Світлиця 2 (49) 2015р. by Вінницький обласний центр народної творчості

Життєдайна Вінниччина

ля Вінниччини стало вже гарною традицією брати участь у фестивалях та арт-проектах, ініційованих міжнародним етнокультурним проектом «Folk Ukraine», який об’єднує масштабні ініціативи: «Талант Арт», «Парад Вишиванок», «Фестиваль Писанки». «Folk Ukraine» пишається духовними та культурними надбаннями українського народу і ставить собі за мету відродження та популяризацію українських традицій як в Україні, так і за її кордонами. Заходи, проведені ними, полонили серця мільйонів українців і щороку паростками проростають по всьому світу. 9 квітня 2015 року у рамках проекту «Folk Ukraine» в Києві у заповіднику «Софія Київська» відбувся «ІV Всеукраїнський фестиваль писанок – 2015», в якому взяла участь і Вінницька область. Фестиваль перетворив Софіївську площу та територію заповідника на справжній «писанковий рай» під відкритим небом! Фантастичний писанковий вернісаж завдовжки сімдесят метрів, створений з десяти тисяч найкращих писанок зі всієї України заворожував кожного, хто потрапляв у цю казку. Великодній двадцятиметровий «Тунель бажань», прикрашений писанками, зʼєднав будинок митрополита та Собор Святої Софії. Ще одним чудом цьогорічного фестивалю стала шестиметрова світлодіодна писанка, в середині якої розміщена ще одна, двометрова писанка, виготовлена з трьох тисяч живих троянд! А поряд − двометрові писанкові люстри, що висять на висоті трьох метрів. На виготовлення таких арт- об’єктів організатори використано понад сім тисяч писанок. А біля дзвіниці заповідника «Софія Київська» розташувалися двадцять дві двометрові красуні-писанки з різних областей України, серед яких і вінницька, адже фестиваль мав і конкурсне завдання ‒ кож-

на область повинна представити двометрову писанку, розписану в традиції свого регіону, дотримуючись загальної тематики фестивалю, яка цьогоріч була втілена в образі давньої богині − Берегині. І хоча не всі регіони у розписі дотримались традицій свого краю, але кожна писанка була цікава по-своєму. Особливо відвідувачів та мистецтвознавців вразили три писанки: іванофранківська, вінницька та полтавська, в яких було передано традиції писанкарства саме цього регіону. Вінницьку писанку «Життєдайна Берегиня» створювали і представляли працівники обласного центру народної творчості. Автором ескізу є молодий майстер народної творчості Сергій Бугай. У його творчому доробку вже близько 1000 робіт, переважно ‒ дкоративний розпис. Учасник багатьох районних та обласних виставок, Сергій Олександрович займаємається не тільки декоративним розписом, а й іконописом та ще багатьма видами народного мистецтва. Помічницею в творчому проекті стала колега по роботі і таланту ‒ майстер народної творчості Наталія Христинюк ‒ чудова вишивальниця, яка також опанувала декоративний розпис. Наша писанка створена в традиціях подільського писанкарства. Білим контуром (як писачком на яйці) на чорному тлі (родюча земля) в червоно-жовтих кольорах з вкрапленням зеленого зображено знаки-символи подільських писанок: З однієї сторони писанки вільно розкинуло гілля величне дерево ‒ уособлення одного з найдавніших і найпоширеніших символів українського мистецтва ‒ дерева життя (дерево роду, світове дерево, вазон). Дерево симво-

лічно ділить площину на три яруси‒ три світи: Яви (проявлене життя людей і всіх істот), Прави (Божественний закон, який править всесвітом) та Нави (духовний світ померлих пращурів). Не випадково дерево зображено у вигляді дуба, адже дуб ‒ це втілення чоловічої сили, мужності, здоровʼя. На гіллі зображено волів – символ сили і могутності. Дерево стоїть на

засіяній землі (ромби з крапками), внизу змійкою пробігає безкінечник (символ вічного руху небесних тіл, безкінечної зміни дня і ночі, пір року та вічності життя), під ним пливуть риби ‒ символ здоровʼя, а в християнстві ‒ Христа. Вверху по обидва боки від дерева автори зобразили птахів. За давніми повірʼями птахи ‒ це душі померлих, і вони можуть літати у вищі, божествені світи. З іншого боку писанки зображена Берегиня. Прадавня Богиня, Хранителька, щопіднявши вгору руки просить у вищих сил благословення, захисту, добробуту. Фігура прикрашена символами-оберегами, що часто виписували подільські берегині на писанках: божа ручка (влада, захисна сила), вітряки (солярний знак), крапки (засіяна земля), гусячі лапки, косі рукави, качині шийки (добробут), сосонка (здоровʼя), волові очка (захист бога Велеса. Всевидяче око) та інші. Зверху писанку прикрашають традиційні сварги-сонечка ‒ джерело світла, тепла і життя. Насичена і витримана кольорова гама, традиційне чорне тло, глибокий зміст символіки ‒ все це створило неперевершений образ вінницької писанки. Оцінило талант вінничан і журі конкурсу, надавши нашій «Берегині» ІІ місце серед усіх областей України. І місце, по праву, отримала писанка з Коломиї, в якій поєдналися традиції прикарпатського писанкарства та авторське бачення композиції. Була на фестивалі і виставка «Народна писанка», на якій Центр творчості представив писанки подільських майстринь з різних районів Вінниччини – Надії Лисенко з с.Северинівка, Тетяни Невертюк з с. Черешневе, Тетяни Чепчурик з с. Митник Барського району, Галини Кулієвої з с. Романів Хутір Іллінецького району, Алли Лісової з Погребища, Любові Косенко з Тростянця, Вікторії Сандул з Ямполя, Оксани Дяченко з Оратова, Олени Кирик з с. Живо-

тівка Оратівського району, Світлани Малої з Тульчина, Наталі Шевчук з Чечельника, Наталі Погорєлової з Піщанки, Світлани Дищук з

Теплика та учасників гуртка «Берегиня» Жмеринського РБК. Всього від Вінницької області було представлено сто писанок. Ще одним яскравим дійством цього фестивалю стала виставка «Писанка від майстра», в якій були задіяні найкращі майстрині з різних областей країни. Вінниччину представляла заслужений працівник культури України, художниця, писанкарка Оксана Городинська з Могилева-Подільського. Її писанки поєднують традиційну символіку писанкарства Вінниччини, елементи трипільського розпису з авторським стилем. Показуючи свої роботи, Оксана Василівна одночасно проводила майстер-клас. За дітлахами, які зійшлися подивитися і повчитись давнього ремесла написання писанки, не було видно і майстриню. Дітки, мов заворожені, спостерігали за її рухами, коли писачок, лінія за лінією, утворював чудові орнаменти і символи подільської писанки. Так, поєднавши давні символи і сучасні технології, виставки і майстер-класи, досвідчених майстрів і діток, організатори створили справжнє свято писанкарства. А наші чудові майстри перетворили його на ще одне мистецьке досягнення Вінниччини. Нехай же творчий лет наших митців ніколи не зупиняється! Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

ОБЕРЕГИ РОДУ Вкотре щедра і благодатна Гайсинська земля вітала усіх учасників та гостей на обласному святі фольклору, приуроченому 114 річниці від дня народження нашого земляка, фольклориста, етнографа, краєзнавця Гната Трохимовича ТАНЦЮРИ Вишита сорочка збереже дитину У гірку годину лихо відведе, Вишивай на щастя, рідна Україно, Спокоєм і миром хай святиться день! Жанна Дмитренко «Вишита сорочка – оберіг роду» ‒ так назвали організатори нинішнє фольклорне свято. Адже вишиванка в свідомості українців є одним із символів України, її барвистою візитівкою. З давніх давен передавалася вона у спадок від мами до дитини, від бабусі до онуки, як сімейна реліквія. Українська сорочка – оберіг здоров’я і краси, щасливої долі, родинної пам’яті, любові і вірності. На обласне свято нині з’їхались 30 колективів з 19 районів області, серед них 8 інструментальних фольклорних гуртів, а також 5 виконавців української народної пісні. Ок-

рім фольклорних колективів у програмі взяли участь талановиті виконавці народних пісень: Катерина Чепіль (Крижопіль), Богдана Капкан (Гайсин), Ірина Бельбас, Анна Постова, Ольга Захарова (Вінниця). Почесних гостей свята – начальника управління культури і туризму ОДА Станіслава Городинського, директора обласного центру народної творчості Тетяну Цвігун, Доньку Гната Танцюри та директора музею Наталю Громову, начальника відділу культури і туризму Гайсинської райдержадміністрації Леоніда Ричкова та інших – гостинні зятківчани зустрічали при в’їзді у село. Велике подвір’я Зятківецького СБК пахло прив’яленим зіллям. На картатих ряднах, доріжках або й просто на траві – гончарні вироби майстрів Гайсинщини: Валентини Живко, Тетяни Шпак, вишивки Раїси Бойко, ляльки-мотан-

ки Надії Бровчик, різьблені картини Юрія Дяченка та роботи інших митців, якими славиться край. Поряд ‒ колекція старовинних поділь-

ських строїв, представлена Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм. На дворі грає музика, линуть пісні. В клубі ще йдуть репетиції. Зятківчани займають місця в імпровізованій глядацькій залі, що розмістилася в оточенні справжньої вулиці світлиць, створеної територіальними громадами Гайсинщини. У світлицях – все, чим може похвалитися село: чудові вишиванки, старовинні спідниці, килимки, вишиті подушки, картини і, звичайно, традиційні страви української кухні: пироги і пиріжечки, млинці і деруни, крученики і печеня, вареники з різною начинкою, короваї і хліби – чим тільки не пригощали земляків. Коли підходили гості, їх одразу зустрічали піснями – і про сорочку-вишиванку, і про милого, який не повернувся з походу, і про рідну хату, і про гостину… За традицією святкове дійство розпочалося з позивних – мелодією «Стоїть явір над водою». Ведуча Олена Чучко представила всі творчі колективи. Серед них є аматори, які вперше приїхали на батьківщину Гната Танцюри, якот зразковий аматорський ансамбль народного танцю «Квіти Поділля» Вінницького міського Палацу мистецтв «Зоря», який в пролозі виконав ліричний танець на мелодію «Пісні про рушник» Платона Майбороди та Андрія Малишка. Дотримуючись традиції, переможець минулого року, народний аматорський фольклорний колектив «Берегиня» Бирлівського СБК Бершадського району урочисто встановлює приз Гната Танцюри на постамент, щоб передати сьогодні тим, хто стане призером. Фольклор-

ний гурт «Мокоша» розпочинає дійство піснею Жанни Дмитренко Ой ти мій, роде, роде-родиночко, Одягну святкову вишиту сорочку, А на ту сорочку – червоне намисто, Спішу я до тебе, роде голосистий. Явдоха Зуїха та Гнат Танцюра (чиї образи майстерно відтворили директор Гайсинського міського парку Ігор Гаврищук та виконавиця народних пісень Лідія Горошко) запросили на сцену організаторів та гостей свята. Звучали привітання всім учасникам, побажання щастя, здоров’я, а головне ‒ миру. У своєму виступі завідувач відділу фольклористики інституту мистецтвознавства, фоль-

клористики та етнології ім.М.Рильського НАН України Микола Дмитренко, зазначив: «Українці славляться на весь світ своїми талантами. Якщо держава буде вкладати кошти в розвиток традиційної культури – ми будемо найквітучішою нацією на землі». Науковець також вказав на унікальні явища культури, а саме на вишиванку: «Ми гордимося, що в нас є вишиванки, але хотілося б гордитися ще й тим, що під вишиванкою б’ється справжнє гаряче українське серце патріота, серце людини, яка усвідомлює себе українцем». Програма фольклорного фестивалю – це розмаїте дійство, схоже на вінок польових квітів, кожна з яких по-своєму красива і при-

надна. Кожна пісня сприймається як знахідка, як перлинка, як щось унікальне і неповторне. Лунають пісні про пережите – «Ой чиї то воли по горі ходили», «Тиха вечеронька, тиха», «Не жаль мені вечорочка», «Котилася горошина», «Ой гай, мамцю, гай». Завжди радує гостей та учасників фестивалю дитяча творчість, цей зелений паросток нашого фольклору. Ось і сьогодні на сцені зразкові колективи – ансамбль сопілкарів Баланівського СБК Бершадського району (керівник Володимир Віхренко), фольклорний колектив «Зозулята» Гайсинської ДМШ (керівник Олеся Грабовська), оркестр народних інструментів «Барвінок» Гонтівського СБК Чернівецького району (Віктор Грудін), підготовча група фольклорного гурту «Мокоша» (керівник Юлія Васюк) та інші колективи, в яких співають талановиті наші

діти. Завдяки їм звучать на цій імпровізованій сцені ще ті давні, від дідуся і бабусі співаночки, милі серцю з дитинства. Ось юна гайсинчанка Богдана Капкан, лауреат міжнародних та всеукраїнських фольклорних конкурсів, соковитим, уже поставленим голосом, виспівує «Вишийте, мамо, віночок». На сорочці, мамо, вишийте віночок, Буде оберегом для синів і дочок, Щоб жили щасливо дорослі і малі На вкраїнській рідній батьківській землі Здалеку приїхав давноочікуваний дитячий фольклорний колектив «Русавочка», разом із дорослим народним аматорським фольклорно-етнографічним ансамблем «Русава» Стінянського СБК Томашпільського району (керівник Людмила Базюк). Лише з їх вуст так лагідно можуть звучати – «Ой на Івана, на Купайла» та «Час додому, час». Вперше на святі ансамбль сопілкарів «Червона калина» Залузької ЗОШ Теплицького району (керівник Зоя Безверхня). Коли з’являються нові колективи – це завжди відрадно, бо є надія на зростання. Дитяча студія «Рута-мʼята» академічного ансамблю пісні і танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії (керівник Ірина Кравець) – теж вперше, отже спостерігаємо зацікавлення юних фольклором. З часом вони долучаться до великої справи збереження та популяризації пісенної спадщини. Обрядові дійства показали народні аматорські фольклорні ансамблі «Ковалівчанка» Ковалівського СБК Немирівського та «Кумасі» Чагівського СБК Оратівського району. Немирівчани приємно

вразили всіх фрагментом весілля, особливо багатством текстів пісень до «випікання короваю». Чагівчани «водили куста», і в цьому старовинному дійстві взяли активну участь діти. Слід сказати, що всі фольклорні колективи були зразком традиційної манери виконання. Інструментальні гурти стали окрасою свята. Народні аматорські «Веселі музики» Оратівського РБК (керівник Віктор Шпорталюк), «Народні музики» Липовецького РБК (керівник Олег Дубовик), «Брати» Тульчинського РБК (керівник Владислав Кубко), ансамбль народної музики Михайлівського СБК Шаргородського району збадьорили усіх, додали енергії. Прозвуча ли віночки народних танців, старовинні польки. Приз гл я дацьких симпатій завоюва л и «Подільські музики» В і нницького РБК (керівник Павло Пісковий). Всіх підкорило не лише багатоголосс я виконавців, а й патріотичний репертуар з козацьких та стрілецьких пісень. В рамках свят а відбувся показ традиційної вишитої с о рочки. Кожен район 8

показав чоловічу, жіночу та дитячу сорочку. Не можна було очей відвести від цієї краси! Багато хто вдягнув мамину сорочку, дехто – бабусину. А були такі, які демонстрували справжні музейні експонати – сорочки, яким понад 100 років. Стібок за стібком – і нитки переплелися між собою, створивши давні візерунки, пронизані любов’ю.

Для подільських сорочок характерна розмаїтість технік, і саме такі сорочки ми побачили на святі. Зі Стіни Томашпільського району були представлені унікальні сорочки з домотканої тканини кінця ХІХ – початку ХХ століття, вишиті чорною низзю. Всі три сорочки зберігаються в родинах. Жіночу святкову сорочку вишила для себе Осипенко Юлина, а демонструвала її правнучка Галина Сідак; сорочку для свого чоловіка ще в минулому столітті вишила Поліна Сарахман. Сьогодні її одягає правнук Анатолій Ярушняк. Дитячу святкову сорочку вишивала Парастіва Парандюк у 20-х роках минулого століття для сина. Сьогодні її представляв Богдан Базюк. Вона зберігається в сім’ї Зінаїди Юрій. Так наступні покоління бережуть свою спадщину. Домоткані сорочки кінця 19 ст. з Тульчинського району також приємно вразили глядачів, особливо науковців з Вінниці. Свою сорочку для показу дала вишивальниця Тодоска Костікова з Тиманівки. Ця вишиванка – багата на різні техніки вишивки: низь, солов’їні вічка, штапівка, мережка. На тлі вишивки чітко вирізняються давні символи – ромб, сварга, безкінечник. У показі здебільшого брали участь родини. Вони не лише показували сорочки, а й представляли весь стрій, продумуючи кожну деталь ‒ спідницю, фартух, пояс. Окрім святкових сорочок, на святі були представлені і буденні сорочки. Попри щоденне використання, така сорочка збереглася в селі Білий Камінь Чечельницького району. Її автор – Ольга Ростецька, а демонстрував Олександр Рудик. Родина Деркачів з міста Тростянця – Антоніна Тягун, Анатолій Деркач та Ніна Деркач демонстрували сорочки, яким більше ста років. Про свою

сорочку Антоніна розповідає, що вишита вона в основному зерновим виводом, рахунковою гладдю та штапівкою з використанням чотирьох кольорів – зеленого, синього, бузкового та коричневого. Немало цікавого розповіли й інші власники старовинних вишиванок. Поки глядачі насолоджувалися показом старовинних строїв, організатори свята визначали переможця. Дискусія була не довгою, і вже за кілька хвилин було визначено переможця. За збереження автентичної манери виконання, за традиційний костюм та високий рівень виконавської майстерності, а також за підсумками активної участі та здобуття перемог на міжнародних та всеукраїнських фестивалях-конкурсах з фольклору володарем перехідного призу ім. Г.Танцюри визначено народний аматорський фольклорний колектив «Кумасі» Чагівського СБК Оратівського району. Керівник цього чудового колективу Ніна Бистріцька саме в цей день відзначала свій 66-ий день народження. Гарний подарунок за багаторічну плідну працю! Зберігаючи звичаї і традиції, серед яких українська пісня, обереги-вишиванки, ми робимо важливий внесок у майбутнє України, яка, віримо, а здолає всі труднощі і стане могутньою й сильною державою. Провідний методист ОЦНТ Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

Два крила Марії Гоцуляк

озповідати про Марію Гоцуляк − то справа невдячна. Вона ж бо сама висповідала своє життя у віршах, виспівала у піснях, вималювала пензлем на полотні, вирізала тонким лезом на папері всі шляхи-дороги, зашифрувала у писанках свої мрії і сподівання. Але так хочеться зібрати воєдино увесь цей безмір творчої людини, провести паралелі, віднайти причини, схопити ниточку мистецького натхнення, щоб зрозуміти і собі навчитись буяти повно, жити аж по вінця, беззастережно віддаватись долі. Навчитись вірити, любити, пробачати. Схиляти голову і знову підніматись. Перейди мене, доле, вповні. На коромислі веселковім, Пролети на баскому коні Та й згуби біля хвіртки підкову… Доля, звичайно, наперед знала, де потрібно народитися цій дівчинці і обрала для неї справжній український рай – село Воєводчинці Могилів-Подільського району, де біленькі хатки ховаються у квітучих садках, де таємничі гори тягнуться до неба, а весела річечка Дирло безтурботно торує свій шлях у якесь цікаве інше життя, що починається за селом. Веде мене памʼять стежками дитинства, І я підкоряюся віддано їй. Як затишно, тепло, безхмарно і чисто Жилося у світі дитячім моїм! Родина Марії була природньою частиною цього чистого, затишного світу. Мама, Ірина Демʼянівна, була гарною жінкою, завзятою до будь якої роботи. А роботи ж в селі завжди вистачає. Та, незважаючи на це, вона знаходила час і на заняття для душі. Перед Великоднем мама розписувала хату – піч, комин, стіни. Можна уявити захват маленької дівчинки, на очах у якої розцвітали квіти на стінах! А ще, напередодні свята, в чистий четвер мама брала звичайні курячі яйця і перетворювала їх на таке диво, що маленька Марійка була впевнена, мама − чарівниця. Потім біля церкви, дівчинка крадькома заглядала у інші кошики і радісно вигукувала: «Мамо, а наші писанки найкращі!» «Ша,– кивала пальцем мама. – Та ж тітки образяться…». Вже трохи старшою вона зрозуміла, як ці диво-писанки робляться, звідки беруться ружі, хвильки, безкінечники. Мама показала, як зробити кистку (так у них

звали писачок): зістригти з кабанця трохи щетини, обмотати цупкою фольгою і привʼязати її до палички. Коли віск тече по щетині, то лінії мʼяко лягають на яйце. Звичайно, така залюблена в красу жінка, не могла не вишивати. Ірина Демянівна вишивала і рушники, і сорочки, тож Марійці було від кого перейняти це споконвічне ремесло. Марійчин тато, Василь Никифорович, пройшовши війну, працював начальником поштового відділення, допомагав громаді в усіх справах. Залюблений у слово, шанувальник української поезії, він умів вчити по-своєму. Навіть коли вся родина працювала на городі, садила чи копала бараболю, тато для того, щоб донечці веселіше працювалося, розповідав їй місцеві легенди, читав різні гуморески, а також поезії Рильського, Шевченка. От з таким супро-

