування – до води. Як бачимо, проводи русалок з поля до води відбуваються в один і той же день, що і похорон Ярила. Вони мають з ним дещо спільне. І Ярило, і русалки (мавки, потерчата) є молодими, символізують молодість, розцвіт сил. Русалки – представники світу Нави, це покійники, що померли передчасно, не встигнувши одружитися, не виконавши своєї місії – не залишивши потомство. Проводжаючи русалок, жінки здійснюють і обряд гоніння шуляка – хижого птаха, який в народній уяві асоціюється з передчасною наглою смертю.
Хлiби до свят i на пошану 35 ки:
на
–
Польовик,
(field spirit), Mezhovyk (field margin spirit) , Poludennitsia (midday fairy), Spir (spirit of agility) Серед польових міфічних істот селяни також називають Польовика та Межовика, духів, які охороняють поля і родові межі, проте про них найчастіше згадують, лякаючи дітей, щоб ті не заходили на ниву. Є згадки і про Полуденницю – міфічну жінку у білому одязі і з кухлем води в руках, яка слідкує за тим, щоб селяни робили невеличкий перепочинок у полудне
ву
Іноді Полуденниця дає напитися з кухля тим, хто дуже
у спеку в полудень, то так може голову закрутити, що до самого вечора працювати не будеш, а то ще й наступного дня в поле вийти не зможеш» (зап. від Куткової М.Ю., с. Іванівка, Семенівський р-н, Чернігівська обл.).
потерчатам
хопили
лі,
коднем
логою:
виходять
з води на
починають
Межовик, Полуденниця, Спір Poliovyk
-
жару.
втомився, а іноді карає тих, хто працює в полудень у саму спеку, надсилає запаморочення: «Як не перепочинеш
Бути вправним робітником допомагає Спір (дух спритності, вправності). Назва походить від дієслова «споритись» – вправно і швидко справлятися з роботою. Його особливо остерігалися під час жнив. Наприклад, ніколи не передавали свого серпа з рук в руки, а лише клали на землю, а інша людина підіймала з землі: «Через те, що як візьме серпа інша особа, то візьме і спір» (АНФРФ ІМФЕ Ф.43-6, од. зб.272, арк.2). Отже, серед сил, яких найбільше вшановували і задобрювали українські хлібороби, на першому місці стоять Бог і Матір Сира Земля, а також духи предків (померлі родичі), в тому числі і заложні покійники (передчасно померлі, що стали мавками, русалками, потерчатами). В окремих обрядах згадуються або символічно прослідковуються дохристиянські божества родючості, вегетації та плодоносіння – Велес, Макоша, Ярило, Сім’ярегл, які з прийняттям християнства були замінені християнськими святими. Серед окремих табу є згадки і про польових духів охоронців ниви та наглядачів за дотриманням уставлених правил поведінки під час роботи в полі –Польовика, Межовика, Полуденницю, Спір.
відчуває біль, якщо її оре жінка. Засівати ниву зерном також повинен чоловік, щоб земля не прогнівалась. Вірили, що навіть якщо засіває ниву чоловік, а жінка в цей час лише пройде по полю, земля може прогніватись і не дати урожаю (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-дод, од.зб.595, aрк. 329). Засівання ниви хлібним зерном асоціювалось із її заплідненням, яке
36 Хлiби до свят i на пошану
1.3. Звичаї та обряди, пов’язані з вирощенням хліба Grain-growing customs and rituals Вирощення хліба в традиційній українській культурі було пов’язане із багатьма звичаєвими правилами, обрядовими діями і повір’ями. Найбільше їх випадає на такі події як сівба, відвідування ниви під час росту і дозрівання хлібних злаків, а також початок і завершення жнив. Сівба Sowing У полі коло хліба працювали переважно чоловіки. Оранка, сівба, молотьба були виключно чоловічою справою. На Поділлі навіть існувало повір’я, що земля
сам
за
джерелах навіть
здійснював
Бог
посередництва чоловіків. Одиноким вдовам ниву засівала чоловіча громада. Це був жест доброчинності. В історичних
згадується період, до якого або під час якого чоловіки
допомагали орати в родинах, де не було господаря. Він випадає на Благовіщенський тиждень, «…на Блеговіщення не починали засівати нив, а поспішали кінчати оранку під ярину, бо на Благовіщенськім тижні – вдовин плуг» (Максимович, 2002, с. 28). До речі, благодійницьку допомогу часто здійснювали колективно у святкові дні. За народними віруваннями, працювати безкорисливо (лише за обід) на користь людини, яка потребує допомоги, можна навіть під час невеликих свят і в неділю. Сіяти виїжджали якомога раніше, як тільки почне світати, «щоб не ходили баби, щоб дороги не переходили». Виїжджаючи на сівбу вперше, господар одягав нову сорочку або ту, в якій ходив до церкви на Великдень. Господиня зранку цього дня не палила в печі, щоб не було сажки в пшениці і не підмітала в хаті, щоб вітер зерно з колосся не пооббивав (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-дод, од.зб.595, aрк. 327). А ще перед виїздом в поле на сівбу не змащували воза: «... коли їдеш сіяти і помастиш воза, буде головня в хлібові», «буде зона» , «буде чорна пашня» (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-дод, од.зб.595, aрк. 286, 394 ). Під час першої сівби в давнину в Україні повсюди використовували хліб. Брали в поле криж (хрестопоклонний хліб, або спеціально спечені буханці. Могли також використовувати благовіщенські просфори, шматочки «василя», «малан ки», великодньої бабки. Хліб клали на скатерці, яку розстеляли на ниві, кри шили в насіння і розсівали по полю, клали в борозну, годували волів або коней, їли самі в полі. Хліб виконував різні функції: він був священним атри бутом що сприяв родючості і добробуту, а також – жертвою Богу, Землі, силам природи і польовим духам, дідам-ла дам, які охороняють ниву. Тому виїзди ли в поле на світанку, адже духи сну ють у темряві, а з першими променями сонця ідуть спочивати. Перед виїздом в поле на сівбу озимини господар з
сівбу (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-дод, од.зб.595, aрк.441). Виїхавши в поле, селянин годував коней, поздовж поля розстеляв на ріллі скатерку, клав на неї буханець хліба, грудочку солі і починав сіяти. Сіяли натщесерце, при цьому
Місце,
жала
якому
вірили, що
якщо про
трапиться лихо і навіть може померти (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-дод, од.зб.595, aрк. 269-270). Якщо під час сівби хліб поклюють птахи, то на жнива будуть дощі (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-дод, од. зб. 595, aрк. 283), а якщо з’їдять пси – не вродить збіжжя (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-дод, од.зб.595, aрк. 271). Висіваючи першу жменю зерна, сіяч промовляв: «Роди, Боже, на всякого долю, і на сліпого, і на кривого, і на бачущого, і на ледачого, і на крадячого і не залиши мене без
Хлiби до свят i на пошану 37
обов’язково знімали шапку. Закінчивши
забирав скатертину і разом з натрушеними зернами клав на віз. Удома все це віддавали тваринам, щоб добре росли; коли ж сівач був стороннім, то забирав хліб із собою.
дружиною тричі обходили навко ло воза і подвір’я з буханкою хліба, обжинковим вінком та свяченою водою, потім дружина вмочувала вінок у воду і кропила господаря, коней, насіння. Хліб і вінок господар забирав із собою в поле. Зернами з обжинкового вінка починав
роботу, господар
на
ле
скатертина, засівали. Вважалося поганою прикметою,
це забували,
з господарем
хліба з моєю худобою», або «Роди, Боже, щоб було що людям дать і продать». Під час першої сівби озимини, яка відбувалася наприкінці літа або на початку осені, зазвичай використовували звичайний хліб і починали сівбу зерном з обжинкового вінка. Коли ж сіяли весною ярину, замість звичайного хліба використовували криж (хрест, хрестопоклонний хліб) спечений на Середохрестя. « … найбільшого хреста зберігають і беруть із собою, коли йдуть у поле перший раз сіяти яровину. Печиво-хрест кладуть на рушничку посеред ниви і коли доорюють до нього – з’їдають, а шматочок приносять додому й дають дітям. Пильнують, аби хреста на полі ніхто не з’їв, бо то погана прикмета – на недорід» (Борисенко В. , 2011, с. 16). Починали сівбу ярих культур зерном, вимолоченим з дідуха, що стояв на Святвечір на покуті. Існують повір’я і про те, яким зерном краще сіяти: власним, купованим чи краденим. Посівне зерно перш за все повинно бути якісним. Якщо своє було гарним, то засівали ним. Коли власне зерно не відповідало вимогам, що ставились до посівного матеріалу, його намагалися обміняти на краще або купити. Проте, і досі збереглися повір’я, що гарний урожай забезпечує крадене насіння. Посіявши першим жменю чужого насіння, начебто можна перетягнути на своє поле весь чужий урожай. «Коли прийде пора сіяти, то господар нізащо не продасть насіння другому, поки не посіє собі раніше, коли продати насіння другому, а той раніше посіє, то обов’язково відбере користь, урожай» (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-дод, од. зб. 595, aрк. 273). Відтак зерно на насіння легше можна було обміняти, ніж купити. Обмінюючи насіння, селянин залишав під заклад врожайну силу свого поля, тому шкідливих магічних прийомів в даній ситуації господарі не боялися. Огляд хлібної ниви Surveying the grain field У період між сівбою та збором урожаю селяни неодноразово відвідували хлібне поле, виконуючи обрядові дії та влаштовуючи трапези прямо на ниві. Трапези в полі з певними ритуалами – то традиційна українська жертва Богу, Матері Землі, міфічним силам вегетації і плодоносіння та духам померлих родичів. Огляд хлібних посівів із здійсненням певних ритуалів відбувалися на свята Юрія, Миколи Квітчатого (весняного), Вшестя, на Зелені свята та в перший день Петрівчаного посту. Зупинимося на кожному з них більш детально. Весною на Юрія (Георгія) 06.05 (23.04. за ст. стилем) в поле на жита виходили всією громадою, відправляли там спільні молитви за врожай, а також примічали висоту та густоту сходів. В народі говорять, якщо на Юра сховається в житі куря або ворона, то буде урожай, а якщо горобець, то лихоліття. За свідченнями Данильченка, у ХІХ столітті в селах Літинського повіту на Юрія пекли калачі, фарбували яйця і йшли оглядати
38 Хлiби
i на пошану
до свят
сходи жита та пшениці, після чого влаштовували в полі трапезу, а попоївши, качалися по озимині, з повним переконанням, що цими діями вони забезпечать гарний урожай (Данильченко, 1869, с. 27). Святкування на полях тривало протягом цілого дня, наївшись та напившись, люди закопують на ниві у землю «свячене», що залишилося від Великодня: крашанку, чи тільки лушпиння з неї, шматочок паски (Воропай, 1991. Т. 2, с. 63); (Чубинський П., 1995, кн. 2, с. 31). М. Сумцов описав звичаї святкування Святого Георгія наприкінці 19 століття у Гродненській губернії. Тут селяни рано-вранці на Георгія обходять свої поля з короваєм у руках. Коровай кладуть на землю і порівнюють з ним висоту озимого жита. Якщо коровай сховається в житі, то буде гарний урожай. Повернувшись додому, коровай ділять на шматки по кількості членів родини і з’їдають (Сумцов, 1885, с. 79). На Миколи Весняного виїжджали в поле оглядати посіви верхи на конях, а також влаштовували заздравні обіди,
після Великодня. Ось як про це пише В.К. Борисенко: «Господар та члени родини тричі обходили свою ниву, дякуючи Богові, що дає ріст пшениці та житу, сідали на краю пашні (бо на межі не годилося сідати, там, за повір’ям, нечиста сила). Люди розстеляли на пашні скатертину, ставили страву, випечені «драбинки» і хліб. Частувалися і розмови вели лише про урожай, дощ. Залишки страв і хліба розкришували й кидали в пшеницю, примовляючи: «Божі пташечки! Визбирайте кришечки і пощебечіть
Хлiби до свят i на пошану 39
але де саме вони відбувалися – в полі, на
чи на майдані в селі, нами остаточно не з’ясовано. Відвідують ниву і в період викидання колоса та цвітіння хлібів. Йдуть дивитися, чи почав хліб викидати колос на свято Вшестя
у
перед Богом та випросіть у Нього, Милосердного, для нас ласки» (Борисенко В. , 2011, с. 16). Напередодні Зеленої неділі жито починає квітувати. За народними віруваннями, хлібні поля в цей період охороняють духи передчасно померлих родичів – русалки, мавки, потерчата. Вони виходять з води в четвер, що передує Зеленій неділі (Сухий четвер або Русалчин Великдень) і перебувають на суші (бавляться у квітучих житах) до свята Шуляка (Розори), яке відмічають
На
на вікнах залишали для
вигоні
(Вознесіння Ісуса Христа), що відбувається
четвер на сороковий день
у понеділок через тиждень після Трійці.
Зеленому тижні жінки
русалок свіжоспечений житній хліб, гадаючи, що русалки живляться його пахощами, розвішували на деревах полотно, русалкам на сорочки, дівчата залишали їм віночки (Воропай, 1991. Т. 2, сс. 160-161). На Русалчин Великдень дівчата вставали дуже рано і йшли в поле на жита. «... беруть із собою хліб із житнього борошна, окремо для цієї оказії спечений; міситься той хліб на Юрієві (Ярилові) хлібці
свят
свяченій воді. В полі дівчата ламають той хліб на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок, –щоб жито родило (Воропай, 1991. Т. 2, с. 161). А ось як згадує про задобрювання русалок Михайлюк Я.П.: «Колись у нашому селі, старі люди пам’ятають, як на Зелені свята дівчата ходили на поле до межової чурки (цурки ) – це височенький кілок з дерева, що забивався в землю на межі. Носили туди хліб чи паляницю та молоко, але не кип’ячене, свіже, живе, сьогоднішнє. На межу лили молоко, кришили хліб по межі і промовляли: « Мавоньки, русалоньки хліб їжте, молоко пийте, гуляйте, жита, пшеницю не чіпайте, нашу худобку оберігайте». А ще кидали цілу головку часнику якомога дальше, щоб русалки та мавки не витолочили, щоб не робили там свої гульки, а на межі, щоб не вилягло. Нечиста сила боїться часнику і чурки» (зап. від Михалюк Я.П., с. Думенки, Хмільницький р-н, Вінницька обл.). Мефодій Рябий з села Кукавка Могилів-Подільського району в 1928 році описав походи на хлібні поля на Трійцю. Під час таких походів на кутках хлібної ниви втикали зелені гілки клена, ясена, горіха – маяли ниву (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-5, од.зб.428, aрк.11). Маєм тут називають клен, а також весняну зелень, якою заквітчують житло та садибу. За народними віруваннями, на клечальному гіллі люблять спочивати душі предків. В перший день Петрівки на Розори або Шуляка в полях, де колоситься зелене жито чи пшениця, востаннє задобрюють і вшановують передчасно померлих родичів. Інформатори старшого віку пригадують, як ще в 60-х роках ХХ століття жінки на Шуляка ходили в поле, на межі хлібної ниви розстеляли скатерку і влаштовували спільні трапези. Згідно традиції, жінки могли брати з собою в поле на Розори малолітніх дітей (до семи років). Під час трапези в полі русалкам в жито кидають через голову шматочки хліба та інших страв, виливають вино і воду, роздають діткам солодощі, співають русальні та петрівчані пісні. По закінченні
40
пошану
Хлiби до
i на
шуляка, який в народній уяві є символом передчасної наглої смерті.
викидають у жито – поторочам на сорочечки (зап. від Федорчук М.Ф. с. Трибухи, Літинський р-н). В деяких селах для кожної душі, яка померла в родині передчасно, наглою смертю, плетуть на Розгори віночки з польових квітів і кидають їх у жита разом із їжею та питвом (зап. від Микомело А.Д. с. Долинка Монастирищенський р-н, Черкаська обл.). Цього дня в полі і в городі не працюють, «щоб нявкам ноги не порубати», «щоб потерчатам очі не позатрушувати». Особливо традицій дотримуються жінки, які мали мертвонароджених дітей або хоронили нехрещених немовлят – ті чиї діти стали потерчатами. Це свято дуже відоме в селах Вінницького, Літинського, Калинівського, Липовецького,
Гайсинського районів. Його не лише пам’ятають інформатори старшого віку,
молоді сільські жінки зізнаються,
цього дня нічого не роблять в городі і роздають
щоб і їх дітям
дали гостинчика. Хліб і молоко для русалок
обряду жінки махають хустинками і вигукують: “Гай! Гай! Гай!”, проганяючи
Хустинки
Немирівського,
але часто
що
дітям ласощі,
на тому світі
Зажинки
Harvesting start
Перший день жнив селяни називають зажинками. Зазвичай зажинають після Купала за кілька днів до Петра. На Поділлі існували повір’я про «легкі» і «важкі» дні для початку роботи. Тут легкими вважаються дні з жіночими назвами – середа, п’ятниця, субота (АНФРФ ІМФЕ, ф.43-6, од. зб. 251, aрк.1). Найбільш вдалим днем для початку жнив вважалася п’ятниця, поганими – дні пам’яті християнських мучеників. «Як розпочати на мученика, то буде мука з цим хлібом аж до нового врожаю» (Кримський А. , 1991).
Селяни вважають, що жнива любить і шанує Свята П’ятниця, під впливом християнства вона стала Параскевою-П’ятницею. «А жнива – то їх Параска-П’ятниця дуже любить; вона й квітчається колосками й патлашками, що в житі. А тому й починають жнива лише в п’ятницю. От хіба що в п’ятницю припадає якогось святого мученика – тоді зажинають у вівторок або четвер...» (Кримський А. , 1991) . Узагальнивши вищенаведені спогади, можна зробити висновки, що в Україні зажинають напередодні Петра, переважно у п’ятницю або інший день тижня, окрім понеділка і неділі, який не випадає на день пам’яті християнського мученика. На зажинки виходять в поле на світанку. «Зажинки – це, головно, свято родини, в якому сторонні участі не беруть» (Килимник, 1994 кн. 2, с. 487). В поле виходять по святковому вбрані і перш за все влаштовують на межі трапезу: розстеляють скатерку, кладуть на неї хліб з сіллю та принесені з собою страви, сідають на хвильку, дякують Богу та святим душенькам праведним за те, що виростили хліб, просять допомогти швидко і без втрат його зібрати: «Спасибі, Боже, що хліб зростив, допоможи його зібрати і другого діждати» (зап. від Данильчук Л. Д., с. Антонівка, Барський р-н) , «... Святі душечки, виростили Ви хлібець
Перед початком жнив
німалося над горизонтом. Перший сніп доручають зжати досвідченій і вправній людині – це, як правило, робив господар або господиня, але ні в якому випадку не наймані женці (АНФРФ ІМФЕ, ф.43-6, од. зб. 252, арк. 2). Жнець повертався обличчям до сходу сонця і просив божої допомоги: «Господи Боже, поможи легенько, добренько, щоб вижати хутенько», або «Господи, поможи легко і добре це зібрати і другого діждати»( АНФРФ ІМФЕ, ф.43-6, од. зб. 254, арк.2). Зжати і зв’язати перший сніп потрібно якнайшвидше, щоб швидко із жнивами впоратися і не
Хлiби до свят i на пошану 41
стравами клали
у давнину скоріш за все для
охороняли ниву.
жнив приступали, як
Божий на ниві, внесіть його в наші руки» (Килимник, 1994 кн. 2, с. 485). Скатерку із
на краю ниви на світанку
духів поля, дідів-ладів, які
До
тільки сонце під
поранитись серпом, щоб під час жнив не було травм. Як тільки нажнуть і зв’яжуть першого снопа – хутчій сідають на нього і починають колядувати. Колядують, сидячи на першому снопі, «щоб в господарстві добро сідало» (зап. від Шамрай Г.У. с. Антонівка Барський р-н), «щоб не хворіти», «щоб зимою гулів на шиї не було» (зап. від Олійник Н. А., с. Стіна, Томашпільський р-н). Потім кожен член родини, що присутній в полі, зжинає одного або два снопи, складають з них «бабу» . «Бабою» називають найменшу конструкцію, яка складається із 10-ти снопів. (Копа містить 60 снопів, полукіпок – 30, п’ятнадцятка – 15). Після чого влаштовують в полі святкову трапезу, споживають продукти, які лежали на скатертині. В селі Уяринцях Тиврівського району на зажинки брали з собою в поле печиво у вигляді серпа і юрка. Його також клали на скатерку перед початком жнив і з’їдали після колядування на першому снопові. Шматочки обрядового печива і крихти кидають на ниву через голову (записано від Мудли А.Й. с. Уяринці, Тиврівський р-н.). Так, мабуть, частують духів поля, задобрюють предків. Справжні жнива починаються лише наступного дня. Звичай приносити страви в поле перед початком жнив був такий сильний, що в деяких селах зберігся у дещо зміненому вигляді навіть у колективних радянських господарствах. У 80-тих роках ХХ століття в селі Степашки Гайсинського району нам доводилося слухати розповіді місцевих жителів, про те, як гарно у їхньому колгоспі відбувається початок збору хліба. Тут на зажинки в полі на світанку вишиковують вряд всі комбайни, під’їжджає польова кухня з кашею і голова колгоспу роздає всім комбайнерам хліб, а поварі насипають по тарілці каші. Комбайнери (тихенько про себе), попросивши у Бога благословення і поцілувавши хліб, куштують кашу, залишки якої разом з крихтами хліба кидають на ниву і лише після цього приступають до жнив. За народними віруваннями, у день зажинок нічого не можна позичати, скінчивши роботу, останні колосочки кладуть на стерні навхрест – це своєрідний оберіг, який залишається до наступного ранку.
хвороби бояться колядки». «Оцей звичай колядувати на першому нажатому снопі останніми декількома літами якось вивівся. Тепер не ті люди поставали. А перше, було, як вийдеш на жнива в перший день, то так усе, наче, колядує, аж реве. Та, Господи, як гарно і легко після того жать! Тіко дотуляйся, а воно само жнеться. А тепер так чудно жнуть, наче крадькома: перехрестяться, щоб
42 Хлiби
на пошану
до свят i
У житі залишають серпа і юрка на ніч, першого снопа або жменю перших колосків приносять додому, вірять у їх цілющі властивості (Килимник, 1994 кн. 2, с. 488). Більш детально зупинимося на зажинковому колядуванні. Про нього згадує і Агатангел Кримський, наведемо цитати із записів, зроблених ним на Звенигородщині у 20-ті роки минулого століття. «Як нажне батько снопа, тоді сяде на той сніп і колядує колядку, яку-небудь з тих колядок, що колядують на
на
в
обидві
Різдво. Колядують
першому снопі для того, щоб не заходила
село джума (мабуть, чума) та холера, бо ці
ніхто не бачив, та й мерщій жне» (Кримський А., 1991). Ще в одній розповіді, записаній А. Кримським від Олександри Кучерявої, йдеться про те, як страшна хвороба викосила під час жнив половину села. Ніякі молитви та церковні освячення не допомагали. Тоді одній вдові приснився сон, що прийшов у село старенький дідок із сивою бородою і з палицею в руках і сказав, щоб покинули жати та йшли колядувати. Наступного дня колядували всі, хто залишився живий, – і чума відступила (Кримський А. , 1991). Остання легенда скоріш за все пояснює не першопричину (для чого потрібно колядувати), а застерігає про можливі наслідки для тих, хто порушить звичай предків, проігнорує колядування. На тих, хто стане збирати урожай, не подякувавши Богу, польовим духам і предкам дідам за те, що вони його виростили, Бог може послати страшну кару. Якими ж були ті жниварські колядки? Про що в них йшлося? Агатангел Кримський записав свідчення інформаторів, в яких говориться, що на жнива виконували різдвяні колядки. Проте, в селах Вінниччини інформатори неодноразово згадували, що на жнива виконувались свої особливі жниварські колядки, а хто їх вже не пам’ятав, то колядував так, як і на Різдво. Про колядку під час зажинок повідала Надія Амбросіївна Парандюк з села Стіна Томашпільського району (1937 р. н.). Вона пам’ятає, що була ця колядка особливою, і відрізнялася від різдвяної: Радість настала, жита діждали, Славен є си на небесі… Зрадувалась нива, Що почались жнива, Славен є си на небесі , але пригадати повний її текст і мелодію не змогла. В селі Антонівка Барського району Г.У. Шамрай, Г.І. Латюк та Л.Д. Данильчук пригадали
синь на небесах. Слово «колядка» пов’язане зі словом «коло» (кругообіг). Хвалу Богу співали у найурочистіші моменти року, які знаменували собою завершення одного річного кола і початок другого. Таких періодів у рокові було два. Один знаменував завершення кругообігу сонця, другий – кругообігу хліба. Перший випадав на зимове сонцестояння. День зростає на одну хвилину 25 грудня, саме на 25-те грудня за старим стилем у православних
Хлiби до свят
на пошану 43
колядку, яку виконували на жнива у давнину їх батьки, як ще на своєму полі жали. Не дивлячись на те, що інформатори назвали її жниварською, подібні колядки про пана господаря, до якого приходять три товариші (сонце, дощик і місяць) і хваляться своїми вчинками зустрічаємо і у записах різдвяних колядок. Рефрен у цієї жниварської колядки – такий же, як і в попередньої: «Славен є си на небесі». Словосполучення “є си” у виконанні жінок звучить м’яко, схоже до “ є синь”, а сама колядка сприймається, як возвеличення небесної синяви, урочистий гімн Богу, що є
i
християн та греко-католиків і за новим стилем у переважної більшості християнських конфесій випадає Різдво Христове – період, коли виконують різдвяні колядки. Другий – це кругообіг хліба. Він припадає на початок жнив. Адже зібравши урожай, селяни зразу ж приступають до оранки і сівби озимини. У зажинкових піснях зустрічається і образ сокола, який у давній міфології міг асоціюватися з Богом (Родом). Перелети, соколе, через наше поле, Поможи нам, Боже, Цієї нивки дожати Та й другої почати. Першу нивку за годинку Та другої половинку, Та й верни, Боже, силку Ще й на третю нивку (АНФРФ ІМФЕ, ф.43-6, од. зб.257. арк.1) . Обжинки The end of harvesting season Свято на честь закінчення жнив називають обжинками. Селяни намагаються влаштувати обжинки якомога пишніше, вірять, що від цього залежить майбутній урожай. В обжинках беруть участь всі, хто допомагав господарям вправитись із жнивами, – наймані женці, помічники-толочани (якщо влаштовувалась толока), сусіди, родичі. Якщо родина справлялася зі жнивами самотужки, то і в цьому випадку на обжинки запрошували гостей – найближчих родичів і друзів. У великих господарствах обжинки перетворювались на багатолюдне свято з музиками і танцями. Обжинки, так само як і зажинки, – день швидше святковий, ніж робочий, хоч в полі ще залишається незжатою невеличка частина ниви. Запрошені на обжинки гості приходять туди, щоб «допомогти» впоратись
44 Хлiби до свят i на пошану
Обжинкова квітка має вигляд дерева роду, сплетеного із колосся хлібних культур. За народними віруваннями, в останньому снопові (квітці) ховаються польові духи, які охороняли ниву влітку. Їх з почестями несуть попереду колони, урочисто передають господареві, вимагаючи при цьому викупу.
селяни починають жати або косити хліб, то польовик біжить від помахів серпа і коси і ховається в тих колосках, які ще залишаються на кореню, разом із останнім зрізаним колоссям він попадає в руки женців і в останньому обжинковому снопі приноситься в клуню або хату землевласника», – пояснює М. Сумцов (Сумцов, 1885, с. 118).
зі жнивами, хоч така допомога часто зводиться лише до виконання магічних ритуалів. Останню загінку дожинають гуртом. З останніх зжатих колосків зв’язують обжинковий сніп або роблять обжинкову квітку.
«Коли
Господар зберігає останнього снопа (квітку) у клуні або коморі аж до Різдва. На Святий вечір останнього снопа (обжинкову квітку) вносять до хати і ставлять на лаві на покуті, там, де садять найпочесніших гостей. Цей солом’яний витвір вже не називають снопом чи квіткою, а величають Дідухом, адже в ньому перебувають духи предків, які влітку охороняли ниву, а потім берегли збіжжя у стодолі та в коморі. Ниву ніколи не зжинають повністю. Останню жменю збіжжя слід залишити в полі незжатою – Іллі на бороду. Бороду ще називають Власовою або Спасовою. Місце навколо бороди старанно прополюють, виривають бур’яни, колосся зв’язують червоною ниткою і заламують до землі або виминають у жменю і засівають в середині бороди, роблячи серпом невеликі борозенки поміж зв’язаних стебел. В середину бороди кладуть окраєць хліба з сіллю (Копержинський, 1928, с. 43). Випечений хліб в середині бороди – то традиційна українська жертва вищим силам і польовим духам, які допомагали ростити і збирати урожай. Якщо жито вродило високе, то жниці або діти пролазять під бородою, щоб бути здоровими і не хворіти. Іноді жниці качаються на ниві, примовляючи: «Нивко, нивко! Верни мені силку!» Під час виконання обрядових дій з бородою жниці співають: Сидить ворон на копі, Дивується бороді: «Ой диво мені, вашій бороді». Ой ворончику наш, Обжиночки у нас. Ой чия ж то борода Сріблом, золотом вита? То Власова борода Сріблом, золотом вита. І обжата й обвита. (зап. від Г.У. Шамрай, Г.І.
Хлiби
45
до свят i на пошану
Латюк та Л.Д. Данильчук с. Антонівка, Барський р-н, Вінницька обл.) Назва бороди «Власова» може походити від назви божества родючості і володаря світу предків Велеса (Власа). Назви «Спасова борода», і «борода Іллі» з’явилися під впливом християнства. Заламування бороди до землі і засівання зерна в ґрунт знаменує завершення річного кола і повернення
повернути назад у землю. Цей ритуал наче замикав річне коло – кругообіг хліба. З’явившись на світ із землі, хліб знову повертався в землю, щоб дати урожай на наступний
зерна в лоно землі під опіку Велеса. В останніх колосках могла залишатися і врожайна сила ниви, яку слід було
рік.
На думку М. Сумцова, в бороді ховаються польові духи: «Бороду завивають з метою, чи в крайньому разі в давнину завивали з усвідомленою метою – дати останнє сховище житньому духу, прогнаному зі всієї зжатої території» (Сумцов, 1885, с. 119). Ще одним обов’язковим атрибутом обжинок є обжинковий вінок. Плетуть його з житнього або пшеничного колосся, додаючи польових квітів. Колоски і квіти для обжинкового вінка женці гуртом збирають по полю. Сплівши вінок, обирають серед присутніх молоду красиву дівчину. Під час такого вибору головну роль відігравали її моральні якості та репутація. Вона обов’язково повинна бути незайманою (Копержинський, 1928, с. 60). Про це співається і в жниварській пісні: Ідіте, дівочки, в долину, В червоную калину, Становітеся в рядочок: Котра подобная – під віночок. Позаторік несла старая, То вродила мітла самая, А вже торік – молода, То вродило жито, як стіна. (Жниварські пісні, 1971, с. 182) За словами Берштам Т.А., обжинковий вінок символізує відновлену цноту землі (ниви), її потенцію до нового шлюбу і запліднення (Берштам, 1988, с. 182-183). Круглий вінок може бути і символічним колом, яке знаменує завершення річного кругообігу хліба, або магічним охоронним колом, яке оберігає насіння і забезпечує високу врожайність озимих на наступний рік. Обжинкові вінки господарі зберігають на гвіздочку під образами на покуті, освячують в церкві на Маковія або на Спаса, а потім використовують під час сівби. Вим’ятим із віночка зерном починають сівбу озимини, вірять, що це насіння дає гарний врожай: Ой котився віночок по полю Да й просився до господаря в комору: «Пусти мене, господарю, в комору, Нехай я в коморі відпочину. Нехай в коморі відпочину, То я піду на зиму на ниву. Як ти мене, господарю, збережеш, То багатії урожаї ізбереш, Із одного мого колосочка Тай виросте житечка повна бочка». (зап. від Коваль Г.Ф. с. Бохоники, Вінницький р-н)
46 Хлiби до свят i на пошану
Виконавши всі необхідні обрядові дії в полі, женці з піснями повертаються до господи хазяїна. Попереду процесії – дівчина в обжинковім вінку та парубок із останнім
квіткою. Іноді несуть і сніп, і квітку. Підійшовши до двору господаря, женці співають: Качався вінок з лану (2 р.) Аж під панськую браму. Качався дорогою (2 р.) До панського покою. А наш пан тай не пишний (2 р.)
Тай навпроти нас вийшов, До хати запрошає, (2 р.) Горілки наливає. (зап. від Г.У. Шамрай, Г.І. Латюк та Л.Д. Данильчук
Антонівка, Барський р-н, Вінницька обл.) Наведемо ще один варіант
Обжинки в родині Королів, с. Сокиринці, Вінницький район
Бохоники Вінницького району від колективу «Брикса» (керівник Коваль Г.Ф.): Котився вінок з лану До господаря в браму. Паночку, не лякайся, За браму не ховайся, Бо ми не лякалися, Як за жнива бралися. Чуйся, паночку, в селі, Продай коники сиві, Продай ще й рябу квочку, Став горілочки бочку.
урочисто передають йому обжинковий сніп (квітку), а він вручає їм коровай. Обжинковий сніп (квітку) ставлять на покуті, коровай кладуть на столі. Дівчина в обжинковім вінкові схиляє голову над короваєм, цілує хліб,
Хлiби до
47
свят i на пошану
снопом або обжинковою
женців на
із короваєм на
за
до
вінка господарем
с.
пісні, записаної в селі
Господар зазвичай зустрічає
порозі
рушнику, низько вклоняється, дякує
роботу і запрошує
хати. Женці
Знімання обжинкового
а господар знімає з її голови вінок, а голову пов’язує барвистою стрічкою із словами: «Щоб ти діждала заміж іти і вінок на голові нести» (АНФРФ ІМФЕ, ф.1-4, од. зб. 210, aрк.8-9). Після чого господарі запрошують всіх за стіл, частують напоями і стравами. У великих господарствах, де було багато найманих женців (у панських маєтках, колективних господарствах радянської доби), обрядові дії виконувались у дворі. Для цього посеред двору ставили стіл, покритий скатеркою з великим короваєм. Як викуп за обжинкову квітку і вінок женцям давали гроші, частували напоями і закусками, наймали музики і влаштовували гулянку із запальними танцями. Отже турбота про хліб не полишала селян протягом всього року. Крім наведених вище описів обрядових дій, пов’язаних з першим виїздом в поле на сівбу, відвідуванням хлібної ниви на свята Юрія, Миколи (весняного), Вшестя, під час Зеленого тижня, Шуляка (Розорів) та у перший (зажинки) і останній (обжинки) дні жнив, певні хліборобські ритуали фрагментарно присутні і під час інших календарних і родинних церемоній, що відбуваються в хаті або в господі хліборобів.
1.4. Звичаї, пов’язані з випіканням хліба
Bread baking customs
Повсякденний хліб в Україні у давнину зазвичай пекли з житнього борошна, а також із житнього борошна з додаванням ячмінного, вівсяного, гречаного, кукурудзяного. Ячмінне і вівсяне борошно додавали у хліб переважно у північних регіонах України, кукурудзяне – у південних та південно-західних. Хліб з кукурудзяного борошна називали «кукурудзником» або «малаєм». Пшеничний хліб, короваї, калачі, пампушки, пироги переважно випікали до свят. На думку дослідників, спочатку з’явився прісний хліб, а значно пізніше – квасний, виготовлений при допомозі заздалегідь зробленої закваски (опари). У більшості випадків закваску виготовляли зі шматочка
«рощину» шматок хліба, залишений з попередньої випічки (скрізь в Україні), «розкришку» хлібець, замішаний на хмільній воді (Середнє Подніпров’я), «тісто» чи «пляцок» саморобні дріжджі (Поділля), «ґрис» запарені житні висівки, що перебродили…» (Глушко М., 2012, с. 5). Прісний хліб зазвичай замішували у спеціальних дерев’яних ночвах, квасний – розчиняли і замішували
48 Хлiби до свят i на пошану
тіста, залишеного від попередньої випічки, іноді додавали туди проціджений розчин запарених шишечок хмелю або висівок. «Кукурудзяне борошно запарювали окропом, а до розчини клали житнє або пшеничне борошно» (Поділля : Історико-етнографічне дослідження, 1994, с. 284). «У XIX— XX ст. українські господині використовували вже різні види закваски:
Надія
Чеснівка Хмільницького
у дерев’яній хлібній діжі, яка була вища за ночви, щоб тісто, яке кисло
Козюк село
району
у теплому місці і внаслідок чого значно збільшувалося у об’ємі, не втекло з посудини. Виготовлення хліба було досить трудомістким заняттям, тому у давнину хліб зазвичай випікався раз на тиждень. «Випікали хліб раз на тиждень, у суботу. І по цій випічці мовби програмувався тиждень: буде гарний і якісний – щаститиме у будь-яких справах, вдасться глевкий – на сльози, гризоту, потрісканий – новина прийде в хату, підгорить – так і чекай смутку…» (Маковій, 1996, с. 129). Коли хліба не вистачало, чи якісь родинні обставини завадили випекти його у суботу, то пекли у будь-який інший день окрім п’ятниці. «У п’ятницю, не можна було пекти хліб, бо у святої Параскеви П’ятницької будуть пухирі, вона буде терпіти великі муки, а якщо її не почитати, то будеш теж терпіти муки різні, які посилає Богородиця. А ще нічого не буде родити у садку й на полі. В селі старші люди знають, а молоді просто знають, що не можна пекти в п’ятницю хліб і все, а чому, то Господь його знає (зап. від Зеленої Г. с. Думенки Хмільницький р-н). Доповненням до вчиненого хліба або його заміною, коли хліба не вистачало, були прісні коржі (підпалки, перепічки), які випікали в печі на пательні разом із горщиками, в яких варилася гаряча страва. До тіста на коржі могли додавати тертий варений горох, залишки кукурудзяної мамалиги, гречаної лемішки, товченої вареної картоплі тощо. Коржі найбільше смакували теплими, щойно спеченими, їх як правило не готували про запас. Записуючи інформацію про технологію виготовлення хлібних виробів від народних майстринь, ми помітили, що кожна з них має в своєму арсеналі невелику кількість базових рецептів квасного (на опарі) і прісного тіста, на основі яких готується велике розмаїття хлібних виробів, в залежності від додавання наявних в даний час домішок. Їх пропорції дуже складні для точного фіксування, адже кількість борошна чи інших складових вимірюється «на око», пригоршнями, щіпочками або такими неточними поняттями, як наприклад: «скільки тісто вбире», «густіше, ніж на млинці», «рідше, ніж на вареники», а тривалість випікання чи вимішування – «щоб від рук відставало», «щоб збільшилось в об’ємі»
-
Хлiби до свят i на пошану 49
тощо. У хлібопекарських традиціях також прослідковується ставлення до хліба, як до
єства, наділеного життєдайною силою. Тому, за народними повір’ями, виробляти хліб та торкатися тіста не повинні люди, що торкаються
Юлія Наконечна с. Байківка, Калинівський район
сакрального
смерті, ті що обмивали покійних, гицелі, колії (Українська минувшина, 1993, с. 81). За словами Н.Данильченка, хліб не дозволяють місити також вагітним і «нечистим» жінкам (Данильченко, 1869, с. 11). Особливо за своєю репутацією слідкували жінки, яких часто наймали куховарити на свят
кових багатолюдних трапезах, адже в обов’язки кухарки входила і випічка обрядового хліба (калачів, короваїв). «Весільною, хрестинною чи поминальною куховаркою не могла бути жінка, що ходила обмивати мерців. Це була особливо міцна заборона, яка зберігається й
до наших днів» (Поділля : Історико-етнографічне дослідження, 1994, с. 299). Якщо коровайниця «мала у дні підготовки до весілля регули, вона брала з собою квітку жита і таким чином очищалася» (Поділля: Історико-етнографічне дослідження, 1994, с. 299). По тому, як вдався щоденний хліб, загадували, яким буде наступний тиждень. По тому, якими вдадуться обрядові хліби (пироги, калачі) до календарних свят, загадували, вдалим чи невдалим буде період до наступного свята, чи протягом всього року. А по тому, якими будуть обрядові хліби до родинних свят загадували на долю дитини (хрестинні калачі) чи на родинне щастя молодого подружжя (весільний коровай). Великого значення надавали першому буханцю. Першу вироблену паляницю саджали в піч і виймали з печі також першою. Її нікому не позичали. У селі Лозове Чернівецького району Вінницької області таку паляницю називають «Маланкою». «Перший хліб, який саджають у п’єц, називають «Маланкою», його не можна нікому давати і позичати, щоб хліб у хаті не перевівся», – згадує повчання своєї свекрухи Соболевська Феодосія Олександрівна з села Лозового Чернівецького району. Тут у назві першої хлібини прослідковується її зв’язок з богинею родючості. Подібні звичаї існують і в інших регіонах України. В Карпатах господині у першому буханці роблять збоку заглиблення мізинцем правої руки, такий буханець також нікому не віддають (Страхов, 1991, с. 26). Першу паляницю також часто використовують для здійснення обрядових і магічних дій: «Першу буханку хліба, витягнуту з печі, ще й досі прикладають до лоба верхом, а до живота низом, щоб голова не боліла і не журилася, де взяти хліба для вжитку» (запис Корешкової А.Д., с. Думенки Хмільницький р-н) Краяти хліб потрібно лише до себе, «щоб добро до хати йшло» (зап. від Куткової М.Ю., с. Іванівка, Семенівський р-н., Чернігівська обл.) «Першу хлібину витягнутого з печі хліба давалося розтинати старійшині роду чи татові. Він благословляв насущний хрестом» (Маковій, 1996, с. 130). Існують згадки і про те, що першу буханку не ріжуть, а ламають. Особливо цього звичаю дотримуються в період жнив: «щоб не порізатись у жнива» або для того, «щоб не було в хаті «різні»
50 Хлiби до свят i на пошану
– сварки (запис Корешкової А.Д., с. Думенки, Хмільницький р-н). Щоб перевірити, як напалена піч для випікання хліба (особливо обрядового), на вигорнуту від жару черінь кидають жменю борошна, якщо піч напалена добре, воно жовтіє, а якщо перепалена, то вмить згорає. Перепалену піч приводять до норми, витерши черінь вологою ганчіркою, попередньо намотавши її на хлібну лопату (запис Корешкової А.Д.). За народними віруваннями, якщо хліб обгорить у печі, може бути падіж худоби (Маковій, 1996, с. 132). Кількість магічних актів та забобон стосовно випікання хліба
ням може бути лише випікання обрядових хлібів, які, згідно народних вірувань, програмують долю людей на певний період, на них детально зупинимося у 2-му та 3-му розділах. Анастасія Мудла, с. Уяринці, Тиврівський
була меншою у порівнянні з його вирощенням, адже цей процес був більш контрольований людиною. Виключен
район
1.5. Зерно (каша, тісто), колосся та хліборобський реманент в українських народних звичаях і віруваннях Grain (porridge, dough), spikelet and agricultural tools in the Ukrainian folk customs and beliefs В українській народній звичаєвості та обрядовості хліб широко використовується і в інших формах, а саме у вигляді зерна, колосся, борошна, які також прийнято називати хлібом. Як обереги і речі, наділені магічними якостями, використовують і знаряддя праці, якими користуються під час виготовлення хліба. Зупинимося на них детальніше. Святість зерна
Holiness of grain Зерно в українській обрядовості використовується в очисних обрядах, воно як і спечений хліб, також є матеріальним втіленням життєдайної енергії і самого життя. В обрядовості та магічних діях найчастіше використовують зерно жита, яке символізує життя. Навіть назва «жито» співзвучна з дієсловом «жити». «Поки родить жито, будуть люди жити», – говориться в народній приказці. Пшеницю найчастіше асоціюють з добробутом, достатком, овес – із фізичною силою.
і просом – це
«живим зерном». Його додавали у решту посівного зерна при засіві поля, його боялась нечиста сила. І тільки хлопчики, парубки, чоловіки, навіть, старі діди мали право засівати у хатах. Не дай, Боже, дівчинці, жінці засівати, в хату не пустять, нізащо… Повинні сіяти чоловіки, бо від них народжуються діти, бо в них Бог заклав сім’я для продовжування роду людського. Першого посівальника називали полазником. Це той, хто приносив у дім радість і щастя.
Хлiби до свят i на пошану 51
Однією з найпоширеніших українських обрядових дій з використанням зерна є но
посівання. «Засівають і засівали зерном не облущеним, не битим, не товченим, а ціленьким житом, ячменем, вівсом
ворічне
називали
Добре, коли молодий і дужий чоловік, йому і чарчину наливали, і хлібом пригощали. У нас і тепер так роблять. І досі так, на кожній вулиці свій полазник» (запис Корешкової А.Д. с. Думенки, Хмільницький р-н). У давнину в Україні Новий рік відмічали ранньою весною перед початком сівби, тому обряд посівання мав забезпечити вдалу сівбу ярини, а також урожайний і щасливий рік. Поряд з імітативною магією (імітація сівби) використовувалася і вербальна (замовляння, побажання): «Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця, на щастя на здоров’я, на Новий рік, щоб ще краще вродило, як торік, конопельки до стельки, льон по коліна, щоби у вас голова не боліла!» (зап. від Творуна П.Г., с. Хижинці Вінницький р-н). Закінчивши ритуальне посівання і отримавши дарунки, посівальник дякував і промовляв: «Будьте здорові, щоб велися Вам воли і корови, щоб велися бурячки і морквиці, та ще капуста, щоб ваша дівка була тлуста!» (АНФРФ ІМФЕ, ф.14 -3, од. зб.97, арк. 265). Після здійснення обряду посівання, зерно збирали з долівки і використовували для сівби, а також як оберіг. «Щоб судорога не хапала у річці, щоб не крутило, не зводило ногу, коли прали шмаття, чи переходили річку вбрід, кидали вперед себе зерна засівального (ним посівають на свято Василя) чи того, що вимолочене зі останнього стовпа. А як заходили у воду, примовляли : «Чорток, чорток, не ломай кісток, не броди я у воду, ти з води, там і сиди». Так казали коли переходили річку Біг (Буг) на броді, чи переводили корову у село Нова Синява Хмельницької області» (зап. від Михайлюк Я.П. с. Думенки Хмільницький р-н). Посівання зерном на Новий рік відбувалося не лише в хаті. «Вдосвіта на Василя обсівали всі худобу, промовляючи – «Вставай не спи, але роди!», обсівали і всі дерева в садку – «Вставай не спи, але роди!» (зап. від Бурдейни О.Ф. с. Рогізка, Чечельницький р-н). Посипання зерном широко використовується і у весільній обрядовості. Для цього використовують зерно жита і пшениці. Посипають зазвичай перед виходом з двору весільного поїзда або під час його зустрічі. Мати молодого посипає сина і його почет перед виходом по наречену і коли повертається з молодою дружиною. Мати нареченої посипає молодого при вході до її оселі та посипає молодят перед тим, як мають йти до шлюбу. Посипають наречених і після шлюбу, як приходять у двір або в хату батьків. Для здійснення посипання у тарілку кладуть не лише зерно, але і цукерки та монети, які після посипання збирають присутні діти. Зерно жита широко використовували і як оберіг немовляти. Його сипали у нову колиску перед тим, як туди покласти дитину, щоб новонародженому на життя йшлося й краще спалося. Коли вперше одягали дитину у сорочечку, крізь неї просипали жменьку жита, щоб дитина здоровенькою була і швидко росла
то там можна хату строїть» (Чубинський П. , 1995, кн. 1, с. 111). Існує інформація і про використання з цією ж метою зерна пшениці. «Де треба строїть хату, то перше треба назначить місце по всіх чотирьох кутах, понакопувати ямки да й насипать пшениці; якщо ніщо не поїсть за троє суток, то те місце благополучне і там можна хату закладать» (Чубинський П. , 1995, кн. 1, с. 111)
52 Хлiби до
i на пошану
свят
від Коваль
Вінницький р-н). Принісши дитину з церкви після хрещення, її «… полагалося обов’язково класти голенькою на вивернутого на верх вовною кожуха, на якого сипали трохи жита й пшениці і промовляли: «Щоб був Іван здоровий та ситий, щоб здужав кожуха носити» та ще одна промовка: «Щоб був Іван багатий, як кожух волохатий» (запис Корешкової А.Д., с. Думенки, Хмільницький р-н). При обранні місця для побудови нової хати також використовують зерно, найчастіше для цього використовують зерно жита: «В самий перед, там, де думаєш становить хату, треба на всіх чотирьох кутках понасипати по купці жита; та як переночує теє жито та ніхто його не займе,
(зап.
Г.Ф. с. Бохоники,
Традиційні обрядові каші
Traditional ceremonial cereals
Сакральне значення в українській автентичній культурі має і страва, приготовлена з вареного зерна, – каша. Серед обрядових каш можна виділити п’ять, які побутують або збереглися в пам’яті людей старшого віку до наших днів. Це – кутя до Різдвяно-новорічних свят; весняна каша, що започатковує молодіжні гуляння («вулицю»); каша для закликання Долі на свято Катерини; «бабина каша» на хрестини; поминальне коливо (кутя) для вшанування покійника під час поминальних обідів. Кутю – кашу з цільного вареного зерна (зазвичай пшениці), з додаванням розтертого в макітрі маку, меду, горіхів, родзинок готували тричі протягом Різдвяно-новорічних свят. Вона була головною обрядовою стравою на Святий Вечір (вечір, що передує Різдву), на Щедрий вечір (надвечір’я Нового року) та на Другий Святий Вечір (передує Водохрещу). Під час застілля з кутею обходились дуже урочисто. Найбільш повним перелік обрядових дій з цією магічною кашею був на Святвечір напередодні Різдва. Її варили у новому горщику, урочисто переносили з печі на покуття, де вона стояла поруч зі снопом-дідухом, накрита книшем або калачем-різдвяником. З почестями несли заправлену кутю в макітрі на стіл. Переносили кутю за командою господаря, який урочисто промовляв: «Соб, кутя, на покутя!», а несучи кутю на стіл, господиня кудкудакала (щоб кури гарно неслися), квоктала, щоб квочки добре на яйцях сиділи, а дітки цяпали, щоб курчатка водилися. З куті починали трапезу під час кожної
Хлiби до свят i на пошану 53
з перерахованих вище вечер. Першу ложку з макітри набирав батько і підкидав її до стелі, це пожертва Богу.
Град, щоб задобрити їх, а якщо не прийшли на запрошення, то щоб і на поле, город, обійстя влітку не приходили. Після вечері макітру з кутею зі столу не прибирали, вона разом з ложками залишалася там на всю ніч для покійних предків. Не менш важливе значення обрядовій каші надавали дівчата, облаштовуючи «вулицю» – місце для весняно-літніх молодіжних гулянь. Перед початком «вулиці» дівчата колективно варили кашу і закопували її в землю в центрі обраного для молодіжних гулянок майданчика. Це була жертва Матері Землі (Великій Богині), щоб допомогла знайти пару для подальшого одруження. Згадки про магічну кашу для «вулиці» збереглися у веснянках:
З другою ложкою виходив на поріг або підходив до вікна кликати на святу вечерю природні стихії – Мороза, Бурю,
до свят i на
Горщик каші закопали, Ще й кілком прибили, Щоб на нашу вулицю Парубки ходили.
Закопали горщик каші, Ще й ракові клешні, Щоб ходили парубки Чужі і тутешні.
З кашею закликали дівчата Долю перед початком вечорниць, які відбувалися в осінньо-зимовий період у приміщеннях. На свято Катерини 24.11. (07.12.) дівчата також колективно варили кашу, виходили з нею за ворота або ж вилазили на ворота і кликали Долю: «Доле, Доле, ходи до нас вечеряти!» , «Катерино, доле наша, покрий головоньку – буде каша», «Доленько моя, озовися, доленько щаслива, пригорнися – іди до нас вечеряти». Вважається доброю ознакою, якщо в цей час доля обізветься (заспіває півень, загавкає собака і т.п.). Коли ж після запрошення доля не озивається – значить оглухла і не чує дівочих бажань. «Та це ще пів лиха – не ціла біда, якщо доля оглухла. Гірше, коли зірка з неба впаде – погасне доля…» (Воропай, 1991. Т.1, с. 19). Спеціальну обрядову «бабину кашу» готувала повитуха на хрестини в північних регіонах України. В наш час «бабина каша» збереглася на Поліссі, Волині, Слобожанщині, проте готує її вже не баба повитуха, а рідна бабуся або інша поважна родичка. В селі Хотіївка Семенівського району Чернігівської області «бабина каша» – це круто зварена густа гречана каша в горщику, прикрашеному квітами, барвінком, колосками (зап. від Попелишко Т. Д., с. Хотіївка). За право розбити горщик з «бабиною кашею» змагаються всі присутні за столом гості, пропонуючи свою суму грошей. Гроші іноді втикали у тверду шкуринку каші. Викупити кашу повинен кум, він і розбиває горщик об куток стола так, щоб каша залишилася на столі цілісною грудкою. Тверду шкуринку від поверхні каші з грошима віддають бабі, а та передає породіллі, кожен з гостей
54
пошану
Хлiби
жінкам давали кашу в черепках, щоб і в них народжувались
залишками каші
кладе
Наступного дня баба збере їх і винесе на воду – в річку, стумок. Залишки каші з черепками під порогом і спущені на воду можуть символізувати жертву предкам, що відійшли в інший світ. Сакральне значення має і коливо – поминальна каша, приготовлена із зерна, меду, родзинок. В деяких селах поминальне коливо також називають кутею. З колива (куті) починаються всі поминальні трапези. Коливо (кутю) готують для померлих родичів не лише в день похорону, 9-ти, 40-ка днів і року, а також для поминальної вечері в Чистий Четвер. В деяких селах кутю (коливо) приносять покійним родичам на кладовище на Спаса (Одвічна Русава, 2003, с. 93).
брав і собі грудочку каші, молодим
діти. Решту черепків із
баба
під поріг, промовляючи: «Щоб важко горщики бились, а легко діти родились».
Магічне значення тіста
Magic significance of dough
Магічного значення українські господині надають і тісту. Особлива увага приділяється залишкам тіста, з якого випікався обрядовий хліб – різдвяний крачун, новорічна «маланка», весільний коровай тощо. Як тільки жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба, не миючи рук від тіста, вона йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять. Підійшовши до дерева, чоловік тричі стукав по ньому обухом сокири або палицею і промовляв: «А чого ти, груше, не родиш? Я тебе зрубаю, порубаю!» За дерево відповідала дружина: «Не рубай мене, а перевеслом підпережи, я тобі ще в пригоді стану». Після цього жінка обтирала руки від тіста об дерево і перев’язувала його перевеслом. Саме тісто разом із соломою від дідуха мали наділити дерево родючою силою і забезпечити гарний урожай у новому році. На Лемківщині зафіксовані згадки про кроплення фруктових дерев водою, в якій господиня мила руки після замішування тіста для випікання карачуна. «Окроплення дерев свяченою водою, а також водою від замісу карачуна запобігало дерева від морозу та гарантувало їм плодючість на наступний рік», – пише М. Горбаль (Горбаль М. , 2012, с. 29). Житнє борошно використовували і для малювання хрестиків напередодні Водохреща. «На Старосамбірщині після Служби Божої на другий Святий вечір ґаздиня місить житню муку зі свяченою водою, робить тістом хрестики на всіх чотирьох стінах хати і на дверях у сінях, у коморі та у стайні» (Конопка В., 2012, с. 604) .
Іванко і Гануся любилися. Ми воду несемо, (2) Ми Бога просимо, Щоб родина ходила, Щоб пшениця родила, На колосок колосиста, На зерно молотиста.
Хлiби до свят i на пошану 55
Коровайниці несуть воду, с. Сербинівці, 2003 р.
Під час виготовлення весільного короваю коровайниці миють руки від тіста у окремій мисці, а воду виливають на тік або під молоду вишню чи під солодку яблуню. Їй також надають магічного значення, а дія супроводжується обрядовими піснями: Коровайниці руки миють (2) Під яблуню воду лиють, Щоб яблучка родилися, А
Колосся, солома Spikelets, straw Магічною силою наділяють українці і хлібне колосся та солому, що залишається після вимолочування зернових культур. Особливого значення надають колоскам, які зжинають першими або останніми. Колоски, зрізані першими під час зажинок, використовують як оберіг або ліки. З них роблять хрест і залишають в полі біля полукіпки або «баби», щоб оберігали ниву та збіжжя, щоб ніхто не завдав шкоди урожаю» (зап. від Данильчук Л.Д., с. Антонівка, Барський р-н). Іноді їх затикають за пояс і носять до вечора, щоб спина не боліла, або вдома запарюють у гарячій воді і тримають там руки, щоб не опухали від роботи (АНФРФ ІМФЕ, ф.43-6. од. зб.258, арк.2). У відварі з першої зжатої в жнива жмені жита мочили рани від порізів серпом (зап. Корешкової А.Д., с. Думенки, Хмільницький р-н). Магічною силою наділявся і перший зжатий під час зажинок сніп, на якому колядували. За народними віруваннями, він міг посприяти припиненню засухи. «Мешканці села Малий Скнит (Славутський р-н, Хмельницької обл.) вірили, що лише одна дія винесення
56 Хлiби до свят i на пошану
обмолочених снопів – Кострубонька. По два колоски з обжинкового вінка або з обжинкової квітки впихають коровайницям в коси під хустинку, коли вони виготовляють весільний коровай (Войтюк Л., 2004. №3, с. 109). Про Дідуха та Кострубонька а також про пов’язані з ними вірування і звичаї ми детально розповіли у параграфі «Дідух і Кострубонько – старі солом’яні духи хлібного поля» (див. розділ 1.2.). Лише додамо, що Дідухом часто називають не лише деревце або сніп, який стоїть на покутті від Святого Вечора до Нового року (Василя), а також і солому, якою на цей період встеляють долівку.
цього снопа з хати може припинити засуху й сприяти дощу» (Конопка В. , 2013, с. 453). З останніх колосків роблять обжинковий вінок, обжинкову квітку, а також Дідуха, а з
У соломі-дідуху на Святвечір бавляться діти, наслідуючи голоси домашніх тварин, – мекають, бекають, кувікають, цяпають – щоб були ягнята, телята, поросята вухаті й волохаті, а курчата, каченята, гусенята – чубаті. По долівці з соломою-дідухом качаються, щоб спина не боліла. Цією соломою обв’язують на свято Маланки плодові дерева, щоб підвищити їх родючість (елемент магічної дії «лякання дерев»). «Частину зі снопа зберігали, коли щось боліло, прикладали до того місця – вважалося, що біль пройде. Частиною з «діда» та «вінком» обкурювали худобу, якщо вона хворіла (Конопка В., 2012, с. 601). «Рожу підкурювали солом’яним віхтем, особливо помічною вважалася солома, якою притрушували долівку на Свят Вечір» (запис Корешкової А.Д., с. Думенки, Хмільницький р-н). Солому палять перед воротами молодого, коли він повертався додому з нареченою: «Перед воротами садиби молодого палять солому. Молодий і молода повинні три рази перестрибнути через вогонь» (Дучинский, 1896, стр. 516). Солому підкидали вгору, коли весною вперше бачили диких гусей, так закликали тепло: «Гуси, гуси, нате вам на гніздо, а нам – на тепло» (запис. Корешкової A). Із соломи роблять традиційні різдвяні прикраси «павучки». Це ажурна конструкція, виготовлена із соломинок нанизаних на ниточку. Виготовляють павучків напередодні Святого вечора. Згідно українських народних вірувань, саме павучки допомагали Богу снувати Світ і творити благодать. Тому в народі вірять, що солом’яні павучки на стелі, які постійно крутяться під дією повітряних потоків то в один то в інший бік, снують добро і відганяють від оселі все погане. А ще за допомогою солом’яного «павучка» у різдвяну і новорічну ніч загадують бажання, заплющивши очі, пробують відгадати, в який бік буде
Хлiби до свят
на пошану 57
i
вгаданий – бажання збудуться. Якщо проаналізувати використання видів соломи та колосся у віруваннях і обрядовості, то тут ми також можемо відмітити перевагу жита над іншими злаками. Особливо житня солома і колосся використовувались у лікувальній і шлюбній магії. Старі люди підв’язувалися житніми перевеслами, щоб не боліли крижі. «Із жита народні цілителі роблять перевесла і оперізують хворих «щоб поперек не болів» (зап. від Михалюк Я. П., с. Думенки, Хмільницький р-н). Житнє колосся широко використовувалося у шлюбних традиціях: «… першу шлюбну ніч проводили у давнину на житніх снопах» (Килимник, 1994 кн. 2, с. 262). «Сніп жита ставиться в головах молодих при першій постелі…» (Іларіон, 1992, с. 61). «Під постіль молодим стелять житню
повертатися солом’яна конструкція в той момент, як очі відкриють. Якщо напрямок обертання буде
(запис Корешкової А.Д., с. Думенки, Хмільницький р-н). Колосками
прикрашають
гільце. «На вершок гільця наречена чіпляє дві великі
квітки
житнім колоссям, щоб молоді жили довго і в достатку. Потім дружки вбирають гільце паперовими стружками. Коли проводиться дарування, гільце розламують, верх з квіткою і колоссям ламають молодята і зберігають їх у хаті за образами протягом всього життя, а решту гілочок роздають людям» (зап. від Середюк М. Т., с. Кустівці, Хмільницький р-н). На Полтавщині зафіксований весільний звичай, що носить назву «молотити збіжжя». Так називалася весільна гостина, яка відбувалася у понеділок після шлюбної ночі. Тут також використовують житнє колосся: «Перев’язували стрічкою і дві «бочки» – пляшки з наливкою чи зафарбованою буряковим або бузиновим соком горілкою, у які ставили по пучку жита. Кожен пучок складався з трьох невеликих пучечків по дев’ять колосків жита у кожному. Вміст цих «бочок» розпивали у понеділок при обмолоті збіжжя» (Щербань О. , 2011). Житнім перевеслом, на Різдво після вечері, обв’язували худобу, щоб вона не губилася
58 Хлiби до свят i на пошану
виготовляють
птахи, коники, бички. Про солом’яного бичка навіть існує народна дитяча казка, а на виставці народної творчості, що проходила у Вінниці у 2017 році, ми побачили ще й півника з соломи та колосків. Хлібна діжа The dough barrel Певні вірування були пов’язані також із знаряддями праці, якими користувалися під час виготовлення хліба. Серед них чи не найбільша увага приділяється хлібній діжі – дерев’яній посудині, в якій заквашували, розчиняли і замішували квасне (живе) тісто. Кожна господиня мала власну діжу, її не можна було нікому позичати, щоб добро з хати не винести (зап. від Любчак І. М. м. Тульчин). Напередодні Водохреща, коли
солому, щоб в купі жили і діточок родили»
з жита
весільне
паперові
з
в череді (запис. Корешкової A. Д., с. Думенки, Хмільницький р-н). З соломи
іграшки для дітей – це солом’яні
господар малював крейдою хрести в оселі та господарстві, найперший хрест ставили на хлібній діжі, щоб і в наступному році бути з хлібом. «У с. Бехи (Кор. Жит.), господар, що на Голодну кутю обходить з кропилом й хлібом своє господарство, «першого хреста крейдою пише на діжі, а звідти переходить до горщика, що в ньому варилася кутя…» (Радович, 2015, с. 1048); (Кравченко В. , 1928, с. 73). Біля діжі з тістом чи закваскою поводилися дуже чемно. Коло неї не можна сваритися і лаятися, бо образиться і тісто не буде підходити, хліб не буде вдаватися. В хатньому інтер’єрі діжа з учиненим тістом або закваскою також займала почесне місце. Зазвичай її ставили на покуті на лаві, яка стоїть біля чільної стіни під образами, іноді на іншому кінці цієї лави або на спеціальному хрестоподібному ослоні «хресті». На такий «хрест» не можна було сідати, бо він призначений для діжі (Радович, 2015, с. 1048). Діжа із хлібною закваскою або залишками тіста від попередньої випічки завжди стояла накрита віком (дерев’яною кришкою), яке зверху накривали ще й спеціальним покривалом з тканини – чистим рушником, скатеркою, хусткою тощо. «Від «поганого ока» діжу завжди накривали віком, зверху оповивали хусткою або спеціально зшитою накривкою – «наріжником»» (Чебанюк О. , 2013) . Оскільки в діжі зароджувався святий хліб, вона стала уособленням жіночого начала і плодючості, що широко використовувалось у магічних ритуалах, обрядовості та віруваннях. Символом жіночої приналежності хлібної діжі вважали парну кількість клепок, з яких складалася її циліндрична окружність. Денце і віко самі по собі утворювали пару, тому кількість клепок старанно рахували саме по окружності: «… якщо клепок в діжі парне число, то це «діжа», «діжка» (вона), непарне «діж», «діжун» (він). Вірили, що в останньому випадку (коли «діж») то хліб не буде вдаватися» (Радович, 2015, с. 1048). Клепки діжі скріплювалися двома обручами, які у більш давню пору також виготовлялися з дерева, а пізніше з металу. У народі вірили, якщо раптом обруч, яким скріплена діжа, розривався, то в хаті варто чекати поповнення, господиня при надії. «Якщо лопнуть обручі, що тримають дєжку, то значить, жонка при надії – у неї скоро дитинка знайдеться. От якось у нас в хаті діжка візьми і лусни. Тісто порозтікалося
Коровайниці з діжею, с. Гончарівка, Літинський р-н
дворі молодої, коли молодята повертаються після вінчання. Зустрічаючи молодят, посеред двору ставили хлібну діжу, віко якої було покрите білою скатеркою, на якій лежав хліб зі шматочком солі. Перед, тим як завести молодят до хати, дружко за рушник тричі обводить їх навколо діжі.
Хлiби до свят i на пошану 59
долі, а баби сміються й тішаться. І точно збулося: мама скоро мені привела братика» (Чебанюк О., 2013) Хлібна діжа використовувалась і у весільній обрядовості. На вікові хлібної діжі у коморі зберігали весільний коровай, допоки не покладуть його на столі перед молодятами. Чубинський П.П. описує обрядові дії з хлібною діжею у
Потім батьки молодої піднімають віко з хлібом вгору і молодята заходять до хати попід віком від хлібної діжі (Чубинський П. , 1995, кн. 2, с. 143). На Поділлі перед тим, як завести молодят на посад, їх також обводять навколо хлібної діжі, на вікові якої на рушнику лежить весільний коровай (зап. від Шаповалової Є.М., смт Дашів, Іллінецький р-н). Зустрічаються згадки про те, що молоду під час розплітання коси також садили на хлібну діжу (Українська минувшина, 1993, с. 173). Під час весілля хлібній діжі присвячувалось і окреме дійство коровайного обряду. Після виготовлення весільного короваю і саджання його в піч для випікання коровайниці на дно діжі клали круглий житній хліб із впхнутою в нього запаленою свічкою. Потім ставали навколо діжі і піднімали її на руках на рівні голови і тричі рухалися по колу: спочатку – за сонцем, потім – у зворотному напрямку, а потім – знову за сонцем. Після кожного обходу по колу діжу піднімали вгору і торкалися стелі або сволока. Якщо протягом всієї дії свічка в діжі не потухне, молодята проживуть у парі довго і щасливо. Обрядове дійство відбувалося під супровід весільної пісні, яку також виконували тричі. А піч наша стоїть на сохах, А діжу носим на руках. Ой пече, наша пече, Хороше нам коровай печи (зап. від Іванишиної М.Я., с. Гончарівка, Літинський р-н, Вінницька обл.). У давніх звичаях прослідковується певний зв’язок діжі із вогнем через посередництво освітлювальних або опалювальних пристроїв – печі, свічки, лучини. Хлібна діжа і вогонь становлять символічну пару жіночого (діжа) і чоловічого (вогонь) начала. Р. Радович згадує і давній звичай «женити комина з діжею», який відбувався восени, після збору урожаю або в день початку сівби озимини (Радович, 2015, сс. 1050-1051). Як сакральний предмет використовували діжу і при входинах у нову хату. «Діжу у нову хату на вхідчини заносять першою, і не порожню, а з тістом, щоб завжди була повною,
60 Хлiби до свят i на пошану
щоб хліб не переводився. Заносять дуже обережно, помалу кладуть на лаві на покуті і примічають, якщо тісто не впаде, а виросте, то і багатство та добро в новій хаті буде рости» (зап. від Осипенко Є. П., с. Стіна, Томашпільський р-н, Вінницька обл.). За словами Романа Радовича, звичай з почестями заносити хлібну діжу до нової оселі на новосілля побутує в усіх регіонах України. «Скажімо, у Золотоніському р-ні на Черкащині практично в усіх (з близько 20-ти) обстежених нами населених пунктах при «входчині» у нову оселю у тій чи іншій мірі використовували
діжу.
випадках діжу вносили з вчиненим
напередодні
Золотоніського
хлібну
Причому, в одних
у ній
в старому житлі тістом, а хліб випікали у печі нової хати (с. Хвильво-Сорочин
р-ну),
в інших хліб пекли у старому житлі, а при «входинах» його вносили, поклавши на накриту скатертиною діжу (с. Шабелівка Золотоніського р-ну Черкаської обл.). Діжу ставили на покуті на стіл, на неї – хлібину та ікону (с. Домантове Золотоніського р-ну Черкаської обл.)» (Радович, 2015, с. 1049). Оскільки залишки тіста з минулої випічки використовували для виготовлення опари для майбутньої випічки, діжу мили рідко, всього один або два рази на рік. Миття діжі також перетворювалося у спеціальний ритуал, який називали «водінням діжі до сповіді» (Радович, 2015, с. 1050). Олена Чебанюк подає цікавий матеріал про миття пікної діжі, який вона записала на Житомирщині в селі Малі Кліщі Народицького району від 89-річної Наталії Гордін. У цьому селі, за словами інформатора Наталії Гордін, хлібну діжу мили лише раз на рік і відбувалося це у Чистий четвер: «На Чистий четвер, рано-раненько, іще токі чуть почне розвиднятися за вікном, мама моя береться мити пікалну дєжку. Обмиє дєжку водичкою, гарненько випарить її, ножичком дно пошкрябає і солом’яним віхтиком усередині її акуратненько повитирає і приказує: «Дєжа, дєжа, треба тобі віхтя і ножа». А тоді наряджає дєжку – зверху настулничком чистим обв’яже і червоною крайкою підпереже. Наверх на дєжку покладе окрайчик хлєба, дробочок солі і тоді вже винесе її надвір. «Це,– каже,– наша дєжка пішла сповідатися»…Надворі наряджену дєжку ставили на щось високе. У нас – на ушули, воротні стовпи. І вона оце там буде стоять, аж поки сонце високо не підніметься і не поблагословить її… Діжа «благословлялася» на сонці годину-другу, а далі її заносили в хату й урочисто ставили на покуті під образами, де вона зазвичай завжди і була» (Чебанюк О. , 2013). Якщо йшов дощ, діжу залишали відкритою, а потім ополіскували дощовою водою, яка в неї потрапила. Про «сповідь діжі» у Чистий четвер згадується і в записах Р. Радовича, В. Кравченка, М. Пйотровського зроблених на Поліссі і на Волині. (Радович, 2015, с. 1050); (Кравченко В. , 1996, с. 275-276). Обряд сповідання діжі вдалося записати і Корешковій А.Д. в селі Думенки Хмільницького району на Вінниччині від Михайлюк Ярини Петрівни 1922 року народження. Але тут діжа сповідається не напередодні Великодня в Чистий четвер, а взимку, в ніч перед святом Андрія (напередодні найтемнішої пори у рокові). «В ніч перед святом Андрія жінки в Думенках вишкрябували начисто діжку, вимивали її, витирали насухо і обвивали сухими стеблами льону поверх діжки. Льон рвали попід річки. Льон – це життя. В ніч запалювали свічку і ставили її в діжку. Казали старі люди, щоб Бог бачив, де діжка вночі, вона мала сповідатися Богові, як її глядять. Вночі жінки сідали тихенько коло діжки і собі сповідалися Богові» (зап. від Михайлюк Я.П., с. Думенки).
і хліб переставав вдаватися, її «правили»: шкребли освяченим на Великдень ножем і добре вимивали теплою водою, примовляючи: «Діжа, діжа, треба тобі віхтя і ножа!» … «Правлену», або зовсім нову діжу ставили біля криниці, заливали холодною водою і давали напитися корові. Це мало принести прибуток і хлібний достаток. «Правили» діжу, як велось перед повним місяцем, щоб завжди була повна» (Вукіна, 1995). Напування корови з нової або «правленої» хлібної діжі можна трактувати, як задобрювання Богині родючості, яка буде сприяти народженню хліба хлібною діжею. Хлібна діжа була уособленням родючості, благополуччя і достатку, вона відносилась до хатнього начиння, яке має не лише утилітарну, але і сакральну цінність.
Хлiби до
61
свят i на пошану
погано підходило, тоді вважали. що діжа «втомилася» або «здіжилася» і її необхідно «правити». «Коли «втомлювалась»
В разі необхідності діжку могли помити і в інший час. Позачергове миття відбувалося якщо тісто
ночви Bread trough
хлібні ночви посудина для розчинення і замішування тіста. У давнину такі ночви виготовлялися
діжі
його середини. Вони були більшими за діжу по довжині, але вужчими і значно мілкішими по висоті. Зазвичай їх використовували для замішування прісного тіста (на коржі, вареники, локшину), а також для просіювання борошна при допомозі сита. Цікаво, що в народному побуті існувала заборона просіювати борошно над хлібною діжею, це потрібно робити лише над ночвами. «Якщо просіювати муку над діжею, то будуть русалки, про це і в русальних піснях співається: Не сій муку на діжу, Не мий ногу об ногу, Ух, ух, солом’яний дух» (зап. від Коваль Г.Ф., с. Бохоники, Вінницький р-н). Ночви, в яких місили тісто і сіяли борошно, могли також використовувати як колиску для новонародженої дитинки або посудину для її купелю. Святість хліба, що замішувався у ночвах, наділяла їх життєдайною силою, яка повинна була наділити немовля здоров’ям і багатством. «Колись давно немовлят після народження клали у дерев’яні ночви, в яких тісто місили. Вони були найпершою колискою, бо наперед для ненародженої дитини нічого не можна заготовляти. Все купувалося або робилося для дитини лише після того, як вона з’явиться на світ» – згадує
цільного
62 Хлiби до свят i на пошану
яка багато років пропрацювала сільською акушеркою в с. Бохоники Вінницький району. О.Довженко у «Зачарованій Десні» також описує, як вперше побачив свою новонароджену сестричку саме у ночвах. «Я розплющую очі і не встигаю ще як слід прочуматись, аж мати підходить до запічка і простягає на піч руки з ночвами, а в ночвах, сповите в білих пелюшках, як на картині, дитя». А ось як описує підготовку до першої купелі Г. Маковій: «Вода
що ночви мають «оздоровчу силу» і наводить приклад народного методу лікування дітей від конвульсій шляхом накривання їх ночвами – «символом охорони» (Жайворонок,
Хлібні
Близькими до хлібної
за функціональним призначенням є
з
відрізка широкого дерева шляхом видовбування
фольклористка Коваль Г.Ф.,
грілася у котеві (казанку), в якім варять кулешу, «би поле йому файно родило», ллялася в корито, де робився заміс «на хліб» – на багатство. На спід стелилися поли з татової сорочки, якщо то дівонька, «би довго не засиджувалася в дівках», якщо хлопець – мамин станок від сорочки, би добру жону Бог йому послав» (Маковій, 1996, с. 13). В. Жайворонок також зазначає,
2006, с. 402).
Хлібна лопата Bread shovel Серед знарядь праці, які використовували для випікання хліба, є ще хлібна лопата. Це дерев’яне пічне приладдя, за допомогою якого хліб або коржі безпосередньо всаджують в піч на гарячу черінь, а після випічки дістають з печі. Хлібна лопата має довгу пряму ручку, яка з протилежного кінця переходить у розширену плоску дошку овальної або прямокутної, із заокругленими кутами, форми. Щоб сире тісто не прилипало до хлібної лопати, її посипали борошном або висівками. Хлібна лопата також відноситься до хатнього начиння, яке має сакральне значення. Її, як і хлібну діжу, не можна нікому позичати, щоб добро не пішло з хати (зап. від Любчак І. М. м.Тульчин). «Через хлібну лопату не можна переступати, бо хліб в полі не виросте» (зап. від Куткової М.Ю., с. Іванівка Семенівського р-ну). Хлібну лопату, на відміну від лопати, якою копали землю, завжди ставили ширшою частиною вгору, а ручкою – вниз. «Рогачі і коцюбу можна ставити ручкою догори або класти на долівку, а хлібну лопату – ні, щоб те місце, де святий хліб кладуть, завжди було вгорі, щоб хліб гарно в печі підходив» (зап. від Мудли А.Й. с. Уяринці, Тиврівський р-н, Вінницька обл.) Після саджання хліба в піч з лопатою виконували певні магічні дії, які були покликані забезпечити його вдалу випічку. «У східних районах історико-етнографічної Волині, всадивши у піч останню буханку повсякденного вчиненого хліба, господиня вдаряла лопатою в челюсті розпашілої печі. Після цього вона не сідала, інакше хліб упав би в печі» (Глушко М. , 2012, с. 11). На Поліссі, після саджання хліба в піч, піднімали лопату вгору і торкалися її склепіння, щоб хліб вгору ріс (Глушко М. , 2012, с. 12). Хлібною лопатою хрестили оселю після того, як посадили у піч випікатися весільний коровай. Таку інформацію подає Степан Руданський в описі весілля в його рідному селі Хомутинці Вінницького повіту, зробленому у 1861 році: «…староста перехрес
(Руданський, 1861) Подібні ритуали зафіксовані і на Поліссі «У Меленях на Коростенщині старшi коровайницi благословляли хату хлiбною лопатою. Вони хрестоподібно торкалися лопатою стiн, пpомовляючи: «На щастє, на здоров’є, на гроши, на дєти хороши» (Войтюк Л., 2004. №3, с. 110). Більш детально обрядові дії з хлібною лопатою, що виконувалися в різних регіонах України після саджання
Хлiби до свят i на пошану 63
всі
по
тив лопатою
чотири стіни, почавши від образів, а старшая коровайниця пішла з лопатою
хаті танцювати»
в піч весільного обрядового хліба, описує Михайло Глушко. Так, наприклад, на Волині, окрім стукання лопатою по стінах або кутках хати і танців (скакання), відбувалося символічне змагання між коровайницями і хлопцями, хто в кого видере лопату і буде з нею скакати. При цьому, якщо переможцями поєдинку ставали хлопці, вони співали: Ой носаті, коровайниці, носаті, Що дали хлопцям з лопатою скакати. А якщо жінки коровайниці – то співали: Ой ви, хлопці, сморкачі, Вже наш коровай у печі, Вже ми коровай замісили, У піч усадили, З лопатою поскакали, Треба, щоб нам горілки дали (Глушко М. , 2012, с. 12). Як магічний предмет, хлібну лопату використовували і для того, щоб відігнати градові хмари або припинити випадання граду. «Коли в небі з’являлися чорні хмари, які несуть град або зливу, то господині бігом виносять з хати хлібну лопату і коцюбу і кладуть їх навхрест, цього хреста відьми бояться, які град посилають. Градові хмари такий хрест оминають, а разом з ним оминають і город, поле, садок» (зап. від Бондаренко Н.А., с. Саша, Теплицький р-н). Подібним чином розганяли градові хмари і в селі Думенки Хмільницького району. «Щоб розігнати чорні дощові хмари, то викидали з хати коцюбу та копистку, перехрещуючи їх, і стукали в затулу від печі, щоб не розродилась хмара, потім запалювали громову воскову свічку трійцю і примовляли: «Іди, хмаро, іди грозова, іди не виси, на ліси, на море, на чорні гори, тут тобі не литися, тут тобі не розродитись, тут тобі не періщити, іди туди, звідки ти. Не мої слова, божії слова, і святої Богородиці, не я говорю, а дух господній, не я тебе гоню, Прабог тебе гонить. Пятінка – матінка, стань на стріті у помочі. Перехрещені коцюба і копистка це Прабог». (зап. від Корешкової А.Д., с. Думенки). Хлібна лопата та коцюба, предмети що були близькими до стихії вогню (домашнього вогнища), протиставлялися стихії води і повинні були захистити господарство, послабивши її руйнівну силу. Подекуди вірили, що градові кульки можуть обпектися, торкнувшись хлібної лопати. Плуг і Борона Plough and harrow З великою повагою
в наші дні,
літературі
Так, за словами Якова Головацького, в західних районах Поділля у 70-ті роки ХІХ ст. було фіксовано звичай новорічного щедрування, в процесі якого хлопці щедрувальники виконували символічну оранку по снігу або по землі, а в Подністров’ї ряжені на Новий рік тягнули за собою плуг, або його частину та імітували оранку в будинку господарів, і лише після цього здійснювали обряд посівання (Головацкий, 1878, с. 91; 145). Ритуальна оранка плугом та посівання мали забезпечити добробут у новому році.
