Світлиця №69(1) 2020

ТОДІ МЕНЕ СПОМ’ЯНИ

18-19 січня 2020 року с. Хомутинці та в місті Калинівка

відбулося свято сатири і гумору імені Степана Руданського

Б’ють у дзвони церкви православні, І торкається дзвін той небес, І змиває гріхи непоправні

Водохреща, як чудо з чудес, А над площею сяйво сріблиться, Щирих посмішок ллється фонтан, І тим сяйвом, неначе скарбницю, Обійма рідну землю Степан.

День народження знову у нього, Що збирає до гурту людей, «Повій вітре», полине до Бога, І Руданський у гості прийде. (Марія Катічева)

повнені любові до рідної землі, ми, бодай подумки, але часто повертаємося у ті дитячі безтурботні роки, які зберігають у пам’яті найсвітліші моменти нашого яскравого, позитивного світосприйняття. Напевне, саме такі

Гостей зустрічали хлібом-сіллю, віншували колядками і щедрівками, а тоді колона земляків та шанувальників творчості відвідала музей Степана Руданського, (до речі, єдиний в Україні). Поклали квіти до могили батьків поета та до погруддя Руданського, де нині звучить його всесвітньовідома пісня «Повій, вітре, на Вкраїну…»

А у відремонтованому і затишному залі сільського будинку культури на них чекали артисти з Києва, Волині, Івано-Франківська, а також співочий десант з Липовця – аж чотири народних аматорських колективи, які підготували для хомутинчан цілий концерт. А ще Вінницький курінь гумористів представив на суд громади нові гуморески.

Сільський голова Оксана Петрівна Мудрик відкривала свято і дякувала гостям, частувала всіх різдвяними стравами. Ми всі обіцяли, що наступного року зустріч відбудеться обов’язково і гості приїдуть звідусіль.

Урочисте покладання квітів до пам’ятника

почуття наснажували серце великого українського поета, сатирика, гумориста, перекладача Степана Васильовича Руданського, коли він згадував своє дитинство в Хомутинцях Калинівського району, де народився. Такі почуття переповнюють серця земляків поета, які щороку на різдвяні свята з’їжджаються з усіх куточків на гостину до батька-матері, їх кличе любов до рідного краю, до своєї землі, до тих стежини, що сходили босими ногами…

Хомутинці зустрічали гостей похмурою погодою, але на обличчях усіх жителів села, що поспішали до будинку культури на свято, сяяли посмішки. Бо вже традиційно, з 1981 року, саме тут, на батьківщині великого українського поета-сатирика, автора славнозвісних «Співомовок», відбувається свято сатири і гумору імені Степана Руданського, яке з маленького сільського заходу переросло у Всеукраїнське.

Але у Хомутинцях – це лише початок свята. Основне дійство проходить 19 січня на великій площі у Калинівці. Сюди на гостини до Руданського збираються шанувальники іскрометного гумору з усієї України. Цього року приїхали з Бершаді два колективи, з Крижополя – також два. З Вінницького району щороку приїжджає по два, а то й більше гуртів, так як і з Козятинського району, як до добрих сусідів, два… Просто

тут така позитивна атмосфера, що колективи об’єднуються і вирушають на свято.

З Івано-Франківської області приїхав Тарас Ровенко, з Тернопільської – Микола Базів. Вони неодноразово брали участь у святі, а от з Волині – Тарас Войтович приїхав вперше.

Лауреати Всеукраїнської літературно-мистецької премії

Свято розпочалося з покладання квітів до погруддя Степана Руданського. Над площею зазвучала пісня. Зовсім не весела, але така, що горнеться до кожної душі, така, що, скільки б її не слухали, на очі навертаються сльози, тому, що це крик душі нашого поета-земляка Степана Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну…» А мені просто дуже хотілося, щоб тепер вітер повіяв до далекої Ялти в Криму, щоб Степан Руданський відчув всю любов і повагу земляків до його творчості, до його особистості. Бо його щира любов до України гріє серце до цих пір.

Вся величезна площа, з мультимедійним екраном, світлицями та виробами майстрів, з фотозонами та розважальними майданчиками для дітей, палатками з сувенірами та вуличною їжею, нагадувала велике кипуче дійство. І цей простір, заповнений величезним натовпом, в якому поєдналося багато різноманітного, гармонійно функціонував якоюсь своєю особливою енергетикою. Духовне джерело любові до рідного краю, до його історії, до видатного земляка, який живе у пам’яті поколінь… Після покладання квітів до погруддя поета та

Святковий пісенний настрій

Почесні гості на відкритті свята

вітання почесних гостей свята відбулась церемонія вручення Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського.

Лауреатами премії стали: Пасічник Михайло Павлович (Житомирська область) – І місце - за двотомне видання «Двовійна», Береза Юрій Павлович (Рівненська область) – ІІ місце за книгу сатири і гумору «Що кому», Марія Катічева (Вінницька область) – ІІІ місце за книгу віршів «Тобі присвячую, земляче». Кожен з лауреатів сказав своє слово вдячності землякам Степана Руданського за збереження пам’яті про нього, а вінничанам – за заснування премії.

А далі розпочався святковий концерт, в якому взяли участь 19 аматорських колективів з Вінниччини та м. Києва, а також виконавці гумору з Волинської, Івано-Франківської, Тернопільської, Київської Житомирської, Рівненської областей. Всі ті, хто виходив виступати на сцену, робили це, як справжні професіонали. Було цікаво і весело.

А коли на площу перед сценою вийшли дитячі танцювальні колективи з Вінниці, які показали танцювальний флешмоб на тему нашого подільського «Щедрика» М.Леонтовича, всіх переповнювало захоплення від дійства.

Враження, що їх висловлювали учасники та гості фестивалю, були переповнені щирими та яскравими позитивними почуттями. Поділлю додалося трохи прикарпатського гумору від Тараса Ровенка, який розсмішив і здивував народ закарпатською говіркою. У Тараса Войтовича – своя говірка і його «баба Василина» розповіла про життя на Волині, дала низку конкретних порад для любителів гарного відпочинку. Микола Базів, прочитав кілька авторських гуморесок на різні теми. Захоплено, щирими оплесками зустрічали юного соліста з Крижополя Назарія Паслая. Він гумор читає гарно, і співає так, що подих перехоплює.

На святі були представлені 25 світлиць територіальних громад Калинівського району, в яких кра-

сувалися на святкових столах і короваї, і хліби, різдвяна кутя та інші обрядові страви. А ще в кожній світлиці був плакат з написом тих висловів з співомовок Степана Руданського, які стали народними. «Хрести її, святи її, а свиня свинею…» або «Тож нівроку, добре торгувалось…». Місцевий художник Юрій Коваль з села Нова Гребля написав картину «Степан Руданський серед своїх героїв». Особливим колоритом вирізнялася з-поміж інших світлиця Іванівської ОТГ, яка представила також і «технічні засоби», такі, як «Kozak – baik», з повними «технічними характеристиками» та «козацька люлька» для справжніх козаків, і багато іншого, що цілком в дусі свята сатири і гумору.

Та ще приїхало понад два десятки майстрів з різних куточків Вінниччини з своїми виробами з глини, лози, рогози, картинами та вишивками, намистом та витинанками, виробами з дерева, ложками, картинами, горнятками, горшками і мисками, з кошиками і корзинками і так далі.

Крім того, на святковій площі було розміщено ігрову зону для дітей. Привертали увагу ростові ляльки в образі різних героїв казок та мультиків, що розвеселяли саме маленьких гостей свята.

Багато різних цікавинок та нововведень було на цьому святі. Кожен міг тут знайти собі щось до душі. Бо весь той кількатисячний натовп глядачів, які заповнили величезну площу, не був байдужим ані до виступів колективів та виконавців гумору, ні до сміливців, які завзято дерлися на великого гладенького стовпа за подарунками. І всіх нас об’єднували захоплення, радість від зустрічей та веселі посмішки, які так зігрівають зимового дня у будь-якому товаристві, аби лиш це було щиро.

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

ШЕВЧЕНКОВІ УРОКИ ВІД МАМИ

Така її доля, о Боже мій милий, За що ж ти караєш її молоду?

За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі... прости сироту.

е співає моя мама. Вона сидить біля стола під відчиненим вікном і вишиває рушник узорами, які придумала сама. Сонце золотить хвилясте русяве волосся. Бузок заглядає у вікно. І якби знайшовся тоді якийсь маляр, що змалював би це на папері, то кращої картини для мене й не було б. Високий голос розливається по хаті, проривається на подвір’я, до тінистого горіха, до ластів’ячого гнізда, на зелений моріжок під ворітьми, і мені не терпиться запитати про те, що я соромилась запитувати в учительки.

– Мамо, – кажу обережно, щоб не сполохати атмосферу спокою і гармонії травневого дня, – а чому у віршах Шевченка так багато сліз і суму?

Мама піднімає голову, відкладає вбік вишиття.

– Ти впізнала Шевченка? – радіє вона, що наука не йде до бука, – таке життя було в нього, дитино. Сиротою ріс, без мами, без тата. Вам в школі розказували, що він був кріпаком, як він хотів учитись малювати?

– Розказували. Я і книжку в бібліотеці взяла. Раїса Марківна дала мені «Тарасові шляхи».

– А хто написав книжку?

– А що, треба знати, хто написав?

– А як же ти думала! От якби ти написала книжку, і ніхто не знав би, що це ти!

Я дивуюсь і біжу через сіни в другу половину хати, де в шафці і «Кобзар» Шевченка, і книжка про нього.

– О, знайшла! – гукаю через сіни, – Оксана Іваненко!

– От відтепер пам’ятай, що треба знати автора. А то ти щодня в бібліотеку бігаєш, читаєш все підряд і хутко забуваєш. В читанні теж

повинен бути толк. А самого

І навіть, коли вона вдома, її день переповнений всякою роботою – город, господарство... Коли прокидаюсь вранці, то її вже нема. – Знаю, – каже мама. І починає ту, що я чула по радіо:

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі, дівочі?

Це теж Шевченко?

А ти візьми «Кобзар», погортай, там і знайдеш.

Ма, а ще заспівай!

От хитрунка. Ти ж знаєш, скільки в мене роботи? Кролям і курам дала їсти?

– Дала. Курам – зерна, кролям – бур’яну нарвала. – А що це в нас за співи? - гукає тітка з порога. –Ще з вулиці чути. – Іди сюди. Співаємо Шевченка. Давай на два голоси, – заохочує мама. Вона посувається на лавці, звільняючи місце.

Моя тітка, Софія Глущенко, вчителька молодших класів. В школі її називають Софія Марківна, до чого я ніяк не можу звикнути. Через те, що в неї гарний голос, їй «накинули», як каже мама, всю шкільну та ще й колгоспну самодіяльність.

Моя мама – Галина Глущенко

Шевченка ти розумієш? – Я там не все розумію, – і мені стає ніяково. – Ти ще просто до нього не доросла, – заспокоїла

мене мама.

– Ма, а ти ще якісь пісні Шевченка знаєш? – я

так питаю, бо ніколи не чула, щоб наші сільські

жінки співали ці пісні. Здебільшого вони співають

на толоці «Туман яром» або «Їхали козаки», а щоб

такі, як мама, я щось і не пригадую. Вона з ними і не співала. Я рідко її бачу. Їздить на роботу на велосипеді за кілька сіл у лікарню, де працює медсестрою.

Тітка, трохи подумавши, починає: Плавай, плавай, лебедоньку, По синьому морю, Рости, рости, тополенько, Все вгору та вгору. Вже і я намагаюсь тихенько підспівувати, але не всі слова знаю. І так мені шкода, що нас більше ніхто не чує. Але скоро під вікном з’являються подружки – Люда і Любка. Вони не наважуються зайти до хати. Любка вчиться у тітки Софії в другому класі, а Люда живе в сусідньому селі. Сюди на канікули приїхала до баби Марини. Вони теж люблять співати, але таких пісень не знають. Людина мама співає лише російські пісні з кінофільмів – я чула. Мене розпирає гордість. Тільки в нашій хаті співають Шевченка!

– Так, досить, – зітхає мама. Треба йти аж на той город, а ти маєш замести хату і подвір’я, нарвати кролям на вечір, почистити кролячі клітки... Аж тоді підеш гуляти! – каже голосно, з притиском, щоб подружки почули надворі.

І от коли вже я поприбираю і нарву берізки на городі, ми сядемо з Людою читати вголос «Тарасові шляхи». Любка ще мала.

Дитячий вокальний ансамбль «Мрія»

Немирівського РБК (керівник – Ольга Янушкевич)

співає пісні Жанни Дмитренко

Пройде кілька років, і мами не стане. І слово сирота, яке так часто зустрічається в поезії Шевченка, я не раз буду чути про себе. А ще з особливою інтонацією читатиму уривки з «Кобзаря» на шкільній сцені. Коли вже і сама стану вчителькою, намагатимусь донести до учнів те, від чого була далека в дитинстві, – його біль і страждання, його ненависть до гніту, любов до села, глибоке співчуття трудящій людині, його трепетне ставлення до жінки, до матері, до нещасної дівчини. І тоді в моїх віршах з’явиться тема Шевченка – народного поета, борця, патріота, людини, співця жіночої долі.

Оксаночка мила і гнівна Марина, Марія і Ганна, і та Катерина...

Тарасові музи, кріпацькі мадонни, Краса чорноброва

і розпач бездонний.

«Тарасові музи»

Взагалі, я дуже обережно, з острахом підходила до цієї теми, хоч не могла її оминути. Про Шевченка вже стільки написано. Не хотілось повторюватися, вживати заїжджені фрази, штампи. Прагнула наблизити образ поета до того, що близьке мені.

У серці - ти. Рікою тихоплинною, Шевченковою тополиною, Чумацьким щляхом, думою провісною, Козацькою снагою, дивопіснею ... Вогнем купальським, зорями травневими, Подільскими садами яблуневими.

«У серці ти»

У цьому вірші я намагалася «вималювати» портрет України в органічному поєднанні знакових образів та деталей: пісні, думи, незабуті імена, українські рушники, велелюдні майдан, нові сподівання, левада дитинства і, звісно, образ Кобзаря.

Велике значення мала для мене поїздка в Канів у шевченківські дні.

Із Вінниці везу тобі уклін, Кобзарю наш, пророче на великий, -

Від тих людей, що піднялись з колін, Від тих, що стали вільними навіки... Цей вірш я так і назвала «Вінницька делегація у Каневі». В тканину тексту вплетено чимало образів і символів з «Кобзаря» – Прометей, верстовії шляхи, «землячки у ґудзичках цинових» та ін. У цьому вірші висловлено сумніви стосовно того, що українці, хоч не по своїй волі, а через почуття меншовартості, не завжди йшли за Шевченковими заповітами.

Не сердься на дітей, не хмур чоло,

Що ми себе не вмієм шанувати, Що на своє пісенне джерело Не боронили ставити загати.

Але «українське небо» – одне, його «ніяк не поділить ані словами, ані прапорами». Шевченко був і є провідником нації.

Ти проведи нас крізь розлом століть, Ти проведи і залишайся з нами.

У моїх віршах, спрямованих у свій час на захист української мови, завжди присутній Шевченко – її основоположник і духовний гарант. Недолугий закон, створений тоді в Україні «безбатченками», принижує мову, робить її об’єктом політичних спекуляцій.

Не Росія і не Україна: Суржик - в мові, в душах - переляк.

Не народ - безлика мішанина!

І Кобзар - у відчаї закляк.

Тоді ж з’явився «сердитий» вірш «Для кого він писав».

І мертвим, і живим, і ненародженим...

Читаймо зновусказано про все.

Ми руки опустили, ждем відродження, Хтось, може, на тарілці принесе.

Читаю вірші про Кобзаря

Дуже близькою є для мене тема духовної присутності Шевченка на Поділлі, на Вінниччині, навколо чого не раз здіймаються суперечки.

Ой

Із Києва він вирушив в мандрівку... Через віки розшукуємо слід. Казали, заїжджав Тарас в Ганівку, Що згадана в книжках, як Босий брід.

«Шевченко на Поділлі»

Я уявляла собі, як це могло бути насправді, як випускник Петербурзької академії мистецтв Тарас Шевченко бродив по селу, за яким так знудьгував, та ходив берегом Росі, що дала імення Русі.

Під сонцем умлівала конюшина, Малі качата бігли до води, Мальовану картину – Україну Вбирав художник зором молодим.

Коли готувала цей матеріал, то й сама здивувалася, що в мене є стільки віршів про Тараса Шевченка. Мабуть, це й не дивно. Так уже склалось, така вже українська традиція, що кожен поет, художник, музикант, кожен майстер – чи то різьбяр, чи вишивальниця – всі вони свою творчість вивіряють з Шевченком – з його глибиною і висотою, з великою любов’ю до України.

Тому я вдячна мамі, яка рано покинула цей світ і не знала, що з неї, з її людяних уроків почалось моє осягнення Шевченка і моя творчість.

Провідний методист ОЦНТ, член НСПУ Жанна ДМИТРЕНКО

зіронько да й вечірняя

Українська народна пісня (улю блена пісня Т.Г. Шевченка)

Ой зійди, зійди, зіронько да й вечірняя, Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная двічі

А зіронька зійшла, увесь світ да й освітила, А дівчина вийшла, козаченька розвеселила двічі

Ой ти, козаче, ти хрещатий да й барвіночку, Хто ж тобі постелить у дорозі да й постілочку двічі

А мені постелить зіллячко да й коріннячко, А під голівоньку синяя да й жупанина,

Ти ж мені, дівчино, у дорозі люба та мила. Записано і розшифровано Ніною Джус від матері, Мудрак Лідії Василівни 1923-2012 рр. уродженки с. Мовчани Жмеринського району

зійди, зійди,

Фестиваль колядок і

щедрівок у Вінниці

Люд Різдво Христове славить, з радістю святкує, Знову наша Україна щедрує й колядує. Понеслись колядки селами й містами, Бог Предвічний. Колядуйте, люди, разом з нами.

акими словами розпочався фестиваль «На Поділлі на Різдво», який відбувся 11 січня в рамках новорічно-різдвяних свят у м.Вінниці. Уже котрий рік поспіль обласний центр народної творчості, спільно з Вінницьким міським центром фестивальних і концертних програм, організовує проведення цього яскравого різдвяного дійства, створюючи гарний настрій вінничанам та гостям міста.

На відміну від обласного фестивалю народної творчості «Різдвяне диво», що проводиться

Колоритні в зимовому національному одязі, з різдвяними зірками, гурти почали дійство вітанням: «Добрий вечір тобі, пане-господарю!» і глядачі приєднались до радісного гуртового співу: «Радуйся! Ой радуйся, земле - Син Божий народився!...», ця, відома всім, різдвяна колядка покотилася парком і відгукувалася в серці кожного, хто шанує традиції свого народу. І не важливо, хто з якою ціллю прийшов цього дня до парку: чи то придбати щось із виробів подільських талановитих народних умільців, які створили ціле «Містечко майстрів» в рамках фестивалю, чи то доторкнутися душею до народного духовного джерела, послухавши старовинні колядки і щедрівки.

Організатори фестивалю – Максим Філанчук, Ольга Дернова, Денис Збожинський (зліва направо)

раз у два роки за участі всіх районів з гуртами і з виставковими світлицями, в цьому фестивалі беруть участь не всі райони, а тільки ближні і представляють лише свої кращі гурти колядників-щедрівників.

В цьому році біля головної ялинки міста (на площі Літнього театру ЦПКіВ) розіграли різдвяне театралізоване дійство 12 фольклорних, вокальних та музичних колективів Вінниччини, які чудово зіграли роль колядників.

От, скажімо, колядка «Ой у полі там вишня стояла, Рожество твоє – вишня стояла». Вдумайтесь тільки, які слова виплекали наші предки: «А на тій вишні свіча палала, А з тої свічі іскринка впала, А в тім озерці сам Бог купався», Сам Бог купався, в золото вбрався.»

Ця колядка з Тульчинського

краю від народного аматорського фольклорного ансамблю «Жива вода»

Вокальний гурт «Калина» Махнівського СБК Козятинського району на святі

з села Заозерне. Колектив вперше брав участь у різдвяному обласному фестивалі і підготував для вінничан дуже гарну різдвяну програму, в якій, крім колядок і щедрівок, була ще й сценка з Маланкою, Василем і козою. Також вперше в різдвяному фестивалі брав участь народний аматорський вокальний гурт «Калина» Мах-

нівського СБК Козятинського району, керівник якого Антоніна Петрушкевич є автором прекрасних пісень, більшість з яких увійшла в збірку «Кольорове перевесло» і стала частиною репертуару багатьох вокальних ансамблів України. На нашому фестивалі ансамбль «Калина» неперевершено виконав колядку «Що то

Ансамбль української пісні «Діброва» Сказинецького СБК Могилів-Подільського району

за предиво – в світі новина, що Пречиста Діва Сина родила».

Взагалі всі дванадцять колективів гарно ко-

лядували, щедрували та віншували вінничан. Але хочу згадати ще про один народний аматорський колектив – фольклорний ансамбль «Джерело» Багринівського СБК Літинського

району. Цей колектив використовує шумові інструменти і під час виконання народних мелодій керівник ансамблю Оксана Моторна майстерно висвистує-виспівує на березовій корі. По алеї парку, що від вулиці М.Грушевського до Літнього театру, розмістилось фестивальне «Містечко майстрів», де вінничани з задоволенням розглядали та купували чудові вироби подільських майстрів з різних видів народного мистецтва. Зокрема, активно розкуповувались гончарні вироби крищинецьких майстрів Сергія і Світлани Погонців та народні жіночі прикраси вінницької майстрині Ліни Концевич. Не залишились по за увагою і вироби з лози Володимира і Наталії Ігушевих, щітківські вироби з рогози Надії Іщенко та різні вироби багатьох інших неперевершених вінницьких майстрів.

Отож, я впевнена, що фестиваль «На Поділлі на Різдво» своєю формою і колоритом не залишив байдужим нікого, хто мав змогу чути і бачити все, що відбувалося цього зимового дня у Вінницькому центральному парку культури і відпочинку.

Заввідділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

Ведуча Любов Гричанюк

До 100-річчя заснування народної аматорської хорової капели

імені М.Д. Леонтовича

Культуро наша, сонячно-музична, Ти образ квітки в крапельці роси, Живуть в тобі ті поклики одвічніДо творення духовності й краси

иколі Леонтовичу належить виняткове місце в історії української

музики початку 20 століття. Він входить до 100 кращих композиторів Європи, а також до 100 видатних особистостей України, починаючи від князів Київської Русі (Святослава, Ярослава, Володимира, Нестора Літописця, Івана Федорова, Богдана Хмельницького, Петра Могили, Пилипа Орлика, Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Лисенка, Михайла Грушевського, Катерини

Білокур, Тетяни Яблонської, Сергія Корольова, Бориса Патона, Олександра Довженка, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Ліни Костенко, Богдана Ступки, Мирослава Скорика та ін.