водом і працювали. Так батьки, готуючи своє пташеня до дорослого життя, ростили їй крила, які потім не раз допоможуть втримати рівновагу, не впасти у найскладніші моменти, злітати все вище і вище. Для Марійки центром її дитячого життя була піч. Тут вона і спала, і мріяла, і творила свої перші наївні «шедеври». На перший вірш її надихнули груші і кислиці, що підсихали на теплому комині печі. Тихенько зʼївши кілька, Марічка придумала віршика, що то насправді зробила сіра миша. Тут відбулася і «презентація» однієї з перших картин майбутньої майстрині. Одного разу, поки в хаті всі готувалися до весілля маминого брата, Марійка тихенько залізла на піч і вуглинкою намалювала там якихось чортиків. В хаті зібралися гості, почалося частування, кухарка полізла на піч за голубцями, а на неї з печі дивиться…нечиста сила! Вона як закричить: «Біда! Біда!» (так у них нечисть звали). З печі падає, верещить, люди з-за столу повискакували: що? де? Ой, веселе було весілля! Марія Василівна так і називає своє мистецтво: «запічне» Малювала в дитинстві, де тільки могла. У 5 років тато подарував їй першого в її житті кольорового червоного олівця! Він швидко був змальований дощенту. Але ж можна було малювати й паличкою на снігу, і на піску, і вуглинкою на стінах, і на палітурках зошитів та підручників, і на промокашках ...Одного разу спробувала пальчиком на захуканих вікнах у класі. Поки виводила якісь химерні обриси, хтось з хлопців ззаду штовхнув, і мала художниця так і застрягла в розбитому вікні. Мало того, що руки порізала, так ще й батькові довелось купувати тахлю скла і латати вікно. Ото наслухалась вдома «моралі»! В школі Марічка продовжувала підготовку до свого майбутнього − була редактором стінгазети. В якості гонорарів отримувала добрі тлумаки від хлопців, про яких дописувала в стін-

газеті і на яких малювала влучні карикатури. Сьогодні Марія Василівна називає це «першими нагородами» та справжньою підготовкою до дорослого життя. Після школи Марійка часто пропадала в сільській бібліотеці, де залюбки допомагали завідуючій. І хоча рішення, прийняте після закінчення десятирічки вступати в педагогічний вуз здавалося остаточним, але судилося Марії стати також і бібліотекарем. У Вінницькому педагогічному інституті не вистачило до конкурсу всього одного балу, залишався ще цілий рік до нової спроби, а в селі якраз звільнилась вакансія культпрацівника. Так вчорашня десятикласниця стала бібліотекарем, а заодно і завклубом, і прибиральницею. Марія приходила до клубу раненько, розпалювала в грубках, аби хоч трішки створити затишок для отих галасливих дітлахів, котрі горохом посипляться до бібліотеки вже після четвертого уроку. А ще ж на ферму чи на тракторний стан треба вийти. Бо там працюючі чекають біля так званих «пересувок». А ще з агітбригадою до комбайнерів навідатись. А ще гектар чи два соняшнику й кукурудзи висапати, бо бюджетникам також норму наділяли. А ще, а ще, а ще – десятки доручень то голови сільради,

то парторга. А мама також щодня на колгоспному городництві. А вдома – корова з телям, поросята й кури…А ввечері молодь до клубу сходиться. Їм подавай кіно і танці до упаду. І обовʼязково – репетиції, котрі згодом переростуть у святкове дійство для всього села. Після одруження і народження сина Сергійка, Марія Василівна побула дома усього два місяці і знову вийшла на роботу, вступила на бібліотечний відділ до Тульчинського училища культури. Вже згодом, навчаючись в університет ім. Т.Шевченка на факультеті журналістики, Марія Гоцуляк не раз з вдячністю згадувала викладачів училища, які вкладали свою душу у кожного. Шість років пропрацювала Марія Василівна у бібліотеці, а тоді відчула, що душа потребує перемін і поїхала у Кременчуг, до родичів. Тут почалася її журналістська робота у комунальних та багатотиражних газетах. Рік за роком життя налагоджувалося – улюблена робота, квартира, друзі… здавалося б, живи та радій, але в душі почали зʼявлятися якісь щемливі нотки. Якась тиха туга не давала радіти від усього серця. В спогадах все частіше поставали гори, рідне село, стежки поза хатою, а ще – сумні, безпорадні погляди батьків, котрі лишалися самі. Доріг дарувало багато Життя неспокійне мені, Та голос матусі, як свято, Бринить у суєтності днів.

Іду на екзамен до мами, У грудях – тривоги конспект! Та стежка крута над ярамиНайширший у світі проспект. Ховаю під хустку сивини, Румʼянець горить на щоках, Бо я ще, бо я ще дитина – Допоки матуся чека… 1979 року Марія Василівна повернулася до Могилева-Подільського. Рідна земля додавала сил, і вона з головою поринула у громадське і мистецьке життя краю. Уже дипломовану і з досвідом колегу, охоче прийняли до згуртованої журналістської родини газети «Наддністрянська правда» (зараз «Слово Придністровʼя»). Зустрічі, інтерв’ю, статті, вірші. Швидко зав’язалася співпраця з творчими силами Могилівщини, і вже за пару років Марія Василівна керувала літературним об’єднанням «Веселка Дністрова», котре вважається чи не старшим навіть за Спілку письменників України. До цього гурту часто приїжджала Марія Авксентіївна Руденко, яка теж писала вірші. А одного разу вона привезла свої витинанки. У Марії Василівни аж дух перехопило від тієї небаченої досі філігранної краси! Щось стрепенулося в самому серці, а десь у підсвідомості зʼявилися мереживні фіранки, котрими мама колись давно прикрашала невеличкі віконця в їхній хаті. Море думок, вихор почуттів піднявся в душі, і одна з найголовніших – зберегти! Це треба зберегти! Вона впросила Марію Авксентіївну дати їй додому ці витинанки роздивитися, а сама всю ніч перемальовувала їх на кальку, всі 30 штук! Тоді в неї й гадки не було, що через десятки років вона стане головною хранителькою цих безцінних духовних скарбів своєї навчительки, старшої аж на 35 років, але такої близької по духу. Тієї ночі Марія Гоцуляк взяла папір, ножиці і вирізала свою першу витинанку. Скільки їх з того часу розлетілося по світу! Тим часом в країні повіяло першими вітрами свободи. Марія Василівна разом з однодумцями кинулася у вир подій шукати правду для себе і для людей. Але стара система не давала

розправити крила. Там, «нагорі» змушували писати пасквілі на рухівців, присилали вже готові статті, котрі редакційне керівництво, не задумуючись, ставило в газету. Частина працівників збунтувалися, і колектив газети розділився навпіл: ті, хто хотів лишитися в тихому болоті, і ті, хто готовий був кинутися у вир нового життя. Четверо найсміливіших вирішили видавати свою, незалежну й об’єктивну газету, якій Марія Гоцуляк і назву придумала – «Краяни», вихід якої вітали всі прогресивні сили країни. Влада на місці і в області всіляко перешкоджала виходу «Краян». Але про безстрашну четвірку, котра кинула виклик системі, котра голодуючи, відстоювала своє право на вільне слово заговорили і в Києві , і на радіо «Свобода», після чого їм усе таки дозволили випускати газету. Але умови були такі кабальні і супротив настільки сильний, що газета поступово перестала існувати. Останньою крапкою в цій історії стало звільнення під видом реорганізації газети «Наддністрянська правда» усіх, хто був причетний до випуску «Краян». Опинившись вперше за десятки років без роботи, Марія Василівна почувалася жахливо – молода, енергійна, сповнена сил і планів, вона не мала можливості реалізуватися. На щастя цей період продовжувався недовго. Активну жінку запросили працювати в краєзнавчий музей, де вона разом з директором Віталієм Чорнокульським почала втілювати давню мрію усіх творчих людей міста: вимагати у влади приміщення для будинку творчості, щоб митцям було де збиратися, спілкуватися, виставляти свої роботи. Це питання було порушено на сесії міської ради і вирішено позитивно. Тоді в девʼяності такі чудеса інколи траплялися. Вперше в місті було прийняте рішення, що

ініціювалося з низів. Щасливі і натхненні, вони почали працювати: Марія Гоцуляк − директор, Оксана Городинська – методист та Абрам Каплан – завгосп. Приміщення було порожнім і обдертим, але хіба це могло зупинити митців? Випросили кілька столів, стільців, стару друкарську машинку та ще старіший програвач − і за те спасибі. Все інше − своїми руками і за власний кошт. Роботи й планів ставало все більше, а фінансування не вистачало ні на що. Треба було терміново змінювати ситуацію. Одного разу, спілкуючись з директором республіканського центру народної творчості Володимиром Подкопаєвим, Марія Василівна запропонувала йому провести в Могилеві якесь всеукраїнське свято, щоб на них звернули увагу:«У нас є Марія Руденко, Олександр Салюк. Давайте зробимо свято витинанки у нас. Такого ж ніде немає». Володимир Петрович обіцяв подумати, порадитись у міністерстві. Не пройшло і півроку, як до Марії Василівни зателефонували і сказали: «Готуйтеся, в Могилеві буде всеукраїнське свято витинанки». З тієї хвилини все закрутилося, завертілося. Робота була зроблена величезна і 1993 року відбулося І Всеукраїнське свято витинанки. Свято вдалося на славу! Стільки однодумців зʼїхалося з різних куточків України! Радість спілкування, обмін досвідом, безліч творчих планів… Усім так

сподобався гостинний прикордонний край, що вирішили збиратися щороку. Але життя внесло свої корективи, і зараз свято проводиться раз у три роки. Сьогодні вихідний – яка робота? Ще й, як на зло, похмарилося зранку. Беру папір і ножиці, і клей – Сідаю майструвати витинанку. Згадаю мить далекого дитинства, На вікнах – мамою витинані фіранки, На комині – наклеєні півні… Ото був перший мій урок із витинанки. Урок мій другий – зустріч із Руденко, Такий урок лиш долею дарований. Вона мене, як мати, посвятила В свій дивограй – безмежний, паперовий. А згодом було третє потрясіння – Всеукраїнський зʼїзд майстрів відомих, Котрі зʼїжджалися творити диво Й з дороги пили чай у мене вдома. Уже років відміряно чимало, Тендітна й невмируща, як калина, У нашим Могилеві витинанка, Немов вінок красуні – України! І вправні руки майстра чи майстрині У той вінок все новий цвіт вплітають, Вшановують Руденко-Берегиню Й себе в мистецтві древнім прославляють. А тим часом життя готувало нові випробування Марії Гоцуляк. Часи змінювалися і після девʼяти років успішної діяльності приміщення Будинку творчості вирішили забрати. От тоді Марії Гоцуляк став в пригоді її досвід боротьби, і вони разом з Оксаною Городинською та численною творчою спільнотою почали відстоювати свій мистецькій осередок. Перемогли. Та яких сил це їм вартувало. Після цього Марія Василівна пішла у відпустку, відпочити. Але хіба такі люди уміють відпочивати? Один дзвінок про допомогу – і людина знову у строю. Микола Крижанівський − овіяний легендами козацький крайовий отаман, скульптор-каменотес, тонкий майстер

художнього слова, який очолив «Слово Придністровʼя», покликав Марію Гоцуляк до себе в редакцію. Рідна стихія знову затягнула журналістку і вона пішла з будинку творчості працювати в газету. Але ж і без мистецтва ніяк. Одне крило летіть не може. 2003 року померла Марія Руденко. Маючи великий досвід роботи в культурі, Марія Василівна розуміла: якщо зараз не зберегти спадщину майстрині, то все розійдеться, розгубиться. Звернулася до начальника районного відділу культури Лариси Хухлей і, отримавши підтримку, разом з керівником «Горлиці» Зінаїдою Багрій, головою сільради Надією Баранецькою поїхали до Слободи Яришівської, де жила Марія Руденкою. Там, з дозволу її сина, зібрали все, що могло скласти основу експозиції – витинанки, книги, альбоми, листи, нагороди... Марія Василівна відчувала, розуміла, що той колишній зойк серця «це ж треба зберегти!» нарешті буде вгамовано. Збережеться. Яке це щастя для поціновувача – формувати музейну експозицію. З допомогою обласного краєзнавчого музею Марія Василівна оформлювала кімнату за кімнатою, відвойовувала в безмежних лабіринтах районного Будинку культури все нові території, заповнюючи їх як унікальними витинанками і вишивками самої Марії Руденко, так і виробами багатьох умільців Подністровʼя. Тим часом кількість робіт самої Марії Гоцуляк теж можна було б виділити в окрему залу: писанки, витинанки, вишивка, народна іграшка. А ще – Марія Гоцуляк добре відома і в Україні, і за її межами як неперевершена майстриня писанок-дряпанок. Вперше вона побачила їх на святі в Національному музеї народної архітектури в Пирогові і відразу захопилася цією графікою на яйці. Марія Василівна принесла це мистецтво в Могилів, навчила інших митців, передала багатьом послідовникам. Тисячі мініатюрних шедеврів, створених золотими руками Марії Василівни, розлетілися по Україні й за кордон. І лише згодом Марія Василівна згадала мамину науку і почала писати писанку воском… А ще, звичайно ж, витинанки. З тієї пам’ятної ночі, коли вона вперше вирізала витинанку, Марія Гоцуляк не переставала їх робити. Можливість втілити думку не в слові, а в символі, розповісти цілу історію одним сюжетом надихали журналістку на паперові новели та есе. «Одного разу Тетяна Омелянівна запропонувала майстрам зробити на виставку витинанки на обрядову тематику. − Я так захопилася,− згадує майстриня, − що зробила цілу серію робіт: «Свят-Вечір»,

«Колядники». «Взяв би я бандуру», «Поки вариться кутя», «На Великдень сонце грає», «Обжинки», «Щедрівочка», «На Купайла», «Коровайниці»…Згодом за серію саме цих витинанок та ще унікальні писанки Марія Гоцуляк була удостоєна Міжнародної премії ім.Івана Огієнка. Достойна учениця Марії Руденко, вона стала тією ланкою, що перевела через тонкий місточок часу мистецтво витинанки, зберегла традицію і вивела це мистецтво на новий рівень. А вечорами й інколи вдень вона писала вірші. Так, для себе. За словом− слово, за рядком− рядочок. Тривоги, біль і радість – все назовні. Нехай в душі не буде темних плям. Її потрібно в чистоті хранити. Мій Бог – у тихій сповіді таємній Перед своєю совістю вночі, Коли кидають херувими з неба Лише на мить від Райських Врат ключі Прийшов час виходу на пенсію, і хоча Микола Крижанівський не хотів відпускати такого працівника, Марія Василівна наполягла. «Ну що ж, так, то так», − сказав головний редактор і подарував на прощання кошик свіжих яєць – писанки писати. І він не помилився. Звичайно, Марія Василівна не з тих людей, що будуть «заслужено відпочивати». Вона відразу пішла працювати … директором музей Марії Руденко. І тут вона нарешті почала малювати. « Я все життя хотіла малювати, але все часу не вистачало. А коли доля звела мене з художником Дмитром Мединичем, я зрозуміла, що треба малювати. Він мені дуже допоміг, дуже багато підказав. На жаль, його уже сім років немає, − розповідає Марія Василівна. Підтримує художницю Віктор Наконечний. «Він все підхвалював мене, казав: «Як ви можете робити такі сюжети на витинанках, то маєте малювати. Спробуйте, у вас все вийде.» І справді, у Марії Василівни все виходить. Я розбризкую світло По небеснім екрані, Підрумʼянюю хмари Ніжним променем раннім.

Розсипаю смарагди По отавах шовкових І звиваю гніздечка В верховіттях діброви. І ставок непомітний Оживить мені треба, То ж у водах грайливих Віддзеркалюю небо. Будьте, пензлі, покірні, Будь, палітро, правдива, Поможи мені, Боже, Сотворити це диво! Я розбризкую світло, Я радію дитинно – Тільки так може вийти, Те, що зветься картиною. Її картини – це поєднання теплоти душі з теплотою кольорів. Це – рай її дитинства. Люди, що бачать цю красу, кажуть: «Хочеться піти у ваші картини і жити у них». Марія Василівна ділиться секретами творення, каже, що більше любить працювати гуашшю з аквареллю, а олійні фарби даються важче. А мені здається, що чим би людина не писала, все одно на полотні лишиться те, що є в серці. А в серці Марії Гоцуляк – справжній український рай, до котрого вона щиро запрошує всіх бажаючих: Мені потрібно небагато – Натхнення, фарби, вільний час… Моє життя – суцільне свято, Куди запрошую і вас! Наталя СЕНТЕМОН

«Подільські барви» – історія і сьогодення

кожній країні, окрім корінних жителів, проживають представники інших народів, вплітаючи свою культуру у вінок дружби і взаєморозуміння. Не винятком є й Україна. За останнім переписом, на її території проживають громадяни більше ста національностей, які разом з українцями становлять більше сорока двох мільйонів. Національні (етнічні) меншини на Вінниччині станом на 2015 рік складають близько 900 тисяч чоловік. Уже в 1999 році у Вінниці та районах області налічувалося 45 національних товариств, з них 24 єврейських, 9 польських, а також по 2 російських і білоруських, по одному: молдавське, чеське, грузинське, вірменське, німецьке та циганське. Нині

культури і мистецтв ім.М.Леонтовича під керівництвом Сергія Берези, чим засвідчив гостинність і привітність українців до всіх національностей-учасників заходу. Не обійшлося без привітання організаторів заходу. Палкі, щирі слова вдячності звучали з вуст заступника голови Вінницької обласної ради Наталії Солейко і начальника управління культури і мистецтв облдержадміністрації, Станіслава Городинського та директора обласного центру народної творчості Тетяни Цвігун. Також з вітальним словом виступили голови товариств, чиї творчі колективи представляли своє мистецтво: Алла Ратинська – культурно-освітня спілка поляків м.Вінниця, Юрій Ригориченко ‒ Вінницьке товариство ромів, Анатолій Кочелаба ‒ Вінницьке обласне

на Вінниччині діє 72 товариства п’ятнадцяти національностей. При товариствах створюються творчі колективи різних жанрів. 1999 року у Вінниці стартував огляд-конкурс творчих колективів національних меншин і етнічних груп Вінниччини «Подільські барви», в якому взяли участь 48 творчих різножанрових колективів і окремих виконавців з Вінниці та області. Цьогорічний ХІІ обласний фестиваль національних культур «Подільські барви», який відбувся в травні у концертній залі обласної філармонії зібрав барвисте суцвіття талантів, викликав у глядачів сплеск позитивних емоцій, створив піднесений настрій. У вишуканих, неповторних національних строях один за одним виходили на сцену творчі колективи, дивуючи нас своїми колоритними виступами. Традиційно фестиваль розпочався українським вітальним танцем, який виконав ансамбль народного танцю «Добродар» Вінницького училища

земляцтво білорусів, Лариса Лановик ‒ чеське товариство «Голендерські чехи» (с.Миколаївка Козятинського району), Андрій Сенченко – культурно-просвітницький центр культури «Девлеса ромале», Олена Гаврилюк – Вінницька міська громадська організація «Конфедерація поляків Поділля ХХІ століття», Мерабі Нарсіа – грузинське товариство «Арго», Наміг Закіф огли Абдуллаєв ‒ громадська організація «Вінницька обласна азербайджанська община «ОГУЗ», Тетяна Соловйова – Жмеринське відділення спілки поляків «Єдність», Володимир Боржемський ‒ обласний Вінницький єврейський благодійний центр «Хесед-Емуна». Кожен голова товариства з нетерпінням чекав виходу на сцену колективу свого товариства. Варто було бачити

їхні щасливі обличчя, коли глядачі гучними оплесками не відпускали їх зі сцени. Зворушливими були виступи зразкових аматорських колективів ‒ польського хору «Молоде листя» з м.Бар і ансамблю польської пісні і танцю «Подільські мальви» Гніванської ДМШ Тиврівського району. Гідні виступи були і у народних аматорських колективів ‒ фольклорно-етнографічного ансамблю «Студанка» товариства «Голендерські чехи», жіночого вокального ансамблю «Сімхе» єврейського благодійного центру «Хесед-Емуна», ансамблю