64 Хлiби до свят i на пошану
ставилися селяни і до знарядь праці, за допомогою яких обробляли землю, вирощуючи хліб. Насамперед це стосується плуга і борони. «Де плуг – господар, а борона – господиня, там повна бочка і повна скриня» – мовиться в народному прислів’ї. Плуг у народній культурі асоціюється з чоловічим началом. Ми вже згадували про те, що, згідно народних традицій, орати поле мали право виключно чоловіки, а у фольклорі ниву оре сам Господь Бог. У давнину з початком оранки визначався початок нового аграрного року. Це відбувалося навесні. З перенесенням новоріччя на початок січня, деякі давні обряди збереглися, хоч здаються зовсім недоречними взимку. Новорічне посівання досить поширене
а в
є згадки і про символічну оранку.
Певна магічна сила приписувалась і бороні. Сама назва «борона» співзвучна зі словом «боронити». За допомогою цього знаряддя праці посіяне на ниві зерно загортали у землю, боронили, оберігали, щоб дати можливість йому прорости. Борона боронила не лише посіяне зерно, а й людей, обійстя і ціле поселення: «у Купальську ніч обходили село з боронами на голові або ставили борони у хліві біля корови, щоб уберегти худобу від відьом» (Войтович, 2002, с. 40); «Щоб дитина мала велику сексуальну силу, їй під голову кладуть зуба від борони» (Іларіон, 1992, с. 208). Існує чимало відомостей про ритуальне боронування навколо села чи обійстя в разі загрози епідемій чи пошестей, боронування висохлого русла річки або болота, щоб пішов дощ. В. Войтович згадує про обряд «виборонювання дівок» на свято Колодки: «Іноді на це свято проводили обряд виборонювання дівок, коли тягали борони кругом хат дівчат, які «засиділися», щоб скоріш заміж виходили» (Войтович, 2002, с. 238). Фольклорно-обрядовий гурт «Брикса» села Бохоники Вінницького району зібрав відомості про давній обряд освячення борони і зробив його сценічну реконструкцію. Суть обряду полягає у розміщенні борони на розстелених рушниках, прикрашанні її зубчиків барвінком і покладанні зверху на розстелених навхрест рушниках круглого житнього хліба. Таке вшанування борони відбувалося на свято Благовіщеня. «У деяких місцевостях на свято Благовіщеня пекли хлібець у вигляді борони, який з’їдали або давали худобі, або брали в поле, коли починали сівбу чи жнива» (Войтович, 2002, с. 40). Отже, не лише до випеченого хліба, але і до зерна, колосся, хлібопекарського знаряддя і сільськогосподарського реманенту, при допомозі яких вирощували і випікали хліб, українці ставилися з великою пошаною. Згідно народних вірувань, ці предмети мають певні магічні функції, пов’язані з продовженням роду, плодючістю, достатком, і можуть протидіяти негативним впливам і загрозам. Підсумовуючи викладений у
криниці, джерела, вішають на гілки дерев, ним частують тварин, серед яких особливе місце посідає корова і птахи. Церемоніальним хлібом завжди пригощають велику кількість людей, як родичів, так і сторонніх, обов’язково жертвують святкову обрядову випічку нужденним, старцям, дітям. Певними магічними властивостями українці наділяють не лише випечений хліб, але і зерно, колосся, хлібопекарське приладдя і навіть плуг та борону, якими обробляли землю, вирощуючи хліб.
Хлiби до свят
на пошану 65
i
матеріал, ми
за
важливе місце в українській звичаєво-обрядовій культурі та віруваннях, а шанобливе і навіть побожне ставлення до хліба має дуже глибоке коріння. Святість хліба в народних віруваннях настільки висока, що ми можемо припустити, що в архаїчному православ’ї він мав пряме відношення до Бога, а в окремих випадках міг перебирати на себе і його життєдайні та оберегові функції, бути свідком домовленостей, гарантом укладених договорів. Хліб також постає головним предметом жертвопринесення для вищих сил природи і духів предків. Його несуть на могили родичів, кладуть на ниві, залишають в лузі, в лісі, біля
першому розділі
бачимо, що культ хліба
ймав
Борона з тіста
ОБРЯДОВІ ХЛІБИ ДО КАЛЕНДАРНИХ СВЯТ
CEREMONIAL BREADS FOR CALENDAR HOLIDAYS
Найбільшу кількість унікальних і неповторних обрядових хлібів випікають українці до свят. В українській мові слово «свято» походить від слова «святість», тобто особлива священна подія, яку відмічають принесенням на пошану Богу, вищим силам природи і духам предків традиційної української жертви – їжі, центральне місце серед якої займає хліб. Обрядова випічка, що випікається до календарних свят, має унікальний вигляд і рецепт приготування, часто зберігає давню символіку і назву, яка співзвучна з назвою самого свята, а іноді – з назвами давніх божеств. Під час частування з таким хлібом виконуються спеціальні церемоніальні дії, говоряться уставлені примовки і побажання. Не дивлячись на те, що сучасний український народний календар здебільшого прив’язаний до християнських пам’ятних дат – подій у житті Ісуса Христа, Матері Божої, християнських святих, дохристиянські народні звичаї і святкові ритуали займають в них вагоме
66 Хлiби до свят i на пошану
Розділ 2
місце. З прийняттям християнства давні дохристиянські божества були замінені християнськими святими, а до днів їх вшанування приурочувалися християнські свята, які частково ввібрали в себе обрядовість, символіку, фольклор архаїчного православ’я і завдяки цьому зберегли їх аж до наших днів.
Оскільки значення християнських свят, їх символіка та атрибутика широко відомі, про них постійно нагадують проповідники християнських конфесій і засоби масової інформації, ми більшу увагу будемо приділяти опису і трактуванню давніх автентичних дохристиянських складових, що збереглися в українській святково-обрядовій випічці. Розглянемо обрядові хліби
календарних свят відповідно
черговості
сучасному українському календарі.
Різдво і їх обрядові хліби Christmas Eve, Christmas and Cristmas related breads Різдво в Україні відмічають як 25 грудня (за Григоріанським календарем), так і 7-го січня (за Юліанським календарем), Святвечір відбувається напередодні Різдва. Дата святкування настання Різдва (Святого вечора) в ніч з 24-го на 25 грудня більш давня, вона побутувала на території України до більшовицької реформи календаря 1918 року і краще узгоджується з давньоукраїнськими дохристиянськими традиціями. В архаїчному
Тому Святвечір, що започатковує Різдвяні Святки, має чи не найбільшу кількість обрядових хлібів, якими потрібно поділитися, пригостити колядників, гостей і годувальницю корову. Згідно народних вірувань, чим більша кількість людей покуштує різдвяних калачів на цьому світі, тим
Хлiби
67
до свят i на пошану
православ’ї свято символізувало завершення зимового сонцестояння і початок збільшення світлового дня – відродження (народження) Сонця. Початок збільшення світлового дня був дуже важливою подією у житті землеробів, з ним міфологічно співвідносили створення Світу, з ним пов’язували надії на новий аграрний рік, добробут якого мала забезпечити ритуальна трапеза, на яку запрошувалися давні божества, вищі природні сили і духи предків.
до
до
таких свят у
2.1. Святвечір та
більше будуть ситі родичі на тому (зап. від Безверхньої К. М., с. Клембівка Ямпільський р-н.). Частина цієї випічки печеться з пісного тіста, частина – зі здобного, з додаванням молока, масла, яєць. Вироби з пісного тіста їдять на Святий вечір, використовують для жертвопринесення. Здобні хліби і калачі також стоять на святковому столі на Святвечір, але їх споживають лише після настання Різдва, окремі з них вживають аж на Новий рік і Водохреще. З пісного тіста випікаються різдвяник для корови, книш, хліб-господар, крачун, голуби, а також один з йорданських калачів. Із здобного тіста випікають різноманітні різдвяні калачі, «василя», струцель. Пироги печуть як пісні, так і здобні. Здобну випічку зверху змащують яйцями, пісну – рослинною олією, розведеним водою крохмалем або розведеним водою цукром. Різдвяник («різдво», «рожество») для корови
Christmas bread («rizdvo», «rizdvianyk») for the cow
В деяких селах Поділля ще на початку ХХІ століття ми зустрічали звичай найпершим з обрядових хлібів до Святвечора виробляти і випікати різдвяник для корови. У селах Майдан Чапельський Вінницького району та Стіна Томашпільського його називають «рожеством» (Одвічна Русава, 2003, с. 82), у селі Нечуївка Ямпільського – «різдвяником» (зап. від Слободянюк М. І. ), у селі Русава того ж району – «різдвом» (зап. від Мудрик О. М.). На Поділлі різдвяника виготовляють із дріжджового пшеничного
68 Хлiби
на пошану
до свят i
тіста. Ліплять його з двох валиків, які скручують у джгутик,
у формі підкови, а кінці накладають один на другий із запасом, щоб вийшли ріжки. Спеченого різдвяника кладуть на горщик із кутею, який стоїть
отелення
із шматочками «рожества» (Одвічна Русава, 2003, с. 82). Якщо тільної корови немає, то тримають «рожество» до Юра і дають скуштувати великій рогатій худобі перед вигоном на пасовище. Різдвяник для корови
згинають
на покуті протягом всіх зимових Святок, або вішають на гвіздочок під образами. В наші дні господиня зберігає цей калач до
корови. Коли корова приведе телятко, то найперше, що їй дадуть поїсти, – це водичку
Рогаті калачі на Святвечір зафіксовані і в інших регіонах України. «На Святий вечір переважно пекли хліб на баранячі роги... це закручені і мали ріжки догори. Закручений з одного і другого боку такий хліб був, посередині косичка і мав ріжки такі догори. Чому саме баранячі роги, пояснювали, що це є оберіг від нечистого. – інформація з села Хмелівка на Бойківщині (Конопка В., 2012, с. 603). Вислів «ріжками догори» вказує на техніку виготовлення калача, зробивши завиток, кінчик калача висмикують вгору, щоб він здіймався над поверхнею. В селах Ямпільського району на Вінниччині, вішаючи різдвяника на гвіздочку під образами, калачик розташовують таким чином, щоб петля була зверху, а кінці «ріжки» звисали вниз. Звичаї пригощати калачем велику рогату худобу на зимові Святки існують і у південних слов’ян – у Сербії, Чорногорії, Боснії, Країні. Як вказує М. Глушко, роль полазника (так називали першого відвідувача хати на Різдво або Новий рік) тут виконує віл «дашнак», тобто «борозний», якого запрягали в ярмо справа. «...спочатку південні слов’яни чіпляли на правий ріг тварини калача. Після того, як її завели до хати, калача знімали і розламували на три частини: одну давали з’їсти волові «дашнаку», другу – його напарникові (українці називали такого вола «підручним»), а третю клали в зерно, залишаючи для весняного посіву» (Глушко М. , 2003, с. 83) Подібні сюжети про калачі, кручені у бика (тура) на розі, зустрічаємо і в українських колядках: Сидить собі наш пан господар По конець стола єврового, Ой на тім столі чисті скатерті, На тих скатертях круті колачі. Де вони кручені? В тура на розі. Де вони печені? У печі божій!” (Сосенко, 1994, с. 130). О. В. Курочкін вважає, що образ бика, тура був звіриною іпостассю бога Велеса (Курочкін О., 2004, с. 159). Культ корови (бика) був досить поширеним в культурі давніх українців. Дослідник індоукраїнських паралелей Степан Наливайко вважає, що навіть назва «Україна» походить від «ґо-країна», що в перекладі із санскриту означає – «країна бика-тура-корови» (Наливайко, 2004, с. 21). Велесова книга також вказує на те, що наші предки пов’язували своє походження з коровою: «І Дажбог нас народив од корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси, і сурожці. І тако стали діди русове» (Велесова книга, 1995, с. 48; д.7 Є). Слово «кравенці»
Хлiби до свят i на пошану 69
– це і є Корова – Земля»,
українці пригощають
– шматочок великодньої баби, окрайці «маланки» і «василя», печива-хрести, голівки від калачиків-жайворонків тощо. Це вказує на дуже шанобливе ставлення до цієї тварини, відгомін її обожнення. Калач «рожество» за формою також нагадує стилізоване зображення голови корови – він має ріжки і схожий до знаку Тельця. Калачі «різдво», с. Русава, Ямпільський р-н
дослідники перекладають як «коровичі», а «Замунь» виводять від іранського «zamin», що означає «земля». «Тож корова Замунь
– вважає С. Наливайко (Наливайко, 2004, с. 31) . До речі, корову
не лише різдвяним калачем – «рожеством», їй обов’язково дають покуштувати й інші обрядові хліби
У селі Русава Ямпільського району випікають два «різдва» – одне у формі підкови з ріжками, про яку йшлося вище, друге – у вигляді «вужика» («вісімки»). Обидва калачики – «вужика» і «підківку з ріжками» – чіпляють на Святий вечір на гвіздочках під образами, і висять вони там аж до тих пір, поки не потелиться корова. Їх також згодовують великій рогатій худобі (зап. від Мудрик О.М., с. Русава, Ямпільський р-н). За формою ці калачі схожі до символічного зображення корови (її голови) і вужа, про зв’язок між якими говорить чимало народних оповідок: «…де є в хліві корова, і там є й вуж. Він собі має місце де спати, і від тої корови, що вуж коло неї є, від неї молоко ніхто не відбере» (Одвічна Русава, 2003, с. 116). «Коли в своєму дворі бачили вужа, ставили тарілочку з молоком та покришеним хлібом та примовляли: «Вужу, вужу, не кажи вужам, а я не скажу людям». …вуж, є добрий охоронець дому і двору, який охороняє від злих духів» (зап. від Корешкової А.Д., с. Думенки, Хмільницький р-н). Корова-годувальниця – одна з іпостасей богині родючості. Вуж – господар, представник підземного царства, одна з іпостасей Велеса. З іншого боку назва калача «різдво» або «рожество» може вказувати і на посвяту Роду або його сину – новонародженому Божичу (Рожеству, Даждьбогу). В наші дні дуже важко визначити, кому ж саме присвячувався калач різдвяник, але однозначно він пікся на пошану вищим силам – давнім праслов’янським божествам.
Книш (хліб з хлібенятком «душею») Knysh (bread with «soul») Одним з найпоширеніших по всій Україні обрядових хлібів на Святвечір є книш. Про нього часто згадується в колядках. Книш – має вигляд хліба з хлібенятком зверху. Символізує заступництво предків. «Книші для Душі», «Веселіше душі, як на столі книші», «Книші – до душі, Богові на славу, а людям на страву» – мовиться в українських приказках. Тісто для книша – таке ж, як для хліба, замішують на воді та на тісті, що залишалося від попереднього замісу.
70 Хлiби до свят i на пошану
Для виготовлення книша, за словами С. І. Килимника, поверх виліпленої з тіста круглої хлібини «накладали маленьке хлібенятко, що називали його «душею» – це саме для духів, чи, як казали, для душі. Книш змащували олією зверху й так саджали в піч» (Килимник, 1994 кн.1, с. 20). В деяких місцевостях змащували крохмалем або цукром розведеними водою: «Яйцем книш не вмаститься» (зап. від Демчик Г.П., с. Чернявка, Оратівський р-н). Іноді для виготовлення книша робили звичайну паляницю, на поверхні якої при допомозі склянки, вінця якої попередньо були вмочені в олію або у воду, відтискали кружечок: «Після того як паляницю помастили, беремо склянку, змочену у воді, і в Книші, с. Думенки Хмільницького р-ну, Вінницької обл.
центрі паляниці робимо кружок» (зап. від Демчик Г.П., с. Чернявка, Оратівський р-н). «Переважно натискали один раз по центру хлібини або чотири рази по периметру, навхрест, іноді ще й п’ятий раз – у центрі. Місцями перший книш притискали чотири рази, а всі решта – лише раз» (Ципишев, 2015, с. 219). У селах Крижопільського району Вінницької області книш має вигляд хліба з хлібенятком, верхня частина – «хлібенятко» – майже такого ж розміру, як і нижня, а на його поверхні знаходиться чотири кружечки, відтиснені склянкою. Накриваючи на стіл на Святий вечір, господиня брала пучок сіна, на нього клала кутю, біля куті – книш та дідух (зап. від Демчик Г.П. с. Чернявка, Оратівський р-н). В деяких селах книш кладуть не поруч з кутею, а накривають горнятко з вареною, але ще не розведеною кутею, яке також зберігають на покуті, або накривають кутю, як несуть на покутя (Килимник, 1994 кн.1, с. 26). Подекуди в книш впихають дрібку солі та свічку і стоїть він так протягом всіх різдвяних свят (зап. від Бойчук М. М. с. Білозірка, Ланівецький р-н.). Книшем пригощаються всі, хто зібрався за святковим столом, його пахощами живляться душі померлих родичів, які прилітають в цей час до кожної оселі. Книшем пригощають і колядників. У селі Забара Калинівського району з книшем дорослі діти йшли в гості до батьків на Різдвяні свята (зап. від Прощерук М. Ф., с. Забара, Калинівський
Хлiби до
71
р-н). Хліб-господар і конструкція із трьох хлібів Master-bread and the treble bread composition В селах Тиврівського, Немирівського, Іллінецького районів на Вінниччині напередодні Різдва випікають три обрядових хліби, які на Святий вечір кладуть на столі на покуті один поверх іншого. Нижню хлібину називають «господарем» і печуть з житнього борошна. Хліб «господар» має найпростіший вигляд – це звичайна кругла паляниця без прикрас, яка лежить в основі конструкції. Середню паляницю називають «василем», вона найбільша, випікається зі здобного тіста і прикрашена
свят i на пошану
ліпними узорами. Наверху конструкції – йорданський калач, він дещо менший, випікається також з пшеничного борошна (зап. від Мудли А.Й., с. Уяринці, Тиврівський р-н). За словами інформаторів, три хліби, що стоять на столі на Святвечір, символізують Книш, с. Білозірка, Ланівецький р-н, Тернопільська обл. Книш, с. Крикливець, Крижопільський р-н, Вінницька обл
три найбільші зимові свята – Різдво, Василя (старий Новий рік) та Йордань. Можна припустити, що у більш давні часи три хліби, покладені один поверх іншого, могли символізувати і три світи або бути дарами для представників трьох світів. Житній хліб темного кольору у цій конструкції міг символізувати світ Нави. Хліб «господар», наче Велес із Збручанського ідола, тримає всю конструкцію. «На хлібі господарі тримається все, він забезпечує життя, а це основа всього» (зап. від Мудли А.Й. с. Уяринці, Тиврівський р-н). Хліб з назвою «господар» їдять на Різдво. Вранці по приході з церкви урочисту різдвяну трапезу починають з житнього хліба. Найстарший чоловік у сім’ї знімає «йорданський калач» і «василя», кладе їх на рушникові поруч, а потім бере «господаря», цілує, хрестить ножем і крає на шматочки кожному члену родини, щоб всі були живі і здорові. «Василь» з «йорданським калачем» залишаються на столі чекати своєї черги. На старий Новий рік з почестями з’їдають «василя», а на Водохреще – «йорданський калач». Під час Святої вечері за трьома хлібами ховається батько (господар оселі) і запитує діток, чи вони його бачать. Діти повинні відповісти, що не бачать. Тоді батько урочисто промовить: «Дай, Боже, щоб і на той рік не бачили, щоб і нарік хліб вродив». Звичай на Святвечір класти три хліби один поверх іншого і ховатися за ними поширений в багатьох регіонах України, хоча назви хлібів, їх вигляд і спосіб приготування можуть відрізнятися. Так, наприклад, у селах Наддністрянщини один поверх іншого кладуть не хліб, а три калачі. І батько ховається за калачами. У селі Думенки Хмільницького району хліб з назвою «господар» випікають як напередодні Різдва, так і напередодні Великодня. «Випікали «господаря» на Різдво або Пасху, це житній хліб, обов’язково його випікають в печі (на лопату – і в піч), де вигорів вогонь, ще його називають випечений на чорнилі. Хліб «господар» лежить в самому центрі» (зап. від
72 Хлiби
на пошану
керечун) – обрядовий
випікали на
Україні, на Лемківщині,
також у Польщі,
Такою ж назвою в деяких місцевостях називають свято,
завершення зимового сонцестояння і початок збільшення світлового дня:
Різдвяні святки Крачун, Крачунець» (Войтович, 2002, с. 248). «…у Гуцулів називають передріздвяний піст Корочуном; що так само Корочуном називають подекуди Господар, «василь» і йорданський калач, с. Уяринці Тиврівського р-ну
до свят i
Корешкової А.Д.). Крачун (корочун, керечун) Krachun (korochun, kerechun) Крачун (корочун,
хліб, що
Святвечір в Карпатській
Бойківщині, відомий
Словаччині, Моравії.
яке знаменує
«Болгари і словаки називають
москалі різдвяний піст і свято Різдва; та що на Карпатській Україні називають Святий Вечір…» (Сосенко, 1994, с. 86). Інтернет-довідник «Славянская мифология» подає інформацію і про божество з назвою Корочун: «Древние славяне почитали его подземным богом, повелевающим морозами» (Славянская мифология Карачун (Корочун)). У міфологічному вимірі божество «Корочун» в певній мірі можна ототожнити з давньоукраїнським дохристиянським володарем підземного царства Велесом. Хліб «крачун» зазвичай має вигляд великого круглого чорного хліба, густо посипаного маком, з голівкою часнику в центрі. Разом з крачуном пекли інший хліб меншого розміру, який називали «крачуновими братами». «У деяких селах Свидниччини крачун пекли з чорної муки завбільшки з переднє колесо до воза, а його братів з білої. У Гостовицях пекли два крачуни. Всередину крачунів давали часник, а зверху посипали маком» (Горбаль М. , 2014, с. 296-297). «На східній Пряшівщині в крачун запікали часник, стебло вівса, інколи його оздоблювали різними виробами з тіста, навіть у формі фігурок» (Горбаль М. , 2014, с. 297). У Міжгір’ї на Закарпатті корочуна виймали з печі у рукавицях і в кожусі: «Господиня пекла його в рукавицях й у вивернутому вовною назовні кожусі – щоб забезпечити багатство в сім’ї на весь наступний рік. Спечений святковий хліб клала посеред столу на солому, на зерно від останнього зжатого у жнива снопа або на гроші. Зверху накладали зроблений із тіста хрестик. Посередині керечуна робили невелику ямку –«пупець» – тобто пупок. Туди насипали різного зерна, щоб наступного літа добре вродило збіжжя. Клали також туди часник – вірили, що він після того допомагатиме при запаленні горла, оберігатиме від злого ока, лихого язика та пристріту» (Чебанюк О., 2012). Мак і зерно скоріш за все символізували засіяну озиминою ниву, яка взимку перебувала під опікою божества
Корочун, с. Керниця Городоцького р-ну Львівської обл., пекарня «Будьмо здорові»
досягала свого апогею. Ольга Наливайко (с. Зозулі Золочівського району на Львівщині) розповідає, що у них корочуна випікали саме 22-го грудня. Вшанування володаря світу предків мало сприяти гарному врожаю хліба в наступному році, адже озимина взимку перебуває під його захистом. В обрядах, пов’язаних з хлібом «крачуном», нерідко згадується його освячення у воді. «На Святвечір, щойно смеркло, керечуна треба було освятити в проточній воді – в річці або
Хлiби до
73
багатства, родючості і володаря світу мертвих Велеса, а також покійних предків, що перебували у світі Нави. Існують згадки про те, що голівку часнику запікали у перевернутому вигляді, місцем де було коріння – догори, а де було стебло – донизу. Таке положення часнику інформатори трактують по-різному: «Перевернутий часник символізував поборену хворобу чи відвернену біду» (Горбаль М. , 2014, с. 297). «часник ставився для того «...аби сі хліб родив» (Конопка В., 2012, с.
Перевернутий часник міг символізувати і перевернутий світ – світ померлих пред
ків, адже цей хліб випікали у період перемоги ночі над днем, коли сила і міць потой
світу, володарем якої і був Корочун
свят i на пошану
607).
-
бічного
(Велес),
свят
потічку. Принісши звідти хліб, господиня котила його від порога до столу розстеленим на підлозі новим рушником. Лічили: скільки разів керечун при цьому обернеться, стільки возів сіна або зерна зберуть улітку. Якщо святковий хліб падав на низ, чекали вдалого для всієї родини року, якщо верхом – до втрати у господарстві або й смерті когось із рідні», – пише Олена Чебанюк, посилаючись на розповідь 91-річної Марії Крьоки з райцентру Міжгір’я на Закарпатті (Чебанюк О., 2012). В. Конопка, з посиланням на Н. Здоровегу, також вказує на звичай купати корочуна на Святвечір: «…опівночі у різдвяну ніч господарі дому йшли до річки чи криниці з обв’язаним прядивом «крачуном». Потім приносили його до хати, котили по простеленому полотну від порога до стола, відгадуючи добру чи злу долю для сім’ї в наступному році. На Новий рік ворожіння повторювали, «крачун» розрізали після сніданку, чотири «роги» – для худоби, середину залишали до дня заорювання першої борозни, решту з’їдали» (Конопка В., 2012, с. 608). Не дивлячись на те, що корочуна випікали напередодні Святого вечора, вживали його аж на Новий рік. «На Василя керечун розрізали та з’їдали. Кому діставався шматок із копійками, протягом року мав добре заробити. Крихти керечуна не можна викидати їх треба закопати в землю. Шкуринки від керечуна клали перед дверима хліва як оберіг від відьом, щоб вони не зурочували худоби й не відбирали в корів молока. Загодовували їх скибками керечуна, щоб добре доїлися» (Чебанюк О. , 2012). «На Новий рік з крачуна вирізали середину і давали по кусочку худобі.» (Горбаль М. , 2014, с. 297). Віднесення «крачуна» опівночі на Святвечір до річки (джерела, кринички), занурення у воду або доторкування до води могли символізувати вшанування володаря підземного царства і опікуваних ним предків, а також запрошення їх на Святки у рідну домівку. Адже саме вода, за народними уявленнями, відділяє світ живих від світу предків. Торкнувшись крачуном води, принісши його до оселі і котячи по простеленій рушником чи полотном доріжці від порога до стола, господарі показують шлях душам предків до святкового столу, де їх чекає свята вечеря. На Новий рік крачуном, як і хлібом «василем», частували велику рогату худобу. Володимир Конопка вважає, що обрядові хліби «корочун» і «василь», про якого йтиметься нижче, це назви одного і того ж хліба на різних територіях Бойківщини: «На заході його називали «крачун», «кречун», «керечун», «струлець», натомість на сході – «Василь», «васильник», «василіник» (Конопка В., 2012, с. 610). Використання «крачуна» на Новий рік дійсно таке ж, як і хліба з назвою «василь». Ними обома пригощають велику рогату худобу, їх рештки закопують на ниві під час першого виїзду в поле, вони обидва печуться на пошану божеству багатства, плодючості, володарю світу померлих – Велесу. Проте, ми вважаємо, що у більш давній період, коли Новий рік відмічали весною, це були
74
пошану
обрядові хліби. Вони мали різний вигляд і символіку, але випікалися на пошану одному і тому ж божеству – Велесу
Василь, с. Думенки Хмільницького р-ну Вінницької обл.
Хлiби до
i на
різні
(Волосу).
Хліб керечун (корочун, крачун), що побутує на заході України, скоріш за все є відповідником хліба «господаря» з центральних областей. Він випікався з чорного (житнього) борошна у найтемнішу пору року, напередодні Різдва Сонця. Василя ж пекли ранньою весною з білого (пшеничного) борошна, коли починався Новий аграрний рік, а світловий день суттєво збільшувався. З перенесенням Нового року з весни на 1 (14) січня обидва свята зблизилися у часі, а їх символічні атрибути і обрядові дії почали частково співпадати. У давнину «крачуна» скоріш за все освячували у річці (джерелі) на Святвечір, а «василя» (відрізані окрайчики) згодовували волові (туру) перед виїздом в поле на весняні польові роботи, тоді ж їх закопували і на ниві. Різдвяні калачі (колачі) Christmas kalach (kolach) В українських селах до Різдва випікають багато калачів. Це круглі хліби з білого пшеничного борошна, сплетені з 2-х, 3-х, 4-х, 6-ти, 7-ми, 8-ми і навіть з 9-ти валиків («пелюсток», «попліток», «качалочок»). Зазвичай різдвяні калачі печуться з дріжджового тіста, яке виготовляється при допомозі закваски. Різдвяні калачі печуться скоромні, тобто здобні, замішані на молоці з додаванням яєць, жирів тваринного походження, щоб були гарні і смачні. Згідно давніх традицій, на Святий вечір вони були лише окрасою столу, а вживали їх на Різдво, коли піст минеться. В деяких подільських селах калачі називають «колачами». «Колач символізує коло, тому і говорити потрібно «колач», а не «калач», так у нашому селі кажуть споконвік» (зап. від Кельбас Л. К., с. Стіна, Томашпільський р-н.). Коло та круг в українській символіці відносяться до солярних знаків, якими на писанках, кераміці, вишитих узорах позначається сонце. Схожі на
Калачі на 8 попліток, с. Клембівка, Ямпільський район. Виготовила Лідія Безверхня, 2018 рік
а кінці з’єднують в притик. Для виготовлення калача без отвору, зробивши коло, один кінець джгута залишають дещо більшим, складають його вдвоє і попід низ пропихають всередину калача, щоб він виглядав зверху по центру калача.
Хлiби до
75
свят i на пошану
у давнину присвячуватись
старого сонячного
Обмінюючись калачами, даруючи калачі колядникам, у давнину люди вітали один одного з народженням сонця – Божича. У християнську епоху народження Божича (сина Божого) трактувалося як народження Ісуса Христа. У південно-західних районах Поділля посередині калачів є отвір круглої форми. В центральних районах калачі також круглі, але цілісні, без отвору. Для виготовлення найпростішого калача (у дві поплітки) роблять два валики (качалочки) і скручують їх між собою у джгутик. Потім з нього роблять коло, а кінці джгута з’єднують або заправляють під низ. Для виготовлення калача з отвором з джгута роблять широке коло, щоб після випікання залишився по центру отвір,
коло різдвяні калачі могли
сонцю, завершенню
кола і початку нового.
і, зробивши
нього коло, кладуть на деко, а потім роблять ще один калач, лише менший або більший в діаметрі і кладуть його всередину або навколо вже існуючого калача. Для виготовлення цільного калача з чотирьох попліток спочатку роблять два джгутики, кожен з яких складається з двох качалочок, а потім обидва джгути скручують у єдиний великий джгут, після чого викладають коло на декові. Калачі з 7-ми, 8-ми і 9-ти попліток є двоярусними. Верхній ярус у таких калачах однаковий, він складається з цільного калача, сплетеного з чотирьох попліток. Нижній ярус може сплітатися із трьох, чотирьох або з п’яти качалочок. Три качалочки сплітають у вигляді коси, яку викладають по колу, чотири – у вигляді подвійника, що складається з двох джутів, викладених один навколо іншого або коси, обкладеної качалочкою, 5 попліток у нижньому ярусі викладають колом у вигляді коси, оперезаної джгутом. Двоярусні
76 Хлiби до свят i на пошану Калачі з трьох попліток ліплять аналогічно, лише потім калач з двох валиків обкладають третім – «оперізують обручиком». Калачі з чотирьох попліток бувають двох видів, це – цільний калач і калач подвійник. Подвійник має вигляд двох калачів, які розташовані
подвійника з
калачі на 7, 8 або 9 попліток випікають у посудині круглої форми з високими стінками, щоб зберегти всередині калача круглий отвір, туди під час випічки вставляють предмет правильної круглої форми – дерев’яний гладенько обтесаний кругляк або скляну банку. Під час випічки вся конструкція зліплюється в єдиний калач. Калачі стоять на столі протягом всіх зимових святок, ними пригощають родину і колядників, з ними носять вечерю на Святий вечір, здійснюють обрядові дії. На деяких зупинимося більш детально. Калач з двох попліток Калач з трьох попліток Калач подвійник з чотирьох попліток
один навколо іншого. Для виготовлення
двох валиків сплітають джгутик
з
Використання калачів під час рознесення вечері
Using kalach for distributing christmas meal
Рознесення вечері на Святвечір близьким родичам, бабкам-повитухам, хрещеним батькам і добрим сусідам – є дуже давньою українською традицією. Головне місце у переліку страв для такої вечері, поряд з кутею, займає різдвяний калач. Найчастіше для такої оказії використовують одноярусні калачі, сплетені з двох, трьох або чотирьох качалочок. У Томашпільському районі на Вінниччині для рознесення вечері печуть колачі подвійники. На Святий вечір подвійники господиня пече кожній дитині. «Близькі за віком діти з однієї сім’ї носять вечерю здебільшого разом, тоді і калач беруть один, але часто трапляється, що старші чи менші не хочуть іти разом, то щоб ніхто не ображався, мати пече калач кожному» (зап. від Чорної З.З., с. Стіна, Томашпільський р-н). Готуючи дитині вечерю, мати насипає в мисочку куті, зверху кладе кілька вареничків, а поверх вареничків калач і зав’язує все у біленьку хустинку. Принісши вечерю, дітки говорять: «Добрий вечір, з святами будьте здорові! Просили тато і мама, і я вас прошу, прийміть мою вечерю». «Спасибі мамі, татові і тобі за вечерю», – відповідають діткам, їх вечерю кладуть на стіл, а дітей садять за стіл, пригощають своїми стравами, дають гостинці і гроші, а потім розв’язують їх вечерю, пробують куті, беруть один вареничок і калач, а натомість досипають своєї куті, кладуть свій вареник і свій калач, зав’язують хустинку. Діти йдуть до інших родичів, міняючи в кожній хаті вечерю, додому приносять калач з останньої хати (зап. від Чорної З.З., с. Стіна, Томашпільський р-н). Таким чином при допомозі маленьких посланців до спільної Святої вечері символіч
лею, капустою, чорносливом, пісних голубців, тут до вечері за покійного додають свічку, пляшку червоного вина та подарунок, наприклад, хустку, рушник, тканину або сорочку. Вечеря за покійного обов’язково повинна бути у новій мисці і з новою ложкою. Зайшовши до хати, вітаються і
Хлiби до свят i на пошану 77
но долучається увесь рід, а родичі обмінюються калачами. Різдвяні калачі для покійних родичів Christmas kalach for dead relatives В деяких подільських селах зберігся звичай на Святий вечір носити вечерю за покійних родичів. Для такого ритуалу в селі Пороги Ямпільського району печуть два калачі. Крім страв – двох калачів, куті, вареників з картоп
-
просять господарів прийняти вечерю за покійного (називають ім’я), після чого кладуть її на стіл і запалюють свічку, потім передають вечерю в руки господарям. Прийнявши вечерю, господарі цілують хліб і читають молитву «Отче наш». На відміну від вечері, що приносять діти, вечерю за покійного родича не обмінюють і за неї не дають гостинців чи платні. Ця вечеря, разом із новою мискою, ложкою та подарунком, залишається у тих, кому її принесли. А вони повинні помолитися за покійного (зап. від Ткач Т. Ф., с. Пороги, Ямпільський р-н). Принісши сусідам вечерю за покійного, пригостивши чужих людей, родичі начебто пригощають своїх померлих родичів, яким на тому світі також хтось принесе до свят гостинчика. Приблизно так носять вечерю за покійних родичів і в інших селах Поділля. Звичаї дещо різняться лише стосовно калачів. В одних селах їх неодмінно повинно бути два, в інших – один. Іноді замість калача несуть поману. Поманою називають ритуальний хліб,
для поминання покійного (див. 3.3. «Ритуальні хліби»). Великий різдвяний (святошний) калач з трійцею Big Christmas kalach with Trinity Окрасою столу на Святий вечір у південно-західних районах Поділля є великий різдвяний (святошний) калач з трійцею. Його плетуть у 7-8 пелюсток з круглим отвором по центру. У отвір впихають трійцю – букет із засушених квітів та колосся зі свічкою всередині. Іноді трійцю наскрізь впихають у три калачі, які лежать один на одному. Калачі з’їдаються почергово: один – на Різдво, другий – на Старий Новий рік, третій – на Водохреще. У селі Стіна Томашпільського району трійця стоїть в одному великому калачеві на 8 пелюсток. До кожного свята, що входять до складу Зимових Святок, тут випікають новий калач, який замінює попередній. Так, накриваючи на стіл на Щедрий вечір (переддень Нового року), господиня поряд з різдвяним калачем із трійцею кладе свіжоспечений калач і переставляє у нього трійцю,
випечений напередодні Водохреща, з’їдають останнім. Святошний хліб із трійцею на святковому столі є уособленням світового дерева, на якому, згідно давньої міфології, спочиває сам Бог (Сокіл Род). У придністрянських селах трійця іноді замінює дідуха (Одвічна Русава, 2003, с. 83). До її складу входять колоски жита, пшениці, засушені васильок, чорнобривці, запашні зілля і три воскові свічки, зліплені в нижній частині, від яких і походить назва «трійця». Свічки для трійці сукають
78 Хлiби до свят i на пошану
так само роблять і на Голодну
на
передодні Водохреща. Різдвяний калач,
трійця,
на Маланки та Василя, частуючи ним щедрувальників і посівальників. Новорічний калач стоїть до Йорданських Свят. На Водохреще ним пригощаються самі і частують велику рогату худобу: «Дають шматочок корові, бо вона годувальниця, своїм молоком людських дітей вигодувала» (зап. від Кельбас Л.К., с. Стіна Томашпільський р-н). Калач,
який зазвичай печуть
кутю
-
у якому стояла
з’їдають
напередодні Різдва, квіти додають з букета, освяченого на Маковія. Трійця стоїть на столі від Святого вечора до Водохреща, її несуть на посвяту до водойми, а після освячення зберігають протягом року біля ікон, як оберіг. Старі трійці виносять на горище, щоб допомагали оберігати хату і господарство (зап. від Осипенко Є.П., с. Стіна Томашпільський р-н). Використання калачів під час віншування ґречної панни
Calach for
honouring
a
noble lady
У селі Стіна Томашпільського району у 2000му році в нам повідали про цікавий звичай вшанування парубочими громадами дівчат на виданні, який на той час ще побутував у селі. Парубки увечері на Різдво обходять із зіркою двори, де є дівчата, і величають колядкою кожну «ґречну панну». Якщо хлопці минають хату дорослої дівчини (таке трапляється дуже рідко), це означає, що вона через свою поведінку чимось не заслужила їх поваги, або ж, на їх погляд, ще не доросла до дівування. Свій спів під вікнами дівчат хлопці закінчують словами: А з цього слова бувай здорова, Ґречна панна на ім’я (вказується ім’я дівчини) Не сама з собою, з батьком, з ненькою, З усіма нами, з колядниками. Радуймося й веселімося, Рожеству святому поклонімося. Добрий вечір! «Доброго здоров’я», – відповідають їм з хати. Дівчина бере велику миску, кладе туди горіхи, пряники, яблука, цукерки, зверху кладе пару різдвяних калачів, виходить на сінний поріг і промовляє: «Хлопці-молодці, прошу вас на коляду». Один з хлопців приймає миску і промовляє: «Хлопці-молодці, просить ґречна панна нас на коляду». Інший хлопець бере з миски два калачі і піднімає їх над головою дівчини, хлопці дружньо відповідають: «А ми теє чуємо, ґречну панну віншуємо, цією колядкою, а Бог – щастям і здоров’ям. Добрий вечір!» «Доброго здоров’я». Дівочі гостинці, що знаходилися в мисці, хлопці висипають у торбу міхоноші, а натомість дівчині в миску кладуть з торби свої два горіхи, два яблука, два пряники, дві цукерки, щоб дівчина зустріла свою пару. Поверх гостинців парубки кладуть калачі, які тримали над головою, і повертають миску дівчині. Уклонившись, дівчина забирає калачі і гостинці, йде до хати, а хлопці ідуть колядувати далі. (Одвічна
Хлiби до свят
на пошану 79
i
парубоче
підняттям вгору над головою у дівчини пари різдвяних калачів. Дійство можна трактувати як піднесення жертви Богу. Хлопці віншують ґречну панну колядкою, а Бог – щастям і здоров’ям. Гречна панна з калачами
Русава, 2003, с. 84) В обряді віншування ґречної панни словесне
звертання до Бога поєднується з
Святошні пироги Christmas Eve pies
На Святий вечір на столі серед 12 страв повинні бути пиріжки із різноманітною начинкою – капустою, горохом, сливками, вишнями, маком тощо. Святочному пиріжку приділяється особлива увага. Бабусі роздають їх онукам, і кожен мусить запам’ятати, із якою начинкою йому дістався пиріжок. Якщо з дитиною протягом року трапиться складна ситуація, наприклад, заблукає чи щось важливе забуде, то варто лише пригадати, із якою начинкою їв пиріжок на Святий вечір, як Господь допоможе пригадати необхідне, знайти дорогу додому тощо (зап. від Павлової В.В., с. Махаринці, Козятинський р-н).
Святошні голуби
Christmas Eve doves
На Святий вечір із дріжджового тіста випікають голубків. Ними пригощають за святковим столом власних дітей і дарують дітям, які принесли вечерю. Оскільки голуби вживають на Святвечір, їх печуть з пісного квасного тіста, а зверху змащують розведеним водою цукром (зап. від Мудли А.Й., с. Уяринці, Тиврівський р-н). Печиво голуби дуже символічне на різдвяному столі, у текстах давніх колядок можна почути про те, що саме голуби допомагали творити світ. У відомій в Україні колядці «Коли не було з нащада Світа…» троє голубів радили радоньку, як світ сновати, а потім пірнали у синє море, щоб дістати піску, з якого постала земля, і золотого каменю, з якого постало небо з сонцем, місяцем і зіроньками. Тому на Різдвяні свята серед випічки присутні голуби. Ними пригощають дітей. Струцель (струцля, кукелка) Srutsel (strutslia, dolly) На Лемківщині і Галичині серед здобної випічки на Святвечір виділяється пишна плетінка з пшеничного борошна, густо посипана маком. Це – струцель, інші назви струцля, кукелка. У книзі «Обряди і страви Святого Вечора» (автори О Вербинець, О. Манько) читаємо: «… для багатьох родин, котрі походять з тих українських земель, струцля (штруцля,
80 Хлiби до свят i на пошану
кукелка) віддавна стала атрибутом різдвяних празників» (Вербенець & Манько, 2013, с. 56). Рецепти струцля є в Інтернеті та кулінарних книгах. На жаль, автентичної етнографічної інформації про використання цього хліба та про обрядові дії, пов’язані з ним, обмаль. У вказаній вище книзі говориться: «За переказами струцлі символізують новонародженого Ісуса, сповитого в пелени… Цілий Святий вечір плетена струцля на сіні пригадує усім присутнім про саму суть свята…» (Вербенець & Манько, 2013, с. 56). Що стосується відомостей про те, коли споживають цей хліб, інформація різниться. Так, на сторінці 56 говориться, що цей хліб «не споживали у час Святої вечері, струцлю розділяють наступного дня після урочистої відправи у церкві», а на сторінці 33 йдеться про те, що «…вона мала лежати на святковому столі впродовж трьох днів» (Вербенець & Манько, 2013, с. 56, 33).
Згадується про струцель і в працях Марії Горбаль. «На Лемківщині пекли хліб різної форми, зокрема «струцель» на три-чотири коси, білий (пшеничний) і чорний (житній) хліби (с. Збоїска Сяніцького повіту), трійну плетінку («калач»), тільки ще посипану маком (м. Криниця Новосандецького повіту, Свіржові Руській, Святковій Великій Ясельського повіту, інших селах центральної і східної Лемківщини). У с. Чорноріки (північна Лемківщина) пекли дві плетінки, одну з житньої, другу з пшеничної муки» (Горбаль М. , 2014, с. 296). Виготовлення струцлі вимагає певної вправності і вмінь. Деякі майстрині сплітають її з чотирьох або
Хлiби до
81
свят i на пошану
коси,
в
дається з
восьми валиків у вигляді одноярусної
а деякі роблять складну конструкцію
три яруси, яка скла-
двох косичок і джгута. Нижня коса найбільша і робиться із трьох або чотирьох валиків тіста, середня коса плететься з трьох дещо менших (тонших валиків), верхня частина має вигляд джгута, сплетеного з двох валиків. «…Виходить доволі хитка споруда, кожна частина якої може зсунутися під час випікання.
(божич, божича
різдвяна зірка)
kalach (bozhych, bozhych Christmas carol)
виставках серед різдвяної хлібної випічки часто зустрічається хліб або калач з променями. Його називають «божич», «божича коляда» або «різдвяна зірка». Найчастіше такі калачі мають вісім променів, як і зірка, що символізує сонце у традиційних українських вишивках та писанках. У більш давній період випікали до Святвечора хліб із закрученими променями. Фото хліба, поверх якого лежить знак з шести закручених посолонь (за ходом сонця, зліва направо) променів у 2002 році передала автору Бойчук О. Такий хліб на Різдво завжди пече її бабуся Бойчук Марія Микитівна 1930 року народження,
82 Хлiби до свят i на пошану Щоб цього не сталося, потрібно скріпити усю конструкцію за допомогою тоненьких вербових прутиків» (Вербенець & Манько, 2013, с. 57). Поверхню струцлі змащують яйцем і посипають маком (Вербенець & Манько, 2013, с. 59). На майстер-класі у Вінницькому центрі професійно-технічної
плетінку-струцель
Калач
з села Білозірка Ланівець
кого району Тернопільської області. За її сло
вами, це традиційний різдвяний хліб, який бабуся пам’ятає з дитинства, випікають його напередодні Різдвяних свят, а споживають на Різдво. Більш детальної інформації про цей хліб з Тернопільщини, у нас, на жаль, немає. У відповідях на анкету про обрядові хліби, яка була розповсюджена у 2016 році по районних відділах культури Вінниччини, навпроти запитання про хліб із закрученими променями ми отримали лише один запис «побутує». Ця анкета надійшла з села Думенки Хмільницького району від краєзнавця Антоніни Дмитрівни Корешкової. Пані Корешкова наводить і назви даного хліба – «Божичий коровай» або «Божича Коляда»: Майстер-клас з плетення струцлі на 8 качалочок у ВЦПТОПП
освіти переробної промисловості юні пекарі виплітали
з восьми попліток.
з променями
коляда,
Rayed
На
-
-
«Для випікання божича роблять здобне тісто. Тоді робиться з нього паляничка, розрізається і закручується 8 променів (закручені за сонцем), як сонце ходить (по часовій стрілці) і серединка виплескається, кладеться рівнобічний хрестик, або коловороти, робиться бублик, щоб в ньому був хрестик і випікаємо. Божичий коровай прикрашали ще колосками, а самі колоски зробляні з тіста» (зап. від Михалюк Я. П., с. Думенки). Інформації про обрядові дії з цим хлібом у нас немає. Назва «божич» може вказувати на те, що хліб у давнину випікався на пошану новонародженого сонця (Божича, Дажбога) або як жертва самому Богу. На обласній виставці обрядових хлібів, що проходила у Вінниці у 2004 році, ми сфотографували різдвяний калач з села Марківка Тиврівського району, який складався з трьох, закручених як спіраль, променів. Два промені були закручені в одну сторону, а третій – у протилежну. На жаль, додаткової інформації про використання і символічне призначення даного хліба ми не отримали. За нашим припущенням, такий калач міг символізувати давні уявлення наших предків про будову світу, коли з однієї точки виходять три світи. Два світи – Ява (реальний світ, у якому ми існуємо наяву) і Права (світ божеств), розвиваються за ходом сонця. Нава (світ померлих предків ) існує у іншому вимірі (потойбіччі), тому і спіраль закручена у зворотному напрямі. У різдвяну ніч ці світи наче поєднуються у єдиному колі. Адже за родинним столом під час святої вечері знаходяться представники
Хлiби до
83
всіх трьох світів: живі і померлі родичі, а також сам Бог і вищі сили. Отже, на Святвечір на столі в українських родин було досить багато видів спеціальної різдвяної випічки, яка зберегла давню традиційну символіку. З даним обрядовим хлібом пов’язується чимало вірувань і обрядових дій. Деякі види цієї випічки, хоч і випікалися до Різдва і лежали на столі на Святвечір, але використовувалися в обрядових діях наступних свят – Маланки, Василя (Нового року), Йордані. Про них поговоримо у наступних розділах, які відповідають назвам цих свят. Різдвяний хліб, с. Білозірка, Ланівецький р-н, Тернопільська обл., 2002 р. Різдвяний калач, с. Марківка, Тиврівський р-н, Вінницька обл.
свят i на пошану
2.2. Новорічні хліби
New Year breads
в українській традиції New Year in the Ukrainian tradition
українського народу святкували ранньою весною, напередодні початку
періоду. Точної дати у
до григоріанського календаря не
Серед дослідників навіть точаться дискусії: чи було новоріччя прив’язане до постійної дати, чи щорічно змінювалось зі зміною фаз місяця. Проте, завдяки збереженому фольклору і обрядовості, весняне походження Нового року не викликає жодних заперечень. Аналізуючи тексти давніх українських щедрівок, можна припустити, що у міфологічному контексті наші предки уявляли Новий рік, як період переходу богині родючості – Великої богині (Макоші) зі світу мертвих (Нави) у наш світ (Яву), а також її шлюб з Велесом – божеством чоловічої плідної сили, багатства, знань, мистецтва, який був володарем світу померлих. Згодом святкування Нового року було перенесене на січень місяць, а дохристиянські божества замінені християнськими – Василем і Маланкою. Таким чином у новорічний фольклор і обрядовість потрапили ритуальна сівба (посівання), весняне народження овечок та перелітні птахи – ластівка, зозуля, журавель, яких не буває у січні місяці. Відомий дослідник новорічної обрядовості О. Курочкін вказує, що прототипом карнавальної постаті Маланки «можна вважати Макош – головне жіноче божество у пантеоні давніх русичів» (Курочкін О. , 2004, с. 151). Ім’я святої – «Меланія» в перекладі з грецької означає темна або чорна. Дослідниця давніх доісторичних цивілізацій Марія Гімбутас вказує на те, що знайдені під час археологічних розкопок білі статуетки символізували богиню смерті, а чорні – богиню родючості і відродження: «Черная Мадонна – та же Мать-земля: ее чернота есть цвет земного плодородия. Высшее чудо – ежегодное возобновление ее способности к плодоношению» (Гимбутас, 2006, с. 251). Оскільки ім’я святої «Меланія» у європейській культурі співзвучне з назвою чорної
84 Хлiби до свят i на пошану
богині родючос
ті, традиція вшанування культу родючості в день святої Меланії стала досить пошире
ною в християнському світі. Персонаж українського новорічного карнавалу – Журавель «Маланка» і «Василь»
Новоріччя
Новий рік предки
нового вегетаційного
прив’язці
встановлено.
-
-
свят i на пошану
Образ Велеса у новорічній обрядовості замінив Василь. В перекладі з грецької ім’я Василь означає «цар», «правитель», «господар», «пан». Досить часто в щедрівках Василя ще називають «черчиком»: Весна-красна Маланочка, А ще кращий Василюню. Ой черчику Васильчику, Посію я ті в городчику, Буду я ті шанувати, Три рази на день підливати, І вершечки зщипувати, Маланочку затикати (Курочкін О. , 2004, с. 158). Що означає слово «черчик»? У Івана Нечуй-Левицького можна прочитати: «... весна описується, як славна пані череватая, що зачерчилась на трьох синів: на пашничка, конюшка і земчика» (Нечуй-Левицький, 1992, с. 29). Слово «зачерчилась» тут вжито в значенні завагітніла трьома синами. По аналогії можна припустити, що черчик-Васильчик – є уособленням чоловічої плідної сили, божеством, яке сприяє весняному заплідненню. Взимку богиня родючості знаходиться у царстві мертвих, володарем якого є Велес. Але стати матір’ю урожаю вона може лише на білому світі – світі живих. Тож щедрувальники просять рахманів відпустити Маланку: Ой паночку, Рахманочку, Пусти з нами Маланочку Із квітами, із дутками, З хорошими парубками (Курочкін О. , 1995, с. 132). «Мерці здавна звуться в нас також рахманами; живуть вони на південному Сході в далекій країні», – пише Іван Огієнко (Іларіон, 1992, с. 242). Тексти щедрівок вказують на те, що у новорічну ніч Маланка (Макоша) заблукала і, мабуть, таки вийшла з підземного царства, хоч і не без допомоги свого чоловіка: Ой на Меланки із вечора Пасла Меланка два качура. /2/ Ой пасла, пасла – загубила. Пішла шукатит – заблудила. /2/ Ой приблудила в чистеє поле, Ой там Василько плужком оре: /2/ Ой ти Василю, Василечку, Виведи мене на стежечку. /2/ Я буду тебе шанувати, По тричі на день поливати, /2/ Щосуботоньки
Хлiби
85
до
Щонеділеньки милувати
(Колядки та щедрівки /Запис пісень Комар Л., Кочурський І., 1999, с. 30) Весна-красна Маланочка Карнавальні образи представників зі світу Нави
проривати,
/2/
Маланка просить вивести
обіцяє досить дивну винагороду – проривати, поливати, яка може бути привабливою для рослини, а не для чоловіка. Дійство відбувається в іншому вимірі, тобто у підземному царстві, господар якого Велес (Василь) на білому світі не міг перебувати у власній подобі, а з’являвся у вигляді рослини – василька (ocimum). Василь знає шлях із потойбічного світу, який відкривається в Новорічну ніч, і виводить Маланку з царства мертвих. Щоб потрапити зі світу мертвих у світ явний, вони пересікають водяний рубіж. В піснях про Маланку часто зустрічається ситуація, коли Маланка опиняється біля води і мочить свій одяг, зокрема фартух. У щедрівках приховується справжня причина мокрого одягу Маланки і даються інші, часто абсурдні пояснення: Наша Меланка господиня На ополонці ложки мила... /2/ Ложку, тарілку упустила. /2/ Ложку, тарілку діставала, Біленький фартух замочила (зап. від Базалицької М.І., с. Парпурівці, Вінницький р-н).
стежку,
Наша Маланочка В Дністрі була, Дністрову воду пила, На камені ноги мила, Тонкий фартух замочила... (Курочкін О. , 1995, с. 199). Наша Маланка біль білила, Тонкий фартух замочила (Одвічна Русава, 2003, с. 147). Втікачку переслідують потойбічні сили, щоб повернути її назад у підземелля. А щоб збити їх з пантелику, заплутати сліди, народ вдається до переодягання і маскуван
86 Хлiби до свят i на пошану
Василь оре плужком і має вигляд людини, але коли
її на
то за послугу
ня. І замість однієї справжньої богині по всіх селах ходять ватаги маланкарів. У кожній ватазі своя
Маланка, а в її свиті – Василь,
коза і гурт охоронців – стражники, драгуни,
ни чи козаки з військовими атрибутами. Наявністю справжньої і підмінної Маланки можна пояснити двояку її характеристику. В одних щедрівках Маланка змальовується як Васильки з квітами і колосками Карнавальна процесія –весілля Маланки і Василя
ряджена (підмінна)
дід, баба,
ула
гарна господиня, що допомагає своєму чоловіку, в інших же навпаки – вона невміла ледащиця. В одних ватагах це підмальований хлопець у жіночому одязі, в інших – красуня матір, що має кілька діток, щаслива у шлюбі, до того ж з пишною статурою (Курочкін О., 1995, с. 201). Можна припустити, що час перебування Василя в реальному світі в образі людини обмежений лише однією новорічною ніччю. Саме в новорічну ніч, коли богиня родючості вирвалася з царства мертвих, а бог родючості ще не втратив людської подоби, вони можуть вступити в шлюб. Від їх священного шлюбу залежить добробут на землі, родючість рослин і плодючість тварин. Тема весілля дуже широко представлена в новорічних обрядових діях, фольклорі та повір’ях. Юрби ряджених грають весілля Маланки підмінної, щоб обдурити духів з того світу. Таке весілля справді перетворюється на фарс з веселими розвагами. Ось як про це пише О. Курочкін: «Замість традиційної ікони останні, в дусі карнавальної інверсії, «благословляли» затулою від печі, рублем і качалкою або чимось іншим, що потрапляло під руку. Далі дійство немовби переносилося до церкви. Наслідуючи справжню церемонію, наречені тримали в руках «свічки» – качани кукурудзи, обвиті вінками з сухого барвінку чи аспарагусу, на голові вінки з бур’яну або сухого бадилля...» (Курочкін О., 1995, с. 158). Для того, щоб священній парі було де залишитися наодинці у їх шлюбну ніч, у кожній хаті залишалося на печі прибране місце. «З вечора 13 (Меланії) на 14 січня (Василя) у минулому був досить поширений звичай «вбирання печі». На піч клали хліб – «васильник», гроші, робили косицю з колосків «діда» і васильку, яку прив’язували до комина, прикрашали стрічками» (Конопка В., 2012, с. 599-600). «Ніхто у цю ніч не спить на печі, не сидить, нічого на неї не кладуть…» «Василь з Маланкою приходить танцювати на печі – аби їм не перешкоджати» (Килимник, 1994 кн.1, с. 116). Проте, пояснюючи дітям мету прибирання печі і чому туди не можна в новорічну ніч залізати, можливість перебування там Маланки і Василя старанно приховувалась,
те, що
рік випекла» (Конопка В., 2012, с. 600). «На піч
овес – «на коровай, так як у нас на весілля, і їй дається вівса, як ся віддає». «Аби мала чим коня годувати, бо вона їде в місто, на герць» (Килимник, 1994 кн.1, с. 116). На пошану Маланці (Макоші) і Василю (Велесу) випікалися спеціальні обрядові хліби, які мали таку ж назву.
Хлiби до
87
свят i на пошану
від представників з того світу, тому були поширені інші досить
пояснення, які збереглися в розповідях інформаторів, що запам’яталися їм з дитинства. Зазвичай говорять, що в новорічну ніч піч поїде з хати: «…піч їде на ярмарок, ксьондзове чи Куликове поле, де будуть усі печі, і тому вона має гарно виглядати…
насамперед
фантастичні
на ярмарку піч буде продавати
за цілий
кладуть
Паляниця «маланка» Palianytsia «malanka» «Маланкою» називають обрядовий хліб, який разом з «василем» займає центральне місце серед страв Щедрого вечора. Назва паляниці «маланка» однойменна з назвою свята Маланка, що знаменує переддень Нового року. На Поділлі «маланку» випікають 12 січня, напередодні свята Маланки. Оскільки на саме свято - 13 січня за новим (31 грудня за старим) стилем і в новорічну ніч піч не розпалюють, бо вірять, що на ній танцюють Василь з Маланкою, і якщо не дотриматись звичаю, не буде врожаю на хліб (зап. від Лаути О.Д. і Сироти О.Д. с. Флорино, Бершадський р-н). Як тільки жінка замішувала діжу для випічки новорічного хліба, вона одягала кожух, брала солому, якою встеляли долівку на Святий вечір, йшла в садок і вимащеними в тісто руками торкалася плодових дерев, а потім перев’язувала їх солом’яними перевеслами, примовляючи: «Оце тебе підперезала, щоб ти знала, нащо!» (Милорадович, 1904, стр. 108). Це мало наділити деревце плодючістю, сприяти гарному врожаю садовини.
88 Хлiби до свят i на пошану
Як же виглядала спечена
схожа до звичайної круглої пшеничної паляниці великого
В селах Барського р-ну на Вінниччині – це кругла пшенична паляниця з надрізом, за формою і розмірами схожа до «макоші», яку печуть у селі Мартинівка того ж району на свято Маковія (див. нижче). У Стодульцях Жмеринського району
гляд
1971 року народження, пригадувала свої дитячі вра
ження, як її бабуся, що мешкала в селі Рогізці Чечельницького району на Вінниччині, пекла «маланку» у вигляді трьох коржів, прикрашених голубами і колосками. На запитання, один чи всі три коржі називали «маланкою», інформатор відповісти не змогла. Скоріш за все одна з паляниць була «маланкою», а інша символізувала «маланчину» пару – «василя». Потім, за спогадами Ганни Олександрівни, до хати прийшли дівчата і бабуся віддала їм ці коржі. Вони поклали їх на рушник і передали рядженим Василю і Маланці, а ті урочисто понесли попереду процесії на роздоріжжя, де молодь влаштовувала святкування Нового року. Анастасія Йосипівна Мудла 1927 року народження з села Уяринці Тиврівського району розповіла про традиції святкування старого Нового року, які довгий час побутували в її родині. Зазвичай родичі збиралися в хаті тітки Маланки і починали перевдягатися в Три типи новорічного хліба «маланка»
«маланка»? У селі Уяринцях Тиврівського району вона
розміру (зап. від Мудли А.Й.).
«маланка» має ви-
плетеного круглого калача з діркою посередині (зап. від Мазур Г.П. с. Стодульці). Медвідь Ганна Олександрівна,
-
новорічні костюми. Анастасія Йосипівна одягалась в чоловічий костюм, підмальовувала вуса і зображувала Василя, хтось із чоловіків одягався в жіночий костюм і був Маланкою. З хати тітки ряджені забирали паляницю «маланку» і несли її «віддаватися» до «василя», зображуючи весільну процесію, з відповідними піснями і танцями. «Маланку» приносили в ту хату, де планували вранці святкувати Новий рік. «Маланку» клали на столі, зверху покривали «василем» і так залишали на всю ніч. Щедрування тривало до світанку, а вранці ряджені зі щедрими дарами поверталися в хату, де залишили «маланку» з «василем», накривали багатий стіл і сідали частуватися. Перед трапезою господар хрестив ножем підошву «василя», відрізав від нього чотири цілушки з чотирьох сторін, потім таку ж процедуру проробляв і з «маланкою». Першою, хто мав скуштувати «василя» і «маланку», була корова, а в давнину і віл. Тварин пригощали цілушкою «василя» і цілушкою «маланки» і лише потім частували цими паляницями людей – членів родини і гостей. Решту цілушок зберігали до весни. Цілушку «маланки» кришили в пійло корові після отелення, а «василя» давали волові, коли вперше виїжджали в поле сіяти. Ще дві цілушки зберігали у посівному зерні і закопували на ниві в перший день сівби (зап. від Мудли А.Й. с. Уяринці, Тиврівський р-н). О. В. Курочкін подає інформацію про побутування обрядового хліба під назвою «маланка» на Прикарпатті. Проте зазначає, що «маланку» тут печуть разом із «василем» напередодні Різдва: «На Прикарпатті до Різдва випікали два обрядових хліби під назвою «Маланка» та «Василь», на честь останнього й першого дня Нового року. На святковому столі один хліб покривали другим, попередньо підклавши під них сім’я конопель та мідну монету. Все це обв’язувалось вінком з часнику. Недоторканим хліб лишався на столі до Нового року, коли «Маланку» з’їдали, а від «Василя» відрізали окраєць і потроху годували ним усю худобу. Засушений шматок «Василя»
Хліби «маланка» з «василем», оперезані часником, с. Уяринці, 2006 р.
в піч паляницю («маланку») не позичають і з господи не виносять, щоб хліб не перевівся; новорічну паляницю «маланку» згодовують корові після отелення, щоб тварина була плодючою і давала багато молока.
Хлiби до свят
на пошану 89
i
зустрічається в подільській звичаєвості не лише на зи
мові святки. В деяких селах «маланкою» називають першу вироблену і посаджену у піч паляницю під час кожної випічки. «Перший хліб, який саджають у п’єц, називають «маланкою», його не можна нікому давати і позичати, щоб хліб у хаті не перевівся», – згадує повчання своєї свекрухи Соболевська Феодосія Олександрівна з села Лозового Чернівецького району. Паляниця «маланка», як і Велика Богиня, в народній уяві також пов’язана з культом родючості: залишками тіста від обрядової паляниці напередодні
один на одного на столі на Щедрий вечір
зберігали до того дня, коли вперше виходили в поле сіяти (Курочкін О., 1995, с. 96) Хліб під назвою «маланка»
-
Нового року обмазували плодові дерева, щоб збільшити урожай садовини; покладання хлібів «маланка» і «василь»
мало сприяти вдалому заплідненню домашніх тварин і рослин; першу посаджену
Згодовування «маланки» корові могло символізувати жертвоприношення Богині родючості, оскільки у давнину її асоціювали з коровою годувальницею. О. В. Курочкін також згадує про те, що в Україні існували новорічні обряди, під час яких Маланку зображувала корова, прибрана у жіночий одяг, або ж жінка, прибрана у волову шкуру, і з рогами, а в орнаментах стародавніх черкаських рушників можна зустріти образ «дива з коров’ячою головою» в оточенні качок і коників (Курочкін О. , 2004, с. 159).
«Василь» («васильник», «василіник», «василій») «Vasyl» («vasylnyk», «vasylinyk», «vasyliy») «Василь» – дуже гарний і великий новорічний коровай. Його випікають із білого пшеничного борошна, тісто здобне дріжджове або на заквасці. Прикрашають виріб магічними знаками, а зверху змащують яйцем. Як було сказано вище, «василя» випікають напередодні Святого вечора і стоїть він на столі аж до Старого Нового року. Коли господиня пекла «василя», вона повинна бути в гарному настрої, а виробляючи магічні знаки, говорити заклинання або співати. Ой Василю, Василечку, Не гони кури по подвір’ячку, Наші кури знесуть яєчко, А ми спечемо та й «василечка» (зап. від Мудли А.Й. с. Уяринці, Тиврівський р-н). Наведемо опис приготування «василія» у селі Райгород Немирівського р-ну на Вінниччині. «Василій – то це коровай круглий, а форма така ж, як у хліба домашнього, – зубчиками, тільки він більший за хліб, але менший за весільний коровай. Тісто замішували разом з калачами, що носили хрещеним на вечерю. Оздоблювали «василія» як і весільний коровай: посередині велика квітка, а далі все на свій смак, але обов’язково виробляли качечки, гусочки, щоб велося хазяйство, та щоб після освячення води молодь одружувалась. Місила тісто і виробляла господарка хати, а якщо мала доньку чи невістку, то виробляли всі разом. Коли «василій» вже підійшов і треба садити в піч,
90 Хлiби до свят i на пошану
то господарка кликала господаря по імені, наприклад: Григорію, «васілія» саджаю! – А він відповідає: «Хай здоровий росте, щоб в челюсті печі не влазив, щоб достаток був у хазяйстві, щоб діждали Васілія, Нового року
вужиків (качечки), колоски, виноградні грона тощо. Наведемо найбільш цікаві описи «василя» з різних регіонів. Марія Мельник з «василем», с. Маньківці, Барський р-н
(свята) та, щоб одружувались молоді» (зап. від Даскевич Г.Д. с. Райгород, Немирівський р-н.). Як бачимо, обрядовий хліб «василь» («василій») інформатори порівнюють з весільним короваєм. Він також печеться з білого борошна, здобного тіста, має схожу символіку, шишку по центру, яка кладеться на хрест із завитками, виліплених з тіста птахів,
Новорічні «василі» Вінниччини
У селі Уяринці Тиврівського району для виготовлення «василя» спочатку сплітають три косички, які кладуть поряд і оперізують пояском, це – основа виробу. Поверх основи кладуть хрест, який роблять із двох смужок тіста, кінці яких розрізані і закручені в різні боки у вигляді баранячих ріжок – це «божий дар». В центрі хреста кладуть шишку, схожу до весільного короваю, лише меншу за розміром. Між завитками хреста розміщують чотири пташечки, а поближче до центру – чотири вужики, їх ще називають кривульками (зап. від Мудли А.Й. с. Уяринці). В селі Василівка Іллінецького району теж збереглась традиція пекти «василі». Сандул Ганна Михайлівна «василі» пече щороку, бо в неї син Василь. Оздоблення свого «василя» вона перейняла від матері і чітко дотримується традиції. Спочатку паляницю густо посипає маком і оперізує пояском. В центрі «василя» кладе велику квітку (шишку), навколо неї чотири видовжені пташечки голівками до центру. Птахи своїми фігурками утворюють хрест і ділять поверхню короваю також на чотири частини. В кожному
від решти зразків, які ми зустрічали на Вінниччині, і був більше схожим до описів корочуна, що побутує у західних районах України. У ньому також було заглиблення («пупок»), в яке насипалось зерно, проте, на відміну від корочуна, «василь» з Думенок був
Хлiби до свят i на пошану 91
із чотирьох секторів розміщуються свої магічні знаки. В одному – Сонце, в протилежному – Місяць. Між ними ламаний хрест із завитками – свастя (сварга), навпроти сварги – знак вужика. Над сваргою і вужиком пучки «вишеньок з листочками».
с. Василівка, Іллінецький р-н). Схожу символіку із птахами, колосками та квіткою посередині мають і «василі» села Стодульці Жмеринського району (зап. від Мазур Г.П. с. Стодульці). На виставці випічки до новорічних свят, що проходила у Вінниці в 2019 році, було представлено «василя» з села Думенки Хмільницького району. Хлібний виріб був
до великого круглого калача із заглибленням посередині, в
насипано
відрізнявся
На краю паляниці поверх пояска по колу викладає узор, що нагадує стиглий колос (зап. від Сандул Г.М.
схожим
яке було
зерно. Цей «василь»
до свят i на пошану
випечений не з чорного житнього, а з білого пшеничного борошна. У цій експозиції «василя» із зерном у виямці супроводжувала «маланка» – паляниця з ліпниною, більше схожа на традиційного подільського «василя». «Василя» їдять вранці на Новий рік. Ми вже описували ритуал частування «василем» та «маланкою» великої рогатої худоби та закопування шматочків цих обрядових хлібів на ниві у перший день сівби в селі Уяринцях Тиврівського району. Євгенія Миколаївна Шаповалова із селища Дашів також згадує, що коли ділили «василя», то обов’язково трохи давали худобі. «Василем» обов’язково частують хлопчиків-посівальників. Коли до хати заходить перший посівальник, він повинен обмолотити макогоном на долівці різдвяний сніп «дідух», зібрати його зерна і здійснити обряд посівання. Після чого господиня бере зі столу «василя», хрестить підошву хліба і примовляє: «Господи, благослови ці свята відправити й інших діждати», а потім крає його на шматочки і дає дітям разом із грошенятами. «Василем» також пригощають всіх гостей, які цього дня зайдуть до хати, щоб наступний рік був урожайним (зап. від Планети Л. Ю., с. Степанівка, Теплицький р-н). Отже, згідно народної традиції, «василем» потрібно поділитися, пригостити якнайбільше людей, почастувати волів і корову та залишити для ниви. Ми бачимо схожість традицій використання «василя» з хлібом «крачун», проте є і відмінності. Крачун випікався з чорного борошна у найтемнішу пору року на пошану Велесу
92
Хлiби
занурювали у воду. «Василь» також печеться на посвяту Велесу, але це вже білий хліб схожий до весільного короваю. Адже Велес у Новорічну ніч з’являється на білому світі. Оздоблення новорічного хліба «василя» таке ж, як і весільного короваю. Це і є весільний коровай, який у кожній хаті випікали для весілля Маланки (Макоші) й
зберігають до першого весняного виїзду в поле або до отелення корови, адже Велеса часто пов’язують з туром, биком, а Маланку – з коровою. «Василь» (зліва) і «маланка», с. Думенки, Хмільницький р-н «Василь», Жмеринський р-н
(Крачуну), володарю підземного царства, який у той період знаходився в іншому світі, тому цей хліб для божества
Василя (Велеса). Цим короваєм, аналогічно до весільного, намагаються пригостити якомога більше людей, всіх, хто переступить поріг оселі на Новий рік, у тому числі і полазника у вигляді великої рогатої худоби. А якщо таких полазників у наш час вже не заводять до хати, то шматочки «василя», разом» з «маланкою» несуть у хлів для худоби,
2.3. Йорданські калачі і паляниці: Jordan
plaited bread and palianytsia
Під час Йорданського свята (Водохреща), яке відмічають вранці 6 (19) січня, і його переддення – Другого Святого вечора або Голодної куті (відмічають увечері 5 (18) січня), також використовують обрядовий хліб. Це могла бути випічка, що готувалася ще напередодні Різдва і зберігалася аж до Водохреща, а могли бути і свіжоспечені калачі та паляниці. Обрядовий хліб, що використовується на Йорданські свята, буває як пісний, так і здобний. Під час вечірньої трапези на Другий Святвечір (Голодну кутю) страви і хліб були пісними, вранці на Водохреще вживали калачі скоромні. Пісний калач Lean kalach Виготовляється з пісного тіста, зазвичай ще напередодні Різдвяних свят і зберігається на святковому столі до Водохреща. У деяких родинах його випікають з пісного, але квасного (дріжджового) тіста, а в деяких з прісного, замішуючи лише на воді. Під час урочистих трапез на Святий, Щедрий і Другий Святий вечори у нього вставляють і запалюють свічу «щоб трішки погоріла, а опісля гасять» (зап. від Зеленько Н.Г с. Хижинці, Вінницький р-н). На Водохреще пісний калач несуть до церкви. У храмі свічку в пісному калачі запалюють під час служби за упокій померлих родичів. Після молитви калач розламують на маленькі шматочки, частуються ними, пригощають присутніх, а решту сухариків приносять додому і використовують як оберіг(зап. від Мудли А.Й. с. Уяринці Тиврівський р-н). На Буковині спеціальні калачі для померлих клали на підвіконні. «Обідали, виставивши три калачі з трьома свічечками на віконечко для душ померлих, і чекали панотця… Господар виходив назустріч із запаленою свічею, господиня із порцієчкою для святої води. Освятивши, пан отець набирав порційкою із відра, «на душі, що відійшли», вода ставилася коло калачів, запалювалися
Хлiби до свят i на пошану 93
встромлені у
свічі…»
Здобний йорданський калач Fancy jordan kalach Здобні калачі напередодні Водохреща випікають у селах Наддністрянщини. В селі Стіна до Водохреща знову печуть красиві здобні калачі, які не вживають під час Голодної куті, а їдять лише на Водохрестя зранку після освячення води. Напередодні Другого Святого вечора, вийнявши калачі з печі, вибирають найкрасивішого для трійці. Свічку-трійцю витягують з новорічного калача і переставляють у йорданський. Здобні йорданські калачі також дарують щедрувальникам, які зазвичай щедрують у Стіні на
них
(Маковій, 1996, с. 292).
Голодну кутю на кутках Долини, Луги, Яр, Селище, Юр’ївка, Журавлівка. На відміну від щедрувальників, що ходять на Маланки, тут немає ряжених, і щедрівки зазвичай виконуються під вікнами. Гостинці їм виносять надвір, хоч іноді запрошують і до хати. Отримані калачі і гостинці щедрувальники споживають наступного дня на молодіжній вечірці (зап. від Пентюка В.Л. с. Стіна, Томашпільський р-н ). Звичай щедрувати на Другий святий вечір дуже поширений у Стіні, як і звичай влаштовувати молодіжні гулянки на Водохреще по обіді. Особливо молодь шлюбного віку полюбляє ковзанки з іграми і забавами на замерзлій річці, безпосередньо на льоду (Одвічна Русава, 2003, с. 87). З трійцею і йорданським калачем ідуть до річки на водосвяття, а по приході додому калач з’їдають, а трійцю зберігають коло ікон протягом року. У селі Уяринцях Тиврівського району напередодні Різдва печуть два йорданські калачі. Один виготовляють із пісного дріжджового тіста, а другий – зі здобного, з додаванням яєць, молока, масла тощо. На Святий вечір здобний йорданський калач кладуть поверх «василя», який в свою чергу лежить на хлібові, що носить назву «господар». Пісний калач лежить поруч, у нього іноді впихають свічу, яка горить під час молитви перед вечерею. Обидва калачі на йорданські свята несуть до церкви. В них впихають свічі. Свічку в пісному калачі запалюють під час служби за упокій померлих родичів, у здобному – під час молитви за здоров’я живих. Після богослужіння пісний калач розламують на шматочки, куштують і діляться з іншими людьми. Шматочки, що залишилися забирають додому, висушують і зберігають як оберіг. Здобний калач залишають у церкві. Це пожертвування, яке йде на доброчинність (зап від Мудли А.Й.).
Йорданські паляниці
Jordan bread На західній Україні обрядовий хліб на Водохреще мав вигляд не плетеного калача, а паляниці з хрестом. «На другий Святий вечір ми йшли до стайні, моя мати пекла такий хліб – велику паляницю, в тій паляниці робили хрестик, і навколо того хрестика ми паляницю обламували, і її мусів кожний вкусити... давали худобі того хліба. А той хрестик залишався аж до того, коли люди йшли весною сіяти в полі» (с. Дністрик). (Конопка В., 2012, с. 603). Магічною силою наділяли не лише випечений хліб, але і
94 Хлiби до
i на пошану
свят
саме тісто,
готувало
для даного хліба:
Старосамбірщині після
Божої на другий Святий вечір ґаздиня місить житню муку зі свяченою водою, робить тістом хрестики на всіх чотирьох стінах хати і на дверях у сінях, у коморі та у стайні. Із залишків тіста пече паляницю, яку потім перед вечерею кожен з домашніх має вкусити. Звичай ставити хрестики з тіста ми виявили в більшості досліджених сіл Богородчанщини», – пише В.Конопка. (Конопка В., 2012, с. 604).
