Світлиця №73(1) 2021 by Вінницький обласний центр народної творчості

ВІД ВИТОКІВ – ДО СЬОГОДЕННЯ

* Мистецькі проекти

У миснику – мальовані миски, Ті, з Бубнівки, бабусині, з фляндрівкою, Що глиняною теплою сторінкою Ще й правнукам засяють крізь роки.

бласна виставка народного мистецтва, яка нині проходила в онлайн– режимі, відкрилася 16 березня 2021 року у виставковій залі обласного краєзнавчого музею. «Від витоків - до сьогодення. Традиції орнаментального бубнівського розпису» - така тема

цієї культурно-мистецької акції, що презентувала бубнівську кераміку, як елемент НКС, внесений до Національного реєстру. Споконвіку в Україні вироби з глини виконували не лише утилітарну функцію, як предмети домашнього вжитку, посуду, іграшок…Більшість з них являли собою витвори краси і гармонії, що досягалось технікою, розписом, індивідуальним баченням. Магія чудодійної глини, поезія гончарювання, бажання самому творити її – все це керувало руками подільських умільців. Недарма то тут, то там на Поділлі зарясніли потужні гончарські осередки. Бубнівська кераміка на теренах Гайсинщини, завдяки неповторному орнаментальному

розпису, виділяється самобутністю, індивідуальним стилем, що зберігся і донині. Чи не тому вироби бубнівських майстрів користувалися попитом далеко за межами батьківщини, коли їх вивозили у Бессарабію, до Румунії, Туреччини, Австрії, Китаю, Польщі та інших країн. Традиції розпису базуються на образних мотивах, що були започатковані бубнівськими гончарами середини ХІХ століття і пронесені їхніми спадкоємцями крізь наступні роки ХХ століття. Основоположником і засновником буб-

нівської кераміки вважається Андрій Семенович Гончар, який після 1861 року в с.Бубнівці відкрив майстерню, яка стала своєрідною школою гончарства. Наступні покоління майстрів вносили індивідуальні впливи і новації в орнаментику бубнівського розпису, розвиваючи і збагачуючи її. У 60-х роках був створений цех художньої кераміки, що в свій час потужно працював. В 1993 році Національна спілка майстрів народного мистецтва України разом з приватним підприємцем Михайлом Вдовцовим заснувала художньо-виробниче підприємство «Бубнівська кераміка», на базі яко-

Тепло буднівської кераміки

го проводилися всеукраїнські пленери. Нині в селі з 1988 року функціонує меморіальний музей-садиба братів Герасименків, продовжувачів традицій гончарного мистецтва Якова та Якима, які успадкували гончарне ремесло від свого батька Агафона – учня Андрія Гончара. В експозиції музею налічується понад тисячу кращих зразків гончарних виробів. Заклад очолює Тетяна Іванівна Шпак, заслужений майстер народної творчості України, яка нині об’єднує майстрів та сприяє поширенню знань про цю живу традицію орнаментальної мальованої кераміки. Вона успадкувала навички бубнівського розпису від небоги братів Герасименків Фросини Міщенко, заслуженого майстра народної творчості України. Вінничани та користувачі соціальних мереж мали змогу ознайомитися з цим ремеслом та переконатися в унікальності його традицій, коли у виставковій залі обласного краєзнавчого музею у березні цього року була, як уже мовилось, розгорнута обласна виставка «Від витоків до сьогодення. Традиції орнаментального бубнівського розпису», організована Вінницьким обласним центром народної творчості. Автором експозиції став Сергій Бугай, провідний методист з виставкової діяльності ОЦНТ, художник. Експозиція виставки складалася із 550 експонатів, серед яких головне місце займали 360 гончарних виробів, виконаних майстрами в традиції бубнівського розпису. В центрі експозиції пишалися 40 мисок Тетяни Шпак. Як не дивно, жоден візерунок на її виробах не повторюється. Фантазії майстрині немає меж, коли вона творить рослинні орнаменти. Як любить

Тетяна Іванівна висловлюватися: «Сиджу і граюся над поєднанням елементів у композицію, в традиції бубнівського розпису». Тетяна Шпак почала працювати у 80-х роках, а перші кроки майстрині були пов’язані з пошуками свого місця серед авторитетів гончарства, коли довелось долати стереотипи, виробляти власний почерк. Найбільші здобутки вона має у мистецтві мальованої миски. Бубнівський розпис зачарував, захопив у полон. Майстриня вивчила «норови» глини та поливи, зуміла «грамотно», як кажуть спеціалісти, збудувати гончарну піч-горно, довести до автоматизму свої стосунки з нею, щоб вивільнити енергію для утвердження самобутнього стилю. Тому й стала провідним майстром бубнівської миски. За словами мистецтвознавця Володимира Титаренка «Тетяна Іванівна опанувала весь символьний і знаковий арсенал бубнівських і новоселівських гончарів, глибинно засвоїла їх зміст і продовжує творити свою сторінку в історії народного гончарства Поділля». Вирізнялися вишуканими рослинними орнаментами та пластикою і дивовижні роботи дрібної пластики («пташечки», «баранці», «свищики», «зозульки», «коники», «півники», «гусочки») 95-річної майстрині Фросини Міщенко, яка є живою легендою Вінниччини. Ця жінка творить так само невимушено, як інші дихають і розмовляють. «З гарного посуду – і пересол смачний», – любить повторювати ця мудра жінка. Її непересічний талант виявився дуже рано, всупереч, здавалось би, неможливим для розвитку умовам на початку ХХ століття. Адже не було ні паперу, ні фарб,

ні щіточки для селянської дитини, яка дуже хотіла малювати. Тож вона малювала і одразу забілювала стіну, щоб мати не сварила. Згодом її знамениті дядьки, помітивши хист племінниці, навчили дівчинку розписувати посуд. І дарма, що в колгоспі це не вважалось за роботу, що хист не вміли цінувати. Ніщо не згасило прагнення до творчості і потягу до тієї глини, з якої народжуються дива. Пташечки, баранці, коники Фросини Міщенко ваблять своєю щирістю, безпосередністю, лагідною вдачею, хоч кожне має свій характер. З якою любов’ю вималювала майстриня свої дріботушечки, прибравши їх за традицією у звичні барви – білу, зелену, чорну – притрусивши тією відзігорною фляндрівкою, щоб всі впізнавали, що це бубнівська кераміка, якою славиться рідна Гайсинщина. Яскравим виразником традицій бубнівської кераміки була світлої пам’яті Валентина Живко, яка виділялася своєрідною творчою манерою серед когорти майстрів Вінниччини. Для Валентини, яка народилась на Луганщині і волею долі опинилась в центральній Україні, ознайомлення з мистецтвом подільських умільців було своєрідним культурним стресом. Тоді вона стала ученицею Фросини Міщенко. В цеху бубнівської кераміки Валентина Степанівна виготовляла макітри, миски, глечики, горнята. А коли її палка натура прагнула польоту фантазії, з’являлися кумедні глиняні іграшки – баранці, леви – веселе казкове плем’я. Валентина Живко взяла до душі мудру науку наставниці, яка вчила дослухатися до свого серця, любити землю, надра якої дарують людям чудовий матеріал для творчості – глину. Творчий доробок члена Національної спілки майстрів мистецтв України Валентини Живко становить понад 15000 гончарних виробів. А на виставці нині презентували її тарелі, миски, коники, баранці, поставці, кухлі – ці наївні і милі речі, що зігрівають людські серця сяйвом людяності і доброти. Своєю творчістю Валентина Живко ще раз ствердила істину, що бубнівська кераміка – не просто посуд, а взірець гончарного мистецтва. Привертали увагу і роботи Тетяни Дмитренко, односельчанки Фросини Міщенко, яка теж зробила свій внесок в збереження і продовження традицій бубнівської кераміки. Її макітри, тарелі, баньочки викликають живий інтерес у відвідувачів. На виставці презентували свої роботи не тільки майстри, які працюють в цьому унікальному осередку. Адже щорічно протягом багатьох років гончарі Вінниччини опановували техніку бубнівського розпису на пленері «Освячені горном». Тому ця виставка стала презентацією їх творчості саме в цьому напрямку. Дивували своєю вишуканістю і досконалістю глиняні вироби послідовників і носіїв тра-

дицій бубнівської кераміки – Сергія і Світлани Погонців із с.Крищинці Тульчинської ОТГ, де народилися відомі гончарі – Іван Тарасович Гончар, заслужений майстер народного мистецтва УРСР (1888-1944) та Олексій Григорович Луцишин (1922-2001), заслужений майстер народної творчості України. Дивують роботи Василя Рижого та Наталі Лавренюк із м. Ладижина, викладачів циклової комісії «образотворче, декоративно-прикладне мистецтво, реставрація» Тульчинського фахового коледжу культури та їхньої учениці, молодої майстрині Ольги Цибулі із смт.Вороновиця, майстра виробничого навчання Львівської Національної академії мистецтв, Володимира Слубського із с.Довжок Ямпільської міської територіальної громади Могилів-Подільського району, а також вінницьких відомих майстрів – Людмили Філінської, Вікторії Ніколаєвої та Михайла Діденка вражають неповторністю. Поціновувачі гончарних традицій пересвідчилися у тому, що орнаментальні композиції бубнівського розпису

ністрації наголосила: «Проведення такої виставки стало свідченням того, що бубнівська кераміка є справжнім брендом Вінниччини. Завдячуючи майстрам, які з великим бажанням і любов’ю продовжують традиції гончарювання, даний елемент є життєздатним і не містить ризиків для безперервної передачі цієї спадщини від покоління до покоління». У своєму виступі Лілія Гальчевська, завідуюча науково-дослідницьким відділом давньої історії обласного краєзнавчого музею також зазначила: «Нам можна позаздрити, що сьогодні тут бачимо неповторну і розмаїту красу, створену нашими сучасниками, талановитими народними майстрами Вінниччини, завдяки яким зберігаємо культурну спадщину як духовну, так і матеріальну, завдяки яким ми сьогодні маємо ці прекрасні колекції!». Доки житиме традиція, доти будемо мати своє місце під сонцем на цій землі, де є простір для творчості гончарів і малярів, де є слухняна подільська глина і розкішна природа, здатна дарувати барви радості і добра. Тому, відкриваючи виставку бубнівської кераміки, відчуваємо впевненість, що її орнаментальний розпис залишиться для нащадків як своєрідний симбіоз таланту, краси і гармонії. Михайло Діденко, гончар з Вінниці

комбінуються переважно з рослиноподібних та умовно-декоративних деталей, що творяться довільно інструментами у вигляді гумової «груші» в найрізноманітніших варіаціях. В результаті творчої фантазії майстрів і поєднання ними найпростіших технічних засобів та прийомів, бубнівський орнаментальний розпис виділяється розмаїтою декоративною красою і багатством графічних форм. На глиняних виробах, які були представлені на виставці, а саме: миски, вази, поставці, свічники, горнятка, куманці, гладушики, дрібна пластика… проглядалися орнаментальні елементи, які були характерні для бубнівської кераміки в усі часи: «вилоги», «косички», «виноградні грона», «квіткова і колоскова фляндрівка», «барвінок», «сосонка», «спускавки», «деревце». За традицією вироби оздоблені коричневою поливою та розписані фарбами чотирьох кольорів: білого, темнозеленого, коричневого та чорного з елементами фляндрівки. Окрім гончарних виробів, в експозиції виставки було представлено десять картин із циклу «Бубнівські дерева» з фрагментами рослинних орнаментів, виконаних Наталею Лавренюк з м.Ладижина в техніці декоративного розпису. Це «Квітка вогню», «Пробудження», «Берегиня» та інші. На урочистому відкритті Ольга Дернова, начальник управління культури облдержадмі-

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Хто сміється – той не здається! Різдвяні свята завжди радують нас колядками і щедрівками, різноманіттям традицій та звичаїв, зустрічами з родиною та друзями. Саме цієї різдвяної пори щороку відбувалося і Всеукраїнське свято сатири і гумору імені Степана Руданського на Калинівській землі. Однак, цього року, через всім відомі обставини, ми не мали змоги побувати у Калинівці та Хомутинцях, защедрувати на благодатній землі та вклонитися нашому знаменитому поету-земляку, покласти квіти до пам’ятника, побувати у музеї Руданського та послухати виступи гумористів з усіх куточків України. Крім того, в Калинівці зазвичай відбувається вручення Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського лауреатам. Літературно-мистецьку премію імені Степана Руданського за 2020 рік поважне журі присудило, вибравши лауреатів серед претендентів з різних областей України та республіки Крим. Лауреатом І премії став киянин Юрчишин Микола Миколайович, член НСЖУ, журналіст, кореспондент газети «Сільські вісті» та фейлетоніст журналу «Перець. Весела Республіка» за книжку сатири і гумору «Нічний приблуда». Це кумедні прозові оповідки та віршовані гумористичні і сатиричні твори. Вони такі веселі і комічні, що їх хочеться перечитувати по декілька разів. В багатьох оповідках відчувається яскравий колорит приди-

Юрій Повар бенцій подільського села. Також захоплюють читача гуморески і сатирески. Вони актуальні і високохудожні. Є гостра сатира і на ворожу до України загарбницьку політику. Книга має цікавий зміст і чудово написана. Поетеса з Вінниці Олена Вітенко, член НСПУ, удостоєна ІІ премії за книги «У своїй Європі» та «Всяко жиється». Книга «У своїй Європі» написана у фольклорному стилі у формі гумористично-сатиричних співомовок. В ній гостро критикуються суспільні пороки життя зубожілого села. Вона сміливо висміює керівництво, розповідає про негаразди села та їх причини. Не забула авторка й про тих, хто флешмобами закликає вчити рідну мову, а сам не знає її. В книзі «Всяко живеться» авторка звертає увагу читача на очевидні хитрі політичні ігри західних партнерів і показує, як від цього страждає український народ. Мова книги багата на епітети та метафори. Народний аматорський театральний колектив Іллінецького міського будинку культури

Гумористичний дует «Хлопчаки-весельчаки» Сергій Коваль з міста Київ отримав ІІІ премію за книгу сатири і гумору «ПереВибране». Твори автора друкувалися у різних вітчизняних та зарубіжних виданнях. В книжці він виступає, як різножанровий автор ущипливої сатири, співомовок, дотепних пародій, іскрометного гумору. Сергій Коваль своєю творчістю не лише продовжує традиції Степана Руданського, але й аргументовано захищає рідну мову, якою поет в часи царизму творив і розмовляв.

До свята також готувалися всі гумористи області, і тому на обласний конкурс авторів та виконавців сатири і гумору імені Степана Руданського, що відбувся з 30 листопада по 30 грудня 2020 року, надійшло аж 67 відеоробіт виконавців та авторів гумору з 21 району області та Ладижина, а також з п’яти об’єднаних територіальних громад. Серед учасників – 3 народних аматорських колективи, 2 гумористичних тріо та 5 гумористичних дуетів. І хоч конкурс проводився дистанційно, журі уважно переглянуло виступи всіх учасників, та ще й, не по одному разу, та визначило кращих виконавців гумору та авторів гумористичних

Світлана Бортнюк

Іван Щіпанський

творів і мініатюр. Найбільша кількість учасників, які брали участь у конкурсі, була з Калинівського, Іллінецького, Немирівського районів та Самгородоцького СБК. Наймолодшим учасником конкурсу став шестирічний Павло Батенко з Писарівки Калинівського району. Його виконання гуморески була простим і наївним, але дуже колоритним.

Глазового і теж справили гарне враження на журі конкурсу. Авторка-виконавиця гуморесок Світлана Бортнюк з Бабина Іллінецької ОТГ вже не вперше бере участь у обласному конкурсі гумору. Її гуморески дуже цікаві і смішні, та ще й сама авторка дуже вдало їх читає. Тож всі вищеназвані учасники та ще багато тих, про кого ми не розповіли, стали переможцями обласного конкурсу авторів та виконавців сатири і гумору імені Степана Руданського. Всі нагороджені дипломами управління культури облдержадміністрації і обласного центру народної творчості та книгами. Дипломами також відзначено всіх учасників конкурсу. Ще довго можна розповідати про наших талановитих земляків-подолян, які вміють і

Анжеліка Дідук Гран-прі обласного конкурсу журі віддало Івану Щіпанському з Бершаді. Він підкорив всіх своїм професіоналізмом виконання. Дуже переконливою була у своєму виступі і Анжеліка Дідук з села Самгородок Козятинського району. Тому їй також – І місце! Гумористичне тріо у складі Ігоря Фльори, Миколи Романова та Олександра Міщука з міста Іллінці Іллінецької ОТГ представили дуже вдалу інсценізацію гуморески Павла

Євгенія Кравчук писати авторські вірші, і вдало їх виконувати та інсценізувати. Як кажуть в народі – «Хто сміється – той не здається». Нам є чим пишатись – підростає талановита молодь, є мудрі наставники. Та найбільше хочеться щоб ми здорові і щасливі зустрілися всі у січні 2022 року на Всеукраїнському святі сатири і гумору імені Степана Руданського. Бажаємо всім натхнення і нових творчих ідей. 8

Павло Батенко – наймолодший учасник

Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Народна пісня в житті та творчості

Лесі Українки

Хотіла б я піснею стати У сюю хвилину ясну, Щоб вільно по світі літати, Щоб вітер розносив луну. Леся Українка

ерез роки і бурхливі століття озивається вона до нас, вражає силою слова і силою духа, великою любов’ю до України, взявши собі її ім’я, присвятивши життєвий подвиг Вітчизні. Це Леся Українка, яка була в Україні не просто поетом. «Генієм в умовах заблокованої культури» назвала її Ліна Костенко. У вірші і поеми, в драматичні твори європейського рівня вкладено таку міць і потугу, що її вистачило б на ціле покоління борців за українську незалежність. Про життєвий і творчий шлях Лесі Українки написано чимало наукових досліджень і художніх творів. В ці дні, коли відзначають 150-річний ювілей доньки Прометея, знову і знову перечитуються палкі Лесині рядки, переосмислюється і належно оцінюється все, зроблене великою українкою в ім’я рідного краю. І донині є актуальною для нас тема дослідження фольклору Лесею Українкою, яка вважала за необхідне записати від носіїв, зафіксувати пісні і думи, не відкладаючи цю справу на потім. Слід сказати, що інтерес до народної пісні виник в майбутньої поетеси дуже рано. Виховання в сім’ї Косачів було демократичним, основаним на патріотичних засадах. Лесина мати, українська письменниця Олена Пчілка, яка активно ставала на захист українського слова і українського люду, дозволяла своїм дітям спілкуватися з сільськимим дітьми, ходити на весілля, до річки на Івана Купайла, слухати пісні від дівчат і жінок, які співали, прядучи кужіль. Для людини музичного обдарування, якою і була Леся, неабияку роль в житті відігравали пісні. В багатьох її поезіях знаходимо образ пісні: «Хотіла б я піснею стати у цюю хвилину ясну», «Не співайте мені сеї пісні, не вражайте серденька мого», «Ой палка ти була, моя пісне», «На шлях я вийшла ранньою весною і тихий спів несміло заспівала». У вірші «Дим» поетеса принагідно згадує про пісенні традиції Волині, які вона мала можливість спостерігати ще в ранній юності.

Леся Українка І мріялись мені далекі села; Дівчата йдуть, співаючи, з ланів. В цьому ж вірші є згадка про сільське весілля, багате на пісні. Там на Поліссі, тож було співали Дружки весільні, аж дзвеніла хата, Не хриплим, чистим голосом, дарма, Що голови, немов у хмарі мріли… Роль творців народних пісень і дум в історії України розкрито в посвяті «На столітній ювілей української літератури». В алегоричній формі авторка висловлює занепокоєння з приводу недостатнього пошанування народних співців з боку української громади. Леся картає українську інтелігенцію за неувагу до культури і традицій, за байдужість в той час, коли в імперській Росії переслідувано українську мову і заборонено українське книговидання. В першій частині йде мова про те, що в кожного народу були «золотії віки», коли «пісня і слово були у шанобі» і сильні світу сього мали за честь вшанувати лаврами співців, в яких «навіть терни були позлотисті, кайдани — і ті золоті». Друга частина поезії присвячена українській історії,

що розгубила імена кобзарів: Так … в кожній країні є спогади раю! Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю! Були й за гетьманів співці; З них деякі вічнії співи зложили, А як їх наймення? І де їх могили, Щоб скласти хоч пізні вінці! Доля не була прихильною до них. Встелялись тернами дороги кобзарів, лірників, бандуристів, хоч саме вони вели пісенний літопис життя і боротьби України: Не оди складали, а думи народу, Не в стансах прославили милої вроду, А в тихих, журливих піснях… З гірким сумом Леся Українка пише про те, що імена народних співців забуті, що вмирали вони на самоті і в стражданні. В творчості Лесі Українки бачимо особливе ставлення до народної пісні, на грунті якої і зросла українська поезія. Народна пісня була для Лесі образом долі, образом рідного краю, образом творчості. Здається, сама доля звела Лесю з Климентом Квіткою. Завдяки союзу цих двох людей, закоханих в музику і пісню, вдалось зберегти тисячі пісенних зразків. Восени 1908 року Леся взяла участь у літературному вечорі в університеті святого Володимира, де і навчався Климент на юридичному факультеті. Це була доленосна зустріч. Климент ще в ранній юності

«І Случі рідної ласкаві береги...»

Леся з мамою – Оленою Пчілкою захоплювався народними піснями, які збирав і записував, а музикою займався з семирічного віку, навчаючись у приватних вчителів, а згодом — у київському відділені Російського музичного товариства. Згодом, він став концертмейстером університетського хору. Слід зауважити, що Квітка, як і Леся, володів багатьма мовами. Здібний студент привернув увагу вже знаної поетеси саме любов’ю до народної пісні. Розуміючи величезне значення збирання та записування фольклору, Леся усвідомлювала, як мало зроблено на цих теренах, тож Леся запропонувала Клименту записати народні пісні, які знала з дитинства. Це стало визначальним у їхній подальшій долі. Саме завдяки їхній співпраці, Квітка став згодом, як пишуть дослідники «етномузикологом світового рівня». В майбутньому він розробить нову методику польових досліджень, теоретичні основи етномузичної соціології, зробить відкриття у сфері походження і поширення первісних звукорядів, хроматизмів, ритмічних архетипів і народних музичних інструментів, а ще збере близько шести тисяч пісень, видасть багато наукових праць, заснує кабінет народної музики, але це вже у Москві. Першою піснею, яку Квітка записав у Лесі, була «Ой на горі пшениченька».

