Світлиця №71(3) 2020

ДІДУХИ, ЯКІ ОХОРОНЯЮТЬ КУЛЬТУРУ

Колосся міць і силу молоду, Красу одвічну золотого поля Ввібрав у себе предків дух — дідух, Він оберіг пшеничного роздолля, Веде врожайних жнив календарі, Як колоски в сніпку, тримає рід Жанна Дмитренко

обрий дух землі, син жнивного поля, незмінний свідок різдвяного дійства, промовистий символ нашого достатку, дивовижний витвір мистецтва.

Це дідух, який береже заповіти хліборобського роду. Він сплетений із золотого колосся, заквітчаний цвітом наших надій про добробут. Після жнив його поставлять на покуті, і дочекавшись Різдва, він величатиметься, поруч з духмяними калачами в кожній селянській хаті. В системі цінностей українського народу хліб займає чільне місце. Тож і традиція створення дідуха живе віками. Вона прийшла в третє тисячоліття, щоб нащадки пам’ятали, якого вони роду і шанували хліборобський звичай.

До двадцять дев’ятої річниці незалежності України обласний центр народної творчості ініціював проведення конкурсу «Дідух – оберіг української родини».

З огляду на карантинні обмеження, згідно з якими не можна організовувати багатолюдні зібрання, вирішено було вперше провести конкурс в режимі онлайн. В акції взяли участь 34 громади. Директори будинків культури, бібліотекарі, працівники сільських рад, знані майстрині, діти і дорослі з радістю відгукнулись на заклик показати свою творчість. З якою любов’ю і гордістю представляли вони свої дідухи – обереги роду і України. Жодна презентація не схожа на іншу, кожен дідух — неповторний. Жито,

пшениця, овес, ячмінь, стебла льону, польові квіти, чорнобривці, барвінок — зі всього цього розмаїття золоті руки майстринь створили мистецькі дива, що здатні стати окрасою будьякої виставки, будь-якого свята. Дідухи-дерева, дідухи-квіти, дідухи-козаки — десятки і сотні варіантів цього улюбленого образу ми побачили на відео, присланих з районів. А композиції з колосків, що на них ціла селянська родина! І хатнє начиння, і, так би мовити, інтер’єр, а також вся живність у дворі — теж з цього теплого золотистого матеріалу, що на нього таке багате наше хлібодарне Поділля.

Ось відео з Калинівщини. Директор Мирненського СБК, а за покликом душі — майстриня Ванда Коваль, розповідає про те, що спонукало її до творчості. Якось Ванда Михайлівна, разом з бібліотекарем Ларисою Олександрівною випадково побачили в хаті Надії Коцедуб «дідушок» і попросили господиню, щоб навчила, як же ж його зробити. І справді, немає нічого випадкового. Жінка прийшла до них в клуб, показала як складати ті колосочки, розказала, як їх збирати і обчищати під час жнив. «От відтоді ми і почали займатися цією справою. Збирали стебла пшениці «осистої» і «безосої», вівса, ячменю. Складали один до одного, в’язали пучки. Потім вже фантазували, – згадує Ванда Михайлівна. Формувати дідух –це копітка робота, самому важко, треба багато рук, тож допомагають працівники сільської ради».

Майстриня складає колосок до колоска, розповідає про дідух, «який оберігає наш народ», а круг неї – ціла галерея дідухів: гіллястих, крислатих, патлатих, високих, триярусних – розкішних

Новик Оксана «Врожайна Берегиня», с. Муровані Курилівці

представників свого роду. Он образи жінок-берегинь в корсетах, сорочках, кожна з косою. Серед них домінує за смисловим навантаженням та майстерним втіленням ідеї – дідух-Ангел. До його створення треба було докласти чимало зусиль і фантазії, щоб задум майстрів набув такого багатовимірного значення. Ангел тримає в руках земну кулю (виплетену з пшеничного колосся).

Карта України і голуб миру над нею відтворює прагнення українців до миру і злагоди. Для створення цих виробів задіяно зілля, осоку, ягоди шипшини, сорго, пижмо. Все з любов’ю

сплетене, на що не глянь. Саме це відео одержало найвищу нагороду – Гран-прі конкурсу.

Дуже сподобалась нам гайсинська експозиція (І місце). На вишитій скатертині — велемовні зразки бубнівської кераміки, різьблені

картини Юрія Дяченка, ткані верети, рушники

і портрет стражденного Василя Стуса, видатного земляка, Героя України, який став символом боротьби за незалежність. Все це в оточенні

чудових дідухів Гайсинщини, в супроводі високохудожнього тексту, озвученого Оленою

Чучко, справляло враження урочого дійства, освяченого і схваленого дідами-прадідами, як

і дідухами, присутніми тут.