танцю театру-студії «Інейнем» товариства єврейської мови і культури, вокального ансамблю білоруської пісні «Купалінка» земляцтва білорусів у Вінницькій області та вокального тріо польської пісні «Ажур» у складі: Ірини Годної, Світлани Іскри, Ірини Сідорової з культурно-просвітницької спілки поляків. Найпотаємніші струни сердець відгукувались на запальні виступи циганських колективів ‒ ансамблю циганської пісні і танцю «Андо Шатро» регіонального центру культури та мистецтва циганського народу «Девлеса, ромале!», народного аматорського родинного циганського ансамблю пісні і танцю «Ягорі» Іванівського СБК Калинівського району та ансамблю циганської пісні і танцю «Братство» громадської циганської організації «Чачуно-алав»). Жоден фестиваль «Подільські барви» не обходився без виступу ансамблю індійського танцю «Сур-Сангам», керівник Сергій Журавльов. З кожним роком майстерність виконання цього колективу змушує, затамувавши подих, відслідковувати кожен рух виконавців. Заключним акордом заходу став виступ народної артистки України Ірини Швець. Пісня у її виконанні «Моя велична Україна!» звучала як заклик до взаєморозуміння і поваги. Такий фестиваль ‒ це справжнє свято миру, єднання і краси і вкотре пересвідчуєшся, що ніщо так не ціниться як дружба. На завершення фестивалю прозвучали віршовані рядки поетеси Жанни Дмитренко: Тож уквітчуймо край свій піснями й рясними садами, Колихаймо дітей і учімо робити упевнений крок, Хай, мов сонечко, світиться вічно над нами Невмирущої нашої дружби вінок! Ці слова змусили кожного замислитися над тим, скільки ще добрих справ можна зробити задля миру і процвітання нашої держави . Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

Піснею народжена

В житті нічого не буває випадкового. Тож, мабуть, цілком закономірно, що на початку своєї трудової та творчої діяльності (а розпочала я її в 1977 році у Липовецькому районі) мені пощастило на зустрічі, знайомства, спільну роботу з талановитими неординарними людьми. Це були цілі трудові династії працівників культури, серед яких родини Опанасюків, Рижків, Карпенчуків, Пасічників, Терлецьких. Вирувало творче життя в районному будинку культури: діяв хоровий колектив, окрасою якого були співучі родини Янчуків, Бондарчуків, Оплаканських, Оксанюків, Перебийносів, Кудимів. Постійно організовувались конкурси «Кращий за професією» серед клубних працівників, проводилися творчі звіти СБК, спільні концерти, різноманітні тематичні вечори, до яких залучались кращі працівники сільських клубних закладів. На одному із таких заходів я вперше і зустріла цю жінку – вродливу голосисту чорнявку. Її сильний альт вразив мене з перших нот. А ще ж вона співала в дуеті і акомпанувала на баяні! І так природно зливалися голоси співачок, так проникливо виконували вони ліричну пісню «Сильний вітер»: − поверни моє кохання, забери моє страждання, сильний вітер!, - що у мене аж дух перехопило. Хто ж ці голосисті красуні? – зацікавилася я. Виявилося, що талановиті співачки Тетяна Дяченко і Наталя Авраменко працюють у Попівському СБК: Наталя – директором, а Тетяна – художнім керівником. З того часу і розпочалось моє спілкування із Тетяною Іванівною. Скільки разом переспівано-пережито, скільки концертів і творчих звітів спільно проведено впродовж 38 років трудової діяльності! А Тетяна Іванівна (зараз - Осадчук) все така ж красива, така ж невгамовна, як і в далеких 70-х… Нині вона – керівник народних аматорських фольклорних колективів «Війтівчанка» Війтовецького СБК та «Перевесло» Липовецького РБК. А почалося все, звичайно, з дитинства. Бо народилася Тетяна у співучій родині. Батьки – Іван Костянтинович та Марія Филимонівна Дяченки – сільські трударі-колгоспники (батько – тракторист, мама – доярка, а ще працювала в буряківничій ланці), а також брати і дідусь – дуже любили співати. Довгими зимовими вечорами, коли роботи трохи меншало, збиралася дружна родина Дяченків і линули в теплій хатині пісні. Голоси старших і молодших членів родини зливалися у своєрідний хор, а в цьому гурті шліфувала свій голос мала Тетянка. Переймала Таня з дитинства пісні від мами, а ще від дідуся Костянтина. І що цікаво: дідусь Кость співав вивід, а Таня з трьох років була своєрідним фундаментом – альт і в три роки альт! З дитинства самотужки навчилася вона грати на баяні і почала на слух підбирати акомпанемент для улюблених пісень.

Любов до пісні привела Таню в Черкаський народний хор, у студії якого вона навчалася впродовж дев’яти місяців. Там і почала професійно удосконалюватись у грі на баяні. Такі райдужні перспективи вимальовувалися-вимріювалися в душі майбутньої артистки! Вона вже уявляла себе солісткою хору поряд з Раїсою Кириченко чи Ольгою Павловською. Уявляла, як аплодуватимуть їй вибагливі глядачі столичних сцен… Але не так сталося, як гадалося: трагічний фатум враз перекреслив найпотаємніші мрії Тетяни. У безжальному полум’ї вогню дотла згоріла рідна батьківська домівка, і дівчина змушена була повернутися в село, підтримати родину. Так, з 1976 року почала Тетяна Іванівна працювати художнім керівником сільського будинку культури у рідних Війтівцях. Недарма ж у народі кажуть: де народився, там і пригодився. А ставала в пригоді Тетяна Осадчук не лише у своєму селі, а й в сусідніх Попівці та Іваньці і, що взагалі неймовірно, навіть у Скитці та Хоро-

шій допомагала своїй колезі Галині Квартальній в організації концертних програм (а ці села від Війтовець розташовані за 35-40 кілометрів)! Та й концерти районного будинку культури не обходились без виступів Тетяни та її творчих колективів. Одночасно заочно навчалася в Тульчинському училищі культури, а на початку 90-х років створила фольклорний ансамбль «Війтівчанка». Робота з фольклорним колективом спонукала Тетяну до збирання пісенної спадщини народу. Тут, доречі, згадалося: якось

Тетяна Іванівна розповідала, як на курсах підвищення кваліфікації у Вінниці почула дуже багато народних пісень від колег з Вінницького району. Записати не встигла, отож вблагала сусіда, який мав коня і ґринджоли (зима, мороз тріскучий!) і увечері, закутавши у кожух баян, поїхала за піснями. Через декілька днів ці пісні вже звучали в концерті на війтовецькій сцені! Коли пригадую ці епізоди, - серце сповнюється гордістю. За справжніх подвижників культури, якими багата Вінниччина. На плечах таких Те-

тян і тримається наша галузь! Багато народних пісень записала Тетяна Іванівна і від мене, і від моєї мами. Якби ви лиш знали, як щемить серце, коли чую мамині пісні у виконанні її колективів… У 1999 році «Війтівчанка» здобула звання народного аматорського. Цей колектив брав і бере активну участь у районних та обласних культурно-мистецьких заходах, він – неодноразовий дипломант обласного свята фольклору імені Гната Танцюри. Здається, можна спокійно працювати з цим колективом, поновлювати репертуар та й усе. Але таке життя не для Тетяни Осадчук. Не для неї спочинок на лаврах. Так, у 2009 році в районному будинку культури з ініціативи Тетяни Іванівни народився фольклорний ансамбль «Перевесло». Особливістю цього колективу є

самбль «Перевесло» був занесений на районну Дошку пошани і взяв участь у передачі Ганни Секрет «Будьмо знайомі». А ще ж – безліч концертів, участь у обласних фестивалях традиційної народної культури тощо. І за всіма цими успіхами – на перший погляд непомітна, але така складна, щоденна копітка праця керівника ансамблю – Тетяни Іванівни Осадчук. І ще один чудовий колектив під керівництвом Тетяни Іванівни дарує шанувальникам хвилини відради: вокальне тріо «Любисток». Приєдналися до Тетяни Осадчук дзвінкоголосі Катерина Дяченко та Віра Козак і так вже ж майстерно, так яскраво виконують народні пісні, неначе гаптують найтонше мереживо! Неодноразово «Любисток» брав участь на відкриттях виставок у Світлиці ОЦНТ, проникливо виконуючи найкращі зразки місцевого фоль-

те, що учасниці ансамблю – співачки із навколишніх сіл Липовецького району. Кожна із них приносить нові пісні до репертуару ансамблю, кожна привносить своєрідний колорит, тембральну неповторність, а всі разом творять справжнє пісенне перевесло, майстерно переплітаючи старовину і сучасність. І щоразу демонструють природний артистизм, високий виконавський рівень, внутрішню культуру і глибинне розуміння народної пісні. Тож не дивно, що творчістю цього колективу захоплюється кожен, хто розуміється на традиційному народному мистецтві. «Перевеслу» аплодували на Всеукраїнському фестивалі традиційного мистецтва «Яворові гуслі» (Закарпаття, 2012 р.), де ансамбль став лауреатом ІІІ премії, у 2013 році із «Сорочинського ярмарку» дівчата приїхали переможцями – вибороли І місце! Плідним на творчі здобутки став і 2014 рік: ан-

клору та сучасні українські пісні. У читача нашого часопису може скластися враження, що Тетяна Осадчук займається виключно фольклором. Але вона, як і кожна сільська жінка, несе на своїх плечах весь тягар сільського побуту. Щоправда, без допомоги, підтримки і розуміння вірного друга і порадника, - чоловіка Василя Григоровича, - Тетяні Іванівні було б востократ важче. А удвох і домашні справи вдвічі швидше робляться, і проблеми вирішуються. Разом з чоловіком виховали двох синів-соколів – Олексія і Сергія, дочекалися невісток, почали тішитися онучатками Олечкою, Сашком, Русланчиком, Владочкою. Жити б і радіти. Та настав страшний 2014-й

– неоголошена війна на сході України вмить перекреслила наше мирне життя, принесла неспокій у серця українців. Прийшла повістка у домівку Осадчуків і поїхав старший Олексій захищати Україну під час АТО. Гірко плакала ночами Тетяна, якісь страшні передчуття стискали груди, у молитвах просила-благала Господа і Богородицю оберігати сина, аби живий і неушкоджений повернувся додому. А горе прийшло зненацька і звідти, звідки й не сподівалася. Поки старший Олексій на сході оберігав територіальну цілісність України, безжальна смерть забрала у свої лабети молодшого Сергія, який загинув у аварії. Як пережили вони ті страшні дні – говорити не буду. Про таке не говориться, бо ніякі слова не розрадять і будьякі промови тут зайві. Бо немає більшого горя, як втрачати своїх дітей. Бо зі смертю сина для батьків навіки гине Всесвіт. Слава Богу, повернувся додому Альоша з АТО. Життя іде і все без коректур, - як писала Ліна Костенко. І треба продовжувати жити далі, і бачити у снах покійного Сергійка живим і неушкодженим. Жити, бо поки живуть батьки, доти живе пам’ять про сина. Доти він живе в їхніх душах… – Як же я тепер співатиму, коли серце стікає кров’ю, коли чорна печаль навіки огорнула мене і вже не відступить ніколи?!, − гірко залементіла Таня, зустрівши якось мене на зупинці… – Оце їжджу як тінь, як примара щодня на роботу в Липовець, аби світ не без мене. А ще дякую всім, хто розуміє і підтримує, – ділилась зі мною вона вже іншого разу при зустрічі. Тетяна Іванівна нині сама не співає, але продовжує працювати над новим репертуаром для своїх фольклорних колективів. Бо не може

жити творча особистість без улюбленої справи, обраної на все життя. З дитинства закохана в народну пісню, народну творчість, − щедро ділиться ними Тетяна Осадчук зі своїми підопічними і обдаровує цими справжніми перлинами всіх небайдужих людей, усіх шанувальників фольклору. А пісні і розраджують, і лікують її незагоєні рани. … Аж ось однієї ночі приснилась Тані її покійна мама: «Доню, – сказала мати, – пройде ще трохи часу і прошу тебе: співай! Нам із батьком і Сергійком та всім нашим родом дуже сумно тут без твоїх пісень…». Тож, можливо, пощастить ще нам почути неповторний голос Тетяни Осадчук і насолодитись її оксамитовим тембром? І, може, ці пісні зроблять злих –добрішими, заздрісних – ширішими, а загалом – чистішим і справедливішим цей жорстокий світ. Можливо, хто зна… Живе на Липовеччині Жінка. Викохана піснями – і живе ними. Талановита, добра, мудра, терпляча. З великою душею, по вінця наповненою любов’ю до людей і до землі, на якій живе. Її життя має бути прикладом для молодих працівників культури. Прикладом вірного служіння професії і Її Величності Пісні, якою народжена, яка рятує її у цей скрутний час. Спасибі тобі, Тетяно Іванівно, за твою працю, за твою щиру душу, за твої пісні. Нехай вони ще багато літ лунають над липовецьким краєм та й усім Поділлям і прославляють їх у віках! . Провідний метдист ОЦНТ Ніна ДЖУС

мені напрчуд поетичною і духовно багатою. Це відчувалось і в її мові, і в її віршах. Ось тоді й показав їй книгу з репродукціями картин народної художниці Катерини Білокур і запропонував спробувати себе в новому для себе жанрі – живописі. В одному з листів Марія Іванівна писала: «У пізній час я пізнала, що таке бути художником. Тепер це слово дуже поважаю і люблю … Вже десь далі буду малювати, у мене вже думки складаються в картину». Якось влітку з журналістом і колегою по роботі Ігорем Каришиним поїхали провідати Марію Іванівну в її рідному селі. Запам’ятали запрошення «Шукайте розмальовану хату». Коли переступили поріг оселі, нас зустріла усміхнена, невисока, бліда на обличчі жінка (давала про себе знати хвороба). У хаті – доріжки, вишиті рушники, а на стінах на рівні очей – картини. Вона так хотіла стати художницею, що поставила мольберт, зроблений чоловіком, у кутку кімнати, навіть купила в місті фарби і пензлі. Завжди щира і відверта, вона розповіла про свій перший твір «Після весілля». Вдалося вмовити Марію Іванівну представити картину на обласній вставці народного мистецтва. Там її побачив тодішній голова Національної спілки майстрів народного мистецтва народний художник України Володимир Прядка». 28

Актор, який грає Федора Панчука, сходить зі сцени. Тим часом туди виходять жінки (жіночий вокальний ансамбль Шаргородського РБК). Пливе лебідь до лебідки у тумані синім, Пригортає до серденька рушничок весільний. Журналіст Микола Луць виконує роль Володимира Прядки, який побачивши картину «Після весілля», вигукує захоплено: – Що за диво! Скільки святості! Скільки чистоти! Нічого подібного я у своєму житті не бачив. Нескладний сюжет, а якими глибинними роздумами проникнутий: і про подружні взаємини, і про долю людей, про красу повсякденного життя…Після гамірливого весілля подружжя відпочиває у затишній кімнаті. Між молодими ведеться тиха і щира розмова. Кімната устелена барвистими доріжками, прибрана вишитими рушниками. Білі подушки. Білі рушники. І скатертина біла. Молоді теж одягнуті в біле. Вони – мов лебеді, що символізують мир та злагоду. От завдяки цьому і сама картина сяє свіжістю і чистотою. Можна тільки припускати, що на полотні втілено частку душі самої художниці, її враження від першої весільної ночі, коли, усамітнившись з чоловіком у святковій світлиці, вони розмовляли аж до світанку… Автор цієї картини – талановитий майстер народного малярства Поділля. Учителька Носиківської школи Емілія Пишняк впродовж років вивчала життя і творчість народної художниці. На сцену вийшла разом з учнями, які читали зворушливі вірші Марії Деркач.

«Музика літа»

же традиційним стало проведення обласного конкурсу сучасної популярної музики «Музика літа» в мальовничому містечку Калинівка. Започаткований у 2011 році, він проводиться раз у два роки. Сьогодні в суспільстві по різному ставляться до проведення культурно-мистецьких заходів. Ми також розмірковували над тим, наскільки доречним буде проведення музичного конкурсу в такі складні для України часи, і вирішили, що конкурсу ‒ бути. Важливо, щоб сьогодні звучали сло-

РБК (керівник Сергій Фомішин), інструментальні ансамблі джазової музики «OskarJazz Band» який діє при обласному естрадно-духовому оркестрі (керівник Антоніна Кірпічнікова), квартет саксофоністів Жмеринської дитячої музичної школи (керівник Олег Орищук). Відкривав конкурс один із кращих колективів області народний аматорський естрадно-симфонічний оркестр «Експромт» Калинівської ДМШ, який виконав кавер-версію відомої музичної композиції Тіни Тернер «Simply the best» (літературний текст версії

ва, які закликають всіх стати на захист свого рідного краю, свого народу, своєї родини. а також нагадували всім, про необхідність допомоги воїнам-захисникам, їхнім родинам, біженцям. Ось з таким настроєм і почалася робота з підготовки до конкурсу. Усім учасникам наголосили, що потрібно звернути увагу на зміст пісень. Тож до конкурсу ми відбирали такі твори, в яких було відображено сьогодення та які несуть у собі патріотичний зміст. У конкурсній програмі «Музики літа», взяли участь двадцять один колектив, а це загалом біля ста тридцяти музикантів. Всі ці колективи працюють в різних напрямках сучасної музики. Переважно це гурти, що носять почесне звання «народний аматорський» і вже добре відомі на Вінниччині. Але були на конкурсі і приємні музичні несподіванки. Відкриттям стали рок-гурти «Орін» Козятинського РБК ( керівник Артур Корніюк) та «Black in White» Крижопільського РБК (керівник Ярослав Бабій), ВІА «Полюбе» з села Клекотина Шаргородського району, керівник Павло Греськів, ВІА «М-12» Гайсинського

О.Рожанського «Світ без війни»). Феєрія звуків скрипок, флейт, кларнетів та труб заповнила залу, викликавши шквал овацій глядачів ‒ високий тон цього мистецького заходу було задано. І, варто зауважити, учасники конкурсу показали досить високий рівень виконавської майстерності. Чимало з них продемонстрували професійний рівень виконання і стали переможцями конкурсу, який проводився за номінаціями: вокально-інструментальні ансамблі, диксиленди, рок-гурти. В номінації «вокально-інструментальні ансамблі» та «рок-гурти» звучали переважно пісні, присвячені Україні, і у кожній звучав біль за українськими воїнами, які загинули, захищаючи Україну. Було чимало авторських творів з філософськими роздумами про сьогоднішній день та майбутнє нашої країни. Варто зауважити, що глядачі особливо тепло сприймали такі пісні, адже кожнен виконавець вкладав частинку своєї

душі у виступ висловлюючи любов до рідного краю! Номінацію «вокально-інструментальні ансамблі» відкрив переможець «Музика літа – 2011» ВІА «Карусель» Немирівського РБК піснею «Моя Україно». Цього разу ансамбль виборов ІІ місце. Цей гурт завжди приємно дивує чудовим інструментальним аранжуванням. Найсильнішим в цій номінації став гурт «Кордон» зі Жмеринки. Українська народна пісня «Через поле, через гай» в чудовій обробці учасника гурту, композитора Євгена Грубського викликала чи не найбільше аплодисментів. Музиканти продемонстрували чудовий ансамблевий спів та високий рівень гри на інструментах. Друге місце виборов ВІА «Барви» Барської ДМШ, продемонструвавши чи не найкращий ансамблевий спів. Поділили між собою третє місце народні аматорські вокально-інструментальні ансамблі «Сувенір» Тростянецького РБК та «Верні-

саж» Крижопільськогокого РБК. Дуже цікаво і свіжо прозвучала відома пісня «Як на дальнім небосхилі» (муз. П.Майбороди, сл.А.Малишка) у виконанні гурту «Шанс» Вендичанського СБК Могилів-Подільського району. В цій пісні оспівана героїчна історія боротьби за визволення України від окупантів, яка сьогодні мов би оживає і перегукується з подіями на Сході України. Відкриттям конкурсу у цій номінації став ВІА «М-12» Гайсинського РБК з піснею «Україна» Сергія Фомішина ‒ музиканта цього гурту. І кожна пісня була, як молитва за Україну. Та чи не найбільше овацій випало на долю рок-гуртів. Своєю динамічністю та емоційністю виконання вони миттєво підкорили увагу аудиторії. Немовби зверталися до кожного слова відомої пісні «Дзвони» Святослава Вакарчука учасники гурту «Декорум» Калинівського РБК, який виборов І місце. В єдиному пориві глядачі піднялися з місць, як тільки-но прозвучала рок-версія Гімну України у виконанні рок-гурту «7 материк» Калинівської ДМШ – вони посіли ІІ місце. Власне, цей гурт на такій потужній домінанті і завершив виступи конкурсантів. Приємно, що глядачами були молодь та воїни в/ч 3008, які можливо, незабаром будуть відправлені на війну. Відчувалося, як стукали серця глядачів та музикантів в одному ритмі, і у всіх на думці було одне: «Вставай, Україно! Вставай, моя люба! Вставай!» ІІІ місце у цій номінації виборов молодий гурт «Психо» Жмеринського РБК, який вперше взяв участь в обласному конкурсі. Дуже гарне враження на журі та глядачів справили нові рок-гурти ‒ «Оріон» Козятинського РБК (керівник Артур Корніюк), та «М-12» Гайсинського РБК (керівник Юрій Рудик), «Black in White» Крижопільського РБК, (керівник Ярослав Бабій), «Полюбе» Клекотинського СБК Шаргородського району. Більше того, кожен з цих гуртів представляв свої власні твори, написані або кимось з учасників або керівником: Артур Корніюк «За Україну» гурт Оріон, «Україна» рок-гурт «М-12» музика і слова Сергія Фомішина, «Тихими стопами, ходить козак містами Європи» ‒ «Декорум», рок-версія Гімну України «7 материк», «Дух молоді» ‒ слова Ю.Лорд, музика рок-гурту «Nirvana» (кавер-версія).