Отож, Климент Квітка, натхненний своєю Ой на горі пшениченька, музою, впродовж життя не покидав справи, поА в долині овес… чатої разом з Лесею Українкою, хоч доля підкиНе по правді, мій миленький, дала йому чимало випробувань: і високі посаТи зо мною живеш. Понад двісті композицій було записано з го- ди, і репресії , і ненастанну працю. Чим більше часу минає, тим ціннішим балосу Лесі Українки. У 1902 році побачила світ збірка народних пісень. Побралися Леся з Кли- читься нащадкам внесок українських письменментом у 1907 році. Два роки вони проживали ників у збереження пісенних надбань нашого в Ялті, де існував Український театр і прожива- народу. Тарас Шевченко, Панько Куліш, Іван ло чимало українців. Тут жив і творив відомий Франко, Степан Руданський, Леся Українка — поет-романтик, автор «Южнорусских песен» кожен з них вважав за святий обов’язок, хоча б принагідно записати Амвросій Метлиннародні пісні свого ський, з яким спілкраю, по можливокувалося подружжя сті видати збірку Квіток, а наш земпісень, щоб залишиляк — Степан Рути наступним покоданський, як лікар, лінням. Адже саме провів біля Метлинусна народна творського його останчість була першою ні дні. Коли до Сесходинкою на шляху вастополя приїхав до творчості поетичхарківський кобзар ної. Гнат Гончаренко, Тому Леся УкраЛеся за свої кошти їнка, яка, опанувавзамовляє валиковий ши надбання світофонограф і вони завої культури, мала писують дев’ятнадвершинні здобутки в цять дум, якраз на поезії та драматургії, ялтинській квартирі. стільки уваги придіВ музеї Ялти зберіляла запису фольгається один із валиклору. Співпраця з ків з голосом самої Климентом Квіткою Лесі Українки. у цьому напрямку На кошти Лесі дала нечуваний реУкраїнки також була зультат — опрацьоорганізована етновано тисячі взірців експедиція Філарета народної творчості. Колеси, під час якої Через сто п’ятзробили аудіозаписи десят літ від дня кобзарів. народження Лесі Коли у 1917 році Українки ще раз Климент Квітка виЮна поетеса усвідомлюємо, дав «Народні мескільки зробила вона лодії з голосу Лесі Українки», то в передмові написав: «Сі пісні для української культури і для збереження піпереймала Леся Українка найбільше від люду сенного багатства України зокрема. Листаючи свого рідного і коханого волинського краю в сторінки її безсмертної поезії, кожен раз ми зудитячі літа, і ранній молодості. Деякі з них Леся стрічаємо таке містке слово, як пісня, що озназнала від своєї матері…». Закінчується перед- чатиме особливий стан душі, заклик до боротьмова такими словами «Отож її життєва праця, би, символ України. Нехай мої струни лунають, почавшись з народної пісні і відбігши потім Нехай мої співи літають дуже далеко, скінчилась народною піснею». ЗаПо рідній, коханій моїй стороні. галом, внаслідок цієї співпраці, було записано І може, де кобза знайдеться, шість тисяч народних пісень і укладено «ПоЩо гучно на струни озветься, сібник для збирачів фольклору», підручник На струни, на співи мої негучні. «До вивчення побуту лірників». Климент Квіт «Сім струн» ка, використовуючи технічні можливості того часу, записав і тим самим зберіг для нащадків Жанна голоси Івана Франка, Лесі Українки, кобзаря ДМИТРЕНКО Гната Гончаренка та полтавських кобзарів.

VІ обласний онлайн-фестиваль народної творчості

«РІЗДВЯНЕ ДИВО»

станнім часом організаторам культурно-мистецьких заходів довелося освоювати формат їхнього дистанційного проведення, тож слово «онлайн» стало невід’ємною складовою назв мистецьких проектів в плані роботи закладів культури. Не став винятком і наш традиційний обласний фестиваль «Різдвяне диво», проведення якого вже вшосте організовував Вінницький обласний центр народної творчості. В січні 2021 року відбувся наш різдвяний фестиваль і ми тішимось з того, що до участі в VІ обласному онлайн фестивалі «Різдвяне диво» долучились 52 фольклорних та співочих колективи області, представивши свої відео з виконанням колядок і щедрівок.

ди залишають яскравий слід у наших душах. Святвечір і Різдво, свята – Маланки, Василя і Водохреща – у них органічно переплелися язичницькі й християнські обряди, на яких віками формувалися звичаї українців. Це ті чисті джерела, до яких припадатимуть в майбутньому наші нащадки. Обласний фестиваль «Різдвяне диво», який збирає гурти колядників-щедрівників з усіх куточків Вінниччини, проводиться раз у два роки в місті Вінниця, з урочистим відкриттям, різдвяною ходою, святковим концертом та різдвяними виставковими світлицями. Практикувалось також проведення даного проекту в Буші Ямпільського району (2018 р.) та в Іллінцях (2019 р.). А найголовніше, що, в статусі район-

Зразковий аматорський фольклорний ансамбль «Викрутаси» Вороновицької ОТГ

В соціальних мережах було викладено три відеосюжети: 14 січня – «Історія фестивалю «Різдвяне диво», 15 січня – «Представлення учасників VІ обласного фестивалю «Різдвяне диво», 19 січня – «Різдвяний концерт «Засіємо добром»» (з кращих відеозаписів учасників фестивалю.) Перший сюжет ми створили за допомогою світлин фестивалю «Різдвяне диво» попередніх років, завдяки яким всі бажаючі могли ознайомитись з окремими фрагментами цього дивовижного різдвяно-фестивального дійства, започаткованого на Вінниччині у 2010 році з метою підтримки і розвитку української національної культури. Адже Різдво – це особливе свято, що складається з низки святкових днів, оповиті ореолом казковості, таємничості, які назавж-

ного фестиваль «Різдвяне диво» проводиться щорічно в усіх районах. Варто зазначити, що за 10 років даний мистецький проект зіграв важливу роль в досягненні відчутних результатів щодо пропаганди фольклорних скарбів і культурних набутків української нації в контексті відродження одного з найвеличніших свят річного релігійно-народного календаря – Різдва Христового. За ці роки кількість гуртів колядників-щедрівників значно зросла в районах, а на кожному наступному обласному різдвяному фестивалі ми чуємо все більше і більше забутих свого часу старовинних колядок і щедрівок у виступах фольклорних та співочих колективів нашої області. Коли в цьому році виникло питання проведення фестивалю у форматі онлайн нас спо-

Народний аматорський ансамбль української пісні «Краса Поділля» Барського МБК чатку брали сумніви щодо якості і змістовності відеоматеріалів, яких ми чекали від колективів. Коли ж оргкомітет став переглядати надіслані відео, то зразу сумніви заступила гордість за наші творчі колективи. Особливо нас порадувала різноманітність колядок і щедрівок, представлених гуртами колядників, адже ні один гурт не повторився з колядками та щедрівками. Було приємно бачити, що більшість учасників дуже серйозно поставилась до пошуку місцевих різдвяних звичаїв, старовинних колядок, щедрівок, а також до формату відеозйомки. Деякі колективи створили цілу сюжетну картинку свого виступу. Одні колядували надворі, впіймавши мить, коли випав вранішній сніжок, як-от народні аматорські фольклорні колективи – «Перевесло» з Липовця та «Хутірські молодиці» з Іллінеччини (с.Романів Хутір). Інші створили цілі відеофільми з різдвяними обрядами, зокрема, це фольклорно-етнографічний ансамбль «Калинове гроно» з с.Рожична Оратівської ТГ та фольклорний ансамбль «Веснянка» Хмільницької школи мистецтв. Дуже ціка-

ву сучасну інтерпретацію щедрівки «Ой, чи є, чи нема пан-господар дома» продемонстрував народний аматорський ансамбль української пісні «Краса Поділля» з міста Бар. Також хочеться відзначити гурт колядників з Тульчина, у складі якого маленькі дітки віншували: Щиро колядую – новину віщую, Ісус народився – світ благословився. Ви радійте новині, а гостинчики – мені… Колоритну програму представив на фестиваль і дитячий фольклорний гурт Вінницького міського художньо-хореографічного центру «Барвінок», який завершував концертну програму «Засіємо добром». Взагалі варто зауважити, що участь дитячих творчих колективів у нашому фестивалі підтверджує його значну роль щодо передачі майбутнім поколінням одного із глибинних пластів культурної спадщини українського народу. На завершення хочеться подякувати всім учасникам VІ обласного онлайн-фестивалю народної творчості «Різдвяне диво» і побажати міцного здоров’я, невичерпної енергії та натхнення у збереженні та представленні сучасному світу прадавніх народних традицій рідного краю. Заввідділом народної творчості Любов ГРИЧАНЮК

Гурт колядників Іллінецького МБК

Шляхи і сходження

* Ювілеї

Івана ПОХОДЗЕЯ

Чуєш, грає оркестр? А пісні вже нові, Та на вік не зважає оцей чоловік — Реформатор, боєць, генератор ідей, Невгамовний земляк наш, Іван Походзей. Жанна Дмитренко

– із своїми лісами: Дубина, Бахинівський Ліс, Темник, Осичина, Яришівський Ліс, а ставки, через які в’ється Думка, теж мають імена, скажімо, Німечанський. Неповторна топоніміка села, поезія лісів і ставків, краса березової алеї і парку, буйноортрет професіонала і подвижни- цвіття садів, що в них з весни і до самої осені ка на теренах української культу- щебетали пташки, кували зозулі – серед таких ри вимальовується вже з відгуків розкошів мали народжуватись музиканти, поетих людей, яким пощастило співпрацювати з ти, художники. Стати музикантом пощастило ним. саме Іванкові – одному з «Розумний, розважнайменшеньких у велиливий, вимогливий», кій родині Походзеїв, де «діловий, чіткий, ініцізростало семеро дітей. ативний», «прекрасний Батько, учасник аж двох музикант», «творча осовійн — Фінської і Друбистість», «компетентний гої Світової, працював в керівник», «реформатор» колгоспній штельмашні, — такі характеристики мама Наталя — в ланці. чула звідусіль. Тримали господарство, де Авжеж, від директора кожен мав свої обов’язки. музичної школи – до заПасти череду, рубати дроввідділом музичного і хова, обробляти город — все рового мистецтв ОНМЦ, це входило в обов’язки від інспектора і начальшколяра і органічно поника відділу кадрів обласєднувалось з навчанням ного управління культури відмінника Іванка Поход– до начальника відділу зея та з участю в художній мистецтва, освіти та просамодіяльності. гнозування в Міністерстві «Мав я хист до мукультури, від заввідділом зики і малювання, грав в мистецтва, науки і освіти оркестрі. Пам’ятаю, як в АН України – до високона День Перемоги співав го звання Почесного акаулюблену пісню фрондеміка Академії мистецтв товиків «В землянці», України. майже на кожному свяЦе Іван Походзей, поті виконував «Пісню про долянин, завдяки завзятрушник» П.Майбороди Іван Походзей тю і компетенції якого та А.Малишка», — згазроблено неоціненну подує Іван Іванович. Пісню відчував, як самого слугу галузі. Але про це згодом. себе, співом зачаровував земляків, де б не спіХочеться розгадати цей феномен сільського вав — чи на сільській, чи на районній сцені. хлопчини з багатодітної сім’ї, який піднявся до Хай на ньому цвіте росяниста доріжка найвищих вершин у своїй професії, ставши не І зелені луги, й солов’їні гаї, просто успішним управлінцем, а й діячем кульІ твоя незрадлива тури, здатним впливати на процеси розбудови в материнська ласкава усмішка… контексті національного духовного відродженЙому здавалось, що це пісня саме про його ня України. село і його маму. Народився Іванко в Луці Барській на ВінничНа концерти ходила сестра Аня, яка дуже чині. Це величезне село розкинулось на бере- любила меншого братика, опікувалася ним. гах річечки Думки, що перетинає Луку Барську Вона ж, ставши студенткою, з власної стипені плине собі далі, впадаючи в Буг.Розташоване дії оплачувала його навчання у музичній школі. село так, що межує аж з чотирма районами.НеПісля школи – поступив до Тульчинського дарма на його території колись розміщалось аж культосвітнього училища. Здібного і активношість колгоспів. Навіть учнів мусили підвозити го юнака, що встигав скрізь, помітили, зокрема до школи через велику протяжність села. Його Родіон Скалецький, композитор, який очолюкутки мають загадкові назви: Тельман, Заповіт, вав музичне товариство в області. Це він заГоряни, Зоряне, Квітка.Причому кожен куток гітував випускника Івана Походзея на посаду

На святі у центрі народної творчості директора музичної школи в Ялтушкові. Три роки віддав молодий директор цьому колективу і учням.Згодом в 1973 році вступив до Харківського інституту культури, який закінчив з відзнакою. Навчався на кафедрі оркестрового диригування. Очолював комсомольську організацію факультету. Мусив підробляти, грав в оркестрі театру музичної комедії, а також був художником-оформлювачем на парфумерній фабриці. Після мальовничого Поділля важко було звикати до великого, трохи похмурого промислового міста з величезною кількістю закладів, установ, підприємств. Тут важливо не загубитись і не розчинитись в міській суєті. Змалку привчений до роботи і порядку, Іван зумів організувати життя з максимальною користю для опанування спеціальності та самоствердження. Харків оцінив цього подоляка. Його просять залишитися, очолити культуру одного з районів Харківщини, де мали забезпечити квартирою. Але як же бути із направленням у Вінницю? Директор ОНМЦ Василь Романов зробив замовлення на цього талановитого хлопця. І коли Походзей спочатку залишився таки у Харкові, Родіон Скалецький не міг заспокоїтися: «Ти що, не приїхав?» – обурювався по телефону. Отож Іван поїхав до Вінниці, де працював на посаді заввідділом музичного і хорового мистецтва обласного науково-методичного центру. Важливим епізодом творчого шляху стало започаткування на Вінниччині у 1981 році свята духової музики. Іван Походзей стояв біля його витоків і був одним з організаторів, розуміючи мобілізуючу роль оркестру і важливість популяризації жанру. У 1984 році різко поміняв свій життєвий вектор: підписав контракт на роботу за кордоном (Монголія) в системі Збройних Сил, зокрема в оркестрі при штабі армії. Тут і звання присво-

їли, а демобілізувався вже капітаном. Оркестр обслуговував посольство, прийом делегацій. Це теж була своєрідна школа і безцінний досвід. У 1987 році його нарешті дочекалась Вінниця, де Походзей став інспектором в управлінні культури, а згодом – начальником відділу кадрів. Запроваджені ним інновації з питань кадрового менеджменту упродовж першого десятиліття становлення української державності, у 1998 році стали предметом узагальнення досвіду роботи галузі культури Вінниччини на колегії Мінкульту. Розголос на теренах України викликало проведення обласним управлінням культури виїзних інноваційних семінарів в районах, а також комісій з добору абітурієнтів для вступу до училищ, своєрідних «ярмарків» в училищах з розподілу випускників. З 2000 до 2003 – старший викладач, доцент, керівник навчальної частини Вінницького факультету Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, який очолювала тоді Кіщенко Ірина. Працівники культури з повагою згадують його як хорошого лектора, що виступав на курсах підвищення кваліфікації, і вимогливого керівника, якого навіть побоювались. Ніна Джус, провідний методист з вокально-хорового мистецтва ОЦНТ, у ті роки працювала в Липовці викладачем музичної школи, а згодом начальником відділу культури. Вона розповідала, як відкрила для себе ділові якості Івана Походзея, якими була вражена, а також знання, чіткість, новаторські підходи, вміння вибирати пріоритети. На її думку, саме таких, як він, гостро потребувала культура в непрості

Микола Яковлєв, Андрій Чебикін, Іван Походзей (Національна Академія Мистецтв) 90-ті, коли треба було рятувати ситуацію, а також кадри і заклади. Якось він приїхав у Липовець на семінар. «Був такий епізод: ми розучували пісню «Явір і яворина» О.Білаша на вірші Дмитра Павличка. Іван Іванович з’явився несподівано і одразу органічно влився у наш ансамбль, додавши у його звучання нові гармонійні барви. Вразив його чудовий тенор і тонке розуміння музикування». У 2003 році Івана Походзея запросили взяти участь у конкурсі на посаду головного спеціаліста відділу навчальних закладів Міністерства культури. За ним закріплюють музичні навчальні заклади I-IV рівнів акредитації (музичні училища, консерваторії) та спеціальні музичні школи-інтернати. Одразу постали нагаль-

ні питання стосовно розробки і затвердження типових навчальних планів, внесення змін до Державного класифікатора професій та ін. Іван Походзей ініціював створення робочої групи на базі Академії керівних кадрів. За два роки розробили кваліфікаційні характеристики по всіх спеціальностях, за якими здійснювалось навчання – 35 кваліфікацій. Алла Скрипник, завуч Вінницького музичного училища, як член робочої групи, казала: «Якщо ви це питання вирішите, то вам треба поставити пам’ятник». В тій групі була і наша Марія Скрипник, начальник управління культури Вінницької ОДА. У 2011 році І. Походзею присвоєно звання «Заслужений працівник культури України», нагороджено грамотою Кабміну і продовжено термін перебування на державній службі. А в 2014 р. запросили до Національної Академії мистецтв, щоб створити відділ мистецтва науки та освіти і очолити його. За ініціативи Походзея було створено координаційну раду, до якої увійшли всі ректори вищих мистецьких навчальних закладів, заступники Міністра культури і Міністра освіти, голова підкомітету освіти і науки у Верховній Раді, президент АН педагогічних наук та інші, що взяли на себе аналіз і вирішення накопичених проблем. Саме колективна думка, вироІван Походзей з дружиною Галиною Феодосіївною блена координаційною

радою, лягла в основу редакції статті 21 до Закону України «Про освіту», в якій – чітка ієрархія, вертикаль і специфіка освіти, що врятувало галузь мистецьких навчальних закладів від посягань на приєднання до Міністерства освіти. Слід сказати, що і в наукових дослідженнях Івана Походзея порушено проблеми процесу формування державної політики у сфері мистецької освіти, її ролі в культурному розвитку, виклики, що постають перед суспільством у час «нігілізму, який не дає можливості зіп’ястися нам на ноги», – з сумом констатує автор. Проблеми і перспективи мистецької освіти – це одна з ключових тем у напрацюваннях нашого земляка, який дає відповіді на запитання стосовно шляхів культурного розвою.

го центру культури, мистецтва і туризму знайомий з Іваном Івановичем ще з тих пір, коли був завучем в Тульчинському культосвітньому училищі,відгукується про нього як про надзвичайно відповідальну людину: «Врівноважений, мудрий чоловік, хоч і непростої вдачі. Не розкидається словами, не говорить зайвого, а лише по суті. А щодо особистого життя то я знаю, який він хороший батько, як допомагає своїм трьом синам, як цінує дружину, Галину Феодосіївну. До речі, вона працює інспектором у Жмеринському районному відділі культури». Спілкуючись з Іваном Івановичем, я запитала про його ставлення до нинішнього стану культури в умовах децентралізації і формування територіальних громад.

Президія Національної Академії Мистецтв 30 жовтня 2020 року загальні збори Національної Академії мистецтв України обирають Івана Походзея Почесним академіком. Отож, невтомна самовіддана праця на ниві культури винагороджена цим високим визнанням. А всі, хто знає цього неспокійного чоловіка, мали можливість порадіти за нього. «Я вважаю, що І.І.Походзей є справжнім лідером без особливих титулів і звань. Бо справжнє лідерство – це не влада і статус, а уміння брати на себе відповідальність і віддано служити справі, якою займаєшся. Іван Походзей творчо і натхненно працював у Вінницькому обласному центрі народної творчості професійно і по-державницьки – в управлінні культури ОДА, по-діловому із задатками реформатора в Міністерстві культури. Він і сьогодні продовжує бути лідером в багатьох питаннях наукових досліджень в галузі культури, мистецтва і освіти. Творчий політ Івана Походзея триває – і це прекрасно» – такі думки висловила Марія Скрипник, заслужена артистка України. Сергій Гарбулинський, заступник директора Вінницького обласного навчально-методично-

У відповідь почула: – Поки питання духовності і культури не стануть підвалинами державного будівництва, доти ми не зможемо реалізувати наші сподівання щодо успішної процвітаючої України. На жаль, українці не вибирають очільниками тих, хто в змозі вибудувати концепцію культурного розвитку нації. Ми маємо колосальну культурну спадщину. Якщо не припинимо руйнувати і нівелювати її — то яким буде наше майбутнє? Є особистості, які знають, що треба робити – і на місцях, і в центрі. Треба лиш, щоб їх вибирали, щоб за ними йшли. Ювілейний рік несе Івану Походзею нові задуми і плани, а ще – намагання протистояти небажаним тенденціям на теренах культури. Сподіваємось, що наш земляк і надалі сповідуватиме активну громадянську позицію і працюватиме в ім’я України з властивими йому наполегливістю та натхненням – чого щиро бажаємо Почесному академіку, вітаючи із славним ювілеєм. Жанна ДМИТРЕНКО

* Творча особистість

Сходинки до успіху Олександра ОНОФРІЙЧУКА

кожного із нас є своя історія досягнення успіху. У Олександра Онофрійчука, артиста обласної філармонії ім.М.Леонтовича, вона особлива. Він знає, що для досягнення вершин на музичному просторі необхідно мати велике бажання та віру, чого бракує нині талановитим людям. Як говорила Марина Цвєтаєва: «Успіх – це встигнути». Саме за таким принципом живе наш Олександр – золотий голос Поділля, лауреат всеукраїнських та міжнародних пісенних конкурсів, фіналіст телевізійного проєкту «Голос країни».

родну пісню «Летіла зозуля». Цей виступ увінчався успіхом, після чого, вони стали бажаними учасниками інших культурно-мистецьких заходів, що організовував ОЦНТ. Але першими сходинками до успіху Олександра у кінці 90-х був Міжнародний фестиваль дитячої творчості «Музична парасолька», що проводився щорічно у м.Вінниці. Олександр тричі брав в ньому участь, але призове місце отримати не вдавалося. Та він не розчаровувався, а навпаки – ретельно готував концертні номери для участі у наступному конкурсі. Вже на четвертий рік Сашко був удостоєний Гран-прі конкурсу. А в

Взяв би я бандуру...