Майстриня Ольга Розборик з Гранова у своїй розповіді сягає дохристиянських часів: «Дідух — це дідів дух. Захищав родовід, що вівся по чоловічій лінії. Маємо пам’ятати його до сьомого коліна. Отож робимо сім в’язок (перший ярус). А другий — чотири в’язки, бо є

чотири пори року. В кожній в’язці — чотири пучки, в кожному пучку — по сім колосочків (в місяці — чотири тижні, а в тижні — сім днів). Треба, щоб день був ситий, з достатком і добробутом. Верхній пучок — сонце, а квітки — щоб ми розцвітали і були веселі. Колоски взяті з останнього снопа пшениці і ячменю. Чим довші вуса — тим довший родовід, довгий вік наших дітей». Ця розповідь сприймається як заповітновим поколінням, які мають берегти традицію на землі Явдохи Зуїхи і Гната Танцюри.

Мурованокуриловеччина презентує дідух «Врожайна Берегиня» – символ урожаю, добробуту і багатства.Він вражає розмірами: висота майже три метри. Встановлений в центрі виставки картинної галереї. Над створенням величної Берегині працювала Оксана Новик, керівник студії декоративно-прикладного мистецтва «Рукодільна тайстра», що діє при РБК. Крім того, на тканих веретах Наддністрянщини ми бачимо понад 20 видів дідухів від кожної територіальної громади району.

Скільки їх! Один другого кращий! Ляльки-мотанки: козаки, дівчата, молодиці — все це з колосся, з природніх матеріалів, вражає майстерним відтворенням сюжету. Он дідух у плетеному вінку, обличчя — як сонце. Дивишся і дивуєшся: чого тільки не зроблять людські руки. Заквітчані сокирками, сухоцвітом, стрічками дідухи Мурованокуриловеччини символізують розквіт рідного краю, його красу. Відрадно, що показ супроводжується піснею Зої Красуляк:

Надія Лавринюк з онукою Лікою с. Білки Дашівської ОТГ

Хай вам сіється, родиться золоте зерно, Сонце приходить під ваше вікно, Земля квітчається цвітом-калиною, Сонце всміхається над Україною.

Бершадська експозиція (І місце) розміщена на тюках соломи. Зверху – дідухи, по центру –сонячне коло (в колі – село Сумівка), увінчане барвінком, соняшниками, листям, кукурудзи. Над експозицією працювала завбібліотекою с.Сумівка Алла Майструк. Слід сказати, що Алла Михайлівна вчилася робити дідухи разом з мамою Світланою Будженко та бабусею Марією Мазуренко. Заготовляли стебло (ще зелене) в липні. Процес плетіння, на думку майстрині, дуже загайний. «Потрібно кожну стебелину очистити, згодом із найкращих, найтовстіших стебел робити пучки, обв’язуючи їх не ниткою, а одною із стебелин. З найкращих пучків формують голову дідуха. Прив’язують навколо нього три менші пучки. П’ять найкоротших пучечків – до нижнього яруса. А далі підрівняти низ дідуха та сформувати три ноги. Такий зерновий сніп символізує злагоду, мир, щастя в родині. Прикрашаємо його квітами безсмертника, калиною, барвінком. До виготовлення дідухів із задоволенням долучаються діти».

У Жмеринському районі майстер-класи

для дітей, які роблять дідуха, веде майстриня (бібліотекар)Мацишена Оксана. Отут, на жнивному полі, вона розказує і показує процес створення дідуха. Такий же майстер-клас провели у селі Мовчани – завклубом Галина Мегерко, активна учасниця культурно-мистецьких заходів села Ніна Мартинюк, завбібліотекою Ганна Любченко.

Поліна Фуштей, с. Колоденка Вапнярська ОТГ

«Дідух до хати – біда з хати», – таку промовку слухають діти про дідух, який стояв

аж до Водохреща в хаті, а згодом його обмолочували, зерно висівали, а солому палили на дорозі. Не можна було викидати на сміття. Виготовляла вся сім’я, прибирала сухими квітами, калиною. Колись в сільських хатах ставили не ялинки, а дідухи, — так навчають дітей традиції на Жмеринщині. У селі Кармелюковому дідуха плетуть гуртом учасниці народного аматорського колективу.

При Могилів-Подільському РБК створено

експозицію дідухів з усіх сіл. Презентація відбувається на тлі жнивного поля, біля «хати», обкладеної дідухами. «Хата» – мальована. Під

стріхою сушаться качани кукурудзи і стручки

перцю. Біля тину – мальви, на тину – глечики. А на подвір’ї – солом’яний бичок. А в хаті, як і годиться: і піч мальована, і лавка застелена

веретою, і прядка з кужелем, і колисочка з дитям, і знову ж – дідух – солом’яний оберіг, дух

предків, символ доброго врожаю, – як розпо-

відають учасники дійства. Коли цей останній

сніп вносили в хату перед Різдвом – в господі

поселялося свято. В цьому краю дідух ще називають колядою, колядником, дідом, дідочком

або ж загадковим іменем сніп-рай.

