Світлиця №65(1) 2019

Славний ювілей

Степана Руданського

Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину, Де покинув чорні очі… Повій, вітре, з полуночі!.. нову над Калинівкою морозним січневим ранком звучить всім відома пісня, яку написав Степан Васильович Руданський, поет, сатирик, лікар, громадський діяч. Кількатисячна колона прямує до погруддя великого земляка, яке 5 років тому з нагоди відзначення 180-річчя від дня його народження встановили вдячні калинівчани.

З

тей, що завітали на свято, (деякі вже не вперше), з Тернопільської, Київської, Хмельницької областей,атакожартистівзВінницітаКалинівки. Голова сільської громади і за сумісництвом завідуюча музеєм Степана Руданського у Хомутинцях Оксана Мудрик хлібом-сіллю зустрічала нас усіх. Щедрували і посівали, відвідували музей, біля погруддя Руданському співали традиційно «Повій, вітре…». Ця пісня-одкровення так збурює в душі почуття, так щемно торкається найпотаємніших куточків, що з’являються

Виступ гостей з Кам’янець-Подільського

Свято сатири і гумору, що було започатковане більше 30-ти років тому, давно

маленького

Всеукраїнського.

і багато що змінює,і, дякувати

на краще, але незмінною має бути вдячність тим людям, які прагнули зберегти історію та духовні надбання українців. Саме такою людиною була і Юлія Всеволодівна Грош. Тому на фасаді музею Степана Руданського кілька років тому було встановлено меморіальну дошку засновниці музею. А нині затишний, нещодавно відремонтований сільський будинок культури приймав гос-

свята сатири і гумору імені Степана Руданського, як і до всіх попередніх, у Калинівці готувалися заздалегідь. Тож 13 січня у на головній площі міста ще з раннього-ранку виставкові «Світлиці» територіальних громад району гостинно запрошують гостей до різдвяних столів, де пишаються святкові хліби та короваї, вабить око кутя, приправлена різними солодощами. Пахне димом і козацькою юшкою. Ця щедра українська гостинність не показова, вона виплекана з діда-прадіда на сімейних традиціях народу. У центрі Калинівки, на площі біля районного будинку культури – велика сцена для висту-

пів колективів, гумористів та почесних гостей свята. А гостей, як завжди – дуже багато! Вони приїжджають з різних куточків України та з-за кордонувгостідородичів,додрузів,ізвичайно, щоб потрапити на свято Руданського, обов’язкове відвідування якого теж стало традицією. Нафестивальприїхалигумористизп’ятиобластей та міста Києва. Щедрівками та посіваннями розпочалося дійство. А далі сцену заполонили творчі колективи та гумористи. Всі раділи, веселилися, слухали пісні та жарти, спілкувалися і ділилися враженнями. Одна з центральних подій свята – вручення ВсеукраїнськоїпреміїіменіСтепанаРуданського за 2018 рік. ЇЇ лауреатом став письменник, голова Вінницького осередку Національної спілки письменників України Вадим Вітковський, відомий як автор цілого ряду художньо-документальних творів. Його «Усмішечки» — це збірка гумористичних оповідок, написаних на основі життєвих випадків та вражень. Це кілька десятків кумедних ситуацій та історій, які трапилися

з автором та його друзями. Спостережливість Вадима Вітковського, його вміння побачити цікаве і смішне в скромному епізоді – все це дало можливість автору, нині – заслуженому журналісту України, створити книгу, не схожу на інші твори такого спрямування. Власне, й «Усмішечки» це невигадані історії — про чоловіка з незручним прізвищем Козел, про «біломіцинного медведя», про цукрові бюсти вождів, про інфарктний телефон в «конторі глибокого буріння». Фрази з протоколів, рапортів,пояснень,характеристик,виступів,супровідних листів своєю наївністю і неграмотністю викликають сміх. Власне, колись такий матеріал і поміщали в рубриці журналу «Перець» «Страшне перо не в гусака». Окремим розділом Вітковський виділив сатиричні мініатюри. Дипломантами премії стали Віктор Цимбал з Вінниччини та Василь Шаройко з Миколаєва. До речі, пан Василь у поважному віці (89 років)

Член НСПУ В.Шаройко став дипломантом, представивши книжку «Принциповий хамелеон» — збірку гострих сатиричних гумористичних віршів про наше сьогодення, коли, як у байці гумориста: Злітати може і сміття, Підхоплене поривом вітру. У своїх сатиричних мініатюрах автор висміює моральних покручів, кар’єристів, політичних авантюристів, кон’юнктурників: У часи радянські – член обкому, У капіталістичні – депутат… (Про людину з особливим хистом) Віктор Цимбал – раніше знаний, як лірик та авторвіршівгромадянськогозвучання,нинівідзначився як гуморист і сатирик. «Карикатуризнатури»-цедобіркасатирита гумору, завдяки якій і став дипломантом премії імені Степана Руданськогою Сам автор вважає, що без гумору «наше життя було б пісним і нецікавим». Віктор Цимбал вміє тонко підмітити і

висміятинегативніявища,породженіновоюдобою. Серед них скажімо, зневажливе ставлення до рідної мови всяких недовчених, зарозумілих та «продвінутих максів», які вчать іноземні, не знаючи рідної мови. Стид і сором за таких Горе-українців, Що живуть на хуторах, Але вже чужинці… («Горе-українці») Найцікавішими, на нашу думку, є пародії на твори відомих поетів, зокрема Василя Кобця, Бориса Олійника та ін. В книжці «Принциповий хамелеон» поміщено також переспіви з білоруської, де, використавши теми віршів інших письменників,В.Шаройкопишесамостійнітвори, як-от «Одвічний доказ», де розкрито «доказ прописний: Багатий дурень – все одно багатий, А бідний дурень все одно дурний. Після вручення премії розпочався концерт. На сцену запросили гостей із міста Кам’янець-Подільський – народний аматорський театр пісні «Пісенне мереживо» Кам’янець-Подільського РЦКіМ «Розмай» Хмельницької області, (керівник Володимир Кусік), які привіталивсіхзсвятамитапередали вітання від Хмельниччини, а також з Кам’янець-Подільського, де Сте-

Оплесками зустрічали і проводжали зі сцени поетів-гумористів з Тернополя Ореста Чоловічка та Миколу Базіва, Бориса Геруса – поета-гумористазмістаПереяслав-ХмельницькийКиївської області, Ніну Дичанівську — гумористку з с. Нова Олександрівка Миколаївської області, Михайла Герасимчука з Києва та інших учасниківконцерту.Багатозцихвиконавцівприїжджаютьнасвятовженевперше,івраженнякожного разу лише позитивні. Не так багато мистецьких

заходів можуть в наш час зібрати любителів гумору. Напевне тому і приїжджають із задоволенням до нас з різних куточків України. ТакожуконцертівзялиучастьнародніаматорськіколективиВінничини:«Smagron»Самгородоцького СБК Козятинського району, керівник Ольга Савенець; «Сміхотворики» Тульчинського коледжу культури, керівник Оксана Дорошенко; «Маленький театр» Тульчинського коледжу культури, керівник Любов Прилипко; «Берегиня», Бирлівського СБК Бершадського району, керівник Юрій Уманський; «Лебедонька» Липовецького РБК, керівник Оксана Цивлюк; «З роси й води» Вінницького РБК, керівник Тетяна Казанська;«Заграй»СосонськогоСБКВінницькогорайону, керівник Володимир Бабенко, а також творчі колективи, гумористичні дуетитавиконавцігумору з Калинівського району. Виступи цих колективів можна прирівнювати до професійних. А позитивна аура і гарний настрій, щозавждипануєнацьому святі,додаютьколективам впевненості і

концерті беруть участь і переможці обласного конкурсу, виконавців гумору імені Степана Руданського,якийпроводитьсявгрудні.Учасники конкурсу змагаються у виконанні гуморесок та співомовок Степана Руданського, а також читають власні гумористичні твори. Завдяки проведенню цього конкурсу, популяризуються твори Степана Руданського, які ніколи не втрачають своєї актуальності і здатні висміювати людські слабкості. На площі демонстрували свої вироби майстри народного мистецтва Калинівщини та Вінниччини.Доцьогосвятакожензмайстрівнамагається виготовити щось особливе: намалювати картину, виплести корзину, вишити рушник або виліпити якесь особливе горнятко. Це свято надихає до творчості, до нових ідей, до створення власного стилю. Чи не тому почала писати гуморески Зоя Красуляк, провідний методист ОЦНТ, яка вже майже 10 років бере участь в організації та проведені свята Степана Руданського. Певно, що перебуваючи кожен раз в цій особливі атмосфері, вона відкрила в собі хист гумориста. Тож пропонуємо вашій увазі невелику підбірку її гуморесок, які написані під враженням участі у святі.

Сподіваємось,щоВсеукраїнськесвятогумору імені Степана Руданського, про яке вже знають в Україні, відкриватиме нові таланти, буде надихати на творчість нових поетів і сатириків, нових майстріввославуУкраїни,нарадістьлюдям. Директор ОЦНТ ТетянаЦВІГУН

Гуморески Зої Красуляк Спогаддитинства Запитала колись маму, (Ще як в школі вчилась,) Мамо, розкажіть чому ви З татом одружились? Мама глипнула на тата: – Ще доказів треба? Вже й дитина дивується, Що вийшла за тебе! ***

Завітала я в турфірму «Золотий павлін» Бо вже дуже захотілось До теплих країн. Ситуація з грошима У мене печальна, Так, як заробітна плата На жаль, мінімальна. Підкажіть же терміново Що мені робити, Де красиво й недорого Можна відпочити. І так мені відповіли: Знайте, люба пані, Є дешевий відпочинок –Вдома на дивані. Досвідчений Друзі якось зачепили Вічну тему знов: Що для шлюбу важливіше, Гроші чи любов? Я недавно оженився, Каже Вася Гоші:Гроші я узяв з любові. Жінку – через гроші. Сімейнийдіалог – Привіт, любий, як ти там? Не голодний часом? – На вечерю б скуштував Картопельки з м’ясом… – Ой, коханий, треба ж так, Ніби відчувала! Чіпсів із беконом я Два пакети взяла!!! Цікаваказочка Бабця казочку читає Для онучки Катрі І так уже захопилась, Мов грає в театрі: (Дівча слухає уважно, Хоч пора їй спати!) – Поскакав Іван Царевич Змія доганяти… Скаче день він, скаче другий, Став сили втрачати,… – Треба було в нього, бабцю, Скакалку забрати!

всі виглядали з дверей, чи не з’явилась на синьомунебіпершазірка-тодіпочиналосьріздвяне диво: вечерею з 12 страв, нічною літургією у храмах. Воно розпросторювалось у жартах маланкування,усвятощахйорданськоїкупелі.Над землею пливли щедрі вечори. І цю різдвяну казку не вдалось знищити навіть в роки найактивнішого безбожництва, бо саме поняття щедрого вечора стало частиною української ментальності, символом гостинності і доброзичливості, ґречності і доброти, якими доля наділила українців. Недарма Михайло Стельмах, великий письменник і фольклорист один із своїх творів так і назвав «Щедрий вечір», вклавши в те дітище всю свою любов до звичаїв і традицій подільського села, яке засіяло в душі фольклориста і майбутнього письменника зерна правди, А ми, його земляки, вже у XXI столітті, намагаючисьвідродититрадиціюодногознайкращих наших Урочисте відкриття фестивалю в Іллінцях

Немирівського, Гайсинського, Погребищенського, Теплицького і Могилів- Подільського районів. А ще ж колядники та щедрувальники із Іллінецької та Дашівської об’єднаних територіальних громад! Всі вони щиро запрошували містян до своїх щедрих світлиць скуштувати обрядових хлібів, різдвяних страв, узварів. Бо чого тільки не навезли майстерні господині аби пригостити всіхбажаючихвитворамивправнихрукілюблячихсердецьтапознайомитизісвоїмитрадиціями.

Захід розпочався різдвяною ходою колективів-учасників. Центральна площа Іллінець розцвілаяскравимикольорамитерновиххусток, костюмів, свиток та кожухів. До урочистої ходи долучились і поважні гості - голова облдержадміністрації Валерій Коровій із заступниками Ігорем Івасюком та Василем Броварником, народний депутат України Руслан Демчак, Віцеконсул Республіки Польща у Вінниці Аліція Зигула, Почесний консул Республіки Молдо-

ва у Вінниці Михайло Куницький, керівники структурних підрозділів ОДА, голови районних державних адміністрацій та міські голови міст обласного значення. Піднявшись на сцену для урочистого відкриття фестивалю Валерій Вікторович мовив: «Немає таких слів, щоб передати ними ті почуття, що переповнюють наші серця, - це почуття гордості за великий український народ, його давні традиції, прагнення творити добро і бачити щасливі очі дітей. Попри всі проблеми ми крок за кроком рухаємося вперед. Сьогодні ми маємо можливість бачити, як розвивається місто, об’єднані громади та й весь Іллінецький район. Саме так поступово ми будуємо модернову українську державу!». А коли поважні гості зі сцени почали виконувати колядку «Добрий вечір тобі, пане-господарю!», всі присутні підхопили той спів. І полинуло над Іллінцями:«Радуйся,ойрадуйся,земле,СинБожий народився!». За давньою народною традицією жінки піднесли снопи на дерев’яний настил, де чоловіки ціпами обмолотили їх, набрали в торбинки зерна і щедро посівали всіх присутніх. Вдала режисерська знахідка заслуженого працівника культури України Миколи Романова схвилювала глядачів. І розпочався різдвяний концерт «Засіємо добром!».

Різдвяний дідух — оберіг роду

Володимирівки та інші. Із мистецтвом художнього кування всіх бажаючих знайомив народний майстер Роман Теренос із Жабелівки Вінницького району. Коваль проводив майстер-клас і давав можливість спробуватисебеуроліпомічника-молотобійця. На зміну аматорам на протилежну сцену вийшли артисти Вінницького обласного українського академічного музично-драматичного театру ім.М.К.Садовського із фрагментами вистав за творами Миколи Гоголя «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» та «Майська ніч». А академічний обласний театр ляльок «Золотий ключик» представив захоплюючу програму «Новий рік в Іллінцях». І це ще не все! Бо вечірньої пори прекрасним завершенням «Різдвяного дива в Іллінцях» став концерт популярних співаків Вінниччини. Свою творчість Іллінчанам та гостям міста дарували народний артист

України Микола Янченко із Тетяною Денисюк (доречі, іллінчанкою), заслужені артисти України Ігор Юрковський, Олексій Ричко; артисти Вінницької філармонії: Володимир Полторацький, фіналіст шоу «Голос країни - 2» Олександр Онофрійчук, вокальне тріо у складі заслужених артисток України Лідії Остапчук, Галини Король та Олександра Остапчука; заслужений діяч естрадного мистецтва Юрій Грицюк, Оксана Кулик, Яна Драпалюк, а ще співаки із сусіднього Липівця: Ярослав Пшиворський та юний Владислав Васильченко. Програма свята була яскравою, насиченою різнобарв’ям заходів. Над Вінницею – метелиця, хурделиця –справжня, різдвяна. В самому центрі міста, на широкій площі біля міської ради вишикувались фольклорні гурти - у вишитих жупанах, в кожушках, в червоних чоботях. Жінки і дівчата у терновиххусткахтаяскравихочіпках.Оркестри грають, колективи співають. І ця різдвяна симфонія мелодій та голосів видається найкращою музикою епохи українського відродження.