що
ся
«На
Служби
Хлібне дерево Bread tree
На виставці хліба, що проходила у Музеї народної архітектури і побуту «Шевченківський гай» у Львові в 2011 році, нам повідали про хлібне дерево, яке випікається напередодні Водохреща. Шльомська Любов Михайлівна, родом з села Судова Вишня Мостиського району, що на Львівщині розповіла, що в дитинстві вона бачила йорданський хліб у вигляді дерева у своєму рідному селі. Йорданське хлібне дерево печуть з прісного тіста і прикрашають 3-5-ма червоними яблучками, приносять до церкви і там відбувається лот – продають яблука. Гроші йдуть на церковні потреби та на благочинність (зап. від Шльомської Л.М., с. Судова Вишня Мостиський р-н). На жаль, це поодинока інформація про хлібне дерево на йорданське свято. Подібне хлібне дерево з бубликами, пташками, виноградом на гілках згадується у описах, зроблених Г. Маковій (Маковій, 1993, с. 65). Правда, ця згадка стосується поминок за покійним на сороковий день. Вареники
Varenyks
На Голодну кутю варили велику кількість вареників. «…на Водяну Вілію (напередодні Водохреща) хазяїн, затиснувши під пахвою хлібину, кропив «йорданською водою» обійстя, худобу, писав крейдою на всіх дверях хрестики, а діти в цей час носили слідом макітру вареників з грушками – щоб худоба була повна, як ці вареники» (Поділля : Історико-етнографічне дослідження, 1994, с. 289-290). 2.4. Медівники на Стрітення Honey biscuits on Candlemas Day Стрітення 2 (15) лютого у народній традиції
Хлiби до свят i на пошану 95
пояснюється як зустріч Зими і Літа, їх змагання, хто кого переможе. Цього дня освячують воду і свічки – громовички, загадують ранньою чи пізньою буде весна, а пасічники примічають, як на Стрітення капає вода зі стріх – так і мед буде у вуликах прибувати. А ще цього дня печуть пряники медівники і готують напої з меду – медунку (зап. від Бойчук М.М., с. Білозірка Ланівецький р-н., Тернопільська обл.). Пісні вареники з чорносливом, сушеними грушками або вишнями
Для виготовлення медівників на водяній бані нагрівають мед, додають трішки соди, потім борошно (на одну частину меду – дві частини муки) і старанно вимішують, поки тісто не стане білішим і м’яким. Кладуть на стіл, розкачують качалкою до товщини в палець і витискають спеціальними формами або вирізують ножем різноманітні фігурки, які потім випікають на підсипаних крохмалем сухих листах у гарячій печі (Українська минувшина, 1993, с. 91). 2.5. Колодка (Масниця, Колодій). Страви з борошна на Колодія Kolodka (Masnytsia, Kolodiy). Flour dishes at Kolodiy
Наприкінці лютого – початку березня на молодику настає веселий святковий тиждень, який українці називають Колодкою, Колодієм, «Масницею», «Турицею» або «Прощальним тижнем». Цей тиждень передує Великому 48-денному посту. «У понеділок колодка народилась, у вівторок христилася, у середу – похрестини, в четвер колодка помирає, в п’ятницю її хоронять, а в суботу плачуть. Звісно, ніхто за нею не плакав, а пили й гуляли однаковісінько – як при «народженні», так і при «смерті», – писав Олекса Воропай (Воропай, 1991. Т.1, с. 202). Слово «Колодка» походить від назви головного святкового атрибута – дерев’яної колодочки або колоди, яку жінки і дівчата чіпляли неодруженим хлопцям. Цей ритуал повинен був посприяти швидкому одруженню. Деякі дослідники дерев’яну колодку пов’язують з деревом роду. Так, за словами В. Войтовича, «…маленьку колодочку предки вважали галузкою родового Дерева життя» (Войтович, 2002, с. 236). Обряд похорон Колодки – закопування або запихання її в землю, можна порівняти з магічною
96 Хлiби до свят i на пошану
дією посадки нового Дерева життя, яке забезпечить створення нової родини, буде сприяти розгалуженню роду. Прихильники Рідної віри пов’язують українського Колодія з початком нового аграрного року і українську назву «Колодій» виводять з двох слів – «коло» та «діяти», від яких і походить назва «семиденного свята на честь весняного пробудження природи, коли КОЛО починає діяти» (Коло святості українця, 2007, с. 77). Назву «Туриця» пов’язують зі словом «тур» (бик), який у давньоукраїнській міфології має Колодку (колоду) заміжні жінки чіпляють неодруженим парубкам до ноги Колодку (стрічку, рукотворну квітку) дівчата чіпляють своїм коханим поближче до серця
відношення до культу Велеса – божества плідності та багатства, володаря світу предків. «Ой турицю, турицю, Та й на нашу вулицю… Породілля породила, Горілкою покропила, Вставай, виростай, А, ти, господине, Горілки давай», – так співали жінки на родинах Колодія у селі Вінницькі Хутори, вповиваючи дерев’яне поліно в пелюшки ( зап. в с. Вінницькі Хутори під час реконструкції автентичних обрядів Колодія для передачі «1 із 1000 уроків» УТ-1 (1996 р.). «Баби на Колодку стрибали по калюжах, піднявши спідниці і підтички аж до колін, щоб корови гарно відгуляли і яловими не були» (зап. від Федорчук М.Ф. с. Трибухи, Літинський р-н). Це свято ще називають Прощальним (Прощеним) тижнем, оскільки всі, хто був у сварці повинні помиритися і попросити один в одного пробачення. Якщо ми не пробачимо нанесених нам образ, то й Бог не пробачить нам наших гріхів на тому світі. Назва «Масниця» укорінилася за цим тижнем через вживання великої кількості сирно-молочних страв, сметани та масла і відсутності протягом всього тижня пісних днів. В народі вірять, що навіть місяць-молодик на Масляну вмочає свій ріжок у сметану. Традиційними стравами на свято Колодія є страви з борошна з сиром, сметаною, маслом.
Вареники з сиром і вареники «пірхуни»
Varenyks with cottage cheese and «pirkhuns»
Найпоширенішою стравою в Україні на свято Колодки є вареники, які готують з прісного тіста. В західних регіонах Поділля вареники називають «пирогами» або «вареними пирогами» (Поділля : Історико-етнографічне дослідження, 1994, с. 289). В сучасних засобах масової інформації досить часто йдеться про млинці, як головну страву на Масляну, хоча це не відповідає давнім
Хлiби до
97
свят i на пошану
українським традиціям. «На Україні млинці не вважаються обрядовою стравою ні поминальною, ні масничною. На спомин про померлих печуть переважно книші, а масницю відбувають, власне, варениками, і тому про перший понеділок Великого посту
на Масницю найчастіше
з
і
начинки
до сметани і масла.
кажуть: «Вареники доведуть, що і хліба не дадуть», – пише М. Максимович (Максимович, 2002, с. 62). Вареники
роблять
сиром, хоч
інші
також смакують
На Масницю навіть тісто на вареники може бути особливим, замішаним не на воді, а на молоці (кислому чи солодкому) або на сироватці. До тіста, замішаного на сироватці або кисляку, додають трішки соди, тоді вареники будуть пухкими (зап. від Творун М.М. с. Хижинці, Вінницький р-н).
Молодіжні вечорниці з нагоди Колодія також можуть похвалитися різноманіттям вареників. Тут кожна дівчина намагається проявити творчість і виділитися серед подружок. А для сміху варять хлопцям вареники «пірхуни». Наведемо опис вареників «пірхунів», записаний Корешковою Антоніною Дмитрівною у с. Думенки від 102-річної Романюк Анастасії Анатоліївни: «Дівчата начиняли деякі вареники вовною, мукою, цибулею з лушпинням, сирою квасолею, або насолоджували, пересолювали, чи насипали ложку чорного або червоного перцю в середину вареника. Такі «Пірхуни» подавалися до столу разом з рештою вареників у великій макітрі на вечорницях для парубків. Самі не їли. Котрому парубкові попадався «пірхун», той реготав та й казав: «А трастя твоїй матері! Це чий?» А ми казали: «Що-небудь, аби вареники». Дівчата червоніли, і зразу було видно, хто ліпив. Тоді цілий вечір парубок дошкуляв дівчині: то ногу їй підставить, щоб перечепилася, то за косу посмикає, то ленту вкраде, то скаже: «Дай поцілую за вареника, а сам вкусить, а ми дівки того й хотіли, реготимо, сердимося буцімто» (зап. від Романюк А.А. с. Думенки). У вареники іноді замість начинки клали сіль, вважалося, що парубок, якому дістанеться такий вареник, швидко одружиться. Могли покласти і монетку, кому вона попадеться – буде щасливим (Лозко, 2016). Налисники
Filled pancakes Крім вареників на Колодія зустрічаються і млинці з пшеничного і гречаного борошна, проте серед млинців перевагу надають млинцям з начинкою –налисникам. Сирна начинка всередині тіста – повний вареник чи налисник – є уособленням вагітності, яку люди прагнуть забезпечити для рослин і тварин
98 Хлiби
на пошану
до свят i
ше роблять
до столу
литі сметаною або разом із колотухою (ряжанкою). 2.6. Жиляники Великого посту Zhylianiks of the Great lent Жильниками або жиляниками називають коржі, печені з прісного тіста, які готують і їдять під час Великого посту. Жильники печуть і вживають, щоб бути міцними, жильними, витривалими і легко пережити піст. У літературі найбільше згадок про коржі жильники, що випікалися у перший день Великого посту. «Перший день Великого посту називається «жилавий» понеділок, бо в цей день господині печуть житні коржі – «жиляники» (Воропай, 1991. Т.1, с. 208)]. Ці коржі їдять з квашеною капустою,
ранньою весною. Начинку для налисників найчасті-
з сиру. Налисники подають
по-
редькою, хроном або іншими сирими чи квашеними овочами і запивають квасом, а дехто й горілкою – так «полощуть зуби» після м’ясниць. Магічного значення надавали жильнику, що випікався наприкінці посту у Чистий Четвер. Йому приписували лікувальні властивості. «Як ліки, на цілий рік зберігали хліб, що випікався у Чистий Четвер, «жильник». Зберігали навіть куски і крихти, що залишалися на столі» (зап. від Корешкової А.Д. с. Думенки Хмільницький р-н). 2.7.
Великого посту, воно щороку випадає
тижні Великоднього посту і знаходиться посередині між святами Колодкою та Великоднем. «На Хрестя або на Хрестопоклінному тижні, в середу – «середопістя» чи ще інакше – «поклони». На Київщині та Лівобережжі колись господині на цей день пекли хлібини у формі хреста – «хрестопоклонний хліб». Одну частину тих хлібин споживали, а другу – зберігали в коморі, зариваючи в зерно-насіння аж до часу посіву» (Воропай, 1991. Т.1, с. 246). У польових дослідженнях Сергія Ципишева, записаних у 2014 році у селах Воронівці
Хлiби до свят i на пошану 99
хліб) на Середохрестя Kryzh (cross, crussifiction worshiping bread) «Криж», «хрест», «хрестопоклонний хліб» – так називають хлібну випічку, що має форму хреста або паляниці з хрестом. Криж випікають на Середохрестя, свято, що знаменує середину
та Уланів Хмільницького району на Вінниччині, про середохресну випічку читаємо: «Був це хрестоподібний випік або «пампушка з хрестом». У першому випадку три кінці загинали, а четвертий розплескували, щоб «хрест» можна було поставити на столі. Цим печивом частували всіх, хто приходив до хати» (Ципишев, 2015, с. 220). Левицька Катерина Василівна з Ямполя Вінницької області пригадала, що її бабуся пекла весною хрести із того ж тіста, що і хліб. З печивом криж діти вибігали надвір, слухати, як піст тріщить, ламається навпіл. Хрести з’їдали на Середохрестя, а декілька за-
Криж (хрест, хрестопоклонний
на середу на 4-му
до свят i на
лишали у посівному зерні до першого виїзду в поле на посівну, їх закопували по кутках ниви під час сівби (зап. від Левицької К.В. м. Ямпіль). П.П. Чубинський вказує, що на Середохрестя пекли хрести з маком та мазали їх медом (Чубинський П. , 1995, кн. 2, с. 16). На Харківщині при допомозі хрестів загадували, хто з чоловіків (господар чи сини) повинен почати сівбу. В один із хрестів запікали монетку, всі хрести зберігали у посівному зерні, а виїхавши в поле, з ними в руках тричі обходили ріллю. Потім хрести розламували і дивилися: кому дістанеться монетка, той і починав сівбу (Иванов, 1889, с. 82). На Київщині зафіксовані спогади про те, що йшли сіяти лише з тим хрестопоклонним хлібом, який першим витягнуть з печі: «… тільки перший хліб, як витягнуть з печі, клали в зерно-насіння, а всі інші хлібини споживали як звичайно. Коли виїдуть, бувало, в поле, то кладуть хрестопоклінний хліб на ниві, стають обличчям до сонця, моляться, а потім набирають жменю зерна з сівні, сіють зерном два рази навхрест… Сіючи першу сівню, жують хрестопоклінний хліб. Бувало, весна пізня і хліб зо два тижні лежить у зерні – засохне, а то й поцвіте. Просто не вгризеш його; тоді розмочували в свяченій воді і їли» (Воропай, 1991. Т.1, с. 247).
100
пошану
в поле на сівбу, намагалися виготовити з власного, а не купленого борошна: «Посіявши пшеницю, звичайно, натщесерце, сідають на полі та їдять спершу ті хрести, що були спечені в середу на хрестці зі своєї, некупованої пшениці» (Максимович, 2002, с. 50). У гуцулів спеченого хреста дають коровам, що мають телитися (Борисенко В. , 2000, с. 46). Отже, у більшості випадків хрест (криж) випікався на Середохрестя. Печиво куштували на свято і зберігали до першого виїзду в поле на сівбу. Однак, зустрічаються випадки випікання хліба з хрестом і напередодні Водосвяття (див. вище). На Водохреще паляницю з хрестом обламували навколо хреста, шматочки з’їдали, давали худобі, а хрест, що залишився від паляниці, зберігали до сівби (Конопка В., 2012, с. 603). Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття зустрічалися випадки випікання хрестів і безпосередньо перед першим виїздом в поле, на свято «першої борозни», яке у кожній родині
Хлiби
Хрести, з якими виїжджають
і кожного року мало свою дату: «В деяких селах Київщини та Полтавщини на день першої борозни пекли спеціальні хрести з тіста, брали їх у поле, частково їх їли, частково давали волам чи коням, а частину приорювали у першій борозні» (Килимник, 1994 кн. 2, с. 269). Не дивлячись на те, що свята, до яких випікали хлібні хрести або хліб з хрестом, розходяться в часі, використання цього обрядового хліба ідентичне, його зберігають у посівному зерні і беруть з собою в поле під час першого весняного виїзду на оранку – частують худобу, закопують на ниві. Така обрядова прив’язаність випічки до аграрних ритуалів у полі говорить про те, що даний хліб міг випікатися на посвяту Землі, перед початком сівби. Сам символ «хрест» дослідники пов’язують як із землею (чотири сторони світу), так і з сонцем. Слово «хрест» (крест) близьке до слів «кресало», «кресати» – добувати вогонь, «скресати» (танути, позбавлятися криги), воскресати – оживати, які за смисловим спрямуванням мають відношення і до весняного сонячного тепла, і до пробудження землі. Цей знак може символізувати воскресіння, відродження природи після зимового сну. Хрест ми бачимо і на іншій весняній випічці – новорічному «василі» (Новий рік у давнину відмічали весною), на великодній бабі, а також на обличчі ляльки-мотанки. У давнину з такими ляльками ходили громади жінок на Великодні свята (Килимник, 1994 кн. 2, с. 172). 2.8. Жайворонки на свято Сорок святих (Сорочини) «Larks» on 40 Saints’Day «Sorochyny» На день весняного рівнодення –22 березня (9 березня за старим стилем), що співпадає із християнським святом «Сорок святих» або давніми «Сорочинами», в Україні випікають калачики у вигляді пташечок, які називають «жайворонками». За народними віруваннями, жайворонки прилітають з вирію першими і своїми крильцями розмітають сніг, який ще може лежати. «На цей день прилітає з вирію сорок жайворонків, а баби печуть сорок «птичок», розносять їх по хатах та роздають дітям, щоб гуси неслися, щоб яйця не псувалися і щоб гусенята плодилися» (Воропай, 1991. Т.1, с. 238). Випечені з тіста «жайворонки» – велика радість для дітлахів. Вони бігають з тим печивом по селу, підкидають вгору, імітуючи пташиний політ, співають веснянки, викрикують весняні заклики до птахів: Із вирію-раю пташок викликаю, Летіть, жайворонки, на нашу сторонку, Летіть, соловейки, на нашу земельку, Летіть, ластів’ята, до нашої хати!
Хлiби до свят i на пошану 101
Діти щиро вірять, що після таких закликів птахи і весна не забаряться. А щоб пернатим друзям не було сутужно, залишають для них крихти своїх коржиків, а іноді і цілих «жайворонків», повісивши їх на гілочки дерев: Жайворонки беріте, Вгору летіте, Пісеньок співайте, Весну закликайте, Бога величайте, Просіть жита, пшениці, Всякої пашниці, Дощика дрібненького, Сонечка ясненького. В селі Білозірка Ланівецького району Тернопільської області діти насаджують тих пташечок на довгі палиці, бігають по селу і закликають весну, потім тістечка з’їдають, а головки фігурок дають коровам (зап. від Остапюк О.С. с. Білозірка). В селі Махаринці Козятинського району Вінницької обл. в одній із
102 Хлiби до свят i на пошану
зашивали дитині в сорочечку, щоб доля була до неї прихильною (зап. від Павлової В.В., с. Махаринці). Для того, щоб виробити «жайворонка» необхідно розкачати валик тіста, зав’язати з нього вузлик, один кінець вузлика розплескати і розрізати на кілька смужечок – це буде хвостик, а з іншого кінчика зробити голівку, витягнувши дзьобик і вставивши очі з насіння яблука або маленьких родзинок.
пташечок запікають монетку. Тут вірять, що дитина, якій попаде пташечка з монеткою, буде щасливою. Цю монетку
2.9. Галепи до свята Благовіщення
Galepas at Annunciation holiday
До свята Благовіщення, яке відзначають 7 квітня (25 березня за старим стилем) випікають прісне печиво галепи. За словами Борисенко В.К., «Серед українців Підляшшя, Полісся, Поділля ще наприкінці ХІХ ст. і до середини ХХ ст. побутував архаїчний звичай випікати перед Благовіщенням прісне печиво «буслові лапи», яке часто мало форму лап лелеки, а також своїм виглядом нагадувало борону, плуг, серп, пташине гніздо. … Таке печиво, яке називали ще «галепи», давали дітям, які вибігали з ним на подвір’я зустрічати приліт бусла (лелеки)» (Борисенко В. , 2011, с. 15). М. Давидюк зазначає, що це печиво, подібне до хрестів, також могли брати в поле на оранку та засів (Давидюк, 2006, с. 66) . Від чого походить назва «галепа», остаточно не з’ясовано. На думку сучасних майстринь, воно так називається, бо виготовляється з прісного «галетного» тіста. У нього є ще одна особливість – це просте і цікаве за формою печиво у давнину господині завжди виготовляли разом з дітьми, а О. Б. Страхов вказує на те, що бусликові лапи взагалі ліпили діти. (Страхов, 1991, с. 134). Цікавим досвідом виготовлення весняного печива у початкових класах ділиться О. Шевчук (Шевчук, 2018). Загалом можна констатувати, що галепи, які випікаються на свято Благовіщення мали два призначення: це було печиво для зустрічі лелеки – бусликові лапки, гніздечко, – і печиво для ниви – борона, плуг, серп. Молодші діти з галепами зустрічали птахів, старші готувалися до роботи в полі. Зупинимось на них детальніше.
Хлiби до свят i на пошану 103
Печиво для зустрічі лелеки – гніздечко, бусликові лапки Biscuits for meeting storks – a nest, stork’s feet Лелеку можна назвати птахом-тотемом українського народу. Існують повір’я, що саме буськи приносять немовлят у родини, а вшанування лелеки весною здійснюються з метою відродження життя, забезпечення родючості землі і плодючості всієї живності. А ще, згідно легенд, колись лелека також був людиною, тому і селиться коло людей, а лелече сусідство біля людської оселі приносить
За народними
на
Благовіщеня.
випікають
щастя в дім.
віруваннями, лелеки повертаються із вирію до своїх гнізд
свято
Для їх запрошення і вшанування
прісні коржики галепи у вигляді бусликових
до свят i на
лапок або гніздечка. В деяких випадках галепа може нагадувати силует пташки, мати вигляд гніздечка з яйцями або пташкою. «Для виготовлення галепи беремо кусочок тіста, робимо з нього колобка і сплескаємо, а потім 2 рази розрізаємо, після сплескання. Можна прикрасити його якось квіточкою, пташечкою, колоском, сонечком» (зап. від Корешкової А.Д. с. Думенки, Хмільницький р-н). Діти з «бусликовими лапками» вибігали надвір і, піднявши їх вгору, викрикували: «Буську, буську! Ось твоя лапка, прилітай, ухопи, до гніздечка лети», або «Буську, буську! Тут твоє гніздечко!» (зап. від Коваль Г.Ф. с. Бохоники Вінницький р-н ). За словами М. Давидюк, побачивши лелеку, діти бігали і кричали, щоб ноги не боліли (Давидюк, 2006, с. 66). У лелек діти також просили гарного врожаю на хліб: «Буську, буську, на тобі галепу, дай мені жита копу!», «Буську, буську, на тобі серпа, дай мені жита снопа!». Могли також попросити сестричку або братика: «Буську, буську, принеси нам Маруську, маленьку, пухкеньку та ще й спокійненьку». Частину печива діти з’їдали, а крихти і окремі шматочки залишали для птахів.
Печиво у вигляді хліборобських знарядь – борона, плуг, серп Biscuits shaped as grain-growing tools (harrow, plough, sickle) Серед галеп, подібних до землеробського реманенту, що випікали на свято Благовіщення, найчастіше згадується борона. За народними віруваннями, до Благовіщення намагались нічого не сіяти у відкритий ґрунт, земля ще спочиває, і лише на це свято Бог благословляє її для сівби, проростання і цвітіння. Оскільки посіяне зерно заволочували бороною, на Благовіщення борону освячували (див.1.5 Плуг і борона) А ще у вигляді борони випікали благовіщенські галепи. «Прісний хлібець «борону» брали в поле під час першого виїзду на сівбу, і після сівби
104
пошану
Хлiби
та боронування клали на ниві, щоб боронила і охороняла посіви» (зап. від Коваль Г.Ф., с. Бохоники). Про хліб
який випікали на Благовіщення і брали в поле під час першої сівби, згадує і В. Войтович (Войтович, 2002, с. 40). Наприкінці ХХ століття нами зафіксована згадка про те, що печиво у вигляді плуга і серпа випікали для синів і дочок, яких в цьому році вперше планували долучити до робіт
«борону»,
у полі. «На Благовіщеня дівчатам пекли «серпи» з прісного тіста, щоб цього літа, як жнива прийдуть, то вже в полі жали, щоб наперед готувалися цього року вже хліб жати, а плуга то для хлопців пекли, щоб орати вже готувалися» (зап. від Федорчук М.Ф. с. Трибухи Літинський р-н, Вінницької обл.). Не виключено, що у більш давні часи випечений серп і плуг могли використовувати під час здійснення магічних ритуалів як аграрного, так і ініціального характеру.
2.10. Косач – калач для верби у Вербну неділю
Kosach for the willow on Willow Sunday
Вербну неділю святкують за тиждень до Великодня. Цього дня по всій Україні освячують в церквах вербові гілочки, а по приході додому легенько б’ють ними дітей і членів родини, примовляючи: «Не я б’ю, верба б’є і здоров’я дає». Освячені вербові котики втикають за образи і зберігають як оберіг. За народними віруваннями, верба несе родові благодать, відвертає грім від хати, оберігає від пристріту, нею лікують хворих, виганяють вперше худобу на пасовисько тощо. У селі Думенки Хмільницького району, що на Вінниччині, Корешкова Антоніна Дмитрівна повідала і про спеціальний хліб для верби – «косач», який, за її словами, випікали у суботу напередодні Вербної неділі. Наведемо опис у повному обсязі: «Косач випікався в суботу з того ж тіста, що й калачі. Сплітався він з трьох смужок. Кінці відтягували, припліскували і надрізали ножем, щоб виглядало, як коси. У Вербну неділю, як сходило сонце, дівчата йшли до верби. Якщо і зустрічалися, то одна одній тільки кивали головами мовчки, біля верби чесали свою косу дерев’яним гребінцем. Потім, умовно, над косачем проводили гребінцем, ніби розчісуючи. Біля дерева промовляли тихо: «Ось тобі, вербице, потреба, а мені гілок на вінок треба». Вішали косача на вербову гілку, на цій гілці, з вербового гілля сплітали вінок, щоб був якраз на голову. Зв’язували його волосинами з кінського хвоста і тільки тоді відламували від верби. Вінок клали на голову і примовляли «Як верба швидко росте, так щоб моя коса-краса швидко росла» і швидко заплітали косу, аж до самого кінчика. Здіймали косача з дерева, клали на голову, коли боліла голова, і чіпляли назад. Ще дівчата ковтали вербові котики, щоб волосся було гарне і блискуче і щоб горло не боліло. Якщо дівчина була здорова, вінок забирався додому, як оберіг. Якщо дівчина хворіла, пускали за водою на велику річку, примовляючи: «Іди, біда, куди вода». Іноді дівчата ходили до верби з матерями і ті їм допомагали. А коли йшли додому, рвали вербові гілки... Зараз косачів не несуть до верби, вербу святять в церкві, віночків не святять» (запис Корешкової А.Д., с. Думенки).
Хлiби до свят i на пошану 105
згідно
традиціями, люди завжди віддячували хлібом рослинам і Матінці Сирій Землі за зривання їх гілок, квітів чи копання коріння. Проте, «косач» міг бути і атрибутом лікувальної магії, яка проводилася у Вербну неділю задля забезпечення гарного росту волосся. Згідно інформації Корешкової А.Д., у ритуалах, пов’язаних з використанням хліба для верби, брали участь лише дівчата і жінки: «чоловіки до верби не ходили».
2.11. Кукуци на Навський Великдень (Чистий четвер)
Kukutsas for the Dead Ancestors’ Easter (Pure Thursday) Кукуцами називають невеликі за розміром хлібні вироби у формі пташечки, квіточки, ламаного хреста (сварги) або рогалика, спечених з дріжджового або прісного тіста, які роздають дітям у четвер напередодні Великодня. Цей четвер має декілька назв: Страсний, Чистий або Навський Великдень. Саме з Навським Великоднем пов’язано звичай «гріти діда» і роздавати кукуци. Зупинимося на ньому більш детально. Назва Навський Великдень означає Великдень для померлих. «Здесь, заметим, светлый четверг есть «навский Великдень», то есть пасха мертвецов», – пише П.Чубинський (Чубинський П. , 1995, кн. 2, с. 17). У Чистий четвер із настанням сутінків померлі душі приходять у наш світ і перебувають тут до Радуниці, під час якої, або напередодні, їм влаштовують проводи. Щоб освітити предкам дорогу і вберегти себе від небезпеки, що може трапитися від контакту з потойбічним світом, на пагорбах, поблизу води, на роздоріжжях і біля церкви, розпалюють вогнища – «гріють дідів». Вогнища розпалюють чоловіки з парубками, коло вогню сиділи і старі діди (Самотіс, 2014). Деревину для вогнищ дають з кожного двору. Килимник С.І. вказує на два значення таких вогнищ, одне – очисне, оскільки «…вода й вогонь у давнину були головними «чистителями» і «святителями»…
106 Хлiби до свят i на пошану У
з неї
нашій добірці це поодинока інформація про хліб для верби на Вербну неділю. Цей ритуал міг бути дуже давнім відголоском звичаю відплати вербі за необхідність наламати
гілля для посвяти. Адже,
давніми
надавали вогням великого четверга – освітити, щоб
видно
щоб не шкодили та зігріти їх, просвітити дорогу»
У давнину в багатьох регіонах України цього дня з настанням сутінків в оселях влаштовували поминальні обіди з пісних страв, на які запрошували випадкових перехожих, зазвичай старців, оскільки вважали, що покійні предки могли завітати на гостину у вигляді незнайомця чи старця, а ще роздавали печиво дітям, щоб і їх померлих родичів хтось пригостив на тому світі. Найбільш повно звичай пригощати дітей спеціальними булочками – кукуцами зберігся на Гуцульщині. «Діти ходили від хати до хати і під вікнами кликали: «Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички», на що хтось із хати відповідав: «Гріємо, гріємо, даємо!» Дітей обдаровували
І друге значення
покійникам
було, умилостивити їх,
(Килимник, 1994 кн. 2, с. 51).
«кукуцами» спеціально спеченими малими пшеничними чи житніми хлібцями. За «прости-біг» кукуци давали будь-кому з відвідувачів, які першими в ці дні заходили до хати» (Самотіс, 2014). Досить цікавою є розповідь про кукуци у Косівському районі на Івано-Франківщині
Богдана Петричука з села Бабин, що розміщена на сайті Музею Івана Гончара. Процитуємо її фрагменти. «Кукуци – це булочки, які дають дітям у Чистий четвер перед Великоднем за Простибі, за померлі душі, за здоров’є курей, худоби, по-різному. …Кукуци бувають різні. Кукуц – це булочка, бувають солодкі, бувають прісні – хто як випече. Бувають такі кукуци, котрі кругла булочка зверху з такими ріжками з свастиками (беруть 2 смужки тіста, перехрещують і загортають кінці), а бувають, що їх печуть в таких формочках, як паски, теж з ріжками, бувають рогалики, бувають зазулі – ну, шо кому. А очі із зернят з яблук, присипали іноді маком. …Бувають кукуци пісні, а бувають і непісні – всяких надають. Тоді вже мама вдома відбирає. Пісні то їдять до Великодня, а котрі – з яйцями, то вже після. В нас навіть дітям не дозволяли скоромне в піст…» (Петричук, 2014).
2.12. Великодні баби (паски, куличі)
Easter Fancy Bread (paska, kulych)
Обрядову здобу, яку випікають до Великодніх свят, традиційно в Україні називали бабами або бабками. «На паски, казали мама, «баби», випікалися до Великодня у четвер. А до провідної неділі – куличі. Колись «бабів» на гроби не ставили, тільки куличі, і не малювали зверху, як тепер, а тісто ліпили (хрестики) (зап. від Колос Г.О., с. Думенки Хмільницький р-н). Назва «бабинці» збереглася і за керамічним посудом, в якому випікають великодні бабки. У наш час великодній хліб в Україні часто називають «пасками», у росіян – «куличами». Відбулася заміна давньоукраїнської автентичної баби на християнську паску. Слово «паска» перейшло на випічку від назви свята «Паска», що в свою чергу походить від давньоєврейського «Песах» – свята на честь виходу євреїв з Єгипту. Слово «кулич» означає кулястий
кодніх
цьому завжди вказували, що баби є більш солодкими, пухкими і здобними. Про це свідчать і дослідження С. Ципишева: «Разом із тим, на Великдень автохтони випікали і бабки, баби, які, переважно, були здобнішими,
Хлiби до свят
на пошану 107
i
округлий хліб. Нова назва не змогла повністю витіснити стару, подекуди вони існували як слова-синоніми, хоч в деяких
говорили,
селах селяни
що у них випікаються два види вели-
хлібів – баби і паски. При
паски. Хоча подекуди слова бабка і паска
паралельно на означення того ж са-
хлібного виробу» (Ципишев, 2015, с. 220). А ось як описує відмінності між бабами і пасками С. Килимник: «В Україні на Великдень печуть високоздобні й різноманітні баби. Їх випікають у спеціальних формах та ринках, високі бувають часто до метра. В баби кладуть 60-120 жовтків з яєчок, масло, цукор, пахощі різ-
ллють ром. Місять та «вибивають» баби 1-2 го-
Крім бабок, в Україні випікають ще кілька сортів пасок. Також здобне тісто, але менше дається пахощів, жовтків та масла…» (Килимник, 1994 кн. 2, с. 44). Отже, найбільш суттєвою відмінністю між великодньою здобою, на яку вказують інформатори і дослідники, це те, що хліб із назвою «баба» був більш пухким, високим і здобним і його не несли на кладовище. Поминальний великодній хліб могли називати паскою або куличем, але не бабами. У переліку поминальних страв, що приносять на кладовище після Великодня, Михайло Максимович згадує традиційні поминальні книші і пироги, але не називає бабок або пасок (Максимович, 2002, с. 42). Таке ставлення до великодніх бабок нагадує ставлення до вагітних жінок, яким народна традиція також не велить наближатися до світу мертвих – дивитися на покійника, ходити на кладовище, щоб дитя не завмерло. Назва «баба» означає статус жінки, на відміну від «дівки», вона – заміжня і може бути при надії. «Бабою» називають і повитуху, а слово «бабувати» означало приймати пологи і доглядати новонароджену дитину та породіллю. До того ж господині дуже переймалися, наскільки виростуть великодні баби під час випічки, чи збільшаться у розмірі, чи не сядуть, бо від того, згідно народних вірувань, залежить врожай, добробут і щастя родини. Це дає підстави висловити гіпотезу про те, що великодня «баба» випікалася на пошану аграрному культу родючості і уособлювала вагітність, зачаття нового урожаю. Вона могла бути уособленням богині родючості Макоші (інший ва
108 Хлiби
пошану
– Матері Сирої Землі), яка в цю пору року знаходилась при надії. Згідно з давніми україн
традиціями, першим шматочком освяченої баби завжди пригощали корову, і лише потім розговлялися нею самі. Корова-годувальниця, як ми зазначали вище, могла бути однією з іпостасей богині родючості. До того ж, як пише О. Воропай, залишки освяченої паски (баби) закопували на хлібній ниві (Воропай, 1991. Т. 2, с. 63) Тісто для великодньої випічки, а надто для бабів, готують з найкращого пшеничного борошна. Дріжджі вчиняють на молоці, додають багато яєць або лише яєчних жовтків, цукру, масла,
до свят i на
ніж
вживалися
мого
ні,
дини.
ріант
ськими
олії, а також родзинки, ваніль, корицю. Поклавши тісто у форму, ставлять його підходити, а щоб баби гарно зійшли, на край посудини зверху кладуть освячені вербові гілочки, щоб баба була пухка, як вербові котики (зап. від Спричан Л., с. Велика Кісниця Ямпільський р-н ). З тістом поводяться дуже обережно, легесенько ставлять бабинці, «щоб баба не розтрусилася і не сіла», уникають протягів, «щоб баба не застудилася» (зап. від Творун М.М. с. Хижинці Вінницький р-н). Поверхню баби прикрашають магічними знаками. Серед них найчастіше зустрічається хрест. Хрест, як ми зазначали раніше, є символом землі – чотири сторони світу, а також може бути символом сонця, яке покриває землю-бабу своїми променями, що несуть тепло. До речі, на обличчі ляльки-мотанки, яку можна вважати символом Великої Богині, також знаходиться хрест. Християни пов’язують знак хреста з розп’яттям Ісуса. Крім хреста, на поверхні великодньої баби можна побачити шишку (ружу), квіти, листочки, сонечка, птахів, вужиків. Серед прикрас великодніх бабів, що були представлені на обласній виставці (м. Вінниця 2004 р.) з села Крищенці Тульчинського району, ми бачимо сонечка, вужики і листочки, а з села Ставки Піщанського – хрест із косичок, чотири пташечки повернуті дзьобиками до центру, і знаки сигми (вужика). Анастасія Юріївна Петечук з села Ставки розповідає, що перейняла символіку великодньої баби від матері прикрашає нею свою великодню випічку з тих пір, як сама почала господарювати. Вадим Мицик, описуючи прикраси великодніх бабок Черкащини, також вказує на описані вище узори. «Бабки із Тального, Легедзиного мають такий узор: від пишної шишки на чотири сторони відходять листки-закрутки. На багатьох бабках є зображення
Хлiби до свят i на пошану 109
прямий хрест, а в центрі – пишну квітку-шишку. Поміж проміжками хреста виліплено шишечки або пташечки» (Мицик, 2005, с. 12). За словами Олекси Воропая, у давнину поверх паски викладали орнаменти у вигляді жайворонка із складеними вісімкою крильми, колосок, баранячі ріжки та квіти (Воропай, 1991. Т.1, с. 376). Отже символіка великодньої баби втілює весняне відродження природи. Тут поєднано знаки землі (хрест), сонця (шишка, хрест із завитками, сонечка
шишки-сонця, яка зліплена в обертальному русі. На витворах із Стебного (Звенигородщина) через верх покладено
з промінцями), води або вологи (хвиляста лінія, вужик), які повинні забезпечити вирощення майбутнього урожаю, а також символи весни – квіти, листочки (символ весняного проростання, гону), птахи (приносять весну на своїх крилах). с. Ставки, Піщанський р-н с. Крищенці, Тульчинський р-н
Випікання бабів супроводжується багатьма повір’ями та обрядовими діями. Піч для випікання великодніх бабок розпалюють торішніми котиками, якщо кинути китицю у вогонь – дух недобрий не прилетить до хати. Коли спечені баби діставали з печі і виймали з бабинців, то качали їх по рушникові на столі і промовляли: «Щоб хліб був такий гарний і величний, як ти гарна і велична». Це робилось для того , щоб хліб не виліг на полі (зап. від Михалюк Я.П., с. Думенки Хмільницький р-н). У давнину великодній хліб завжди освячували на світанку, коли сходить сонце. В селі Дзигівка Ямпільського району літні люди вважають, що освячені паски можна їсти лише до обіду, поки сонце піднімається над горизонтом, а після обіду не можна, бо буде погіршуватись зір і можна взагалі осліпнути (зап. від Репещук Н.Г. с. Дзигівка Ямпільський р-н). В народі вірять в особливу силу великоднього хліба, шматочок освяченої бабки брали з собою як оберіг, вирушаючи у дорогу, іноді його замотували у рушник і підв’язували на поясі. Якщо в лісі вчепиться блуд, то треба було походити коло дуба за сонцем три рази і згадати, якого числа в цьому році був Великдень і скільки пасок-бабів було спечено до свята, вимовляти цифри вголос. Тоді розвидниться в очах (зап. від Дубенюк М. Ф., с. Думенки Хмільницький р-н). А ще на Поділлі побутує повір’я, згідно з яким польові миші, скуштувавши шматочок освяченої паски, перетворюються на кажанів (летючих мишей) і більше не можуть псувати зерно (АНФРФ ІМФЕ ф.1-5, од.зб.428, a.10). Отже, у давнину в Україні до Великодніх свят випікали щонайменше два види обрядових хлібів. Вони були схожі за зовнішнім виглядом, але відрізнялися за призначенням, рецептом приготування і могли випікатися у різні дні: баби – напередодні Великодня, поминальний хліб (паски, куличі) – напередодні Проводів. Найбільш здобними, високими і пишними були великодні баби, що випікалися на пошану культу родючості. Ними пригощали корову годувальницю, шматочки закопували на ниві. Проте зустрічаються відомості, що жовті баби присвячувалися сонцю (Килимник, 1994, кн. 2, с. 44). Не виключено, що культ родючості і культ сонця могли вшановувати одним хлібом – «бабою», в якому міфологічно поєдналися два начала – вологе жіноче Матері Сирої Землі
110 Хлiби до свят i на пошану
і вогняне чоловіче (енергія сонця). Хрест символізував землю, а шишка-ружа по центру – сонце, яке її зігріває. Хліб «баба» виступає символічним втіленням нового урожаю і приплоду, які залежать як від вологи і родючості землі, так і від сонячного тепла. Окремо випікали хліб для вшанування померлих родичів, який на Проводи несли на могили. Він був менш здобний і мав білий колір. Первісну назву цього хліба нам не вдалося встановити, з кінця ХІХ століття він відомий під назвою «паска», а в деяких селах – «кулич». Не дивлячись на те, що більшість
респондентів вказують на два види великоднього хліба – великодні баби і хліб для покійних предків, С. Килимник пише про три види великодніх пасок – жовті, чорні і білі. Жовті баби – на пошану сонцю, білі – померлим родичам, чорні – господарям (людям) або родючій землі (Килимник, 1994, кн. 2, с. 44). Інформація про чорні паски найбільш розпливчата.
2.13. Юрієві калачі, хлібці, юрики, ярики George’s plaited bread, bread, yarik На свято Юрія (Георгія), що відмічається 6 травня (23 квітня за старим стилем) зазвичай на Поділлі з пшеничного борошна випікають круглі калачі або паляниці (юрієві хлібці). З ними ходили оглядати сходи жита та пшениці, а обійшовши поле, влаштовували трапезу, розстеливши скатерку поверх сходів. Після трапези, яка тривала досить довго, качалися по озимині і закопували рештки їжі прямо на ниві (див. 1.3. відвідування хлібної ниви). На Юрія зазвичай відбувається і перший вигін худоби на вільний випас. В деяких подільських селах до цього дня зберігали випечені напередодні Різдва калачі для корови (різдвяники) і згодовували їх худобі перед вигоном у поле на пасовисько. Цікаво, що на свято Юрія засохлого «різдвяника» називали «юриком». «Юрика пекли перед Різдвом, з того самого тіста, що і різдвяні калачі. Пекли не у формі, а тільки на черені печі, а зберігали на каглі, а на Юрія згодовували корові» (зап. від Слубської Н.І. с. Довжок, Ямпільський р-н). На виставці народної творчості, що
Хлiби до свят i на пошану 111
Що туди додавали, з якого борошна випікали і як саме використовували, – автор детально не описує. Додаткової інформації про чорні паски з інших джерел ми також не знайшли. В наш час великодній хліб здебільшого не розділяють за призначенням і випікають на пошану воскресіння Ісуса Христа, його несуть до храму на посвяту, з ним же йдуть на могили померлих родичів. Найбільш вживаною назвою такого хліба в Україні стало слово «паска», хоч в багатьох селах люди по традиції називають великодню випічку бабами.
проходила в Гайсині 2016 року, серед веснянолітньої обрядової випічки ми побачили коржики у вигляді пророслих пагонів або гілочок. Юрієві хлібці (коровайці) Печиво «ярики» на свято Юрія
На запитання, що це за печиво, організатори виставки назвали його «юриками» – печивом для дітей на свято Юрія або «яриками» – печивом, що символізує весняну ярину. Деякі з «юриків» за зовнішнім виглядом були схожі на різдвяне печиво «рожество», лише більш страпаті. Цікаво, що пригощаючи дітей «яриками», ріжки-пагони таких калачиків тримали вгору, в той час як «різдвяники» вішали на Святвечір на гвіздочок на покуті ріжками донизу.
2.14. Миколайчики на Миколи Весняного
Nicholas bread on Flower Nicholas’ Day
На Миколи Весняного 22 (9) травня печуть коржики «миколайчики». Миколайчиків готують із пшеничного борошна, тісто зазвичай замішують на кислому молоці із додаванням соди, цукру, яєць, масла або маргарину (смальцю). Зустрічаються миколайчики і з пісочного тіста, і з дріжджового. Найчастіше це печиво схоже на фігурки баранчиків, баранячих ріжок або інших звіряток, домашніх тваринок. З прісного або пісочного тіста розкачують корж і вирізають або видавлюють з нього різноманітні фігурки. Із дріжджового тіста розкачують невеличкі кавалочки і закручують їх на кінцях так, щоб вийшов калачик, схожий до голови баранчика або зайчика, зустрічаються і завитки із трьох валиків. Миколайчиками пригощають дітей. Зазвичай це роблять в родинах. А у селі Бохоники Вінницького району на святкуванні Миколи Весняного печиво «миколайчики» роздають дітям персоніфіковані Миколаї Квітчасті. Коли на майдані на завершення хороводу учасники починають співати «чебрики, чебрики, миколайчики, пригощайтесь, любі дітки, подолянчики», Миколи роздають всім присутнім на святі дітям випечених
112 Хлiби до свят i на пошану
з тіста миколайчиків, які вони отримували від господинь за здійснення символічного сіяння гречки і стриження овечки. (Детальніше про свято Миколи Квітчатого див. у розділі 1.2. п. Ярило – міфологічне уособлення весняного гону, вегетації). Чебрики-миколайчики
2.15. Зільник на Семена Зілота
Reed Bread on Semen Zilota’s Day
До свята Семена Зілота 10 (23) травня випікають «зільник» – хліб із лляним сім’ям. Виготовляють зільника на опарі, як звичайний хліб, лише борошно використовують двох сортів – житнє і пшеничне, змішуючи їх в рівних частинах, а потім додають ще й лляне сім’я. «Сім’я домішували, щоб земля була родючою, плідною та лагідною, не втратила жіночої сили, зверху робили стаканом кружечок, витискали і в серединку кола виложували Небесні врата, такий хрестик загнутими кінчиками. Цей хліб називали, як нашу річку за городом – «Сварожик» або «Зільник» (зап.
та дівчата йшли на Семена Зілота рано-вранці до схід сонця збирати цілюще зілля. Прийшовши до лісу чи в балку, де росли дикі цілющі трави, розстеляли на землі рушничок і клали на нього зільник, промовляючи: «Прийми Земле-мати, дозволь зілля брати». Потім зверталися до рослини: Зілля-травиця, красна дівиця, Не я тебе садила, не я поливала. Земля-Мати тебе породила, А Бог поливав, нам на поміч давав. А ще читали молитву і лише після цього зривали рослину або викопували цілющий корінь. Після чого Землю перепрошували – клали на те місце шматочок зільника,
Хлiби до свят i на пошану 113
від Михайлюк Я. П. с. Думенки Хмільницький р-н). Зільник (сварожик) вживали в їжу вдома, а також брали з собою в ліс, в поле чи на луг під час заготівлі лікарських трав. Із замотаним у рушничок зільником у кошику жін
ки
хліба «сварожик», вказує на його зв’язок із Сварогом (Богом, Отцем небесним). Символічний знак у центрі цього хліба – сварга (хрест із загнутими кінцями) Виготовлення зільника, с. Думенки, Хмільницький р-н, Вінницька обл.
-
відламавши його від цілої паляниці і промовляли: «Не сердись, Земелько, що ми тебе оголили, ми на тебе хлібчика положили» (запис Корешкової А.Д., с. Думенки, Хмільницький р-н). Зібравши лікарські трави, поверталися до того місця, де лежав зільник, ламали його на шматочки, пригощалися самі, а крихти розкидали по траві. Інша назва
також може вказувати про магічне призначення цього хліба самому Богу. На хлібині зустрічається ще один символічний знак, це витіснене склянкою коло (кружок) в центрі якого і знаходиться сварга. Такий знак робить схожим зільник на книш, який зазвичай випікався на пошану предків. Отже, хліб «зільник» використовується як відкупна жертва Землі і Богу (Сварогу) за цілюще зілля, яке вони породили. Ним, окрім людей, пригощають лісових мешканців – залишають на землі для всякої живності і лісових та польових духів. 2.16.
and mills on Ascension Day
(Вшестя) християни відмічають у четвер на сороковий день після Великодня. За біблійними переказами, цього дня Ісус Христос вознісся на небеса. Стосовно дня святкування Вшестя у праці Михайла Максимовича «Дні та місяці українського селянина», яка вперше була надрукована у 1856 р., можна прочитати: «Через непорозуміння в багатьох місцях України прості люди вкладають у ці слова різне значення і Вшестям називають середу перед Вознесінням; проте українське прислів’я стверджує: «Не прийдеться в середу Вшестя!» (Максимович, 2002, с. 62). Таке відхилення від церковної традиції вказує на те, що свято Вшестя в архаїчному православ’ї прив’язувалось до жіночого дня – середи, і мало якесь
114 Хлiби
на пошану
яке втратилось. Драбинки Ladders Символом Вознесіння Ісуса Христа на небеса стало печиво у формі драбинки. Про нього є згадки у наукових етнографічних виданнях. Досить широко печиво «драбинки» представлено на кулінарних сайтах Інтернету. Тут подаються його рецепти, описи технологій приготування, способи використання, фотографії печив, замов
ляння і навіть осучаснені трактування
«драбини», як засобу кар’єрного або духовного зростання, прагнення до
досконалості
Згідно з кулінарними описами,
драбинок роблять скоромним, може Зільник-сварожик
до свят i
Драбинки та млинці на свято Вознесіння Ladders
Свято Вознесіння
інше смислове навантаження,
-
символіки
моральної
тощо.
тісто для
бути пісочним або замішаним на кислому молоці з додаванням яєць, розпушувача (соди), цукру та жиру (масла, маргарину, смальцю). Іноді в тісто додають лісові горішки, мак. Зустрічаються два види печива «драбинки»: перший – сухе печиво, що має вигляд драбини; другий – великий здобний пиріг з начинкою з маку, вишневого варення або сиру, поверхню якого прикрашає узор у вигляді драбини. Щодо використання печива «драбинки», то традиційно його пов’язували із культом урожайності, що допомагає плодоносінню, утворенню зав’язі, викиданню колосся хлібними злаками. З драбинками ходили в поле оглядати озимину, щоб побачити чи почала викидати колос. «На Слобожанщині дівчата робили складчину, випікали «драбинки» і несли це печиво в жито. Простеляли в житі хустинку, клали на неї «драбинки», сідали навкруги та співали пісень. Потім збирали «драбинки і йшли до котроїсь з дівчат. Там з’їдали це печиво зі сметаною» (Українська етнологія, 2007, с. 284). Хлібне поле з драбинками відвідували і господарі разом зі всією родиною, тричі обходили ниву та влаштовували там трапези (Борисенко В. , 2011, с. 16). Драбинки могли залишати в полі, щоб забезпечити швидке і одночасне викидання колосу. Ними пригощали сусідів і дітей, щоб швидко вгору росли. Використовували драбинки і як оберіг, їх «освячували в церкві і зберігали за іконами, щоб ніхто не хворів» (Як спекти драбинки на Вознесіння? Який рецепт? Традиції випічки? ). «Такі драбинки носили і на могили усопших, поминаючи їх» (Лехман, 2016). У відповідях на нашу анкету про обрядові хліби ми також отримали запис про вшанування печивом «драбинки» померлих родичів: «Драбинки пекли померлим, щоб душа добралася до Раю» (запис Корешкової А.Д. с. Думенки, Хмільницький р-н). «Божі онучі» God’s feet rags (pancakes) У деяких регіонах України, зокрема на Чернігівщині, на Вшестя за традицією печуть млинці, якими частують не лише родину, а й сусідів (Українська етнологія, 2007, с. 284). Їх ще називають «Божими онучами». Описуючи вірування, пов’язані з такими млинцями, М. Максимович вказує на те, що їх випікали саме в середу, а не в четвер. «У Сіверському краї, над Десною, в день Вознесіння печуть млинці, що їх там називають «божими онучами». Так само в середу на п’ятому тижні (на закінчення свята правої середи) печуть млинці – і це називається серед простолюду «підсаджувати Бога на небо»! (Максимович, 2002, с. 62).
Хлiби до свят
на пошану 115
i
2.17. Зелені свята та їхні паляниці
Breads for Whitsunday
Зелена неділя (Трійця) в народному календарі українців становить своєрідну межу між весною – порою бурхливої вегетації, буяння, цвітіння, і літом – початком плодоносіння, появою зав’язі та періодом наливання плодів. Вона не має постійного числа, випадає на кінець травня – першу половину червня і максимально наближена до місячного повнолуння. Адже русалки, мавки, потерчата, які, згідно народних вірувань, в цю пору виходять з води на сушу, вважають місяць своїм сонцем. На Зеленому тижні
цикл кількох взаємопов’язаних свят: Русалчин Великдень (Сухий четвер) – надвечір’я четверга, що передує Трійці; Клечальна субота – переддень Трійці, цього дня клечають зеленню оселю та господарство, влаштовують поминальну вечерю для померлих «родителів», на яку їх запрошують з книшем або з калачем; Зелена неділя (Трійця, П’ятидесятниця) – п’ятдесятий день по Великодню, назва «Трійця», вказує на появу третьої сили – зав’язі насіння і плодів (див. роз. 1.2.); Шуляка (Розигри, Розори – по-
Зелені свята включають
116 Хлiби до свят i на пошану
неділок
перший день петрівчаного посту. Книші (калачі) для предків Knysh (kalach) for ancestors В багатьох подільських селах Трійця – головний поминальний день, коли відвідують могили предків. У Клечальну суботу з дріжджового пшеничного тіста печуть книші або калачі. Книші мають такий самий вигляд, як і ті, що випікають на Святий вечір (див. 2.1) Калачі, схожі до книшів, мають закриту середину, яка дещо підвищується над рештою калача.
він круглий і великий, неначе нічне сонце.
в себе
через тиждень після Трійці,
Протягом Зелених свят книші (калачі) лежать на столі, ними частують членів родини і гостей, їх несуть на кладовище провідувати могили предків. На кожній могилі розстеляють рушник, кладуть книш або калач, в який впихають свічку, поряд на рушник кладуть цукерки, печиво. Запалюють свічку і, читаючи молитву або співаючи «Вічну пам’ять», рушничок із книшем та солодощами тричі піднімають і опускають над могилою, після чого кладуть на те ж місце. На закінчення ритуалу причащаються стравами та напоями, що принесли з собою. Цукерки та печиво роздають дітям, книші віддають старцям, а якщо таких немає – то літнім людям.
лочного сиру і дрібно посіченої зеленої цибулі та кропу. Їх називають «паланицями», а в деяких селах – «манзарями». Іноді до начинки додають і дрібно посічені варені яйця, смажену цибулю, шкварки. Тісто зазвичай дріжджове, а форма може дещо відрізнятися: в одних селах паланиці (манзарі) – відкриті і начинка знаходиться зверху пирога, краї якого зщипані. В інших вони мають вигляд великого круглого пирога, що складається з декількох шарів, в якому прошарки тіста чергуються з прошарками начинки. Манзарі – не солодкі, тому їх вживають з першими стравами або ж ласують, запиваючи молоком. Паланиці (манзарі) зазвичай не ріжуть, їх слід ламати або відщипувати шматочки і класти в рот. З паланицями (манзарями) на Зелені свята також ходять провідувати могили померлих родичів,нами пригощаються біля могил і роздають людям за покійників.
Хлiби до свят
на пошану 117
i
районах Поділля на Зелені свята та протягом зеленого тижня печуть великі пироги з начинкою із підсоленого кисломо
Паланиці (манзарі) Palanytsia (manzar) (pie with salted cottage cheese and greens) У наддністрянських селах та південних
Хліб для русалок на Русалчин Великдень
Bread
for
Murmaid’s Easter На Зелені свята в Україні вшановують русалок і потерчат – передчасно померлих дітей та молодь, яка покинула білий світ неодруженою. Четвер напередодні Зеленої неділі називають Русалчин Великдень або Сухий четвер, бо за народними віруваннями, цього дня у надвечір’я русалки виходять з води, сушаться і святкують свій Великдень, а потім дванадцять ночей, аж до Розорів (Шуляка) бродять по полях, охороняють жито, яке в цю пору квітне. «На Русальний Великдень русалки виходять з води на землю, щоб цвітом бралися посіви, щоб жита родили, бо де русалки танцюють, там врожай кращий», – вказує Валерій Войтович (Войтович, 2002, с. 450). Для тих, хто шанує і задобрює русалок та потерчат, вони стають корисними: охороняють ниву, забезпечують рослини вологою, надсилають дівчатам гарних женихів. Людям, що ставляться до них зневажливо, забувають принести дарунки або за життя чинили їм прикрощі, русалки можуть помститися – залоскотати до смерті або втопити. Оберегами від русалок служать пахучі трави – полин, м’ята, любисток, які потрібно носити при собі протягом всіх Зелених свят. На Зеленому тижні жінки на вікнах залишали для русалок свіжоспечений житній хліб, гадаючи, що русалки живляться його пахощами, розвішували на деревах полотно –русалкам на сорочки, дівчата залишали їм віночки (Воропай, 1991. Т. 2, с. 160-161). «На Зелені свята, у лісі, біля озера з назвою «Потопляники» проводили обряди – смажили на камінцях «огірки»(страва, зварена в баняку). Всі місцеві жителі та з інших сіл зносили різну їжу, стелили рядна, їли і пили за упокій душі, діти гралися, згадували покійних, тих, хто помер наглою смертю. Кришили хліб та пиріжки в озеро, річечку Жалицю та криничку Дівоньку та примовляли: «Пошли Боже, Землі – Сонця, грішним людям – хліба, праведним душам – спокій. Зроби милість». Коли йшли додому, залишали рушники на деревах, стрічки і примовляли: «З нами поїли і ті душі, котрих ми споминали.
118 Хлiби до свят i на пошану
Чудинівські люди, коли вертали додому, йшли під старий кам’яний млин і молилися там» (запис Корешкової А.Д., с. Думенки Хмільницький р-н). Дівчата для русалок колективно випікали спеціальний житній хліб, який замішували на свяченій воді. Прийшовши в поле, хліб ламали на рівні частини, і кожна несла на свою ниву, де росло жито. Хліб клали на межі для мавок (Воропай, 1991. Т. 2, с. 161). У селі Думенки Хмільницького району разом із хлібом несли ще й молоко (див. 1.3. п. Огляд хлібної ниви).
Подаяніє на свято Шуляка (Розори)
Gifts on Shuliak’s (Rozora) holiday
Свято Розори, інша назва – Шуляка, відмічають у понеділок через тиждень після Зеленої неділі, тобто у перший день Петрівчаного посту. Згідно народних вірувань, це останній день перебування русалок і потерчат на суші, з нагоди чого вони влаштовують у полях свої гуляння, розигри. Цього дня в полі і в городі не працюють, «щоб нявкам ноги не порубати», «щоб потерчатам очі не позатрушувати». Особливо традицій дотримуються жінки, які мали мертвонароджених дітей або хоронили нехрещених немовлят – ті, чиї діти стали потерчатами. Вони цього дня роздають дітям подаяніє – солодкі пироги з яблучним повидлом, маком або ягідним варенням, щоб і їх малечі на тому світі дали гостинчика. «Моя бабуся, Гарабанчук Марія Гаврилівна, 1912 року народження, завжди ходила до польової кринички роздавати пастушкам, дітям «подаяніє» – пиріжки та яблука. Так робили жінки нашої місцевості, в яких були померлі діти», – згадує Барська Світлана Валеріївна з села Бондурівка Чечельницького району Вінницької обл. Цього дня заміжні жінки в полі влаштовували і колективні трапези, під час яких кидали в жито через голову шматочки хліба, виливали залишки напоїв для русалок і «гонили шуляка» – символічно проганяли хижого птаха, який в народній уяві асоціюється з передчасною наглою смертю. Гонили шуляка спеціальними піснями-закликами, розмахуючи над головою хустинами. Обряд здійснювався для того, щоб у селі не було передчасних смертей, щоб не гинули неодружені юнаки і дівчата, не помирали малолітні діти. А ще кидали в жита хустинки, потерчатам на крижмо, щоб янголи підхопили нехрещену душу і понесли на небеса, щоб дитинка стала ангелочком і не була більше потерчам, яке не може піднятися в небо.
Хлiби до свят i на пошану 119
2.18. Вироби з тіста на Купала
Dough items on Kupala’s Day Купала відмічають 7 липня (24 червня за ст. стилем). Воно відбувається у піст та ще й напередодні жнив, коли залишки хліба в коморах були мінімальними. Але не дивлячись на це, свято також має свої особливі страви, приготовлені з борошна. Це насамперед вареники з вишнями і черешнями, якими жінки та бабусі прямо з макітри пригощають дітей безпосередньо на вулиці або й на купальському святі коло верби. Вишні та черешні є традиційною купальською їжею і символом свята. З них роблять зірку – «купала», яку несуть на хустині до води, купають, а потім розривають і поїдають(зап. від Калінської Н.П. с. Борків Літинського р-ну, Вінницької обл.). Вишнями і черешнями прикрашають купальську вербу. З ягід роблять цікаві фігурки – «качалочки», «шишки», «виноград», якими пригощають дітей. А ще до Купальського свята випікають рабці і калачики. Рабці (рабчики) (Cabbage leaf pancakes with berries)
У Теплицькому районі (села Костюнівка, Мала Могулка) на Купала печуть рабці (або рабчики). Назва скоріш за все походить від зовнішнього вигляду цієї випічки – вона рябенька. Для виготовлення рабців тісто розмішують як на млинці, трішечки густіше і вкидають у нього вишні. Потім викладають підготовлену масу на капустяні листки і випікають
120 Хлiби до свят i на пошану
прямо на черені в печі. Рабцями насамперед частують дітей (зап. від Абрамчук Т. В., с. Костюнівка, Теплицький р-н). Калачики для купальської верби Plaited bread for Kupala’s willow У селі Зозулинцях Хмільницького району на Вінниччині С. Ципишев записав цікавий звичай прикрашати купальську вербу не лише віночками та черешнями, а й невеличкими калачиками, випеченими з прісного тіста. Після молодіжних забав, коли вербу ламають, калачики знімають і з’їдають. «У кінці ігрищ калачики з’їдали, а саму деревину кидали на огірки, «щоб родили» (Ципишев, 2015, с. 220).
Купальське свято знаменувало собою початок згасання сонячної енергії, поворот сонця на зиму. По всій Україні існує звичай у надвечір’я котити з пагорбів запалені колеса, неначе демонструючи сутність свята – падіння сонця з небесного купола. «Купало» – сонце з купола пало. Круглі калачики високо
Невеликі за розміром коржі випікалися з прісного тіста, ними пригощалися і брали з собою на Лису гору, що знаходилася в лісі поблизу села, там їх залишали на високому місці. Що це було за свято, достеменно невідомо. Окрім залишення хліба, цього дня переламували і палили старі коромисла: «Молодиці зі всієї округи пекли коржі, в кінці червня, в дні коли був повний місяць, підвечір йшли до лісу на Лису гору в селі Думенки (гранітний виступ біля річки Буг), на нього ще кажуть священний Божський трикутник (там завжди проводилися різні обряди) і переламували старі напівкруглі коромисла і палили їх у вогнищі. За розповіддю старих людей, так робили, щоб світ не переломився» (зап. Корешкової А. Д., с. Думенки, Хмільницький р-н, Вінницька обл.).
2.20. Хліб на зажинки
Bread
Хлiби до свят i на пошану 121
поїдання
поворот
2.19. Коржі «щоб світ не переломився» Shortcakes to keep the
together У записах Корешкової Антоніни Дмитрівни ми наштовхнулися на цікаву інформацію
випікання обрядових коржів
на
на вербі могли також символізувати сонце в зеніті, а їх знімання і
–
літа на зиму.
world
про
до повнолуння, яке випадає
кінець червня.
for the harvest start До дня зажинок також випікали хліб. Це була звичайна кругла паляниця з житнього, пшеничного або іншого борошна (яке залишилося в господарстві), по центрі якої впихали дрібку солі. Хліб перед початком зажинання першого снопа клали на скатерці на краю ниви разом з іншими стравами – кашею, овочами, свіжою водою в кухлі (див. 1.3. зажинки). В селі Уяринці Тиврівського району Анастасія Йосипівна Мудла розповіла і про спеціальне печиво у вигляді серпа і юрка, яке випікали до дня зажинок. Його пекли з прісного тіста прямо на черені печі і брали з собою в поле. Хлібного серпа і юрка також клали на скатерці разом з іншими стравами перед початком жнив, а після того,
як зжали першого снопа і заколядували на ньому, розламували «серпа» і «юрка», частували всіх присутніх, а крихти і кілька маленьких шматочків печива кидали через голову в жито для духів ниви (зап. від Мудли А.Й. с. Уяринці).
2.21. Хліб на Петра і Павла Bread for Paul and Peter’s day Свято Петра і Павла, що відмічається 12 липня за новим стилем (29 червня за старим), є досить великим і шанованим у християн. Цього дня закінчується Петрівчаний піст, а напередодні починаються жнива. У цей період в багатьох селянських родинах закінчувалися запаси борошна минулорічного урожаю і з’являлося зерно з нового урожаю. До свята намагалися притримати борошно доброго ґатунку зі старого урожаю для випічки святкового хліба – «останнього». Хліб з ягодами - «останній»
Last bread with berries
На виставці обрядових хлібів, що проходила у 2011 році в Києві в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» Ольга Наливайко, яка родом з села Зозулі Золочівського району, що на Львівщині, представила цікавий хліб з вишнями, який називається «останній». Його випікають напередодні свята Петра і Павла, а споживають на саме свято. Тісто для хліба – квасне, технологія приготування всього замісу – традиційна. От лише в останню паляницю додають свіжі ягоди вишні. Паляниця з вишнями останньою кладеться в піч і останньою з неї виймається. Вона досить великого розміру, ягоди хаотично розміщені як по поверхні, так і
масла, солі, яйця, замішували тісто й виробляли невеличкі пампушки» (Українська минувшина, 1993, с. 107). Існують рецепти мандриків, де підготовлений сир використовують у вигляді начинки, а прісне тісто замішують на кислому молоці з додаванням масла, яєць, трішки солі, соди або розпушувача.
122 Хлiби до свят i на пошану
або солодкими
і Павла на столі зустрічається випічка зі старого і нового урожаю. З нового урожаю печуть мандрики. Мандрики Cottage cheese bread Мандрики – невелика за розміром випічка, що має вигляд круглої кульки або пампушки. Зазвичай мандрики готували з сиром, який перетерши в макітрі або через сито, додавали прямо в тісто. «Сир змішували з мукою, додавали трохи
всередині паляниці. Споживають такий хліб на десерт з молоком
фруктовими напоями. Хліб «останній» з вишневими ягодами неначе уособлює приховані у ньому зародки нового життя і надію на новий урожай. На свято Петра
Це святкове печиво у давнину готували з борошна нового врожаю, адже за кілька днів до Петра починаються жнива. Борошно нового урожаю зазвичай мололи на ручних жорнах, оскільки зерна було мало, то до млина ще не було з чим іти. Першою випічкою з нового урожаю обов’язково потрібно пригостити чужих людей, тому жінки зазвичай частували мандриками пастушків, а також давали їх мандруючим старцям. Звідси могла походити і назва «мандрики». Подібну версію, але пов’язану з апостолами Петром і Павлом, наводить і О. Воропай: «сама назва походить ніби від того, що, мандруючи по світі, Петро і Павло живилися «мандриками» (Воропай, 1991. Т. 2, с. 213) . Після Петра перестає кувати зозуля. «Селяни кажуть, що вона мандриками подавилася, бо ж украла в святого Петра одну мандрику й за це її Бог покарав тим, що вона на Петра давиться мандриками й перестає кувати» (Воропай, 1991. Т. 2, с. 213).
2.22. Сончата
Sun bread
Серед коржиків, якими господині тішать дітей, часто зустрічається печиво у вигляді сонечка. На виставках обрядових хлібів нам доводилося бачити різноманітну випічку у вигляді сонечка або сонечка з прикрасами. Можливо, це і є ті сончата, про які існують згадки на сайтах рідновірських організацій. У всякому разі назва «сончата» підходить для печива, що має вигляд сонечка. А от коли саме пекли таке печиво, відповісти важко. Майстрині, які представляли випічку на виставці, що проходила у м. Гайсині у 2016 році, зазначали, що
Хлiби до свят i на пошану 123
таке печиво пекли для дітей весною та влітку, щоб сонечко закликали.
засновниці Об’єднання рідновірів України Галини Лозко, сончата випікають до свята Чура (27 липня), як подяку за добрий урожай. Чур – родове божество, охоронець роду, пращур. «Грай, сонечко, грай! Тут твої сончата» (Лозко, 2016). В Інтернеті також є інформація, що сончата печуть до дня Святого Пантелеймона (9 серпня), роздають їх дітям, щоб ті просили святого не палити зернові (Маєвська).
124 Хлiби до свят i на пошану У деяких коржиках серединка сонечка була щільно усипана маком або затикана насінням соняшника у чорному лушпинні, що робило їх схожими до соняшникової квітки. Таке печиво скоріш за все випікалося наприкінці літа, коли достигали соняшники і мак. За словами
2.23. Обжинковий коровай Harvest
loaf На обжинки, особливо у колективних господарствах, печуть розкішний коровай з пшеничного борошна нового урожаю. Це подарунок женцям, що гарно справилися з роботою. Тісто для такого короваю – квасне (дріжджове) здобне, щоб було смачним. За зовнішнім виглядом обжинкові короваї, які нам доводилося бачити на виставках народної творчості в наш час і під час святкування обжинок у колгоспах радянської доби, бувають двох типів. Це великий круглий хліб з прикрасами з тіста,
korovay
які зроблені у вигляді колосків і квітів, або величезний хліб у вигляді снопа. «На обжинки у селі жінки домовлялися між собою і випікали особливий хліб. Особливим він був тому, що його прикрашали зробленими з тіста колосками та квітками. Хліб на обжинки схожий на паску, але ще більший, спечений у спеціальній формі» (записано від Лановенко Г.Ю. с. Краснопілка, Гайсинський р-н). Для виготовлення короваю у вигляді снопа беруть великій шматок тіста і надають йому форму снопа, дещо розширивши і розплескавши верхню частину та звузивши нижню. Поверх заготовки викладають багато виліплених з тіста колосків. Конструкцію у нижній частині «перев’язують» виготовленим з тіста джгутиком – «перевеслом». Обжинковий коровай виготовляється з борошна нового урожаю. У матеріальному вимірі це – подарунок женцям, які успішно справилися з жнивами і беруть участь в урочистій трапезі з нагоди закінчення жнив. У духовному – це подарунок вищим силам, що допомогли хліб виростити і зібрати без втрат. Над обжинковим короваєм схиляється дівчина, що принесла з поля на своїй голові обжинковий вінок (див 1.3. обжинки). Жертовний хліб (обжинковий коровай) ділять на всіх учасників свята, першими пригощають женців. У колгоспних церемоніях такий коровай іноді вручали передовому механізатору або бригаді комбайнерів, які добилися найкращих результатів під час жнив, а ті вже краяли його і роздавали всім гостям.
2.24. Свято Маковія та його паляниці і коржі
Poppy bread and shortcakes on Makhoviy’s day Свято Маковія в Україні відзначають 1(14) серпня. Християни вважають його днем пам’яті мучеників Маковеїв. Цікаво, що в християнських святцях воно досить незначне, по суті – робочий день. Проте, якщо подивитися на кількість прихожан біля церкви цього дня, то зрівнятися з ним можуть хіба що Великдень та Різдво. Отже, всупереч християнським
Хлiби до свят
на пошану 125
i
причина
популярності? Можна висловити припущення, що Маковія у давнину приурочувалось богині родючості Макоші, вшануванню її як матері урожаю. Цього дня освячують виготовлені з колосся нового урожаю обжинкові квітки, обжинкові віночки і городину. Свято може знаменувати і відкриття порталу, через який відбувався зв’язок нашого світу (Яви) зі світом предків (Навою). Після Маковія починається сівба озимини і життєдайна плідна сила опускається у світ Нави. Головним атрибутом свята Маковія є букетик «маковійка», до складу якого входять голівки стиглого маку (символ
канонам, український народ шанує Маковія, як одне з найбільших свят у рокові. В чому ж
такої
богині родючості), квіти васильку – інша назва «базилік церковний» (символ Велеса), а також колоски хлібних злаків, городні рослини, цілющі трави, польові і домашні квіти. З маковійкою пов’язують добробут: «треба міцно тримати маковейку в руках, щоб не випав мак, бо коли випаде, то і одна душа відіб’ється з хазяйства» (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-дод, од. зб. 567, aрк. 218). А ще нести маковійка на посвяту потрібно ситим, щоб наступний рік був врожайним (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-дод, од. зб. 567, aрк. 210). Цікаво, що до складу маковійки входять як живі (щойно зрізані), так і засушені рослини, що також символічно поєднують Яву і Наву. На Буковині маковійку зразу не заносили в хату, а зберігали в криниці до Спаса (Маковій, 1996, с. 386). Криниця в народній уяві і є тим місцем, через яке відбувається зв’язок між світами. Від Маковія (свята вшанування Макоші) до Спаса (свята вшанування Велеса) букет знаходився у криниці, символічно поєднуючи ці божества. Закривався осінній портал на свято Здвиження. За народною уявою, цього дня земля здвигається, поглинувши всіх плазунів, які у символічному вимірі є представниками Нави. Цікаві відомості про святкування Маковія наведено в етнографічному довіднику «Українська минувшина»: «У деяких селах Київщини на Маковія встановлювали високі хрести, прикрашаючи їх квітами й головками маку, а зверху прикріплювали гарбузову маску з запаленою свічкою всередині, що нагадувало людський череп. Протягом усієї ночі хлопці та дівчата співали й танцювали, оберігаючи свій маковіївський хрест від сусідів-однолітків з інших вулиць чи кутків, які намагалися його викрасти або зламати» (Українська минувши-
126 Хлiби до
i на пошану
би Поділля», що проходив у Вінниці у 2002 році, нам доводилось бачити схожі до описаних вище хрестів «ма
ковіїхи». Так називали свої вироби представники з Погребищенського і Тростянецького районів, що на Вінниччині. Подільська маковіїха являє собою конструкцію вищу за людину, в основі якої знаходиться палиця, загострена знизу, щоб можна було впхати в землю, до якої кріпилися невеличкі сніпки різноманітних зернових культур. На верхівці красувався снопик з голівок стиглого маку, переплетений квітами. Він і уособлював голову «Маковіїхи», гарбуза у подільській конструкції не було. Викрадання або ламання хреста (Маковіїхи) – символічного образу Макоші – було
її переходу в інший світ,
мала
З іменем богині Макоші
назви
свят
на, 1993, с. 198). На обласному фестивалі народної творчості «Скар-
-
імітацією
ця подія
відбутися незабаром.
схожі назви не лише букетиків і снопів, що виготовляють до цього свята, але і
святкових коржів та паляниць, це – «макоші», «макоржаники», «маторжаники», «макошики».
Паляниця «макоша» Bread «makhosha»
У селі Мартинівка Барського району на Маковія з квасного тіста випікають святковий хліб – «макошу». «Макоші» печуться із білого пшеничного борошна, але пісні. Перед тим, як саджати у піч, збоку паляниці робиться надріз ножем. Коли вона випікається, надріз виростає і стає схожим на позіх чи відкритий рот. Макоша, за словами інформаторів, повинна бути з відкритим ротом (зап. від Навроцької Н.І. с. Мартинівка, Барський р-н). Цей надріз може символізувати відкритий шлях у світ Нави – нести інформацію для людей про те, що сили родючості починають переміщуватися в землю, що настає пора, коли слід починати сівбу озимини. Макошу їдять із свіжим медом або мокаючи в розведений невеликою кількістю води розтертий з цукром або медом мак. Окрайцем паляниці макоші пригощають корову. Звичай випікати до свята Маковія хліб макошу, як такий що реально побутує у ХХІ столітті, зафіксований нами лише в одному селі (с. Мартинівка Барського району на Вінниччині). Проте, ми маємо ще одну опосередковану згадку про хліб з назвою «макоша». У 2012 році на лекції для вчителів, що перебували на курсах підвищення кваліфікації у Вінниці, на запитання, чи не зустрічали ви хліб із назвою «макоша», вчителька Ванжула Олена Вікторівна відповіла, що це невдалі великодні бабки, які не підійшли або репнули під час випічки. Це було дуже дивне пояснення, тому я попросила розповісти детальніше, звідки вона взяла таку інформацію, і почула ось що: «Колись у дитинстві я приїхала напередодні Великодня до бабусі в село Стасів Майдан (поблизу с. Голенище) Летичівського району Хмельницької області. Ми разом з бабусею (Софією Павлівною Вовк 1909 року народження) пекли паски,
Хлiби до свят i на пошану 127
а коли почали діставати їх з печі, то виявилось, що тісто погано підійшло. Бабуся дуже засмутилася і промовила: «Не баби вийшли, а якісь макоші, мабуть, дріжджі погані». Я запитала, а що таке макоші? Бабуся пояснила,
– це паляниці з надрізом посередині. Великодні баби повинні бути високими,
– низенькі
З тих пір я думала, що макоші – це невдалі великодні паски, які або сіли і не підійшли, або репнули
зовнішнього
Летичівського
що макоші
а макоші
і розчепірені.
посередині (зап. від Ванжули Олени Вікторівни у 2012 р.). Як бачимо, опис
вигляду макоші
району Хмельницької області співпадає з виглядом макоші у Барському районі, що на Вінниччині. Порівняння великодньої баби саме з паляницею макошею також не випадкове. І великодня баба, і макоша присвячувалися богині родючості, лише весняна баба повинна Макоші, с. Мартинівка Барського р-ну Вінницької обл.
сприяти зростанню рослинності вгору, тому робилася високою, а паляниця макоша символізувала зібраний урожай і початок сівби озимини, тому виготовлялася звичайної висоти, проте мала розріз. Маковіївські коржі (макоржаники, маторжаники, мачинки, макошики, мазурки) Makoviy’s shortcakes (makorzhanyk, matorzhanyk, poppy bread, makoshyk, mazurka) Традиційно по всій Україні на Маковія печуть коржі з маком. Їх зазвичай називають «маковіївські коржі» або «коржі з маком на Маковія». Ми також зустрічали і інші назви: «маторжаники» – с. Сокіл Чернівецького району, Вінницька обл. (зап. від Антонюк Т. В.), «макоржаники» – с. Селище Літинського району (зап. від Курочки Г. В.)., «макошики» або «мазурки» – с. Маньківці Барського району, «мачиники» – с. Рогізна Кіцманського р-ну Буковина (Борис, 2014, с. 48). Зазвичай маковіївські коржі випікають з прісного тіста, замішують на сироводці або кислому молоці, додають в тісто трішки соди, олію або маргарин, сіль, цукор або мед за смаком. Іноді в тісто сиплять мак. Свято Маковія припадає на перший день Спасівського посту, але, незважаючи на це, господині часто додають в тісто яйця, а іноді і жири тваринного походження (масло, смалець), а в якості розріджувача використовують молоко (кисляк), а іноді і сметану. Нам неодноразово доводилося уточнювати у інформаторів, чи дотримуються вони посту на Маковія. Та навіть коли чули ствердну відповідь, це чомусь не стосувалося замішування тіста для маковіївського коржа. Господині, неначе забуваючись, називали серед інгредієнтів маковіївського
128 Хлiби до свят i на пошану
коржа кисляк
молоко), яйця і навіть смалець
від Курочки Г. В. с. Селище Літинський р-н); (Про «Маковея» словами наших матерів і бабусь, 2013). Тісто замішують густо, розкачують коржі круглої або квадратної форми і посипають поверхню маком, а потім проходять по ній качалкою, щоб макові зернятка втиснулися у поверхню коржа. Потім на поверхні коржа роблять надрізи ножем у вигляді ромбів або квадратів, кожен з яких у свою чергу наколюють виделкою. Узору особливого значення не надають, ромби роблять для того, щоб було зручніше по розрізах ламати корж на порції. Проте загальний вигляд
(кисле
(зап.
декору на маковіївському коржі, що складається з ромбів, всередині яких знаходиться мак або позначені виделкою крапочки, схожий до штрихованих ромбів з крапочками, які зустрічаються на вишивках, писанках, керамічному посуді, статуетках трипільських богинь. Такі узори дослідники пов’язують зкультом родючості і уособленням засіяної ниви. Маковіївські коржі випікають на пательні або на черені печі. З них готують шулики або ламають по надрізах і у вигляді ромбовидних солодких коржиків невеликого розміру – макоржаників, мазуриків, роздають дітям. Шулики Shulik’s breads Улюбленою стравою дітвори і дорослих на Маковія є шулики. Їх готують з маку, меду і маковіївських коржів. Щоб приготувати шулики, в макітру насипають маку, заливають його гарячою водою і дають трішки набухнути, потім воду зливають, а мак розтирають макогоном, додаючи цукор або мед. Щоб солодка приправа була рідшою, до неї можна додати трішки води і гарно перемішати. У готову приправу невеликими шматочками кришать коржі, гарно все перемішують і їдять ложками прямо з макітри. У приправі, приготовленій з маку та меду, коржі швидко розм’якають, тому шулики готують порціями в такій кількості, щоб члени родини з’їли все і не довелося залишати в макітрі жодного шматочка.
Хлiби до свят i на пошану 129
2.25. Спасівчана випічка Saviour breads (pies, struddles, fancy buns, small loaves, korovays, crosses, request bread) Спаса в Україні святкують 19 (6) серпня. У засобах масової інформації це свято ще називають «Другим Спасом» або «Яблучним Спасом», хоча в подільських селах місцеві жителі старшого віку стверджують, що свято Спаса одне. «Одне Спаса і одне Маковія, а то це вже зараз Першим
Спасом почали називати Маковія, а «Другим Спасом» вже саме Спаса» (зап. від Творун М.М. с. Хижинці, Вінницький р-н). Свято Спаса знаменує завершення жнив, початок збору урожаю садовини, а також завершення літа: «Прийшов Спас – пішло літо від нас». Спаса можДівчатка з шуликами, с. Козятин Козятинського р-ну Вінницької обл. Спасівчані пироги
порівняти із американським Днем подяки, адже воно також символізує вдячність Богу, вищим силам природи і предкам за врожай хліба і садовини. Можна припустити, що в давнину це свято приурочувалось божеству родючості, достатку і багатства – Велесу (Власу, Спасу), якого вважали ще й чоловіком богині родючості Макоші та володарем світу померлих. Мабуть, через це Спаса є і поминальним днем, коли провідують покійних родичів на кладовищах. В наші дні проводи на Спаса не такі поширені, як на Радуницю (після Великодня) чи на Зеленому тижні, проте про них також існує чимало згадок. За словами Олекси Воропая, «Бог тричі на рік відпускає мерців з «того світу»: перший раз – у Чистий четвер, другий раз – коли квітують жита, і третій раз – на Спаса» (Воропай, 1991. Т.1, с. 367). Під час експедиції в село Стіна Томашпільського району, що на Вінниччині, нам розповіли про те, що на Спаса тут ходять провідувати могили на Семенів цвинтар, де було здійснено масові поховання під час голодоморів. На могили приносять освячені в храмі пироги, кутю з маком, яблука, груші, варену кукурудзу, якими пригощають дітей і пригощаються самі (Одвічна Русава, 2003, с. 93-94). Не дивлячись на те, що це величне свято відбувається в піст (Спаса – середина Спасівки) – обмеження в харчуванні не відчуваються. Особливо смакує різноманітна випічка – спасівчані пироги, струдлі, пампушки, треби, коровайці та спасівчані хрести, які цього дня за традицією куштують з медом. Напередодні Спаса востаннє викачують мед, бо після Спаса бджоли працюють на себе. Не дивлячись на різноманітні назви і форми спасівчаних виробів
130
пошану
з тіста, їх використання і спосіб приготування схожі. Тісто зазвичай вчиняють на дріжджах або заквасці з білого пшеничного борошна вищого ґатунку. Цікаво, що у рецептах спасівчаної випічки, як і у випадку з випічкою до свята Маковія, досить часто господині вказують скоромні продукти (молоко, яйця). Однакове і використання різних видів спасівчаної випічки – її несуть у кошику разом з фруктами та медом на посвяту до храму, нею пригощають якомога більше сторонніх людей, особливо дітей, з нею ходять на кладовища провідувати померлих родичів, кладуть разом з яблуками у мисочках або на рушникові на могили, а потім пригощаються самі і роздають присутнім, щоб помолилися за покійних. Це – подяка предкам за врожай і сподівання на їх підтримку у наступному аграрному році. Спасівчані пампушки. Марія Шелешко, м. Калинівка
Хлiби до свят i на
на
Спасівчані пироги і струдлі Saviour fancy breads Робляться з солодкого дріжджового тіста з начинкою переважно з яблук, іноді зі сливок. Серед фруктів на Спаса найбільша увага приділяється саме яблукам, оскільки у давнину до Спаса їх забороняли їсти, бо інакше на тому світі найближчі покійні родичі не зможуть скуштувати яблучка. Для виготовлення пирогів розкачують коржі невеликого
Хлiби до свят i на пошану 131
начинку
підсолоджених дрібно
краї защипують і викладають на деко змащене олією. Струдлями називають продовгуваті пироги великого розміру. Для їх виготовлення з тіста розкачують тонкий корж, викладають на нього начинку і скручують у рулет. Випікають на декові у печі. Струдлі є окрасою святкового столу, їх, як правило, вживають вдома, попередньо порізавши на шматочки. Пирогами пригощаються не лише вдома, але і часту
ють людей біля храму після освячення та беруть з собою на кладовища. Спасівчані пампушки (треби) Saviour Fancy wheat breads Спасівчані пампушки – невелика за розміром пухка солодка випічка з дріжджового тіста, яку зазвичай випікають до Спаса з борошна нового урожаю. Спасівчані пампушки несуть на посвяту до храму та на кладовище, де роздають дітям, людям похилого віку, старцям. Мабуть, саме через це в селах Шаргородського району на Вінниччині їх називають «требами». «Треба» або «потреба» – це давня назва жертовної їжі, яку приносили богам до святилища під час свят, а після посвяти роздавали і колективно споживали. «Ця жертва звалася требою чи потребою, а жертовник звався требищем або потребищем» (Іларіон, 1992, с. 162). Спасівчані треби
розміру в середину викладають
з
посічених сирих або тушкованих яблук чи сливок,
-
Зазвичай спасівчані пампушки мають форму невеликої булочки, іноді з накладеним поверх узором. Серед узорів найчастіше зустрічається знак сигми (вужик), іноді форма всієї булочки нагадує вужика, що також може вказувати на його посвяту Велесу.