них українських композиторів: Пилипа Козицького, Григорія Верьовки, Левка Ревуцького, Мирослава Скорика, Лесі Дичко, Євгена Станковича та інших.

В Тульчин М.Леонтович приїхав в 1908 році після бурхливих подій революції 1905-1907рр., яку мав можливість спостерігати на Донбасі, працюючи в Гришино вчителем музики і співів в залізничній школі. Там він організовує хор, оркестр, здійснює обробки російських, польських, вірменських, єврейських пісень. З хором робітників виступав на мітингах, чим привернув увагу поліції і змушений був повернутися на Поділля в Тульчин. Порівняно зі станцією Гришино, Тульчин виглядав спокійним провінційним містечком, де композитор став викладати музику та співи в місцевому жіночому єпархіальному училищі, в якому навчались дочки служителів церкви. Створений під його керівництвом жіночий хор щорічно давав 2-3 концерти української

Диригує Віра Голюк, соліст Володимир Шкуратовський

Твори М.Леонтовича виконують професійні та аматорські колективи, вони звучать в концертах на радіо і телебаченні, їх вивчають музикознавці, студенти, учні загальноосвітніх шкіл.

Микола Леонтович – це національна гордість українського народу. Композитор осягнув вершини світового мистецтва. Як сказав відомий український композитор Станіслав Людкевич, «хорові мініатюри М.Леонтовича – це хорові шедеври, а їх автор – найяскравіша постать серед композиторів».

На основі народних мелодій композитор створював оригінальні й самобутні хорові композиції, надаючи їм неповторного звучання, використовуючи надбання європейської хорової культури.

Він відіграв велику роль у становленні видат-

музики. На виступи приїздили гості з Вінниці, Кам’янця-Подільського, Києва, Одеси, а в суботу та неділю хор співав у церкві.

Перебування М.Леонтовича в Тульчині з 1908 по 1921 рік – це найбільш плідний період його творчості. У тульчинський період з’являються такі знамениті хорові обробки, як «Козака несуть», «Пряля», «Піють півні», «Женчичок-бренчичок», «Зашуміла ліщинонька», «Щедрик», який вилетів саме з Тульчина в 1916 р. Він працює над першим великим симфонічним твором – народно-фантастичною оперою «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Б.Грінченка. Перший акт опери він демонстрував Кирилу Стеценку та Павлу Тичині, але завершити твір йому не судилося. В Тульчині Леонтович бере участь в куль-

«Щедрик» Леоновича лунає у виконанні Тульчинської капели і хору з Нью-Йорку, 1969 р.

турно-громадському житті: очолює місцевий відділок «Просвіти», де читає лекції на літературно-мистецькі, політичні та економічні теми, ставить сцени з дитячої опери «Коза – дереза» – М.Лисенка та «Вечорниці» Петра Ніщинського до драми Т.Шевченка «Назар Стодоля».

Тут композитор записував і опрацьовував кращі зразки подільського пісенного фольклору, тут в 1920 році створив хорову капелу. Це був період, коли Миколу Леонтовича призначили завідувачем секції мистецтв відділу народної освіти Брацлавського повіту. На цій посаді він сприяв формуванню у населення міста високої духовності та культури, а створена ним капела не лише об’єднала обдарованих співаків, а й стала осередком спілкування, творчості, взаємозбагачення товариства інтелігентних, освічених і мислячих людей, шанувальників хорового співу.

Наведу цікавий приклад. Восени 1920 р. відбулися гастролі другої мандрівної хорової капели під керівництвом К.Стеценка. Другим диригентом, конферансом був відомий поет, автор збірок «Сонячні кларнети», «Плуг» Павло Тичина, який відав ще й деякими організаційними питаннями. Коли капела поверталася після двох концертів з Одеси, М.Леонтович запросив її до Тульчина. В той час було неспокійно на Поділлі, пройшла громадянська війна. Капела зупинилася в смт Вапнярці, можна було і в с. Журавлівці, але там проходили бої. Для перевезення капели було організовано 6 возів, перевозили їх через села Тиманівку та Білоусівку.

Концерт в Тульчині відбувався в палаці Потоцьких. По приїзді адміністратор капели Чапківський сказав: «… ми приїхали не тільки того, щоб дати концерт, а тому, що у вас в Тульчині живе композитор Леонтович, пісні якого ми співаємо…».

Концерт капели складався з трьох відділень, друге відділення було повністю присвячене творам М.Леонтовича. На цьому концерті М.Леон-

тович

виступив із своєю капелою, серед виконаних творів був його «Щедрик», який отримав шалений успіх.

За пропозицією Кирила Стеценка Леонтович дає свої обробки для виконання хором Київського університету ім. Володимира Великого. Хором на той час керував талановитий хормейстр Олександр Кошиць. Завдяки майстерному виконанню хором творів Леонтовича і композитор, і його твори, а особливо «Щедрик» здобули неймовірний успіх в Києві. Після трагічної загибелі композитора Леоновича диригентом Тульчинської капелли став учень композитора, талановитий хормейстр, згодом – професор Одеської консерваторії Микола Покровський. Ще в лютому 1921 р. під його керівництвом капела першою в Україні виконала один з останніх творів Леонтовича «Смерть».

Виступи колективу відбувалися у клубах, школах, народних домах, театрах, а то й на майданчиках просто неба.

Оновленню капелли значно сприяв відомий подільський композитор Родіон Скалецький, який очолив капелу із 45 осіб в 1926 році. Репертуар капели складався переважно з творів М.Леонтовича та творів українських і зарубіжних композиторів. Концертмейстером колективу на той час була донька Леонтовича Галина Миколаîвна.

Місцеве керівництво, оцінивши професіоналізм виконавців, зареєструвало її як «Державну капелу ім. М.Д.Леонтовича» при Брацлавському повітовому комітеті народної освіти.

Пізніше керівниками капели були Бетя Мільгром, Мефодій Гриневич.

Період з 1937 р. до закінчення війни був не найкращим для капели.

В післявоєнний період керівником капели стає заслужений діяч мистецтв

Портрет Леонтовича в дарунок тульчинцям від хористів з США

Мечислав Цинар. Він запросив у капелу акомпонувати і співати (1950-1956 рр.) молодшу дочку композитора Надію Леонтович (на той час викладача культурно-освітнього училища та музичної школи). Відтоді розпочинається активна концертна діяльність капели. Колектив їде з новою програмою на декаду української літератури і мистецтва в Москву. Вперше здійснює постановку опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» (14 постановок).

З 60-х років популярність капели неймовірно зростає. В 1965 році на республіканському ог-

ляді-конкурсі хористи посіли I місце. За високу виконавську майстерність колективу присвоєно звання «Народна хорова самодіяльна капела». На зміну диригентові М. Цинару прийшла його учениця, молода випускниця Одеської консерваторії Віра Голюк, фахівець високого рівня. Велика працездатність і здібності диригента та висока майстерність співаків давали можливість капелі перебувати у відмінній формі. Репертуар капели поповнився оригінальними творами М.Леонтовича «Легенда», Льодолом», «Літні тони», «Моя пісня», П.Ніщинського «Вечорни-

Хор ім. М. Леонтовича з CША (в центрі в хустині –донька М. Леонтовича, Галина Миколаївна)

Капела імені М. Д. Леонтовича. Диригент Володимир Шкуратовський

ці». Капела стала першим лауреатом обласної премії М.Д.Леонтовича, була учасником Всеукраїнського телетурніру «Сонячні кларнети», вона неодноразово перемагала в районних, обласних, республіканських конкурсах та фестивалях, виступала по українському телебаченню та радіо, а також в Києві здійснювала студійний запис творів Леонтовича для Всесоюзного телебачення. У цей період в Тульчин до капели в гості двічі завітали члени українського робітничого хору ім.. М.Леонтовича з м. Нью-Йорка (США), які разом із учасниками капели із Тульчина готували спільні концерти, співали біля пам’ятника М.Леонтовичу його невмирущий «Щедрик».

Наступними керівниками капели були Антоній Крейчі, досвідчений хормейстер і соліст та в минулому директор Тульчинської ДМШ, а також соліст та викладач училища культури Володимир Шкуратовський, заслужений працівник культури України, якого за високий професіоналізм і майстерність нагороджено «Кришталевим рогом достатку» міжнародного рейтингу популярності «Золота фортуна».

Останніх 33 роки керує капелою ентузіаст своєї справи, фанатично віддана людина Любов Грушко. З роками склад капели змінювався та оновлювався, але незаперечним є той факт, що в свій час учасниками капели ім. М. Леонтовича були відомі постаті: заслужений діяч мистецтв України, доктор філософії, професор, нині ректор Київської Академії мистецтв Василь Романчишин; народний артист України, директор Вінницького коледжу культури і мистецтв Станіслав Городинський; заслужений працівник культури України Анатолій Цимбалюк; заслужений працівник культури України, колишній директор Тульчинського училища культури Василь Циганюк; колишній заступник голови районної ради, начальник відділу культури Тульчинської РДА Олександр Макодзеба, та багато інших учасників, людей різних професій (лікарів, вчителів, робітників підприємств міста), закоханих в пісню.

Понад 50 років співають в капелі заслужений працівник культури України Антоній

Крейчі, Галина Бондаренко, Анатолій Козловський, Василь Курбатов, а в минулому майже півстоліття співали в колективі Неля Глушко, Лідія Носківська, Емілія Шатайло, Афанасій Лукашук, Ганна Каракой, Ніна Довгань та ін. Історія капели є невід’ємною частиною історії культури не лише Поділля, але й України. Капела є взірцем для хорових колективів Вінниччини. Вона представляє Вінниччину на різних Всеукраїнських фестивалях-конкурсах, їй аплодували поціновувачі хорового мистецтва Польщі.

Сьогодні учасники капели – це колектив однодумців, об’єднаних бажанням зберегти духовні зерна, посіяні композитором-земляком.

У 1986 році започатковано в Тульчині та з того часу щорічно проводиться на Вінниччині обласний фестиваль хорового мистецтва «Співає Поділля Леонтовича».

У 2008 році започатковано обласний мистецький проект «Хорові асамблеї Леонтовича». Знаковою подією для Тульчина стало представлення опери М.Леонтовича «На русалчин Великдень» (в 1977 році її остаточну редакцію здійснив Мирослав Скорик). Оперу виконав Академічний камерний хор «Вінниця» (керівник – народний артист України В.Газінський) в супроводі Львівського академічного симфонічного оркестру «INSO-Львів» під керівництвом Героя України Мирослава Скорика.

Тульчинська громада, мистецька Вінниччина та співоче Поділля пишаються тим, що єдина, народжена Майстром народна аматорська хорова капела ім. М. Д. Леонтовича продовжує своє життя вже 100 років поспіль і виконує унікальні хорові мініатюри Леонтовича.

Нині хоровий колектив творчо співпрацює з Тульчинським коледжем культури, Тульчинською ДМШ, музичними керівниками дошкільних закладів міста. Він став чудовою творчою базою для студентів і викладачів цих навчальних закладів.

Капела під орудою

Майже 20 років своєї творчості М.Леонтович присвятив педагогічній діяльності і залишив велику творчу спадщину. Куди б не приїжджав М.Леонтович, він створював хори і оркестри, залучаючи в них дітей, і часто купував для них музичні інструменти за свої кошти. Головну мету естетичного виховання вбачав у тому, щоб навчити дітей з 1 класу музики і співу, не дивлячись на те, чи є в дитини обдарування і талант чи немає. Так він створював систему роботи з дітьми.

Творча спадщина М.Леонтовича – це понад 200 хорових мініатюр оригінальних творів, духовна хорова музика (щедрівки, колядки, канти, псалми), більшість яких писалися теж в Тульчині.

Окремо потрібно сказати про вшанування пам’яті композитора в Тульчині. З 1977 року на його честь функціонує музей-квартира, де свого часу жив М.Д.Леонтович; в 1969 році споруджено пам’ятник у вигляді колони, оповитої подільським орнаментом з квітів (скульптор Г.Кальченко). Його ім’я носить Тульчинський районний будинок культури з 1967 р., а в 2017 р. з нагоди 140-річчя від дня народження М.Д.Леонтовича Тульчинська міська рада, вивчивши думку громадськості, прийняла рішення про перейменування головної вулиці міста на вулицю М.Леонтовича.

Нещодавно в Тульчині облаштували справжній «Леонтович Арт-квартал» з гігантськими арт-об’єктами у вигляді музичних інструментів, розкішними стінописами Національного Одеського оперного театру, театру Ла Скала в Мілані на бокових сторонах районного будинку культури та одного з багатоповерхових будинків, які не лише естетично прикрашають місто, але й роблять його привабливим для туристів та гостей. Це, безумовно, буде надавати поштовх для розвитку міста. Крім цього, ще є арт-об’єкти, які розташовані від в’їзду в місто до районного будинку культури. Серед них величезні стилізо-

Любові Грушко

вані музичні інструменти – акордеон, саксофон, контрабас, гітара, рояль, а контрабас та гітара мають справжні струни, тож за бажанням можна на них зіграти. Біля пам’ятника М.Леонтовичу встановлено інтерактивну «співочу» Лавку Леонтовича. Досить натиснути на кнопку, і лунають найвідоміші обробки народних пісень композитора. Збудовані мобільні об’єкти, лавиці у вигляді фортепіано, велетенські парасолі. Все це створює експозиційний простір мистецького кварталу. Особливо студентська та учнівська молодь з задоволенням сприйняла такі інновації: біля кожного із арт-об’єктів вони довго сидять і бесідують, слухають музику та пісні, що позитивно позначається на естетичному вихованні молоді, прищеплює любов до музики, пісні, мистецтва та всього прекрасного.

Учасники народної аматорської хорової капели імені М.Д.Леонтовича щиро вдячні народному депутату України Ларисі Білозір за надану фінансову допомогу в придбанні нових сценічних костюмів з нагоди 100-літнього ювілею. Щиро вдячні керівникам міста і району, які впродовж всіх років підтримують життєдіяльність колективу.

Тульчинці горді тим, що Леонтович жив і творив в Тульчині, шанують пам’ять про нього, а заснована ним хорова капела є палким популяризатором не лише його неперевершеної творчості, а й української пісні. Побажаємо цьому прекрасному колективу та її керівнику подальших творчих успіхів і злетів.

Євгенія ФОЛЮШНЯК, заслужений працівник культури України, учасниця народної аматорської хорової капели ім. М.Д.Леонтовича Тульчинського РБК

Про таких, як Сергій, кажуть: «Талановитий, завзятий,

Той, хто творить дива М

оя перша зустріч із Сергієм Бугаєм відбулася на 66-й обласній виставці образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, в експозиції

якої і були представлені роботи декоративного

розпису молодого майстра із с.Човновиця, що на Оратівщині. Серед усіх присутніх на виставці майстрів і просто відвідувачів ще не досить відомий художник, вирізнявся не лише зовнішнім виглядом.

Із захопленням він вдивлявся в кожну картину, в той чи інший виріб народно- го мистецтва. Його цікавило абсолютно все, що варте його уваги. Своєю неймовірною цікавістю до вічного і прекрасного він припав до душі не лише працівникам нашого Центру, а й усім майстрам–колегам. Під час спілкування з ним ми зрозуміли, що це саме та людина, яка здатна зробити вагомий внесок у розвиток народного мистецтва Вінниччини. Тоді кожен із працівників нашого закладу подумав: «Його б до нас, у Центр!». Пильнувала за ним і директор – Тетяна Омелянівна. Наступного дня, після співбесіди з нею, Сергій був призначений на посаду художника, а згодом – провідного методиста з виставкової діяльності ОЦНТ. За цей короткий період його роботи в нашому закладі, ми переконалися в тому, що саме такі молоді люди, як Сергій, здатні внести позитивні зміни в розвиток культури нашої держави, зберегти і примножувати надбання народного мистецтва, традицій українського народу і гідно передавати їх наступним поколінням.

Нині він є Президентським стипендіатом як молодий майстер народного мистецтва (2018р.), лауреатом Подільської літератуно-мистецької премії «Кришталева вишня» (2018р.), переможцем обласного конкурсу в номінації

«Кращий молодий майстер», переможцем Всеукраїнського фестивалю писанок у м.Києві в номінації «Регіональна писанка» (ІІ місце. м.Київ. 2015 р.). Сергій Олександрович є автором експозиції виставок народного мистецтва

в рамках Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села», яка проводиться з 2001 року щорічно в м.Києві. За цей період ним було експоновано виставки сіл: Рогізка Чечельницького, Щітки Вінницького, Вільшанка Крижопільського районів та виставки «Народні витоки Поділля» з колекції ОЦНТ. Також він є автором виставок в рамках мистецької акції «Обмінні виставки між областями України» та обласних виставок декоративно-прикладного мистецтва. У його доробку – понад півтори тисячі робіт. Деякі з них знаходяться у приватних колекціях Японії, Швейцарії, Китаї, Італії, США, Туреччині, Канаді та Німеччині, а також краєзнавчих музеях нашої області.

Крім цього, він неодноразово нагороджений Почесними грамотами облдержадміністрації, обласної Ради та управління культури і мистецтв ОДА. Серце радіє, коли ти бачиш, як торує собі шлях молода людина, в якої є мрії, поставлені цілі, до яких вона прагне всією душею. Ніхто не каже, що це все легко дається. Як все починалося у 30-річного майстра народної творчості, художника, іконописця, колекціонера Сергія Бугая?

– Сергію, на мою думку, ти – успішна молода людина. Кажуть, що успіх програмується ще в дитинстві.

Яким же було твоє дитинство?

органічний ... незвичайний!»

Сергій Бугай

* Митці Поділля

бур’ян і косити траву для худоби, збирати картоплю, складати дрова. Полюбляв з батьком, Олександром Андрійовичем, щось майструвати. Він у мене пасічник. Нині у своєму господарстві має чимало вуликів. Як справляється з усім цим добром, – це вже інше питання.

– Мабуть, про шкільні роки також є що розказати?

– Там своє цікаве життя, там колектив, там перш за все – відповідальність перед собою. Я намагався бути активним в усьому. Якщо потрібно було виступити на шкільних вечорах, – виступав, оформити стінгазету – оформляв. Так і збігли шкільні роки, як один день.

– Батьки були до тебе вимогливими?

– Як би я хотів повернутися в своє дитинство!!!. Коли мені з деяких причин стає сумно, то я подумки повертаюся в ті безтурботні 90-і роки, коли досхочу ганяв на свіжому повітрі, розмальовував крейдою та цеглою асфальт, від чого на колінах не було живого місця. Малював

усе, що спадало на думку: дерева і квіти, всілякі птахи і звірі, хати… Але на кожному малюнку обов’язковою фігурою мого «шедевру» було сонце. Досягнувши шкільного віку, допомагав поратися по господарству, пасти корову, рвати

– Зовсім ні. Мама – Лідія Володимирівна – відійшла в інші світи, коли мені виповнилося п’ять років. До речі, вона гарно малювала. Виховувала мене Олена Анатоліївна – нова дружина мого батька. З нами мешкала ще моя прабабця – Ганна Гаврилівна. Велике домашнє господарство займало у них весь час. Працювали від світанку до смерканку. Мені вони довіряли в усьому, тому з дитинства я відчував себе дорослим. З дев’ятого класу став самостійним. Оскільки двоюрідні сестри навчалися у Вінницькому вищому художньо-професійному технічному училищі №5, то і я вслід за ними подався в цей же навчальний заклад, де і отримав спеціальність столяра-будівельника, виробника художніх виробів з дерева та художнього розпису по дереву. Прагнув вищої освіти, тому в 2007 році склав вступні іспити до Вінницького Національного аграрного університету. Оскільки я люблю садівництво, обрав агрономічний факультет. Після його закінчення частенько змінював місце роботи. Працював на фірмі «Чарівний світ скла» по оздобленню фасадів, розпису на склі і дзеркалах з використанням оракалу. Звісно, ця робота шкодила здоров’ю, оскільки фарби мали токсичний різкий запах, тому не дивно, що там я не затримався. Але радий, що у мене була можливість опанувати нові техніки. Коли залишився без роботи, спало на думку поїхати за кордон, в США. Уже було подав документи в посольство, як в країні розпочалися події, пов’язані з Майданом, це був 2014 рік. Звісно, що візу мені не відкрили. Відгукнувшись на прохання священика Віктора розписати місцеву церкву Різдва Пресвятої Богородиці у рідному селі Човновиця, я з великою відповідальністю приступив до цієї справи. Іконописом я цікавився, читав багато літератури і вивчав канони церковного розпису. Першою моєю спробою була ікона на полотні «Великомучениця Галина». Я її списав, зробив копію із старовинної ікони (розмір 50х60). Згодом була ікона «Велика Трійця» 2,5 м, орнаментика з використанням церковного розпису. Я настільки захопився іконописом, що Майстер-клас у місті Києві

«Новосілля»

З колегами і народними майстрами на 80-річчі ОЦНТ

не міг відірватися бодай на годину. Мені було цікаво подивитися на результат своєї роботи. Далі у мене була серія робіт святих первоапостолів Петра і Павла, Олександра Невського, Сергія Радонезського, Серафима Саровського

та інших. Півроку я знаходився в полоні іконопису. Сам собі ставив запитання: чи правильно

я це роблю, чи маю на це право? Скажу, що це нелегкий, однак, цікавий шлях. Щоб підвищити майстерність – потрібно вдосконалюватися, зупинятися не можна, бо непомітно для себе перетворишся в ремісника. Тому я стараюсь і далі йти вперед, все більше підганяючи себе у викарбуванні кращої якості зображення.

– Чому ти зацікавився саме декоративним розписом?

– Вважаю, що декоративний розпис – це мистецтво для душі. Тут можна фантазувати, підбирати кольори, які тобі заманеться, можна відійти від канону. А якщо конкретніше, то в цьому напрямку я відчуваю свободу у своїх бажаннях творити красу на стінах, папері, полотні...