Директор Сказинецького СБК Микола Власик, учасник ансамблю української пісні «Діброва» розповідає, як вони всім колективом заготовляють пшеницю, ячмінь і всяке збіжжя,

Маргарита Юкало, м. Липовець

щоб перед Днем Незалежності плести дідухи. Відео супроводжують поетичні рядки, що народились під час цієї натхненної праці: Немов у вирій чистії птахи, Блаженні душі в небо відлітають, Магнітним полем стеляться шляхи, Де дідухи світ з ірієм єднають.

У кожного із нас є свій магніт, І кожен те, що любить, притягає, Так пам’ять роду притягає дід, Що дух правічний в колосках ховає.

І це лише перші місця в контексті конкурсу, а є ще другі і чимало інших відеопрезентацій дідуха в різних куточках області.

Величний дідух Іллінеччини представляє Галина Лисогора, директор Павлівського СБК: «Наш дідух зібрав усе, що на ниві росло. Його верхівку ми зробили із цвіту, що символізує радість, добро і надію. Нижче – льон, що виріс по коліна, аби у нашого роду голова не боліла. Ячмінь ярий – щоб горя не знали. Вплели ще й овес, щоб зібрався рід увесь. Прикрасили стрічками кольору неба, польовими маками, а присвятили дню народження неньки-України». А на полі біля села Сороки жнуть жінки в білих вишитих сорочках. Діточки, як у віршах Шевченка, «обід несуть». Лине пісня і представник роду хліборобського, Валентин Андрійович розповідає як він розпитував бабусю Ярину про дідух, про те, як його робити.

І в Дашеві бабуся дівчинку навчає дідух плести. І таких картин, милих серцю, ми маємо цілий сніп — з піснями, оповідками, інсценіза-

ціями, майстер-класами.

Барська відеопрезентація відкривається

українським тризубом із соломи, цілою галереєю дідухів, а ще півників, козликів, баранчиків з сіна. Все це багатство зібрано і скомпоновано

в чудовій картині достатку перед центром культури і дозвілля в Бару.

Он теплицькі жінки серпами нажали ячменю, вівса, льону, щоб приступити до цього

священнодійства – творення дідуха, – Алла Волинець (заступник директора БК Теплицької селищної ради) веде відеорепортаж.

– Дідуха називали у нас «маковейчиком». А

цей, який зараз зробимо, буде оберегом для нашої культури на цілий рік.

Жниці у вишитих сорочках починають пісню, яку співали ще їхні прабабусі в благословенну пору жнив.

Ой ходила хазяйочка по полю

Та й ззивала женчиків додому:

«Ідіть, ідіть, женчики, додому,

Бо вже ваша вечеронька на столу».

А вже тая вечеронька не мила –Широкая нивонька втомила.

А «викупив» дідуха Микола Паламарчук –директор будинку культури Теплицької селищної ради. Він завершує дійство, представивши громаді того здоровенного дідуха, що охоронятиме культуру. Хочеться назвати поіменно

цих співучих жінок з Теплика, які і ниву жнуть серпами, і пісні знають давні обжинкові. Це Оксана Чернега, Таїсія Швець, Тетяна Дудник, Таїсія Никитюк, Раїса Трачук, Марія Прокопенко, Лідія Розгоєва, Юлія Надкирнична, Ольга Щавінська, Людмила Юхимчук.

А якби їх порахувати – всіх отих красенів з жита, пшениці, ячменю, заквітчаних васильками і чорнобривцями! Скільки ж оберегів має наша культура – від Козятина до Чечельника, від Бару до Оратова, від Теплика до Хмільника. Немає такої можливості, щоб вмістити у статтю всі ті відеопрезентації про майстрів народної творчості, про всіх працівників культури, про ентузіастів, які взяли участь у конкурсі «Дідух – оберіг української родини». Але якби ми поставили перед собою таке завдання, то вийшла б велична сагапро мистецтво дідуха, дарма що карантин.

Натхнення і творчість не мають берегів і не знають обмежень. Саме в цьому наша сила. І це додає нам впевненості, що народна культура житиме, попри все. І щоб там не було – з року в рік на наших нивах буятимуть колосом пшениця і жито, а женці з серпами шукатимуть найкращі стебла для того, щоб плести дідух. І польові квіти знайдуть, щоб прикрасити його. І сотні нових гіллястих дідухів постануть на сторожі наших традицій, нашої культури!

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Народу вічний оберіг –2020

19 серпня 2020 року, в селі Білопілля Козятинського району у Музеї хліба відбулося VІІ обласне свято обрядових хлібів та дідухів «Народу вічний оберіг».