Прийшли щедрувати до вашої хати. Щедрий вечір, добрий вечір! Тут живе господар - багатства володар. Щедрий вечір, добрий вечір! А на імпровізовану сцену виходять аматорські колективи Тульчина. Адже він сьогодні зачинає «Різдвяне диво» у Вінниці. Театр народного танцю «Забава», народний аматорський фольклорно- інструментальний ансамбль «Кобза» Тульчинського коледжу культури та вокальний ансамбль «Заграва» РБК творять пролог свята: Добрий вечір тобі – пане господарю, Радуйся, ой радуйся, земле, Син Божий народився. А далі всі учасники дійства підхоплюють колядку. На засніженій площі з’являються посівальники, щоб добірним зерном засіяти вінничан: У полі – зерном, удома – добром, В печі – пирогами, на столі – хлібами... Таке враження, що хтось замовив погоду. Цей лапатий сніжок і легкий морозець, так гарно все вписалось в неповторну феєрію

ялинки міста, до парку, де на подолян чекають виставкові світлиці, виставка-ярмарок народного мистецтва та великий різдвяний концерт «Засіємо добром». Яскрава різнобарвна колона заповнила всю вулицю Соборну. А в парку вже грала музика. Виставкові світлиці розтягнулись на всю алею. Різдвяні вертепи,чудовавипічка,неповторнідідухи(жоденне схожий на іншого) – житні, пшеничні, вівсяні... Он у тиврівській світлиці - дідухи Пітерової Валентини, на городі в якої і досі жито сіють. З діда-прадіда в цій родині майстерно робили дідухи, а навички нащадкам передали. З ними змагаються дідухи Ольги Стропак з Селища. Різдвяна випічка з Марківки від Світлани Пищик, пекла «Василя» і «Маланку», а також вишитий вертеп створила Хитрук Галина з Рахнів-Польових,аЛюбовЦаплюкзДовгополівки придумала оригінальну ялинку. Шаргородська світлиця вітає всіх багатими дарами різних сіл. Вертеп - з Джурина, різдвяна випічка - з Писарівки (Олійник Ірина) та Гибалівки (Кавецька Інна), вироби та картини привезла з Пеньківки молода вродлива майстриня Марина Волосович, яка і малює, і стіни розписує, і тарілки, і сумки. Як виявилось, вона вихователька в Пеньківському дитсадку, а за сумісництвомведетрудовенавчаннявшколі.Така вчителька і справді може і навчити учнів, і формувати художні смаки. А біля Бершадської світлиці зустрічали гостей господар Сергій Мазуренко і аж дві господині – Лариса Ющенко та Аліса Грозенко. З гордістю представляли дідух з Війтівки, картини господаря Сергія Мазуренка, ляльки-мотанки Притули Оксани, іграшки та вертеп Сірика Олександра з Баланівки, гончарні вироби Миколи Горнича з Шляхової, новорічні іграшки Ольги Мартинової і, звісно, картини Сергія Мазуренка: «На Різдво», «Колядки», «Колядуємо і щедруємо» та ін. В Хмільницькій світлиці, як завше, - витинанки Дмитра Власійчука, вироби невтомної Антоніни Корешкової з Думенок (різдвяна випічка, ляльки мотанки , а також рушники і ляльки Любові Війтюк з того ж села. Жмеринська світлиця представлена вертепами Подільського СК (Мельник Галина), витинанками Козлов-

ської Ірини, ляльками-мотанками Людмили Бондар з Сьомаків, миколайчиками Ольги Захарчук, килимами Тартацького СК. А представляла все це багатство Ганна Матлак. В Ямпільській світлиці ми побачили картини з Довжка, вироби з природних матеріалів з ВеликоїКісницііСеверинівки,атакожіграшки, вишиті Алою Мруг, плетені іграшки Васюкової Наталії та Марії Вінницької. Чеську випічку Надії Урбанської (директора Миколаївського СБК), яка й сама належить до спільноти чехів в Україні, представляли у Козятинській світлиці. Давні горщики з музею Хліба села Білопілля, а ще великий дідух Віктора Воловика у вигляді вітряка - все це можна побачити лише тут. Серед різдвяних страв козятинщини ми побачили колотуху, голубці і, звичайно, кутю, що їх приготувала Онофрійчук Наталія, директор Вернигородоцького СБК. Вертеп і витинанки для Могилів-Подільської світлиці, як завжди, представила заслужений працівник культури України Марія Гоцуляк. А величезну ляльку-козу зробила Оксана Сірант, керівник аматорського колективу з Серебринець. Звідти привезли різдвяну зірку і килими. Різдвяні страви готували учасники колективу «Любисток» (народний театр пісні). Різдвяні страви, що ними хвалились у Мурованокуриловецькій світлиці, готувала Валентина Веклюк, начальник відділу культури РДА, заслужений працівник культури України, випічку - Тетяна Халуп’як, директор Курашівецького СБК, імбирне печиво - Леся Саранчук. Тетяна Семенюк, виставка якої нещодавно відбулась в ОЦНТ, розмалювала горшки і вертеп. Стерегли це багатство снітківські дідухи (Людмила Суська). Також у світлиці були представлені вишиті ікони Антоніни Кирилюк і Калабкіної Наталі. Біля Чечельницької світлиці співочий колектив «Горлиця» - в кожушках, дуже колоритні, тому їх всі фотографують. Чернівецька світлиця багата короваями, хлібами, різдвяними стравами. Крім того приверталаувагуторцоварізьбаподеревуВіктораПівторака з Березівки, а також іграшки, виплетені

ники та ляльки Ірини Сніжинської. В Крижопільській світлиці ми побачили витинанки Ірини Корнейко, різьбу по дереву Олександра Кобця, мотанки та ляльки з кукурудзи Ганни Лагуни, соломоплетіння Володимира Прищепка, янголи з мотузків Ольги Вовк та прекрасний дідух з трояндами, який виготував колектив РБК. Цього року свої рукотворні дива виставили не лише райони, а й об’єднані територіальні громади. Ось Шпиківська ОТГ. Дивовижні давні сорочки, рядна, чудові дідухи, Цвігун Олени та Галини Покиньчереди, а ще піч, що сама напекла і наготувала різдвяні щедроти. Вертеп привезли із Торкова, а також хустки. Бабчинецька ОТГ представила прекрасні ляльки та різдвяні гобелени Алли Іордатій, рушники Марії Гальчак, Людмили Мартинюк, Тетяни Бобляк. Мурафська ОТГ презентувала випічку і рушники Олени Шаповалової, декупаж і в’язані вироби Любові Каменяр, вертеп і вишиття Поліни Майської. Відомі в області майстри народної творчості, які проживають в Вінниці, також представили свої вироби: Заслужений майстер народної творчості Галина Данилюк - рушники, Вовчарук Тамара - текстильну ляльку для театру, Людмила Голова - сорочки, рушники,ЛінаКонцевич - намисто, Людмила Філінська, Вікторія Николаєва, Михайло Діденко Ансамбль «Горлиця» Бондурівського СБК Чечельницького району

- свої «дріботушечки»

булоажзаБугом.

композиції, Ансамбль «Співаночки» Ободівського СБК Тростянецького району

Ще й роди пшеницю і всяку пашницю, Роди, Боже, гречку знизу до вершечка,

Пане господарю, ми на вашім двору. Просимо вас. Обіцяв вам Господь сто кіп проса вродити, Дай же вам, Боже в щасті, в здоров ’ї прожити. А ще обіцяв жита й пшениці, Щоб були здорові спожити І довго в щасті, здоров ’ї прожити. Народний аматорський колектив «Красаійщілля» з Бару.... А в нашого хазяїна стоїть явір на дворі. Рай-рай-рай розвився, Христос народився. А в нашого хазяїна стоять столи тесові Рай-рай-рай розвився, Христос народився... Цікавою знахідкою нинішнього концерту став виступ прекрасного дитячого колективу «Викрутаси» Вроновицької ОТГ. Діти в кожушках, в чобітках, веселі, піднесені. Дзвінкі прекрасні голоси чути на всю площу. От і ходим ми, походжаєм ми, По провулочках, закавулочках, А шукаєм ми дядька Йвана двір. Щедрий вечір, добий вечір, Добрим людям на здоров ’я. Не самі ж вони походжають - Маланку водять, а та «Маланка-подолянка, Бугом плила, ноги мила, тонкий фартух замочила». їхній керівник Інна Нікітенко каже, що тих колядок і щедрівок у них «море-моренне». Знають і таку: Ой у Києві да й на камені, Ой грай море, радуйся земле, Син Божий народився???? Ой там муляри церкву будують. Церкву будують з трьома вікнами. Ой, грай море.... А наостанок вони знову знайшли «підходящу пісню», яку ще діди-прадіди співали: Ой час-пора гості — з двора, вже врем’я проходить, Запрягай, кучер, карету, сядем, да й поїдем. Да й поїдем в чисте поле, розсіємо горе,

Не так горе, як пшеницю.... Завершував це дійство гурт колядників Вінницького району. Славнозвісний «Подільскі музики та «З роси й води», які вже побували всюди, і не лише в Україні, нині вразили подолян не лише прекрасним виконанням, коли перекликаються чоловічі і жіночі голоси в чудовому, злагодженому діалозі, а й фольклорними знахідками, давніми щедрівками, іскрометними примовками: Коляда, коляда, коляда, а у господаря - мудрая жона, Бог йому дав, не завидуйте, панове-браття, дай Боже й вам! Ой да закупив три городочки: перший городочок та все з панами. Другий городочок все з козаками, третій городочок все з орачами. Ой да з панами все суд судити, а з козаками військо водити, А з орачами - поле орати... Фестиваль «Різдвяне диво» започаткований у 2010 році. З тих пір стільки рукотворних шедеврів наших майстрів, наших юних талантів було представлено у різдвяних світлицях подолян. Стільки колядок і щедрівок було переспівано невтомними учасниками співочих колективів Вінниччини, які по зернині відшукували пісенні скарби, що ними так рясно засіяно у наших краях. Все те багатство слід записати золотими літерами в енциклопедію народної творчості, яку ми творимо в наших душах і серцяхвдніРіздваХристового.Кожнуколядку чи щедрівку, почуту від наших дідів і прадідів, сприймаємо як коштовну перлину, як нову зірку, що засяяла на небосхилі пісенного

Уроки любові і самовідданості

олись один веселий мудрець сказав: «Жінки здатні на все. А декотрі навіть на більше». Але насправді це не жарт, бо такихсамовідданихжінокнаУкраїні єчимало. …Ця жінка живе у Хмільнику. І переважна більшість містян, мабуть, впевнені, що вона – їхня землячка, хмільничанка. Бо недарма ж здавна українці казали: «Жінка – як верба: де не посади гілочку, там вона і прийметься». Так і героїня цієї оповіді: колись, наприкінці 60-х років минулого століття приїхала працювати в Хмільницький районний будинок культури — і з тих пір має один-єдиний запис в трудовій книжці. Отож, цей нарис я присвячую їй – колезі, самовідданому працівникові культури, методистові Хмільницького районного будинку культури, чарівній жінці і щирій подрузі – Лідії Петрівні Онищук. А родинні корені Лідії Петрівни – в Калинівському районі, де між Янівським (нині - Іванівським) та Гущинецьким лісом розкинувся мікрорайон села Гущинець (точніше – куток) Кучери. Колись Гущинецька поміщиця княгиня Любов Абомелікова, що впродовж року проживала у Санкт-Петербурзі, а лише влітку приїздила з родиною у свій гущинецький маєток, подарувала землю своєму кучеру в подяку за його сумлінну працю. Так і утворився присілок, якому пізнішедалиназву–Кучери.Споконвікунацьомукуткупроживалипрацьовитілюди,якіревно оберігали свої звичаї. Такою ж працьовитою та співучою була і родина Моклюків. Батьки – Петро ІвановичтаОленаМефодіївна–працювали у місцевому колгоспі. Мама мала гарний голос і була наділена талантом виводчиці. По тому неповторному виводу її впізнавали односельчани!

Три донечки допомагали батькам у домашньому господарстві. Найстарша донька Ганя гарно вишивала, а молодші Ліда та Маруся знали багатонароднихпісень.Алесамесередущу–Ліду – Господь наділив неповторним оксамитовим альтом та ще й тонкою чутливою душею, які їй передала дзвінкоголоса матуся. Тож через усе своє життя вона пронесла любов до української народноїпісніідотрадиційрідногокраю. В шкільні роки Ліда співала в шкільному хорі, брала активну участь в художній самодіяльності села. Її співом захоплювалися і дорослі, і малі. Ліда з дитинства мріяла про якусь таку професію, «щоб була пов’язана із піснями». Мріяти – мріяла,аленікомупроцене розповідала. А вчителі та й старші односельці радили дівчинці здобувати музичну освіту. Аж тут, навесні,нашкільній дошці оголошень прочитала запрошення на навчання в Тульчинське культосвітнє училище. Отож, закінчивши 8 класів, після випускних екзаменів зібрала тишком-нишком документи, сказала батькам, що їде провідати тітку в Лавренівку, а насправді – поїхалавТульчин.

На вступних іспитах Ліді запропонували заспівати будь-яку пісню. Дівчинка, що знала силу-силенну народних пісень, вирішила, що потрібно співати щось патріотичне і, не задумуючись, піднесено виконала «Бухенвальдський набат» Вано Мураделі. Екзаменаторам сподобалось і вони запропонували заспівати ще народну. Ліда подумала хвильку і заспівала улюблену – «Ой вийду я на ту гору». Та так проникливо, що після перевірки почуття ритму викладачі-екзаменатори мовили схвильованій

Іпочалисярокинавчання.Навчатисьбулонепросто: необхідно засвоювати ази сольфеджіо, музичної грамоти, співати з нот хорові партитури, вчитись грати на баяні, але як же ж цікаво! Лідія Петрівна з вдячністю згадує ті роки і улюблених викладачів Василя Романова, Василя Райчука, Івана Райчука, Всеволода Катеніна, Тамару Ільїну. Саме вони розкривали здібності студентів і прищеплювали любов до обраної професії. В 1967 році студентка Лідія Моклюк проходила практику в одному із найкращих в області Хмільницькому районному будинку культури. Там на той час діяли народні колективи: театральний,хоровий,ансамбльпісніітанцю,агітбригада. Керівники цих колективів – таланови-

ті фахівці – щедро ділилися з молоддю своїми знаннями. А Ліда, як губка, вбирала все нове, бралаактивнуучастьворганізаціїконцертів,виїздівагітбригади. В цьому ж 1967-му Ліда Моклюк закінчила училище і отримала кваліфікацію хормейстера, керівника самодіяльного хорового колективу. Під час розподілу направлень вона сподівалася повернутися у рідний Калинівський район, але долярозпорядиласьпо-іншому.Наім’ядиректора Тульчинського культосвітнього училища надійшов запит із Хмільницького райвідділу культури з проханням направити Лідію Моклюк в Хмільницький район на посаду методиста з хорового жанру районного будинку культури. Тож з квітня 1967-го року і донині Лідія Петрівна Онищук працює в Хмільнику,іцемальовничемісто стало за роки їй рідним. Тепло згадує вона ті перші роки роботи і керівників, які

Олександр Попов, режисер народного театру Тамара Миронова, – всі вони оточили Ліду турботою. Тут розкрився її талант сценариста та ведучої агітбригад. А ще вона стала активною

учасницеютворчихколективів,талановитоюсолісткою, майстерно грала у виставах народного театру. Як методист районного будинку культури Лідія Петрівна надавала і надає професійну методичнудопомогусільськимклубнимзакладам, хоровим колективам, вокальним та фольклорним ансамблям. Завдяки їй у багатьох селах району створено безліч творчих колективів і багатьомізнихприсвоєнопочеснезваннянародного аматорського. Тут варто згадати народні аматорські фольклорні колективи Куманівецького СБК, Сербанівського СК, вокальний ансамбль талановитої родини Пальонків та хоровий колектив із Соколової, ансамбль української пісні ізМаркушів,вокальнийансамбльСальницького СБК, які з любов’ю називають Лідію Петрівну «хрещеною мамою». Не з одним колективом Лідія Онищук побувала на обласних фестивалях народної творчості, фольклорних святах. А скількиіменмайстрівдекоративно-прикладного мистецтва Хмільницького району було відкрито з її допомогою! Згодом їхні вироби неодноразово презентувались на

яких конкурс української пісні, фестиваль-конкурс родинної творчості «Співуча родина», конкурс козацької та патріотичної пісні. За всіма цими заходами – огром підготовчої

досвіду, а вона у молодих – енергії та завзяття. Тому йзалишаєтьсявпродовждесятилітьтакою чарівноюіпривабливою. У 2006 році за ініціативи Лідії Онищук був переобладнаний методичний кабінет РБК, упорядковано понад 70 тематичних папок. За роки трудової діяльності Лідія Петрівна виховала не одне покоління працівників галузі культури. До неїйдутьзапорадою,підтримкою.Ідовсіхвона –зусмішкою,увагою,ілюбов’ю. ВсіцірокиЛідіяПетрівнавідчувалапідтримку колег-керівників Василя Шлапака, Анатолія Горбатюка, а нині її поважають і підтримують директор РБК Лариса Ковальчук та начальник відділу культури і туризму райдержадміністраціїМиколаСтукан.ЗвдячністюзгадуєЛідіяПе

тор, що здатний зарядити «ослаблені акумулятори» людської енергії та дати їй новий імпульс на творче життя. Вона працівник від Бога, що знає майже усе!». І знову ж… Один із мудреців мовив: «Якщо працюєш без любові, то краще йди просити милостиню». І це істина. Бо зроблене будь-як не принесе задоволення ні тому, хто виконав цю роботу,нітому,хтокористуєтьсяїїрезультатами. ЛідіяжПетрівнаОнищукякразізтихпрацівників,яківсісвоїзнанняівміннявіддаютьобраній справі.Цеїїсвоєрідніурокилюбовіісамовідданості. Щаслива ця жінка і в родині. Господь подарував їй дві красуні-доньки – Оксану та Олену, які здобули професію бібліотекаря. Має вона зятів Сергія та Мевліда. Підростають онучата Андрійко, Петрусь та онучка Олександра – ба-

З ветеранами культури

бусинагордістьінадія. Понад50роківслужіннягалузікультури–це

професіоналізм, талант організатора, ораторська майстерність, увага до працівників галузі культури області, для мене – взірець, – говорить Лідія Онищук. Аящасливатим,щомаютакудосвідченуталановитуколегуівірнуподругу. Керівник народного аматорського хору ветеранів війни та праці Хмільницького РБК Павло Дубовий так характеризує свою колежанку: «Чесно і справедливо можна сказати, що саме на таких відданих працівниках тримається галузь культури. Пані Ліда – це своєрідний генера-