Подільська писанка на Всеукраїнському

фестивалі «Писанка - 2015»

Скажу без перебільшення, що в моєму захопленні декоративним розписом, велику роль відіграла моя викладач – Алла Олексіївна Катрук – майстер з розпису, малюнка і композиції ВВХПТУ№5. Саме вона заохотила мене до цього виду мистецтва і постійно наголошувала на тому, що кожен майстер чи художник повинен мати свій почерк і стиль. Над цим я щоденно працюю. А ще цей вид народного мистецтва привабив мене своїм орнаментальним багатством та яскравою палітрою фарб. І якщо заглибитися в історію його побутування на Україні, то виявляється, що це древній вид народного мистецтва, особливо настінні розписи, які слугували як зовнішнє оздоблення сільських будівель, хатнього інтер’єру та речей побуту. В кожній місцевості вироблялися свої прийоми і технічні засоби, таким чином створювався усталений характер орнаментальних мотивів. Об-

рази навіяно щедрою українською природою і, звісно, фантазією народних майстрів. Наша Вінниччина не є виключенням – успадкувала кращі мистецькі традиції і наповнила їх новою тематикою. – Мабуть, в давнину існували свої секрети щодо виготовлення фарб. Якими фарбами ти користуєшся?

Нині це не є проблемою. Полиці магазинів переповнені якими хочеш фарбами і яких хочеш кольорів. Було б бажання малювати. Але зазвичай кожен майстер мав свої секрети технології виготовлення фарб. Звісно, як правило, використовували все те, що було в природі – сажа, крейда, біла, жовта і коричнева глина, різні рослини. Розводили фарби яєчним

жовтком, молоком, природним вишневим клеєм. Для нанесення фарб чи на полотні, чи на стіну майстри робили саморобні пензлі. Хто з болотної осоки, а хто для більш дрібних елементів композиції підбирає тоненькі пензлики з котячої шерсті. Коли малювали грона калини – кінчиком пальця. У кожного своя технологія і фантазія, щодо нанесення фарб. – В. Сухомлинський говорив: «Ми починаємо малювати раніше, ніж читати й писати. Читаємо й пишемо дотепер, а малюють тільки професіонали». Чи вважаєш ти себе професіоналом?

Відверто скажу, що мені навіть ніяково, коли мене називають художником. Адже щоб ним стати, потрібно плідно працювати і удосконалюватися щодня. Такої можливості у мене поки що немає через зайнятість на роботі, а у вихідні їду на Оратівщину, бо там дві хати, город, садок і мої улюблені квітники, які потребують догляду.

– Окрім декоративного розпису, чим ще захоплюєшся? – Чим я тільки не цікавився. Спробував вишивати – вдалось: маю власноруч вишиті сорочки. Спробував зайнятися живописом і народним малярством – вдалось: ці роботи були презентовані на обласних виставках декоративно-прикладного мистецтва. Спробував писати писанки і робити весільні віночки з парафіну, як робили в давнину – вдалося. Можу сміливо проводити майстер-класи. Спробував куховарити і випікати обрядові хліби – вдалося. Захопився виготовленням жіночих традиційних прикрас, зокрема намиста, які здавна носили дівчата і жінки – вдалося. Також маю замовлення. Як не дивно, зупинитися на чомусь одному поки ще не вдається. Є ще одне у мене хобі, а точніше сенс життя – колекціонування старовинних ужиткових речей та виробів народного мистецтва. Я навіть збився з ліку. Їх у мене багато. Пригадую, коли був ще маленьким, полюбляв навесні перед Великоднем спостерігати за яскравим видовищем: коли сонце гарно зігріва-

З дизайнером Ольгою Стрельцовою

Експозиція з персональної виставки «Із глибини віків до наших днів»

На урочистостях до Дня працівників культури

ло землю, односельчани прибирали свої оселі –вимащували стіни в хатах, підфарбовували вікна та підмурки, витягали із скрині чи шафи для провітрювання і сушки свої речі. Як правило, розвішували їх на подвір’ї, воротах, деревах, штахетах… Серед усього цього добра найбільше мене приваблювали своєю колористикою та орнаментикою вишиті сорочки, рушники, верети і килими. Звертав увагу і на ужиткові побутові вироби, а саме: глиняні горнята, макітри і миски, дерев’яні маслобійки, діжки для замісу тіста, ночви для прання тощо. Нині всі ці

предмети побуту є раритетом. Вони мають як наукову, так і історичну та художню цінність. В основі мого захоплення колекціонуванням старожитностей лежить пізнання, задоволення певних інтересів. Власне, це наша матеріальна і нематеріальна культурна спадщина, яку потрібно вивчати і зберігати.

– Що з цим добром плануєш робити в майбутньому?

– Сподіваюся на диво. Мрію створити приватний музей, видати фотоальбом цих унікальних речей.Також мрію про видання каталога власних авторських робіт. Але допоки бавлюся своїми мріями про створення музею, потрібно планувати організацію виставок виробів із власної колекції. Хоча дві виставки уже відбулися в Оратівському районному краєзнавчому музеї. Відгуки позитивні, тому є бажання не зупинятися на досягнутому. – Пригадую урочисте відкриття твоєї першої персональної виставки «Із глибини віків… до наших днів», яку ти успішно презентував у Світлиці нашого Центру (2017 р.). Ти представив роботи, які були виконані за мотивами традиційного подільського настінного розпису. Це було неперевершено. Ті, хто мав можливість долучитися до твоєї творчості, були приємно здивовані від самої подачі робіт. Це була нова форма експозиції виставки. Розкажи про ту родзинку, яка створила ілюзію для роздумів не лише у мене.

Таріль, декоративний розпис, «Рідне село»

– Насправді я хотів в експозиції виставки виокремити саме той інтер’єр сільської хати, де я зростав, адже усі ми знаємо, що житло людей, родинне вогнище завжди були священними –це цілий безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. Тому я придумав інсталяцію вікна з фіранками, що має магічне значення, адже вважалося, що вікна –це очі (як портал), тому розписували над вікнами. Архаїчим хатнім елементом була піч, вона також зберігає давнє священне значення для господаря, тому її найчастіше розмальовували яскравими візерунками. Хатній сволок також розмальовували, оскільки він теж був своєрідним оберегом. На ньому малювали різні орнаменти, написи, позначки, хрестики. Адже сволок – символ міцності будови, сім’ї, здоров’я всіх мешканців цього житла. В кожній хаті в лівому кутку висіла ікона, обрамлена вишитим рушником, на підлозі – простелені домоткані доріжки. Все це створювало в оселі затишок і комфорт. Такий затишок я намагався створити і в експозиції своєї виставки.

Ти можеш довго розповідати про унікальних жителів свого села, про тих людей, які є носіями місцевих народних традицій.

Що саме в них тебе так приваблює? – Мої односельчани – це окрема історія. Насправді це унікальні люди. Як не дивно, вони навіть не підозрюють, що є носіями народних традицій. Як і всі сільські люди, тяжко працюють. І єдина у них відрада – зібратися у когось на подвір’ї ввечері, після трудового дня і відвести душу у піснях. Через тексти пісень можна було довідатися як про долю людей, так і про історію країни. Пам’ятаю, були такі тужливі пісні, що душу вивертають, були і жартівливі, а були і сороміцькі, від яких вуха скручувалися в трубочку. У них була особлива манера виконання. Саме в такій манері співали лише у Човновиці. Не думаю, що комусь вдасться відтворити цю манеру народного виконавства. А вже побутові лайки між сусідами – це театралізація вищого ґатунку. Я зростав серед таких людей і тішуся, що набрався від них щирості, відвертості, жаги до праці і життя. Я зібрав чимало

матеріалів для видання книги «Етнографія та історія села», яка засвідчить мою шану і повагу до рідного краю та своїх односельців.

– А щодо патріотизму?

– Це, мабуть, занадто помпезне слово. Скажу простіше: я всім серцем і душею люблю своє село. Я тут народився, тут живуть мої батьки. І якби воно було більш цивілізованим і була робота з відповідною зарплатою, звісно, що я б нікуди і не виривався із свого рідного гнізда. Нині гнітить війна на Сході. Кожна людина переймається цими проблемами, і я не є винятком. Інколи через ці негативні емоції не можу взяти пензля в руки, бо не той настрій, не ті відчуття. Насправді ці події заважають моєму подальшому розвитку.

– Ти, як молодий працівник, чого боїшся в своєму житті ?

– Скажу відверто, нестабільності в державі. А ще боюся, щоб ніхто в мені не розчарувався.

– Про що мрієш?

Можливо, моя відповідь буде банальною, але так хочеться, щоб люди частіше посміхалися і стали добрішими і заможнішими. Щоб наша молодь не була інертною. Щоб талановитий міг реалізувати свої здібності в тому напрямку, до якого лежить його серце. Щоб той, хто поважає традиції свого народу, не цурався їх, а навпаки пишався ними і долучався до їх розвитку, щоб з гордістю співали народні пісні, при цьому пам’ятали мудрий вислів святого Августина: «Той, хто співає – двічі молиться».

Тож побажаємо нашому Сергію здійснення всіх його задумів.

«Великдень»

Заступник директора ОЦНТ

Олена НАЗАРЕЦЬ

Обмінна виставка в місті Одесі

Магія короваю

від Лілії Ступак

Поласувати хочете (ще б пак!)

Подільським запахущим короваєм

Із рук майстрині Лілії Ступак?

Вона усіх вас щиро пригощає.

ЦЖ. Дмитренко

я жінка – неначе з пісні, що в ній «чорнії брови, карії очі, темні, як нічка, ясні, як день». Вродлива, усміхнена, сяюча – такою вона постає на світлинах з наших виставок – чи то на фестивалях «Скарби Поділля», «Різдвяне диво», чи на святі сатири і гумору в Калинівці. Завше перед нею на столі, на білій скатертині – короваї, хліби, пироги, які вимісила, випекла до свята для подільської родини.

Це Лілія Ступак з Калинівщини. Родом вона з Нового Пикова. Працювала директором Байківського СБК і, можливо, саме з цієї причини стала активною учасницею обласних та всеукраїнських заходів. Її дивовижну випічку вже давно розрекламовано в інтернеті. Жінка цікава не лише як майстриня, а й як неординарна особистість. Адже в неї можна повчитись, як жити, як виживати, а разом з тим – творити красу. Слід нагадати, що, за українським звичаєм за коровайницю запрошували не будь-кого, а жінок-господинь з гарною репутацією (і ні в якому разі – розведених чи вдів). Лілія Ступак і є взірцем такої жінки – порядної, хазяйновитої, вірної дружини, хорошої мами і бабусі.

Тому не дивно, що саме її послали на всеукраїнський конкурс кондитерів, де здобула II місце. А було їй тоді лише вісімнадцять.

Після закінчення технікуму не мала проблем з роботою. Її одразу запросили в престижний заклад громадського харчування.

Аж тут – дев’яності! Перебудова. Розруха. Кафе закрили. Коли втратила роботу, не чекала милості від долі, не сиділа, склавши руки. Почала пекти торти, щоб продавати на вінницькому базарі. Вночі пече – вдосвіта везе на ринок. Саме тоді і хліб почала випікати. Про те, що Лілія Ступак спекла пречудовий коровай на ювілей Вінниці, а також величезну хлібину – писали в ЗМІ.

Незабаром сталася подія, яка визначила подальше життя і творчість Лілії Петрівни. Їй замовили весільний коровай.

Лілія Ступак

Всі розуміють, що в Україні це не просто красива і смачна випічка. За традицією, що йде з глибини віків, весільний коровай є символом добробуту і міцної родини. Недарма він містить стільки елементів – шишок, колосків, листочків, кожен з яких несе в своїй прекрасній формі глибокий зміст, вкладений впродовж років нашими пращурами. Тому кожен етап процесу виготовлення короваю – замішування, формування, оздоблення – ставав сакральним. І молитва, яку проказувала коровайниця, і пісні, що їх співали жінки, все мало значення для щасливого життя молодої пари.

А почалося все, здається, з Вінницького кооперативного технікуму. Здібну студентку там помітили одразу, адже все «хапала на льоту». Скрізь була першою, особливо коли це стосувалося спеціальності. Найкраще серед дівчат прикрашала торти і тістечка, які їй завжди вдавались. Всі любили завзяту, справну, проворну, веселу студентку, яка так швидко опановувала ази майбутньої професії.

Слава про майстриню Лілію Ступак розійшлася по Калинівщині і за її межами. Адже всі короваї вдавалися.

А це запорука родинного добробуту. Отож, коли калинівчани збиралися на виставку до Вінниці, чи, скажімо, у Білопілля на свято хліба, обов’язково

брали короваї Лілії Ступак. Біля них люблять

фотографуватися. Їх хочуть покуштувати. Майстер-класи Лілії Петрівни завше збирають біля себе багато цікавих. Майстриня бере справжнє дріжджове тісто і навчає охочих виробляти з нього шишечки, і все, що до душі подолянам. Розповідає про магічну силу короваю, про яку знає з досвіду. Адже є народна прикмета: як

вдасться коровай – таким і життя буде. Якщо

добре випечений, гарний, рум’яний, якщо не запався і не репнув – значить і гарне життя буде в шлюбної пари – в злагоді, любові. І з дітьми все буде гаразд. Коровай у підсвідомості українців завжди був своєрідним гарантом дружної родини.

Тому Лілія Петрівна, беручись до випічки весільного короваю, розуміє величезну відповідальність, що межує з місією. Свято береже науку, передану від своїх бабусь, і разом з тим сама є взірцем для майстринь майбутнього

покоління. Лілія Петрівна радіє, що так багато людей цікавляться секрета

ми хлібовипічки, що стільки листів шлють їй земляки, на які вона, на жаль, не встигає відповідати. Доч

ку навчила всьому, що знає. Але

її Катруся, хоч і здібна учениця,

не має бажання пов’язувати життя з цією важкою справою. Вона

надивилась на мамині переживання, особливо, коли доводить-

ся іноді ще й переробляти продук

цію власним коштом.

Із зростанням популярності зро

став попит на випічку Лілії Ступак.

Щороку на Великдень вона пече більше

трьох тисяч пасок. А ще – для воїнів АТО випікає хліб та коржики.

Обласний центр народної творчості завше радий бачити Лілію Ступак на обласних фестивалях та культурно-мистецьких акціях. Адже вона є не просто сільською коровайницею, яку часто запрошують до такої важливої місії –випекти коровай для молодих. Лілія Петрівна належить до когорти тих славнозвісних майстринь, яких називаємо берегинями хліба подільського, традицій його випікання і культури споживання. Натхненний образ цієї прекрасної подолянки є образом справжньої українки, свідомої свого призначення – творити добро і красу на цій землі. Кожна хлібина, народжена з її золотих рук і сердечної молитви, несе радість людям. Пахнуть сонцем короваї Лілії Ступак. Пишаються на весільних столах, як символ щастя і достатку. Всі вдались, жоден не запався. Адже це не просто хліб. Кожен коровай – запорука родинного благополуччя. Тому його вділять по шматочку усім учасникам весільного обряду, а підошва, як завше, припаде весільним музикам, що веселили все село, як і належить на весіллі. Жанна ДМИТРЕНКО

На святі в селі Білопілля

* Нематеріальна культурна спадщина

Квіткою - до Сонця

вого часу, готуючись стати матір’ю, Оксані Шуляр забажалося наповнити світ свого малятка красою і щастям. В уяві поставали картини майбутніх прогулянок з малим дитям в колясці, і тому вирішила вишити красиву подушечку для нього. Пригадалися навички вишивання хрестиком, здобуті в школі на уроках трудового навчання. Тієї миті Оксана ще не думала зануритися у світ вишивки з головою, але душевні хвилі, що поза свідомістю нуртують в душі людини, почали спонукати розум і почуття все сміливіше торкатися тих невидимих струн, що причаїлися до певної пори в Оксаниному серці. Вишивання припало до душі, і Оксана, поки що стихійно, прошкувала знайденою стежиною творчості.

Фоміна і іже з ними, утворивши своєрідне мистецьке ядро. В дусі сучасних інформаційних суспільних тенденцій, відомості про вишивальні студії Андрія з’явилися в інтернеті на сторінках фейсбуку, відбулася виставка у Вінницькому ОЦНТ. Оксана Шуляр довідалася про студії Єрмакова і незабаром особисто приїхала до Вінниці, щоб на власні очі побачити і навчитися мистецтву низі. Досить було кількох уроків, щоб Оксана опанувала дивовижне за красою мистецтво народної подільської низі. Я постійно наголошую на визначенні «подільська», тому що низь знають і в Карпатах, проте тенденції культурного побутування низі в Карпатах і Прикарпатті не зазнали тієї стабільної і незламної послідовності, яку низь мала на подільських теренах.

Майстер-клас від

Ми, в переважній більшості, мало усвідомлюємо те, що кожного із нас веде Небесний Промисел. Саме цим пояснюється випадок, що явив перед очі Оксани творчі здобутки у вишивці Андрія Єрмакова, який разом з дружиною Інною і Донецьким університетом волею обставин опинився у Вінниці. За професією Андрій – комп’ютерний програміст, тому, наче природній снайпер, своєю безпомилковою увагою одразу запримітив місцевий мистецький феномен – подільську низь у вишивці. З властивою спеціалістам точних професій компетентністю, Андрій почав опановувати самотужки явище подільської низі і невдовзі став визнаним авторитетом в такій несподіваній для себе галузі, як народна вишивка низзю. Навколо Андрія Єрмакова почали гуртуватися небайдужі до цієї техніки Вікторія Ніколаєва, Анастасія

Це аксіома, яку охоче визнає компетентний фахівець будь-якого рівня.

Низь назавжди полонила серце Оксани Шуляр. І це не дивно, адже її бабуся Марфа Корнилівна Косташ (дівоче – Хмарук) народилася і проживала в Війтівці, де в кожній хаті і сьогодні ще можна побачити давню сорочку, вишиту низзю. Генетика, наче срібна ниточка зв’язку поколінь, вочевидь, є тим визначальним фактором в людському життєвому промислі. Очевидно, саме такий генетичний промисел веде по життєвому шляху і Оксану Шуляр, додаючи їй завзяття, натхнення і безмежно щирої

любові до тієї краси, що зберігається в надрах

Оксани Шуляр

української душі споконвічно. Оксана на даний час сотворила вже шість унікальних жіночих сорочок, адже на кожну з них необхідно потратити півроку часу і незмірну кількість фізичних і душевних зусиль та матеріальних затрат. Нинішній, розбещений промисловою товарною навалою, споживач не має навіть приблизної уяви про потенційні витрати при сотворені такої краси, що з’явилася на світ з-під талановитих рук Оксани Шуляр. Проте, Оксана статки свої творить скромною працею виховательки групи подовженого дня для першокласників в середній школі в Бершаді. Суспільство наше не поспішає достойно нагородити таку талановиту, працьовиту і залюблену в красу подільської низі людину. Оксана не задовольняється досягнутим відкриттям для себе такого поважного в етнічній культурі подолян явища, як подільська низь. Майстриння активно ділиться своїми досягненнями і відкриттями з усім світом. В фейсбуці вона сотворила групу прихильників, в якій зареєструвалися близько трьох тисяч сподвижників з усього світу. Відбувається обмін думками і досягненнями, шириться світом інформація про Україну і її культуру, а серце і душа майстрині з кожним днем наповнюються впевненістю і гордістю за себе і свій отчий край. Оксані іноді вдається домовитися з окремими керівниками територіальних громад про проведення доброчинних майстер-класів для бажаючих навчитися вишиванню взагалі та низзю зокрема. Проведено майстер-класи у Війтівці та П’ятківці, на яких близько двох десятків молодих жінок детально ознайомилися з подільською низзю, яку вони здавна бачать на представницях старшого віку у себе в селі, але не звертали на неї належної уваги лиш тому, що це звичні прояви старого укладу життя, нині не модного. Ясна річ, що після такої інформації люди стають по іншому сприймати свою традиційну культуру і лиш поодинокі учасники майстер-класів почали самі пробувати вишивати. Саме на них і розраховані зусилля Оксани Шуляр під час проведення майстер-класів. Далекоглядні керівники сільських громад за бажанням мають можливість підняти з-під ніг оті дорогоцінні духовні і культурні скарби і при належному ставленні та сприянні перетворити їх на економічний і політичний ресурс. Але це стосується лиш далекоглядних і перспективних, здатних реалізовувати приховані та очевидні суспільні потенції нашого народу на нашій землі. Скромна і тендітна Оксана Шуляр, маючи незбориму духовну силу і незгасну любов до повноцінного

і повнокровного життя і краси, своєю творчістю вказує нам шляхи до світла і щастя. Дарма, що не кожному ті шляхи видимі і не кожен здатний піднятися до усвідомлення себе і свого місця в цьому світі. Але в даному разі своєчасно і пророчо проказуймо слова нашого Великого Каменяра: «Лупайте сю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинить вас, бо вам призначено скалу се сю розбить!»

Впевнений, рано чи пізно незгасна зоря Оксани Шуляр засяє потужним сяйвом на користь культурного піднесення і зміцнення України. Бо саме такі, скромні і тендітні, ведуть Вітчизну до розквіту. Вживаючи метафоричну мову, раджу чиновникам від культури поспішити вчепитися

хоча б за лушню того воза, що його мужньо і натхненно тягне самотужки майстриня, щоб стати причетними до такого священного дійства. Бо коли віз, завдяки Оксані Шуляр, опиниться на високій горі досягнень і успіху, привітання непричетних стануть недоречними і запізнілими.

Цією статтею хочу засвідчити, що Оксана Шуляр своєю творчістю примножує силу того легіону майстрів, що утворився і діє на теренах Вінниччини, в рядах якого на повну силу творять велич подільської вишивки такі майстри як Марія Савчинська, Галина Данилюк, Оксана Безрученко, Наталія Шпак, Олександра Новицька, Анастасія Фоміна і, звичайно, Андрій Єрмаков та багато-багато інших творців, що достойно опанували мистецькі здобутки наших пращурів на цій ниві. На сучасному вишивальному полі діють тисячі, але серед них лиш кілька десятків тих, хто сповідує глибинне розуміння нашої етнічної орнаментики тисячоліть. Решта спокусилися на дешеву барвистість кічу, не розуміючи, що «белькочуть»

Оксана Шуляр

на чужинному діалекті. Дикунство «кічу» заполонило наші простори і лізе в очі повсюдно. Легіон сповідників автентичної подільської вишивки щоденно множиться і невпинно тіснить оту лавину чужинного безкультур’я, повертаючи нам споконвічне, наше, предківське. Тому Оксана Шуляр в числі вищеназваних майстринь здійснює міссіонерську функцію в сучасних культурних проявах. Ясна річ, що така діяльність Оксани Шуляр мусить привернути увагу владних структур, причетних до розвитку культури на державному рівні з тим, щоб надати їй достойне сприяння і належну підтримку. Впевнений, що десятки дівчаток в бершадських школах охоче б вчилися в Оксани дивовижно красивому мистецтву подільської низі. Дитячі душі надзвичайно чутливі до справжнього, і творча енергія Оксани дуже швидко опанує юними серцями, бо проти краси і майстерності встояти неможливо. Педагогічний досвід майстрині дає їй всі шанси на успіх. Зрештою, «кічеву» епоху потрібно викорінювати з експозицій районних виставок, з фестивальних програм.