Гостинна білопільська земля знову приймала гостей з району та області на святі, яке було приурочене 29-й річниці Незалежності України.

Свято обрядових хлібів та дідухів у день Преображення Господнього зібрало шанувальників народних звичаїв та обрядів з усіх куточків Козятинщини у єдиний в Україні музей хліба. Тут височіє біля маленької селянської хати край села старовинний вітряк, та стоїть стара клуня біля нього, наповнена давнім хліборобським реманентом та іншим начинням, яке старанно збирають та оберігають

працівники музею.

Дерев’яний вітряк світився на сонці і ніби аж помолодшав, зустрічаючи святково вбраних гостей, які приїхали з Козятина, Махнівки, Глуховець, Пузирок, Самгородка, Вернигородка, Бродецького та

інших сіл Козя-

тинського району

на свято. Площа

біля музею вигра-

вала всіма кольо-

рами веселки, де, хоч і на відстані

одна від одної, але все ж таки

розмістилися ви-

ставкові світлиці 11 територіаль-

них громад ра-

йону. Тут же, на

великому екрані показували відео,

в якому демон-

струвалися робо-

ти учасників обласного конкурсу «Дідух – української родини оберіг». Адже більше 90 учасників з усіх куточків

Вінницької області взяли участь у цьому конкурсі, не

маючи змоги особисто завітати на свято у Білопілля. Та їхня присутність відчувалася і на відстані. Розмаїття створених дідухів і творчий підхід майстрів просто вражали

красою. Теплі посмішки і сяючі очі, веселі пісні та

щедрі столи – все свідчило про те, що люди страшенно скучили за святами, за спілкуванням, одне за одними. Тож всі поспішали на свято, де можна побачити

знайомих і близьких. Напевне, лише коли нас обмежують у чомусь, аж тоді ми починаємо розуміти,

що саме для нас є важливим і необхідним. Позитивні емоції, здавалося, наповнювали повітря навколо.

Їх не описати!

Мені хочеться лише процитувати вінницьку журналістку Ірину Зонову, яка вперше побувала на цьому святі і поділилася своїми враженнями на сторінках газети «33 канал»:

«…Хлібин було не злічити, як зірок у небі! Об’єднані громади Козятинщини облаштували світлиці, спекли паляниці з нової пшениці, обжинкові короваї, силу-силенну пиріжків, жайворонків, струдлів, маковейчиків, рогаликів, весільних калачів, бігунців, пампушок… Кращі сорти борошна, масло, яйця, різноманітні начинки! А поряд буяли виставки овочів і фруктів з козятинських садів-городів, майстерно виплетені дідухи, вироби майстрів лозоплетіння, вишивання, різьби по дереву, виготовлення ляльок-мотанок – всього не перелічити! Загальну увагу привертала Дошка пошани Козятинщини із кращими підприємствами району…»

Концерт розпочався з обряду обжинків, який показували учасники театрального колективу «Смагрон» Самгородоцького СБК. Молоді дівчата та хлопці демонстрували, як заплітали бороду на ниві, ніби у старі добрі часи, зжинали той останній сніп, в’язали його та несли до господаря ниви і до господині. А жінки співали обжинкових пісень та величали хліборобську працю. Далі до слова запрошували гостей з району та області.

Голова Козятинської районної ради Віктор Слободянюк та заступник голови райдержадміністрації Ігор Булавський вітали хліборобів Козятинщини та всіх, хто гарно потрудився на збиранні врожаю 2020 року, нагороджували їх грамотами та подарунками. А також вручали почесний знак «За заслуги перед Козятинщиною» тим людям, які зробили вагомий внесок у розвиток району в різних галузях. Особливо було приємно почути, що серед нагороджених – відома поетеса, співачка, керівник народного аматорського вокального гурту «Калина» Махнівського СБК Антоніна Петрушкевич. Святкового настрою гостям додавали виступи аматорських колективів з Козятинського районного будинку культури та закладів культури громад району. Пісні, танці, щире слово – все це звучало біля вітряка, перепліталося з вітром і летіло теплою мелодією над полями, над Вінниччиною і Україною,

* Фестивалі

Організатори свята

як дух оновлення. Незмінна ведуча свята Тетяна Мар’янчик представляла колективи та гостей, розповідала про досягнення району у різних сферах діяльності. А усміхнені дівчата частували гостей запашним короваєм, духмяний аромат якого нагадував про ті давні традиційні народні свята, де чільне місце посідав хліб.