працює, і ми не уявляємо Хмільницькогорайонногобудинкукультурибезнеї. Тож нехай Вам ще багато літ працюється, твориться,співається,взадоволеннясобіінарадість всім, хто Вас знає, любить, і шанує! Многая і благая Вамліта,ЛідієПетрівно! Провідний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС

Різдво і різдвяна випічка

іздво в Україні відмічають як 25 грудня (за григоріанським календарем) так і 7-го січня (за юліанським календарем), Святвечір відбувається напередодні Різдва. Число і місяць народження Спасителя невідомі,адатасвяткуванняцієїподіїбулаприйнята на Ефеському соборі у 431 році, майже через4століттяпісляйогосмерті[1].Тодіднем РіздваХристовогобулообрано25грудня,свято коли у Римській імперії відмічали закінчення зимового сонцестояння і початок збільшення світлового дня. Дата Різдва Христового 7 січня з’явилася аж у 1918 році в Радянській Росії, коли державний календар став показувати дні за григоріанським календарем, а священики відмічали свята за юліанським. Святкування Різдва 25–го грудня краще пов’язується з давніми українськими традиціями. До прийняття християнства наші предки також відмічали в ніч з 24 на 25 грудня Святвечір,якийзнаменувавсобоюзакінченнязимовогосонцестоянняіпочатокзростаннясвітлового дня, народження (відродження) Сонця. Якщо уважно придивитися до зірок колядників, то вони за формою більше нагадують сонце, яке з прийняттям християнства назвали Віфлеємською зорею. Народження світла знаменував собою і новий вогонь, що добували цього дня для приготування святої вечері. Про зв’язок Різдва з культом сонця або вогню, який є його відповідником на землі, говорять і тексти давніх колядок. Це часто вживаний рефрен «Ой дай Боже», що в давнину міг означати звернення до Сонця («О Дажбоже»), і описи самого Різдва, як вогняної субстанції. Так в колядці, записаній П. Чубинським в Ушицькому уїзді, Різдво – це «чудо чуднеє вогнем страшнеє», якого злякався святий Петро. … Ой здибало мене чудо-чуднеє, Вогнем страшнеє! А я жахнувся, назад вернувся! - Ой не єсть то, Петре, ніяке чудо,

А то єсть святе Різдво, Було єго взяти, Петре, на руки, Сюди принести, на стіл покласти. Зрадовали би ся всі святиї, Що перед ними Різдво сіло. Ой дай Боже! [2, с. 351] В іншому варіанті, записаному В.Гнатюком Різдво постає у вигляді голуба в якого з рота та очей сяяв вогонь, процитуємо за К.Сосенком: …Мене перейшло сиве голуб’є, Ой я того си та й перепудив, Тому зи рота поломінь пашить, Тому із очей іскри скакали. Ти, святий Петре, то святе Різдво! Ой ми устаньмо та й уклонім си, Господу Богу та й помолім си [3, с. 57-58 ]. В обох колядках «Різдво» величається святим і є певною світлоносною (вогняною) субстанцією, якій вклоняються вищі сили (святі), яку можна покласти на столі або яка самостійно сідає. Це означає, що назву свята «Різдво» («Рожество») не варто пов’язувати лише з народженням Ісуса Христа, вона могла походити невідпроцесународження(дієслова),авідслова «Род» – іменника, що означає власну назву верховного Бога, тобто означати нащадка Рода. Род за давніми віруваннями українців був родителем світу, інша його назва – Бог (Творець) походить від дієслова «бгати», що означає «творити», або Сварог – отець небесний. Пташина іпостась Різдва – «сиве голуб’є» також може вказувати на його зв’язок з Родом, адже Род міг перебувати у вигляді птаха – Сивого Сокола, що звив своє гніздо на верхівці світовогодерева,ізвідтиспостерігаєзасвітом.Його синвідповіднобувсхожийдосивогоголуб’яти, якому з рота «поломінь пашить», а з очей іскри скачуть.НовонародженеСонце–«чудо-чуднеє, вогнем страшнеє», могло бути тим оспіваним у колядці сином Божим, відродження якого з нетерпінням чекає Земля: «Ой радуйся, земле, син Божий народився».

Початок збільшення світлового дня був дуже важливою подією у житті землеробів, з ним міфологічно співвідносили створення Світу, з ним пов’язували надії на новий аграрний рік,добробутякогомалазабезпечитиритуальна трапеза, на яку запрошувалися давні божества, природні стихії і духи предків. Тому Святвечір, що започатковує Різдвяні Святки, має чи не найбільшу кількість обрядових хлібів. Всіма ними потрібно поділитися, пригостити колядників: «Чим більша кількість людей покуштує різдвяних калачів на цьому світі, тим більше будуть ситі родичі на тому» [4]. Частина цієї випічки печеться з пісного тіста, частина зі здобного з додаванням молока, масла, яєць. Вироби з пісного тіста їдять на Святий вечір, використовують для жертво-

принесення. Здобні хліби і калачі також стоять на святковому столі на Святвечір, але їх споживають лише після настання Різдва, окремі з них вживають аж на Новий рік і Водохреще. З пісного тіста випікається різдвяник для корови, книш, хліб-господар, голуби, йорданський калач. Із здобного тіста випікають різноманітні різдвяні калачі, «божича», «василя». Пироги печуть як пісні, так і здобні. Здобну випічку зверху змащують яйцями, пісну – олією, розведеним водою крохмалем або розведеним водою цукром. Зупинимось детальніше на подільській різдвяній випічці. Різдвяник для корови ((рожество, різдво). Господині зауважують, що серед різдвяної випічки, найпершим слід виліпити і випікати калач для корови годувальниці. Його називають «рожеством» (с. Майдан Чапельський Вінницького р-ну, с. Стіна Томашпільського р-ну),«різдвяником»(с.НечуївкаЯмпільського р-ну), «різдвом» (с. Русава Ямпільський р-н.). Ліплять різдвяника з двох валиків, які скручують у джгутик, згинають у формі підкови, а кінці накладають один на другий із запасом, щоб вийшли ріжки. Спечене «рожество» кладуть на горщик із кутею, який стоїть на покуті протягом всіх зимових Святок або вішають на гвіздочок під образами. В наші дні господиня зберігаєцейкалачдоотелення корови. Коли корова приведе телятко, то найперше, що їй дадуть поїсти – це водичку зі шматочками «рожества» . Якщо тільної корови немає,тотримають«ро-

жество»аждоЮраідаютьскуштувативеликій рогатій худобі перед вигоном на пасовище. У селі Русава Ямпільського району випікають два «різдва» - одне у формі підкови з ріжками, друге – у вигляді «вужика» («вісімки»). Обидва калачики – «вужика» і «підківку з ріжками» чіпляють на Святий вечір на гвіздочках під образами і висять вони там аж до тих пір, поки не потелиться корова. Їх також згодовують великій рогатій худобі [5]. Книш. Одним з найпоширеніших по всій Україні обрядових хлібів на Святвечір є книш. Про нього часто згадується в колядках. Книш –маєвиглядхлібазхлібеняткомзверху.Символізуєзаступництвопредків.«Книші–дляДуші», «Веселіше душі, як на столі книші», «Книші –до душі, Богові на славу, а людям на страву». Для виготовлення книша, за словами С. І. Килимника, поверх виліпленої з тіста круглої хлібини “накладали маленьке хлібенятко, що називали його “душею” – це саме для духів,

чи як казали для душі. Книш змащували олією зверху й так саджали в піч” [6, с. 20]. В деяких місцевостях змащували крохмалем або цукром розведеними водою: «Яйцем книш не вмаститься» [7]. Іноді для виготовлення книша робили звичайну паляницю на поверхні якої при допомозі склянки, вінця якої попередньо були вмочені в олію або у воду, відтискали кружечок.Книшемпригощаютьсявсі,хтозібрався за святковим столом, його пахощами живлятьсядушіпомерлихродичів,якіприлітаютьвцей час до кожної оселі. Книшем пригощають і колядників. Божич (божича коляда). Серед різдвяної хлібної випічки на Поділлі зустрічається хліб із закрученими променями – це «божич» або «божича коляда». «Для випікання божича роблять здобне тісто. Тоді робиться з нього паляничка, розрізається і закручується 8 променів (закрученізасонцем)яксонцеходить(почасовій стрілці і серединка виплескається рівнобічний хрестик або коловороти, робиться бублик, щоб в ньому був хрестик і випікаємо. Божичий коровай прикрашали ще колосками, а самі колоски зробляні з тіста»[8]. Різдвяні калачі. На Поділлі до Різдвяних свят випікають багато калачів. Це круглі хліби з білого пшеничного борошна сплетені з 2-х, 3-х, 4-х, 6-ти, 8-ми і навіть 9-ти валиків («пелюсток», «попліток», «качалочок»). В деяких подільських селах калачі називають “колачами”, вважаючи, що слово “колач” однокорінне зі словом “коло” і слід говорити саме “колач”, а не “калач” [9]. Коло та круг в українській символіці відносяться до солярних знаків, якими на писанках, кераміці, вишитих узорах позначається сонце. Схожі на коло різдвяні калачі могли у давнину присвячуватись сонцю, завершеннюстарогосонячногоколаіпочаткунового. Калачі лежать на столі протягом всіх зимових святок, ними пригощають родину і колядників, з ними діти носять вечерю живим

родичам, а дорослі носять вечерю за покійних, з калачами здійснюють обрядові дії. У наддністрянських селах у великий різдвяний калач або три калачі, покладені один на одного, впихають трійцю – три свічі з’єднані воєдино і обтулені колосками хлібних злаків, засушеними цілющими травами та квітами. Такі калачі з трійцею красуються на столі від Святого вечора до Водохрестя. З парою великих різдвяних калачів парубочою громадою здійснюється обряд віншування дівчат на виданні (віншування «ґречної панни»). Різдвяні пироги. На Святий вечір на столі серед 12 страв повинні бути пиріжки із різноманітноюначинкою–капустою,горохом,сливками,вишнями,макомтощо.Їхроздаютьдітям і кожен мусить запам’ятати, із якою начинкою йому дістався пиріжок. Якщо з дитиною протягом року трапиться складна ситуація, наприклад,заблукаєчищосьважливезабуде,товарто лише пригадати, із якою начинкою їв пиріжок наСвятийвечір,якГосподьдопоможепригадати необхідне, знайти дорогу додому тощо [10]. Різдвяні голуби. З пісного квасного тіста печуть на Святвечір голубів, зверху змащують їх розведеним водою цукром. Такими голубами пригощають за святковим столом власних дітей і дарують дітям, які принесли вечерю. Хліб господар. Та найголовнішим на столі у Святвечір є звичайний чорний (житній) хліб, який називають «господарем» або «хазяїном». В селах Тиврівського, Немирівського, Іллінецького районів на Святий вечір хліб господар лежить в основі конструкції із трьох хлібів. Нижню хлібину називають «господарем», середню–«василем»,аверхня–то«йорданський калач», на хлібі господарі тримається все, він забезпечує життя, а це основа всього» [11]. Як бачимо на Святвечір в українських оселях було досить багато видів спеціальної різдвяної випічки, з якою пов’язується чимало віруваньіобрядовихдій.Окрімописанихзразків була ще й випічка, яка хоч і лежала на столі на Святвечір, але використовувалися в обрядових

діях наступних свят – це «маланка», «василь», пісний та здобний «йорданські калачі». Списоквикористанихджерел 1.Лотоцький В. Дата народження Ісуса Христа: веб-сайт: URL http://www.archangel.kiev.ua/index. php?option=com_content&view=article&id=1042:datanarodzhennia-isusa-khrysta&catid=25&Itemid=46 2.Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Императорским Русским Географическим Обществом. Т. 3: Народный дневник. С.- Петербург, 1872. – 486 с.

3.Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий Вечір: Культурологічна оповідь. Київ: Український письменник, 1994. 286 с.

4.Записано від Безверхньої К. М. с. Клембівка Ямпільський р-н.

5.Записано від Мудрик О. М. с. Русава Ямпільського р-ну.

6. Килимник С. І. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Київ: Обереги, 1994. Кн. 1. 400 с.

7. Демчик Г.П с. Чернявка Оратівського р-ну

Тому не випадковою є активність ООН і ЮНЕСКО в мобілізації всіх можливих і наявних суспільних ресурсів для запобігання загально людських духовних катастроф. Конвенція ЮНЕСКО від 2003 року «Про охорону нематеріальної культурної спадщини» спричинила розбудовуефективноїорганізаційної структури, що охоплює найширші людські ресурси в усіх країнах світу, в тому числі івУкраїні.Миєсвідкамитого, що згадана структура все відчутніше проникає в найвіддаленіші куточки, одним з яких є і мальовнича Попова Гребля

в долині маленької річечки Саврань, де дивним-дивом квітне така унікальна традиція святкування Маланки-Василя. Поезія цього свята наповнена пращурівською духовною силою, яка співзвучна з потаємними струнами нашої підсвідомості, нашої незнищенної душі. Саме ця сила є найважливішим інструментом в збереженні ідентичності укра

Важливо те, що в селі ПоповаГребляобрядсвяткування Маланки-Василя міцно закріпивсяіпродовжуєтьсясьогодні знезмінноюпослідовністю.На межі 13-14 січня відбувається завершення Старого і початок Нового року. Здавалося б, що Маланка символізує Старий рік,алепостаєпитання,чомуїї уособлює юний підліток, переодягнений дівчиною? Дійство обряду, тобто Маланка, починається в другій половині дня 13січнямасовимипарубочими процесіями, що формуються на кожній вулиці і на чолі їх йде юнна Маланка. Процесії рухаютьсявцентрселазпіснеспівами, що славлять Маланку іВасиля.

Ой учора ізвечора Пасла Маланка два качора (2) В даній статті бракує місця, щоб подати повний текст цих процесійних співань. Компетентний читач, сподіваюся, обізнаний з текстом, поскільки він в наш час доволі широко доступний. Важливо, що в цихспівахрозкриваєтьсяобраз Маланки і її взаємини з Василем. Приблудила в чисте поле, А там Василько плужком оре (2)

Ой, оре, оре, поганяє На Маланочку поглядає (2) Ой дівочко-Маланочко, Коли до тебе приходити? Коли до тебе приходити, Скрипк-и-цимбали

приносити? (2)

В підтексті цього співання відвертий натяк про шлюб ВасиляіМаланки,тобто,метафорично про поєднання Старого і Нового року. Але це не єдиний підтекст, тому що інший фрагмент співання несподівано переносить нас в інший метафоричний світ: «Ой черчику-Василечку, посію тебе в городечку»

Осмислення цієї фрази вимагає від нас смислового перенесення в міфічний світ природи, адже сіяння Василечка в городечку – мова про рослину василько-базилік, духмяну і цілющу. Фантастична метаморфоза! Василь-Базиль-одне й теж ім’я в різних мовних трактуваннях. Але це не єдина дивність, бо Маланка в звертанні до Василя вживає «черчику-Василечку». Відомо, що в народному побуті черчиком називають комаху-сонечко (рос. Божья коровка). І в українському, і в російському мовному трактуванні дана комаха наділяється божественним символізмом – Сонце і Божа корова, тобто, одне й теж поняття трактується двома обрзнимисимволами .Даналогічнапослідовність спрямовуєнасвнеймовірнічасові глибини і тут не місце для подібних етимологічних занурень. Це тема іншої статті. Ми

лиш злегка торкнулися витоків обряду святкування Маланки-Василя, які підтверджують його прадавність і зобов’язують нас до відповідного його сприйняття. Цілком можливо, що в процесі історичного часу обряд зазнавав нашарувань, які приховують первісну його чистоту і нам сьогодні досить важко істинно трактувати його. Сподіваймося, наукові дослідження поступово прояснять усі можливі таємниці свята Маланки-Василя. Очевидно, зміст обрядових дійств, ритуальних речитативів і пісень потребує глибинного аналізу, який допоможе проникнути в суть обряду і осмислити його магічну і сакральну наповненість. Відрадно, що обряд Маланки-Василя до нашого часу зберігає в свідомості народу піднесену сакральність і природне продовження. Сучасникам, особливо прийдешнім поколінням, дається винятковий шанс для відродження глибинного смислу нашої етнічної духовної спадщини, актуальність якої щоденно непомірно зростає в контексті державотворчих процесів нашої непростої доби,вконтекстіусвідомлення нами самих себе, що є першочерговою проблемою україн-

ськогобуттяісамозбереження. Отже, в дні, коли наближається свято Маланки, парубоцтво Попової Греблі ретельно готується до найважливішого сільського карнавального дійства. Ті юнаки,

що вперше братимуть участь в святковій грі, виготовляють відповідні карнавальні маски певного персонажу, де кожен юнак проявляє мистецький хист і винахідливість, прагнучи досягти оригінальності