В

імпровізованих світлицях на фольклорних святах мусять панувати наші етнічні орнаменти і образи. Творчий досвід і здобутки Оксани Шуляр та інших вищеназваних майстрів вишивки нагально потребують уваги і пріоритетного ставлення. Це аксіома, що не потребує доведень.

Мистецтвознавець Володимир ТИТАРЕНКО

Чоловіча сорочка

* Село на Поділлі

Якушинецька громада –прообраз майбутнього України

Якушинецькі Поколядини, Якушинецькі піснеспіви … Усе разом, гуртом, громадою В громаді дружній і щасливій Жанна Дмитренко

ажуть, що це село заснували два козаки – Якуш і Зарван. Згодом вони розділили його по річечці, що їй і назви немає, бо залишився лише струмок і легенди про славних козаків, від яких пішли Якущинці і Зарванці. Згадка про Якушинці датується ХVІ століттям.

Перше, що ви побачите, в’їжджаючи у це мальовниче село, – герб Якушинецької громади, що на ньому – дубова гілка – символ могутності і зростання від давнини до сучасності. З цієї давнини – Скіфське городище із слідами білогрудівської та скіфської культур, трьохсотлітній «одинокий» дуб, алея вікових лип, посаджених солдатами Олександра Суворова у XVІІІ ст. Про XІX ст. нагадує

джерело Михайла Коцюбинського у Зарванцях.

Свідками ХХ ст. є ставки «Фолькщанце» – періоду Другої світової війни та

шахти ядерних ракет –(радянський спадок), нині закинуті. Однією з ознак днів нинішніх безперечно будуть культурно-мистецькі проекти громади та «Живий вогонь» – фестиваль звичаєвої культури, про який згадує у річному звіті Якушинецький голова ОТГ Василь Романюк. Слід сказати, що Якушинецька громада – одна з найпотужніших в Україні, адже об’єднала навколо себе території та людський потенціал таких сіл як Зарванці, Ксаверівка, Майдан, Березина, Лисогора, Слобода-Дашковецька. В процесі приєднання, як зазначив Василь Станіславович, – Некрасово, (яке з ними в одній сільській раді), а ще – чимало бажаючих, як-от: Медвеже Вушко, Микулинці, Широка Гребля… Василю Романюку є чим гордитися. За три роки, завдяки чіткій і злагодженій роботі всіх структур, велика кількісно і сильна громада має чудові результати, матеріалізовані в таких цілком конкретних справах і проектах, що стосується будівництва доріг, Центру надан-

ня адміністративних послуг (ЦНАП), дитячих спортивно-ігрових комплексів у Якушинцях, Зарванцях, Ксаверівці, дитячого садка «Золота рибка» (Зарванці), реконструкції Лисогірської та Зарванецької шкіл, проведення капітального ремонту у Якушинецькій школі, перекриття даху Лисогірської школи та ін. За цим усім стоїть і завзяття, і сміливі задуми голови.

Звісно, нас цікавить місце культури в контексті такої багатогранної діяльності. Тому цей досвід – безцінний для нас. У Якушинецькій громаді створено (серед інших необхідних структур) – відділ освіти, культури та спорту. Слід сказати, що питома вага культури є чималою в цій сфері. Адже кожне село, що нині влилося в громаду, мало свій заклад і свої традиції. Отож очільники громади з усією серйозністю підійшли до питання збереження культурних надбань. За словами Василя Романюка, приділяється неабияка увага роботі Якушинецького Центру культури та дозвілля. Адже до нього нині доєднуються філії Ксаверівського клубу, Майданського та Зарванецького будинків культури. На ці заклади, а також на бібліотеки, на культурно-мистецькі акції, проекти та заходи об’єднана громада виділяє чималі кошти.

Василь Ременюк – очільник громади

«Наступним нашим технологічним проектом, – розповідає голова, – є створення системи альтернативного опалення для Центру культури та дозвілля. Змонтовано систему теплових насосів, прокладено трубопроводи, що вже заведені до будівлі. Вони будуть використовувати енергію землі, тобто, принципово нового, альтернативного джерела, що дозволить у подальшому суттєво, в рази економити кошти на оплату енергоносіїв і забезпечити комфортні умови для роботи закладу. (На це виділено 2 млн.375 тис.грн.). Нині вже приступили до влаштування внутрішньої системи мережі в приміщенні». Василь Станіславович належить до тих представників нового типу самоврядування, які усвідомлюють важливість будь-якої ланки в роботі живого організму громади і розуміють роль культури в житті спільноти, що є її візитною

карткою, яка дозволяє розвивати творчі здібності людей, незалежно від того, де вони працюють. Культурно-мистецькі акції, як і спортивні, допомагають об’єднувати громаду. А духовність

є запорукою успіху і процвітання, – так вважає голова.

– В минулому році відбулось понад 170 культурних заходів! – хвалиться очільник громади.

Це і проведення міжнародного фестивалю «Живий вогонь», і участь наших колективів «Вербиченька», «ТріОЛайк», «Майданські молодички» у Міжнародному фестивалі «Hitthetalantes - 2019», де вони стали лауреатами І та ІІ премій, і всі ті свята, в яких беруть участь мешканці сіл.

Голова ОТГ веде мову про збагачення традицій, проведення різдвяних та новорічних свят з облаштуванням нових, цікавих для гостей локацій, про проведення дитячих свят з обов’язковим врученням солодких подарунків від сільської ради.

– А заходи розробляємо з урахуванням інтересів усіх категорій жителів: від найменших –до людей поважного віку, — ділиться досвідом голова.

І як їм вдається задовольняти культурні запити людей з кількох сіл в громаді?

Після розмови з головним спеціалістом відділу освіти, культури і спорту Якушинецької

ОТГ Вітою Степановою я знаходжу дуже просту відповідь: успіх забезпечують вдало підібрані кадри з освічених, талановитих, а разом з тим, відповідальних, самовідданих людей, команда професіоналів.

Сама Віта Володимирівна закінчила Національну Академію керівних кадрів культури і мистецтв. Тепер всі знання і набутий досвід вона втілює у справу культурної розбудови громади.

Очолює Якушинецький Центр культури і дозвілля Олешко — теж Віта, і теж Володимирівна, яка закінчила музично-педагогічний факультет Вінницького педагогічного університету.

Крім цього вона — керівник квартету «Оксана» (колектив відзначив 10-річчя), вокального гурту та гуртка солістів-вокалістів.

У ЦКД, власне, у Якушинцях, є театральна студія «Елегія». Нею керує студентка Вінницького училища культури і мистецтв Залізняк Діана, яка навчається саме на театральному відділі. Вона веде і гурток художнього читання. При цьому ж Центрі є народний аматорський колектив «Подільський колорит» та дует «Розмай» (керівник Ігор Шуберт), відомі в цій окрузі своєю участю в багатьох районних та обласних заходах. Гуртком декоративно-прикладного мистецтва керує Олена Бухарова — професійна швачка і майстриня за покликанням. Отож, в ЦКД є і досвідчені, і зовсім юні працівники. Завідувач Майданської філії Людмила Хоменко, за словами Віти Степанової, людина творча і креативна. Керує гуртками художнього читання та театральним. Вона — господиня в своєму закладі, прекрасний організатор. Ірина Москаленко, яка в свій час закінчила Вінницьке музичне училище і педагогічний університет, займається дитячим вокальним ансамблем. А жіночим вокальним ансамблем «Майданські молодички» керує Сергій Мороз.

Завідувачка Зарванецької філії — Ольга Дубчак (Вінницьке училище культури і мистецтв ім.М.Леонтовича). Вона ж керує гуртками художнього читання та театральною студією «Мить життя». Художній керівник філії Олена Романова-Кукурузюк, яка закінчила музпед Вінницького університету, займається дитячим вокальним колективом.

Хореографічний колектив «Акцент» веде Вікторія Макух. Свого часу вона виступала в знаменитому «Барвінку» Петра Бойка, а нині сама вчить танцювати дітей та дорослих, заочно здобуваючи вищу освіту в Уманському педаго-

Якушинецький Центр культури і дозвілля

Народний аматорський колектив «Подільський калорит»

гічному університеті. Колективом «ТріОЛайк», а також «Вербиченька», який вже не раз здобував призи та премії на конкурсах, керує Вікторія Каченюк, яка закінчила Вінницьке училище культури і мистецтв імені М.Леонтовича та університет в Івано-Франківську.

Майстриня Ольга Добрянська, яка працює

при Вінницькому міському будинку дітей та юнацтва ім.Л.Ратушної, в селі веде гурток декоративно-прикладного мистецтва.

І нарешті, Ксаверівська філія. Її завідувачка Людмила Іванюк керує гуртками художнього читання, театральним, прикладним, а також дає майстер-класи з написання писанки до Великодніх свят.

Розповівши мені про ціле сузір’я талановитих працівників культури, керівників колек-

тивів, про культурно-мистецькі заходи, якими наповнене життя громади, Віта Степанова похвалилась ще й тим, що в їхньому штаті є керівники музичної частини — Олександр Ковтун (він же – художній керівник у Якушинцях) та Ірина Макух із Зарванець. Олександр закінчив музично-педагогічний факультет Вінницького педуніверситету. «Від цих людей, які сидять над пультом управління під час проведення будь-якого фестивалю, залежить рівень, чіткість, композиційне оформлення заходу», — вважає Віта Володимирівна.

Мене цікавить, як вони працюють і співпрацюють – оці філії з ЦКД. – Повірте, злагоджено і ефективно, – запевняє Віта Володимирівна. – Кожен має свою ділянку роботи, своє села, а якщо треба, всі об’єд-

Живий вогонь єднає Україну

нуються навколо спільних проектів. Прикладом цього є проведення Дня молоді та Дня ОТГ саме 28 червня, коли Україна відзначає День Конституції. Раніше свято проходило на стадіоні у Зарванцях, а з минулого року – в Коломійському парку на території Якушинець.

– До свята готуємося заздалегідь. У нас –своя сцена, яку монтуємо напередодні. Всі колективи, вокальні і хореографічні, всі солісти вийдуть на цю сцену, щоб показати розмаїття творчості, суцвіття голосів, красу танців і пісень. Тут звучатимуть привітання славній громаді. А голова, Василь Романюк, розповість про здобутки та плани на майбутнє. Зранку до ночі

В глибокій долині сталася новина –То Пречиста Діва породила сина, А як породила, стала йму співати: «Люляй, люляй, мій синочку, Бо я вже йду спати».

Якщо колись Поколядини проходили лише на території Майдану, то нині вони розпросторились на всю Якушинецьку громаду, що задля такого свята запросила гостей зі всієї округи. Після того, як ведучі розповіли про традиції щедрування і колядування, колективи колоною із зірками рушили вздовж території храму.

Церковний хор храму Преподобного Серафима Саровського (Якушинці), народний

Гурт колядників, село Зарванці

лунатиме музика та пісні наших надій, – натхненно розповідає Віта Володимирівна.

Майже всі жителі Якушинецької громади беруть участь у святкуванні Святого Миколая.

Це дійство починається у кожній філії – Зарванцях, Ксаверівці, Майдані. А потім всі сходяться до Якушинець, де відбувається відкриття резиденції Святого Миколая – з майстер-класами, конкурсами та розвагами «малого Якушавелю». Скільки радості для дітей, скільки сміху, пісень, подарунків! Якушинчани впевнені, що «ніде немає такого, як у нас!».

Слід сказати, що завдяки організації та ініціативі працівників ЦКД та всіх його філій, вміло поєднані традиції кожного села в контексті нових проектів громади.

Після Коляди ми проводимо фестиваль української святково-обрядової культури зимового циклу «Якущинецькі поколядини», – розповідає директор ЦКД Віта Олешко. – Власне, це найменування йде від традиції села Майдан. Те, що ми знаємо про маланкування. щедрування, посівання входить у містку назву поколядин.

аматорський колектив «Брикса» з Бохоник, щедрівельні гурти з Микулинець, Ксаверівки та Якушинець, інструментальний ансамбль «Дивограй» та фольклорний ансамбль «Берегиня» із Некрасового, «Майданські молодички», народний аматорський «Подільський колорит» (Якушинці), «ТріОЛайк» із Зарванець та інші – всі вони взяли участь у святковій ході «Різдвяні зорі». Спільне виконання щедрівки «Добрий вечір тобі, пане господарю» прозвучало як хвала Творцю, який сотворив цей прекрасний засніжений світ з різдвяними піснеспівами та усіма щедротами довгожданого свята: з багатою кутею в мальованих мисках, з пирогами і калачами, що розмістилися на довгому столі. Біля кожної миски –рецепт куті.

Виїзна кухня, гарячі напої, копчена риба з Летичева, натуральні цукерки – чого тільки не було на цьому гучному святі! Тут чи не вперше земляки побачать

Віта Олешко – директор ЦКД

танцювальний флешмоб «Від традицій до сучасності». І справді, від колишніх карапетів та краков’яків – до сучасних пісень Монатіка поєднається у цьому дійстві давнє і нинішнє, щоб всім було цікаво, і дорослим, і малим. Народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Брикса» показав обряд водіння Маланки. Кожен колектив вітав земляків щедрівками, колядками, щирими побажаннями добра і процвітання. Сільська рада подбала про

подарунки. Різдвяні пакунки з вином, цукерками, пряниками, яблуками, цитрусовими було вручено учасникам колективів, а коли зорі висипали на сині небеса, в приміщенні ЦКД демонстрували фільм «Пекельна хоругва або Різдво козацьке» Сашка Лірника.

А «Якущинецькі весноспіви» – це симбіоз всім відомих обрядодійств Колодія, масниць, веснянок. Це фестиваль обрядової культури весняного циклу. Проводиться він в останній тиждень перед Великоднім Постом. Там дівчата гуляють, Ой там дівчата гуляють, В решето пісні складають.

Так співають в цьому краю здавна, зустрічаючи весну, мабуть, ще з часів Трипілля. У світі народного життя і народної творчості це дійство любили і виспівали у багатьох піснях. А відбувається воно в наші дні у Ксаверівці на площі перед будинком культури, святково прибраним задля такої події. Тут уже чекає біле опудало зими, біля якого водитимуть хороводи. Неподалік розташована фотозона з тюками сіна та глиняними мисками, пташечками, а ще тут буде виставка ляльок-мотанок і ярмарок частувань – млинці, юшка і все, до чого звикли земляки, проводжаючи зиму і зустрічаючи весну. Ці народні гуляння переповнені піснями.

Закопаю горщик каші Й червонного півня, Щоб на нашу на вулицю

Збиралася збірня –співають дівчата Якущинецького ЦКД. А далі ведуча розповість про ці обрядодійства, спрямовані на те, щоб прогнати зиму і розбудити природу. І тоді зазвучать слова з лексикону наших пращурів: масниці, м’ясниці, сиропуст, сирна неділя, пущення, загальниця, ніжкові заговини. Скільки слів і понять народилось колись у мові наших предків! За кожним з них –вірування,

«ТріОЛайк» на конкурсі у Львові

легенди, традиції, звичаї. Це свято має характер загального примирення, всепрощення – так декларують його в Якушинецькій громаді. У ці дні не роблять значних робіт, а славлять Колодія, Сонце, Весну, Світло.

Ці дні, – розповідає ведуча, – називали «бабським тижнем» або просто «бабським», коли чоловікам належало слухати жінок і витримувати їхнє збиткування.

За звичаєм, молоді одружені жінки прив’язували колодку дівкам і парубкам, що не одружились до масниць.

Основною стравою були вареники, пироги з сиром або млинці – як символ Сонця.

Звідси і випікання млинців.

– Отож з піснями і варениками розпочнемо це свято, яке відбувається з ініціативи відділу освіти і культури Якушинецької ОТГ та за сприяння нашого голови Василя Романюка, – так завершується встуне слово ведучої. А далі – роздавання жайворонків, що їх випікали вихователі дитсадка, смачна кукурудзяна каша для гостей, майстер-класи

з виготовлення ляльки-мотанки, спалення опудала і, звісно, веснянки:

Весняночко-паняночко, Де ж ти зимувала?

У садочку на пеньочку

Сорочок напряла.

Всі колективи виступають зі своїми програмами, закликаннями весни. Для них передбачено ще й безпрограшну лотерею, дипломи, сувеніри у вигляді статуетки «Фестиваль-2020».

А хлопці-аніматори «великий млинець» і «вареник» розважають публіку. Народні гуляння, що в них переплелись звичаї та традиції минулого і

сучасності, вдались на славу. Найбільший приз

цього разу, вірніше, виграш безпрограшної лотереї, дістався співочому колективу з Некрасово. До цих та інших свят вже звикли в Якушинецькій громаді. Фестиваль «Живий вогонь» теж прижився у Якушинцях і вже має свою історію. До його витоків причетна і я в якійсь мірі, беручи у ньому участь ще у 2009 році. Тоді на Кемпі у Вінниці я стояла на дерев’яному помості разом з квартетом «Тиверці» і натхненно читала вірші: Живий вогонь єднає Україну –Безсмертний дух, козацький смілий дух! Збирайсь до гурту плем’я соколине, І рух роби, животворящий рух, І збережи оту козацьку славу –Від Байди, від Сірка, від Нечая, Тобі вона передана по-праву, Бери, не оскверни, вона – твоя! Ідея цього свята колись, як і нині, належить Володимиру Воловодюку, козацькому отаману нашої доби. – Саме відтоді вінничани почали вигукувати «Слава Україні!», – як згадує Володимир Володимирович. Пам’ятаю той настрій, який панував на цьому острові, заплетеному у кучеряву зелень червня. Пам’ятаю, як сьогодні, і музику, і козацькі пісні, і багаття, і куліш. Пройшли роки, а фестиваль не розчинився у круговерті подій. Він мандрував від Кемпи до Вишенського озера, до Сабарова, до Хмільника, до Якушинець, всюди, де живе козацька звитяга і бажання популяризувати традиції. А традиції – це відтворення

Вокальний ансамбль, с. Якушенці

Галина Кузьменко та Ігор Шуберт

автентики Купайла, всіх дійств купальської ночі засобами театралізації, це відродження козацьких бойових мистецтв, це сплеск пісенного багатства. Кожен рік фестивалю був по-своєму особливим.

Якущинецький фестиваль вписав нову сто- рінку в історію «Живого вогню». Його назвали «Святом Сонця, що сходить». А легенда про квітку папороть стала центральною у святкуванні. Адже про неї писав відомий фольклорист Степан Килимник, який родом з Якушинець.

«Отож у кожного із нас є шанс перевірити, чи Килимник справді щось знав, і саме тут, у Якушинцях, ми зможемо знайти омріяний скарб», – інтригували організатори фестивалю.

«Лише в цю купальську ніч розквітає на папороті серед ночі чарівна і вогняна Квітка Щастя. Хто дістане її, хто зірве, той усе на світі знатиме, той відімкне зачаровані замки ключа і дістане без труднощів усі скарби, закопані в землі, матиме чудодійну силу, робити все тією рукою, яка зірвала Квітку Щастя. Той сміливець причарує найкращу дівчину, матиме найвищий урожай, відвертатиме від своєї ниви град, грім, зливу, не боятиметься лихих сил… Коли щасливець одружиться, то й жінка його буде вічно молода, красива, здорова, добра, як і він, і діти його

будуть здорові, роботящі, ласкаві, добрі» (із записів Степана Килимника). Володимир Воловодюк на сторінках яскравого інформаційного буклету «Живий вогонь» висвітлює прадавній звичай висікання іскри живого вогню, рекламує гурт «KozakSystem»,інформує про концерт і фаєр-шоу, а ще – етнічні локації, ярмарок виробів народних майстрів, які співпрацюють з ОЦНТ, та майстер-класи, а також про work-shop для громад, коли на фестивалі організували зустріч для представників 30-ти ОТГ, які обговорять перспективи розвитку своїх громад «у культурному та туристичному розрізі, зможуть поділитись ідеями та «покреативити» над спільними заходами».

Вперше на цей фестиваль прибули представники європейських країн з експозиціями до виставки «культура мого народу», а також гуцули, бойки, лемки, опіляни. Таким чином, на думку Воловодюка, «буде можливість побачити розмаїття національних строїв, предмети культури і побуту, почути говірки – і не лише українців, а й представників національних меншин: вірменів, азербайджанців, грузинів, євреїв, поляків, білорусів, чехів».

А вже вечірня програма, яка прийде на зміну виступам фольклорних колективів, винесе на сцену рок-гурти.

Отож, культура в Якушинецькій громаді – в стані пошуку і розвитку, їй приділяють увагу, на неї виділяють кошти, вона стала пріоритетною галуззю.

В цей період, коли повсюди відбувається створення об’єднаних територіальних громад, коли започатковуються традиції, вимальовуються алгоритми співвідносин між об’єднаними силами, дуже важливо зберегти все найкраще в контексті культурних здобутків. У зв’язку з цим Якушинецька громада є взірцем того, як шанувати традиції і водночас створювати нові форми роботи, нові проекти на виклики доби. Жанна ДМИТРЕНКО

Поколядини

* Подільські дзвони

Духовний корабель Мар’янівки

вято Успіння належить до найстарших Богородичних свят. Успіння Пресвятої Богородиці – друге за значущістю свято православної церкви після Воскресіння Христового. Недарма цей день ще називають Богородичною Пасхою, або «літньою Пасхою». «На безсмертне Твоє Успіння зібралися ми», – співає Церква в першому ж пісноспіві цього великого свята. Церква називає смерть Богородиці сном, успінням, тому що вона першою серед людей стала безсмертною

і душею, і тілом.

Богородиці присвячували ікони та будували на її честь храми.

Перша історична згадка про Мар’янівський храм, що в Гайсинському районі, датується у статистичних відомостях Подільської губернії за 1860 рік, де зазначено, що дерев’яна церква була збудована 1742 року на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Вона простояла до 1877 року. 28 серпня цього року, через три роки і три тижні після закладення першого каменя, була освячена нова дерев’яна церква. Церква

мала п’ять дзвонів, один з них був 27-пудовим. В храмі стояв трьох’ярусний іконостас, спроектований корінним земляком Маркіяном Борецьким.

В 30-тих роках войовничо настроєні комсомольці та активісти села зачинили церкву, на підставі підписів населення села, за тою причиною, що громада, начебто, неспроможна утримувати храм в належному стані. Вони поскидали, а потім вивезли дзвони, попалили церковні книги. Церковне начиння люди розібрали по домівках, хрести були зняті, а приміщення перетворено на клуб.

