Світлиця №64(4) 2018

вок, які б дали поштовх в спрямуванні майстрів до відродження призабутих традиційних ремесел та живопису. З кожним роком кількість рукотворних виробів збільшувалася, майстерність удосконалювалася. На мистецькому просторі з’являлися нові імена народних умільців, які по-

чали працювати в традиціях прадавнього народного мистецтва. Цьому сприяли послідовники М.В.Ройзена, а саме: Володимир Васильович Титаренко, заслужений діяч мистецтв України, нині провідний методист з нематеріальної культурної спадщини ОЦНТ, який працював у БНТ у 70-х роках, у 80-х – Федір Васильович Панчук, заслужений діяч мистецтва України, художник, у дев’яностих – Олександр Дмитрович Токарчук, нині священик української православної церкви, з 2000р. – Олександр Свіргун, художник. Нині цю справу гідно продовжують

методисти: художник, стипендіат премії Президента України Сергій Бугай та Олександр Барнасюк. Саме вони тісно співпрацюють з провідними майстрами, виявляють молодих умільців, організовують і формують експозиції виставок, з урахуванням

естетичних вимог, та відбирають

них кращі роботи. Прикладом вишуканого естетичного художнього оформлення є експозиція нинішньої 70-ї виставки. У центрі експозиції були представлені роботи майстрів, які відійшли у вічність. Це художники: Віктор Наконечний, лауреат Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, Леонід Панкоша, Іван Коваль, Григорій Радуда, Тетяна Мороховець, Марія

Смаль та Валентина Васильєва, майстер художнього випилювання Олександр Крутих, гончарі – Олексій Луцишин, Олександр Ганжа та Роман Чмирук, майстер художнього ткацтва і розпису на склі – Олександр Ковальчук, витинанкарі –Марія Руденко, Олександр Салюк та Сергій Танадайчук, майстер соломоплетіння Володимир Карпуша, майстриня ручного ткацтва Євдокії Гудзь та інші. Ці майстри і художники не жили поза часом. Усе, що хвилювало їх – життя народу, його творчості, знаходило відголос у їхніх картинах. В роботах цих відомих майстрів і художників втілено світоглядні ідеї та художньо-естетичні вподобання наших предків. Полотно Леоніда Панкоші «Подільські старожитності» в центрі експозиції є символом збереження традиційних подільських ремесел, де кожна річ – не просто знаряддя праці. Все виписане з любов’ю і знанням справи – і гор-

нята-близнята, що пишаються на столі, застеленому веретою, і мальована миска, і гладущик, і кужіль з веретеном, і серп, і підкова, і низенький ослінчик, і вишитий рушник – все таке необхідне в хазяйстві трудящої людини-господаря, що без нього – ніяк. Здавалося б, прості речі, а в композиції митця вони набувають сакрального змісту, стають образом чогось безмежно дорогого – нехитрого побуту, спогадом дитинства, теплом батьківської хати. Чи не тому біля цієї картини завжди зупиняються люди. Картина Віктора Наконечного «Трійця» наповнена сяйвом літнього дня, святістю дзвонів сільського храму, особливим відчуттям осяяння, очищення, оновлення. Люди повертаються з церкви, причастившись божої благодаті. Старі і малі – всі усміхнені, радісні, умиротворені. Ця робота не є окремішньою від всієї творчості великого митця, з якої постає прекрасна Україна з її побутом

і звичаями, з її роботящими, доброзичливими людьми, з її пісенним багатством. Полотна Віктора Наконечного є візитною карткою української традиційної культури та, власне, і самої України. Твори стражденного Івана Коваля не несуть на собі печаті мучеництва – навпаки, у картинах «Вимочування конопель» та «Толока» постають сільські трудові будні, які перетворюються на свято животворної гуртової роботи, що завершується жаданим результатом і змінює життя на краще. Кожна з робіт центральної експозиції є частинкою, чудовим компонентом величного образу живописної України. Це в однаковій мірі стосується картин Марії Деркач з їхньою первісною чистотою і дивовижних витинанок Марії Руденко, Олександра Салюка, Сергій Танадайчука, кераміки Романа Чмерука.

Чи не головним елементом виставки стала композиція у вигляді купола з вишитих рушників, під якими була розташована бубнівська кераміка заслужених майстрів народної творчості України із с.Новоселівка Гайсинського району Фросини Міщенко, яка відзначила дев’яностатрьохріччя, та її учениць Тетяни Шпак ЗМНТУ, а також Валентини Живко.

Слід зауважити, ці взірці унікального орнаментального розпису бубнівської кераміки ввійшли до Національного реєстру елементів нематеріальної культурної спадщини. Відрадно, що 70-та виставка стала промовистим свідченням відродження гончарної традиції осередків на Вінниччині, зокрема миски – шаргородської, барської, крищинецької, бубнівської. У роботах Сергія та Світлани Погонців, Тетяни Шпак, Вікторії Ніколаєвої, Володимира Слубського, Олі Цибулі, Михайла Діденка, представлених в експозиції, ми бачимо орнаментику мисок, притаманну якраз цим осередкам. Саме обласний центр народної творчості

був ініціатором цієї гарної справи – відродження подільської миски. В контексті збереження і відновлення традиції – це найбільш радісне і обнадійливе явище. Цьому передувала успішна реалізація проекту гончарів «Освячені горном». Як завжди, на виставці були широко представлені картини живопису та народного малярства провідних художників області, заслужених майстрів народної творчості України –Івана Гробчука, Марії Гоцуляк, лауреата Премії ім.М.Білокур Василя Слободянюка та заслуженого діяча мистетцв України Федора Панчука, Олександра Шульганя, Людмили Сорочинської, Тетяни Філь, Олександра Свіргуна, Олександра Пелешка та інші. Широкого розголосу у цьому контексті набули проекти, зокрема пленери народного малярства, що проходять у селах Погребищенського району – Круподеринцях та Гопчиці, а також «Мальована хата», що вже відбувся у с.Слідах Могилів-Подільського району, с.Наддністрянському Мурованокуриловецького району, с.Гонтівка Мурованокуриловецького району та ін.. Традиції вишивання – найпоширеніші на теренах Вінниччини впродовж століть. Адже вишивали майже всі жінки і дівчата. Сам процес вишиття, це священнодійство, завдяки якому ще наші прабабусі висловлювали прагнення любові, сім’ї, добробуту. Нині на Вінниччині майстрів вишивки – тисячі, а тих, які працюють в традиціях власне ручної вишивки – понад 500. На нинішній виставці роботи знаних майстрів створювали особливу атмосферу тепла, доброти і чистоти. Серед знаних вишивальниць заслужений працівник культури України Вікторія Кубаль із с.Городківка Крижопільського району, заслужені майстри народної творчості України Марія Савчинська із

с.Клембівки, що на Ямпільщині, Галина Данилюк, Наталя Шпак, Любов Шаламай та Тетяна Войнаровська з м.Вінниця, а також провідні майстри Анастасія Фоміна, Євдокія Чугунова, Оксана Безрученко із м.Вінниці. Їхні неймовірної краси рушники і сорочки, доріжки і скатерки виконані в різних техніках – качалкова гладь, низь, мережка, хрестик, лиштва, тощо. Всенародне визнання здобули проекти «Вишивана доля Вінниччини», «Вишивана Україна», «Мамину сорочку пригорну до серця», які стали вагомим внеском у традицію вишивання на Вінниччині. Гарним доповненням в експозиції виставки стали писанки. Кожна жінка останнього тижня перед Великоднем їх писала. Ця традиція збереглася і нині. Писанка зберегла прадавній світ символів. В них з допомогою знаків і символів закодовано мрії жіноцтва про багатий урожай, про достаток, про мир і спокій на землі. Продовжувачами традицій написання писанки, які представили свої роботи на виставці є: Тетяна Пірус, Оксана і Марина Верхові та інші. Вінниччина має багато писанкарів, завдячуючи обласному та Всеукраїнському святу «Великодня писанка». Витинанкарство стало окрасою експозиції виставки. Чимало є на Вінниччині майстрів залюблених в це ремесло. Вони творять дивовижне мереживо із паперу. Виготовлення витинанки приваблює і заворожує усіх, хто ним займається, в ньому джерельно б’є творча уява і фантазія. Воно вимагає працелюбства і терпіння. Це

магічний процес народження інформативної картини, де відображено красу духовного світу людини. Неймовірної краси мережані рукотворні сюжети Дмитра Власійчука із м.Хмільника, ЗПКУ Оксани Городинської і ЗМНТУ Марії Гоцуляк із м.Могилева Подільського, Ліни Концевич і Оксани Драбовської із м.Вінниці викликали у глядачів неприхований подив від вишуканості і складності у виготовленні цих дивовижних паперових картин, в яких відтворений цілий всесвіт. Саме у Могилеві-Подільському, раз у три роки відбувається Міжнародне свято «Українська витинанка», що збирає однодумців з Прибалтики, Білорусі, Молдови та з усієї України. Викликали цікавість і вироби із рогози майстрів із с.Щітки Вінницького району – Галини Заєць, Надії Іщенко та молодого майстра Антона Іщука, а також кошики із лози Віктора Косаківського з м.Вінниці, ляльки-мотанки Катерини і Тетяни Пірус, Ірини Савчук та Тамари Вовчарук із м.Вінниці, художнє ткацтво Наталі Очеретної із с.Агрономічне Вінницького району, художнє випилювання Альберта Логінова із м.Вінниці, декоративний розпис Сергія Бугая та Ірини Угринчук і Тетяни Рихліцької із м.Вінниці, флористика Ніни Співак із с.Підвисоке Оратівського району та Наталі Бойко із м.Вінниці. Не злічити всіх майстрів – учасників виставки, які зберігають традиції минулого, заслуговуючи цим найвищу шану і повагу. Їхні самобутні кра¬сиві вироби, вражали неви¬черпною вигадливістю, глибоким опти¬мізмом, всеперемагаючою щирістю! З нагоди відзначення ювілею виставки, 35 майстрів відзначено Почесними грамоти облдержадміністрації, управління культури і мистецтв

обласного краєзнавчого музею СвітУ Очільники вітають покровителів культури

лану Шароварську та провідного методиста з вокально-хорового мистецтва Вінницького обласного центру народної творчості Ніну Джус. Почесними грамотами обласної державної адміністрації та обласної Ради з нагоди Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва нагороджено 20 працівників культури області. Окрім цього, почесними грамотами Міністерства культури України за вагомий особистий

-

чальник відділу маркетингу ТОВ «Баллінек», ШЕРШУН В’ячеслав Михайлович, директор фермерського господарства «Дзялів», ЦАРУК Ніна Петрівна, голова фермерського господарства «Колос-2» села Заливанщини, заступник директора сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Промінь» села Черепашинці, НОСОВ Олександр Григорович, голова фермерського господарства «Поділля Н» села Вишневе, ПАВЛЕНКО Іван Васильович, директор приватного підприємства Агро система «ПЛЮС», ПЕРЕСУНЬКО Ігор Володимирович, сільський голова Кіблицької сільської територіальної громади Гайсинського району, ІЖЕВСЬКИЙ Володимир Віталійович, директор підприємства обласної споживчої спілки «Госпрозрахункове об’єднання ринків міста Вінниці». Хочеться відзначити благодійників, які зробили вагомий внесок у розвиток культури району, надали відчутну допомогу в реалізації мистецьких проектів. Це ГУМЕНЮК Євген Миколайович, директор приватного орендного підприємства «Весна», який забезпечує матеріально-технічну базу закладів культури Мурованокуриловецького району, фінансово підтримує проведення культурно-мистецьких заходів, зокрема у 2018 році сприяв проведенню І обласного фестивалю авторської пісні «Вклонімось матері», АНІКЕЄНКО Володимир Миколайович, Генеральний директор СП ТОВ «Райффайзен-Агро», який

співпрацює із закладами культури Іллінецького району. Зокрема виділив кошти на перекриття даху та поточного ремонту Яструбинецького сільського будинку культури, а також на становлення дитячого ігрового майданчику, придбання сценічного вбрання та концертних костюмів творчим колективам Дашівського центру культури і дозвілля, ТРИГУБЕНКО Валерій Олександрович, керівник фермерського господарства «Тригубенко В.О.», який дбає за поліпшення матеріально-технічної бази клубних закладів Теплицького району. В цьому році виділив кошти на капітальний ремонт та придбання сценічних костюмів Орлівського сільського клубу, а також співфінансував будівництво майданчика біля дитячої бібліотеки смт.Теплик та виділив призовий фонд на проведення 15 обласного конкурсу розвитку територіальних громад, НАУМЕНКО Михайло Юрійович, керівник сільськогосподарського орендного підприємства «Щасливе» с.Щаслива Липовецького району та КРАВЧУК Валерій Йосипович, директор приватного сільськогосподарського підприємства «Фортуна» села

районі.

Серед нагороджених меценатів були й депутати обласної Ради, зокрема, голова громадської організації «Життя та розвиток громад» Лариса Білозір, директор ТОВ «Вінницька аграрно-промислова група» Володимир Барцьось та директор ВП «Птахофабрика «Вінницький бройлер» ПАТ «МХП» Ігор Лещенко. Гарні традиції у галузі культури мають продовження, і вже другий рік поспіль, за ініціативи управління культури і мистецтв, започатковано проведення обласного конкурсу «Кращий за професією» серед працівників закладів культури Вінниччини. Компетентне журі визначило переможців конкурсу в 10-и основних та додаткових номінаціях: «Кращий працівник закладу культури клубного типу» -СИДОРЧУК Тетяна Олександрівна, завідуюча методичним відділом Гайсинського районного будинку культури; «Кращий бібліотекар» — ЗАТОКОВЕНКО Надія Олександрівна, завідуюча читальним залом Погребищенської центральної районної бібліотеки; «Кращий працівник музею» — ТКАЧ Віра Авксентіївна, директор Літинського районного краєзнавчого музею ім.Устима Кармелюка; «Покликання — мистецтво» — БУГА Тарас Володимирович, режисер-постановник Вінницького обласного українського академічного музично-драматичного театру ім. М.Садовського; «Кращий народний майстер» — СЛОБОДЯНЮК Василь Іванович, заслужений майстер народної творчості України, майстер народного малярства, різьби по дереву та витинанки

(м.Вінниця) та СЛУБСЬКИЙ Володимир Тихонович, майстер гончарного мистецтва (с.Довжок Ямпільського району); «За відданість професії» працівники закладів культури клубного типу — ГРИЧАНЮК Любов Кирилівна, заслужений працівник культури України, завідуюча відділом збереження і розвитку народної творчості та аматорського мистецтва Вінницького обласного центру народної творчості та БАГАЧ Валентина Хомівна, заслужений працівник культури України, директор Війтівського СБК Бершадського району; «За відданість професії: бібліотекар» - РЯБОКОНЬ Віра Василівна, бібліотекар І категорії абонементу Іллінецької міської мультимедійної бібліотеки; «За відданість професії: працівник музею» — ДЕМ’ЯНЕНКО Віктор Тарасович, директор Вороновицького музею історії авіації та космонавтики В номінації: «Кращий молодий працівник культури»: «Кращий молодий працівник закладу культури клубного типу —ПШИВОРСЬКИЙ Ярослав Олександрович, керівник народного аматорського рок-гурту «The Way» Липовецького районного будинку культури; «Кращий молодий працівник бібліотеки» — ТКАЧЕНКО Леся Миколаївна, завідуюча відділом обслуговування центральної бібліотеки Крижопільської ЦБС; «Кращий молодий працівник музею» — НАСТИЧ Вікторія Вікторівна, директор Іллінецького краєзнавчого музею; «Кращий

візації діяльності клубних закладів у сільській місцевості, пошуку нових форм і методів культурного обслуговування сільського населення, привернення уваги державних органів влади до проблем культури села у 2018 році був проведений регіональний етап Всеукраїнського огляду-конкурсу клубних закладів у сільській місцевості. За підсумками проведення визначено переможців: 1місце: Попівський сільський будинок культури Липовецького району (директор – Іванченко Валентина Василівна) 2 місце: Махнівський сільський клуб Козя-

тинського району (директор – Бонюк Олександр Васильович) та Кущинецький сільський будинок культури Гайсинського району (директор –Пугач Ірина Станіславівна)

3 місце: Вахнівський сільський будинок культури Липовецького району (директор –Жук Марина Олексіївна), Джуринський сільський будинок культури Шаргородського району (директор – Німак Олександр Олегович) та Куманівецький сільський будинок культури Хмільницького району (директор – Кухар Володимир Васильович). Приємно відзначити, що Сергій Бугай, майстер народної творчості, колекціонер старожитностей з с.Човновиця Оратівського району та Надія Іщенко, майстриня рогозоплетіння з с. Щітки Вінницького району, отримали Подільську літературно-мистецьку премію «Кришталева вишня». Також на святі вшанували ветеранів, корифеїв культурної ниви, які віддали багато років плідної праці в ім’я розвитку культури Вінниччини. А святкову концертну програму презентував академічний ансамбль української музики, пісні і танцю «Чайка» Одеської обласної філармонії. Свято закінчилось. Залишились прекрасні спогади про ще один день, проведений разом в доброзичливому спілкуванні, в атмосфері пошани, взаємоповаги і краси, яку створює пісня. Після такого заходу вкотре переконуєшся, що працівники культури - це потужна сила, яка спонукає, мобілізує до творення і злагоди в суспільстві. Саме працівники культури відроджують, вивчають та зберігають багатовікові культурні традиції самобутніх куточків Вінниччини, і від них нині залежить, яку сторінку впише культура Поділля у величну справу ду-

співочий хист І ті пісні на сценах, на екранах, Що їх з душею виконав артист –Наш вінницький орфей, артист народний, Від мами взявши голос золотий, А ще найвищий скарб і нагороду –Пісні надій, любові, доброти.

«В культурі мають

працювати

талановиті і небайдужі»

Душа не постаріє, не зміліє, Серед людей у рідній стороні. А скільки літ Грибовченку Андрію, Нехай розкажуть музика й пісні Та славнозвісні духові оркестри. В ОЦНТ шанують Вас, маестро! Жанна Дмитренко асливе поєднання таланту і наполегливості, професіоналізму та ініціативи, працьовитості і організаторського хисту керівника – оце і є Андрій Грибовченко, начальник відділу культури і туризму Калинівської РДА, а водночас керівник інструментального гурту «Добреграй», всіма шанований і знаний. Надійний, як сім пар коней. Саме завдяки таким, як він і його колеги, культура Калинівщини завше на передових позиціях. Перекидаю місточок у минуле, до початків зростання таланту і вибору шляху. Коли Андрій Володимирович розповів про своє дитинство і юність, про палке прагнення вчитись музиці, про цілий ряд тих колективів, які він створив впродовж років, – як на екрані вималювались життя, гідне наслідування, і творчість, якою вписав прекрасні сторінки в книгу культурних надбань рідного краю. Те, що культура Калинівщини є пріоритетною в контексті розвитку громади – і його заслуга, і його щодення праця. А народився він якраз на свято Андрія Первозванного у 1958 році. Батько – робітник машинобудівного заводу, мама – колгоспниця. В цій сім’ї дітей змалку привчали до роботи. – А я – старший. Все господарство на мої руки. Мама пізно поверталась з роботи, то ж сам варив їсти, худобу годував. Город мама ділила на трьох. Що менші не допололи, мусив за них дополювати. Батько нас в строгості тримав, то ж мені, як старшому, найбільше перепадало, — розповідає Андрій про своє дитинство. Навчався майбутній музикант в школі №5. Це район Варшиці (колишнього села). Гарний математик, відмінник, він більше тягнувся до точних наук. Фото Андрія Грибовченка завжди красувалось на шкільній Дошці пошани. Аж тут, коли йому виповнилось 10 років, в школі почали організовувати духовий оркестр. Чималенький був колектив, майже 60 учнів. Керував ним Володимир Тихонович Корнійчук, учитель співів.