Спасівчані хлібці Saviour small loaves Спасівчані хлібці – це з’єднані між собою дві палянички, що випікаються парою. Така пара хлібців лежить на покуті на святковому столі на Спаса. Їх їдять під час святкового застілля. Про символічне значення цієї пари інформації немає. Можна припустити, що вони символізують давні божества родючості. Спасівчані коровайці
Saviour fancy breads На Спаса на святковому столі на покуті можуть лежати один на одному і три розкішні хліби. Це – спасівчані коровайці. Вони різного розміру, нижній – найбільший, верхній – найменший.
132 Хлiби до свят i на пошану
вигляд
Спасівчані хрести Saviour crosses Серед обрядового хліба, який лежить на Спаса на столі на покуті, зустрічається і спасівчаний хрест. Він складається з покладених навхрест двох попліток – окремих випічок продовгуватої форми, схожих до дівочої коси, які з’єднані між собою по центру за допомогою колосків жита або пшениці. Хрест лежить біля миски зі свіжим медом, або по
миски з медом. Скоріш за все це і є святкова
для вищих сил, охоронців
на столі протягом
аж на третій день
Пампушки
Кожен з коровайців має
паляниці, поверхня якої прикрашена узорами.
верх
їжа
урожаю. Хрест залишається
всього свята, іноді його з’їдають
після Спаса.
у формі вужиків
2.26. Празникові хліби
Village
day breads
Серед багатьох осінніх свят у кожному селі виділяють своє особливе, яке носить назву «празник», «храмове свято», «престольне свято», «мед». Подібне значення надають і святкуванню Дня міста. Празник – це давнє свято роду, на яке запрошуються родичі і добрі знайомі з інших сіл та міст. В далекому минулому празники мали відношення до вшанування Рода і Рожаниць, які забезпечували високі врожаї та гарний приплід. Тому за сутністю воно близьке до американського «Дня подяки», але в кожному селі має свою особисту дату. В наш час празники часто співпадають з днем вшанування святого, іменем якого названа місцева церква. З-поміж інших страв серед празникової їжі на перший план виступає велика кількість хлібної випічки –калачі, пироги, вертути, нудлі тощо. Щоб порадувати дітей, ще випікають здобу у вигляді птахів та тварин. «На празник печуть багато калачів і пирогів, щоб було чим гостей за столом пригостити, і щоб людям з собою додому було що дати» (зап. від Мельник М.О. с. Маньківці, Барський р-н).
Род (рід, родові пироги) Rod (kin, kin pies) «Род», «рід» або «родові пироги» – так називається пиріг, який випікають у селах Вінниччини на празник. Страва за зовнішнім виглядом більше схожа на суцільну величезну паляницю або коровай,
Хлiби до свят i на пошану 133
проте виготовляють її з великої кількості маленьких пиріжків, які перед випічкою щільно укладають у велике кругле деко. Коли тісто підходить, пиріжки зліплюються між собою у єдиний пиріг. Пиріг «род» призначений для всіх родичів, що прибули на празник. У селі Шляхова Бершадського району під час колективного застілля гості відломлюють від рода по пиріжечку і їдять з колотухою. Це символізує тісні родинні стосунки, а сам пиріг уособлює Раїса Незнамова с. Мелешків Гайсинського р-ну Вінницької обл.
великий дружній рід (зап. від Валігурської Л.В. с. Шляхова, Бершадський р-н). У селі Харпачка Гайсинського району господиня на закінчення свята відламує від рода по пиріжку і роздає всім родичам на дорогу, а також передає по пиріжкові членам їх сімей, які залишилися вдома на господарстві, це роблять для того, щоб прилучити до рідні кожного (зап. від Колісниченко К.Л. с. Харпачка, Гайсинський р-н). Рода виробляють із дріжджового (квасного) тіста. Начинка для пиріжків, з яких складається пиріг, род може бути різною. У селах Бершадського і Гайсинського районів її роблять зі свіжого кисломолочного сиру, перетертого з яйцями і цукром. Зустрічаються родові пироги з маком, а в селі Гончарівка Літинського району начинку для родових пиріжків роблять з гречаної каші з утробою (зап. від Іванишеної М. Я. с. Гончарівка). Різниться і форма пиріжків з яких складається великий пиріг род. Це можуть бути звичайні пиріжки защіпані зверху, а можуть мати вигляд скручених разом із начинкою трубочок, які защипують знизу і ставлять в деко сторч. Під час випікання поверхня такого пирога рода має узор, що нагадує багато закручених спіралей (равликів). Символіка спіралі є досить давньою, вона часто зустрічається серед орнаментів трипільської кераміки, традиційних українських писанок, давніх прикрас. Спіраль символізує циклічний рух, плинність часу, енергію життя. Вона може проявлятися у двох формах: спіраль, що розкручується до безкінечності (всесвіт) і спіраль, що скручується до центру (вир). Восени спіраль скоріш за все є доцентровою, яка вказує, що життєдайні родючі сили, як вода у вирі, линуть потойбіч до вирію, щоб з настанням весни розпочати свій рух у зворотному напрямі. Виготовлений таким чином пиріг має дуже давнє походження і найповніше відповідає міфологічній сутності Рода. Цікаво, що форму спіралі має і традиційна празникова випічка – «вертута» поширена у південних районах Вінниччини.
Вертута
Vertuta (snail-shaped bread) У селах Чечельницького, Ямпільського, Крижопільського районів, що на Вінниччині, на празник випікають вертути. Це великі рулети з тіста з начинкою всередині, які перед випіканням скручуються у формі спіралі. Печуть вертути зазвичай із квасного (дріжджового) тіста. Для виготовлення вертути розкачують кружок, накладають поверх будь-яку начинку, скручують у вигляді трубочки, а потім закручують її по колу і випікають у печі в посудині круглої форми. Перед вживанням вертуту розрізають на скибочки,
134 Хлiби до свят i на пошану
які у розрізаному вигляді також нагадують спіраль. У Гайвороні на Кіровоградщині тісто на вертуту замішують
прісне – на кислому молоці з додаванням соди. Окремо роблять начинку –зажарку з цибулі. Розкачується корж, поверх викладається зажарка, скручується в рулет і завертається равликом на чарі. Випікається в печі на чарі (зап. від Блодчук А.Ф. м. Гайворон, Кіровоградська обл.).
Як бачимо, форма спіралі досить часто присутня у празниковій випічці. Таку форму мають як окремі елементи родового пирога, так і вертути. Калачі (plaited bread) Одним із найпоширеніших празникових хлібів є калач. Празникові калачі різних розмірів за формою і технологією виготовлення схожі до різдвяних (див. розділ 2.1. різдвяні калачі) . Калачі зазвичай роздають кожному гостеві, коли він від’їжджає додому. У селі Стіна Томашпільського району гості несуть додому свої калачі підвішеними на рушнику, щоб всі бачили, якими калачами їх пригощали на празнику (зап. від Парандюк Н. А. с. Стіна, Томашпільський р-н,) . Нудлі (ring doughnuts – sort of Berliners) Особливою празниковою стравою в с. Стіні Томашпільського району, яку тут готують на Миколи Зимового, є нудлі. Нудлі роблять із тіста, замішаного на соді і молоці. За формою нулі схожі до бубликів, але їх не печуть, а смажать в киплячій олії. Потім дають стекти зайвій олії і викладають на тарілку, а зверху поливають сметаною (зап. від Парандюк Н. А.). На празник та ще й під час такого великого свята, як Миколи, піст не строгий, стіняни допускають в цей час вживання молочних страв.
-
Хлiби до свят i на пошану 135
2.27.
і балабушки до свята Калити (Андрія) Flat shortbread –Kalyta on St. Andrew’s Day В останній день осені – 30 листопада за старим стилем (13 грудня за новим) відмічають свято Калити або Андрія Первозванного. До більшовицької реформи календаря 1918 року святкування відбувалося в ніч переходу з листопада на грудень, а опісля неї – в ніч з 13-го на 14 грудня. У сучасних джерелах часто можна прочитати, що Калиту (Андрія) святкують увечері 12 грудня, тобто напередодні Андрія, на що люди літнього віку,
Калита
які особисто пам’ятають, як ходили на андріївські вечорниці, однозначно заявляють, що святкування відбувалися 13-го грудня увечері. «Калиту святкують увечері на саме Андрія, а не супроти Андрія, тоді ж і гадають. На вечорницях гадають і вдома гадають, як прийдуть з вечор
ниць, перед тим як лягати спати» (зап. від Іванишиної М. Я. с. Гончарівка Літинський р-н, Вінницька обл.). Головний обрядовий хліб, що випікають на Андрія, носить таку ж назву, як і дохристиянське свято – «калита». Слово «калита» означає торбу або торбинку для грошей. Галина Очеретна м. Тиврів
При допомозі магічних ритуалів люди намагалися допомогти сонцю відродитися і почати сходження на небесний купол. Тому калиту підв’язують на червоній стрічці або червоному поясі над головами учасників обрядової гри. З культом сонця тісно пов’язаний і вогонь, в тому числі домашнє вогнище. Мабуть тому під час святкування широко використовувались атрибути печі та знаряддя, якими порались коло вогню кочерга, рогачі, сажа. Калита Flat shortbread Обрядовий
136 Хлiби до свят i на пошану Свято започатковує найтемнішу пору року, коли сонце наче ховається у торбу і виглядає звідти лише на короткий час. В цю пору «день лише до обіду». Кусання калити – це символічне надривання (розгризання) цієї торбини, щоб допомогти сонцю з неї вибратися.
хліб калита також нагадує сонце, він обов’язково круглий, як сонце, в середині з діркою, до того ж вимазаний медом. Золотий мед, принесений бджолами (божими мухами), також символізував сонце і широко використовувався в цей день. Тісто для калити – прісне, замішують його на непочатій воді, іноді дівчата місили на відварі з любистку, щоб хлопці любили. Оздоблюють калиту прикрасами з тіста у вигляді хвилястого безконечника, зірочок або сонечка з промінцями, по краях роблять зубчики. Прикрашають також родзинками, вишнями, маком.
На Західному Поділлі калиту роблять з начинкою. На розкачане тісто накладають розтертий у макітрі мак, додають меду, родзинок або сушених ягід, потім все скручують у трубку. Таких трубок з начинкою всередині тут роблять дві. Потім їх скручують між собою у джгутик, кінці якого з’єднують. Виходить плетінка з начинкою і з діркою посередині (зап. від Бойчук М. М. с. Білозірка, Ланівецький р-н). «В давнину калиту пекли у кожній хаті, батьки кусали калиту зі своїми дітьми. А я на Андрія печу калиту своїм внучатам і граюся з ними» (зап. від Ткачук М. І., с. Дружне, Калинівський р-н). Калиту для маленьких дітей кладуть на край столу, і вони повинні дотягнутися до неї навшпиньках і відкусити шматочок, не торкаючись її руками. Для старших прив’язували калиту до коцюби. «Коцюбу підіймали догори, щоб вони цибали, бо їм ще рости і рости» (зап. від Романюк А.А. с. Думенки Хмільницький р-н). Але найцікавіше це свято справляла молодіжна громада на вечорницях. Тут калиту для кусання підвішують на червоному поясі або на крайці до стелі (сволока) таким чином, щоб за вільний кінець її можна було піднімати вгору та опускати донизу. Парубка, який тримає цей кінець, називають паном Калитинським, поряд нього стоїть Писарчук з квачем із сажею. Всі бажаючі по черзі витанцьовують коцюбу (танцюють, стрибаючи через покладені навхрест рогачі з коцюбою), а потім «під’їжджають» верхи на коцюбі до калити і відкушують шматочок, кому пощастить. При цьому не можна сміятися, бо пан Писарчук вимаже сажею весь писочок пану Коцюбинському (тому хто їде на коцюбі). «Дівки вугляками мазьгали парубків, що стрибали догори і тягнулися до калити. Чіпляли високо. Якщо ти короткий, то холери і достанеш. Бо дівки ще й смішать і мішають йому це зробити» (зап. від Романюк А. А. с. Думенки). На закінчення калиту знімали і ділили між всіма учасниками вечорниць: «... дівчатам калита роздається задурно, а хлопці платять гріш дівкам на стрічки за те, що калиту місили» (Воропай, 1991. Т.1, с. 30). Своїм шматком калити намагалися неодмінно когось пригостити (Ципишев, 2015, с. 220). Поясом, на якому висіла калита, намагались зв’язати парубка і дівчину, закоханих
Хлiби до свят
на пошану 137
i
один
дії з калитою проводили в найтемнішу пору
сонцю розгорітися, щоб швидше минули темні дні. В обрядових діях прослідковуються і шлюбна магія, адже свято Калити започатковувало зиму – яка, поряд з осінню, також була періодом весіль. Балабушки для гадання
На свято Калити (Андрія) дівчата готують для гадання балабушки. Вони робляться із прісного тіста і мають вигляд невеличких булочок або кльоцків круглої форми. Кожна дівчина повинна сама замісити свою балабушку, а воду для неї принести від криниці або
в одного, щоб швидше одружилися. Магічні
року, щоб допомогти
Rolls for fortune telling
річки в роті. Це зробити було не просто, адже хлопці
перепиняють дівчат і смішать їх. Зазвичай балабушки випікали у печі, але зустрічаються і балабушки варені в окропі (зап. від Блодчук А.Ф., м. Гайворон). Готові балабушки дівчата позначають кожна свою і викладають на низенькому ослоні або на рушничкові, розстеленому на підлозі. Заводять в кімнату собаку і промовляють: «Передні балабушки – це пари, а задні – дружки і бояри. Песику, хапай!» (зап. від Коваль Г.Ф., с. Бохоники, Вінницький р-н.). Дівчина, балабушку якої собака з’їсть насамперед, першою і заміж піде,
Святкування Миколая 19 грудня з написанням дитячих листів-прохань до Святого, роздаванням дітям подарунків від Миколая і нагадуванням про їхні добрі або погані вчинки укорінилося в Україні не так давно під впливом інформації, що поступає до нас із Заходу, насамперед через ЗМІ та католицькі і протестантські релігійні організації. Проте традиція святкування Миколи двічі на рік (весняного Квітчатого і Зимового) мала місце у релігійному житті українців досить давно. Нами не виявлено особливого чітко вираженого українського автентичного обрядового хліба до свята Миколи Зимового, з яким би пов’язувались певні обрядові дії або вірування. До цього дня в
138 Хлiби до свят i на пошану
а чию
останньою – та
Випічка для дітей на Святого Миколая Bakery items for children on St. Nicholas’ Day
розмаїттям такої випічки. Тісто зазвичай роблять прісним з додаванням меду та горіхів. Медяники можна споживати і в піст. Тісто замішують густо, розкачують корж товщиною приблизно пів сантиметра і витісняють формочками або вирізають ножем різноманітні фігурки, які до вподоби малечі. Останнім часом широкого розповсюдження набуло глазуроване покриття, яке Гадання на балабушках
з
часто
а та, чию надкусить і покине – парубок покине,
з’їсть
і заміж вийде найпізніше. 2.28.
Україні зазвичай випікають різноманітне солодке печиво для дітей, яке також називають «миколайчиками». Це дуже давня українська традиція – радувати малечу під час свят їстівними іграшками – випічкою у формі звірят, птахів, горішків, грибочків, тощо. Свято Миколи Зимового особливо вирізняється
роблять із збитих з цукром яєчних білків з додаванням харчових барвників. Найбільш популярними в цей період є коржики з різдвяно-новорічною символікою – ялинки, зірочки, ангелочки і образ самого Святого Миколая. До цих запозичених символів українські господині додають етнічного колориту. Тому серед української випічки до свята Миколая можна побачити коржики і у вигляді козаків на конях і кумедних тваринок. В українських варіаціях відчувається і особлива любов до квасного (дріжджового) тіста. Тому поряд з пласкими медовими пряниками, дітям на Миколая часто дарують невеличкі об’ємні хлібні вироби. Українські миколайчики можуть бути і у вигляді круглих пиріжків із різноманітною начинкою, і у вигляді пташечок або баранців з дріжджового тіста. У селі Велика Кісниця Ямпільського району Вінницької області на зимового Миколая дітям печуть голубів з дріжджового тіста і кладуть їх біля ліжечка (зап. від Сакари Н.Н. с. Велика Кісниця Ямпільський р-н.). У країнах Західної Європи на Миколая та напередодні Різдва майстрині з печива виготовляють пряничні будиночки і інші архітектурні споруди, які не лише дарують власним дітям, а й виставляють у вітринах закладів громадського харчування, магазинів та експонують на передріздвяних виставках. На виставці хліба у Львові, що проходила у Музеї народної архітектури і побуту «Шевченківський гай» в 2011 році, ми також побачили подібні скульптури, виготовлені з хлібної випічки. Крім будиночків, відвідувачів вразило українське господарство, де поряд з хлібною хатиною, зробленою з коржиків, красувалися півник, пара коней, а також дерева. Центральне місце в композиції належало найбільшій за розмірами випічці –дорідній свині з поросятами. Пишна свиня у капелюсі була з дріжджового тіста, не міг же український
Хлiби до свят i на пошану 139
символ достатку бути пласким. Загалом сучасні українські зимові миколайчики це – вдалий синтез європейської християнської звичаєвості та українських автентичних пекарських традицій. *** Отже, як бачимо з вищевикладеного матеріалу, спеціальна хлібна випічка наявна практично у кожному українському автентичному календарному святі. Вона була посвятою божеству, яке вшановували цього дня, або символом події, до якої приурочено святкування. У багатьох видах сакральної випічки збереглася давня ще дохристиянська символіка, оригінальні автентичні назви, цікаві звичаї і повір’я щодо її виготовлення або вживання. Вона несе на собі відбиток не лише давньої сутності святкового дійства, але і подальших трансформацій, які відбувалися із календарними святами під впливом зміни офіційної релігії чи суспільного життя. Дослідження церемоніального хліба до календарних свят проливають світло на давню побутову і святково-обрядову культуру українського етносу, допомагають зрозуміти сутність дохристиянських вірувань і релігії, відновити втрачену інформацію про світогляд, культуру і побут наших предків.
CEREMONIAL BREAD FOR
FAMILY
HOLIDAYS
Під
родинних свят
обрядових дій, пов’язаних з важливими подіями у житті окремих людей, також використовують різноманітні хлібні вироби. Це і звичайний хліб, і величні короваї, і досить різноманітна за формою, символікою, назвами та використанням випічка. Для систематизації цього не менш широкого і різнопланового матеріалу згрупуємо обрядовий хліб за святами, під час яких його використовували, попередньо поділивши родинні свята на три великі категорії: – свята, пов’язані з народженням і підростанням дітей, – родини, хрестини, пострижени, перехід на свій хліб (відлучення від материнського молока); – свята, пов’язані зі створенням нової родини, – сватання, оглядини, заручини, а також власне само весілля, яке згідно традиції тривало тиждень і поділялось на окремі святкування; – урочисті проводи людини в інший світ та вшанування її пам’яті – власне сам похорон і поминальний обід, а також 9 днів, 40 днів, рік. 3.1. Хліби і калачі до свят та важливих подій, пов’язаних з народженням і підростанням дітей
Breads and plaited breads for celebrating child birth and child growth
3.1.1. Хліб та калачі для баби-повитухи
140 Хлiби до свят i на пошану
Pозділ 3 ОБРЯДОВІ ХЛІБИ ДО РОДИННИХ СВЯТ
час проведення
та
У давнину бабою-повитухою
зивали жінку,
приймала
доглядала за породіллею та немовлям близько тижня, а потім приходила в разі потреби, щоб надати певні поради і допомогу. В наші дні пологи відбуваються у спеціалізованих медичних закладах, проте для опіки над немовлям і породіллею після їх виписки з лікарні досвідчена баба повитуха була б корисною і в наш час. Бабувати бабу повитуху ходили запрошувати обов’язково з хлібом. Це робив, як правило, чоловік породіллі. Приймати пологи
Світлана
Bread and plaited breads for midwives
(бабою-пупорізкою) на-
яка
пологи і
баба також йшла з хлібом, а ще зі свяченою водою і з лікарськими травами. Віддячували бабі за послугу хлібом, калачами, подарунком і грошима. Хлібом і тканиною породілля і родичі віддячували бабі-повитусі під час обряду очищення, а калачем та грошима на хрестинах. Окрім того, всі її онуки (діти, яким повитуха
Бортнюк с. Бабин Іллінецького району
допомогла з’явитися на світ) щорічно носили бабі вечерю на Святий вечір. До складу такої вечері обов’язково входив калач та кутя. Фактично баба повитуха була людиною, яку наймали на роботу на певний час. В її обов’язки, окрім допомоги при пологах, входила допомога в догляді за дитиною та опіка породіллі у післяпологовий період – до сорока днів. Цікаво, що згідно народної традиції, баба повитуха не могла одночасно бабувати у двох породіль, а лише в однієї. До іншої породіллі баба могла йти лише після здійснення обряду очищення, який зазвичай відбувався через тиждень після пологів (зап. від Коваль Г.Ф. с. Бохоники, Вінницький р-н). Сутність очищення полягала у взаємному омиванні непочатою водою породіллі і рук баби-повитухи та прохання вибачення одна в одної. Після чого бабу повитуху одаровували хлібом і тканиною – «дарували великий хліб, загорнутий у рушник, або хустку та ситець на нову спідницю, бо стару внучок обмочив» (зап. від Коваль Г.Ф. с. Бохоники, Вінницький р-н). Вшановували повитуху і за святковим столом на хрестинах. Баба роздавала всім присутнім «квіточки», а ті цілували її в руку і давали гроші «бабці на капці». До складу хрестинних квіток зазвичай входять барвінок, засушені або свіжі квіти невеличких розмірів, житні колоски, калина (переважно за дівчинкою), васильок (переважно за хлопчиком). У різних районах України набір рослин може варіюватися в залежності від місцевих традицій і пори року.
3.1.2. Калачі на хрестини
Plaited breads for the christening party Калачі для запрошення кумів
Plaited bread for inviting god-parents
Як ми вже говорили у першому розділі, хліб або калачі виконували функцію укладання угоди. Тому за кума або куму зазвичай запрошували з калачами. У регіонах, де головною обрядовою їжею на хрестинах була каша, могли запрошувати з хлібом. Для запрошення кумів на Поділлі пекли калачі з пшеничного борошна, тісто квасне (дріжджове). «Стати кумом або кумою на хрестинах у нас завжди просять з калачами, а решту родичів і сусідів просять словами особисто, але без калачів. Яку жінку просять з калачем, то та приносить крижмо на хрестини, а яку без калача – то вже крижма не несе, а якийсь інший подарунок або гроші» (зап. від Чорної З.З. с. Стіна, Томашпільський р-н). «Коли приходить час хрестити новонароджену дитину, за народним звичаєм, в селі Якимівка обов’язково печуться калачі. Два великих, якими запрошують хрещених батьків дитини. А також печуть маленькі калачі у вигляді квітки. Маленькі калачики роздають усім, хто є на хрестини в домі» (зап. від Анаженко Т. М. с. Якимівка, Оратівський р-н).
Хлiби до свят i на пошану 141
Хрестинні калачі для обдаровування гостей Plaited bread for bestowing guests В багатьох регіонах України калачі є традиційним атрибутом хрестинного застілля. Калачі для обдаровування гостей на хрестинах роблять з дріжджового тіста, здобні, зверху помащені яйцем. В різних регіонах вони відрізняються між собою за розмірами і оздобленням. Так у північних і центральних районах Поділля гостям роздають калачі середніх розмірів (вагою 150 – 300 грамів) вони круглі на вигляд, складаються з двох попліток. В південно-західних районах Поділля хрестинні калачі значно більшого розміру, понад 500 грамів, мають отвір по центру, і можуть складатися з 6-ти – 8-ми попліток. До випічки хрестинних калачів підходили дуже виважено, адже калачі, які дарують кумам і всьому роду, повинні забезпечити опіку родичів і гарну долю дитині. Ось як про це пише Г. Маковій: «Кухарка, яка мусіла бути з чистою, незганьбленою репутацією, «би зло на дитину не перейшло», у суботу вранці робила на ті калачі засів. Родина, зібравшись навколо, намовляла співом, припліскуючи у долоні, примножуючи таким чином добро: Мукичка біленька, ситечко дрібненьке –Най росте наш народженик, Як дубок, бравенький. Цю мукичку білу будем просівати –Най росте наш народженик, як цісар багатий. Біленька мукичка до пальців си ліпи –Най си верне народженик, як до війська піде. Тістечко біленьке у бляшки складаю, Най росте наш народженик та най силу має. Я бляшки ті суню близько до червіньку (жару) –Най возьме народженик колись файну
142 Хлiби до свят i на пошану
Хрестини
святкують
день
а третій – потретини (зап. від Коваль Г.Ф. с. Бохоники, Вінницький р-н). В деяких селах перший день хрестин нази
калачів і хрестинних квіточок є найурочистішим моментом хрестинного застілля. Їх, як правило, роздають разом. Квіточки роздає баба повитуха, а калачі – родичі хрещеника (мама з татком). с. Рожичне, Оратівський район с. Гончарівка, Літинський район с. Стіна, Томашпільський район Крижопільський район
жінку. (Маковій, 1996, с. 14).
зазвичай
три дні: перший
– хрестини, другий – похрестини,
вають «колачі» або «калачі» (Творун С. , 2001, с. 111). Адже головним обрядом цього дня є саме роздавання калачів. Роздавання
Гостей, які складають подружню пару, обдаровують разом, їм підносять два калачі і дві квіточки (по одному калачеві і квіточці для чоловіка і дружини), а кожному неодруженому хлопцеві або дівчині дають на хрестинах по два калачі і по дві квіточки – «до пари», щоб швидко знайшли свою пару. Баба повитуха (в наш час її іноді заміняє рідна бабуся) поверх калачів кладе тарілку з двома квіточками та чаркою червоного вина і припрошує: «Кум і кума просять вас на калачі, а баба на квіточки». Гості дякують бабці і кумам, проголошують побажання здоров’я та гарної долі похреснику, а також його батькам і бабі. Випиваючи чарку, трішки вина залишають, щоб вилити у тарілку на квіточки. Змоченими у вині квіточками торкаються обличчя один одного, кумів та сусідів за столом, промовляючи: «Божа роса – на личко краса» (зап. від Акімової Н. с. Лелітка, Хмільницький р-н.), або «Вмиваю вас квіточкою, щоб рум’яні були» (зап. від Діхтяренко Ф.Н. с. Чернявка, Оратівський р-н). Після чого цілуються між собою та цілують бабу повитуху в руку, також цілуються з кумами і сусідами за столом, щоб дитину любили, пестили і цілували. Гроші та подарунки для дитини дають її батькам, а на тарілку кидають дрібні гроші бабі повитусі за бабування. Отримані квіточки гості впихають у калачі, їх не можна класти, вони повинні знаходитись у вертикальному положенні, щоб дитятко швидше на ніжки спиналось і почало бігати. Відголосок архаїчних традицій святкування хрестин, як свята представлення дітей широкому загалу родичів зберігся у Наддністрянських селах України. Тут хрещення дитини відбувається у дуже вузькому колі і після здійснення церковного таїнства ніяких гучних святкувань не справляють. До хреста дівчинку несе вінчальний нанашко, а хлопчика – вінчальна нанашка, а пару їм добирають з інших родичів чи друзів. Вінчальні нанашко і нанашка – це подружня пара, яку обирають ще на весіллі батьків
Хлiби до свят
пошану 143
хрещеника, як наставників молодого подружжя. Розкішні хрестини для всіх дітей одночасно справляють у наддністрянських селах через тривалий час після церковного хрещення, коли дітки трішки підростуть, а саме, старші вже зможуть на Святий вечір вечерю носити, а батьки більше дітей не планують. Для цього дійства обирають і досить велику кількість пар кумів (хрестинних нанашок). Всі вони є хрещеними батьками всім дітям одночасно. Серед цієї групи кумів є і ті люди, які в свій час носили дітей до хреста (Одвічна Русава, 2003, с. 97). В селі Стіна Томашпільського району, що на Вінниччині, хрестини також справляють для всіх дітей одночасно і кожному куму та кожній кумі (разом із дружиною чи чоловіком) с.
м. Хмільник
i на
Яланець, Томашпільський район
на хрестинах дають по парі калачів за кожну дитину. Наприклад, якщо в родині хрестини справляють чотирьом діткам, то кожна подружня пара, один із членів якої запрошений за кума (куму), отримує 8 калачів, стільки ж калачів отримає і неодружений кум (кума). Решті гостей дають лише по одній парі калачів для подружжя і по парі калачів кожному неодруженому родичу. Якщо ж дитина знайшлася пізно, на яку батьки вже й не сподівалися і хрестин їй не справляли, вона також вважається похресницею тих же кумів, що і решта братиків і сестричок. А на весіллі, коли за столом збирається увесь рід, кумам і родичам роздають за неї калачі з квіточками і з усіма хрестинними почестями. Тобто до весільного дійства додається ще один обряд – «роздавання хрестинних калачів». Його намагаються зробити в той момент, коли за столом сидять лише свої, а свати ще не прийшли (Одвічна Русава, 2003, с. 112) Відчепні калачі
Bread for averting bad luck Відчепними називалися калачі, які у давнину виносили на роздоріжжя і давали голодним мандрівникам або старцям, щоб ті помолилися за дитину і відмолили її долю. Необхідність роздавати відчепні калачі бачили у випадку, якщо дитина, яку несли після хрещення з церкви додому, «зваляла крижмо» – випорожнилася у тканину білого кольору, у яку дитя замотували після здійснення обряду хрещення. За народними віруваннями «зваляння крижма» пророкувало ганебний вчинок дитини у дорослому віці, який міг осоромити не лише її, але і весь рід. Якщо таке трапилося з дівчинкою, вважали, що вона може втратити цноту до весілля: «Йди, дитинко, до хресточку та пильнуй свою крижмочку, Аби чиста, як папірчик, аби ти ще вздріла вінчик…» – співається у пісні (Маковій, 1996, с. 15). Вберегти дитину від ганьби могли відчіпні калачі,
і перебрав біду
щоб потім відмолив…
недобрі були, а ми то не знали, Якби були ми то знали, були б їх не брали. А недоля хоче їсти, хоче вона пити, Тай си взяла до дитини, як ішли хрестити. Най недоля добра буде – нам дитину лише, А ми її вже сьогодні колачі відпишем» (Маковій, 1996, с. 15).
144 Хлiби до
i на пошану
свят
якими намагалися відкупитися від лихої недолі. «Якщо крижма таки звалялася – для кумів це велика ганьба: перебираються достоїнства кожного. Нарешті кожен дає відчіпний калач, який несуть на роздоріжжя, аби узяв, хто голодний,
народженика на себе,
Нанашки
3.1.3. Перші кроки до хліба
The first steps to bread Коли дитина починала ходити і робила перші кроки, перед нею швиденько клали на стільчику хліб на рушничку, бажано цілу круглу буханку із щипочкою солі на поверхні. Дитину і стільчик розміщували так, щоб перші кроки були до образів (до покуття) або на схід, де сонечко сходить. Після чого просили дитину зробити перші самостійні кроки до хлібчика, «щоб свій хліб по життю мала і на чужий рота не роззявляла». При цьому до дитини промовляли: Іди-іди до хліба-солі, Щоби мала добру долю (зап. від Коваль Г.Ф. с. Бохоники Вінницький р-н).
Bread for the first haircut
з нагоди річниці дитини, обов’язковим обрядом якого був перший постриг малюка. Під час постриження на стільчику розстеляли кожух вовною догори, на який садили дитину або сідала кума з дитиною на руках, в руки дитині давали житню хлібину «щоб була здоровою та багатою». Хліб для постриження брали звичайний житній. Перший постриг був символічним, хрещений батько (нанашко) вистригав своєму похреснику навхрест чотири пасма волосся, іноді на цьому стрижка закінчувалась, а іноді дитині обстригали волосся повністю.
Хлiби до свят i на пошану 145
3.1.4. Хліб на
Після постриження родичі обдаровують малого іменинника дарунками, а батьки влаштовують для них
застілля. Хліб, що був у руках малого, ділять між всіма гостями, щоб щедрим був, і з’їдають за святковим столом. Під час куштування хліба всі дякують малому за те що пригостив їх хлібчиком, висловлюють побажання швидко рости і хвалять смачний хліб.
пострижини
Пострижинами називають свято
святкове
3.1.5. «На свій хліб» (обряд відлучення від материнського молока)
Stepping into a new part of himself (the rite of weaning) Хліб займав центральне місце і в обряді відлучення дитини від материнського молока, який осмислювався, як переведення дитини «на свій хліб». В народі вірять, якщо дитинку на певний час залучити, а потім знову почати годувати материнським молоком, вона погано впливатиме на людей – «буде недоброю на перехід, зможе будь-кого зурочити» (зап. від Творун М.М. с. Хижинці Вінницький р-н). «В такої дитини все життя будуть недобрі очі» (Маковій, 1996, с. 25). Щоб безповоротно один раз і назавжди залучити маля, вдавалися до обрядових дій і хліба – важливого свідка цієї події. Випікала такий хліб для малюка найповажніша жінка в роду, яка гарно ставилася до дитини, мала добру репутацію і могла забрати малюка на певний час до себе, щоб він швидше забув про мамине молоко і перейшов на свій хліб. Зазвичай це була рідна бабуся або прабабуся. В селі Тиманівка Тульчинського району на Вінниччині «свій хліб» пекли з білого пшеничного борошна, його поверхня повинна бути гладенькою не кострубатою, щоб і доля у дитини була світлою і рівною, без потрясінь (зап. від Сіденко Н.С. с. Тиманівка, Тульчинський р-н). На Буковині – навпаки: такий хліб пікся з борошна грубого помолу: «Тай хліб той пікся із разової (небілої) муки, «щоб не шукалося легкого хліба», місився на воді з найближчого струмка-оберега, «щоб світ за очі ловив», зверху робився хрест, «би праведним усе життя той хліб був» (Маковій, 1996, с. 22).
а давали на свій хліб
Вона мусила словом проказати, що від себе дає, бо що від себе подасть, то до неї й си вертати буде почерез усе життя». «Робили це, коли місяць уповні, «аби доля була повною. На стілець, що обернутий до схід сонця – бо там образи (ікони), клали хліб, сіль. Дитина ручкою, при маминій допомозі, ламає, в сіль умочає, кусає. Разом з стільцем тато переносить через поріг «хліба ділити» – би душа людям ділила добра, би дійшла до царства небесного». «Хліб клався на спеціально вироблений вербовий кружок, «би не ходив їсти з чужого круга», би мав свій (не наймитував). Сіль виливалася грудкою у стакані, обв’язувалася червоною бавничкою (шерстяною ниткою), «би розум свій з голови не губив (сіль – це істина, мудрість) та сльози свої на чужу голову не клав» (Маковій, 1996, с. 22). Увечері сходилася родина «хліба їсти». Заходять і питають:
146 Хлiби до свят i на пошану
Наприкінці ХХ століття на Буковині Г. Маковій записала традиції переведення «на свій хліб» від «дев’яностодволітньої
ка супроводжується
відлучали
бабусі Лінці», які побутували у її рідному селі Великий Кучурів Сторожинецького р-ну Чернівецької обл. Тут відлучення від материнського моло-
обрядовими діями і повір’ями, а вечором, з нагоди такої події, у хаті збираються гості. Наведемо деякі цитати з опису відзначення цієї події: «…колись не
так раз-два, як тепер, аби краса не зблідла,
вже тоді, як дитина зачинала говорити.
А хто в цій хаті Богом благословенний? Народженик Василь(що мовби народився для нового життя).
Що даєш, то тобі си вертає, – давали дитині дари і надломлювали крихітку із Василевого хліба. А надломивши, приповідали: Най на твоєму хлібові не родят терняки… Най буде солодкий, як мід… Нам – твердуш, тобі – м’якуш … (Маковій, 1996, с. 23). У ХХІ столітті обрядова дія відлучення малюка від материнського молока зазвичай побутує у спрощеному вигляді. Дитині відрізають від спеціально спеченого для неї хліба окраєць з цілушкою, трішки посипають сіллю і дають зі словами: «Благословляю тебе на свій хліб, переходь на свій хліб» ( зап. від Сіденко Н. С. с. Тиманівка, Тульчинський р-н). Отже, народження дитини і найважливіші етапи її життя, згідно українських традицій, обставлені численними магічними ритуалами з використанням хліба або калачів. Хлібом запрошували бабу повитуху, хлібом та калачами віддячували їй за службу. До хліба дитина робила перші кроки, давали малюку хліб у руки, коли вперше стригли по досягненні року, вчили ділитися хлібом, коли відлучали від маминого молока. А ще з хлібом приходили жінки на родини, окраєць житнього хліба клали у першу купіль. Хліб, особливо житній мав забезпечити дитині життя і добробут. Пшеничні калачі також широко використовувалися в обрядовості, пов’язаній з народженням і підростанням дітей. Вони були жертовною стравою для роду, ними обдаровували гостей під час важливих святкувань. Калачами просили кумів на хрестини, калачі роздавали всім присутнім на святковій хрестинній трапезі, калачами відкуплялися від можливих неприємностей, що могли загрожувати дитині, згідно повір’їв та передбачень.
3.1.6. Хліб для вчителя
Bread
for the teacher
Колись у давнину, як дитина мала йти перший раз до школи, то щоб шкільне життя було щасливим, кожному учневі матері пекли спеціальний хліб і вишивали рушник. «Мама спекла хліб з пшеничного борошна, дала новенький рушничок, у який тато замотав той хліб і повів мене записувати до школи. Це зараз учні першого вересня всі
Хлiби до
147
свят i на пошану
йдуть з квітками, а як ми йшли вперше до школи, то дарували вчителю хліб і рушник», – згадувала про свої шкільні роки моя бабуся Творун Марія Миронівна 1906 року народження. Вона дуже гордилася тим, що закінчила школу (4 класи) з найвищими оцінками. Традиція дарувати першій вчительці хліб з рушником відроджується в наші дні, але замість паляниці від кожного учня, батьки зазвичай замовляють один розкішний коровай від всього класу, а вчителька, прийнявши дарунок, ділиться ним з учнями, щоб шкільне життя було змістовним, наповненим і щасливим.
який при нечітких і двозначних відповідях, конкретно і прямо показував остаточний результат перемовин. Адже саме хліб відігравав важливу роль в укладанні договорів. Серед традиційних офіційних зустрічей між родинами майбутнього подружжя, що побутували в Україні у давні часи, дослідники виділяють три найголовніші – сватання, оглядини, заручини. Сватання відбувалось в будинку дівчини, де старости – представники від молодого, офіційно пропонували їй вийти заміж за даного хлопця. Оглядини проходили в будинку нареченого, тут родичі молодої ближче знайомились з помешканням і господарством майбутнього зятя, де їх донька мала жити в разі заміжжя. Заручини справляли у молодої із запрошенням гостей з обох сторін, а їх головною функцією було публічне оголошення широкому
148 Хлiби до свят i на пошану 3.2. Хлібні вироби, що використовуються в обрядах, пов’язаних з утворенням нової родини Bakery items for marriage ceremonies 3.2.1. Використання хліба у передвесільних обрядах – сватанні, оглядинах, заручинах, договорі The use of bread in pre-matrimonial ceremonies of engagement, visiting, marriage agreement У давнину процедура створення нової сім’ї передбачала ряд офіційних зустрічей та домовленостей між представниками родів парубка і дівчини. Такі зустрічі відбувалися з дотриманням певних традиційних норм поведінки, де хліб
головним атрибутом і невербальним символом,
загалу
підготовки
з ХХ-го століття, завдяки зростанню рівня матеріальної незалежності молоді від родичів, розвитку технічних комунікацій та зменшенню ролі і значення публічного, церемоніального оформлення родинних стосунків, спростилася і процедура домовленостей між родинами молодят. У зв’язку з цим кількість традиційних зустрічей між ними, із залученням офіційних свідків та посередників, зменшилась до двох. У будинку молодої стали справляти лише сватання, яке включало і обрядові дії заручин. Зберігши назву «сватання», перша офіційно-церемоніальна зустріч родичів молодого і молодої по суті перебрала на себе функції заручин. Друга зустріч відбувалася в будинку молодого, де традиційні оглядини замінив договір – остаточне узгодження процедури весільної церемонії і фінансових зобов’язань сторін по витратах на весілля, а в разі необхідності домовлялися і про допомогу сторін по облаштуванню побуту молодят на перших порах.
був
про згоду молодят на шлюб та початок
до весільної церемонії. Починаючи
Житній хліб на сватання
Engagement rye bread
На сватання, згідно народної традиції, представники молодого завжди приходять з хлібом та пляшкою хмільного напою. Хліб для сватання прийнято використовувати житній, «щоб сватання вдалим було і молодятам на спільне життя – йшло, бо жито то на життя» (зап. від Пентюка В.Л., с. Стіна Томашпільський р-н). У давнину такий хліб повинен був бути підсіяним ще й житніми висівками, «бо як мукою, то, кажуть, – будуть молоді мучитися» (Танцюра, 1998, с. 24). Колись у давнину для того, щоб сватання завершилось вдало і дівчина дала згоду на шлюб, хліб для цієї оказії позичали, та не абиде, а у тих господарів, які мають дочок, «там, де є дівчата» (Танцюра, 1998, с. 24). До того ж хліб позичали у сусідів, які живуть у злагоді (Поділля : Історико-етнографічне дослідження, 1994, с. 218). Хліб не брали голими руками, а загортали у рушник або хустину, щоб «молодята голими не були – не бідували» (зап. від Шаповалової Є.М., смт Дашів, Іллінецький р-н). Зайшовши до хати, старости віталися і починали буденну розмову про господарство, забалакували хатніх так, щоб вони і не помітили, як староста нишком з-під поли покладе хліб на столі. На Поділлі у давнину під час таких перемовин розмова, зазвичай, переходила на бичка та телицю: «Ми побачили, що бичок наш та й забігає у двір ваш, то це прийшли якось порозумітися, що Ви хочете за збитки? А може б Ви нам продали ту теличку, то й бичок би додому з паші біг, а не в чужий город ...» (зап. в с. Великі Крушлинці Вінницького р-ну у 1994 р., під час реконструкції обряду для зйомок телепередачі «В сімейному колі»). Коли до цього доходить, то хазяї вже починають здогадуватись, бо придивляються, що й хліб на столі. Далі бесіда йшла в залежності від того, хочуть чи не хочуть батьки віддавати доньку заміж. На закінчення розмови батьки обов’язково запитували дівчину, чи згодна вона вийти за цього парубка. Ще у 1896 Н. Дучинский, описуючи весілля в Ольгопільському уїзді Подільської губернії, відзначав, що шлюби між молодими людьми укладаються абсолютно вільно, за взаємними симпатіями, а не через вибір батьків» (Дучинский, 1896, с. 501). У разі згоди на шлюб, дівчина яку сватали, вклонялася батькам і відповідала: «Як Ви, батьку, як Ви, мамо, так і я!». Після чого перев’язувала старостів рушниками, а молодому до пояса з правого боку чіпляла хустку. «Буває, що водночас несподівано прийдуть по рушники кілька пар старостів. … На столі стоїть хліб кожної пари старостів. Молода підходить
Хлiби до свят i на пошану 149
Хліб для сватання декорований рушничком і обручкою, виготовила Мельник Г. с. Подільське, Жмеринський р-н, 2018 р.
і
питає: «Чий хліб?» Їй показують. Вона залишає хліб того, за кого має охоту, а решту бере з стола, цілує його, віддає старості й каже: «Спасибі за честь. Нехай вам Бог дає з інших рук» (Танцюра, 1998, с. 26). Якщо сватання завершувалось відмовою, старости забирали хліб, пляшку, і зі словами: «Якщо наше не в лад, то ми зі своїм назад», покидали оселю (зап. від Коваль Г. Ф., c. Бохоники, Вінницький р-н). Отримавши згоду від молодої та її батьків, старости намагались якомога швидше покраяти хліб, щоб молода не передумала і «не віднесла хліба». Хліб хрестять ножем і розрізають пополовині, а тоді – начетверо. Мати нареченої пильнує хліб і намагається забрати його зі столу перед початком трапези, щоб мати можливість все обміркувати та повернути хліб протягом кількох днів, якщо виникне така необхідність (Танцюра, 1998, с. 27). Під час трапези, яка відбувалася в разі згоди молодої на шлюб, молодятам давали цілушку, від хліба принесеного старостами, вони повинні її з’їсти разом, щоб любилися і цілувалися все життя (зап. від Середюк Т.Т., с. Кустівці, Хмільницький р-н). Від сватання до заручин у молодих був час, щоб обміркувати свої вчинки. Якщо після сватання до весілля справа так і не дійде, а таке траплялося досить часто, хліб, разом з рушниками і хусткою, повертали їх колишнім власникам. Віднести хліб молода може парубкові або одному із старостів власноручно або відіслати своїм родичем. Після цього договір вважається розірваним. Якщо принесений старостами хліб покрають, а молода передумає виходити заміж, то відносить свій хліб, схожий на той, що принесли під час сватання. І хоча в сучасному сватанні проблема згоди чи відмови молодої не стоїть (все домовлено заздалегідь), традиція йти з хлібом просити руки у нареченої зберігається. Хлібу на сватанні і в наш час приділяється велика увага, це – символічний атрибут обрядового дійства, який надає церемонії ореолу священнодійства. Хліб, з яким приходять старости, намагаються розкраяти, роздати гостям і з’їсти на знак остаточної згоди на шлюб без будь-яких натяків на можливість його розірвати. Випічка на оглядини (договір)
Bakery items for the bride visiting ceremony
Через деякий час батьки молодого запрошували родичів молодої до себе в гості на оглядини (договір). Н. Дучинський вказує на те, що батьки і родичі молодої йдуть в будинок молодого на оглядини, з хлібом, але без горілки (Дучинский, 1896, с. 503). Хлібна випічка, яку родичі молодої несли до молодого на оглядини зазвичай була представлена калачами або білою пшеничною
150 Хлiби до свят i на пошану
паляницею. «Житнього хліба не несли, щоб не подумали, що хліб повертають, а йшли з гарною паляницею або з калачем з білої питльованої муки» (зап. від Творун М.М. с. Хижинці Вінницький р-н). Для дітей приносили гостинці –їстівні іграшки – пряники, коржики у формі пташечок або кумедних звіряток.
Господарі під час оглядин частували сватів святковою їжею, а на завершення ще й давали їм додому свої калачі. «Після вечері господар дому давав сватам по калачу» (Дучинский, 1896, с. 503).
Використання хліба і зерна на заручинах
Using bread and corn at engagement
Заключним етапом передвесільних домовленостей були заручини. «Назва «заручини» походить від обрядового з’єднання рук молодих на хлібі, зерні, що за народним звичаєм набирало юридичної сили» (Українська етнологія, 2007, с. 339). Традиційні заручини відбувалися в будинку молодої, з їх нагоди влаштовувалась розкішна гулянка із запрошенням великої кількості гостей – родичів, друзів молодої і молодого, які будуть відігравати важливу роль у весільному дійстві та обрядових церемоніях. Страви для заручин зазвичай готувала родина молодої, а родичі молодого приносили напої, хліб і наймали музикантів. Під час заручин молодят заводять за стіл і садять на посад поруч, як шлюбну пару. Центральним церемоніальним дійством заручин є символічне поєднання молодят шляхом зв’язування їх рук рушником. В цьому обряді хліб також займає чільне місце. Наведемо опис заручин із статті Н. Дучинського «Свадебные обряды в Ольгопольском уезде Подольской губернии», яка була опублікована в журналі «Живая старина» за 1896 рік. «В призначений день молодий запрошує своїх батьків і близьких родичів, бере хліб, відро або два відра горілки і вирушає до оселі батьків нареченої. Одні з родичів несуть хліб, загорнутий у хустину, інші – без хустки. В будинку нареченої їх чекають її родичі. Після звичних привітань («З добрим вечором!» Дай, Боже, здоровля»), свати запитують батьків молодої: – Чи не бачили ви нашої телички, котра паслася і заблудила? Чи не прибилася часом вона до вас? (не заходила)? – Пізнавайте її собі, – відповідають батьки нареченої. Свати впізнають свою теличку. Всі сідають до столу. Старший староста просить рушника, накриває ним хліб, бере праву руку молодого і кладе її на хліб, потім бере руку молодої і кладе її на руку молодого. Потім кожен родич кладе сюди свою руку. Староста зв’язує рушником всі руки і говорить: – Не в’яжеться ґудзь, а в’яжеться слово. Хто цей ґудзь розв’яже, той дасть сто рублів на церкву, а три рублі – шинкареві. Потім староста розв’язує рушник, а молода перев’язує старостів рушниками і роздає хустки батькам та родичам молодого» (Дучинский, 1896, с. 502). Відносно плати ста рублів на церкву та трьох шинкареві, у примітці до тексту, Н. Дучинський вказує, що це погроза, яка стосується того, хто розладнає цей шлюб.
Хлiби до свят
на пошану 151
i
Тобто, на сторону одного з молодят, яка розірве цю привселюдну угоду на святому хлібові, будуть накладені штрафні санкції. У селі Озаринці Могилів-Подільського району на Вінниччині у 20-х роках ХХ століття зафіксовано звичай зв’язувати рушником руки молодим на заручинах не на хлібі, а на мисці з житом (Поділля : Історико-етнографічне дослідження, 1994, с. 219). В окремих регіонах Західної України, під час заручин виконувався ритуальний танок батьків
і родичів наречених, які рухались у колі за ходом сонця. Таке «затанцьовування» весілля також виконувалось з хлібом (Українська етнологія, 2007, с. 339). Отже, хліб, як сакральний предмет і гарант договору, широко використовувався у передвесільній обрядовості.
3.2.2. Хліби і калачі для запрошення на весілля
Bread loaves and plaited loaves for marriage invitations
Українське традиційне весілля можна порівняти з виставою, у якій кожен запрошений гість є дійовою особою і має окреслену традицією роль, виконує певні функції. На виконання таких обов’язків усіх учасників весільного дійства (гостей) у давнину запрошували випічкою із здобного тіста або хлібом.
Жінок, які печуть калачі для запрошення на весілля, називають коровайницями або калашницями. «У калашниці запрошували молодиць, які добре жили в шлюбі – щоб і молоді добре жили» (Щербань О. , 2011). Калачі (шишки, гуски) для запрошення на весілля випікають з пшеничного борошна, тісто квасне (дріжджове), зазвичай скоромне, з додаванням яєць, молока, жиру, цукру. Калач, який залишають в хаті під час запрошення на весілля, потрібно зразу ж з’їсти: «щоб не черствів, аби молоді швидко не зостарілись» (Танцюра, 1998, с. 31), «щоб не засох, бо молодим життя всохне” (зап. від Гудзенко Л.І. с. Балабанівка, Оратівський р-н) Саме наявність хліба або калача (шишки, гуски) під час запрошення на весілля визначає статус гостя. Всі, кого просили з калачем (в окремих випадках з хлібом), приходили на весілля з подарунками або з грошима і брали участь у застіллях. Згідно з українськими традиціями, на весілля також запрошували всіх, кого просто зустрічали по дорозі, але калачі у такому випадку їм не давали. Українська звичаєвість дозволяє приходити на весілля і взагалі без запрошення. Кого просили без хлібної випічки (калача, шишки, гуски, хліба) або всіх, хто приходив без запрошення, називали «запорожцями», бо вони знаходяться за порогом оселі. «Запорожці» приходять на весілля без подарунка або з символічними гумористичними
на весілля повинен попросити молодий родину молодої, і лише діждавшись його запрошення, молода з дружками йде просити на весілля молодого і його сім’ю (зап. від Чорної З.З., с. Стіна, Томашпільський р-н). Проте цього звичаю
152 Хлiби до свят i на пошану
подарунками, беруть участь у танцях та обрядах, що відбуваються у дворі або на танцмайданчику, але не переступають хатній поріг і не сідають за стіл. Молода із старшою дружкою або кількома дружками запрошує своїх родичів і друзів, а молодий зі старшим боярином (боярами) – своїх. Молода окрім того запрошує на весілля і родину молодого (батьків і тих, хто живе з ними), а молодий – сім’ю молодої. В деяких селах вважають, що першим
дотримуються не завжди, іноді молодий з боярами змагається з молодою та друж
ками у спритності, хто ж першим запросить свій рід і буде просити родину свого наречено
го
їх запрошували наостанок. «Дружки ідуть з дівчиною до батьків парубка, Побігущий калач
-
-
(нареченої),
а молодий з хлопцями – до батьків молодої, йдуть так, щоб не зустрітися по дорозі. Обидві групи несуть гуски і стережуть їх. Коли молодь приходить до батьків, їх частують, і вважається хто першим повернеться додому, заставши гостей за столом, той і буде головою сім’ї» (зап. від Гришко Н.П. с. Михайлівці Мурованокуриловецький р-н.) Виряджаючи на село просити на весілля, батьки благословляють молоду (молодого) хлібом. Під час запрошення на весілля молодий (молода) кладе калач (шишку, гуску) або хліб на столі і промовляє традиційну фразу: «Просили батько і мати на хліб, на сіль, а я прошу на весілля», – після чого називає поіменно всіх хатніх і їх весільні чини, в якості кого вони будуть на весіллі. Наприклад: «Тітку Явдоню просимо за сваху, дядька Гордія – за старосту, Наталочку і Ганнусю –за світилок, Михайлика – за боярина …». В хаті свого судженого молода промовляє: «Просили батько і мати на хліб, на сіль, а я – на весілля, маму – за маму, батька – за батька, а Петра – за чоловіка, не на день, не на рік, а на цілий вік». На що їм відповідають: «Дякуємо за запрошення, хай Вас Бог благословляє» (зап. від Творун М.М., с. Хижинці, Вінницький р-н). Родичі зазвичай запрошують молоду з дружками (молодого з боярами) до столу, пригощають, розпитують про нареченого (наречену), гостей та весільний розпорядок. Молоді намагаються довго не затримуватися, адже у них обмаль часу, щоб обійти весь рід. У багатьох селах під час запрошення на весілля родичі, дякуючи за калачі, щось дарують у відповідь. Так, в селах Гуменне та Михайлівка Вінницького району молодим, що просять на весілля, господарі дають яйця на коровай, обов’язково парну кількість, зазвичай, від чотирьох до десяти (зап. від Верби Н.П. с. Гуменне Вінницького р-ну). У селах Маньківці Барського р-ну, Бохоники Вінницького р-ну молодій
Хлiби до свят
на пошану 153
під час запрошення на весілля дарували прядиво – «куклу», щоб мала своє полотно,
прядива у кожній хаті молодій чіпляють до пояса, а якщо вже не було місця в мо-
то чіпляли старшій
родичка, її перев’язують хусткою (Творун С., 2001, с. 114). Для запрошення на весілля в різних регіонах України печуть різні калачі. На Поліссі це – шишки, у селах Середньої Наддніпрянщини, центральних, східних і північних районах Поділля використовують невеличкі «парні калачі» (для запрошення всієї родини) або «непарні калачі» (для запрошення дорослих парубка чи дівчини окремо від родини). У південних районах Поділля та на Наддністрянщині
на столі, а виходячи з хати, забирають з собою. А в деяких селах Тульчинського, Шаргородського, Мельник
до
куклу з прядива. с. Маньківці,
i
як піде до свекрухи. «Такі кукли
лодої,
дружці» (зап. від Мельник М.О. с. Маньківці Барського р-ну). У селі Стіна Томашпільського р-ну, якщо молода – близька
використовують один або пару великих «побігущих» калачів, які не залишають запрошеним, а лише кладуть
М. чіпляє своїй онучці
пояса
Барський район
Мурованокуриловецького районів на Вінниччині просять калачами, що мають вигляд гуски або пари гусей. Велику кількість маленьких калачів (шишок. гусок) дружки або бояри носять у пілках (хустках). Запросивши всіх родичів, молодий і молода повинні повернутися додому з калачем. Якщо трапиться так, що калачів не вистачає, з одним калачем повертаються додому, добирають калачів ще і йдуть просити далі, щоб запросивши весь рід, повернутися не з порожніми руками, а обов’язково з калачем, щоб, в родині був достаток (зап. від Верби Н.П. c. Гуменне Вінницький р-н). Побігущого калача або пару побігущих калачів носять підвішеними на рушникові, червоному поясі або червоній стрічці, для цього вони мають посередині дірку. Іноді бояри молодого носили побігущі калачі на коромислі (зап. від Зеленянського І. Ф., смт Піщанка, Вінницька обл.). Під час запросин на весілля молода з дружками і молодий з боярами намагаються не зустрічатися по дорозі. Уразі випадкової зустрічі, у тих селах де під час запрошення на весілля обдаровують калачами, молодий і молода дарують свої калачі один одному. «Якщо під час запрошення на весілля молода і молодий випадково зустрінуться, то повинні обмінятися калачами» (зап. від Верби Н.П., c. Гуменне, Вінницький р-н). У селах, де просять побігущим калачем, який не залишають запрошеним на весілля, такої зустрічі намагаються уникнути за
154 Хлiби
на пошану
до свят i
будь-яких обставин. «Якщо наречені з одного села, то дівчина повинна уникнути зустрічі з нареченим. А якщо вони зустрілись, то дівчата повинні втекти, щоб бояри не вкрали їхній калач» (зап. від Коваль М. А., с. Антопіль, Томашпільський р-н). Вкрасти калач бояри намагалися наприкінці, коли дівчата наостанок приходили запрошувати на весілля родину молодого. «Тоді, коли наречена приходить просити нареченого, дружби намагаються усілякими способами відібрати гуску, а дружки її намагаються чим краще заховати. Після цього дружки йдуть додому до нареченої і там з’їдають гуску» (зап. від Шаргало Г.Б., с. Мурафа, Шаргородський р-н). Зупинимося більш детально на різновидах весільної випічки, яка використовується для запрошення на весілля. Шишка Парний калач Непарний калач Побігун Гуси
Запрошення хлібом
Inviting with bread Оскільки найголовніших учасників весільного дійства – старосту, дружка, старшого боярина, старшу дружку, а також кухарку запрошували найпершими і заздалегідь, їх просили з хлібом. Адже калачі пекли пізніше, напередодні весілля. Молодий запрошує хлібом старшого боярина і старосту, а молода відповідно – старшу дружку і дружка (Танцюра, 1998, с. 30). Дружко – це головний розпорядник на весіллі з боку молодої, він повинен бути одруженим чоловіком. У нього такі ж обов’язки, як у старости молодого, іноді його також називають «старостою» або «старостою молодої». З хлібом просять головних весільних розпорядників, а їх родини вже напередодні весілля запрошують ще й калачем.
Парні калачі для запрошення одружених і їх родин
Paired plaited loaves for inviting married couples and their families
По формі калачів, які випікають селах центральної України, видно, кого саме запрошує молода (молодий) на весілля – всю родину, чи лише свою подругу (друга). Для запрошення всієї родини (подружжя, їх дітей і батьків, якщо старше покоління проживає разом з одруженими дітьми) використовують один «парний» інша назва «паровий» калач. Парні калачі мають у центральній частині явно виражений декор, який символізує пару. Це можуть бути дві квіточки, дві сигми або дві поплітки. «Калачем, який складається з двох попліточок (паровий, бо має пару попліток), просять всіх членів родини (сім’ю),
Хлiби до свят i на пошану 155
Парні
між
пе
четься велика кількість малих за розміром
джгутиків, опоясаних качалочкою тіста. Проте для особливих гостей – родини свого нареченого (нареченої), хрещених батьків парні калачі роблять більшого розміру і з більшою кількістю ліпних прикрас. Калачі для запрошення на весілля: парний (зліва) і непарний (справа)
а калачем, що складається з однієї поплітки – «непарним», просять неодружених парубків і дівчат без батьків» (зап. від Мельник М. О., с. Маньківці Барський р-н).
калачі для запрошення різних родин можуть відрізнятися
собою. Зазвичай
-
(100150 г) калачиків, які мають вигляд двох
Калачі для запрошення неодруженої молоді
Plaited loaves for inviting single young people Для запрошення на весілля дорослих парубків і дівчат окремо від їх батьків та молодших сестер або братів використовують «непарні» калачі. «Непарний» калачик, на відміну від «парного», складається з одного джгутика (поплітки), оперезаної качалочкою тіста, або має одну прикрасу, наприклад, одну виліплену з тіста квіточку. Згідно з народною традицією, окремо від батьків може приходити на весілля лише одна дитина з родини – найстарша. Менша не має права дівувати (парубкувати), ходити на вечорниці і долучатися до дорослої молоді на весіллі, поки старша не одружиться, «щоб старшу під корито не посадила, раніше старшої, щоб заміж не вийшла» (зап. від Куткової М.Ю. с. Іванівка, Семенівський р-н Чернігівська обл.). Якщо, окрім такої подружки чи друга, з родини більше на весілля нікого не запрошують, то дають один непарний калач. Якщо ж на весілля просять всю родину, серед
з собою, а дорослу молодь –калачем «подвійником», який залишають у хаті. Цей калач за формою і розмірами такий самий, як і різдвяний подвійник. (див. розділ 2.1.різдвяні калачі). Кожній дружці, світилці, дружбам, боярам печеться по два таких подвійники. Один калач дають під час запрошення, другий калач кожен отримує на весіллі в неділю в хаті своїх родичів: дружки, дружби – у молодої, а світилки, бояри – у молодого. По два калачі
156 Хлiби до свят i на пошану
членів якої є дорослий парубок чи дівчина, то парний калач можуть залишити один на всю родину, а можуть дати і два калачі – один парний для всієї родини і один непарний для найстаршої дитини. У селі Стіна Томашпільського району на Вінниччині родини одружених родичів просять побігущим калачем, який після запрошення забирають
неодруженій молоді дають для того, щоб вони знайшли собі пару (Одвічна Русава, 2003, с. 99). Аналогічні звичаї ми бачи
мо і під час хрестин, коли неодруженим кумам також дають по
Побігущий калач (побігун) Pobigun
Дещо відрізняються калачі, якими просять на весілля у південних районах Поділля та на Наддністрянщині. Це так звані побігущі калачі, інша назва «калач побігун». Вони значно більшого розміру, ніж у центральних районах, і мають отвір посередині. Для
прошення на весілля використовують один або пару калачів, зв’язаних червоною стрічкою.
-
два калачі.
(invitation bread)
за
«За два дні перед весіллям свахи нареченого та свахи нареченої печуть побігущі калачі. Вони просять старосту, щоб він благословив випікання калача. На ньому викладають різні шишки та квіти, але особливою прикрасою є голуби – символ вірності та кохання... Побігущий калач обв’язують червоною стрічкою – на любов. Носить калач старша дружка. А наречена носить різочку, виламану з молодої верби. Та з дівчат, яка випадково виб’є її з рук нареченої, наступною вийде заміж – відіб’ється від свого роду» (зап. від Коваль М. А., с. Антопіль, Томашпільський р-н). Як було сказано вище, побігущі калачі під час запрошення на весілля родичам не залишають. Їх лише кладуть на столі, проголошують запрошення, а виходячи з хати, забирають з собою. «Прийшовши в дім, калач потрібно покласти на стіл, всі сідають, потім наречена підіймається та запрошує на весілля зі словами: «Просили мама й тато, і я Вас прошу на хліб, на сіль до мене завтра на весілля», а як виходять з хати то старша дружка калач забирає» (зап. від Коваль М. А. с. Антопіль, Томашпільський р-н). Обійшовши всіх родичів з побігущим калачем (парою калачів), повертаються додому. Подальше використання побігущих калачів має свої варіанти. В деяких селах побігущі калачі використовують як оберіг протягом всього весілля. Їх молодята носять у руках, йдучи до вінчання, до розпису, пам`ятних місць тощо. В деяких – побігущі калачі ділять зразу ж по приходу додому після запрошення роду. У селі Антопіль Томашпільського району побігущий калач старша дружка або старший боярин розламують над головою молодої (молодого) по приході додому після запрошення на весілля. «Прийшовши додому, дружка розламує калач над головою нареченої та роздає шматочки побігущого калача присутнім, щоб життя майбутньої пари було солодке. Молода розламує різку, з якою запрошувала, та роздає дівчатам. Кажуть, якщо дівчата поставлять її під подушку, то їм присниться їхній наречений. Боярин також розламує калач над головою нареченого і роздає всім присутнім. Після того наречений
або побіжить женитися» (зап. від Бондар Г. Р. с. Антонівка). В деяких селах, попередньо розламавши над головою нареченого (нареченої), побігущий калач роздають коровайницям і всім присутнім, в тому числі і гостям старшого віку, а ті залюбки ласують, щоб ноги не боліли, щоб могли ще довго бігати і танцювати
Хлiби до свят i на пошану 157
бере світилок та разом з парубками йдуть на розплетини» (зап. від Коваль М. А. с. Антопіль, Томашпіль
ський р-н). В селі Антонівка Томашпільського району побігущого калача розламує мама молодого чи молодої також над головою своєї дитини.
чері на вінкоплетинах мати нареченої ламає по
бігущий калач над головою дочки і роздає дружкам та дружбам, щоб з’їли. Вважається, хто покуштує побігущого калача, швидко заміж побіжить,
-
«Вве-
-
до свят i на
на весіллях (зап. від Ярової Г.Ф., с. Вила, Томашпільського р-ну). Іноді, обійшовши весь рід і запросивши всіх на весілля, побігущий калач молодої віддають першій зустрічній дівчині або навіть недорослій дівчинці і просять її на весілля, а калач молодого – першому зустрічному хлопчику (зап. від Козачук О. І., с. Ракова, Томашпільський р-н). У селах Слобода Шаргородська, Гибалівка Шаргородського р-ну пару побігущих калачів кладуть на весільному столі перед молодими поряд з короваєм. А в неділю, перед тим як мають випроводжати старшу дружку, обидва побігущі калачі крають і роздають молоді. В с. Стіна Томашпільського району побігущий калач молодої суттєво відрізняється від побігущого калача молодого як за зовнішнім виглядом, так і за подальшим його використанням. Побігущий калач молодої прикрашають не лише квітами, а й прядивом – «куклою» та зберігають підвішеним на гвіздочку на чільній стіні оселі протягом всього життя (див. калач молодої з куклою). Побігущий калач (побігун) молодого має звичайний вигляд, але відіграє важливу роль не лише під час запрошення на весілля, але і у подальшій обрядовості. У неділю, коли молодий іде за молодою, старший боярин несе цей калач ще з одним спритним парубком попереду процесії. Коли до будинку нареченої залишається метрів 500, хлопці біжать наперед із калачем до її хати. Молода, схиливши голову на руки, сидить за столом, накрита хусткою, коло неї дві дружки тісно притискають хустку до столу, щоб молодої не було видно. Бояри вбігають до хати і оббігають із калачем навколо столу, де сидить молода. Під час оббігання вони намагаються підняти хустку і подивитись на молоду. Дружки не дозволяють це зробити, а бояри збиткуються над дівчатами, лоскочуть і щипають їх. Старости намагаються також впіймати
158
пошану
Хлiби
у них калач. Поєдинок триває недовго, бояри тікають і біжать на дорогу, де йде рід. Взявшись з обох сторін руками за калач і піднявши його вгору, хлопці пропускають попід ним увесь рід і знову біжать наперед у хату до молодої. Вони вдруге оббігають із калачем навколо столу, намагаючись зазирнути під хустку, де ховається молода, а потім зустрічають свій рід і, пропустивши його попід калачем, втретє біжать до молодої. Третього разу старости особливо чатують на бояр, щоб видерти у них калач або поламати його. Якщо сватам пощастить видерти або поламати Калач молодої з куклою, с. Стіна, Томашпільський р-н
хлопців і відібрати
боярам калач, вони віддадуть їм свій калач і рід молодого втретє буде проходити не під своїм калачем, а під калачем молодої, тобто у жартівливому поєдинку родів молодий програє і визнає себе переможеним. Якщо ж бояри тричі оббіжать молоду із калачем і тричі пропустять попід нього свій рід, переможцями вийдуть родичі молодого. Щоб вберегти свого побігуна від старостів, бояри вдаються до різних хитрощів, наприклад, ховають заповітний калач, а в руки беруть інший. Якщо старости купляться на обман і поламають його, хлопці вже на порозі покажуть свій цілий калач і побіжать зустрічати рід. Втретє рід молодого проходить під
воротах, входячи
молодої. Після чого родичі молодого ламають свій побігущий калач на шматочки і з’їдають його на подвір’ї сватів (зап. від Чорної З. З., с. Стіна, Томашпільський р-н). Калач «гуси» («гуска») для запрошення на весілля Plaited bread «goose» for a wedding invitation В деяких подільських селах (Михайлівка, Пеньківка, Ярове, Мурафа, Юхимівка Шаргородського р-ну, Кирнасівка, Михайлівка – Тульчинського, Михайлівці –Мурованокуриловецького) нами зафіксовані калачі для запрошення на весілля, які мають вигляд гуски або двох зліплених між собою гусей – гусака і гуски. Так, у селі Кирнасівка Тульчинського району для запрошення на весілля випікають калач у вигляді пари птахів, його називають «гуси» (зап. від Гонти Є.Т. с. Кирнасівка). А в селі Михайлівка того ж району просять на весілля не парою гусей, а маленькими калачами, що мають вигляд однієї гуски. Такі калачі залишають у кожній оселі (зап. від Чагур Г. О. с. Михайлівка Тульчинського р-ну). Іноді випічка з назвою «гуска» все ж уособлює пару, має дві поплітки, кінці яких переходять у два дзоби: «Гуска має вигляд колача з двома косичками, вплетеними в пару, на початку з двома дзьобочками. Її перев’язували червоною стрічкою» (зап. від Шаргало Г.Б., с. Мурафа, Шаргородський р-н).
Хлiби до свят
159
i на пошану
Зазвичай пару гусей використовують як побігущий калач, їх перев’язують червоною стрічкою, під час запрошення на весілля гусей кладуть на столі, а виходячи з хати, забирають і йдуть просити інших родичів. Хоча іноді місцеві жителі вказують на двояке використання таких калачів – як побігущих, і як таких, що залишали в оселях запрошених. Оскільки ці
калачем у
на подвір’я
села знаходяться в перехідному регіоні, де поряд на півдні та заході від них просять побігущими калачами, а на півночі та сході калачиками, які залишають у кожній хаті, тут інформатори згадують про обидві традиції, часто називаючи одну з них більш давньою, а іншу більш сучасною: «На весілля запрошують парними гусками, які символізують щасливе подружнє життя, раніше гуски залишали кожному запрошеному, сьогодні, на жаль, ця традиція відмирає, на даний час просять однією парою гусей, не залишаючи
їх запрошеним, просто кладуть на стіл, при цьому промовляючи від батьків і наречених запрошення, а потім цих гусей забирають з собою» (зап. від від Галунко Р. С., с. Михайлівка, Шаргородський р-н). У селі Зведенівка того ж району запрошують на весілля гусьми, які залишають у кожній оселі, але при цьому носять і побігущий калач, який після запрошення на весілля приносять додому (зап. від Нагнатової Л.В. с. Зведенівка, Шаргородський р-н). Іноді роль побігущого калача може виконувати не лише пара гусей, але і гуска. У селі Юхимівка Шаргородського району гуску, з якою запрошують на весілля всіх родичів, називають летючою. «Наречений і наречена ходили просити з гускою. Ще на цей хліб казали «летюча гуска», так кажуть тому, що вона облітає весь рід» (зап. від Бондар В. Й. с. Юхимівка, Шаргородський р-н). Обійшовши всіх родичів, гуску з гусаком зазвичай приносять додому. Під час весільного застілля їх кладуть на столі перед молодими поруч із короваєм, і саме на них зверху кладуть дві ложки, зв’язані червоною стрічкою. У випадку, коли гусей під час запрошення залишали в хатах, то робили їх меншого розміру, а одну пару робили більшою за інші калачі, саме її приносили додому і клали перед молодими на весільному столі. «Нареченим на стіл кладуть більших за об’ємом гусей, ніж ті, з якими запрошують на весілля, цих гусей перев’язують червоною стрічкою і туди ж прив’язують дві ложки. На другий чи третій день наречені їх їдять, з умовою що не розламують пару вздовж, а поперек, щоб обі половинки були разом все життя» (зап. від Галунко Р.С., с. Михайлівка, Шаргородський р-н). Аналогічно їли гуски і ті родичі, яким їх залишали в оселях під час запрошення на весілля. «Коли наречений чи наречена виходили з хати, в гусей відкушували дзьобики, при цьому приказуючи, щоб молода не старілась. Розламували гуску не вздовж, а поперек, щоб не розділяти пари» (зап. від Галунко Р. С., с. Михайлівка). А от в селі Ракова Томашпільського району гусака і гуску молодої все ж розділяли. Гуси молодої тут особливі – гуска схожа на наречену і має на голові виліплені з тіста віночок і стрічки. Зліплених між собою гусака і гуску також кладуть на столі коло короваю. Коли в неділю молоді після шлюбу вперше сідали разом за стіл, вони повинні розламати калач, розділити гуску з гусаком і з’їсти. Молодята беруть калач однією рукою, молодий –за гусака, молода – за гуску – і тягнуть кожен до себе, чий шматок виявиться більшим, той і буде верховодити в сім’ї (зап. від Пацюк О.М., с. Ракова, Томашпільський р-н). У селі Ярове Шаргородського району нам розповіли про давній звичай пускати «гусей» на воду. «Обійшовши все село і запросивши всіх родичів, молода з дружками йшла до води і пускала
160 Хлiби до
i на пошану
«гусей» на ставок, обережно клала калач на поверхню води і дивилася, як попливуть її гуси. Якщо певний час будуть триматися на воді рівно, то і життя у молодих буде гарним, а якщо калач перевернеться і гуси попливуть вниз головою, а підошвою догори, то і подружнє життя піде шкереберть» (зап. від Сташко Л. В., с. Ярове, Шаргородський р-н).
свят
У селі Зведенівка також пускають гусей на воду: «У кожній хаті молоді залишали гуску в знак запрошення на весілля. А якщо хтось із наречених проходив біля річки, озера чи струмка, то мав пустити на воду парну весільну гуску, яку брав з дому заздалегідь. Символом щасливого життя подружжя було безперешкодне плавання гуски по воді, а нещасливого – прибиття гуски до берега чи перешкоди на її шляху» (зап. від Нагнатової Л. В., с. Зведенівка Шаргородського р-ну Вінницької обл.). У даному випадку пускання весільного калача (гусей) на воду могло символізувати запрошення на весілля не лише живих родичів, але і померлих предків. Згідно народних вірувань, світ мертвих (Наву) і світ живих (Яву) розділяє водний рубіж, а водоплавна птиця, яка вміє пірнати, в тому числі і гуси, можуть бути посередниками між живими і померлими, передавати вісточки від одних до других. Про пускання калача на воду для померлого хлопця читаємо і у Г. Маковій: «Калач весільний дівка опускала на воду, якщо перший любчик її відійшов (помер), би її у супокої лишив» (Маковій, 1996, с. 132).
Калач з качечками (вужиками) для старійшини роду
Plaited bread with ducks (grass snakes) for the kin chief
У селі Байківка Калинівського району на Вінниччині проживає відома коровайниця Ступак Лілія Петрівна, яка багато років не лише бере участь у різноманітних виставках автентичної випічки, але і сама досліджує хлібопекарські традиції рідного села. На виставці обрядового хліба, що проходила у Вінниці у 2005 році, серед спечених нею виробів було представлено і калач для старійшини роду. За словами майстрині, його у Байківці ще називають «калач з качечками»
Хлiби до свят
на пошану 161
i
або «калач з вужиками». Це досить великий калач овальної форми, вся поверхня якого обліплена знака
ми сигми. В селі їх називають «вужиками» або «качечками». Такий калач випікають для запрошення на весілля старійшини роду –найстаршого прямого предка молодої (молодого) чоловічої статі. «Калачем з качечками просять найстаршого в роду дідуся або прадідуся. Якщо він проживає з бабусею, то цим калачем запрошують обох» (зап. від Ступак Л.П. с. Байківка ). Парні калачі невеликого розміру зі знаками сигми або вужиками були представлені на виставці 2018 року з села Комарівці Барського району. Калачі з качечками (вужиками), с. Байківка, Калинівський район. Виготовила Л. Ступак Парный калач, с. Комарівці, Барський район. Виготовила Н. Довгань
-
Як було сказано вище, знак «вужик» символізує Велеса – божество родючості, багатства, мудрості, володаря царства предків. Качечки як і гуси можуть бути посередниками між живими і померлими родичами. Калач із такою символікою, вручений найстаршим представникам роду, може символізувати запрошення на весілля всіх родичів – і живих, і тих, що вже відійшли. Адже найстарші люди в роду найкраще знають предків, які перебувають в іншому світі. Отже, традиція запрошувати на весілля з хлібом або здобною випічкою в Україні є досить давньою. Вона має свої особливості в різних регіонах. Про місцеву специфіку калачів для запрошення на весілля знають люди старшого і середнього віку, подекуди вона ще побутує в українських селах, проте стрімко втрачається у наш час. На зміну калачам приходять паперові
святкуванні є неодружена молодь.
дружки, в тому числі і старша дружка (незаміжні дівчата подруги і родички молодої); світилки, в тому числі і старша світилка (незаміжні дівчата, переважно родички, іноді приятельки молодого); бояри (буяри), в тому числі і старший боярин (неодружені хлопці, друзі і родичі молодого); дружби (неодружені хлопці, переважно родичі, іноді приятелі молодої). У деяких селах словом «дружба» називають всіх присутніх на весіллі неодружених хлопців, незалежно від того, гостями молодої чи молодого вони є, в такому випадку найближчих родичів молодої іменують братами. У багатьох весільних обрядах передбачена роль брата, яку при відсутності рідного брата посідає інший
162 Хлiби до свят i на пошану
Калачі
Дівич-вечір або головиця – це переддень весілля, коли молодята прощаються зі своїм холостяцьким життям, а тому головними гостями на такому
або хлопчик з її роду. Спочатку неодружена молодь зі сторони нареченого і зі сторони нареченої збирається окремо. Парубки і дівчата виконують певну роботу – заготовляють барвінок, вирубують і прикрашають весільне гільце, плетуть барвінковий вінок тощо. Потім бояри і світилки, разом зі старостами та музиками, приходять до молодої, де і відбувається дівич-вечір, головним обрядом якого є викуп і розплітання коси молодої. Закінчується все частуванням і гулянкою до пізньої ночі, на яку залишається неодружена молодь шлюбного віку. На відміну від розрекламованих сучасних «девичников» і «мальчишников»,
наречені напередодні свого весілля гуляли спільно в одній компанії разом зі своїми не
одруженими родичами і друзями. Так вони прощалися з молодіжною громадою, а
Маковський В. Дівич - вечір, 1882 р.