В роки Другої світової війни окупаційна влада стала давати дозвіл на відкриття храмів. Але, так як церква в Мар’янівці з клубу була перетворена німцями на склад, то й дозвіл на відправлення відправ був отриманий тільки в 1942 році. Місцеві жителі принесли ікони, церковне начиння, і в церкві знову залунали богослужіння.

Після відновлення храм уже не закривався. В 1950-х роках під час другої антирелігійної компанії, храм знову хотіли закрити, але він вистояв.

З ініціативи священика Іоанна, церква, яка знаходилась в занедбаному стані, була відремонтована всередині. В кінці 60-х – на початку 70-х років були встановлені хрести на куполах.

В тому ж році в Кіровограді був виготовлений іконостас, якого в храмі не було. Отець Іоанн сам неодноразово їздив і перевозив мішки з іконами і крихкими дерев’яними та різьбленими деталями в себе на колінах. В церкві є ікона Почаївської Божої Матері, яку привіз о.Іоанн з Почаївської Лаври.

Після того, як отець Іоанн був переведений в інший прихід, став правити священник Анатолій (Дахновський), пізніше - священник Олег (Дячина). Зараз – о.Василь (Дячина).

Спливали роки, жителі села мали змогу відвідувати свій храм, але час бере своє і з’явилась нагальна потреба у будівничому

оновлені всієї конструкції. Було вирішено розібрати церкву, замінити зіпсовані дерев’яні частини, а потім заново скласти все на новому підмурку з використанням сучасних технологій і матеріалів.

Повністю церква була відбудована в 2004 році на кошти мецената Володимира Панчука (уродженця Мар’янівки).

Церква, в цілому зберігши свій архітектурний стиль і загальний вигляд, стала ширшою і вищою. Замість колишніх

двох дзвонів встановлено одинадцять нових, а також новий іконостас із 47 ікон.

В житті кожної православної людини церква займає особливе місце. Адже приходячи до храму, ми будуємо і свій духовний храм, який ніколи не руйнується і без якого наша душа обійтися не може.

Галина ХОМЕНСЬКА

ХЛІБИ до свят і на пошану

еред розмаїття традиційних українських культурних цінностей чільне місце займає велич і святість хліба. Хліб в українській культурі не лише страва, це і обожнюваний сакральний предмет, без якого у давнину не обходилася жодна важлива подія.

Велика варіативність обрядових хлібів, як в

Україні загалом, так і в межах кожного етнографічного регіону, вимагає більш скрупульозного дослідження у кожному населеному пункті. Це завдання є дуже нагальним, адже унікальні обрядові хліби, калачі, короваї, пампушки не можуть

зберігатися протягом тривалого часу, як, наприклад, керамічні, полотняні, дерев’яні чи за

лізні артефакти, вони «утилізуються»

миттєво і з насолодою. До того

ж, в наш час населення

стрімко почало

користуватися по-

слугами хлібопе-

карської індустрії

не лише у повсяк-

денному житті, але і

для забезпечення по

питу на святково-це ремоніальну випічку. У

зв’язку з цим, більшість

унікальних видів обря

дової випічки втрачається, а продукція, виготовлена

у хлібопекарнях, – є стан дартизованою і однотипною, частка української автентики у ній – мізерна.

У 2006 році Вінницьким об ласним центром народної творчос

ті було видано книгу «Українські

обрядові хліби: на матеріалах Поді лля» (Творун С., 2006). Нові артефак

ти та уточнення поодинокої інформації

спричинили і деякі зміни в нашому ба

ченні сутності окремих зразків церемоні

альної випічки та обрядових дій з хлібом. Тому назріла необхідність видання нової праці, яка є значно ґрунтовнішою і ширшою за «Українські обрядові хліби». Нова книга складається з двох частин. У першій частині, що носить назву «Сакральна цінність хліба в українській автентичній культурі», вміщено історико-етнографічне дослідження кандидата історичних наук, доцента Творун С.О. про культ хліба і хліборобства в українській традиційній культурі, використання хліба та церемоніальної випічки в звичаях та обрядовості, яке базується на польових матеріалах, зібраних автором впродовж 1985-2019 р.р, а також інформації, записаній іншими збирачами, відповідно до її програм-запитальників.

У другій частині – «Обрядові хліби в культурно-мистецьких проектах Вінницького облас-

ного центру народної творчості», подана інформація про величезну організаційну роботу, яку проводив Вінницький обласний центр народної творчості по збереженню і фіксації хлібопекарських традицій Вінниччини протягом останніх 20 років, разом із районними відділами культури, сільськими громадами, також представлені короткі розповіді про видатних коровайниць Вінниччини і збережені ними правічні хлібопекарські традиції.

Працюючи над книгою, ми намагалися не обмежуватися Подільським регіоном і залучили доступний нам матеріал про хліб, церемоніальну випічку та пов’язані з культом хліба народні вірування і обрядовість інших областей України. Окрім польових досліджень, у книзі використано відомості з наукових публікацій, архівних наукових фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, періодичних видань, Інтернет-мережі тощо. Серед ілюстрацій домінують фото, зроблені під час виставок обрядових хлібів, які з 2001 року щорічно організовують управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації, Вінницький обласний центр народної творчості, районні відділи культури, місцеві громади: до Дня незалежності України і під час фольХарактерною рисою всіх цих культурно-мистецьких проектів є композиції з обрядових хлібів Вінниччини, як золотий здобуток хліборобів, як дивовижне творіння рук людських, як мистецьке явище, притаманне саме народній культурі України. Час несе нові виклики, змінює розуміння і підходи до розвитку культури, але тема хліба завше буде присутня в кожному нашому заході, бо вона є частиною буття українців, вона є символом нашого хліборобського роду. Книга – шана тим, хто матеріалізує тему хліба власними руками і душею, трепетно передаючи споконвічну традицію випікання з покоління в покоління.

Тетяна ЦВІГУН

* Презентація книги

Микола Леонідович РИЧКОВ, заслужений працівник культури України, начальник відділу культури і туризму

Гайсинської районної державної

адміністрації «Людина року-2019»

в номінації «Діяч культури та мистецтв року»

* Фольклорна спадщина

Оратівська «Берегиня» на порозі ювілею

ВОратові мені не раз доводилося

бувати по роботі. Цей край багатий

традиціями і піснями. Співають від душі і щедро діляться тими пісенними скарбами. З великим задоволенням на твоє прохання наспівають улюблених пісень, а деякі пісні

можна почути лише тут.

В контексті збереження фольклору Оратівщина відома далеко за межами області. Унікальні пісні, записані ще у 60-ті роки минулого століття, увійшли до золотого фонду українського радіо від виконавиці народних пісень Ганни Яремчук, фольклорного ансамблю села Бугаївки, а згодом Чагова і Рожичної, Чернявки і Животівки.

На зламі століть при Оратівському краєзнавчому музеї створили ще один фольклорний ко-

ми батьками. Працювала в колгоспі. У повоєнні роки всім було дуже важко. Ми, малі, чим могли, допомагали. А довгими зимовими вечорами, при каганці, сидячи на теплій лежанці, мама – Домка Мартиянівна, співала більше журливі пісні, лише інколи веселіші. Ми з старшою сестрою Ніною слухали, запам’ятовували, а потім і самі починали співати. Мама і сестра співали другим голосом, а я – першим. І складалося таке собі тріо. Багато пісень забуто, жалкую, що тоді не записала від мами. Але все, що знаю, – то від мами».

На святі «Калинові мости», м Тульчин

лектив. Та це й не дивно, адже за справу взялася сама Євдокія Колосенко. Вчителька-філолог за освітою, вона все життя працювала в Оратівській загальноосвітній школі, в якій колись і сама навчалася. Після 25 років учительської роботи почала працювати у краєзнавчому музеї науковим співробітником (1995 р.). Про себе Євдокія розповідає стисло: «Дитина війни, бо ж народилася в січні 1944 року. Батька, який втік з німецького полону та потім потрапив під окупацію, забрали на фронт і в квітні 1945 року він загинув під Берліном. Мама залишилася вдовою з двома донечками та з двома стари-

Про історію новоствореного колективу Євдокія розповідає з любов’ю: «В липні 2000 року на центральному стадіоні смт. Оратів мають святкувати Івана Купала. Але чомусь не починають. З’ясувалось, що ще не приїхав фольклорний колектив, який має дати старт святу. І тут сяйнула думка – створити при музеї такий колектив. Людей, які гарно співають, люблять українську пісню, я знаю. З ними співаю в районному хорі, багатьох знаю з дитинства, зі школи». Одним словом, учасників колективу було зібрано за добу. Ніхто, до кого я звернулась, не відмовився, і вже 24 серпня 2000 року ми вперше виступили на районній сцені. Глядачі нас зустріли вигуками

«Браво!» Це вселило впевненість в тому, що ми потрібні, що ми на правильному шляху» – так оцінює нині пройдений шлях керівник народного аматорського фольклорно-етнографічного колективу «Берегиня» Євдокія Колосенко. Її залюбленість в народну пісню, гарний голос, а ще повага і довіра оратівчан зробили свою справу. Так розпочався творчий шлях колективу «Берегиня», єдиного фольклорного колективу, який створений при краєзнавчому музеї. Звання «народний аматорський» він здобув у 2003 р.

Любов до пісні об’єднала в колектив людей, різних за віком і професіями. Це вчителі, медичні працівники, пенсіонери-держслужбовці, працівники соціальної сфери, приватні підприємці та ін. Найстаршій –80 років, а наймолодшій – 40. Як говорять самі учасники, головне завдання – це збереження української пісні як неоціненного скарбу нашого народу, і передача її наступним поколінням. Звичайно, життя є життя. Чотири учасниці вже відійшли у засвіти. Світла їм пам’ять. Нині в колективі 10 співучих жінок: Зінаїда Панасюк, Наталя Гончарук, Валентина Заїка, Людмила Лобода, Галина Дем’янчук, Ніна Шолубай, Франя Слюсар, Любов Богдан, Ольга Демченко та керівник

Євдокія Колосенко. Серед них є люди різносторонніх здібностей. Людмила Лобода пише вірші. На презентації її поетичної збірки (2019 р.) «Берегиня»

співала пісні на тексти Людмили. Вона також майстриня вишивки. Брала участь у вишитті обласного рушника «Вишивана доля Вінниччини», розробляла проект районного рушника «Вишитий колоссям і калиною – край Оратівський єдиний» та, спільно з кращими виши- вальницями району, його вишивала. Її роботи неодноразово експонувались на районних та

обласних виставках.

Ще одна учасниця – Галина Дем’янчук, вчителька української мови, літератури та народознавства. Крім того, що сама гарно співає, – прищеплює любов до української пісні учням. Ніна Шолубай – вчитель-пенсіонер, якій, до речі, виповнилося 80, майстерно вишиває, в’яже гачком та шпицями. Донедавна ще вела гурток «умілі руки» при районному Будинку дитячої та юнацької творчості. Роботи Ніни Петрівни та її донечки Світлани неодноразово були представлені на виставках. І всіх співачок об’єднує пісня.

Колектив «Берегиня» співає різноманітні пісні, що впродовж багатьох років записувалися від односельців, батьків учасниць, які ще були живі на той час. Перші пісні наспівали оратівчанки – Ганна Колісніченко та Ганна Лиманчук. В селах Оратівського району, приміром, записані «Червона калина над яром стояла», «Ой зайди, зайди, місяцю, за комору» – від Килини Кріпак (с. Мала Ростівочка), «Зозуле моя, де ж ти літала» – від Катерини Припасюк (с. Заруддя), «Виганяй, мати, коваля з хати», а ще колядки та щедрівки – від Павла Гудзя (с.Човновиця).

Чимало звучить пісень, записаних від Ольги Проценко: «Ой хмариться дощ буде», «Що за місяць, що за ясний», «Ой за садом, садом, за моїм городом», «Ой коло наших ворітець» та ін. (с.Медівка), колядки, щедрівки, соціально-побутові пісні від Олександри Волинець (с.Осична, 2012 р.). Багато соціально-побутових пісень записано в смт Оратів, а саме: «Ой у полі озеречко» від Марфи Морозюк, «Випливає хмара», «Зайшло сонце за віконце» – від Ганни Колісніченко, «Ой піду я в ліс по дрова» – від Ніни Шолубай, «Повій, вітре, та й буйнесенький» –

День міста Вінниці

На обласному святі ім. Гната Танцри в селі Зятківці Гайсинського району

від Ликери Пасеки, чумацька «Ой, візьму я воли, воли круторогі» – від Надії Гресько, колядка

«Ой на річці, на Йордані», купальські – від Дом-

ки Колосенко. А Марія Булаївська віддала до музею, а значить і колективу, цілий загальний зошит, де записано понад 150 народних пісень та понад 100 весільних наспівок.

З кожним роком список пісень поповнюється новими. У 2006 році опрацювали пісні, записані від жителя села Балабанівка, 92-річного Оверчука Павла Андрійовича – «Ой на тім боці, та й при толоці», «Ой, вербо, вербо, де ж ти росла», «Ой, Боже, Боже, нащо я вродилася», «Ой коли б той вечір». Жартівливі пісні – «Пішла мати на село», «Ой продала дівчина курку», «Я в середу родилася» та інші. Для пісень, які потребують супроводу, «Берегині» акомпанує на баяні музичний керівник Іван Гнатюк. Близько 200 народних пісень увійшли до репертуару колективу і отримали нове життя.

Цікавлять оратівчан і обряди – «Колодка», «Катерини», Андрія», «Маланки», «Жіноче Купайло», фрагменти весільних обрядів: випікання короваю, запусти. До речі, останні і сьогодні мають практичне застосування у сучасних весіллях, на які запрошують нашу «Берегиню».

У 2009 році було записано і вивчено близько двох десятків весільних пісень, які були наспівані жителями слища Оратів – Оленою Ліванською, Людмилою Лободою, Зінаїдою Панасюк та Оленсандрою Кириленко. Саме ці пісні були використані при підготовці фрагменту весільного обряду «Перепій», який «Берегиня» представляла на святі тернової хустки в «Театрі на городі» заслуженої тележурналістки України Ганни Секрет. Цей фрагмент колектив «Берегиня» мав честь показувати в Національному центрі народної культури – Музеї Івана Гончара (м.Київ, 2010 р.). Молодий з молодою запрошували з калачами гостей на своє весілля. А за святковим столом звучали жартівливі пе-

респіви між дружками і світилками. Бояри вносили весільне гільце. Під приспівки головний староста краяв коровай. Середина дарувалася молодятам. Згодом короваєм та гілочкою з гільця обдаровували родину і всіх присутніх. Кожен з гостей підходив до наречених, випивав чарку за їхнє здоров’я (а молода лише пригублювала) і дарував подарунок чи гроші. Звідси і назва – «перепій». Багато хто з присутніх вперше бачив таке дійство. Серед гостей цього свята була і народна артистка України Ніна Матвієнко, яка із великим задоволенням сфотографувалася на згадку з оратівчанами. В цей обряд органічно вписалася молодь. Парубки і дівчата майстерно увійшли в ролі дружок, світилок та боярів. Разом з учасниками «Берегині» виконували і колишні танці: «Краков’як», «Карапет», «Коробочку», «Гречаники», «Ойру». Веселощів додавали музики. Надовго залишилися гарні спогади про поїздку у столицю. Побували на всеукраїнських заходах в Національному музеї народної архітектури та побуту України з обрядом «Колодка» (2001 р.) та на ювілейному святі «35-річчя створення Музею» (с. Пирогів, Київ, 2004 р.)

Є в репертуарі колективу і колискові пісні. Пригадати і вивчити їх спонукало районне свято «Колискова пісня у дитинство

кличе», яке проводиться в Оратові щороку впродовж 10 років, а тому з вуст берегинь тепло і зворушливо звучать колискові: За вікном смеркає, вечір наступає, Купати синочка підходить пора, Нагрію водиці з чистої криниці Додам чебрець, м’яту, любисток і руту Виллю у корито, скупаю дитя.

Любить «Берегиня» поетичне свято Івана

Купайла, яке відзначає щороку. Коли плетуть

віночки – співають:

Наше Купайло з верби, з лози, А ти, Іванку, прийди, прийди, Бо як не прийдеш на Купайла, То вийде з тебе душа й пара

Та ще лунають жартівливі переспівки між

дівчатами і хлопцями:

Ой за городом покіс, покіс, Узяв чорт хлопців та й у ліс поніс Завжди звучать на святі ліричні купальські: «Ой за нашим садом – три місяці рядом, яворе, явороньку зелененький» або «Ой на Івана на Купайла, там ластівонька купалася» та інші. Щодо виступів, то за 20 років їх було понад дві сотні. Виступає «Берегиня» не лише в столиці. Географія виступів широка. Це участь в

багатьох обласних заходах. Тричі побували в

с.Зятківці Гайсинського району на обласному святі фольклору. Так на останньому (2018 р.)

«Берегиня» разом з дітьми представляли весняне дійство з однойменною назвою веснянки – «Ой весна-красна попід лісом йшла, попід лісом йшла, фартушком трясла».

Дарували «Весні» обрус домотканого полотна, ніби підтверджуючи те, що зимою вони працювали – пряли, ткали. Веснянкою «Налетіли журавлі»

закликали повернення птахів до рідного краю «із краю-кураю пташок викликаю». Продовжувала дійство пісня-гра: «А ми просо сіяли, сіяли» та «Ой ти, просо, волото, волото». В останній – такі рядки:

Ой ти просо волото, волото, Ти, Ганнусю, золото, золото, Над річкою стояла, стояла, Біле личко вмивала, вмивала, Ой ти личко білеє, білеє, Кому будеш вірнеє, вірнеє. «Берегиня» – колектив з великими виконавськими можливостями. Окрім виконання

пісень і обрядів, він підготував на І обласний молодіжний етнофестиваль «Калинові мости» театралізоване дійство «Театр народного костюма» за участю ще й викладачів Оратівської ДМШ та учасників народного аматорського танцювального колективу «Веселкова мрія» (м.Тульчин, 2016 р.). Три покоління демонстрували 17 зразків народних строїв – із сіл Чагова, Чернявки, Животівки, Рожичної, Бугаївки, смт Оратова та весільне вбрання села Човновиці. Ці чудові давні костюми з музейної колекції та учасників діючих колективів Оратівщини і сам виступ викликали захоплення глядачів.

Колектив Берегиня» представляв виставку «Родинні обереги» на Першому регіональному форумі «Музей: храм муз – 2015» у Державному історико-культурному заповіднику «Меджибіж» (смт Меджибіж Хмельницької області), де прозвучали улюблені ліричні та жартівливі пісні. Запрошує «Берегиню» на свої заходи і обласний краєзнавчий музей. Також, на ІІІ обласному святі хлібів та дідухів «Народу вічний оберіг» Оратівський краєзнавчий музей за активної участі фольклорно-етнографічного колективу, отримав диплом за кращий дідух (с.Білопілля Козятинського р-ну).

Нещодавно «Берегиню» було запрошено до ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва на вечір «Різдвяні дива Поділля. Оратівщина» з обрядом Маланки (м.Вінниця, 2020 р.). Велике задоволення від виступу отримали глядачі (переважно молодь). Прозвучали спочатку різдвяні твори – «Ой та учора ізвечора, пасла Маланка два качура», а потім йшло обрядодійство, що починалось словами «наша Маланка не сама ходить, нашу Маланку Василь водить». А також цікаві, саме оратівські колядки:

Ой в ліску, в ліску, на жовтім піску, ой дай, Боже, Там стоїть явір тонкий, високий, ой дай, Боже,

Різдвяні вітання в бібліотеці Тімірязєва

В краєзнавчому музеї міста Вінниці

Тонкий, високий, верхом кудравий, ой дай, Боже, На тих кудрівцях сив-сокіл сидить, ой дай, Боже, Сив-сокіл сидить, далеко видить, ой дай, Боже, Ой видить, видить на сині моря, ой дай, Боже…

Співали ще колядку «Ой на річці на Гордані тиха вода стояла, там Діва Марія свого сина купала», і ще «А дядькові бджоли полетіли в поле»:

А дядькові бджоли полетіли в поле На яр меду брати, пшеницю ламати, А тую пшеницю, а тую пшеницю Йсус Христос посіяв, А Пречиста Діва, а Пречиста Діва слізьми примочила, Де слізонька впала – там кирниця стала, А в тії криниці Йсус Христос купався…

З великою відповідальністю співачки «Берегині» готуються до виступів, як кажуть «вдома», в Оратові. Вони - часті гості в Оратівській

ЗОШ І-ІІІ ст. Хто, як не Євдокія Петрівна, розуміє духовні потреби дітей. А ще при школі діє фольклорний дитячий колектив, яким керує Дем’янчук Галина Петрівна. Разом два фольклорні колективи проводять обряд Катерини –свято жіночої долі (7 грудня), Маланки, Івана Купала, а то і тематичні заняття про дівчину з легенди Марусю Чурай. Крім того, вчили народні танці, відзначали шевченківські дні та співали пісні. Третій рік поспіль для учнів шкіл району улюбленими стали Андріївські вечорниці, що проводяться у краєзнавчому музеї, із кусанням Калити, молодіжними жартами, а також різноманітні зустрічі та презентації виставок.

Євдокія Петрівна та її колектив співпрацюють із Ганною Секрет, заслуженим журналістом України. Вони – неодноразові учасники її заходів в рамках свят «Театр на городі» (с.Правилівка). Ганна Василівна відзняла свято Івана Купала в оратівському парку, біля річки, з піс-

нями та хороводами. Ця передача транслювалась на обласному телебаченні в публіцистичній програмі «Краяни» (2012 р).

Запам’ятався співачкам виступ в невеличкому мальовничому селі Оратівка на зборах громади села ( 2006 р.). Звістка про приїзд аматорів з районного краєзнавчого музею прилетіла швидко. Глядачів зібрався повен зал. Сумні народні пісні, про важку жіночу долю, переходили у веселі, жартівливі та ще й з підтанцівками. Полюбили глядачі відтворення обряду «Колодка», під час якого частували варениками та млинцями зі сметаною. Від теплої зустрічі земляків і співаки отримали неабияке задоволення.

Наразі народний аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Берегиня» готується до свого 20-річчя.

Оратівський колектив «Берегиня», під керівництвом Євдокії Колосенко, є справжнім оберегом народної пісні, тим духовним осередком, який завдяки мудрим людям, зумів через роки пронести найдорожчі перлини пісенного багатства. Невтомна діяльність «Берегині» забезпечила безсмертя багатьом пісням Оратівщини, за що їй мають бути вдячними оратівчани і вся Україна.