Володарем Гран-прі обласного конкурсу сучасної популярної музики члени журі одноголосно визнали гурт «Ретро-класик» Жмеринської ДМШ, керівник Михайло Бессонов. Перше місце в номінації «диксиленди» виборов брас-квінтет народного аматорського естрадного оркестру «Камертон» Барського РЦД, керівник Олександр Подуфалов. Друге ‒ народний аматорський інструментальний ансамбль «Жмеринський диксиленд», керівник Юрій Старченко, ІІІ ‒ квартет саксофоністів Жмеринської ДМШ, керівник Олег Орищук. Слухаючи конкурсні виступи, було приємно усвідомлювати, що наші музиканти-аматори з районних центрів такі талановиті, що їм під силу виконувати найскладніші джазові композиції, їм доступні всі авангардні стилі, а легку популярну музику вони виконують зі смаком, створюючи свої оригінальні аранжування. Іноді виходить навіть цікавіше за оригінал. В основі їх творчості лежить велике бажання творити красу, професіоналізм та оригінальність мислення. Тому, виступ кожного колективу був справжнім святом і ніс кожному слухачу естетичну насолоду. Всі члени журі, до якого увійшли провідні музиканти Вінниччини, викладачі Вінницького училища культури і мистецтв зауважили, що це був професійний рівень виконання. Очолював роботу журі відомий музикант, заслужений діяч мистецтв України, диригент обласного естрадно-духового оркестру Сергій Отюгов. Гарну оцінку організації та проведенню конкурсу дав начальник управління культури і туризму Станіслав Городинський, підкресливши, що кожен з них може бути гід-

ною прикрасою будь-якого мистецького заходу області. Дуже добре приготувалися до проведення «Музики літа» працівники Калинівського будинку культури. Найскладніша справа ‒ це надання та налаштування звукопідсилюючої апаратури. Надавали допомогу в підключенні апаратури учасники рок-гуртів Віктор Федун та Ігор Рябоконь. Музиканти всіх ансамблів були приємно вражені, з якою увагою і як доброзичливо до них ставилися. Приємно було бачити усміхнених і привітних працівників районного будинку культури. Адже для артистів так важливо усвідомлювати, що вони бажані гості, тоді вони працюють на сцені з повною віддачею. Щоб підтримати своїх підопічних, приїхали на «Музику літа» і делегації з районів. Варто сказати, що приймають гостей в Калинівському районі завжди гостинно, адже є що показати і досвідом тут завжди радо діляться. Свято стало гарним прикладом проведення музичного конкурсу в патріотичному дусі. Саме на таких конкурсах, фестивалях та святах здіймається велика хвиля емоційного піднесення, люди об’єднуються у патріотичному пориві, у любові до України! Провідний методист ОЦНТ Наталя РИМАРЕНКО

Мистецтво щирого серця До 85-річчя народної художниці Марії Деркач

«Оце як найде на мене щось, і те, що я думала малювати – слідом за мною! Та й ляжу спати, а воно мені ввижається, та ніби щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралася, щоб я його малювала, чи на папір, чи на полотно виливала» Марія Деркач

она почала малювати пізно – ця, здавалось, звичайна селянка, з душею митця. Відчувала нестримне бажання відтворити все, що бачила навкруг. Цим, напевне, і відрізнялась від інших жінок-колгоспниць. Як і вони, сапала буряки, взявши норму ще з п’ятнадцяти літ, обробляла власний город, поралась по господарству, доглядала дітей і хіба що в думках могла вимальовувати квітчасті луги Носиківки, кучеряві верби над річкою Мурашкою, сяючі людські обличчя. Але світ добра і краси, яким переповнювалось жіноче серце, мав вихлюпнутись – поетичними рядочками, барвами на полотні, вінками квітів на стінах хати. А згодом її теплі сонячні полотна опинились так далеко від рідного дому – в Києві, в Парижі, в Нью-Йорку, вразивши чистотою помислів і сердечністю шанувальників народного мистецтва. Відеоряд на сцені Шаргородського РБК повертає нас у благословенну пору життя і творчості народної художниці. Погляд вихоплює натхненне усміхнене обличчя Марії Деркач. Нині їй виповнилося б вісімдесят п’ять. В саду ружі киплять, Тліє полум’я ранніх жоржин, О, як солодко пахне жасмин, Як незаймано мальви тремтять. – У долині стрімкої річечки поміж чебрецевих пагорбів розкинулось чепурними хатинками Носиківка, огорнута тишею і тонкими пахощами квітучої бузини, шипшини і скошеного різнотрав’я. Саме ця краса, мабуть і розбудила в простій сільській жінці талант художниці. Так починає ведуча розповідь про Марію Деркач. На екрані з’являються краєвиди Носиківки, старовинна Святомиколаївська церква,

картина «Весна у полі» − все, що миле серцю, що вималювавшись в уяві, лягло на полотно. Чи я в лузі не калина була, Чи я в лузі не червона була?... Чуємо за сценою пісню. А хто ж її співає? Біля штахетника, уквітчаного чорнобривцями, повз лавку, застелену ряденцем, йде жінка, підходить до мольберта і починає малювати. Це ж вона, Марія. І хочеться вірити, що надворі не 2015 рік, а надвечір’я того непростого ХХ століття, коли жінка, мовби звільнившись від пут всяких умовностей, почала свій творчий шлях, такий короткий і яскравий, як спалах. – Народилася я 14 квітня1930 року в селі Носиківка Шаргородського району на Вінниччині. Мати працювала в колгоспі, а батько був мельником. Було нас у батьків четверо дітей. Казали мама, що я була найслабкіша, бо ж родилася семимісячною. Та Бог дав мені життя. А троє дітей повмирали маленькими в голодні роки. Виздихала худоба. Горе панувало в хаті. А коли мені було 7 років, загинув батько. Взимку змащував колеса у млині і не побачив, як між колеса потрапив кожух. А коли побачив, було вже пізно. Перемололо його – і не стало в сім’ї батька. Я не змогла закінчити 6 класів. Пішла на роботу в колгосп ще підлітком, а у 15 років взяла цілу норму буряків. В 17 років вийшла заміж за сільського хлопця. Народила двоє дітей. Окрім роботи в полі, в’язала, вишивала, шила. ( ще до заміжжя їздила в Шаргород на курси крою та шиття). А в 50 років до мене прийшло бажання малювати. Яке щастя малювати картини! Пенсіонерка Ніна Славна із Джурина, колишня медсестра, творить на сцені образ Марії Іванівни і хвилюється, мабуть, не менш, як сільська художниця, коли розповідала про себе. А на екрані – весільне фото Марії, фотознімок з двома дітьми, вона сама з хустиною на плечах і картини мисткині: портрети дочки в різних платтях, навіть в костюмі 16 століття (сама пошила) «Моя хата», «Моє вікно», а також «Материнське щастя». Тема материнства –

пріоритетна в народному мистецтві, традиції якого сягають в глибину віків. Одухотворене обличчя матері світиться радістю і любов’ю, вищої за яку немає у світі, бо в ній – всі земні начала і щедроти. Цю роботу Марії Деркач називали «Носиківською Мадонною» Знову ведуча виходить на сцену, щоб прочитати вірші Ігоря Каришина. Називали її чудною, Бо хіба так роблять жінки? Вимальювує квіти охрою, Потім сапає буряки. Болячки заступали їй літо, Діабетом цукрили уста. Вже стократ поверталася звідти, Але жити хотіла до ста. Всі знали, як Марія любила цю землю, ці квітучі околиці, кожну квітку у своїм дворі. Вона прагнула все замалювати, ховаючись у веранді від чоловіка, котрий не терпів запаху фарби. Пензликом з курячого пір’я жінка священнодіяла на шматку фанери чи картону. Бо негоже отак лишати Рідну хату і мальви цвіт, Не любити, не малювати Сонях сонця та білий світ. І молилася Божій матері, Не боялась творчих тортур, По-сестринськи ночами плакала Над картинами Білокур…

Знову лине пісня, майстерно вплітаючись в канву театралізовоної композиції Джуринського театру, яку аматори підготували саме до цього дня. Театр – з Джурина, пісні – з Шаргорода, а разом ось таке зворушливе дійство – вечір-пам’яті Марії Деркач. Джуринські артисти відтворюють зустріч матері з донькою, теплий родинний діалог. Лариса гордилась тим, що у неї така талановита і любляча мати, яка намагалася одягнути дочку як найкраще. («Мамі дуже хотілося, щоб я виглядала, як міська дівчинка. Все на мені елегантно, коротеньке, мамою пошите. А які карнавальні костюми вона вигадувала!»). Ось Марія Іванівна ділиться Ларисою з своїми маленькими радощами, розповідаючи, як першу свою картину намалювала на шматку фанери, а тоді поїхала до Одеси за фарбами. − Тепер малюю олійними фарбами. Найбільше люблю малювати квіти. А от дерева не дуже виходило. То й мені підказали вступити на заочні курси. Вислала почтою заяву до Московського університету народного мистецтва – і мене прийняли. Спочатку висилали літературу, а потім завдання… Ведуча Наталя Загурна з Джуринського СБК веде розповідь про тих, хто допоміг Марії Іванівні осягти премудрощі нарордного малярства. Першим порадником був сільський учитель Михайло Сергійович Сауляк, а згодом учителька з Москви Ірина Юріївна Брагіна, а також Федір Панчук, який консультував Марію Іванівну. Федір Васильович залишив спогади про Марію Деркач. Їх озвучує…який зіграв Панчука. – Перше моє знайомство з цією жінкою відбулося в обласному центрі народної творчості 1984 року. Марія Іванівна вразила мене не лише тим, що обличчям дуже нагадувала мою матір, а й житейською мудрістю і якоюсь незбагненною для мене безпосередністю. Ця проста сільська жінка видалася

Хата моя,хата, Стоїш наче свято, Кругом тебе квіти, Аж радіють діти. На світлинах відеоряду з’являється ошатне подвір’ячко Марії Іванівни. Простелю дорогу до свого порога Цвітом, рушниками, буйними садами, Щоб в моїм садочку все пташки співали, Щоб до мої хати сонце заглядало – Сонячною жінкою хочеться назвати Марію Іванівну. Мені здається, що вона народилася саме для того, щоб навчити нас бачити красу навколо себе, вміти відчувати рідну землю, де народився і живеш… Емілія Михайлівна переповідає все почуте від доньки Лариси та від односельців про внутрішню культуру та вроджену інтелігентність цієї жінки. Марія Іванівна ніколи не підвищувала голосу. Завжди була спокійною і врівноваженою. «Всім людям бажала лише здоров’я і щастя. Соромилась свого бажання малювати. Спочатку не мала чим і на чому, тому працювала з підручним матеріалом – дощечка, шмат тканини… Відчувала брак знань, тому зверталась за порадою методистів, художників з ОЦНТ. Відчуваючи, що їй не багато відпущено часу для творчості, малювала все і всіх: доньку, зятя, онуків, сусідів, лікарів, які її лікували, хворих, з якими знайомилась, дітей… А квіти – то особливе захоплення, вони були на всіх картинах уособленням краси, щастя і сонця. Своєю рукою написала дітям біографію. Пішла від нас, як і жила: тихо, непомітно, нікого не турбуючи, не потребуючи нічого». Задушевна розповідь учительки співзвучна настрою присутніх у залі. Сюди прийшли і приїхали всі небайдужі, всі, хто шанує народ-

ну творчість і обдарованих особистостей цього краю. Перед початком вечора-пам’яті земляки роздивлялись у фойє будинку культури виставку картин Марії Деркач……………………… Мистецтвознавець Тетяна Георгіївна Журунова у своєму виступі звернулась до витоків народного малярства, котре вже на початку XX століття всесвітньовідомий художник Пабло Пікасо назвав «мистецтвом щирого серця», що, на нашу думку, є абсолютно точним визначенням. Співробітники обласного краєзнавчого музею Тетяна Журунова, Олена Гордієнко та голова обласного осередку національної спілки майстрів, художник Іван Горобчук, власне, і приїхали до Шаргорода з метою вивчення перспективи створення музею Марії Деркач. Творчість народної художниці заслуговує на те, щоб бути достойно поцінованою. Про це вела мову Тетяна Янчурська – начальник відділу культури Шаргородської РДА: «Ми пишаємося тим, що на теренах нашого краю зросла така художниця. Переживши голодомор, війну, втрату дорогих людей, вона не втратила бажання творити красу і дарувати її людям. Музейна кімната має бути. Треба тільки визначитись з місцем, де можна її облаштувати. Можливо, при школі у Носиківці, а краще − у Шаргородському художньому музеї, де зібрано чимало картин живопису. Жанна ДМИТРЕНКО

Духовні обереги мого краю

* Село на Поділлі

Згадую слова Ліни Костенко «В дитинстві відкриваєш материк, котрий назветься потім – Батьківщина». Цією маленькою батьківщиною я називаю своє рідне село Тиманівка, що в Тульчинському районі. Є на землі багато гарних місць, не схожих на моє село, але для мене воно – найкраще. Колись село звалося Туманівка – від того, що над річкою Казарихою і над селом часто стояли густі тумани. Моє село – це мої батьки: Василь Дмитрович та Олена Михайлівна Паламарі, прості селяни − добрі, щирі, працьовиті. Це вони мене навчили любити нашу землю, рідну мову, а ще − шанувати родинні традиції. Моя мама, хоча й працювала зранку до вечора в колгоспі і вдома, зуміла прищепити мені любов до книг. Я змалечку зростала на віршах Лесі Українки, Наталі Забіли, Богдана Чалого, Тараса Шевченка. А ще − на маминих колискових піснях. Як у вірші Василя Симоненка «в океані рідного народу, відкривай духовні острови» − так і мені відкривались оті духовні острови, коли святкували Різдво Христове, Великдень, Зелені свята, Купала.

Для мене різдвяні свята найулюбленіші, бо згадується дитинство, глибокі сніги та тріскучі морози. Святий вечір. В плиті потріскують дрова, мама готує вечерю. В цей день вариться кутя в традиційному горщику, а потім ставиться на сіно на покуті. На столі вже стоїть кутя з маком, узвар, парують вареники з капустою, картоплею. І ще, обов’язково, мама пекла і зараз пече млинці, розчину яких робить на дріжджах. Сідали за стіл всією родиною тільки тоді, коли на небі з’являлася перша зірка. А перед цим батько брав пару ложок куті та йшов до худоби, щоб пригостити. В цей вечір, або вже на Різдво, носили вечерю. На тарілку ставився калач, вареники, цукерки, все це зав’язували в білу просту хустину і несли нанашку і нанашці (хресним). А ще в ці свята було цікаво, бо починалися колядки, щедрівки, посівання. «Я умом ходила в город Вифлеем…» − співала своїм красивим голосом моя мама колядку, яку чула від своєї мами Феодосії. Я дуже тішилась, коли до нас приходили колядники, і дорослі, і діти. Тоді було гамірно, весело, цікаво. Традицією було і є посівати на старий Новий рік – і головне, щоб першим прийшов хлопчик.

А щедрують в нас, на другий Свят-вечір, 18 січня, а не на щедрий вечір, як в інших селах. А як ми чекали Великодня! Таємниче дійство випікання «бабів» починалося з маминої молитви перед вимішуванням тіста. Потім робилась опара на кип’яченому молоці, додавалась найкраща мука, вершкове масло, цукор, багато свіжих яєць. До речі, шкаралупа не викидалась, її складали в кошик, щоб потім хтось із дітей відніс до річки, і вкинув у воду, бо десь там далеко живуть якісь люди-рахмани, які не знають коли Великдень, а як шкаралупа допливе до них, то і вони святкуватимуть цей день. Я завжди допитувалась, а хто ж то такі рахмани, але відповіді мама не знала, казала, що так ро-

била її мама і бабка. Тісто, що сходить оберігали від протягів, а перед тим, як саджати «баби» в добре натоплену піч, змащували їх зверху збитим яйцем. Коли вже виймали духмяні, пишні, зарум’янені «баби», дивились чи не запали вони. Куди братися тим купленим у магазині, адже спечені в печі «баби» − неперевершені! А який запах йшов від них, адже мама, коли вимішувала тісто, вкладала туди не тільки тепло своїх рук, а й часточку своєї душі. Коли виймали «баби», на припічку лежало одне поліно, щоб зразу кинути в піч, бо негоже, щоб вона пустувала. Потім варили галунки в настої з цибулиння. Ми, діти, чекали того дня, коли мама піде в церкву і все посвятить, бо неосвячене не можна їсти. Приготування великоднього кошика також є ритуалом в нашій родині. Вибирається сама велика та найкраща «баба», галунки, часник, сільничка з сіллю, хрін, сир і все це накривається вишитим рушником. Звечора йшли на всеношну в церкву, де освячували принесене. Маленькі «баби», які спеціально печуться та галунки роздавали знайомим, або стареньким людям. В цей день природа радіє Празнику всіх празників, навіть сонце «грає»! Зелені свята. Перед святами посилала мене мама, або сама йшла до «Лисого» ставу, щоб нарізати та-

тарського зілля (до речі, татарське зілля не скрізь росте і не завжди приймається, якщо його посадити). Адже давньою традицією на Зелені свята є прикрашання житла різними запашними рослинами, зеленим гіллям, пахучими квітами. Прикрашали образи, вхідні двері до хати, криницю. Вдома у моїх батьків досі прийнято застеляти підлогу татарським зіллям, любистком, м’ятою. А ви бачили, як купається сонце? Щоб побачити це диво, треба встати до схід сонця, пройтись босоніж по вранішній росі, знайти чистий небосхил, дивитись, і дивуватись. Це відбувається 7 липня, в свято Різдва святого пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна. Перші університети пізнання традицій - це зерна добра, щирості, любові, які засіяли мої батьки, зросли гарним урожаєм в моїй душі. А ще моє село – це вся моя рідня, школа, в якій я навчалась, однокласники, вчителі, класний керівник. Ми, сільські діти, майже не бували у великих містах, а тим більш у музеях! Але мені пощастило, бо Тиманівка, мабуть, єдине в Україні село, де створені і діють три музеї – імені О.В.Суворова, художній імені Т.Г.Шевченка та історії села. Моє знайомство з високим і прекрасним відбулося в сільському «Ермітажі» та «Третьяковці», яке стало стежи-

ною до пізнання історії свого села. І я вдячна класному керівнику Надії Дмитрівні Козак, з якою ми всім класом могли поїхати у Вінницю, чи Умань на екскурсію, або просто ранньою весною піти в ліс, щоб побачити перші квіти, почути пробудження природи. За фахом – фізик, за покликанням – вчитель, Надія Дмитрівна любила дітей і навчила нас любити свій край та берегти традиції наших дідів-прадідів. Кожна людина, живучи на землі, повинна залишити на ній плід своєї праці. І такими людьми були небайдужі односельчани-ентузіасти та тодішній голова колгоспу Пилип Олексійович Желюк, двічі Герой Соціалістичної праці, який докладав багато зусиль для поліпшення не тільки матеріальної бази, а й ініціював створення сільських музеїв, тому що, будь-який край повноцінно існує тільки тоді, коли збережено пам’ять про нього. Не можу не оминути увагою історію створення художнього музею. У 1962 році сільські активісти в колишньому клубі організували виставку робіт місцевих умільців: вишивку та в’язання. Весною наступного року знову було організовано виставку, на якій було представлено живопис, вишивка, графіку та інші види мистецтва. З того часу вистав-

ка стала постійно діючою. Тоді й виникла ідея, щоб в селі був колгоспний музей. В березні 1964 року, коли відзначали 150-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка, відбулося урочисте відкриття художнього музею. На честь цієї дати музею і присвоєно ім’я Великого Кобзаря. А організатором і першим громадським директором музею став заслужений учитель України Новіков Павло Петрович. Перша експозиція музею була присвячена шевченківській тематиці, де були представлені роботи художника-графіка С.Галкіна, скульптора О.Мельничука, художника П.Носка, вигаптуваний портрет Т.Г.Шевченка учителькою Н.Козак. Особливу увагу представили роботи М.Веронського і О.Олійника, передані Київським державним музеєм Т.Г.Шевченка. В подальшому колекції графіки, живопису, скульптури, предметів ужиткового мистецтва поповнювались за рахунок колгоспу, який закуповував експонати на різних виставках СРСР та УРСР. Велику допомогу надавали Спілка художників України, Харківський художній інститут, Львівське художнє училище, Ленінградське вище художньо-промислове училище ім.В.Мухіної, Вінницький обласний будинок народної творчості. Чимало творів подарували музею митці тодішнього Радянського Союзу. Зараз художній музей нараховує 1138 творів живопису, вишивки, графіки, скульптури, різьби по дереву, посуду, інкрустації, кераміки. Особливе місце займають роботи гончара, заслуженого майстра народної творчості України О.Луцишина «Музиканти», «Молоді», «Старости» (кераміка), В.Дороша (різьба по дереву), картини «Жнива», «Галявина з квітами» О.Леонової, графічні роботи «Т.Шевченко» М.Касіяна, «Катерина», «Он глянь у тім краї» О.Данченка, «Тарасова ніч» А.Базилевича, які стали художніми реліквіями музею. А чого варті роботи художника-односельчанина, члена Національної спілки художників України Степана Касевича! Сьогодні берегинею тиманівських музеїв є

директор Любов Степанівна Варварук, яка вже десять років продовжує зберігати надбання гарних справ, прийнявши естафету від директора музеїв Надії Дмитрівни Козак. Любов Степанівна, спілкуючись зі мною, наголошує, що музеї не тільки несуть знання, а й своїми багатими та унікальними колекціями відтворюють національний характер народу, культуру та є носіями минулого і сучасного. І в цьому я переконалась, відвідавши музей історії села, в якому я була ще школяркою. З яким захопленням і гордістю розповіла директор про кожний експонат музею: розписні та чорнодимлені миски, горнята, баняки, гладущики, вишиті жіночі та чоловічі сорочки, рушники, фартухи (в нашому селі носили їх тільки дівчата), прялки, солом’яники (колись в них зберігали спечений хліб). Мою увагу привернули незвичні хустки – рипсові, які, як говорять старожили, дід Гавдей з Одеси возив. Тримаю в руках хустку і думаю, скільки жіночих таємниць, історій, щастя, смутку знає кожна хустка, адже чотири кінці хустки – символи. В пісні про це співається: «На щастя й радість – два ріжечки, А два – на смуток і сльозу».