На площі біля музею, яка була наповнена виробами з соломи, де можна було зробити фото біля

солом’яного потяга і посидіти біля вуликів (також виготовлених з соломи) та на м’яких солом’яних тюках, що нагадували крісла. Працювали й інші локації. Одна з них – «Сузір’я митців», де кращі майстри-умільці народних промислів проводили майстер-класи для всіх бажаючих та продавали свої вироби. Крім козятинських майстрів-умільців на свято завітали гончарі з Калинівщини, які привезли вироби з кераміки та гості з сусідньої Житомирської області, які створюють вироби з соломи та колосків.

На локації «Медові соти» господарювали бджолярі-пасічники з різноманітною медовою продукцією. Духмяний мед з різнотрав’я, цілющий пилок та прополіс – все можна було і скуштувати, і придбати для себе.

В рамках свята традиційно відбувався огляд виставкових світлиць, що брали участь в обласному святі. Учасників нагороджували організатори свята – начальник управління культури і мистецтв Вінницької ОДА Ольга Дернова та директор ОЦНТ Тетяна Цвігун. За підсумками огляду переможців було відзначено дипломами у таких номінаціях:

– За збереження хлібних традицій – ПАТ «Козятинхліб», м.Козятин;

– Кращий народний майстер – Слюсаренко Євгенія Леонідівна, с.Жежелів та Пилипчук Надія Миколаївна с.Широка Гребля;

– Кращий дідух – колектив Флоріанівського сільського Будинку культури, а також Осіпчук Надія Миколаївна із с.Гурівці Глуховецької ОТГ; – Кращий коровай – Махаринецький сільський Будинок культури (майстриня Василюк Наталія Вікторівна) та Вернигородоцький сільський Будинок культури; – Краща виставкова світлиця – клубні заклади сіл Білопілля та Селище а також Махнівська територіальна громада;

– Найсмачніша обрядова випічка – Кашперівський сільський клуб та заклади культури Пузирківської сільської ради.

Обряд «Обжинки»

Ольга та Дмитро Савенець – гості свята

Колектив села Самгородок

Разом із дипломами переможцям дарували і пре-

красну книгу «Хліби до свят і на пошану» написану

Світланою Творун та Тетяною Цвігун. Таку ж книгу подарували і очільникам Козятинського району.

Вручили подяки організаторам свята – директору

КЗ «Музей Хліба»

Сергію Рибачуку та начальнику

відділу культури, туризму та спорту райдержадміністрації Володимиру Воронову. Адже завдяки цим

людям свято організовується і відбувається щороку.

Згадали з вдячністю і Геннадія Дубенкова та Анастасію Бойко, які стали ініціаторами створення Музею хліба у 1986 році.

... А вітряк височів над всім цим барвистим святковим дійством, як і два століття тому, розмовляючи з вітром і поважно похитуючи дерев’яними крилами, бо він, здавалося, як ніхто, розумів, що буде хліб – буде людно і святково на музейній площі біля вітряка. Переможемо всі негаразди і карантини. Будуть наповнені столи святковими хлібами, а назустріч вітру линутиме щира народна величальна пісня. На щастя, на радість, на добро! Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Виставкова світлиця Глуховецької ОТГ

Кольори серебринецького симпозіуму

Малюють малярове в Серебринці, На білих стінах – птахи і квітки, Дівчата у віночках, козаки…

І все цвіте, і радості по вінця.

Веселий півень на уроки кличе,

А музиканти грають марш для всіх…

Добра і щастя вам на ваш поріг

У барвах двадцять першого сторіччя. Жанна Дмитренко

удовий образ мальованої хати стосується в основному українців.

Адже саме в Україні хати були білими – що всередині, що знадвору. Саме

директор Серебринецької школи, з радістю погодилась, щоб закриття симпозіуму відбулось на території школи.

Отож наші художники вирушили в експедицію на Серебринець, відомий своїми легендами. Одна з легенд розповідає, як котрись з панів заповів нерозумному нащадку срібло…в голові коня! А той, шукаючи заповітне багатство, почав вбивати коней. Але срібло знайшли вже потім – в голові дерев’яного коня, вирізаного майстром.

Поселились митці у подружжя Сірантів. За п’ять днів майже безперервної роботи розмальовано 24 об’єкти! Клуб, школа, магазин,

Вітання від серебринців

українки до свята малювали печі, вікна обмальовували рослинним орнаментом, фарбували призьбу. У багатьох на вхідних дверях чи на воротях красувався козак Мамай або коваль Вакула, виписаний господинею чи місцевим малярем. Тому у свій час обласний центр народної

творчості під керівництвом заслуженого працівника культури України Тетяни Цвігун підтримав ідею стосовно проведення симпозіуму «Мальована хата», взявши на себе організацію всіх заходів. Відтоді у 7 селах області проведено цю надзвичайну цікаву акцію, що стала для жителів села та гостей пам’ятною подією.