Як добірне намисто на гарній вишитій сорочці, так ті оратівські пісні на барвистих полотнах нашого життя озвучують красу жіночої душі, вражають добротою і лагідністю, сумом і радістю. А без них життя втрачає кольори, стає сірим і безбарвним. «Берегиня» є тим місточком з минулого в майбутнє, тим образом співучої України, яку ми знаємо і любимо. Подякуймо цим жінкам, що бережуть Україну, її ідентичність і славу співучого роду.

Провідний методист з фольклору Тетяна

ГАРБУЛІНСЬКА

колядка

З репертуару ансамблю. Записано в с.Човновиця Оратівського району, від Марії Гончарук, 1940 р.н.

Ой говій, говій там на торговій, ой дай, Боже, Там гречний панич коника водить, ой дай, Боже, Коника водить, до коня говорить: ой дай, Боже, Ой коню, коню, продам я тебе, ой дай, Боже, Продам я тебе за сто червонців, ой дай, Боже, За сто червонців, за сто молодців, ой дай, Боже, Ой пане, пане, не продай мене, ой дай, Боже, Не продай мене, спогадай на те, ой дай, Боже,

Як я тебе ніс через Чорний ліс, ой дай, Боже, Через Чорний ліс, через тихий Дунай, ой дай, Боже, Ой як я скочив, Дунай перескочив, ой дай, Боже, Дунай перескочив, стременця немочив, ой дай, Боже,

агате на різноманітні культурно-мистецькі заходи невеличке

містечко Жмеринка. При міському будинку науки та техніки та Жмеринському районному будинку культури діє багато творчих колективів – музичні, хореографічні, театральні, оркестри та хорові колективи, яким присвоєно звання народний чи зразковий аматорський – така собі невеличка філармонія. Із задоволенням відвідують жмеринчани всі мистецькі заходи, тож концертні зали завжди заповнені глядачами. Сьогодні ж мова піде про мистецьку подію, яку з нетерпінням чекали шанувальники джазової музики, творчий ювілей прекрасного естрадно-інструментального ансамблю «Ретро-класик». Дату проведення ювілейного концерту 14 лютого,

видно, як світилося радістю обличчя у маестро. Думаю, що для Олександра Пізнюра то була прекрасна мить – приймати від таких дорогих його серцю людей слова вдячності і любові. В подарунок для всіх він порадував чудовим виконанням віртуозної «Веселої польки» В.Оякяера для тромбона.

Естрадно-інструментальний ансамбль «Ретро-класик» створений у 2009 році. Віртуозне виконання хітів джазової музики, чудові авторські композиції, створені учасниками гурту одразу припали до душі жмеринчанам. І сьогодні на їхні концерти збирається велика кількість глядачів. Воно й не дивно, тому що до складу ансамблю увійшли найкращі музиканти містечка про яких сміливо можна сказати, що вони – віртуози: Це

до Дня всіх закоханих, було визначено не випадково. Так музиканти вирішили висловити свою любов до рідного міста, до музики, до друзів. А іще, саме в цей день чотирнадцятого лютого святкує свій день народження учасник колективу Олександр Пізнюр. І в цьому році від відзначає свій 70-літній ювілей. Тому музиканти вирішили на ювілейному концерті ансамблю привітати колегу з цією чудовою датою, вшанувати його талант, подякувати за відданість творчим задумам колективу, за його доброзичливу вдачу та товариськість. Було багато привітань – друзі, родичі і учні дарували ювілярові квіти. В його адресу звучали чудові побажання – і навіть із зали було

чудовий музикант, композитор Євген Грубський (ударні інструменти, гітара), Олег Орищук (саксофон, кларнет, флейта пана), Сергій Зайчук (перкусія, барабани), В’ячеслав Круглицький (гітара, банджо, металофон), Олексанр Мацера (труба), Олександр Ільченко (бас гітара), Олександр Пізнюр (тромбон), соліст ансамблю, співак Сергій Коваль, та душа колективу, Олександр Вусик, що віртуозно грає на акордеоні, імпровізатор. Він і є керівником ансамблю. Всі вони – музиканти з великим досвідом, які можуть

Десятилітній ювілей відзначає

жмеринський інструментальний

ансамбль «Ретро-класик»

Ювіляри

грати як джаз, так і рок, народні мелодії, то міксуючи стилі, то дотримуючись стилів. Вже з перших концертних виступів «Ретро класик» завоював визнання не тільки серед жмеринчан – із захопленням слухали та аплодували музикантам в столиці України. На огляді творчих колективів у Києві, де музиканти представляли Жмеринську дирекцію залізничних перевезень, «Ретро-класик» виборов перше місце. Тож ансамбль запросили виступити на Всеукраїнському конкурсі-огляді художньої самодіяльності і народної творчості від Південно-західної залізниці у місті Харків. У 2011 році його запрошують до участі у телепередачі «Фольк-мюзик». За високий рівень виконавської майстерності та актив-

ну творчу діяльність ансамблю у 2012 році присвоєно звання «Народний аматорський».

А вже у 2015 році він завоював Гран-прі на обласному конкурсі сучасної популярної музики «Музика літа». Починаючи з 2013 року, переможцями цього конкурсу традиційно ставали рок-гурти. І саме ансамблю з Жмеринки вдалося змінити ці традиції та вивести на перші позиції джазовий колектив. З кожним роком музичне життя гурту почало набирати все більше обертів, і у 2016 році його запрошують до Німеччини на фестиваль джазової музики, який проводиться у місті Неурипін. Того ж року гурт відвідав з концертами Польщу – місто-побратим Жмеринки Седзішув Малопольський. Відвідували з концертами музиканти і бійців у зоні АТО. Тож гурт справді працює досить активно і вбачає в тому сенс свого життя, щоб приносити людям радість.

...Концерт розпочався о шістнадцятій годині і, хоча то був будній день, приємно було оглядати залу, яка була заповнена глядачами. Відчувалося, що тут зібралися люди, які чудово знають цей гурт і є справжніми шанувальниками джазової музики. Стає зрозуміло, що джаз у Жмеринці не екзотика, і не мода, не просто плід ентузіазму невеличкої талановитої когорти людей, а мистецька частинка культурного життя містечка.

Весь сценарій творчого вечора був чудово продуманим. Це світлове оформлення з ефектом зоряного неба і пролітаючими зірками та демонстрацією фото з історії створення колективу. Звучали тут вірші та привітання від друзів-музикантів, які не змогли особисто приїхати на концерт. Вони надіслали для музикантів відео-звернення. Це, зокрема, народний артист України Микола Янченко, дует «Коханий-кохана» у складі Володимира Гуменчука і Наталі Мельник та популярний

Переможці конкурсу «Музика літа - 2015»

Вітання від міського відділу культури

гурт «Антитіла» продюсером якого, до речі, є Сергій Вусик – син Олександра Вусика керівника гурту «Ретро-класик».

Концертна програма ювілейного вечора «Ретро-класік» була присвячена добре знайомим мелодіям та імпровізаціям найвидатніших джазових виконавців усіх часів таких як «Синг синг синг» Бенні Гудмана, «Жайвір» Ангелуша Динику у сучасному джазовому баченні, «Квітучий май» Артура Полонського, «Маленький чоловік» Сідней Джоржа Беше і багато, багато інших.

У концерті взяли участь народний артист України Станіслав Городинський, який презентував багато своїх нових пісень, директор вінницького джаз-клубу відома співачка Sharliz, соліст гурту Пан Карпо, відомий музикант з Тульчина Василь Шкінь, який приїхав разом зі своїми вихованцями рок гуртом «Updated».

Непомітно промайнули декілька годин концерту. Вдячні глядачі довго не відпускали артистів. Було зрозумілим, що творчий вечір був довгоочікуваною мистецькою подією для міста. Досить влучно сказав про своїх колег-музикантів начальник відділу культури міста Жмеринка Володимир Дудік: – «Ансамбль «Ретро-класик» мовою музики висловлює своє розуміння прекрасного та позитивне ставлення до життя. Цим зумовлюється і постійний успіх колективу у глядача. Вклад колективу «Ротро-класик» у розвиток культури та творчості нашого міста важко переоцінити. Музиканти підняли аматорське мистецтво на новий рівень».

Безумовно, десять років на сцені саме у такому складі – це сотні концертів і тисячі виступів, це любов і овації глядачів. Тож побажаємо музикантам багато-багато прекрасних років, наповнених радістю та творчими здобутками.

Провідний методист ОЦНТ Наталя РИМАРЕНКО

«Мови різні – душа одна»

Стало вже гарною традицією в лютневі дні проводити цей прекрасний захід «Мови різні – душа одна». Відрадно, що кожного року до участі в ньому долучається переважна більшість національних товариств, що діють

на теренах Вінниччини. Цьогоріч свято було проведено в новому форматі. Наскрізна тема заходу - представлення видатних постатей національних спільнот, які проживали та стали відомими на Поділлі.

Тут стільки мов, як квітів у росі, Дзвінкі пісні лунають звідусюди.

І хоч такі несхожі ми усі, Нехай повік між нами єдність буде. Валентина Сторожук

редставники громадської організації «Центр розвитку і партнерства «Полонія»» (голова – Марія Козирська-Мазур) презентували творчість відомого польського поета, уродженця міста Жмеринка

Красу своїх мов через мелодійність пісенних та поетичних творів представили Христина та Георгій Сванідзе (Вінницька обласна громадська організація «Арго», голова – Мерабі Нарсіа), Васіф Сафаров (ГО «Вінницька обласна азербайджанська община «ОГУЗ»», голова – Наміг Закіф огли Абдулаєв), вокальний дует Андрія та Наталії Сенченків Вінницького регіонального центру культури та мистецтва циганського народу «Девлеса, ромале!», вокальний ансамбль білоруської пісні «Купалінка»

Яна Бжехви. Голова ГО «Голендерські чехи» с. Миколаївка Козятинського району, заслужений працівник культури України Лариса Лановик

розповіла про видатного українського письменника, кіносценариста чеського походження з с.Миколаївка Василя Земляка. Цікавий екскурс по життєвому та творчому шляху єврейського поета Веніаміна Гутянського, уродженця Тростянецького району, майстерно провів Леонід Трахтенберг, член правління Вінницького обласного товариства єврейської мови і культури (голова – Олександр Цодікович).

земляцтва білорусів (голова – Володимир Кочелаба). Своєрідним прологом до української сторінки свята став виступ народного аматорського вокального гурту «Калина» Махнівського сільського клубу Козятинського району. Колективом керує талановита поетеса і композиторка Антоніна Петрушкевич. Їй вдалось згуртувати обдарованих і голосистих співачок, з якими іде разом по життю, даруючи шанувальникам свої пісні. От і нині у їхньому виконанні неповторно прозвучали авторські твори А.Петрушкевич

Вінницького обласного

Учасники свята

«Родинонько» та «Ой місяцю, місяцю».

На святі широку палітру творчості мисткині Марії Гоцуляк презентував Вінницький обласний центр народної творчості. Адже відзначення 70-річного ювілею майстрині стало знаковою подією на теренах Вінниччини. Тепло і задушевно лунала розповідь про життєвий і творчий шлях Марії Василівни із уст заступника директора ОЦНТ Олени Назарець. Марія Гоцуляк – заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки журналістів України, Національної спілки майстрів народного мистецтва України, лауреат премії ім.Івана Огієнка, знана поетеса, майстриня витинанки, писанкарка, вишивальниця, художниця. ЇЇ наставницею була видатна фольклористка, учителька Марія Оксентіївна Руденко. Саме з її іменем пов’язують розвиток мистецтва витинанки на Вінниччині. Марія Гоцуляк – автор поетичних збірок «Вечірня елегія», «Сповідь Чураївни», книги «Пливе човен». На заході поезії М.Гоцуляк читали студенти Вінницького коледжу харчових технологій Національного аграрного університету, які представили літературну композицію «Поетичні струни Марії Гоцуляк»:

На Поділлі моїм, у краю солов’їв –Найдухмяніший хліб, найсолодша вода.

Марія Гоцуляк

Авак Бабаханян з професором Іваном Сінельніковим

І земля моїх предків не знає сивин, Бо нуртує в ній сила дзвінка, молода. На заходах такого рівня відрадно відкривати нові імена талановитих представників тієї чи іншої національної спільноти. Так, декілька років тому, вразили нас юні співаки: Васіф Сафаров з Вінниці, Назар Паслай з Крижополя, Олександр Подолян з Шаргорода, Владислава Смаляна з Липовця. Всі вони – неодноразові лауреати обласних, всеукраїнських та міжнародний пісенних фестивалів-конкурсів. І от нещодавно до цієї когорти додався ще один юний талант – Авак Бабаханян із Тиврова. Цей хлопчик живе у сім’ї, де тато – вірменин, а мама – українка. Родина проживала в Криму, а з початку 2000 років, переїхала до Тиврівського району, на мамину батьківщину. Хлопець зростає у співучій родині: дідусі й бабусі дуже гарно співають. Тому й не дивно, що талант до співу в Авака проявився дуже рано: ще в десятимісячному віці він інтонаційно точно відтворював будь-які звуки і фрагменти мелодій. Родина Бабаханянів проживала в селі за 12 кілометрів від райцентру, і уявіть собі, що бажання займатися співом перемогло цю відстань (адже автобус не ходив): з п’яти років хлопчик разом з мамою і в дощ, і в сніг, і в мороз майже щоденно долав цю відстань, аби займатися в районному

будинку дитячої та юнацької творчості. Зустріч із викладачем Вінницького коледжу культури і

мистецтв імені М.Д.Леонтовича Юлією Васюк

та її фольклорним гуртом «Мокоша» на одному з районних фестивалів визначила подальшу долю хлопця. Серце Авака назавжди прикипіло до української народної пісні, хоч з раннього

дитинства захоплювався сучасною популярною музикою.

Нині він здобуває початкову музичну освіту

в Тиврівській дитячій музичній школі у викла-

дача народного вокалу Руслани Поник і разом з

тим бере консультації у Юлії Андріївни Васюк

та співає в дитячій групі ансамблю «Мокоша».

На першому конкурсі «Музична парасолька»

він здобув ІІІ місце.

Згодом взяв участь у телепроектах

«Фольк-мюзік діти» з Оксаною Пекун, «Диво

UA» Руслана Лоцман (м.Київ), «Соловейко

України» під патронатом Леоніда Кучми, де познайомився з з головою журі Мар’яном Гаденком. Це була велика честь для Авака. Впродовж 2019 року хлопчик бере активну

участь в концертах, конкурсах, фестивалях –і здобуває стільки нагород, що їх вистачило б на багатьох юних співаків. Він – лауреат та володар гран-прі Міжнародних, всеукраїнських та обласних фестивалів-конкурсів, культурно-мистецьких заходів та проектів.

З нагоди відзначення 28-ї річниці Незалежності України, за вагомий внесок у культурний розвиток району ім’я Авака Бабаханяна занесено на районну Дошку Пошани.

Але не лише в районі шанують талант і творчий доробок юного співака. У 2020 році, з ініціативи Вінницького обласного центру народної

На фестивалі «Подільські барви»

творчості, Авак Бабаханян був рекомендований до участі в Обласному конкурсі «Людина року2019» у номінації «Обдарованість року», де здобув заслужену перемогу, як «один з кращих представників інтелектуальної та професійної еліти області».

Наймолодші учасники свята

Вручення почесної відзнаки

Під час проведення літературно-мистецького свята «Мови різні – душа одна» Авак проникливо виконав високопатріотичний твір «Звучи, рідна, мово!» (музика Олексія Семенова на вірші Андрія Демиденка).

Звучи, рідна мово, На землі рідній лийся по вінця, Мово моя українська –Мово моя материнська!

Ця пісня відкрила свято, і глядачі вкотре були захоплені майстерністю виконання, неповторним тембром голосу Авака. А ще він заспівав пісню рідною татовою вірменською мовою – «Моя мрія про Батьківщину» (слова і музика Роберта Амірханяна). Хочеться побажати цьому талановитому хлопчику нових звершень, перемог. Віриться, що любов до української пісні він пронесе крізь усе життя.

Це свято, наснажене енергетикою слова та пісень різних народів і культур, справило величезне враження на всіх присутніх. Адже слово йде до серця і душі кожного, хто володіє мовою, а рідна пісня супроводжує людину в житті, якої б національності вона не була, до якого б народу не належала. Вкотре переконуємось у необхідності таких заходів. Вони дають можливість відкривати таланти юних вірменів, грузинів, азербайджанців, поляків, чехів, білорусів, що проживають на теренах Вінниччини, яка стала для них рідною домівкою. Якщо житимуть їхні пісні, якщо лунатиме українська пісня, то в Україні пануватиме злагода і взаєморозуміння, такі необхідні для цивілізованого суспільства.

Провідний методист ОЦНТ Наталія ЮКАЛЬЧУК

Звучи, рідна мово!

Під такою назвою 29 лютого в Мурованих Курилівцях відбувся

ІІІ -й районний фестиваль національної кухні та народної творчості.

агата Мурованокуриловеччина на добрих працьовитих людей. А ще, багата вона на талановитих працівників культури. Варто лишень згадати невгамовну Валентину Миколаївну Веклюк-начальника відділу культури і туризму Мурованокуриловецької рай- держадміністрації. Її душа нуртує ідеями, творчими задумами, які втілює в життя разом з талановитими колегами районного будинку культури, районної бібліотеки та цілою когортою працівників галузі культури району.

Скільки проєктів культурно-мистецьких заходів втілилося в життя завдяки злагодженій роботі команди однодумців! Це районний конкурс

дитячої творчості «Мелодії дитинства», районний фольклорний фестиваль «Цілющі джерела

Мурованокуриловеччини», культурно-мистецька акція «Великодні дзвони», культурно-мистецький проєкт «Ярмарок народних традицій», культурно-мистецька акція з вшанування знаменитих земляків «Митці рідного краю» – цей ряд можна продовжувати й продовжувати. Здавалося б, таке розмаїття фестивалів досить повно відображає різнобарвну палітру збереження традицій Придністров’я і, разом з тим, активний розвиток сучасного. А загалом – вдале поєднання першого й другого. Можна було б успішно працювати над цими проєктами і не перейматися пошуками чи

започаткуванням нових. Можна було б. Але це була б вже інша історія. А в Мурованих Курилівцях не звикли зупинятися на досягнутому. Так був започаткований обласний мистецький проєкт «Вклонімось матері!» в рідному селі талановитого земляка, народного артиста України Станіслава Городинського . Ось уже декілька років поспіль з’їжджаються в Долиняни професійні виконавці, знані артисти й кращі аматорські колективи області, аби в піснях скласти шану Матерям і вклонитись їхній пам’яті. Але й це ще не все!

Три роки тому з’явився в Мурованих Курилівцях ще один цікавий культурно-мистецький захід: районний фестиваль національної кухні і народної творчості «Щедра гостина Мурованокуриловеччини».

Цей захід згуртовує любителів і майстрів кулінарної справи і традиційно проводиться в суботній день Масниці, який в народі звуть невістчиними посиденьками

Ось і цьогоріч на площі перед районним будинком культури усі сільські громади облаштували свої світлиці, які прикрасили рукотворними виробами місцевих майстрів і різноманітними стравами. Чого тільки там не було! І Степанківські та Курашівські обрядові хліби, і Бахтинські, Михайловецькі, Дерешівські та Конищівські пироги, і Обухівські паляниці, і розмаїття страв з

Дерешівська територіальна громада з організаторами та почесними гостями фестивалю

Побутовий танець «Плосківська Ганка»

капусти із Морозівки! А Роздолівські вареники, а Плосківські голубці, а Рівненські книші! Вразила світлиця із Наддністрянського: стільки різноманітних страв, виготовлених на основі мамалиги, я ще не зустрічала! Тут були малаї, крученики з бринзою, грибні бумчики, мамалига з квасолею, «кораблики» з огірками, мамалига з кисилицею, лежні з капустою, - всього й не перелічитити! Вербовецька, Вищеольчедаївська і Котюжанська громади представили страви з риби. Рибні котлети, крученики, холодець з риби, карасі в сметані, короп фарширований, риба тушкована! Запашною юшкою з рибки ласували всі присутні на святі! Жванський борщ із пампушками куштували всі охочі! А яке розмаїття м’ясних страв привезли на фестиваль майстрині із Житницької та Лучинецької громад! Смачні биточки, буженина, шпигована часником і салом, крученики, завиванці, котлети, фарширована птиця – скільки тих страв зготували талановиті кухарки! Попелюхівська світлиця запрошувала скуштувати страви з гарбуза – різноманітні каші й пиріжки із «господарем» городини. Смакота, та й годі!

Впадала в око Снітківська світлиця, в центрі якої був прикріплений своєрідний меседж: «Сало - символ сили і достатку, буде сало – буде все в порядку!» Отак із гумором, посмішками наш народ долає негаразди, і це додає впевненості й віри в краще майбуття.

Окрім гарно облаштованих світлиць, смачних страв, усі громади привезли на свято творчі колективи, які продемонстрували свою майстерність і подарували глядачам хвилини насолоди.

Вдало вибудувана концертна програма, колоритні кумасі, майстерно зіграні директором РБК Наталею Літвін і методистом Катериною Фельчиною, стали гарним зачином дійства. А

за ними вийшла на імпровізовану сцену Зима зі своїми трьома синами – Груднем, Січнем і Лютим, які запросили Весну вступити в свої права. Як природно поводили себе артисти у цих ролях! Вродлива Весна із юними Весняночками обсипала присутнх пелюсточками квітів і привітала всю мурованокуриловецьку родину:

Зимі уклін я віддаю і обіцяю, що землю всю я щедрим цвітом уквітчаю.

Хай колесо долі розквітне в теплі, Щоб наша Вкраїна квітчалась в добрі! Вдалою режисерською знахідкою став прихід на свято Масниці зі своїми сімома святковими днями. Глядача познайомили із прадавньою народною традицією, яка побутує в цьому регіоні: кожен день тижня, що передував Великому Посту, мав свою назву. Сиропусний понеділок – «Зустріч». Першим млинцем цього дня пригощали батьків, і лише по тому всіх гостей, які могли прийти на гостину і без запрошення. Вівторок – «Загравання»: розваги та ігри на вулиці на ковзанах, санях. Середа – «Ласуня», бо ж в кожній родині до столу подавали вареники з сиром, пиріжки, млинці та оладки. Четвер –«Розгул» – славиться різними розвагами, змаганнями, а особливо кулачними боями. П’ятниця – «Тещині вечірки». Цього дня молода пара, яка нещодавно одружилася, відвідувала всіх , хто був у них на весіллі. А головне – відвідини зятем тещі. Субота – «Невістчині посиденьки». Невістка запрошує на гостину своїх зовиць, рідних, близьких і частує всіх святковим обідом, демонструючи гостинність та майстерність. І, врешті, –- Неділя, останній день

Сиропусного тижня – «Прощена неділя», або «Цілувальниця». Люди перед Великим Постом просять один в одного пробачення, цілуються і пригощаються варениками. Все це дійство відбувалось за участі жителів селища та усього району, яких гостинно частували млинцями, пиріжками та різними смаколиками.