Зупиняюсь біля невеличкого дивного коритця з ручкою, який виявився… мискою для вареників. Уявила «невеличку сімеєчку» в Святвечір за цією мискою. А ось старовинний вулик-дуплянка! Бджоли не тільки давали мед, а й захищали поселення: коли нападали вороги, в них кидали «живим» вуликом з бджолами. Моєму здивуванню не було меж, коли я побачила…кокос! В українському селі? В ті давні часи,

коли прочани ходили в Єрусалим, то зі Святої землі приносили землю в кокосі, який зберігався під іконою. А це весільний віночок, квіточки якого зроблені з воску та який зберігався в кожної заміжньої жінки в образі. А це дзеркало з маєтку графа Шереметьєва, і… старовинне фото невідомої жінки в каптурі і рантуху (намітці). «В нашому селі каптур − шапочку з простої тканини, зверху покриту вишивкою та рантуха − легку тканину, довжиною 3,5 метра, кінці якої прикрашені нескладним орнаментом червоного кольору, виготовляли жінки, які народили хлопчиків. Коли вже дорослий юнак одружувався, рантухом покривали молоду. Молода жінка, розділивши волосся на дві половини, укладала його навхрествіночком довкола голови, підбираючи все волосся під каптур, якого обгортала рантухом і пов’язувала бантом ззаду. Моя бабка Кокошко Феодосія Трохимівна (1919р.н.) не тільки зберегла, а й навчила мене, як правильно одягати головний убір» – вела розповідь Любов Степанівна. І як тут не згадати слова з вистави «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненко (1835р.), де Уляна говорить мамі, купивши хустку на базарі: «…Лучиться чоловік, от у мене і хустка. А як вийду заміж, так буду сама пов’язуватись, бо тепер вже така мода, що очіпків не носють, не так, як ви усе у очіпці». На що мама відказує: «Тим-то й горе, що новина старовину прогонить». Але зараз цю фразу можна перефразувати: новина старовину не забуває. І хто як не ми, маємо її зберегти для себе, дітей, онуків. … Крутиться веретено вічності, все намотуючи і намотуючи нитки минулого і сучасного, тому минуле ніколи не піде в забуття. У нашого народу є духовна мудрість, яка ніколи не зникне, адже культура, традиції, звичаї, які йдуть з душі народу – вічні. .

Завідуюча відділом Галина ХОМЕНСЬКА

* Подільські дзвони

Свято-Іоанно-Богословський чоловічий монастир

багато святих місць на Вінниччині, де хочеться побувати та довірити своє найпотаємніше, одне з них – Свято-Іоанно-Богословський чоловічий монастир. Як говорив святитель Василій Великий, монастир, це «Ікона церкви», монастир – це незгасимий вогник у пітьмі, це живильне джерело. І їдуть звідусіль паломники сюди, щоб напитися благодатної води. З роду в рід у Лемешівці Калинівського району передається сказання про місцевий монастир. Уже ніхто не знає, на честь кого він був заснований. Молитва у ньому, кажуть, ішла ще в домонгольський період. Ховався від ворогів в обителі люд з усіх навколишніх сіл. До революції на місці, де височів храм, пан побудував маєток. Садибу завжди обминали бурі, град, тріскучі морози. З 1934 по 1993 рік тут розміщувалася місцева школа. Пізніше школа переїхала у новозбудоване приміщення, а панський будинок стояв закинутий і напівзруйнований. У 1999 році увійшов в майбутню обитель архімандрит Феодосій із двома послушниками. В цьому ж році відбулась і перша Божественна літургія. Нелегко розпочинати будь-яку справу, а особливо відродження храму. Під час ремонтних робіт по облаштуванню храму, коли міняли дерев’яні лутки для дверей, було знайдено дві ікони, написані на полотні. Це були ікони Різдва Христового та пророка Божого Ілії. Отець Феодосій сприйняв це як знак Божого благословення розпочатої справи. Тепер ці образи прикрашають стіни храму на

честь апостола і євангеліста Іоанна Богослова – першого храму обителі. Відродився храм у всій своїй красі, і знову лунає передзвін, і знову линуть молитви. А де молитва, там спілкування з Богом. Тому, кожний, хто приїжджає сюди зі своїми проблемами, відчуває і духовну любов, і піклування про їхні мирські потреби. Зараз на території монастиря побудовано три храми: апостола Іоанна Богослова, преподобного Феодосія Печерського (надбрамна церква) та Різдва Святителя Миколая (до речі, єдиний в Україні храм із такою назвою). В обителі щорічно вшановується 9 жовтня, день пам’яті святого апостола любові - Іоанна Богослова, котрий є небесним покровителем обителі. А ще тут є чудотворна ікона Божої Матері «Скоропослушниця», до якої всі православні християни звертаються у своїх скорботах і проханнях. Преклоняючи коліна перед іконою, віруючі просять благодатної допомоги в прийнятті правильного рішення, зцілення від тілесних та душевних хвороб, захисту для своїх рідних та близьких. В монастирі панує особлива атмосфера. Відчуваєш любов і гостинність братії, яка тут трудиться, тому хочеться знову і знову повертатися, щоб наповнитися благодаттю, душевно очиститися, бо Господь обдарував нас по своїй милості великими щедротами, які ми маємо берегти.

СЛОВНИК говiрки села Шендерiвка та iнших населених пунктiв Могилiвського Приднiстров’я

* Презентація книги

Мова вмирає, коли наступне покоління втрачає розуміння значення слів В.Голобородько Хто не любить своєï рiдноï мови, солодких святих звукiв свого дитинства, не заслуговує на iм’я людини. Й. Г. Гердер Чи є в будь-якого народу щось більш цінне, більш значуще, ніж мова? Творена протягом тисячоліть, вона увібрала в себе всю історію народу: перемоги і поразки, підкорення і звільнення. Окрім того, розвиваючись і змінюючись, мова несе інформацію про свої першоджерела, фіксує впливи інших народів, зберігає світогляд своїх носіїв. Неначе казкова скриня, мова ховає в собі безліч секретів. І тільки тому, хто її любить, відкриває їх. До таких людей, безперечно, відноситься і Дмитро Крохмалюк – член національних спілок письменників, журналістів та краєзнавців України, заступник головного редактора журналу «Вісник Національного банку України», автор повісті «Круча» та численних публікацій. Дмитро Іванович народився у селі Шендерівка Чернівецького району, і хоча після школи навчався у Києві, де і зараз живе, дитячі враження не тільки не полишили науковця, а й переросли в професійне зацікавлення. Ще одним підтвердженням цього став вихід у світ нової книжки Дмитра Крохмалюка «Словник говірки села Шендерівка та інших населених пунктів Могилівського Придністровʼя», Київ, ТОВ ВПЦ Літопис ХХ, 2015. Це унікальне видання автор присвятив односельчанам та улюбленій вчительці української мови і літератури Ганні Дмитрівні Ма36

люті, яка прищепила на все життя любов до рідної мови, ще у школі надихнула Дмитра збирати і записувати місцеві слова і звороти. Для автора говірка села Шендерівка є рідною, і, мабуть, лише потім, у Києві, він зрозумів, якою цікавою, якою особливою і неповторною є мова його дитинства. Бадеревка та бевка (кашка на воді з кукурудзяного борошна, їли в голод), галуш (галушки та вареники, що злиплися), гижки і драглі (холодець), завдаванка (домашня ряжанка), малай (кукурудзяний хліб), мальона (диня), морва (шовковиця) і мандзар (пиріг з сиром і кропом), а ще обарінок (бублик), фляки, бебешки (страва з кишок і шлунку худоби з борошном чи пшоном), черчики чи мурелі (абрикоси), яйохи (великі круглі солодкі сливи), аркуш (свячений білий хліб) та ще багато інших лугумінів чи лакіток (солодощів) – ось лише маленький перелік шендерівьких слів, що стосуються їжі. А таких перлин в подністровських діалектах − безліч! «От маґодза, заґутав весь кебет!» − хто це зрозуміє? Перекладаю: «От дурна голова, загубив весь розум». А які асоціації у вас викликає слово «лапець» ? – це «хабар» по-шендерівськи, логічно, чи не так? Скільки цікавих знахідок дарує пошуковцю дослідження мови! Зараз сучасний світ зі зростаючою швидкістю стирає кордони і відмінності. Але, закони природи не підвладні навіть часові. І, як наслідок, дія породжує протидію. Саме тому все більше людей розуміють і відчувають, що саме у відмінностях, саме у неповторності, у несхожості і є цінність і порятунок кожного. Бабрубис («Кінець» по-шендерівські) Наталя СЕНТЕМОН

Вишиваний код любові і вірності на родинному рушнику

Узор життя – союз калини й дуба, Тандем любові, вірності оплот, Як барви в рушнику родини Кубаль, Їх життєдайний вишиваний код. Жанна Дмитренко

ро це незвичайне подружжя вже стільки писалося в газетах та журналах, що, здавалося б, годі й додати щось. Чому ж у такий непростий час знову звертаємось до вишиваних любов’ю взірців їхнього життя. Чи не тому, що не вистачає нам краси і любові, вірності і злагоди? Тому що завжди є потреба у світлих почуттях, у мистецькому вираженні добра і надії, власне, в тому, що серце зігріває у будь-яку негоду. Це все про родину Кубалів – Вікторію та Володимира, які, і самі про те не здогадуючись, сотворили модель щастя, таку недосяжну для багатьох. Її доленосні знаки – у вишиваних рушниках Вікторії Трохимівни, у червонобоких яблуках Володимира Григоровича, в атмосфері взаємної довіри, що панує в цій сім’ї. А понад усім цим – культ невтомної праці, що не лише родині достаток забезпечує, а й несе добро громаді, якій чесно впродовж років служить Володимир Григорович – колись головою колгоспу, а нині ‒ фермером. Але перед тим була Гарячківка Крижопільського району, в якій – середня школа, куди направили молоде подружжя вчителювати після Уманського педінституту. Отож, саме там, на котромусь із лабораторних занять, зустрілись двоє талановитих студентів (вона – біолог, він – хімік). Про хімію людських почуттів, про безпомилкове відчуття своєї половинки не раз писали здивовані журналісти, яким пощастило пізнати цей воістину творчий тандем. Одразу було видно, що може ця натхнена пара. Ставши директором Гарячківської школи, Володимир відразу взявся за будівництво квартир для учителів, а згодом – і школи, хоча господарство в селі було не таким вже й сильним. Але довіра колективу, батьків та учнів, підтримка всієї громади – дали свої плоди. Всі повірили в організаторський талант директора, його завзяття і цілеспрямованість, а особливо бажання створити справді нову школу, в якій є усі умови для праці і творчості. Слід сказати, що невгамовний Володимир Григорович дбав не лише про матеріальну базу навчального закладу. Маючи чудовий голос, організував учительський хор. Незабутній час дерзновенних планів і діяння! Як любили Кубалів в Гарячківці, як жаль було їх відпускати, – це окрема історія. Але життя стелило нові дороги. Належно оцінивши господарську жилку Володимира

Григоровича, його вирішили перевести на дуже важливу ділянку роботи – піднімати колгосп «Росія» у Городківці. Отут, у Городківській школі, і вдалось Вікторії Трохимівні втілити в життя мрію – долучити учнів до вишивання, як колись це зробила мама Вікторії, фронтовичка і росіянка за походженням, яка дуже любила українську вишивку і змалку привчала донечку до краси. Вона повела семирічну Вікторію, (названу в честь перемоги) до сільської вчительки-рукодільниці, щоб та навчила дівчинку секретам вишивання, такого популярного в народі. Тоді у хатах тільки й розкоші було, що ці вишивані рушники і доріжки, подушки і серветки. Це стало захопленням всього життя, великою працею і великим успіхом. Тож у Городківській школі, коли побачили роботи Вікторії Кубаль, оті її незрівняні вишивки, запропонували викладати працю. Її учениці, під керівництвом улюбленої вчительки, навчились всьому: готувати їсти, шити, вишивати, причому, за особливою індивідуальною програмою, затвердженою в області спеціально для

вчительки Вікторії Трохимівни Кубаль. Долю кожної зі своїх учениць вона осяяла промінням материнської любові. І пішли мандрувати неповторні узори майстрині по всій Україні та за її межами. Навіть у далекому Ханти-Мансійську засяяли вони всіма барвами на виставках її учениці Марини Мандрик. А Володимир Григорович господарював, зробивши із звичайного та ще й занепалого колгоспу потужне, багатогалузеве успішне господарство, де плекали не лише землеробство й тваринництво, а й створили переробне підприємство – консервний завод. Та що там казати!

У співпраці із Вінницьким заводом «Маяк», за ініціативи Володимира Кубаля, навіть цех радіоелектроніки відкрили. Крім того, віднайшли «золоту жилу», – як казав керівник господарства, – це вапняк. Почали гасити вапно – найкраще в окрузі і випилювати блоки для будівництва. Чого тільки не будував невтомний Володимир Григорович: тваринницькі ферми, будинки для спеціалістів, спортивний комплекс з басейном… І взагалі, в Городківці почалось масове житлове будівництво. Про молодого енергійного керівника писали, приїжджали за досвідом. На роботі втомлювались обоє. Ніколи і вгору глянути, але коли він приходив додому, у свій вишиваний затишок, де чекала кохана дружина і діти – відпочивав душею і тілом, будував плани на майбутнє. А майбутнє спонукало до різких поворотів і крутих віражів. У непрості 90-ті, коли в наслідок недолугих реформ все розвалювалось, довелось шукати нові шляхи, нові форми господарювання. Як зберегти село, його надбання, культуру, робочі місця для людей? Один із нарисів про Володимира Кубаля в газеті називається «Фермер врятує село від вимирання». По заголовках газетних матеріалів про можна і життєвий шлях прослідкувати, і оцінити внесок цього сподвижника у розвитку села. Його досвід, здобутки, сумніви склались у містке визначення «Школа Кубаля». Фермерський досвід – ще одна промовиста сторінка життя. В болючих роздумах Володимир Кубаль дійшов до висновку, що фермерське господарство – це порятунок для села. А сам фермер, на відміну від далеких столичних інвесторів, живе на цій же землі, яку засіває, на якій висаджує сади, збирає врожаї і дбає про розвиток громади, всіляко підтримуючи її. Чимало досягла і Вікторія Трохимівна у Городківській школі №1. Завдяки її натхненій праці, понад п’ять років цей освітній заклад з далекого подільського села брав участь в обласних конкурсах шкіл мистецтв. Кожного року – призові місця. Кращі роботи учнів та вчительки щороку демонструвалися на обласній виставці

образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. 2009-го року Вікторія Кубаль, знана вишивальниця, отримала з рук Президента звання «Заслужений працівник культури України». Не раз одержувала грамоти від управління культури і туризму, чимало подяк від обласного центру народної творчості. Це спільні нагороди родини. Адже вони всюди разом – на виставках, фестивалях, різноманітних культурно-мистецьких акціях. Вони підтримують один-одного, і ця підтримка обертається вагомими здобутками, спільною радістю. Щороку, коли відкривається вищезгадана обласна виставка, Кубалі привозять до Вінниці не лише незрівнянні вишивки Вікторії, а й запашні яблука із власного саду Кубалів, щоб пригостити всіх майстрів та гостей свята. Володимир Григорович, знаючи, як не просто організовувати такі велелюдні заходи, намагається ще й коштами допомогти. Отакий він – педагог за професією, господарник-новатор, меценат культури, патріот, громадянин, чудовий батько і чоловік, один з тих завзятих українців, на яких країна тримається. Завше усміхнений, доброзичливий, здається, аж випромінює добро. Щасливий той, кому довелося працювати поруч з ним. Я дивлюсь на вишивки Вікторії Кубаль, на яскравий «районний» рушник Крижопілля, який під її керівництвом вишивали місцеві майстрині і який ні з яким іншим не можна порівняти. Милуюсь неперевершеною качалковою гладдю, всіма відтінками життя, перенесеними на біле полотно. Це барви її любові і

надії, радості і щастя, невтомної праці, світлих сподівань на майбутнє. Я зрозуміла, чому така багата кольорова гама на рушниках цієї розважливої, скромної, прекрасної жінки. Безумовно, це кольори щастя. Ще одна, надзвичайно важлива справа займає думки Вікторії Трохимівни. Щоб не втрачалися взірці традиційної вишивки, майстриня почала «відшивати» старовинні узори, відтворювати рідкісні орнаменти. Це копітка праця, що потребує сил і терпіння. Дай Боже, щоб все вдалось і у Вікторії Трохимівни і у Володимира Григоровича. Ми знаємо, що на 75-річний ювілей Володимира Кубаля, коли прийдуть у спогади невтомні роки ювіляра, він стільки буде згадувати, скільки планувати ‒ цей невсипущий трудівник. Що він ще придумає ‒ натхненний «перпетуум-мобіле» Крижопілля. Хочеться побажати, щоб все задумане і здійснене послужило рідному краю на шляхах розвитку і розбудови українського села, щоб сімʼя завше пишалась главою родини, щоб ніколи не покидало натхнення. Хай кожен рік несе нові надії, Нові бажання, радощі земні, Душа живе в турботі й молодіє. Здоровʼя й щастя в рідній стороні Жанна ДМИТРЕНКО

Музика серця

24 травня 2015 року Вінницький Будинок Офіцерів гостинно відчинив свої двері для любителів української пісні і шанувальників творчості Леоніда Олексійовича Луцишина – музиканта, співака, керівника багатьох вокально-хорових колективів Вінниччини. Творчий звіт ювіляра та його колективів був приурочений 70-річчю Леоніда Луцишина і носив поетичну назву «Пісня мого життя».