листівки, де чітко вказується, кого саме запрошують. 3.2.3.
дівич-вечора Plaited bread for the hen-party
Серед традиційних весільних чинів, неодруженими є:
парубок
українські
-
наступ
ного дня переходили у новий статус – сімейної пари. Зазвичай передвесільна гулянка (дівич-вечір, головиця) відбувалася в будинку молодої, проте у наддністрянських селах гуляння для неодруженої молоді часто влаштовували нанашко з нанашкою (вінчальні нанашки). «Вінчальні нанашки» – це спеціально обрана напередодні весілля подружня пара, яка опікуватиметься новоствореною родиною, своїми «юнами» або «фінами», протягом всього життя і стане їх майбутнім дітям хрещеним батьком (нанашко – для дівчинки) чи хрещеною матір’ю (нанашка – для хлопчика). Наприклад, у селі Стіна Томашпільського району на Вінниччині ще на початку 2000 року зберігся звичай, коли після розплетин і застілля у будинку молодої, а потім невеликої гостини у молодого, одружені гості розходяться по домівках, а молодого з молодою «своїх дітей» і їх неодружену свиту нанашки забирають до себе додому, де на них вже чекають за накритим столом нові родичі – рід нанашка і нанашки (Одвічна Русава, 2003, с. 104). У багатьох селах на дівич-вечір пекли спеціальну весільну здобу – «шишки до коси», «дівоцтво», а в наддністрянських селах «калач нанашки», який був схожий до гніздечка з пташенятами. Шишки до коси Cones for the braid Найчастіше на дівич-вечорі молодь частували шишками. «Даруй, мати, мою челядь шишками, не сама я за столом, а з дружками», – співається у весільній пісні. Оскільки шишки використовують для частування дітей і «запорожців» не лише на головиці, а і в інші весільні дні, то саме шишки дівич-вечора прийнято називати «шишками до коси». Шишки до коси – невелике за розміром обрядове печиво, яке печуть лише у молодої і роздають всім присутнім на дівич-вечорі. Їх зазвичай випікають разом з короваєм, іноді напередодні разом з калачами. Тісто квасне (дріжджове) здобне солодке, таке, як на коровай. Технологія виготовлення шишки звичайна.
Хлiби до свят i на пошану 163
Розкачану полосу тіста надсікають ножем з одного боку, а потім скручують у валик і ставлять на деко насічкою вгору, попередньо притиснувши знизу, щоб шишка не розійшлася під час випікання. «У суботу ввечері дружки приходять до нареченої «продавати косу», а наречений з боярами і світилками «викупляти косу». Наречена сідала на подушку, а менший брат продавав косу. Коли нареченій косу розплели, мати нареченої частувала нареченого, бояр, світилок та всіх
людей, що зібралися. В цей вечір роздавали шишки, які пекли коровайниці разом з короваєм. Роздавали всім людям, які прийшли подивитися на дійство (зап. від Середюк М. Т. с. Кустівці, Хмільницький р-н, Вінницька обл.)
Дівоцтво (дівування)
Girlhood
Дівоцтвом або дівуванням називають весільну випічку, яку молода роздає дружкам (дівчатам або всім неодруженим), прощаючись зі своїм дівуванням. Це печиво також готують лише у молодої. Дівування в різних регіонах відрізняється як за зовнішнім виглядом, так і за часом розподілу між неодруженою молоддю. В одних селах дівоцтво (дівування) роздають дружкам на дівич-вечір, в інших під час весілля, після покривання молодої, коли вона остаточно переходить у статус одруженої жінки. Зупинимося на тих випадках, коли дівування роздавали на дівич-вечір. Технологія виготовлення «дівоцтва» на дівич-вечір схожа до технології виготовлення шишок до коси, проте тісто, зазвичай, прісне. Для виготовлення дівоцтва порізану з одного боку стрічку тіста не скручують у валик, як для шишки, а у вигляді спіралі намотують на гілочку плодового дерева. Гілочки з тістом впихають сторч у розрізаний навпіл буряк і випікають у вертикальному положенні або кладуть у печі горизонтально на спеціальні рогачі. «Дівоцтво» – гілка плодового дерева обкручується стрічкою з тіста, випікається, а потім вквітчається квітами і кольоровими паперовими стрічками. Дівоцтво дружки розбирають після розплетин» (зап. від Барбалюк С. М., с.Зарічне, Тульчинський р-н). У селі Стратіївка Чечельницького району для виготовлення дівування спочатку випікають невеликий коровай. В одній його половинці запікають монетку, а в другій – житнє зерно. Окремо випікають обмотані смужечками тіста гілочки вишні або яблуні. Потім гілочки прикрашають зеленим розмарином та кетягами калини, обв’язують червоними стрічками і впихають у коровай. Коли в суботу приходить наречений до нареченої,
164 Хлiби до
i на пошану
свят
його зустрічають з «дівуванням», потім молодий розламує дівування навпіл над головою молодої, одну частину дає їй, а другу бере собі. Молодята починають частуватися, шукаючи монетку та житні зернятка. Кому дістанеться жито,
буде верховодити у подружньому
відповідальні рішення, а кому
монетка – буде заправляти родинними фінансами. Рештою короваю молода ділиться з дівчатами, а молодий з парубками. Гілочки розбирають дружки (зап. від Івасик Г.В., с. Стра-
Чечельницький р-н).
той
житті, приймати
дістанеться
тіївка,
(коровай) нанашки
loaf for the usher lady
беруть
-
себе
-
молоді
На гостині
на святковому столі з-поміж різних наїдків виділяється величезний калач, який за розмірами не поступається короваю, а зовні схожий до гнізда з пташенятами. Це – калач нанашки. Він печеться великого розміру, має три
двох джгутів, які розміщені один навколо іншого (коло з більшого джгута оперізує коло з меншого). У другому ярусі знаходиться одна поплітка, сплетена з двох джгутів (чотирьох качалочок), яка кладеться поверх подвійника. Третій ярус складають пташенята, які вмістилися на калачеві, наче у гніздечку. Адже, згідно з місцевою традицією, сім’я вінчальних нанашок стає родинним гніздом для молодят. Іноді пташенят розміщують на шпажках, які впихають у калач. Калач нанашки також прикрашають барвінком і калиною. Калач нанашки їдять наприкінці застілля, крає його нанашко, роздає нанашка. Дітям роздають пташенят, що сидять у третьому ярусі, молодятам дістається
Хлiби до свят i на пошану 165
шматок калача, який включає всі яруси
мала міцну основу і власних діточок, решту калача розподіляють між всіма гостями. Калач нанашки їдять з медом (мокають у мисочку з медом або густою медовою ситою), щоб життя в молодої сім’ї було солодким (зап. від Соколовської С.І., смт Томашпіль). В наші дні весілля рідко святкують протягом кількох днів, тому обрядові дії суботи, неділі і понеділка часто поєднують у одноденному святкуванні, яке відбувається у просторому залі закладу громадського харчування, а серед гостей одночасно присутні родичі та друзі як молодого, так і молодої. У такому випадку калач нанашки крають наприкінці весілля, після покривання молодих.
Калач
Plaited
У Наддністрянських районах Східного По
ділля частину весільних затрат
на
вінчальні нанашки. В деяких селах саме нанаш
ка з нанашком влаштовують вечірку для
напередодні головного дня весілля.
у нанашок
яруси і отвір по центру. У нижньому ярусі – оперезаний качалочкою подвійник. Подвійник виготовляється з
і має пташенят, щоб нова родина
3.2.4.
Весільний коровай
(короваль)
Wedding ceremonial fancy loaf (korovay, koroval')
Центральне місце серед весільної хлібної випічки займає коровай. В багатьох подільських селах кажуть «короваль». «Коровай – це священний хліб, що має дуже велике ритуальне значення і, що без жадного сумніву, фігурував колись як жертвена річ» (Вовк, 1995, с. 224). Традиційний весільний коровай є досить великим хлібним виробом круглої або прямокутної форми, який випікають у деках або інших металевих ємностях з високими бортами. Проте, через відсутність спеціальних дек, іноді використовували досить незвичні предмети. Так, наприклад, інформатори в багатьох селах говорили, що круглий коровай пекли у новому металевому тазику, а прямокутний – у металевому кориті, а в селі Бондурівка, Чечельницького району круглий коровай (місцеві жителі говорять «короваль») і досі випікають на металевій покришці від великої каструлі чи виварки. Бондурівський короваль – круглої форми, дещо підвищений по центру, а по краях його висота незначна, тому велика у діаметрі металева покришка, із невеличким заглибленням по краю та підвищенням і вушком в центрі, найкраще підходить для його випікання. Форма короваю зазвичай залежить від регіону (див. нижче «Регіональні особливості весільних короваїв»), проте зустрічаються випадки, коли короваї відрізняються за формою і символікою, в залежності від того, у молодої чи в молодого вони випікаються. По тому, чи вдався коровай, загадують, як житиме молоде подружжя. «В нас вважають, що гарний коровай – це запорука
166 Хлiби до свят i на пошану
а якщо коровай вийшов перепечений або пригорений, то значить, що в когось із молодих буде дуже неспокійний та норовливий характер» (зап. від Павлюк Г.П., с. Ширлівка, Погребищенський р-н). «Женився один хлопець, то спекли йому три короваї: перший – поганий, другий – поганий, третій – теж поганий. На стіл поклали перший.
три рази женився і повернувся до першої жінки» (Косаківський,
с.
Виготовлення короваю є колективним магічним дійством, до якого допускаються лише обрані – щасливі у шлюбі і порядні жін
ки. У цій головній церемоніальній страві поєднується божественна святість хліба (зерна, борошна) зі святістю домашнього вогнища (печі). Це робить весільний коровай коронною стравою, яка виділяється з-поміж інших і стає культовим символом, наділеним магічними властивостями.
щасливого сімейного життя. Тріснутий коровай означає тріщину у відносинах молодих,
Він
1992,
10).
-
Етимологія слова «коровай» («короваль») The etymology of the word «korovay» (koroval) В етнографічній літературі походження назви «коровай» часто пов’язують з коровою (начебто коровай замінив тваринне жертвоприношення бика або корови), а також з сонцем, місяцем і навіть з самим нареченим. Історичний аналіз різних теорій, що висвітлюють походження терміну «коровай», зробила Ліна Болібрух у праці «Наукові концепції походження короваю у східних слов’ян» (Болібрух, 2011). Проте у нас є свої погляди щодо етимології слова «коровай». На нашу думку, слово «коровай», по селах його ще називають «короваль», походить від двох слів, перше з яких «корона», а друге похідне від давнього церковнослов’янського «ваять», в українському варіанті «валяти». «Корона» («крона») – це щось піднесене над іншим, «коронація» – возвеличення. У подільському весіллі існують обряди «коронування на дівування» (молодшої сестри нареченої), «коронування батьків» (якщо одружили останніх дітей). Іноді коронують іменинників або людей, які чимось прославились. Сам обряд коронування виглядає як колективне піднімання на руках високо вгору людини, що сидить на стільці на подушці. Під час коронування коронований тримає в руках хліб і пляшку з напоєм, якими опісля пригощає всіх тих, хто його коронував (Творун С. , 2016, с. 316). Отже, перша частина слова «коровай» вказує на те, що це коронна річ, яка возвишається над іншими своєю сакральністю і місцем в обрядовому дійстві. Друга частина слова «коровай» походить від дієслова «ваять», яке церковнослов’янський та російські словники тлумачать як ліплення скульптурного твору мистецтва: «ваять-лeпить из глины, выceкaть из кaмня, дepeвa или oтливaть из мeтaллa cкyльптypныe изoбpaжeния» (Толковый словарь русского языка Ожегова С. И.: Интернет-версия). Таким чином, коровай – це коронне ваяння - коронний скульптурний витвір, виліплений з тіста. Саме
Хлiби до свят i на пошану 167
кількість виліплених з тіста фігурок квітів, птахів, магічних символів і вирізняє коровай з-поміж інших хлібних виробів. Суфікс «валь» у слові «короваль» міг утворитися від дієслова «валяти», одне зі
величезна
значень якого «Словник української мови» трактує як «розминаючи і дуже ущільнюючи, збивати» (Словник української мови: в 11 томах. Т.1, 1970, с. 287). У нашому варіанті – вимішувати, виліплювати. Отже, слово «короваль» – це коронне валяння або коронна ліпнина. Досліджуючи весільні обрядові хліби, ми помітили, що назву «коровай» («короваль») має головний, хліб з яким пов’язано багато
ритуалів і виготовлення якого обставлено численними обрядами і табу. У тих селах, де немає одного явно домінуючого весільного хліба, а його заміняють багато унікальних хлібів (колачів), кожен з яких має своє ритуальне призначення, відсутня і назва «коровай» («короваль»). Окрім весільної випічки, словом «коровай» також називають розкішний хліб, прикрашений ліпниною з тіста, який використовують під час святкування обжинок або для зустрічі поважних «чужинських» гостей. Три складові весільного короваю
Three components of the wedding ceremonial loaf Традиційний весільний коровай, зазвичай, має триярусну структуру, яка відслідковується навіть у назвах його окремих складових частин, це – «підошва» (інша назва «денце»), «основа» і «прикраси» (інша назва «оздоба»). Три складові головного весільного хліба можуть вказувати на його призначення як жертовної страви представникам трьох світів: Богу і вищим силам природи (гості Прави); присутнім на весіллі людям (гості Яви); померлим предкам (гості Нави). Зупинимося на кожній з частин короваю більш детально. Прошарок тіста, який кладуть на деко найпершим, на Поділлі і у багатьох регіонах України називають «підошвою». Зазвичай це – тонкий корж із житнього борошна. «Перш за все на низ дека кладуть тісто для підошви. Колись коровай робили з двох частин, нижню називали підошвою і місили з житньої муки, а верхню – то вже з пшеничної питльованої – найкращої. Дві частини короваю – темна і світла символізували дві сторони подружнього життя – свята і будні» (зап. від Сінчук Н.Г., с. Росоша Липовецького р-ну). На Поліссі нижню частину короваю називають «дном». «Спідню частину короваю з пріс-
з тіста. Я на своєму віку спекла 14 короваїв і горджуся тим, що жодна з пар не розлучилася. Значить, все було по обряду і від щирого серця місилося» (зап. від Шаповалової Є.М. з смт Дашів Іллінецького району). З вище наведених прикладів бачимо, що в осучаснених варіантах основа короваю кладеться безпосередньо на деко, підсипане зерном жита або вівса. Проте навіть у такій ситу-
168 Хлiби до свят i на пошану
клали
109) В наші дні в селах Вінниччини підошву все частіше виготовляють з того ж тіста, що і коровай. «Деко змащують маргарином, посипають борошном, а потім зернами жита, по кутках кладуть монетки по 2 копійки, і лише потім на деко кладуть основу короваю, а зверху – прикраси
ного тіста називали «дном». На нього насипали овес (щоб молоді були дужі та здорові, як коні від вівса),
гроші, копійки (щоб молоді були багаті)» (Войтюк Л. , 2004. №3, с.
ації підошва структурно виокремлюється від решти частин короваю. Вона складається з тонкого шару зерен жита з борошном, яке пристало до тіста основи, в поліському варіанті замість жита використовують овес. Жито і овес, а особливо борошно і випічка з цих злаків, є темнішими за пшеничну. Можна припустити, що нижня частина короваю – підошва призначалася для померлих предків. Вона за виглядом є темнішою і її не ділять між родичами, а цілою віддають музикантам. Покровителем музикантів в архаїчному православ’ї міг бути володар світу предків Велес. Адже музиканта-піснетворця Бояна у «Слові о полку Ігоревім» названо внуком Велеса. Музиканти можуть підошву скуштувати, а можуть і віддати або навіть продати бажаючим. Підошва весільного короваю широко використовується в лікувальних та магічних цілях. На Поділлі вірять, що людина, яка з’їсть шматочок підошви, буде балакучою, гострою на язик, як і музиканти. Тому
Хлiби до свят
на пошану 169
підошву у музикантів часто просять
но говорять. У такому випадку шматочки підошви весільного короваю розмочують у молоці і годують малечу, яка має проблеми з мовленням. На Поліссі вважають, що шматочком дна від весільного короваю можна втамувати біль. «У Бехах вірили, що його шматок позбавляє від зубного болю, а на Малинщині, – якщо з’їсти шматок з дна весільного короваю, то перестане боліти живіт» (Войтюк Л. , 2004. №3, с. 111-112). На Поліссі також вважають, що денце від короваю може сприяти у торгівлі: «У Меленях люди намагалися і собі взяти трошки денця, особливо якщо там були гроші, бо хто матиме його при собі, тому вестиметься в торгівлі» (Войтюк Л. , 2004. №3, с. 111). Наступний шар короваю називають «основою». Виготовляється основа з великого шматка здобного дріжджового тіста з пшеничного борошна найвищого ґатунку. Основа може складатися з суцільної великої балабухи тіста, оперезаної пояском (обручем) або плестися чи викладатися з окремих валиків. Підошва з монетами по кутках Основа з яйцями, монеткою у 2 гривні та житнім зерном Основа з прикрасами: ружею, хрестом і виноградом
i
для малих дітей, які пога-
Для виготовлення основи на рушникові переносять велику балабуху тіста і кладуть поверх підошви, після чого оперізують «пояском» («обручем») із того ж таки тіста, що робить коровай дещо вищим по краях. Ой оглянься, Марусю, оглянься, Як твій коровай убрався, Золотим обручем обнявся З ясним сонечком зрівнявся (АНФРФ ІМФЕ, ф.14-1, од. зб. 47, арк. 34) «Обручик» («поясок») у прямокутних короваях роблять цільним з одного шматка тіста з діркою посередині, яку розтягують до розмірів короваю і кладуть по краях центральної балабухи. Це і є «основа короваю», поверх якої будуть викладатися «прикраси». У круглих короваях обруч зазвичай скручують з двох качалочок тіста у вигляді джгута і обкладають навколо короваю. Плетений обруч ліпними фігурками не прикрашають, він сам по собі є прикрасою. На Полтавщині у селі Велика Павлівка основу короваю молодої роблять з трьох кіс, а молодого – з трьох продовгуватих качалок тіста, які називають булками. «Великий прямокутний коровай у Молодої пекли «на косах» – з тіста робили три коси, сплетені навиворіт, вкладали їх у прямокутні форми і викладали на них різні фігурки з тіста – квіти, голуби, колоски, виноград та інші. У Молодого великий коровай пекли «на булках» – вздовж форми вкладали три бруски тіста, поверх них також клали подібні до тих, що у Молодої, фігурки. По кутках великих короваїв клали по дві двокопійчані монети – щоб у Молодих завжди були гроші. Короваї та калачі випікали у формах, посипаних борошном та вівсом – символом достатку» (Щербань О. , 2011). У селі Росоша Липовецького району на основу під центральну найбільшу шишку кладуть одну срібну монету, щоб молоді були заможними. Кому з подружжя попадеться монета, той буде розпоряджатися сімейними фінансами (зап. від Сінчук Н. Г., с. Росоша).
170 Хлiби до свят i на пошану
впихати в «основу» по центру двоє сирих, помитих і обтертих насухо яєць. «В середину тіста кладуть монети та 2 сирих яйця, в самий центр. Коли розрізають коровай, то цих два вже спечених яйця з тістом (чи то є шишка чи голуби) віддають обов’язково молодим» (зап. від Павлюк Г.П. с. Ширлівка, Погребищенський р-н). Яйця символізують плідну силу молодого подружжя, центральна частина короваю з яйцями та ружею (голубами або шишкою) на них дістається саме молодятам. Яйця у твердій шкаралупці, зазвичай, запікають у короваях прямокутної форми, які є досить великими за розмірами. Окрім магічної функції, тут вони виконують і суто технологічну – не дають масивній об’ємній шишці, яка на них опирається, просісти і утворити посеред короваю западину. Третій ярус короваю становлять «прикраси» або «оздоба». Це – ліпнина з тіста, численні фігурки невеликого розміру у вигляді квітів, шишок, пташок, завитків тощо, які кладуть поверх «основи» короваю. У прямокутних і круглих короваях центральних регіонів Виготовлення прикрас до короваю
Окрім грошей, в багатьох подільських селах збереглася давня традиція
України фігурки з тіста кладуть прямо на поверхню «основи», у південних і західних їх можуть насаджувати на гілочки, стовпці або на шпажки з плодових дерев, щоб вони здіймалися над основою. У західних та південних регіонах серед прикрас широко використовуються і гілки плодових дерев, які впихають у коровай сторч. Такі гілки прикрашають калиною, барвінком, колосками, паперовими стрічками або обплітають перед випічкою смужками тіста. На більшій території Поділля прикраси короваю виготовляють з того ж тіста, що і коровай, лише трішки тугіше вимішують перед ліпленням кожного знаку. Під час випічки такі прикраси зліплюються з основою короваю у єдиний моноліт, створюючи суцільну рельєфну поверхню. Їх з’їдають разом з короваєм, і мають вони такий же смак, як і весь коровай. Проте, зустрічаються випадки, коли оздоблення весільного короваю роблять з окремо замішаного прісного тіста, до складу якого входять лише борошно і вода. Такі прикраси після випічки залишаються більш світлого кольору, їх краще видно на тлі короваю, вони краще тримають
зберігають, як оберіг, це опосередковано може вказувати на їх символічне призначення для вищих божественних сил. Через недостатню кількість польового матеріалу з інших областей, нам не вдалося вияснити, чи є прикраси з прісного тіста сучасним нововведенням професійних пекарів, чи автентичною особливістю окремих регіонів України. У сучасних короваях, що виготовляються на замовлення закладами громадського харчування, прикраси до короваю
Хлiби до свят
171
і практично неїстівна. Іноді світлі прикраси перед
і
часто роблять із солодкої карамельної мастики. Додаючи харчові барвники, кулінари досягають необмеженого різнобарв’я їх кольорів. На короваях з кольоровою мастикою ми вже не зустрічали традиційних натуральних грон калини та листя барвінку, які неодмінно були присутні у давнину на автентичних короваях.
i на пошану
форму, не розпливаються під час випічки, але на смак така оздоба тверда, суха
вживанням короваю відколупують від поверхні
Символіка весільного короваю
The symbolism of the wedding ceremonial loaf Символіка традиційного українського весільного короваю, який колективно готувався гідними цієї місії жінками роду при допомозі сакрального домашнього вогнища, має дуже давнє походження. Кожна з ліпних фігурок цієї коронної страви несла своє смислове навантаження, а в поєднанні з іншими фігурами, які чітко займали визначене традицією місце, утворювали на поверхні короваю певний орнамент. Окремі символи і орнаменти передавалися з покоління в покоління протягом тривалого часу і більш або менш повно збереглися в українських селах до кінця ХХ-го століття. З плином віків значення коровайних символів часто втрачали свою первинну сутність і магічний смисл, а їх трактування змінювалось відповідно до зміни колективної свідомості і релігійних поглядів та вірувань, проте сама символіка і місце розташування знаків зберігались. Особливу увагу оформленню ліпними прикрасами з тіста приділяли під час виготовлення прямокутних короваїв, адже поверхня такого короваю найбільша і ніякі додаткові прикраси зі штучних матеріалів чи гілок плодових дерев її не затіняють. Споглядаючи такий коровай, ніщо не відволікає увагу від цілісного візерунку його поверхні, тому і викладали її особливо уважно, дотримуючись давніх традицій. Проаналізуємо символіку «прикрас» весільного короваю на прикладі оздоблення прямокутних короваїв Східного Поділля. Спочатку процитуємо розповіді коровайниць: «В центрі короваю роблять ямку і сиплять жито, потім кладуть туди два сирих яйця і дві монетки, все це закривають хрестом із закрученими
що
-
схожий
кривульки (вужики), а вільний простір закривають виробленими з тіста квітами, шишками, птахами, лісовими горішками, виноградом (зап. від Мельник М.О., с. Маньківці, Барський р-н). «Посередині короваю розміщували «шишку» – квітку-розу. Її з вараничок робили, закручуючи смужку тіста. Від неї
хреста. По краю
172 Хлiби до свят i на пошану
як баранячі
шишку.
ще чотири
роги кінцями, а на центр хреста кладуть
Між сторонами хреста викладають
поплітки, так
на поверх
ні короваю утворюється узор,
до восьмираменного
короваю викладають
відходили чотири великих листки, між листками розміщували пташечки-голуби (символи любові), голівками направлені до центральної квітки. А потім прикрашали на свій розсуд: квіточками, виноградом, жолудями, калиною (робили листочки з тіста та клали на них малесенькі балабушки), яка вважалась символом весілля. Короваї «молодого» і «молодої» не відрізнялись символікою (зап. від Косенюк М. М., с. Райгород, Немирівський р-н). Отже, найпершим поверх основи на подільських прямокутних короваях викладають хрест, центр якого лягає на яйця. Хрестоподібна фігура на весільному короваї може бути як у вигляді звичайного хреста із завитками – «баранячими ріжками», так і дещо завуальованою – у вигляді чотирьох листочків (колосків) або чотирьох пташечок, повернутих голівками до центру. Хрест присутній і на поліських круглих короваях: «верх прикрашали двома «качалочками», покладеними навхрест (Войтюк Л. , 2004. №3, с. 109). В центральному узорі більшості Подільських весільних короваїв ми бачимо поєднання двох хрестів – прямого і косого, по центру яких кладеться шишка (ружа). Найчастіше зустрічається хвилястий хрест, виготовлений із закручених всередину качалочок тіста. Кожна з чотирьох сторін такого хреста ліпиться окремо із трьох, чотирьох або п’яти валиків шляхом закручування їх всередину. У селі Бохониках Вінницького району такі елементи хреста називають «листочками»,
Хлiби до свят i на пошану 173
району – «колосками»: «Косий хрест роблять з чотирьох колосків, бо колосок символізує родючість і багатство» (записано від Ступак Л.П. с. Байківка), «Хрест викладають з чотирьох листочків, щоб земля родила і все росло та процвітало на землі і в новій родині» (зап. від Коваль Г.Ф. с. Бохоники). Сторони хвилястого
у вигляді листочків
в напрямку діагоналей,
Барського
сторони у вигляді завитків
зі
фігурками
Виготовлення «колоска», майстер-клас Л. Ступак
а у селі Байківка Калинівського
хреста, зроблені
(колосків), зазвичай, розташовують
такий хрест у більшості випадків є косим, його доповнює ще один хрест – прямий. У селі Маньківцях
району прямий хрест роблять із покладених навхрест полосок тіста, кінці яких розрізають на дві частини і закручують в різні
(«баранячих ріжок»). У с. Гончарівка Літинського району прямий хрест роблять
смужок тіста, які декорують
птахів, квітів та колосся. с. Бохоники, Вінницький район, 1993 р.
с. Бохониках хвилястий хрест з листочків доповнюють прямим хрестом, зробленим у вигляді виноградних грон. У селі Комарівцях Барського району хрест у центральній композиції проступає у вигляді фігурок чотирьох пташок, які линуть одна до одної з чотирьох сторін. Прямий хрест можуть утворювати і квіти-ружі, які розміщують між сторонами косого хвилястого хреста. У сучасному короваї представленому на виставці 2019 року з Мурованокуриловецького району, ми можемо чітко вирізнити два хрести за кольорами – прямий хрест прикрашений мастикою червоного кольору, а косий – жовтого. Дослідники пояснюють символіку хреста наступним чином: «Хрест – один із найдавніших культових (сакральних) знаків; знак Сонця і вогню, символ вічного життя, оберіг від темних сил» (Жайворонок, 2006, с. 623). «Хрест є прадавнім символом поєднання сонячної батьківської та вологої материнської енергії» (Знаки: (155 стародавніх українських вишивок) , 1992, с. 18). «Основним символом давніх українців був так званий орійський хрест – хрест з чотирма променями і колом посередині. … Вертикаль орійського хреста означала батьківське начало, горизонталь – материнське. Сам хрест з колом – Сонцем утворював третю силу – синівську» (Войтович, 2002, с. 567-568). «У ранньоземлеробській культурі хрест був знаком бога землі. Сама графема позначала чотири сторони світу, структурно-просторову організацію світу, що більше стосувалася землі…» (Манько, 2005, с. 20). Отже, хрест на короваї був символом поєднання чоловічого і жіночого начал, енергії сонця і вологої землі, які могли проявлятися у двох лініях (вертикальній чоловічій і горизонтальній жіночій)
174 Хлiби
на пошану
або у восьмираменному хресті, який у свою чергу складався з двох різних хрестів – чоловічого вогненного (сонячного із завитками на кінцях) і вологого жіночого зробленого у вигляді хвилястого джгутика (колоска, листочка). Поверх хреста по центру короваю на перетині його сторін, як і в описаному вище орійському хресті, знаходиться круглий символ, який називають «шишкою» або с. Гончарівка, Літинський район, 2011 р. с. Комарівці, Барський район, 2016 р.
до свят i
У
«ружою». Загалом шишка має вигляд спіралі, яка скручується з посіченої з одного боку смужки тіста, або квітки, схожої до троянди, яка ліпиться з окремих кружечків-пелюсток. Центральну шишку, яка виготовляється з окремих витіснених склянкою кружечків, іноді називають «ружа» або «рожа». Окрім центральної ружі (шишки), яка є найбільшою серед прикрас, на короваї можна побачити і маленькі ружі : «рожові квіти, щоб родились діти». За словами Ф. Вовка: «…зверху в коровай встромляють шишку також з тіста та помальовану червоним, що вінчає цілий коровай і надає йому остаточно його особливий характер. З причини їх подібності до фалоса, шишки стали символом плідної сили природи» (Вовк, 1995, с. 247). Коровайниці ХХ століття символ ружі або шишки найчастіше пов’язували з молодою або молодим.: «Ружа на короваї між квітів – то молода на весіллі між дружок, вона мусить бути найкрасивішою, найпишнішою» (зап. від Зеленько Н. Г., с. Хижинці, Вінницький р-н). «Повна ружа на короваї означає, що молода чи молодий вже доросли до створення
Хлiби до свят i на пошану 175
батьками»
В українському фольклорі символ ружі також трактується як готовність до продовження роду, ось як про це співається у колядці: Над Дівою рожа процвітає, А з рожі та вилетів птах, Та полетів понад небеса. Усі небеса розтворилися. А це ж не птах, це син Божий, Це син Божий людей намножив (Войтович, 2009, с. 26).
сім’ї і готові вже самі бути
(зап. від Федорчук М. Ф., с. Трибухи, Літинський р-н).
веснянці, записаній А. Кримським, рожа про-
руті – символу цноти і недоторканності: «Чи всі дівки в таночку, в рутянім віночку? Тільки нема одної тої рожі повної…» (Кримський А. , 2005, с. 331).
деяких короваях південних районів Вінниччини, що були представлені на обласних виставках,
бачили по дві ружі (шишки), які, за словами майстринь, що їх виготовили, символізують пару. Центральна фігура може відрізнятися і в залежності від того у молодої чи в молодого випікаєть-
коровай. Так, у селах Погребищенського району
короваї, що випікають у молодої, красується пара голубів, а на короваї молодого – шишка – чоловічий стержень (зап. від Павлюк Г.П., с. Ширлівка Погребищенський р-н). В селищі Чечельник (Вінниччина) на короваї,
шишки , а на короваї молодої можна побачити пару голубів. Коровай молодої
«голуби» (Косаківський, 1992). Досить часто на весільному короваї можна побачити виноградні грона. Виноград (сад-виноград) – символ успішного господарства і багатодітної родини. За численністю серед знаків на короваї переважають квіти. Квітами, схожими до троянд і волошок, закривають всю поверхню прямокутного короваю, щоб не було навіть найменшої прогалини. «Робіть більше квіточок, щоб було багато діточок», – так приказують коровайниці у Майданецькому під час прикрашання короваю ліпними
176 Хлiби до
на пошану У
фігурками з тіста (Мицик, 2005, с. 21). На зв’язок квітів з народжуваністю дітей вказує і С.І. Килимник: «…мед та віск збирається з квітів, де, за стародавніми віруваннями, народжувалися діти, відкіля й приходили на світ Божий» (Килимник, 1994, кн. 2, с. 290). Маленькі ружі – «рожові квіти», також роблять з витіснених склянкою кружечків («вареничок»), які зліплюють одна з одною в ланцюжок і скручують у валик, а потім розрізають на дві частини, щоб вийшло дві маленькі ружі.
свят i
тиставляється
У
ми
ся
на
що випікають у молодого, в центрі ставлять дві
тут називають
Найменші квіточки, якими повністю заліплюють основу короваю, називають «волошками». «Сині волошки в полі то – небеса, а волошки з тіста на короваї кладуть, щоб було мирне небо над молодими, щоб небеса охороняли молодят і їх родину» (зап. від Гладченко М. О. с. Байківка, Калинівськийй р-н). Серед знаків рослин на подільському весільному короваї можна відшукати і лісові горішки. «Горішок-двійник приносить щастя й багатство, а тому його зберігали у скрині»; «…клали у дівочу скриню, щоб придане прибавлялося» (Войтович, 2002, с. 133). Горішки – також є символом справжніх глибоких цінностей, які приховані від сторонніх твердою шкарлупкою. На весільному короваї їх викладають на листочку парами, які до того ж зліплені між собою
молитви і прохання. В образі птахів можуть перебувати і душі предків, які покликані оберігати молоде подружжя. Птахи, особливо голуби, в українському фольклорі також символізують закохану пару. Пташечки зустрічаються
Хлiби
177
до свят i на пошану
у символіці короваїв всіх типів. У прямокутних короваях їх розташовують як по краях, так і поблизу центрального знаку (ружі). У круглих короваях їх розміщують і на поверхні короваїв, і на гілочках (стовпцях), що вставлені у коровай сторч. У круглих короваях пара птахів може заміняти центральну шишку (ружу).
хвостиками. Саме такою найбільшою цінністю є родина, міць якої становить єдність чоловіка і дружини. Зооморфні символи на традиційному короваї найчастіше представлені птахами і вужиками (сигмами). Пташечки – посередники між людьми і Богом (вищим світом, небесами). Вони доносять вищим силам наші
свят i на
Птахи замість шишки (ружі) можна побачити на калачах для молодят, які побутують у наддністрянських районах і виконують функції короваю. Так, у селі Стіна Томашпільського району Вінницької області на калачі (короваї), що носить назву «голуби молодят», дві пари птахів сидять у гніздечку. Одна пара дивиться в одну сторону, друга – в протилежну. Голуби сидять посеред квітів. В центрі велика квітка, що нагадує яблуневий цвіт, поміж парами голубів чотири ружі, відділені кривульками. Шиї птахів прикрашені виготовленими з тіста згардами (зап. від Сідак Г. М., с. Стіна, Томашпільський р-н). Стінянські «голуби» хоч і називають калачем молодих, але за функціями вони більше наближені до короваю. Випікаючи весільних голубів для молодят, дотримуються таких же звичаїв, як і при випіканні короваю, по тому, як вдадуться голуби, загадують про їх майбутнє подружнє життя. Стінянські «голуби» подібно до короваю лежать на столі перед молодими все весілля. Їх ділять між родичами аж у вівторок, це у Стіні останній день весілля (Творун С., 2001, с. 114). Кривулька або «вужик» також зустрічається на короваях в усіх регіонах, незалежно від їх форми. То символ Велеса, божества родючості, мудрості, достатку. Вуж (змій) також символізує чоловічу активну сутність природи – дух, рух, енергію (Босий, 2011, с. 40), він – охоронець обійстя, «приносить щастя тій хаті і тому
178
пошану
Хлiби до
120). У більшості давніх традиційних прямокутних подільських короваїв знаки «кривульки» («вужики)» викладають по краю поверх «обручика» («пояска»), традиція збереглася у селах Маньківці, Комарівці Барського району. У селі Бохоники Вінницького району вужики розташовані на кінцях листочків, викладених у формі хреста, а по краях поверх «поясочка» тут розташовують шишки з посіченим краєм, які місцеві жителі називають «хризантемами». Голуби, с. Стіна, Томашпільський район, 2000 р
господарству, де живе» (Жайворонок, 2006, с.
Обряд виготовлення весільного короваю
The rite of making a wedding ceremonial loaf
Виготовлення весільного короваю – справжнє таїнство, яке обставлене багатьма обрядовими діями, повір’ями і піснями. Досить високими є і вимоги до майстринь, що його виготовляють. Вони схожі у всіх регіонах України. Для випічки весільних короваїв запрошують найближчих родичок і сусідок, які живуть щасливо у першому шлюбі. «Покритка, вдова, розвідниця, московка, шлюха, нечесна (та що в неї весілля було без вінка), та що мала два три шлюби, та що в неї діти мруть, – не можуть бути коровайницями (місити і пекти коровай)», –пише Гнат Танцюра (Танцюра, 1998, с. 54). А Федір Вовк додає: «На Україні коровай годиться робити виключно тільки молодицям, що на той час живуть зі своїми чоловіками, так що до участі в цьому обряді не можуть бути допущені не тільки вдови, але й ті молодиці, що їх чоловіки на той час відсутні, наприклад на військовій службі тощо» (Вовк, 1995, с. 244). Коровайниця Лілія Ступак стверджує, що місити і ліпити коровай йшли молоді жінки, які ще не мають одружених дітей. «Як тільки дочка вийшла заміж, маму вже за коровайницю не беруть, а тільки дочку (зап. від Ступак Л.П., с. Байківка, Калинівський р-н). Що стосується дня випікання весільного короваю, то це може бути п’ятниця, четвер або субота. «Коровай у нас печуть у п’ятницю, бо п’ятниця – коровайниця, а в суботу – головиця, у неділю – весілля, у понеділок – дякуванці і придане, а у вівторок – боярська» (зап. від Мельник М. О., с. Маньківці Барський р-н.). «Саме в п’ятницю у господах Молодого та Молодої коровайниці пекли весільні короваї: великі прямокутні та прозірні» (Щербань О., 2011) В деяких селах у п’ятницю розчиняють на коровай, а випікають у суботу. «Годилося випікати коровай у четвер або у суботу, а в п’ятницю коровай не випікали» (зап. від Третяк В.М., с. Митки, Барський р-н). Подекуди у п’ятницю печуть коровай у молодої, а у молодого у четвер. Поетапно реставрувати коровайний обряд допомагає
Коровайниця Лілія Ступак, с. Байківка, Калинівський район
Та зійшлася, з’їхалася вся родина. Та знесли, звезли сім корців на коровай … (Танцюра, 1998, с. 55). Запрошували коровайниць матері наречених. «Мати молодого або молодої йшла з хлібом до кожної жінки, яка мала випікати коровай і промовляла: «Прошу Вас на хліб, на сіль, на коровай» (зап. від Третяк В.М., с. Митки Барський р-н.).
Хлiби до свят i на пошану 179
весільний пісенний фольклор, який зберігся до наших днів. Цікаво, що майже кожна дія в процесі виготовлення короваю має свій пісенний супровід. Не дивлячись на те, що у коровайних весільних піснях різних регіонів України прослідковуються особливості мовних діалектів, їх сюжети дуже подібні. Це говорить про їх давнє спільне походження. Процес виготовлення короваю це – колективна справа всього роду: Добрая та веселая година!
Згідно з давніми традиціями, кожна молодиця, що брала участь у приготуванні короваю, приносила з собою мірку борошна, певну кількість яєць, масла та інших продуктів, необхідних для його випікання: Ми на коровай ідемо, Пшеничну муку несемо, Ще й рожові квіти, Щоб родились діти. Несем меду гарнець, Несем сім кіп яєць, Несем грудку масла, Щоб коровай удався. (зап. від Мудли А.Й. с. Уяринці, Тиврівський р-н). Мати молодого або молодої, приймаючи продукти для короваю, пов’язувала коровайниць хустками і фартухами. Ця традиція збереглася на Поділлі навіть на початку ХХІ століття. Хустка, фартух
про те,
перед тим, як приступити
короваю, коровайниць заквітчують барвінком (Чубинський П. , 1995, кн. 2, с. 124); (Вовк, 1995, с. 245). Існують згадки і про квітчання коровайниць колосками (Войтюк Л. , 2004. №3, с. 109). Починається обряд виготовлення короваю із миття рук коровайниць. Після чого коровайниці просять старосту (в деяких випадках маму або маму з батьком) поблагословити початок роботи. На що ті тричі відповідають «Хай Бог благословить». Кожен новий етап виготовлення короваю починається з пісні «Благослови, Боже», в якій тричі просять благословення у Бога. Після кож-
про-
розчиняти. Староста, батьки: Хай бог Благословить! Коровайниці: І в другий раз у добрий час, Благослови, Боже, (2 р.) І отець і мати своєму дитяті Коровай розчиняти. Староста, батьки: Хай бог Благословить!
180 Хлiби до свят i на пошану
та випічка із залишків коровайного тіста – плата коровайницям за роботу. В записах етнографів кінця
зустрічаються
торюють, змінюючи
«місити», «виробляти», «прикрашати». Ця пісня поширена практично у всіх регіонах України, наведемо один із її варіантів, що побутує на Поділлі: Коровайниці: А в перший раз у добрий час Благослови, Боже, (2 р.) І отець, і мати, своєму дитяті Коровай
ХІХ – поч. ХХ століття
свідчення
що
до виготовлення
ного звернення до Бога староста і батьки
мовляють: «Хай Бог благословить». Пісню пов-
лише слова «розчиняти», на
Коровайниці: І в третій раз у добрий час, Благослови, Боже (2. р) І отець і мати своєму дитяті Коровай розчиняти. Староста, батьки: Хай бог Благословить! Розчиняє тісто на коровай головна коровайниця з найближчою родичкою, яка гарно живе зі своїм чоловіком у першому шлюбі. Під час наших польових досліджень, що проводилися тривалий час на території Вінницької області, всі інформатори однозначно стверджували, що розчиняти та місити коровай повинна парна кількість коровайниць – зазвичай дві або чотири, щоб молоді були в парі. В етнографічній літературі зустрічаються твердження і про те, що кількість коровайниць, які вимішують та виробляють коровай, може бути непарна (Вовк, 1995, с. 245). У 1994 році на весіллі в родині Кримінських (с. Бохоники Вінницького району), фіксуючи на відео розчиняння тіста на коровай, нам пощастило записати цікаву весільну пісню, при допомозі якої коровайниці закликали долю: У суботу із ранечка ластівочка літала, З нею матінка коровайничок скликала: Ідіть сестриці коровай розчиняти, Моїй (ім’я нареченої) Доленьку закликати. Іди, Доленько, будеш в (ім’я нареченої) жити, Буде (ім’я нареченої) увесь вік тай служити. Буде тобі (ім’я нареченої) усім годити. Прийшла Доленька тай Святая Живая, Прийшла Доленька, живе тай співає, А йде горенько, хатиноньку минає. Словосполучення «Святая Живая» може означати назву давньої слов’янської богині Живи, яка, словами Я.Ф.Головацького, символізувала
Хлiби до
181
свят i на пошану
в житті і шлюбі (Головацький, 1991, с. 32) Вчиняють тісто не густо, дріжджі розводять теплим молоком, додають цукор і борошно (близько половини від необхідної кількості) і, накривши чистим рушником, ставлять у тепле місце підходити. До вимішування короваю долучаються і інші коровайниці. Ця робота також супроводжується піснями, в яких розповідається про продукти, з яких місять коровай: пшениця для короваю стояла в стозі аж сім літ, очікуючи цієї нагоди, воду приносять з семи криниць, молоко – від семи корів, а на додаток ще й півтори сотні яєць. Ніхто не вгадає, Що в нашому короваю: З семи криниць вода, З семи млинів мука,
життєве начало, опікувалась благополуччям, гармонією
З семи корів масло, Ще й яєць півтораста (зап. від Базалицької М.І. с. Парпурівці, Вінницький р-н ). Для допомоги коровайниці запрошують святих, найчастіше в подільських весільних піснях згадуються свята Трійця і Спас. Трійця по церкві ходила, Спаса за руку водила. Ой Спасе, наш Спас, Іди тепер до нас. У нас тепер коровайниці Хорошенько коровай бгають , Сиром посипають, Маслом поливають, Хорошенько коровай бгають (Танцюра, 1998, с. 56). Коровай допомагає місити і сам Господь та Матір Божа: Два яблучка на яблуньці висить, Сам Господь коровай місить, А Божая мати Прийшла помагати. Два яблучка на яблуньці висять, Дві сестриці коровай місять, Вони його не домішують, Вони його перемішують Без слова говірки, Без чарки горілки (зап. у 1994 р. під час весільного обряду
р-н). Вимішуючи коровай, коровайниці просять і горілки: Десь-бо то наш коровай житній, Щось-бо то він та й до рук липне, Треба йому підливочки –З барилочка горілочки (зап. від Шаповалової Є.М. смт Дашів, Іллінецький р-н). Коровайницям
182 Хлiби до свят i на пошану
Вимісивши коровай, його знову накривають чистим рушником і залишають у діжі підходити, при цьому співають: Рости, наш короваю,
Ще ширший від Дунаю, А ще вищий від плота,
А ще кращий від злота
від
виготовляли
в с.Бохоники Вінницький
підносять по чарці горілки, вони її пригублюють, а решту виливають у тісто, щоб коровай веселим був.
(2)
(2)
(зап.
Коваль Г.Ф. с. Бохоники, Вінницький р-н). А тим часом у ночвах з житнього борошна місять нижню частину короваю – «підошву» (Поділля) або «дно» (Полісся), яку кладуть на деко найпершою. «Підошвою називали низ короваю, її
тільки качалкою, клали на неї свячене жито і дрібні гроші»
у вигляді квітів, шишок, виноградних грон, лісових горіхів, птахів, вужиків, тощо. На дні залишається трішки тіста для «гусок», яке накривають рушничком. Прикрашаючи поверхню короваю фігурками з тіста коровайниці оспівують свою роботу: Ой як же ми коровай бгали, Які ж бо ми квіти клали: Клали васильок, Клали барвінок І всякії квіти, Щоб любилися діти. Золотарі купці їдуть, (2) Золотії шишечки везуть, А срібнії цвяшечки, Прибивати шишечки (Руданський, 1861). Зробивши коровай, коровайниці ставлять його трішки підійти і просять старосту принести
Хлiби до свят
на пошану 183 (зап.
короваю,
Сам
дінце
А
І
Коли
частинами
Найбільшу частину кладуть у високе деко на підошву, потім беруть ще один дещо менший шматок тіста, роблять з нього обруч і викладають по краю, а решту тіста, переносять на стіл і там з нього ліплять символічні фігурки
помело та вимести піч, щоб нічого не натрусилося на коровай: Помела, старосто, помела, Щоб твоя головонька не мела, Як не будеш помела нести, Буде твоя головонька мести (зап. у 1994 р. під час весільного обряду в с. Бохоники). Староста робить помело і вимітає піч, а старша коровайниця контролює його роботу і відгортає жар. У деяких регіонах України вимітати піч і відгортати жар кликали «вірменина» – кучерявого чоловіка з гарною шевелюрою, або спеціальних весільних ряжених – «вірмена» і «вірмениху». У селі Велика Павлівка Зіньківського району на Полтавщині
i
від Третяк В.М. с. Митки Барський р-н). «Коли виробляли «дно»
то співали:
Бог
місит,
Пречиста світит, Анголи воду носят
Господа-Бога просят» (Войтюк, 2004, №3, с. 109).
здобне тісто підійде, з діжі його виймають
при допомозі рушника.
-
сісти (Щербань О. , 2011). Пишна шевелюра на голові або вивернутий вовною назовні кожух надавали весільному «вірменину» схожості з міфічним Велесом (Волосом). Поки підходить коровай і вимітається піч, коровайниці із тіста, що залишилося в діжі, виробляють для себе гуски – невеличкі калачики у вигляді пташечок, які випікаються разом з короваєм. В деяких регіонах з тіста, що залишилось від короваю, роблять великий паровий калач (короваєву пару) або іншу обрядову випічку (див. нижче). Вибравши тісто з діжі, в неї кладуть круглий спечений хліб, в який впихають свічку (зап. від Іванишеної М. Я. с. Гончарівка, Літинський р-н). У записах Павла Чубинського знаходимо інформацію про шість свічок: «До діжі приліплюють п’ять сплетених воєдино воскових свічок і одну велику – до ножа, що лежить
184 Хлiби до свят i на пошану
коровайниці підперізували пшеничним перевеслом,
на
хусткою.
вигрібала
Вермен піч вимітає,} 2р. Вермениха в піч заглядає, Де щасливе місце, Щоб короваю
Тепер
вай
не
валь
«Вермена
клали
голову вінок, сплетений з різних трав, давали в руки віник чи мітлу… У сусідніх Лютенських Будищах Вермен вимітав піч в одягнутому навиворіт кожусі – щоб молоді жили в достатку. Вер
менисі давали в руки кочергу, пов’язували попередницю, голову запинали старою
Вермениха кочергою
жар з печі..» (Щербань О., 2011).
на дні діжі» (Чубинський П., 1995, кн. 2, с. 126). Перед саджанням короваю в піч коровайниці піснями вшановують домашнє вогнище.
від печі буде залежати, яким коро-
вдасться, чи не підгорить, чи не тріс-
посередині, чи гарно підніметься під час випічки, не сяде, не перекоситься: А в нашої печі, Золотії плечі, Та срібнії крила, Щоб коровай гнітила. Піч наша регоче, Короваю хоче, А припічок посміхається, Короваю сподівається (зап. від Ко-
Г. Ф., с. Бохоники, Вінницький р-н].
Янгол прилітає, У піч заглядає, Чи є в печі місце Короваю сісти (зап. від Творун М.М., с. Хижинці, Вінницький р-н) Деко з короваєм кладуть на гарячу черінь. Поряд всаджують пектися і гусей коровайниць, а подекуди і великий паровий калач. Ці дії також супроводжує спів: А ми коровай зробили, Господа Бога просили: Дай, Боже, добру долю Молодій і молодому (зап. від Базалицької М.І., Марчук О.І. с. Парпурівці, Вінницький р-н). Всадивши коровай у піч, коровайниці або староста хрестять оселю хлібною лопатою і танцюють з нею (див. розділ 1.4. хлібна лопата). Після чого носять на руках хлібну діжу, тричі піднімаючи вгору до стелі, щоб коровай гарно піднявся. Опис обряду носіння діжі на руках села Гончарівка Літинського району наведений у першому розділі (див. 1.4. хлібна діжа). Після чого коровайниці миють руки, вмиваються та вмивають присутніх і цілуються, щоб молоді любилися, вмивають молодого (молоду) щоб народжувались діти. Мийте руки, мийте, Води не розлийте, Бо з-під короваю, Вода дорогая. Воду, у якій коровайниці мили руки, виносять на тік або у садок. Виливають на току, щоб у молодих хліб родив і було що молотити, або під молоду солодку яблуню, щоб новій родині гарно і солодко жилося. Цю дію також супроводжує пісня: Ми воду несемо, (2) Ми Бога просимо, Щоб родина ходила, Щоб пшениця родила, На колосок колосиста, На зерно молотиста (зап. від Коваль Г.Ф., с. Бохоники, Вінницький р-н). У селі Кустівці Хмільницького району воду, у якій коровайниці мили руки, розтанцьовують. «Коли коровайниці зробили коровай і посадили його в піч, виходять на вулицю і розтанцьовують воду, у якій мили руки від тіста, а староста розтанцьовує коцюбу. Потім воду виливають у садку, щоб дерева були родючими» (зап. від Середюк М.Т., с. Кустівці).
Хлiби до
на пошану 185
свят i
Поклавши коровай випікатися, ніхто не має права заглядати до печі, щоб не порушити температурний режим. Згідно народних вірувань, щоб коровай гарно підійшов у печі і був пишним, першим подивитися на нього повинен товстий чоловік, а вже потім – коровайниці (зап. від Коваль Г.Ф., с. Бохоники). Тож коли необхідно заглянути до короваю, коровайниці звертаються піснями саме до такого чоловіка: Коровай у печі, Телевань на печі, Устань, устань, телеваню, Подивись до короваю (зап. у 1994 р. під час весільного обряду в с. Бохоники). Староста, чи хтось із хатніх огрядних чоловіків заглядає до печі, а за ним дивляться на коровай і коровайниці, старша коровайниця при необхідності повертає деко, підсуває або відсуває жар. Виймає коровай та жінка, яка його засувала в піч, зазвичай, це старша коровайниця. Обов’язково виймає коровай з печі той, хто садив, а інші йому співають пісню: А хто встромив, то той вийме, Бо вже другий не прийде, Не будемо наймати Короваю виймати (зап. від Швецової О. м. Ямпіль, Вінницька обл.) Витягнувши коровай з печі, коровайниці при допомозі пісні возвеличують його красу: Наш коровай красний, Він як місяць ясний, Іще вищий від гори, Іще кращий від зорі, Ще вищий від плота, Ще кращий від злота (зап. від Коваль Г.Ф., с. Бохоники, Вінницький р-н). Спечений коровай прикрашають кетягами червоної калини та барвінком, оперізують барвінковим вінком або обв’язують рушником чи червоним поясом (в наші дні – широкою червоною стрічкою). До прикрашання короваю іноді залучали і неодружених дівчат. «Дружки виплітали вінок з барвінку і прикрашали ним коровай, також часто ламали калину і прикрашали калиновими гронами» (зап. від Третяк В.М., с. Митки, Барський р-н). Ой стелися, барвіночку, До нашої хати, А ми будем тебе рвати, Коровай квітчати. Нахили нам, калинонько, Свої ягідоньки, Нехай твоя пишна краса Коровай прикрасить (весільна пісня). Вічнозелений барвінок – символізує нев’януче кохання та довгу молодість. Калина – кохання, вірність і дівочу цноту. Заквітчаний весільний коровай накривали хусткою і до святкового застілля зберігали на вікові хлібної діжі в коморі.
186 Хлiби до свят i на пошану
Використання і розподіл короваю
Consuming wedding ceremonial loaf Випечений коровай зберігався у коморі на вікові хлібної діжі до головного весільного дня – неділі (у сучасних весіллях таким днем все частіше стає субота). Його вносили до світлиці і клали на столі по центру на тому місці, де сидітимуть молоді. На коровай, зазвичай, кладуть дві ложки, зв’язані червоною стрічкою. Іноді коровай вносили разом з діжею і перед тим, як завести молодих за стіл на посад, староста тричі обводив їх навколо хлібної діжі на якій лежить коровай. «Перед, тим, як сісти за стіл в парі на посад, молодята тричі обходять навколо короваю і тричі вклоняються йому за кожним обходом. При цьому коровайниці і свашки співають: Короваю – раю, Я ж тебе обходжаю, Я ж тебе обходжаю, Щастя й долі сподіваю... Після урочистого обходу молодих заводять за стіл, а старости підносять коровай на рушникові і ставлять перед молодими на столі, де він лежатиме до роздавання (Зап. від Шаповалової Є.М. смт Дашів, Іллінецький р-н). В будинку молодої коровай краяли, як правило, в неділю, це дійство відбувалось після покривання або під час другого столу. За традицією, коровай у молодого ділили в понеділок, іноді також в неділю по приїзді молодого і молодої в будинок молодого. Роздавання короваю – дуже урочистий
молодят разом з
свої
Хлiби до свят i на пошану 187
не віддадуть!» Коровайницям дарують хустки та фартухи. Коли дари закінчувались, виносили їсти та пити запорожцям, тобто людям,
не
на весілля, просто прийшли під ворота подивитися» (зап.
момент весілля, під час якого покликаються поіменно всі присутні дорослі родичі і їх половинки. Ділення короваю у багатьох випадках поєднують з перепоєм, коли за піднесений на тарелі шматок короваю і келишок з хмільним напоєм родичі одаровують молодят подарунками і грошима. Іноді під час роздавання короваю відбувався взаємний обмін подарунками. Батьки
короваєм дарували найближчим родичам та гостям
подарунки, а ті в свою чергу одаровували молодих. «Старости крають коровай, кладуть на тарілки і дарують разом з дарами батьків, бояри розносять і промовляють: «Пані молодого і пані молодої десь тут є на цьому весіллі (називають поіменно). Хай дається чути, якщо має бути, а то віддам запорожцям. Запорожці добрі хлопці все заберуть, нічого
які
запрошені
від Середюк Т.Т.с. Кустівці, Хмільницький р-н). У традиційному перепої рід молодого і рід молодої брали участь окремо. У сучасних весіллях, коли обидва роди святкують в одному просторому залі закладу громадського харчування, коровай крають наприкінці святкування і роздають гостям нареченої і нареченого вперемішку.
Краяти коровай доручають одруженим чоловікам з числа найближчих родичів, які гарно живуть у першому шлюбі. «Часто декілька чоловіків брали участь у діленні короваю: один краяв, другий обносив, а третій ще й писав по печі, хто що дарує» – вказує Л.Войтюк (Войтюк Л. , 2004. №3, с. 111). У молодого коровай краяв староста, у молодої такого чоловіка називають «дружком» або «старостою молодої». Дружко наш красний, В тебе ножик ясний, Просимо до хати Коровай краяти, Коровай краяти –Рід весь дарувати. Допомагають розносити коровай спритні хлопці або чоловіки – «пан підстароста» (другий староста) або «старший боярин» чи «дружба». У південно-західних районах краяти коровай міг вінчальний нанашко, а розносити – вінчальна нанашка. У давнину існувало багато звичаїв, пов’язаних з магією, яких дотримувались під час краяння і роздавання короваю. Так, ручку ножа, яким краяли коровай, обмотували хустинкою, чарку і шматок короваю гості також брали хустинкою. Голими руками не можна було доторкатися до цих сакральних речей, «щоб ніщо погане не пристало до молодих» (зап. від Балакирської Н. Г. с. Маньківці, Барський р-н). Перед тим, як розпочати ділити коровай, співали «Благослови, Боже, і отець і мати…» і тричі просили благословення у батьків, на що ті відповідали: «Хай Бог благословить». Спочатку посередині короваю староста вирізає квітку (шишку) і віддає її молодим, яку вони повинні з’їсти разом. Після чого покликаються всі гості, починаючи від батьків та найближчих родичів і закінчуючи дружками та боярами Дружко (староста) крає коровай на шматочки, кладе на тарілку шматок короваю, а в деяких районах ще й гілочку прикрашеного весільного гільця, а на другу тарілку ставить чарку горілки, піднімає тарілки вгору і урочисто покликає: «Десь тут були пані молодого і пані молодої тітка Марія і дядько Петро! Просять молодий, молода
188 Хлiби до свят i на пошану
і я
який і підносить їм цей «дар Божий». Гості промовляють побажання, випивають чарку, забирають коровай у хустинку, а натомість на тарілку поруч з чаркою кладуть гроші або дарують молодим подарунки – перепивають молодих. У давнину, якщо хтось із присутніх родичів овдовів, їх все одно покликали в парі, називаючи спочатку ім’я живого, а потім і померлого чоловіка чи дружину. Такий звичай автору доводилося спостерігати ще у 70-х роках минулого століття у селі Маньківцях Барського району на Вінниччині.
прошу на дар Божий, на почесну». Після чого передає тарілки з короваєм і чаркою своєму помічнику,
Якщо перепивають родину, один з членів якої перебуває в іншому світі, живий дарує подарунок (гроші) за себе і свою половинку, надпиває з чарки, а те, що залишилося, вихлюпує вгору через голову, щоб краплі впали позаду, за спиною. Таким жестом пригощають духів роду, які незримо присутні на весільній церемонії. Скибочку короваю живий родич бере собі, а окраєць померлого просить передати надвір «запорожцям» або забирає все собі, а потім вже сам пригостить цим короваєм дітей або стареньких, щоб і покійний скоштував короваю на тому світі. Ділячи коровай, дружко (староста) повинен дуже точно розрахувати величину шматочків, щоб вистачило всім. Якщо короваю залишається мало, а гостей ще багато, за столом починають співати: Що той дружко робить}2 р. Семеро дітей водить, Прийшли діти з торбами, Увесь коровай забрали (Записано від Бозняк О.І. с. Антонівка, Барський р-н.) Сватів також частують короваєм, але не покликають і подарунків свати не дарують, це вони зроблять в оселі своєї рідні, а не сватів. Таким гостям підносять шматочки короваю на тарілці із словами: «Почастуйте сьогодні нашого короваю, а ми потім почастуємо вашого» або «Вчора ми куштували ваш коровай, а сьогодні покуштуйте наш». В деяких селах такий поділ на родичів і сватів стосується і неодруженої молоді. Якщо коровай ділять у молодої, то дружок покликають і вони платять за коровай, а світилкам він дістається як гостинець, задурно. Це знайшло своє відображення і у весільних піснях: Подивіться, дружечки, А що роблять світилки, Короваєм запихаються І навколо оглядаються, Ще й нам подавали, Щоб ми не сказали (зап. від Кравець Т.В., с. Баланівка, Бершадський р-н.) У тих районах, де коровай прикрашений запханими
Хлiби до
189
свят i на пошану
сторч гілочками плодових дерев з прикрасами з тіста (пташечками, намистом, крученими стрічками) перед розрізанням короваю прикраси віддають неодруженій молоді та дітям. Нанашка з калачем
Хлiби до свят i на пошану
У південно-західних районах Поділля процедура роздавання короваю або калача (калачів) нанашок відрізняється. Нанашки пригощають шматочками короваю (калача), политими медом. У селі Михайлівка Ямпільського району коровай у молодого ділять нанашко з нанашкою у понеділок. «Шматочки покраяного короваю складають на таці і поливають зверху медом. Потім нанашко з пляшкою з напоєм та келишком, а нанашка з тацею зі шматочками короваю, политими медом, обходять гостей, які сидять за столами, і частують їх, а ті в свою чергу платять гроші за частування, які збирає нанашка (зап. від Гринчик М. Л., с. Михайлівка, Ямпільський р-н). У селі Клембівка того ж району інформатори пригадують про більш давній звичай роздавання головного весільного хліба – колача нанашки, який тут заміняв коровай. «Колач краяв нанашко, нанашка поливала медом і розносила гостям, а найстаріші представники роду дідусь з бабусею після нанашкового колача йшли з «дармой» – великим решетом з великими дірками, застеленим великою червоною хусткою, а на хустці кварта з водою. Цею квартою подавали воду, з якої спочатку мали напитися молоді, а потім давали гостям, а вони в решето всі кидали гроші для молодят» (зап. від Безверхньої К. М., с. Клембівка, Ямпільський р-н). Значення води і решета пояснюють так: «вода – це життя, а решето – щоб просіювалось все погане через нього». Червоний колір хустки пояснюють як оберіг: «щоб ніхто молодих не зурочив» (зап. від Безверхньої К. М., с. Клембівка). Збережений у пам’яті інформаторів звичай пригощати рід короваєм (колачем) з медом та водою дозволяє висловити припущення, що горілка і міцні напої не завжди використовувалися в народній обрядовості. У давні часи це могла бути вода, яка в народній звичаєвості є святою, а отже має значення сакрального напою, який разом з хлібом дарує життя. Не дарма народне прислів’я твердить: «Хліб – батько, а вода – мати». Як було сказано раніше, між гостями ділять лише основу короваю з прикрасами. Підошву (денце)
190
а на кінець дійства староста (дружко) і його помічник (підстароста або боярин) витанцьовують з підошвою від короваю і з двома тарілками, на яких підносили коровай і напій. Під час жвавого танцю боярин намагався всунути підошву короваю між барабанні тарілки або віддати у руки музикантам. Музика замовкала, а староста і боярин розбивали тарілки одну об одну. Биття тарілок символізує завершення церемонії поєднання молодого і молодої у спільну родину. Ритуальний посуд, при допомозі якого творилося сакральне дійство, не міг більше використовуватися ні для яких інших цілей. На сучасних весіллях підошву музикантам іноді віддають разом з пляшкою зі спиртним напоєм, яку жартома називають «печаткою». Підошва для музикантів
залишають цілою для музикантів. Під час перепою грає весела музика,
Регіональні особливості весільних короваїв
Regional features of wedding ceremonial loaves Якщо аналізувати регіональні особливості весільної випічки загалом, то найбільше вирізняється із загальноукраїнського контексту випічка регіону порубіжного з Молдовою. Тут часто коровай заміняють великою кількістю унікальних калачів, окремі з яких за розмірами не менші короваїв. У деяких селах, що розташовані у південно-західних районах Вінниччини, весільний коровай відсутній взагалі. Там, де немає єдиного спільного коронного хліба, який би ділився між всіма гостями, відсутня і назва «коровай» серед весільної випічки. Для обдарування родичів тут випікають особливі калачі, в залежності від статусу, весільного чину (ролевої посади), який той чи інший гість має на весіллі. На дивлячись на те, що в багатьох наддністрянських селах весільні короваї все ж таки є, вони за розмірами не виділяються з-поміж традиційних калачів і використовуються в обрядовості паралельно з ними. Найчастіше «короваєм» тут називають калач для молодят, для означення якого слова «коровай» і «калач» вживаються як рівнозначні. Як приклад, –«голуби молодят» в селі Стіна Томашпільського району. Досліджуючи зовнішній вигляд і символіку короваїв, які є головною і найвагомішою церемоніальною весільною випічкою, ми виокремили чотири їх основні типи. Це – прямокутний коровай із заокругленими кутами (поширений у центральних та північних районах Східного Поділля); круглий коровай (поширений на більшості території України, зокрема на Поліссі, Слобожанщині, Середній Наддніпрянщині, на півдні Поділля); коровай із запхнутими сторч гілочками плодових дерев або зі стовпцями з хлібним «намистом», фігурками з тіста, що
-
Хлiби до свят i на пошану 191
над
на
с.
Голуби молодят, с. Стіна, Томашпільський район
височіють
поверхнею короваю (зустрічається
Волині, Галичині, Середній Наддніпрянщині та Півдні України); а також триступінчатий коровай, що складається з трьох, окремо випечених частин –круглих паляниць різного розміру, покладених одна на одну. Триступінчатий коровай має сходинки, кожна з яких прикрашена ліпниною з тіста або карамельної мастики. Зустрі
чаються випадки, коли триступінчатий Весільні «колачі»: калач з куклою, калач для старости (на задньому плані), подвійник (на передньому плані), калач для нанашки (справа),
Стіна, Томашпільський район
декорують гілочками плодових дерев або стовпцями з випічкою. Ступінчаті короваї повсюдно зустрічаються на весіллях у містах, їх часто випікають на замовлення сучасні пекарні. Вони простіші у виготовленні, а особливо у випіканні, оскільки кожен корж не є занадто великим і випікається окремо, а загальний вигляд конструкції – вражаючий. У нас недостатньо інформації, щоб встановити, чи мають традиційне автентичне підґрунтя триступінчаті короваї. Більше схиляє-
до думки, що маємо справу із нововведен-
коли церемоніальний хліб завдячує своїм виглядом індивідуальній творчості професійних майстрів та впливу західної культури. Короваї прямокутної форми є найбільшими
площею поверхні. Довжина такого короваю перевищує метр, ширина трішки менша. Під час випічки він займає майже всю піч. Дуже часто траплялися випадки, що коровай гарно підходив і його важко було вийняти. В окремих випадках, щоб не пошкодити магічну коронну страву, доводилося розширяти вихід (пічні челюсті). Про це часто співається у весільних піснях: А де тії ковалі живуть, Що гострі мечі мають, Нехай йдуть до хати Челюсті колупати, Челюсті колупати Коровай виймати (зап. від Коваль Г.Ф., с. Бохоники, Вінницький р-н). Під час виготовлення короваїв прямокутної форми майстрині приділяють особливу увагу декоруванню поверхні, формам
192 Хлiби до свят i на пошану
і місцю розташування ліплених з тіста прикрас. Кількість оздоблення на таких короваях найбільша з-поміж інших їх видів. Круглі короваї дещо менші за розміром, знаки-символи на їх поверхні розташовані не так густо. У багатьох районах України круглий коровай, як і прямокутний, є головною весільною випічкою, яка ділиться між всіма родичами. Проте, як ми вже згадували, у південно-західних районах Поділля круглі короваї використовуються разом з численними калачами. Такі короваї
коровай
мося
нями,
за
невеликі за розміром, проте мають чітку символіку, і саме з ними пов’язані прикмети стосовно вдалого чи невдалого подружнього життя молодої пари. У перехідних регіонах зустрічаються випадки, коли в одному селі печуть короваї як круглої, так і прямокутної форми. Так, у деяких селах з південно-східних районів Вінниччини короваї молодої мають округлу форму, а короваї молодого – прямокутну. Весільні короваї округлі і прямокутні з Гайсинщини були представлені на виставці обрядового хліба, що проходила у Вінниці у 2005 році. Досить різноманітними є короваї, в яких хлібні прикраси розташовані не лише на поверхні випічки, а височіють над нею. Вони можуть розміщуватись на встромлених сторч розгалужених гілках плодових дерев, вертикальних стовпцях (патичках) або вертикально кріпитися до поверхні короваю за допомогою дерев’яних шпажок. Зустрічаються гілки, прикрашені різнокольоровими виробами з тонкого паперу або фольги (стрічки, квіти, пташечки), виробами з тіста (закрученими смужками, пташечками, хлібним «намистом»), природніми матеріалами (колоссям, китицями вівса, калиною, барвінком, розмарином). На Волині у коровай зазвичай впихають прямі довгі різки, які прикрашають штучними квітами та стрічками, виготовленими з кольорового тонкого паперу і фольги. На Полтавщині та у південних регіонах України ми можемо побачити гілки плодових дерев, обмотані смужками з тіста, які випікають окремо, а потім впихають сторч у вже випечений коровай, який встиг охолонути. «У Молодої до великого короваю пекли також «сосну». Для цього брали чотири гілочки вишні, обплітали їх смужками тіста. Розрізали червоний буряк, встромляли в
Хлiби
193
прикрашали великий коровай у Молодої (по одній «сосні» в кожний куток короваю). У молодого такої сосни не було» (Щербань О., 2011). На Галичині гілки, які впихають у коровай, повинні мати розгалуження, їх виготовляють з плодових дерев, а прикрасою слугують прикріплені до них калина, барвінок і колосся хлібних злаків, зазвичай овес або жито: «У нашому селі Зозулі Золочівського району, звідки родом моя мама, печуть «коровай з галузкою» або «коровай з древком». Тетяна Кравець с. Баланівка
до свят i на пошану
нього ці гілочки і ставили випікати. Цією «сосною»
З плодового дерева, не хвойного, вирізають галузку в якій від стовбурця відходить три гілки, це якщо роблять коровай у молодого, або п’ять гілочок – це якщо для короваю молодої. Всі гілочки повинні відходити від одного стовбурця. До галузки молодого наверху прив’язують овес, це чоловіча сила, а знизу калину і барвінок – то краса і кохання. А якщо древко роблять для короваю молодої, то повинно бути п’ять гілочок, але вівса вже не в’яжуть, а тільки калину і барвінок» (зап. від Наливайко О. м. Львів). Під час розповіді коровайниця Ольга Наливайко кілька разів наголосила на тому, що древко не можна робити із хвойного дерева, а лише з плодового – яблуні або вишні. Цікаво, що на Полтавщині «сосну», яку впихають у коровай нареченої, також роблять з гілочок плодових, а не хвойних дерев. На запитання, а чому саме галузка молодого має три гілочки, а древко молодої – аж п’ять, пані Ольга однозначної відповіді не знайшла. На її думку, три гілки означає об’єднання двох родів і створення нової родини, яка дає початок новому третьому роду. Чому у древці молодої гілок повинно бути саме п’ять, варіантів відповіді не було. Про галузку з трьома гілками у короваї молодого пише і В. Борисенко: «На Лемківщині, зокрема, свашки з родини нареченого прибирали спечений ними коровай «тривольцевим» галуззям, тобто гілочкою з трьома пагінцями, на яку натикали яблука, квіти, прикрашали барвінком…» (Борисенко В. , 2016, с. 99) Цікаво, що аналізуючи фото та представлені на виставках експонати Бершадського, Чечельницького і Тиврівського районів (Вінниччина), ми помітили, аналогічну закономірність. В обрядових
194 Хлiби
пошану
хлібах молодого кількість символів здебільшого була три, а у молодої – п’ять. Так, у короваї молодого з Бершадського району сторч стоять три стовпці, а у короваї молодої Чечельницько
го району їх аж п’ять. Аналогічна
ною
на
обрамляли п’ять листочків (хвилястих колосків). Коровай молодого, с. Флорино, Бершадський район, 2002 р. Коровай молодої, Чечельницький район, 2016 р. Калач молодого (ліворуч) і калач молодої (праворуч), Тиврівський район, 2018 р.
до свят i на
-
кількість елементів оздоби була і в калачах, які представив на виставку у 2018 році Тиврівський район. Тут поверхню калача молодого було прикрашено ліпни-
у вигляді трьох колосків, а
калачі молодої красувалася ружа, яку
У Південних районах Вінниччини над короваєм круглої форми височіють стовпці, на які нанизані випечені з тіста кульки. На верху кожного стовпця настромлено випічку у вигляді пташечки, а нижче неї підвішено «хлібне намисто». Короваї з «хлібним намистом» характерні для сіл Бершадського і Чечельницького районів. У селах Флорино, Баланівка «намисто» роблять
дітям. (За-
с. Баланівка, Бершадський р-н.). Під час обласної виставки обрядових хлібів, що проводилася у місті Вінниці у 2011 році, відвідувачів вразив весільний коровай з села Миролюбівка Піщанського району, виготовлений Осадчою Любов’ю Леонтіївною та Андрущенко Надією Іванівною. Коровай був круглої форми, а над його поверхнею височіло шість великих плоских фігур, випечених окремо і прикріплених до короваю за допомого дерев’яних шпажок. Вражали не лише великі
Кравець
Хлiби до
195
з випечених з коровайного тіста кульок, які нанизують на шнурок і хвильками підв’язують до обмотаних тістом або декорованих окремими намистинками стовпців, що височіють вертикально по краю поверхні короваю. Під час розподілу короваю окремі намистинки тут роздають
міри короваю,
символіка прикрас, і
ня сторч при допомозі загострених гілочок. Подібні короваї випікають і в сусідньому селі Ставки (зап. від Станкевича В.В., с. Ставки, Піщанський р-н). Шість фігур відображали три пари знаків, які, чергуючись, обрамлювали коровай по колу і були обв’язані червоною стрічкою. Серед них дві фігури «виноград» нагадують виноградні грона, дві – «шишки» (у селі Ставки їх називають «колосками»), більше схожі на видовжені листки. Ще дві фігурки це «квітка» (Миролюбівка) або «древко», «древо» (Ставки), яка має п’ять розгалужень – квітку по центру, що піднімається найвище, поруч дещо нижче були розташовані ще дві квітки, а найнижче – пара заламаних донизу листків.
свят i на пошану
писано від
Т.В.,
роз-
але і
техніка їх кріплен-
Конструкція цієї прикраси короваю нагадує вазон або родове дерево. Під час розподілу короваю «колоски» («шишки») дарують чоловікам – молодому і нанашку, «Квітку» («древко», «древо») – жінкам, молодій і нанашці, а «сад-виноград» – спільно молодому з молодою, щоб обоє дбали про господарство та дітей, і подружжю опікунів нової родини – вінчальним нанашкам, щоб і їх добробут зростав. Решту короваю ділять між гостями (зап. від Станкевича В.В. с. Ставки; Осадчої Л.Л. та Андрущенко Н.І., с. Миролюбівка, Піщанський р-н Вінницька обл.). Підбиваючи підсумки, можемо зауважити, що на перший погляд, наведені нами типи короваїв суттєво відрізняються між собою за зовнішнім виглядом. Але, придивившись уважніше, ми можемо помітити у їх побудові і символіці оздоблення досить багато спільних рис. Всі вони зазвичай мають триярусну будову. Найяскравіше вона прослідковується у сучасних триступеневих короваях, її також видно в короваях з гілочками і птахами на них, що зустрічаються у південних і західних регіонах України. Проте навіть у монолітних традиційних прямокутних та круглих короваях можна помітити завуальовану триярусність, яка прослідковується в назвах структурних частин короваю – «підошва»(«денце»), «основа» і «прикраси» («оздоба»). Схожими між собою є і перелік та значення символів-прикрас, якими повсюдно в Україні оздоблюється поверхня короваїв. Поширенню короваю в усіх регіонах України посприяло застосування цього весільного атрибуту під час урочистих церемоній реєстрації шлюбу у відділах державної реєстрації актів цивільного стану. 3.2.5. Короваєва
196 Хлiби
на пошану
пара A Wedding loaf couple У багатьох українських селах у молодого і в молодої печуть по два короваї. В народі кажуть, що все повинно мати пару. Тому навіть весільний коровай лежить на столі не один, а поруч з коровайцем або паровим калачем, лежнем,
короваєм, короваєм хрещеної,
голубами
для свого роду, а другий зазвичай трішки менший – для сватів. Для цієї випічки вживають і загальну назву – «короваєва пара»: Короваєва пара по припічку грала та й у піч заглядала, чи є в печі місце де короваю сісти (з весільної пісні)
до свят i
дивнем, прозірним
гусками, качками,
тощо. Один великий коровай печуть
Головний коровай розрізають в рідній домівці під час перепою і частують ним родину, а з короваєвою парою рід іде до сватів або пригощає сватів у себе в останній день весілля. Не дивлячись на те, що короваєву пару за зовнішнім виглядом іноді важко відрізнити від головного короваю, під час її виготовлення менше придають значення магічним ритуалам – не кладуть сирі яйця, монети, житні зерна тощо. «Великий паровий калач, такий самий, як і коровай, лише без сирих яєць, жита і грошей, а також без хреста посередині» (зап. від Мельник М. О., с. Маньківці Барський р-н). Іноді другий коровай такого ж великого розміру печуть у будинку хрещеної матері або близької родички (рідної тітки, дядини чи заміжньої сестри). Це подарунок роду: Не журися, Галю, не думай, Везем тобі гарний коровай У добру годину, Йде твоя родина, Гей, ворота відчиняй, Зустрічай свій коровай. Пшеничний петльований, Всім родом дарований (зап. від Базалицької М.І., Марчук О.І., Подорожняк Н.Т. с. Парпурівці, Вінницький р-н).
Хлiби до свят
на пошану 197
Паровий калач (паровий коровай) A
(a wedding
Паровий коровай (калач) зазвичай роблять із того тіста, що залишилося від випічки головного короваю і також багато оздоблюють ліпними прикрасами з тіста. Його символіка схожа до весільного короваю, проте, зазвичай, немає знака хреста по центру. В селі Антонівка Барського району на Вінниччині молодий з паровим калачем, який за своїм зовнішнім виглядом і розмірами майже не поступається короваєві, іде за молодою у неділю. Зайшовши до хати, старости кладуть його поруч з паровим калачем молодої. Там він лежить аж до вівторка. Це наче застава за молоду, гарантія її безпеки. Коли молодий забирає молоду до себе, дружко забирає і її паровий калач і несе за молодою в будинок свекрухи. Протягом всього перебування молодої в будинку молодо
го її паровий калач знаходиться поруч з нею, стоїть на
i
pairing plaited loaf
pair loaf)
-
столі поруч з короваєм молодого під час посаду або лежить в головах молодят біля їх шлюбного ложа. У вівторок родичі молодого разом з молодятами йдуть до батьків нареченої, старости несуть із собою і її паровий калач і кладуть на столі поруч з паровим калачем молодого, який залишився ще з неділі у будинку тещі. На закінчення трапези староста і дружко разом крають обидва парові калачі (короваї) і пригощають ними всіх присутніх на знак остаточного поєднання родів. Іноді парові калачі (короваї) крає сам молодий як повноправний одружений чоловік, господар, очільник новоствореної родини (зап. від Бозняк О.І., с. Антонівка, Барський р-н). В селах Іллінецького району парний калач молодого значно менших розмірів, має овальну форму, прикрашений ліпниною з тіста. Його використовують під час офіційних церемоній і в народних обрядових діях, а опісля зберігають біля образів, як оберіг молодої родини. «Для молодого печуть красивий калач, який називають парним. Він йде з ним за молодою, до розпису і повертається додому. Цей калач ніде не можна залишати і слід пильнувати, щоб ніхто його не викрав. З парним калачем молодят заводять за стіл на посад, там він стоїть протягом всього весілля поруч з короваєм. Його молоді беруть з собою в першу шлюбну ніч, але не їдять, він є оберегом родинного щастя, і його зберігають протягом життя під іконами на рушникові, який стелили в церкві під ноги» (зап. від Романова М.Ф., с. Тягун, Іллінецький р-н). Коровай хрещеної мами, коровай «батько»
Godmother’s wedding loaf, father-wedding loaf
В деяких регіонах України, зокрема на Поділлі, збереглась традиція, згідно якої хрещена мама під час одруження своїх похресників повинна одаровувати їх короваєм. Спечений у себе вдома коровай хресна мати приносить самостійно разом з чоловіком, або ж за ним напередодні весілля молодята приходять самі чи присилають спеціальних посланців зі складу бояр, дружбів, іноді разом із світилками чи дружками. У дворі, де проходить весілля, коровай від хресної мами зустрічають піснею: Короваю жаданий, Від кого ти присланий? Присланий через три брами Від хрещеної мами. Коровай хрещеної кладуть на столі поруч з головним короваєм.