і

винахідливості, перемоги серед інших, утвердження парубочого статусу. Також, готуєтьсявідповіднийкостюм,щоб постати в ньому невпізнаним і неповторним.Парубки,щовже не вперше беруть участь в дійстві,такожремонтуютьімаски ікостюми,аджевпроцесісвята доводитьсязмагатисязіншими в своєрідному турнірі і минулорічні турнірні баталії часто призводять до пошкоджень і масокікостюмів. Парубоцька ватага формується на кожній вулиці, а таких вПоповійГребліажсім.Отже, сім вуличних команд з юною Маланкою на чолі кожна, розпочинають карнавальну ходу на своїй вулиці і, піснеспівами славлячи Маланку і Василя, прямують в центр села, де сходятьсявсівулиці.Такимчином над селом в небеса лине величальний багатоголосий хорал на честь Маланки-Василя, сповнюючи простір енергіями радості і любові, змістом циклічного річного апофеозу. В центрі села всі учасники свята вітають один одного радісними вигуками, обіймами, піднімають один одного над землею, демонструючи молодечу звитягу, силу, святкову радість. Над сільським майданом наростає велелюдний гомін голосів чисельної сільської громади, що зібралася на святкування Маланки-Василя. Сміх, радісні вигуки, піснеспіви, ігри і ритуали прийому новачків в парубоцтво, обійми і жарти, багатоголосся оркестрів – все це зливається в єдиний енергетичний моноліт всенародного святкового торжества. Гурти учасників розпочинають щедрувальну ходу від хати до хати, славлячи господарів, даруючи їм і їх дітям побажання родинного щастя, родючості землі, достатку і любові, приймаючи навзаєм від господарів дари природи і господарчих щедрот. Всю Новорічну ніч над Поповою Греблею гомонить святковим гомоном величальне свято Маланки і Василя. Ближче до ранку роз-

починається посівальна хода, яка в тому ж порядку, що й щедру- вальна перед тим, від хати до хати учасники виголошуютьобрядовівеличальніречитативи-побажання господарям родючого «жита-пшениці і всякої пашниці…, і льону по коліна…, і здоров’я міцного, і достаткущедрого…»іт.д.іт.п. І в усіх привітаннях-побажаннях звучить слово поетичне і красиве, тепле і щире, душевне, пересипане гострими і доброзичливими жартами-метафорами. Загадковим атрибутом свята Маланки-Василя є маски учасників. Щоб з певністю визначити їх походження, нам бракуєдостатньоїідостовірної інформації,якавеликоюмірою губилася в часі існування свята-обряду. На перший погляд, маска повинна приховати, втаємничити обличчя учасника дійства, а по-друге, маска відтворює певний образ якихось потойбічних сил. В даному разі маски учасників обряду в Поповій Греблі переважно відлякують своїми потворними і страшними рисами: космате волося із конопляної паклі, великі зіяючі отвори для очей, з-під вус стирчать великі поодинокі зуби, шапки на голові учасниківчудноїформиіувсіх різні. В загальному про маски можемо сказати, що вони стра-

хітливі і відлякуючі і, мабуть, уособлюють якісь уявні потойбічні сили з паралельного світу, проте, маски надають святу особливої колоритності, карнавальної привабливості і таємничості. Отже, свято Маланки-Василя в Поповій Греблі є живим і щедро збереженим давнім народним обрядом, в якому учасники бережуть нашу етнічну пам’ять про первісний тісний зв’язок людини і Природи в широкому сенсі. Відмічаючи таким змістовним і святковим чином циклічний момент зміни Старого року Новим, наші пращури утверджували в своїй свідомостівеличнесприйняття Всесвіту, Землі в ньому і себе на своїй планеті. Ці фактории власного усвідомлення міцнили душевну і духовну наповненість кожної людини, тому свято-обрядМаланки-Василяє дорогоцінним духовним спадкомнашогонароду.

Сюди запросив мене Генадій Мазур, депутат обласної ради, голова бюджетної комісії. Власне, він ініціював цей захід, щоб озвучити найбільш гострі проблеми в контексті об’єднання територіальних громад. Геннадій

ській імперії місцеве населення. Як і в навколишніх селах, в Ободівці – залишки резиденції польської шляхти, зокрема Собанських. Цінні картини, портрети, бібліотеку - все було вивезено після революції. Навколо палацу –парк 18 гектарів. Перед ним клумби, фонтани, оранжерея, газон, що тягнувся до берега Берладинки. Все це в минулому. Хоч нинішня громада вже виграла проект на впорядкуван-

поколінь найбільш відомі імена, події. Незабаром Ободівка відзначатиме своє 450-річчя. ПідчасЛюблінськоїуніїселовідійшлодоБрацлавського воєводства. У 1654 році саме сюди приїздили представники російського уряду, щоб привести до присяги на вірність росій-

як і всі ободівчани. Директор СБК Галина Фоменко на наше прохання принесла історію Ободівки, якою всі пишаються. Адже культурно-освітній літопис зберіг імена героїв, достойників, митців, як-от художник Олекса Новаківський, поети Казимир Лісовський та ДмитроЧеревичний, заслужений артист УРСР співак Київського оперного театру Андрій Іщенко та ін. Історія Ободівського клубу починалася з Бесарабської комуни, організованої в Ободів-

Меценат Генадій Мазур

ці в 1924 році. До її створення причетний сам Григорій Котовський. Комунари створили духовий оркестр, який у вихідні грав на балконі палацу Собанських, біля фонтану танцювала молодь. Драматичний гурток ставив п’єси українських драматургів. Силами комунарів організовували концерти, до участі яких залучали місцевих жителів. В кінці 20-х за кошти комуни придбали кіноустановку, а в 1928 р. було створено фільм про комуну. Чотирьох комунарів було послано вчитися до сільськогосподарської академії, а ще одного - вивчати велике фермерське господарство до США. У вихідніпроводиливиставки,концерти,вечори запитань та відповідей. Комсомольці придбали планер і опановували мистецтво польотів. Налагодили випуск багатотиражки «Бесарабська комуна». Ободівка мала свою електростанцію, тож була електрифікована, а також радіофікованащев30-хроках.Взв’язкузцим

мала більші можливості, ніж інші села, для культурного розвитку. В 1930 році, коли комуну було реорганізовано, будинок культури підпорядкували сільській раді. Під час війни він не функціонував. Аж після війни в 1957 р. розпочали будівництво колгоспного будинку культури, який урочисто відкрили у 1971 році. Активну участь у художній самодіяльності брали працівники швейної фабрики, бібліотек, шкіл та лікарень Ободівки під керівництвом Валерія Страшевського було організовано хор ветеранів війни. То був час агітбригад та хор-ланки. Ці колективи виступали на підприємствах села та в колгоспі. З 1971 по 1976 рр. директорами СБК були Віктор Білаш, Петро Євич, Петро Мацан. Найдовше керував будинком культури Микола Бученко - з 1976 по 1996 рік. А з 1996 року і донині посаду директора СБК обіймає Галина Фоменко – випускниця Тульчинського училища культури. За цей період було створено танцювальний ансамбль під керівництвом Любов Коваль, який брав активну участь у культурно-масових заходах не лише в селі, а й в районі та області, неодноразово здобував районні місця. Так у 2000р. взяв третє місце в обласному конкурсі хореографічного мистецтва ім.Румянцева. Тут, в будинку культури, ведеться різноманітна гурткова робота. Гурток художнього читання (кер. Олена Бондарчук), духовий оркестр (кер. Михайло Мілько), дитячий вокальний ансамбль та фольклорний ансамбль «Берегиня» (кер. Наталя Безверхня), хореографічний колектив (кер. Галина Шевчук), народний аматорський ансамбль «Співаночки» (кер. МирославаЧернецька) - ці клубні формування задовольняють культурні запити ободівчан, які охоче відвідують культурно-мистецькі заходи, організовані СБК. Особливо пишаються ободівчани колективом «Співаночки». Я вперше почула їх на обласному фестивалі «Різдвяне диво», який є одним з багатьох мистецьких проектів обласного центру народної творчості. Вражало все – майстерність виконання, розмаїтий репертуар, сценічні костюми. При СБК також діє любительське об’єднання сільських умільців «Ободівчанка». Це 17 майстринь-вишивальниць. Про нього, зокрема про таких умільців як Любов Сиворох, Надія Оголенко, Наталя Плахотна, Марія Мельник та ін., створила

на

що його хочуть реставрувати ободівчани та тростянчани на чолі з ободівським сільським головою Костею Ременюком при допомозі діяльного Генадія Мазура задля відпочинку дітей та проведення там дитячого фестивалю «Пісенний край Поділля», що його задумав сільський голова. З метою обговорення цього та інших питань, як уже мовилося, до Ободівки з’їхались сільські голови з Торканівки, Цибулівки, Верхівки, Нової Ободівки, Олександрівки Тростянчика, Гордівки, Каташина, заступники сільських голів з сусідніх районів Бершадського та Чечельницького. Крім того,

За святі Святого Миколая

були присутні заступники голови Тростянецької районної ради, начальник управління працітасоціальногозахистунаселення.Представники обласного центру розвитку громад – його молодіжне крило – продемонстрували проекти розвитку громад в контексті зайнятості населення та використання місцевих умов. А Кость Ременюк розповів про реалізовані задуми стосовно розвитку культури та спорту. Яскравим прикладом є збудований стадіон зі штучним покриттям. А на чудовій території «Лісової казки», у сосновому лісі голова мріє проводити пісенні фестивалі. В контекст семінару органічно вписалися питання розвитку культури Вінниччини, збереження нематеріальної культурної спадщини, продовження народнопісенних традицій. В ході розмови з’ясувалося, як важливо органам місцевого самоврядування співпрацювати з обласним центром народної творчості. Як важливо зберегти заклади культури під час децентралізації та формування ОТГ, коли декому здається, що можна обійтися без культурно-мистецькихзаходів,безклубівтабібліотек, на які, мовляв, не вистачає коштів. Мудрість керівника громади полягає в розумінні того, що вона не буде самодостатньою та успішної без творчості, без культури. Тому для Костя Васильовича оцей дитячий фестиваль є пріорітетним в планах розвитку громади. Серед всіх справ «Пісенний край Поділля» - улюблене дітище, перспективний проект. Адже на фестиваль сходиться вся округа. І тоді малі ободівчани – в центрі уваги. Їх слухають, їм аплодують, вони - майбутнє села, а вже його справа знайти кошти на призи, заохотити, щоб тягнулися до музики і пісні, а не до всяких дурниць.АсамКостьВасильович,якігодиться,увишиванійсорочці,убадьоромунастроїз оптимістичнимпоглядомнамайбутнє. Директор СБК Галина Фоменко вважає, що Ободів-

ціпощастилозним.Енергійний,ініціативний, небайдужий, а найголовніше – зацікавлений в розвитку культури. Отож почали ремонтувати будинок культури, збудований у сімдесятих. Перекрили дах. Підготували приміщення для занять з хореографії. На часі – ремонт фасаду та подвір’я. Знаючи, який завзятий та відповідальний Кость Васильович, хочеться вірити, що всі плани будуть виконані. Пощастила їм і з меценатом. Генадій Мазур допомагає їм у придбанні сценічних костюмів та організації свят. Радіє разом з ними, коли вже пошито ті жупани і можна навіть взимку на будь-які фестивалі їхати. До речі, про народні строї він подбав і для Бережанського сільського клубу. Слід сказати, що всі культурно-мистецькі заходи в Ободівці є надзвичайно велелюдними. Голова разом із спонсорами дбають про те, щоб на кожному святі, яке відбувається просто неба, всіх пригостити юшкою чи кашею, щоб громада відчувала себе родиною. І тоді кожне свято переростає в народне гуляння. Скажімо,наІванаКупайла–театралізоване дійство відбувається коло водопаду, біля «лебединого озера». А коли озеро замерзає, тут святкують Водохреща, прорубують ополонку, роблять кладку і всіх учасників обов’язково пригощають гарячим чаєм. День Незалежності в селі – це урочистості, концерти, атракціони на стадіоні, де кожному цікаво – і старому, і малому, де кожен відчуває себе справжнім українцем, а насамперед – ободівчанином. Працівники СБК, особливо його ядро – Галина Фоменко, Мирослава Чернецька, Наталя Безверхня ретельно готуються до відзначення пам’ятнихдат,приурочених трагедії голодомору, голокосту, до 9 травня, названого днем пам’яті

примирення в честь річниці завершення кривавої війни з фашизмом. –Під час організації цих заходів, а також коли беремо участь у районному фестивалі «Тростянецькі самоцвіти», ми бачимо результати роботи гуртків, – зауважує Наталя Безверхня, художній керівник СБК. З районних та обласних свят вони привозятьдипломитапризи,як-отзБуші(«Різдвянедиво»),зфестивалюборщу,щопроходитьв «Театрі на городі» Ганни Секрет, з Жабокрички («Медовий Спас») у Чечельницькому районі, з Білого Каменю (фестиваль родинної пісні

в Чечельницькому районі і т.д.). нещодавно взяли участь у такому ж фестивалі в Бершаді. Ці заходи і поїздки – до душі. –Дуже люблю своє село і свою роботу, – зізнається Галина Миколаївна. Активна, жвава, самовіддана, директор СБК ніби народилася на цій посаді. Спілкуючись з Мирославою Чернецькою, викладачкою фортепіано та вокалу Тростянецької ДМШ, а за сумісництвом – керівника народного аматорського «Співаночки», відкрила для себе ще один колектив однодумців. Семеро молодих жінок різних професій поєднала українська пісня. Адміністратор, бухгалтер, працівники культури – всі вони осягли величезний репертуар: пісні сучасні, народні, в джазовій обробці, що з ними виступають на всіх сільських заходах, а також районних та обласних. Скажімо, на відзначенні річниці Батозької битви в Четвертинівці вони співали народну пісню: Ой полечко-поле, туманом повите, А на тому полі два козака вбито… А вже на фестивалях родинної пісні в Бершадському, Чечельницькому, Оратівському районах – співали сучасних пісень. – Хотілося б вже й в інші області поїхати, –кажеМирославаОлександрівна,–тазаспівати там на три-чотири голоси… Все у них попереду – таких співучих, запальних, дружніх. А нині вони вже планують заходи з відзначенняювілеюОбодівки,говорятьпропропісні, які співатимуть, про костюми, які придбають, про те, звідки земляки приїдуть… Авжеж, прибудуть звідусіль, щоб поспілкуватись з ободівчанами, походити співучими берегами Берладинки, де кожна стежина озветься піснею юності.

твоє, Богородице Діво, радість звістило всій вселенній

* Подільські дзвони

онад 130 років православний люд сходиться до храму Різдва Пресвятої Богородиці,депіднесенізвукидзвонівта молитовні піснеспіви духовно збагачують серця,адушазнаходитьвідрадуівтіху. Перша згадка про заснування дерев’яного БогородицькогохрамувМурованихКурилівцях відноситьсядо1781року.У«Подольськихєпархіальнихвідомостях»згадується:«Онабыладеревянная,трехкупольная,сотдельноюколокольнею, трехьярусным иконостасом и надписью на дверном косяке, но заложена была гораздо раньше и долго строилась вследствие разных препятствий». Церква була розібрана у 1885 році. Частину матеріалу використали на спорудження нової кам’яної церкви разом з дзвіницею і яка була освячена в 1889 році на честь Різдва ПресвятоїБогородиці. П’ятикупольна, дуже красива, з великою кількістю зовнішніх архітектурних прикрас. Іконостас одноярусний, позолочений, з іконами візантійського живопису на карбованому позолоченому фоні; споруджений на кошти поміщика КомараіадміралаЧихачова.Ухрамібула цінна ікона Тихвинської Божої Матері, яку привезлизАфону. В церкві правили до 1934 року. У лютому 1934рокузнайшовсятой,хтозавідроневіяного збіжжянасміливсяскинутидзвонитакуполи. У 50-х роках безбожного ХХ століття знову поглумились над святинею:

У листопаді 1989 року громада прихожан отримує дозвіл на відновлення храму. Коли відкрили двері зруйнованої церковної споруди перед очима постала картина, про яку в Євангелії сказано: «Мерзота і запустіння». Сміття, биті пляшки, бруд, кіптява; у вівтарі розвалена стіна дофундаменту.Вікнабезшибок... Почалися важкі три роки відбудови. Все робилось самовідданою працею і коштом православних курилівчан. Олексій Хрущ причепив

стовпа половину старого газового балона і кожного ранку бив по ньому залізним штирем. Люди збирались на відбудову і, як ті мурашки, підносили вапнякові блоки мулярам і в радості шепталивдячнумолитву,щовстінахсвятинібудутьіїхнікамені. Талановиті художники Борис Остапович та Михайло Мамей зробили креслення куполів і разом зі столярами Святославом і Михайлом Склярамиувінчалихрамп’ятьмамаківками. Староста церкви Дмитро Базишин замовив майстровіПетрузселаБілоусівки,щозаНоводністровським,зробитиіконостас,якийзаразкрасуєтьсявцеркві. Після, більш як півстоліття тиші, було встановлено дзвони, які привезли з Вінниці. Навесні 1991 року роботи були завершенііцеркву освячено.