– Через рік ми вже грали на весіллі класного керівника. Наша улюблена вчителька математики Ольга Миколаївна виходила заміж, то ж ми з задоволенням відіграли в неї весілля та ще й по три карбованці заробили, а це були великі гроші. Нині вона вже на пенсії, завжди згадую з вдячністю той час. Так-от цей наш дитячий оркестр супроводжував державні свята і всі масові заходи в Калинівці. Репетиції проводили в актовому залі школи. – Андрій Володимирович з почуттям душевної відради згадує незабутні шкільні роки. Після восьмого класу Андрій перейшов у школу №1 і одразу потрапив у вокально-інструментальний ансамбль. За гроші, зароблені на весіллях, сам купив тромбон, який вподобав найбільше з усіх інструментів, і вчився самотужки, беручи приватні уроки у викладача -тромбоніста. Музична школа далеко, за 4 кілометри, то ж можливості навчатись у ній не було. Але, навички, здобуті в цей час, знадобились потім. Коли закінчив середню школу, пішов працювати керівником духового оркестру в Корделівці, хоч спеціальної освіти ще не мав. Директором СБК була тоді Надія Грибаніна, нині – методист Калинівського РБК. 1977-1979 роки – служба в армії. Спочатку Мукачів, згодом Івано-Франківськ, де служив в оркестрі. Це якоюсь мірою полегшувало службу. Ходили в «парадці», їздили з концертами по всьому Закарпаттю. А після армії подав документи до Вінницького музучилища і одразу… одружився, адже з своєю Катрусею зустрічався ще з школи, вона і в

сплять

росі луги,

ти і я, і ясна зоря…

сини народилися – Ярослав і Сашко.

грав у духовому оркестрі, а ще керував оркестром залізничників. Підробляв і в швейному об’єднанні «Подолянка», і в жіночому ВІА, де швеї грали і на гітарах, і на клавішах, і на барабанах. Треба було сім’ю годувати. Закінчивши відділ духових інструментів (тромбон), одержав диплом за спеціальністю «Керівник і артист оркестру, вчитель музич-

в

І керівник, і музикант…

ної школи».У 1985-1986 р.р. був художнім керівником у клубі заводу деревинних матеріалів, де працювала тисяча чоловік у три зміни. Концерти, сценарії, плани – все на нас двох: на мене і на завклубом. Ще й в дитячій музичній школі працював на півставки по класу духових інструментів. Тут теж був духовий оркестр. Ми з Віктором Кулаковим і грали, і співали. Зараз він в РБК працює… Як тільки встигали все, — і досі дивуюся! Але прийшли 90-ті з розрухою і безробіттям. Мусив все покинути і, як чимало музикантів, займатися бізнесом. Дружина шила, удвох продавали все те на базарах. Згодом збудували приміщення, цех, який став обшивати культуру – художні колективи району і області. Андрія знову покликав Василь Демідас, тодішній начальник відділу культури: – Йди до нас, створюй ансамбль, захищайся на звання «народного», — радив йому, знаючи потенціал Андрія. – Отож я створив колектив «Весна» — аматорський інструментальний гурт. Звання народного одержали у 2001 році. Відтоді Грибовченко і в РБК працює, і вчиться заочно на музично-педагогічному факультеті Вінницького педуніверситету, який закінчує у 2007 році. – Вчився я разом зі своїми синами, щоб від рук не відбилися, - додає Андрій Володимирович. – пильнувати треба, щоб вчились, не сачкували. Тільки почую про якийсь пропуск, чи нескладений залік, одразу «виховну роботу» проводжу. До речі, мої хлопці закінчили музичну школу по класу гітари. А тут вчились на факультеті, який «трудовиків» випускав. Теж не просто було: і фізика, і креслення.

Не просто навіть перерахувати, де Андрій Володимирович працював. Учитель музики в школі №1, керівник ансамблів, брас-квінтету, ВІА… Щоразу, коли взимку проходили огляди «Проліски надії», їх завше високо оцінювали. Після кущового огляду брали участь у заключному, у Вінниці. Словом, до того часу, коли його запросили взяти участь в конкурсі на заміщення посади начальника відділу культури, мав уже такий досвід роботи, що на десятьох би вистачило. – Але я навіть не уявляв собі, що мене чекало! Щоб знав, — мабуть, і не зважився б, – зізнається Андрій Володимирович. Це був переломний момент, своєрідний водорозділ. Адже, щоб керувати відділом, треба не просто бути талановитим. Тут уже потрібні інші якості – господарника, організатора, адміністратора. – Об’їхав села. Прийшов додому та й сам собі кажу : «Куди ти вліз і що ти будеш робити!» Не встиг ще й вникнути, а тут уже «33й канал» пише про занедбаний Лемешківський клуб. Ще й добрі люди «втішили»: «Не сподівайся. Ніхто грошей не дасть!» А на свіжу людину накинутись завжди знайдуться охочі… Але через півроку головою РДА став Василь Кіндратович Поліщук. Зібрав на нараду керівників всіх підрозділів і сказав: «Треба відроджувати район». – Навіть не знаю, чи вдалось би що, якби не Поліщук, — каже Андрій Володимирович. – На одну державну гривню залучаємо дві спонсорські, завдяки йому, його мудрості, завзяттю, репутації, авторитету. Велике значення має постать керівника ра-

обласному фестивалі

щоб якомога більше закладів було охоплено, щоб ремонт здійснити якісно і недорого. Очільники району разом з культурою піклуються про подарунки і призи для заходів, скажімо, для фестивалів «Веселі дзвіночки» і «Зорепад», проведенням яких турбується Андрій Володимирович. – А коли ми проводимо свято сатири і гумору імені Степана Руданського, самі знаєте, скільки учасників нам треба прийняти, прохарчувати… Чому не знаю! На тому святі, як то кажуть – «здвиг» народу та ще й на два дні. Приїжд-

жають письменники, творчі колективи, очільники області, представники управління культури та обласного центру народної творчості. В перший день їдуть в Хомутинці, звідки родом Степан Руданський, щоб вклонитись могилам батьків, відвідати музей поета-земляка, взяти участь в концертній програмі, яка триває ледве не до ночі, і людей тоді набивається повен зал. А вже другого дня – в Калинівці: виставки майстрів народної творчості, громад чи не з усіх сіл, атракціони, ігри, забави і, звичайно, виступи гостей зі всієї України, зокрема письменників-гумористів вінницького куреня. Все це надворі, коли сніг і мороз, і веселощів цілий міх. Але, щоб дати всьому лад – ой скільки треба потрудитись відділу культури і РБК, і начальнику відділу. Дуже добре треба помізкувати і спланувати, щоб вийшло гарно, весело, без усяких неприємних сюрпризів. Отож Грибовченку вистачає і творчої роботи для душі, і рутинної – папери, звіти, плани і т. д. Тут головне мати гарну команду однодумців. Коник Вікторія і Вільт Галина пильнують

– Я керівник ансамблю «Добреграй». З 2017 йому присвоєно звання «народного» аматорського. З ним неодноразово перемагаємо на обласному фестивалі-конкурсі «Народні музики Поділля».

Слід сказати: все, за що береться Грибовченко – має успіх. Про це свідчать і грамоти районної ради та адміністрації, обласної ради та адміністрації. Адже калинівчани проводять чимало обласних та районних заходів. Відділ культури дбає про належний рівень їхньої організації. Раз у три роки з ініціативи ОЦНТ відбувається обласний фестиваль ромської культури «Девлеса, ромале!», який задуманий з метою інтеграції ромів в українське суспільство. Обласний фестиваль вокально-інструментальних ансамблів «Музика літа» щороку збирає в Калинівці естрадні колективи Вінниччини. У районному фольклорному святі «Чопова криниця» беруть участь фольклорні колективи майже усіх сіл Калинівщини. Районний конкурс читців до Шевченківських днів та конкурс читців гумору, присвячений Степану Руданському, зі-

«Ой дівчино, чия ти?..»

документацію. Щопонеділка

– Що сплануємо – обов’язково виконуємо. Бувають дні, що по кілька заходів за день, якот сьогодні. Он у малому залі Марія Шелешко проводить захід для людей похилого віку. Ремонт цього приміщення, як бачите, зроблено, утеплено, створено комфортні умови для роботи для працівників і творчих колективів. – Андрію Володимировичу, а як же у Вас з творчістю? Адже у керівника галузі часу обмаль.

Скажімо, проведено ремонт тридцяти об’єктів на суму біля 11 мільйонів гривень, яка складається з бюджетних та спонсорських надходжень. Обладнання придбано майже на два мільйони. Одним з найвагоміших досягнень начальник вважає збереження і розвиток мережі закладів культури. Серед проблемних питань – вказано на недостатню кількість фахівців та відсутність фінансів для паспортизації об’єктів культурної спадщини. Пріоритетним напрямком роботи

Андрій Грибовченко та Марія Шележко — ініціатори багатьох культурологічних проектів

2019 рік є завершення капітальних ремонтів клубів та бібліотек в Антонополі, Вишневому, Мізякові та проведення капітальних ремонтів у Глинську, Сальнику, Польовій Лисіївці. І все це без зайвого шуму, серйозно, в робочому ритмі, згідно плану, а ще за покликом душі прекрасного музиканта, самовідданого працівника культури, батька і мужа, достойного громадянина, ентузіаста, мудрого чоловіка, який, маючи вагомі здобутки, не хвалиться

ними на кожному перехресті, а збирає робочу нараду і будує плани на майбутнє. – Андрію Володимировичу, у культурі Калинівщини чимало творчих людей. Згадаємо лише Віктора Федуна, Олену Яремчук-Федун, Світлану Крикун, Марію Катічеву. Як ви вважаєте після стількох років роботи, які люди мають працювати в галузі? – В культурі повинні працювати лише талановиті і небайдужі, інакше нічого не вийде! –не задумуючись відповідає Андрій Грибовченко. А я продовжую: такі, як начальник відділу культури і туризму Калинівської РДА, засновник багатьох колективів і керівник ансамблю «Добреграй» Андрій Грибовченко, який своє завзяття і неабиякий талант поклав на розвиток культури рідного краю і виплекав стільки послідовників, що комусь і не снилось. Навчив грати, розуміти музику, любити культуру. Колись, коли я ще добре не знала Грибовченка, моя колега Ніна Джус, провідний методист з вокально-хорового мистецтва так охарактеризувала Андрія Володимировича: «Талановитий музикант, мудрий керівник з великим досвідом практичної роботи з творчими колективами. Декілька років тому розписав партитури популярних творів для повного складу аматорського духового оркестру, власним коштом видрукував, укомплектував і привіз в ОЦНТ, щоб ми передали керівникам оркестрів клубних закладів Вінниччини. Створення таких партитур – величезна виснажлива і копітка праця! Вона вимагає глибоких професійних знань з теорії музики, гармонії, досконале знання строїв різних духових інструментів. А яку фантазію, талант і, головне, щедру душу треба мати, щоб роздати колегам набутки багаторічної творчої праці!» Який промовистий факт! З ювілеєм Вас, Андрію Володимировичу! Здоров’я Вам, натхнення, творчого довголіття! Жанна ДМИТРЕНКО

ього зимового дня до Красненьківського сільського будинку культури, що на Іллінеччині, немов струмочки, які вливаються у велику ріку, з усіх усюд сходились односельці і гості. Йшли, аби долучитись до прекрасного мистецького проекту ІІ регіонального фестивалю хліба, а також причаститися смачним короваєм та материнською піснею. Їдучи в Красненьке, я подумки полинула у

дитинство, в теплу батьківську оселю, яка щотижня наповнювалася духмяним запахом хліба, що його з любов’ю випікала мама. Місила тісто, виробляла хліби, калачі, і співала. А іноді втирала скупі сльози, згадуючи своє голодне дитинство. «Якби ти знала, дитино, як же хотілося хоча б крихточку хлібчика, хоча б малесенький шматочок палянички!» - так і долинає до мене мамин голос. Стільки літ пройшло, а я і досі пам’ятаю той запах, той смак маминого хліба і її спогади… Здавна українці шанували хліб і виховували у дітей шанобливе, навіть побожне, ставлення до нього. До сьогодні в наших селах збереглась традиція поцілувати окраєць хліба, що ненароком впав на землю. І тепер, як і колись, запрошуючи на весілля, молоді промовляють: «Просили батько, просили мати, і ми вас просимо, на хліб, на сіль, на весілля!». Багато прислів’їв та приказок склав наш талановитий народ про хліб: «Хліб – усьому голова», «Де хліб-сіль-ка

ша, там домівка наша», «Без хліба половина обіда», «Паляниця – хлібова сестриця», «На чорній землі білий хліб родить». Та всіх не перелічити! Відроджуються у нас на Вінниччині традиції вшанування хліба і людей, що його вирощують. Щороку, на обласному фестивалі «Скарби Поділля», який проводиться обласним центром народної творчості до Дня Незалежності України, окрасою світлиць районів є обрядові хліби –символ достатку, багатства роду, родини, символ щедрості і гостинності України. Ми раді, коли цей мистецький проект знаходить своє продовження на фестивалях та культурно-мистецьких заходах в районах Вінниччини. Так, у Білопіллі, що на Козятинщині, отримав постійну прописку і вже набув статусу обласного фестиваль обрядових хлібів та дідухів «Народу вічний оберіг». А в селі Красненькому Іллінецької ОТГ ось вдруге проводиться регіональний фестиваль хліба «Моя земля із хлібом – вічні». За цими заходами стоять талановиті працівники культури, які вкладають душу у створення сценарію, організацію заходу, підготовку творчих колективів, зустріч гостей з інших районів. Яка це непроста, копітка праця! Та якщо за неї беруться небайдужі фахівці своєї справи, талановиті особистості, то свято відбувається на славу. Пощастило жителям Красненького, що мають таку невтомну

Ніну Метельську, яка і клуб до ладу привела, і з творчими колективами працює, і постійно готує та проводить культурно-мистецькі заходи, фестивалі, концерти. Ніна Іванівна – талановитий режисер-постановник, майстерний сценарист, автор гуморесок, неповторна ведуча. А які вірші та пісні народжуються у її душі! До кожного свята, які проводить, – готує нові програми, інсценізації, а іноді і цілі вистави. А ще ж зі своїми творчими колективами – народним аматорським фольклорним театром «Господині» та зразковим аматорським фольклорно-етнографічним колективом «Самоцвіти» – бере найактивнішу участь і здобуває перемоги на обласних фестивалях-конкурсах. І коли вона все встигає? Бо ж за що не візьметься – все до ладу, все на найвищому рівні! От і нинішній фестиваль настіль-

що

грали, – а проживали кожен епізод, кожен фрагмент свята, сплітаючи воєдино вінок слави найдорожчій святині, основі всіх основ – хлібові. Всі вони – і талановиті ведучі Валентина Брижак та Михайло Вітюк, і фольклорні колективи, і вокальні ансамблі, і колектив загальноосвітньої школи з віршованою композицією, і наймолодші, вихованці дитячого садочка, кожен по-особливому, а головне – щиро – вклонялись хлібові. Своєрідним прологом свята став обряд обжинків та частування женців «Обжинки, паночку, обжинки!» у виконанні колективів «Господині» та «Самоцвіти». Гурт женців урочисто, із обжинковим снопом зайшов до господарів, а за ним – дівчата із спле-

цього заходу

піснеспівами: Хазяї веселі – ми снопа несемо Не з золота – з яриці, із озимої пшениці. Із озимої пшениці хазяйці на паляниці. Ой паночку, прочини віконце, Принесли вам віночок, як сонце. Щоб не рік і не два жали, На увесь вік хліба мали! Віншування переплітались із піснями, хороводами, жартами, запальними танцями, що задало урочистої атмосфери святу. Окрасою ж і логічним продовженням фестивалю були виступи народних аматорських колективів Іллінеччини: «Відлуння» Іллінецького РБК, «Жорнищанка» Жорницького СК, «Берегиня» Якубівського СК, а також і гостей – народних аматорських колективів «Ковалівчанка» та співачки Ольги Йолтуховської з Немирівського, «Війтівчанка» з Війтовець Липовецького, «Марічка» з Животівки Оратівського районів; вокальний ансамбль «Мальви» Гопчицької ЗОШ Погребищенського району. До сліз схвилювало

«Ой паночку, прочини віконце, принесли вам віночок, як Сонце!»

учнівського

віршоване

яке

випускниця 2005 року Наталя Сафіуліна: Життя летить невпинно, наче птиця, За роком рік збігає, наче мить. А на столі духмяна паляниця –Цей спогад досі тішить і болить. Плоска, непишна, із засмаглим низом, Жаринка десь пристала у печі… Для нас, малих, таким бувала призом –Солодшим за усякі калачі. Все пам’ятає хліб: і радість, й втому, Як будували хату півсела…

Як більш нічого не було удома: Лиш буханець любові і тепла… Це мама хліб із печі діставала Лопатою тягла по черені… Шкуринка, терта часником і салом, Ще й досі пахне, як колись мені… …Хай пахне хліб в оселі всім: І зрілим, й молодим і дітям Хай щастям сяє кожен дім, Щоб людям всім в достатку жити. Різні покоління випускників школи тепло ділились спогадами дитинства, пов’язаними з хлібом. Тут і найкращий десерт – хліб, посипаний цукром і змочений водою, і випускний коровай, і калач, з яким в останню путь проводжають рідних… До слова, всі колективи-учасники – і господарі, і гості, – виходили на сцену з короваями та обрядовими хлібами, які шанобливо викладали на столах перед сценою. Все це духмяне розмаїття було вирішено передати нашим воїнам, учасникам ООС на сході України. Ось так тепло, по-домашньому відбувалося це величне свято, ця своєрідна ода Його Величності Хлібові, яке виплекала Ніна Іванівна Метельська і щиро подарувала всім присутнім. Свято вшанування хліба перепліталось музичними номерами, віршами Ніни Метельської у авторському виконанні. Зворушила всіх присутніх на фестивалі і літературна композиція «Згадалось дитинство», де бабуся, що пережила страшний голодомор, розповідає правнукові про хліб, цей безцінний дарунок природи і людських рук: Згадалась бабуня в вінку сивини,

«Обжинки, паночку, обжинки»

Що вела за руку мене по стерні. Бабуня навколо усе озиралась, Бабуня в любові землі присягалась: - Ось, синку, зернятко, А ось колосок… І клала все те, мов скарби, в фартушок. Молитву читала, й котилась сльоза. – В зерні цім, дитино, сила життя. Це правда і воля, це рід наш, душа. Хвалити вже Бога, – жнива в нас, жнива… Родзинкою сценічного дійства були гумористичні вкраплення «Родини Пампушків», які своїми дотепами і жартами додавали глядачам гарного настрою.