Промайнуло понад 20 років з того часу, коли ми – працівники Вінницького обласного центру народної творчості вперше побачили на сцені обласної філармонії сором’язливого десятирічного хлопчика з бандурою. Тоді Сашко був учасником обласного фестивалю-конкурсу кобзарського мистецтва «Струни вічності» ім.Володимира Перепелюка. У складі тріо бандуристів Козятинскої ДМШ Анастасії Сєліної, Олександра Онофрійчука та їх наставника Володимира Ягущина, викладача Козятинської дитячої музичної школи, вони виконували на-

2001-му році юний бандурист отримав почесну відзнаку «Дитина року», в номінації «Обдаровані діти». На очах у нас він зростав у своїй виконавській майстерності не тільки як бандурист, а й виконавець народних пісень. Згодом Олександр занурився з головою в українську естраду. Як не згадати його концертний виступ на огляді творчих колективів на обласній сцені в ККЗ «Райдуга». Режисером концертних програм був заслужений працівник культури України

Василь Циганюк – відомий, вимогливий і суворий режисер-постановник масових заходів. Це був 2003 рік. В глядацькій залі зібралося понад дві тисячі поціновувачів народної творчості. Тоді Олександр виконував пісню Миколи Свидюка на вірші Вадима Крищенка, «Зоре моя, зіронько». Його голос звучав настільки проникливо і зворушливо, що мабуть в серці кожного глядача пробудилося відчуття гордості за нашу талановиту молодь. Стартом для життя в мистецтві була Козятинська дитяча музична школа, де Сашко досконало вивчив нотну грамоту, оволодів вокалом та грою на бандурі. Після закінчення ЗОШ та ДМШ він, як не дивно, склав іспити до Вінницького аграрного університету, де доля його звела з відомим музикантом і співаком, заслуженим артистом України Адамом Дзюбою, керівником студентських вокальних колективів

українських народних пісень. У Вінниці він взявся за організацію і розвій свого музичного життя. Концертні виступи, сольні концерти, робота в оркестрі та різних вокально-інструментальних ансамблях– усе це надало йому потужної наснаги для реалізації свого таланту. З 2009 року він співав у вінницькому гурті Strong Time, групі «Графіті». Крім цього, працював артистом в оркестрі управління МВС у Вінницькій області. Нині працює в обласній філармонії ім.М.Леонтовича, соліст гурту «Експромт». Невдовзі став зіркою телевізійних програм Вінницького телебачення та переможцем обласного конкурсу «Молода людина року - 2008» в галузі культури, всеукраїнського пісенного фестивалю-конкурсу «Музична перлина» та багатьох інших. Особливе місце в репертуарі Олександра Онофрійчука займають українські естрадні та народні пісні. Він є най-

Сольний концерт Олександра Онофрійчука з естрадно-симфонічним оркестром обласної філармонії ім. М.Леонтовича – ансамблю «Вишня» та чоловічого квартету «Пасаж». Звісно, що Адам Степанович відразу звернув увагу на обдарованого, харизматичного і привабливого юнака з чарівним голосом. Він запропонував Олександру співати в обох колективах. На той час це були напрочуд популярні колективи Вінниччини. Їхня гастрольна діяльність не припинялася. Особливо вражав своєю виконавською майстерністю чоловічий ансамбль «Пасаж», де солістом був Олександр. Квартет не раз брав участь у заходах, що проходили у виставковій світлиці, де урочисті відкриття обласних та персональних виставок народного мистецтва супроводжувалися їх концертними виступами. У 2006 році, після закінчення навчання в університеті (магістр екології), Олександр прийняв для себе рішення не працювати за фахом, а будувати свою кар’єру артиста як виконавець

кращим їх виконавцем. Наш талановитий земляк слідує власному непорушному принципу: у співі має існувати гармонія – голос, серце і душа. Популярність та слава прийшли до Олександра після того, як він став фіналістом телевізійного проєкту «Голос країни». Доля дарувала йому цей, можливо, єдиний і неповторний, шанс втілити свою заповітну мрію – співати на великій столичній сцені, увійти в безмежний світ естрадного співу і дарувати українцям рідну пісню. В прямих ефірах він блискуче виконав як українську народну пісню «Гандзя», так і англомовні – «Stayin’Alive» на вірші Баррі і Робін Гібб, «Isurrender» з репертуару Celine Dion, групи «Scorpions», та групи «Queen» «Love of My Life». Ця пісня

Олександр з рок-гуртом «Queen» у 2012 році в соцмережах набрала 95.366 пе- вав легендарний британський співак, композиреглядів. Його фінальна, напрочуд складна за тор, вокаліст та клавішник рок-гурту «Queen» вокальними даними пісня Ф. Мерк’юрі. «We Фредді Мерк’юрі, який прославився своїм are the champions» стала справжнім тріумфом. яскравим сценічним образом і чотириоктавним Цю пісню у 80-х роках неперевершено викону- вокальним діапазоном. Олександр добре усвідомлював складність виконання цього світового шедевру, мабуть тому і наважився продемонструвати свої вокальні дані у всій красі свого голосу. На останніх акордах пісні, вона – благородна столична публіка гаряче аплодувала і навперегук кричала «Браво!». Своїм нечуваної краси та сили голосом йому вдалося підкорити серця глядачів. Для Олександра участь в даному проєкті – це справжня школа дорослого життя та школа шоу-бізнесу. Його тренер-наставник Діана Арбеніна, музикант, поетеса, лідер рок-гурту «Нічні снайпери», помітивши потенціал молодого співака, підтримувала Олександра на кожному ефірі, запевнивши його у тому, що буде важко дійти до фіналу, але «не маєш права здаватися». І нині він слідує цьому правилу. Не забарилася і друга нагорода. У 2012 році, на Міжнародному музичному конкурсі молодих виконавців «Crimea Music Fest», Олександр був удостоєний головного призу – 50 тисяч доларів. Цю премію вручала йому сама примадонна – Алла Пугачова. І хоча його суперниками були такі потужні співаки, як: Еріка, Ілларія, Єгор Сесарев, групи «Нереальні» і «Час і Скло», Олександра це не зупи-нило, він був рішуче налаштований лише на перемогу. І він з гордістю її отримав. Згодом Олександра визнано справжнім золотим голосом Поділля. А після участі в телепроєкті «Ліга сміху» у складі команди «Вінницькі», він став Олександр Онофрійчук впізнаваним на вулицях.

Попри свою зайнятість, Олександр завжди знаходить час для своїх земляків, радує своїми концертними виступами і дарує їм пісні, які торкають найпотаємніші струни їх сердець. В 2016 році Олександра нагородили Почесною відзнакою Козятинського міського голови «За заслуги перед громадою». Молодий співак завжди в пошуку чогось нового, любить експериментувати, поєднує напрямки у вокальному мистецтві. У його співі поєдналися м’який ліризм і витончений темперамент. З однаковим успіхом він виконує і оперні арії, і народні пісні, і рок-композиції. Його виконавський стиль можна визначити як новий напрямок розвитку сучасного українського естрадно-вокального мистецтва. Нещодавно, спільно з театром пісні «DZHERELA», Олександр представив каверверсію на пісню гурту «Океан Езьзи» «Я не здамся без бою». Дану композицію він виконав бездоганно в академічній манері. Вінничани оцінили талант нашого земляка і в цьому напрямі. Далі великі сольні концерти у переповнених концертних залах обласної філармонії ім.М.Леонтовича та обласного академічного українського музично-драматичного театру ім.М.Садовського. Його спів супроводжує як симфонічний оркестр, так і академічний ка-

Катя Осадча з Олександром на прямих ефірах «Голос країни»

Вручення премії від Алли Пугачової на конкурсі «Crimea Music Fest» мерний оркестр «Арката» філармонії. У його виконанні звучали переважно українські романси, народні пісні та світові хіти і арії із опер вітчизняних композиторів. Неперевершеним і незабутнім для вінничан був його виступ в дуеті із Наталею Лановенко, солісткою філармонії. Світовий хіт Джем. «Barcelona» викликав у глядачів шквал оплесків та емоційне піднесення. Олександр співпрацю із вінницьким музикантом, автором пісень Денисом Шинкевичем. Разом вони записали близько 10 композицій. Чимало авторських пісень Олександр розміщує в соціальних мережах, має свою сторінку та тисячі підписчиків, адже однією з умов, яка веде артистів до перемоги, – є кількість онлайн переглядів музичного твору на YouTube. Пісня Д.Шинкевич «Так добре» набрала в соцмережах 10 тисят переглядів, а «Пам’ятаєш?» – 16 тисяч; «Любов без имени» – 22 тисячі. Він не втомлюється викладати своє відео, бере участь у різних челенджах, фестивалях, організовує сольні концерти. Нині створює аранжування на повний колектив. Це – українська музика в стилі поп-рок. Нещодавно Олександр представив новий кліп «Рок про любов», який знімали на руїнах «Хімпрому», записав нову пісню «GMO», яка змагалася за першість в міжнародному конкурсі. На офіційній сторінці @ONOFRIYCHUK SASHA у Facebok , з’явився новий кліп на цю пісню. Її авторкою є Христина Пескова. Як музиканта його знають

З дружиною Вікторією та сином Тимофієм переважно за виконанням світових рок-хітів. І саме через соціальні мережі Олександр Вікулов, керівник Національного академічного духового оркестру України запропонував Олександру виконання хітів світової рокмузики у супроводі його оркестру, і Саша – без вагань, прийняв дану пропозицію. Так, це був шалений успіх. Увінчався успіхом його виступ на незабутньому вечорі українського романсу, який відбувся у березні цього року, де Олександр презентував пісні літературного походження «Чорнії брови, карії очі», «Гандзя» та Миколи Лисенка на вірші Михайла Старицького «Ніч яка місячна», а також інші шедеври українського мелосу. Нещодавно приємним сюрпризом для нас – вінничан була прем’єра його романтичної авторської пісні «Зникаєш в мені», яка звучала на радіо ТАКТ - 103.7 FM і зайняла свою достойну нішу на радіоефірі. Його джерельно чистий голос у кожному, хто його чує, здатен пробуджувати щось світле, потаємне й високе. І здається, що його м’якому тенору мало простору в концертній залі. Його завжди схвально оцінює вибаглива вінницька і столична публіка. Зазвичай талановиті співаки походять із простих працьовитих родин, які не мають змоги відвідувати театри, кінотеатри, ходити на великі концерти, слухати наживо якісну музику. Походження Олександра Онофрійчука – цілком типове для відомого співака. Народився 1989 року в м.Козятин. Батька – Михайла майже не пам’ятає. Зростав під материнським кри22

лом. Мама – Оксана Арсенівна, помічник виховательки дитячого садочка виростила Сашка в безмежній любові і турботі. Родині жилося дуже нелегко, але ніхто цього навіть не помічав. Пережили вони удвох і трагедію – пожежу, коли їх оселя палала у вогні, який знищив найціннішу сімейну річ – фотоальбом із світлинами, де зафіксовані миті в обіймах із мамою щасливих дитячих років Сашка. Звісно ж, він з дитинства увібрав від мами все найкраще і найдорожче, – це ввічливість, порядність і великодушність, працьовитість, чесність і толерантність. У Сашка були завжди довірливі стосунки з нею, тому не дивно, що нині у нього все складається добре. Перебуваючи на олімпі слави, Олександр залишився таким же сором’язливим, одухотвореним, люблячим чоловіком і турботливим батьком, а ще всенародним улюбленцем. Про таких як Олександр Онуфрійчук, кажуть: «Наша гордість!». Нині Олександру 32 роки, він вважає себе по-справжньому щасливим сином, чоловіком, батьком. Разом з коханою дружиною Вікторією (ландшафтним дизайнером) та семирічним сином – Тимофієм. З вірою в себе і музичним натхненням, він впевнений, що все ще попереду. Сподіваємося, що наш земляк Олександр Онофрійчук – золотий голос Поділля займе гідне місце у світовому культурно-мистецькому середовищі. Нехай йому щастить в усьому! Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

Культурні надбання – шлях до процвітання

* Культура в громаді

Квітка на камені — Дашів! — Спадок. Вітчизна. Рідня. Сяють щедроти наші В слові, в легендах, в піснях… Жанна Дмитренко

ашівський ключ – це живлюща енергія ріки, яка щовесни виходить з берегів, і, напоївши життєдайною вологою прибережні луки, знову повертається в русло. Дашівський ключ – це козацька звитяга Кальника і партизанська слава Шабельні. Це пісенні джерела, які, прокинувшись то в одному, то в іншому селі, розливаються піснями по всій окрузі. Це «Острів кохання» — як прообраз щасливої громади.

укріплене містечко. В різний час ним володіли князі Острозькі, пани Збаразькі, магнати Калиновські, Вишневецькі, граф Плятер, пани Короваєвські…. У 16-17 століттях Дашів– один із ремісничих центрів на Поділлі, і проживали в ньому сотні ткачів та шевців. Як сотенне містечко, Дашів входив до Брацлавського воєводства. Під керівництвом французьких та польських архітекторів було збудовано палац в стилі класицизму, який зберігся до наших днів і є пам’яткою архітектури. Кажуть, тут зупинявся Август Понятовський, король польський, який повертався з Канева, після зустрічі з Катериною ІІ. Дашівською святинею є збережена впродовж буремних століть Свято-Михайлівська

Народний аматорський хоровий колектив «Дашівські передзвони» Цей край цікавий для нас прадавньою історією, освяченою добою козацтва, що обороняло землю від нашестя зовнішніх ворогів, а також своїми пам’ятками, знаними особистостями, розвитком культури і здобутками сьогодення. Перша писемна згадка про Дашів, який розкинувся на берегах річки Соб, датується 1391 роком.Місцеві краєзнавці розкажуть вам про знахідки IV-VIII століть, які характеризують черняхівську культуру, про плем’я уличів, які населяли ці благодатні землі, про розкопки з віднайденим посудом і знаряддями праці, про оборонні вали і кургани. За легендою назва селища походить від тюркського «даш» – камінь. Так його назвали вороги, які не могли взяти це

церква, збудована у 1764 році в стилі українського бароко. Вона є національною пам’яткою архітектури. А ще краєзнавці розкажуть про фабрики мануфактурну та каретну, де вироблялись знамениті ресорні екіпажі. Центром волості Дашів стає у 1886 році. Трагічна історія двадцятого століття у Дашеві, як і у всіх українських містечках, позначена такими процесами, як колективізація, голодомор, репресії. Події Другої Світової війни пов’язані з великими людськими втратами у зв’язку з відступом наших військ, кровопролитними боями, сумною пам’яттю урочища «Корчі», розстрілом єврейського населення у Дашеві та Китайгороді 1941 року.

хто стоїть біля витоків, 50-60-ті роки ХХ ст. усвідомлюють місію, що вважають періодом провипала їм в першій чверті цвітання: електрифікація, ХХІ століття, коли знову будівництво, розвиток проростають надії на дуосвіти і надії на добробут. ховне відродження.. Згодом, після ліквідації Щоб дізнатись про Дашівського району, селистан справ у Дашівській ще переходить до Гайсингромаді і перспективи, наського, а згодом до Іллісамперед хочу поспілкуванецького району. тись з її головою Сергієм В цьому куточку ПодіТітаренком, для якого ця лля народилися і зросли посада – не просто міслюди, що уславили рідний це роботи. Адже Сергій край своїми творчими здоВолодимирович тут набутками, науковими досягродився і виріс, вчився у неннями, громадсько-поДашівській школі, а після літичною діяльністю, закінчення Вінницького подвижницькою працею в державного педагогічного ім’я України. Якщо вести інституту працював керівмову лише про ХХ стоником технічних гуртків ліття, то матимемо промопри Дашівській районвистий список видатних ній станції юних техніків, імен. Це народний артист Сергій Тітаренко, учителем в ШабельнянБолгарії Іван Висоцький, голова Дашівської ОТГ ській школі, Дашівській український архітектор, школі-інтернаті. художник Станіслав КаУ 2002 році був обраний на посаду Дашівлашник, український вчений, фахівець у галузі радіолокаційної та оптико-електронної техніки ського селищного голови. Отож, впродовж Сергій Магадченко, держсекретар інформації майже двох десятиліть Тітаренко живе справаі пропаганди в УДП, один з керівників УПА, ми громади, як ніхто інший, знає її потенціал, полковник Йосип Позичанюк, член Україн- бачить шляхи розвитку, виношує сподівання ської Центральної Ради Василь Химерик, укра- на реалізацію задумів. Очільник громади свіїнський учений, педагог, перекладач, директор домий того, що означає особистість керівника, Полтавського учительського інституту (1917- який відчуває відповідальність за все, що від1919 рр.) Олександр Левитський, композитор, бувається на цьому благословенному куточку хормейстер, громадський діяч Віталій Іжев- землі, на Дашівському ключі, де випала честь працювати в ім’я громади. З нашої розмови я ський. Нині Дашів – адміністративно-культурний дізналась про початки діяльності і сьогодення. Дашівська громада, за словами голови ОТГ, центр територіальної громади, яка об’єднала перебуває, так би мовити, на другому етапі роз24 населених пункти. Перед такими новоствореними громада- витку. Адже спочатку було добровільне об’єдми постає завдання створення спільноти, яка, нання, коли приєднались Кантелина, Купчинці, опираючись на здобутки минулого, має виро- Кальник, Білки. Тоді, у 2016 році, намагались бити алгоритми успіху і процвітання. Тому ті, «дотягнути» їх до Дашева. Скажімо, в Кальнику зробили тротуари та освітлення, сучасне

Зразковий оркестр народних інструментів «Струни серця» Леухівської філії КЗ Дашівський центр культури і дозвілля, керівник – Музика Олександр футбольне поле, спортивні та ігрові майданчики. Крім того, утеплили там дитсадок, переробивши систему опалення, поставивши модульну котельню та ін. В закладах освіти поміняли вікна, у медицині зберегли «первинку» і «вторинку». Взялись виконувати приписи щодо дорогого медичного обладнання. І головне, виконали програму місцевих стимулів –«для заохочення в лікарні доплачуємо новоприбулим спеціалістам зарплату (ще одну), придбали хату і квартиру, згідно з програмою забезпечення житлом». Організували маршрут до Кантелини. Придбали техніку для комунального господарства, – перераховує очільник громади. – На жаль, недостатньо коштів, щоб здійснити все задумане. А тепер, коли додались інші громади, робиться аналіз, своєрідна інвентаризація соціальної сфери, стану освіти і культури в інших селах. Отож, нині планують будівництво ФАПу в с. Шабельня, капітальний ремонт ФАПу в с. Кальник та Білковецької амбулаторії, поліклінічне відділення КНТ «Дашівська міська лікарня». Крім того, планується ремонт та облаштування закладів освіти, утеплення закладів культури. Зокрема, буде замінено вікна на енергозберігаючі, а також даху у Копіївській філії КЗ «Дашівський центр культури та дозвілля», капітально відремонтують системи опалення у Яструбинецькому та Кантелинському будинках культури. Про культуру, її проблеми і розвиток ведемо мову з Ольгою Долговою, яка є начальником відділу освіти, культури, молоді та спорту Дашівської селищної ради ще з 2017 р. Ольга Андріївна закінчила філологічний факультет

Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Працювала учителем Шабельнянської ЗОШ І-ІІІ ст., директором Білківської ЗОШ. Де б не була, де б не працювала ця надзвичайно відповідальна жінка, її насичені будні і яскраві свята супроводжувала пісня, як лейтмотив життя і його окраса, як стимул і джерело натхнення. Саме Ольга Долгова ініціювала створення вокального ансамблю «Мрія» в Шабельні. Згодом стала солісткою народного хору «Вінок Поділля» Іллінецького РБК, вона – учасниця вокального ансамблю «Мелодія» працівників освіти Дашівської ОТГ, а також тріо «Струни серця», а ще родинного дуету Ольги та Яни Долгових. Отож, Ольга Долгова не випадкова людина в адміністрації ОТГ. Розвиток культури є справою її життя – і роботою, і захопленням водночас. Ольга Андріївна розповіла про заклади культури Дашівської ОТГ. Це Дашівська дитяча музична школа, КЗ «Дашівська бібліотека» з п’ятьма філіями та КЗ «Дашівський центр культури та дозвілля» з дев’ятьма філіями. Долгова – автор проектів, з якими вийшла на обласний конкурс «Комфортні громади», зокрема «Підвищення якості надання культурних послуг у Дашівській ОТГ шляхом зміцнення матеріальної бази Дашівського МБК», «Створення сучасного культурно-освітнього простору для жителів Дашівської громади на базі КЗ «Дашівська публічна бібліотека». В задумах Ольги Андріївни є чимало таких проєктів, за умови реалізації яких можна, опираючись на традиції і культурний потенціал краю, вибудувати справді культурну громаду.

Народний фольклорний аматорський колектив «Ластівка» Леухівської філії КЗ Дашівський центр культури і дозвілля, керівник – Совенко Микола – «Острів кохання» (як перший крок до розвитку туризму) вже завершено. Працюємо над картою туристичних маршрутів в контексті програми розвитку туризму, — ділиться Ольга Андріївна. Одним з головних завдань вважає збереження традиційних заходів, як-от фестиваль козацької слави у Кальнику, «Скарби Дашів-

Родинний дует Ольги та Яни Долгових 26

ського краю», «Різдвяні візерунки», фестиваль родинної творчості, а також традиції вшанування культурних постатей, серед яких керівник Іллінецького хору «Вінок Поділля» Віталій Іжевський, музей-кімнату якого створено у Шабельнянській школі. Важливим фактором для розвитку культури вважає підтримку очільником громади всіх культурних ініціатив. «Він і сам ініціативний, вміє формувати громадську думку, налаштований брати участь у грантових проектах, зокрема в міжнародних. Ми – учасники пронівських проектів, а також «U-LEAD з Європою». Більшість цих програм передбачають обов’язкове співфінансування з боку місцевих громад». Долгова вважає, що реорганізація клубних закладів, у зв’язку зі створенням громад, «дала можливість підняти рівень надання культурних послуг населенню в найвіддаленіших селах і сприяла зростанню професійного рівня тих творчих колективів, які є гордістю краю». Ось такі перші підсумки процесу децентралізації. Золотим фондом культури Дашівської громади є «Дашівські передзвони», аматорський вокальний ансамбль «Мрія» Шабельнянської філії, народний аматорський «Джерело» Білківської філії, аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Ластівка»та зразковий дитячий ансамбль народних інструментів Леухівської філії КЗ «Дашівський центр культури і дозвілля». Кожен з них вносить свій вклад у розвиток культури Дашівського ключа. Колектив «Дашівські передзвони» бере свій початок у 2009 році на базі Дашівського МБК. Складається з 25 учасників різного віку – працівників освіти і культури. У репертуарі – десятки хорових творів, як от народні пісні в

обробці О.Стадника, хорові твори українських авторів, цикл новорічно-різдвяних пісень та ін. Колектив бере участь в обласних, районних, регіональних культурно-мистецьких заходах. Його керівником є Роман Онофрійчук, який закінчив відділ духових інструментів Вінницького училища культури і мистецтв 2002 р., а також педагогічний університет імені М.Коцюбинського. Працював у свій час методистом з музичного жанру Іллінецького РБК, музичним керівником Іллінецького ДНЗ «Сонечко», керівником народного аматорського колективу «Іллінецькі візерунки», викладачем Іллінецької ДМШ, директором дитячої музичної школи. Отож багатий досвід допомагає йому у творчій діяльності. Під його керівництвом «Дашівські передзвони» поповнились новими учасниками. На думку працівників культури, колектив от-

Славиться Леухівський зразковий аматорський оркестр народних інструментів «Струни серця», створений у 2006 році. Звання присвоєно йому у 2016 році. Керівник – Олександр Музика. На батьківщині Віталія Іжевського в Шабельні вже 22 роки діє започаткований колись Ольгою Долговою народний аматорський жіночий ансамбль «Мрія», який отримав звання у 2009 році. Колектив характеризує висока культура виконання. Керує ним Володимир Карпенко, талановитий баяніст-віртуоз, який доповнює ансамблеве звучання прекрасним музичним супроводом. Народний аматорський колектив «Джерело» Білківської філії створений ще у 1963 році, спочатку як хор-ланка. Репертуар колективу – це сотні історичних, побутових, обрядових

Народний фольклорний аматорський колектив «Джерело» Білківської філії КЗ Дашівський центр культури і дозвілля, керівник – Бобкова Надія римав нове творче обличчя. Тому Роман Павлович користується авторитетом серед колег, учнів та дашівчан. Аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Ластівка» Леухівської філії створений ще у 1978 році. В ньому 15 учасників, незмінним його керівником є Микола Совенко. Участь «Ластівки» в різних культурно-мистецьких заходах засвідчила належний рівень, а успіхи відзначені нагородами, як-от диплом ІІ ступеня у ІХ Всеукраїнському фольклорно-етнографічному фестивалі імені В.Верховинця «Золоті ключі» (Київ, 2018 р.). Стали лауреатами ІІІ ступеня на фестивалі з фольклору «Еврофольк-Поділля 2019». Періодично брали участь в обласному святі фольклору ім.Гната Танцюри в Зятківцях, у Всеукраїнському фестивалі українського борщу в с.Правилівка на Оратівщині і т.д.