землею,

Стаття

за матеріалами

культури

Мурованокуриловецької РДА,

Народні

майстри Вінниччини

аше Поділля завжди славилось і славиться самобутньою культурою, яка сягає корінням найдавніших часів. Підтвердженням цього є традиційне мистецтво, яке є невичерпним джерелом натхнення для народних майстрівВінниччини.Подільськакогортамайстрів свято зберігає тисячолітні традиції народного мистецтва. Вони у своїй творчості доторкаються до витоків давніх етнічних традицій, адже духовний світ пращурів говорить до нас мовою символів, орнаментів та знаків у вишивці, кераміці, писанках, витинанках. А народне мистецтво – це є сама природа, історична пам’ять народу, її безперервний зв’язок у часі. Кожен вид народного мистецтва тісно пов’язаний з історією, національними традиціями подільського краю і свідчить про мистецьку обдарованість народних умільців в гончарстві, традиційній вишивці, різьбі по дереві, ткацтві і килимарстві, наївному малярстві, витинанкарстві, писанкарстві, соломоплетінні,декоративному розписі, плетінні з рогози і лози тощо. Чудовим подарунком до 80-річчя обласного центру народної творчості стало видання довідника «Народні майстри Вінниччини» (випуск 2, м.Вінниця, ТОВ «ТВОРИ», 2018), який став своєрідною

Ямпільського району), заслуженого майстра народної творчості України Олексія Луцишина (м.Вінниця), заслуженого працівника культури України Марії Руденко (с.Слобода-Яришівська Могилів-Подільського району), заслуженого художника України Олександра Ковальчука (м.Вінниця), Леоніда Панкоші (смт.Тиврів), Тетяни Мороховець (м.Могилів-Подільський), Романа Чмерука (смт.Погребище), Олександра Крутих (м.Вінниця). Їхню справу гідно продовжують заслужені майстри народної творчості України Фросина Міщенко, Галина Данилюк, Марія Гоцуляк, Тетяна Войнаровська, Наталя Шпак, Марія Савчинська, Тетяна Шпак, Іван Горобчук, Василь Слободянюк, Юрій Дяченко; заслужений діяч мистецтв України Федір Панчук; заслужені працівники культуриУкраїни:Вікторія Кубаль, Оксана Городинська та Олександр Пірняк.

І дуже важливо, що є продовжувачі традиційного українського мистецтва - наша талановита молодь: Михайло Діденко та Ольга Цибуля (гончарне мистецтво), Сергій Бугай (декоративний розпис),КатеринаПірустаОльгаБезверха(писанкарство), Антон Іщук (рогозоплетіння) та інші. Загалом, на сторінках довідника свою творчість репрезентували 105 майстрів, 11 мистецьких студій та 2 громадські організації. Світлини їх робіт додають довідникові неповторного колориту.

світлої пам’яті знаних майстрів Вінниччини: лауреата Національної премії України ім.Т.Г. Шевченка Віктора Наконечного (с.Клембівка

«Поділля» літопис пісенний

Прадавнє моє Поділля, Глибинна краса первісна, Із таємниць чар-зілля Твоя народилась пісня, Тужила вона на весіллі, Сміялась на вечорницях... Пісня мого ПоділляЧистих джерел криниця. ід Вінниці до Києва, від Поділля до Далекого сходу, а далі до Молдови і Польщі, від Німеччини до Англії, Франції і Швейцарії — така широка географія гастрольної діяльності колективу «Поділля», уславленого і улюбленого на теренах України. А 80-річна історія Академічного ансамблю пісні і танцю Вінницької обласної філармонії ім. М. Леонтовича - це історія пошуків, опрацювання, поширення і збереження народної пісні, це літопис тріумфального сходження до вершин успіху. Кожен, хто хоч раз побував на концерті ансамблю«Поділля»,безумовно,переживнізчим не зрівнянне почуття піднесення, радості, гордості, навіть потрясіння. Вражений глядач раптом усвідомлював феномен народної пісні, відшліфованої віками, освяченої найкращими голосами українціві нині, і прісно. Адже в ній - наша історія боротьби і волелюбних прагнень, вицвіт любові і страждань, згусток людських переживань, в ній

В

- бентежна душа України. Таке мистецьке відкриття і відчуття причетності щоразу дарує нам славнозвісний колектив «Поділля», покликаний популяризувати і берегти пісенне багатство рідного краю, тисячі його найкращих взірців. В добу української Незалежності, на тому її етапі, коли громадська суспільна думка заявила про тему збереження нематеріальної культурної спадщини, як одну з першорядних, досвід Поділля в контексті національного духовного відродження є безцінним. Про творчу біографію ансамблю, про вагомі здобутки, про секрети успіху та шляхи популяризації народної пісні веду мову з заслуженим артистом України А.С.Кондюком, який очолив колектив у 1996 році. Анатолій Степанович добрим словом згадує попередників: Олександра Середюка, Анатолія Мархлевського, Серафима Гладецького, Григорія Новикова, Віталія Га-

зінського, Василя Ткаченка, а також Анатолія Левицького, адже кожен з них вніс свою лепту

Благослови Боже, і отець, і мати на весільний рушник стати

про витоки «Поділля», про створення у 1944 році українського ансамблю пісні і танцю для обслуговування населення після війни. Це була перша ластівка, –зауважуєАнатолій Степанович. Згодом колектив було реформовано в ансамбль бандуристів «Вітерець Поділля». З ініціативи директора філармонії, якою керував Анатолій Левицький, в 1982 році з метою розширення творчих можливостей ансамблю, а також пропагування української музики, пісні і танцю,прифілармоніїбулостворено«Поділля»

з хоровою та балетною групою і оркестромвсього55чоловік.Набуткиколективузросталиі множились, а разом з ними і всенародна любов. А кожен з них, хто доклав зусиль до розвитку і процвітання улюбленого «Поділля», сам став легендарною постаттю на теренах української культури - як-от заслужений працівник культури України Анатолій Левицький, як народний артистУкраїниВіталійГазінський,якзаслужені артистиУкраїниВікторВолков,ЛідіяОстапчук, Галина Король та цілий ряд талановитих подо-

ляніззнаменитогоансамблю,щонинійоговеде до нових успіхів Анатолій Кондюк. Наш колектив – це і живий музей української пісні і танцю, і творча лабораторія, -таквизначаєАнатолійСтепановичрольімісцеансамблю у мистецькому просторі України. – Ще з 1996 року ми для себе визначили координати нашої творчості: це подільський регіон. Ми не повинні дублювати пісні, мелодію, костюми, які побутують по всій великій Україні, а знаходити і пропагувати своє. Нещодавно знайшли сорочку і крайку в Могилеві-Подільському, що характерні саме для Подністров’я технікою вишивки, кольорами. В свій час я, Ліда Остапчук, Галя Король з’їздили всю область у пошуках фольклорного матеріалу та костюмів. Працювали з такими знаними фольклористами, як Марія Руденко (Слобода-Яришівська Могилів-Подільського району), Зоя Чорна (Стіна Томаитільського району). Від них – і пісні, і безцінні відомості про костюми, і особлива манера виконання. Чимало пісень опрацювали на основі матеріалів Насті Присяжнюк (Погребище), а також книги Гната Танцюри, який записав сотні пісень від Явдохи Зуїхи на Гайсинщині. Спрямування і зміст роботи колективу може характеризувати навіть зразок цієї афіші, розміщеної у фойє. Вона також є промовистим свідченням патріотизму, професіоналізму, сподвижницької роботи в ім’я України: «...78 концертний сезон з циклу «Слухай, співай та грай українське» академічного ансамблюпісніітанцю«Поділля»зпрограмою «Ой зійдімося, роде»... Анатолій Степанович чимало пісень взяв від матеріМаріїПетрівни.Деякізнихувійшливзолотий фонд «Поділля», як-от «Ой летіла галка», в обробці Віктора Волкова, з її неповторними

подільськими чи пак борівськими мелізмами (Чернівецький район) Ой летіла галка та й сіла на сосну, Та й сіла на сосну, на гілку розкошну Галина Король, одна з солісток ансамблю, згадує: «коли ми тільки починали, в нас же не було матеріалу, і тому ми співали «А мій милий вареничків хоче», або ж «Мамину вишню» А.ГІашкевича і Д.Луценка, тобто те, що співала вся Україна. Виконували твори відомих хормейстерів А.Авдієвського, Г.Верьовки, Є. Кухарця. А тепер в нас свій репертуар, підібраний на основі подільського фольклору. Про фольклорні експедиції учасники розмови розповідають з захопленням: «У Війтівці дощ стіною, господиня смажить яйця на вечерю, а ми співаємо... – До рання! - додає Віктор Волков. Ой чия ж то хата скраю, що я її не знаю, Чи не тої чорнявої, що я її кохаю...

Благословенна земля моя Вінниччина

Цю пісню записали в селі Рівне Мурованокуриловецького району, а ось цю, жартівливу, в Терешках Барського району: Попід гору, попід гору, коло ячменю, Ой-да-да, ой-да-да! Якби мені до осені, я ще оженюсь. Складна річ — записування фольклору, — зауважує Лідія Остапчук. — Одразу не бачиш, аж згодом вимальовується творче втілення того чи іншого твору. А буває, що він за ритмічним малюнком не вписується в програму. Ми накопичуємо матеріал. Оце і є творча лабораторія. Історичні думи, пісні козацькі та чумацькі, жартівливі, ліричні,

вокально- хореографічну композицію «Весілля на Поділлі». Вели мову про особливості роботи з піснею: «На основі народної пісні робимо обробку, оркестровку, драматургію, а це цілий комплекс дій. Але треба так її опрацювати, щоб не порушити основу, щоб носій впізнав мелодію, щоб слова не змінити, а разом з тим піднятись на щабель високохудожнього виконання. Святая святих-таємницясценічноїобробкипісні-розкриваються у всій глибині, красі і складності:

поверхнева обробка, аранжування, створення свого авторського варіанту. Треба створити таку обробку, щоб бабуся признала, – каже Віктор Волков. – Сучасне не повинно бути відірвано від основ звуковедення, від манери, від забарвлення. Авторська складова має бути дозована. Соковите, яскраве тембральне надбання, віками відшліфоване поєднання з манерою народного співу, дає результат і для виконавців, і для слухачів. Всі сходились на тому, що це копітка праця і велика відповідальність. Люди на рівні підсвідомості реагують на народний спів. Це як лакмусовий папірець. Корифеї поділились набутками в роботі з дітьми та молоддю. Окремою сторінкою проходять пізнавальні програми для дітей, спрямовані, наприклад, на розкриття теми козацтва. Ми єдиний ансамбль, який має дитячу студію - з гордістю говорить Анатолій Кондюк. Саме з нашої ініціативи відкрили хореографічний відділ у Вінницькому училищі культури і мистецтв ім.М.Леонтовича. А при ансамблі «Поділля» працюють молодіжний фольк-гурт «Рута-м’ята», хореографічна студія «Браво». В свій час взяли участь у Всеукраїнському фестивалі-конкурсі народної хореографії ім. П. Вірського, де здобули II місце. У 2012 році, як уже мовилось, саме за пропагування українського народного мистецтва їм було надано статус академічного. До речі, всі вони - не лише керівники колективів, а й викладачі. Анатолій Кондюк - викладач Вінницького коледжу культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича, а також філії Київського ін-

ститутукультури,ЛідіяОстапчуквикладаєуВінницькому педагогічному університеті ім.М.Коцюбинського...

Співучі і красиві, найкращі

Це так важливо - передати нащадкам пісенне багатство нашого краю, звичаї і традиції. Такі пісні, як «Ой ти гаю, ти мій гаю», «Смутний вечір, смутний ранок», «Сади-виногради», «А з вечора затуманилось», «Стояв, стояв виноградець та й зацвів», «Якби я мала крила орлині», «Та не жур мене, моя мати» - це золотий фонд ансамблю «Поділля», який треба зберегти для нових поколінь. Вони не обмежуються лише обробками народних пісень. Віктор Волков розповів про співпрацю з авторами-вінниччанами: Михайлом Каменюком, Миколою Рябим, Оленою Вітенко, Жанною Дмитренко, Зоєю Красуляк, а також Зоєю Ружин з Черкаської області. Вдалось створити чимало прекрасних сучасних пісень. Серед них - «Молитва» Віталія Газінського на вірші Михайла Каменюка, «Диво» на вірші Зої Красуляк, «Благословенна земля моя, Вінниччина» Зої Красуляк в майстерному аранжуванні Віктора Волкова. До речі, в творчому доробку Віктора Олексійовича десятки обробок народних пісень, а також акапельних та нових. Окрема сторінка діяльності-обмінніконцертиміжобластями. З ними побували на Тернопільщині, Черкащині, Чернівеччині, Житомирщині, Івано- Франківщині, Київщині, Волині...

Так хочеться творчого спілкування! –Водночас вигукнули Г аля і Ліда. Як співають разом, так і думають синхронно. Ізвичайно,об’їздиливсюВінницькуобласть. Поїздки з концертами в міста, містечка та селища Вінниччини - це ціла епопея, яка ще чекає своїх мемуаристів. Найголовніше – це любити свою справу! –Підсумував Віктор Волков і пішов на репетицію. Почувши розспівування, я ніби прикипаю до підлоги. Голоси жіночі,чоловічі раз-по-раз зливаються у чудовому акорді, піднімаються до небес, як хвала Творцю, опускаються на землю, щоб пролитись тоненьким струмочком або повноводною рікою. Як ретельно працює Віктор Волковнадкожноюфразою,вигуком,рядочком, що,зазмахомрукихормейстераспівакитворять чудову симфонію українського духу, могутнього подільського багатоголосся. Ой гаю, гаю, зелен-розмаю, Любив дівчину - сам добре знаю... Який то прекрасний результат буде на концерті - можна тільки уявити! А через два тижні нас якраз і запросили на «Подільську рапсодію». Звісно, я не вперше чула і бачила «Поділля» на сцені, ще тоді, коли колектив приїжджав до нас в Тиврівський район. Особливу насолоду дарував театр пісні, розкриваючи її потаємний зміст. Але нині, в контексті тривожної доби, позначеної боротьбою за цілісність і незалежність України в непростий постмайданівський період, неповторну концертну програму глядачі сприйняли як момент самоутвердження української культури, як тріумф народної пісні.

В чистім полі тирса шумить, катран зеленіє, В чистім полі - своя воля, аж серце німіє... Ажморозпозашкірувідцієїпісні,записаноїв селіЗарудинціНемирівськогорайону. До очей підступали сльози. Гордість розпирала груди. Що є краще за народну пісню! Що є краще за ці голоси, напоєні цілющою енергією дзвонкових криниць Поділля, названого красою України! Легендарне «Поділля»! Які відкриття несе йому ювілейний рік? Як уже мовилось, це нові концертні програми: «Країна козаків», «Добрий вечір, щедрий вечір», «Подільська рапсодія», «Ойзійдімося,роде»-цедалеконеповнийперелік всього, що підготували до ювілею. Це нові виклики і проблеми. Це нові сходження на теренах слави і визнання. Завдання цього періоду зберегти людей, зберегти унікальне надбання і знову шукати нові форми вираження, долучати молодь, а ще вкотре усвідомити свою причетність до творення українськоїкультури,атакожсвоюмісію-нести народну пісню між люди, між народи, як колись легендарна капела Олександра Кошиця ще сто літ тому дивувала Європу і Америку своїми пісне співами, презентуючи світові молоду Українську народну республіку, українські таланти. Тоді в європейській пресі писалось, що українськанароднапіснявиконалароботудипломатів, привертаючи увагу людності до України. А хіба наше «Поділля», що йому аплодували на європейських сценах, не є таким послом Вінниччини і України в світі?

Жанна ДМИТРЕНКО

Хвилини татхнення Анатолія Кондюка

Єдина родина – фольклорний ансамбль

сі згуртовані, дружні, голосисті, готові будь-коли зібратись і поїхати – чи на фестиваль, чи на конкурс, чи на Полтавщину, чи на Рівненщину, аби заспівати наших подільський пісень, або їхніх послухати.

«Берегиня» В га, яка нині працює тут технічкою, а насправді вона ще й майстриня та «дизайнер» СБК і водночас творець пісень, пригадує: «Ще з 60 – 70 роківтутдіяливокальніансамблі,хор-ланки,які називали умовно «Ферма 1» і «Ферма 2» та ще ансамбль механізаторів.