198 Хлiби до свят i на пошану
У 1986 мені на весілля коровай подарував хрещений батько Слободенюк Іван Степанович з села Хижинці Вінницького району. Спекли коровай дружина хрещеного тітка Марія і його донька Антоніна, обидві проживали у першому шлюбі. За їх словами, вони дуже переймалися тим, що моя хрещена мати померла, не діждавшись весілля своєї похресниці, і на весільному столі буде лише один коровай без пари. Тому замість короваю хрещеної спекли коровай хрещеного.
до свят i на пошану
На Хмельниччині коровай, спечений у хрещеної мами, називають «короваєм батьком». «Батька» пече хресна мати молодої і дарує його молодятам на весілля. За розміром «коровай батько» трішки менший за головний весільний коровай, але також багато оздоблений. На весільному столі «батько» лежить поруч з основним короваєм. Крають «батька» в останній день весілля, колись це відбувалося у вівторок, коли родичі молодого гостюють у батьків молодої. «Батька» розрізає на шматочки і роздає всім присутнім сам молодий, тепер він стає повноправним господарем у своїй родині. На цьому весілля закінчується (зап. від Куб’юк Е.А., с. Волиця-Польова, Теофіпольський р-н, Хмельницька обл.). Лежень
Lezhen
На Лівобережній Україні і Півдні роль, схожу до короваєвої пари, відіграє лежень. Лежень – це великий овальний весільний калач, прикрашений оздобами, виготовляється з того ж тіста, що і весільний коровай. Лежень випікають для родини сватів. Ось як описує цей калач Лідія Артюх: «Лежень – весільний обрядовий хліб, різновид колача. Проте лежень робили завжди овальним та великим – як із плетінки, так і з цілої довгастої хлібини. Зверху, подібно до короваю, прикрашали оздобами з тіста. Лежень возили молоді до нової родини: молодий – для тещі, молода
Хлiби
199
– для свекрухи. Ділили його на другий день весілля, а доти він лежав на столі перед молодими, чекаючи своєї долі
Верч
Різновид короваєвої
Слугував здебільшого для обміну між весільними родинами: молодий привозив верч для тещі, а молода – для свекрухи. Форма його була овальною, як і в лежня, однак прикрасами зверху він оздоблювався рідко» (Українська минувшина,
.
(звідти, мабуть, і його назва)» (Українська минувшина, 1993, с. 107).
Verch
пари, побутував на Поліссі.
1993, с. 103)
Дивень
Dyven Весільна випічка, що носить назву «дивень», трапляється на півдні України, Полтавщині, Слобожанщині. «Дивень» також є різновидом короваєвої пари. Зазвичай його виготовляють з того ж тіста, що і коровай. Стосовно зовнішнього вигляду весільного печива під назвою «дивень», то воно має кілька видів. Дивні Середньої Наддніпрянщини зазвичай мають вигляд круглого калача з отвором по центру. «Дивень (верч) – також різновид калача – паляниця з діркою посередині. Через неї молода дивилася на молодого, звідки, очевидно, й походить його назва. Перед тим, як від’їжджати до дому молодого, наречена дивилася на схід сонця крізь дивень, щоб діти були гарними», – читаємо в Інтернет-виданні (На весілля і коровай, і калач, і лежень, і дивень, і шишки, 2017). Серед представлених в Інтернеті зображень дивня найчастіше зустрічаються круглі калачі з дірками посередині і прикрасами у вигляді смужок тіста – гладеньких і посічених, які чергуються між собою, роблячи поверхню дивня схожою до весільної випічки «борона», яка мала функції оберегу (див
200 Хлiби до свят i на пошану
саме крізь нього молода повинна була перший раз подивитися на свого судженого або на дорогу перед від’їздом у чужу родину. Дивні південних областей України мають вигляд гілочок, обмотаних тістом, або круглого чи продовгуватого
в
або
калача,
поверхню якого
обмотані
або яблуні. Дивні з гілочками з тістом можуть також прикрашатися колоссям хлібних злаків, калиною, барвінком, паперовими або засушеними квітами. «У деяких районах для див
ня взагалі не випікали хлібинку, а обмежувались гілочками, запеченими на спеціальних рогачиках і прикрашеними стрічками, квітами, колоссям, калиною, барвінком» (Українська минувшина, 1993, с. 103). Назву «дивень» дослідники пов’язують з весільним звичаєм, суть якого полягає в тому, що молода
нижче). Кругла форма та поверхня із зубчиками надають цьому калачу особливого сакрального значення,
(плетеного
три
чотири коси)
в
запхані сторч
тістом гілочки вишні
-
крізь цей калач дивилася на свого судженого, коли той заходив до оселі, або дивилася на свою оселю чи на сторони світу перед від’їздом до молодого (Жайворонок, 2006, сс. 181-182). Така етимологія назви «дивень» підходить до калачів круглої форми з отвором посередині, які найбільше поширені в районах Середньої Наддніпрянщини. Дивень у вигляді гілочок з тістом, або плетінки з такими гілочками, що поширений у південних регіонах України, за формою і використанням більше схожий до подільської весільної випічки, яка носить назву «дівування» або «дівоцтво». Зазвичай його також ділили між неодруженою молоддю (див. нижче). Тому, на нашу думку, назва цього варіанту весільного печива «дивень» може походити від слова «діва» і звучати як «дівень», тобто печиво для дівчат – неодруженої молоді та дітей
peeping weddin
до «дивня» Середньої Наддніпрянщини, як
функціями
і
виглядом, був і «прозірний коровай». Його печуть у п’ятницю разом із великим короваєм. Ось як описує прозірні короваї Олена Щербань: «У Молодого прозірний коровай мав вигляд круглої хлібини, прикрашеної фігурками пташок і тварин з тіста, а в Молодої він був схожим на великий бублик, також з різними фігурками з тіста. Прозірним коровай називали тому, що через нього Молода дивилася (зиркала) на Молодого, коли той приїжджав по неї» (Щербань О. , 2011). В деяких селах (с. Лютенські Будища) після обряду покривання прозірні короваї молодого і молодої розрізали навпіл і з’єднували між собою, що символізувало поєднання молодят і їх родів: «Старша свашка в цей час розрізала навпіл прозірний коровай Молодої, половину залишала у свекрухи, а натомість додавала половину прозірного короваю, спеченого в молодого» (Щербань О., 2011). Ділили прозірні короваї між гостями у понеділок. Підпалок Pidpalok (testing bread) Короваєвою парою називають
надто висока, але стабільна температура, яка тримається протягом тривалого часу. Тому піч добре напалюють, щоб довго тримала температуру, а потім дають трішки остигнути. У перегрітій печі можна пекти лише невеликі за об’ємом вироби – підпалок, шишки.
Хлiби до свят i на пошану 201
і підпалок. Це – невеличкий за розміром калач, який печуть з коровайного тіста на пробу перед випічкою головного короваю. Оскільки температурний режим у щойно напаленій печі ще зависокий, такий калач має всі шанси підгоріти,
і його назва «підпалок». Для випічки великого за об’ємом короваю потрібно,
у
була не
Прозірний коровай A wedding
loaf Схожим
за
так
за зовнішнім
звідси
щоб
печі
У великого виробу при високій температурі поверхня пропікається і твердіє швидше за середину. Внаслідок чого тісто, що знаходиться всередині, продовжує збільшуватися в об’ємі і розриває спечену затверділу поверхню, коровай дає тріщину, що є поганим знаком для молодят. Тому коровай всаджують у піч після того, як звідти дістали підпалок. Шматочком підпалка щонайперше частували корову, а потім куштували і самі, щоб наперед дізнатися, чи смачним буде коровай. Пригощання корови чи волів шматочком підпалка з коровайного тіста – то давня жертва божествам родючості і плідності. Цікаво, що в деяких селах, де вдаються до послуг професійних пекарів, які печуть коровай на замовлення, зберігся підпалок: «У нашому селі коровай печуть на замовлення вправні та досвідчені коровайниці. Вони це роблять у своїй хаті, бо не всяка майстриня може спекти гарний
чужій печі. Іноді пекти коровай деяким майстриням допомагають найближчі родички замовників (коровайниці), а деякі пекарки це роблять самі без сторонньої допомоги (щоб ніхто не мішав та не зурочив). Витягнувши з печі підпалок, на його місце кладуть коровай, а калач віддають дитині (хлопчику), який повинен був занести його у двір, де було весілля. Взявши підпалок з рук хлопчика, господарі цілували хліб і пригощали шматочком корову або іншу велику рогату худобу (теличку, бичка), потім розламували на шматочки, частували хлопчика-посланця, гостей та куштували самі (зап. від Антонюка О. М. с. Кацмазів, Жмеринський р-н). 3.2.6
202 Хлiби
на пошану
Церемоніальна
громадських
до свят i
коровай у
.
весільна випічка для
урочистостей
оприлюднювало перед суспільством статус ново
го подружжя. Дещо пізні
ше така юрисдикція була передана церкві, яка здійснювала обряд вінчання із відповідним записом у церковній книзі, а з радянського періоду – місцевим органам влади, які здійснюють процедуру державної реєстрації актів цивільного стану. Оскільки хліб в українській традиційній культурі споконвіків мав статус сакральної субстанції,
Baking items for the public wedding ceremonies У давнину традиційне весілля, яке гуляли протягом тижня всім родом і громадою, само по собі мало юридичну силу. Воно узаконювало і широко
-
-
яка скріплює всі важливі домовленості, він з’явився серед атрибутів, що супроводжують і церковне вінчання, і урочисту реєстрацію шлюбу в державних установах. Спочатку це був звичайний хліб, а згодом, зважаючи на його статус, церемоніальний хліб став розкішним калачем, а подекуди набував ознак короваю. З’явився і розподіл обов’язків по випічці церемоніального хліба між родинами молодят, який сучасними інформаторами часто подається як традиційний. Наводячи перелік традиційних весільних обрядових хлібів, більшість інформаторів згадують хліб (калач) для вінчання і калач (коровай) до розпису. Калач (коровай, хліб) до розпису
Plaited loaf for marriage registry
Під час урочистого розпису молодої пари використовується красивий церемоніальний хліб, який називають калачем, короваєм або хлібом до розпису. «Коровай до розпису випікається у молодої, адже спочатку молодий йшов до молодої, де її забирав і молодята йшли розписуватися разом. Молодий йшов до молодої із звичайним хлібом і залишав його молодій. А батьки молодої благословляли молодих до хорошого життя пшеничним короваєм, з яким потім вели їх до розпису» (зап.
Іванової К., с. Зозулинці, Козятин -
р-н, Вінницька обл.).
Хлiби до свят i на пошану 203
ський
Калач до розпису виготовляли із здобного квасного (дріжджового) тіста. Іноді його випікали разом із короваєм із того самого тіста, а іноді пекли напередодні разом з калачами та шишками. Цей калач був трішки меншим за коровай, але також досить великого розміру. Його, як і весільний коровай, робили одружені жінки, які щасливо живуть у першому шлюбі. На ньому також було багато ліпнини з тіста, схожої до весільного короваю. В деяких випадках до розпису пекли спеціальний хліб. На відміну від звичайного хліба, він випікався зі здобного тіста і був більшого розміру. «Під час весілля, коли молоді прямували до розпису, коровайниці несли перед ними коровай на рушнику, таким чином «простеляли» їм дорогу
від
хлібом, тобто, щоб у сім’ї був достаток. Під час церемонії розпису цей коровай лежав на столі поруч з обручками молодих, а інколи обручки клали на коровай, щоб шлюб був щасливим. Після розпису с. Зозулинці, Козятинський район, Вінницька обл.
коровай ділили на шматочки і роздавали всім присутнім на церемонії. І в залі роздавали, і на вулиці людей пригощали» (зап. від Іванової К. с. Зозулинці, Козятинський р-н). У селі Клембівка Ямпільського району до розпису випікають велику здобну хлібину. По закінченню урочистої церемонії реєстрації шлюбу молодята виходять на вулицю, несучи вдвох цей хліб на рушнику, і віддають його першій літній людині, яка зустрінеться їм на шляху: «віддають ветерану, якого зустрінуть по дорозі» (зап. від. Безверхньої Л.М. с. Клембівка, Ямпільський р-н). У селі Рогізка Чечельницького району два великі калачі, які використовувались під час церемонії розпису, несуть до пам’ятника загиблим воїнам і там їх крають і роздають присутнім та перехожим (зап. від Шевчук В.С. с. Рогізка). Вінчальний калач (хліб) Wedding ceremony loaf
Якщо калач (коровай) до розпису зазвичай печуть у молодої, то вінчальний хліб або калач пече рід молодого. Проте, зустрічаються випадки коли вінчальні калачі або хліби печуться і в молодого, і в молодої. Вінчальний калач має вигляд невеликого за розмірами, багато оздобленого круглого хліба або калача з діркою посереди-
несуть, загорнувши у вишитий рушник або поклавши на рушник. У селі Михайлівка Шаргородського району у родині молодої і в родині молодого випікають по два вінчальні калачі, які зв’язують вишитим рушником. З ними молодята йдуть до церкви. «Наречений і наречена несуть по два калачі, йдучи до шлюбу. З цими калачами вони повертаються додому і батьки вводять молодят до хати, при цьому посипають їх житом, пшеницею і дрібними грошима (монетами)»
204 Хлiби до
i на пошану
свят
крізь яку проселяють вишитий рушник, щоб зручніше
хліб
на вінчання йдуть з двома хлібами. Їх випікають ті ж коровайниці, що печуть коровай. Під час церемонії
батьками всі разом тримають ці хліби і декілька разів піднімають їх вгору, по закінченні пісні кладуть на столику, що стоїть в церкві біля стіни. Після того, як таїнство він- Вінчання, с. Зведенівка, Шаргородський район
ні,
було такий калач нести. Вінчальний
(зап. від Галунко Р.С. с. Михайлівка, Шаргородський р-н). У селі Зведенівка Шаргородського району до церкви
вінчання, коли співають «Многії літа», два хліби кладуть один на одного, а молодий з молодою, батьками і хрещеними
чання закінчилось, мама молодого і мама молодої віддають один хліб священнику, а другий крають на шматочки і роздають членам церковного хору (зап. від Нагнатової Л.В. с. Зведенівка, Шаргородський р-н). У селі Рогізка Чечельницького району до храму несуть спеціальні великі «грубі» калачі і весільні короваї. «Дружби молодої несуть її коровай, обв’язаний червоним шерстяним поясом і два грубі калачі підвішені на рушнику, а бояри молодого – його коровай і тоже два калачі. Після вінчання калачі залишають в церкві батюшці і пєвчим, а короваї несуть додому і кладуть на столі перед молодими, їх потім ділять, під час перепою» (зап. від Шевчук В. С. с. Рогізка, Чечельницький р-н.). У закарпатських селах на вінчальному калачеві несуть ще й весільні віночки з барвінку – «маточки», які тут використовують під час шлюбної церемонії. В селі Мідяниця Іршавського району Закарпатської області вінчальний калач старший боярин і дружка тримають позаду молодят під час здійснення обряду вінчання. Цей калач молодий з молодою з’їдають після весілля (запис Сапіги В.П., с.Мідяниця, Іршавський р-н, Закарпатська обл.).
3.2.7. Сакральна
Хлiби до свят
на пошану 205
i
випічка молодого і молодої Sacral bread for a bride and a bridegroom Калач-оберіг Plaited mascot loaf Колись у давнину молодята протягом всього весілля носили із собою калача або пару калачів, які підвішували на стрічці до пояса або тримали в руках. Для кожного з молодят такі калачі печуться у їх домі, іноді разом з короваєм, а іноді разом з калачами для запрошення на весілля. «Це зараз молода з квітками ходить, а колись ходили з хлібом – калачами. Нареченим печуть по два калачі
йдучи до шлюбу, з цими калачами вони повертаються додому і батьки вводять молодих до хати, при цьому посипають їх житом, пшеницею і грошима (копійками). Молодята Вінчання, с. Мідяниця, Іршавський район
з якими вони йдуть до шлюбу, калачі, зв’язані вишитими рушниками. Наречений і наречена несуть по два калачі,
з’їдають свої калачі аж після весілля» (зап. від Галунко Р.С., с. Михайлівка, Шаргородський р-н, Вінницька обл.). Такі калачі виконують роль оберега. Молодий і молода носять їх при собі весь день і ніде не залишають. Їх використовують і під час вінчання, в даному випадку вони заміняють вінчальні калачі.
Калач молодої з «куклою» Bride’s plaited loaf with «a yarn bundle»
Калач «з куклою» або «з бородою» – це калач, до якого прикріплена мичка прядива, в народі її називають «куклою». «Називається калач «з куклою», робили куклу з прядива (конопель): брали пучок довгий прядива, складали вдвоє і в’язали голівку та чіпляли до спідниці молодій разом з калачем, а прядиво звисало довге, рівне з спідницею. Молода з дружкою запрошували на весілля, одягнені в український одяг в віночках з стрічками, тільки в молодої висів на поясі калач з «куклою (зап. від Косенюк М. М., с. Райгород, Немирівський р-н). У селі Перепеличчя Немирівського району калач з прядивом називають «калачем з бородою». Його також виготовляють у молодої, тісто роблять здобне, як на коровай. Протягом весілля калач з бородою лежить на столі поряд з короваєм, молода з ним йде в будинок молодого. Цей калач молодята
у Стіні роблять з тугого прісного тіста, оскільки його не з’їдають, як в інших селах, а використовують як оберіг впродовж всього подружнього життя. Для виготовлення такого калача спочатку ліплять подвійник, в який вплітають дві квіточки з того ж таки тіста, одна нагадує яблуневий цвіт, друга – шишку. Випечений калач прикрашають штучними квітами та прив’язують куклу з прядива.
206 Хлiби до свят i на пошану
беруть з собою і з’їдають у першу шлюбну ніч. Прядиво від калача молода чіпляє молодому до пояса. В понеділок молодий зустрічає гостей з бородою за поясом, яка засвідчує його новий статус – одруженого чоловіка, господаря (зап. від Крупник Л.І.,
Перепеличчя, Немирівський
В селі Стіна Томашпільського району на Вінниччині
побігущих калачів сусідніх сіл тим, що до нього червоною стрічкою прив’язана кукла прядива. Калач з куклою
с.
р-н).
калач з куклою – це побігущий калач молодої, з яким просили на весілля. Він вирізняється серед схожих
З цим калачем молода в п’ятницю на світанку разом із старшою дружкою йде по барвінок для весільного віночка. На грядці барвінку вона спочатку кладе свій калач, потім стає на коліна, хреститься і просить божої допомоги. Спочатку дівчата рвуть лише той барвінок, що опинився у отворі калача, роблять з нього два пучечки і перев’язують їх червоними ниточками. Це дві «квіточки», з яких почнуть плести вінок. Потім на хустинку рвуть решту барвінку, а зверху кладуть ці дві «квіточки». Калач забирають з собою. Калачем із куклою мати благословляє дружок почати плести молодій вінок. З цим же калачем у суботу з самого ранку молода із старшою дружкою просить на весілля рід. В кожній хаті його кладуть на стіл, а потім забирають. Обійшовши всіх родичів, молода з калачем заходить до хати і передає його матері, а та вішає його під образами. Калач з куклою молоде подружжя зберігає в оселі на чільній стіні на кілочку протягом всього життя, як оберіг родинного щастя (зап. від Чорної З.З., с. Стіна, Томашпільський р-н). Під час експедиції у 2000-му році бабусі нам показували калачі з прядивом, які висять на кілочках під іконами по 20-30 років. Здебільшого це були калачі їхніх дітей, яким не знайшлося місця у міських квартирах і вони залишилися в батьківському домі. Традиція берегти весільний калач протягом всього життя – не поодинока. Вище ми згадували про зберігання парного калача молодого під іконами на рушнику, який стелили у церкві молодятам під ноги (див.3.2.5. Короваєва пара).
Хлiби до свят
207
лась покровителькою дівчат і жінок, помічницею в шлюбі, при пологах і в будь-яких жіночих та сімейних справах. Як відомо, Макошу і її відповідник Маланку прадавні українці зазвичай зображували з прядивом (мичкою) у руках. Символ богині родючості у вигляді калача з прядивом молода носила на поясі як оберіг. Його вішали на покуті, щоб забезпечити опіку Великої богині над молодим подружжям. Дружка з калачем молодої с. Стіна, Томашпільський р-н Калач молодої перед випічкою
i на пошану
Калач з прядивом у давні часи міг бути уособленням Богині родючості – Макоші, яка вважа
молодого
transfer loaf
калач при
якого
зі статусу цнотливого
у статус чоловіка, батька. На це вказує і сама назва калача – «перевідник».
такого
наділенні молодого плодючою чоловічою силою – при допомозі піднесення калача над головою нареченого і доторканням калачем
символічне
– при допомозі розривання калача. Калач перевідник зазвичай випікають у родині молодого. Проте зустрічаються випадки, коли для символічної дії «розбирання честі молодого» використовується калач, отриманий від старости молодої. У селі Левків Крижопільського району «перевідник молодого» виробляють разом з короваєм з коровайного тіста в будинку молодого, а випікають у печі найпершим. Цей калач має форму вужика або схожий на вісімку. Випікають перевідник прямо на черені печі. Протягом випікання його не можна пересувати з місця на місце, щоб молодий сім’ї тримався і на сторону не ходив. Після того, як перевідника витягнуть з печі, на його місце саджають коровай. (зап. від Хом’як М. М., с. Левків, Крижопільський р-н). Церемонія переведення молодого у стан чоловіка, готового до подружнього життя, у Левкові відбувається перед тим, як молодий вийде з хати просити на весілля молоду і її сім’ю. «Одна з коровайниць над головою жениха (а часом і об його голову) розламує перевідник на окремі частинки і дає молодому з’їсти шматочок, решту калача ділять між собою батьки молодого, коровайниці та старости» (зап. від Хом’як М. М., с. Левків, Крижопільський р-н). Обряд, за допомогою якого «розбирають честь молодого», в Ольгопільському уїзді описав
208 Хлiби до свят i на пошану
належить калачеві. Правда цей калач випікають родичі молодої і вручають молодому, коли він приходить за
ченою, щоб остаточно забрати її в оселю своїх батьків. «Наблизившись до будинку нареченої, двоє дружбів
до
– до
ля
І. Їжакевич «Зустріч зятя тещею», 1898 р.
Перевідник
Bridegroom’s
Перевідник молодого – це
допомозі
нареченого переводять
парубка
Обряд
переведення полягає у символічному
до голови, та
позбавлення цноти
у 1896 році Н. Дучинський. Тут також центральне місце
наре
відділяються від поїзда і швидко під’їжджають до порога хати. Старший дружба, тримаючи в руках калач, кричить: – День добрий! Кланявся сват
свата, сваха – до свахи, молодий
молодої! Оставайтеся здорові! Так повторюють тричі. Піс-
третього разу виходить із хати староста молодої і частує дружбів горілкою. Дружби віддають йому
калач і взамін отримують від нього другий. Дружби від’їжджають на вулицю і вручають молодому отриманий від старости калач. Прийнявши калач, молодий знімає шапку, повертається до сходу і тричі хреститься. Як тільки він третій раз перехреститься, натовп парубків накидається на калач і розриває його на шматки: це називається «розібрати честь (целомудріє) молодого» (Дучинский, 1896, с. 510). В описі Н.Дучинського не вказано, який вигляд має ольгопільський калач, при допомозі якого «розбирають честь молодого». У селі Левків Крижопільського району він має форму сигми або вісімки, цей знак пов’язаний з культом Велеса і символізує господаря, а також чоловічу плідну силу. Хлібець-пара
Small couple loaf Хлібець-пара – це пара весільних калачів з іменами нареченої і нареченого. Хлібець-пару печуть у молодої і вішають на килимі по обидва боки від ікони над тим місцем, де молодята сядуть на посад. Калач з іменем молодого висить над його головою, а з іменем молодої – над її. На другий день весілля ці калачі розрізають і ділять між гостями. Цей звичай побутував наприкінці ХХ століття в селі Мідяниця Іршавського району на Закарпатті (запис Сапіги
Хлiби до свят i на пошану 209
Голуби
Символ голуба і голубки, як закоханої пари, традиційно присутній в українському фольклорі і досить часто зустрічається серед весільної випічки. Ми вже згадували про «голуби», як назву головного великого весільного короваю (колача), який ділять між присутніми, це – колач молодят у с. Стіна Томашпільського району та коровай нареченої у Чечельнику (див. 3.2.5. символіка весільного короваю). Голубами обдаровують і неодружену молодь (див.3.2.8) Окремо спечений калач у вигляді пари голубів використовувався і як сакральна випічка для молодят. Зазвичай він лежав коло короваю і віддавався молодятам. «Голуби – то для молодих, коли роздають коровай, то молодим
В.П. с. Мідяниця, Іршавський р-н, Закарпатська обл.).
Doves
-
голубки, помазані
короваю, ці голуби нікому
голуби, які
дають, то тільки для молодих» (зап. від Шевчук В.С. с. Рогізка, Чечельницький р-н.). У селах Ямпільського району на Вінниччині (Велика Кісниця, Придністрянське, Цекинівка, Довжок, Підлісівка, Клембівка) голубами
щоб вони їх з’їли. Це роблять для того, щоб молоді жили в парі і в любові, як голубки і щоб життя у них було солодке, як мед» (зап. від Барладян М. Й., с. Велика Кісниця). У селі Клембівка під час випікання таких голубків, нанашка в одному з них запікає монетку: «Потом нанашка дає дві запечені голубки з тіста. В одній із них сховані гроші, от кому вони дістануться, той і буде головою сім’ї» (зап. від Безверхньої К.М., с. Клембівка, Ямпільський р-н). 3.2.8. Весільна випічка для неодруженої молоді Wedding baking items for singles
210 Хлiби до свят i на пошану
лодят частувала нанашка. «На другий день, як молодята прокинуться, нанашка допомагає їм вмитися,
розбирає такі гілки. «Дружки і бояри змагалися, хто
«сосни» з короваю» (Щербань
Проте, у багатьох селах збереглася традиція частувати та обдаровувати неодружену молодь спеціальною випічкою із квасного солодкого тіста, такого, як на коровай. Це – калачі, шишки, жевни, голуби. Здебільшого їх випікали в будинку нареченої, оскільки там зазвичай відбувався обряд покривання. Після покри-
дають
лежали коло
не
мо-
зли
ває воду на руки і дає два
медом,
У неділю (суботу, якщо головними днем весілля є субота) неодружену молодь можуть одаровувати шматочками короваю разом з одруженими гостями, або ж одаровувати на прощання спеціальною випічкою. У тих районах, де коровай прикрашений вставленими сторч гілочками з випічкою, перед розрізанням короваю неодружена молодь
більше вхопить
О., 2011).
молода перетанцьовувала з незаміжніми дівчатами, приміряючи їм шлюбний вінок з фатою (у давнину замість фати були стрічки), після чого дякувала подружкам за товариство та виконання весільних обов’язків і роздавала їм дарунки – свої стрічки та спеціально випечене печиво. Після чого випроводжала старшу дружку, а разом з нею і всіх подружок за ворота та цілувалася з кожною на прощання. Неодружена молодь покидала весілля, а молодий забирав молоду до себе, де гулянка продовжувалася і наступними днями, але вже в середовищі одружених людей. Парні калачі, голуби, подвійняки
Paired plaited loaves, doves, twin loaves Випічка для неодруженої молоді, яку їм роздавали на весіллі, як правило, символізувала пару, що повинно було посприяти пошуку власної пари і швидкому одруженню. Зазвичай це були калачі, які спліталися із двох попліток або мали виліплену з тіста прикрасу у вигляді двох пташечок, двох шишок, двох квіточок, тощо. Так, наприклад, в Оратівському районі на Вінниччині дружкам, дружбам, світилкам і боярам роздають парні калачі. Це – невелика за розміром випічка, яка має вигляд двох косичок, що лежать поруч і тісно обвиті обручем. Їх роздають молоді замість короваю або разом з короваєм (зап. від Гудзенко Л. І., с. Балабанівка, Оратівський р-н). У Томашполі неодружену молодь пригощали голубами, які випікали з того самого тіста, що і коровай. «Голуби пекли разом із короваєм у четвер. Їх випікають лише в молодої. Спочатку пекли коровай, а потім і голубки. Це два однакових і з’єднаних голуби, тільки голубці чіпляли вінок, а очі робили з чорного перцю. А на весілля їх перев’язували червоною стрічкою і ставили на стіл перед молодими. Їх ділять вкінці весілля і шматочками роздають дружкам і дружбам»(зап. від Панько А.Б. смт Томашпіль). У селах Хмільницького району неодружену молодь обдаровують шишками, але на відміну від шишок дівич-вечора, вони також мають ознаку парності. Для виготовлення такої
Хлiби до свят i на пошану 211
вання
вгору і скручують, але не з одного боку, а з обох кінців. Така випічка складається із двох завитків (двох шишок) з’єднаних між собою. У селі Стіна Томашпільського району дружок обдаровують «подвійниками», такими самими, якими і просили на весілля. Кожній дружці, світилці, дружбам печеться по два калачі «подвійники». Один дається
шишки розкачують смужку тіста у вигляді стрічки, надсікають з одного боку ножем, ставлять посіченою стороною
вдома під час запрошення на весілля, другий калач кожен отримує на весіллі в неділю в хаті своїх родичів: дружки у молодої, а світилки – у молодого. В неділю увечері, перед приходом нареченого, молода сідає з дружками за стіл вечеряти. На закінчення трапези мати роздає дівчатам калачі подвійники. Кожна дружка зав’язує на носову хустинку два калачі. Один калач вона отримала під час запрошення на весілля, його вона принесла з собою, другий – отримала щойно. Після чого дружки виходять у двір, взявшись за руки і піднявши їх вгору, в руках у кожної – по два калачі. Музики грають прощальний танок, а дружки танцюють із калачами. Дружки, танцюючи і тримаючись за руки, виходять за ворота. На вулиці молода прощається з кожною дружкою, дякує їй за послуги і тричі цілується (Одвічна Русава, 2003, с. 105). Так молода прощається з дружками і зі своїм дівуванням. Ця обрядова дія є дуже красивою. Дещо пізніше, після приведення
Чернівецькому. Жевни виготовляють з того ж тіста, що і коровай, а пектися укладають попарно, притискаючи одну до одної боками, щоб підчас випічки пара міцно зліпилася докупи. «Через те, що жевни призначаються для дружок і бояр, кількість їх повинна бути парною, їх навіть випікають попарно зліплені між собою, щоб кожен парубок чи дівчина знайшли собі пару, поженилися, жевни, щоб женилися» (зап. від Білецької Т.Ф., с. Клембівка Ямпільський р-н.). Для виготовлення жевн роблять круглі палянички, які оперізують джгутиком і прикрашають
212 Хлiби до свят i на пошану
нареченої у свою оселю, молодий прощається зі своїми боярами і світилками, при цьому їм також дають до пари ще по одному калачеві подвійнику Жевни (жевники) Zhevnys Жевнами або жевниками називають калачі, декоровані ліпниною з тіста і прикрашені зверху калиною та барвінком, які ділять між неодруженими гостями на весіллі. Побутують у південних районах Вінниччини, найбільше поширені у Ямпільському районі,
ються в Бершадському,
фігурками з того ж тіста. Семантика прикрас жевни схожа до коровайної. Спочатку на поверхні жевни із джгутика викладають хрестоподібну фігуру, більше схожу до покладених навхрест двох вісімок. Потім по центру (на перетині вісімок) кладуть шишку (ружу). Іноді шишок може бути чотири, а по центру розташовуватися пташечка або пара пташок. Коли молоді сідають за стіл після шлюбної церемонії, перед ними, поруч з короваєм, кладуть жевни зліплені попарно і прикрашені, як і коровай, барвінком і калиною. Їх кількість буває різною, здебільшого чотири – шість пар. В деяких селах жевни попарно кладуть на кожному столі, за яким сидить неодружена молодь.
зустріча-
ліпними
У селі Клембівка Ямпільського району жевни лежать на столі перед молодими поряд із короваєм, їх крають на скибочки і роздають неодруженій молоді замість короваю наприкінці весілля перед випроводжанням дружки та неодруженої молоді (зап. від Білецької Т.Ф., с. Клембівка). У селі Михайлівка того ж району жевни розкладають попарно на кожному столі, і молодь розриває їх на частинки та поїдає вже за першим застіллям. «Як тільки молоду з молодим завели за стіл і всіх гостей запросили пригощатися, неодружена молодь перш за все хапає жевни, рве їх на шматочки і їсть. Парубки і дівчата починають своє частування на весіллі зі шматочка жевни, бо вірять що це сприяє щасливому одруженню. Тому, щоб дістати шматочок жевни, потрібно діяти швидко і спритно, а то всю розхапають і нічого не лишиться. Іноді до ділення жевни долучаються навіть одружені, щоб принести шматочок своїм неодруженим дітям, які з якихось причин не прийшли на весілля» (зап. від Гринчик М.Л., с. Михайлівка, Ямпільського р-ну). Жевни використовують і у весільних обрядових діях. Так наприклад з жевнами у руках батьки зустрічають молодят після розпису або після вінчання. У селах Біла та Гальжбіївка Ямпільського району існує звичай, згідно якого перед виходом молодої до розпису мати дає їй у руки жевни, густо прикрашені зеленим барвінком. Вона виходить з ними на дорогу в оточенні дівчат і жінок. Вийшовши за ворота, молода зупиняється і високо піднімає калач над головою, а дружки і свашки ламають собі по шматочку. Дівчата вірять, що скуштувавши шматочок жевни молодої, вони знайдуть своє щастя і швидко вийдуть заміж. «Жевни для нареченої випікають лише у молодої і то за умови, що вона виходить заміж перший раз. Прикрашені барвінком, що залишився від вінка, і калиною, жевни також роздаються гостям, але не почастуватися, а дівчатам, які хотять вийти заміж» (зап. від Безверхньої К.М., с. Клембівка, Ямпільський р-н). Іноді і заміжні жінки ламають калач для своїх дочок. Молода мусить дуже тісно тримати калач в руках, щоб не видерли весь, щоб і собі залишити часточку щастя. Цей шматочок вона повинна з’їсти тут же на дорозі до розпису. Людмила Перепелиця з села Гальжбіївка Ямпільського району, згадуючи своє весілля, розповідає, що у неї залишився лише той шматочок калача, що був у долонях, але і ним довелося ділитися. Підійшла одна жінка, якій не дісталося ні крихти і почала дуже просити, хоч малесенький шматочок, щоб передати своїй дочці у пологовий
буде
шлюб буде
до-
-
уникнути
Хлiби до свят i на пошану 213
будинок. Жінка щиро вірила, що шматочок жевни молодої допоможе її дочці легко народити первістка (зап. від Перепелиці Л. О., с. Гальжбіївка, Ямпільський р-н). У селі Качківка Ямпільського району молода до розпису (вінчання) також виходить з подвір’я з жевною, густо прикрашеною барвінком та калиною, і віддає її правою рукою у праву
руку першій дитині, яка зустрінеться на її шляху. В народі вірять, якщо жевну віддати хлопчику, у молодих першим народиться синочок,
вдалим,
бре
вестись господарство. Вірять, що родинне щастя може не скластися, якщо мо
лодята першими по дорозі до шлюбу зустрінуть стару і немічну людину. Щоб
неприємностей, хтось із хлопчиків сусідів або родичів спеціально очікував молодят прямо за воротами, йому і віддавала молода свою жевну (зап. від Олешко Т., Осовської М., с. Качківка, Ямпільський р-н). Ламають жевну, с. Гальжбіївка, Ямпільський район, Вінницька область
Калачі старшої дружки і старшої світилки Plaited loaves for the best friend’s and chief candle-holding girl (svitylka) У Гайсинському районі на Вінниччині (села Дмитренки і Новоселівка) збереглась традиція пекти на весілля калачі (пару) для старшої дружки і старшої світилки. Два калачі старшої дружки (у молодої) і старшої світилки (у молодого) печуться разом з весільним короваєм, з того ж самого тіста. Вони мають круглу форму з невеличкою діркою посередині. Кожен калач ліплять з попліток, а посередині залишають невеликий отвір, щоб вставляти свічку. Коли молодий приходить до молодої і забирає її на урочисту церемонію реєстрації акту цивільного стану, мати молодої дає старшій дружці два калачі, зав’язані у білій хустині, а також дві свічки, кожна з яких прикрашена барвінком і квітами з воску. Старша дружка носить калачі і свічки всюди за молодою. Коли молодята після урочистої церемонії приходять на обід до молодого, старша дружка кладе на столі біля весільного короваю навпроти молодої два калачі, впихає у них свічки і запалює їх. З другого боку весільного короваю, навпроти молодого свої калачі кладе старша світилка, вона також впихає в них дві свічки і запалює. Свічки горять недовго, після чого їх гасять. Після обіду у молодого, молода разом з дружками повертається додому. Старша дружка забирає зі столу свої калачі разом із свічками. Коли молодий разом зі своїми гостями йде до молодої, світилка також несе за ним два калачі у хустині і дві свічки. Коли молодят садять на посад у будинку молодої, старша дружка разом із старшою світилкою поряд з короваєм кладуть свої калачі і запалюють свої свічки. Свічки горять недовго, їх гасять і втретє запалюють, коли сідають за стіл перед покриванням молодих. Цього разу дружки всіляко заважають світилці запалити свої свічки, щоб продовжити нареченій дівування.
214 Хлiби до свят i на пошану
Тільки світилка починає запалювати свічку, дружки її задмухують, але зрештою і їй дозволяють за
палити свої свічки. Після покривання наречена прощається з дружками, дякує старшій дружці за вірну службу і віддає їй обидва калачі, попередньо витягнувши з них свічки. Світилка отримує свої калачі аж у молодого, коли наречену приведуть у дім свекрухи. Свічки молодята
-
зберігають у себе (зап. віл Пелюшко Т.С. с. Новоселівка; Колос В.І. с. Дмитренки, Гайсинський р-н). У селі Михайлівка Тульчинського району калач світилки є складовою частиною весільного атрибуту, що носить назву «шабля». Цей калач випікають коровайниці молодого, разом із короваєм, але тісто замішують трішки густіше, щоб не розламався. З дерева роблять невеликий хрест, нижня частина якого є довшою за верхню та бокові сторони. На хрест накладають калач таким чином, щоб вершина хреста пройшла через отвір калача, а сам калач зачепився за бічні сторони хреста і утворював коло по його центру. До вертикальної осі хреста у верхній частині прикріплюють свічку і квіти (зимою засушені, влітку живі), а нижню підв’язують хусткою. Калач та квіти повністю прикривають верхню частину хреста, тому у отворі видно лише свічку. Коли поїзд молодого приходить увечері по молоду, то поряд з молодим іде світилка із шаблею. Родичі від молодої підв’язують шаблю своєю хусткою і прикріплюють до неї свою свічку. Коли молодята сидять за столом, шабля стоїть на столі у глечику чи якомусь іншому високому посуді. Коли молодята повертаються додому молодого, світилка несе коло них шаблю. Потім забирає шаблю разом із калачем та хусткою собі, а свічки залишає молодятам (зап. від Чагур Г.О., с. Михайлівка, Тульчинський р-н). Подібна шабля існує і в інших регіонах України, але там здебільшого використовується не калач, а звичайний хліб (див. 3.2.12 Використання звичайного хліба у весільних обрядах ).
Дружбівські калачі
Best friends' loaves
Спеціальні калачі для дружбів печуть у південно-західних районах Поділля. Дружбами у даному регіоні називають всіх неодружених хлопців, які присутні на весіллі як з боку молодої, так і зі сторони молодого. Переважна більшість таких дружбів є друзями молодого, у інших регіонах України їх зазвичай називають «боярами». Дружбівські калачі випікають
Хлiби до свят
на пошану 215
i
у родині молодого. З ними рід молодого йде по молоду. Попереду процесії дружби всю дорогу танцюють з дружбівськими калачами, прикрашеними барвінком, живими квітами, які міцно прив’язані до калача червоною стрічкою. Дружбівський калач розривали на весіллі, у танці, після того, як викупили молоду чи місце біля молодої. Казали, що хто урве шматок дружбівського калача, той швидко одружиться або вийде заміж. Шабля, с. Михайлівка, Тульчинський район
У селі Клембівка Ямпільського району на Вінниччині дружбівські калачі також випікають у родині молодого. Це чотири калачі, які випікають для чотирьох дружбів, спеціально обраних на весіллі – спритних неодружених парубків шлюбного віку. «Дружбів на весіллі обирають самі молоді, не керуючись ніякими критеріями. Дружбівські калачі печуть у четвер, щоб до неділі вони трохи затверділи і з ними було зручно танцювати, щоб не розламалися під час жвавого танку. Дружбівські калачі уквітчують барвінком і квітами. Після того, як з молодої зняли фату і покрили її хусткою, дружби танцюють з калачами, так вони поділяють радість молодих. Після чого калачі ламають і пригощають ними неодружену молодь» (зап. від Безверхньої К. М., с. Клембівка, Ямпільський р-н). Дівування(дівоцтво)
Girlhood «Дівування» або «дівоцтво» – загальна назва весільної випічки, призначеної для незаміжніх дівчат, яку готують у будинку молодої. Ця випічка буває різного вигляду і роздається незаміжнім дівчатам у різний час. У розділі 3.2.3 «Калачі дівич-вечора» ми згадували про дівування, яке незаміжні дівчата отримують від молодої у переддень весілля на дівич-вечорі. Проте у більшості сіл дівування роздають дівчатам не в суботу на головиці, а в неділю, яка була головним днем у традиційному українському весіллі. «Дівоцтво з голубами роздавали дружкам на весіллі у неділю. Після того, як з молодої знімали вінок і покривали хусткою, молода відламувала гілку з печеним голубком і давала кожній дружці, так прощалася з дівоцтвом» (зап. від Рябчук Н.М., с. Суворовське, Тульчинський р-н). Іноді шматочки «дівування» молода роздає своїм незаміжнім подругам під час окремого застілля, яке для дівчат влаштовують перед приходом молодого. В деяких селах молода ділила калач дівування між дружками за воротами
216 Хлiби до свят i на пошану
обійстя, випроводжаючи їх. «Після того, як покриють молоду, вона танцює з кожною зі своїх дружок, одягаючи їм на голову свій віночок. Після цього танцю вона проводжає своїх дружок до воріт і там між ними ділить своє «дівування» – хліб, схожий до короваю, але меншого розміру» (зап. від Змерзлої В.Г. с. Ситківці, Немирівський р-н). Щодо зовнішнього вигляду «дівування», то у центральних районах України воно схоже до невеликого за розміром круглого короваю (калача), прикрашеного символічною дівочою косою по колу та ліпни-
фігурками з тіста у вигляді квітів і птахів по всій площині. «Дівування» випікають у будинку молодої разом із короваєм, воно схоже до весільного короваю, лише прикрас значно менше і вони не так густо покривають основу. Посередині знаходиться ружа або пара голубів, а ще квіти і ягідки на листі. По кругу «дівування» обкладають обручиком у вигляді дівочої коси. А після того, як вийняли з печі, його прикрашають калиною і зеленим барвінком» (зап. від Замерзлої В.Г., с. Ситківці, Немирівський
гілочки плодових дерев із запеченими на них смужками тіста. У західних і південно-західних районах «дівування» має вигляд невеликого короваю або калача, в який такі гілочки впихають сторч. На виставках обрядових хлібів у Вінниці нам доводилося бачити і «дівування» у вигляді калача із пташечками (голубками), які «підносяться» над ним, прикріплені при допомозі прутиків. Отже, під час традиційного українського весілля була спеціальна випічка і для неодруженої молоді. Зазвичай для дівчат її готували у нареченої, а для парубків – у нареченого. Проте могли бути і калачі, жевни, голуби…, якими пригощали неодружену молодь, незалежно від статі.
Хлiби до свят i на пошану 217
У південних регіонах України
3.2.9.
калачі
одружених гостей Wedding plaited loaves for married guests Весільні гуски для коровайниць Wedding geese for korovay bakers Весільні гуски – це калачі з тіста, що залишилося після виготовлення короваю, зроблені у вигляді пташечок (гусок). Гуски коровайниці роблять для себе і після випікання забирають їх додому дітям. Це плата коровайницям за виготовлення короваю. Кожна коровайниця намагається свою гусочку зробити неповторною, щоб потім упізнати її серед інших і продемонструвати власну майстерність. Коровайниці прикрашають гуски ліпниною з тіста у формі квітів, віночків, ґердан, намиста тощо, після чого чи не кожну таку гуску можна вважати витвором кулінарного мистецтва, який ідентифікує свого автора. Вироблення гусок супроводжують жартівливі пісні: Коровайниці – пави, Ви тісто покрали
ми
р-н).
«дівоцтво» (дівування) – це окремі
Весільні
для
Та в пазухи поховали. А як стало в хаті тісно, Посходило в пазухах тісто. Коровайниці – голубочки, Повиймайте ті шматочки Та ліпіть з них гусочки, Щоб всім гусочок стало, Щоб кожній дісталось (зап. від Зеленько Н.Г. с. Хижинці, Вінницький район). У тих селах, де немає підпалка, коровайниці роблять ще й гуску на пробу, щоб дізнатися, чи смачним буде коровай. Після випічки цю гуску розламають і розділять між всіма присутніми на коровайному обряді, щоб, скуштувавши шматочок, наперед оцінити, яким коровай буде на смак. Калачі для нанашок Plaited loaves for usher ladies У розділі 3.2.3 «Калачі дівич-вечора» ми розповідали про вінчальних нанашок і калач (коровай), що випікає нанашка для прийому молодят. Проте на весіллі не лише нанашка пече калач (коровай) для своїх юнів. Родина молодого випікає два калачі для нанашка, а родина молодої – колач для нанашки. Калачі для нанашка за розміром і формою схожі до калачів старостів. З ними молодий йде до нанашок у суботу просити на весілля. З цими ж калачами нанашко у суботу приходить до молодого і потім разом з молодим йде до молодої. Нанашко несе два калачі, а нанашка – дві свічки, прикрашені барвінком, васильком,
218 Хлiби до свят i на пошану
штучними або живими квітами і обгорнуті вишитими хустинками. З цими ж калачами нанашки супроводжують молодят під час урочистих церемоній розпису та вінчання. «Під час розпису, поряд з молодими стоять нанашки з колачами та свічками, які вони згодом мають поставити перед молодими на столі під час застілля. Колачі підв’язані двома
– синьою і рожевою, в
казали, що це на сина та доньку»
Безверхньої К.М.,
Ямпільський
перев’язували
та
бавнами –
вкупі до Нанашка зі свічками, нанашко з калачами,
Клембівка Ямпільського
стрічками
народі
(зап. від
с. Клембівка,
р-н). «Весільні калачі
синіми
червоними
«би
с.
району
смерті»» (Маковій, 1996, с. 130). Поєднання червоного (рожевого) і синього кольорів могло символізувати поєднання чоловічої (вогняної) та жіночої (водяної) сутності задля створення нової родини. По закінченню весілля нанашко зазвичай забирає ці колачі собі. Проте в деяких місцевостях їх крають і роздають гостям разом з калачем нанашки, а в деяких зберігають протягом року. «Калачі, які ніс нанашко, не різали на весіллі, їх нанашки забирали додому. Зберігали їх вдома у себе, до першої річниці молодят. Коли перша річниця молодят, молодята кликали до себе. Нанашки брали калачі і разом з молодятами частували ними, також з медом» (зап. від Олейник О., м. Ямпіль). Калач нанашки є найбільшим і найкрасивішим серед всієї весільної випічки, що печеться у нареченої. Родина молодої дарує його нанашці у себе вдома, коли родичі молодого разом з нанашками приходять по молоду. За розміром калач нанашки буває більше метра в діаметрі. За оздобленням він не поступається українським весільним короваям і займає у регіонах свого поширення центральне місце серед всієї весільної випічки. В селі Стіна Томашпільського району основу калача для нанашки роблять двоярусною. Нижній ярус складає подвійник, другий ярус – переплетіння з чотирьох качалочок (двох джгутів). У переплетіння між качалочками впихають зроблені з тіста ліпні прикраси – «ружі», «яблуневий цвіт», «кривульки», «вушка», які фактично являють
Хлiби до
219
короваю з діркою посередині (Творун С. ,
с. 114). У смт Піщанці і навколишніх селах в коровай для нанашки впихають гілочки, обмотані кольоровим папером або блискучою фольгою, прикрашені паперовими квітами і стрічками (зап. від Сідлецької Л. Г., смт Піщанка). Зазвичай дарують нанашці калач у будинку молодої в неділю, а крають його в понеділок у будинку молодого, коли туди прийдуть на гостину і родичі молодої. Смакують калач нанашки Калач для нанашки. с. Стіна, Томашпільський район
свят i на пошану
собою третій ярус. Цей калач схожий до величезного круглого
2001,
медом, щоб життя у молодят було солодким. Хліб для поважних гостей свого роду – калачі, коровайці, подарунок Loaves for respected guests of the kin: plaited loaves, small loaves, a gift Найповажніших гостей свого роду батьки молодят одаровують не лише шматочком короваю, але і спеціально печеним для цієї нагоди хлібом. Такими гостями як правило, є старости, хрещені батьки, близькі родичі, що допомагали в організації весілля. Старостою (у нареченої – дружком) називають головного розпорядника на весіллі, старостихою або головною свахою – його дружину. Старостою (дружком), старостихою (головною свахою) обирають близьких родичів, іноді
ще напередодні сватання, адже саме вони відіграють головну роль у цьому передвесільному обряді. Свахи (старостихи) відіграють головну роль в обрядах, пов’язаних з переходом нареченої в статус заміжньої жінки, вони покривають молодят. В. Мицик етимологію слова «сваха» пов’язує зі словами сварга, Свах (верхнє небо за «Рігведою») і вказує на те, що «українське весілля належить до прадавніх культів, котрими опікувалися Боги найвищих
220 Хлiби до свят i на пошану
зів чи добрих сусідів, які гарно живуть у першому шлюбі, чиї родини можуть бути прикла
дом для молодят. Старости розпоряджаються за столами, керують обрядовими діями, у них просять бла
гословення. Старости молодого обираються
космічних просторів, а кожна наша сваха є небесною постаттю» (Мицик, 2005, с. 23). В південно-західних регіонах України існує звичай обдаровувати старостів величезними калачами або цілими спеціально спеченими короваями. Для подружньої пари – старости і старостихи (свахи), печуть один, а іноді і пару короваїв. В одних селах їх називають
з
дру-
-
-
«калачами для старостів», в інших –«коровайцями» або «подарунком», бо дарують разом із подарунками. «Колачі для старостів випікають у четвер, чотири колачі для двох старостів, які ходили з молодим свататись до нареченої. Вони є і головними
старостами на весіллі. Колачі для старостів – без особливих прикрас, але великі, круглі, сплетені удев’ятеро» (зап. від Безверхньої К.М., с. Клембівка, Ямпільський р-н). А от у селі Михайлівка Тульчинського району старостів обдаровують великим калачем, випеченим у вигляді зліпленої докупи пари гусей. «Гуска» – наче молода у віночку, а «гусак» – наче молодий із квіткою. Коли поїзд молодого приходить по молоду, то першим до хати заходить староста із калачем «гусьми» у руках, вклоняється, цілує калач і кладе його на столі коло короваю молодої. Староста молодої (дружко) бере зі столу «гусей» молодої, цілує хліб і віддає старості молодого – відбувається обмін «гусьми». Староста молодого вклоняється,
його старості молодої, той кладе «гусей»
столі. Потім бере зі
калач молодого, вклоняється, цілує хліб і повертає його старості молодого. Той виходить у двір до родичів. Втретє староста молодого заходить до хати молодої зі своїми «гусьми» і з молодим, світилкою, боярином, а за ними йде весь рід із дарами для молодої та її родини. Зайшовши до хати, старости втретє обмінюються «гусьми» і кладуть їх коло короваю. По закінченню весілля, коли старости йдуть додому, то забирають «гусей» собі. Староста молодого забирає калач, спечений родичами молодої, а староста молодої (дружко) – «гусей» принесених родом молодого (зап. від Чагур
Хлiби до свят
на
221
лує калач і йде з ним у двір до свого
«гусей» молодої, а потім знову повертається
осе
лі
і
Г. О., с. Михайлівка, Тульчинський р-н). Спеціальними калачами одаровують і хрещених батьків. До таких калачів також додають подарунки, хрещеній мамі разом з калачами дарують хустку, а хрещеному татові – рушник або сорочку. Шишки Cones Шишки є найбільш розповсюдженим весільним печивом, яке поширене по всій Україні. Ними запрошують на весілля, роздають неодруженій молоді на дівич-вечір і обдаровують в головний весільний день – неділю. Це найменша за розміром випічка з коровайного Калач з хустиною для хрещеної мами
i
пошану
ці-
роду. Показує
до
-
молодої, цілує хліб
повертає
на
столу
свят i на
(або такого, як на коровай) тіста, яку випікають у найбільшій кількості. Зазвичай шишками пригощають дітей і «запорожців», людей, які прийшли подивитися на весілля і не беруть участі у застіллях (знаходяться за порогом оселі). Староста або «дядько Йосип» протягом весілля кілька разів виходили на вулицю і наливали з сулії бажаючим випити чарку, а сваха з кухаркою давали чим закусити – підносили на тарелі порційні шматочки хліба з копчениною чи соліннями, а дітям і жінкам роздавали солодкі шишки: Ой маю я маю Шишки з короваю, Шишечки та квіти Обділити діти. Так приспівує головна коровайниця, частуючи малечу шишками прямо з фартуха (зап. від Лободи Є.С., с. Лозова, Чернівецький р-н, Вінницька обл.). Про традиційну технологію виготовлення шишки йшлося у розділі 3.2.3. «Шишки до коси» і 3.2.8. «Парні калачі…». Проте на виставці обрядових хлібів, що проходила у Вінниці у 2016 році, ми побачили випічку у формі хрестика сварги, яку пекарка Мельник Наталія Володимирівна з с. Городок Іллінецького району назвала весільною шишкою. За її словами, саме такі шишки роздають на весілля разом з короваєм у селах Городок Іллінецького району та Чечелівка – Гайсинського, звідки родом її свекруха Мельник (дівоче прізвище Борічевська) Раїса Григорівна, (1942 р.н.). Посилаючись
222
пошану
твердження свекрухи, Мельник Н.В. уточнює: «На весіллі разом із короваєм гостей обдаровували і шишками у формі сварги. Цим молоді бажали своїм гостям родинного щастя, бо вірили, що побажання повернуться до них сторицею. Ця традиція зрідка зустрічається і в наші дні» (зап. від Мельник Р.Г., с. Чечелівка, Гайсинський район). 3.2.10. Весільне печиво для тестя, тещі і родини молодої Wedding cookies for parents-in-law and bride’s family Дуже цікавою і наповненою фантазією є випічка, з якою родичі молодого приходять в будинок сватів по молоду. Це дійство є кульмінацією весілля, тому і дарам молодого приділяється неабияка увага. Хлібним подарунком від роду молодого для роду молодої можуть бути паровий коровай, калачі, гуски, качки, пірники, випічка у вигляді домаш-
Хлiби до
на
ніх тварин та знарядь праці. «Один дружба несе коровай, обгорнутий червоним поясом, а свахи несуть калачі і «гуски» – так описує процесію, що йде за молодою в Ольгополі, Н. Дучинський (Дучинский, 1896, с. 510). По приході рід молодої одаровували шматочками короваю і «гусками», якщо раптом «гусок» присутнім родичам молодої не вистачало, свашки починали співати: Вибачайте, сватове, Що нам гусок не стало: Їхали ми через поле, Через поле широке, Через море глибоке, Гуси пити схотіли, Тай на Дунай злетіли (Дучинский, 1896, с. 511). Символічними подарунками, які викликали особливий інтерес, були випечені з тіста домашні тварини і знаряддя праці. Тестю, наприклад, могли подарувати випечених з тіста борону, вола; тещі – корову, щітку для вичісування прядива; молодим людям – житніх коників; дітям – баранців, овечок; бабусям та дідусям – кіз і цапів; а кухарці –
Хлiби до свят
на пошану 223
i
Калач «борона» має зубці і схожий за своїм зображенням до справжньої борони, яка є головним хліборобським знаряддям. Борона не лише розпушує ґрунт, але і загортає насіння у землю, таким чином боронячи його і забезпечуючи проростання. У давнину ритуальне боронування використовували і в магічних діях, направлених на захист (оборону) поселення чи господарства (див.1.5. Плуг і борона). Борона і щітка як весільна обрядова випічка збереглися у селі Кобринове ТальнівКачки для сватів Борона для тестя
рогачі або коцюбу. Борона (курінь) для тестя Harrow for the father-in-law
ського району на Черкащині. У книзі В. Мицика вміщено красиві ілюстрації «Борони для батька» і «Щітки для матері» майстрині народної випічки Ялини Ратушняк (Мицик, 2005, с. 36). Для виготовлення борони розкачується овальний корж, поверхню якого густо закривають смужками тіста, чергуючи звичайні валики із валиками, поверхня яких має надрізи – зубчики. Смужки укладають на поверхні коржа паралельно одна до одної впоперек овалу, який потім оперізують валиком. З нього роблять і петлю, яка імітує місце, за яке чіпляється борона. Після випікання калач-борона має овальну форму з кострубатою, схожою на борону поверхнею. Дуже подібну випічку ми зустрічали і на обласних виставках у Вінниці, але вона називалась не «бороною», а «куренем для тестя». Відрізнявся «курінь» від «борони» тим, що мав усередині калача пляшку, яку після випічки «куреня» заповнювали хмільним напоєм. «Курені» на обласних виставках різних років були представлені у експозиціях Іллінецького, Гайсинського, Хмільницького районів. Схожість за зовнішнім виглядом, розмірами і призначенням «борони для батька» з Черкащини і «куреня для тестя» з Вінниччини наштовхнули на думку, що «курінь» може бути більш сучасною видозміною традиційного обрядового хліба – «борони», сакральне призначення якого – оберіг господарства – було втраченим, а натомість з’явилося нове розважальне – порадувати батька нареченої, поєднавши випивку і закуску в одному подарунку. На запитання, чому калач із пляшкою називають «куренем», інформатори відповідають, що це через спиртне, щоб тесть заховався у курені і там подальше від дружини
224 Хлiби
на пошану
до свят i
міг попиячити. Але під час весілля тесть нікуди не ховається, а пригощає всіх присутніх напоєм від сватів. «Щітка» (квітка) для тещі «Brush» (flower) for the mother-inlaw У давнину головним хатнім ремеслом українських жінок було виготовлення прядива і тканини для забезпечення полотняним одягом всієї родини. Щітка для вичісування прядива була як знаряддям праці, так і оберегом. При допомозі гострих металевих зубчиків, що є на щітці, жінка вичісувала з прядива все зайве, розправляла і вирівнювала волокна, роблячи їх придатними для сукання ниток і виготовлення тканини. Щітка для вичісування прядива уособлювала і головне призначення жінки – наводити лад у родині, терпеливо вичісуючи всі негаразди, розправляючи і пригладжуючи переплетіння прядива і родинних стосунків. Заготівка сировини для ткання полотна була і в обов’язках дівчат. Віддавши в іншу родину доньку-помічницю, жінка сама повинна була опікуватися заготівлею прядива, для цього їй і дарувався символічний калач – «щітка». Виготовлення випічки «щітка» для тещі схоже до виготовлення «борони» для тестя, лише форма коржа, на якому викладаються зубчики, не овальна, а кругла. Зубчики також викладаються при допомозі двох тоненьких валиків (один – з надрізами, а другий – гладенький), які закручуються один поряд з другим у вигляді спіралі. Виріб також оперізується валиком з тіста, з якого виготовляється і ручка до «щітки». В наш час щітка для тещі часто трансформується у квітку для тещі, яка дуже схожа до щітки, але замість
Хлiби до свят
на пошану 225
зубчиків на поверхні такого калача розташовані квіткові пелюстки. На цьому трансформація щітки не завершилась. На виставках обрядових хлібів, що проводилися у Вінниці, ми зустрічали і курінь для свахи, який відрізнявся від куреня для тестя тим, що замість пляшки в ньому були вміщені калинові грона. Житні коники для сватів Rye horses for matchmakers Курінь для тестя і квітка для тещі
i
Дуже цікавою весільною випічкою є житні коники, якими головна сваха (старостиха) молодого обдаровувала найближчих родичів молодої. «Коли молодий приїжджав по молоду, свашка зі сторони молодого ходила з торбою, частуючи родичів молодої калачами та житніми кониками. Коли житніх фігурок не було, над свашкою жартували: «Свашка неліпашка, коників не ліпила, а один зліпила, та й того злупила» (Щербань О., 2011) Весільних коників головна сваха пекла у себе вдома, зазвичай у п’ятницю. Тісто робила прісне з житнього борошна, замішувала круто, щоб фігурки після випічки гарно зберігали форму. Символічні хлібні фігурки домашніх тварин повинні були сприяти приплоду та поповненню господарства. Хлібних тварин гостям дарували в залежності від їх віку та статусу. Батькам молодої зазвичай діставалися віл та корова, найближчим родичам середнього і молодого віку, особливо парубкам – коники. Кіз дарували бабам, цапів – дідам, «оскільки волів та коней у них вже немає сили втримати». З житнього борошна ліпили не лише тваринок, а й знаряддя праці, наприклад, рогачі і кочергу для весільних кухарок. Житні фігурки свашка роздавала, приказуючи побажання (Щербань О., 2011). Така випічка мала глибоко символічне значення, носила магічні функції оберегу і сприймалась, як компенсація за втрату важливого працівника – доньки і її приданого, яке у вигляді худоби йшло разом з дочкою у чужу родину. Згідно з давніми віруваннями, не можна безоплатно віддавати в інше господарство тварини та рослини, щоб з ними не пішла сила родючості та плодючості. Їх можна лише продавати за реальну або символічну плату, обмінювати на хліб або віддати взамін своїх тварин, насіння чи садженців. Тому взамін тварин, що віддавалися в родину молодого як придане молодої, рід молодого залишав тестю та тещі своїх житніх волів, коників,
226
на пошану
Хлiби до свят i
корівку, овечок, козу з цапом. Хлібні фігурки могли сприйматися і як зачатки майбутньої живності, які забезпечать поповнення господарства, адже хліб в уявленнях українців забезпечував продовження життя, плодючість і відновлення. Згідно з давніми віруваннями навіть першу людину Бог зліпив з тіста (Булашев, 1992, с. 93). Пірники Feather-shaped breads Пірник (пєрник) – назва невеличкого за розміром весільного печива, що побутувало на житомирському Поліссі. Пірниками рід молодого обдаровував («обсилав») родичів молодої. «Почесний обов’язок нести «коробок» з пірниками, двома тарілками, двома чарками, «на-
стільниками» і горілкою покладався на свата. Обдаровування відбувалося так: маршалки наливали горілку в чарки, які ставили по одній на тарілку, сваха з боку молодого клала туди стільки пєрників, «скільки душ сім’ї рідні, яку обсилають» (Войтюк Л. , 2004. №6, с. 100).
Виготовляли пірники з солодкого прісного тіста з додаванням меду. Спочатку розкачували корж, нарізали з нього смуги, які потім розрізали на ромби. Пірники зверху посипали маком або прикрашали виліпленими з того ж таки тіста квіточкою або гілочкою
Подібне за виглядом печиво готують в Україні і на свято Маковія, яке присвячене богині родючості Макоші. Нині традиційні пірники поступилися місцем глазурованим пряникам з весільною символікою. Їх дарують як сватам, так і родичам. В наші дні роздавання випеченої з тіста птиці, худоби, печива, схожого до родючої ниви або знарядь праці, є цікавим розважальним елементом, який надає весіллю неповторного колориту і веселить публіку
Хлiби до свят
227
i на пошану
сприяти збереженню родючості в родині,
забирають молоду
дотепним виглядом окремих фігурок і смішними побажаннями, які висловлюються під час вручення таких гостинців. 3.2.11. Коровай до весільного обряду «обжинки» Adorned ceremonial loaf for the harvest ending «Обжинками» називають весільний обряд вшанування батьків нареченого або нареченої, які одружили останню дитину. Таке вшанування відбувалося в останній день весілля, в господі тих батьків, які одружили останню дитину. Після здійснення всіх весільних церемоній черга доходила
Зазвичай ці стільці застеляли кожухами, іноді – барвистим тканим килимком. З барвінку і квітів плели спеціальний великий вінок для «поважних молодят» – батька і неньки, «щоб ще довго квітнули і зеленіли, Глазуровані пряники з весільною символікою замінили традиційні пірники
(«сосонкою», «йолочкой»). Ромбовидне печиво з маком та рослинними знаками символізувало родючу ниву і було покликане
з якої
господиню і частку господарства.
і до батьків, які одружили всіх своїх дітей. Їх садили посеред кімнати на два стільці, які ставили поруч.
щоб мали довгий вік і здоров’я» (зап. від Коваль Г. Ф., с. Бохоники, Вінницький р-н). Вінок одягали батькам на шию, один на двох, наче пов’язували їх в одне ціле. В руки давали спеціально спечений «обжинковий коровай» і дужі чоловіки, іноді і жінки, гуртом тричі піднімали «молодят» (батьків) вгору разом зі стільцями – коронували. «Весільний обжинковий коровай зазвичай печеться круглим, за розміром він дещо менший від звичайного весільного короваю. Особливою відзнакою цього короваю є встромлені в його поверхню патички з пташечками. Пташечки випікають окремо з того ж коровайного тіста і вже після випікання і вистигання насаджують на патички і втикають у поверхню короваю. Ці пташечки на патичках батьки роздають своїм дітям і онукам після коронування, а коровай ділять між всіма гостями» (зап. від Ступак Л.П., с. Байківка, Калинівський р-н). В експозиції Гайсинського району, яка була представлена на виставці до Дня Незалежності у Вінниці у 2019 році, ми зафіксували два види таких весільних обжинкових короваїв: один – із пташечками, а другий – з колосками, які здіймаються над короваєм на тоненьких прутиках. Весільні обжинкові короваї з колосками і пташечками використовуються однаково. За словами організаторів експозиції, в одних селах печуть короваї з пташечками, а в інших – з колосками, які роздають своїм дітям і онукам на весільні обжинки. «Після коронування батьків їх діти разом з невістками, зятями, онуками ставали колом навколо них і під супровід музики танцювали по колу за рухом сонця, взявшись за руки. Батько тримав у руках коровай, а мати діставала з нього пташечку на патичку і давала в руки своїм дітям і кожному з їх родини, одаровуючи спочатку
228 Хлiби
пошану
родину найстаршого сина чи доньки, потім середнього, по-старшинству, а останніми одаровували моло
які
побралися. Діти та онуки вклонялися батькам і відходили, після чого батько краяв коровай, а мати роздавала його всім присутнім гостям» (зап. від Ступак Л.П., с. Байківка, Калинівського р-ну). У селі Рогізка Чечельницького району вшановують батьків, що одружили останніх дітей, по закінченню весілля аж у вівторок. «Молодій» (мамі) чіпляють вінок і вельон на голову, «молодому» (батькові) – букет до грудей або до картуза і влаштовують перепій. Для батьків печеться коровай, такий, як для молодих. Крає коровай старший син або зять і підносить гостям на тарілці з чаркою. Спочатку покликають рідних дітей та онуків, а потім і решту гостей. Покликають синів разом з невістками, дочок із зятями, поіменно
до свят i на
дят,
щойно
покликають і внучат, малим дають тільки коровай. Дорослі дарують гроші, а діти – щось смішне, іноді свої іграшки, щоб дід і баба розважалися. Малі дівчатка могли подарувати ляльку, щоб дідусь і бабуся мали здоров’я ще й правнуків няньчити (зап. від Шевчук В. С., с. Рогізка, Чечельницький р-н).
3.2.12. Використання звичайного хліба у весільних обрядах
The use of everyday bread in wedding ceremonies
В українському весіллі, окрім спеціальної обрядової випічки, широко застосовується і звичайний хліб. Перевага надається житньому хлібові, оскільки жито символізує життя, проте в наші дні на зерно, з якого випечений хліб, практично не звертають уваги. Як уже згадувалось вище, хлібом запрошували на весілля старосту, дружка, куховарку, старшу дружку, старшого боярина. У хліб впихають весільне гільце. Хлібом благословляють, з хлібом у руках молодята або старости (якщо у молодят є спеціальні калачі) очолюють весільний поїзд. З хлібом сіллю на рушнику зустрічають весільну процесію від сватів, з хлібом переймають молодят на дорозі, коли ті повертаються додому після урочистої реєстрації шлюбу або після вінчання. Особлива церемонія благословення хлібом відбувається перед тим, як молодий йтиме до молодої на дівич-вечір. В деяких селах благословляють двома, а іноді аж чотирма хлібами. Так, в селі Стіна Томашпільського району на Вінниччині благословення спільно здійснюють батьки і нанашки. Вони сідають перед столом на ослін, у кожного в руках хлібина з пучкою солі. Перед
Хлiби до свят
на пошану 229
i
ними на долівці стелять кожух вовною догори, на який молодий стає навколішки. Батько кладе хліб і сіль молодому на голову і промовляє традиційне звернення до старости: Пані старосто! Прошу благословення! Староста відповідає: Бог благословить! Другий раз! Бог благословить! Третій раз. Бог благословить! Присутні в хаті співають: А в перший раз, У добрий час, Благослови, Боже, Благослови Боже, і отець і мати
Свойого дитятка на село виряджати. Молодий вклоняється батькові і цілує хліб святий і батька в руку, а батько його – в голову. Благословення повторюється чотири рази, спочатку благословляє батько, потім – мама, потім – нанашко і нанашка, і кожен з них кладе на голову молодого хліб-сіль, просить благословення у старости. На село до молодої він іде з хлібом, яким його благословляла мати (зап. від Сідак Г. М., с. Стіна, Томашпільський р-н). Обряд благословіння хлібом перед церковним вінчанням описано в праці Н.Дучинського (Дучинский, 1896, с.508).
Досить поширеним в Україні є звичай – влаштовувати з хлібом перейми молодим, коли ті повертаються додому після вінчання або після розпису. Друзі, сусіди, близькі родичі (як правило чоловіки та хлопці) виносять покритий рушником ослін, на якому лежить буханка хліба з сіллю, і ставлять перед молодими на дорозі. Підійшовши до такої перейми, молоді цілують хліб, молодий платить гроші тому, хто влаштовує переймання, а хліб з рушником забирає собі. Останній раз переймання влаштовують рідні (брат, племінник) перед входом на подвір’я. З хлібом молодий іде по наречену в неділю. У селі Яланець Бершадського району, коли молодий збирається по молоду, мати кропить його і всіх, хто йтиме з молодим, свяченою водою. При цьому під пахвою вона тримає хлібину, яку потім дає молодому. Цей хліб молодий віддає першому чоловікові, якого зустріне по дорозі (зап. від Тісної О.Б., с. Яланець, Бершадський р-н). Тут роль хліба проступає
Світилка з «шаблею». Сцена з виставки «Печу, печу хлібчик» Музей І. Гончара, 2011 рік
Молодої
свічку від молодої
«спідушку» (нижня частина хлібини, розрізаної горизонтально) від круглої хлібини. Таким чином, «верхівка» молодого з’єднувалася зі «спідушкою» Молодої, утворюючи цілу хлібину. Все це знову підв’язували хусткою» (Щербань О. , 2011). Таке поєднання свічок і
230 Хлiби до
i на пошану
свят
Хліб є вагомою складовою весільного букету світилки, з
до
регіонах
називають
знаходиться
букету у Великій Павлівці. У старшої світилки в букет були ув’язані: свічка, дерев’яний хрест, меч – обереги весільного поїзда від нечистої сили. З круглої великої хлібини зрізали верх, прорізали в ньому отвір, вставляли туди букет і все це підв’язували хусткою, щоб не розпалося. Дружко із старшою світилкою заходили
як відкупної жертви.
яким молодий приходить
молодої. У деяких
букет старшої світилки
«шабля» (Київщина) або «міч» (Полтавщина). В основі такої композиції
хліб. Окрім нього, до такого букета входять: хустка, свічка, засушені або живі квіти – васильок, калина, обв’язана червоною стрічкою шабля або дерев’яний хрест. «Цікавий звичай формування світилчиного
в хату. В хаті до букету старшої світилки мати
додавала
та
хліба молодої та молодого було магічним ритуалом поєднання молодят у спільну родину. Схожою за призначенням та складовими є і «шабля» світилки у селі Михайлівка Тульчинського району, що на Вінниччині, про яку йшлося вище (див. п. 3.2.8.), але хлібною складовою подільської «шаблі» є калач, який висить на дерев’яному хресті. В той час як складовими «шаблі» з Київщини або «меча» з Полтавщини є звичайний хліб, вірніше половинки горизонтально розрізаних хлібів обох родів. Хліб використовується і під час обряду покривання. Молода тримає хліб у руках, коли їй знімають вінок і пов’язують хустку. У тих регіонах, де покривають обох молодят, обряд здійснюють сваха молодої і сваха молодого (старостиха) або нанашка з свахою. Під час здійснення цього обряду обидві свахи тримають під пахвою по буханцю хліба. Знявши з молодої вінок, а з молодого – картуз із квіткою, вони одягають їх собі на голови поверх хусток, а молодят покривають великою хусткою і тричі притуляють їх головами, після чого обмінюються хлібами та головними уборами (картузом і вінком), пригублюють із спільної чарки, що стоїть на тарілці, і цілуються. Після чого все повторюють тричі, тричі обмінюючись хлібами та головними уборами (зап. від фолк. кол. «Женчик», с. Білий Камінь, Чечельницький р-н, Вінницька обл.). У Чечельнику, супроводжуючи молодят у будинок молодого після закінчення весілля, всі старости несуть у руках по буханці хліба (Косаківський, 1992, с. 10).
При відсутності спеціальних калачів, наречена до свекрухи також йде з хлібом або з двома хлібинами. Ой не жалуй, матінко, за мною, Не беру я нічого з собою. Тільки беру двоє хлібів зо стола –Зоставайся, матінко,
Хлiби до свят
на пошану 231
i
здорова (Борисенко В., 2011, с. 18). Отже, звичайний хліб також дуже широко використовувався у весільній обрядовості як священна сакральна річ. *** Загалом весільна випічка – це пласт української народної культури, який ще добре зберіг регіональні етнографічні особливості, бодай у пам’яті людей старшого покоління. Подекуди в селах, віддалених від промислових центрів, вона ще побутує у традиційних формах. Зібрані нами свідчення про весільну випічку дуже різноманітні і різнопланові. Ми
зафіксували більше тридцяти найменувань весільної обрядової випічки, інформація записана здебільшого з уст людей старшого віку. Представлені на фотографіях експонати церемоніального хіба також в основному відтворені народними майстринями для тематичних виставок і фестивалів. Систематизувати даний матеріал було дуже складно, нам часто зустрічалася випічка з однаковою назвою, але різна за призначенням, іноді різнилася за часом використання і зовнішнім виглядом. Були і дуже близькі за виглядом і призначенням калачі, які по-різному називалися в різних селах. Це свідчить про давне коріння весільної обрядової хлібної випічки і регіональні взаємовпливи. Зі спрощенням весільного святково-обрядового дійства і скороченням його тривалості
днів
1-2 днів, а також із запровадженням спільного святкування родини молодої і
ресторанного типу, змінилося і призначення багатьох видів весільної випічки, час їх використання, а також скоротилася кількість видів церемоніального хліба. У більш давній період мало не кожна обрядова дія, у якій використовувався хліб або хлібна випічка, носила сакральний характер, санкціонувала поетапний процес створення нової родини – поєднання родів, поєднання молодого і молодої у спільну сім’ю, відлучення їх від молодіжних громад тощо. У нинішньому весіллі сакральні функції обрядів і обрядової випічки відходять на другий план, а більша увага приділяється художньо-естетичним та розважальним функціям. Для більшості сучасних весіль, колись обрядову сакральну випічку, замовляють у професійних пекарів або народних умільців, які вже не дотримуються обрядової та магічно-символічної сторони процедури їхнього виготовлення. На перше місце ставляться не моральна чистота і щасливе подружнє життя коровайниць у першому шлюбі, а професійні якості і майстерність. Виготовлена пекарями-кондитерами на замовлення весільна випічка є більш уніфікованою і барвистою. Короваї тяжіють до вираженої ярусності, оздоблені кольоровою ліпниною
232 Хлiби
на пошану
регіональну специфіку і
3.3. Хлібна випічка на похорон і до поминальних дат Bread for funeral ceremonies Спеціальний церемоніальний хліб широко використовується і в обрядовості та звичаєвості, пов’язаній з культом померлих родичів, поминальними днями та похороном небіжчика. На використанні хлібних виробів для щорічного вшанування предків під час поминальних днів і окремих свят ми зупинялися у розділі ІІ «Обрядові хліби до кален-
до свят i
з 4-5
до
молодого в одному приміщенні
і стрімко втрачають свою
автентичний колорит.
дарних свят», тому зараз основну увагу приділимо хлібним виробам, які використовуються під час церемоній, пов’язаних із похороном небіжчика та поминальними трапезами з нагоди 9-ти, 40- днів та 1-го року по смерті. Серед обрядового хліба, який використовують під час похорон та поминальних обрядів найбільш поширеними є калачі і помана, проте широко застосовується і звичайний хліб. Хліб завжди знаходиться поруч з покійним, лежить на столі, коли читають псалтир, в хліб або в зерно впихають свічку, яка горить поруч з покійним, хліб лежить на рушникові на вікові труни, коли покійника проводжають в останню путь, з хлібом приходять прощатися з покійним родичі і друзі. «З хлібом, зерном, борошном, пирогами родичі йшли провідувати покійника, щоб у хаті після смерті члена родини не було збитків (Українці: історико-етнографічна монографія у двох книгах , 1999. Кн.2, с. 135). На Чернігівщині, коли хтось помирав, на вікнах розкладали шматки свіжоспеченого хліба, його пару вважали стравою для душечки померлого. Такий хліб не краяли ножем, а лише ламали руками (Страхов, 1991, с. 44).