озпочався цей культурно-мистецький захід високодуховною «Молитвою за Україну» Миколи Лисенка у виконанні хорового колективу «Осінні барви». Своїм проникливим виконанням під орудою маестро Луцишина хор задав високий тон усьому наступному дійству. Здавалося, що звучить не просто хоровий твір, а відбувається щира розмова людини з Богом. І своєрідним провідником цієї розмови, цієї магії поєднання слова і музики був талановитий музикант, непересічна особистість на теренах Вінниччини мистецької – Леонід Луцишин. У його творчому доробку сотні пісень, власних обробок хорових та вокальних творів, десятки творчих колективів і тисячі вдячних глядачів, які дзвінкоголосою піснею проходять через творчий шлях митця. А прослалася його пісенна дорога 19 травня 1945 року, коли він народився, із відомого не лише на Вінниччині, а й в Україні села Крищинці Тульчинського району. Села, яке прославилося гончарним ремеслом. Народився Леонід в сім’ї Олексія Григоровича та Надії Дмитрівни Луцишиних. Олексій Григорович Луцишин – заслужений майстер народної творчості, талановитий гончар. Та й неспроста: адже його батько Григорій Митрофанович (дід Льоні) теж був гончарем. Жив він по сусідству із знаменитим майстром Іваном Гончарем – продовжувачем славного роду майстрів гончарного круга. Разом і займалися ремеслом, а біля них постійно крутився малий Олексій, який з дитинства захопився цим диво-мистецтвом. В ті часи Іван Гончар напророкував Олексію Григоровичу Луцишину долю Майстра: «Виросте – великою буде людиною!». Олексій Григорович – талановитий самоук, якому все до рук йшло: крім гончарства він був гарним теслею, столяром VІ розряду, фотографом, писав картини олійними фарбами, майстерно склив вікна і самотужки навчився грати на акордеоні! Крім

гончарства, яке було основною справою життя Олексія Григоровича, в родині Луцишиних з особливою шаною ставились до народної творчості, літератури, поезії і, безперечно, пісні. Пісні, яка й визначила у майбутньому долю і життєве уподобання малого Леоніда. Так склалося, що після закінчення другої світової війни Олексій Григорович Луцишин працював у рідному селі директором будинку культури. Завирувало творче життя у Крищинцях: почали діяти хоровий і театральний колективи, різноманітні гуртки. Молодь села потягнулася до клубу, до його здібного керівника. Ось у такій творчій аурі і зростав Льоня. І хоча не передався йому від батька хист гончара, зате з музикою і піснею пов’язав він свою долю навіки. У 1955 році родина Луцишиних переїхала до Вінниці. Льоня навчався в школі, був відмінником. В ці ж роки батько почав навчати сина грі на акордеоні. В 1961 році Леонід Луцишин поступив до нещодавно відкритого Тульчинського культосвітнього училища, яке успішно закінчив у 1965-му. В училищі він вперше «познайомився» з баяном. Юнак настільки захопився цим інструментом, що займався щоденно по 5-6 годин, тож за роки навчання досяг високого рівня майстерності. З великою вдячністю згадує нині своїх викладачів – подружжя Круть Адама Федоровича і Тамілу Федорівну. А ще справжньою школою хорової майстерності для майбутнього хормейстера стала участь у народній аматорській хоровій капелі імені М.Д.Леонтовича. Цей славетний колектив у 1920 році створив сам Леонтович, наприкінці 20-х років нею керував незабутній Родіон Андрійович Скалецький, в різні роки свою майстерність відшліфовували у капелі талановиті хорові диригенти Микола Покровський, Микола Гриневич, Борис Воскобойник, Мечислав Цинар, Віра Голюк, Антоній Крей-

чі, Володимир Шкуратовський, Любов Грушко та інші. Леоніду Луцишину пощастило співати у капелі під орудою Мечислава Феліксовича Цинара і брати участь у концерті в м.Києві під час присвоєння колективу звання народного аматорського. Це були роки високого професійного розквіту капели і співати в ній – для студента була висока честь. Леонід Олексійович згадує ті часи з особливим хвилюванням і вдячністю: «Роки навчання в Тульчині стали визначними для мене у подальшому виборі професії. І як би зневажливо не говорили скептики про фаховий рівень культосвітнього училища, для мене воно стало міцним підґрунтям, основою знань і умінь, завдяки яким було легко удосконалюватись в майбутньому. Низько схиляю голову перед викладачами училища, які і сьогодні навчають і виховують працівників культури». Після закінчення училища Леонід Луцишин три роки відслужив у лавах Армії. І тут добру славу відіграли вміння, здобуті під час навчання в учи-

лищі: співаки і музиканти в армії теж необхідні. Командир роти Юрій Семчук писав вірші, любив співати, захоплювався музикою, тож відразу знайшов спільну мову з новобранцем Луцишиним. Леонід за короткий термін відбирає солістів, створює хор та вокально-інструментальний ансамбль і як результат – І місце в дивізії на огляді художньої самодіяльності. За цю перемогу молодому солдатові дали п’ять днів відпустки. Це був виняток, адже в «учебці» солдатам відпусток не давали! Після «учебки» подальшу службу Леоніду Луцишину пощастило проходити у рідному Тульчині. І тут він користується великим авторитетом, організовує самодіяльність, веде активну творчу та громадську роботу. Про вибір професії після служби в армії питання не стояло: у 1968 році Леонід поступає до Вінницького педінституту на щойно відкритий музично-педагогічний факультет. Про рівень його підготовки свідчить той факт, що при вступі із 30ти можливих балів абітурієнт Луцишин набрав 29! В студентські роки Леонід Олексійович працює з аматорськими колективами, співає у чоловічому вокальному квартеті «Гаудеамус». У 1972 році закінчив інститут з відзнакою, а ще з ІV курсу почав працювати на «музпеді» викладачем. З тих пір щирі дружні стосунки єднають Леоніда Олексійовича із тодішніми колегами Миколою Плашкевичем,

Леонідом Ліпським, Володимиром Синіциним, Анатолієм Бондаренком. Працівники культури старшого покоління добре пам’ятають незабутні виступи прекрасного тріо яскравих співаків Віктора Клепікова, Леоніда Луцишина та Ігоря Чабана. В 70-80-ті роки ХХ століття їхній спів був окрасою усіх культурно-мистецьких заходів міста. В той час я і познайомилася з Леонідом Олексійовичем, з далеких 70-х і до сьогодні триває наша творча дружба. На початку складних 90-х Луцишин від’їздить до Німеччини і там намагається розпочати свою справу. Тоді думав, що з музикою і піснями покінчено раз і назавжди. Та з бізнесом не склалося. От чим і батьки й Господь не наділили Леоніда, то це підприємницькою жилкою. А нині Леонід Олексійович жалкує, що втрачено дорогоцінних 10 років без музики і без улюблених колек-

тивів. Тож, мабуть, тому зараз Луцишин надолужує втрачене: із 12 колективів, які взяли участь у ювілейному творчому вечорі, 8 виступали під орудою Леоніда Олексійовича. І коли він встигає? Ось лишень неповний перелік його творчих колективів: хор «Осінні барви», народний аматорський вокальний ансамбль «Ветеран», народний аматорський квартет «Мальви і чорнобривці» – м.Вінниця; народний аматорський жіночий вокальний ансамбль «Мрія» і фольклорний колектив – с.Стадниця Вінницького району; народний аматорський хоровий колектив ветеранів війни та праці «Надвечір’я» – м.Жмеринка; народний аматорський жіночий вокальний ансамбль «Горлиця» – с.Тростянець Тиврівського району, вокальний ансамбль Подільського народного університету культури – смт Літин! Кожному колективу треба підібрати відповідний репертуар, працювати над злагодженим звучанням, емоційним виконанням. А ще ж необхідно до кожного приїхати, подолавши не один десяток кілометрів! І більшість із цих колективів носить почесне звання народного аматорського! Яка це титанічна праця! А у Леоніда Олексійовича вистачає на всіх таланту, терпіння, витримки і, що найголовніше – любові. Любові до обраної справи, до тих, кого навчає і хто став частинкою його життя. З цими колективами Леонід Олексійович готує різноманітні концертні програми, бере активну участь у обласних культурно-мистецьких заходах. Разом із ними Луцишин не залишається байдужим до трагічних подій на сході України. Зокрема, з хоровим колективом «Осінні барви» він неодноразово брав участь у благодійних концертах по збору коштів на допомогу воїнам АТО.

Лише за два дні таких концертів було зібрано понад 30 тисяч гривень. З ювілеєм Леоніда Олексійовича вітали голова обласної ради Олексій Свитко, заступник директора Вінницького обласного центру народної творчості Олена Назарець, головний спеціаліст департаменту культури Вінницької міської ради Тетяна Міщан, заступник голови федерації профспілок області, голова обкому профспілки працівників культури Тетяна Побережна, голова профспілкового комітету ТОВ «Віолія» Марина Кващук, голова міської організації ветеранів війни та праці генерал-майор Василь Слюсаренко, начальник 60го Будинку офіцерів підполковник Олена Іванова, талановитий вінницький художник Юрій Кізімов, директор Вінницької дитячої музичної школи №2

Леонід Ліпський, колеги, друзі, однодумці та шанувальники його непересічного таланту. І всі висловлювали захоплення Леонідом Луцишиним, високою професійною майстерністю творчих колективів, якими він керує, тією особливою енергією, яка вирує в душі Маестро. Справжнім дарунком до ювілею і цього творчого вечора стало приємне повідомлення Тетяни Іванівни Побережної про присвоєння хоровому колективу «Осінні барви» звання народного аматорського. Ще один колектив під керівництвом Луцишина влився до когорти народних! Вдало вибудувана концертна програма, яскраві виконавці, серед яких народний аматорський ансамбль «Подільські музики» Вінницького РБК, зразковий аматорський інструментальний ансамбль «Елегія» Вінницької ДМШ №2, співак, переселенець із Маріуполя, Валентин Гапонов та всі колективи, керовані ювіляром, до сліз зворушили глядачів. Неодноразово вщент заповнена глядачева зала вибухала вигуками «Браво!», «Біс!». Гідний син своїх батьків, Леонід Олексійович з честю продовжує славні традиції мистецького роду Луцишиних. Ювіляр радіє успіхам дітей Юрія та Юлії і щоденно молить Господа, аби продовжив літа 94-річній матусі Надії Дмитрівні. І, звичайно, сповнений нових творчих ідей та задумів. Тож побажаймо Леоніду Луцишину здоров’я, любові і многая, многая, многая літа творчості на нашій співучій вінницькій землі! Нехай музика його серця лунає ще не один десяток літ і напоює живлющими соками наші спраглі душі! Ніна ДЖУС

«Лірика Зої Красуляк» – Чуєш, як вона співає? – запитав я у Михайла Каменюка. – Чую, але зверни при цьому увагу на те, що в неї майже нема голосу… – Навіщо їй голос, якщо вона сама – Пісня?! …Це з захоплень Зоєю Красуляк на одній з творчих презентацій, де вона читала свої вірші і під акомпанемент гітари співала власні пісні. Голос у неї і справді негучний, стишений, але тембр і слова до того вже домашні й дохідливі, що ніби торкаються самісінької душі. Саме в цій домашності й полягає особлива суть її таланту – враження таке, що співає для тебе персонально і пробуджує в тобі якусь глибоко зачаєну ниточку, про існування якої ти й не здогадувався, а ось з’явився несподіваний співавтор і явив тобі себе самого. Таку силу і спроможність мала ще всесвітньо відома українська співачка з Канади Квітка Цісик (власне, вона була канадкою українського походження, але це нікого не принижує, а навпаки). Квітка (видно навіть з імені) була утворена з великої любові батьків. І теж не мала великого голосу, але всі аплодували і заздрили її видатному безголоссю, що уславило її на весь білий світ. Гітара і пісні Зої Красуляк – окрема розмова і окреме крило ліричної натури, а друге, за силою такої ж потужності й краси – поетичне. – Вірші, – каже вона, – живуть у мені зразу цілими роями, табунами, і коли вже налітають, то спасу від них нема. Буває це просто на ходу. Достатньо «зачепитися» за якесь слово чи зустрітися з гарною людиною та ще під настрій, щоб попливла ця хвиля і не могла спинятися навіть добу або й довше. Тоді мені, під цей кран, треба хіба що диктофона чи магнітофона, яких у мене, на жаль, нема. Ось послухайте цю лірику з пам’яті.

***

Там, за далеким обрієм Кличе мене рідня, А під високим берегом Осінь пасе коня. Впіймати золотогривого, Чи, може, йти до рідні? Серед туману сивого Не знаю, куди мені.

***

Заколисують ваші віти І рятують мене від журби… Я вже встигла вас полюбити… Залишаюся з вами, дуби! Шелестітиме спомин зелений, Може, сотню чи й тисячу літ… Як питатиме хтось про мене – Вкиньте жолудя в його слід.

***

Осінь фарбує дуби – Скоро весілля в клена. Гільце лаштую з верби, Я – наречена.

Так для мене всього забагато! Випадаю з цієї доби. Чи помріяти, чи помовчати… Я залишуся з вами, дуби.

Він тулить мене до плеча (Як таку відпускати?) Я – мале лелеча, Яке ще не вміє літати.

Ваше тіло, звісно, не криця, Але ж ви - не слабкі раби! Ви - надії чиста криниця. Я залишуся з вами, дуби!

Ніч дофарбує зими Чорною бузиною… Обійму його крильми, Й одразу запахне весною.

***

Місяць ріжечком стукає в шибку: – Мила, не спи, вставай! Чуєш, пропив цвіркун свою скрипку! Хочеш, востаннє заграй!

На берегах печалі – Пристань сумних човнів, А ми попливемо далі Крізь зливу шалених днів.

Просто торкнися цих струн сріблястих, Нічого не говори, Дивись: на дорозі розсипане щастя – Скільки потрібно – бери!

Не загубити б весла І не зламати стерно. Крига життя вже скресла, Невже тобі все одно?

Вистелив зорями в небі дорогу, П’яний від ночі й весни… Тіні спомину золотого. Приходьте до мене у сни!

***

Пояснюючи саму себе і своє бачення довколишнього світу, знаю, що все у мене від лірики – до слова, до буквочки, до коми навіть – справжнє. Кома теж у тому місці, що відповідає станові душі. У мені живе невигубна потреба розмовляти з полем, травою, деревами, стежечкою, дорогою, це мене наповнює, заряджає, підносить над світом, вірніше, ставить у якусь велику рівність з тим світом, у якому перебуваю, і для мене фізично відчутна насолода говорити подумки, а часом, і на повен голос з небом, зорями, а особливо з місяцем. Місяць – мій найбільший приятель і друг. Місячну ніч з усім її сяйвом, неземною водою і поліфонією кольорових барв я обожнюю. Це – моя концертна зала. За статусом людини, що працює в мистецтві, я не маю квартири, знімаю за двісті гривень на місяць крихітну стареньку хату в селі під Гніванню, де й живу з донькою, яка ще навчається в школі. Є у нас своя сцена – городик маленький з квітами, петрушкою і кропом. Тут ми під настрій виступаємо. Найбільше моє багатство – гітара. У хатині, яка для когось здається дуже бідною, живе наше з донькою щастя. Не маємо за що придбати прикрас, килимів, та, власне, вони були б смішними в такій хатині, але ми тут усе одно щасливі. Коли надходить момент говорити віршами, я беру гітару, підкручую струни і починаю. Найкращі хвилини життя! У мене є зошит, до якого записано зо дві сотні пісень, а віршів і не встигаю записувати. Їх багато, вони маленькі, як листочки, зірвані з поетичного дерева Зої Красуляк радісним вітриком натхнення.

***

Мандрівниця! Снами мандрую. Стану феєю твого сну. Причарую тебе, поцілую, На твоєму плечі засну. Не пускай, обнімай до нестями, Як розраду єдину, живу… Коли зможеш боротись зі снами, То побачиш мене наяву. Та якщо до душі тобі спокій, Не втрачай у снах голови… Ось і ранок іде синьоокий… Залишаю свій сміх! Лови!

***

Лютий. Ну, здрастуй, лютий! Знову прийшов без гроша? Морозом в сніги закутий, Як і моя душа. Більше весни не чекаю, Вона ж була не моя. Зі снігурами співаю – Зимова пташиночка я. А ти сьогодні лютуєш. Чи подарунків шкода? Я народилася. Чуєш? Це наша спільна біда.

***

Добраніч, Мавко, Струнами тиші видзвонює ніч колискову. Добраніч, Мавко, Грає Лукаш в сопілку свою калинову. Душу приспали, що так сподівалась весни… Чуєш, любове, зимою Хоч ти не засни! – Звідки береться талант? Де ви росли, де навчалися? Хто вас виховував, виколисував, привчав до гарного слова і пісні? – Хто його знає, звідки воно все береться. Народилася в полі, городі, убогій сільській хаті маленького містечка, майже села, Чернівців. Правда, вітри тут плутаються українські, молдавські, буковинські, річки теж – Дністер і Мурафа. Земля гарна, чорноброва, на ній добре множаться пшениці і буряки. Я в тих буряках виросла. Як і всі, добре нароблялася, з дитинства тягаючи клумаки і відра, пасла корову. Бідність і чорна робота, якось було не до творення віршів, але я змалечку любила читати їх уголос. Це мені дуже подобалось. Я не просто знала їх, а відчувала артистично. Мене прямо волокло на сцену, щоб – багато простору і очей, які дивляться на тебе, дають зрозуміти, чи правильно читаєш, чи подобається, як сприймають. Либонь, сприймали, бо навіть учителі любили мене слухати. Чи заздрили, питаєте, однокласники? Ні! Кому заздрити? Зойці!? Ми були незаможними, найзлиденішими, певне, в селі. Ніхто не хотів так жити.

Я здобула фундаментальну, якісну освіту. Ми навчалися у таких майстрів сцени, які робили з нас людей, воістину відданих своєму призначенню. Принаймні, ми недаремно їмо свій хліб. Мені подобається робота в центрі народної творчості. Власне, навіть соромлюся називати свій труд пісним словом «робота». Це горіння, натхнення, щоденне свято, якому віддаєшся сповна, а його окрасою і продовженням є пісні і вірші, про які ми сьогодні з вами говоримо. Взагалі, то це особливий стан, який схиляє мене до того, щоб любити, як я уже казала, весь навколишній світ. Люблю своїх друзів, з якими живу і працюю пліч-о-пліч, люблю людей, з якими доводиться вирішувати ряд конкретних завдань і проблем, а з тих «дивацтв», над якими піджартовують і доброзичливо підсміюються всі, хто завше поряд, то це — моя нелюбов до парасольок. Під будь-який дощ, сльоту і навіть зливу я йду, нічого не тримаючи над головою. Так мені подобається, я від того не простуджуюсь і не пчихаю — хай під тими Божими росами виникає сприятлива аура для пісень і поезій. З дерев найбільше шаную яблуню, з плодів — яблука. І нема для мене ліпшого гонорару за мої вірші, як кошик запашних, налитих сонцем, яблук з осіннього саду.

***

Мама померла п’ятдесяти двох років, коли мені будо 12. Мене виховувала і доглядала бабуся, вже дуже старенька – без трьох літ вісімдесят. Але я іншого життя не знала, і мені і таке подобалось. А вчилася дуже добре і без будь-яких зусиль. Найбільше любила читати книжки! Любила Лермонтова і Єсеніна, переписувала з них усе, що траплялось, запам’ятовувала, і це був той прекрасний світ, який робив і моє життя цікавим, насиченим, багатим. Краса білого світу мимо мене не проходила. — ¬Звідкіля у вас багата, як райдуга, на рідкість барвиста мова? — Я за фахом не філолог. Мову не так знаю, як чую. При тому всіма фібрами душі, як це не дивно. Вродилась такою. А за освітою — режисер театральних вистав і масових свят. Закінчувала Тульчинське культосвітнє училище, яке ми поміж себе називали академією культури. За моїм глибоким переконанням — це не перебільшення. Українська культура і передусім її Вінницький підрозділ мають низько кланятися цьому технікумові, бо з часів Леонтовича, з його великої музики тут панує аура високої духовності, працюють такі професіонали, що Тульчин у культурі — це знак якості, а після нього я закінчувала ще й інститут культури, той, що не мав ніякої причетності ні до Поплавського, ні до того рівня ресторанного бізнесу й кулінарії, який він, наперекір тверезому глузду, вперто культивує і насаджує з таким ентузіазмом, наче сам вірить, що це справді для чогось потрібне.

Простягни мені гілочку, яблунько, На долоню мою поклади, Диво-дивне — червоне яблучко, Що вродилося з сонця й води. А у кожного яблучка в серденьку Задрімали зернятка малі. Бачить в снах своїх кожне зернятко Яблуневі сади на землі.

***

Віддаю долоні дощеві — Тішимось, наче діти! Заплелися стрічки споришеві Між метелики-квіти. Перейду мости веселкові, Принесу в долонях роси. Як не маєш у серці любові — У дощів попроси.

***

Велика Ведмедиця ніжно Тримає місяць в руці. Спадає роса білосніжна Поміж густі чебреці. Ти таки ближче до Бога, А я — самота до сліз. Давай почнемо з малого — Візьми мене у свій віз. Серед Чумацького шляху Мандрую сама не своя… Кажуть, я схожа на птаху, Якій не дали ще ім’я.

***

Він віртуозно грав! Майстерно, вправно, Всі дивувалися, схилялися. Талант! Відточував своє уміння справно І цінував, як древній фоліант. Мелодія звучала в снах червоних, Летіла, прогортаючи пітьму… Цю владу він побачив на мільйонах І тільки скрипка не повірила йому.

***

Що наші душі – птахи! В молитві летять до Бога. І за гріхами — гріхи, А більше нема нічого. І сотні, і тисячі літ В непам’ять ідеш від усього. І повертаєшся в світ, Але не знаєш для чого. Молитися і грішити… А нащо, навіщо, Боже? Не навчимося любити — Ніщо вже не допоможе!

***

Вовчиця! В імлі вечірній погляд іскриться. В тиші лунає німе: «Стережись!» Так, я вовчиця, самотня вовчиця, Що була ніжним ягнятком колись. Усього було: поза очі в очі… І шкуру здерли з дурного взяти. А тут якраз шкури попались вовчі, То ж довелось вовчицею стати. Я — одиначка. Вовки бояться, Мене не здолати зграї й юрбі. Не пробуйте й ви — злякати не вдасться, Бо лев’ячу шкуру одягну собі.

***

Вона була самотня, особлива, Вона такою створена була. Жила собі і не чекала дива, Просто життєвим шляхом тихо йшла. Вона жила і не збирала перлів, Які б колись прославили її. Тихо жила і тихо так померла, Нічого не змінивши на землі. Чи хоч одна душа сльозину втерла? Тай ви, напевне, скажене: «Ну, що ж! Жила-жила, померла, то померла». Але за нею дуже плакав дощ!