Зі святом учасників та гостей щиро вітали народний депутат України Лариса Білозір, заступник голови райдержадміністрації Валерій Козачишен, депутат Вінницької обласної ради

Володимир Рубанський та народний артист України Станіслав Городинський .

В рамках фестивалю відбулись конкурси на краще творче представлення громад, на кращу світлицю (він оцінювався у номінаціях «Естетичне оформлення страв», «Українська традиційна страва», «Найщедріша гостина»). Окрасою заходу став конкурс-дефіле «Дівчина-Весна 2020», в якому взяли участь юні красуні району.

Всі громади гідно презентували свої творчі та кулінарні здібності , тому й отримали дипло-

Вокальна група народного аматорського хорового гурту «Дивосвіт» з села Надністрянське

ми, подяки і цінні подарунки. Справжньою родзинкою концертної програми фестивалю став майстер-клас за участі народного аматорського колективу народного побутового танцю «Каблучок» Мурованокуриловецького РБК. Кожен з присутніх міг спробувати навчитись танцювати народний танець. І завирувала площа, заповнилась музикою, сміхом, гамором. «Козачок», «Краков’як», «Полька», «Карапет», «Па-де-спан», «Циганочка» і, безумовно, плосківська «Ганка»!

А далі – розважальна програма «Караоке»,

конкурс на швидке поїдання вареників і ще багато різних заходів, приємних зустрічей і несподіванок. Людям не хотілось розходитись по домівках, вони захоплено обмінювались враженнями від почутого і побаченого, дякували організаторам за хвилини радості і гордості. Гордості за своїх талановитих земляків, які щедро дарують свої пісні, діляться давніми рецептами, оповідками,частують смачними стравами.

Ось на такому справжньому народному святі мені пощастило побувати. І не тільки побувати, а смачних страв скуштувати, з добрими людьми поспілкуватись, гарних пісень наслухатись і народних танців потанцювати.

Тож довгого творчого життя таким фестивалям! Адже вони вкотре стверджують про невмирущість прадавніх українських традицій!

Ніна ДЖУС

Ансамбль «Вербівчани» Вербовецької територіальної громади

Народні танці з села Бахтин

Співає Поділля Леонтовича

Вже майже 40 років поспіль крокує Вінниччиною обласний фестиваль

хорового мистецтва чи то мистецький проект «Співає Поділля Леонтовича». Та, власне, як би не називався цей захід, головне, що завдяки його проведенню, пошановується

ім’я видатного композитора-земляка, майстра хорової мініатюри, Миколи Дмитровича Леонтовича. Головне, що кожного року з’їжджаються кращі професійні та аматорські колективи

Вінниччини, до яких долучаються прекрасні

колективи з України, і звучать у їхньому виконанні хорові мініатюри Леонтовича, і лунає

«Щедрик» над світами!

Тож, 12 – 13 грудня 2019 року,традиційно

відбувся обласний мистецький проект «Співає

Поділля Леонтовича» з нагоди відзначення

142-ї річниці від дня народження композитора. Впродовж двох днів у Вінницькому коледжі

культури і мистецтв ім. М.Д. Леонтовича було гамірно і велелюдно. 12 грудня сюди завітали

кращі народні аматорські колективи Вінниччини. Було їх одинадцять і представляли вони Тульчинський, Гайсинський, Чечельницький, Хмільницький, Вінницький, Оратівський, Липовецький, Шаргородський райони та місто Вінницю. Захід розпочався покладанням квітів до погруддя М.Леонтовича. Цю поважну місію виконали керівники народних аматорських хорових колективів – хорової капели ім. М.Д.Леонтовича Тульчинського РБК та Животівського СБК Оратівського району. Символічно, що йшли вклонитись пам’яті композитора досвідчений хормейстер і викладач коледжу культури Любов Грушко з молодшим колегою, здібним керівником Петром Сидоренком, а поряд з ними йшли юні студенти Вінницького коледжу. Концертну програму відкрила народна аматорська жіноча хорова капела «Соломія» Вінницького гуманітарно-педагогічного коледжу.

Під вдумливим керівництвом молодого креативного хормейстера Назарія Давидовського «Соломія» зростає у професійній майстерності і щоразу дивує слухачів оригінальними обробками, сучасним прочитанням класичних хорових творів. От і нині, крім окремих номерів із опери «На Русалчин Великдень», у виконанні капели несподівано по-новому прозвучав у пролозі заходу «Щедрик» Леонтовича в сучасній інтерпретації Н. Давидовського. Співала «Соломія», закликаючи ластівочку на своїх крилах принести весну, пробудити природу до мирного майбуття. Ця оптимістична нота налаштувала всіх учасників свята на успіх, тож колективи намагалися виступити якнайкраще. Як завше, окрасою заходу став виступ славетної народної аматорської хорової капели імені М.Д.Леонтовича Тульчинського РБК. Незабаром цей колектив відзначатиме 100-річний ювілей, а на святі у його виконанні майстерно прозвучали твір-посвята Леонтовичу «Пам’ять» Констянтина Семенова, а також хорові мініатюри М.Д.Леонтовича.

Складний репертуар, сценічну та виконавську культуру продемонстрували народні аматорські хорові колективи АФ «Ольгопіль» Чечельницького району та працівників культури Вінницького району ( керівники – заслужений працівник культури України Валентина Футимська та Ігор Кочурський). Різнопланові програми, майстерне виконання творів a capella продемонстрували хорові колективи Тульчинського коледжу культури, Гайсинського РБК Джуринського СБК Шаргородського району, Хмільницького РБК, Животівського СБК Оратівського району, Липовецького РБК (керівники Любов Грушко, Тетяна Бурякова, Валентин Француз, Павло Дубовий, Петро Сидоренко, Галина Навроцька). Вперше у нашому святі взяв участь ансамбль пісні

Учасники фестивалю. Світлина на згадку.

Академічна хорова капелла Українського радіо ім. П. Майбороди. Керівник – заслужена артистка України Юлія Ткач (м. Київ)

і танцю Краснопільського СБК Гайсинського району під керівництвом Олени Олійник. Цей колектив має велику і цікаву історію. В шістдесятих роках минулого століття його відродив і не одне десятиліття був беззмінним керівником талановитий музикант, хормейстер, самодіяльний композитор Михайло Косенко. Учасники ансамблю пісні і танцю з далекого подільського

села дуже хвилювалися, але їх виступ припав до душі глядачеві.

Теплі слова вітань учасникам мистецького проекту пролунали від заступника директора Вінницького обласного центру народної творчості Олени Назарець та директора Вінницького коледжу культури і мистецтв ім.. М.Д.Леонтовича, народного артиста України Станіслава Городинського. Зокрема, Олена Іванівна сказала, що пам’ять про Миколу Леонтовича вічно живе в серцях вдячних земляків. У Вінниці, Немирові, Тульчині й Марківці Теплицького району встановлено пам’ятники композитору. У Тульчині та Марківці діють музеї М.Д.Леонтовича, його іменем названі вулиці тощо. Та найкращим пам’ятником композитору-земляку є живе звучання його творів. «Велика вдячність колективам, які щороку беруть найактивнішу участь у наших фестивалях, плідно працюють над оновленням репертуару виконавською та сценічною культурою. Завдяки цій титанічній праці ми спостерігаємо зростання рівня хорових колективів. Тож успіхів усім!», – схвильовано мовила пані Олена.

Цього ж дня, 12 грудня, відбувся великий сольний концерт Академічної хорової капели Українського радіо імені П.Майбороди під орудою заслуженої артистки України Юлії Ткач. Глядач мав змогу насолодитись вишуканим професійним виконанням хорових творів вітчизняної та зарубіжної класики, творів сучасних композиторів та хорових мініатюр М. Леонтовича.

А 13 грудня фестивальні заходи продовжилися виступами професійних, студентських та

дитячих хорових колективів Вінниччини, міст Києва, Хмельницького та Вінниці.

Серед колективів-гостей – Академічна хорова капела Українського радіо імені П. Майбороди, Вінницький академічний міський камерний хор імені В.І.Газінського (керівник Христина Бедзір), Подільський камерний хор «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії імені М.Д.Леонтовича (керівник –Ольга Бабошина) та хор «Молодість» Хмельницького музичного коледжу імені В.Заремби (керівник – Наталія Бородавко).

Як завжди, новаторськими задумами дивує викладач-хормейстер, керівник хору Вінницького коледжу культури і мистецтв ім. М.Д.Леонтовича, дипломант всеукраїнських конкурсів хорових диригентів Ольга Бабошина. Нині у супроводі симфонічного оркестру коледжу (керівник Ігор Маринчук) та майстрів водної й піщаної анімації Людмили Заєць і Оксани Веремеєнко хор виконав твір Даніеля Елдера «Lullaby». Це було неймовірне поєднання майстерного хорового звучання з візуальними ефектами!

В рамках заходу відбулась церемонія вручення премій імені М.Д.Леонтовича. Цьогоріч у номінації «Професійні хори» премія присуджена Академічній хоровій капелі Українського радіо імені П.Майбороди (м. Київ); а у номінації «Професійні композитори» – Богдану Сегіну (м.Львів). Тож, нехай живуть у віках невмирущі мелодії, створені талановитим українським народом і складають шану нашому видатному земляку – Миколі Леонтовичу! Нехай лунають вони у виконанні професійних та аматорських хорових колективів не одне десятиліття і прославляють на усі світи наш подільський край.

Ніна ДЖУС

Виставки у світлиці

«РІЗДВЯНЕ ДИВО»

обласна виставка народного

мистецтва

19 грудня 2019 – 16 січня 2020 р.

Наша виставкова Світлиця в День Святого Миколая перетворилась в справжнє Різдвяне диво, створене руками подільських майстрів і підсилене колядками від зразкового аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Дивоцвіт» Гніванської дитячої музичної школи.

Найперше, що падало в очі в експозиції нинішньої виставки, – велика біло-мережана витинанка вінницької майстрині Ліни Концевич, яка просто вражала і своїм розміром, і дивовижним різдвяним сюжетом з символом духів предків – дідухом з янголятами, дзвониками, сніжинками і восьмикутною зіркою зі стрічками. Набагато менші за розміром, але таким же мережаним дивом були на виставці і

витинанки знаного майстра Дмитра Власійчука та його

учениці Дарії Іванової з Хмільника. Взагалі варто зауважити, що місто Хмільник дуже багате на талановитих майстрів. Адже на нинішній виставці ми відкрили ще одну майстриню – Ларису Єстаф’єву, яка освоїла такий вид народного мистецтва, як барельєфний живопис. Світла радість Різдва Христового з сюжетом колядування була присутньою на багатьох картинах майстрів народного малярства і юних художників. Зокрема, це роботи таких знаних майстрів, як Іван Горобчук, Володимир Купчишин, Олександр Пелешко, Павло Пшеничний, Валентина Матієнко (м.Вінниця), Олександр Шульгань (м.Погребище); Люд-

мила Сорочинська (м.Могилів-Подільський); Сергій Ткачук (м.Тульчин); Олександра Мельник, Надія Підгорна і Тетяна Клімченко (м.Бар), а також юних художниць – Дарії Войціцької, Вікторії Соколюк та Світлани Дідик (Хмільницька ДШМ, викладач Інна Громова); Тетяни Марчук та Аніти Кириченко (Вінницька ДМШ №2, викладач Марина Юрченко).

Цього року надзвичайним дивом для нас стали керамічні ікони – «Микола Чудотворець» «Варвара Великомучениця», «Богородиця» – Вікторії Ніколаєвої, вінницької талановитої майстрині-керамістки, яка є однією із першопрохідців у відродженні старовинних подільських гончарних традицій, адже до неї ще ніхто з сучасних подільських гончарів не брався за ікону в глині. Експозицію виставки «Різдвяне диво» вже неможливо було б уявити без казкових флористичних картинок Ніни Співак з села Підвисоке, що на Оратівшині, барвистого декоративного розпису вінничанок Тетяни Рихліцької і Наталії Луценко, а також без різьблених картин Юрія Дяченка з Гайсина та Альберта Логінова з Вінниці. Вишукані згарди з бісеру, вперше представила Оксана Безрученко, відома всім, як талановита вишивальниця. Різдвяної довершеності експозиції виставки додали традиційні народні різдвяні прикраси Ірини Савчук, викладачки ВДПУ імені М.Коцюбинського, текстильні іграшки вінничанки Тамари Вовчарук та казковий вертеп, виготовлений учнями художнього відділу Вінницької ДМШ №2.

Впродовж місяця велика кількість дорослих і дітей пройшли через нашу виставкову Світлицю і кожен з відвідувачів знаходив для себе «Різдвяне диво».

Ліна Концевич «Різдво»

персональна виставка гобеленів

Анатолія ГАЙСТРУКА (м. Вінниця)

22 січня-10 лютого 2020 р.

Сьогодні творчість вінницького молодого художника Анатолія Гайструка відома в Україні і далеко за її межами. А починалося все з відвідування художнього дитячо-юнацького центру «Барви України», де з шестирічного віку навчався технікам живопису, графіки та художнього

текстилю в майстернях професійних художників – Олени Кизимової, Світлани Телець, Ірини Попенко та Олександра Рожкова.

Народившись у 1996 році, Анатолій Гайструк

як громадянин і художник формувався в добу

Незалежності. Тому вважає своєю мистецькою

місією відроджувати та продовжувати культурні

традиції свого народу. Створюючи культурний

продукт, він прагне утвердження миру і зміцнення

зв’язків України зі світом через мистецтво. Звичайно, варто зауважити, що у формуван-

ні такої високої громадянської

відповідальності юнака велику

роль зіграла його мама Наталія

Анатоліївна Гайструк, доктор медичних наук, професор Вінницького Національного

медичного університету імені М.І Пирогова. Нинішня персональна виставка Анатолія Гайструка була організована з нагоди Дня Соборності України, свята, в якому втілились споконвічні мрії українців про державність, єдність, свободу і незалежність.

Втім, символічна назва нинішньої виставки в контексті творчості самого художника набуває більш особистого звучання. «Повернення» – перша після декількох років мовчання персональна виставка Анатолія Гайструка. Адже після презентації за кордоном у 2014 році двох потужних проектів художника: «Україна-Польща. Перехрестя» у польських містах Кельце, Плоцьк, Кєнтшин, Ольштин, Гурово Ілавецьке та «Омрі-

яна великим Кобзарем» до 200-річчя від дня народження Т. Шевченка у Культурно – інформаційному центрі Посольства України у Франції, експонати обох виставок не одразу вдалося повернути до України. Деякі з них вже були знані в українському культурному середовищі, інші, переважно гобелени, створювались спеціально для виставок, тому український

глядач з ними ще не був знайомий. Близько п’яти років перебували живописні, графічні та текстильні твори за межами України, що блокувало подальшу виставкову діяльність автора та позбавляло українського глядача можливості їх побачити.

Повернення робіт в Україну у 2019 році стало можливим завдяки спільним зусиллям різних інституцій – Міністерства закордонних справ України, Генерального консульства Республіки Польща у Вінниці, Культурно – інформаційного центру Посольства України у Франції, Української Паризької Школи, комплексу шкіл з українською мовою навчання в Гурово Ілавецькому, Вінницької обласної державної адміністрації, обласного центру народної творчості, обласного краєзнавчого музею, керівництву яких Анатолій Гайструк висловлює свою найщирішу подяку.

До експозиції виставки «Повернення» увійшло 12 гобеленів, серед зображень яких виділяється цикл «Дерево життя», а ще – стилістично близькі проекти «Вишиванка долі» та «Омріяна великим Кобзарем». В останній –художнику вбачається символ шевченківської України, яку поет бачив як велику родину, «сім’ю вольну, нову». В гобеленах зі стилізованими рослинними мотивами – «Польські квіти», «Дивне цвітіння», «Золото землі» оспівується природа як сила і джерело енергії, що веде людину до прозріння та духовного оновлення. Гармонійна ритмічна організація абстрактних гобеленів «Шлях крізь віки» та «Точки перетину» втілює сподівання на повернення людської свідомості з полону низьких бажань і здатність мирного співіснування різних народів на нашій планеті.

«ПОВЕРНЕННЯ»

«МОЯ САМЧИКІВКА»

персональна виставка декоративного розпису

Наталії ЛУЦЕНКО

(м. Вінниця)

11 лютого – 2 березня 2020 р.

Луценко Наталія Іванівна

народилася 15 січня 1978

року у місті Вінниці, де проживає і нині.

Любов до малювання їй прищепили ще

в дитинстві. Після закінчення школи здобула професію швачки–вишивальниці у Вінницькому професійно-технічному

училищі № 20. Пізніше

закінчила Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського, здобувши професію учителя молодших класів (2001–2006 рр.). Бажання творити красу своїми руками ніколи не залишало Наталію Іванівну, а ще їй подобається ділитись своїм талантом з дітьми. З листопада 2017 року вона працює керівником гуртків у Вінницькій обласній станції юних натуралістів. Активно працюючи на ниві образотворчого мистецтва вже більше 20 років, Наталія Луценко має у своєму творчому доробку понад 150 робіт, які презентувались на всеукраїнських та обласних виставках. У виставковій Світлиці ОЦНТ майстриня вперше презентувала свою персональну виставку, яка складалася з 50 робіт декоративного розпису. Основою експозиції виставки був самчиківській розпис, в якому криється глибинна суть української

душі художниці. На роботах зображені квіти, птахи, метелики та інші види красивих комах. Варто сказати,

що самчиківській декоративний розпис Наталії Люценко має свою особливість. Коли вдивляєшся в малюнок кожної з її картин, то в простому, на перший погляд, сюжеті відкриваєш для себе не неповторний світ природи, що оточує нас в повсякденному житті. Така властивість створення картин говорить про безмежну любов їх автора до рідної землі і всього сущого. А ще її роботи говорять про те, що в своїй творчості майстриня не зациклюється на жодній темі, на жодній техніці, на жодній кольоровій гамі. Вона демонструє нам свою творчу невгамовність в пошуках нового стилю, нового кольору і нового світосприйняття.

Відкриття персональної виставки Наталії Луценко «Моя самчиківка» відбулось в дружньому колі майстрів і друзів мисткині. Приємною несподіванкою для художниці був музичний подарунок від народного аматорського вокального тріо «Зірниця» Вінницького обласного будинку вчителя під керівництвом талановитого композитора Ольги Янушкевич. Як вияснилось, з виступу автора виставки, учасниці тріо «Зірниця» навчаються разом з Наталею у КВНЗ

«ВАНО» за спеціальністю «Публічне управління і адміністрування».

Дивлячись на творчий неспокій та працелюбство Наталії Луценко, її потяг до всього нового в творчому пізнанні навколишнього світу, шанувальники народного мистецтва ще не раз матимуть можливість знайомитись з її новими роботами на персональних виставках.

персональна виставка вишивки заслуженого майстра народної

творчості України

Галини ДАНИЛЮК (м. Вінниця)

25 лютого - 2 березня 2020 р.

З нагоди славного ювілею Галини Іванівни

Данилюк, яка 24 січня ц.р. відзначила 80-річчя

від дня народження, в арт-галереї «ІнтерШик»

відбулася презентація персональної виставки

майстрині. Рівно п’ять років тому вона, за допомогою доньки Людмили та сина Сергія, видала книгу «Неопалима купина». Отож і нинішню ювілейну персональну виставку знаної подільської вишивальниці ми назвали «Неопалима купина».

Експозиція виставки

просто зачаровувала шанувальників творчості Галини Іванівни Данилюк. Всі, хто заходив до виставкової

зали, одразу зосереджували свою увагу на восьмиметровому Подільському рушнику «Вишивана доля Вінниччини», що, наче

птах, розкинув два крила по центру, об’єднуючи в одне експозиційне поле всі роботи неперевершеної майстрині ручної вишивки. А всього на виставці було представлено 49 кращих із кращих її робіт. По обидва боки Подільського рушника-оберега вабили зір своєю красою рушники, панно, картини, назви яких говорять самі про себе («Життя земне і небесне», «Дерево

низь, мережка, лиштва, художня гладь, штапівка, виколювання та солов’їні вічка. Орнаментика і кольорова гама всіх робіт, говорить про не байдуже, сповнене любов’ю до рідної землі серце їх автора, про її бережливе ставлення до традицій свого народу. Коли роздивляєшся

кожну з робіт Галини Данилюк, то починаєш розуміти, що, вишиванням на полотні своїх, сповнених високого змісту, узорів з прадавніми символами і знаками, вишивальниця несе свою невтомну працю та невичерпну енергію любові на олтар української державності.

життя», «Матінка земля», «Дерево дружби», «Протистояння», «Мамина мелодія», «Вічна Україна», «Молитва за Батьківщину», «Подільські передзвони», «Родовід», «Душа материнська», «Небесний храм» та ін.). А яке різноманіття технік – качалкова (лічильна) гладь,

Всі хто прийшли на відкриття виставки у своїх виступах відзначали бездоганність і красу вишивки Галини Іванівни. «Добра, щедра, гостинна, талановита, працьовита, скромна, віддана своїй справі» і ще багато епітетів та слів вдячності і найкращих побажань прозвучало на адресу Галини Іванівни в цей день. Кожному хотілось подарувати цій прекрасній майстрині і Людині з великої літери якнайбільше радості і позитивних емоцій. Автор-виконавиця Зоя Красуляк виконала свою пісню «Вишивальницям», присвячену всім хто вишивав обласний рушник-оберег. Поетеса Жанна Дмитренко читала новий свій вірш, присвячений майстрині. Окрасою відкриття виставки було також вишукане виконання українських народних пісень народним аматорським вокальним ансамблем «З роси й води» Вінницького РБК.

На завершення Галина Іванівна, як завжди, всім красно подякувала і попросила у Господа здоров’я для всіх людей і миру для рідної України. А я, як ведуча і палка шанувальниця її таланту, втішалася тією прекрасною атмосферою щирості і любові, яка панувала на відкритті персональної ювілейної виставки нашої незрівнянної подільської вишивальниці, заслуженого майстра народної творчості України Галини Іванівни Данилюк.