3.3.1. Калачі на похорон
Funeral plaited bread
Для церемонії відправлення людини в інший світ найбільше випікають калачів. Їх роблять з пшеничного борошна, тісто квасне (дріжджове). Такі калачі, як правило, невеликого розміру, круглі, закручені у спіраль або плетені втроє (складений колом джгутик оперізується одинарним валиком). Середина плетених калачів може бути закритою або мати отвір круглої форми. Калачі з отвором посередині переважають у Наддністрянщині та півдні Поділля. Похоронні калачі використовують не лише під час поминального обіду, їх також роздають людям безпосередньо перед початком похоронної процесії. «Перед тим, як покійника мають винести з хати, людям, які під час похорон виконують певні обов’язки, роздають калачі і в’яжуть до лівої руки рушники і хустини. Жінкам, які несуть віко, дають калач і перев’язують хустками. Тих, що несуть труну, перев’язують рушниками і дають калачі. До віночків з обох боків прив’язують невеличкі хустинки, які жінки пов’язують собі на руки, і кожній дається калач, музикантам також в’яжуться хустинки і даються калачі. На білий рушник прив’язується калач до дишла підводи, на якій повезуть покійника,
Хлiби до свят
на пошану 233
i
– рушник і калач цей для їздового. Калачі і рушники даються тим, хто має стелити дорогу,
чоловіка, який несе хрест, і хусткою – жінку, яка несе ікону, і їм також даються калачі» (зап. від Осипенко Є. П., с. Стіна, Томашпільський р-н, Вінницька обл.). Прохідні калачики Transfer plaited loaves В селах Ямпільського району на похорон печуть прохідні калачі. Їх ламають на шматочки і несуть в мисці або на рушникові під час похоронної процесії, роздають чужим людям по дорозі до цвинтаря, як відкуп за душу покійного. Отримавши шматочок калача,
рушником перев’язують
людина повинна побажати царство небесне покійному або помолитись за його душу і з’їсти частування (зап. від Стогул Г.В., с. Довжок, Ямпільський р-н). Подібні звичаї спостерігаємо і в селі Клембівка Ямпільського району: «Калачі, які ломлять при похороні, їх є дев’ять штук. Роздають перед тим, як мають виносити з хати покійника. Виходить людина з дев’ятьма колачами на рушникові та роздає кожному, хто є у дворі. Потім вона йде колоною і роздає по кусочку колача всім, хто приєднався до прощальної процесії. Решта колачів вже роздається на самому кладовищі. Такі самі за виглядом колачі роздають і на поминальному обіді» (зап. від Безверхньої К.М. с. Клембівка, Ямпільський р-н). Поминальні калачі Bread for the funeral meal Поминальними називають калачі, які роздають під час поминальних обідів на похорон, на дев’ятий, сороковий день і на рік після смерті людини. Поминальні обіди, як в день похорону так і в дні пам’яті (9 днів, 40 днів, рік), відбуваються за схожими традиціями. Опишемо детальніше поминальну трапезу та використання поминальних калачів на прикладі села Стіна Томашпільського району, запис було здійснено під час експедиції у 2000 році. На поминки перед заходом гостей ставлять в мисочках на столах коливо (кутю), кухлик з водою і калачі для кожного гостя. Як тільки люди заходять за стіл, одному з гостей дається калач із запаленою свічкою, решті роздаються свічки, які вони запалюють і впихають кожен у свій калач, що стоїть на столі. Запаливши свічки, стоячи всі моляться за упокій душі, після чого сідають і пробують колива (куті). В цей час подаються інші страви і напої. Під час поминального обіду свічки в калачах горять протягом всієї трапези. Якщо свічки тоненькі і можуть догоріти швидше, їх гасять після другої молитви, а перед виходом з-за столу запалюють знову. Із запаленими свічками, поманою (див. нижче) та калачами люди виходять аж за ворота «проводжають душу», свічки спеціально
234 Хлiби до свят i на пошану
що в Стіні на сороковини ритуал здійснюється двічі – після поминального обіду напередодні і на світанку на сороковий день. Перший раз – душу із калачиками, поманою та запаленими свічками проводжають всі гості, вдруге – з калачами і свічками – проводжають хатні родичі на світанку, обов’язково до схід сонця. «Душа покійного покидає
не гасять, вони мусять погаснути самі (зап. від Гунько Н.Х. та Чорної З.З., с. Стіна, Томашпільський р-н). Цікаво,
оселю на сороковий день. Оскільки душа ходить тільки в сутінках або вночі, то і покидає вона рідну домівку саме на світанку, на сороковий день, і хатні повинні її провести обов’язково» (зап. від Гідрович М.Х., с. Стіна, Томашпільський р-н). У селах Вінницького району (Писарівка, Хижинці, Сокиринці) на поминальному обіді в день похорону калачів кожному присутньому не дають. «Калачі із хустинками і свічками
роздають тільки на поминальних обідах – 9 днів, 40 днів, рік, а на похоронах не дають» (зап. від Берецької А.І. с. Хижинці).
3.3.2. Помана (поминник, пом) Soul reposing bread (pomana, pomynnyk, pom) Поманою називають хлібний виріб, який зазвичай разом з подарунком (рушником, хусткою) віддається
душі померлого стороннім
відноситься до храму. Назва «помана»
від слова «пом’янути», згадати. Так називають не лише головний ритуальний хліб на поминальних трапезах, але і будь-який інший подарунок чи допомогу, які роблять безкорисливо і безоплатно для чужих людей: «Поману робити – Господу годити, можна було почути між людьми. – Бо що кому за поману дав – те на небі собі відклав, те й будеш мати. Правда, додасться до того ще й те, що за душу твою дадуть… Помана називається ще й іншим словом – пом’яни. Я тобі роблю добру справу чи якийсь подарунок, а ти молитвою перед Господом мене чи того, за кого справуюся, пом’яни. Скільки пом’янеш – стільки і світла пом’янутому додасться, стільки ж і пітьми від нього відійде» (Маковій, 1996, с. 123). Поману (поминника) печуть з пшеничного борошна вищого ґатунку. За формою помана може бути у вигляді розкішного плетеного калача, книша або паляниці з прикрасами (ліпниною з тіста), на Буковині поману (пом) роблять у вигляді дерева. У селах південно-західного Поділля помана має вигляд двоярусного калача. У селі Стіна Томашпільського району для виготовлення помани спочатку роблять нижній ярус. Круглу балабуху тіста кладуть у деко по центру, потім її оперізують
Хлiби до свят
на пошану 235
i
джгутом, сплетеним з двох валиків, а навколо цього меншого кола роблять ще одне велике коло з такого ж джгута. Таким чином, в основі помани лежить калач-подвійник із закритою тістом серединою. Другий ярус помани становить восьмипроменевий хрест, який складається з двох хрестів (прямого і косого), і восьми маленьких трипелюсткових квіточок, розташованих по краю помани між кінцями хреста. Поверх хреста посередині, на перетині його сторін, кладеться велика посічена шишка. Помана з Ямпільського району також у своїй основі має подвійник із закритою серединою, поверх якого по центру розташована шишка, від неї у різні сторони відходить 12 променів, зроблених із Помана, с. Стіна, Томашпільський р-н
за упокій
людям або
походить
джгутів тіста, кожен з яких складається з двох попліток. Поману печуть на похорон та в поминальні дні (40 днів, 1 рік) «Під час поминального обіду помана із запаленою свічкою стоїть посеред столу. По закінченні трапези в день похорону помана залишається на столі аж до наступних поминок («дев’яти днів»). На поминки («дев’ять днів», «сорок днів», «роковини») її віддають комусь з присутніх разом з подарунком – хусткою, сорочкою, спідницею і т.п. Поману дають людині такої ж статі і приблизно такого ж віку, як і покійник. На «дев’ять днів» віддають поману спечену на похорон, на «40 днів» і «рік» помани печуть свіжі» (зап. від Чорної З.З., с. Стіна, Томашпільський р-н). У селах Вінницького району помана (поминник) має вигляд великого круглого плетеного калача або калача з шишкою (книша). На закінчення поминального обіду (на 9 днів, 40 днів або рік), після спільної молитви, як тільки гості підводяться з-за стола, хтось із близьких родичів покійного
reposing tree
оригінальний вигляд має
на Буковині – це хлібне дерево, яке виготовляють до дня похорон і до сороковин з дня смерті. Цікавий матеріал і фото про хлібне дерево, яке випікають для похоронного обряду, знаходимо у блозі Іванни Стеф’юк (Стеф'юк, 2018). Його несуть під час похоронної процесії поруч із тілом і роздають після Служби Божої. Процитуємо цікаву інформацію з блогу:
236 Хлiби до свят i на пошану
покійному царства небесного і цілують калач. Поминника разом з рушником або хусткою віддають людині,
Поминальне
«Філігранне деревце, випечене з тіста, супроводжує буковинця в його останню дорогу – до Бога. Назви його різняться – на Кіцманщині називається «деревце», «парастас», «садочок», на Глибоччині – «пом»…» «І цій душці випікається деревце, або «садочок» ще кажуть, і в цьому садочку є все, що мала людина у земному світі, – і яблучка є, і виноград, і голубочки, а над усим вгорі – Бог, і до нього душа має долетіти», – пояснює знавець народних традицій села Драчинці Кіцманського району Марія Угринчук-Крушельницька» У селі Сучевени, що на Глибоччині, після літургії хлібне деревце залишається
бере калач разом з рушником і стає коло порогу. Всі, хто були на обіді, покидаючи оселю, бажають
яка покидає оселю останньою.
дерево Soul
Досить
помана
у церкві і далі ним розпоряджається священник: роздає по черзі тим, хто ніс саме деревце (4 людини), хто ніс труну та кришку тощо» (Стеф'юк, 2018). «Драчинецьке хлібне деревце споруджується у лозяному кошику, основу якого іноді обшивають чорною тканиною. Сучевенське ж деревце встановлюють на спеціальних ношах, які одночасно є і каркасом для нанизування виробу (ці ноші також називаються деревцем). Ці ноші в певній кількості (здебільшого, 3) зберігаються у церкві і перед спорудженням хлібного деревця родина забирає їх до себе, а згодом повертає» (Стеф'юк, 2018). Про поминальне хлібне дерево у своїх новелах згадує і Гарафина Маковій. У її описах це спечене з тіста деревце або звичайне дерево, на яке навішувалася хлібна випічка. «Далі – поминник – хлібець, який відносився у церкву на сорокову днину за помершу душу, став мінятися деревцем» (Маковій, 1996, с. 131). «На плакучім вербовім деревці робили поману (начеплено на гілки різні випічки з хліба, фрукти), яку несли в церкву по померлому на сороковий день» (Маковій, 1996, с. 179). Деревце могли випікати і з тіста. «На попелі у печі випікалося з тіста крислате дерево, висотою в три лікті. Стовбурець запихали в діженятко з пшеницею, «би родина більше сльозами не милася», а на гілки чіплялися різні випічки з тіста: виноград, бублики, пташки, і обов’язково мала бути драбина, якою душа підніматиметься до раю…» (Маковій, 1993, с. 65). Деревце із різноманітною хлібною випічкою символізує подарунок живих родичів рідні, яка покинула наш світ. «Це дарунок від живих мертвим: душа переходить, її стрічатимуть родичі, то як по-нашому, кожному із землі сувенір… Якщо того пома не спорядиш та деревцем (що символізує дерево життя, родоводу) не понесеш, будеш
Хлiби до
237
умлівока си
3.3.3. Хлібна випічка на похорон неодруженої молоді і дітей Baked items for the funeral of singles and children Дещо відрізняється церемонія проводів у світ предків неодруженої молоді. У народній свідомості кожна людина, яка досягла статевої зрілості, повинна одружитися. Тому похорон дорослої дівчини чи юнака асоціювався з їх весіллям. Поминальний калач, голубок для дітей і помана. с. Стіна, Томашпільський район
свят i на пошану
сам
зсихати…» (Маковій, 1996, с. 117).
Весільні атрибути проступають і в одязі таких покійників і в ритуалах, які супроводжують похорон. Покійників одягають у весільне вбрання, на правій руці роблять з воску обручку. Обручка на покійнику повинна бути восковою «бо на тім світі душі потрібно пролізти через цей перстень, оскільки він м’який, то й пролізти через нього буде неважко, на відміну від металевого» (Одвічна Русава, 2003, с. 109). Похоронну процесію парубка або дівчини порівнюють з весільним поїздом, присутніх називають сватами, подруг – дружками, а друзів – боярами, виготовляють весільне гільце і печуть весільний коровай. Іноді замість калачів роздають весільні шишки. На Черкащині та на Поділлі коровай на похорон своїй неодруженій похресниці чи похреснику зазвичай випікала хрещена мати. «Коровай на похорон могла пекти хрещена мати. Несуть його на вишитому рушнику попереду домовини, за гільцем, переважно дві особи: бояри або дружки; зрідка – діти, хрещена мати. Характерно що, коли ховають стару жінку, яка не була заміжньою, також печуть весільного верча. В такому разі його в похоронній процесії несе «..котора людина, шо нема чоловіка, шо вдова»» (Ткач, 2008, с. 132).
В деяких регіонах весільний коровай клали на віко труни замість хліба: «Але головний звичай при похороні парубка чи дівчини полягає в тому, що печуть коровай і шишки. Коровай кладуть на віко труни, яке несуть зазвичай окремо від домовини на кладовище, і тут, перед тим, як опустити тіло в яму, перед відкритою домовиною, коровай ріжуть на частинки і по шматочку наділяють всіх, хто бере участь у захороненні» (Беньковский, 1896, с. 249). Шишками одаровують присутніх на похороні дещо раніше, це роблять вдома перед виносом тіла: «Шишками, а рівно і биндами (стрічками), якщо хоронять дівчину, і хустками, якщо хоронять парубка, обдаровуть всіх, хто бере участь в похоронах, ще в хаті перед виносом тіла з оселі на кладовище» (Беньковский, 1896, с. 249). В даному випадку весільні шишки
238 Хлiби до свят i на пошану
використовують замість прохідних калачів. На похоронах дітей і під час поминальних обідів на їх честь разом з традиційною поминальною випічкою роблять ще й голубків. Голубків роздають дітям, які бувають присутні на таких похоронах. Голубків за дітьми печуть і на поминки, їх також роздають присутнім дітям або дорослим для дітей, що залишилися вдома. Отже, у похоронній та поминальній обрядовості зерно, хліб і хлібна випічка – калачі, книші, помана, голуби – відіграють важливу роль. Зерно в похоронній обрядовості зазвичай використовують як оберіг від сил, пов’язаних зі світом мертвих і смертю, хліб – як відкупну жертву. Свята вода і вогонь (запалені свічі) повинні очистити середовище, що контактувало зі смертю і світом померлих, а зерно, особливо житнє, повернути його до життя. Калачі, хліб, помана – були жертвою предкам, щоб ті подбали про новопреставленого покійника.
Культ предків вшановують спеціальною випічкою і під час календарних свят. Серед них варто пригадати Святвечір перед Різдвом із головними поминальними стравами –книшами та кутею; Навський Великдень з пісною вечерею для предків, коливом та кукуцами; Проводи після Великодня та Трійці з принесенням обрядової випічки (пасок, книшів, калачів) на кладовища; Русальчин Великдень і Шуляка з принесенням хліба на ниву та роздаванням солодощів і дрібної випічки дітям; Спаса з принесенням пирогів і меду на могилки; а також Дмитрову або Дідову суботу з принесенням калачів або пирогів до церкви, поминанням родичів у храмі і влаштуванням для них обіду вдома, на який запрошувались старці. *** Обрядова випічка до сімейних оказій, що займала важливе місце в побуті українського етносу з давніх часів, частково збереглася і донині. Однак кількість різновидів обрядового хліба скоротилася, а технології його приготування стали більш уніфікованими. Цьому процесові неабияк посприяла можливість замовити обрядову випічку у професійних пекарів, якою широко стали користуватися і мешканці сіл. Багато коровайниць, які ще донедавна пекли весільні короваї на замовлення, зараз радять звернутися до професійних пекарів, аргументуючи свою відмову тим, що церемоніальна випічка – дуже відповідальна справа, особливо це стосується весільного короваю, який будуть оцінювати всі гості і по якому загадуватимуть, як складеться доля у майбутнього подружжя. У спеціальному кондитерському цеху і вимішають тісто в машині краще, і їх електричні печі більш надійні, бо мають постійний температурний режим, а вдома і піч може підвести і гарно вимісити тісто руки болять. Завдяки цифровим технологіям дуже швидко відбувається обмін досвідом стосовно виготовлення і декорування церемоніального хліба. У сучасній
Хлiби до свят i на пошану 239
весільній випічці, яка виготовляється професійними пекарями на замовлення, спостерігається єднання форм короваїв, характерних для різних регіонів України. Цікаво, що місцеве населення такі культурні запозичення часто сприймає, як «відродження своїх забутих автентичних традицій». Коровайниць, які знають і дотримуються під час випічки обрядового хліба своїх суто автентичних традицій, залишилося не так багато.
давніх божеств або божественної життєдайної сили; хліб як жертва вищим силам природи, духам предків; хліб як оберіг і атрибут магічних обрядових дій; хліб як запорука (гарантія) укладання словесної угоди. Ореолом святості і магії наділені хліб, зерно, колосся і навіть знаряддя праці, при допомозі яких виготовляють і вирощують хліб. Це – хлібна діжа, хлібні ночви, хлібна лопата, борона, плуг. З ними пов’язано чимало вірувань і забобон, вони широко використовуються в обрядовості і магічних ритуалах. Культ хліба і хліборобства на теренах України існував впродовж кількох тисячоліть. Його чіткі ознаки ми бачимо вже в добу Трипільської цивілізації. Збережені до наших днів назви святкової церемоніальної випічки, її символіка, пов’язані
240 Хлiби до свят i на пошану ВИСНОВКИ CONCLUSIONS Висновки Досліджуючи духовну цінність хліба в українській автентичній культурі, ми можемо констатувати, що вона є надзвичайно високою. Серед сакральних значень хліба ми виділили чотири найбільш вагомі, це – хліб як втілення Бога,
з
звичаї
культури українців, показують її трансформацію впродовж тривалого історичного періоду. В процесі дослідження сакральної цінності хліба в українській культурі, ми наблизилися до розуміння сутності окремих елементів давньої дохристиянської релігії наших предків, їх хліборобських культів і божеств. Це призвело до необхідності виокремити власне український релігійний контент із широкого спектру світового язичництва. Вважаємо, що дохристиянська релігія українців, яка існувала на досить тривалому етапі історичного розвитку нашого етносу, повинна мати власну назву, яка ідентифікує її у середовищі загальнослов’янського і світового язичництва. Запропонована нами назва – «архаїчне православ’я» близька до історичної самоназви, вона походить від двох слів – «архаїчне» (давнє) і «православ’я» – автентична назва дохристиянської віри українців, в основі якої лежать слова – «Права» (назва вищого
виготовленням та використанням хліба
і фольклор проливають світло на широкий спектр автентичної
божественного світу) і «славлення» (ритуальний спів молитов, прославляння Бога і світу Прави). Серед аграрних культів і божеств, які згідно вірувань наших предків опікувались вирощенням хліба та збереженням урожаю, ми виокремили: Бога, Матір Сиру Землю, Божича (Дажбога), Велеса, Макошу, Ярила, Сім’ярегла, Дідуха, Кострубонька. Певну увагу приділили культу померлих родичів (в тому числі і передчасно померлих, що стали мавками, русалками, потерчатами), а також згадали Польовика, Межовика, Полуденницю, Спір. Ми підтримуємо наукову гіпотезу про те, що міфологічні сутності могли мати по декілька назв. Тому вважаємо, що найбільш шанована субстанція, яка іменується нині Богом (Творцем) – назва походить від давньоукраїнського дієслова «бгати», що означає «творити», «створювати», на певному історичному проміжку могла мати і інші назви – Род (той що народжує, породжує), Сварог (небесний), Стрибог (старший Бог, старійшина серед божеств). З прийняттям християнства давні дохристиянські божества були замінені християнськими святими, змінився і перелік календарних свят, але не змінилася традиція у певну пору року і за певних оказій пекти особливий святковий хліб, прикрашати його давніми символами, значення яких часто трактувалися вже по новому, в залежності від домінуючих у той чи інший історичний період світоглядних уявлень. Саме тому найбільша увага в нашій праці була приділена святково-обрядовим хлібним виробам. Нам вдалося зібрати інформацію і представити в книзі понад сто видів святково-обрядової випічки (понад шістдесят найменувань до календарних свят і понад сорок до родинних оказій). Більш точно порахувати важко, оскільки деякі ідентичні за призначенням і схожі за зовнішнім виглядом хлібні вироби в різних місцевостях називалися по-різному, в той час як різний за призначенням і виглядом хліб міг мати однакову назву. Так, наприклад, назву «паровий калач» мають три види весільної випічки: здоба, якою запрошують на весілля сім’ї одружених родичів, розкішна випічка, що складає пару короваєві, і калачі, які роздають неодруженій молоді в головний весільний день замість короваю. Теж саме можна сказати і про коровай із пташечками, що «підносяться» над його поверхнею на гілочках. У наддністрянських селах це «коровай нанашки», на півдні України таку випічку часто називають «дивнем», «дівнем» або «дівуванням» і призначається він для неодруженої молоді, а в центральних регіонах – це коровай для обряду «весільні обжинки», яким вшановували батьків, що одружили останню дитину. На жаль, деякі матеріали про святково-обрядовий хліб і способи його використання в церемоніальних
Хлiби до свят i на пошану 241
володіти інформацією хоча б з кількох джерел. Не дивлячись на те, що у нас іноді не було можливості перевірити окремі розповіді, ми цікаву інформацію все ж поміщали в книгу, вказуючи на поодиноке джерело, з надією, що можливо з часом хтось зможе відшукати схожу традицію чи випічку у іншому населеному пункті і доповнити або уточнити наш опис. Тому робота над дослідженням сакрального призначення хліба і святково-обрядової випічки потребує продовження як з метою виявлення нових цікавих зразків, так і для кращої систематизації, уточнення і корекції вже наявного матеріалу. Лише в процесі уважного і детального запису інформації про традиційний святково-церемоніальний хліб зі всіх регіонів України можна буде ґрунтовно і цілісно дослідити і гідно представити цей уні
кальний пласт української автентичної культури. В процесі дослідження обрядового хліба нас більше цікавила не технологія чи
або магічних цілях у нашому зібранні були поодинокими, а для достовірності фактів потрібно
-
рецеп-
тура його випічки, а духовна, міфологічна і символічна складова цього заняття. Це пояснюється тим, що застосування сучасного обладнання та нових технологій вирощення зернових, виготовлення борошна, замішування тіста і випікання хлібобулочних виробів поставило хліборобство і хлібопекарство на зовсім інший технологічний рівень. Повернення до етнічних витоків та дідівських методів у промисловому і навіть побутовому виробництві хліба стало малоефективним і занадто трудомістким. Тому для масового виготовлення обрядового хліба на замовлення традиційні технології успішно заміняються сучасними з використанням тістомісильних апаратів, електричних печей з контрольованим температурним режимом тощо. Але потрібно докласти чимало зусиль, щоб не згубити сакральну цінність церемоніальної випічки, що проявляється насамперед у її формі, символіці та використанні. Духовна складова матеріальної культури не втрачає свого значення з плином часу. Форми, символи, назви хлібних виробів, пов’язані з ними повір’я і табу, міфологічна сутність всіх дій, що стосуються виготовлення і використання святково-церемоніальної випічки, викликають підвищений інтерес і в наш час. Навіть в урбанізованому середовищі з’являється цікавість і бажання наслідувати традиційні святкові церемоніальні дії з хлібом під час родинних і громадських урочистостей, а також зробити з унікальною випічкою селфі і відео. Вражаюча художня привабливість колись сакральної випічки дає їй шанс на нове життя, відродження і широке застосування. Церемоніальний український хліб знову, як і сотні років тому, опиняється в центрі багатьох урочистостей, відіграє роль коронної страви і сакрального реквізиту, до якого інтерес тільки зростає.
Conclusions
Exploring of the spiritual value of bread in the Ukrainian authentic culture we note its extremely high level. Among sacral meanings of bread we have identified four the most weighty ones: bread as embodiment of God, ancient deities or divine life giving force; bread as sacrifice to superior forces of nature, spirits of ancestors; bread as a talisman and attribute of specific ceremonial actions; bread as a pledge of verbal agreement.
Not only bread, but also a spikelet, grains and tools related to growing and baking bread are endowed with the halo of sanctity and miracle . To them refer a bread barrel, a bread trough, a bread shovel, a harrow and a plow. They are widely used in rituals and ceremonials and a lot of beliefs and superstitions are connected with them The cult of bread and agriculture in Ukraine has existed for several millennia. Its clear signs date back to the era of Tripillia civilization. The retained names of festive ceremonial baking items, their symbolism, customs and folklore associated with the production and use of bread shed light on a wide range of the Ukrainian authentic culture, show its transformation over a long period of history.
In the process of studying the sacred value of bread in the Ukrainian culture, we have come closer to understanding the essence of individual elements of the ancient pre-Christian religion of our ancestors, their agricultural cult and deities. This called to distinguish the Ukrainian religious content from a wide range of the world paganism. We believe that the pre-Christian religion of Ukrainians, which existed at a fairly long span of the historical development of our ethnic group, should have its own name, which distinguishes and identifies it among the General Slavic and world paganism. The proposed in this book
242 Хлiби до свят i на пошану
name of «archaic Pravoslavya» is close to the historical self-designation, it derives from two words – «archaic» (ancient) and «Pravoslavya» – the authentic name of the pre-Christian faith of Ukrainians, which is based on the words - «Prava» (the name of the Supreme divine world) and «glorification» (ritual singing of prayers, glorification of God and The world of Prava).
Among the agricultural cults and deities, which according to the beliefs of our ancestors were concerned about growing bread and preserving the harvest, we distinguished: God, Mother Raw Earth, Deity Bozhych (Dazhbog), Veles, Makosha, Yarilo, Semyaregl, Didukh, Kostrubonko. The book describes the cult of dead relatives (including those who died untimely and turned into mavkas, mermaids, poterchaty), and also tackles such characters as Poliovyk (field ghost), Mezhovyk (field margin ghost) , Poludennitsia (midday fairy), Spir.
We support the scientific hypothesis that mythological creatures could have several names. Therefore, we believe that the most respected substance, which is now called God (Creator) - the name comes from the ancient Ukrainian word «bgaty» meaning «to create», at a certain historical period could have other names – Rod «genus» (the one giving birth, start), Svarog (heavenly), Stribog (elder God, elder among the deities).
With the adoption of Christianity, the ancient pre-Christian deities were replaced by Christian saints, and the list of calendar holidays changed, but not the tradition of baking special bread for special occasions at a certain season, adorning it with ancient symbols, the meanings of which acquired new interpretations depending on domineering world views of the related historical period. That is why, the greatest attention in our work was paid to festive and ceremonial bread products.
We managed to collect information and present over a hundred types of festive and ceremonial baking items (more than sixty names related to calendar holidays and more than forty to family occasions). It is difficult to provide a more precise calculation, because some bakery items are identical in purpose and similar in appearance, but their names vary from region to region, while different in purpose and type breads can have the same name. For example, the name «steam roll (kalach)» is used to name three types of bakery items: fancy wedding cakes for inviting married relatives; luxury pastries for matchmakers alongside with korovay; kalach (roll) given to single young people on the main wedding day instead of korovay. The same refers to korovay (wedding bread) adorned with birds sitting
Хлiби до свят i на пошану 243
on twigs. In Transnistria villages it is «nanashka’s loaf (korovay)», in the South of Ukraine such cakes are often called «diven» , «dyven» or «girlhood» and is meant for unmarried young people. In the Central regions it is the loaf (korovay) for the rite «wedding harvest», which honored the parents who gave the youngest child to marriage.
Unfortunately, some materials about festive and ceremonial bread and ways of using it for ceremonial or magical purposes in our collection are scarce, while for the reliability of the facts it is desirable to possess the information from at least several sources. Despite having no opportunity to check some individual stories, we have yet included this interesting information into the book, pointing to a single reference in hope that maybe over time someone will be able to find a similar tradition or a baking item in another settlement and add to our description or clarify it.
Therefore, the work on the study of the sacred purpose of bread and festive-ceremonial baking requires continuation both in order to identify new interesting samples, and for better systematization, clarification and correction of the available material. Only the process of careful and detailed analysis of information about traditional festive and ceremonial bread from all regions of Ukraine will enable us to thoroughly and holistically explore and adequately present this unique layer of Ukrainian authentic culture.
Our research into the ritual bread focused more on spiritual, mythological and symbolic component of this kind of bakery rather than on the technology. This is explained by the application of modern technologies of growing grain, making flour, kneading dough and baking which put agriculture and bakery on a totally different level. The return to ethnic origins and ancestral methods in industrial and even domestic bread production has become ineffective and time-consuming. Therefore, for the mass production of ceremonial bread, traditional technologies are successfully replaced by modern ones using kneading machines, electric furnaces with a controlled temperature regime, etc. But it needs a lot of effort not to destroy the sacred value of ceremonial baking, which is manifested primarily in its form, symbolism and use.
The spiritual component of material culture does remains important over time. Nowadays we are experiencing the increasing public interest in forms, symbols, names of bread products, associated beliefs and taboos, mythological nature of all actions related to the manufacture and use of festive and ceremonial baking items. Even in an urbanized surrounding, there is a keen desire to imitate the traditional festive ceremonial actions with bread during family and social celebrations, as well as to make a selfie or a video with a unique baking item. The impressive artistic appeal of once sacred baking items brings them back to new life and gives the chance to a wide use. Ceremonial Ukrainian bread again, as hundreds of years ago, is in the spotlight of many celebrations, playing the role of a crown dish and sacred attribute, the interest in which never ceases to grow.
244 Хлiби до свят i на пошану
Cписок використаних джерел
Reference list
Артюх, Л. (2012). Звичаї українців у народному календарі. Київ: Балтія-Друк. Артюх, Л. Ф. (1978). Українська народна кулінарія: історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка. Беньковский, И. (1896). Смерть, погребеніе и загробная жизнь по понятіямъ и вірованію народа Киевская старина. №9 , 229-261. Берштам, Т. (1988). Молодежь в обрядовой жизни русской общины ХІХ – начала ХХ в. Ленинград: Наука. Болібрух, Л. (2011). Наукові концепції походження короваю у східних слов’ян. Народознавчі зошити. № 3. , 436-447. Борис, Л. (2014). Назви прісних борошняних виробів у буковинських говірках. Діалекти в синхронії та діахронії: загальнослов’янський контекст [тези доповідей міжнародної конференції] Ін-т укр. мови (сс. 46-50). Київ: КММ. Борисенко, В. (2000). Традиції і життєдіяльність етносу: на матеріалах святково-обрядової культури українців: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Київ: Унісерв. Борисенко, В. (Ред.). (2007). Українська етнологія: Навч. посібник. Київ: Либідь. Борисенко, В. (2011). Обрядове печиво в українській традиційній культурі. Народна творчість та етнологія. №4, 11-21. Борисенко, В. (2016). Сімейна обрядовість українців ХХ - початку ХХІ століття. Київ: ІМФЕ. Босий, О. (2011). Міф. Символ. Орнамент. Вінниця: ФОП Данилюк В.Г. Булашев, Г. (1992). Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: космогонічні народні погляди та вірування. Київ: Довіра. Велесова книга: Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу. І тис. до н.д. – І тис. н.д. (1995). (Б. Яценко, Перекл.) Індоєвропа. Вербенець, О., & Манько, В. (2013). Обряди і страви Святого Вечора: вид. 2-ге, випр. і доп. Львів: Свічадо. Вовк, Х. (1995). Студії з української етнографії та антропології. Київ: Мистецтво. Войтович, В. (2002). Українська міфологія. Київ: Либідь. Войтович, В. (2009). Міфи та легенди давньої України. Тернопіль: Навчальна книга - Богдан. Войтюк, Л. (2004). Коровайний обряд на Поліссі. Народна творчість та етнологія. № 3. 107-112. Воропай, О. (1991). Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. (Т. 1. Т. 2). Київ: Оберіг. Вукіна, Л. (1995). Домашні святині та обереги: урок народознавства. Записано від Овчаренко Віри Опанасівни с. Іскра В-Новоселківського району Донецької област. Отримано з http://www.librportal.org.ua/index.php?optio. Гимбутас, М. (2006). Цивилизация Великой Богини: мир Древней Европы. Москва: РОССПЭН.
Глушко, М. (2003). Походження «полазника» як звичаю зимової календарної обрядовості українців (нова концепція). Народна творчість та етнографія, № 3 , 83-89. Глушко, М. (2012). Походження та джерела вчиненого хліба в українців (культурно-генетичний аспект). Народознавчі зошити, №1 , 3-18.
Хлiби до свят i на пошану 245
Головацкий, Я. (1878). Народные песни Галицкой и угорской Руси. Ч.ІІІ.: Разночтения и дополнения. Обрядные песни. Москва. Головацький, Я. (1991). Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія укладена Я.Ф. Головацьким. Київ: Довіра. Горбаль, М. (2012). Вода у різдвяній обрядовості лемків. Народознавчі зошити.№ 1 , 27-33. Горбаль, М. (2014). Витоки різдвяної обрядовості Лемківщини . Народознавчі зошити. № 2 , 292-298.
Громада “Трійця”. (2007). Коло святості українця. Київ: Трійця. Грушевський, М. (1925). З історії релігійної думки на Україні. Львів. Давидюк, М. (2006). Традиційне харчування волинян. Народна творчість та етнографія. № 2. , С.61-69. Данильченко, Н. (1869). Этнографические сведения о Подольской губернии. Каменец-Подольский. Дучинский, Н. (1896). Свадебные обряды в Ольгопольском уезде Подольской губернии. Живая старина, Вып. 3 , 501-522. Жайворонок, В. В. (2006). Знаки української етнокультури : Словник-довідник. Київ: Довіра. Иванов, П. В. (1889). Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии. у Сборник Харьковского историко-филологического общества. Кн.17 (сс. 1-216). Харьков. Іларіон Митрополит. (1992). Дохристиянські вірування українського народу. Київ: АТ “Обереги”. Килимник, С. (1994 кн. 2). Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Київ: Обереги. Килимник, С. (1994 кн.1). Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Київ: Обереги. Колядки та щедрівки /Запис пісень Комар Л. Кочурський І. (1999). Вінниця: Ландо. Конопка В. (2012). Хліборобські мотиви в різдвяно-водохрещенському циклі свят на Бойківщині. Фортеця : збірник заповідника “Тустань”., Кн.2 , 594-610. Конопка, В. (2013). Ареальна характеристика традиції колядування під час жнив в Україні. Народознавчі зошити. № 3 , 447-455. Конопка, В. (2016). Яре та озиме збіжжя у народному календарі українців: ґенеза звичаїв та обрядів. у Пліснеські старожитності: Збірник наукових праць адміністрації історико-культурного заповідника Давній Пліснеськ на пошану М.А. Филипчука (сс. 118-136). Львів: Растр-7. Копержинський, К. (1928). Обряди збору врожаю у слов’янських народів у найдавнішу добу розвитку. у Первісне громадянство та його пережитки на Україні. Вип. 1 (сс. 36-75). Косаківський, В. (8 жовтень 1992 p.). Весілля в Чечельнику. Камертон - Х. № 4., с. 10. Кравченко, В. (1928). З побуту й обрядів з північно-західної України. у Збірник «Волинський науково-дослідний музей» (сс. 67-114). Житомир. Кравченко, В. (1996). Етнографічний нарис про (Волинь) у Древляни: збірник статей і матеріалів з історії та культури Поліського краю. Вип. 1. (сс. 257-278). Львів: Інститут народознавства НАН України. Кравченко, В. Г. (1920). Звичаї в селі Забрідді та по деяких інших, недалеких від цього села місцевостях Житомирського повіту на Волині: Етнограф. Матеріали. Житомир. Кримський, А. (24 серпень 1991 p.). «Щоб покинули жати та йшли колядувати»: З неопублікованої праці А. Кримського. Культура і життя .
246 Хлiби до
i на пошану
свят
свят i на пошану
Кримський, А. (2005). Весняні та Великодні пісні й ігри Звенигородщини. у Шевченків край: історико-культурологічні нариси (сс. 324-337). Київ: УЦНК «Музей Івана Гончара», ГО «Фонд Івана Гончара». Круть, Ю. (Ред.). (1971). Жниварські пісні. Київ: Музична Україна. Курочкін, О. (1995). Українські новорічні обряди : “Коза” і “Маланка” (з історії народних масок) . Опішне. Курочкін, О. (2004). Українці в сім’ї європейській звичаї, обряди, свята . Київ: Бібліотека українця. Курочкін, О. (2014). Святковий рік українців (від давнини до сучасності). Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський. Лехман, Т. (09 06 2016 p.). Ніколи не бути Вознесінню у середу. Отримано з Shahtar_ galich: http://www.lvug.com.ua/2016/06/09/nikoli-ne-buti-voznesinnyu-u- seredu/ Лозко, Г. (22 червень 2016 p.). Хліб в обрядах Кола Сварожого. Отримано з Ridivira: https://www.ridivira.com/uk/suspilstvo/614-khlib-v-obriadakh-ko la-svarozhoho Лотоцький, В. (2017). Дата народження Ісуса Христа. Отримано з archangel.kiev. ua: http://www.archangel.kiev.ua/index.php?option=com_content&view= article&id=104 2:data-narodzhennia-isusa-khrysta&catid=25&Itemid=46
Маєвська, Л. (без дати). Етнокультурологія - страница 18 . Отримано з vuzlib.com. ua: http://www.vuzlib.com.ua/articles/book/20398-Etnokulturolog%D1% 96ja/18.html
Маковій, Г. П. (1993). Затоптаний цвіт: Народознавчі оповідки. Київ: Український письменник.
Маковій, Г. П. (1996). Очі згори: Народознавчі новели. Київ: Генеза. Максимович, М. (2002). Дні та місяці українського селянина. (В. Гнатюк, Перекл.) Київ: Обереги. Манько, В. (2005). Українська народна писанка. Львів: Свічадо. Мицик, В. (2005). Син землі і сонця: Художнє хлібопечення Шевченківського краю . Київ: КВІЦ . На весілля і коровай, і калач, і лежень, і дивень, і шишки. (11 03 2017 p.). Отримано з simya.com.ua: http://simya.com.ua/na-vesillya-korovaj-kalach-lezhen-dyven-shy shky/ Наливайко, С. (2004). Індоарійські таємниці України . Київ: Вид.Центр « Просвіта». Нечуй-Левицький, І. (1992). Світогляд українського народу: Ескіз української міфології. Київ: Обереги. Одвічна Русава (етнографія та фольклор с. Стіна на Поділлі). (2003). Вінниця: Консоль. Ожегов, С. (без дати). Толковый словарь русского языка Ожегова С. И.: Интернет-версия. Отримано з http://ozhegov.textologia.ru/definit/vayat/?q=742&n=166019 Островська, Т. (Ред.). (1992). Знаки: (155 стародавніх українських вишивок) . Київ: Бібліотечка журналу “Соняшник”. Петричук, Б. (19 квітень 2014 p.). Що теке «кукуци» і як їх робити . Отримано з honchar.org.ua: http://honchar.org.ua/p/scho-take-kukutsy-i-yak-jih-robyty/ Петров, В. (1930). Вогнезрубна система хліборобства й хліборобський культ вогню. Київ. Поділля: Історико-етнографічне дослідження. (1994). Київ: НКЦ “Доля”. Пономарьов, А. (Ред.). (1999. Кн.2). Українці: історико-етнографічна монографія у двох книгах . Київ. Пономарьов, А., Артюх, Л., Косміна, Л., & ін. (1993). Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. Київ: Либідь. Про “Маковея” словами наших матерів і бабусь. (13 серпень 2013 p.). Отримано з etno-selo.com.ua: http://etno-selo.com.ua/ua/55-uncategorised/591-makkovea2013 Радович, Р. (2015). Хлібна діжа в інтер’єрі поліського житла. Народознавчі зошити. № 5, 1045-1053.
Хлiби
247
до
Руданський, С. (1861). Подольскеє весілля Вінницького повіту в с. Хомутинцях записав Степан Руданський 20-30/ІХ 1861 р. Отримано з Наше тексти пісень: http:// nashe.com.ua/songbook/8/info/8 Рыбаков, Б. (1988). Язычество древней Руси. Москва: Наука. Рыбаков, Б. (1994). Язычество древних славян . Москва: Наука. Самотіс, Я. (04 2014 p.). Традиційна великодня обрядовість буковинських гуцулів (на матеріалах етнографічних експедицій). Отримано з Carpathian-tradition. blogspot: http://carpathian-tradition.blogspot.com/2014/04/blog-post_13.html Славянская мифология Карачун (Корочун). (без дати). Отримано з UGABUGA.RU: http://ugabuga.ru/view_slav_mif.php?id=105 Словник української мови: в 11 томах. (Том 1). (1970). Київ: Наукова думка. Сосенко, К. (1994). Різдво-Коляда і Щедрий Вечір: Культурологічна оповідь. Київ: Український письменник. Страхов, А. (1991). Культ хлеба у восточных славян. Опыт этнолингвистического исследования. Мюнхен. Сумцов, Н. (1885). Хлеб в обрядах и песнях. Харьков. Танцюра, Г. (1998). Весілля в селі Зятківцях . Київ: Редакція часопису “Народознавство”. Творун, С. (2001). Стінянські “колачі” (за матеріалами фольклорно-етнографічної експедиції в село Стіна Томашпільського району Вінницької області. Народна творчість та етнографія № 4 , 109-115. Творун, С. (2006). Українські обрядові хліби: На матеріалах Поділля. Вінниця: Книга-Вега.
Творун, С. (2009). Практична етнологія для ділових людей . Вінниця: Книга-Вега. Творун, С. (2012). «Язичництво» чи «архаїчне православ’я». Українознавство №2, 119-122. Творун, С. (2016). Весільний обрядовий хліб Східного Поділля. у Кодима: історія і культура порубіжжя східної і західної цивілізацій. Одеські етнографічні читання (сс. 312-322). Одеса: Одеський національний університет ім. І. Мечнікова. Ткач, Х. (2008). Весільні обрядові особи та атрибутика в поховальному ритуалі неодружених. Сіверянський літопис. №4, 130-133. Ципишев, С. ( 2015). Хлібні вироби у календарній обрядовості Хмільниччини. у Аркасівські читання: Україна в контексті історичного розвитку Східної Європи : матеріали V Міжнародної науково- практичної конференції (17-18 квітня 2015 р.) (сс. 219-221). Миколаїв: МНУ ім. В. О. Сухомлинського, 2015. Чебанюк, О. (5 січень 2012 p.). Різдвяний хліб керечун господиня виймала з печі у вивернутому кожусі . Отримано з Газета по-українськи: http://gazeta.ua/articles/ holydays-newspaper/_rizdvyanij-hlib-kerechun-gospodinya-vijmalaЧебанюк, О. (29 квітень 2013 p.). Хлібна діжа, яку в Чистий четвер до сповіді готували. Отримано з https://gazeta.ua/articles/history-journal/_hlibna-dizha-yaku-v-cistijchetver-do-spovidi-gotuvali/495586. Чубинский, П. (1872). Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Императорским Русским Географическим Обществом. Т. 3: Народный дневник . С.-Петербург. Чубинський, П. (1995, кн. 1). Мудрість віків: (Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського). Київ: Мистецтво. Чубинський, П. (1995, кн. 2). Мудрість віків: Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського. Київ: Мистецтво. Шаян, В. (1995). Наша священна книга: реферативний виклад. у Велесова книга: Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу . І тис . до н.д. – І тис. н.д. (сс. 262-267). Київ: Індоєвропа.
248
пошану
Хлiби до свят i на
Шевчук, О. (2014). Екологічне виховання учнів початкової школи засобами української народної культури. Вінниця: Планер. Шевчук, О. (2018). До кожного свята свої хлібенята (Робота з їстівним тістом у початкових класах: цікаво, екологічно, патріотично). Початкова школа, № 6 , 40-42. Щербань О. (27 вересень, 2011) Весілля села Велика Павлівка (Зіньківський р-н, Полтавщина). Отримано з http://vesilja.blogspot.com/2011/09/blog-post_7628. html 27вересня 2011 Як спекти драбинки на Вознесіння? Який рецепт? Традиції випічки? (без дати). Отримано з funbook.com.ua: http://funbook.com.ua/jak-spekti-drabinki-na-voznesinnjajakij-recept/ Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. М. Т. Рильського НАН України
Ф. 1-4, од. зб. 210. Етнографічна комісія. Дмитрук Н. Жнива. 1923-1929рр. Ф. 1-5, од. зб. 425-428. Етнографічна комісія. Рябий М.В. Народні пісні, весілля, народний календар, вірування, легенди, повір’я, прикмети, молитви, замовляння, похорон, господарська діяльність та ін. Записано в с. Кукавка Могилів-Подільського району.1926-1932 рр.
Ф.1-7, од. зб.685-687. Етнографічна комісія. Кореспондентська мережа. Фольклорні та етнографічні матеріали, зібрані окремими кореспондентами у Вінницькій області.1926-1930 рр. Ф.1-дод. од. зб. 567. Народний календар. Літній цикл. Маковія. Ф.1-дод., - од. зб. 595. Спосіб підготовки ґрунту і зерна до сівби; прикмети, легенди, звичаї, обряди, пов’язані з городництвом,. Матеріали зібрані в Київській, Житомирській, Хмельницькій, Вінницькій та Черкаській областях. Ф. 14-5. од. зб. 243. Експедиція до Вінницької та Житомирської областей для записування обжинкових пісень та обжинкового обряду /серпень-вересень 1951 р./ Ф. 43-6. – од. зб. 250-279. Кабінет антропології та етнології. Матеріали про жнива. 1922-1925. Польові матеріали, записані від інформаторів Абрамчук Тамари Василівни 1971 р. н., с. Костюнівка, Теплицький р-н, Вінницька обл. Акімової Н. село Лелітка Хмільницький р-н, Вінницька обл. Запис здійснено у 1993 р. підчас реконструкції хрестинного обряду для телепередачі «В сімейному колі». Анаженко Тетяни Миколаївна, 1955 р. н., с. Якимівка, Оратівський р-н, Вінницька обл. Андрущенко Надії Іванівни 1968 р. н., с. Миролюбівка, Піщанський р-н, Вінницька обл. Антонюка Олександра Миколайовича 1972 р. н., с. Кацмазів, Жмеринський р-н, Вінницька обл.).
Антонюк Тетяни Василівни с. Сокіл, Чернівецький р-н, Вінницька обл.
Базалицької Марії Іванівни 1922 р. н., с. Парпурівці, Вінницький р-н. (Записала Шевчук Тетяна у 2003 р.)
Балакирської Нелі Григорівни 1954 р. н., с. Маньківці, Барський р-н, Вінницька обл.
Хлiби до
пошану 249
свят i на
Барбалюк Світлани Миколаївни 1960 р. н., с. Зарічне, Тульчинський р-н, Вінницька обл. (Записала Мензул Олександра у 2016 р.) Барладян Марії Йосипівни 1933 р. н., с. Велика Кісниця, Ямпільський р-н, Вінницька обл. Запис 2002 р. Безверхньої Катерини Михайлівни 1955 р. н., с. Клембівка, Ямпільський р-н, Вінницька обл. (Записав Кушнір Максим у 2017 р.) Безверхньої Лідії Михайлівни 1962 р. н., с. Клембівка, Ямпільський р-н, Вінницька обл. (Записав Кушнір Максим у 2017 р.) Берецької Антоніни Іванівни 1948 р. н., с. Хижинці, Вінницький р-н, Вінницька обл. Білецької Таміли Феодосіївни 1951 р. н., с. Клембівка, Ямпільський р-н. Вінницька обл. Запис 2002 р. Блодчук А.Ф. 1940 р. н., м. Гайворон, Кіровоградська обл. (Записала Мензул Олександра у 2016 р.) Бозняк Ольги Іванівни, 1934 р. н., с. Антонівка, Барський р-н, Вінницька обл. Бойчук Марії Микитівни 1930 р. н., с. Білозірка, Ланівецький р-н, Тернопільська обл. (Записала Бойчук О. у 2002 р. ).
Бондар Віри Йосипівни 1949 р. н., с. Юхимівка, Шаргородський р-н, Вінницька обл. (Записала Бондар Л.В. запис 2018 р.) Бондар Галини Романівни, с. Антонівка, Томашпільський р-н, Вінницька обл. Запис 2004 р.
Бондаренко Н.А. 1942 р. н., с. Саша, Теплицький р-н, Вінницька обл. Запис 1990 р. Бурдейни Оксани Федорівни, 1940 р. н., с. Рогізка, Чечельницький р-н, Вінницька обл. Валігурської Любові Володимирівни, 1964 р. н., с. Шляхова, Бершадський р-н, Вінницька обл. Верби Надії Петрівни, с. Гуменне, Вінницький р-н, Вінницька обл. Запис 2004 р. Вовк Софії Павлівни 1909 р. н., с. Стасів Майдан, Летичівський р-н, Хмельницька обл. (Записала Ванжула Олена Вікторівна)
Галунко Раїси Самійлівни 1951 р. н., с. Михайлівка, Шаргородський р-н, Вінницька обл. Запис 2017 р.
Гарабанчук Марії Гаврилівни, 1912 р. н. с. Бондурівка, Чечельницький р-н, Вінницька обл.(записала Барська Світлана Валеріївна). Гідрович Марії Христофорівни 1927 р. н. с. Стіна, Томашпільський р-н, Вінницька обл. Запис 2000 р. Гладченко Мілентини Олімпіївни, 1932 р.н., с. Байківка, Калинівський р-н, Вінницька обл. (Записала Ступак Лілія Петрівна, запис 2019 р.). Гнатюк Л. с. Михайлівці, Мурованокуриловецький р-н, Вінницька обл. (записала Козак Тетяна, запис 2007 р) Гогулан Галини Василівни 1951 р.н., с. Клембівка, Ямпільський р-н., Вінницька обл. Гонти Євдокії Тихонівни, 1935 р. н., с. Кирнасівка, Тульчинський р-н, Вінницька обл. Гринчик Марини Леонідівни 1972 р. н., с. Михайлівка, Ямпільський р-н, Вінницька обл. Гришко Н. П. с. Михайлівці, Мурованокуриловецький р-н, Вінницька обл. (записала Козак Тетяна Запис 2007 р).
Гудзенко Лариси Іванівни, с. Балабанівка, Оратівський р-н., Вінницька обл. Гунько Ніни Христофорівни 1941 р. н., с. Стіна, Томашпільський р-н., Вінницька обл. Запис 2000 р. Данильчук Л. Д. с. Антонівка, Барський р-н., Вінницька обл. Запис 2002 р. Даскевич Ганни Дем’янівни, 1933 р. н. с., Райгород, Немирівський р-н, Вінницька обл. (Записала Мовчан Галина Василівна)
250 Хлiби до свят i на пошану
Демчик Ганни Павлівни 1936 р. н., с.Чернявка, Оратівський р-н, Вінницька обл. Діхтяренко Ф. В. 1913 р. н., с. Чернявка, Оратівський р-н, Вінницька обл. Дубенюк Марії Федорівни, 1925 р. н., с. Думенки, Хмільницький р-н, Вінницька обл. (записала Корешкова Антоніна Дмитрівна). Замерзлої Віри Григорівни, с. Ситківці, Немирівський р-н, Вінницька обл. Зеленого Степана Романовича 1928 р. н.. с. Думенки, Хмільницького р-ну, Вінницької обл. (Записала Корешкова Антоніна Дмитрівна)
Зеленої Ганни (98 років від народження), с. Думенки, Хмільницького р-ну, Вінницької обл. (Записала Корешкова Антоніна Дмитрівна) Зеленянського Івана Федоровича, смт. Піщанка, Вінницька обл. Запис 2004 р. Зеленько Насті Гаврилівни, 1902 р. н. село Хижинці, Вінницький р-н. Вінницька обл.. Запис 1986 р. Змерзлої Віри Григорівни, с. Ситківці, Немирівський р-н, Вінницька обл. Запис 2002 р. Іванишиної Марії Яківни 1942 р. н., с. Гончарівка, Літинський р-н, Вінницька обл. Іванової Катерини с. Зозулинці, Козятинський район, Вінницька обл. Запис 2016 р. Івасик Галини Вікторівни, 1952 р. н., с. Стратіївка, Чечельницький р-н, Вінницька обл. Калінської Наталії Петрівни, с. Борків, Літинський р-н., Вінницька обл. Запис 2002 р. Кельбас Любові Калістінівни, 1950 р. н., с. Стіна, Томашпільський р-н, Вінницька область. Запис 2000 р. Коваль Ганни Филимонівни, 1934 р. н., с. Бохоники, Вінницький р-н. Вінницька обл. Коваль Марії Антонівни, 1947 р. н., с. Антопіль, Томашпільський р-н, Вінницька обл. (записала Коваль Оксана 2016 р.) Козачук Ольги Іванівни 1971 р. н., с. Ракова, Томашпільський р-н, Вінницька обл. Колісниченко Катерини Леонтіївни, 1939 р. н., с. Харпачка, Гайсинський р-н, Вінницька обл. (записала Федорова Г.В. у 2003 р.) Колос Віри Іванівни 1948 р. н., с. Дмитренки, Гайсинський р-н, Вінницька обл. Колос Ганни Олександрівни, 1930 р. н., с. Думенки, Хмільницький р-н, Вінницька обл. (записала Корешкова Антоніна Дмитрівна). Корешкової Антоніни Дмитрівни 1970 р. н., с. Думенки, Хмільницький р-н, Вінницька обл. Косенюк Марії Михайлівни, 1937 р. н., с. Райгород, Немирівський р-н, Вінницька обл. (записала Мовчан Галина Василівна) Котюжанської Олени Володимирівни 1952 р.н., с. Михайлівка, Шаргородський р-н, Вінницька обл. Кравець Тетяни Василівни 1944 р. н., с. Баланівка, Бершадський р-н, Вінницька обл. Крупник Людмили Іванівни, с. Перепеличчя, Немирівський р-н, Вінницька область. Запис 2004 р Куб’юк Емілії Андріївни, с. Волиця-Польова, Теофіпольський р-н, Хмельницька обл. (записала Пантелейчук О.В. у 2005 р.) Курочки Галини Василівни 1967 р. н., с. Селище, Літинський р-н, Вінницька обл. Куткової Марії Юхимівни 1908 р. н., с. Іванівка, Семенівський р-н, Чернігівська обл. Лановенко Ганни Юхимівни, с. Краснопілка, Гайсинський р-н, Вінницька обл. (записала Бомко Олеся у 2006 р.) Латюк Г. І. с. Антонівка Барський р-н., Вінницька обл. Запис 2002 р. Лаути Ольги Дмитрівни 1947 р.н., с. Флорино, Бершадський р-н. (записав Перепелиця Олександр у 2003 р.) Левицької Катерини Василівни м. Ямпіль, Вінницької обл. (запис 2002 р.) Лободи Євгенії Северинівни, с. Лозова, Чернівецький р-н, Вінницька обл.
Хлiби до
251
свят i на пошану
Луцишина Петра Савовича, с. Суслівці, Летичівський р- н., Хмельницька обл. (записала Корешкова Антоніна Дмитрівна).
Любчак Ірини Михайлівни 1956 р. н., м. Тульчин, Вінницька обл. (записала Мензул О. у 2016 р.)
Мазур Галини Петрівни, 1944 р. н., с. Стодульці, Жмеринський р-н, Вінницька обл. Марчук Оксани Іванівни 1941 р. н., с. Парпурівці, Вінницький р-н. (записала Шевчук Тетяна у 2003 р.)
Мельник (дівоче прізвище Борічевська) Раїси Григорівни, 1942 р. н. с. Чечелівка, Гайсинський р-н, Вінницька обл. (записали Мельник Н. В. і Письменна О.В.).
Мельник (дівоче прізвище Грицак) Марії Омелянівни, 1937 р. н. с. Маньківці, Барський р-н, Вінницька обл. Микомело Ганни Демидівни, 1929 р. н., с. Долинка, Монастирищенський р-н, Черкаська обл. (запис 1990 р.) Михалюк Ярини Петрівни, 1922 р. н., с. Думенки, Хмільницький р-н, Вінницька обл. (записала Корешкова Антоніна Дмитрівна). Мовчан Галини Василівни 1964 р. н., с. Райгород, Немирівський р-н, Вінницька обл. Мороз Антоніни Степанівни 1964 р.н., с. Михайлівка, Тульчинський р-н, Вінницька обл. Мудли Анастасії Йосипівни 1927 р. н., с. Уяринці, Тиврівський р-н, Вінницька обл. Мудрик Ольги Михайлівни, 1947 р. н., с. Русава, Ямпільський р-н, Вінницька обл. (запис 2002 р.) Навроцької Ніни Іванівни с. Мартинівка, Барський р-н, Вінницька обл (запис 2002 р.) Нагнатової Люби Володимирівни 1961 р. н., с. Зведенівка, Шаргородський р-н., Вінницька обл. (записала Нагнатова Наталя, 2018 р.) Олійник Ніни Марківни, с. Стіна, Томашпільський р-н., Вінницька обл. (запис 2000 р.) Олейник Оксани 1965 р. н., м. Ямпіль, Вінницька обл. Олешко Тетяни 1937 р. н. с. Качківка, Ямпільський р-н, Вінницька обл. (записала Уманець Ю. М .у 2005 р.) Осадчої Любові Леонтіївни 1967 р. н., с. Миролюбівка, Піщанський р-н, Вінницька обл. Осипенко Євгени Панфілівни 1930 р. н., с. Стіна, Томашпільський р-н, Вінницька обл. (запис 2000 р.) Осовської Марії 1935 р. н. с. Качківка, Ямпільський р-н, Вінницька обл. (записала Уманець Ю. М у 2005 р.). Остапюк Олександри Степанівни, с. Білозірка, Ланівецький р-н, Тернопільська обл. (записала Бойчук О. у 2002 р.)
Павленко Ганни Йосипівни 1942 р. н. с. Бондурівка, Чечельницький р-н, Вінницька обл. Павлової Валентини Володимирівни 1930 р. н., с. Махаринці, Козятинський р-н., Вінницька обл. (записала Павлова М. О. у 2002 р.)
Павлюк Ганни Павлівни 1932 р. н., с. Ширлівка, Погребищенський р-н, Вінницька обл. Панько Антоніни Броніславівни 1950 р. н., Томашпіль, Вінницька обл. (Записала Панько Вікторія). Парандюк Надії Амбросіївни 1937 р. н., с. Стіна, Томашпільський р-н, Вінницька обл. Пацюк О.М. с. Ракова, Томашпільський р-н, Вінницька обл. (записала Чорна Галина Петрівна) Пелюшко Тетяни Семенівни 1950 р. н., с. Новоселівка, Гайсинський р-н, Вінницька обл. Пентюка Василя Лазаровича 1922 р. н., с. Стіна, Томашпільський р-н, Вінницька обл. Перепелиці Людмили Олександрівни, с. Гальджбіївка, Ямпільський р-н, Вінницька обл. (запис 2004 р.) Пінчук Єлизавети Василівни 1922 р. н., м. Іллінці, Вінницька обл. (записала Кириця С.П. у 2002 р.)
252 Хлiби до свят i на пошану
Планети Людмили Юхимівни, 1946 р. н., с. Степанівка, Теплицький р-н, Вінницька обл.
Подорожняк Надії Тимофіївни 1935 р. н., с. Парпурівці, Вінницький р-н. (записала Шевчук Тетяна у 2003 р.)
Попелишко Тетяни Денисівни, 1935 р. н., с. Хотіївка, Семенівський р-н, Чернігівська обл.
Прощерук Марії Францівни, с. Червона Трибунівка (Забара), Калинівський р-н, Вінницька обл. (записала Ткач Л.М. у 2002 р. )
Репещук Ніни Гнатівни, 1925 р. н., с. Дзигівка, Ямпільський р-н, Вінницька обл. Запис 2002 р.
Романова Миколи Федоровича, 1946 р. н., с. Тягун, Іллінецький р-н, Вінницька обл. (запис 2002 р.)
Романюк Анастасії Анатоліївни, 1912 р. н., с. Думенки, Хмільницький р-н, Вінницька обл. (записала Корешкова Антоніна Дмитрівна)
Рябчук Наталії Миколоївни 1970 р. н. с. Суворовське, Тульчинський р-н, Вінницька обл. (записала Мензул Олександра у 2016 р.)
Сакари Ніни Никандрівни, с. Велика Кісниця, Ямпільський р-н. (записав Мельник Роман у 2002 р.)
Сандул Ганни Михайлівни, с. Василівка, Іллінецький р-н, Вінницька обл. (запис 2003 р.).
Сапіги Валентини Петрівни 1981 р. н., с. Медяниця, Іршавський р-н, Закарпатська обл. (запис 2003 р.)
Середюк Марії Трохимівни, 1941 р. н., с. Кустівці, Хмільницький р-н, Вінницька обл. (записала Кишківська І.В. у 2007 р.) Середюк Тетяни Трохимівни 1955 р. н., с. Кустівці, Хмільницький р-н, Вінницька обл. (записала Кишківська І.В. у 2007 р.) Сироти Ольги Демидівни 1941 р. н., с. Флорино, Бершадський р-н. (записав Перепелиця Олександр у 2003 р.) Сідак Галини Миколаївни 1954 р. н., с. Стіна, Томашпільський р-н. Вінницька обл. (запис 2000 р.) Сіденко Надії Степанівни 1968 р. н., с. Тиманівка, Тульчинський р-н, Вінницька обл. (записала Мензул О. у 2016 р.)
Сідлецької Лілії Георгіївни, 1938 р. н., смт Піщанка, Вінницька обл.
Сінчук Надії Григорівни, с. Росоша, Липовецький р-н, Вінницька обл. (записала Коваль Олеся у 2002 р.)
Слободянюк Марії Іванівни, с. Радянське (Нечуївка), Ямпільський р-н., Вінницька обл. (запис 2001 р.)
Соболевської Феодосії Олександрівни, с. Лозове, Чернівецький р-н, Вінницька обл. Соколовської Світлани Іванівни, 1970 р. н. смт Томашпіль, Вінницька обл. Спричан Лесі., с. Велика Кісниця, Ямпільський р-н, Вінницька обл. (запис 2002 р.). Станкевича Василя Васильвича, с. Ставки, Піщанський р-н., Вінницька обл. (запис 2016 р.) Сташко Людмила Василівна 1978 р. н., с. Ярове, Шаргородський р-н, Вінницька обл. Стогул Ганни Василівни, 1951 р. н., с. Довжок, Ямпільський р-н. (запис 2002 р.) Ступак Лілії Петрівни р. н., 1971 с. Байківка, Калинівський р-н, Вінницька обл. Творун Марії Миронівни, 1906 р. н., с. Хижинці, Вінницький р-н. (запис 1986 р.) Творуна Петра Гавриловича 1908 р. н., с. Хижинці, Вінницький р-н, (запис 1986 р.) Тісної О. Б. 1947 р. н. с. Яланець, Бершадський р-н. Вінницька обл. (записала Смажелюк Т.П. у 2002 р.)
Хлiби до свят
на пошану 253
i
Ткач Тіни Федорівни, 1936 р. н., с. Пороги, Ямпільський р-н, Вінницька обл. (запис 2002 р. )
Ткачук Марії Іванівни, 1941 р. н., с. Дружне, Калинівський р-н, Вінницька обл. (запис 1990 р.)
Третяк Валентини Михайлівни, с. Митки, Барський р-н, Вінницька обл. (записав Олександрович Владислав у 2017 р.) Федорчук Маланки Федорівни, 1912 р. н., с. Трибухи, Літинський р-н., Вінницька обл.
Хом’як Марії Миколаївни, с. Левків, Крижопільський р-н, Вінницька обл. (записала Задорожна Галина Олексіївна у 2003 р.) Чагур Галини Олександрівни1956 р. н., с. Михайлівка, Тульчинський р-н, Вінницька обл. Чорнобильської Ганни Яківни 1946 р. н., с. Райгород, Немирівський р-н, Вінницька обл. (записала Мовчан Галина Василівна) Чорної Зої Зосимівни 1932 р. н., с. Стіна, Томашпільський р-н, Вінницька обл. Чузової Ганни Дорофіївни.,1942 р. н. с. Шуро-Копіївка, Тульчинський р-н., Вінницька обл. Шамрай Г.У., с. Антонівка, Барський р-н., Вінницька обл. (запис 2002 р.) Шаповалової Євгенії Миколаївни 1949 р. н., смт Дашів, Іллінецький р-н, Вінницька обл. (записала Сметанюк Л.Ф. у 2002 р.) Шаргало Галини Болеславівни 1945 р. н., с. Мурафа, Шаргородський р-н, Вінницька обл. (записала Бондар Л.В., запис 2018 р.) Шевчук Марії Платонівни, 1947 р. н., с. Рожична, Оратівський р-н, Вінницька обл. Шевчук Віри Сергіївни 1937 р. н. с. Рогізка, Чечельницький р-н, Вінницька обл. Швецової Олександри, 1960 р. н. м. Ямпіль (записала Ігнатова Яна у 2017 р.) Шльомської Любові Михайлівни, с. Судова Вишня, Мостиський р-н, Львівська обл. (запис 2011 р.). Ярової Галини Фотіївни, 1955 р. н., с. Вила, Томашпільський р-н, Вінницька обл. (запис 2004 р.) Записано на відео у 1993 р. під час реконструкції весільного обряду фольклорним колективом «Женчик» с. Білий Камінь, Чечельницький р-н, Вінницька обл. Записано на відео у 1994 р. під час весілля у родині Кримінських с. Бохоники, Вінницький р-н, Вінницька обл. Записано в с. Вінницькі Хутори у 1996 р. під час реконструкції автентичних обрядів Колодія для передачі «1 із 1000 уроків» УТ-1 (1996 р.). Учасники реконструкції – мешканці с. Вінницькі Хутори та працівники культури сіл Вінницького району.
254
пошану
Хлiби до свят i на
Сакральний, обрядовий, ритуальний… Величаві короваї, огрядні паляниці, духмяні книші, калачі як млинове коло, сонцеликі зільники, легкокрилі жайворонки, заманливі калити, вертляві бублики. Це ж у нас, у нас! В Україні хлібодайній. Валерій Ясиновський
ЦВІГУН ОБРЯДОВІ ХЛІБИ В КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКИХ ПРОЕКТАХ ВІННИЦЬКОГО ОБЛАСНОГО ЦЕНТРУ НАРОДНОЇ ТВОРОЧОСТІ Tetiana TSVIGUN CEREMONIAL BREADS IN THE CULTURAL ART
VINNYTSIA REGIONAL
Тетяна
PROJECTS OF THE
CENTRE FOR FOLK ARTS
Звичаї і традиції – це промовисті штрихи до портрета кожного народу, це ті характеристики, за якими можна розпізнати його серед світових спільнот. Українські звичаї формувалися впродовж років, виробляючи моделі стосунків у родині – між батьками і дітьми, між мешканцями села. Відтак, викристалізувались такі риси українців як повага до старших, як шана до хліба, як взаємовиручка, як бережне ставлення до власної честі і гідності. Працьовитість, господарність, доброзичливість, толерантність, прагнення до освіти, любов до пісні, знову ж – пошана до звичаїв і традицій – всі ці ментальні ціннності хліборобської нації плекалися століттями. Це те, що треба зберегти для майбутніх поколінь. Як писав українець за походженням, професор з Канади Степан Килимник, який народився на Вінниччині, «Існують звичаї – існує мова, існує нація. Якщо втрачено звичаї – втрачається і мова. Нація не існує». В другій половині XX століття інформацію про звичаї і традиції, крім Центру (будинку) народної творчості, несли родина, вулиця, твори класиків української літератури, що їх вивчали в школі. На філологічному факультеті педагогічного інституту викладали курс «Усна народна творчість». На початках української незалежності, у 90-х роках, в шкільну програму, а також в програми культосвітніх закладів, педагогічних вузів було введено курси або факультативи народознавства, що дало змогу знайомити учнів та студентів з побутом народу, з фольклорною спадщиною. Тоді ж в школах та вузах почали
кімнати народознавства або невеличкі етнографічні музеї, які хоч в окремих рисах відтворювали етнографічні особливості українського побуту. Тоді знову з'явилася потреба вишивати сорочки і виводити на сцену дітей – дошкільнят та учнів, саме в українських костюмах. Повсюди, як гриби, виростали дитячі фольклорні ансамблі. Щоправда, відчувався кадровий голод. За викладання народознавства здебільшого бралися учителі української мови та історії (це в кращому випадку). Брак фахівців та методичної літератури давався взнаки. З часом, з різних причин, викладання народознавства залишилось лише в деяких закладах, як-от Тульчинський коледж культури, Вінницький коледж культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича та інші.
256 Хлiби до свят i на пошану
створювати
В ХXI столітті, в час шалених темпів життя і карколомних змін, в контексті цілодобового телебачення та суцільної комп'ютеризації, що не завжди позитивно позначається на людській свідомості, коли нав'язуються чужі звичаї і традиції, а також засмічується мова, має місце тривожна тенденція розмивання ментальних цінностей. І тоді, коли виникає небезпека втрати української ідентичності, діяльність центрів народної творчості в напрямку збереження звичаїв і традицій є непросто потрібною і необхідною. Вона є тією просвітницькою силою, яка здатна через культурно-мистецькі видання та заходи нести знання про фольклор та етнографію, про звичаї і традиції, про ті зовнішні і внутрішні чинники та риси, які творять образ нації. Опираючись на власні напрацювання, спілкуючись з обласними центрами народної творчості України, відкриваючи обмінні виставки, спільно з майстрами Львова,Чернівців, Полтави, Одеси, Житомира, Тернополя, Івано-Франківська, Автономної Республіки Крим та ін., знайомлячись з їхньою діяльністю, колектив Вінницького центру народної творчості сформулював стратегічні завдання розвитку народної творчості та збереження національних здобутків саме на основі культури Поділля. Досвід роботи нашого колективу в контексті популяризації знань про Україну та її традиційну культуру є унікальним внеском у справу духовного відродження. У всіх культурно-мистецьких акціях, започаткованих та проведених ОЦНТ, на повен голос звучить тема хліба, як одного з основних атрибутів життя українців. І виставки обрядової випічки почалися саме з наших проектів. Пахучий коровай на вишитому рушнику – це образ щедрої, хлібодарної України, символ добробуту і гостинності. Ми – хліборобська нація. І тому хліб для нас – не просто продукт, не тільки основна страва. Він є одним з ментальних понять, на ряду з такими, як матір, рідна земля, українська мова, народна пісня… Нелегко давався хліб українцям. Довгий шлях від зернини до хлібини – цілий хліборобський рік. Пшеничне зерно падало в чорну осінню ріллю. Навесні проростало
Хлiби до свят
на пошану 257
i
ніжними зеленими паростями озимини. Влітку золотим колоссям тягнулося до сонця. В жнивну пору в'язалося в тугі снопи, що вже чекали обмолоту. Золотистими горами достатку вивищувалося на осінніх токах. Білим борошном сіялося в дерев’яні ковші у млинах, щоб згодом в руках господині стати рум’яним хлібом – вінцем добробуту. І засів, і жнива, і випікання весільного короваю – все опоетизоване, оспіване українцями, освячене словом. Хліб святий шанували і величали в кожній родині. Його цілували, як діти цілують батька в руку. Ним марили в голодні роки. Благоговійне ставлення до хліба передавалось з покоління в покоління. Обряди і традиції, пов’язані з хліборобським циклом, дійшли до наших днів, щоб нащадки не забували, чиї ми діти. Засів, сповнений людських надій, колосіння хлібного поля, гучна пора обмолоту на току, життєдайна музика млина, поезія зачарованих вітряків, священнодійство випікання хліба – весь цей хліборобський цикл народив впродовж віків тисячі пісень, загадок, прислів’їв, приказок, що їх вистачило б для народів усього світу. Поетизація хліборобського процесу особливо притаманна саме для співучих українців. Вшанування величі хліба, звеличення хліборобської праці, відтворене в тих обрядах, що їх зберегли подоляни. І народження дитини, і хрестини і весілля, і проводи в далеку дорогу, як і в останню путь – все супроводжувалось хлібом. Його величали в дні святкової гостини, з ним виживали в драматичний час українського переднівку, ділились кожною кришкою того згорьованого хліба, і як найбільший скарб, його клали навіть в будень
258
пошану
Хлiби до свят i на
З ним
ли гучний весільний обряд,
вали усім і кожному скибку короваю, пишаючись ним, як найбільшим багатством, здатним об’єднувати трудящу громаду у родину. У нинішньому прагматичному світі український коровай – це вияв гостинності, це витвір мистецтва, на якому узори нашого буття – у випечених листочках, колосочках, шишечках, майстерно вироблених нашими талановитими коровайницями. Жоден народ не має такого розмаїття обрядових хлібів, як українці.
в центрі стола на вишиту скатертину.
йшли на сватання, ним завершува-
коли розда
Калита і балабушки – на Андрія, різдвяні книші, жайворонки на Сорок Святих, великодні баби, манзарі на Зелені свята, пироги на Спаса, коржі – на Маковія, «миколайчики» – на день Святого Миколая, калачі весільні, хрестинні, поминальні… це лише деякі взірці обрядових хлібів, що їх печуть на Вінниччині з давніх давен. Традиції випікання, застосування та оспівування дійства формувалися впродовж століть. Варто сказати, що в роки незалежності України Вінницька область одна з перших ініціювала заходи, спрямовані на відродження та популяризацію мистецтва випічки обрядових хлібів. У всіх культурно-мистецьких акціях, які ініціює ОЦНТ, тема хліба – одна з центральних і основних у свідомості і світогляді українців. У 1999 році виставка села Війтівка Бершадського району стала першою ластівкою щодо презентації випічки обрядових хлібів в столиці України, а саме, в «Українському домі». Експозиція виставки вразила киян своїм розмаїттям, тією любов’ю та фантазією, яку вклали майстрині у мистецтво випікання хліба. Після такого успіху управління культури Вінницької облдержадміністрації, обласний центр народної творчості та Міжнародна громадська організації «Вінницьке земляцтво у Києві» ініціювали проведення Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села», яка при підтримці Міністерства культури України була започаткована у 2001 році. Відтоді завдяки цій культурно-мистецькій акції чотирнадцять сіл Вінниччини презентували в столиці свою традиційну культуру. Клембівка і Буша Ямпільського, Стіна – Томашпільського, Новоселівка – Гайсинського, Наддністрянське – Мурованокуриловецького, Соболівка – Теплицького, Животівка – Оратівського, Рахни Лісові – Шаргородського, Крищенці – Тульчинського, Андрушівка – Погребищенського, Четвертинівка – Тростянецького, Щітки – Вінницького, Вільшанка – Крижопільського, Рогізка – Чечельницького районів представили своє народне мистецтво на теренах столиці. Кожен, хто хоч раз побував на відкритті цієї виставки, ніколи не забуде високий рівень довершеності експозицій, вишуканий дизайн, динаміку майстер-класів, концертну програму, невимушене спілкування із земляками-подолянами, які волею долі, а також завдяки знанням і хисту, опинились у Києві. Вихідці з Вінниччини стали поетами, редакторами відомих видань, лауреатами культурно-мистецьких премій, видатними митцями, фольклористами, заслуженими вчителями, викладачами
Хлiби
259
до свят i на пошану
Хлiби до свят i на пошану
столичних вузів, винахідниками. Всі вони, на наше запрошення, приходять восени, щоб знову пережити неповторне відчуття від зустрічі з подільським селом, з громадою, яка живе, працює, співає, береже традиції – гончарювання, вишивання, ткацтва, наївного малярства і, звичайно, випічки обрядових хлібів. Яке б село ми не представляли в Києві, кожна громада привозила свої зразки весільних короваїв, калачів, хлібів які використовують на свята саме в їхньому селі. Щоразу виставкова зала
одного села» сільські пироги, коржики, пряники і, звичайно, короваї завше викладають у формі чудової експозиції при вході на столі, біля якого завжди юрмляться школярі та студенти. Так, нещодавно, коли презентували хліби села Рогізка, першокласники однієї з київських шкіл не могли дочекатися, коли ж їх нарешті пригостять цими смачними «експонатами». Одержавши по жайворонку, вони, щасливі, пішли додому. Мабуть, їм здавалося, що нічого смачнішого і не їли у столиці. Короваєм пригощали всіх відвідувачів виставки, працівників музею, що також стало традицією в рамках цієї чудової акції. Резонанс, який справила виставка обрядових хлібів Бершадщини спонукав ОЦНТ зайнятися дослідженням хліба більш ґрунтовно і видати брошуру «Обрядові хліби Вінниччини», яку підготувала етнограф, кандидат історичних наук Тернопільського національного економічного університету Світлана Творун. В брошурі вміщені зразки описів обрядових хлібів, методичні рекомендації
260
наповнюється ні з чим незрівнянним запахом подільського
Під час проведення акції
та запитальник для збору інформації про обрядові хліби. Її надіслали до всіх районів області, що дало поштовх до серйозної пошукової роботи на місцях. До речі, у методичних рекомендаціях 2002 року йшлося лише про 32 види обрядового хліба, а за три роки копіткої роботи працівників культури та організаторів щорічних виставок, науковцям вдалося виокремити вже 64 види обрядового хліба, який побутує в районах Вінниччини, а також зроблені детальні записи інформації і фото, які згодом були представлені у книзі «Українські обрядові хліби», виданій Вінницьким обласним центром
хліба.
«Мистецтво
народної творчості у 2006 році. Аналогічна програма-запитальник була розіслана на райони управлінням культури і туризму Вінницької ОДА, а зворотна інформація, отримана із сіл, як зауважує Світлана Творун, «допомогла презентувати вже понад 100 видів церемоніальної української випічки». Як уже сказано, Вінницький обласний центр народної творчості за сприяння управління культури Вінницької ОДА започаткував ряд культурологічних проектів, в тому числі і видавничих, метою яких стало збереження традицій. Серед них чільне місце займає тема хліба в житті українців, що нам належить пропагувати її шляхом виставок та майстер класів, велелюдних фестивалів, участь у яких взяли тисячі подолян, сотні майстрів народної творчості. Обласний фестиваль народної творчості «Скарби Поділля», започаткований у 2008 році, за задумом організаторів, мав акумулювати в собі всі багатства краю, все витворене людськими руками у форматі виставкових експозицій районів та концертних майданчиків. Щороку виставкові експозиції районів акцентуються на основній темі фестивалю. Скажімо, основною складовою І фестивалю «Скарби Поділля» був «Хутір обжинковий», де представили 150 короваїв (святкових, весільних, вітальних), весільних калачів, весільних шишок і гусей та інших обрядових хлібів, паляниць і пирогів, що були майстерно випечені майстринями-коровайницями територіальних громад. Чимало короваїв були випечені одразу з назвами, як-от, у Погребищенській світлиці, де пишались короваї «Незалежності -17», «Україні» та ін. А майстрині Теплицького району випекли чотири короваї, як чотири частини карти району. Серед них не було схожих. Всі обрядові хліби відрізнялись оздобленням, формою, розміром, фантазією автора. А якщо додати в контексті цього багатства ще й дідухи, то можна сказати, всього
Хлiби до
261
на виставці красувалося 168 обжинкових виробів з 71 населенного пункту Вінниччини. ІІ фестиваль «Скарби Поділля» присвячувався вишивці. Особливістю його було те, що в його рамках відбулася презентація Подільського рушника обласної культурно-мистецької акції «Вишивана доля Віниччини», яка проводилась впродовж лютого-серпня 2009 року у Світлиці ОЦНТ, де, згідно з графіком, 45 вишивальниць з усіх районів і міст Вінницької області вишивали восьмиметровий рушник, оздоблений сакральними
свят i на пошану
знаками та символами нашого краю, починаючи з часів трипільської культури, з зображенням дерева життя на якому розташовано 27 квіток, що відповідає кількості адміністративних центрів Вінницької області. Відтоді кожного року фестиваль «Скарби Поділля» проводився під рубриками вибраної тематики («Подільський узвіз народних ремесел», «Весілля на Поділлі», «Мистецтво одного села», «Мамина хустина – оберіг для сина», «Ми творчістю єдині в рідній Україні», «Україна – від витоків до сьогодення» тощо). Вишиті сорочки і рушники, взірці подільського ткацтва, мистецтво гончарства, різьба по дереву, живопис рідного краю, добротні вироби з лози та рогози, дари садів і полів Вінниччини – ця сила-силенна скарбів, вража-
відвідувачів і кількістю, і красою, і досконалістю форм, які говорили самі
себе, визираючи із «світлиць» чи «садиб», прекрасним змістовим наповненням, духом творчості людської. Але якою б не була головна тема такого дійства
місці
експозиції його величності Хліба. У 2010 році головну тему ІІІ обласного фестивалю «Скарби Поділля» визначили як «Величальна хлібові». Весь мистецький простір тоді заколосився дідухами – житніми, пшеничним, вівсяними – сторожами нашого безцінного багатства. Вони завше на чатах, охороняючи оці духмяні короваї, книші, калачі та наше жнивне поле, на якому з останніх вижатих колосків зв’язують обжинковий сніп або роблять обжинкову квітку. На Різдво її заносять в хату, як шанованого гостя і називають дідухом – дідом-духом, духом предків. Скільки їх було на цьому святі! Адже з кожного району привезли по 10-15 таких снопів для створення «Обжинкового поля». Ніде ви не побачите стільки красенів. Тут і звичайні снопи, перевиті синьо-жовтими стрічками, і справжні велетні, що в них дбайливі руки вплели квіти, грона калини, букетики пахучих трав. Це багатоярусні
декоративні мальовані печі. Біля кожної печі, як і годиться, затули, рогачі, миски, горщики, а найголовніше – повні діжі тіста. У вправних руках коровайниці шматочок тіста стає жгутиком, листочком, підківкою, квіточкою, косичкою. Кожна коровайниця з онукою чи донькою: Алла Болгарська з онукою Юлею Чеботар (м.Ямпіль), Євгенія Бурдейна з онукою Олесею Крюковою (с.Борщівці Могилів-Подільського району), Людмила Левченко з онукою Уляною Весною (с.Слободище Іллінецького району), Марія Пшеничнюк з донькою Оксаною Моторною та онукою Марією (с.Гончарівка Літинського району), Надія Фурман з онукою Уляною Кузьменко
262 Хлiби
на пошану
тут оживають картини жнив і обжинків, що їх інсценізували учасники фольклорно-етнографічних ансамблів «Берегиня» (Івашківський СБК Шаргородського р-н), «Русава» (Стінянський СБК Томашпільського р-н), «Брикса» (Бохоницький СБК Вінницького
Подоляни мали можливість побачити майстер-класи з випічки. Учасники свята привезли
до свят i
ла
за
– завжди на чільному
пишались
дідухи – дивовижні витвори мистецтва. Завдяки їхній присутності
р-н).