культури

УкраїниВалентиниБагач,іцейперіоднеминув для неї марно. Звідти принесла палке бажання працювати над створенням саме Бирлівського фольклорного ансамблю, щоб був не гіршим за війтівчанський. З молодим завзяттям взялась Люба за формування колективу. Як згадують перші учасники: «Люба їздила по селі на велосипеді і запрошувала співати». Охочих знайшлося чимало. Першими учасниками ансамблю були Наталія Антохова, Віра Бойко (нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, ланкова), Настасія Білюга, Настасія Неліпович, Любов Шарко, Галина Штойко. Згодом в колектив прийшлиіншіучасникиМаріяЛисюк,ГалинаЖабко,НаталіяМаксимець. БаяністБорисСлободянюк, який колись

ніколи не поверталися з порожніми руками, а лише з подяками та цінними подарунками. У 2008 році «Берегиню» запросили на Сорочинський ярмарок (с. Великі Сорочинці Полтавської області), в рамках якого проходить фестиваль народної творчості та конкурс фольклорних колективів. Радості не було меж. Почалась серйозна підготовка, адже готували весільний обряд «Розплітання молодої». Пригадували і виспівували пісні, добирали весільну атрибутику, вишуковували по всьому селі. І недарма. Перемогли, вибороли І місце. Я пригадую, як вони телефонували ще з фестивалю, ділилися враженнями, а ми раділи і вітали їх віддуші. У2012та2013рокахнацьомужконкурсівонизновусталипереможцями,здобувши І місце і Гран-прі. У2008роціБирлівськийфольклорний

відділукультури,районноїрадитаадміністрації.У 2007 році

почесне звання «народний аматорський». У 2010 році керівником став Юрій Уманський (чоловік Любові Борисівни),прекраснийтенор,заспівувачбагатьох пісень. У цьому творчому тандемі впродовж роківвонипрацюютьдляодносельцівізбагачують історію ансамблю. Не раз вони виступали на Всеукраїнському святі сатири і гумору ім.С.Руданського (м.Калинівка), де виконували жартівливі пісні. Додому

ського СБК Оратівського району. Вдалими і цікавими були поїздки у Крим на ІІІтаІVВсеукраїнські фестивалінародноїтворчості «Червона калина», де здобули найвищі нагороди – І і ІІ премії (м.Алушта, 2012 , 2013 р.р.).

ЩойноповернулисязКриму,якдорогаповела артистів на Тиврівщину, у село Канава Миколи Янченка, де майже щорічно проводиться велике обласне свято «Мамина піч» (2013 р.). Потребувала великої підготовки і відповідальності поїздка на Міжнародне свято літератури і мистецтва «Лесині джерела» (м.Новоград-Волинський), де походили по Лесиних

стежках, проспівали улюблених пісень, отримали диплом лауреата. «Берегиня» – неодноразовий учасник Всеукраїнських народних свят у Державному музеї народної архітектури та побуту України (Київ, с.Пирогів), зокрема, на Трійцю (2012 р.) і Масляну (2018 р.). У травні 2014 року їздили у Київ на запис програми, а за останні п’ять років тричі були учасниками телепрограми «Фольк-мюзік» на Першому національному державному телебаченні.Глядачіввразивівисокийрівеньвиконання у народній манері, і нездійсненні мрії закоханого парубка, і незвичайно вибудований сюжет. Ой піду я з горя у солдати Та й заслужу чина охвіцера, Та й заслужу дочку у майора Та за нею –приданого много: Сім пар волів, коня вороного, Ще й сідельця з срібла золотого, Ще й китайку з червоного шовку, Щоб накрила дівчині головку. На ІV Всеукраїнському фестивалі-конкурсі автентичних колективів на приз Г.Танцюри отримали ІІ місце у номінації «Пісенний фоль-

ймали кияни та гості свята вітання, які лунали з вуст бирлівчан, за що вони отримали диплом та цінний подарунок від організаторів свята. «Берегиня» з радістю відгукується на всі запрошення, які линуть з різних куточків області. Було на обжинковому святі в Чукові Немирівськогорайону(2016), на вечорі «Докумина посиденьки» (м.Іллінці, РБК), на зйомках в обласному телебаченні ВДТ-6 «Вінтера» з колядками і щедрівками (грудень, 2012). Запам’яталасяпоїздкаівУманськийпедагогічнийколедж Черкаської області на День учителя з концертною програмою, а це народні та авторські пісні,гумор,танок та сценки. У жовтні 2017 року бирлівські артисти з великим задоволенням та цікавістю відвідали Черкащину, де у місті Корсунь-Шевченківськийпроводивсяміжнародний фестиваль-конкурс«СлаветнимгімномУкраїни возз’єднаємо державу». І тут вони вибороли І місце та були запрошені до участі у гала-концерті у м.Київ.

щоденна праця директора СБК, Любові Уманець. Програми, сценарії, репетиції, підготовка до державних та професійних свят, відзначення народних свят календарного року та інша культурно-просвітницька робота, – з цим навантаженням може справитися лише та людина, яка любить свою справу, любить людей. З кожним роком збільшуються творчі надбання. В репертуарі колективу – понад 200 найрізноманітніших різножанрових, різнохарактерних пісень. Особливо цінними є старовинні пісні,якіпобутуютьнаБершадщиніідійшлидо насчерезвіки.Роками бережутьїхупам’ятіпокоління, і приходить той час, коли їх вивчають, співають, дають нове життя. Найулюбленіші: «Хусточка червона», «Не сіяла, не орала», «Говорила баба діду», «Не жаль мені вечорочка», «Суха береза», «А за нашим садом», «Ой піду я з горя у солдати», «Надлетіла хмара, а за нею сива»,«Темнанічка»,«Ойти,горо,кременная», «Ой у полі край дороги» та ін.

Майже щороку їздили на фестиваль борщу доГанниСекрет, уїї«Театрнагороді», деспівали українських пісень, радували присутніх щирим вітанням, запашним борщем, пампушками, зокрема, у 2016 році на отримали Гранпрі.Яксказалакухарка«Берегині»ГалинаЖабська:«якйогозвариш,таквінібудесмакувати». Щоб найсмачніший борщ зварити – потрібно не лише душу вкласти, а й дотримуватись традиції. ГаннаВасилівна,аби щеразпочутипісні «Берегині», запрошувалаїхінаіншісвята –регіональний «Тернова хустка», родинний фестиваль«Якбудеродина–житимеУкраїна»(2017), «Подільська моя сторона» (2018). А скільки праці вкладає керівник колективу «Берегиня» та його учасники, щоб підготуватися до концертів у своєму рідному сільському будинку культури, для своїх односельців. Це

А за нашим садом, За нашим городом, Не дивися батьку, За багатим родом (Укр. нар. пісня «А за нашим садом») Співає «Берегиня» петрівчані, купальські, весільні,піснізимовогоциклу.Звучатьвконцертах і жартівливі пісні у виконанні «Берегині»: «А в Києві на ринку», «Василиха», «Котилася барилочка», «Огірочки» та багато ін. Виконують також пісні, народжені в колективі, тобто, авторські, які творять Настася Білюга та Борис Слободянюк. Так народились пісні «Хусточка тернова»«Зустрівятебенавесні»,«Вполівітер гойдає тополі», «Пісня про борщ», «Зацвіла калиною», «Подільська моя сторона», « Ой у лузі

турботи, алещостосуєтьсявиступів,тонапершому місці стоїть її величність «Пісня». У 2015 році провідний методист з фольклору ОЦНТприїжджала всело, щоб записати їх пісні від фольклорного колективу «Берегиня». За кілька годин роботи вдалося опрацювати 49 різножанрових пісень – календарно-обрядових, соціально-побутових, жартівливих.Аскільки ще не записано! Учасниці колективу не лише гарно співають. Серед них є майстрині-вишивальниці – Наталка Антохова, Білюга Настасія, Віра Бойко, Анастасія НеліповичтаЄвдокіяЧорній. Їхні роботи неодноразово прикрашали світлиці на районних та обласних святах. Приміром, Наталка вишивала рушники, сорочки, наволочки, Настася – сорочки (навіть на замовлення), рушники, український герб у сільський будинок культури, Євдокія – скатертини, серветки, пошивки на подушки, Анастасія вишиває ікони. Є в колективі і свої коровайниці. Якщо і сьогодні на якийсь захід потрібна випічка, то проблеми немає. Віра Бойко і Настася Білюга – майстри своєї справи. Їхні короваї неодноразово прикрашали виставки в районі, області і не лише. Є серед учасників колективу «Берегиня» Дуня Чорній, яка плете кошики з лози та ще й тини (разом з Настасею Білюгою, яка уміє все). З самого початку створення колективу всі учасники мають старовинне вбрання. З маминих та бабусинихскриньвіднайшлисорочки,спідниці, пояси, верхній одяг, зокрема кожухи. Деякі навіть мають старовинне намисто баламути. Нині керівником фольклорного колективу «Берегиня» знову є Любов Уманська, непосидюча, невгамовна, творча, яка живе цим колективом. Як говорять самі учасники: «якби не вона, ми б нікуди не їздили і нічого не бачили». Дбає і про поїздки, на які потрібно знайти кошти, і про репертуар, про виконавський рівень, про костюми, а також про атмосферу в колективі.Доречі,Любамаєгарнийголос–підголосник, який можна впізнати здалеку. А тому всі стоять за неї «горою», підтримують і допомагають в усьому. Склалися в колективів традиції – вітати односельців з новорічноми святами, відзначати Івана Купала, співати обрядових пісень на весіллях, святкувати разом

дні народження. Сьогодні «Берегиня» – це єдина і міцна родина. «Берегині» щиро вдячні своїм меценатам, поціновувачам їхньої творчості – депутату обласної ради, директору ПрАТ «Зернопродукт» Миколі Кучеру, директору Бершадської філії цього товариства Юрію Шульцу, приватному підприємцю Петру Гуртовому та Бершадській філії ПрАТ «Зернопродукт МХП» і його керівнику Сергію Рудченку, завдяки яким вони маютьможливістьвсюдипобуватиіперемагатина конкурсах своїми піснями. Пісня їм продовжує життя і молодість, приносить радість їм і односельчанам, водить їх українськими пісенними дорогами, яким немає кінця. Куди б ще поїхати? Кому заспівати? Бирлівчани збагатили скарбницю народної творчості своїми неповторними піснями. Збагатили і своє життя. Адже без пісні, без фестивалів воно було б одноманітним і нецікавим. Талант кожної із учасниць цього прекрасного колективу розвинувся і розцвів впродовж років, відколи невтомна Любов Уманська згуртувала

З репертуару ансамблю «Берегиня» с. Бирлівка А

ЗА НАШИМ САДОМ

А за нашим садом, за нашим городом, Не дивися, батьку, за багатим родом. двічі

А дивися, батьку, щоб не був п’яниця, Щоб не бив, не лаяв бо я одиниця. двічі Щоб не бив, не лаяв бо я одиниця Води не носила, бо в саду криниця двічі Води не носила, бо в нас вода була Хлопців не любила, бо й молода була. двічі Стала підростати, на станочок стала, Не одному хлопцю принадоньку дала. двічі Принадочку дала, ще й яку принаду, Черешньових ягід з вишневого саду. двічі А я ягідками його годувала, Солодким медочком його напувала. двічі

* Пам’ять

ак можуть сказати всі, хто працював, був особисто знайомий, знав або спілкувався з Миколою Тихоновичем Сафроняком, життя якого обірвалося в ніч на 13 січня 2019р. на 80-у році життя. Із понад 50 років трудового життя М.Т.Сафроняк в Тульчинському коледжі культури працював майже 46 років. Уже маючи за плечима трудовий стаж роботи в закладах культури Чернівецького району, він в 1970 році вступає на режисерське відділення до Тульчинського культурно-освітнього училища, яке закінчує на «відмінно»,ійогоякздібного та талановитого випускника,дирекція училища залишає на роботу в навчальному закладі. Згодом він закінчив режисерський факультет Київського державного інституту культури ім.О.Є.Корнійчука. З того часу з головою поринув в режисуру, готуючи вистави, інсценізації, одноактні п’єси, театралізовані свята як-от: Івана Купайла, калита, великодні гаївки, українські вечорниці, що їх переглядали не лише студенти училища, але й жителі м. ТульчинаібагатьохрайонівВінницькоїобласті. Відомо, що мистецтво, особливо театральне, розвиває в студентів не лише художні здібності, але й здатність творити. Театральна діяльність сприяє розвитку, ініціативи, впевненості в собі, душевного комфорту. На високому рівні під його керівництвом було підготовлено «Майську ніч» М.В.Гоголя, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М.Старицького, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка, «На віру» М.Коцюбинського, «Кайдашева сім’я» І.С.Нечуя-Левицького. З останнім твором М.Т.Сафроняк об’їздив навіть найвіддаленіші куточки нашої

області. Сказати тільки — виставу показував 100 разів, в якій високомайстерно зіграв роль Кайдашихи. Після перегляду вистави глядачі в залі нагороджували його і колектив довготривалими оваціями, з вигуками: «Браво!», «Молодці!». Тридцять років М.Т.Сафроняк очолював фольклорно-драматичний театр «Червона калина», в який входили викладачі і студенти не лише художніх спеціалізацій, але й ті, які навчалися за освітньо-професійними програмами «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа», «Туристичне обслуговування», «Декоративно-прикладне мистецтво». Підготовлені під його керівництвом театралізовані свята і обряди щоразу мали великий успіх. М.Т. Сафроняк з своїм театром брав участь у багатьох фольклорних святах, фестивалях не лише у Вінницькій області, а й на столичній сцені, звідки привозив подяки, грамоти, дипломи та «Гран-прі». Дітищем М.Т.Сафроняка є створена власноруч «Світлиця» —- народознавча кімната. Тут все його: українські віночки з стрічками, подільські старовинні костюми, квіти у вазах підібрані до відповідної пори року, українська хата з мисником та посудом, лавки. Центральна стіна у ній розписана картинами свят, обрядів, звичаїв: свято Андрія, різдвяні колядки та щедрівки, великодні гаївки, обжинки... Все у світлиці підібране і розставлене зі смаком і любов’ю. Які б делегації та гості не відвідували Тульчин, вони обов’язково були у «Світлиці» Миколи Сафроняка.

ська пісня – це геніальна поетична біографія українського народу, його безмежна душа…» Минають століття, змінюється устрій, на зміну одним поколінням приходять інші, зі своїми смаками та уподобаннями, а народна пісня залишається. Пісня така ж нездоланна і безсмертна, як і сам народ , який її створив. Пісня – голос невмирущий, Душі людської вічне відкриття, Вона ніколи, як і хліб насущний, Не вийде з моди нашого життя Микола Тихонович знав безліч старовинних і сучасних українських пісень: веснянок, колядок, щедрівок; колискових, весільних, плачів, ліричних пісень про кохання та родинні стосунки, козацьких, чумацьких… Все це він передавав студентській молоді, яка жадібно вбирала в себе такий безцінний досвід. За майже півстолітню педагогічну діяльність в Тульчинському коледжі культури Микола Сафроняк зарекомендував себе високопрофесійним, високоосвіченим викладачем режисерських дисциплін, якому були притаманне володіння ефективними формами і методами в навчанні та підготовці спеціалістів. Не дивно, що йому було Вітання від колег Славні земляки

-

всі навчальні заклади системи Міністерства культури України. Плідно працював з своїми вихованцями та колегами: Валерієм Весняним, заслуженим працівником культури України, Тульчинським міським головою, Сергієм Гарбулінським, заступником директора обласного інституту підвищення кваліфікаціі працівників культури, Олександром Макодзебою, колишнім начальником відділу культури

Тульчинської РДА,Станіславом Гринзіцьким, Василем Циганюком, колишнім директором училища культури, Юрієм Рогозіним, Миколою Джигою, Олександром Романюком, Ніною Довгань, Любов Грушко, Альоною Розлучною, Ларисою Пшемінською, Світланою Літун, завше відчуваючи належну підтримку від директора коледжу культури, заслуженого працівника культури України Леоніда Трачука. Засвоюбагаторічнутабагатограннупрацю М.Т.Сафроняк отримував грамоти та дипломи від Міністерства культури України, обласного управління культури і мистецтв Вінницької ОДА, Тульчинської РДА, районної та міської рад, відділу культури Тульчинської РДА, дирекції та профспілкового комітету Тульчинського коледжу культури. В пам’яті колег, друзів, тульчинців, випускників коледжу культури, жителів Чернівецького району М.Т.Сафроняк залишиться справжнім професіоналом, людиною з великим досвідом та працездатністю, скромністю, щирістю, завзятістю, мудрістю, великим талантом – це неповний перелік його чеснот. Людина живе

«Кобзар і Україна» та наші сподівання

день, коли ми відчуваємо особливий зв’язок з Україною, з творчістю Тараса Шевченка, поета воістину народного, основоположника української літератури, речника нації. 13 березня 2019 року у Тульчинському коледжікультуривідбувсяобласнийконкурсчитців «Кобзар і Україна», присвячений 205-й річниці від дня народження славного сина України. Відрадно, що з року в рік конкурс набуває все більшої популярності. У цьому році в ньому взяли участь 59 виконавців з 21 району нашої області. Конкурсанти виступали у чотирьох номінаціях: «Читці», «Авторська поезія», «Літературно-музичні композиції», «Студенти та студентські колективи». Номінацію «Читці» було поділено на три вікові категорії: 6-12 років;13-18років;від19років.Номінації«Авторська поезія» та «Студенти» в цьому році було введеновперше,

режисер Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського, головажурі;КрасулякЗояІванівна–провідний методист з театралізованих заходів і свят обласного центру народної творчості – секретар журі; Назарець Олена Іванівна – заступник директора обласного центру народної творчості;

Дмитренко Жанна Віталіївна – поетеса, член Національної спілки письменників України, депутат обласної ради, провідний методист ОЦНТ; Прилипко Любов Андріївна – викладач режисерських дисциплін Тульчинського коледжу культури; Колежук Галина Олексіївна – поетеса, радіожурналіст; Хмелевський Юрій Миколайович, член Національної спілки письменників України, голова районного літературно-мистецького об’єднання – члени журі. Навіть такому високопрофесійному журі, як нинішнє, непросто було визначити переможців, і присудити місця юним та досвідченим учасникам. Конкурсанти з кожним роком готуються все ретельніше. Добирають твори все більшої складності, в тому числі філософського плану, або ж величного громадянського звучання, що дозволяє стверджувати про зростання національної свідомості читців, особливо в період після Революції Гідності. Вражало, що деякі юні виконавці, перейнявшись змістом твору, дорослішали просто на очах, піднявшись до розумінняглибинпоезіїШевченка,митцяігромадянина. Хочеться подякувати всім учасникам і назвати переможців, тих, що були кращими з кращихіотрималинайвищібаливіджурі.Хоч,погодьтеся, що переможці – це всі учасники, які виборолипризовімісцянарайоннихконкурсах і взяли участь у нашому, обласному. Отже переможці: Вікова категорія 6-12 років – «Читці»: І місце: Тетяна Шамрай (смт Браїлів Жмеринського району), Юлія Йовжин (с.Жабокричка Чечельницького району) та Максим Очеретнюк (с.Буди Тростянецького району).