Коли голова Могилів-Подільської ради Володимир Сірант почув, що в одному із сіл району проходитиме «Мальована хата» сказав: «Нікому не віддам! Симпозіум має бути в моєму рідному селі - Серебринці». А Оксана Сірант,

кіоск, автобусна зупинка, хати – все в осінніх барвистих обновах. Насамперед – на стіні школи з’явився напис, обрамлений рослинним орнаментом: «Мальована хата – 2020», який створив Сергій Бугай, провідний методист ОЦНТ, молодий талановитий митець.

А на стіні біля вхідних дверей з’явився поважний півень. Він несе на собі музикантів. Всі вони в українських строях. Кожен з інструментом – з бандурою, цитрою, сопілкою. Власне, кожен персонаж має смислове навантаження. Півень – це господар часу. Разом із шкільним дзвінком він щоранку скликатиме учнів на уроки. Музиканти – це символ народного мистецтва. Віночки і стрічки, які органічно вплетені в сюжет – не просто елементи костюма, а символи нової України, відродженої мистецтвом. Автор цього задуму – Василь Іванович

Автор розпису Сергій Бугай, с. Човновиця Оратівського району

Слободянюк, заслужений майстер народної творчості України.

На фасаді будинку культури зображене українське село. На передньому плані, під високими мальвами – кобзар. Поруч – хлопець, що заслухався його пісень. За ними – зажуре-

ні дівчата. А ще далі – хати, пагорби, тополі. Над усім цим – сонце. Це український пейзаж і українська тема Івана Горобчука, заслуженого майстра народної творчості. Одразу згадується ранній Шевченко і його твір «Тарасова ніч»: На розпутті кобзар сидить

Та на кобзі грає; Кругом хлопці та дівчата –

Як мак процвітає.

Інші малюнки художника – це ціле суцвіття українських символів: хата, під вікном – квіти, тин, на тину – горшки, далі – криниця, біля неї – цебро з коромислом. А он ставочок. Каченята плавають біля рогози. Знову ж – шевченківський мотив: «хлюпочуться качаточка поміж осокою». Ще один сюжет: дівча має брати воду біля річки. Дерев’яні цебра з коромислом – поки що у стані спокою. На одній із хат – квітковий орнамент. Іван Горобчук залишив Серебринцю цілий світ добра і краси. Його не назвеш ідилією, бо це, знову ж – саме Шевченків світ, його «як писанка, село», його нездійснена мрія на чужині: «Село – і серці одпочине». Малюнки митця сприймаються, як своєрідні ілюстрації ранньої творчості Кобзаря і періоду заслання, коли ностальгія заносила поета, бодай у думках на Україну.

Сергій Бугай створив образ Мудрої

Автор розпису Іван Горобчук, м. Вінниця

Сови з книжкою на боковому фасаді школи, який нагадуватиме школярам, за чим вони ходять в школу – за знаннями. Молодий художник – автор десяти сюжетів. Нині – це своєрідний рекорд «Мальованої хати», і не лише на серебринецьких теренах. На одній із ста-

Автор розпису Аліна Смеричинська, м. Вінниця

реньких хат намалював традиційний вазон –наше дерево життя. Вікна хати – в подільських орнаментах. Поєднання синьої, жовтої, охристої фарб створює ілюзію природних кольорів. В творчості Сергія зустрічаємо поєднання різних подільських розписів. Одна із робіт («Диво-звір» на стіні хати) створена за мотивами Марії Примаченко. Сергій дуже любить квіти, особливо еустоми, які також залишив на згадку серебринчанам, намалювавши їх разом з Іваном Горобчуком та Оксаною Малобенською.

Директор Могилів-Подільського центру народної творчості, заслужений працівник культури України Оксана Городинська – одна з найактивніших учасниць цієї акції. Вона займається і вишивкою, і писанкою, і витинанкою, пише вірші. Нині створила об’ємний сюжет на хаті край села. Стилізовані живописні пейзажі з пагорбами, лісочками, хатами у мальвах та соняшниках, у вишнях та грушах. Тут і калина з вітряком, і все, миле серцю кожному українцеві. Подільський вазон з півнями, птахами,

Автор розпису Василь Слободянюк, м. Вінниця

гронами винограду на одній із хат – це те, що притаманне творчості Оксани Городинської.

Автор розпису Оксана Городинська, м. Могилів-Подільський колективів, створені за подільськими мотивами Наддністрянщини, в яких домінує беж, коричневі, золотисті, червоні кольори. Адже все має значення – і репертуар, і вбрання, особливо, якщо виїжджати за межі району і області.

Аліна Смеречинська, більш відома як аматор відеофільмів, теж приїхала в Серебринець, щоб намалювати маки. Червоні, ніжні, красиві – вони прикрашають автобусну зупинку.