до свят i на пошану
(с.Сигнал Козятинського району), Валентина Підборська з онукою Людмилою Дяченко (с.Сумівка Бершадського району), Валентна Олійник з доньками Вікторією та Світланою (с.Шарапанівка Крижопільського району), Любов Носенко з Оксанкою Красуляк (с.Пелинівка Чернівецького району), Галина Нечитайло з онукою Юлією Мельник (с.Юнашки Погребищенського району), Анастасія Ліпніцька з донькою Іриною (смт Тростянець), Валентина Платовська з Домінікою Зайчук та Аліною Зубко (м.Ладижин), Ольга Йолтуховська з Тетяною Бойко (с.Ковалівка Немирівського району), Людмила Черевична з донькою Іриною (смт Шпиків Тульчинського району), Раїса Конюшна та Неля Тишкул (с.Чорномин Піщанського району), Наталія Іщенко з онукою Альоною Огородник (с.Лука Барська Барського району), Галина Сідак з онуками Богданою Заєць та Лілією Сідак (с.Стіна Томашпільського району), Лілія Ступак з Аліною Бережок та Артемом Вільтом (с.Байківка Калинівського району), Марія Оцабрика (с.Тартак Чечельницького району), Тетяна Коваль з онукою Оленою Поліжаєвою (с.Вугли Хмільницького району), Зоя Конопліцька з онукою Мирославою (с.Великі Крушлинці Вінницького району), Марія Шевчук з онукою Оксаною (с.Рожична Оратівського району), Олена Білоконь (с.Михайлівка Шаргородського району), Катерина Зозуля (с. Рахни Польові Тиврівського району), Халуп’як Тетяна Іванівна
онуками Соловей Ніною та Вітою (с.Курашівці Муровано-Ку-
263
Хлiби
риловецького району, Тетяна
з
кою Ольгою
Липовецького району), Катерина Трокаль з онукою Лілією Бобруневич (с.Бур’яни Гайсинського району), Ганна Огороднік (с.Чернятин Жмеринського району). Всі вони у вишитих сорочках, перев’язані фартухами, зав’язані квітчастими хустками, а біля них – крім виробів нинішнього майстер-класу – ще й все те, що напекли до свята: бублики, книші, коржі, пироги. Найбільше виділяються між
багатства – весільні короваї,
та пишні,
калиною та
з
Дяченко
ону-
(с.Попівка
цього пахучого
красиві
заквітчані
кольоровими стрічками. Короваю-раю, я ж тебе вбираю, Барвінком-калиною, всенькою родиною.
В рамках свята завше проводиться конкурс на кращий святковий коровай та кращий дідух. А які ж то дідухи привозять подільські майстри! – великі і маленькі, схожі на птахів і на великі золоті дерева, і на мережива, виплетені з соломи. Майстрині-коровайниці чаклують над виготовленням весільного короваю, а поруч – на столах вилискують золотистими боками пироги, гуски, голуби, калачі для нанашок, і всі хлібні вироби, що випікають до весілля. Авжеж, подоляни покажуть фрагмент весілля, в якому найбільше буде пісень і короваїв. Коровайниці розкажуть про секрети творення короваю. Має значення все: і борошно, і день, і стан душі майстрині, коли вона вчиняє та виробляє коровай. У найголовнішій хрестиянській молитві першим проханням до Господа є «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Шанобливе ставлення українців до хліба, закладене в свідомості з давніх-давен, переходить в третє тисячоліття. – Такі думки завжди звучать у виступах господарів та гостей свята, які з’їжджаються звідусіль, щоб долучитись до обрядодійства пошанування хліба. V обласний фестиваль «Скарби Поділля» (2012), приурочений 21-річниці Незалежності України, проходив на березі Бугу під Воробіївкою, де в оточені зеленого лісу вдень і вночі шумлять пороги. Тут мали змогу вільно розміститись всі «садиби», кожна з яких стала своєрідним мистецьким колом, територією творчості, що на ній розташували все характерне для традиційної культури та творчих уподобань подолян. Поняття хліборобського циклу теж входить у коло. Від зернини до хлібини – можна було б окреслити його животворящий рух, що визначав ритм життя всієї родини від засіву – до жнив, від току – до млина, від діжі – до хлібини з нового урожаю. Село ніколи не спочивало. Весною сіяло, влітку плекало засіяне, восени збирало урожай, а в довгі осінні і зимові вечори можна було прясти і ткати, вишивати сорочки і плести кошики.
264 Хлiби
пошану
до свят i на
Прекметною ознакою цього фестивалю стали вишиті рушники, представлені кожним районом, весільні короваї і калачі, крислаті дідухи. Наше життєве коло, що в ньому усе так тісно переплелось – і обжинкові снопи, і короваї, і пісні, і вишиті рушники – вивершується нині весіллям. Кожну пару
молодих, яка в гурті родичів іде до «своєї садиби», посипають зерном, віншують. Попереду весільний дружко несе заквітчане гільце. В кожній садибі – весілля. За столами – молодята у традиційному весільному вбранні. Батьки, старости, дружки і бояри – всі у вишиванках. На столі у кожній садибі – весільний коровай – як твір мистецтва. Він тут центральний і головний. З любов’ю випечений сільськими майстринями, яким передано секрети майстерності від мами, бабусі, прабабусі. Кожну весільну садибу «охороняють» дідухи. Скільки пісень і примовок лунає на кожному весіллі. Коровай спекли свашки у цій печі, Відзігорні дідухи сплели вночі Та прикрасили садибу рушниками Й здивували всіх нас пишними дарами. Або ж така: Як на нашому весіллі –Диво-короваї, Встелена долівка зіллям –Родина гуляє. Всюди – веселий гомін і рух. Там просять на весілля, там розплітають молоду, там покривають, там дають майстер-клас, як коровай прикрашати, там уже роздають коровай. В кожній садибі показують фрагмент, а всі разом творять велике прекрасне дійство – подільське весілля. Як у тому Хмільнику Мелять жорнами муку... Молода із хлібом-сіллю Рідню просить на весілля. А біля іншої садиби ще голосніше лунає: Щедрий урожай, рушник барвистий, Молоді – усміхнені, паристі, Коровай – з пучечками калини, Просим на весілля до родини. На весілля просили з калачем, молодих благословляли святим хлібом, пишний коровай краяли старости, щоб вистачило на всіх гостей. Благослови, Боже, і батько, і мати –Своєму дитяті коровай роздати. А цей коровай – величний господар столу, притягував погляди всіх учасників дійства, принаджував запахущим духом печі, червоними гронами калини.
Хлiби до свят i на пошану 265
Хлiби до свят i на
Про весілля у Воробіївці чимало написано у ЗМІ. «Це була непросто демонстрація весільного обряду, який в кожному регіоні має свої особливості. Як на мене, ці чудові етнографічні картини, виконані фольклорними колективами Вінниччини, мають глибинний символічний зміст, що його можна вкласти в містке поняття національного відродження. Яскравий сонячний день, розмаїття світлиць, велич духмяних короваїв, маєво вишитих рушників, людська непідробна радість – все вилилось в гармонію довгожданного свята, фестивалю «Скарби Поділля», традиція якого вже має свою історію», – писала Любов Спірідонова. Так, це свято наших рукотворних скарбів, свято українського хліба, торжество духу народного, свято наших чудових майстринь, творчість яких несе людям радість, надію на краще життя, з достатком, з впевненістю, з духовним наснаженням на основі традицій, коли кожен може сказати: «Вінниччина – це край величних здобутків, культурних надбань, а цей проект – є образом трудової України, омріяної всіма попередніми поколіннями. Кожна хлібина, кожен вишитий рушник, кожне слово і пісня працює на розквіт наших традицій». У 2010 році було започатковано обласний фестиваль народної творчості «Різдвяне диво». Це дивовижне дійство, у якому традиція віншування від хати до хати живе віками. Казка «Різдвяного дива» розпросторюється по всьому Поділлі колядками і щедрівками, дитячим гомоном, неповторним відчуттям радості, краси і доброї надії. З давніх давен, коли мороз замальовував шибки у кожній сільській хатині, коли сині кучеряві димки коминів тягнулися вгору, а господині починали випікати «Василя», «Маланку», «Рожество», а ще білі паляниці і цілі гори пирогів, коли батько тер мак на кутю, а старші діти – ладнали в сіні вертеп і гіллястого дідуха ставили за сторожа, коли стежки до кожної хати протоптували колядники, коли матері готували синам і дочкам вечерю для хрещеного, коли всі виглядали з дверей, чи не з’явилася на синьому небі перша зірка – тоді починалось різдвяне диво: вечерею з дванадцяти страв, нічною літургією у храмах. Воно продовжувалося у жартах маланкування, у святощах йорданської купелі. Над землею пливли щедрі вечори. І цю різдвяну казку не вдалося знищити навіть в роки найактивнішого безбожництва, бо саме поняття щедрого вечора стало частиною української ментальності,
266
пошану
символом гостинності доброзичливості, гречності і доброти, якими доля наділила українців. Недарма, Михайло Стельмах, великий письменник і фольклорист, один із своїх творів так і назвав «Щедрий вечір», вклавши в те дітище всю свою любов до звичаїв і традицій українського села, яке засіяло в душі майбутнього письменника зерна правди, добра і душевної щедрості. А ми, його земляки, вже у ХХI столітті, намагаючись відродити традицію одного з найкращих наших свят, щороку проводимо велелюдне і прекрасне дійство – фестиваль «Різдвяне диво», у якому беруть участь фольклорні колективи з усіх районів. Посівальники засівають подолян – «у полі – зерном, удома – добром, в печі – пирогами, на столі – хлібами». Величною різдвяною ходою, яскравою та барвистою, через метелицю-хурделицю у празникових кожушках та жупанах ідуть по вулиці Соборній наші щедрівники до центрального парку Вінниці, де розмістилися світлиці усіх районів, а тепер уже й територіальних громад Вінниччини.Тут у кожній світлиці – щедра гостина, а на концертному майданчику чи сцені – неповторні виступи щедрівельних гуртів, що їх з нетерпінням чекають подоляни. Прийшли щедрувати до вашої хати, Щедрий вечір, добрий вечір! Тут живе господар –багатства володар, Щедрий вечір, добрий вечір! В парку грає музика. Вабить око багатюща виставка-ярмарок. У кожній світлиці ви побачите незмінні атрибути Щедрого вечора: різдвяні вертепи, дідухи, задля яких, скажімо, на Тиврівщині, щороку жито сіють. Неймовірне розмаїття різдвяної випічки: «Хазяїн», «Василь», «Маланка», короваї, хліби, йорданські калачі, голубки, книші до куті. А дітки приспівують: Скач, козуню, до полиці, Там смачненькі паляниці. Скач, козуню, до стола, Там пожива немала! І багата кутя, і пахучий узвар, і смажена риба, і голубці з пшона – чого тільки не наготували дбайливі господині. Дай Боже, щоб засіяне вродило, щоб і на наступний рік ми були з хлібом, як співають і примовляють нині зі сцени наші співочі гурти.
Хлiби
267
до свят i на пошану
Роди, Боже, жито На новеє літо, Роди, Боже, гречку, Знизу – до вершечка, Роди, Боже, бджоли З весни до Миколи. У кожній з цих колядок і щедрівок – сподівання на добробут і достаток, на те, що знову буде добрий урожай, і на Святвечір господиня напече тих різдвяних щедрот цілу гору, за якою «нас не буде видно». Обіцяв нам Господь сто кіп проса вродити, Дай же, Боже, вам у щасті, здоров’ї спожити. Жито і пшениця, хліб і паляниця, смачні пироги і кутя – це ключові слова Різдвяного дива, Щедрого вечора, у якому тема хліба – озвучена в щедрівка і колядках, і звучить вона на всіх наших святах і у Вінниці, і в Буші, і в Іллінцях, і в кожному районі, де різдвяною ходою пройшли наші фольклорні колективи по засніжених вулицях міст і сіл, несучи традицію в обрядах посівання, маланкування, щедрої гостини в час, коли Христос народився. У листопаді 2011 року Вінницька делегація взяла участь у незвичайному заході Всеукраїнській виставці обрядових хлібів «Печу, печу хлібчик». Ініціював її Національний центр народної культури Музею Івана Гончара до сторіччя відомого скульптора, художника та збирача української старовини, в честь якого і названо музей. Обрядові хліби зі 100 сіл України стали свідченням традицій випічки, що дійшли до нас з глибокої давнини. Вінниччини була представлена хлібним багатством сіл: Гончарівка Літинського, Стіна Томашпільського, Миролюбівка Піщанського районів. Як згадує знана етнограф Світлана Творун, «особливою величчю дивував відвідувачів весільний коровай з села Миролюбівка, виготовлений майстринями Любов’ю Осадчою та Надією Андрущенко. Він вражав не лише своїми розмірами, але й давньою символікою виготовлених із тіста прикрас, що при допомозі вишневих гілочок вставляються у коровай сторч. Це символ дружньої багатодітної родини – «виноград», чоловічої сили –
268 Хлiби
пошану
до свят i на
«шишка» і знак «тризуб». Майстрині з села Гончарівка – Оксана Моторна та Марія Іванишена представили і весільний коровай у барвінковому вінку, прикрашений калиновим гроном, і «хрестинні калачі» з традиційними барвінковими букетиками, а ще – «маковіївський корж», «книш», «калиту» та «родові пиріжки з гречаною кашею та утробою», що зазвичай печуть на Поділлі на храмовий празник, тому їх називають «празниковими» або ж «родичами». Такі пироги, як наголошує Світлана Творун, тісно укладалися на деко круглої форми, щоб «рід тримався купи». З випічки Галини Сідак (с.Стіна) було представлено кручений калач для корови – «рожество», весільні голуби для молодят, калач для нанашки (хрещеної матері), хрестинні калачі. Слід сказати, що відзначення ювілею Іванан Гончара співпало з днями вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-33 рр., –1947р. Тому представлення поминальної стінянської випічки – а це були «колачі», голубки, помана, книш – стали символом цієї пам'яті. А велична виставка «Печу, печу хлібчик», що демонструвала багатство України хлібодарної – хліби та короваї всіх регіонів України, – ще більше підкреслювала дикість і безглуздя дій тоталітарного режиму, що організував голодомор і загибель мільйонів українців, які помирали без хліба і в 20-их, і в 30-их, і в 47-ому роках минулого жорстокого століття на родючих землях «хлібного краю», де так рясно колосяться ниви. Обласним центром народної творчості та відділом культури і туризму Козятинської РДА у 2014 році було започатковано свято обрядових хлібів та дідухів «Народу вічний оберіг» Така можливість з’явилася саме тому, що за ініціативи колишнього очільника району Геннадія Дубенкова ще у 1986 році в селі Білопілля був створений Народний музей хліба під відкритим небом. Щороку, в день християнського свята
Хлiби
269
до свят i на пошану
Преображення Господнього, єдиний в Україні Музей Хліба приймає шановних гостей з територіальних громад Козятинського району та з сусідніх районів з виставковими світлицями, що розміщуються навкруг музею. Серед золотистих розсипів соломи, біля старого величенного вітряка відбувається дійство вшанування українських хліборобів, що зростили жито-пшеницю, подільських умільців, які випікають пахучі хліби і, звичайно, його величність Хліб. Починається свято з обжинкового
з женцями, господарем, господи-
обжинковими піснями. За ці роки
білопільскими полями, прозвучали
сотні пісень від тисяч учасників твор-
колективів області, які долучаються
вшанування українського хліба, що є основою нашого буття, як ска-
Писанні – хлібом насущним. Свято «Народу вічний оберіг» покликане берегти традицію, освячену хліборобським родом. Знаковим для вінничан стало Міжнародне літературно-мистецьке Шевченківське свято «В сім’ї вольній новій», естафету якого Вінницькій області передала Луганщина. Слід сказати, що у заходах 24-26 травня 2018 року взяли участь 65 українських письменників та одинадцять зарубіжних – з Болгарії, Вірменії, Білорусі, Польщі, Казахстану, Латвії. Саме сюди, на площу Тараса Шевченка біля Вінницького краєзнавчого музею з’їхалися майстри слова з усієї України, щоб вкотре вшанувати провідника нації, виразника народного духу, великого народного поета. Урочистості, які відбувалися тут, виступи письменників, пісні у виконанні кращих співочих колективів, квіти і цвітіння вишиванок творили атмосферу єднання, усвідомлення своєї приналежності до того народу, який дав світові генія, а також відчуття причетності
270 Хлiби
пошану
нею
вже
чих
до
процесу.
народної творчості, було організовано виставку обрядових хлібів. Експозицію виставки всі сприйняли як данину шани і любові тому, кого називали батьком українського народу, тому, хто вказав шлях до правди свободи і добробуту:
до свят i на
дійства
та
над
обрядодійств
зано в
до надважливого в добу Незалежності державотворчого
До цього свята, з ініціативи обласного центру
В своїй хаті – своя й правда, І сила, і воля. Не було людини, яка б не підійшла до цієї святкової гостини, що символізувала нині матеріалізовану мрію великого поета і колишнього кріпака – український достаток, який завше пов’язувався з хлібом. Весільні короваї, різдвяна випічка («Божий дар», «Василь», книші), парні калачі, паляниці, вертути, спасівчані буханці, празникові пиріжки, «голубки», – все вражало наших гостей, які, здавалось би, чимало бачили на своєму віку і чимало написали про це.Саме письменники ведуть художні літописи сучасності. А традиція цих калачів та хлібів йде, напевне, і з часів Шевченка або й раніше, з доби козаччини, а може, з Київської Русі. Свято тривало три дні. Письменники, розділившись на групи, поїхали в різні райони, і скрізь їх зустрічали хлібом-сіллю за прекрасною українською традицією. А незабаром, в експозиційній залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України, відбулася виставка «Обрядовий хліб Поділля», де величалися ті ж короваї, книші, паляниці і калачі з Вінниччини «в оздобі подільських рушників та килимів коло сонцесяйного дивовижжя подільської миски», – як писав про це заслужений журналіст України Валерій Ясиновський.«Сходься, роде, хлібець краяти!», – так назвав він свою статтю, яка є осанною подільському хлібові та вінницьким майстрам, які створили цю прекрасну експозицію, що пахне «щасливим достатком, миром, материнством, Різдвом, Великоднем…». Очевидно, нагадали подільські короваї Валерію Ясиновському оте українське весілля, таїнство нарізання старостівського хліба та веселі приспівки: «А в нашої печі – золотії плечі» та все те, що супроводило дійство роздавання короваю: Ой, край, дружбонько, коровай Та й нам, дружбечкам, подавай! Старим старикам – кришечки, Молодим боярам – шишечки, А нам, дружечкам, голубці, Щоб нас любили молодці. Думки журналіста є якраз тим яскравим виразом ставлення українців до хліба, як до святині:«Хліб вітає наші щасливі миті, возвеличує приростання роду, віншує жаданих гостей, скріплює дружбу і добре сусідство… Трипільці, пращури наші, передали нам запахущу дивородну ниву. За це ухопившись, тримаємо отчину, землю, рід наш при хлібі
Хлiби до
271
свят i на пошану
до свят i на
насущному, пробираючись крізь неозор і сум’яття віків…Хлопчиком заглядав у низьке віконце, за яким мені підморгувала піч, і праздниково вбрані жінки з піснею-молитвою творили коровай, заглядав крадькома, бо доки коровай не спечуть і не виставлять під вікно величатися, нікому зі стороннім оком, навіть дитячим, не можна зирити туди, де чудодіялася правічна таїна. А я підглядав… І вже у глибоку сутінь, коли дебелого розпашілого щирозлотого князя весільного столу під спів господинь поставили під вікно, ми, дітлахи, прикипіли до шибок, які миттю зомліли од диху хліба… Кожен мав побачити, як коровай величається. Ми зачаровано пасли його поглядами, і хтось уже, задихаючись від хвилювання, шепотів: «Ой, диви-ися. Він росте… Велича-ається!» Так скликає українство майстровита та гостинна Вінниччина: «Сходься, роде, хлібець краяти». Характерною рисою всіх цих культурно-мистецьких проектів є композиції з обрядових хлібів Вінниччини, як золотий здобуток хліборобів, як дивовижне творіння рук людських, як мистецьке явище, притаманне саме народній культурі України. Час несе нові виклики, змінює розуміння і підходи до розвитку культури, але тема хліба завше буде присутня в кожному нашому заході, бо вона є частиною буття українців, вона є символом нашого хліборобського роду. Час несе нові виклики, змінює розуміння і підходи до розвитку культури, але мотив хліба завше буде присутній в кожному нашому заході, бо це є частиною буття українців. У буклетах, книгах, в альманасі «Світлиця» ОЦНТ та інших видах друкованої продукції відтворено проведення всіх культурно-мистецьких заходів: фестивалів, сів, свят, пленерів, виставок. Всі вони, особливо «Світлиця», є своєрідними ху дожнім літописом діяльності обласного центру народної творчості, його візи тівкою, адже в ньому зібрано свідчення потужної роботи в напрямку розвитку народної творчості та збереження іден тичності українців. Хочеться віддати шану тим, хто ма теріалізує тему хліба власними руками і душею, трепетно передаючи спокон вічну традицію випікання з покоління в покоління. Це наші майстрині, наші коровайниці, як називають їх в наро ді, це прекрасні жінки України, яким немає ціни. Вони і є носіями традиції. І тому – шановані і знані в кожному куточку Вінниччини, всієї України.
272
пошану
Хлiби
Ці жінки беруть участь у всіх виставках в рамках культурологічних проектів – і в містах, і в найдальших селах, впродовж календарного року: від Стрітення – до Великодня, від Маковія – до Спаса. На яке б фольклорне свято ви не завітали – обов'язково побачите виставкову експозицію обрядових хлібів, а біля них – усміхнену подолянку у вишитій сорочці, в намисті, у мережаному фартушку. Це образ української берегині, вправні руки якої виробили за життя стільки хліба, пирогів, короваїв, що ними можна було б пригостити не одне весілля і не одну закордонну делегацію. Коли на одному з фестивалів "Скарби Поділля" ми намагалися підрахувати кількість обрядової випічки, то виявилося, що мова йде про тисячі. Душа берегині, вродливої, кругловидої – у цих рум'яних пахучих калачах, круглих, як сонечко. Та й сама вона схожа на сонце за своєю суттю: всіх обігріває, всім вділяє тепла і привіту. Їй здається, що вона просто робить свою одвічну жіночу роботу, як і належить господині. А насправді, Бог їй визначив місію – берегти і передавати знання, вміння, навички і таїну народження хліба, як колись це робила мати, бабуся чи сусідка. У кожної коровайниці свій рецепт, свій досвід, свої підходи до процесу. Замішування, вироблення, випікання – це щоразу творчість, це удосконалення, якому немає меж. І та мить, коли з печі виймають святий хліб – здається божественною. Скільки подяк вони одержали, скільки разів їм руки цілували, скільки треба було їм пережити – тільки вони знають – наші подільські майстрині, наші турботливі матері, творці краси рукотворної. Про кожну з них, про їхнє життя, про золоті руки можна писати у всіх світових енциклопедіях. Всі вони проживають в різних куточках нашого благословенного краю, всі вони різні за віком, але безперечним є те, що кожна з них – багатогранна особистість. Про різновиди хліба, що його печуть до різдвяних свят, достеменно знає легендарна Анастасія Йосипівна Мудла, яка все життя проживає в селі Уяринцях Тиврівського району. В повоєнні роки вона працювала ланковою в колгоспі і в свій час була делегована на з’їзд працівників сільського господарства. Працювала кухаркою в школі. За успішну організацію роботи побутового комбінату була удостоєна урядової нагороди. Але нині Анастасія Мудла відома на Тиврівщині як майстриня писанкарства та хлібної випічки. Писати писанки вчилася колись у бабусі.
Хлiби до свят i на пошану 273
Згодом її запрошували в школу, щоб навчала учнів цьому давньому мистецтву, а ще – співати обрядові пісні, водити хороводи. Щороку перед Різдвом чи перед Великоднем вона гукає на гостину учнів, учителів, працівників Вінницького краєзнавчого музею чи обласного центру народної творчості. І тоді її старенька хатинка наповнюється людським гомоном. На столі, на лавках, на припічку у баби Насті пишаються її дивовижні хліби, калачі, «баби» або ж пасочки, коржики, пиріжечки, а на долівці, встеленій сіном, спочивають снопики та дідухи
стоять на сторожі цього багатства. – Оце – «Василь», а це – «Рожество», а це – «Хазяїн», – хвалиться гостям в переддень Різдва. – А ще я приготувала для вас… і вона починає припрошувати до столу та пригощати любих гостей. І тоді всі дивуються, де вона бере сили, оця невгамовна Мудла Настя, яка впродовж років ще й готує експонати на виставку до фестивалю «Різдвяне диво». Працівники з
відділу культури Тиврівської РДА знають, що треба бабу Настю та її випічку у Вінницю везти. Ніколи не забуду, як на виставці у філармонії вона всіх намагалась пригостити, всіх гукала до тиврівської світлиці, показувала вертеп та зразки своєї випічки. – Житній хліб – це «Хазяїн», він лежить на споді, на ньому тримається все. «Василь» – найбільший, це наче тулуб, а «йорданський калач» менший за «Василя». Це – голова, – так роз’яснює майстриня суть і призначення різдвяної випічки. «Василя» печуть напередодні Різдва із здобного дріжджового тіста, прикрашаючи його колосками, «вісімками». Ці прикраси у дохристиянські часи вважалися магічними знаками. Серед щедрівок зустрічаємо згадку про це. А наші курі знесуть яєчко, А ми спечемо та й Василечка «Василем» часто пригощали посівальників. – Щоб урожай був добрий – ліплю колоски. А птахи – то душі померлих, вони охороняють урожай, – розповідає Анастасія Йосипівна про те, що передається з діда-прадіда. Здавна святковий сніданок на Різдво починається з «Хазяїна». Відвідувачам виставки майстриня вкотре розказує, як під час святої вечері батько ховався за «горами» пирогів і питав дітей: «Ви мене бачите»? – Не бачимо! – гукали діти. – Дай Боже, щоб і на той рік не бачили, щоб і нарік хліб вродив, – відповідав батько. Завжди весела, гостинна, Анастасія Мудла ніколи не падає духом. Вона була однією з ініціаторів відновлення уяринецького Храму Пресвятої Богородиці. Знайшла спонсорів, все зробила, щоб церкву відкрили до храмового свята. А прийде зима – буде знову випікати і «Василя», і «Рожество» на радість собі і людям. В селі Гончарівка на Літинщині проживає Оксана Моторна Ця жінка в уяві багатьох є символом справжньої українки – завзятої, роботящої, хазяйновитої, обдарованої, вродливої, танцюристої, співучої. Всі ці таланти, як посаг, взяла від своєї родини. Якраз на прикладі
донечці Марусі, як пекти книші, весільний коровай, коржі до маку, паски і знамениті на всю округу пиріжки з гречкою. Народний аматорський фольклорний ансамбль «Джерело»
274 Хлiби до свят i на пошану
Секрети виготовлення обрядових хлібів їй передала мама – Марія Яківна Іванишина, а мамі – бабуся, Катерина Кузь
Власне,
навчали обоє
А
цієї сім’ї, можемо говорити про спадкоємність традицій.
мівна Кашпрук.
колись малу Оксанку
– і пекти, і співати.
нині Оксана Петрівна передає секрети
Багриновецького СБК, яким керує Оксана Моторна, – учасник багатьох районних, обласних та всеукраїнських культурно-мистецьких заходів. Куди б не їхали учасники ансамблю – всюди беруть коровай та хліб, випечений Оксаною Петрівною. Бурхливими оплесками супроводжують глядачі кожен виступ керівника колективу Оксани Моторної, її пісні, її «висвистування» та «витьохкування» на бересті. Отака майстриня! А якщо говорити про Лілію Ступак з Калинівщини, то життя цієї майстрині настільки цікаве, а почасти і незвичайне, що про неї можна було б писати повість. Вона гідна віршів і пісень. Ще донедавна Лілія Петрівна – директор Байківського СБК, активна учасниця обласних та веукраїнських заходів. Її обрядова випічка, секретам якої навчалась в двох своїх бабусь Хими та Теклі, відома не лише на Вінниччині. Перша слава до неї прийшла вже у 18 років. Ще студенткою Вінницького кооперативного технікуму взяла II місце на всеукраїнському конкурсі кондитерів, в зв’язку з чим після закінчення навчального закладу, її одразу запросили працювати в престижне кафе. Але в час перебудови, як і більшість земляків, опинилась без роботи. Ночами пекла торти і продавала на вінницькому базарі. Тоді ж почала випікати хліб. До ювілею міста Вінниці спекла на замовлення коровай, а також восьмикілограмову хлібину, аж поки їй не замовили весільний коровай. На всяк випадок, спекла аж три – і всі вдались! Слава про молоду коровайницю ішла попереду неї. Її короваї і хліби були незрівнянними і за смаком, і за формою. Учасники велелюдних заходів часто фотографуються біля чудових короваїв Лілії Ступак, які видно здалеку. Крім того, коровайниця проводить майстер-класи з оздоблення обрядових хлібів. На виставку бере справжнє дріжджове тісто і вчить всіх бажаючих, як вирізати шишечки, троянди, листочки. Та ще обов’язково научає тієї мудрості, яку осягла сама: «Коровай має магічну силу. Якщо він вдасться –життя у молодих буде гарне, а трісне, підгорить, чи западеться – значить і в молодих не все складеться так добре». Своїм особливим рецептом короваю з медом Лілія ділиться охоче: «Щоб тісто гарно зійшло, його треба добре вимісити – і тільки руками (без тістоміса), зачекати п’ять годин, поки воно вибродить. В печі коровай має 3-4 години рум’янитись. А ще, стаючи до роботи, читаю молитву «Отче наш» і тричі співаю «Благослови, Боже». Для себе вона зрідка пече хліб, бо багато є замовлень саме на короваї. А до Великодня пече три тисячі пасок – такий попит на її продукцію. Але коли вже для домашніх пече
Хлiби до свят i на пошану 275
хліб, то за рецептом своєї бабусі Химки.
для воїнів АТО Лілія Петрівна випікає хліб та коржики і передає волонтерами на передову. Колись на Томашпільщині, у незвичайному селі Стіна, що живописно розташувалось ніби в чаші, знана фольклористка – світлої пам’яті Зоя Зосимівна Чорна організувала співочий колектив «Русава», що згодом здобув звання народного аматорського. Учасники ансамблю вишукували і записували народні пісні, вивчали етнографію рідного краю. Вони брали активну участь у житті села, де вважались і співачками, і майстринями, і духовними наставницями. Свої здобутки неодноразово презентували на районних, обласних та всеукраїнських культурно-мистецьких заходах – і пісні, і обряди, і традиційну випічку. Галина Миколаївна Сідак – одна з тих стінянських жінок, яка завдяки природному хисту та великому бажанню приносити користь людям, стала відомою на Поділлі майстринею з випікання весільних обрядових хлібів і не тільки. Як розповідає Галина Миколаївна, – вчила її мама, Марія Паламар, а маму – бабуся, Лариса Прокопова. Галина ще змалку всюди ходила з матір’ю, яка куховарила і пекла на весіллях. Дівчинка, як сама згадує, «схоплювала скоро» – як, що і коли треба робити. «У вівторок пекли колачі, якими молода просила людей за старостів. В четвер пекли подвійні калачі, щоб просити на весілля. До одного прив’язували «куклу» з прядива, паперові квітки, лєнти. Другий колач був призначений для того, щоб нарвати барвінку: старша дружка клала колач на барвінок, який проселяла догори через дірку і зрізала його (барвінок), а молода дивилась». Барвінок рвали для того, щоб сплести молодій віночок під фату на вінкоплетення в суботу. В четвер пекли голуби і великі колачі нанашкам (свідкам), які йдуть від молодого. А голуби, заквітчані барвінком і калиною, староста ніс в червоній хустинці, коли йшли до розпису, а вже той, хто розписував (наприклад, голова сільської ради) давав молодим. Молоді несли на сцену, клали на стіл, на вишитий рушник. Після розпису голубів знову зав’язували в хустку і віддавали молодим, примовляючи: «Сюди ви їх несли окремо, а тепер несіть разом на все життя».
276 Хлiби
пошану
до свят i на
А
Отож колачі дарували старостам, нанашкам і музикам. – В нас на весілля коровай не печуть, на відміну від сусідів – Клембівки чи Гнаткова», – розповідає про стінянські традиції Галина Миколаївна. За словами коровайниці, на столі повинні стояти весільні свічки поруч із заквітчаними колачами, які по завершенню дійства віддають нанашкам.
Отож, Галина Сідак має величезний досвід з вироблення хліба. Вона куховарила на весіллях, плела вінки, вбирала молодих, що доручається не кожному, а найавторитетнішим і шанованим жінкам. Звісно, що не сама готувала випічку, а з допомогою інших – подруг, родичів, як-от, Ніна Сідак. Цей досвід Галина Миколаївна передала дочці Людмилі, яка допомагає мамі тепер, як і колись, адже живуть в одній хаті. Тепер майстриня вчить онучок: Богдану, Лілію, Ангеліну, які разом із бабусею вже побували на різних культурно-мистецьких заходах – на фестивалі «Скарби Поділля» – і в Вінниці, і в Воробіївці. З їхньою допомогою і майстер-клас давала. «У Воробіївці дівчаткам по шість рочків було. Та й дивувались люди, що такі маленькі з тістом працюють», – хвалиться Галина Миколаївна. Розповідає, як телепередачу про неї робили, показували ту стінянську піч, і процес випікання, від замісу до рум’яної хлібини. «Мій коровай – мусить бути золотистим, а не коричневим, в ньому – менше здоби. Це випікання – одне переживання, — підсумовує Галина Миколаївна свої тривоги. – Щоб тісто не втікло, щоб не репнуло, щоб не пригоріло…». – А якими ж дровами палите? – Найкраще для хліба – вакаційовими (акація). – А голубки за рецептом печете?
– Який там рецепт! – дріжджі, масло, трохи олійки, смальцю, цукру, молочка – та й уже. А руки все знають, все зроблять. Перед початком –хрещусь, читаю «Отче наш», щоб Бог поміг. З тими стінянськими хлібами, що їх спекли Галина та її землячки, побували вони і в Вінниці на День Незалежності, і в столиці, в палаці «Україна», коли Вінниччина творчий звіт робила. А вже з піснями Наддністрянщини їхня «Русава» їздила в Київ, Новоград-Волинський на «Лесині джерела» і за межі України
Хлiби
277
до свят i на пошану
– в Великий Устюг, навіть у Москву – на фестиваль народної творчості. Чудова майстриня Шевчук Марія Платонівна проживає в селі Рожична Оратівського району. Вона керівник народного аматорського фольклорно-етнографічного колективу «Калинове гроно». В селі про Марію Платонівку кажуть, що ця жінка володіє магією печі та замісу тіста на весільні короваї. Досвід випікання калачів та короваїв передає своїм невісткам та старшим внучкам. Їхні сімейні вироби завжди експонуються на виставці хлібів на фестивалі «Скарби Поділля» у м.Вінниці. Сьогодні Марія Платонівна та її невістка Альона, (а нині вона вже Леонідівна, адже працює директором Рожичнянського СБК) випікають рідзвяні хліби та калачі для вечері хрещеним, весільні короваї, шишки, парні калачі та калачі для запрошень на весілля, калачики на хрестини, калиту – на Андрія та пасочки – на Великдень, чимало пирогів, струдлів та пиріжечків із різною начинкою. Випікаючи свої смаколики, майстрині ще й співають, а коли вчиняють тісто, моляться. Готове вироблене тісто відправляють до печі, перехрещують, щоб гарно вдалось. В цей час у хаті ніхто не грюкає дверима та не говорить голосно, бо до печі святий хліб відправляється. «Дівчата, тихенько, коровай гнеться», – так примовляють до дітей, і борони Боже – комусь двері відчинити, щоб коровай не сів. І радіють, коли «по хаті хліб ходить». Так говорять, коли чути запах із печі. Це ознака того, що коровай уже готовий, і пора його з печі діставати. Ось уже це рум’яне диво радує око господині. А коли коровай уже на столі, вона обов’язково подякує Богу і попросить Його сили та здоров’я на майбутнє. Антоніна Корешкова проживає в селі Думенки Хмільницького району, хоч родом вона з-під Летичева. Здається, що сам Бог її привів у це село, де й досі живуть давні традиції випікання хліба. Ставши завідуючою Думенського клубу, Антоніна зрозуміла, що звичаї і традиції цього села
278 Хлiби
на пошану
народну культу
до свят i
несуть знання про українську
ру, яку треба любити і пропагувати. Вона почала вивчати історію села, легенди і повір’я, що побутують в цій місцевості, збирати предмети старовини, що є свідками життя і побуту
селян здавна. Корешкова опанувала випічку місцевих обрядових хлібів, які представляла на виставках в Думенках, в Хмільнику, у Вінниці. «До Різдвяних свят печу коровай «Божичі», книші, корочуни, хліби «господар», «маланка», «василь», перед Вербною неділею – «косача» – це ще теж дуже цікава традиція, що побутує лише в Думенках». Про «косач» і про «зільники» Антоніни Корешкової у своїх дослідженнях пише етнограф Світлана Творун. Їх застосування в контексті давніх традицій, обряди які вони супроводжують, – це справжнє відкриття на теренах народної культури Поділля. За що б не взялася ця талановита жінка – все в неї виходить: чи випічка до календарних свят, чи до родинних, чи «баби» і «куличі» до Великодня. А навчили її старенькі жінки з Думенок. Вони нарешті дочекались такої здібної учениці, яка не лише пече, а й популяризує їхній досвід. Михайлюк Ярина показала, як пекти «косач». Марія Корешкова – Антонінина свекруха, навчила улюблену невістку пекти «господаря». Дубенюк Марія, Братусик Надія – і всі, до кого зверталась завзята Антоніна Дмитрівна, передали їй секрети саме старовинної випічки, як-от «зільника» в який ще й льон додається. Що б не пекла Антоніна Корешкова, їй завше допомагали діти – син і донька, які розкачували тісто, робили прикраси. Їх навчила пекти хліб і пиріжки, а сільських дітей ще й працювати з солоним тістом. «Виробляємо звірів, птахів, людей. Тісто просте: скільки муки –стільки й солі. Паличкою або сірничком виробляємо «риси», «штрихи до портрета» людини. Цими виробами можна прибрати ялинку, прикрасити інтер’єр виставкової світлиці і навіть хати. А до свята «Вінок Кобзареві» ми разом з учнями виготовили із солоного тіста портрет Тараса Шевченка і вінок, під яким його розмістили». Виявляється, що перед тим, як створити цей образ, майстриня сама намалювала ескіз. Вона ще й художник. Недарма ж донька такої талановитої матусі стала дизайнером, закінчивши один із київських вузів. Про її сукні з використанням етнічних елементів, які демонструвала на виставці, писалось у пресі. Антоніна
Хлiби до свят
пошану 279
i на
Корешкова вже й з лозою навчилась працювати,
що «альтанку з віконечками
– теж з допомогою всіх членів сім’ї. Для її невтомних рук завжди знайдеться діло – плести з лози чи малювати, чи місити солоне тісто, чи пекти дивовижні хліби во славу роду подільського. Тому клуб в Думенках став справжнім осередком культури, а сама Антоніна Ко-
зажила слави не лише майстри-
а й берегині традицій села.
хвалиться,
заплела»
решкова
ні,
Діяльність майстринь обрядової випічки – це одна з найяскравіших сторінок народної культури Поділля, яку потрібно вивчати і пропагувати, а в перспективі – створити довідник, щоб описати досвід цих жінок і дати належну оцінку всім їм, трудівницям ниви народної. Їх так багато у нашому краї. Щороку ми відкривали їхні імена на наших святах, фестивалях, коли проводили культурно-мистецькі акції ОЦНТ. Адже саме ці проекти для багатьох з них стали поштовхом до творчості, стимулом до праці, тим домашнім завданням, яке вони виконували в переддень свят, щоб гідно представити місцеві традиції. Подоляни були просто вражені тим розмаїттям хлібного багатства, що постало перед ними у виставкових експозиціях районів на «Скарбах Поділля», на «Різдвяному диві», на святі «Великодня писанка» і майже на всіх заходах, що їх готував цетр народної творчості. Ми задавали тему, вказували напрямок, консультували, направляли. Саме завдяки цілеспрямованій роботі центру в напрямку збереження подільських традицій, в районах почали проводити свята національної кухні, щедрої гостини, різдвяні фестивалі та інші календарно-обрядові заходи, а сільські коровайниці ставали майстринями, свідомими тієї величної місії, яку вони здійснюють в ім’я народної культури і нашого роду. Слід сказати, що культурно-мистецькі проекти, ініційовані ОЦНТ, спрямовували діяльність не лише окремих майстринь, а й підприємств, зокрема хлібопекарень, які крім щоденної випічки, стали пекти і обрядові хліби, скажімо, короваї до Дня Незалежності, до урочистих подій, Великодні паски – до Воскресіння Христового, калачі – на провідну неділю і все те, що замовляли їм до обрядових та календарних свят у районах. Попереду у нас велика і кропітка робота та непрості завдання – зберегти все те, що маємо, не згубити дорогоцінний досвід, особливо напрацьований Центром за роки української незалежності, коли постала потреба відкрити надбання віків для широкого загалу. Обрядові хліби Вінниччини, традиції їхнього випікання – це ті, за сучасною термінологією, сакральні елементи нематеріальної культурної спадщини, якими ми можемо пишатися перед світовою спільнотою. Це те, що хліборобська нація передала для нащадків, це вагома складова народної культури України – опоетизована і недосліджена сповна, в силу певних причин. Наше завдання вбачаємо в тому, щоб нести в грядущі століття невмирущі традиції, пов’язані з хлібом, з культурою його творення і споживання, що завше супроводжувалося в Україні народною піснею, мудрим словом, молитвою, святістю найціннішого для народу – хліба насущного.
280 Хлiби до свят i на пошану
.
Іменний покажчик майстинь Вінниччини
з випікання
обрядових хлібів
The nominal list of ceremonial bread bakers in Vinnytsia region
Прізвище, ім’я, по батькові
Місце проживання
Барський район
Мигалівці Гончарук Валентина Миколаївна
Войтюк Віра Аксентіївна
Васютинці Довгань Ніна Петрівна Комарівці Іщенко Наталя Олексіївна
Лука-Барська Костюк Лідія Михайлівна
Окладне Кучерук Тетяна Михайлівна Терешки Матвієнко Ольга Олександрівна Гайове Мельник Марія Омелянівна Маньківці Петрович Наталя Олександрівна Гайове Ручинська Світлана Григорівна Мигалівці Третяк Валентина Іларіонівна
Митки Халабуда Лідія Василівна Гайове Штурмаревич Галина Михайлівна Бар Бершадський район Білюга Анастасія Іванівна Бирлівка Бойко Віра Яківна Бирлівка Гаважко Зоя Яківна Джулинка Гаврилець Олена Лікандрівна Яланець Гаврилюк Світлана Василівна М’якохід Года Галина Платонівна Війтівка Горбань Людмила Іванівна Баланівка Гуртяк Марія Трифонівна
Поташня Демидюк Олена Петрівна Ставки Джура Марія Петрівна Осіївка Жменюк Антоніна Онуфріївна Тернівка Івасик Надія Григорівна Джулинка Кисіль Фросина Петрівна Чернятка Кірціцька Валентина Іванівна Лугова Ковтун Таміла В’ячеславівна Берізки-Бершадські Кононюк Вікторія Володимирівна Поташня
Хлiби до свят i на пошану 281
Кравченко Людмила Олексіївна
Джулинка Кулик Людмила Михайлівна
Кошаринці Кучерук Галина Яківна
П’ятківка Мазур Ганна Миколаївна
П’ятківка Новитанюк Надія Василівна М’якохід Олійник Олена Миколаївна
Крушинівка Подборська Валентина Василівна
Сумівка Стець Юлія Володимирівна Серединка Сторожук Фрасина Петрівна
Голдашівка Тітієвська Марія Борисівна
Теофилівка Товмаченко Марія Анатоліївна Шумилів Токар Катерина Анатоліївна
Хмарівка Херсонюк Ганна Платонівна
Бирлівка Цюпа Валентина Григорівна Джулинка Чечельницька Лідія Олексіївна
Красносілка Чопко Надія Іванівна
Кошаринці Шевчук Галина Павлівна Бирлівка Шугайло Марія Никифорівна Лісниче Вінницький район
Жеребнюк Ганна Григорівна
Бохоники Коваль Валентина Вікторівна Бохоники Конопліцька Зоя Володимирівна Великі Крушлинці Мусієнко Надія Петрівна Щітки Серветник Тетяна Володимирівна Бохоники Чарнага Ганна Олександрівна Бохоники Швець Інна Григорівна Бохоники Гайсинський район Безрученко Неля Дмитрівна Рахнівка Біла Раїса Андріївна Мітлинці Демченко Тамара Дмитрівна Рахнівка Ільницька
282 Хлiби до свят i на пошану
Майя Семенівна Куна Каращенко Надія Василівна Новоселівка Мартіянова Любов Неонівна Кузьминці Мойсюк Людмила Василівна Рахни Петрущак Наталя Афанасіївна Карбівка Подолян Тетяна Пилипівна Митків Полозун Галина Василівна Ш.Мітлинецька Сіберко Поліна Петрівна Бондурі
Сторожук Олена Василівна
Зятківці Ткач Світлана Пилипівна Грузьке Трокаль Катерина Дмитрівна
Бур’яни Чорна Надія Василівна
Жерденівка Шеремета Тетяна Давидівна Кіблич Жмеринський район
Лавренчук Галина Іванівна
Рижавка Магерко Галина Вікторівна Мовчани Мельник Валентина Василівна Телилинці Мельник Галина Степанівна
Подільське Репей Галина Степанівна Олексіївка Шершун Людмила Оскардівна Малі Коростівці Іллінецький район Абрамович Тетяна Володимирівна
Борисівка Балака Тетяна Василівна Романів Хутір Вапельник Лідія Григорівна Жорнище Вергелес Оксана Миколаївна Сорока Драмарецька Палина Іванівна Леухи Левченко Людмила Григорівна Жорнище Лисогора Галина Петрівна Павлівка Макальондра Галина Олександрівна Лиса гора Романюк Ольга Іванівна Сорока Рудич Валентина Василівна Слобідка Савчук Тетяна Василівна Слобідка Синільник Людмила Дмитрівна Борисівка Сігнаєвська Зінаїда Трохимівна Бабин Січкар Тетяна Анатоліївна Сорока Шуляк Надія Миколаївна Красненьке Калинівський район Грипечук Любов Іванівна
Писарівка Гулівата Марія Григорівна
Корделівка Гусонька Вероніка Володимирівна Лісова Лисіївка Кособуцька Тетяна Олексіївна Павлівка Кочмар Тетяна Іванівна Радівка Прокоп Тетяна Петрівна Новий Пиків Романюк Катерина Євгенівна
Загребельня Ступак Лілія Петрівна Байківка Тітова Валентина Олександрівна Бережани
Хлiби
283
до свят i на пошану
Тіщенко Надія Корнилівна
Корделівка Шуляк Раїса Іванівна Радівка Козятинський район
Василюк Наталія Вікторівна
Махаринці Гунчак Яніна Францівна Селище Демишина Євгенія Миколаївна Махнівка Демишина Наталія Миколаївна Махнівка Жеребило Тетяна Яківна Збараж Знов’юк Валентина Олександрівна
Козятин Карпенко Євгенія Немиринці Грушецька Любов Антонівна Махнівка Кривушина Надія Володимирівна
Лозівка Олексич Галина Едуардівна
Сигнал Поло Олена В’ячеславівна Медведівка Крижопільський район Балтюк Тетяна Петрівна
Вільшанка Бурдейна Ганна Анатоліївна Вербка Войнаровська Тетяна Павлівна Голубече Мацеборчук Людмила Борисівна Зеленянка Пан Людмила Петрівна Вільшанка Роєнко Надія Іванівна Сонячне Сандуляк Лідія Іванівна Куниче Шевчук Любов Артемівна Голубече Липовецький район Абрамович Віра Віталіївна Липовець Дяченко Катерина Григорівна Липовець Коваль Галина Йосипівна Вахнівка Ковбасюк Ніна Миколаївна Зозів Козак Людмила
284 Хлiби
i на пошану
до свят
Василівна Липовець Процищина Алла Василівна Попівка Літинський район Власенко Олена Андріївна Осолинка Заїка Марія Лаврентіївна Брусленів Заливанська Людмила Яківна Трибухи Іванішена Марія Яківна Гончарівка Моторна Оксана Петрівна Гончарівка Олексієнко Ніна Петрівна Літин
Парфенюк Любов Михайлівна
Бірків Свячколап Валентина Іванівна
Бірків Ферфецька Антоніна Володимирівна
Малинівка Філіпович Валентина Дмитрівна
Літин Чернявська Галина Василівна Журавне Гуцалюк Наталія Мусіївна
Літин Могилів-Подільський район Альждо Тетяна Іванівна Сказинці Бурдейна Євгенія Михайлівна Борщівці Власик Ніна Миколаївна Сказинці Мурованокуриловецький район
Гончарук Марія Степанівна
Курашівці Запрута Євгенія Гаврилівна Курашівці Колеснік Надія Олександрівна Дерешова Халуп’як Тетяна Іванівна Курашівці Штиркун Любов Павлівна Степанки Немирівський район
Бевз Ніна Тимофіївна М.Бушинка Власко Надія Петрівна Немирів Голота Марфа Григорівна Ометинці Кириченко Олена Тимофіївна Ометинці Коцюруба Марія Петрівна М.Бушинка Кравчук Катерина Григорівнаа Кароліна Пальченко Олена Дмитрівна Ометинці Пилипко Ніна Сергіївна Ометинці Філіпішина Катерина Іванівна Забужжя Цихунь Лариса Яківна М.Бушинка Оратівський район Безпалько Марія Петрівна
Бугаївка Бистріцька Ніна Григорівна М.Ростівка Горобець Ганна Микитівна Заруддя Жук Марія Гнатівна Животівка Йолкіна Наталія Іванівна Рожична Куклич Агафія Іванівна В.Ростівка Куцак Анастасія Олексіївна В.Ростівка Лопатинська Віра Петрівна Оратів Маковська Тетяна Павлівна Оратів
Хлiби
285
до свят i на пошану
Марченко Наталія Семенівна
Рожична Опалюк Оксана Олександрівна
Оратів Патик Ольга Володимирівна
Оратівка Рандюк Наталія Василівна
Скала Сокур Марія Леонідівна Човновиця Токарчук Валентина Павлівна
Кошлани Уніят Людмила Порфирівна
Сабарівка Хміль Надія Миколаївна Новоживотів Шевчук Марія Платонівна Рожична Піщанський район Андрущенко Надія Іванівна
Миролюбівка Голубецька Ганна Євтихіївна Городище Кравець Тетяна Борисівна Чорномин Обертайло Ірина Павлівна Болган Осадча Любов Леонтіївна Миролюбівка Сличук Наталія Миколаївна
Миролюбівка Тендюк Ніна Омелянівна Болган Чорна Лідія Василівна Чорномин Погребищенський район Апечук Наталія Миколаївна
Павлівка Бевзюк Людмила Іванівна Очеретня Веретільна Наталія Степанівна Смарженці Довгополюк Тамара Василівна Педоси Ільченко Марія Трохимівна Черемошне Кичак Наталія Вікторівна Сопин Коваленко Наталія Пилипівна Мончин Корж Марія Олексіївна Круподеринці Липко Галина Юхимівна
286 Хлiби
на пошану
до свят i
Погребище Нечитайло Галина Федорівна Юнашки Новохацька Валентина Петрівна Білашки Пічуріна Ірина Володимирівна Борщагівка Романенко Віта Володимирівна Черемошне Ткачук Катерина Петрівна Довгалівка Чорненька Світлана Миколаївна Скибинці Теплицький район Берегова Лариса Володимирівна Степанівка Вдовиченко Валентина Федорівна Шиманівка Галій Надія Дмитрівна Побірка
Гарбуз Олена Петрівна
Бджільна Гогія Лідія Валеріївна Лозовата Захарчук Людмила Іванівна
Завадівка Клапчук Лариса Олексіївна
Карабелівка Прісняк Тетяна Валентинівна Пологи Тищенко Галина Миколаївна
Метанівка Тиврівський район Буряченко Валентина Петрівна
Дзвониха Гончарук Світлана Василівна
Іванківці Гулик Світлана Миколаївна
Уяринці Заєць Ольга Михайлівна Тиврів Ковальова Анастасія Йосипівна
Черемошне Мудла Анастасія Йосипівна Уяринці Пилявець Надія Василівна Шендерів Писаренко Людмила Іванівна Шендерів Соболь Раїса Омелянівна
Рахни-Польові Солодухіна Людмила Василівна
Красне Сорока Ніна Анатоліївна Тиврів Токар Тетяна Петрівна Шершні Хрущ Лілія Миколаївна Красне Томашпільський район Бугайчук Анастасія Семенівна Антонівка Захарчук Валентина Федорівна Антонівка Мальчик Пелагія Михайлівна Антонівка Нагірняк Віра Степанівна Кислицьке Прищак Людмила Миколаївна
Вапнярки Пустовіт Олена Михайлівна Антонівка Сідак Галина Миколаївна Стіна Цимбалюк Віта Валеріївна Ракова Тростянецький район Василенко Марія Григорівна
Підлісне Гуменюк Наталія Дмитрівна Глибочок Гуменюк Наталія Дмитрівна
Бережанка Дубоніс Галина Миколаївна
Торканівка Козар Наталія Миколаївна Савинці Мельник Наталія Миколаївна Бережанка Назарук Марія Михайлівна
Тростянчик
Торканівка Орищак Надія Михайлівна
Хлiби
287
до свят i на пошану
Перебенда Марія Семенівна
Ілляшівка Півкишка Ольга Василівна
Цибулівка Піхур Лариса Василівна
Цибулівка Сандул Олександра Василівна
Гордіївка Ткач Раїса Григорівна Стратіївка Харковенко Світлана Петрівна
Буди Цибух Надія Іванівна
Торканівка Цілей Антоніна Анатоліївна Торканівка Черній Тетяна Петрівна
Цибулівка Шаганенко Людмила Миколаївна Капустяни Тульчинський район Гавінська Оксана Іванівна
Великий Митник Козубовська Галина Петрівна
Заозерне Козубовська Ірина Іванівна Заозерне Мороз Антоніна Степанівна Михайлівка Піщенюк Євгенія Архипівна
Заозерне Щербата Галина Василівна
Білоусівка Хмільницький район Занюк Валентина Анатоліївна
Куманівці Корєшкова Антоніна Дмитрівна Думенки Кухар Тетяна Іванівна Куманівці Макарчук Олена Іванівна Сулківка Ціховська Валентина Йосипівна Курилівка Цюрпіта Лідія Іванівна Кушелівка Чернівецький район Бохонець Марія Петрівна Гонтівка Гендзьора Зінаїда Дмитрівна Чернівці Луцишина Майя Федорівна Чернівці Носенко Любов Василівна Пелинівка Супрун Любов Петрівна Біляни Ясінська Валентина Василівна
288 Хлiби до
i на пошану
свят
Гаврилко Ганна Йосипівна
Біляни Чечельницький район
Бондурівка Гальчинська Антоніна Федорівна Бритавка Головчук Наталя Василівна Жабокричка Гук Тамара Федорівна Бритавка Гуренко Валентина Миколаївна Тартак
Дашевська Галина Миколаївна
Катишин Дзиговська Надія Федорівна Демівка Зьомко Зінаїда Петрівна
Попова Гребля Козеренко Ірина Євгенівна
Чечельник Купко Ганна Василівна Демівка Панюк Ганна Михайлівна
Катишин Присяжнюк Ольга Онуфріївна
Тартак Саковська Ольга Михайлівна Рогізка Семенова Наталія Мар’янівна
Попова Гребля Сидоренко Катерина Лук’янівна Луги Яворська Марія Іванівна Демівка
Шаргородський район
Андрійчук Людмила Сергіївна
Івашківці Бабій Галина Андріївна Садківці Бабій Юля Кирилівна Садківці Бегар Ніна Василівна Бабина Долина Білоконь Олена Іванівна Михайлівка Блажієвська Галина Леонтіївна Деребчин Боднар Анастасія Дорофіївна Голинченці Браславська Світлана Борисівна Пасинки Бромірська Тетяна Іванівна Пасинки Буряк Валентина Іванівна Руданське Голованчук Оксана Григорівна Руданське Григоришена Любов Іванівна Перепільченці Гуменюк Надія Сергіївна
Перепільченці Кавецька Інна Дмитрівна
Дерев’янки Кавецька Інна Дмитрівна Дерев’яни Ковальчук Ганна Степанівна Івашківці Котюжанська Валентина Володимирівна
Хлiби до
289
свят i на пошану
Михайлівка Котюжанська Олена Володимирівна Михайлівка Коценко Оксана Петрівна Плебанівка Кринична Галина Миколаївна Довжок Купчишина Леоніда Петрівна Михайлівка Лисенко Людмила В’ячеславівна Козлівка Лисенко Людмила В’ячеславівна Козлівка Мединська Валентина Пилипівна Деребчин Михайліста Світлана Володимирівна Шаргород Мокра Оксана Миколаївна Плебанівка
Олійник Ірина Сергіївна
Писарівка Олійник Ірина Сергіївна
Писарівка Повух Тетяна Іванівна
Теклівка Рябченко Надія Миколаївна
Пасинки Салямон Ганна Михайлівна Плебанівка Свитко Анастасія Олегівна
Носиківка Сіверинська Зінаїда Теофанівна
Федорівка Скрипник Тетяна Іванівна Федорівка Форманюк Ганна Степанівна
Шаргород Шпак Зузана Юліанівна
Клекотина Яковишена Галина Володимирівна Перепільченці
Ямпільський район
Баліцька Вікторія Вікторівна
Михайлівка Голуб Оксана Сергіївна Клембівка Лопушинська Ніна Михайлівна Качківка Машталяр Ганна Григорівна
Петрашівка Мельничук Тетяна Василівна Клембівка Мостицька Зоя Федорівна Михайлівка Наконечна Софія Федорівна
Писарівка Прибилович Ганна Яківна Русава Рябоконь Ольга Василівна Дзигівка Саракуца Ніна Тимофіївна Качківка Скакун Лідія Василівна Клембівка Фіщук Лідія Пилипівна Писарівка Чорнолуцька Олена Володимирівна
В. Кісниця Шарко Людмила Вікторівна
В. Кісниця Швець Надія Василівна Ямпіль
290
на пошану
Хлiби до свят i
віруваннях/
The role of bread in the folk beliefs ....................................................................... 6 Хліб як втілення Бога, давніх божеств або божественної життєдайної сили /
Bread as embodiment of God, ancient deities and divine life-giving power ...... 7 Хліб як жертва вищим силам природи і духам предків / Bread as a sacrifice to supreme nature’s powers and the ancestors’ spirits ........ 8 Хліб як оберіг і атрибут магічних обрядових дій / Bread as a talisman and an attribute of ritual action ....................................... 11 Святість хліба як гарантія укладання угоди / Holiness of bread as a guarantee of settling an agreement ................................ 13 1.2. Давньоукраїнська автентична релігія, божества і культи родючості /
The ancient authentic Ukrainian religion, deities and fertility cults ............... 14 Як називати автентичну релігію українського етносу? / To the issue of designating the authentic religion of the Ukrainian ethnic group? 15 Бог як творче начало та його історичні назви: Род, Сварог, Стрибог / Bog (God) as a creative source and his historic names: Rod, Svarog, Stribog .. 17 Культ Матері Сирої Землі / The Cult of Mother-Earth ................................... 20 Божич (Дажбог, Сварожич, Рожество) / Bozhych (Dazhbog, Svarozhych, Rozhestvo) 21 Велес – володар світу предків, божество родючості, знань, багатства / Veles – the lord of the ancestry’s world, the deity of fertility, knowledge and wealth ......................................................................................... 24
Хлiби до свят i на пошану 291 ЗМІСТ ВСТУП / INTRODUCTION 3 Частина 1 Світлана Творун САКРАЛЬНА ЦІННІСТЬ ХЛІБА В УКРАЇНСЬКІЙ АВТЕНТИЧНІЙ КУЛЬТУРІ Svitlana Tvorun SACRAL VALUE OF BREAD IN THE AUTHENTIC UKRAINIAN CULTURE 5 РОЗДІЛ 1 КУЛЬТ ХЛІБА І ХЛІБОРОБСТВА В УКРАЇНСЬКИХ ВІРУВАННЯХ, ЗВИЧАЄВОСТІ І ОБРЯДОВОСТІ THE
......................................................................
в
CULT OF BREAD AND GRAIN-GROWING IN THE UKRAINIAN BELIEFS, CUSTOMS AND RITUALS
6 1.1. Роль хліба
українських народних
Макоша (Мокоша, Макош) – богиня родючості / Makhosha (Mokosha, Makosh) as the goddess of Fertility ................................ 25 Ярило – міфологічне уособлення весняного гону, вегетації / Yarylo as a mythical embodiment of spring mating and vegetation 28 Сім’ярегл (Симарегл, Сімаргл) – міфічне уособлення сили, що допомагає плодоносити – вивергати сім’я (насіння) / Sim’yaregl (Simaregl, Simargl) as a mythical power promoting fruit bearing and seed giving ............................................................................ 31 Дідух і Кострубонько – старі солом’яні духи хлібного поля / Didukh and Kostrubonko as old straw spirits of the grain field ....................... 31 Культ предків в системі культу родючості / The cult of ancestors in the system of fertility cul 34 Польовик, Межовик, Полуденниця, Спір / Poliovyk (field spirit), Mezhovyk (field margin spirit), Poludennitsia (midday fairy), Spir (spirit of agility) ................................................... 35
1.3. Звичаї та обряди, пов’язані з вирощенням хліба / Grain-growing customs and rituals .................................................................... 36 Сівба / Sowing ..................................................................................................... 36 Огляд хлібної ниви / Surveying the grain field ................................................ 38 Зажинки / Harvesting start 41 Обжинки / The end of harvesting season ........................................................... 44 1.4. Звичаї, пов’язані з випіканням хліба / Bread baking customs ...................... 48 1.5. Зерно (каша, тісто), колосся та хліборобський реманент в українських народних звичаях і віруваннях / Grain (porridge, dough), spikelet and agricultural tools in the Ukrainian folk customs and beliefs .......................................................... 51 Святість зерна / Holiness of grain...................................................................... 51 Традиційні обрядові каші / Traditional ceremonial cereals ............................ 53 Магічне значення тіста / Magic significance of dough .................................... 55 Колосся, солома / Spikelets, straw ..................................................................... 56 Хлібна діжа / The dough barrel
292 Хлiби до
i на пошану
свят
ночви / Bread trough ............................................................................... 62 Хлібна лопата / Bread shovel 63 РОЗДІЛ 2 ОБРЯДОВІ ХЛІБИ ДО КАЛЕНДАРНИХ СВЯТ / CEREMONIAL BREADS FOR CALENDAR HOLIDAYS ...................................... 66 2.1. Святвечір та Різдво і їх обрядові хліби / Christmas Eve, Christmas and Cristmas related breads .................................. 67
.......................................................................... 58 Хлібні
свят i на пошану
Різдвяник («різдво», «рожество») для корови / Christmas bread (“rizdvo”, “rizdvianyk”) for the cow
........................................ 68 Книш (хліб з хлібенятком «душею») / Knysh (bread with "soul") ................... 70 Хліб-господар і конструкція із трьох хлібів / Master-bread and the treble bread composition ................................................. 71 Крачун (корочун, керечун) / Krachun (korochun, kerechun)........................... 72 Різдвяні калачі (колачі) / Christmas kalach (kolach) ..................................... 75 Використання калачів під час рознесення вечері /
Using kalach for distributing christmas meal ................................................... 77 Різдвяні калачі для покійних родичів / Christmas kalach for dead relatives...... 77 Великий різдвяний (святошний) калач з трійцею /
Big Christmas kalach with Trinity 78 Використання калачів під час віншування ґречної панни / Calach for honouring a noble lady ...................................................................... 79 Святошні пироги / Christmas Eve pies.............................................................. 80 Святошні голуби / Christmas Eve doves .......................................................... 80 Струцель (струцля, кукелка) / Srutsel (strutslia, dolly) .................................. 80 Калач з променями (божич, божича коляда, різдвяна зірка) /
Rayed kalach (bozhych, bozhych Christmas carol) ........................................... 82
2.2. Новорічні хліби / New Year breads 84 Новоріччя в українській традиції / New Year in the Ukrainian tradition .... 84 Паляниця «маланка» / Palianytsia “malanka” ................................................ 88 «Василь» («васильник», «василіник», «василій») / “Vasyl” (“vasylnyk”, “vasylinyk”, “vasyliy”) ......................................................... 90
2.3. Йорданські калачі і паляниці / Jordan plaited bread and palianytsia 93 Пісний калач / Lean kalach ............................................................................... 93 Здобний йорданський калач / Fancy jordan kalach ...................................... 93 Йорданські паляниці / Jordan bread ............................................................... 94 Хлібне дерево / Bread tree .................................................................................. 95 Вареники / Varenyks ........................................................................................... 95
2.4. Медівники на Стрітення / Honey biscuits on Candlemas Day ....................... 95 2.5. Колодка (Масниця, Колодій). Страви з борошна на Колодія / Kolodka (Masnytsia, Kolodiy). Flour dishes at Kolodiy 96 Вареники з сиром і вареники «пірхуни» / Varenyks with cottage cheese and “pirkhuns” .................................................... 97 Налисники / Filled pancakes ............................................................................. 98
2.6. Жиляники Великого посту / Zhylianiks of the Great lent............................... 98 2.7. Криж (хрест, хрестопоклонний хліб) на Середохрестя / Kryzh (cross, crussifiction worshiping bread) ..................................................... 99
Хлiби
293
до
2.8. Жайворонки на свято Сорок святих (Сорочини) / “Larks” on 40 Saints’Day “Sorochyny” .............................................................. 101
2.9. Галепи до свята Благовіщення / Galepas at Annunciation holiday ............ 103 Печиво для зустрічі лелеки – гніздечко, бусликові лапки / Biscuits for meeting storks – a nest, stork’s feet ................................................ 103 Печиво у вигляді хліборобських знарядь – борона, плуг, серп / Biscuits shaped as grain-growing tools (harrow, plough, sickle ..................... 104
2.10. Косач – калач для верби у Вербну неділю / Kosach for the willow on Willow Sunday ......................................................... 105
2.11. Кукуци на Навський Великдень(Чистий четвер) / Kukutsas for the Dead Ancestors’ Easter (Pure Thursday) ............................. 106 2.12. Великодні баби (паски, куличі) / Easter Fancy Bread (paska, kulych) 107 2.13. Юрієві калачі, хлібці, юрики, ярики / George’s plaited bread, bread, yarik 111 2.14. Миколайчики на Миколи Весняного / Nicholas bread on Flower Nicholas’ Day .......................................................... 112 2.15. Зільник на Семена Зілота / Reed Bread on Semen Zilota’s Day ................ 113 2.16. Драбинки та млинці на свято Вознесіння / Ladders and mills on Ascension Day ................................................................ 114 Драбинки / ladders ........................................................................................... 114 «Божі онучі» / God’s feet rags (pancakes) 115 2.17. Зелені свята та їхні паляниці / Breads for Whitsunday ............................. 116 Книші (калачі) для предків / Knysh (kalach) for ancestors .......................... 116 Паланиці (манзарі) / Palanytsia (manzar) .................................................... 117 Хліб для русалок на Русалчин Великдень / Bread for Murmaid’s Easter Bread for Murmaid’s Easter 117 Подаяніє на свято Шуляка (Розори) / Gifts on Shuliak’s (Rozora) holiday . 119
2.18. Вироби з тіста на Купала / Dough items on Kupala’s Day ......................... 120 Рабці (рабчики) / (Cabbage leaf pancakes with berries) ................................. 120 Калачики для купальської верби / Plaited bread for Kupala’s willow ........ 120
2.19. Коржі «щоб світ не переломився» / Shortcakes to keep the world together ............................................................... 121 2.20 Хліб на зажинки / Bread for the harvest start .............................................. 121 2.21. Хліб на Петра і Павла / Bread for Paul and Peter’s day 122 Хліб з ягодами – «останній» / Last bread with berries ................................... 122 Мандрики / Cottage cheese bread ..................................................................... 122
2.22. Сончата / Sun bread ...................................................................................... 123 2.23. Обжинковий коровай / Harvest korovay loaf ............................................... 124 2.24. Свято Маковія та його паляниці і коржі / Poppy bread and shortcakes on Makhoviy’s day ............................................. 125 Паляниця «макоша» / Bread "makhosha" ...................................................... 127
294 Хлiби до свят i на пошану
до свят i на пошану
Маковіївські коржі (макоржаники, маторжаники, мачинки, макошики, мазурки) / Makoviy’s shortcakes (makorzhanyk, matorzhanyk, poppy bread, makoshyk, mazurka) .......................................................................................... 128 Шулики / Shulik’s breads 129
2.25. Спасівчана випічка / Saviour breads (pies, struddles, fancy buns, small loaves, korovays, crosses, request bread) ................................................................. 129 Спасівчані струдлі / Saviour pies .................................................................... 131 Спасівчані пампушки (треби) / Saviour fancy breads .................................. 131 Спасівчані хлібці / Saviour small loaves ....................................................... 132 Спасівчані коровайці / Saviour fancy breads ................................................. 132 Спасівчані хрести / Saviour crosses ................................................................ 132 2.26. Празникові хліби / Village day breads 133 Род (рід, родові пироги) / Rod (kin, kin pies) .................................................. 133 Вертута / Vertuta (snail-shaped bread) ............................................................ 134 Калачі (plaited bread) / Нудлі (ring doughnuts – sort of Berliners) .............. 135 2.27. Калита і балабушки до свята Калити (Андрія) / Flat shortbread –Kalyta on St. Andrew’s Day .................................................. 135 Калита / Flat shortbread .................................................................................. 136 Балабушки для гадання / Rolls for fortune telling ........................................ 137 2.28. Випічка для дітей на Святого Миколая / Bakery items for children on St. Nicholas’ Day ................................................ 138 РОЗДІЛ 3 ОБРЯДОВІ ХЛІБИ ДО РОДИННИХ СВЯТ / CEREMONIAL BREAD FOR FAMILY HOLIDAYS 140 3.1. Хліби і калачі до свят та важливих подій, пов’язаних з народженням і підростанням дітей / Breads and plaited breads for celebrating child birth and child growth ....................................................................................................... 140 3.1.1. Хліб та калачі для баби-повитухи / Bread and plaited breads for midwives ............................................................ 140 3.1.2. Калачі на хрестини / Plaited breads for the christening party .................. 141 Калачі для запрошення кумів / Plaited bread for inviting god-parents ...... 141 Хрестинні калачі для обдаровування гостей / Plaited bread for bestowing guests ................................................................... 142 Відчепні калачі / Bread for averting bad luck ................................................ 144
3.1.3. Перші кроки до хліба / The first steps to bread ........................................... 145 3.1.4. Хліб на пострижини / Bread for the first haircut ....................................... 145 3.1.5. «На свій хліб» (обряд відлучення від материнського молока) / Stepping into a new part of himself (the rite of weaning) ................................ 146
Хлiби
295
3.1.6. Хліб для вчителя / Bread for the teacher ..................................................... 147 3.2. Хлібні вироби, що використовуються в обрядах, пов’язаних з утворенням нової родини / Bakery items for marriage ceremonies ........................................... 148 3.2.1. Використання хліба у передвесільних обрядах – сватанні, оглядинах, заручинах, договорі / The use of bread in pre-matrimonial ceremonies of engagement, visiting, marriage agreement ............................................................. 148 Житній хліб на сватання / Engagement rye bread ......................................... 149 Використання хліба і зерна на заручинах / Bakery items for the bride visiting ceremony .................................................... 151 3.2.2. Хліби і калачі для запрошення на весілля / Bread loaves and plaited loaves for marriage invitations ............................... 152 Запрошення хлібом / Inviting with bread 155 Парні калачі для запрошення одружених і їх родин / Paired plaited loaves for inviting married couples and their families ............ 155 Калачі для запрошення неодруженої молоді /
Plaited loaves for inviting single young people................................................. 156 Побігущий калач (побігун) / Pobigun (invitation bread) ............................... 156 Калач «гуси» («гуска») для запрошення на весілля /
Plaited bread “goose” for a wedding invitation ................................................ 159 Калач з качечками (вужиками) для старійшини роду / Plaited bread with ducks (grass snakes) for the kin chief ................................ 161 3.2.3. Калачі дівич-вечора / Plaited bread for the hen-party ............................... 162 Шишки до коси / Cones for the braid ............................................................... 163 Дівоцтво (дівування) / Girlhood ...................................................................... 164 Калач (коровай) нанашки / Plaited loaf for the usher lady 165 3.2.4. Весільний коровай (короваль) / Wedding ceremonial fancy loaf (korovay, koroval') ...................................................................................... 166 Етимологія слова «коровай» («короваль»)
The etymology of the word “korovay” (koroval) ................................................. 167 Три складові весільного короваю /
Three components of the wedding ceremonial loaf ........................................... 168 Символіка весільного короваю /
The symbolism of the wedding ceremonial loaf 172 Обряд виготовлення весільного короваю / The rite of making a wedding ceremonial loaf ................................................. 179 Використання і розподіл короваю / Consuming wedding ceremonial loaf ........ 186 Регіональні особливості весільних короваїв / Regional features of wedding ceremonial loaves .............................................. 191 3.2.5. Короваєва пара / A Wedding loaf couple .................................................... 196
296 Хлiби
пошану
до свят i на
Паровий калач (паровий коровай) /
A pairing plaited loaf (a wedding pair loaf) ..................................................... 197 Коровай хрещеної мами, коровай «батько» /
Godmother’s wedding loaf, father-wedding loaf 198 Лежень / Lezhen ................................................................................................ 199 Верч / Verch ....................................................................................................... 199 Дивень / Dyven ................................................................................................. 200 Прозірний коровай / A wedding peeping weddin loaf .................................... 201 Підпалок / Pidpalok (testing bread) ................................................................. 201
3.2.6. Церемоніальна весільна випічка для громадських урочистостей / Baking items for the public wedding ceremonies ............................................. 202 Калач (коровай, хліб) до розпису / Plaited loaf for marriage registry 203 Вінчальний калач (хліб) / Wedding ceremony loaf ........................................ 204
3.2.7. Сакральна випічка молодого і молодої / Sacral bread for a bride and a bridegroom ...................................................... 205 Калач-оберіг / Plaited mascot loaf .................................................................. 205 Калач молодої з «куклою» / Bride’s plaited loaf with «a yarn bundle» ........ 206 Перевідник молодого / Bridegroom’s transfer loaf ......................................... 208 Хлібець-пара / Small couple loaf ..................................................................... 209 Голуби / Doves 209
3.2.8. Весільна випічка для неодруженої молоді / Wedding baking items for singles ..................................................................... 210 Парні калачі, голуби, подвійняки / Paired plaited loaves, doves, twin loaves .......................................................... 211 Жевни (жевники) / Zhevnys 212 Калачі старшої дружки і старшої світилки / Plaited loaves for the best friend’s and chief candle-holding girl (svitylka) ... 214 Дружбівські калачі / Best friends' loaves ........................................................ 215 Дівування(дівоцтво) / Girlhood ....................................................................... 216 3.2.9. Весільні калачі для одружених гостей / Wedding plaited loaves for married guests ....................................................... 217 Весільні гуски для коровайниць / Wedding geese for korovay bakers 217 Калачі для нанашок / Plaited loaves for usher ladies.................................... 218 Хліб для поважних
свого роду – калачі, коровайці, подарунок / Loaves for respected guests of the kin: plaited loaves, small loaves, a gift............. 220 Шишки / Cones
221 3.2.10. Весільне печиво для тестя, тещі і родини молодої / Wedding cookies for parents-in-law and bride’s family ................................... 222 Борона (курінь) для тестя / Harrow for the father-in-law ............................. 223
Хлiби до
297
свят i на пошану
гостей
..................................................................................................
Щітка (квітка) для тещі / Brush (flower) for the mother-in-law .................... 225 Житні коники для сватів / Rye horses for matchmakers ............................... 225 Пірники / Feather-shaped breads..................................................................... 226
3.2.11. Коровай до весільного обряду «обжинки» / Adorned ceremonial loaf for the harvest ending ............................................... 227
3.2.12. Використання звичайного хліба у весільних обрядах / The use of everyday bread in wedding ceremonies ........................................... 229
3.3. Хлібна випічка на похорон і до поминальних дат / ................................... 232 Bread for funeral ceremonies............................................................................. 232
3.3.1. Калачі на похорон / Funeral plaited bread ................................................. 233 Прохідні калачики / Transfer plaited loaves .................................................. 233 Поминальні калачі / Bread for the funeral meal 234
3.3.2. Помана (поминник, пом) / Soul reposing bread(pomana, pomynnyk, pom) ............................................... 235 Поминальне дерево / Soul reposing tree ......................................................... 236
3.3.3. Хлібна випічка на похорон неодруженої молоді і дітей / Baked items for the funeral of singles and children ......................................... 237 Висновки / Conclusions..................................................................................... 240 Список використаних джерел / Reference list ................................................ 245 Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства фольклористики і етнології ім. М. Т. Рильського НАН України ...... 249 Польові матеріали записані від інформаторів ............................................. 249
298 Хлiби
на пошану
до свят i
Частина 2 Тетяна Цвігун ОБРЯДОВІ ХЛІБИ В КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКИХ ПРОЕКТАХ ВІННИЦЬКОГО ОБЛАСНОГО ЦЕНТРУ НАРОДНОЇ ТВОРОЧОСТІ Tetiana Tsvigun CEREMONIAL BREADS IN THE CULTURAL ART PROJECTS OF THE VINNYTSIA REGIONAL CENTRE FOR FOLK ARTS 255 Іменний покажчик майстинь Вінниччини з випікання обрядових хлібів / The nominal list of ceremonial bread bakers in Vinnytsia region ........................... 281
Творун С.О., Цвігун Т.О.
Хлiби до свят i на пошану
Літературинй редактор – Жанна Дмитренко Дизайн та верстка – Оксана Ковальчук, Тетяна Гец
Фото: Світлани Творун, Валерія Шевчука, Михайла Діденка, Володимира Очеретного, Аліни Смеречинської, Володимира Козюка, Сергія Бугая, Олександра Лапіна, Наталії Очеретної, Миколи Загороднього.
Підписано до друку 20.12.2019. Формат 60х84/8. Папір офсетний. Гарнітура Century Schoolbook. Друк офсетний. Друк. арк. 41,5. Умов. друк. арк 38,59. Обл.-видавн. арк. 25,39. Наклад 500 прим. Зам. № 9044. Віддруковано з оригіналів замовника. ФОП Корзун Д.Ю. Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця
69-67-69, 603-000, (096) 97-30-934, (093) 89-13-852. e-mail: tvoru@tvoru.com.ua http://www.tvoru.com.ua
300 Хлiби до свят i на пошану
серія
Видавець
Свідоцтво
внесення
справи до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДK №
В02 № 818191 від 31.07.2002 р.
ТОВ «ТВОРИ».
про
суб’єкта видавничої
6188 від 18.05.2018 р. 21027, а/с 8825, м. Вінниця, вул. Келецька, 51а. Тел.: (0432)