Духовні скарби

Володимира Присяжнюка Ц

я розповідь про талановитого подолянина, його щиру душу, навіки повінчану з культурою. Знайомтесь ‒ Володимир Іванович Присяжнюк, колишній художній керівник Вінницького районного будинку культури. З молоком матері Володимир Іванович увібрав любов до рідної землі, до працьовитих подоляків, а найголовніше – до народної пісні, дотепного слова, якими славиться наша Вінницька земля. Дитячі роки Володимира пройшли у мальовничому селі Остапківці Немирівського району. Тут, над Бугом-рікою, Володя пас корову, гусей, ганяв на вигоні з ровесниками футбол. А ще – дуже любив читати (перечитав майже всі книги у сільській бібліотеці!) і захоплювався піснею і музикою. Він міг годинами зачаровано вслухатися в злагоджене звучання сільського духового оркестрі і мріяти про те, як сам колись гратиме на різних інструментах. А прийшовши додому, просив батьків, щоб придбали йому гармошку. Сім’я Присяжнюків була співучою. Батьки-колгоспники Іван Гнатович та Євдокія Леонтіївна зранку до смерканку трудилися біля землі, а вечорами виспівували українських народних пісень. Особливої теплоти цьому ансамблю додавав ніжний голос бабусі Тетяни, яка знала нотну грамоту, співала в церковному хорі Брацлава, мала велику бібліотеку духовної літератури і багато старовинних ікон. Все це згодом передала вона в дарунок Немирівському жіночому монастирю. Малий Володя виріс на тих духовних оберегах і піснях, змалку запам’ятовуючи і причащаючись ними. Батьки таки придбали йому гармошку. Володя самотужки почав освоювати інструмент і дуже скоро заспівав українські народні пісні під власний супровід. А мама раділа синовим успіхам і при

нагоді всім розповідала, що хист до музики і співу Володі перейшов від бабусі Тетяни. В 1971 році, після закінчення загальноосвітньої школи, Володимир Присяжнюк без усіляких сумнівів вступає на хорове відділення Тульчинського культосвітнього училища. Сільський хлопець, без музичної освіти, поринає у мистецьке життя. Звичайно, було важко, але ні на одну мить він не пожалкував про обрану професію. Старанно займався, багато часу віддавав теоретичній підготовці, а ще більше – грі на баяні. Талановитого студента швидко помітили і почали залучати до участі у концертній бригаді училища. Цей творчий колектив із різноманітними концертними програмами об’їздив усі сільські заклади культури, підприємства та організації Тульчинського району. З особливою теплотою Володимир Іванович згадує, як хвилювався коли вперше виконував український романс «Ніч яка місячна», а вже незабаром – на звітному концерті училища – співав пісню Олександра Білаша на вірші Михайла Ткача «Прилетіла ластівка». І якою гордістю сповнювалась душа юнака, коли його запросили до народної аматорської хорової капели імені М.Д.Леонтовича, якою на той час керувала Віра Дмитрівна Голюк! А все це – завдяки викладачеві з фаху, талановитому хормейстеру і співаку Володимиру Антоновичу Шкуратовському. Світлу пам’ять про нього і щиру вдячність донині береже Володимир Присяжнюк. Тож у такій творчій, духовній аурі і розвивався талант майбутнього працівника культури. В 1976 році після успішного закінчення училища Володимир Присяжнюк отримує направлення на роботу в Немирівський районний будинок культури, а там начальник відділу культури, заслужений працівник культури України Микола Федорович Шпортун, відчувши якимось

шостим чуттям організаторські здібності молодого працівника одразу ж призначив його директором РБК. Для Володимира Івановича це стало і виявом довіри, і водночас – величезною відповідальністю. Адже в ті роки в Немирівському РБК працював потужний колектив методистів, фахівців, серед яких – неперевершений співак, оксамитовий голос Поділля Володимир Погребняк. Разом із Петром Гоферманом він створив чудовий вокальний дует, який виборював перші місця на республіканських та всесоюзних оглядах художньої самодіяльності, з величезним успіхом демонстрував своє мистецтво за кордоном, зокрема, у Польщі. Володимиру Погребняку аплодували герої-космонавти у Зоряному містечку в Москві. А ще в Немирівському РБК тоді працював молодий методист Петро Вишневський. Отож Володимир Присяжнюк разом із колегами організував вокально-інструментальний ансамбль, до якого увійшли студенти місцевого педагогічного училища, викладачі музичної школи та учасники самодіяльності будинку відпочинку «Авангард». Це була рідна творча стихія Присяжнюка. Вже в 1978 році цей колектив на обласному огляді-конкурсі виборов І місце. Тоді ж Володимир Іванович познайомився із головою журі, композитором Родіоном Скалецьким. На довгі роки поєднала щира, творча дружба двох музикантів – молодого і досвідченого. Володимир Присяжнюк вчився у Родіона Андрійовича, звертався до маестро за порадами, виконував з колективом твори композитора-земляка. У цьому ж таки 1978-му на весіллі товариша Володимир Іванович познайомився із симпа-

тичною русявою дівчиною Ольгою, яка причарувала його своєю красою, щирою вдачею, і невдовзі стала його дружиною. Заради коханої він і переїхав до Вінницьких Хуторів Вінницького району. Працюючи художнім керівником сільського будинку культури, Володимиру Присяжнюку вдалось підняти на високий рівень діяльність творчих колективів. Активізували свою роботу хоровий і драматичний колективи, вокальні ансамблі, агітаційно-художня бригада в яких активну участь брала сім’я Присяжнюків. У 1983 році Вінницький районний будинок культури був переведений у Вінницькі Хутори і Володимира Присяжнюка призначено на посаду директора Вінницького РБК а пізніше він став художнім керівником цього закладу. Одразу розширилась сфера його діяльності як керівника закладу культури районної ланки. А це – постійний творчий пошук, концертна діяльність, організація методичної і практичної допомоги працівникам клубних закладів району. Володимир Іванович створює обрядовий ансамбль, в якому бере активну участь разом з дружиною Ольгою Сергіївною. З цим ансамблем вони проводили урочисті обряди одруження. У 1984 році після важкої хвороби відійшла у інші світи Євдокія Леонтіївна, мати Володимира Івановича, а ще до 40 днів по смерті матері він із дружиною повинен був співати під час одруження молодої пари. Володимир Іванович був у розпачі: як вчи-

нити правильно? Адже під час скорботи за матір’ю співати не можна, і не співати нема як… Звернувся він за порадою до бабусі Тетяни, а бабуся сказала такі слова, які запали в душу Володимиру на все життя: «Ти, дитинко, з уст своїх несеш людям добро. І так роби завжди. Це не є гріхом. А тим паче, коли народжується нова сім’я». Отак і співає донині Володимир Присяжнюк, і піснями своїми увіковічнює пам’ять про батьків, бабусю, продовжуючи славні традиції свого співучого роду. Щасливий Володимир Іванович і в подружньому житті. У дружній родині Присяжнюків народилися і виросли дві доньки – Жанна та Інна. І хоча дівчата обрали професію бухгалтера та з дитинства виплекані на піснях і при нагоді співають разом з татом. Є і ще одна радість у Присяжнюків: онучата Євгеній, Володимир та Анастасія. Усі разом – великий родинний ансамбль, де дідусь грає на баяні, хлопчаки – б’ють у барабан, а Настуся співає «Ой не світи, місяченьку» або ж «Із сиром пироги». Також Володимир та Ольга Присяжнюки разом виховали

сина Ольги Сергіївни – В’ячеслава. Дуже рано пішов він із життя – загинув у 29-річному віці. Але є його продовження: онучки Катя і Вікторія, які тішать дідуся і бабусю своїми успіхами. І ще декілька штрихів до творчого портрета Володимира Присяжнюка. Він майстерно читає дикторські тексти, є беззмінним ведучим культурно-мистецьких заходів. А ще Володимир Іванович – активний учасник народного аматорського хору працівників культури Вінницького району та народного аматорського фольклорного гурту «Подільські музики». Ці колективи є окрасою обласних культурно-мистецьких заходів, вони на високому професійному рівні презентують Вінниччину на всеукраїнських та міжнародних пісенних фестивалях-конкурсах. Під час виступів «Подільських музик» Володимир Присяжнюк з козацьким запалом декламує вірші і гуморески Павла Глазового і оголошує виступи ансамблю. Він живе цими колективами і пишається, що доля звела його із прекрасними колегами, справжніми працівниками культури, серед яких світлої пам’яті фольклористка Ганна Филимонівна Коваль та музикант Віктор Кубасов – засновник і перший керівник «Подільських музик». Володимир Іванович живе серед людей і для людей і намагається своєю творчістю скрасити їм кожний прийдешній день. Отакі духовні скарби Володимира Присяжнюка. Нещодавно Володимир Іванович відсвяткував свій 60-річний ювілей. Він безмежно любить Україну, свій подільський край, шанує свій рід і дякує долі за все, «що має і що буде мати». Нехай же святиться кожен ваш прожитий день, колего! Живіть довго і щасливо, співайте і творіть на радість родині, колегам і нашому пісенному подільському краю! Провідний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС Методист Вінницького РБК Надія КОЛЕСНИК

З БОГОМ, ЦИГАНИ! 21 квітня 2015 року в Калинівському районному будинку культури відбувся Перший обласний фестиваль ромської культури «Девлеса, ромале!», присвячений Міжнародному дню ромів

игани… Промовиш це слово, і в уяві постає галасливий табір, коні, кибитки, квітчасті хустки і плаття, задушевні пісні під гітару й запальні танці біля багаття, а передусім – воля та незалежність. Мабуть, життя жодного іншого народу не овіяне такою романтикою і таємничістю. Але хто згадує про труднощі, злигодні та поневіряння, що випали на долю гордого народу?! Це справді унікальна нація з самобутніми звичаями, традиціями, піснями і танцями, широко відтвореними у світовому мистецтві, зокрема, в літературі, живописі, музиці, кіно. Як тут не згадати Есмеральду з роману «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго, Кармен з однойменної новели Проспера Меріме, за якою Жорж Бізе створив балет, циганку Азу з однойменної драми Михайла Старицького, Земфіру й Алеко з поеми Олександра Пушкіна «Цигани». В сучасній українській літературі привертає увагу поема Ліни Костенко «Папуша», в основу якої лягли реальні події. Оскільки ця постать має відношення до історії нашого краю, варто бодай коротко розповісти її біографію. Циганська поетеса Папуша (за офіційними документами – Броніслава Вайс) народилася 1910 року на Поділлі в кочовому таборі. В дитинстві разом із табором опинилася в Польщі. Самотужки оволоділа грамотою. Писала рідною мовою, вдаючись до польської абетки. Володіла також польською, німецькою та українською мовами. Видала три поетичних збірки, була членом Спілки польських письменників. З давніх давен роми живуть кочівними і напівкочівними групами у багатьох країнах світу. Припускають, що на планеті мешкає приблизно 2-8 млн. циган, в Україні – близько 48 тис.

Більшість із ромів ведуть осідлий спосіб життя, підпорядковуються державі, беруть активну участь у суспільному житті країни і є її рівноправними громадянами. З метою захисту та інтеграції в українське суспільство представників названої меншини Указом глави Держави від 8 квітня 2013 року схвалено Стратегію її захисту та інтеграції в українське суспільство. На Всесвітньому конгресі циган, що пройшов у Лондоні 8 квітня 1971 року, цей день проголошено Міжнародним днем ромів. Важливим результатом роботи форуму стало визнання циганів світу єдиною нетериторіальною нацією і прийняття національних символів – прапора і гімну, створеного на основі народної пісні «Джелем, джелем». Цей день також став символічним Днем пам’яті ромів, які загинули під час Другої світової війни від рук нацистів. Віддаючи шану ромам, понад 60 країн запалюють свічки на знак єднання з народом, розкиданим по всьому світу. Наше квітуче Поділля стало для циганів рідною домівкою. На Вінниччині проживають 874 представники ромської національної меншини. Вони входять до шести офіційно зареєстрованих громадських об’єднань, які співпрацюють з обласним центром народної творчості, охоче долучаються до наших мистецьких заходів. Обласний фестиваль ромської культури «Девлеса, ромале!» започаткований з метою збереження народних звичаїв та обрядів ромів на Вінниччині, підтримки ромські аматорських колективів у справі реалізації творчих талантів та відзначення Міжнародного дня ромів. У його відкритті взяли участь начальник управління культури і туризму облдержадміністрації, заслужена артистка України Марія Скрипник, начальник управління у справах національностей та релігій облдержадміні-

страції Ігор Салецький, голова Калинівської райдержадміністрації Володимир Гаврилюк, голова Калинівської районної ради Юрій Браніцький, Калинівський міський голова Анатолій Шамалюк. Гарячими оплесками привітали глядачі військовослужбовців військової частини №3028 Національної гвардії України, які захищають територіальну цілісність нашої держави. Впродовж року неоголошеної війни на сході чимало співвітчизників віддали свої життя за мир і спокій. Не обминуло чорне горе і калинівчан − 8 земляків полягли в боях. Пам’ять героїв Небесної Сотні та воїнів, які загинули під час проведення АТО, було вшановано хвилиною мовчання, Наталя Марценкевич та Граф Чинченко поклали квіти до Меморіалу Слави. А потім почалося фестивальне дійство – дзвеніли гітари, лунали пісні, виконавці передавали естафету один одному, і в глядачів зболіли долоні від оплесків. Не один десяток літ пропагує ромську культуру невтомне талановите подружжя Наталії та Андрія Сенченків. Обоє володіють небаченим магнетизмом слова і пісні, вміють запалювати серця слухачів, наповнювати їх добротою і любов’ю. Крім популяризації пісенного фольклору свого народу, Наталя та Андрій проявляють власну громадянську позицію, своє ставлення до Революції Гідності та боротьби українських патріотів за Незалежність України. Патріотичним спрямуванням сповнені їхні останні аудіо-диски «Вінницький батальйон» і «Вінницький вітер», до яких увійшли вокальні твори Андрія Сенченка на вірші вінницьких поетів. З презентацією цих альбомів Андрій та Наталя неодноразово виступали на благодій-

них концертах на підтримку воїнів АТО. На фестивалі вони виконали літературно-музичну композицію «Пам’яті Небесної Сотні». Калинівка не випадково стала місцем проведення фестивалю, адже у селах Гущинці та Іванів, мешкає багато циганських родин. Зокрема, в Гущинцях шанують талановиту мистецьку родину Івана та Ольги Марценкевичів – працівників культури села Іванова. Завдяки цій творчій родині у місцевому будинку культури впродовж багатьох років діють народні аматорські колективи ‒ родинний циганський ансамбль пісні і танцю «Ягорі» та фольклорний ансамбль «Надвечірʼя». Тішить душу і те, що Марценкевичі не забувають за наймолодших. Так народився дитячий циганський фольклорний ансамбль «Чергеня». Діти переймають у дорослих мистецтво циганської народної пісні і танцю і з величезним задоволенням виступають перед глядачем. А на нинішньому святі Ольга, Іван Марценкевичі та Олександр Стоянович подарували глядачам циганську народну пісню «Туме, ромале» («Хто ви, цигани?»). Оскільки на подільській землі тісно переплелися культури різних народів, запальні циганські танці залюбки виконують українці. Майстерне виконання продемонстрував народний аматорський ансамбль танцю «Намисто» Тульчинського училища культури (керівник – Оксана Маковій). Історичні корені циганського народу беруть свій початок у далекій екзотичній Індії, звідки вони розійшлись по всьому світу. Водночас,

культура цієї країни викликає захоплення багатьох подолян. З раннього дитинства зачарований нею, знаний не лише в Україні, а й далеко за її межами талановитий митець Сергій Журавльов, який багато років пропагує мистецтво східного танцю. Прищепив цю любов і своїм донькам Лідії та Наталі, з якими створив сімейний ансамбль «Сур-Сангам». Також пан Сергій навчає прекрасному мистецтву танцю учасників ансамблю «Лейла» Вінницького технічного університету та ансамблю «Наргіз» Гніванського міського будинку культури. Сергій Журавльов започаткував Регіональний фестиваль східних мистецтв «Салям-намасте», який з 2014 року проводиться у Гніванському МБК і збирає творчі колективи Вінниччини та України. Вокальне тріо «Полум’я» у складі Наталії і Сергія Журавльових та Катерини Радецької виконало старовинну циганську пісню «Шальонкіца». Також для ромів Вінниччини подарунком став східний танець «Кольорові

сновидіння Наргіз» у виконанні ансамблю східного та індійського танцю «Наргіз» Гніванського МБК Тиврівського району, яким керує Сергій Журавльов. В минулому столітті на теренах Радянського Союзу величезною популярністю користувався циганський театр «Ромен», головним режисером якого був талановитий актор і співак Микола Сліченко. Не менший відомими стали у нас лауреат міжнародних, всеукраїнських та обласних фестивалів національних культур, народний аматорський циганський ансамбль пісні і танцю «Братство» Вінницької обласної громадської організації «Чачуно алав» (керівник Галина Коваль) та циганський шоу-театр «Андро шатро» Вінницького регіонального Центру культури циганського народу «Девлеса ромале!» (керівник Андрій Сенченко, директор Наталя Сенченко). Майже 70 років діє на Вінниччині народний аматорський ансамбль танцю «Дружба» Вінницького Національного медичного університету ім. М. Пирогова. Впродовж п’ятдесяти років беззмінним керівником колективу був талановитий балетмейстер Володимир Іванович Румянцев. Нині його справу з честю продовжує Анатолій Васильович Рильський, під керівництвом якого майбутні лікарі дарують глядачам мистецтво танцю, підносячи нас над сірою буденністю. Своїм «Циганським танцем» ансамбль викликав овації глядачів. У перекладі з ромської вислів «Давлеса, ромале» означає «З Богом, цигани!» Як пароль, він неодноразово звучав упродовж фестивалю. З Богом, усі жителі України! До перемоги! До щасливого майбуття! До нових фестивалів! Провідний методист ОЦНТ Наталя ЮКАЛЬЧУК

Виставки у світлиці Персональна виставка живопису та гобеленів «ЖИВІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНИ» Анатолія Гайструка м. Вінниця

25 червня – 14 липня

Анатолій Гайструк народився 21 травня 1996 року у Вінниці. Ази образотворчого та прикладного мистецтва отримав в художньому дитячо-юнацькому центрі «Барви України», де вчився з 6 років. Займаючись, живописом, графікою та художнім текстилем, юний майстер досяг великих успіхів, особливо в ткацтві. Звертаючись до традиційних прийомів українського гобелену, збагачуючи їх сучасними мотивами та авторською технікою, митець створює чудові роботи, які високо оцінюються мистецтвознавцями. В свої молоді роки Анатолій має досить багату творчу біографію та виставково-конкурсну історію. Він є неодноразовим володарем Гран-Прі обласних, всеукраїнських, міжнародних конкурсів-виставок. Тільки за останніх п’ять років, юний талант був удостоєний багатьох державних нагород (стипендіат фонду Леоніда Кучми «Україна»; Лауреат Міжнародного академічного рейтингу «Золота фортуна»; переможець обласного конкурсу

«Молода людина року – 2012» в номінації «Відкриття року в області культури і мистецтва»; Лауреат премії Кабінету Міністрів України для молоді за особливі досягнення у розбудові України. Сьогодні Анатолій студент Вінницького національногомедичного університету ім.М.Пирогова і

вже другий рік поспіль є стипендіатом Президента України, як молодий майстер народного мистецтва. Нинішня персональна виставка Анатолія Гайструка присвячена Дню Конституції України. Експозиція виставки складалася з гобеленів, які входять до проекту художника «Миротворчість. Шлях надії» та з живописних картин «Український натюрморт», «Квіти перемоги», «Музика небес» та інших. Доповнювала експозицію виставки колекція боксерських рукавичок сувенірного формату з вишивкою, характерною для різних регіонів України. Митець акцентує увагу на потребі зміцнення духовних зв’язків поміж усіма регіонами України. Ідея поєднання боксерських рукавичок з традиційною українською вишивкою визріла через бажання поєднати сучасну культуру з розвитком та популяризацією національної мистецької спадщини, встановити нерозривність зв’язків між усталеними традиціями та новаторством сьогодення.