Микола Крижанівський – багатогранний митець. Він педагог і письменник, художник і скульптор. Тож не дивно, що колись подав ідею проекту «Мальована хата» Серебринцю він подарував «червоні коні», що б’ють копитами, і коваля, що має їх підкувати. Коні – це теж образ часу. А намальовано їх біля кузні. Традиційного козака Мамая (зображено на кіоску) в теракотовій барві з білим. Кінь біжить до господаря. Завершуюча деталь – сонце з рясними променями, що осяває персонажів і, власне, задум митця. А сьогодні вже закриття симпозіуму. Тому люди сходяться до центру села, де поряд будинок культури і школа (через дорогу). Дарма, що зірвався вітер, серебринчан посходилось чимало. Гості, які вперше приїхали до села, роздивляються розмальовані приміщення, діляться враженнями, сперечаються. Поки готують сцену і артисти налаштовуються до виступів, ми знайомимось із школою. Видно з першого погляду, в яких дбайливих руках цей заклад. Як виявилося згодом, школа і справді вважається найкращою в районі. Класи і кабінети оформлені зі смаком. Кожен – у своєму кольорі. Сюжети на стінах коридорів – теж мальовані руками… Сірантів, Оксани і Володимира. Оксана Анатоліївна є керівником народного аматорського театру пісні «Любисток», а також театру моди «Кралі». В шкільній майстерні «Оксамит» ми побачили швейні машинки в стані повної готовності, навіть з катушками, бо свято пройде, а далі знову репетиції, нові задуми щодо концертів і костюмів. Тут шиють чудові строї для

Де вони лиш не побували – і скрізь мали успіх. Яке враження їхні виступи справили на закарпатців на фестивалі «Рахівська бринзя», розповідав Володимир Сірант. Дружна родина Сірантів – це ще одне відкриття свята. Це сім’я справжніх українців, талановитих і завзятих, які на своєму місці «тримають Україну». До речі, в усьому їм допомагає донька Марічка, яка бере участь у всіх заходах, крім того, веде сторінку «Палац Чацького» на суспільному телебаченні. Адже в селі збереглась ця велична споруда, яка, звісно, потребує ремонту і реконструкції. Останнім часом з’явились сподівання на те, що пам’ятка архітектури національного значення буде відремонтована. Вона навіть набула значення символу відродження на цих теренах.

Атмосфера дружби, злагоди, любові до своєї культури – це те, чим може пишатись і колектив школи, і «Любисток», і вся громада. А її директор спрямовує це на користь справи, на формування національної свідомості учнів та й всіх мешканців Серебринця. Відчувається, що до всього докладено і рук, і серця, що стараннями цих людей тут живе український дух. А виховання патріотизму – одне з пріоритетних в роботі колективу.

Тому на подвір’ї нині так багато дітей, попри карантинні обмеження. Всі в масках – і діти, і дорослі, і приїжджі гості. Це теж ознака часу. Але це не означає, що все має завмерти. Музи не мають мовчати. Власне, ця думка прозвучала з

Автор розпису Сергій Бугай, с. Човновиця Оратівського району

вуст багатьох виступаючих на урочистостях.

Голова районної державної адміністрації Михайло Гоцуляк, голова районної ради Володимир Сірант, сільський голова Іван Фрасинюк, заступник начальника управління культури і мистецтв Вінницької ОДА Валентина Троян, директор Могилів-Подільського РБК Микола Новицький, завідуюча відділом збереження і розвитку народної творчості та аматорського мистецтва ОЦНТ Любов Гричанюк, голова громадської організації при обласній Раді Наталя Морозова – всі вітали серебринчан з таким гарним святом, яке вималює ще одну сторінку в житті села. Адже кожна культурно-мистецька акція, яку проводить обласний центр народної творчості – це один з виявів духовного відро-

дження, це свідчення того, що зберігаються традиції і звичаї, які живуть в народі і донині, завдяки ентузіастам, а головне завдяки послідовній і цілеспрямованій роботі центру народної творчості Коли ми виїжджали з Серебринця, вже вечоріло, і чудовий палац Чацького, який чекає свого відновлення, здавався здалеку втіленням цих сподівань. Отак і ми живемо надіями на розквіт культури і духовності на Вінниччині та в Україні.

Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

Автор розпису Микола Крижаніввський, с. Сліди Могилів-Подільського району

Автор розпису Іван Горобчук, м. Вінниця

Ремесло, яке передається

із покоління в покоління

В’яне, в’яне рогоза

На березі річки, Для своєї дівчинини

Сплету черевички.

Ой, плетися, рогоза, Рівненько в рядочок, Щоби вийшла дівчина

До мене в садочок.

огозоплетіння – одне з традиційних

ремесел у багатьох областях України..

Цим древнім ремеслом масово займалися жителі села Щітки, що на Вінниччині.