Ніна Метельська. Не забули вшанувати на фестивалі і ветеранів-хліборобів Петра Олександровича Пасічника та Петра Михайловича Мамалигу, які понад 40 років віддали полю, землі та людям. Зворушені увагою, колишні сільські агрономи дякували організаторам фестивалю і бажали всім достатку, миру, щасливого майбуття без нужди і голоду. Фестиваль удався на славу, бо творився він з великою любов’ю до односельчан, які все своє життя присвятили землі та хліборобській праці. А творчі колективи майстерно перенесли на сцену все, що пов’язувало селян із хлібом. Велику підтримку має фестиваль від Іллінецької міської ради на чолі із міським головою Володимиром Ящуком; активним спонсором заходу є місцеве сільськогосподарське товариство, очолюване Світланою Лановенко. За їхнього сприяння всі колективи-учасники були відзначені подарунками. Всіх присутніх господарі частували короваями, пиріжками, варениками, а головне – дарували любов і тепло своїх сердець. Можна лише по-доброму позаздрити жителям села Красненького, що мають таку Ніну Метельську, яка намагається у монотонні будні односельчан нести проміння світла, доброти і цим робити їхнє життя яскравішим. Завершуючи фестиваль, Ніна Метельська звернулась до всіх присутніх рядками із свого вірша: Горда тим, що родилась в селі, Що живу поряд з вами щоднини. Присягаюсь в любові землі, І всім вам, мої люди красиві! Низький уклін Вам, Ніно Іванівно, за Вашу щоденну подвижницьку працю, за те, що Ви відчуваєте себе частиною роду і народу і прищеплюєте ці почуття односельчанам. Нових Вам проектів, фестивалів, пісень і віршів! Провідний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС

Коронне вариво — весільний

коровай

ентральне місце серед весільної хлібної випічки займає коровай. По тому, чи вдався коровай загадують, як житиме молоде подружжя. Якщо коровай вийде гарним, то і життя молодят буде гарним, якщо лопне посередині, молоді розійдуться, якщо перекоситься чи підгорить – подружнього щастя годі сподіватися.

ня на руках високо вгору людини, що сидить на стільці на подушці. Під час коронування коронований тримає в руках хліб і ємність з напоєм, якими опісля пригощає всіх тих, хто його коронував. Досліджуючи весільні обрядові хліби, ми помітили, що назву «коровай» має головний, хліб з яким пов’язано багато ритуалів і виго-

Виготовлення короваю є колективним магічним дійством, до якого допускаються лише порядні жінки, які щасливо живуть у першому шлюбі. У цій головній церемоніальній страві поєднується божественна святість хліба (зерна, борошна) зі святістю домашнього вогнища (печі), обрядових пісень, молитов і благословень. Це робить весільний коровай коронною стравою, яка виділяється з-поміж інших і стає культовим символом, наділеним магічними властивостями. В етнографічній літературі походження назви «коровай» часто пов’язують з коровою (начебто коровай замінив тваринне жертвоприношення бика або корови), а також з сонцем, місяцем і навіть з самим нареченим. Історичний аналіз різних теорій, що висвітлюють походження терміну «коровай» зробила Ліна Болібрух у праці «Наукові концепції походження короваю у східних слов’ян» [1]. Проте у нас є своє бачення щодо етимології слова «коровай». На нашу думку слово «коровай» походить від двох слів «корона» та «вариво», і означає «коронне вариво», головна коронна страва, приготовлена з особливими почестями всім родом. «Корона» («крона») – це щось піднесене над іншим, «коронація» – возвеличення. У подільському весіллі існують обряди «коронування на дівування» (молодшої сестри нареченої), «коронування батьків» (якщо одружили останніх дітей). Іноді коронують іменинників або людей, які чимось прославились. Сам обряд коронування виглядає як колективне підніман-

товлення якого обставлено численними обрядами і табу. У тих селах де немає одного явно домінуючого весільного хліба, а його заміняють багато унікальних хлібів (колачів), кожен з яких має своє ритуальне призначення, відсутня і назва «коровай». Окрім весільної випічки словом «коровай» найчастіше називають ще розкішний хліб, прикрашений ліпниною з тіста, який використовують для зустрічі поважних «чужинських» гостей або пригощають женців під час святкування обжинок. Традиційний весільний коровай зазвичай має триярусну структуру, яка відслідковується навіть у назвах його окремих складових частин, це – «підошва» (інша назва «денце»), «основа», «прикраси» (інша назва «оздоба»). Три складові головного весільного хліба можуть вказувати на його призначення як жертовної страви представникам трьох світів: Богу і вищим небесним силам, присутнім на весіллі людям, незримо присутнім померлим предкам. Прошарок тіста, який кладуть на деко найпершим, на Поділлі і у багатьох регіонах України називають «підошвою». Зазвичай це – тонкий корж із житнього борошна. «Перш за все на низ дека кладуть тісто для підошви. Колись коровай робили з двох частин, нижню називали підошвою і місили з житньої муки, а верхню то вже з пшеничної питльованої – найкращої. Дві частини короваю – темна і світла символізували дві сторони

подружнього життя – свята і будні», – вважає коровайниця Сінчук Надія Григорівна [2]. В наші дні в селах Вінниччини, підошву часто виготовляють з того ж тіста, що і коровай, але і в такому випадку вона структурно виокремлюється від решти частин короваю і містить в своїй основі жито: «Деко змащують маргарином, посипають борошном, а потім зернами жита, по кутках кладуть монетки по 2 копійки, і лише потім на деко кладуть основу короваю, а зверху прикраси з тіста. Я на своєму віку спекла 14 короваїв і горджуся тим, що жодна з пар не розлучилася. Значить все було

по обряду і від щирого серця місилося» [3]. Візуально підошва є темнішою за решту частин короваю. Можна припустити, що вона призначалася для померлих предків, що приходять на весілля з того світу. Підошву не ділять між родичами, а цілою віддають музикантам. Покровителем музикантів в архаїчному православ’ї був Велес – володар світу предків, божество мудрості, знань, родючості і багатства. Цікаво, що музиканта-піснетворця Бояна у «Слові о полку Ігоревім» названо внуком Велеса. Музиканти можуть підошву скуштувати, а

можуть і віддати або навіть продати бажаючим. Підошва весільного короваю широко використовується в лікувальних та магічних цілях. На Поділлі вірять, що людина, яка з’їсть шматочок підошви буде мудрою і красномовною, балакучою як музиканти. Тому підошву у музикантів часто просять для малих дітей, які погано говорять. У такому випадку шматочки підошви весільного короваю розмочують у молоці і годують малечу, яка має проблеми з мовленням. На Поліссі вважають що шматочком дна від весільного короваю можна втамувати біль і що він може сприяти у торгівлі: «У Меленях люди намагалися і собі взяти трошки денця, особливо якщо там були гроші, бо хто матиме його при собі, тому вестиметься в торгівлі» [4]. Наступний шар короваю називають «основою». Виготовляється основа з великого шматка здобного дріжджового тіста з пшеничного борошна найвищого ґатунку. Основа може складатися з суцільної великої балабухи тіста оперезаної пояском (обручем) або плестися чи викладатися з окремих валиків. Для виготовлення основи на рушникові переносять велику балабуху тіста і кладуть поверх підошви, після чого оперізують «пояском» («обручем») із того ж таки тіста, що робить коровай дещо вищим по краях. «Обручик» («поясок») у прямокутних короваях роблять цільним з одного шматка тіста з діркою посередині, яку розтягують до розмірів короваю і кладуть по краях центральної балабухи. Це і є «основа короваю», поверх якої будуть викладатися «прикраси». У круглих короваях обруч зазвичай скручують з двох качалочок тіста у вигляді джгута і обкладають навколо

короваю. Плетений обруч ліпними фігурками не прикрашають, він сам по собі є прикрасою. В багатьох подільських селах збереглася давня традиція впихати в «основу» короваю по центру двоє сирих, помитих і обтертих насухо яєць. Яйця символізують плідну силу молодого подружжя. Центральна частина короваю з яйцями та ружею (шишкою), що опирається на них, дістається саме молодятам. Яйця у твердій шкаралупці, зазвичай запікають у короваях прямокутної форми, які є досить великими за розмірами. Окрім магічної функції вони виконують і суто технологічну – підпирають знизу масивну і об’ємну шишку і не дають їй просісти та утворити посеред короваю западину. В селі Росоша Липовецького району під центральну найбільшу шишку на основу кладуть срібну монету, щоб молоді були заможними. Кому з подружжя попадеться монета, той буде розпоряджатися сімейними фінансами [2]. Третій ярус – це «прикраси» або «оздоба», так називають ліпнину з тіста, численні фігурки невеликого розміру у вигляді квітів, шишок, пташок, завитків, тощо, які кладуть поверх «основи» короваю. У прямокутних і круглих короваях центральних регіонів України фігурки з тіста кладуть прямо на поверхню «основи», у південних і західних – їх можуть насаджувати на гілочки, стовпці або на шпажки з плодових дерев, щоб вони здіймалися над основою. У західних та південних регіонах України серед прикрас широко використовуються і гілки плодових дерев, які впихають у

коровай сторч. Такі гілки прикрашають калиною, барвінком, колосками, паперовими стрічками або обплітають перед випічкою смужками тіста. У традиційних короваях Східного Поділля прикраси виготовляють з того ж тіста, що і коровай, лише трішки тугіше вимішують. Їх викладають поверх основи короваю, а під час випічки такі прикраси зліплюються з основою у єдиний моноліт, створюючи суцільну рельєфну поверхню. Її зазвичай ще прикрашають кетягами калини і барвінком. Ліплені зі здобного тіста прикраси з’їдають разом з короваєм, і мають вони такий же смак, як і весь коровай.

Проте, зустрічаються випадки, коли оздоблення весільного короваю роблять з окремо замішаного прісного тіста, до складу якого входять лише борошно і вода. Такі прикраси після випічки залишаються більш світлого кольору, їх краще видно на тлі короваю, вони краще тримають форму, не розпливаються під час випічки, але на смак така оздоба тверда, суха і практично неїстівна. Прикраси з прісного тіста скоріш за все є сучасним нововведенням професійних пекарів або запозиченням з інших регіонів України. Під час наших польових досліджень самобутні майстрині з Вінниччини завжди стверджували, що у давнину прикраси робилися з такого ж здобного тіста, як і весь коровай. У сучасних короваях, що виготовляються на замовлення закладами громадського харчування, прикраси до короваю навіть роблять із солодкої карамельної мастики. Додаючи харчові барвники, кулінари досягають необмеженого різнобарв’я їх кольорів. На короваях з кольоровою мастикою ми вже не зустрічали традиційних натуральних грон калини та листя барвінку, які неодмінно були присутні у

давнину на автентичних короваях. Досліджуючи зовнішній вигляд і символіку короваїв можна виокремити чотири їх основні типи. Це – прямокутний коровай із заокругленими кутами (поширений у центральних та північних районах Східного Поділля); круглий коровай (поширений на більшості території України, зокрема на Поліссі, Слобожанщині, Середній Наддніпрянщині, на півдні Поділля); коровай із запхнутими сторч обплетеними тістом гілочками плодових дерев, зі стовпцями з хлібним «намистом» або фігурками з тіста що височіють над поверхнею короваю (зустрічається на півдні Поділля, Волині, Галичині, у південних областях України); а також триступінчатий коровай, що складається з трьох окремо випечених частин – круглих паляниць різного розміру, покладених одна на одну. У нас недостатньо інформації, щоб встановити чи мають традиційне автентичне підґрунтя триступінчаті короваї. Більше схиляємося до думки, що маємо справу із нововведеннями, коли церемоніальний хліб завдячує своїм виглядом

Наївне

малярство Вінниччини

– наша культурна спадщина

учасне наївне малярство базується на давніх народних традиціях, що органічно і вільно жило на містечкових і інших ярмарках ще не так давно – в 1920-50-х роках у вигляді казкових пейзажних мальовок на папері чи клейонці. Така народна малярська продукція задовольняла невибагливі естетичні потреби зубожілої селянської верстви споживачів. Поодинокі зразки таких паперових «килимків», що стали рідкісними антикварними раритетами, дають змогу сучасним дослідникам вивчати наївне малярство в ідеальній «чистоті», адже цей пласт народної культури не мав пізніших організаційних та ідеологічних впливів, які з’явилися за радянської доби. З певним смутком мусимо констатувати, що регламентована політика владних структур, яка протягом десятиліть (особливо в повоєнні роки після другої світової війни) вела посилений ідеологічний контроль за змістом і образотворенням в середовищі народних майстрів, повністю знищила органічну чистоту наївного народного малярства. Наївному художникові тих років годі було мріяти виставити свої «мальовки» на будь-якій офіційній виставці народного мистецтва в районі чи області. «Килимки»

Олександра Сандул. Сільська вулиця

піддавалися осміянню і зневазі, як «низькопробне» малярство, яке не має жодного сенсу бути виставленим для достойної уваги глядачів. Проте, гіркота такого явища в історії нашого народного мистецтва в жодному разі не применшує досягнень і здобутків майстрів народного мистецтва, що активно творчо працювали і були учасниками офіційних і неофіційних виставок. Адже «килимки» на папері і клейонці сьогодні втратили свою функцію і перестали бути естетичною потребою в суспільстві. Проте, дух і краса народного «килимка» продовжує живити

творчість вдумливого майстра і той, хто спроможний вловити своїм серцем той дух і відчути ту красу, набуває надзвичайно дорогоцінних мистецьких ресурсів. Саме в цьому незнищенна велич «наївної» спадщини наших попередників. Досвід проведення обласних виставок народного мистецтва, набутий Вінницьким обласним центром народної творчості протягом десятиліть, дозволяє простежити творчі тенденції в наївному малярстві цілої низки майстрів цього жанру, що діяли і діють на Вінниччині. Постають в пам’яті імена активних і постійних в 1970-х роках учасників обласних виставок Степана Смаля, Ольги Леонової, Панаса Громового, Миколи Брідкового, Федора Ткаченка, Марії Деркач, Івана Габришина, Івана Коваля, Сергія Танадайчука і інших майстрів цього виду творчості, які своїми творами вписали яскраві і самобутні сторінки в літописі наївного малярства Вінниччини. Часовий проміжок, що відділяє нас від тих років, чітко проявив мистецьку вагу полотен згаданих авторів. Сьогодні їх твори становлять, до певної міри, класику наївного малярства Вінниччини.

Валентина Живко. Ілля Громовержець

Творчість Степана Смаля в 1970-х роках набула розквіту і дивовижної свіжості. Його твори того часу вражають дитинною наївністю і щирою безпосередністю, документальною простотою пейзажних мотивів, простодушністю колористичних рішень і, перш за все, душевною теплотою сприйняття життя і навколишнього світу. І все це в тому похилому віці, коли за плечима понад вісім десятків літ. Твір «Подвір’я» є одним із небагатьох творів Смаля, написаних в останні роки життя автора. Мимоволі спадає на думку, що художник ніби передчуває фінал свого життя і пише прощальне полотно для людей. Мотив твору і його трактування вражає чистотою авторського сприйняття, яке великою мірою базується на підспудних інтуїтивних відчуттях колористичного вирішення. Небесну блакить автор зберігає не тільки в передачі неба, але й «небесні» рефлексії зберіг в передачі тіней, що дуже рідко можемо бачити в творах інших наївних майстрів. Такі прийоми колористичної організації полотна наповнюють твір переконливою достовірністю, надають йому поетичного звучання і ліризму. Видатною постаттю в народному малярстві Вінниччини утвердилася в 1970-х роках Ольга Леонова. Творчий спадок художниці нараховує десятки творів, переважно пейзажі і натюрморти. Майстрині вдалося виробити власний почерк, за яким її твори впізнаються легко серед розмаїття інших. Не применшуючи здобутків Леонової

Василь Слободяник. Чекає відповіді

в пейзажах, слід особливу увагу закцентувати на її натюрмортах, бо саме в них майстриня досягла найвищої мистецької якості. Натюрморти Ольги Леонової тісно переплітаються тематично і, разом з тим, надзвичайно послідовно і цілісно поєднанні образним мисленням автора. За звичай, майстриня зображає овочі, фрукти, хліб, квіти і виноград. Зрідка вводить драпірування тканинами і частим атрибутом композицій є білосніжна вишита скатерка і вишитий рушничок. Ось і весь скупий предметний арсенал художниці, але мистецьке трактування цих предметів вражає розмаїттям почуттів автора. Сюжетною знахідкою Леонової є мотив відкритого в сад вікна, яку вона використала в кількох своїх картинах. Це квітучі весною яблуні за вікном, або рясні від плодів

осінні груші чи яблуні. Як правило, над вікном спадаюча легка і прозора тюль, що надає сюжетові особливої принади. В таких картинах образ відкритого вікна стає своєрідним просторовим порталом, що єднає інтер’єр з екстер’єром. На підвіконні майстриня компонує певний натюрморт з квітів і фруктів, який надає всій композиції відчуття святковості моменту. Через прості і доступні широкому загалу образи майстриня знаходила втіху для власної душі і ширила радість для інших, хто був в тій же мірі чутливим, як і вона. Її мистецтво великою мірою було замішане на інтуїтивному відчутті і вона блискуче реалізовувала ті відчуття в своїх творах. В середині 1980-х років в експозиції обласних виставок вперше з’явилися твори Марії Деркач, яка постала в мистецькому світі народного малярства Вінниччини одразу через кілька літ після відходу за межу буття Ольги Семенівни Леонової. Сталася символічна містична передача творчої естафети. Марія Деркач впевнено і достойно посіла лідерство в середовищі народних майстрів, поскільки її твори вразили поетичним ліризмом і безпосередньою правдивістю образів, які майстриня черпала із свого пережитого життя. Марія Іванівна на обласній виставці дебютувала своїм твором «Після весілля», який був наділений певними рисами власної біографії. На картині авторка зобразила сцену молодих, що залишилися наодинці в кімнаті,

Василь Шпак. Відпочинок

коли їхнє весілля закінчилося. Зображений момент передає неймовірне психологічне напруження, сповнене цнотливої чистоти, непевності поведінки персонажів, глибоких душевних переживань. Сюжет, доступний високо кваліфікованому професійному художнику, виявився цілком посильним для реалізації початківцю, адже це був дебют майстрині на «публічній сцені». Даний твір красномовно свідчить про глибину творчих поривань Марії Деркач, з якими вона вступила в творчий мистецький процес, маючи за плечима понад п’ятдесят літ життя. Художниця залишила нам десятки картин, які нині зберігаються в численних приватних і державних колекціях. Ось їх далеко неповний перелік – «Моя хата»(1984), «Коровай»(1985), «Материнське щастя»(1991), «Весна»(1992), «Людина і світ»(1992), «Одруження»(1993), «Квіти»(1993), «Собака»(1993) і ін. За порівняно короткий час, близько 13 років творчої праці, Марія Деркач зуміла вписати самобутню сторінку в історію народного малярства Вінниччини, примноживши культурну спадщину рідного краю. Говорячи про наївне малярство Вінниччини, неможливо обійти увагою цілу плеяду майстрів, що працювали і працюють в Могилеві-Подільському, адже в результаті активної діяльності міського центру народної творчості тут сформувалася, зокрема, творча група активних і талановитих ентузіастів малярства. Серед них пейзажист Панас Громовий, майстер істо-

ричних тем Микола Брідковий, майстер акварельних мініатюр Федір Ткаченко та інші. Пейзажі Панаса Громового приваблюють глядача широтою панорамного сприйняття пейзажного мотиву автором. Ландшафтні особливості Могилева-Подільського і його околиць, круті і високі схили берегів Дністра вабили художника своєю величавою красою, він постійно прагнув передати її в своїх полотнах і успішно досягав мети простим і щирим сприйняттям, наповнюючи пейзажі дитинною чистотою і безпосередністю. Микола Брідковий був дуже близький манерою живопису до творчості Панаса Громового, проте полюбляв теми з україн-

ської історії, її героїчні сторінки козацької доби. Художник створив живописну галерею історичних постатей в творах «Коліївщина», «Козацький полковник», «Гомоніла Україна», «Розплата», захоплювався портретним жанром, ним написані портрети Т.Шевченка, М.Коцюбинського, В.Тропініна, Марусі Чурай і ін. Надзвичайно самобутнім стовідсотковим майстром наївного малярства слід вважати творчість вінничанина Івана Габришина, який прийшов в мистецтво в доволі зрілому віці і зовсім не зазнав впливів академізму. Значною мірою сприяв утвердженню Івана Габришина в лоні наївного живопису його колега і консультант Заслужений діяч мистецтв України Федір Панчук, який і сам активно захоплювався наївним мистецтвом і плідно практикував в цій царині. Отже, теплі дружні взаємини Габришина і Панчука послужили надійною гарантією в тому, що Іван Вікторович не розгубив свїх творчих потенцій на манівцях, як це часто буває з мало досвідченими початківцями.