пісень. «Не ходи, Гулане», «Посаджу я винограду високого», «Віддай мене, мати, на кого я важу» – одні з найулюбленіших на Іллінеччині. Звання народного аматорського одержав у 2002 році. На Всеукраїнському фестивалі автентичних колективів на приз Гната Танцюри зайняв друге місце, а також неодноразово брав участь в обласному фестивалі в Зятківцях. Колектив «Джерело» – активний учасник багатьох обласних та районних культурно-мистецьких заходів, як от: «Різдвяне диво», «До куми – на посиденьки», «Благослови, мати, весну зустрічати», «Трійця святками йде», «Великодня писанка» та ін. Керівник – Надія Бобкова. Таким чином, культурний потенціал краю працює на розвиток громади, яка нині плекає нові задуми. І все в них

Народний аматорський вокальний ансамбль «Мрія» Шабельнянської філії КЗ Дашівський центр культури і дозвілля, керівник – Карпенко Володимир вдасться, в цих активних і відповідальних людей, для яких кожен заклад і колектив – це культурна цінність, яку треба берегти. Вміння дослухатись до їхніх потреб, сприяти в придбанні костюмів чи інструментів- це притаманно для тих громад, в яких думають про майбутнє. Символом майбуття є «Острів кохання», де за ідеєю Сергія Тітаренка можна здійснювати весільну церемонію. Це місце, куди будуть приходити закохані. Разом з тим, це один із пунктів туристичного маршруту дашівського ключа. Саме в Дашеві красива легенда про закохану княгиню знайшла матеріальне вираження в образі «Острова кохання», якраз на місці старовинного парку Плятерів-Потоцьких, що з різних причин був занедбаний двадцятим століттям. Романтичній ідеї передували цілком

прозаїчні справи. Треба було розчистити русло річки, що омиває острів, очистити територію від чагарників та сміття, причому не порушуючи природного ландшафту. А згодом викласти тротуарні доріжки, зробити нічне освітлення, встановити лавочки, альтанку та гойдалки і збудувати місток між островом та берегом Собу. І головне – збудувати фонтан у вигляді квітки, адже назва Дашів якраз і перекладається як «квітка на камені». Задум реалізовано в рамках 15 обласного конкурсу проектів обласного конкурсу територіальних громад на базі співфінансування. Співпраця з місцевим бізнесом стала запорукою вчасного завершення робіт. А незабаром, мабуть, на Зелені Свята, як передбачає Ольга Долгова, на «Острові кохання» всіх збере фестиваль «На крилах любові» в честь славної дати – 600-річчя Дашева. І тоді дашівчани і гості матимуть нагоду стати учасниками відкриття куточка подільської Швейцарії, як задумав Сергій Тітаренко. А далі знову будуть напружені будні і велелюдні свята. Громада живе, і культура має простір для розвитку. Гарний засів — урожайними будуть жнива. Жанна ДМИТРЕНКО

Вокальне тріо у складі Ольги Долгової, Яни Форостян, Оксани Тихонюк, керівник – Володимир Карпенко

* Нематеріальна культурна спадщина

Масниця на Поділлі

віт українських традицій безмежно різноманітний та багатий. Набутком минулих тисячоліть є незчисленна кількість обрядів та вірувань, до яких в сучасному світі знову виникає інтерес і вони набувають популярності. Серед них — Масниця, що розпочинає весняний цикл календарних традиційних свят українців. Це веселе, яскраве, велелюдне народне свято, наповнене релігійно-міфічними ритуалами і унікальними обрядодійствами.

був раціональний перехід від м’ясних страв до молочних. Цілий тиждень господині найперше ліпили вареники із сиром, які були основною стравою свята, пекли пиріжки, а в останній день перед Великим постом, у неділю, збиралися на гуляння до сусідів, родичів, сватів, кумів. Різні погляди висловлювали фольклористи, етнографи на природу обрядовості свята. Одні пов’язували його з сонячним культом, інші – з трудовою діяльністю людей, сільськогосподар-

Народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Надія» Новоселівського СБК Гайсинського району За рухом пасхалій Масниця випадає на останній тиждень м’ясниць та запусти на Великий піст. Останній тиждень м’ясниць — сирний. Звідси й назва — Масниця. Свято це відоме майже всім народам, але в Україні воно зберегло давню національну специфіку. Про це свідчать і збережені до початку ХХ сторіччя на території різних регіонів традиції відзначення Масниці, що мають чимало варіантів та локальних назв свята: Масниця, Масляна, Запусти, Пущення, Пироги, Колодка, Колодій, Заговини, Сирний тиждень тощо. Це

ськими роботами. Основною стравою на Масляну в багатьох регіонах є млинці, які печуть щодня з понеділка по неділю. Слід зазначити, що на Масничному тижні їли чимало – і вдома, і в гостях. Найперше тому, що в останній тиждень перед постом усі прагнули досхочу навеселитися та наїстися так, щоб не хотілося їсти увесь піст. Люди завжди раділи цьому святу. Масляна у селі – це найве-

селіший час для сільських людей. Саме на Ямпільщинні, у селі Оксанівка, є традиція передавати один одному від хати до хати млинці, вареники з сиром та різні смаколики. Це свідчення того, що свято було неабияким. Збережено фрагментами обрядодійств, що дійшли до нас. А під час приготування страв, нині, як і колись, співають пісні: В кожну хату дівчина двері відчиняла, Та це ж до нас Масляна в гості завітала. Тісто в діжці підійшло, з печі жаром дмуха, Смачні будуть в нас млинці — відтягніть за вуха! Вельми важливим і показовим є те, що кожен день тижневого свята Масниць мав свою назву, ритуали, свій характер звичаїв, обрядів, прикмет і розваг. Це були наче невеликі свята й присвятки, з яких складалось велике свято. Веселі куми вибирали, в кого почнуть святкувати Масляну. В перший день святкування народжувався Колодій. Це здебільшого макогін, якого вповивали, бавили. Потім обирали, в кого будуть хрестини, похрестини. Далі в кумів Колодія женили. Наостанок Колодій помирав, але за ним не плакали, коли хоронили, бо знали що наступного року він знову народиться. У пятницю зять вів свою тещу з кумами до шинку, щоб помити їй горло, бо воно залипло і теща не могла з ним лаятися. В шинку всі веселилися, бо в суботу починалися запусти, тобто

припинялися веселощі. Веселі куми ідуть на Масляну. В руках несуть на паличках млинці. Масляна, Масляна, Ти нам Богом послана. Що ж ми Богу провинили? Що за провина, Що сім неділь посту, А Масляна одна? Назагал українська Масниця неповторна й колоритна та має розмаїту палітру елементів як весняного, так і зимового циклів народного календаря. Раніше в селі Новоселівка Гайсинського району був такий звичай, що в останню неділю Масляної (вона ще називалася «Запустами») хлопці приносили до дівчат, які їм подобались, колодку. До речі, Колодійне свято, починаючи з понеділка, супроводжувалося обрядодіями в’язання, чіпляння, волочіння «колодки». Колодка – головний атрибут і символ Колодійного свята. Часто й саме свято – Масницю – називали просто “Колодка”. Батьки дівчат, які були на виданні, знали і готувалися до цього дня, щоб подивитися на майбутнього зятя. Хлопці приходили з пляшкою горілки і разом із батьками випивали її. З цього дня дівчат ніби зачиняли «на замок». Уже на другий день розпочинався Великий піст. Дівчата на вечорниці не ходили, а сиділи вдома – вишивали, шили, пряли. Обов’язково дівчина повинна була вишити носові хустинки, розписати писанки, мальованки.

Народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Брикса» Агрономічної сільської ради Вінницького району

У своїй обрядовості українська Масниця зберегла прадавні елементи ритуалів, звичаїв, повір’їв і прикмет. На другий день Великодня хлопці ходили до дівчат, яким заносили колодку. Дівчина віддавала вишиту хустинку, краї якої були вив’язані крючком, і три мальованки. Хлопці дарували в свою чергу стрічку, хустинку, намисто та ін… Який подарунок хлопець мав,такий дарував. Бувало і таке, що до дівчини приносили колодки навіть по три хлопці, тому вона готувала по три хустинки і по три мальованки. Потім хлопці із дівчатами йшли на «пляцок» святкувати, де співали веснянок «Коло млина калина», «А довгої лози», «А шум ходить», водили хороводи, ігри-веснянки «Царівна», «По бережку», «Ой як як миленького посадити», «Маєм собі коника».

Як і кожне значне свято, Масницю зустрічали, справляли і проводжали. До неї готувалися старанно й заздалегідь. У селі Бохоники масляний тиждень ще називався «бабським». Бо жінки ходили одна до одної, співали українських жартівливих пісень. Зокрема таких, як: «Стояла на колодці» «Ой ти гарний, Семене, прийди сядь коло мене», « Ой туриця, туриця», « Я на тебе колодію», «Ой колодка, колодка», «Колодійчику-завертійчику», «Колодочка з деревця», «Ой упала колодка із печі», «Чи я не хазяйка, чи не господиня», «Оце той Колодій, що баби казяться», «На колодку ішла, оглядалася», «Ой спасибі, колодію, що зібрав докупки». Протягом цього тижня чоловікам належало в усьому слухати жінку та виконувати її накази й забаганки. У понеділок молодиці (заміжні жінки) збирались у шинку, сповивали колодку й святкували її «народження». У вівторок колодку «хрестили», в середу – справляли «похрестини», у четвер – колодка «помирала», а в п’ятницю її «хоронили». У суботу жінки в шинку «оплакували» колодку, а в неділю колодку «волочили». Ой колодко, ой колодко, Ой а що ж ти нам та наробила! Ой а що ж ти нам та наробила, що серед будня свято зробила! Варили вареники та налисники із сиром. Відзначали свято Колодія – бо це свято парування і сімейної злагоди. Також в’язали колодку нежонатим хлопцям, і вимагали з них могорич. В прощену неділю заміжні жінки ходили до сусідів, родичів, просити прощення за гріхи, заподіяні протягом року, щоб очиститися перед Великим постом. Отже, українська Масниця зберегла не тільки свої предковічні наймення, а й архаїчні риси обрядовості. Сьогодні на Вінниччині дійсно відроджується свято Масниці, яке колись було традиційним. Це все є в генетичній пам’яті, все закарбовується, і людина згодом очікує наступного свята, під час якого вона переживає незабутні хвилини... Добре, що традиційна культура на Поділлі жива, і хотілось би, щоб ми її і надалі берегли та долучались до традицій наших пращурів. Провідний методист з нематеріальної культурної спадщини ОЦНТ, Марія МОТОРНА

Щасливі творчі дороги

* Митці Поділля

Тетяни МАГНУШЕВСЬКОЇ

ені здається, що цю інтелігенту жінку запросили на посаду викладача. В школі Тетяна у Гнівані знають всі. А якщо й не всі, Анатоліївна впродовж багатьох років працювала то переважна більшість гніванчан. Це викладачем фортепіано, хорового класу та вокаМагнушевська Тетяна Анатоліївна – викладач лу. Тут вповні розкрився її педагогічний талант, Гніванської дитячої музичної школи, талановита тут вона виховала не одне покоління музикантів. співачка, хормейстер, яка усе своє життя віддає Більшість з її вихованців обрали музику своєю вихованню дітей, змалку прищеплюючи їм палку професією, стали професійними музикантами, любов до музики та співу. працюють у вищих навчальних закладах, театрах. А витоки таланту музиканта і педагога поча- Як і Тетяна Анатоліївна, вони навчають здібних лися, звичайно ж, з родини. Народилась Тетяна дітей в дитячих музичних школах. І зі словами Магнушевська у Вінниці в родині службовців. вдячності згадують Тетяну Магнушевську, яка у Наталія Йосипівна та Анатолій Модестович свій час спрямувала їхні уподобання у єдино праМагнушевські до музики вильне русло. Серед її учнів нібито й не мали прямого – Аліна Бобровник, лауреат відношення, але були муміжнародних та всеукраїнзично обдаровані і любили ських пісенних конкурсів, співати. Особливо мама, викладач академічного вояка мала абсолютний мукалу Вінницького фаховозичний слух і захоплюваго коледжу мистецтв імені лась класичною музикою. М.Д.Леонтовича; Назар Бабуся і дідусь по маминій Якобенчук – викладач Килінії – Горпина Юхимівна ївського Національного і Йосип Савович – знали університету культури і музичну грамоту і співали мистецтв, лауреат Міжнав церковному хорі. Колись родного конкурсу диригендо війни у Вінниці, в районі тів імені Стефана Турчака нинішньої Київської, діяв та всеукраїнських і міжнааматорський театр. В цьому родних вокальних конкуртеатрі активну участь брала сів; Леся Сіра – викладач, бабуся Горпина, їй доручакерівник зразкового амали головні ролі. Вона ж з торського хорового колекраннього дитинства притиву Гніванської ДМШ. З щеплювала Тані любов до любов’ю згадують Тетяну музики, навчала її співати. Анатоліївну її вдячні учні Коли дівчинка підросла – Оксана Кліменчук, Олена вступила до Вінницької Михайлова, юні талановидитячої музичної школи, ті співаки Юрій і Дмитро де навчалася грі на фортеБегаси та багато-багато інпіано. І музика так заполоших. Бо скільки ж їх було нила душу Тетяни, що по за роки викладацької діяльзакінченню загальноосвітності! ньої школи вона вирішила Крім цього впродовж Тетяна Магнушевська продовжити музичну освіту багатьох років Тетяна Анана музично-педагогічному толіївна працювала керівфакультеті Вінницького педагогічного інституту. ником народного аматорського хору ветеранів З великою шаною і вдячністю згадує Тетяна війни та праці «Джерело» Гніванського міського Анатоліївна своїх інститутських викладачів Ігоря будинку культури. Скільки душі і таланту вклаЙосиповича Чабана (викладача з диригування), ла вона в цей колектив, скільки репертуару з ним Оксану Михайлівну Обревко (викладачку з вока- було переспівано! А який професійний хоровий лу) і викладача музично-теоретичних дисциплін, колектив викладачів місцевої ДМШ свого часу людину високої ерудиції та енциклопедичних створила ця обдарована жінка! знань Миколу Миколайовича Юхновського. Від Здавалося б, як викладач, Тетяна Магнушевних вона, як губка, увібрала всі ази і таємниці му- ська досягла високих результатів в роботі, завозичної педагогіки. ювала любов учнів, повагу колег – що ще більше Майже одразу після закінчення інституту Те- треба? А Тетяна Анатоліївна вирішила започаттяна Магнушевська почала працювати виклада- кувати у Гнівані Всеукраїнський дитячий конкурс чем фортепіано та керівником вокальної студії вокального мистецтва. І ось з 2010 року щорічно Гніванського МБК, а коли відкрилась місцева ди- «Осіння мелодія» (таку назву має конкурс) збитяча музична школа – Тетяну Анатоліївну одразу рає талановитих юних виконавців з усієї України,

Нагородження переможців

які впродовж двох днів дарують своє мистецтво вдячним глядачам і змагаються у майстерності співу. У цьому конкурсі беруть участь дитячі хорові колективи, вокальні ансамблі, солісти-вокалісти у академічній, народній та естрадній манерах виконання. Тетяна Магнушевська, як директор конкурсу, займається організаційними питаннями конкурсу, опікується учасниками, щороку запрошує для роботи в журі професійних музикантів, співаків, викладачів. Серед них народні артисти Украї-

Назар Якобенчук – гордість матері

ни Лілія Сандулеса та Станіслав Городинський; заслужена артистка України, кандидат педагогічних наук Руслана Лоцман; Назар Якобенчук, Аліна Бобровник; викладачі джазового вокалу Марина Мальцева (Вінниця) та Аніко Долідзе (Київ); заслужена артистка України, професор, завідувачка кафедри академічного та хорового інструментального мистецтва Київського Національного університету культури і мистецтв, керівник хору «Anima» Наталя Кречко; відмінники освіти України Юлія Шайкевич та Ніна Джус, співачка Ольга Плакидюк, викладач народного вокалу Вінницького ФКМ імені М.Леонтовича Наталя Крикуненко, директор Гніванської ДМШ, заслужений працівник культури України Тамара Гуцал тощо. Впродовж семи років незмінним головою журі конкурсу «Осіння мелодія» була світлої пам’яті композитор, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка, професор КНУКіМ, автор хорових та вокальних творів Ірина Яківна Кириліна. У 2018 році за клопотанням членів журі конкурсу та дирекції Гніванської ДМШ рішенням сесії Гніванської міської ради конкурсу «Осіння мелодія» присвоєно ім’я Ірини Кириліної. …Якось у розмові Тетяна Анатоліївна поділилась: «Нещодавно я прочитала, що коли у Сергія Рахманінова запитали, що ж таке – музика, – він відповів, що це тиха місячна ніч, це шелест живих листків, це те, що народжується в серці і йде до сердець. Це – любов! От і я, започатковуючи в Гнівані Всеукраїнський дитячий конкурс «Осіння мелодія», виношувала заповітну мрію пробудити юні сердечка до цієї високої любові, до активної творчої діяльності і разом з цим до великої відповідальної роботи над рівнем виконавської майстерності. А ще дуже хотілося привернути увагу до Гнівані. Хоч і невелике наше місто, але має гарні мистецькі традиції, у нас прекрасна музична школа, сильний

З вихованцями на різдвяному святі

педагогічний колектив, виховує здібних дітей. Ми маємо чудові дитячі колективи, які прославляють Вінниччину на Всеукраїнському рівні. Слава Богу, все збулося так, як я вимріяла!». Дійсно, в таких невеликих містечках, мистецьких закладах працюють талановиті викладачі, завдяки яким виховується здібна молодь, що в майбутньому стане гордістю України. Щаслива Тетяна Анатоліївна Магнушевська і в родині. Разом з чоловіком Олександром Васильовичем Якобенчуком в любові та злагоді ідуть по життю не один десяток літ. Виховали двох прекрасних дітей – доньку Антоніну та сина Назара. Так, так, шановний читачу, того самого Назара Якобенчука, – талановитого музиканта, хормейстера, диригента, який нині гідно продовжує справу своєї матусі. Назар здобув фахову освіту: закінчив Київський державний інститут культури як хормейстер і вокаліст, а згодом Київську Національну музичну академію імені П.І.Чайковського як симфонічний диригент. Працював диригентом в Київському театрі оперети, Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей і юнацтва. Впродовж років працює викладачем хорового диригування на кафедрі хорового та інструментального мистецтва КНУКіМ. Назар Олександрович є засновником, художнім керівником та головним диригентом Київського симфонічного оркестру «La Virgola», хормейстером хору студентів КНУКіМ «АNIMA», а ще – диригентом проєктів «Mozart Rock Musical. Le concert Ukraine», «Notre Dame de Paris. Le concert Ukraine», «Rock Symphony», а також диригентом-поста-

новником мюзиклу Л.Бернстайна «West Side Story» (Барселона, Іспанія, 2019). У 2020 році був запрошений в якості асистента диригента опер Дж. Пуччіні «Джанні Скіккі» та «Сестра Анжеліка» до Берлінської Оперної Академії. На травень цього року готується спільний проєкт симфонічного оркестру «La Virgola» з Вінницьким академічний міським камерним хором ім. Віталія Газінського у виконанні яких прозвучить «Stabat Mater» Дженкінсона. Назар активно підтримує свою талановиту матусю у всіх її творчих задумах. Бо ж з легкої руки Тетяни Анатоліївни, дякуючи її таланту педагога і мудрості та терпінню матері син присвятив своє життя музиці. А донька Антоніна із зятем Андрієм подарували дідусеві і бабусі коханих онучаток Настусю і Матвійка. Отож життя триває. І, не дивлячись на проблеми та негаразди, Тетяна Анатоліївна завжди повторює: «Що б там не було, а я – щаслива жінка!». Письменник Мирослав Дочинець сказав: «Мабуть, щастя – це вдалий вибір дороги. Своєї дороги. Ніхто ніколи тебе не наздожене, не обжене, не зупинить, не поверне назад і не зіб’є з путі, якщо будеш іти своєю дорогою». Таку дорогу обрала собі Тетяна Магнушевська і щаслива тим, що вибрала її вдало. Нехай же довгим і щасливим буде цей шлях! Здоров’я вам і творчих многоліть, шановна Тетяно Анатоліївно! Дзвінких пісень, талановитих учнів і гучних фестивалів! Ніна ДЖУС

* Подільські дзвони

Храм краси і любові

а крутому березі Південного Бугу, над неприступною кручею, знісся до неба стрункий силует дерев’яного храму. Неймовірно гарне місце…Недарма під час турецького панування краєм молдавський воєвода Георгій Дука обрав для своєї резиденції на Правобережній Україні саме Печеру, як найпривабливіше місце на Східному Поділлі. Село Печера знаходиться на відстані 20км. у південно-західному напрямку від міста Немирова Вінницької області, на березі Південного Бугу. Це поселення вперше згадується у писемних джерелах XVI ст. Його назва походить від давніх печер-сховищ, які тут десь заховані у товщі скелястої гори і слугували схованкою для місцевого населення під час нападу ворогів. Ця місцевість вважається однією з найбільш мальовничих не лише у області, але також і у всій Україні. Церква Різдва Пресвятої Богородиці у селі Печера Вінницької області була зведена у 1764 році у стилі подільської школи народної архітектури. Колись тут знаходився замок Юрася Хмельницького, сина славнозвісного гетьмана Богдана Хмельницького. Пізніше каміння з цього замку використовувалося для будівництва фундаментів та огорожі церкви, спорудженої поруч з давнім городищем. Дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці – тризрубна і триверха, споруджена за козацьким типом. Усі її зруби восьмигранні із значним нахилом стін всередину, перекриті шатроподібними банями і увінчані декоративними баньками. Перший ярус храму – підвищений і надає цій споруді неймовірної стрункості. Колись церква мала ґонтовий дах. Відомо, що у 1838 році до її західного і південного фасадів прибудували тамбури у модному на той час стилі ампір, що були декоровані напівколонами і фронтончиками. В середині церкви спостері-

гається висотне розкриття внутрішнього простору, що посилюється нахилом храмових стін. Центральний об’єм і бабинець поєднуються за допомогою арки-вирізу. На внутрішній поверхні другого ярусу нефа привертає увагу гризайльний розпис, створений у 30-ті роки XІX ст. у вигляді архітектурних мотивів, а також гротескні орнаменти, виконані у сіро-бузкових тонах на площині зрізаного шатра. У 1888р. тут з’явився новий чотирьох’ярусний іконостас. Біля цієї сакральної будівлі на траві красується білий хрест, висічений з цільного каменю, на якому зазначено дату: 30 травня 1786 р. У західній стороні від храму у 1865 році в найкращих традиціях народної дерев’яної архітектури було збудовано кам’яну, двоярусну, восьмигранну дзвіницю без завершення, яка ще на початку ХXІ ст. мала архаїчний вигляд, нагадуючи оборонну вежу. Однак, нещодавно її відштукатурили, покрили бляхою і прибудували третій ярус із завершенням, у зв’язку з чим вона дещо втратила свій давній неповторний колорит. Дерев’яна церква разом із мурованою дзвіницею утворює єдиний архітектурний ансамбль. До сьогодні зберігся опис цієї церкви 1957 року, у якому зазначається, що у ті роки було оновлено настінний розпис храму, а в іконостасі спостерігалася велика кількість ікон, прикрашених вишиваними рушниками. Нині церква Різдва Пресвятої Богородиці у Печері є діючим храмом, вражає надзвичайною оригінальністю архітектурного вирішення та своїми неповторними формами і належить до пам’яток архітектури національного значення. Галина ХОМЕНСЬКА