«НЕОПАЛИМА КУПИНА»

«СКАРБИ ПРИКАРПАТТЯ»

виставка робіт майстрів

Івано-Франківської області

в рамках акції «Обмінні виставки між областями України», присвячена 206-ій річниці

від дня народження Т.Г.ШЕВЧЕНКА

4 - 30 березня 2020 р.

Щорічно до дня народження великого українського поета, провідника нації Тараса Григоровича Шевченка у нашій виставковій Світлиці відкривається виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. В минулі роки, зазвичай, це були збірні виставки, експозиції яких створювалися з робіт на шевченківську тематику провідних майстрів і юних художників нашої області. В цьому році Великому Кобзареві посвятою стала виставка «Скарби Прикарпаття», яку в рамках обмінних виставок між областями України репрезентував навчально-методичний центр культури і туризму Прикарпаття. Директор центру Світлана Панько та заввідділом НКС Стефанія Капустинська (обидві – кавалери прикарпатського ордена «Українська берегиня») з усією любов’ю презентували скарби Галичини та Покуття, Косова, Коломиї і т.д., знаменитих творчими здобутками. Із вишитих робіт – це панно «Шевченко» Марії Микуляк, рушник «Зорі Небесної Сотні» Марії Турчин, сорочки і рушники заслуженого майстра народної творчості України Ганни Пархуць, рушники із скрині старожитностей Дарії Петречко. Знаменита «мальована кераміка» (плитка, посуд) була представлена творчістю майстрів із Косова заслуженого діяча мистецтв України Марії Гринюк та Уляни Шкрим’юк і Христини Урбанської. Зразки тка-

цтва – це рушники і скатерки родини Костюків з Коломийщини. Картини «Духовна моя Україна» (диптих) і «Очікування Св.Причастя» та вишукані віночки з малесеньких солом’яних квітів – це художнє плетіння та декорування соломкою Ольги Мельник з Івано-Франківська. Роботи Михайла Мандзюка з смт.Отинія Коломийського району – це художнє декорування фарфору (тарелі з картинами «Молодий Шевченко», «Ісус», «Матір Божа», «Богдан Хмельницький», «Христос воскрес» та ін.). Орнаментальні жіночі і чоловічі ґердани з бісеру – це творчість Марії Чулак з Івано-Франківська. Народне малярство – це, зокрема, картини «Богородиця з Ісусиком», «Наколядувала» майстрині Галини Цапко з села Глибівка Богородчанського району. Вінничанам цікаво було також ознайомитись з архітектурою старовинних церквів (XVII – XIX cт.) долинян, бойків та лемків – це цикл робіт «Старовинні церкви» з 13 картин аквареллю архітектора і художника-графіка Олега Козака.

Відкриття виставки «Скарби Прикарпаття» було дуже цікавим, адже пані Стефанія –фольклористка з великої літери, залюблена в свій край і в свою справу, презентуючи творчість майстрів, захоплювала увагу присутніх не тільки цікавими оповідками, але й чудовим виконанням обрядових прикарпатських пісень. А нашим гостям до вподоби були виступи подільських талантів – автора-виконавиці Зої Красуляк, поетеси Жанни Дмитренко та фольклорного гурту «Рута-м’ята» підготовчої студії академічного ансамблю пісні і танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії ім.М.Д.Леонтовича.

Заввідділом народної творчості ОЦНТ

Любов ГРИЧАНЮК

Ольга Мельник (м.Івано-Франківськ), соломка, «Україна»

ольклористичне вивчення Поділля як окремого регіону до середини ХІХ ст. мало описовий характер зі

спорадичними нечисленними публікаціями. У другій половині століття зацікавленість

усною традиційною культурою краю значно зросла, що було зумовлене низкою причин: створенням 1865 р. Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, друкованим органом якого став часопис «Подольские епархиальные ведомости»; діяльністю Російського географічного товариства та його Південно-Західного відділу, заснованого 1873р.; появою кількох періодичних видань: «Подольскте губернские ведомости», «Подольский листок», де можна було публікувати зібраний фольклорний матеріал; створенням у Кам’янець-Подільській духовній семінарії справжнього народознавчого осередку.

До цього періоду належить фольклористична діяльність Андрія Івановича Димінського, чия фольклорна колекція значно переважала архіви багатьох солідних науковців ХІХ ст. Фольклорист і етнограф народився 13 грудня 1829 року у с. Борщівці Могилів-Подільського пов. Подільської губ. (нині село Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.)

в сім’ї столяра-кріпака. У 1843 р. вступив до повітової духовної школи, яку закінчив

у першій половині 1840 х рр. У 1848 р. 19-літній юнак при Кам’янецькій лікарській управі склав іспити і здобув

ШАЛАК Оксана Іванівна –українська поетка, фольклорист.

Член НСПУ (1989), кандидат

філологічних наук (1995). Авторка монографій «Фольклористична

діяльність Андрія Димінського»

(К., 2009), «Український фольклор

Поділля в записах і дослідженнях ХІХ - початку ХХ ст.» (К., 2014), п’яти збірок поезії та близько 80 наукових статей. Учасник міжнародних поетичних фестивалів, конференцій і симпозіумів, зокрема в Оломоуці (Чехія), Белграді (Сербія), Мінську (Білорусь). Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського, Михайла Стельмаха та конкурсу імені Мирона Утриска.

право мати лікарську практику. Фельдшером працював недовго, згодом обійнявши посаду писаря Пуклянського сільського правління Орининської волості, розпочав польові записи фольклору, збір статистичних даних. Із Проскурівщини, куди перевели молодого збирача, до РГТ надходили статистичні нариси, а згодом він став дійсним членом товариства. 1860–1863 рр. фольклорист мешкав у с. Гаврилівцях Кам’янецького пов., а потім переселився до с. Струги Новоушицького пов. У цей час А. Димінський написав етнографічні нариси

фольклорист-подвижник

«Побут селян Кам’янецького і Проскурівського повіту» (1863), «Марновірні

обряди при побудові хати в Кам’янець-Подільській губернії» (1864), а також нарис «Про привізну і особисту

промисловість селян Подільської губернії» (1864).

Молодий збирач почав записувати казки, легенди, перекази, загадки, анекдоти, прислів’я, приказки. Через Подільський статистичний

комітет та особисто відомому фольклористу Павлові Чубинському збирач надіслав 10 конторських книг із записами фольклорної прози, а також книги та окремі папери, де містилося понад 2970 пісень. Із 1876-го –року Емського указу – Димінського переслідували як «опасного украинофила»:

доноси, обшуки, звільнення

з роботи. Про цей важкий

період найкраще розпові-

дають його листи до професора Київського університету

св. Володимира Олександра

Кістяківського, який отримав

із Поділля від свого адресата

копії 452 вироків волосних

судів, а також «Пісні проти

нецноти нареченої дівчини»,

записані в с. Меджибожі Подільської губ. (тепер смт Летичівського р-ну Хмельницької

обл.). До цього періоду належить й опис одягу селян Поділля, а також збірка прислів’їв. Ці праці фольклориста вважав втраченими ще Микола Левченко в 20 х рр. ХХ ст., коли разом із Агатангелом Кримським досліджував спадщину фольклориста.

В архівних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського зберігається етнографічно-фольклорний нарис «Опис чумацького промислу Київської губ. Звенигородського повіту Лисянської волості с. Орли із 1860 по 1892 рр.» (ф.1–4/342), написаний, очевидно, 1892 р., коли Андрій Димінський обіймав по-

саду волосного писаря у м. Шполі на Звенигородщині, коли переїхав до свого сина Йосипа. Повернувшись до с. Струги Новоушицького пов., фольклорист уже не зміг працювати, бо осліп. 14 січня (за н. ст.) 1905 р. фольклорист помер, поховано його в с. Струга (нині Новоушицького району Хмельницької обл.) в урочищі Домашник. Із фольклорного зібрання Андрія Димінського віднайдено близько 3000 пісень різних жанрів, понад 700 зразків фольклорної прози, 9 статистичних та фольклорно-етнографічних нарисів, різні документи та листи. Це невелика частина записів, більшість їх згоріло ще під час громадянської війни. Багато зусиль до вивчення спадщини фольклориста доклали Агатангел Кримський та Микола Левченко, якому належать перші спроби життєпису Димінського. 1928 р. світ побачили «Казки та оповідання з Поділля в записах 1850–1860 рр.», яким передували статті М.

Левченка «Збірка подільських казок 1850–1860 рр. волосного писаря Димінського» («Етнографічний вісник», 1927, кн. 4, с. 160–172), «Знадоби до життєпису подільського етнографа А. І. Димінського (бл. 1826–1897)» («З поля фольклористики й етнографії», Київ, 1928, вип. 2), «Знадоби до життєпису Андрія Івановича Димінського» («Записки історично-філологічного відділу», Київ, 1928, кн. 16, с. 255–266). Історія вивчення фольклористичної діяльності Димінського охоплює також посилання на записи із Поділля в працях Агатангела Кримського, рецензію на «Казки та оповідання…» Володимира Рєзанова, короткі статті інформативного характеру Мефодія Рябого, дослідження певних аспектів проблеми у працях Павла Попова, Миколи Сиваченка, Олександри Бріциної, згадки робіт фольклориста в дослідженнях Валентини Борисенко та Василя Скуратівського. Збирач застосовував свої знання, аби дати науці те, без чого вона безсила, – науково надійний першоджерельний матеріал. Аналіз рукописів, вивчення послідовності фіксації, манери запису та принципів, наступних етапів роботи над текстами, зокрема перед підготовкою до публікації, дають змогу твердити, що Андрій Димінськи як дійсний член РГТ фольклорні записи провадив у руслі його засад. Методи записування фольклору та іншого народознавчого матеріалу, що їх використовував збирач, – наслідок розвитку української фольклористичної науки, засад, що були властиві для сербської, польської шкіл записування в першій половині ХІХ ст. Записи пісень Д. зберігаються в Інституті рукопису НБУВ (ф. 36, од. зб. 132–133): «Пісні побутові про кохання»,

готував

«Побутові родинні», «Побутові», «П’яницькі», «Рекрутські», «Жартівливі», «До танків», «Чумацькі», «Колискові», «Косарські», «Колядки на Різдво», «Щедрівки на Богоявлення», «Гаївки», «Пісні старців із акомпанементом ліри», «Пісні при хрещенні», «Пісні весільні». Своєрідне «вибране» із усіх цих записів – 9 збірок пісень, переписаних раз чи навіть двічі рукою самого Димінського (ІР НБУ, ф. І, од. зб. 1485–1493). Їх фольклорист

до видання, надсилав О. Кістяківському, який мав провести через цензуру впорядковану збірку. Три рукописні збірки: «Пісні про кохання», «Пісні до танцю» і «Пісні родинні» – в НАФРФ ІМФЕ (ф.4–2/28, ф.4–2/29, ф.4–2/30) серед паперів Якова Новицького. В архіві

РГТ також зберігаються дві збірки пісень «родинних» та «про кохання» із Проскурівського, Кам’янецького, Могилівського і Новоушицького

пов. Надіслані вони до РГТ 1889 р. після смерті О. Кістяківського, коли фольклорист зрозумів, що найближчим часом видати зібрані пісні не вдасться. Більшість цих записів не паспортизовано, тільки біля окремих пісенних зразків зазначено місце запису або ім’я та прізвище інформанта. Науковий підхід до збирання фольклору засвідчує той факт, що Андрій Димінський вважав за потрібне записувати всі почуті зразки: менш та більш викінчені, уривки пісень та варіанти цілісні, пісні новіші, ще «невідшліфовані» – тобто здійснював повний зріз фольклорного репертуару місцевості, вдаючись до суцільного методу записування. Фольклористу належать спроби систематизації зібраного матеріалу, що є по суті одним зі станів їх наукового осмислення.

Записи фольклорної прози

А. Димінського використав у «Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край» (т. 2, 1878 р.) П. Чубинський. Можна визначити, що він здійснював публікацію за рукописами ф. 36, од. зб. 709–713 (ІР НБУ), ф. 8 КІ / 68 (ІМФЕ) та зібранням І. Рудченка № 4, БАН Росії. Зразки, записані Димінським, атрибутувала в перевиданні «Трудов…» (Чубинський П., «Праці етнографічно-статистичної експедиції в західно-руський край, споряджена Імператорським географічним товариством. Південно-західний відділ. Матеріали і дослідження, зібрані д. чл. П. П. Чубинським. Т. ІІ », Донецьк, 2008) О. Ю. Бріцина. Записи, використані в «Казках та оповіданнях з Поділля» (Київ, 1928 р.), зберігаються в ІР НБУ (ф. 36, од. зб. 121).

Колекція народних пісень у запису Димінського містить різножанровий матеріал, класифікацію якого здійснив сам фольклорист: гаївки, колядки, щедрівки, колискові, хрестильні («пісні при хрещенні»), весільні, родинно-побутові (родинні та про кохання, а також «п’яницькі»), соціально-побутові

(«80 пісень ріжного змісту і характеру», рекрутські, чумацькі) жартівливі, танцювальні («пісні до танків»), косарські, лірницькі («пісні старців із акомпанементом ліри»).

Серед календарно-обрядових пісень, балад, соціально-побутових, жартівливих - велика кількість варіантів, позначених барвами місцевого колориту, цілісних, із наявністю

ознак, що підтверджують належність до архаїчної традиції.

У зібранні А. Димінського належною мірою представлені всі види казкового епосу – тваринний, героїко-фантастичний (чарівні казки), побутовий. Значною тематичною строкатістю відзначаються перекази, легенди, анекдоти, апокрифічні оповідання. Багато ознак (використання казкових формул, прислів’їв, приказок, римування) вказують на прагнення збирача записувати від оповідачів-майстрів. За кількістю сюжетів та жанровим розмаїттям рукописну збірку фольклорної прози А. Димінського важко навіть порівняти із будь-якою іншою колекцією казок, опублікованою в середині ХІХ ст. Крім української, фольклорист записував польською та російською мовами, подекуди коментував записи, фіксував сюжети, не надаючи переваги завершенішим чи ціліснішим зразкам, вдаючись до фонетичного принципу відтворення, що особливо вартісно для науки.

А. Димінський – член декількох культурологічних товариств, за свою працю нагороджений срібною медаллю

РГТ, він був обізнаний

з багатьма прогресивни -

ми ідеями тогочасної

фольклористики: проблемою фонетичної

точності запису, всебічного комплексного вивчення народної

творчості та побуту, важливістю фіксації

варіантів. Діяльність

фольклориста, його записи засвідчують це.

Усі знання А. Димінський застосовував, аби

дати фольклористиці

те, без чого вона безсила, – науково надійний

но-мистецька Вінниччина. Одеса: Маяк, 1969. с. 123–124;

7. Рябий М. В. Андрій Іванович Димінський. НТЕ. 1965. № 2. С. 76–77;

8. Чубинський П. Праці етнографічно-статистичної експедиції в західно-руський край, споряджена Імператорським географічним товариством. Південно-західний відділ. Матеріали і дослідження, зібрані д. чл. П. П. Чубинським. Т. ІІ / упоряд. і текстологія С. Мишанича. Коментарі О. Ю. Бріциної. Донецьк, 2008. с. 632;

Його записи

матеріал.першоджерельний

– цінне першоджерело для вивчення фольклорного процесу на

Поділлі в другій половині ХІХ ст., вони

дають змогу не тільки

визначити тогочасний

подільський фольклор-

ний репертуар, але й

визначити найпоши-

реніші жанри, тематику, вивчити побут і культуру українців.

Праці: Дыминский А. Суеверные обряды при постройке дома в Каменец-Подольской губернии. Этнографический сборник. 1864.

Вып. ІV. С. 7–8; Казки та оповідання з Поділля в записах 1850–1860 их рр. / упоряд. М. Левченко, передм. А. М. Лободи. Київ, 1928. 598 с.

Літературні джерела:

1. Б. а. Димінський Андрій.

ЕУ. Львів : НТШ, 1993. Т. 2. с. 511;

2. Левченко М. З поля фольклористики й етнографії. Вип. другий. Знадоби до життєпису подільського етнографа А. І. Димінського. Київ, 1928. с. 73–92;

3. Левченко М. Знадоби до життєпису Андрія Івановича Димінського. Записки Історико-філологічного відділу УАН. 1928. Кн. 16. с. 255–266;

4. Новицький О. М. Фольклористична та етнографічна діяльність А. І. Димінського. НТЕ. 1980. № 6. с. 38–42;

5. Рубай Г. Т. Димінський Андрій. УЛЕ: у 5 т. Т. 2. Київ: УРЕ, 1990. с. 57;

6. Рябий М. В. Видатний фольклорист і етнограф. Літератур-

9. Шабліовський В. Є. Відзначення 150 річчя з дня народження А. І. Димінського. НТЕ. 1980. № 2. С. 107;

10. Шалак О. Андрій Димінський (1829–1905). Народознавство. 1993. № 4. С. 2;

11. Шалак О. Українські народні пісні, записані А. Димінським на Поділлі. Подільська старовина: Зб. наук. пр. Вінниця, 1993. С. 389–395;

12. Шалак О. Подвиг збирача українського фольклору. Маловідомі сторінки життєпису Андрія Димінського. НТЕ. 1994. № 4. С. 63–74;

13. Шалак О. Український фольклор Поділля в записах і дослідженнях ХІХ – початку ХХ ст. Київ, 2014. С. 14–22;

14. Шалак О. Фольклористична діяльність Андрія Димінського. Автореф. дис. ... канд. філолог. наук. Київ, 1995;

15. Шалак О. Фольклористична діяльність Андрія Димінського. Київ: Освіта України, 2009. 198 с.

Архіви:

ІР НБУ. Ф. 36. Од. зб. 132–133 («Пісні побутові про кохання», «Побутові родинні», «Побутові», «П’яницькі», «Рекрутські», «Жартівливі», «До танків», «Чумацькі», «Колискові», «Косарські», «Колядки на Різдво», «Щедрівки на Богоявлення», «Гаївки», «Пісні старців із акомпанементом ліри», «Пісні при хрещенні», «Пісні весільні»); ф. І. Од. зб. 1485–1493; ф. І. Од. зб. 24858–24874; ф. 36. Од. зб. 121; ф. 36. Од. зб. 709–713; НАФРФ ІМФЕ. Ф. 1–4. Од. зб. 342; ф. 4–2/28; ф. 4–2/29; ф. 4–2/30; ф. 8–КІ /68; Архив Географического общества России. Р. 30. Оп. 1. Дело 23.

Оксана ШАЛАК

Різдвяна зірка для колядування

Майстер-клас проводить Ліна Концевич, майстриня народної творчості

апередодні Різдва кожна

людина згадує традиції і

звичаї цього дня. Головним атрибутом свята є Віфлеємська

зірка, саме її ми і виготовимо сьогодні своїми руками.

Зірка є одним із символів народного обряду колядування, що відбувається на Різдво по Святій Вечері або, в залежності від місцевих традицій, на перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться Богослужіння. Обряд є особливим театралізованим дійством, під час якого люди ходили до один одного по хатах, з піснями та відтворенням побутових сценок поздоровляли господарів. Для цього виготовляли колядницькі

фото 1

фото 2

фото 3

обладунки: восьмикутну зірку, маски Кози, Ведмедя, та ін. Святкові ватаги, залежно від регіону різнилися своїм кількісним складом і обрядовими персонажами. Також Зірка – значно давніший символ зимових свят і увійшла в культуру праукраїнців задовго до прийняття християнства. Первісно вона була символом самого Сонця, яке починаючи з 25 грудня, повертає на весну або воскрешає природу, щоб їй шанс на нове плідне життя. Тому зірку лаштували так, аби вона оберталась. Цим Зірка нагадувала сонцеворот протягом року. Зірка – символ Сонця, отже, вогню і тепла. Зерно – символ урожаю і землі. У міфологічні віруваннях українців, зоря – символізувала дівчину-красуню, дружину, або доньку місяця, господаря неба. Слід зауважити, що християнська зірка – восьмикутна, на відміну від юдейської шестикутної зірки Давида. Вісімка – символ восьмого дня («часу» після часу), символ вічного царювання Месії. В українському народному мистецтві здавна прослідковується саме парна система символіки 8-4 (хрест теж має 4 напрямки).

Виготовити зірку можна з різних матеріалів, в цьому нам допоможе наша відома майстриня витинанкарка Ліна Анатоліївна Концевич з міста Вінниці. Ми покажемо майстер-клас з виготовлення Віфлеємської зірки з картону, ниток та інших матеріалів. Для створення великої Віфлеємської зірки буде потрібно щільний картон або ДВП. Це дозволить зробити конструкцію міцною і надійною. Така зірка може використовуватись колядниками навіть у сильний

сніг і мороз. Матеріали і інструменти: палиця, картон, золотиста і срібляста фарба, міцні нитки, клей, лінійка і простий олівець. ножиці, мішура і дзвоники (фото 1). Для початку необхідно на аркуші щільного картону накреслити зірку і вирізати її на картоні у двох екземплдярах (фото 2-3). Маючи дві вирізані зірки, склеюємо їх разом, та робимо отвори на променях і по центру. Рекомендується з одного боку пофарбувати картон у золотистий колір, а з іншого – у сріблястий (фото 4-5). Залишилося тільки прикрасити зірку мішурою, стрічками та дзвониками прикріпити декор за допомогою ниток котрі прошиляємо через отвори (фото 6). Найкраще прикріпити прикраси на кінцях зірки, але ви можете прикрашати виріб на свій смак. Коло кожного променя прив’язуємо дзвоник з дрібними стрічками. Щоб отвори були непомітні, закрийте їх мішурою (фото 7). Беремо вже палицю довжиною один метр прикладаємо нашу зірку і забиваємо по центру через отвір цвяшок. Але недобиваємо до кінця, а так щоб зірка наша крутилася (фото 8). Таким чином, зірка для колядування готова (фото 9). Залишилося тільки підготувати колядки і відправитися вітати друзів і рідних. За біблійною легендою Віфлеємська Зірка сповістила всьому світу про народження Христа. Напередодні Різдва зірочками прикрашають церковні приміщення, недільні школи. Прикрашати її потрібно так, щоб вона нагадувала небесну зірочку на нічному небі. Вона принесла радісну звістку про народження немовляти Ісуса, тому вона повинна бути світлою, яскравою, блискучою.

Не цураймося свого коріння і бережімо наші традиції.

Дякуємо Ліні Анатоліївні за проведений майстер-клас.

Майстер-клас записав

провідний методист ОЦНТ

Сергій БУГАЙ

фото 4

фото 8

фото 9