народного фольклору, а дзвінкі фарби викликають у глядача асоціації з калейдоскопом барв народних гулянь…» Характеризуючи колорит картини Габришина «Золоте весілля», Федір Васильович писав: «На вохристо-золотистому тлі проходить широке, живе народне дійство». Відомий вінницький меценат, мистецтвознавець і колекціонер Володимир Єрмольєв так висловився про творчість художника: «Картини Івана Габришина запліднені філософським осмисленням історії його народу, а звідси домінуючим акцентом у творчості художника є історична семантика з елементами конкретних реалій минувшини, а сама семантична модель творчості яскраво індивідуальна, не відає аналогів в історії подільського наївного живопису». В нинішній час Вінниччину представляє молодша генерація майстрів. Сьогодні на обласних виставках представляють малярство нашого краю Іван Горобчук, Тетяна Філь, Олександра Сандул, Євдокія Крижанівська, Віктор Крижанівський, Ігор Зозуля, Оксана Городинська, Марія Гоцуляк, Василь Слободянюк, Василь Слободяник і інші, які плідно продовжують вічну і незгасаючу народну традицію «наївного» зображення навколишнього світу, красу природи і людського життя в ній, реалізуючи постійне прагнення людини до мрій, фантазій і казкового світу. Цю тезу на диво переконливо стверджує твір Ольги Сандул «Сільська вулиця». Світ, зображений автором, переповнений життєствердним оптимізмом,

Іван Коваль. Свято

тут і закохані молодята, і грайливі діти, і велична своєю поставою молода мати з немовлям на руках, і літнє подружжя в оточені квітів, і квітники під вікнами хати. Таку картину здатна створити любляча життя, людей і піднебесний світ, одухотворена і праведна душа, якою вочевидь, є Олексанра Сандул. Василя Слободяника приваблюють образи і героїка козацької доби. В його творах постає наша історія, яку автор щедро пересипає веселим гумором і дотепністю. Ігор Зозуля, навпаки, героїку знаходить в сучасних подіях героїчного Майдану, він з документальною правдивістю очевидця і учасника прагне передати незабутні події Революції Гідності. Дивовижним спокоєм, гар-

монією буття віє від творів Тетяни Філь. Поетична краса образів художниці зачаровує і підносить глядача до одухотворених висот. Такі мистецькі якості творів Тетяни Філь досягаються досконалою технікою живопису, його колористичними і пластичними гранями. Подружжя Віктор і Євдокія Крижанівські з Клембівки прагнуть творити свій неповторний світ, образи якого автори черпають з навколишнього життя славетної Клембівки. Віктор утвердився в народному малярстві давно своїм твором «Дівчина з півнем», який став до певної міри класикою в народному мистецтві Вінниччини. А от Євдокія з’явилася, як учасниця обласних виставок порівняно недавно і її творчість набирає сили стрімко і послідовно, образи стають переконливими і мистецьки досконалими. Картина «Жнива» і інші є вагомим доказом справедливості моїх тверджень. Цей стислий і побіжний огляд стану наївного малярства на Вінниччині засвідчує оптимістичні перспективи

Калити

Марія Деркач. Після весілля

Махнівчани – в ефірі, канадійці в захваті

Ніч новорічна… казка одвічна Знову на землю приходить. Радість іскриться, все веселиться, Зорями світ хороводить. Антоніна Петрушкевич аходимо в YouTube, шукаємо «Махнівка ТВ» - і от перед очима ніби вибухає дивовижний новорічний сюжет: біля ялинки в кожушку і в терновій хустині вродлива господиня… з поросям в руках (адже попереду –рік свині за якимось там гороскопом), а за нею – хлопці і дівчата «як мак процвітають» (кажу словами Тараса Шевченка, бо ці рядки мимоволі на думку спадають) – такі молоді і гарні всі. – З Новим роком, з новими сподіваннями добра і добробуту, радості і творчості, всіх земних щедрот! – лунає з екрану, і молодь одразу починає співати: Ясні зірки небо вкрили, Рідну землю освітили. Щедрий вечір, добрий вечір,виводять юні голоси, і одразу тепліє на душі від веселого віншування, від чудового співу, який вселяє добру надію на те, що житимуть традиції, що житиме українська пісня на Поділлі, адже вона є душею народу, в ній все закодовано – наші сердечні уподобання, наша історія, наша вдача і доля. Це Антоніна Петрушкевич з молодими махнівчанами вітає земляків. Культуру українського села тримають ентузіасти. Так було завжди. Незалежно від умов, незалежно від моди, від ідеологічних впливів, культурне життя вирувало там, де були вони –ці натхнені романтики, ці невгамовні, співучі, закохані в прекрасне. Отож, я їду в цей клуб, де не просто працю-

ють, а служать її величності культурі, де з дня в день і з року в рік пісня збирає всю округу. Їду в Махнівку на звіт творчих колективів якраз перед Новим роком. Тут управляє всім чудова «трійця» – Олександр Бонюк, Ірина Бонюк, Антоніна Петрушкевич. Перед концертом маю можливість ознайомитись з історією села, яке було то Махнівкою, то Комсомольським. Села, як і люди, мають свою долю. Літопис Махнівки надзвичайно багатий і цікавий, можливо тому, що через неї пролягає дорога на Київ. Кожен, хто їде до столиці, звертає увагу на широченний махнівський став, на мальовниче село, що розкинулось по обидва боки річки Гнилоп’яті. А хто зацікавиться історією, знайде для себе багатющий матеріал десь аж з незапам’ятних часів. Серед найцікавіших епізодів махнівського літопису періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького є бій між військами Яреми Вишневецького та козацьким військом Максима Кривоноса під Махнівкою, замок якої на той час служив укріпленням для польського війська. У цьому поєдинку Вишневецький ледь не загинув, а шляхта врятувалась втечею. Однією з найпомітніших подій періоду польського панування стало заснування друкарні у 1793 році, де видавали підручники, молитовники, книги зарубіжних авторів кількома зарубіжними мовами. Серед багатьох подій та імен виділяється ім’я Тимка Падури, автора нині дуже популярної пісні «Гей, соколи», життя і творчість якого тісно пов’язані з Вінниччиною.

ня «Hejsokoly”, що стала своєрідним гімном Польщі, принесла йому безсмертя. Вона лунає у фільмі Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у виконанні Піккардійської терції, а також на багатьох заходах польських товариств. Поет був похований у родинному маєтку в Махнівці 1871 року. Якщо говорити про історію культури, а особливо сільського клубу то в радянський час його було відкрито у 1920 році. Нинішні працівники культури добрим словом згадують всіх, хто впродовж років пра-

цював уже в Комсомольському, (як була перейменована Махнівка у 30-х роках).Пам’ятають Шевчука Василя Петровича, баяніста, який після війни працював завклубом, Валентину Грушецьку, яка працювала у 80-ті роки, була художнім керівником, директором клубу, вела гуртки: драматичний, хореографічний, а також вокальний ансамбль. Після неї завклубом була Марія Кулеша. Коли приміщення костелу, в якому довгий час був клуб, забрали, з 1993 року заняття гуртків проводили в середній школі аж до 2006 року, доки клубній установі не виділили приміщення колишньої районної лікарні, де вона знаходиться і зараз. Хтозна, що було б з сільською культурою, якби не прийшли сюди оці троє – Олександр Бонюк, Ірина Бонюк та Антоніна Петрушкевич. З їх приходом створили КДЦ – культурний комплекс, що

то це наш самородок. Жіноча врода, чудовий голос, хист поетичний і музичний – все щасливо поєдналось в цій багатогранній особистості. А якщо додати про завзяття і наполегливість цієї жінки, то стане зрозумілою природа успіху. Можливо тому, що в дівоцтві носила прізвище Шевченко, хтозна, може вона й з роду Шевченків, ця невтомна Антоніна. Її віршами і піснями засіяна і Калинівщина, і Козятинщина. Ось одна з них: Наче сонячний птах, що летить у просторі, Моє рідне село, калиновий мій край. В пшеницях та житах розлилось, наче море, Моє рідне село –квіту ясний та ніжний розмай. А колектив «Калина» побував усюди: на регіональних фестивалях і святах Ганни Се-

На сцені обласної філармонії (ювілейний вечір Антоніни Петрушкевич)

-

Антоніна Петрушкевич – автор багатьох поетичних збірок та пісенників, яка з своїми аматорами сяяла на багатьох сценах – сільських, районних обласних та ще й столичних. Антоніна Кирилівна – це ціле явище в культурі – подільське, українське, народне. Якщо охарактеризувати його одним словом –

городі»,

Оратівщині; на Всеукраїнському святі сатири і гумору імені Степана Руданського в Калинівці; на «Родинному колі» у Чернігові; на Всеукраїнському святі гумору «Вишневі усмішки», ініційованому Євгеном Дударем, що проходив в палаці Україна; на обласному фестивалі авторської пісні «Вклонімось матері» в ДолинянахМурованокуриловецького району. Крім того вони стали володарями Гран-прі в Іванофранківську на Всеукраїнському фестивалі «Родослав», а також на Всеукраїнському фестивалі «Кролевецькі рушники». Цій трійці вдалось так багато. Нинішній звіт колективів Махнівського СК якраз і засвідчив ці досягнення. Адже це був не

в

просто звіт, а новорічна феєрія. Один за одним вони виходили на сцену : народний аматорський вокальний гурт «Калина», вокальні «Калинонька» та «Мальви», якими керує Антоніна Кирилівна, учасники гуртка сольного співу під керівництвом ОлександраБонюка, хореографічні колективи «Юність», «Веселики», «Капітошки» під керівництвом Ірини Бонюк. Концерт дуже сподобався всім присутнім. У виступах голови і всіх інших почесних гостей ключовим було слово вдячність – за творчість, за ентузіазм, за роботу з дітьми. Махнівський сільський голова Павло Кузьмінський

використав нагоду щоб і коротко прозвітувати, і привітати: «Зичу вам, щоб наступний рік приніс лише добро, щоб мирне небо сяяло над вами, щоб мали здоров’я і могли працювати на користь Вітчизни. Передаю вам поздоровлення від народного депутата ПетраЮрчишина, який виділив кошти для медико-соціального відділення, а також культурі, зокрема, музичній школі, нашим аматорам для придбання мікрофонів та костюмів. А я вам вручаю під Новий рік оцей кулер, щоб наші талановиті дітки мали можливість чаю попити».

але таких, як Анатолій Дроздович, місцевий підприємець, мабуть, вперше. Одна справа дати гроші та й забути, а інша – перейнятись життям цих колективів, їхніми проблемами, бути порадником і другом, супроводжувати в поїздках. Його вітальна промова – це взірець доброти і патріотизму: «Хочу сказати «браво!». Подякуємо оплесками нашим артистам. Так, Україна має талант. Україна має творчість. Україна має майбутнє, завдяки таким ентузіастам, як Антоніна Петрушкевич, Ірина Бонюк, Олександр Бонюк. Як вони ставляться до дітей! Як дитячі очі сяють, коли діти повторюють кожен рух керівника. Обіцяю купити новий баян, а колективу придбати нові костюми, щоб у нашому селі процвітала культура». Належна організація заходу, вдало підібрані номери, прекрасні костюми – все це забезпечило не лише успіх а й чудову атмосферу, що завще панує в цій невеличкій глядацькій залі. А знімала це Ірина Бонюк. Ніщо не пройде повз її увагу. Сьогодні вона працює оператором, а завтра в інтернеті з’явиться сюжет. Отож, «Махнівка – ТВ» показує! І чого вона тільки не показує! Новий рік, Різдво, Фольк-мюзік, День Незалежності, 150-річчя з дня народження Михайла Грушевського, відкриття меморіальної дошки загиблому герою АТО Леоніду Леонтюку, День захисту дітей, день працівників культури, сесії сільської ради, навіть кумедні епізоди, де журналісти «виховують» працівника ДАІ. Ледь не кожен день села – все висвітлюють невтомні аматори. – А як це ви опанували професію кінооператора? – запитую Ірину. – О, це така історія – посміхається жінка. –Річ у тому, що в непростий час впродовж років я була на заробітках у Польщі. Дуже сумувала за родиною, за селом, за Україною. Отоді спало на думку купляти касети з нашими піснями, а згодом, коли придбала кінокамеру – все знімати тут, в Махнівці, і везти за собою, щоб потім дивитися і слухати: свята, обряди, події… З цього й почалось. Ностальгія наштовхнула… А через роки тут, в клубі, коли вже прийшла хореографом сюди, все знадобилось. З’явилась потреба висвітлювати все, чим займаємось. Це і поклик душі, і свідчення роботи, і засіб згуртування громади, яка охоче дивиться наші сюжети. Більше того, діаспора активно включилась.

Біля Дошки пошани

Відгукнулись земляки з Канади, з Америки.Як вони дякують нам! Дивляться наші сюжети зі сльозами на очах. Все дивляться. А ми й раді, що людям сподобалось. І сьогодні в людному залі глядачі так щиро аплодують. Жаль було покидати Махнівку і махнівчан, і якби не ожеледиця, хтозна-скільки я ще могла б спілкуватися з ними – з Олександром(який з температурою сидів за пультом), з Антоніною, яка вела цей захід, з Іриною, яка знімала дійство, з дівчатами з колективу «Калина» - Юлією Мельник, Вікторією Буйновською, Людмилою Косаринською, Марією Кулешею, з милою свинкою Жужею, яка вже звиклася з роллю артистки… Отож, попереду – концерти, поїздки, за якими вони вже заскучали. Побажаймо їм нових доріг, натхнення і успіхів!

Жанна ДМИТРЕНКО

інний новорічно-різдвяний гостинець подарувала нашому Поділлю, його прекрасним людям невгамовна у своїй багатогранній творчості, знана на теренах рідної землі фольклористка й етнограф, науковець і педагог, літератор і краєзнавець Антоніна Сторожук. Своєю невтомною і самовідданою працею Антоніна Іванівна вже довгих п’ятдесят літ творить літопис народної культури Поділля та Вінниччини зокрема. Праця цієї жінки викликає в нас вдячність і шану, адже її розум і серце пройняті щирою любов’ю до рідного народу, його історичного минулого та безцінних пісенних скарбів України. Впродовж віків українці створили чарівний світ колядок і щедрівок, які лунали від хати до хати в щедрі зимові вечори. Який же багатий наш народ духовно! Адже колядки і щедрівки увібрали в себе все найкраще з нашої величної історії, побуту, природно поєднавшись із пізнішими фольклорними зразками та обрядами християнства. Глибоко укорінившись у свідомості українців, пісенні традиції новорічно-різдвяного циклу на наших теренах збереглися якнайкраще. У матеріалах видання «Новорічно-різдвяна пісенність та обрядова традиція зими на Поділлі» (Вінниця, 2018), поряд з доволі ємким історичним оглядом календарно-обрядового жанру, авторським аналізом поетики і мелодики колядок і щедрівок, виявлених на території Східного Поділля на початку XX ст., увагу користувачів може привернути, зокрема, багата й необхідна для вивчення інформація про природу особливої, подільської манери співу, розгляд особливостей її творення, а також окремі міркування автора з приводу виконавських відмінностей цього непересічного явища; визначення важливості осмислення рівня та якості збережених історією

заглиблень у фундаментальні знакові наукові праці, які досліджують справді спадкоємні духовні цінності нашого народу. До них правомірно належить архаїчний календарно-обрядовий жанр, у межах якого окремою величною

із окремих територій часто стають неоціненними джерелами для роботи з дешифрування автентичних форм багатьох недостатньо досліджених явищ історії нашого етносу. Навчально-методичний посібник «Новорічно-різдвяна пісенність та обрядова традиція зими на східному Поділлі» – це справжня духовна скарбниця, яка пробуджує у наших душах любов до прадавніх звичаїв та обрядів українського народу. Зачаровуймося нашим славним спадком! Хай краса української пісні живе у серці колядкою, щедрівкою, високими різдвяними сподіваннями.