* Презентація книги

Прекрасне, втілене у слові

ийшла друком унікальна збірка поезій Жанни Дмитренко «Благословен дух творчості людської». Книга не має аналогів в Україні. Це своєрідний художній літопис культурно-мистецьких проектів, виставок подільських майстрів, фестивалів, пленерів, ініційованих Вінницьким обласним центром народної творчості впродовж багатьох років. Натхнена творчість – це те, що в безмежному Всесвіті притаманне лише людині, те, що підносить її над суєтою сірих буднів і дарує красу, забарвлюючи життя кольорами радості і надії. Тому найщасливішими є люди творчі, які, завдяки своєму хисту і завзяттю, справді здатні творити дива. Здається, що споконвік найбільше їх було в Україні – отих малярів, якими захоплювався Тарас Шевченко, отих вишивальниць, які в узорах рушників і сорочок вишивали долю, отих гончарів, різьбярів, ткачів, вироби яких прикрашали побут і робили життя кращим, наповнюючи його життєдайним змістом у прекрасних формах. Наші мистецькі проекти, акції, пленери, фестивалі нікого не залишають байдужими. Працівники культури, науковці, письменники мають можливість писати про все, що стосується народної творчості на теренах Вінниччини. Слід сказати, що впродовж років у нашому закладі працювали і мистецтвознавці, і поети, які, сприйнявши всім серцем народну культуру, оприлюднили свої пошуки і роздуми у наукових статтях та в художніх творах. Серед них і Жанна Дмитренко, провідний методист ОЦНТ, член Національної спілки письменників України, яка написала сотні нарисів і віршів про культуру сіл Вінниччини, про народних умільців, про наші співочі фестивалі, про всі заходи в різних районах, що в них і сама брала участь. З великою любов’ю і ніжністю поетеса змалювала образ села – колиски українського роду і талановитих митців. Українське село виплекало безліч обдарованих людей, які, піднявшись над потребами ремесла, ставали митцями. Все сприяло цьому: і чарівна краса природи,

і одвічне бажання творити прекрасне, і традиція прикрашати цей світ і життя. Кожне слово, кожен поетичний рядочок пронизані гордістю за майстрів, які презентують наше мистецтво не лише в Україні, а й на світових теренах. Імена творців прекрасного, які опанували таємниці ремесла, рукотворні надбання майстрів, ті враження, які народжують їхні вироби — все заримовано у віршах Жанни Дмитренко. Вірші, присвячені майстрам, відтворюють їхню вдачу, особливості стилю, якісь автобіографічні деталі, що з них постає людина, як творча особистість. Недарма подільські умільці чекають віршів Жанни Дмитренко, шанують автора за щирість і непідробну любов до кожної талановитої людини, яка творить прекрасне. Зворушливі поезії з розділу «Незабутні» про видатних митців, які відійшли в інші світи, сповнені скорботи, а разом з тим розуміння того величного внеску в розвиток культури, який зробили ці подоляни. Це талановиті і людяні, відданні народному мистецтву і Україні — Віктор Наконечний, Іван Коваль, Леонід Панкоша, Олексій Луцишин, Марія Руденко, Настя Присяжнюк — всі, хто жив творчістю. В книзі «Благословен дух творчості людської», в контексті здобутків народних майстрів, на повну силу зазвучала тема національного відродження. В уяві автора народне мистецтво — це той феномен, який у найважчі часи не дав згаснути Україні, не дав втратити національну ідентичність. Образ України – різьблений, вишитий, мальований – наповнює любов’ю людські серця, робить людей кращими, добрішими, вселяє надію на добробут і процвітання подільського краю. «Благословен дух творчості людської» – це теж мистецький проект, який уславлює творчість і творців подільських умільців. Дякуємо автору за те, що вкотре подарувала нам у своїх поезіях світ любові і краси, цілу галерею портретів майстрів

Тетяна ЦВІГУН

Олександр ПІРНЯК,

заслужений працівник культури України, скульптор, краєзнавець

Співучий рід куманівецької землі

* Фольклорна спадщина

уманівці…Село у Хмільницькому районі, яке відоме життєдайною енергією землі, багатющим чорноземом. Це край мальовничої природи, край талановитих, гостинних і трудящих людей. За переказами, воно розташоване «на семи горбах серед лісів Куманівецьких». З цієї землі у широкий світ вийшли поети-піснярі Василь Колодій та Микола Луків. Співучі куманівчани і

нів України «Родослав» (2002 р.). На центральному стадіоні міста Івано-Франківська фольклорні колективи під час марш-параду несли власноруч сплетені «золоті» довгі перевесла з колосків вівса, жита і пшениці. Таку красу я бачила вперше. А поняття духовної краси застосовую щодо цього колективу. З давніх давен в Куманівцях пісня лунала відколи це село. З покоління в покоління пере-

Ансамбль «Перевесло» на відзначенні Дня Незалежності України у Хмільницькому будинку культури сьогодні зберігають духовні пісенні скарби. Як приємно, що в нас є можливість розповісти про людей, яким Бог дав талант співати, і не лише для себе, в колі родини, а й для всіх кому вони дарують свій спів. Це особливі люди. Мова піде про народний аматорський фольклорний колектив «Перевесло» Куманівецького СБК Хмільницького району, який є своєрідним «місточком» між минулим і майбутнім. Коли я чую слово перевесло – то згадую марш-парад фольклорних колективів ІІ Міжнародного фольклорного фестивалю етнографічних регіо-

давались звичаї і народні традиції. Так сталося, що в рідне село після закінчення Тульчинського училища культури (1974 р.) повернулася працювати художнім керівником сільського будинку культури Ганна Стахівна Луговацька. І не дивно. Вона ж корінна землячка, бо тут народилася 22 березня 1956 року. Мама працювала дояркою, батько був ковалем, а мала Ганнуся була з бабунею. Взимку сусідки, мамині подруги із вишиттям приходили на годенки і співали.

Ганнуся любила їх слухати і співати разом з ними. Тому, навчаючись у школі, залюбки брала участь у сільських заходах і навіть виїздила з концертами у сусідні села. Коли навчалась в Тульчинському училищі, зустріла свою долю на все життя – Василя, який навчався на відділі духових інструментів. Мріялось працювати разом. В Куманівцях чоловік зібрав сільських музикантів і відродив духовий оркестр. Музика звучала на всіх святах. Та скорочення штатів у 1987 році зробило свою справу. Згодом Ганна Стахівна стала працювала директором СБК. Як вона сама згадує, ансамбль «Перевесло» створився природньо, «несподівано для самої себе» у 1986 році під час проведення свята Івана Купала та першого снопа (зажинки). Ці свята поєднали разом. Звістку про масове гуляння співуча молодь швидко поширила в селі. Запрошували всіх приходити в українському одязі і пригадати купальські пісні. З атрибутами свята, з короваєм молодь рушила на окраїну села, до річки, а за ними, як на весіллі, йшли молоді і старі односельці. Там всіх зустрів улюблений сільський духовий оркестр. На святі Ганна Стахівна разом з тодішнім директором СБК Євдокією Лісіциною підійшли до групи жінок у вишитих сорочках і фартухах. Вони і заспівали на святі купальських пісень: «Ой на Івана, на Купала», «Ой загачу я терном річку», «Ой летіло Купайло», «Ой на городі шафран», «Ой ходила Маруся по саду», «Ой за городом річка тече» та інші. А далі учасники свята співали старовинні народні пісні, яких вони знали безліч. Це були жінки із бурякової

ланки: Марія Присяжна, Неоніла Цупринюк, Катерина Усінкова. Згодом до них приєдналися жінки доярки з ферми: Михайлина Черній, Єфросинія Антохова, Катерина Карпінська. Після перших виступів на сцені, в колектив прийшли ще жінки, які люблять співати – Ганна Титула, Ганна Алексеєва, Ганна Лукова, Ніна Бортник, Ніна Черніюк, Ганна Мусій. Так в Куманівцях розпочав свою творчу діяльність фольклорний ансамбль «Перевесло». Почали співати старовинних пісень та відтворювати традиційні обряди. Завжди допомагали у цьому учасниці ансамблю Марія Присяжнюк та Віра Фесун (тодішня завідуюча бібліотекою), старожили села. Відтворили фрагмент весільного обряду «Розплітання коси», «Великодні ігри», «Івана Купала», «Зелені свята» та ін. Відтоді чимало куманівецьких співучих жінок відійшли вже у вічність. На зміну прийшли молоді виконавиці, які ще встигли перейняти від старших манеру співу та репертуар. Співає в колективі дочка Ганни Стахівни – Марія Семенчук. Її улюбленими піснями є «Ой ти, дубе, дубе», «Ой у полі сіно», «Ой полечко, поле», «Накосив батько рано сіно» та інші. Фольклорний ансамбль «Перевесло» готував концерт за концертом, які проходили при повних залах. За ці роки було зроблено дуже багато. Відтворено понад 100 пісень. Вирує в Куманівцях мистецьке життя. За вагомий внесок у відродженні і збереженні фольклорної спадщини, виконавську майстерність та активну творчу діяльність фольклорному ансамблю «Перевесло» у 2008

В Національному музеї народної архітектури та побуту України. с. Пирогів, м. Київ, 2018 рік

Виступ перед своїми земляками році було присвоєно почесне звання «народний аматорський». Він активно виступає не лише у своїх Куманівцях. Він бажаний гість у сусідніх селах: Березні, Качанівці, Заліссі, Жданівці, Соколовій, Уланові та в інших населених пунктах району. І коли до району завітала польська делегація, куманівчани радо її зустрічали та представили обряд «Випікання короваю». Впродовж 27 років Ганна Луговацька була незмінним керівником «Перевесла». У 2013 році вирішила піти на заслужений відпочинок. Бути керівником ансамблю «Перевесло» запросила свою вихованицю Тетяну Околодько, яка понад 20 років була учасницею колективу та співала в сільському хорі. Любов до пісні вона перейняла від бабусі – Наталії Якимівни. Коли до неї приходили на свята 13 онуків, то, аби зайняти їх, вона брала всіх за руки, створювала коло, вони співали різних пісень. Дідусь розпочинав «Ой коло млина», «Розпрягайте, хлопці, коні» та інші пісні, а улюбленою піснею Тетяниного батька була «Стоїть липка над водою». На все життя вкарбувались у пам’яті родинні свята. І сьогодні Тетяна гідно продовжує справу своєї наставниці: збирає народні перлини і ці розсипи пісень дарує своїм слухачам. Тетяна Василівна запросила чимало нових учасників – Олену Святенко, Ларису Хміль, Марію Колісник. А ще свою сестру Надію Червінську. Надя на все життя запам’ятала перші вивчені пісні в ансамблі: «Ой у полі береза», «Ой за городом річка тече», «Сюди-туди льон». А першим виступом її у складі ансамблю було свято Івана Купала, де вона вже співала разом зі своїми подругами. Всі учасники закохані в народну піс-

ню з дитинства. Чули її від батьків, від родини. Із задоволенням всі збираються на репетиції і готують для своїх слухачів все нові пісні. Наймолодша учасниця – Тетяна Кухар. Ще в дитинстві закінчила Березнянську музичну школу по класу бандури. Після закінчення Тульчинського училища культури працювала художнім керівником в СБК, допомагала в усьому Ганні Луговацькій. Сьогодні працює бібліотекарем у сільській бібліотеці. На організованих нею заходах бере участь і «Перевесло», виконуючи пісні. Свою любов до пісні Тетяна Кухар передала двом донькам – Насті і Даринці. Співають не лише її діти, а й зяті. Менша Даринка по приїзді додому після навчання також допомагала в роботі СБК, адже тато працює директором цього закладу. Сьогодні Дарина вже вчителька молодших класів. Тому мають родинний ансамбль, який неодноразово ставав переможцем районного конкурсу «Співуча родина». Учасниками цього конкурсу є чи не всі співаки ансамблю. Родинний дует у складі Галини Янківської та її сестри Марії Колісник, які щоразу дарують свій спів слухачам і отримують бажані нагороди. З 2010 року в ансамблі співає Ірина Лясова, яка змалку з бабусею Ганною Титулою ходила на репетиції. В дитячі роки навчалась по класу бандури, грала в ансамблі бандуристів. Родина Ірини, а це – дві дочки, син і бабуся, також є учасниками конкурсу «Співуча родина». Співає у «Перевеслі» з 2000 року Олена Святенко, яка особливо тішиться згуртованістю колективу, що в ньому всі питання вирішуються колегіально.

Активним учасником колективу є Лариса приїздили керівники району, депутати, земляХміль. Залюблена у спів з дитячих років і Ва- ки. На святі завше присутній сільський голова лентина Колемаскіна. Вона співала скрізь – в Титула Андрій Петрович. Сьогодні його вкотре народному аматорському хоровому колективі обрали старостою Куманівецької ОТГ. Не один української пісні «Зорецвіт» Хмільницького десяток років він підтримує культуру, дбає про РБК, в хоровому колективі санаторію «Поді- розвиток села Куманівці. Співають в ансамблі лля», де працювала. «Коли вперше почула пісні його дочка Яна та онука Настя. Це він знахоу виконанні фольклорного ансамблю «Пере- дить кошти, замовляє автобус, всіляко сприяє весла», – згадує вона, – була вражена, зі сльо- тому, аби куманівецькі пісні почули за межами зами на очах дивилась їхні виступи». І щоразу району і побачили народні обряди в області. А чула все нові і нові пісні. Не натішиться, що ще сам їх супроводжує на фестивалі та конкурбула учасником цього колективу, мала спілку- си з фольклору. Вітаючи «Перевесло» із 30-річвання з такими простими, веселими і щирими чям творчої діяльності, Андрій Петрович скалюдьми, бо сьогодні вона проживає у Вінниці. зав: «Наші предки говорили, що Господь дав Отаких цікавих і небайлюдям музику і спів, аби дужих людей зібрала кевони не сумували. Адже рівник Тетяна Василівна музика вершить чудеса, у своєму колективі. Для ніколи не знала заборон і проведення традиційних кордонів, висловлювала народних свят Тетяна найпотаємніші почуття». Василівна запрошує моТож «Перевесло» співає і лодь, яка із задоволенням готується до відзначення вивчає колядки, щедрівки, у 2021 році 35-річчя своєї купальські пісні та вестворчої діяльності. нянки і навіть весільні. Бо В репертуарі колективу вже відродили фрагменнараховується понад 200 ти весілля – «Торочини», творів, а саме: старовинні «Сватання», «Випікання соціально-побутові пісні, короваю» та «Розплітаністоричні, жартівливі та ня коси». Під час виступу календарно-обрядові. Відна підтвердження звання роджені старовинні обря«народний аматорський», ди – «Весілля», «Проводи учасники ансамблю «Пев рекрути», «Івана Купаревесло» не лише співала», весняні та новорічні ли народних пісень, а й свята. показали весняний обряд Ансамбль «Перевесло» – ігрові веснянки. З них – неодноразовий учасник улюбленими є багато, ось, обласного свята фольклонаприклад, хоровод «Вару ім.Г.Танцюри (с.Зятківсильочок» ці, Гайсинського району). Василь, васильок, васиНа одному з них прозвуТетяна Околотько, керівник льочок, чала збережена ними реансамблю «Перевесло» Гей, гей, васильочок, крутська пісня «Ой гай, Цей прекрасний цвіт – мамцю». Улюбленими є цвіточок, багато пісень. Бережуть учасники пам’ять про Гей, гей, цвіт-цвіточок. перший склад ансамблю, про тих носіїв фольВ першім часу василь сію, клору, яких вже немає. І досі звучить улюблена Гей, гей васильочок, пісня всіх учасників «Ой гай, мамцю». В другім часу поливаю, «Перевесло» постійний учасник районних А в третьому – цвіт збираю… конкурсів української пісні, козацької пісні Щороку відзначають народне свято Ан- до свята Покрови, Різдвяних свят, фестивадрія – «Калита красна, як сонце ясна». На цей лів-конкурсів «Співуча родина» до Дня матезахід збирається чи не все село, зал сільського рі, Міжнародного дня сім’ї та багатьох інших будинку культури переповнений. Господинею культурно-мистецьких заходів. Запам’яталася свята були керівники і Ганна Стахівна, і Тетяна учасникам поїздка в Київ на запрошення НаВасилівна. Всі дії відтворюють народні тради- ціонального музею народної архітектури та ції – з паном Калитовським, який майстерно побуту України на Всеукраїнське свято Івана смішить молодь і орудує коржем-калитою так, Купала. Ансамбль «Перевесло» порадував всіх щоб хлопці пани-Коцюбовські не зразу могли своїми купальськими піснями, а зберегли вони його вкусити. Звучать жарти, пісні і обов’язко- їх чимало: «Ой за городом ріка тече», «Ой загаво відбуваються ворожіння. На це свято не раз чу я терном річку», «Ой летіло Купайло», Ой

м. Хмільник, 2014 рік на Івана, на Купала», «Ой ходила Маруся по саду», «Ой на городі шафран, шафран» та інші, які багаті образами та порівняннями: «Ой за городом річка тече, дівка Маруся коржі пече, Парубок Йванко воду носить, в своєї Марусі коржа просить» Або «Ой загачу я терном річку, пущу лебедя-лебідочку, Ой то не лебідь купається, парубок Йванко вмивається» Учасники не лише відроджують і зберігають пісні своїх земляків, звичаї, обряди. В сільському будинку діє кімната-музей, де зберігається старовинний керамічний посуд, народний одяг та багато цікавих предметів, які подарували для музею односельці. Для учасників ансамблю «Перевесло» притаманна висока громадянська позиція, патріотизм і незрадлива любов до рідної землі. Активно долучається ансамбль до культурно-мистецьких заходів села. Проводи юнаків до збройних сил України «Ти йдеш у військо українське», мітинг-реквієм – «У пам’яті навіки збережу», щорічний фестиваль в селі Крутнів «Квітуча оселя об’єднує села», свято до Дня українського козацтва «Героїв країна – моя Україна» – скрізь вони беруть активну участь. Особливо плідним був 2017 рік, який розпочався ІV обласним фестивалем «Різдвяне диво» в місті Вінниці. А згодом були – презентації книг «Спогади про Поділля 1898-1919 р.р.» та «Батьківськими стежками. Куманівці»

у КЗ «Плеяда» Вінницької обласної філармонії ім. М.Леонтовича, фестиваль подільських громад «Відродимо село – розквітне Україна» (м.Вінниця), День місцевого самоврядування (м.Хмільник), відкриття меморіальної дошки поету-земляку Василю Колодію. Дбає колектив і про розвиток свого села. А це участь в урочистому відкритті оновленої сільської бібліотеки та інтернет-центру, презентації двох проектів «Влаштування благоустрою шкільного стадіону» та «Ігрового майданчика», справжнє містечко дитячих мрій. За багаторічну діяльність фольклорний ансамбль «Перевесло» двічі був занесений на районну Дошку Пошани (2005 р., 2016 р.), двічі отримував подяку Верховної Ради України (липень 2016, листопад 2018 р.) та подяку Міністерства культури України. Про його здобутки неодноразово писалося на сторінках газети «Життєві обрії», «Вінниччина» та в районній газеті «13 округ» та «Хмільник». Пісні у їхньому виконанні звучать по місцевому радіо. Попереду нові досягнення, нові творчі здобутки. Як і колись, так і нині буде звучати українська пісня у майстерному виконанні талановитих співачок із народного аматорського фольклорного ансамблю «Перевесло». Провідний методист з фольклору Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

Ой гай, мамцю Рекрутська

З репертуару н/а фольклорного ансамблю «Перевесло»

Ой гай, мамцю, ой гай, мамцю, Ой гай зелененький, Виїжджає з нашої оселі Хлопець молоденький

двічі

Дали йому озбруйного коня, Коня вороного, А дівчина дала хустиноньку Від серденька свого

Як виїхав за ворота, Низенько вклонився, Прощай, прощай, вся моя родино, двічі Може з ким сварився,

Ой як сядеш на сідельце, То втіш моє серце, А як глянеш на ту хустиноньку – Згадай дівчиноньку

Хоч сварився не сварився, Щаслива дорога Оставайся на Вкраїні Дівка чорноброва

Я не буду тої хустиноньки Ні терти, ні м’яти, Тільки буду тою хустиною Сідельце вкривати

двічі

Ой ви, пташки, пташки канарейки, Підлітайте вгору, А ви, хлопці, молоді рекрути, Вертайтесь додому.