Серед читців середньої вікової категорії І місце: Ірина Гаврилюк (місто Ладижин) та Діана Цимбал (смт Тростянець). Серед дорослих читців від 19 років – переможець – ДмитроКанівськийзВінниці.Літературно-музичні композиції також виконанні на високому рівні, а найкращим виявився дует «Барви» у складі Тетяни Прокопенко та Наталі Мартинів також з Вінниці. Відкриття у номінації «авторська поезія», яку цього року ввели в конкурс вперше – Іванна Смикалюк з с.Селище Літинського району. У змаганні «Студентів та студентських колективів» кращими були: «Творча лабораторія Марії Гладкої» Тульчинського коледжу культури. Гран-прі обласного конкурсу читців отримала Іванна Мельник з Жмеринки, яка читала поему «Чума». Тонке відчуття слова, абсолютне розуміння змісту, авторська трактовка змісту, артистизм, експресія конкурсантки, вдале музичне доповнення у виконанні твору – все мало значення і в підсумку принесло перемогу Іванні, яка стане учасницею Всеукраїнського конкурсу читців імені Т.Шевченка у м. Києві у травні, де буде представляти Вінниччину. І учасники і глядачі конкурсу ще раз переконалися, якою великою силою може бути слово. Який це вагомий засіб впливу на глядача, на людей. Бо ще одним відкриттям конкурсу читців стала переможниця в номінації «Авторська поезія» Іванна Смикалюк з Селища Літинськогорайону.Цядівчинкапростовразилавсіхщирою відвертістю та емоційністю. Вона читала відкритий лист до тата, який зараз перебуває в зоні АТО. «Я не люблю вокзали…», - так розпочала вона свій лист, «Тому, що ти сідаєш на потяг і їдеш туди, де стріляють. А я чекаю…». Сльозинаочахбулиувсіхприсутніхнаконкурсі. А журі, створене студентами коледжу

культури, яке також працювало на конкурсі, присудило Іванні Гран-прі студентського журі. Всі учасники конкурсу отримали дипломи за участь та книги українських класиків. Переможці конкурсу також нагороджені дипломами такнигами.Вжесталодоброютрадицієюдарувати учасникам книги українських письменників та поетів. А цього року ексклюзивним подарунком всім учасникам стала ще й книга Галини Овсієнко «День». Символічно, що авторка книги родом з с. Моринці, що на Черкащині, де народився Тарас Григорович Шевченко. Її поезія така трепетна, ніжна, жіночна… В її віршах озивається відлунням Шевченкове слово. Особливо поетесі близька тема жіночої долі, оплаканої Шевченком: І павутина на кущі, і яр, і верби, і хрущі пливуть собі у довголіття, під сонцем гріються горби… Тарасе, стрітися аби, сльозу свою явити в очу пекучу, скривджену, жіночу… Мабуть, саме те, що вона з Шевченкового краю, стало визначальним у виборі тем, у вибудові художньо-образної системи, у ставленні до навколишнього світу. І зустріч учасників конкурсу з авторкою книги набула символічного змісту, особливо для учасників номінації «Авторська поезія». Щоразу, коли закінчується захід, всі відчувають особливе піднесення, незважаючи на втому, адже вірші, уривки з поем, з вистав, композиції читають майже цілий день. Все це розмаїття стає промовистим фактом осягнення творчості

рослав Пшиворський - керівник народного аматорського рок-гурту «The way» Липовецького РБК, співак і композитор. «Людяний, талановитий, харизматичний, перспективний!» — кажуть про нього земляки. Спілкуючись з такими людьми, переконуєшся, що наша молодь здатна внести позитивні зміни як в розбудову нашої держави, так і в розвиток української культури. Серце радіє, коли бачиш, як торує собі шлях молода людина, в якої є мрії, поставлені цілі, до яких вона прагне всією душею. Ніхто не каже, що це все легко дається. Як все починалося у молодого працівника культури, співака, музиканта Ярослава Пшиворського, методиста Липовецького районного будинку культури?

Наповнений музикою Я

бажання задовольнити якісь свої забаганки, я пропускав уроки, за що і поплатився. І добре, що зі мною ніхто там не церемонився. Для мене це був життєвий урок. Без музики я не міг, тому подався до Тульчинського училища культури на відділ народних інструментів. Моїм викладачемпокласубаянабувВіталійТихоліз.Він для мене є прикладом для наслідування у розумінні багатогранності, хисту. —Якими музичними інструментам ти володієш?

— Крім основного інструменту – баяна, мені легко вдалося опанувати гру на гітарі, фортепіано, домрі, бандурі, сопілці, цимбалах. На третьому курсі я захопився естрадним співом. — А щодо духових інструментів?

— Ярославе, нині ти – успішна молода людина. Відомо, що успіх програмується ще в дитинстві. Яким же було твоє дитинство?

—Якбияхотівповернутисявсвоєдитинство!!!. Колименіздеякихпричин стає сумно, то я подумки повертаюся в ті безтурботні 90-і роки, коли навчався в Джуринській дитячій музичній школі по класу баяна. Там і пізнав, що таке культура, що таке колектив, що таке відданість своїй справі. Моїм вчителем був Віталій Васильович Муляр, баяніст-віртуоз. Я завжди мріяв так майстерно грати, як він. —Чому ти обрав саме баян? —Сімейним традиціям не зраджую. На баяні грав мій дідусь Андрій Данилович Перебийніс і тітка Оксана, на гітарі грає дядько ОлександрАндрійович,амійбатько,Олександр Леонідович, грає на трубі, хоча за професією — столяр. Мама, Олена Андріївна, пречудово співає, вона працює вихователькою в дитячому дошкільномузакладівс.Сапіжанка,щонаШаргородщині. Щодо подальшого навчання музиці, я без жодного вагання вирішив вступити до Вінницького музичного училища ім.М.Д. Леонтовича. Скажу відверто, мене звідти витурили. Приїхавши із села у місто, я відчув себе дорослим, спокусився тим, в чому більше всього мав потребу, а це свобода і самостійність. Через

Ярослав Пшиворський

— Не доводилося, хоча,якщовиникнебажання – без проблем. Навчатися гри на інструментах можна в будь-якому віці. Але спочатку – музика в душі, власна імпровізація, і лише потім – ноти і гами. — В 2013 році ти закінчив Тульчинське училище культури. Після розподілу, тобі запропонували роботу в Липовецькому районному будинку культури. Дивно, чому не рідна Шаргородщина? — Я довірився долі. Що запропонували, на те і погодися. Без сумніву скажу, що про це я нітрохи не шкодую, адже в творчому колективі районного будинку культури є однодумці, колеги, з якими комфортносебепочуваєш.Всівонифанатисвоєї справи, талановиті і працьовиті. Відверто зізнаюся, коли мені запропонували стати керівником рок-гурту «The way» , я не вагаючись погодився, бо знав, що це моя стихія. Я обожнюю музику, яка здатна викликати сплеск емоцій. З великим задоволенням відвідую репетиції народних аматорських колективів - чоловічого вокального гурту «Веселий день», колективи «Народні музики» та поетичного театру. Ці жанри народної творчості також мені до душі. Мені подобається виступати сольно, або співати в ду-

Гурт «Веселий день»

еті. Цей стан творчого неспокою мені імпонує. —В минулому році на обласному конкурсі сучасної популярної музики «Музика літа», серед 20 колективів – учасників конкурсу, ваш рок-гурт «The way» виборов Гран-прі конкурсу, а на обласному відбірковому турі фестивалю «Червона рута» отримали І місце. Вдалий виступ був і на традиційному фестивалі рок-музики «Купальська спека». В чому секрет вашого успіху? — Все очевидно. В колективі всі досвідчені музиканти, які горять бажанням щоденно удосконалюватися в цьому жанрі музики. Це:

Олександр Терлецький (ударні), який власне і створив у 2008 році цей гурт, Олег Дубовик (бас-гітара) та його син Владислав (соло гітара), Вадим Кушнір (клавішні). Ми ретельно підбираємо репертуар, регулярно збираємося на репетиції і граємо в своє задоволення. Ось і весь секрет успіху. —Що для тебе рок-музика? — Особисто для мене це направлення в музиці, це провідник справжніх сильних емоцій. Кажуть, що рок-музика — вияв протесту. Я так не думаю, адже рок – це свобода! Рок- музика, змушує йти на ризик, і водночас надихає.

—Нині рок-музика переживає такий собі глобальний синтез з автентикою, фольком, із джазовими елементами. Багато українських рок гуртів, в тому числі і Ваш гурт «The way» і «Декорум», «7-й кілометр» із м.Калинівка і інші використовують елементи музикирізнихнапрямків. Зчимцепов’язано?

— Насичувати цей жанр елементами іншої музики,цезавждицікаво,такимчиномвінніколи не зникне з музичного простору.

Учасники рок-гурту — Яка рок-група тобі імпонує? — Безперечно, одним із найцікавіших і найсамобутніших рок-колективів України є «ВВ» (Воплі Відоплясова). Це жива легенда нашої рок-сцени. Цей гурт починав у класичному панк-року, але останні 10-15 років «ВВ» являє собою такий собі етно-роковий колектив, який що далі, то більше використовує саме автентичну українську музику. Так само я би назвав ще «Гайдамаків», які є яскравими виразниками саме цієї течії. Це перший український гурт, який здобув дійсно світову славу. Вони давали концерти в Сполучених Штатах, Канаді, країнах Європи, перемагали на багатьох європейських музичних фестивалях. Завдяки «Гайдамакам»фольк-рокасоціюютьсамезУкраїною. А ще я з великим задоволенням слухаю наші українські гурти: «Брати Гадюкіни»,»Кому вниз», «Океан ельзи», «Анти-тіла». Це титанічні групи, які зробили найбільший внесок у розвиток жанру в Україні. — А щодо світових рок-гуртів? — Їх багато, але перш за все це «Бітлз», «Ролінг Стоунз». — Чи пишеш власну музику? — Потроху намагаюся реалізувати себе не лише в музиці, а й в поезії . Такі твори як «Дощ», «Янгол», «Щоб не питало небо», «Час», «Найщасливішамить» мивключили до репертуару нашого рок-гурту «The way». Крім мене пише власні твори і Олександр Терлецький.

—Що дає тобі музика? —Про це можна говорити безкінечно, а якщо коротко, то особисто для мене досконала музика приводить моє серце до такого стану, який відчуваєш, насолоджуючись присутністю коханої людини чи спостерігаючи за сходом сонця, або милуючись краєвидами, тобто музика дає, безсумнівно, найяскравіше щастя, яке тільки можливе на землі. Не можу собі уявити, як би я жив не купаючись у музиці, яку б обрав професію. Мені здається, що я на своєму місці. Мене ніхто не змушував в дитинстві займатися музикою, а тим більше втручатися у вибір моєї професії. —Щодо коханої людини: Хто полонив

твоє серце в 23 роки? —В народі кажуть, що від долі нікуди не втечеш. В 2016 році на вечірці з нагоди святкування дня народження мого товариша Олександра Терлецького, я співав пісню, чим і привернув до себе увагу гарної дівчини – Вікторії. Вона була працівником цього закладу, де ми святкували. З одруженням ми не зволікали. Нині нашим витвором мистецтва є донечка Олександра.Всвоїхдварочки,вонаужепроявляєсвої вокальніздібності.Хтознає,можливо, вона також продовжить традиції моєї родини. Мені дуже цього хотілося б …. — Ярославе, в цьому році ти став переможцем обласного конкурсу «Кращий за

Переможці конкурсу «Музика літа» (в центрі)

професією» в номінації «Кращий молодий працівник 2018р.», а ще за рішенням сесії райдержадміністрації тебе визнано гордістю міста Липовця. На дошці пошани красується твій портрет. Для тебе це було несподіванкою?. — Звісно так. Я усвідомлюю, що ця нагорода мабуть дана мені авансом, але все одно мені було дуже приємно. Відтепер доведеться ще потужніше працювати. Інколи просте слово подяки, уже стимулює до активності в роботі. А тут на рівні області така нагорода. — Чи вдається тобі знаходити час на самовдосконалення?

—Я маю відповідну музичну освіту, і це не означає, що я вважаю себе дуже розумним і талановитим, однак намагаюся й надалі вдосконалювати свої знання в музиці, дослухаюся до мудрих, з життєвим досвідом людей. — Що для тебе Україна? Чи вважаєш себе її патріотом? — Це моя гордість. Це джерело натхнення. Це мої рідні і друзі. Це моє життя! А щодо патріотизму, то я скажу без надмірної помпезності про те, що я всім серцем і душею люблю Україну, своє місто, людей. Я тут народився, працюю, тут живуть мої батьки. Мені щиро хочеться, щоб люди в Україні цінували традиції свого народу, примножували духовні скарби, не шукали прихистку за кордоном, а реалізували свої знання на користь держави. Тут є багато можливостей і перспектив у різних сферах. — Ти, як молодий працівник, чого боїшся в своєму житті ? — Скажу відверто, боюся залишитися без роботи, без своєї улюбленої

Виставки у світлиці

«РІЗДВЯНЕ ДИВО» обласна виставка народного мистецтва 12 грудня – 19 січня 2019 р. Впродовж цілого місяця, світлу радість Різдва Христового вінничанам та гостям міста дарували роботи народних майстрів Вінниччини, які були представлені в експозиції традиційної обласноївиставкиобразотворчоготадекоративно-прикладногомистецтва«Різдвянедиво». Експозиція цьогорічної різдвяної виставки зачаровувала не тільки колоритом картин народного малярства, художнього випилювання, витинанки та флористики, але й ніжністю і душевним спокоєм декоративного розпису. Та все ж основою експозиції були картини живопису і народного малярства. Зокрема, це сюжети з різдвяного народного побуту та неповторні зимові пейзажі рідного краю – Івана Горобчука, Олександра Пелешка, Володимира Купчишина, ПавлаПшеничногозВінниці; ОксаниГородинської,ЛюдмилиСорочинської,ІнниЛабун,Юрія Кафарського з м.Могилева-Подільського; Олександра Шульганя з Погребища; Валентина Тишецького з Крижополя; Ярослава Чижевського зТеплика;ВікторіїКошельзХмільника;Каріни Попадюк, Анастасії Темчишеної з Чечельника та юних вихованців Станіславчицької ДМШ ЖмеринськогорайонуіВінницькоїДМШ№2. Одне із чільних місць виставки займали роботи різьбяра Юрія Дяченка з Гайсина. Гармонійно вливались в експозицію виставки яскраві флористичнікартинкиНіниСпівакзс.Підвисоке Оратівського району, витончені роботи май-

стра художнього випилювання Альберта Логінова та казкового декоративного розпису Ірини УгринчукіТетяниРихліцькоїзВінниці.Зимової казковості експозиції придали і мережені витинанки вінницьких майстринь Ірини Савчук та Оксани Безрученко, студентів Вінницького архітектурно-будівельного коледжу та вихованців Хмільницької школи мистецтв. А традиційної різдвяної довершеності додавали виставці керамічні роботи Володимира Слубського з села Довжок Ямпільського району, Вікторії Ніколаєвої з Вінниці, Василя Рижого з Ладижина, Тетяни Шпак з с.Бубнівка Гайсинського району та Сергія Погонця з с.Крищинці Тульчинського району. А також вишивані роботи Наталі Слубської з с Довжок Ямпільського району, Світлани Слушної з Липовця та учасників зразкової аматорської студії декоративно-прикладного мистецтва «Гостина» Сосонського СБК Вінницького району.

Всього на виставці було представлено понад 100 робітвід50народнихумільців, в тому числі дітей та молоді області.

Урочисте відкриття виставки, вже традиційно, відбулось на День Святого Миколая. У теплій дружній атмосфері, майстри привітали один одного і всіх присутніх з наступаючими новорічно-різдвяними святами, поділились своїми творчими планами на майбутнє. А дитячий фольклорний гурт «Рута-м’ята» Вінницької обласної філармонії ім.М.Д.Леонтовича всіх присутніх віншував різдвянимиколядками.