Василя Слободянюка

році за визначні досягнення

Ж

ивопис Василя Слободянюка сприймається як явище, де над інтуїцією панує інтелект, озброєний до певної міри академічним вишколом. Наївний живопис Василя Слободянюка можемо трактувати лиш умовно. Перед тим, як проявити творчий інтерес до живопису, Слободянюк тривалі роки плідно працював в скульптурному жанрі і особливі здобутки мав в освоєнні подільської народної скульптури з дерева. Майстер здобув художню освіту на художньо-графічному факультеті в Одеському педінституті, що, безумовно, впливає на його творчість. Проте, ці обставини ні в якому разі не применшують здобутків Слободянюка в його живописних творах. Наївне малярство привабило його пізніше, коли він був уже визнаним скульптором. Василь Слободянюк активно і продуктивно пише свою сторінку в сучасній історії художнього життя України. Майстер протягом всього періоду своєї творчості зацікавлено і дієво бере участь в усіх акціях і мистецьких заходах: є незмінним учасником і ветераном легендарного скульптурного пленеру «Подільський Оберіг» з моменту його початку в серпні 1986 року в Буші; учасник численних обласних симпозіумів-практикумів «Мальована хата», що регулярно проводяться в селах Вінниччини протягом останніх семи років; учасник всеукраїнських пленерів майстрів народного мистецтва України в Чигирині, Суботові і Батурині, що їх проводила Національна спілка майстрів народного мистецтва України

в різні роки; постійний учасник обласних і всеукраїнських виставок народного мистецтва у Вінниці, Києві і інших містах України. Перші живописні спроби Василя Слободянюка були настільки успішними, свіжими і несподіваними, що його твори став охоче публікувати журнал «Народне мистецтво». Оригінальне образне мислення автора базувалося на глибокому знанні подільського народного мистецтва, вивченню якого майстер віддав багато літ, як в теорії, так і в практиці. В наївному малярстві художника приваблює «недбала» простота в колориті і в формі, але він так майстерно оперує тою «недбалістю», що досягає неповторної образної переконливості. Майстер широко використовує набутки народного малярства Поділля, школа якого особливо яскраво проявилася в народному іконописі. Переконливим доказом цього є наявні в музейних колекціях артефакти народного іконопису Поділля. Проте, живопис Василя Слободянюка не є пересічним наслідуванням і банальною стилізацією під «наїв». Використовуючи арсенал із народного малярства, Слободянюк творить глибоко змістовні композиції, які формою і колоритом міцно базуються на народних традиціях. Ідейний зміст - ось ключове надбання Слободянюка, саме в цьому майстер досягає своєю творчостю соціальної актуальності. Твір автора «Героям Слава!» красномовно розкриває творче кредо майстра, а саме, вчасно і змістовно реа-

гувати на сучасну реальність життя свого суспільства. Очевидно, події Революції Гідності і війни в Донбасі спонукали художника торкнутися актуальної теми жертовного героїзму заради Волі і незламного Духу своєї Вітчизни. Створений автором образ в даній картині дуже співзвучний з українською пісенною традицією, яка щедро засіяна поетичним героїзмом і народною любов’ю до славних синів України, що нехтували смертельною небезпекою в ім’я отчого краю. Майстер створив узагальнений ідеал відваги і героїзму, використовуючи метафоричні ресурси нашої етнічної образотворчості. Герой картини зображений поза часом і простором в умовному міфологічному світі – його човен пливе в казковому квітковому полі, яке на обрії поступово переходить в зоряне небо. Ворожі стріли з усібіч вп’ялися в тіло героя, проте його постать

Художник своїми творами свідомо вибудовує своєрідний міст єднання сьогодення із минулим, відшукує для нас історичні моменти нашої суспільної величі, коли українці демонстрували звитягу і жертовність в ім’я Вітчизни. Майстер постійно звертається до теми козацтва, до епічних зразків нашої пісенної спадщини, до давньої української міфології. Показовим є його твір «Ой, у лузі червона калина» 2012 року, де автор створив узагальнений образ воїна-захисника отчого краю. Незважаючи на історичні та етнографічні ретроспекції, на основі яких автор вибудував всю композицію, картина сповнена сучасним звучанням суспільної актуальності. Це цілком програмний твір Василя Слободянюка, в якому автор розкриває в усій повноті своє творче кредо – вірність, відданість і безумовна любов до України, до її долі і майбутніх перспектив. Постать воїна своєю статичною поставою займає в картині домінуючий простір, вона сповнена рішучою незборимістю і силою духу. Центральний образ співзвучно доповнюють своїм змістом інші персонажі, які заповнюють решту простору картини. Тут і козак Мамай з притаманними йому атрибутами, що сидить під дубом і грає на бандурі свою одвічну думу; тут і пара закоханих молодят серед мальв на тлі білостінних хат і струнких тополь; тут по зеленому тлу недбало розкидані квіти мальв і калинові грона… — увесь цей чисто український антураж доповнює образ козака святковою урочистістю і змістовою тактовністю. Підтекст твору розкриває назва пісні «Ой, у лузі червона калина», написана білим курсивом по зеленому тлу. Саме ці сло-

і криється актуальність творчості Василя Слободянюка.

ва надають картині поетичної значимості сотвореного на ній образу, наближаючи його до сучасної актуальності. Пісня не знає старіння, пісня завжди молода і спроможна схвилювати людське серце через сто і тисячу літ. Тому вибір автором теми і сюжету твору є доречним і влучним, це допомогло йому максимально використати споконвічні традиції народного образотворення, органічно наповнивши твір народною поезією. Один із ранніх живописних творів Слободянюка «Козак-характерник» 2007 року вражає авторською винахідливістю і несподіванкою в творенні образу – тут і сміливість, і оригінальність мислення, і лаконічна простота вирішення, і приваблива легкість письма. Козаки-характерники – це легендарна традиція козацького світу, заснована на містичних знаннях надреальних практик і властивостей

окремими, здібними до такого, козаками. Наявність таких постатей в козацькому середовищі підтверджується історичними фактами. Зокрема, видатний кошовий війська запорізького Іван Сірко володів знаннями та хистом характерника і постійно користувався цим природнім даром у бою. Саме тому Сірко не програв жодної із своїх сорока битв. «Козак-характерник» намальований художником з використанням традицій «наївного» народного іконопису – максимально спрощена статична і симетрична композиція, яка нуртує внутрішньою динамічною напругою, що проявилася в шабельних жестах рук героя та в нестримному ритмі ніг міфічного двоголового коня. Колорит твору побудовано на контрасті холодного смарагдово-зеленого тла і дзвінкої блакиті одягу героя з теплим золотаво-вохристим потрійним ликом. Ефектним колористичним камертоном звучить активний малиновий колір коня. Таким чином, скупими і ефектними ресурсами колориту та статичною симетрією всієї композиції, що ховає в собі динамічну напругу, майстер зумів створити вражаючий образ. Це своєрідна народна ікона на рівні класичного Козака Мамая. Героїчні сторінки української історії, чумацькі теми, образи української міфології в творчості Василя Слободянюка посідають пріоритетне місце. Козаки-характерники, козацькі полковники і гетьмани, прояви козаками відваги і героїзму, жертовна відданість служінню отчому краю, поезія і драматизм чумацького промислу, персонажі народних вірувань і міфів– ось той неповний перелік сюжетних тем в творчості художника, що хвилюють його як громадянина з почуттям відповідальної місії. Майстер закорінений в глибинні пласти етнічної культури свого народу, де він знаходить цілющу духовну поживу для своєї

«Співає Поділля Леонтовича -2018»

хорові твори українських 12-13 грудня 2018 року на Вінниччині відбувся Обласний фестиваль хорового мистецтва «Співає Поділля Леонтовича» з нагоди 141-ї річниці від дня народження композитора. Вручення премії імені М.Д.Леонтовича

народження митця

фестиваль хорового

та творчістю композитора, а також розповідаємо про фестивалі, на яких вшановується його ім’я. Цьогоріч, фестиваль проводився впродовж двох днів. Так, 12 грудня у Вінницькому коледжі культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича у фестивальних

професійно і разом з тим природно відтворюючи картинку народних віншувань. Під час урочистого відкриття заходу голова облдержадміністрації Валерій Коровій у своєму вітанні висловив щиру вдячність артистам хору та його керівникові Ользі Бабошиній. «Микола Дми-

трович Леонтович – один із найвизначніших композиторів, чий життєвий та творчий шлях тісно пов’язаний з Вінниччиною. Приємно, що його ім’я так шанується вдячними подолянами. Не так давно, в серпні 2016 року, в рік 100-річчя першого професійного виконання «Щедрика», в Марківці Теплицького району ми урочисто відкрили відреставрований, осучаснений музей та меморіальний комплекс на могилі Миколи Леонтовича. Через його творчість передається історичний код, той великий скарб нашого народу – українська музика, материнська пісня. Тоді ж і зародилася ідея створення професійного, молодіжного хору імені Леонтовича. Сьогодні, напередодні 141-ї річниці від дня народження композитора-земляка ми з вами знаходимось на прем’єрному виступі новоствореного колективу! Вірю, що незабаром цей молодіжний Академічний міський камерний хор «Вінниця» Подільський камерний хор «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії ім.М.Леонтовича

жіночому училищі, у 1920 році створив хорову капелу. Після трагічної загибелі композитора у 1921 році капелі було присвоєно ім’я М.Д.Леонтовича. тож незабаром вона відзначатиме свій 100-літній ювілей. Фестивальні заходи розпочалися покладанням квітів до погруддя М.Леонтовича. В приміщенні районного будинку культури у фестивалі взяли участь кращі народні аматорські хорові колективи Вінниччини. Концертну програму фестивалю відкрила славетна народна аматорська хорова капела ім.М.Д.Леонтовича Тульчинського РБК під керівництвом Любові Грушко. Окрасою фестивалю став виступ хорового колективу Тульчинського коледжу культури (керівник – Л. Грушко), у виконанні якого особливо проникливо прозвучав хоровий твір С.Павлюченка «Ви наша молитво, мамо». На належному рівні виступили хорова капела «Діброва»

ім.П.Муравського Піщанського

ла «Відлуння» Томашпільського будинку культури та хоровий колектив Чернівецького РБК (керівники заслужений працівник культури України Федір Ущаповський, Марія Дейдиш, Михайло Савчук). Різнопланові програми, майстерне виконання творів a capella продемонстрували хорові колективи Оратівського РБК та імені М.Горошка Гайсинського РБК (керівники – Іван Гнатюк, Тетяна Бурякова). Заслуговували на високу оцінку і виступи новостворених колективів, яким тільки у 2017

році присвоєно звання народних аматорських. Це хоровий колектив Липовецького РБК та хоровий гурт «Співоча родина» Корделівського СБК Калинівського району (керівники – Галина Навроцька, Юлія Мельник). Складний репертуар, високий рівень виконавської майстерності та сценічної культури, взірець виконання творів a capella, як завше, продемонстрували неодноразові лауреати та володарі гран-прі обласних, всеукраїнських

народні аматорські хорові колективи «Вінок Поділля» ім.В.І.Іжевського Іллінецького РБК (керівник – Олена Кузьміна), хор агрофірми «Ольгопіль» (керівник – заслужений працівник культури України Валентина Футимська) та хоровий колектив працівників культури Вінницького району (керівник – Ігор Кочурський). В ході фестивалю учасники, керівники колективів обмінювались враженнями після побаченого і почутого, дякували організаторам за запрошення. Адже участь в заходах такого рівня активізує творчу діяльність колективів, дає можливість познайомитись з творчістю своїх колег і стимул для зростання виконавської майстерності. Зокрема, заслужений працівник культури України, активна учасниця хорової капели ім.М.Д.Леонтовича, викладач-методист Тульчинського коледжу культури Євгенія Фолюшняк підкреслила: «Знайомство з творчістю Миколи Дмитровича Леонтовича – це дотик до безцінних скарбів українського пісенного фольклору. У нього що не твір – то частина життя людини, з її настроями, радощами та переживаннями. Пишаюся тим, що є учасницею славетної хорової капели, яка майже сто років з честю носить ім’я Миколи Леонтовича. Радію, що студенти нашого коледжу, під керівництвом талановитої Любові Грушко, мають можливість знайомитися з творчістю композитора-земляка. Серце нині сповнювалося гордістю від того, що більшість керівників хорових колективів а в них і учасників – є випускниками нашого навчального закладу. Серед них варто згадати заслуженого працівника культури України Валентину Футимську із Ольгополя Чечельницького району, заслуженого працівника культури України Федора Ущаповського із Піщанки, Марію Дейдиш із Томашполя. А ще хочу щиро подякувати організаторам заходу за те, що цього року фестиваль повернувся в Тульчин, в місто композиторської зрілості і великих творчих звершень Леонтовича! Тож нехай і надалі стане доброю традицією щорічне проведення фестивальних заходів у Тульчині!».

Учасників фестивалю вітали начальник управління культури і мистецтв Вінницької ОДА, народний артист України Станіслав Городинський, перший заступник голови Тульчинської райдержадміністрації Олег Боровський, Тульчинський міський голова Валерій Весняний. Зокрема, Станіслав Городинський наголосив: «Творчість Леонтовича відіграла визначну роль в подальшому розвиткові української хорової школи, її значення для світової музичної культури важко переоцінити. Ми свято шануємо пам’ять про Миколу Дмитровича. Понад 30 років на Вінниччині проводиться обласний фестиваль хорового мистецтва «Співає Поділля Леонтовича». Вчора, 12 грудня, фестивальні заходи розпочались виступами професійних, студентських та дитячих колективів області на сцені Вінницького коледжу культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича. А нині Тульчин приймає народні аматорські хорові колективи, які складають шану композитору-земляку. Останнім часом ми намагаємось зосередити більшу увагу на культурному розвиткові Тульчина. Так, два роки поспіль в Тульчині відбувається культурно-мистецька імпреза – «OperaFest Tulchyn» і ми бачимо, як завдяки цьому заходу Тульчин стає привабливішим, ошатнішим. Тож сподіваємось, що проведення в Тульчині обласного фестивалю хорового мистецтва «Співає Поділля Леонтовича» приверне увагу тульчинців, студентів коледжу культури, творчої еліти міста до славних хорових традицій, закладених в Тульчині на початку ХХ століття талановитим композитором Миколою Леонтовичем». Микола Дмитрович Леонтович – композитор неповторний, творча спадщина його велика

асопис «Культура і життя» є в якомусь сенсі унікальним за широтою висвітленого матеріалу, за вмінням акцентувати на ключових викликах нашого культурного розвою, за тим огромом тем, подій та імен, що їх охоплює це незвичайне видання, витоки якого сягають початку минулого століття. Це мав бути звичайний день, але став він яскравим, аж ніяк небуденним, можливо, тому, що таким живим, неординарним є сам редактор Євген Букет, молодий, запальний, як тепер кажуть, креативний, у всякому разі таким ми його побачили вперше, на зустрічі у читальному залі Вінницької обласної бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва. Разом з ним приїхав Андрій Щекун, генеральний директор Національного газетно-журнального видавництва. У своєму виступі редактор насамперед висвітлив історію газети, пов’язану з іменем Гната Хоткевича, українського письменника, історика, композитора, мистецтвознавця, етнографа, театрального і громадсько-політичного діяча. У 1912 році, повернувшись з Галичини, Хоткевич

пов’язаними з фінансуванням, з бюрократичними моментами, з нерозумінням депутатів профільного комітету, в яких своє розуміння доцільності такого видання. От вам і виклики сьогодення! «Деякі казали, що за нами ніхто не заплаче, – іронізує Євген,- це таке у них уявлення про розвиток ЗМІ». Андрій Щекун окреслив тенденції на теренах книговидання. Про нього розповів мені фотограф Анатолій Ковальський, який разом з Андрієм був у полоні на території Криму, де їх тримали кільканадцять діб без світла… Майже всім присутнім, господарям і гостям, яким дуже сподобався редактор, хотілося не лише привітати журналіста нового покоління, а й висловити свої тривоги, а ще – ближче познайомитись і згодом послати матеріали, адже виступаючи представляли різні організації та установи культури та освіти: Лариса Сеник, директор Вінницької ОУНБ ім.К.А. Тімірязєва, Михайло Кременюк, заступник голови Вінницької обласної ради, Валентина Білоус, директор бібліотеки педуніверситету ім.М.Коцюбинського, Леся

сопис

народної творчості, здобутків літератури і мистецтва, відкриває імена митців, юних обдарувань, порушує питання розвитку мови, діяльності культосвітніх та мистецьких закладів, а також видавничої справи в Україні. Крім того, Євген Букет поділився з нами своїми сумнівами та проблемами,

України – всі вони говорили про своє наболіле та бажання співпраці. А я, як провідний методист ОЦНТ, розповіла про діяльність центру, про наші багаточисленні заходи, фестивалі, пленери, культурно-мистецькі акції, про співпрацю з майстрами, про видавничу діяльність, зокрема, наш альма-

нах «Світлиця», в якому відтворено культурне життя на теренах Вінниччини, зокрема, на селі у рубриці «Село на Поділлі». Фольклорних фестивалів – несть числа І виставки, й пленери, й майстер-коаси, А ще – «Мистецтво кожного села» –Отож йдемо за викликами часу. Я передала нашим гостям запрошення від директора ОЦНТ, заслуженого працівника культури України Тетяни Цвігун на ювілейну 70 виставку образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, яка проводиться щороку, якраз у жовтні перед Покровою. Євген Васильович та Андрій Степанович дуже зацікавились цим заходом і міркували, як практично це зробити, адже виставка мала відкритись завтра. Недовго думаючи, вирішили – піти зараз же до краєзнавчого музею, де завершували оформлення експозиції. Коли вони зайшли до виставкової зали – захопленю не було меж! На всіх стінах, навіть на підлозі, на веретах розташувались горнята, миски, кошики, корзини. Картини живопису рясніли пейзажами всіх районів Вінниччини, народне малярство відтворювало подільські традиції, яскравими барвами подільського розпису пишалися дерев’яні тарелі, а в полив’яних мисках сяяли писанки, розписані саме в подільській традиції. Старовинні сорочки, передані у спадок від пра-пра-пра… манили розгадати таємничі узори та орнаменти. А над усім тим багатством маяли крила рушників, вишитих качалковою гладдю, низзю, мережкою. Наші гості не минули жодного експоната. – Оцю кераміку сфотографуй! – Гукав Єв-

ген Анатолію Ковальському. – І оцю флористику, і оці картини, і оці килими!