двічі

Ну що б, здавалося, слова…

ороку початок березня повертає нас до Кобзаря. Ми відкриваємо книгу з віршами Тараса Григоровича Шевченка і знову поринаємо у той прадавній, історичний, так майстерно словами вималюваний поетом український світ наших прапрадідів. Саме у ці березневі дні проходить обласний конкурс читців «Кобзар і Україна». Традиційно конкурс проводиться вже майже 30 років. Отож, з 17 лютого по 9 березня 2021 року знову – «Кобзар і Україна», присвячений 207 річниці від дня народження Т. Шевченка. Через певні обмеження конкурс проводився в режимі онлайн, та порадував нас великою кількістю учасників. Час вносить свої корективи у наше життя та творчу діяльність, але традиції залишаються незмінними. Відрадно, що кількість виконавців з кожним роком збільшується. Цього року в конкурсі взя-

ли участь 118 читців з 42 будинків культури, центрів культури та дозвілля і навчальних закладів області. Щоразу, коли звучить палке Шевченкове слово, наснажене духом правди і волі, ми переживаємо моменти самоствердження у цьому непростому світі і часі. Адже кожен виконавець вибирає те, що йому на той момент припало до душі: ранню лірику Шевченка, або його бунтівні вірші, історичні поеми, чи вірші періоду заслання. Приємно слухати кожного виконавця, співпереживати, вболівати і, навіть, інколи витерти сльозину, співчуваючи та переймаючись почутим. У конкурсі взяли участь читці різного віку – від трьох років і до 80. Дві наймолодших учасниці – трирічні Анастасія Кацал (Іванівська ОТГ) та Сніжана Гальянт (Мурованокуриловецька СР). Репертуар – різноманітний. Репертуар учасників різноманітний. Крім творів Тараса Шевченка виконувались поезії сучасних авторів. Десять конкурсантів прочитали власні вірші, присвячені Т.Г. Шевченку, героям АТО та рідному краю. З кожним роком все більше і більше учасників конкурсу досягають високої виконавської майстерності, і все більшим стає список переможців конкурсу у різних номінаціях та вікових категоріях. У цьому році в онлайн конкурсі – у різних номінаціях та вікових категоріях було 36

Народний аматорський театральний колектив «SMAGRON» Самгородоцького СБК переможців. Найбільше, звичайно ж, в номінації «читці». Про всіх розповідати не буду, але хочеться відзначити восьмирічну Софійку Пасічнюк (Самгородоцький БК Самгородоцької селищної ради Хмільницького району), шестиріфчну Марійку Симончук (філія Тростянецького СКЦДК Капустянського СБК), Руслану Сковородецьку з Вапнярської ТГ Тульчинського району, Юлію Цупринюк з Хмільницької міської територіальної громади та багато-багато інших. Саме їхнє емоційне майстерне виконання справило неабияке вра-

Софійка Пасічнюк

ження на членів журі. Щиро радію і за театральні колективи, дуети та тріо. Літературно-музичні композиції представили 15 колективів, 8 з яких – народні аматорські. Серед найкращих – народний аматорський вокальний ансамбль «Зірниця» Центру культури і дозвілля Тульчинської міської ради, (керівник Галина Кобцева); Народний аматорський театральний колектив «Smagron» Самгородоцького БК Самгородоцької ОТГ, (керівник Ольга Савенець); Народний аматорський фольклорний ансамбль «Господині» Красненьківського СБК Іллінецької ОТГ, (керівник Ніна Метельськ) та інші. Літератрурно-музичні композиції у їхньому виконанні були сповнені емоцій, музики, поезії. Але найбільше порадували учасники у номінації «Авторська поезія». Авторські твори, присвячені Шевченку, рідному краю, родині надзвичайно зворушливі. Станіслав Прилипко (м.Тульчин) прочитав власний прозовий твір, присвячений Т.Шевченку. Світлана Бортнюк (Бабинський СБК КЗ «Центр культури, мистецтва та естетичного виховання Іллінецької міської ради» Іллінецької ОТГ), прочитала власну поезію «І Бабин Шевченка читає». А відкриттям у номінації «Авторська поезія» стала юна поетеса з Бершаді Світлана Лиманська. Ця дівчинка навчається в Бершадській загальноосвітній школі. З раннього дитинства займається музикою. Світлана є учасницею та неодноразовим лауреатом мистецьких міжнародних, всеукраїнських, обласних конкурсів, фестивалів та предметних. А всіх цих фестивалів-конкурсів було понад 100. І ще одна приємна новина – Світлана Лиманська за підсумками 2020 року стала переможцем обласного

щирістю почуттів, любов’ю до рідної землі, природи. Її віршам притаманна своєрідна ритміка, іноді це не просто вірші, а філософські роздуми. Бажаємо Світлані творчих успіхів, здійснення всіх мрій та задумів. Пропонуємо авторський вірш Світлани Лиманської «Я маю бажання»: Я маю бажання красу змалювати Степів і лугів, Наші рідні Карпати. Херсон і Одесу. Шевченківський камінь. Країну. Що має і вроду і славу. Змалюю словами. Красу синіх вод Веселку, діброви І Чорнеє море. І квіти, Волошки, жовті іпомеї – Як символ України-матері моєї. … Вручення відзнаки «Людина року - 2020» Світлані Лиманській конкурсу інтелектуальної та професійної еліти «Людина року 2020» у номінації «Обдарованість року». Крім занять музикою, дівчинка з раннього дитинства захоплюється поезією. Їй подобається творчість українських поетів-класиків і сучасних майстрів слова. Її улюбленими поетами є Леся Українка, Іван Франко, Олександр Олесь. Також їй подобається творчість Василя Стуса, Ліни Костенко тощо. Та особливий вплив на пробудження її поетичного хисту справила творчість Великого Кобзаря. Світлана робить перші несміливі кроки у світ поетичного слова. І хоча її вірші ще не такі досконалі, але вони сповнені дитячою безпосередністю, Ольга Котяш Всі учасники цьогорічного обласного онлайн конкурсу «Кобзар і Україна» відзначені дипломами управління культури і мистецтв облдержадміністрації, а переможці отримали найцінніші подарунки – книги творів українських класиків та сучасних авторів. Театральний та розмовний жанри на Вінниччині мають гарні традиції. Завдяки таким конкурсам, як «Кобзар і Україна», ми маємо можливість зберігати і розвивати традиційне мистецтво, запроваджувати елементи новаторства, а завдяки цьому – плекати талановитих митців наступних поколінь. Марійка Симончук

Провідний методист Зоя КРАСУЛЯК

«Чим хата багата, тим і рада»

* Фестивалі

Долі націй знаходяться в залежності від того, як вони харчуються Жан Антельм Брилья-Саварен

азербайджанців «АТЕШ»»; Вінницьке обласне товариство єврейської мови та культури; ГО «Конфедерація поляків Поділля – ХХІ століття»; керівники народного аматорського родинного циганського Національна кухня кожного народу – ансамблю «Ягорі» Іванівської ОТГ Ольга та Іван це мистецтво. Марценкевичі; керівник родинного ансамблю інА мистецтво єднає народи. дійського танцю «Сур сангам» Сергій Журавльов Жанна Дмитренко тощо. Впродовж січня-лютого 2021 року Вінницький обласний центр народної творчості транслюистецтво приготування їжі – одне із вав у соціальних мережах відеосюжети із презентанайдревніших на планеті. Впродовж віків ціями національних страв учасників онлайн свята люди, керуючись власним досвідом та на- національної кухні «Чим хата багата, тим і рада». І для керівників національних спільнот, і для бутками попередніх поколінь, вибирали найбільш вдалі поєднання продуктів, розробляли раціональ- нас, працівників ОЦНТ, робота над підготовкою ні прийоми їх приготування і готували оригіналь- відеосюжетів стала своєрідним випробуванням. ні смачні страви. Сторіччями складалися гастро- Адже в такому форматі ми працювали вперше. номічні звички і уподобання різних народів, що Хвилювалися всі, та результат перевищив всі наші врешті-решт привело до створення національних сподівання. Бо що не страва – то особлива родзинкухонь, які стали невід’ємною частиною національ- ка! А з якою відповідальністю товариства готували свої сюжети, з якою любов’ю і щирістю ділились ної культури кожного. Національні страви можуть багато розповісти давніми рецептами своїх національних страв! Зокрема, Вінницька обласна грузинська громапро інтереси, темперамент, звички та смаки не да «Арго» представила лише окремої людини, традиційні грузинські а й цілої нації. Саме ця страви «Хачапурі по-адтема покладена в осжарськи» та «Хінкалі», нову нашого обласноіз процесом приготуго свята національної вання яких нас ознайокухні «Чим хата багамив професійний кухар та, тим і рада», де його Резо Теймуразов. Резо учасники охоче ділятьзазначив, що доброзичся своїми кулінарними ливий і гостинний нарецептами, секретами род Грузії щиро радий приготування страв сводобрим гостям, яких го народу. завжди пригощають На Вінниччині діє щедро і смачно. Багато понад 50 національних страв грузинської кухні товариств, з переважстали вже інтернаціоною більшістю яких ми нальними, а їхні назви налагодили тісну співп– пізнаваними: шашлик, рацю. Творчі колективи суп-харчо, лобіо, чанаціональних спільнот хохбілі, хачапурі. Спезавше з величезним цифічною особливістю задоволенням беруть Традиційний український «Гугіль» грузинської кухні є винайактивнішу участь в користання різних соукультурно-мистецьких заходах, організованих ОЦНТ. Серед таких заходів сів (ткемалі, сациві, сацебелі). Прянощі та спеції, одним із найулюбленіших є свято національної кух- які використовуються під час приготування різних страв, вирізняються неабиякою ароматністю. Такі ні «Чим хата багата, тим і рада». Цьогорічний карантин вніс значні корективи у трави, як кінза, базилік, чебрець, естрагон або ж діяльність закладів культури, творчих аматорських прянощі хмелі-сунелі, аджика, кориця насичують колективів та роботу національних товариств. З’я- страви особливим смаком. Національна кухня азербайджанського народу вились нові підходи до підготовки та проведення тих чи інших заходів. Тож в цих умовах у нас вини- є однією із найдавніших у світі. Основні її компокла ідея провести свято національної кухні у фор- ненти визначаються природними умовами країни: маті онлайн. Поспілкувавшись з керівниками наці- гірський і субтропічний клімат зумовили широке ональних товариств, ми дійшли до спільної згоди поширення в азербайджанській кухні баранини, щодо створення ними відеосюжетів із презентація- фруктів і овочів з обов’язковим додаванням свіжої ми своїх національних страв. Активно долучились зелені, а також духмяних приправ та спецій (кориця, до цього проєкту Вінницька обласна грузинська гвоздика, гіркий і запашний перець, кмин, шафран, громада «Арго»; ГО «Вінницька міська громада сумах, мускатний горіх). Надзвичайно популярні

в азербайджанській кухні овочі (помідори, огірки, баклажани, солодкий перець), фрукти (яблука, груші, айва, апельсини, лимони, сливи, алича, абрикоси, персики). Неповторні страви, якими славиться азербайджанська кухня – це плов, шашлик, долма, люля-кебаб. З особливим пієтетом азербайджанці відносяться до чаювання після ситного обіду. Тож надзвичайно популярними до чаю є різноманітні солодощі та варення. Серед найбільш відомих азербайджанських солодощів варто згадати пахлаву, шекербуру, бакинське кураб’є. Активно долучився до участі у святі національної кухні «Чим хата багата, тим і рада» голова Вінницької міської громади азербайджанців «АТЕШ» Абушов Теймур Аловсат Огли, який особисто продемонстрував приготування традиційної азербайджанської страви «Левенгі з рисом». Єврейський народ, через складні історичні обставини розсіяний серед багатьох народів світу, ревно зберігав свої традиції і національні особливості єврейської кухні. А єврейські страви такі ж неповторні, як єврейські народні пісні, музика та й взагалі культура. Єврейська кухня утворилася під впливом релігійних законів щодо їжі («кашрут»), а також кухонь багатьох народів, серед яких жили євреї, зокрема, німецької, української, арабської, балканської та іспанської. Дотримання кашруту забороняє готувати страви, в яких поєднуються м’ясо і будь-які молочні продукти. Недопустимо також готувати страви із свинини.

Юлія Нарсіа та Резо Теймуразов з нагородами

«Риба по-циганськи» Кожна єврейська господиня знає, що будь-який продукт треба використати по максимуму. Золоте правило каже: з невеликого обсягу продуктів зумій зробити якомога більше страв. Так, із однієї курки готували бульйон; шкіра, серце, печінка і трошки м’яса використовувались для приготування фаршированої шийки (гефілте гелзеле). Решта ж м’яса використовувалась, як основна страва. А взагалі у єврейській кухні може бути використано все, що є під рукою. Улюбленими стравами в єврейській кулінарії є фарширована риба, форшмак із оселедця, бульйони з грінками або мацою, домашня локшина, хумус (холодне пюре із нуту з додаванням оцту і спецій), чолит (традиційна єврейська суботня гаряча страва на Шаббат із м’яса, овочів, крупи і квасолі). Обласним товариством єврейської мови і культури було підготовлено відеосюжет, в якому Лоліта та Мар’яна Михайлові ознайомили нас з процесом приготування традиційних єврейських страв «Кугл з рибою» та «Цукер-леках». Кугель (кугл) – традиційна страва, що нагадує запіканку або пудинг. Класичним є кугл з локшини з гусячим жиром, залитий яйцем. Але існують десятки варіантів кугеля: буряковий, з манної каші із вишнею, м’ясний (кугл фун флейш), картопляний кугл з м’ясом або рибою. Цим рецептом щиро поділилися Лоліта з Мар’яною. Громадська організація «Конфедерація поляків Поділля – ХХІ століття» під керівництвом Олени Гаврилюк діє у Вінниці понад 10 років. Творчі колективи організації беруть активну участь в обласних мистецьких заходах, а особливо у святі національної кухні «Чим хата багата, тим і рада», під час якого гостинно пригощають польськими традиційними стравами та віншують колядками. Польська національна кухня сформувалась впродовж віків під впливом кухонь різних народів, особливо єврейської та італійської. Надзвичайно популярними у поляків є супи (зупи) з фляками, з огірками і грибами, борщ з вушками. Кухня поляків

Родина Абушових

славиться різноманіттям варених і твердокопчених ковбас. Улюбленою стравою також є бігос. Її назва походить від перекрученого латинського виразу, що означає «подвійний смак». Адже у цій страві поєднуються свіжа і квашена капуста, різні види м’яса, дичина, гриби й ковбаски. На цьогорічному онлайн-святі «Конфедерація поляків Поділля – ХХІ століття» здивувала нас презентацією відеосюжету, в якому Ірина П’ясецька-Пушкар поділилась рецептом приготування фаршированого коропа, цієї традиційної єврейської страви, яка здавна полюбилась і полякам, і українцям. Впродовж не одного десятка років пропагує культуру, мистецтво танцю, особливу кухню далекої казкової Індії талановитий подолянин Сергій Журавльов. З раннього дитинства він захопився східною культурою і впродовж свого життя сповідує і пропагує мистецтво цієї країни. Індійська кухня – одна з найстаріших у світі. Вона відома своїми вегетаріанськими стравами. Також індійська кухня є найбільш пряною у світі (спеції додають навіть в напої і десерти). На розвиток традицій країни великий вплив у всі часи справляла релігія – індуїзм забороняє вживати в їжу яловичину, а іслам – свинину, тому основою більшості страв є крупи і овочі. В останні декілька століть в Індії вживають птицю – рецепти з качки, індички і курки в країну привнесли татарські народи. Основні способи приготування страв – запікання, тушкування, смаження. М’ясо практично завжди попередньо маринують – саме унікальні місцеві соуси надають йому надзвичайних смакових та ароматичних властивостей. Столовими приборами в Індії практично не користуються – їжу беруть руками. Найяскравішими серед страв національної індійської кухні є плов бір’яні, саджі (овочеве рагу із додаванням приправи каррі), дхал (вегетаріанський суп-пюре з декількох видів бобових), роган джош (каррі із баранини), курчата тандурі, пиріжки само-

са, чапаті (індійський хліб із пшеничного борошна на зразок тонкого лаваша), тхалі (набір різних продуктів в одній тарілці). Сергій Журавльов зі своїми творчими колективами постійно бере найактивнішу участь у проведені обласного свята національної кухні «Чим хата багата, тим і рада», де гостинно пригощає усіх присутніх екзотичними стравами індійського народу. А нині Сергій Геннадійович одним із перших підготував відеосюжет, в якому презентував приготування індійських пиріжків «Самоса». На обласному святі національної кухні «Чим хата багата, тим і рада» активну участь впродовж багатьох років беруть талановиті працівники культури з Калинівщини, керівники народних аматорських колективів родинного циганського ансамблю пісні і танцю «Ягорі» та фольклорного ансамблю «Надвечір’я» сільського будинку культури Іванівської об’єднаної територіальної громади Ольга та Іван Марценкевичі. З великою любов’ю до своєї культури, до родинних традицій вони облаштовують ромську світлицю, закликаючи всіх присутніх посмакувати своїми національними стравами. А циганська кухня – дуже проста. Найчастіше роми вживають курятину, баранину, яловичину. Впродовж віків роми вели кочовий спосіб життя, тож в рецептах циганських страв переважають тенденції угорської, болгарської і румунської кухонь. Прості способи кулінарної обробки, сировина – все це тісно пов’язано з побутом ромського народу. Найчастіше роми готували їжу на відкритому вогні. Це дичина, швидко обсмажена на рожні або в казані у киплячій олії; м’ясо, обсмажене на сильно розігрітій сковороді. Традиційні циганські страви – циганський суп «хабе мелало», квасоля по-циганськи, смажена риба, циганські пельмені каноре, святкова циганська печеня. Хлібними виробами ромів були прісні коржі, які готувались на вогнищі. Популярним циганським напоєм є чорний чай із додаванням різних трав і ягід, особливо суниць. На кожному святі національної кухні «Чим хата багата, тим і рада» візитівкою ромської світлиці Марценкевичів є унікальна родинна страва – «Риба по-циганськи». Тож не дивно, що у своєму відеосюжеті Ольга Марценкевич познайомила усіх бажаючих із процесом приготування цієї смачної страви. Крім організації свята національної кухні, обласний центр народної творчості завше долучається до облаштування української світлиці і представлення страв української кухні. Тож і нині ми вирішили представити відеосюжети приготування давніх по-

Єврейський «Кугл»

дільських страв традиційної української кухні. Впродовж не одного десятка років в Багринівському СБК, що на Літинщині, діє неповторний народний аматорський фольклорний ансамбль «Джерело». Керує цим колективом талановита народна співачка, що майстерно володіє грою на березовій корі, Оксана Моторна. А яка вона неперевершена господиня, який духмяний хліб, які короваї, обрядові хліби випікає вона у своїй печі! От і до нашого свята Оксана Петрівна запропонувала відеосюжет, в якому поділилася рецептом і процесом приготування традиційних родинних пиріжків з гречкою. Саме у селі Гончарівці, де проживає родина Моторних, існує давня традиція випікання цих пирогів, особливістю яких є те, що до гречки додається начинка із печінки. Пиріжки із гречкою є обрядовою стравою, адже їх обов’язково випікають на храмове свято села, яке відзначається щорічно 8 листопада на честь великомученика Димитрія Солунського. Цими пиріжками завше пригощають гостей, демонструючи шанобливе і доброзичливе ставлення до них. Унікальною родинною стравою щедро поділилась директор Вінницького обласного центру народної творчості Тетяна Омелянівна Цвігун. Ґуґіль – традиційна пісна страва, що здавна готувалася в родині Панчуків (це дівоче прізвище Тетяни Цвігун). Її залюбки готували і любили куштувати як в піст на гостину перед Різдвом, так і на щодень. Цією ситною стравою завжди щедро пригощали гостей в родині Панчуків, звертаючи увагу на те, що страва є традиційною для родини, має унікальний рецепт і її обов’язково треба скуштувати. Що характерно для приготування ґуґелю – це використання простих корисних продуктів, які є у кожної господині, зокрема, квашенини (капуста, огірки), що надає особливого неповторного смаку цій страві. Рецепт ґуґеля традиційно передавався з покоління в покоління. Так його готували бабця й мати Тетяни Цвігун. Так, за старовинним сімейним рецептом, готує нині вона та її донька Наталя. Для приготування страви необхідні такі інгре-

Індійські пиріжки «Самоса» дієнти: 300 грамів квасолі, 1 кілограм картоплі, 3-4 середнього розміру квашених огірків, літрова банка квашеної капусти, 3 цибулини середнього розміру, 150- грамів олії,чорний мелений перець та сіль – за смаком. Квасолю відварюємо до готовності. Картоплю оббираємо, нарізаємо кружальцями і обсмажуємо на олії. В кінці смаження картоплі додати цибулю нарізану кубиками. Квашену капусту протушковуємо на олії. Огірки ріжемо кубиками, заливаємо водою і проварюємо (після закипання – 3 хвилини). Всі підготовлені продукти змішуємо, складаємо в горнятко і протушковуємо впродовж 10-15 хвилин. Ґуґіль смакуватиме краще, якщо готуватиметься в керамічному горнятку. …Досить непросто відбувався процес підготовки та монтування всіх відеосюжетів. Багато часу було потрачено на пошуки та підбір додаткових матеріалів, заглиблення в історію та культуру кожного народу. Це було настільки цікаво і захоплююче! А з якою любов’ю і шаною ділились традиціями приготування тих чи інших страв учасники нашого онлайн-свята! Щиро дякуємо усім товариствам, що долучились до нашого проєкту. Сподіваємось на подальшу співпрацю. Адже не дивлячись на те, що ми різні, нас об’єднує одна подільська земля, яка стала дбайливою матір’ю для всіх народностей, що на ній проживають. Як би часто ми не зустрічалися, нам завжди є що сказати і показати, є чим почастувати і здивувати. Збираймося ж частіше у дружньому колі, з відкритими серцями, світлими помислами, за щедрими столами!

Провідний методист ОЦНТ Наталія ЮКАЛЬЧУК . Пиріжки з гречкою

* Фестивалі і конкурси

VIII обласний онлайн-фестиваль хореографічного мистецтва ім. В. РУМЯНЦЕВА

сторія фестивалю – це одна із сторінок, що засвідчила етапи розвитку хореографії на Вінниччині в добу незалежної України. З давніх-давен танець прикрашав життя людей. Це один з найпрекрасніших видів мистецтва, який передає внутрішній світ людини. Він є виразом людських емоцій, почуттів любові чи ненависті, розпачу чи надії з допомогою пластики тіла, жестів, музики, яка супроводжує дійство.

ня культури обласної державної адміністрації та обласний центр народної творчості при підтримці Ради федерації профспілок Вінницької області, управління у справах молодіжної політики, фізкультури і спорту облдержадміністрації, правління обласного відділення Всеукраїнської музичної спілки, управління культури Вінницького міськвиконкому та правління обласного відділення Українського фонду. В програмі I конкурсу були представлені танці: український ліричний, ятраночка, полька, квік-степ, повільний фокстрот, танго, віденський вальс,

Зразковий аматорський хореографічний колетив «Квіточка» КЗ Центру культури та дозвілля Калинівської міської ради Завдяки видатним хореографам мистецтво танцю досягало вершин. Наш край багатий на імена подвижників цього мистецтва. Серед них – Володимир Румянцев, іменем якого і назвали конкурс, започаткований в 1996 році на вшанування заслуженого працівника культури України Володимира Івановича Румянцева (19261990рр.), який своєю самовідданою творчою працею заклав фундаментальні основи для збереження і розвитку народних традицій хореографічного мистецтва нашого краю. Організаторами конкурсу стали – управлін54

повільний вальс, композицію латино-американських танців (самба, ча-ча-ча, румба, пасодобль і джайв). Виступи оцінювались за такими критеріями – виконавська майстерність, балетмейстерська робота керівника, музичний супровід, оригінальність композиції, змістовність і чіткість перебудов, костюми і художнє оформлення. Обласний центр народної творчості та обласне відділення музичної спілки забезпечували рекламу найкращих колективів та окремих виконавців бальних танців у різних виданнях області, а також запис їх програм на

Зразковий аматорський хореографічний колетив «Променистий» Клебанського СБК Тульчинської МТГ відео. До першого складу журі входили: Анато- залі «Райдуга». У 2014 році обласний конкурс хореографічлій Кондюк – голова, Петро Бойко – заступник голови журі, Віталій Сокирко – секретар, чле- ного мистецтва ім.В.Румянцева проводився в ни журі: Іван Лапатанов, Анатолій Рильський, м.Тульчині. Тульчинський районний будинок культури прийняв 55 хореографічних колектиОлександр Мацюк і Марія Старовойтова. В 1996 році участь в конкурсі взяли 22 хо- вів (в них близько 1800 учасників) майже з усіх реографічних колективи, така ж кількість учас- районів Вінницької області. Не менш величавим і насиченим був конників була на конкурсі 1998 році. А вже у 2000 році - 31 колектив з 12 районів та м.Вінниці курс і в 2016 році, який також проводився в представили 56 народних і 43 естрадних тан- Тульчинському районному будинку культури, ці. У 2004 році захід відбувався у Вінницькому де впродовж двох днів панувало свято мистеміському Палаці мистецтв «Зоря», участь взя- цтва народного, сучасного і спортивно-бальноли вже біля 40 колективів з різних куточків Він- го танцю. Виконавську майстерність, оригінальність ниччини. В червні 2007 року Вінниця приймала учасників обласного конкурсу у концертній композиції та відповідність музичного супроводу в різні роки проведення конкурсу оцінювало висококваліфіковане журі до складу якого входили: Віталій Сокирко, Ольга Дернова, Петро Бойко, Анатолій Кондюк, Іван Лапатанов, Василь Бондарчук, Марія Старовойтова, Олександр Мацюк,

Зразковий аматорський хореографічний колетив «Грація» Центру культури і дозвілля Крижопільської селищної ради

Наталя Гаврилюк, Наталя Бегаль, Людмила Кондюк, Денис Кулик, Сергій Береза, Олена Трачук, Олена і Сергій Солодських, Віктор Марценюк, Андрій Маковій, Лариса Шеремета, Людмила Коваль і інші. І в цьому році 6-7 березня у Вінниці відбувся VIII обласний фестиваль хореографічного мистецтва ім.В.Румянцева, який проводився як онлайн-фестиваль, в зв’язку з карантинними обмеженнями. Фестиваль вкотре зібрав танцювальні колективи з усієї Вінницької області й об’єднав у собі всі форми танцю різних хореографічних напрямків: народну хореографію, сучасні та спортивно-бальні. Переглядаючи виступи колективів в онлайн-режимі, ніби потрапляєш у різнобарвний калейдоскоп хореографічних постановок та запальних ритмів. Кожен танцювальний колектив продемонстрував свою майстерність, створюючи атмосферу яскравого свята танцю.