Обласна виставка народного мистецтва «ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА»

3 – 30 квітня

В сучасному світі писанка виконує святу місію збереження, примноження та передачі наступним поколінням перлин української національної культури. Саме з такою метою вже 15-й рік поспіль, напередодні Великодніх свят, обласний центр народної творчості організовує обласну виставку народного мистецтва «Великодня писанка». Під час виставки найкращі писанкарки області проводять майстер-класи з писанкарства для всіх бажаючих. На нинішній виставці свої роботи представили майстри з усіх куточків нашої області. Загалом експозиція складалася з двохсот робіт від пʼятидесяти пʼяти майстрів Вінниччини. Писанки, дряпанки, мальованки для виставки створили Марія Гоцуляк, Оксана Городинська, Тетяна Мороховець (м.Могилів-Подільський), Ольга Вовк, Ганна Лагуна (смт Крижопіль), Наталя Шевчук (смт Чечельник), Алла Лісова (м. Погребище), Тетяна Пірус, Марина Верхова, Євдокія Чугунова, Юлія та Софійка Васюк, Світлана Луценко, Ірина Краснова (м. Вінниця), Вікторія Кушніренко (с. Лука-Мелешківська Вінницького р-ну), Надія Дубицька (м.Гайсин), Ганна Квасюк (с. Сеферівка Барського р-ну), Оксана Шеванюк (с. Пилява Тиврівського р-ну), Вікторія Сандул (м. Ямпіль), Інна Громова, Дарія Громова, Анна Панаскевич (м. Хмільник), Оксана Сесмій (смт Глухівці Козятинського р-ну), Світлана Мала (м. Тульчин), Марина Юкало, Лілія Побережнюк (м.Липовець) і Галина Островська (с. Берестівка Липовецького р-ну), а також вихованці зразкових аматорських студій образотворчого та декора60

тивно-прикладного мистецтва «Дивосвіт» Могилів-Подільського БНТ та «Юний майстер» Оратівського РБК. Художники доповнили експозицію картинами на великодню тему. Чудові роботи представили: Людмила Сорочинська (м.Могилів-Подільський), Іван Горобчук, Олександр Пелешко, Володимир Купчишин, Ірина Кравченко (м.Вінниця), Василь Кокошко (с.Тиманівка Тульчинського р-ну) та учні художніх відділів Вінницької ДМШ і Станіславчицької ДМШ Жмеринського району. Прикрасою виставки стали керамічні вироби Людмили Філінської, Вікторії Ніколаєвої та її вихованців з арт-майстерні «Коло» (м.Вінниця); флористичні картини Ольги Сироти, Тетяни Іванченко, Галини та Ніни Співак (с. Підвисоке Оратівського р-ну); витинанки Дмитра Власійчука (м.Хмільник), Оксани Городинської, Регіни Трейгер, Інни Лабун (м.Могилів-Подільський), Ліни Концевич (м.Вінниця); вишиті рушники і серветки Галини Данилюк, Євдокії Чугунової (м. Вінниця), Ганни Квасюк (с.Сеферівка Барського р-ну) Антоніни Кирилюк і Людмили Смульської (смт. Муровані Курилівці) та оригінальні картинки, виконані в техніці «гвіздковий нитяк» Дар’ї Валендюк (м.Вінниця). Різьбою по дереву порадували глядачів Петро Пипа з с.Андрушівки Погребищенського району Олександра Крутих з Вінниці. Доповнило експозицію «Великоднє дерево» Ірини Савчук та Віталія Насіковського з ВДПУ ім.М.Коцюбинського. Веснянками та гаївками вітали всіх учасників виставки юна виконавиця народних пісень, писанкарка Евеліна Сентемон, бандуристки ‒ студентки Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича Ольга Савчук, Ганна Коваль, Ганна Магаляс та народний аматорський жіночий вокальний ансамбль «З роси й води» Вінницького РБК. .

Виставка пам’яті народного майстра гончарного мистецтва Романа ЧМЕРУКА 1957 – 2014 рр.

22-30 квітня

3 березня 2014 року Вінниччина втратила унікального майстра гончарного мистецтва Романа Васильовича Чмерука. Роман Чмерук народився 19 квітня 1957 року в м.Погребище. Навчався у Києві та у Львові. Після життя у великому місті, вирішив повернутися в Погребище. Там, в батьківській садибі впродовж тридцяти років творчого життя майстер черпав не тільки натхнення, а й благодатну глину для своїх гончарних виробів. Людина високоосвічена, з філософським поглядом на життя, цікава і небайдужа, Роман Чмерук збирав біля себе однодумців з якими ділився думками, творчими планами, мистецькими знахідками. Він своєю творчістю «тримав висоту» для молодших майстрів, надихав їх на пошуки самих себе у мистецтві. Як справжній Майстер, Роман Васильович мав власний стиль, що відрізняє його від інших майстрів. Його роботи вражають своїми досконалими, довершеними формами, лаконічним оздобленням, особливою фактурою поверхні. Більшість виробів майстер прикрашав трипільськими мотивами, які поєднували його мистецтво з творами далеких пращурів. За роки своєї творчої

діяльності Роман Чмерук створив понад пʼять тисяч гончарних виробів. І кожна з робіт майстра ‒ це частинка його душі, якою він щедро ділився з усіма. До вечора пам’яті Романа Чмерука в Світлиці ОЦНТ була створена виставка з робіт народного майстра Погребищенського краю, які зберігаються у фондах ОЦНТ та в приватних колекціях вінницьких майстринь Людмили Філінської та Вікторії Ніколаєвої. Макітри і горщики, глечики і горнята-близнята, чайнички, кухлики, бутлі, чашки, миски, плосканці, дитячі іграшки-свистунці, коники і баранці, керамічні писанки ‒ шістдесят шість неперевершених робіт майстра було представлено до уваги шанувальників його творчості. Кожен міг взяти до рук виріб Романа Чмерука, побачити красу його душі і відчути тепло його рук…

Обласна виставка образотворчого та декоративноприкладного мистецтва «СВІТ ОЧИМА ДИТИНИ»

2–17 червня

Нинішня виставка, присвячена Міжнародному дню захисту дітей, вражала своєю різноманітністю. Тут була традиційна народна іграшка та картини на дитячу тематику у виконанні знаних подільських майстрів, дитячі роботи з різних видів народного мистецтва: керамічна іграшка, живопис, рогозоплетіння, лялька-мотанка, декоративний розпис, художнє випилювання, витинанка, різьба по дереву, малярство на склі, вишивка, батік. Всього понад двісті робіт було представлено в експозиції виставки, що поєднала в собі твори як відомих майстрів, так і юних талантів, які під керівництвом досвідчених наставників, відроджують народні традиції, в тому числі й дитячі іграшки, які часто створюють за давніми зразками. Радували око роботи учасників дитячих мистецьких студій та гуртків образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва Вінниччини, а саме: зразкових аматорських – Клембівської ДМШ Ямпільського району, «Юний майстер» Оратівського РБК, «Гостина» Сосон-

ського РБК В і н н и ц ь ко г о району, «Дивосвіт» Могилів-Подільського МБНТ; мистецьких дитячих студій м.Вінниці: «Арт-майстерня «Коло», «Арт-майстерня «Скриня»», гурток кераміки і гончарства Палацу дітей та юнацтва; художніх відділів: Ві-

нницької ДМШ №2, Хмільницької ДШМ, Станіславчицької ДМШ Жмеринського району; гуртка рогозоплетіння с.Писарівка Вінницького району, а також народні іграшки з фондової колекції Вінницького педагогічного університету ім.М.Коцюбинського та роботи студентів Тульчинського училища культури. Довершували експозицію виставки роботи знаних майстрів гончарного мистецтва – Сергія Погонця з села Крищинці Тульчинського району, Вікторії Ніколаєвої та Михайла Діденка з Вінниці; народного малярства – Людмили Сорочинської з Могилева-Подільського; різьби по дереву та художнього випилювання – Володимира Купчишина та Олександра Крутих з Вінниці; майстрів народної ляльки та ляльки-мотанки – Зінаїди Мартинової та Любові Косенко з Тростянецького району, Вікторії Микитенко, Альони Латюк з Гайсина, Олени Тонкевич з с.Жежелівка Козятинського району та Яни Магеровської з Тульчина; майстрів декоративного розпису – Сергія Бугая з с.Човновиця Оратівського району та майстра батіку – Олексія Краснова з Вінниці. Всі твори, представлені учасниками виставки, були наповнені дитячим щирим сприйняттям світу: яскравими кольорами, чіткими лініями, радісними обличчями. Такі роботи надихають, очищують, дарують тепло, радість та віру у щасливе майбутнє.

Персональна виставка Людмили Сорочинської «СПОВІДЬ ВЕСЕЛКОВОЇ ДУШІ» м. Могилів-Подільський

6 – 29 травня

«Народилася я у лісі, на горі, де в дитинстві почувалася справжньою мавкою у лісовому царстві,» ‒ розповідає про себе пані Людмила Валентинівна. Напевне, саме цю красу, улюбленої з дитинства природи, зображує на своїх картинах художниця. Людмила Сорочинська, член Національної спілки художників України, народилася 7 липня 1960 року в Могилеві-Подільському. Після закінчення Вижницького училища прикладного мистецтва повернулась до рідного міста, де й нині викладає образотворче мистецтво у школі мистецтв. Як майстер живопису, народного малярства та декоративного розпису, вона постійно працює над удосконаленням своєї майстерності та опановує все нові і нові види народного мистецтва. Так, Людмила Віталіївна самотужки навчилася робити гобелени за своєю авторською технікою (з пропускними поперечними нитками),останнім часом багато працює в напрямку писанкарства, витинанки і батіка. В творчому доробку Людмили Сорочинської нараховується понад пʼятсот картин живопису, декоративного розпису та народного малярства, більше ста зразків писанок та близько пʼятидесяти витинанок. За роки своєї творчої діяльності

художниця провела вісім персональних виставок у Могилеві-Подільському та Вінниці. Її роботи знаходяться у приватних колекціях багатьох країн світу (Ізраїль, Німеччина, Америка, Польща та ін). Цього року Людмила Валентинівна відзначає свій славний ювілей, якому і присвятила нинішню персональну виставку. На огляд шанувальникам народного мистецтва, мисткиня представила свої нові живописні роботи та картини народного малярства: «Кукавська осінь», «Весняна віхола», «Пташина розмова», «Спокій», «Сусідки», «Очікування», «Весняний подих», «Різдвяні пустощі», «Вечір», «Від покоління до покоління» та інші. Народне малярство Людмили Сорочинської ‒ це тонке поєднання багатства кольорів і відтінків із загальною приглушеною гамою картини. Навмисна декоративність цих робіт ‒ підкреслює сюжет та створює неповторний стиль художниці. Цікавим є і декоративний розпис художниці, який чітко вирізняє її серед інших майстрів цього виду народного мистецтва. Виставка «Сповідь веселкової душі» справді показує нам усі барви творчої душі художниці Людмили Сорочинської. Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

Вишиті сорочки Східного Поділля

* Пошуки науковця

величезній культурній спадщині, залишеній нашими предками, однією з найважливіших складових є вишивка. Впродовж століть свого розвитку вишивка досягла вершин мистецької досконалості, зберігши одночасно, своє глибоке символічне значення. Ввібравши в себе усі світоглядні уявлення українців, вишивка стала віддзеркаленням душі українського народу. Дякуючи високому рівню технічного виконання, неповторній орнаменталістиці, вишуканій кольоровій гаммі, українська народна вишивка стала відомою в усьому світі. Особливе місце серед вишитих виробів посідає вишита сорочка. В різних місцевостях України вишивальниці творили в межах мистецької традиції свого краю, що дає можливість розрізняти сорочки різних регіонів. Особливості крою та оздоблення сорочок, переважаючі техніки та кольори, традиційні орнаменти та іхнє розташування на виробі ‒ кожна з цих ознак дає інформацію про похо-

Інна ЄРМАКОВА

дження сорочки. Гідне місце серед інших займає вишивка майстринь Східного Поділля. Подільська вишивка ‒ одна з найскладніших в Україні [1]. Її визначальною рисою є збереження давньої символіки, витонченність виконання, орнаментальна довершеність, колористична досконалість та розмаїття технік. Сміливо можна стверджувати, що такої тонкої роботи, такої мініатюрної вишивки, ‒ в інших регіонах України ми не зустрінемо. В арсеналі подільських майстринь ‒ велика кількість вишивальних технік. В залежності від способу підрахунку їх налічується понад сто видів, і більшість з них подільські майстрині використовують для втілення своїх художніх задумів. Деякі з них ‒ широко розповсюджені і є базовими техніками, інші ‒ зустрічаються рідше. Безумовно, основною переважаючою технікою на Поділлі є низь. Подібна до ткання, низь очевидно є

однією з найдавніших технік вишивання [2]. Вишивається низь з вивороту. Завдяки цьому, вишивка набуває характерної фактури. У вишивці Східного Поділля переважно використовується низь замкова. Відмінною особливістю замкової низі є наявність більш широких ліній та повністю заповнених вишивкою значних площин малюнка. Технологічно це стає можливим саме завдяки використанню замків, тобто рівномірного, на протязі всієї довжини стібка, прикріплення вишивальної нитки до полотна. Певні елементи орнаменту виконуются кольоровими нитками різними техніками: настилуванням, стебловим швом чи вприкріп, ланцюжком чи тією ж низзю (фото 1). Часто у східно-подільських сорочках використовується техніка виколювання, яка в поєднанні з настилуванням (лиштвою) надає сорочкам неповторного ажурного вигляду (фото 2). Подальшим розвитком виколювання є техніка вирізування. Вирізування відоме й в інших регіонах України, де переважно виконувалося нитками білого або натурального кольору. На Поділлі ж вирізування зазвичай вишивають кольоровими нитками одного або декількох кольорів (фото 3). Широко розповсюджене так зване «сліпе» вирізування, в якому «віконця» між вишитими качалочками не прорізаються, а заповнюються різними кольорами і можуть оздоблюватися штапівкою. Використання «сліпого» вирізування дозволяє уникнути зайвої прозорості одягу (фото 4). Для збирання сорочок майстрині часто використовують різні види змережувань та розшивок. В багатьох сорочках вони зроблені по всій довжині зʼєднання (фото 5). А для комірів і манжетів застосовують збірки, які роблять сорочку багатою, надають їй особливої вишуканості (фото 6) Збірки також прикрашають вишивкою. Окремо можна говорити про мистецтво прикрашати вишивкою

збірки комірів. Зразковим прикладом мистецької досконалості є розшиті «рясовані» коміри сорочок з села Війтивка Бершадського району (фото 7). Щоб відчути подільську сорочку, зрозуміти її мову, до неї треба наблизитися. І коли ви вже потрапили в поле її тяжіння, вона вас не відпустить. Надзвичайно делікатна, надзвичайно змістовна, прикрашена орнаментами, які створені дуже давно, вона зачаровує. Ймовірно, мотиви цих орнаментів є елементами певної знакової системи і розповідають нам про те, як уявляли світобудову наші предки. На жаль, з плином часу точний семантичний зміст орнаментів був втрачений. Ми можемо лише припускати значення тих чи інших символів. Домінуючим елементом геометричного орнаменту є ромб. Він зустрічається в різних варіаціях, може бути доповненим гачками. Найчастіше ромб (особливо з крапками) пов’язується з засіяною землею, родючістю. Деякі дослідники трактують ромб як зображення сонця, тобто солярний знак, пояснюючи це певними технологічними обмеженнями вишивання кола на полотні (фото 8) Широко розповсюдженим є S-подібний мотив. Одна з його народних назв ‒ “вуж” підтверджує те, що дослідники пов’язують цей символ з образом змії, яка символізує мудрість. Цей знак не губиться в орнаменті, чітко і виразно проглядається. Без сумніву творці орнаментів вкладали в нього певний магічний зміст (фото 9). Досить поширеним є мотив хреста та варіант хреста з гачками або свастика. Часто подільська свастика має вигляд ромба в центрі з гачками по кутах. Гачки загнуті в одному напрямку: або зліва направо, або справа наліво. Вважається, що свастика символізує сонце (фото 10). Часто в вишитих орнаментах подільських сорочок зустрічаємо характерний елемент, який нагадує роги тварини ‒ барана, бика або оленя. Варіантів його використання в орнаментах надзвичайно багато. Ймовірно це свідчить про те, що культ бика в релігії наших предків є таким же давнім та потужним як і культ змії (фото 11). Поширення фабричного спо-

собу виробництва одягу, доступність різних видів тканин, певне зростання добробуту і зміни життєвого укладу селян, що відбувалися в другій половині XX століття, поступово змінювали вподобання в одязі. Молоді люди надавали перевагу сучасним уніфікованим сукням та костюмам. Нагальної потреби самотужки виготовляти та вишивати одяг вже не виникало. Далеко не всі дівчата продовжували займалися вишивкою. Після закриття в середині 90-х років фабрик з вишивки ланцюжок спадковості майстринь майже обірвався. Вишивки стало значно менше. Виникла реальна загроза втрати та забуття автентичних вишивальних технік. Але, в останні роки, дякуючи зусиллям ентузіастів та зростаючій потребі національного самоусвідомлення, знову зросла зацікавленість народною вишивкою. Все більше ентузіастів займається вивченням, відродженням та вдосконаленням старовинних технік. Майстри об’єднуються в спільноти. Особливо приємно, що серед сучасних дослідників переважаюча частина − молоді люди. Це дає нам надію на те, що майстерність славних вишивальниць не буде втрачена, а вишивальні традиції Поділля продовжать своє життя, отримають новий виток розвитку та будуть передані наступним поколінням

Старший викладач каіедри журналістики Донецбкого Національного університету, Голова правління Національної спілки фотохудожників України Інна ЄРМАКОВА

Література: 1. Тетяна Зузяк. Особливості народної вишивки подільських сорочок кінця XIX - початку XX століть. 2. Людмила Булгакова-Ситник. Подільська народна вишивка. 3. Євген Причепій, Тетяна Причепій. Вишивка Східного Поділля.

Вишиваємо низзю замковою

*Майстер-клас

Майстер-клас проводить майстер з вишивки, керівник Подільської студії вишивки «СвоїРідні» Андрій Єрмаков

«Низь», «низинка», «низя», «низинне» − ця техніка займає провідне місце у вишивці південних районів Вінниччини, широко розповсюджена в інших районах Поділля. За способом прокладання виши-

фото 1

фото 2

фото 3

фото 4

вальної нитки вона повторює ткання і є досить давньою. Основною характерною особливістю низі є те, що вишивка виконується з виворотнього боку. Низь належить до тих технік, які вишиваються прийомом «голку вперед», тобто на голку набирається певна кількість ниток полотна, потім пропускається необхідна кількість ниток. І так рядок за рядком. Узори, вишиті низзю утворюються комбінуванням стібків різної довжини. Якщо стібок досить довгий, то нитка Андрій Єрмаков може провисати, або, навіть, зачепитися за щось під час носіння сорочки. Щоб цього не сталося, вишивальну нитку закріплюють на полотні, пришивають її невеличкими петельками ‒ замками. Низь із замками називається «замковою» або «завертаною», дякуючи способу, яким виконуються петельки-замки. Довжина, яка умовно поділяє стібки на такі, які треба закріплювати і такі, що ні, залежить від товщини нитки, з якого зіткано полотно, та від його щільності. Замкова низь відрізняється від звичайної більш широкими лініями узору та характерною «кучерявою» фактурою. Як правило, стібок закріплюється замком до кожної четвертої нитки полотна. Але, заради досягнення красивого симетричного розташування замків, відстань між ними в деяких місцях може змінюватися. Розміщувати замки треба так, щоб вони утворювали красиві симетричні лінії. Технічні особливості вишивання низзю обумовлюють те, що вишиті нею орнаменти переважно складаються з нахилених під однаковим кутом ліній (45 градусів на рівномірному полотні). Тому і лінії замків утворюють діагоналі. Але зустрічаються фрагменти з горизонтальним положенням ліній замків. В більшості випадків вишивати низзю можна без п’ялець, тримаючи полотно руками. Але в деяких випадках, наприклад, при вишиванні на дуже тонкому полотні п’яльці можуть суттєво полегшити роботу. Вишивати низзю зручно за технічними малюнками (схемами), які складаються як для лицевого боку (фото 1), так і для виворотнього (фото 2). Технічний малюнок елементу, який ми будемо вишивати, виглядає наступним чином: крапками позначено замки та місця початкового вколу голки і

фото 5

фото 6

фото 7

фото 8

фото 9

фото 10

кінцевого виколу. Лінії сітки відповідають ниткам полотна (фото 2). Стіби низі прокладаються знизу вверх та зверху вниз перпендикулярно орнаменту на всю його ширину з покрайницями, якщо вони є. Стіби виконуються за один прийом, одночасно проводячи голку через місце вколу та виколу. Основний напрямок вишивання ‒ зліва направо. Прокладаємо перший стібок, набравши на голку одну горизонтальну нитку полотна (фото 3). В зустрічному напрямку прокладаємо стібок, набираючи три горизонтальні нитки полотна (фото 4). Обережно підтягуємо вишивальну нитку і прокладаємо наступний ряд, набравши на голку п’ять горизонтальних ниток полотна (фото 5). Наступний стібок повинен накривати сім горизонтальних ниток полотна. Стібки такої або більшої довжини закріплюємо замками. Замок буде розміщуватися на четвертій горизонтальній нитці. В даному випадку це середина стібка. Виконуємо замок таким чином. Робимо частину довгого стібка, набираючи на голку чотири горизонтальні нитки полотна (фото 6). Повертаємося на одну нитку назад і виконуємо наступну частину стібка набираючи на голку чотири горизонтальні нитки полотна (фото 7). Таким чином, навколо однієї горизонтальної нитки полотна утворюється петля ‒ замок, яка і утримує від провисання наш довгий стібок (фото 8,9). На більш довгих стібках виконуємо декілька замків, розміщуючи їх по довжині стібка, відповідно до загального малюнка (фото 10). Для того, щоб подовжити вишивальну нитку, яка закінчилася, повертаємося на деяку відстань назад вздовж останнього відшитого ряду і новою ниткою повторюємо декілька останніх стібків (фото 11). Після цього зайві кінчики відрізаємо (фото 12). Початковий кінчик вишивальної нитки закріплюємо, повторно прошиваючи декілька стібків по сусідньому відшитому ряду, або декільком якщо вони короткі (фото 13,14). Продовжуємо вишивати за технічним малюнком, використовуючи ті прийоми, які ми щойно розглянули. І отримуємо ось такий результат (фото 15). Вишитий нами елемент має такий вигляд (фото 16) Приємного вишивання! Записала Наталя СЕНТЕМОН

фото 11

фото 12

фото 13

фото 14

фото 15

фото 16