– Та я вже сфотографував! – озивався фотограф, перебігаючи від одного кутка до другого. – От про цю виставку і пришліть нам статтю, а фотографії ми вже маємо, – каже Євген Васильович. - Такого багатства ми й не сподівалися побачити. Пройшлися по залах музею, на площі перед музеєм фотографувалися біля скульптурної композиції «Молодий Тарас Шевченко з дітьми». У Вінниці їм сподобалось все – і художній музей, і зустріч в Тімірязєвці, і гомінкі вулиці, а найбільше, мабуть, наша пречудова експозиція ювілейної виставки, яку з любов’ю створили майстри народної творчості, митці та працівники ОЦНТ. Казали, що з Вінниці повезуть у столицю цілий мішок вражень про наших талановитих подолян, про яких будуть поміщати матеріали в газеті «Культура і життя». Цей день, проведений в оточенні Євгена Букета, лауреата не лише українських, а й міжнародних премій, Андрія Щекуна, патріота, в’язня кримської тюрми, запам’ятається надовго. Більше б нам таких людей, тоді можна було б сподіватися на жадані зміни в контексті українського відродження. Провідний методист ОЦНТ, депутат Вінницької облради Жанна ДМИТРЕНКО

«Бандуро моя мальована

заграй мені стиха»

а сімнадцять років на обласному святі кобзарського мистецтва «Струни вічності» імені Володимира Перепелюка ми мали змогу почути гру найкращих бандуристів народних та заслужених артистів України: Тараса Лазуркевича, Василя Нечепу, Костянтина Новицького, Дмитра Губяка, Ларису Дедюх, Сергія Захарця, Тараса Постнікова. Вони представляли як академічну і старосвітську бандуру. Були у нас в гостях і бандуристи-композитори, які пишуть музику для бандури в сучасних напрямках. Їх, як композиторів і виконавців, також добре знають в усьому світі. Це Тимофій Старенков, Георгій Матвіїв, Ярослав Джусь. Цього року на свято ми запросили яскраву особистість – заслуженого артиста України, лауреата міжнародних конкурсів, композитора Володимира Войта. В мистецьких колах його знають як чудового виконавця, який досконало володіє грою на академічній та харківській бандурах. Харківська бандура – це старосвітська бандура, яку реконструював відомий свого часу бандурист, композитор, етнограф, інженер Гнат Хоткевич, який багато зробив для становлення бандури, як професійного інструмента. Хоткевич говорив так: «Бандура зробила для української нації більше, аніж шабля!». Власне за його любов до України, до української народної культури він був гнаним та розстріляним радянською владою під час репресій в 30 роках. Щоб познайомити вінничан з творчістю Гнатат Мартиновича Хоткевича ми і запросили до нас на свято

від дня народження Володимира Максимовича Перепелюка. До Вінниці з’їхалися кращі ансамблі бандуристів з усієї області. Вже зранку фойє та концертну залу коледжу наповнили звуки бандур та дзвінкі дитячі голоси, – це бандуристи готувалися до виступу. Ось прибув і наш гість із Києва Володимир Войт. Високий красень відразу привернув до себе увагу. І найперше, ма-

буть, своєю привітною посмішкою, впевненістю і внутрішньою шляхетністю. Він виявив бажання послухати юних бандуристів. Вже потім він зізнався, що йому дуже сподобався виконавський рівень. – Це справді свято, – поділився він зі мною своїми враженнями, – Так багато дітей грають на бандурах. Це прекрасно! А які гарні костюми у них. А також репертуар вдалий. Крім того, я хочу зробити вам комплімент. У вас дуже гарний рівень проведення свята. Отак щоб для порівняння, – подібне я бачив у чеському місті Брно. У концертній програмі взяли участь шістнадцять ансамблів бандуристів: з Гайсина, Теплика, Могилева-Подільського, Ямполя, Бершаді, а також школи естетичного виховання з міста Хмільника та дитячої музичної школи с. Уланів Хмільницького району, Стрижавської дитячої музичної школи Вінницького району. Від міста Вінниці в концерті взяли участь ансамблі бандуристів №1 та №2 дитячих музичних шкіл, дитячої школи мистецтв, а також ансамбль бандуристів та кращі студенти Вінницького коледжу культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича. Тут звучали українські народні пісні, пісні сучасних композиторів та інструментальні твори українських композиторів. Відразу після концерту для всіх шанувальників бандури Володимир ВОЙТ провів майстер-клас гри на бандурі відомого бандуриста Гната Хоткевича. Гнат Мартинович Хоткевич відомий бандурист, композитор, етнограф, інженер народився на Слобожанщині в 1877 році. Навчався у Харківському реальному училищі, яке блискуче закінчив, і згодом вступив до технологічного інституту. Ще в училищі Гнат почав захоплюватись історією та фольклором, всерйоз узявся за українську літературу, до вивчення бандури додав заняття з гри на скрипці. Український письменник, історик, бандурист, композитор Гнат Хоткевич (літературний псевдонім: Гнат Галайда), автор біля 600 музичних

Ансамбль бандуристів Гайсинської ДМШ

класики: Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Гюґо. У 1900 закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту. Розробив власний проект дизельного поїзда на 30 років раніше від американського аналога. Розробив креслення реконструкції старосвітської бандури, яка побутувала на Слобожанщині. У 1907 році він написав перший путівник гри на бандурі (опубліковано в 1909 році у Львові), У 1926–1931 роках керував класом бандури в Харківському Музично-Драматичному Інституті. Його студенти стали відомими бандуристами (Г.Бажул, Л.Гайдамака, Я.Гаєцький, О.Геращенко, І.Олешко та інші,..) Вони, як і як і Гнат Хоткевич, були розстріляні під час репресій в 30-х роках). До того ж, такі відомі твори для бандури як «Поема про Байду», «Невільничий ринок у Кафі» написані Хоткевичем. Ми чули їх на нашому Святі у виконанні Тараса Лазуркевича, Дмитра Губяка та Сергія Захарця. А цього разу на Святі у виконанні Володимира Войта, водночас з його власними композиціями, прозвучав ще один віртуозний твір для бандури написаний Гнатом Хоткевичем – «Буря на Чорному морі». Власне, Гнату Хоткевичу та його бандурі, особливостям прийомів гри на ній, присвятив свій майстер-клас «Бандура Гната Хоткевича. Харківський спосіб гри» наш гість з Києва. Дуже цікаво було слухати Володимира віртуозного музиканта та чудового лектора. Напрочуд легко і доступно він зумів подати дуже багато інформації про унікального майстра, музиканта, композитора та винахідника Гната Мартиновича Хоткевича. Чимало Володимир розповів і про перші з’їзди кобзарів, організацією та проведенням яких займався Хоткевич. Говорив про ансамблі та капели бандуристів. На основі яких пізніше були створені Полтавська та Київська капели бандуристів, про те, як була заснована теперішня Національна Київська капелу бандуристів імені Г.Майбороди та про історію капели бандуристів з Детройту (Канада). Перша капела бандуристів була створена в 1918 році Василем Ємцем за сприяння Гетьмана Скоропадського як «Кобзарський хор». Колектив

зазнавав реорганізації декілька раз і в 1035 році частина Кобзарського хору об’єдналася з Полтавською капелою. Так створилася Об’єднана зразкова капела бандуристів. В роки Великої вітчизняної війни частина бандуристів була вивезена в концтабори до Німеччини і потім емігрувала до Америки. Від 1949-го базується в Детройті, хоч учасники проживають у багатьох містах Північної Америки. Тож Своєю появою обидва колективи деякою мірою завдячують Гнатові Хоткевичу, котрий на ХІІ Археологічному з’їзді в Харкові в 1902 р. створив перший колектив з бандуристів. В жовтні 2018 року в Києві з нагоди 100-річчя від створення Київської капели бандуристів, а отже і капели бандуристів з Детройту, проводився Міжнародний форум бандуристів. Організацією та проведенням цього займався Володимир Войт. На форумі зібралися багато бандуристів з України та різних країн світу. Програма його включала проведення панельних дискусій, науково-теоретичної конференції, представлення актуальних історичних мистецьких розвідок; сучасних музичних, видавничих, документальних та візуальних проектів, а також проектів, присвячених відновленню втрачених традицій музикування та інструментарію, майстер-класів та ворк-шопів від провідних світових виконавців із України, США, Канади, Аргентини, Австралії та майстрів з виготовлення інструментів, спільних виступів українських та американських бандуристів. У форумі взяли участь: відомий бандурист із Австралії –Петро Деряжний; керівник квартету бандуристів Bandura Beyond Borders та учасник Канадської капели бандуристів – Борис Остапієнко; бандурист, керівник Аргентинської капели бандуристів – Олесь Береговий; бандурист-віртуоз, науковець, виконавець на харківській бандурі, фундатор Канадської капели бандуристів – Віктор Мішалов; відомий бандурист-віртуоз, керівник Канадської капели бандуристів (США – Канада) Юліян Китастий. Крім того, в рамках форуму, 22 жовтня у Києві відбувся історичний концерт.

– На сцені драматичного театру імені Івана Франка, розповідав Володимир Володимирович, – разом виступили бандуристи з України й Америки. Дві капели бандуристів – два уславлених професійних колективи – Національна капела бандуристів імені Георгія Майбороди і Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка з Північної Америки, які беруть початок з одного джерела. Вони офіційно є спадкоємцями капели 1918 року – Київського кобзарського хору, створеного у серпні 1918-го відомим бандуристом Василем Ємцем. Багато цікавого розповідав нам Володимир: про те як реконструював бандуру Хоткевич, про трагічну долю багатьох бандуристів початку минулого століття в часи репресій. Дізнались ми історію перших ансамблів та капел бандуристів на Київщині та Полтавщині, у створенні яких Гнат Хоткевич брав участь, про знамениту «відважну сімнадцятку» – бандуристів, які зуміли вижити в німецькому концтаборі та по закінченні другої

Світової війни емігрувавши до Америки стали осередком Детройтської Капели бандуристів. Ще Володимир повідомив, що свій майстер-клас присвячує презентація бандури Гната Хоткевича. Створена в ті далекі часи, після багатьох років забуття вона вперше зазвучала на концертній сцені. Глядачі зачаровано дослухались до звуків бандури, довго не відпускали маестро зі сцени та просили його виконати ще і ще щось. Ми стали свідками того, як бандура Гната Хоткевича розпочала своє нове життя зазвучавши в прекрасних руках талановитого бандуриста Володимира Войта. Що ж, сподіваємося, що Володимиру також сподобалися вінничани. А ми будемо завжди раді його запрошувати у Вінницю на наше свято кобзарського мистецтва «Струни вічності».

музею

Костя Широцького у Білоусівці

Самовідданий достоту, дивовижний, Нам відкрив мистецтва суть і таїну –Кость Широцький – науковець і сподвижник. Пошануй стражденну путь його земну. До джерел своїх шукай сьогодні броду, До традицій українського народу… Ж.Дмитренко подвижництво на теренах нашої культури не завжди увінчувалось визнанням і гідним пошануванням. І якщо, бодай через століття, нащадки, ідучи назустріч українським викликам все ж повертаюся обличчям до тих, хто безкорисливо трудився в ім’я збереження народних звичаїв і традицій, поклавши на вівтар України не лише працю, а й життя, то будемо вважати це відновленням історичної справедливості.

Про це ми вели мову по дорозі до Білоусівки з кандидатом історичних наук Лілею Іваневич, яка є автором наукової праці про Костя Широцького. Слід сказати, що колектив ОЦНТ співпрацює з нею і також перейнявся шляхетною справою повернення видатної постаті Широцького в лоно української культури. Взявши участь у фестивалі «Кроковеє колесо», ми помістили в нашому альманасі «Світлиця» статтю Костя Широцького про завдання мистецтва в Україні, а також нарис про його життя і творчість. З почуттям душевної відради ми поспішали у це село, де в молодому віці упокоївся після трудів праведних український вчений Кость Широцький.

щоб учні знали і розуміли роль свого земляка в історії культури. Зустрічаючи гостей, а згодом під час урочистостей, вона з гордістю розповідала про втілення задуму, завдяки фінансуванню партнерів. Обласна рада, ГО «Життя і розвиток громад» (голова – депутат обласної ради Лариса Білозір), Тульчинська районна рада, Білоусівська сільська рада, ТОВ «Богданівське» (директор О.Дяченко), СФ «Агровас», ВП «Птахофабрика «Вінницький бройлер» – ось такою толокою було забезпечено фінансування музею Костя Широцького. Його відкриття стало справжнім святом, культурною подією в селі і районі. Почуття гордості переповнювало односельців, що сяяло в очах, в усмішках, відлунювало в оплесках. А учні вкотре зрозуміли, як мені здається, яка нелегка праця вченого, який сповідував національні цінності, всупереч пануючій ідеології космополітизму і намагався хоч щось зробити для збереження національної культурної спадщини. Не просто було йому пливти проти течії. Кожну «голодну копійку» тратив на видання, друкувався майже у всіх газетах та журналах, існуючих в Україні. Нині для юних подолян Кость Широцький є взірцем патріотизму у прямому розумінні цього слова, взірцем працелюбності і самопожертви для України. Його праці «Художественноє убранство украинского дома в прошломъ и настоящемъ», «Про давнє світське малярство», «Бурсацький жаргон української мови на Поділлю», «Український національний колір», «Мистецтво і завдання мистецтва в Україні» та ін. стали вагомим внеском в розвиток української культури та мистецтва. Проблеми, порушені в них, – актуальні і сьогодні. Коли ми йшли на кладовище, щоб покласти квіти до дбайливо доглянутої могили, не полишала думка: чому його перепоховали? Адже спочатку був похований біля церкви, а в 1971 році вночі прах його було перенесено С

сюди. Можливо, на той час йому вже пробачили націоналізм (за

і готові були

повернути із забуття, то й незручно було, що в країні атеїзму вчений покоїться біля церкви. Ще однією сторінкою цього заходу була концертна програма в будинку культури «Не міліє народна криниця». Всі учасники дійства перейнялись цією темою, весь свій хист вклавши у вірші та пісні, які так любив Широцький. Юні білоусівці всіх привітали щедрівками: Котилася сніжна груда, То не груда качалася, То Ганнуся ввихалася, Несла ключі в правій руці. А ви, ключі, не бриніте, Моє браття не будіте, Моє браття полювало, Тепер спати полягало. Щедрий вечір, добрий вечір… Жіночий колектив української народної пісні «Надвечір’я» щедрував і співав старовинних пісень: «Ой попід гай зелененький», «Йа в мому саду жито», «Ой під мостом», «Веселість, веселість, де ж ти поділася»: Веселість, веселість, де ж ти поділася? Чи в морі втонула, чи в гай полинула? Я в гай не линула, в морі не втонула, В лісі на горісі на гілочку сіла. На гілочку сіла, а гілочка гнеться, Коло мого серця досадонька в’ється… Чи не ці пісні слухав і записував Кость Широцький в Білоусівці сто літ тому? Студенти та викладачі Тульчинського коледжу культури, зокрема колектив «Кобза» під керівництвом Віталія Тихоліза, дали цілий великий концерт. Запальні танці, пісні народні та авторські, музичні композиції – все сприймалось на «ура». Бурхливими оплесками білоусівці віддячували своїм артистам і гостям. Перед концертом кожен з приїжджих гостей з області, очільників району та спонсорів мав можливість привітати та висловити свою думку, поділитись враженнями, цікавою інформацією. Учитель історії з Губника Іван Ткаченко привіз фотографії родини Широцьких 1912 року, розповідав про те, як після смерті Костя Широцького та вбивства родичів

сім’я переїхала в Губник, рятуючись від переслідувань. Жителька села Богданівка Усачова Надія Дмитрівна привезла в подарунок музею книгу «Служба святому мученику Іоану-воїну» (видану слов’янською мовою типографією Києво-Печерської Лаври у 1890 році), яка належала Віталію Широцькому – батьку вченого. Власне, кожен виступ був частинкою загального образу, певним кроком до пізнання ще не зовсім відомого для подолян Костя Широцького. Цей день вмістив у себе дуже багато, але найбільшим його здобутком стало почуття причетності до вшанування свого, рідного справжнього, а також трагічного, яке уособлює в собі Кость Широцький. Попереду – велелюдний фольклорний фестиваль «Кроковеє колесо», що його земляки планують провести влітку, дослідження спадщини вченого, збір матеріалів, експонатів. У праці «Національне мистецтво й завдання мистецтва в Україні» Широцький висловив сподівання, які можна втілити тепер в незалежній державі: «Будемо сподіватися, що скоро турбота про зростання національного мистецтва стане справою суспільною і що нинішня розхитаність у підвалинах нашого суспільства, створена збігом несприятливих обставин, – тільки тимчасовий і перехідний щабель до тієї славної, можливо недалекої

Кінометр

11 рік поспіль проходить щорічний фестиваль-конкурс аматорського кіно «Кінометр-2018». Організатори фестивалю – обласне управління культури і мистецтв та обласний центр народної творчості. У відео залі Вінницького коледжу культури і мистецтв ім. Леонтовича 27 листопада зібрались активні кіноаматори із дев’яти районів області та міста Ладижин. На суд авторитетного журі вони представили 20 кінострічок на актуальні теми сьогодення. Фестиваль проводився за номінаціями «Документальний фільм», «Ігровий фільм», «Кліп». Переважна більшість учасників фестивалю привезли фільми, присвячені доленосним подіям на сході України, а також традиціям, звичаям і обрядам українського народу. Це такі фільми: «Мій тато – герой» - кіностудії «Ювілей» Чечелівського СБК Гайсинського району. Її автор – Міщенко Олександр, керівник народної студії. Це фільм про земляка – жителя Чечелівки Володимира Кобзаря, який уже 5 років воює на сході України. Продовжує тему про захисників нашої держави кінофільм «На передовій» кіностудії Гайсинського РБК – керівник Петро Литвинюк. Де йде розповідь про відвідування делегації з Гайсинського району у складі керівництва та аматорських колективів 59 моторизованої бригади в м. Волноваха, яка постійно дислокується в Гайсині. Ще одну із важливих тем розкриває у своєму фільмі «З неба до землі» Ірина Гойнік, студентка Тульчинського коледжу культури. (перше місце в номінації «Ігровий фільм»). Це тема про життя інвалідів на візках. Адже недостатньо створено умов для того, що вони могли користуватися всіма благами цивілізації і вільно пересуватися містом. Недостатньо пандусів, підйомників, транспорту, пристосованого для інвалідів на візках. Тому комусь доводиться спостерігати з вікна восьмого поверху, як вирує життя. Ось хлопець іде на побачення з дівчиною, їздять машини, спішать кудись

люди. Але героїня не впадає у відчай, вона прагне жити і пише такі рядки: «Багато людей іде з життя, так і не взявши в ньому участь. Життя – це великий смішний танець і нам всім дуже пощастило, що ми тут, і життя людей, це не що інше, як розважальне кіно, і я бажаю всім взяти в ньому участь.» Тему козацтва на фестивалі розкрив в кінострічці «Батозька битва» кіноаматор Михайло Лизак (І місце в номінації «Документальний фільм»). На екрані кадри площі в селі Четверти-

Учасники фестивалю

нівка перед будинком культури, яка заповнена вщент. Тут козаки на конях, художні колективи, діти, та маса глядачів. Площа прибрана прапорами, кольоровими кульками, транспарантами. На ній розташовано велику виставку народних майстрів. Камера висвітлює картини Віталія Питика, це портрети Богдана Хмельницького та інші полотна на козацьку тематику, а також картини Василя Слободянюка із Четвертинівки. Показано і «світлиці» територіальних громад під гаслом «Ми славу козацьку несем у віки», де виставлено роботи місцевих майстрів-умільців. Звучить сигнал труби, який кличе до походу. Вибудовуються колони. Попереду – кінний загін в козацьких строях з списами, бунчуками, прапорами. За ними несуть 8-ми метровий України, далі – багаточисленні учасники. Впродовж всього шляху до меморіалу переможцям Батозької битви, біля кожного двору, прикрашеного рушниками та килимами хазяї пригощають учасників колони узваром, чаєм, квасом та фруктами. Біля обеліску стоять вартові. Урочистий мітинг відкриває кобзар Тарас Селенко. Знають Корсунь і Пилява, Знають Жовті води, Як водив Богдан козацтво У свої походи…