В заході взяли участь 47 хореографічних колективів з 23-х об’єднаних територіальних громад Вінниччини (понад 1000 учасників): 24 колективи народної хореографії, 17 – сучасної і 6 - спортивно-бальної. Усім колективам-учасникам були вручені дипломи та буклет «VIII обласний онлайн-фестиваль хореографічного мистецтва ім. В.Румянцева» від управління культури і креативних індустрій Вінницької облдержадміністрації та обласного центру народної творчості. Маємо надію, що фестиваль-конкурс імені Володимира Румянцева ще довго радуватиме глядачів прекрасними виступами хореографічних колективів області. Адже, коли танцюють та дарують цю радість іншим, світ все ж таки стає яскравішим, добрішим, наповненим позитивними емоціями. Провідний методист ОЦНТ Ольга МАРКОВА

Спогади про людину великої душі (До 95-річчя з дня народження В.І.Румянцева)

Три десятки літ пролетіло над землею, відто- Віль Румянцев поступає до Ленінградського хореді, як не стало нашого улюбленого вчителя і ографічного училища (нині Академія російського наставника. Але пам’ять про цю велику людину балету ім. А.Я.Ваганової). Це була школа-інтерніколи не згасне у наших серцях. Володимир Іва- нат, де провідними предметами були музика, нович був для нас не просто хореографом, вихова- балет, анатомія людського тіла і образотворче телем, порадником, життєвим орієнтиром, на мистецтво. Віль був талановитим учнем і вже який ми рівнялися. Тому вважаю, що настав час в 7 класі приймав участь в балетних постановрозповісти про того, хто плекав особистість у ках Маріїнського театру, потім театру опери і кожному із нас. балету ім. Кірова. Літні канікули Віль знову проВіль Іванович Румянцев народився 7 березня водив у військових частинах, танцював разом з 1926 р. в сім’ї професійного гарнізонним ансамблем танвійськового, командира Черцю, що пояснює звідки в ньовоної армії Івана Михайловиго була така тяга до народча Румянцева. Звідси й ім’я ного і характерного танцю. Віль, це не Вільям і не ВільБатько Володимира Івагельм, це скорочення від Волоновича, Іван Михайлович, димир Ілліч Ленін, так само, який з 1917 року воював на як ім’я Кім (комуністичний фронтах громадянської війінтернаціонал молоді). Пізніни, закінчив кремлівську шкоше він соромився цього імені і лу червоних командирів. всі його знали, як Володимира Вдачу батька перейняв і Івановича. його син Володимир Іванович Дитинство Віля пройшло Румянцев. В 1940 році він зана колесах, батька переводикінчив хореографічне училили з місця на місце і сім’я їхаще, а в 1941 почалась велика ла за ним. Віль любив їздити з війна. Як і батько в 17-річнобатьком у війська, любив солму віці, дописавши собі в медатські пісні й танці. Батьтриці віку, він йде на фронт ко помітив тягу хлопця до добровольцем, приймає мистецтва, до того ж серед участь в бойових діях, за що високо поставлених військонагороджений медалями “За вослужбовців в той час було відвагу” і “За бойові заслупопулярним віддавати дітей ги”, але обман спливає і його вчитись до різних мистецьвідправляють в тил, як не ких шкіл, це й зіграло важливу повнолітнього, де він одрароль в долі Володимира Іванозу вступає до військового Володимир Іванович Румянцев вича Румянцева. В 1936 році училища, яке закінчує в кінці

1944 року і проситься знозакінченню будівництва ву на фронт, але молодого Байкало-Амурської Магілейтенанта направляють стралі, «Мала земля, Відров місця, де служив колись дження, Цілина» - до виходу його батько, на Далекий однойменних книг тодішсхід, для стримування Японнього лідера держави Л.І. ської агресії. Він побував в Брежнева. Незважаючи на Маньчжурії, в Китаї, але ідеологічну забарвленість і в бойових діях участі більодноразовість таких компоше не приймав. Як згадував зицій, вони безперечно були Володимир Іванович – було високохудожніми хореогранудно і згадавши свою першу фічними творами, маленьпрофесію, він почав ставикими танцювальними спекти серед військовослужбовтаклями. ців театральні і балетні Всі ми дуже любили хапостановки, бажаючих було рактерні танці, тому, що дуже багато, солдати, офікожен міг проявити свою цери й їх жінки. Самі шили індивідуальність, розкрити костюми, робили декорації, свої почуття. Такі танці, як купували у китайців фарби «Іспанський» за тематикою для гриму. Я бачив на стаопери «Кармен», солістка рих фото сцену з балету Л. Чернова, «Вишня» про Баядерка, (складний балет), незрячу дівчинку, солістка де на всіх ролях, навіть жіТ. Петровська, ліричний таночих, були молоді солдати. нець «Калина» не залишали Іван Михайлович Румянцев. Грим, декорації, костюми байдужими нікого з глядаі арабески в яких вони за- Люберецький художник Франтішек Плішке, чів. Танці В. Румянцева зму1945 рік стигли, були бездоганні. Це шували плакати і сміятись, були перші докази наполеглюбити і ненавидіти, раділивої праці талановитого ти і співчувати, вони були балетмейстера, майбутнього керівника нашого глибоко патріотичними і ліричними водночас, як танцювального колективу. і сам їх творець. Демобілізувавшись у 1955 році, Володимир Володимир Іванович був прекрасним педагоІванович приїхав до Вінниці. Працював художнім гом, організатором танцювальних гуртів в школі керівником у Вінницькому медінституті (нині – №17, в будинку школяра, ініціатором багатьох Національний університет імені Миколи Пиро- конкурсів та фестивалів бальних і народних гова). Створив оркестр народних інструментів, танців. Писав музику, створював ескізи костюдиригував хором. Під його керівництвом в інсти- мів – навіть тоді, коли вже був важко хворим. туті, силами викладачів і студентів, були по- Учасник бойових дій, ветеран Вітчизняної війни ставлені музичні вистави «Наталка полтавка» Володимир Румянцев був нагороджений медаляі «Запорожець за Дунаєм», які отримали високу ми «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемооцінку у мистецьких колах міста. гу над Німеччиною», а балетмейстер Румянцев На той час в інституті існував самодіяльний за свою самовіддану працю, крім численних гратанцювальний колектив, який був створений П. мот і медалей, був удостоєний звання «ВідмінБаландіним і М Грищенком в 1946 р., а з 1956 ник народної освіти» та «Заслужений працівник року його очолив талановитий балетмейстер культури УРСР». Володимир Іванович Румянцев, яким керував до Володимир Іванович помер у 1990 році, але всі, кінця свого життя. Саме в цей час очолюваний хто знав Румянцева, – колеги, колишні студенти, ним ансамбль танцю «Дружба», хоча його ніхто а нині лікарі й викладачі медичного університетак не називав, всі називали «ансамбль танцю Ру- ту – свято шанують пам’ять про цю незвичайну мянцева», досяг найвищого злету, захистив зван- людину великої душі. Розумний, інтелігентний, ня народного, став дипломантом ВДНГ СРСР, елегантний. Його не просто поважали, а обожбрав участь у концертах майстрів народного нювали. І досі на могилі його не в’януть живі квімистецтва у Києві, в Нальчику, в Кельце, побував ти, а ми, його учні, старанно бережем і плекаєм у багатьох областях України, виступав на укра- любов і дружбу посіяну ним у наших серцях. їнському телебаченні, знімався в художньому фільмі «Кров людська – не водиця». Створені В. Олександр КАКАРЬКІН, Румянцевим хореографічні композиції «Три кридоцент кафедри онкології ниці», присвячена перебуванню О. Суворова у с. Вінницького національного Тиманівка Тульчинського району, «З іскри полум’я медичного університету займеться», або як її всі називали «Прометей», ім.М.І.Пирогова, композиція «Вітрила» під музику Дунаєвського кандидат медицинських наук, до фільму «Діти капітана Гранта», композиція «Берези» присвячена полеглим у ІІ світовій війонкохірург вищої категорії, ні, «Цукровий Донбас» і «Вінницькі цукерки» всі випускник ансамблю танцю вони увійшли до скарбниці національної хореоРумянцева 1980 р. графії. Були ще так звані танці-плакати, присвячені певній події «Вогні дружби» - відкриттю Ладижинської ТЕС, «Амурський хоровод» -

* Майстри Вінниччини

МИТЕЦЬ І ГРОМАДЯНИН

Павло Пшеничний

– так характеризує свою творчість сам автор, який хоч і працює в різних жанрах, але найбільше любить пейзаж. Життєвий і творчий шлях Павла Пшеничного є взірцем того, як людина завдяки хисту і працелюбності досягає успіху, долаючи трудоля митця, його шлях до визнан- нощі і непрості обставини життя. Так воно ня завжди були цікавими для су- склалось, що Павлу Івановичу не вдалось спільства. Адже творчість художників, поетів, здійснити свою заповітну мрію – навчатися в ‒ виразників суспільних прагнень і мистецьких Одеському художньому училищі. Він нароідей, є тим культурним надбанням, що ним пи- дився в селі Суворовське (колишній Війтівці) шається народ перед свібіля Тульчина. В сім’ї колтом. Особистість кожного, госпників було троє дітей. має значення в контексті Батьки не мали змоги вчирозуміння культурних проти всіх трьох, бо вже був цесів. Нині ми відкриваємо студентом старший син, для себе творчість нашого а згодом і менший. Павземляка, художника Павла луша ще в другому класі Пшеничного. намалював ілюстрацію до – Рідний край, серцю оповідання М.Коцюбинмилий, ‒ скаже той, хто ського «Харитя», що було побачить його картини. поміщено в популярній гаПодільські чаруючі краєзеті для дітей «Зірка». Але види, пшеничні поля, сади в родині, очевидно, ввата квітучі луки, мамина жали, що бажання малюхата, подвір’я в споривати у середущого сина є ші, соняшники за тином, тимчасовим захопленням, дерев’яна криниця ‒ все яке незабаром минеться, а таке впізнаване, дороге і треба здобувати серйозну болюче до сліз, як в поезіпрофесію. ях Шевченка, як в новелах Тож довелось ПавлоКоцюбинського, як у вірві самотужки опановувати ші Лесі Українки, що став ази живопису і графіки. хрестоматійним. На полотПопри все, він не кидав нах присутній образ домалювання, вчився у Віроги, що веде в широкий нниці на курсах фотограсвіт, або, навпаки, поверПавло Пшеничний фів, згодом працював у тає додому, в дитинство, портретному цеху місьде пасуться корови і коні на зелених лугах, де кпобуткомбінату «Прогрес». Займався фотокурочки сокочуть на обійсті. Одна з картин так графією, прикладними видами мистецтва. і названа «Дорога до батьківської хати». Саме В житті йому пощастило в найголовнішотут на широкому роздоллі серед подільських му. Здається, ніби випадково, вже після армії щедрот розкошує душа художника. зустрів у Вінниці дівчину з сусіднього села, Золота осінь над рікою, квітуча весна на свою однокласницю. Закохався і одружився. прибережних луках, урожайні поля влітку, срі- Наречена пам’ятала, як колись, ще в школі цей бляста гладь ріки, синь небес, шум порогів на юний художник втік, не виконавши її дорученБугу, буйноцвіття трав березового гаю – все ня – оформити шкільну стінгазету. Галина Вапромовляє до серця, викликає ностальгію, а ра- силівна стала не лише люблячою дружиною і зом з тим заспокоює і лікує, бо краса має вели- матір’ю, а й вірним другом і порадницею. Вона ку силу притягання і зцілення. його розуміла, як ніхто. Все життя працювала «Живопис для мене – це любов до життя, майстром-кондитером у професійно-технічдо родини, до людей, до землі і рідного краю» ному училищі. Як кажуть знайомі, кондитерПрирода чи події історичні – Все на папері і на полотні. Картини написав Павло Пшеничний, Вклонившись ними рідній стороні.

ські вироби цієї талановитої жінки теж можна було б порівнювати з витворами мистецтва. А для свого чоловіка вона стала першим глядачем і критиком його картин. Мабуть, саме завдяки їй, ми маємо щасливу нагоду милуватися пейзажами Пшеничного – подільського самородка, надзвичайно працьовитого, відповідального і скромного. Ця історія є взірцем того, як взаємна любов і підтримка допомогла здійснити мрію. Сьогодні ми бачимо чоловіка, якому вдалось здійснити життєві плани і задуми. Він – турботливий батько прекрасної родини, він художник, шанований в колі митців, який презентує свої твори на виставках у Вінниці. До речі, в обласний центр народної творчості Павла Івановича вперше привів Олексій Луцишин в 1991 році. Федір Панчук був тоді методистом з образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Пшеничному запропонували взяти участь у виставці до Дня Незалежності України, святкування тоді проходило в парку ім. М. Горького. Згадує, що дав п’ять робіт – пейзажі, натюрморт, букет квітів. І от через роки, коли в обласному центрі народної творчості готувались до виставки з нагоди 150-річного ювілею від дня народження Лесі Українки, то вибрали роботи Павла Пшеничного. Адже тематика його пейзажів близька за змістом до вірша поетеси «Красо України, Подолля». Саме таким побачила наш край Леся по дорозі до моря. Село, оспіване Павлом Пшеничним, з його кучерявою зеленню, садками, нивами, тополями є живою ілюстрацією вражень від Поділля поетеси, яка зросла на Поліссі. В центрі експозиції виставки ми бачимо портрет Тараса Шевченка, а поруч по обидва боки – портрети любої дружини і донечки. Успадкувавши талант батька і мамине завзяття, Таїса Павлівна вивчилась аж у двох вузах, зокрема закінчила столичний університет декоративно-прикладного мистецтва ім. Бойчука. Нині працює як веб-дизайнер. Є окрема тема не лише в творчості, а й в житті художника. Це Чорнобиль, який митець бачив не з екрана телевізора, а наяву. Волею долі Павло Іванович став ліквідатором чорнобильської аварії, зокрема дезактивації приміщень під саркофагом. «Два місяці і десять днів ми вичищали, вимивали, виносили відходи і сміття.

Щоденно проходили через санпропускник, перевдягались у біле і їхали до четвертого енергоблоку. Кожному видавали дозиметр. Згодом почались проблеми із здоров’ям. Півроку лежав в лікарні. Коли уже втрачав надію що виживе, попросив дружину, щоб принесла папір, фарби, а ще ‒ ромашки і волошки. Дружина дуже любить квіти, скрізь насіває їх. Малював натюрморти, ікону Почаївської Божої матері, а потім захотілось увічнити те, що бачив і пам’ятав. Драматичні сторінки цієї історії постали в графіці Павла Пшеничного, який створив 21 картину. Першу роботу назвав «Зірка-полин», другу «Пожежники, які врятували світ». – Розумієте, вони водою гасили пожежу, а радіація залишалась, – схвильовано розповідав автор, який все це жахіття переніс на папір. Розповідав про евакуацію населення, як думалось на два тижні, «а вже 30 років», – з сумом констатував Павло Іванович. Він бачив той «рудий ліс», сосни, які враз поміняли колір. Їх зрізали і загорнули, залишивши лише покалічене часом «дерево-тризуб», що на ньому колись фашисти вішали партизанів. Образ цього символічного дерева навіки закарбований в картині Пшеничного і на Чорнобильській іконі. «Будівництво саркофага», «Дезактивація», «Бригада укриття», «Прометей» і нарешті остання робота «Дзвони Чорнобиля» – це суворий літопис трагічної Чорнобильської доби, створеної Павлом Пшеничним, представлений на виставці в ОЦНТ. Без цієї сторінки розповідь про митця була б неповною і однобокою. Творчість, пов’язана з Чорнобилем, виявила громадянську позицію митця Вінниччини, який не зміг лишитись осторонь, хоч ніколи не виголошував пафосних промов. Він просто зробив свою справу. Чесно відтворив на папері усе, чому став свідком. Картина «Прометей» – це образ сили духу і нескореності народу. Отож митець постає перед нами, за висловом І. Франка, як «чоловік цілий», ніжний і мужній водночас, який заявив про себе і творчістю, і громадянською позицією, і сумлінням обдарованої людини, що не марно живе на землі. Жанна ДМИТРЕНКО 60

Виставки у світлиці

«УКРАЇНО МОЯ КАЛИНОВА” персональна онлайн-виставка Володимира КУПЧИШИНА (м. Вінниця)

1 лютого 2021 року 1 лютого 2021 року відбулася персональна онлайн-виставка живопису і різьби по дереву Купчишина Володимира Марковича з нагоди 80-річчя від дня його народження. Народився художник на Хмельниччині, вищу освіту здобув у Львівському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва (нині Академія мистецтв). Трудовий шлях розпочинав у Волинській області у художній майстерні міста Луцьк, де працював в напрямку монументально-декоративного мистецтва (графіка, вітраж та різьба по дереву). Там же самотужки освоїв ще такі техніки як чеканка на металі, мозаїка вітражу з кольорового скла. З 1975 року Володимир Маркович живе у м.Вінниці. З цього ж часу на обласних і Всеукраїнських виставках постійно презентує свої неперевершені різьблені роботи, з них найбільш відомі «Дума про хліб» (1976), «Муза» (1977), «Пори року» (1987), «Дударик» (1996), «Ритми» (1998), «Козацька дума». Також роботи митця зберігаються у приватних колекціях України, США та Німеччини. Його високохудожні різьблені картини не залишились поза увагою Національної спілки художників України, до якої у 1995 році був прийнятий В. М. Купчишин.

Захоплення живописом з’явилося у Володимира Марковича дещо пізніше, можна сказати з виходом на пенсію (2001 р.). І хоча живописцем він себе не вважає, його художні роботи вже неодноразово прикрашали обласні виставки образотворчого мистецтва, вражаючи всіх глибиною сюжету і ніжністю кольорової гами. Всього у творчому доробку митця нараховується понад 100 виставкових робіт (різьблення, живопис, графіка). В експозиції онлайн-виставки „Україно моя калинова” Володимир Купчишин презентував 25 робіт, з них одинадцять – різьблені картини («Бандуристки», «Мавка», «Гончарство», «Обряд», «Весна», «Дударик» та ін.). Це переважно настінні декоративні пласти різних розмірів, виконані технікою контррельєфного виїмкового різьблення. Особливо захоплюють його композиції на теми жанрових сценок та картини з орнаментально-рослинним малюнком. На живописному полотні Володимира Купчишина під назвою «Планета» художник виписав частинку Раю на Землі з райськими птахами, божими комахами, дивовижними квітами та деревами, котрі грають у різноманітному барвистому сонячному сяйві, ніби переливаючись з одного кольору в інший. Всі представлені живописні картини («Христос Воскрес», «Козак Мамай», «Танець сонця», «Ріка Бог». «Планета» та ін.), наснажені високим духом патріотизму і священною любов’ю до рідного краю, передусім радували око своїми ніжними фарбами і професійним виконанням в ексклюзивній манері.

«ЛІНІЯ ДОЛІ У ГРАФІЦІ ЛІТ» персональна виставка графіки і сграфітографії Олександра ПЕЛЕШКА (м. Вінниця)

2 – 23 лютого 2021 року Виставка «Лінія долі у графіці літ» присвячувалася 65-річному ювілею від дня народження подільського талановитого і багатогранного майстра образотворчого мистецтва Пелешка Олександра Петровича. Художник-графік, член двох Національних спілок України (спілки майстрів народного мистецтва та спілки художників) Олександр Пелешко народився 1 лютого 1956 року в м.Тульчині. Закінчив Львівський поліграфічний інститут ім.Івана Федорова (відділ книжкової графіки). Свій трудовий шлях розпочинав художником Тульчинського районного будинку культури. Згодом переїхав у Ямпіль, де очолив художню майстерню при будинку культури та став викладачем образотворчого мистецтва у спеціалізованій школі художнього-музичного профілю. З 2012 року і донині проживає у м.Вінниці, працює викладачем спеціальних дисциплін (архітектура, графіка, малюнок і композиція) у Вінницькому будівельно-архітектурному коледжі Київського національного університету будівництва та архітектури. У вільний від роботи час Олексанр Петрович віддається творчості, пише свої оригінальні картини, що дивують та заворожують одночасно. Адже поряд з полотнами традиційного олійного та акварельного живопису, глядача захоплюють картини, створені ним же в стилі воскового живопису (енкаустика), або ж в його авторській техніці сграфітографії, яка поєднує в собі монументальну сграфіто і

гратографію (станкова графіка). У творчому доробку митця нараховується понад 1000 картин, значна частина яких зберігається в Ямпільському музеї образотворчого мистецтва та в приватних колекціях України, Польщі, Німеччини. Його роботи неодноразово прикрашали експозиції всеукраїнських, обласних та міських виставок. А ще неперевершена графіка Олександра Пелешка слугує ілюстрацією для багатьох книг українських письменників. Зокрема, він ілюстрував історичну повість «Облога Буші» М.Старицького, багато дитячих книжок видавництва «Веселка» («Різдвяна ніч», «Скажу на вушко», «Таємничий подарунок» та ін.). Останнім часом художник ілюструє книги своєї дружини, поетеси і письменниці Лариси Сичко. За своє плідне творче життя майстер живопису та графіки презентував понад 20 персональних виставок, з них три – у нашій Світлиці. В експозиції нинішньої виставки Олександр Пелешко представив кращі роботи з доробку різних років своєї творчої діяльності, виконаних в техніках – сграфітографія та книжкова графіка, всього 41 картина. На виставці були представлені серії його графічних робіт, присвячених творчості Т.Г.Шевченка, героїчним подіям козацької доби і сучасної історії України та інших актуальних тем для українського народу. Зокрема, це картини – «Віє вітер, повіває, по полю гуляє», «Випроводжала вдова свого сина», «Тече вода в синє море та не витікає», «О сестри, сестри…», «Молитва», «От де люди наша слава – слава України», «Різдвяна вечеря», «Ой діброво, темний гаю», «Гомоніла Україна, довго гомоніла», «Пішов козак нерозумний слави добувати, та інші. Також в переліку робіт, що презентувались на виставці, були графічні ілюстрації до книги оповідань «В’яр» Лариси Сичко. Відкриття виставки та її експозицію всі бажаючі змогли переглянути в соціальних мережах на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості».