присвяченій 1025-літтю Хрещення Київської Русі (2013р). Варто сказати, що Іван Горобчук, як істинний син свого народу дуже боляче реагує на все, що відбувається на рідній землі і, будучи художником, тамує свої переживання в живописі. Напевне саме тому у 2015 році він напрацював серію картин і презентував персональну виставку «Мінорний настрій. Етюди». Експозиція нинішньої виставки митця відбулась під назвою «Серцюблизькікраєвиди» також не випадково, адже більшість з майже 40 картин, написаних художником за останніх 2 роки — це пейзажі рідного краю, зокрема його малої батьківщини – села Мончин Погребищенського району. З усього видно, що працюючи над цими пейзажами митець згадував своє дитинство та юність, що проходили у рідному селі і старався відобразити на своїх картинах, до щему в серці, рідні краєвиди. Такі картини, як «Подвір’я баби Марійки», «Зимовий краєвид», «Хата баби Дуні», «Чотири пори року», «Осінній краєвид с. Мончин», «Весняні грози», «Краєвид Глибокого яру», «На околиці» і ще багато

-

ткацтва з приватної

родини Косаківських 12 лютого – 4 березня 2019 року Народне ткацтво рушників і скатерок на теренах Вінниччини надзвичайно багате і розмаїте, але як правило вони мають орнаментне заповнення по всій площині тканини. В до промислову епоху домашній ткацький промисел був поширений повсюдно. В кожній українській родині були свої веретено і ткацький верстат, кожна дівчина, перш ніж вийти заміж повинна була наткати десятки рушників та скатерок. Напевне саме тому до нашого часу і зберегласявеликакількістьавтентичнихпам’яток, як в музейних колекціях так і в приватній власності, що дає можливість для вичерпного обстеженняінауковогодослідженняцієї галузі народної художньої творчості. Підтвердженням цьому є приватна колекція прекрасноїподільськоїродиниВіктораіНаталі Косаківських,якіпрезентуваливнашійСвітлиці виставку тканих скатерок і рушників з своєї колекції. Віктор Афанасійович Косаківський народився 31 січня 1962 року в смт.Чечельник. Колекціонуванням старожитностей захопився ще в підростковому віці, перейнявши від батьків любов до народних ремесел. Нині Віктор Афанасійович не тільки майстер народної творчості, він знаний на Вінниччині етнолог, археолог, фольклорист,кандидатісторичнихнаук,доцент кафедриісторіїтакультуриУкраїнифакультету історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету ім.М.Коцюбинського, дійсний член Центру дослідження історії Поділля, член Національної спілки краєзнавців, член науково-технічної ради Національного природничого «Кармелюкове поле». Автор 245 наукових праць. Учасник понад 100 міжнародних, всеукраїнських, регіональних та університетських наукових конференцій. Ав-

тор 12 мистецько-етнографічних виставок. Його дружина Наталя Миколаївна Шпак-Косаківська народилася 30 серпня 1974 року в с. Зозівка Липовецького району. ПоступившипісляшколивРешетилівськийхудожній ліцей (Полтавська область) навчилась професійній вишивці і ткацтву. Вищу освіту здобула у Вінницькому державному педагогічному університетіім.М.Коцюбинського.З2006року займається традиційною ручною вишивкою. За високу майстерність та активну виставкову діяльність у 2009 році була удостоєна почесного звання «Заслужений майстер народної творчості України». Нині Наталя Миколаївна, як і чоловік є етнографом і колекціонером старожитностей. Вона автор понад 20 наукових праць (народна символіка, етнографія, народне мистецтво), учасниця багатьох всеукраїнських та регіональних наукових конференцій, засновниця мистецько-етнографічних виставок. І що саме головне, вона прививає любов до народногомистецтвадітям,навчаючиїхтрадиційній вишивці у Вінницькій обласній станції юних натуралістів. В експозиції виставки зі своєї колекції, в якій нараховується понад тисячу старовинних витворів народного мистецтва, Віктор та Наталя Косаківські представили понад 100 тканих скатерок та рушників, зібраних з усіх куточків Вінниччини. Майже місяць у шанувальників народного мистецтва була можливість приходити до нашої виставкової світлиці, щоб познайомитись з древніми знаками і символами, які наші предки закладали в ткані скатерки та рушники, що в давнину використовувались в повсякденному побуті українських родин і були їхніми оберегами. Як стверджує Віктор Афанасійович: «Орнаментика є важливим інформативним джерелом, що таїть в собі давні духовні і світоглядні знання її першотворів, тобто наших пращурів, які мали в своїй скрині скатерки і рушники окремі до кожного свята». .

Дяченко створив велику кількість картин в горельєфній техніці різьблення. Нині у творчому доробкумайстранараховуєтьсяпонад600робіт, велика кількість з яких присвячені шевченкіані, а також темі українського козацтва тахристиянськійтематиці. Роботи Юрія Дяченка дуже високо оцінюються мистецтвознавцями, вони завждиєокрасою всеукраїнських,обласнихтарайонних виставок.ЮрійОлександрович бере активну участь у міжнародних та всеукраїнських форумах, конференціяхіфестивалях.Йогороботи зберігаютьсяуприватнихколекціях та музейних збірках в Україні, Німеччині, Ізраїлі і Голландії. Ім’я Дяченка Юрія Олександровича занесене до «Сучасної енциклопедіїХХ-ХХІст.». Нинішня виставка вже буладесятоювперелікуперсональних виставок Юрія Дяченка і другою, яку різьбяр презентував в нашій Світлиці. Перша його виставка «ЗУкраїноювсерці», що презентувалась в ОЦНТ була присвячена Дню українського козацтва (2010 р.) її

складалася з робіт на козацьку тематику(серіякартин«ГетьманиУкраїни»). В експозицію нинішньої виставки увійшли картини, створені за мотивами поезії Великого Кобзаря

* Пошуки науковця

ВИШИВКА «БІЛИМ ПО БІЛОМУ»

Майстриня вишивки та декоративного розпису, дослідник народної творчості Тетяна Юріївна Рихліцька

В ишивка Поділля є надзвичайно витонченою та різноманітною з використанням великої кількостішвівтамережок.Про унікальні вишивки колишньої Подільськоїгубернії написано чималонауковихпраць. Щена початку ХХ ст. дослідники та науковці звертають свою увагу на цей край. Виходить стаття М.Біляшівського «Про український орнамент» (1908 р.), нарис А. Прусевича «Народное вышивание» (1916 р.), збірки В. Гагенмейстера «Вишивки низзю» ( 1928, 1929 рр.), про вишивки Поділля знаходимо і в працях В.Ю. Білецької, Т.В. Кара-Васильєвої, Л. Булгакова-Ситник та багатьох енциклопедичних виданнях. Майже всі ці праці зосереджені на найпоширенішій техніці вишивки на низинці. Саме низь червоними та чорними нитками вважається «обличчям» подільської вишивки. Про всі інші види швів та неймовірну палітру вишивки Поділля написано

Особливо вишуканою та майстерно виконаною є вишивка білими нитками на білій тканині. Цей вид вишивки

Поділля виявився мало дослідженим та описаним. Зразки подібних сорочок розкидані по різнихфондахтаприватнихколекціях. В процесі дослідження доводиться збирати крихти інформації та зразків не лише на території України, а й за її межами. Здебільшого місце та час створення цих сорочок приблизний, в кращому випадку вказано село та рік, проте, в музейних інвентарних книгах часто зустрічаються й такі

Тетяна Рихліцька

записи: «Поділля, ХІХ ст.». Саме тому рятівними стають речі, які є сімейними реліквіями,проякієбільшточнівідомості. Так чи інакше сорочки про які далі йтиметься мають однеспільнепоходження–Подільськагубернія. Загалом вишиту народну сорочку можна характеризувати за такими ознаками: 1) тип крою; 2) техніка вишивки, її кольорова гама; 3) спосіб розміщення вишивки. Поєднання цих ознак утворює своєрідний стиль вишивок сорочки певного села чи регіону.[4] Дотримуючись саме такої послідовності в аналізі наявних зразківсорочокможназробити висновки про те, що сорочки білим по білому вишивались майже по всій території сучасної Вінницької області та деяких районах сучасної Одеської області. Такі сорочки мали свої регіональні особливості крою, способу нанесення та розташування вишивки, використання тої чи іншої символіки.Тобтоможнастверджувати, що сорочки білим по білому існували разом з кольорови-

ми і мали спільні регіональні особливості . Отже виникають наступні питання: чому їх так мало збереглося і чому їх взагалі вишивали маючи зовсім інші традиційні шви (низинку, сліпевирізування,тощо). Сорочкибілимпобілому це дуже кропітка та філігранна робота з використанням прозорих швів. Вирізування та виколювання (солов’їні вічка) в поєднанні з різними видами лічильної гладі і як додаткові зерновий вивід, курячий брід, ретязь, штапівка, прості та складні мережки це основні види шитва якими оздоблювались подібні сорочки. Саме таке поєднання утворювало на тканинні неймовірно ажурні та святкові композиції що надавало сорочкам особливого шарму та ошатності. Саме такий вигляд цих сорочок в поєднанні з різноманітними символами які несли смислове навантаження наштовхує надумкупрообрядовепризначення цих сорочок. Отже цілком логічним є твердження що в подібних сорочках ішли до шлюбу. Достовірних наукових джерел які б пояснювали саме таке призначення цього виду одягусьогоднінеіснує.Висновки доводиться робити маючи в наявності наступні прямі та непрямівказівки. Попри те що білий колір нитокбувнайдоступнішимдля вишивки, сорочок білим по білому було не так багато як ко-

ся вони в обмеженій кількості ще і тому що за поширеною на Поділлі традицією у весільній сорочці вінчались, в неї замотували дитину коли та хворіла івнійховали.Існують йпрямі свідченнятогощоцебулисаме весільні сорочки, їх зберігають як сімейні реліквії разом з історіями тих предків які їх створювали. Є також сорочки які збереглися з весільними вінками, тобто цілі костюми. Подекуди збереглися й парні сорочки, тобто сорочка нареченої та нареченого виконані в одномустилі. Загаломвкожномурайоні Вінницької області вишивали своїособливісорочкибілимпо білому . Надзвичайно святковимми та майстерно виконаними є так звані «калинівські» сорочки вишиті техніками солов’їні вічка, лічильна гладь, курячий брід, ретязь та мережка. Особливою ознакою цих сорочок є те що досить великі частини орнаменту, цілі сим-

-

сьогоднішній день. Нині в цих місцевостях подібні сорочки є дуже рідкісними та маловідомими. Вирізування як спосіб нанесення орнаменту на сорочку був поширеним майже по всій території сучасної Вінницької області. Ці сорочки надзвичайно легкі та ажурні. Цікаві зразки знайдені в Літинському, ТростянецькомутаКрижопільському районах. Дещо відрізняються сорочки Піщанського, Ямпільського, Томашпільського районів Вінницької області та Кодимського району Одеської області. Саме в цій місцевості вишивку доповнювали кольоровим бісером, сам орнамент складався з більш дрібних елементів і наносився надоситьтакирівнутащільну тканину «бомбак», тому вишивка виглядала надзвичайно витонченою. До речі, саме в цих районах чоловічих сорочокбілимпобіломузбереглося найбільше. Моданавишитіхрестиком сорочки, а згодом на весільні сукні взагалі викорінила сорочки білим по білому. Таку тенденцію ілюструє сорочка з с.Бруслинів Літинського району,денарукавахвишитосмужку білим по білому, а далі брокарівські квіти хрестиком. Ще в 1908 році Микола Біляшівський писав про те що поволі зникає наша національна одежа, зникають самі речі з якими був пов’язаний той чи інший

кількістьлюдей,аразомзними ісакральнізнання.

Подільські сорочки білим по білому — це неймовірне розмаїття витонченої краси та високої майстерності. Це витвори мистецтва, які доповнюютьбагатупалітруподільських сорочок. Тримаючи в руках подібнийвитвірнародноїтворчості дуже важко уявити собі, що ці сорочки мали якесь інше призначення окрім обрядового. Особливо важливим є збереження та поширення такої витонченої краси, як свідчення про величезну майстерність подільськихвишивальниць. Джерела та література

1. Біляшівський М.Ф. Про український орнамент // Записки Українського Наукового товариства. – Київ, 1908. –Кн.ІІІ.- С. 40-45.

2. Булгакова-Ситник Л. Подільська народна вишивка (Етнографічний аспект). Видання друге. – Кам’янець-Подільський, 2010. – 336сю: іл..

3. Косміна О. Ю. Традиційне вбрання українців. К.:Балтія –Друк,2008. – Т. І : Лісостеп. Степ. – 160с.: іл.

4. Причепій Є.М., Причепій Т.І. Вишивка Східного Поділля. – К.: Родовід, 2007. – 344с.

–

Гарною традицією на Поділлі є святкування Різдва, але саме на Вінниччині воно надзвичайно різноманітне в традиціях, звичаях, обрядах. Одним із таких звичаїв є випікання різдвяних колачів. Їх називають по різному: просто колач, Василь та Маланкою, Різдвяник та ін. З цим звичаєм багато пов’язано обрядів, ось один із них. На Святу вечеру таких колачів ставили парну кількість на стіл. Під низ сінце, а в середину кладуть дві головки часнику та й залишають на столі стояти протягом усіхріздвянихсвят,аждо Водохреща (Гордані). Їх ніхто не забирає з столу і не переставляє протягом усіх свят. Також з такими самими колачами носили хрещені вечерю нанашкам (хрещеним батькам), такі ж колачі теж носили один-одному, коли йшли на святки, ними частували колядників і щедрівників. З ними пов’язано, як я вже писав багато обрядів і звичаїв. Про це розповідає нам Варвара Трохимівна Хоменська, 1930 року народження. Таких колачів колись пекли не

ми». Чому саме така назва, того ніхто нам не може оповісти, але досить цікавий є момент у цих колачах, - це секрет виплітання та послідовність приготування тіста,щонапевненайголовніше.

Отже, яка послідовність приготування бабчинецького колача «Восьмьорки».

Длятістанампотрібно: один літр води, маргарин або масло - 100 грам, цукор - 100грам, сіль -30грам, сухі дріжджі - 20грам,олія соняшникова - 30грам, борошна - скільки візьме тісто (фото1). Для початкупотрібнорозвести цукор у тепленькій воді додати трішки борошна та дріжджі. Вийде в нас така опара, як на хліб. Поставте в тепле місце на 10 хвилин, або коли готова суміш почне підривати так по-народному. Додаємо решту інгредієнтів, поступово додаючи борошно і вимішуємо. Місити потрібно довгенько, оскільки тісто має бути тугуватим, але водночас і еластичним тому, що коли воно підійде, тоді стане ще м’якшим. Отож тісто має бутияк на вареники. Готове тісто поставте у тепле місце, хай підходить. Накрийте рушничком, або тканиною (фото 2). Коли тісто підійшло (фото 3), змастіть дві форми рослинною олією (фото 4). Потрібно розрахувати так, щоб вийшло два колача, адже рецепт тільки на два, тому тісто потрібно поділити на дві рівні частини (фото 5), одну частину ще раз ділим на дві частини (фото 6) і беремо одну, ділимо її на три рівні кульки (фото 7), і розкачуємо їх у три шнурочки

(фото8).Потім сплітаємо з трьохшнурочківкосу(фото 9), формуємо її у кільце, відповідно до розмірів форми. Маленькі залишки обрізаємо (фото 10), додамо їх у наступний колач, скріплюєм об’єднуємо косу у кільце (фото 11), та вкладаємо у форму (фото12), беремо наступний шматочок (фото 13), такий самий, який ми ділили на три частини, але ділимо вже на чотири кульки (фото14), розкачуємо у чотири довгі шнурочки завтовшки як палець (фото15). Беремо по дві і зкручуємо за годинниковою стрілкою такі собі дві спіральки (фото16). Потім ці дві спіральки скручуємо між собою, але так, щоб вийшов ось такий взір, як на (фото17), оскільки тут потрібно бути досить уважним. Якщо ми скрутимо не в ту сторону, то в нас такий взір не вийде, мають вийти такі горішки, як ланцюжком один за одним, аналогічно(фото18),об’єднуємо як попередній, лишнєвідрізаємо.Готовекільце (фото 19), викладаєм в ту ж форму по верх коси (фото 20), у середину вставляємо півлітрову баночку для

того, щоб колач, коли буде рости, не впав в середину і посередині залишився отвір (фото 21). Аналогічно цій послідовності, робимо паралельно і другий колач, щоб вони росли рівномірно та однаково. Коли колачі підросли, ми змащуємо поверхню колачів збитим яйцем, щоб були рум’яні. На (фото 22) показано, що ми банку виймаєм перед випіканням, але це по бажанню. Можна пекти і з банкою, тільки її потрібно теж змастити олією, щоб непристала до тіста або ж банки вийняти після того як загнітяться колачі, якщо випікаємо у духовій шафі. Пекти потрібно при температурі 180-200 градусів 50 хвилин. Готові колачі вийняти з форми та поставити на дощинку (фото 23), щоб охололи, тепер вони готові до вживання. Смачного Вам!!! Не цураймося свого коріння і бережімо наші традиції. Дякуємо Варварі Трохимівні за проведений майстер-клас.

Провідний методистОЦНТ СергійБУГАЙ