Керівництво району та області у своїх виступах підкреслюють велике значення Батозької битви у визвольній війні українського народу. Далі ідуть кадри урочистого прийому в козаки. Біля меморіалу лунають слова козацької клятви: – Бути гідними нащадками прадідів-козаків! –Клянемось! – До останнього подиху служити народу України! – Клянемось! – Слава козакам! – Слава Україні! – Героям слава! Демонструються кадри продовження свята: козацькі забави, виступи художніх колективів, заключні моменти свята та салют. Учасники фестивалю розкривають і інші актуальні теми, зокрема, виховання дітей. Це фільми «Діти – наше майбутнє» Руслана Храновського із Бершаді, і «Каток» Юрія Іваніки із Чернівців. Розповідь про народні колективи – це фільм «Пісенні скарби «Родичів» Тетяни Макаревич із Ладижина. Актуальна тема нематеріальної культурної спад-

щини висвітлена у фільмі «Випікання короваю» Миколи Загороднього із Хмільника. Дія відбувається в селі Морозівка Хмільницького району. П’ять коровайниць за старовинним рецептом місять коровай молодим, при цьому співають обрядових пісень: Коровай місили, із Дунаю воду носили… При цьому виконують всі обрядові дії, притаманні випіканню короваю. Поглядають, щоб тісто не було крутим, бо буде «круте життя у молодих», і щоб не було рідким, бо «репне і розломиться життя у молодих». Умілими руками прикрашають коровай різними виробами. В результаті – на столі гарний, запашний коровай від Людмили Рябоконь, Галини Іщук, Галини Дропенко, Лесі Сторожук, Тетяни Блаховської. Фестиваль завершив свою роботу. В заключному слові голова журі Світлана Бондар відзначила значне зростання майстерності конкурсних робіт. Провідний методист ОЦНТ Дмитро ДЖІГІРІС

Кадр з кінофільму «Батозька битва»

«Чим хата багата, тим і рада»

кований короп та духмяний чай із сушеними суницями, польська зупа з грибами, німецькі ковбаски «Братвурст» – і це ще далеко не весь перелік смачних страв, які куштували всі, хто завітав на VI обласне свято національної кухні «Чим хата багата, тим і рада». А ще в ході заходу вінничани та гості міста ознайомились із культурою різних народів, полюбувались виробами народно-прикладного

наше свято. Тиманівська засипана капуста, грузинські хачапурі, білоруські драники, індійський вегетаріанський плов «Бір’яні», ромський туш-

Крученюк з Дамяном

у родини Нарсіа

національно-культурних товариств Вінниччини Мерабі Нарсіа. Олександр Крученюк у вітальному слові наголосив на важливості збереження унікальних та самобутніх культур тих корінних народів та національних спільнот, які здавна мешкають на нашій подільській землі: «Національна кухня – є однією з історичних цінностей нації, своєрідним оплотом тих багатовікових традицій, які є неоціненними для кожного народу та передаються з покоління в покоління. Тому, єднаючись у міжкультурному діалозі, пригощаючись національними стравами, ми спільно засвідчуємо нашу єдність, культурну толерантність, готовність завжди бути гостинним домом для представників різних народів та культур». Пан консул Дамян Цярціньскі був приємно

ломолочний напій із зеленню «Довга»! Окрасою світлиці став унікальний старовинний килим, якому понад 100 років, із колекції тюркських килимів родини Абушевих. А талановитий юний співак Васіф Сафаров проникливо виконав пісню Поллада Бюль-Бюль огли із репертуару Мусліма Магомаєва «Азербайджан». Щиро дякуємо організації «АТЕШ» і сподіваємось на тривалу співпрацю! …Щороку, під час проведення свята «Чим хата багата, тим і рада», за оформлення української світлиці відповідали працівники Вінницького обласного центру народної творчості. А цьогоріч її представляв народний аматорський фольклорний гурт «Калинове гроно» Тиманівського сільського будинку культури Тульчинської ОТГ.

Село Тиманівка має давню і славну історію. За радянських часів місцевий колгосп загалом впродовж 42 років очолював односельчанин, двічі Герой Соціалістичної Праці, орденоносець, депутат Верховної Ради СРСР Пилип Олексійович Желюк. Завдяки його турботі і піклуванню в селі було збудовано два будинки

азербай-

-

«Ширін-плов», кис-

культури, кінотеатр «Космос», три народних музеї. Пилип Олексійович дбав про те, аби односельчани, а особливо молодь, культурно розвивалися і свято зберігали надбання і традиції свого села. З ініціативи Желюка і участі небайдужих односельчан в селі було викопано і облаштовано декілька криниць. Ці криниці і донині тамують спрагу і додають прохолоди перехожим у літні спекотні дні, а вдячні тиманівчани звуть їх «Желюковими». А ще Тиманівка знаменита своєю унікальною українською стравою – тиманівською засипаною капустою. Колись, у 1973 році, свою першу телепрограму «Від усієї душі» талановита ведуча, диктор Центрального телебачення, народна артистка Радянського Союзу Валентина Леонтьєва вела саме із Тиманівки і про все це проникливо розповідала… Наприкінці 2018 року тиманівська каша – засипана капуста зареєстрована як елемент нематеріальної культурної спадщини. От ми й вирішили познайомити вінничан та гостей Вінниці із славними культурними традиціями цього села. Українську світлицю, дбайливо оформлену тиманівчанами, прикрашали ткані килими, ікони, старовинні вишиті сорочки, верети, скатерки, гончарні вироби із фондів музею історії села. І, звичайно ж, яких тільки страв не було на щедрому тиманівському столі – обрядові хліби, вареники з картоплею, капустою, вінегрет, пироги з різними начинками, голубці, оселедці, перетертий чорнослив (в різних селах Вінниччини його звуть «чорна сметана» або ж «чорна

колотуха»). Але «господинею» столу, безперечно, була знаменита тиманівська засипана капуста! На свято національної кухні приїхали і представляли Тульчинську об’єднану територіальну громаду начальник відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Катерина Третьякова, Тиманівський староста Руслан Бомбела, завідувачка народних музеїв села Ніна Вовк. Вони щиро дякували організаторам за запрошення на цей чудовий захід, висловлювали захоплення від побаченого і почутого. Учасники народного аматорського фольклорного гурту «Калинове гроно» під керівництвом Ольги Ананіївни Небелиці (Бугай) дарували присутнім хвилини насолоди від майстерного виконання українських народних та авторських пісень. А з яким почуттям гордості і любові до свого, рідного, співали жінки пісню про тиманівську кашу, пісню, що народилась в їхньому колективі: В нашій Тиманівці рідній є традиція така: На гучні й великі свята буде каша непроста! Це «засипана капуста» –на столі без неї пусто. Хвалять всі – старі й малі, хвалять гості дорогі. Ми гостей частуєм щиро і запрошуємо всіх: Завітайте усім миром будем раді вам усім!

Наша тиманівська каша –візитівка тільки наша! День був насичений розмаїттям культурних програм, національних костюмів, державною символікою та позитивним духом. Всі товариства – учасники свята – з величезною відповідальністю поставились до заходу, з любов’ю облаштували світлиці, щиро частували присутніх національними стравами, дарували свої пісні і танці. Сподіваємось, що свято сприяло відродженню духовних традицій, національної кухні різних народів та збереженню дружніх зв’язків між ними, дало можливість ближче познайомитись з життям національних спільнот Вінниччини. А насамкінець пропонуємо всім бажаючим рецепт тиманівської каші, чи то засипаної капусти:

В чавунний казан влити воду, підсолити і покласти шматок сала. Як закипить – додати квашену капусту і варити впродовж 20 хвилин. Тоді вийняти сало і всипати, попередньо добре промите, пшоно (жменю пшона залишити окремо). Довести до кипіння і далі варити на малому вогні до готовності. Окремо підсмажити на олії цибулю, нарізану кубиками. Готову цибулю (без олії)покласти в макітру і розтерти з жменькою невареного пшона до однорідної маси. В розтерту масу додати 2-3 столових ложки манної крупи,вимішати, додати 2 збитих курячих яйця, з’єднати і перемішувати, потроху вливаючи 1,0 літр свіжого молока. Тоді вводити цю масу в кашу, постійно помішуючи. Додати 50 – 70 грамів вершкового масла і 2-3 столових ложки сметани, все старанно вимішуючи. Шматок вареного сала нарізати, розтерти в макітрі з сирою цибулею, нарізаною кубиками (2-3 шт.) до однорідної маси, додати до засипаної каші і знову вимішувати. Готову страву при подачі до столу полити підсмаженими шкварками. Сіль, перець, лаврове листя – за смаком. За бажанням можна додати2-3 столових ложки лимонного соку. На 4 л води: пшоно – 800 гр., капуста квашена – 800гр., цибуля – 6 шт., вершкове масло – 50-70 гр., манна крупа – 2-3 столових ложки, яйця – 2 шт., сало свіже – 0,4 кг, молоко - 1 л., сметана 2-3 столових ложки, олія соняшнико-

Виставки у світлиці

«А ми тую козацькую славу збережемо»в рамках акції «Обмінні виставки між областями України» персональна виставки народного малярства Михайла ОНАЦЬКА (м. Полтава) 5-31 жовтня 2018 р. Вже стало традицією щорічно напередодні Дня українського козацтва в Світлиці ОЦНТ відкривати тематичну виставку «А ми тую козацькую славу збережемо!» і кожного року експозиція виставки має різні формати. В цьому році День українського козацтва наша Світлиця зустріла виставкою картин заслуженого майстра народної творчості України, лауреата премій імені Данила Щербаківського, Олени Пчілки та Марії Приймаченко Михайла Онацька з Полтавщини (із циклу «Обмінні виставки між областями України»).

Михайло Олександрович Онацько народився в 1940 році на хуторі Хоменки (біля Диканьки), що на Полтавщині. За освітою педагог, закінчив історичний факультет Полтавського педагогічного Інституту. Працював у різних установах. Народним малярством займається з 1987 року і вже з 1989 року бере активну участь у різних виставках народного мистецтва. Член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України з 1991 р. В творчості Михайла Онацька прослідковуються чотири основні напрямки – героїка козацької доби, обрядові сцени, народнопісенні образи, тема гоголівських персонажів. У своїх творах митець висвітлює народне старосвітське життя українців. Його численні малярські композиції присвячені календарним святам і обрядам, що сягають сивої давнини (різдвяним, великоднім, купальським, весільним, ярмарковим тощо). Народні мотиви художника несподівано відкрили глядачам світ райської, ідилічної України, що, як здавалося бага-

тьом, зникла назавжди. Це та Україна святковості, лагідності, добра і мудрої простоти, що жила в дитинстві майстра.

Ось що про творчість Михайла Онацька пише Олена Семенченко, завідуюча Пархомівського історико-художнього музею: «Перше, що привертає увагу - це яскраві, звучні фарби, поетичне поєднання кольорів, простота композиції. Від картини до картини перед нашими очима проходить життя українського села з його турботами, нехитрими розвагами та скромними радощами». Поетичність, задушевність, пісенність об’єднують всі роботи М. Онацька. Тут все дзвінко, весело, все рухається. Здається, що ми разом з автором беремо участь в радісному процесі творчого пізнання українського мистецтва. Малярські твори автора – це, зрештою, висока духовність правічної полтавської землі, яка своєю красою викохала, вистраждала й пустила в світ геніальних Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Миколу Гоголя… На полотнах Михайла Онацька - любов до рідного краю, рідного дому, людей, життя, творчості. Як пише Сергій Бояренцев, «поєднуючи у своїх творах стародавні традиції народного малярства і власну самобутню манеру виконання, Михайло Онацько повертає нам, українцям, етнічну пам’ять, історичну минувшину пращурів. Його «Чумацький шлях» - це відчуття єдиного цілогоЗемлі та Всесвіту, де вічно живуть душі нашихЙогопопередників».

«МЕЛОДІЯ ДУШІ» персональна виставка малярства на склі Тетяни СЕМЕНЮК (смт. Муровані Курилівці ) 5-23 листопада 2018 року Семенюк Тетяна Олександрівна народилася 28 березня 1988 р. в смт. Муровані Курилівці. З дитинства займалася народною творчістю, навчаючись в школі Таня брала участь в гуртках образотворчого мистецтва. У 2005 році вступила до Київського національного університету будівництва і архітектури (відділення «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво»), повний курс якого закінчила у 2010 році за спеціальністю художник-дизайнер. За період навчання в університеті відвідувала ще різні курси та студії. По закінченню університету працювала методистом з виховної роботи та графічним дизайнером в Київському університеті управління і підприємництва, де в 2014 році відбулася її перша персональна виставка «Коли пензля торкнеться рука». У 2016 році Тетяна Семенюк повернулась в рідне містечко Муровані Курилівці. Нині вона працює керівником гуртка декоративно ужиткового мистецтва в Мурованокуриловецькому районному будинку культури «Жовтень» і одночасно вдосконалює свою майстерність, опановуючи різні техніки. Особисто

бере активну участь в районних та обласних виставках образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва. Варто зауважити, що майстриня з Мурованих Курилівців вільно працює в живописі, пише картини як маслом так і акварельними красками, виконує графічні роботи, використовуючи різні матеріали (олівець, вугілля), а ще вона робить розпис одягу та прикрашає стіни, зокрема нею розписані стіни районної лікарні, дитячого садочка та школи. Нещодавно Тетяна Семенюк відкрила для себе ще один вид образотворчого мистецтва – малярство на склі, який заворожив мисткиню своєю красою і заволодів її уявою. Поки що, для вдосконалення свого професійного рівня, Тетяна робить репродукції з оригіналів відомих робіт майстрів України, але та майстерність з якою вона відтворює відомі сюжети та її захопленість цією технікою, дає нам повну впевненість вважати Тетяну Семенюк майстринею народного малярства на

««Народження форми» персональна виставка гончарного мистецтва Ольги ЦИБУЛІ (cмт. Вороновиця Вінницького р-ну ) 23 листопада – 17 грудня 2018 р. Цибуля Ольга Олександрівна народилася 17 серпня 1996 року в смт. Вороновиця. З 2014 року по 2016 рік навчалася в Тульчинському училищі культури за спеціальністю «Декоративно прикладне мистецтво», де і навчалась гончарству в подільських знаних майстрів –викладачів училища Василя Рижого та Наталії Лавренюк. Нині Оля здобуває вищу освіту у Львівській національній академії мистецтв і, паралельно, з 2017 року працює у студії Art –studio - творча кухня з дітьми у місті Львові, а також дає майстер-класи з кераміки дітям шкіл Львівської області. Не забуває юна мисткиня і рідну Вінниччину, зокрема, на канікулах зустрічається з дітьми Вороновиці, щоб поділитися з ними своїм досвідом творення форми із глини та прищепити любов до народного мистецтва. Серед всіх молодих майстрів Ольга Цибуля вирізняється не тільки неймовірним талантом, а й великою працелюбністю і є учасницею багатьох обласних пленерів (села Бубнівка, Буша, Жорнище) тематичних обласних виставок («Різдвяне диво», «Великодня писанка», «Подільська народна іграшка», щорічна обласна виставка образотворчого і декоратив-

но-прикладного мистецтва та ін.) та фестивалів-конкурсів. Зокрема Оля є переможницею «ГончАРТпленеру» у Косові в 2016 році (І місце у номінації тематичне панно на основі гончарних форм «Єднаймося») та обласного IV молодіжного бієнале традиційних українських ремесел у номінації «Традиції і сучасність гончарства» (2015 р.). Також Оля є Дипломантом Всеукраїнського фестивалю народних ремесел «Подільські товтри» смт. Крижопіль (2017 р.).

Свою першу персональну виставку Ольга Цибуля назвала «Народження форми», що обумовлює поняття – поєднання традицій гончарства з сучасністю. В експозиції виставки презентувалося біля 100 керамічних робіт юної майстрині серед яких були і традиційні флянровані вироби ( миски, полумиски, чашки, горщики) та сучасна кераміка з дотриманням традиційного гончарства (вази, бутилі, миски, чашки і світильники). На відкритті виставки з вітальним словом виступили перші наставники Олі Цибулі – неперевершені майстри кераміки і декоративного

дитини –

важлива й радісна подія для кожної родини, оскільки за давніми українськими звичаями, сім’я вважалась повноцінною тоді, коли в ній були діти. На території Східного Поділля, як і всюди в Україні, поява дитини, від найдавніших часів до середини ХХ ст., досить ретельно обставлялась різноманітними обрядами та церемоніями, що несли в собі цілу систему магічних дій і символічних ритуалів, призначених забезпечити щастя, плодючість, здоров’я і добробут людині, і водночас захистити її від злих сил. Обряди, пов’язані з народженням дитини, прийнято розділяти на три цикли: передродові, власне родильні та післяродові. Передродові звичаї і обряди мали лікувально-охоронне спрямування на забезпечення щасливого періоду вагітності, благополучне завершення пологів, забезпечення здоров’я породіллі та новонародженого. Аби не зашкодити здоров’ю майбутньої дитини, щоб «не народилось калікою» [7], вагітній жінці суворо заборонялось працювати у свята і неділю: «не можна вишивати, бо пришиє дитині язика, не можна мотати ниток, бо замотає

пуповину» [13, с.130], «чоловіку не можна рубати в ці дні дрова» [7]. Її намагалися вберегти від переляку – «як вогню лякається – де взялась рукою – за лице, чи за груди, то буде латка (червона пляма) на шкірі дитини» [2]; сварки – «якщо буде сваритися, нервуватися, то дитина може вирости забіякою, неслухняною» [11, с.77]. Крім того, «не можна бити під час вагітності кота чи собаку ногою, оскільки маля могло народитися в шерсті. Не дозволялося ходити без хустки, особливо ввечері, бо немовля могло бути переляканим. Вагітній жінці не можна було відмовляти в тому, чого вона захотіла, бо казали, що миші все з’їдять. А як трапилось так, що пожаліли їй дати, то треба у слід кинути що-небудь їстівне» [11, с.77]. Заборонялось вагітній дивитись на мерця, «бо дитя буде бліде, шкіра буде, як у мерця» [3]. Проте, «як хтось з родини помирав і їй на похорон треба йти, то казали, шоб перев’язала на лівій руці два пальці чорними нитками – середній і безіменний, шоб її Господь простив» [8], або «за пазуху треба жита покласти – зав’язати у платочок і покласти за пазуху» [3]. Існували прикмети, за якими намагалися визначити стать май-

Руслан Дубина

бутньої дитини, її вдачу: «як дівка має бути, то борщ уже не їла, не могла; якщо вродився спокійний –то і буде спокійний; якщо вродився і кричав, то так і увесь вік буде» [13, с.130]. З метою забезпечити вдалі пологи жінки, її вагітність, як і самі роди, намагалися тримати в таємниці. Пологи приймали старші жінки, в яких припинилися репродуктивні функції організму, володіли відповідними знаннями з народної медицини і мали необхідні навички. В кожному селі їх було кілька. На них казали «повитуха» або «бабка». Вони були поважними особами серед односельців. Коли починались перейми, до повитухи йшов чоловік вагітної або «хтось там з рідні. Йшли з хлібом. Хліб в рушнику – ніколи голого хліба ніхто не давав – тільки з рушником» [8]. Збираючись, повитуха брала з собою хліб, свячену воду і зілля [11, с.77]. Зайшовши до хати породіллі, бабка запалювала свічку, ставила її на підвіконня, хрестилася і читала «Отче наш». Породіллю закривали тканиною, яку вішали на жердку над постіллю. Для полегшення родів розстібали всі ґудзики,