«КРАСО УКРАЇНИ, ПОДОЛЛЯ!» персональна виставка майстра живопису Павла ПШЕНИЧНОГО (м. Вінниця)

23 лютого - 15 березня 2021 року Присвячується 150-ій річниці від дня народження Лесі Українки

Пшеничний Павло Іванович народився 10 липня 1955 року в с. Суворовське Тульчинського району. В місті Вінниці проживає з 1975 року. З дитячих років захоплювався малюванням і мріяв стати художником. Спеціальної фахової освіти не здобував, а самотужки освоював техніки живопису і графіки. Джерелом натхненням для нього стали мальовничі рідні краєвиди. Як говорить сам Павло Іванович: «Живопис для мене це любов до життя, родини, людей до землі і рідного краю». Працюючи в пейзажному, портретному та натюрмортному жанрі, художник-самородок все життя удосконалює свою майстерність. У написанні картин перевагу надає пейзажам при-

роди рідного краю, тож свою першу персональну виставку з пейзажами Павло Іванович присвятив 150-ій річниці від дня народження великої української поетеси Лесі Українки, яка в своїй поезії оспівала красу подільського краю. На виставці було представлено біля 30 робіт з пейзажами («Калина», «Осінь над Бугом», «Мій край», «Ставок», «Дорога до батьківської хати», «Криниця», «Захід сонця», «Дідова хата», «Перший урожай» та інші.) Взагалі експозиція персональної виставки Павла Пшеничного складалася з двох частин, і другою її частини складали понад 20 графічних робіт із серії під назвою «Зоря полинова», яку художник створив під враженням наслідків чорнобильської трагедії. Він був серед ліквідаторів аварії. Ця серія графічних робіт презентувалась у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї та в інших виставкових залах міста Вінниці. В електронному варіанті вона була представлена і в Національному музеї «Чорнобиль» у Києві. В нашій Світлиці графічні роботи на чорнобильську тематику художник презентував вперше. Всього в експозиції нинішньої персональної виставки Павла Пшеничного було представлено понад 50 живописних і графічних робіт.

«ОСЯЙНЕ ПОДІЛЬСЬКЕ ВИШИТТЯ» персональна виставка вишивки Олени Тригуб (с.Новофастів Погребищенської ОТГ)

19 березня 2021 року

Тригуб Олена Валеріївна, народилася 1 листопада 1986 року у селі Новофастів Погребищенського району. В школу пішла вже в Немирові, де і зробила свої перші кроки у світ вишивки, навчившись вишивати хрестиком. Зернятко творчості не зразу вкоренилось і проросло в єстві дівчинки. Після закінчення школи Олена пішла навчатись у Вінницький кооперативний коледж економіки і права. Згодом закінчила Київський національний університет імені Вадима Гетьмана, де здобула повну вищу освіту за кваліфікацією «Магістр з обліку та аудиту». Довгий час працювала бухгалтером в Акціонерному товаристві «Київський науково-дослідний та проектно-конструкторський інститут «Енергопроект»». Але, маючи снагу до творчості, Олена Тригуб паралельно ще здобувала творчу спеціальність у Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. М. Бойчука (2011-2015 рр.), де освоїла мистецтво художньої вишивки і моделювання костюма. Як надзвичайно працелюбна і творча особистість Олена завжди прагне поповнювати свою скарбничку знань, умінь та в усьому вдосконалювати свою майстерність. Нині молода майстриня володіє близько 100-ма різними техніками вишивки, мережок та змережування. Крім того Олена захопилася писанкарством, вчиться вирізати витинанки і писати картини. У 2016 році дівчина вперше презентувала свої вишиті роботи на престижну виставку «Кращий твір року» в Національній спілці майстрів народного мистецтва України, де, у 2017 році її атестували як майстра народної творчості. З тої пори послужний список участі Олени Тригуб в обласних та всеукраїнських виставках, семінарах і симпозіумах зріс до двох десятків. За творчі здобутки, майстерність та активну виставко-

ву діяльність, у 2018 році Олена була удостоєна стипендії Президента України для молодих майстрів. Досягши неабиякої майстерності в написанні писанок, у 2019 році молода майстриня стала учасницею V Всеукраїнського свята народного мистецтва «Великодня писанка» (м. Вінниця), після чого і розпочалася плідна співпраця Олени Тригуб з обласним центром народної творчості. Персональна виставка Олени Тригуб «Осяйне подільське вишиття» – перша в творчому житті талановитої майстрині, і ми дуже раді, що вона відбулася саме в ОЦНТ, адже наша Світлиця вже для багатьох молодих подільських майстрів стала перехідним містком від невеличкого озерця творчості до повноводої річки народного мистецтва. В експозиції цієї виставки було представлено понад 30 вишитих робіт (рушники, сорочки, картини, серветки, сукня, запаски та ін.), серед них є і її найперші роботи, створені ще в шкільні роки. Крім вишиття, експозицію виставки доповнили писанки з традиційними знаками і символами (57 шт.). Нам дуже приємно було бачити на відкритті виставки Олени Тригуб шанувальників її творчості – земляків з Погребищенського краю: старосту села Гопчиці Романа Прилуцького та директора музею історії села Гопчиці Михайла Петренка. Вони повідали нам гарну історію про майстриню. Виявляється, Олена купила хату в Гопчиці. Проживаючи там кожного літа, дає майстер-класи сільським дітям з вишивки та писанкарства, а сама на природі опановує народне малярство та витинанкарство. Перші її витинанки вже зберігаються в музеї історії села Гопчиця. На завершення авторка виставки Олена Тригуб зачарувала всіх присутніх своєю гарною українською мовою, доброзичливістю, творчими планами та глибокими знаннями про все що любить і чим займається. Заввідділом народної творчості ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

* Пошуки науковця Українські традиційні народні музичні інструменти в дослідженнях відомих вітчизняних мистецтвознавців та композиторів Традиційна народна інструбалалайка, належать до групи ментальна культура України предзапозичених та таких що прижиставлена професійною гілкою вилися і також вважаються українконавства та сферою побутового ськими народними інструментамузикування. У процесі їхнього ми. Підкреслимо, що до надбань історичного розвитку сформувапрофесійно-академічного та амалися певні традиції музикування, торського виконавства причетні відповідна виконавська естетика. народні інструменти обох згадаСьогодні маємо чимало ґрунтовних груп. них досліджень походження та Сучасні наукові дорозвитку (генези) інструментів, слідження щодо походження регіональних традицій побутомузичних інструментів грунвого музикування на народних туються виключно на історичінструментах через призму істоних науково-аргументованих та рико-стильової еволюції. Значна експедиційно-польових засадах. частина українських народних Нині вітчизняними мистецтвозмузичних інструментів сягає глинавцями зроблено багато спроб бокої давнини, чимало з них були у дослідженні та всебічному принесені пізніше та прийнялися вивченні українських народних на українському грунті. Наукова музичних інструментів у двох дисципліна про народні музичні площинах: по-перше, в плані ісінструменти та інструментальну торичного генезису й розвитку Наталя Римаренко музику називається етноорганокожного інструменту на терені логія (1.), що вважається досить української культури; по-друге, молодою науковою дисципліною, сформованою на по вертикалі: від аматорського через професіймежі ХІХ-ХХ ст., хоча музичний інструментарій вивчають уже кілька тисячоліть й описи музичних інструментів містяться у найдавніших писемних джерелах. Також в дослідженні інструментів використовуються терміни етноінструментознавство та етноінструментологія. Так, до прикладу, кобза, бандура, цимбали, скрипка, торбан, коза, грілка, сопілка, свиріль, окарина, сурма, бубон, бухало та інші ударні, духові та шумові інструменти з глибокої давнини пов’язані з музичним побутом українського народу і вони входять до групи пласту українського традиційного народного інструментарію. Інша група музичних інструментів, яка поширилася у вжитку в Україні приблизно 100 – 150 Скрипка років тому – гітара, гармошка, мандоліна, домра,

Басоля

но-самодіяльне до професійного камерно-академічного мистецтва. Існує чимало думок стосовно критеріїв ідентифікації народних інструментів, які викладені в «Музичній енциклопедії». Найбільш грунтовними вивченням походження саме українських музичних інструментів, і, власне, етноорганололгічними, є дослідження таких відомих українських мистецтвознавців як М.Лисенко, Ф.Колесса, Г.Хоткевич, Л.Черкаський та ін.. Помітним явищем у відродженні національної культури постає колекція українських народних інструментів, яка діє при Державному музеї театрального, музично-

та цінну інформацію про їх історичний розвиток (1). Трохи пізніше на початку ХХ ст. в 1920 р відомий дослідник та етнограф Філарет Колесса у статті «Українські народні музичні інструменти» виклав свій погляд на проблематику розвитку та класифікації українських народних інструментів. Колесса був одним із перших, хто нотував українську народну інструментальну музику. Ці транскрипції були помітним кроком на шляху деталізації елементів форми і фактури, штрихової техніки й навіть мікромелізматики народних мелодій.(1) Однією із фундаментальних праць з дослідження генези українських музичних народних інструментів є книга відоБубон мого українського письменника, історика, го та кіномистецтва України. Ідею створення було композитора, мистецтвознавця, фольклозініційовано та втілено, завідувачем науково-до- риста, етнографа, автора унікальних креслень харслідницького відділу музею українських народних ківської бандури, знаної сьогодні як «бандура Гната музичних інструментів Леонідом Черкаським. Ві- Хоткевича», Гната Мартиновича Хоткевича «Мудомий науковець збирав колекцію впродовж трид- зичні інструменти українського народу,» (видана цяти п’яти років невтомних пошуків з 1969 року в .м. Харків,1930 р., перевидана в 2019 р. м.Київ) по 2004 рік .І сьогодні вона нараховує близько 600 (5). Цікавою вона є тим, що автор наводить дані унікальних одиниць. Леонід Мусійович Черкась- досліджень, які він проводив на той час, коли мукий також відомий як автор ряду наукових статей, зична спадщина українського народу ще не зазнала доповідей, досліджень та методичних розробок в тотального знищення радянською владою автенплощині українського інструментарію. Грунтов- тичного народного мистецтва як «архаїчного». В ною працею в етноорганології є його книга «Інстру- своїй роботі автор дає науково обгрунотовану хаменти українського народу»( рактеристику інструментам, що м.Киїів, 2007р.). В ній вперше побутували саме серед українукраїнські народні інструменти ців. Власне Г.Хоткевич уперше розглянуті у європейській кларозробив систему, яку застосусифікації музичних інструменвав до розгляду ґенези й евотів за системою Е.Хорнбостеля люції музичних інструментів, і К.Закса. Також в даній книїх конструкції, строю, способів зі Леонід Мусійович велику гри і форм функціонування (5). увагу приділяє дослідженню Як чудовий бандурист, компотрадиційних народних інструзитор, Хоткевич співпрацював з ментів різних регіонів України, музикантами Київської та Ползокрема Поділля, Карпат, Потавської капелами бандурислісся, Буковини., яка є вдалою тів, майстрами виготовлення спробою показати музичний бандур. Тож працював у різних інструментарій нашого народу областях України і, як мистена межі другого і третього тицтвознавець, досліджував насячоліття (2). родні музичні інструменти, Та все ж, першим доформи музикування характерні слідником походження україндля того чи іншого регіону. У ських музичних інструментів своїй книзі «Музичні інструв Україні вважається Микола менти українського народу» Віталійович Лисенко, який в (м.Харків,1930 р.) Г.Хоткевич 1873 р. видав працю з характедає точний опис українських ристикою музикування на кобзі народних музичних інструменОстапа Вересая. В ній він хатів, які побутували на той час в рактеризує репертуар кобзаря, різних областях України. Прита дає опис його інструменту, чому дає це в цікавій формі, детально описує техніку гри проводить порівняльний анана ній. У 1894р. у Львівському ліз з традиційними музичними журналі «Зоря» побачила світ інструментами інших народів, стаття Миколи Віталійовича наводить історичні довідки та «Народні музичні інструменти лаконічні й водночас колоритні на Україні», в якій він дає хаприклади з пісенного фольклорактеристику кобзи-бандури, ру, в якому є згадки про той чи Старосвітська бандура торбана, ліри, гусел та цимбал інший музичний інструмент. Як

Свиріль

освічений музикант, та маючи неабиякий інженерський хист, автор наводить чимало нотних прикладів записаних ним від носіїв традиційного музикування, власних ілюстрацій та креслень інструментів, які він описує в даній книзі. Досліджуючи генеологію розвитку народного інструментарію Гнат Хоткевич розділяє музичні інструменти на три основні групи: Струнові інструменти (смичкові, гарфовидні, ударні) (кобза, діатонічна бандура, ліра(реля), гудок, скрипка, цимбали). Духові: лабіальні, лігнгвіальні, амбушурні, багатоцівкові труб (ріг, трембіта, труба),свистун-окарина. Флейтові:свищик, сопілка, свиріль (най або флейта Пана), кавал (характерний для областей близьких до Молдавії). Гобої: сурма, шоломія. Шумові й ударні: примітивні,які автор розглядає, як дитячі іграшки, забавки - фуркальця, тріскачки й калатальця, дзвоники, та бубон, барабан, тулумбас і литаври. Ці інструменти він розглядає як суто українські традиційні народні музичні інструменти. Сьогодні до інструментарію ансамблів народних інструментів та мішаних ансамблів входять не всі інструмент, які описані в книзі Гната Мартиновича. Дамо приклад тих які частіше нині використовуються при колективному музикуванні. СКРИПКА – слово «скрипка» походить від старослов’янського «скрипати», тобто скрипіти. В Україні скрипка отримала особливо широке розповсюдження. На думку Г.Хоткевича скрипка витіснила гудок, який був поширений на Україні. Скрипка завжди була улюбленим інструментом на Україні та належить до складу народного музичного ансамблю відомого під назвою «троїста музика», яку можна визначити як інструментальне тріо. Найпоширенішим в Україні побутував варіант малого ансамблю з двох скрипок і баса, двох скрипок і бубна. Якщо до малого ансамблю входили дві скрипки, то за свідченням Г.Хоткевича, вони звучали в унісон, але вражали слухачів всілякими мелізмами, високою технікою і синхронністю виконання. Сьогодні можна зустріти музикантів, які використовують так звану народну манеру гри на скрипці. БАСОЛЯ – запозичений інструмент, як зазначє Г.Хоткевич «прийшла вона до нашого народу, мабуть, трохи пізніше, ніж скрипка, і була менш вжи-

Сопілка

ваним інструментом. Інструмент схожий до польського аналога, яким є basetla. Цей інструмент не веде мелодію, а тільки акомпанує інструментам, що виконують цю функцію в троїстих музиках: скрипці, цимбалах, сопілці, флоярі та ін. СОПІЛКА (ДЕНЦІВКА) – сольний і водночас ансамблевий інструмент, органічно співзвучний зі скрипкою, цимбалами та іншими народними інструментами. Тому вона також може бути одним з провідних інструментів троїстих музик, різних весільних капел, музичних гуртів. Традиційна сопілка – діатонічна, сучасна – хроматична. СВИРІЛЬ – (ребро, кувиця, най) – український різновид флейти Пана. Це багатоцівкова флейта, що складається з трьох і більше дудок різної довжини, які з’єднанні воском та закритих знизу. На них виконуються протяжні і жваві танцювальні мелодії, а також інструментальні награвання (імпровізації). ОКАРИНА – споріднений із свистунцями своєю будовою, характером музики і функцією. Окарина відома в багатьох народів світу. В перекладі з італійської слово «окарина» означає гусенятко. Має казковий тембр звука, з успіхом імітує завивання

Окарина, зозулька звірів, спів птахів і особливо – зозульки. Тому українська назва її більш поетична - зозулька. Як правило, окарину, роблять з із глини. Стрій переважно діатонічний хоча трапляються окарини хроматичного звукоряду. ЦИМБАЛИ – є одним з найдавніших струнних інструментів. Народні цимбали – це ритмічний ансамблевий інструмент. У деяких регіонах цимбали використовуються як мелодичний інструмент, в інших – голосоведіння поєднується з гармонічною функцією. Грають на цимбалах, ударяючи по струнах спеціальними паличками. БАРАБАН – ударний інструмент з невизначеною висотою звуку (сімейство мембранних). Його будова така: кругла обичайка у формі

Барабан

обода з обох боків обтягнута шкірою. До обичайки часто кріплять мідну тарілку. Обичайка робиться з металу, іноді – з дерева і має невеликий отвір, щоб під час удару повітря могло виходити і не прорвало мембрану. БУБОН – Бубон – ударний інструмент з невизначеною висотою звуку. Це обруч, на який з одного боку натягнуто шкіру. В його прорізах встановлені металеві тарілочки (брязкальця). З іншого боку натягують жильні струни або дротики, 79 на які підвішують дзвіночки. Використовується в складі троїстих музик. Виконавець вправно вибиває ритмічний малюнок інструментом водночас виконуючи елементи шоу, підкидаючи та перекочуючи бубон по руці з руки на руку і інші. Крім глибокого аналізу походження та розвитку українських народних музичих інструментів, дане досліження Г.Хоткевича цікаве для нас також в контексті побутування та розвитку колективного музикування. Як зазначає автор, на території України на той час, побутувало чимало інструментальних ансамблів різного складу. Їхній інструментарій складався з традиційних музичних інструментів, а музичний матеріал формувався з етнічного матеріалу, притаманного тій чи іншій області.. Досить поширеними були ансамблі однорідного складу ансамблі сопілкарів, лірників, бандуристів. Найпоширенішими формами на Поділлі, були мішані гурти «троїсті музики». Кількість музикантів у такого типу ансамблю - від трьох і більше чоловік. Для Вінниччини найбільш традиційними формами музикування були ансамблі «троїстих музик» та мішані ансамблі. Троїсті музики довгий час відігравали важливу роль у побуті

українського села та міста.: на весіллях, ярмарках, на народних святах тощо. Виконували переважно танцювальні і пісенні мелодії . Термін «троїста музика» - означає троїста або потрійна музика до складу якої входить три інструменти: 1) скрипка(перша і друга), бас-басоля, бубон); 2) скрипка, цимбали і бас. Кожен інструмент в ансамблі виконує відповідно відведену йому функцію: 1) ведуча партія верхній мелодійний голос (соло) – скрипаль, сопілкар, (музикант якому притаманна висока виконавська техніка) 2) основною функцією другої є виконання другого голосу, гармонійного плану твору, – друга скрипка, цимбали, 3) третя партія є метро-ритмічним фундаментом ансамблю, інструменти – бубон, барабан. Та вже на початку ХІХ сторіччя до інструментарію ансамблів почали входити мідні духові інструменти. І сьогодні на Вінниччині більш поширеним є складна форма ансамблевого музикування: великі однорідні та мішані ансамблі. Зазнав змін і репертуарний склад колективів. Як правило це твори відомих українських та місцевих композиторів, обробки українських народних пісень і танцювальних мелодій. І лише деякі гурти використовують невеликий пласт етнічних мелодій, це переважно гурти «весільних музик». Власне такі гурти донесли до сьогодні традиційні весільні, танцювальні мелодії, і властиві для подністрянських районів Вінниччини самобутні і колоритні «фрейлики» (7).

Література: 1.Українська музична енциклопедія «Українські народні музичні інструменти 2. Л.Черкаський «Українські народні музичні інструменти» 2007 рік.М.Київ 3. О.Рибалко.Остання праця Гната Хоткевич Українські народні музикчні інструменти» ( Памятки Культури, 1995 р. 1.) 4. О.Мартиненко З архівної спадщини Гната Хоткевича (Памятки України,1995 р.1.) 5. Г. Хоткевич. Музичні інструменти українського народу, м..Київ 2019 р. 6. Ю.Яцнеко Про музичні інструменти українців.Київ 7. Н.Римаренко Народні музики Поділля. Вінниця. ОЦНТ Світлиця№3, 10, 12, 14, рр. Провідний методист Римаренко Н.П.

Цимбали

*Майстер-клас

Енкаустика

Майстер-клас проводить художник, член Спілки художників України Пелешко Олександр Петрович з міста Вінниці

нкаустика як техніка живопису включає змішування пігментів в плавленому воску, після чого гарячі воскові фарби наносяться на поверхню основи. Енкаустика — одна з найбільш стійкої техніки живопису, деякі стародавні роботи, виконані восковими фарбами, і зараз так само свіжі, як під час їх створення. Слід використовувати тільки світлостійкі пігменти, а самі роботи не повинні нагріватися до високих температур, при яких поверхня воску може розплавитися. Переваги цієї техніки полягають в тому, що роботи байдужі до впливу нормальних атмосферних змін. Історія енкаустики сягає корінням в далеке минуле — принаймні, за часів Древньої Греції, не дивлячись на те, що жодна з робіт цього періоду не збереглася. Більшістю уцілілих зразків воскового живопису раннього періоду є римсько-єгипетські дошки, відомі під назвою «Фаюмські портрети», які були виявлені в Хавирі. Всі ці зображення — практично без виключення і вони не стискаються і не розширюються; віск не викликає агресивних хімічних реакцій при взаємодії з пігментами і шаром ґрунтовки; він володіє хорошими властивостями, що відображають, і після натирання тканиною демонструє характерний, привабливий блиск. У техніці енкаустики можливий широкий спектр різноманітних ефектів; крім того, ви можете припиняти і відновлювати роботу на свій розсуд без якого-небудь збитку для плівки фарби. При цьому поверхня вофото 1 скових фарб має бути захищена від необережної механічної дії. Живопис восковими фарбами був широко поширений аж до середніх століть, потім пройшов період деякого забуття, коли він зустрічався украй рідко і на короткий фото 2 час. Нині художників, котрі працюють у стилі енкаустики зовсім мало. Та все ж таки, нам провів майстер-клас Олександр Пелешко. Для роботи нам потрібні такі матеріали та пристосування: цупкий фото 3 папір для застилання

Олександр Пелешко

фото 4

фото 5

фото 6

фото 7

фото 8

фото 9

столу, невелику електро-праску без отворів для пару можна використовувати туристичну, радить художник, воскові кольорові крейдочки в даному випадку воскові фарби «Kife», серветки для протирання праски, шматочок натурального воску, один крейдовий папір формату А4, чим товщий папір, тим краще (фото 1). Розпочинемо з того, що нагріваємо праску до мінімальної температури, наносимо шар воску на папір чи картон (фото 2), це буде у нас грунтовочний шар. Наносимо тільки з одної сторони. Він робиться для того, щоб було еластичніше нанесення та для гарного сполучення. Тепер будемо малювати, обираємо малюнок, наприклад – це «Український пейзаж». Спочатку «малюємо небо», наносимо воскові фарби на підошву розігрітої праски (фото 3), а потім прикладаємо до поверхні та протягуємо і підтягуємо фарбу праскою по паперу. І так декілька разів до бажаного нам результату. (фото 4). Коли «намалювали небо», робимо «рельєф». Відповідно беремо фарбу потрібного нам кольору, наносимо її на поверхню праски і повторюємо тіж самі рухи по паперу (фото 5). Якщо потрібно зробити мілкі деталі на картинці дерева, силуети людей, хмари, робимо їх кінчиком праски по тій же технології. Також можна створювати рельєф за допомогою токого ж самого прийому, тільки різні використовувати рухи, наприклад робити відтиски праскою і повільно, або швидко протягувати (фото 6,7). На дальному плані робимо різні мілкі деталі, в результаті отримуємо ось такий малюнок (фото 8). Для того щоб висвітлити деякі деталі на картинці, якщо потрібно, то робимо чистою нагрітою праскою рухи поверх картинки або під нею, таким чином висвітлюємо потрібні нам деталі (фото 9). Для того, щоб зробити сонечко – нам потрібно нагріти праскою те місце, де має бути ця деталь, і протерти його серветкою, а потім нанести на те ж місце жовту фарбу теж праскою (фото 10). На завершення протираємо серветкою для звучності кольору (фото 11). Результат нашої роботи Ви бачите (фото 12). Необхідно додати, що Ви можете також обробити поверхню охолодженого воску лезом ножа для створення різноманітних ефектів та продряпування ще мілкіших деталей, вдосконаленню цьому немає меж. Щиро дякуємо Олександру Петровичу Пелешку за проведений майстер-клас для нашої «Світлиці» ВОЦНТ. Майстер-клас записав провідний методист ОЦНТ Сергій БУГАЙ

фото 10

фото 11

фото 12