розплітали коси або розв’язували всі вузли на сорочці та «прищіплювали шпильку за пазуху, а в постіль клали ніж» [10]. Тут, як і всюди в Україні, побутувала віра в здатність металевих речей відлякувати злі сили. Казали: «як підійде якась нечисть, то обізатєльно вколеться чи поріжеться і втече» [8]. Пізніше немовляті у колиску також «ножа клали в ногах» [10]. Під час пологів «до хати ніхто не йде чужий, бо в каждого очі не єднакові» [8]. За традицією, поширеною на Східному Поділлі до початку ХХ ст., повитуха відсікала пуп хлопчикам – на сокирі, щоб добрим господарем був, або на книжці, щоб був грамотним, а дівчаткам – на гребені, щоб була гарною пряхою. Для забезпечення плідності наступних поколінь, пуп перев’язували прядивом з конопель – матірки. Перев’язуючи пуповину, баба благословляла новонародженого такими словами: «Во ім’я Отця і Сина, і Духа Святого амінь. Нехай Бог дає тобі щастя, здоров’я й довгі літа» [6]. Відтяту пуповину віддавали матері. Її зберігали «до тих пір, поки дитина в школу не піде, а тоді давали, шоб вона її розв’язала. Як вона її розв’язала – в дитини розв’язане всьо – розум, пам’ять, розвиток» [10]. Подекуди ще в 50–60-х рр. ХХ ст. жінки, які народжували дітей вже в пологових будинках або фельдшерсько-акушерських пунктах, домовлялися з лікарями і ті віддавали їм пуповину. Після зав’язування пупа дитину купали в «нецках» (ночвах). В першу купіль клали свячене зілля: любисток, ромашку лікарську, м’яту, татарське зілля, гілочку свяченої верби. Ці трави мали заспокійливу, протизапальну дію і сприяли здоров’ю немовляти. З цією ж метою «рум’янку (ромашку лікарську) запарюють і так з мізинного пальця лляють в ротік чуть-чуть – воно для жолудка (шлунку) добре для дитини. І це свячена ромашка має бути. Купали тоже в свяченому» [8]. А ще, «шоб дитині ніколи не тріскало ні лице, ні руки, ні ноги – перші дев’ять днів купали в молоці і в любистку» [10]. Як викупали, «ложать до матері на груди цю дитину, а тоді її повивают. Обізатєльно повивати повивачем. Повивати треба – ножечки шоб рівнесечко були, ручечки такого тоже. Тоді дитина не горбиться, в неї ножки рівненькі» [10]. «Місце» (плаценту) закопували під піччю, а воду з першої купелі виливали «там, де люди не ходять, щоб ніхто не топтався по долі дитини» [4].

Після того, як баба-повитуха справилася зі своїми обов’язками –

пригощали. В подальшому «всігда на які свята, всі чисто її приглашали – діти на Різдво приходили, їсти приносили, як хресним, так і її – подарки якісь там несли: платки, матерію. А вона гроші давала – то ніби як викуп. За увагу, за все. На Великдень так само» [10]. На весілля «запрошували і бабу-повитуху, як жива була, здорова. Ще й подарок гарний мама з татом готовили бабці. І це вона на кожне весілля тих дітей, шо приймала, то йшла. А яка не могла, то й не йшла. Додому несли її і їсти, й пити, і подарок, і калач паровий несли» [2]. Ім’я дитині вибирали батьки або священик. При цьому брали до уваги святці. «В яке свято дитина народжується – так і давали ім’я. Батюшка давав. А як не в свято, то він там дивиться і каже – чи будете таке ім’я брати, чи таке. А батьки вже тоді вибирают» [8]. А бувало, «як хотіла мати, так і назвала» [4]. Турбота про здоров’я дитини зумовлювала ряд заборон та оберегів, які частково побутують і донині. Наприклад, коли в хаті маленька дитина, заборонялося заглядати ввечері у вікно, «не можна після заходу сонця шось позичати з хати, шоб не плакало дитя вночі» [8], не рекомендувалось залишати на дворі на ніч мокрі пелюшки, «бо дитина спати не буде; на свято, то вобще не вішали надворі пелюшок», а також «кажуть, шо не можна було дитині дзеркало показувати» [8]. В Чечельницькому районі Вінницької області дитину до шести тижнів купали в свяченому зіллі: дівчинку – в любистку, чорнобривцях, пижмі, щоб хлопці любили, а хлопчиків – щоб сильними були. Не можна купати дитину в кип’яченій воді, бо дитина буде зла, як окріп.

Купіль ввечері не виливали, а чекали до ранку, бо дитина вночі плакати буде [11, с.77].

Післяродовий цикл родильної обрядовості спрямований на прилучення дитини до сім’ї, громади. Він включав відвідування породіллі, хрещення, перше постриження дитини. Як і всюди в Україні, на Східному Поділлі, донині побутує звичай вшанування матері й новонародженого. Перше відвідування породіллі мало назву «родини». Йшли на «родини» виключно жінки, крім тих, які перебували у певному для жінки фізіологічному стані. «Приходили з подарками. Хто мав – дарував калачі, мед, полотно, а хто – з хлібом, чи там приніс цукерок» [8]. При цьому трималися на віддалі від дитини, не зловживали надмірною увагою, захвалюванням, бо все це могло зашкодити її здоров’ю. А бувало й так, що «як на родини приходили – не показують дитини і мами, пока сорока днів не вийде» [5]. В цих віруваннях можна віднайти раціональні зерна народної мудрості. Адже й офіційна медицина радить утримуватися від зайвих контактів новонародженого зі сторонніми на період його адаптації до нового середовища. Гостей частували традиційними стравами: кашею, капустою, калачами, пиріжками, медом та горілкою. В цілому, «родини» не відзначали особливою пишно і тривало, щоб не порушувати спокій матері й дитини. Основна мета приходу гостей –засвідчити радість з приводу поповнення сім’ї, висловити побажання й обда-

рувати гостинцями породіллю та немовля. Народні звичаї поєднувалися з християнськими обрядами, пов’язаними з народженням дитини. Найважливішим серед них є таїнство церковного хрещення. Йому передувало вибирання хрещених батьків – кумів. За традицією запрошувати кумів ішов батько дитини, оскільки породілля протягом сорока днів не могла виходити за межі свого двору – на вулицю, до церкви, у крамницю. Але вже з середини ХХ ст. цього звичаю дотримувались не завжди і часто мати сама запрошувала кумів. Запрошувати йшли обов’язково з хлібом чи калачем, загорнутим у рушник. В разі згоди майбутні кум чи кума приймали хліб, дякували за запрошення і частували гостя. Відмовлятись від кумівства було не прийнято. Проте існувала спеціальна формула відмови – неприйняття хліба з рук батька. На практиці відмова від кумівства зустрічалась дуже рідко. Відмовляли, як правило, тоді, коли порушувались норми звичаєвого права – коли до новонародженої дівчинки запрошували кумувати дівчину, а до хлопчика парубка [12, с.214]. На кумів накладалась і певна відповідальність. Вони брали участь у виховному процесі дитини, в обряді «пострижин», давали своє благословення та виконували почесну роль на її весіллі. Особливістю подільських хрестин був звичай запрошувати не одну, а дві-три пари кумів, перша з яких вважалася «старшою». «Раньше, то три парі кумів брали, а тепер тіки єдна пара. Славиться тільки перша пара. І перша пара

тримає дитину, а ті вже так стоят, свічки тримают» [8]. Крім родичів, сусідів, знайомих, на хрестини запрошували і бабу-повитуху, яка була однією з головних персон на цій урочистості. Гості обов’язково приходили з подарунками для немовляти, матері і повитухи. А крижмо – «полотно до двох метрів довжиною» [2], яке приносила кума, було невід’ємним святковим атрибутом, адже на ньому хрещені батьки тримали дитину під час таїнства хрещення. Перед тим, як іти до церкви, «батьки стелят кожух навиворіт, ложат (на кожух) дитятко заповите – це куми дають матерію, шоб заповити цю дитину – і родичі, сусіди дарували дитині гроші. Клали їх на кожух і приказували: «Шоб

ти здоровий був, шоб мамі була радість» [1]. Ці гроші за звичаєм зберігали до весілля. Під час хрещення куми купували ікони – «кум купляє «Спасітєля», а кума – «Матір Божу». Це для цеї дитинки, як буде вінчатися – ті ікони» [2]. Хрещений батько купував і натільний хрестик, який спочатку клали в колиску під подушку або прив’язували до колиски. А пізніше, коли дитина підростала одягали їй на шию.

Після хрещення відбувався обряд, що має назву «вивід». Як було зазначено вище, мама протягом сорока днів не мала права виходити за межі власного двору. І якщо вона була присутня під час хрещення, то не заходила до церкви. Як похрестили дитину, священик йшов за матір’ю і запитував її, чи згодна вона йти «на вивід». В разі згоди – «дає їй подризник і за цей подризник уводе її в церкву» [2]. Далі «вона стає на коліна перед вівтаром і батюшка над нею читає молитву з книжки, виводе її, шоб вона вже мала право ходити в церкву» [4]. Повернувшись із церкви кум чи кума з дитиною на руках «по хаті бігом бігає, шоб дитина до року ходила» [4], або, «шоб дитина рухлива була» [7]. А потім передавали немовля рідним батькам і говорили: «Взяли в вас нехрищену, принесли хрищену, від Бога благословенну» [5]. Після цього в хаті новонародженого влаштовували гостину. Під час святкування гості дарували дитині гроші, а з середини ХХ ст. – ще й одяг іграшки, книги, а матері – полотно, рушники, продукти. Батьки, в свою чергу, дарували «куму сорочку, а кумі – то на плаття, то на

блюзку матерії, рушник» [9]. Після обдаровування дитини, влаштовувалось вшанування та обдаровування баби-повитухи, чим підкреслювалась особлива її роль в обряді родин та хрестин. Дійство починалося з того, що баба-повитуха обдаровувала всіх гостей калачем (кумів – двома калачами) з «квіткою» – букетиком з васильок та барвінку. Одруженим давали калач з однією квіткою, а неодруженим – з двома, щоб мали пару. Гості дякували за калач, «квітку», клали гроші, примовляючи: «Бабці на капці» [7]. Власне обдаровуванням баби-повитухи обряд хрестин закінчувався. В минулому (до сер. ХХ ст.) невід’ємним і дуже важливим елементом родильної обрядовості були «зливки» – обряд очищення породіллею рук баби-повитухи, що давав право бабувати при народженні інших дітей. Не виконавши його, баба брала на душу великий гріх, а породілля вважалася «нечистою» [12, с.216].

Сам обряд проходив наступним чином: вранці баба приносила «непочатої води» (такої, яку ще ніхто не пив і не брав). Клала в ночви навхрест калину, гвоздику, овес, любисток, руту, барвінок і взагалі різне зілля, ставила посеред хати і породілля зливала бабі воду на руки над ночвами, говорячи: «Ти мені, бабусю, очищала душу, а я тобі очищаю руки». Баба відповідала: «Нехай тебе, онучко, Бог простить гріхами». Зливання повторювалося три рази. Опісля породілля тричі вклонялася, промовляючи: «Прости мене, Господи, і ви, старі люди». Баба відповідала: «Нехай тебе Бог прощає». Потім породілля давала бабі сім пирогів і намітку (цей подарунок називався «пупець») [14, с.13]. На Могилівщині повитуха миє руки у мисці, а помивши, підносить у жмені цю воду породіллі. Як вона вип’є, то подає бабі рушник для втирання рук, який залишається їй як дарунок [12, с.216]. Коли дитині минав рік батьки влаштовували «пострижини». Це було традиційне відзначення річниці від дня народження дитини. На цей ювілей обов’язково запрошували хрещених батьків. «Кум повинен постригти дитину – чи хлопчик, чи дівчинка – воно тоді крепше буде рости волосся» [3]. Дитину садовили на подушку чи кожух, і кум, тричі перехрестивши, легенько вистригав ножицями навхрест у неї пучок волосся, яке віддавав на зберігання матері. «Ті косики так і можна зберігати всьо життя – тоді волосся не випадає, не плішивіє голова» [10]. Після цього влаштовували гостину. Цікавий звичай «виряджати дитину на свій хліб» побутував

до середини ХХ ст. в селі Хатки Жмеринського району Вінницької області. Коли мама переставала годувати дитину груддю, «то на груди (сповитої дитини) кладе гроші мідні і тако зав’язує дитині на грудях – це (означає, що дитина) вже йде на свій хліб, бо вже ж грудь мама не дасть, а вже ж треба їсти хліб, борщ, кашу» [4]. З середини ХХ ст. докорінні перетворення в культурі та побуті українського народу зумовили зміни і в родильній обрядовості. Зокрема, розширення сфери медичного обслуговування спричинило відхід у минуле ролі баби-повитухи, зникли і магічні дії та обряди, пов’язані власне з пологами. Церковні обряди – хрещення, «вивід» набули широкого побутування після радянської доби, хоча заборони жінці виходити «на люди» протягом сорока днів практично не дотримуються (проте в церкву до «виводу» не ходять). Роль баби-повитухи під час гостини після хрещення виконує власна бабуся. Перший постриг дитини проводять у рік, але магічних дій (саджання на вивернутий кожух чи подушку) не дотримуються, проте волосся намагаються зберігати. Донині додержуються тих прикмет і заборон, що регламентують поведінку вагітної та спрямовані на захист від злих сил (сувора заборона працювати у святкові дні та неділю, намагання вберегти вагітну від стресу, не показувати стороннім людям дитину до хрещення тощо). Отже, знання, що сприяли народженню і плеканню здорової дитини, в тій чи іншій мірі і нині зберігаються у традиційній обрядовості жителів Східного Поділля.

Джерела та література

1. Запис Р.Дубини 22.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Гриб Ганни Іванівни, 1932 р. н.

2. Запис Р.Дубини 21.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Губчакевич Фросини Антонівни, 1935 р. н.

3. Запис Р.Дубини 22.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Ковальчук Євгенії Григорівни, 1936 р. н.

4. Запис Р.Дубини 19.06.2009 р. в с. Хатки Жмеринського району Вінницької області від Кручініної Ганни Михайлівни, 1943 р. н.

5. Запис Р.Дубини 20.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Марущак Марії Федорівни. 1923 р. н.

6. Запис Р.Дубини 19.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Матещук Євгенії Семенівни, 1926 р. н.

7. Запис Р.Дубини 29.10.2011 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Ремез Наталії Ігнатівни, 1923 р. н.

8. Запис Р.Дубини 21.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Семенюк Олександри Григорівни, 1933 р. н. 9. Запис Р.Дубини 23.06.2009 р. в с. Голубівка Жмеринського району Вінницької області від Чмих Тетяни Никифорівни, 1930 р. н. В ілюстраціях до статті використанні роботи художниці Тетяни Філь з м. Липовця Руслан Дубина

*Майстер-клас

ГОБЕЛЕН

Майстер-клас проводить майстриня ручного ткацтва Очеретна Наталя Дмитрівна. Викладач іноземних мов, флорист, дизайнер.

Сьогодні я взяла за основу нашого гобелену елемент з народного килиму «Вазон». Ескіз для гобелену підготував Сергїй Бугай. Отже для початку нам потрібна дерев’яна рама, бавовняні нитки для основи, різнокольорові вовняні нитки, ножиці,гребінка-колотушка, стрічка картону, робочий малюнок гобелену і трішечки терпіння та наполегливості. Фото 1 В основі ручного тка-

останньої нитки основи відповідає цьому розміру й дорівнює 350 мм. Між нитками слід залишати інтервали приблизно в 5 мм, а сила їхнього натягу має бути така, щоб між нитками вільно проходили пальці. Фото 7 Далі плетемо «косичку», яка збирає нитки основи в єдину площину. Починаємо з середини основи й плетемо в лівий, а потім в правий бік, прив’язуючи кінці до рами. Фото 8-12 Вставляємо знизу між переднім та заднім рядами основи рівну стрічку картону. Фото 13 Прибиваємо гребінкою косичку й починаємо плести заработок висотою від 20 до 50 мм.Теж починаючи з середини. Кінець нитки залишаємо на лицьовому боці. Це вже частина гобелену, яку згодом можна буде підшити на виворітну сторону, якщо гобелен буде висіти прямо на стіні, або загнути в торець підрамника, якщо гобелен передбачається розтягнути та вставити в раму. Тепер ми будемо користуватисяся пасмою - так художники по гобеленам називають невеликої довжини нитки, змотані з бобіни в невеличкі моточки.Фото 17 З ними зручніше працювати, крім того, пасма можуть висіти на основі, не розмотуючись, якщо ми будемо використовувати уток іншого кольору.Вибираючи однією рукою парні нитки основи, іншою рукою протягніть за ними пасмо до краю гобелена й, обернувши крайню нитку, розверніть в зворотньому напрямку, вибираючи на цей раз непарні нитки основи. Закінчивши ряд, прибийте нитки гребінкою для посилення щільності роботи. Фото 15 При цьому нитки основи стають невидимими як із лицьового, так і з виворітного боку. Ущільнювати полотно гобелену можна й вручну, однак дерев’яною гребінкою краще, адже коли залишаються кінчики ниток, їх можна буде обрізати, й вони вже не розпустяться під власною вагою, оскільки дуже тісно ущільнені між собою. Фото 22 Після того як ви зроби-

нови, щоб майстру було зрозуміло, що саме він повинен відтворити за допомогою ниток, який відтінок підібрати для певного елементу гобелену. Фото 16 Коли з’єднуємо дві нитки, перекручуємо їх або чергуємо. Фото 19-21 Під кінець работи над гобеленом знову плететься заработка, на яку потім гребінкою опускається «косичка». Фото 23 Наш гобелен майже готовий. Можна гарно оформити край гобелену бахромою. Для цього складаємо нитку за двоє й протягуємо зверху через заработку та зав’язуємо вузол. Фото 24 Залишилося обрізати нитки основи, звільнивши його таким чином з полону. Зв’язуємо кінці ниток звичайними вузликами. Фото 25-26 І ще декілька порад: Для того, щоб гобелен не стискався по краям,чи в будь якому іншому місці,нитку потрібно вкладати гіркою, незалежно від відстані на яку ви її прокладаєте. Фото 18 Візміться за краї гобелену й потягніть його декілька разів в різні сторони (це також необхідно робити періодично протягом всієї работи з гобеленом). Щоб гобелен з країв не був пухким й мав нормальну щільність потрібно через кожні 2-3 сантиметри роботи проткати дві-три крайні нитки основи. Фото 14. Створення гобелену потребує терпіння, акуратності та досить багато часу. Зате готовий шедевр, витканий власними руками, прикрасить будь який інтер’єр або стане прекрасним подарунком.