Традиції цього промислу передаються з покоління в покоління. В Щітках з рогози виплітали взуття, капелюхи, доріжки і навіть одяг.

А що вже кошики, то

рівних їм на ярмарку

не було, як згадують

старі люди. Історія

села рясніє іменами

кращих майстрів, які

свої кошики майс-

терно гаптували ніж-

ними візерунками.

Згадується в історії

села, що щітецькі

рогозяні вироби скуповували вінницькі

купці і відправляли

їх в Польщу, Німеччину та Австрію.

Тож люди заробляли на прожиття

плетінням із рогози.

Вони навіть об’єдналися в артіль, де виготовляли пантофлі, кошики, брилі. Такі речі продавали на Вінничині по різних ярмарках, возили також у сусідні області.

Не забуті в селі традиції рогозоплетіння і сьогодні. Однією із продовжувачів давньої традиції є майстриня Надія Іванівна Іщенко, яка відроджує та осучаснює народне ремесло рогозоплетіння. Утім, плетіння, за словами народної майстрині, — це лише частинка складного процесу.

Дуже важливим є створення робочого матеріалу. Рогозу жнуть серпами вручну, щоб не пошкодити. Нелегка то справа для жіночих рук, за словами майстрині - це і є найважчим процесом у заготівлі рогози, яка любить рости на болотистій місцевості, на берегах річок та озер. Її висота сягає до трьох метрів. Заготовляють рогозу в другій половині вересня. Стебла жнуть та складають у великі снопи (вагою 50−70 кг). Згодом в’язки несуть до автомобіля, часто по багнюці, подекуди долаючи відстань близько кількох сотень метрів. Привезений додому рогіз слід розкласти на городі, або подвір’ї. Великі стебла, які мають щільні листки, роз’єднують, після чого просушують. Потім з кожного листка знімають боки, щоб залишалася серединка, з якої і плетуть вироби. Рогіз 2−3 тижні сушать під сонячними променями. Відтак, його упродовж зими витримують на горищі. А вже навесні наступного року стебла необхідно відсортувати, бо в роботу йде тільки середина стебла, а верх і низ відкидаються. Щоб приготувати рогозу для плетіння її очищають, замочують або кип’ятять. Після цього вона стає еластичною, навіть коли висохне. І лише тоді матеріал готовий до використання.

* Нематеріальна культурна спадщина Надія Іщенко

Недарма кажуть, що талановита людина - талановита у всьому. Надія Іванівна Іщенко належить до когорти жінок, які встигають усе. Ексклюзивні рукотворні шедеври пані Надії не перестають дивувати. Здається, ця жінка може зробити будь-який виріб зі звичайнісінького матеріалу – рогози, на котрий ми, зазвичай, навіть не звертаємо уваги! Кожен її виріб оригінальний,

і такий, який не знайдеш точно ніде. Одним словом, фантазії не позичати! Та ще й так майстерно, що деякі бренди можуть тільки позаздрити.

З пані Надією ми зустрілися в її затишному будинку, у її рідному селі Щітки Вінницького району, де вона народилась і мешкає нині.

«Ще в юному віці, дивлячись як мама вправно плела кошики, я завжди спостерігала і дивувалась, як це в неї виходить. Мама, як і наші сусіди та наші родичі, продавали кошики на ярмарках, то з цього й жили. Та одного разу мені мама запропонувала допомогти її. До цих пір пам’ятаю, як я виплела малесенький дитячий кошичок. Я тоді ходила щасливою. А ще була я дуже рада, коли мама з ярмарку принесла мені пару копійок, які вторгувала за мій кошик… Я й гадки не мала, що то буде справою мого життя. Не знаю, що стимулювало мене тоді, що я навчилася такою маленькою допомагати мамі, але й до цих пір плету ці кошики для діток», – згадує майстриня.

«Мама, Валентина Творун, плела брилі, кошики, саме від неї я перейняла досвід і майстерність. Мама й дядько без жодних допоміжних засобів створювали оригінальні речі. А у кінці 90-х, коли була скрута, я подумала, що це був би непоганий підробіток. Стала працювати більш плідно, з’явилося багато нових робіт, але класичні кошики, сумки, корзини, які робили мої рідні – стали основою моєї творчості. Більше люблю ужиткові, практичні речі: кошики, капелюхи, різні коробочки»,–розповідає Надія Іванівна.

Минуло багато років, і тепер Надія Іщен-

ко уже знана в області та Україні майстриня. Вона виготовляє жіночі кошики, чудові сумочки, капелюхи, хатнє взуття, іграшки. Згодом Надію Іванівну починають запрошувати на виставки, майстер-класи. А вже у 2017 році вона представляла свої роботи на виставці «Мистецтво одного села» у столиці України. І це для неї було великою честю. Роботи жінки неодноразово були представлені на етнографічних фестивалях

області та загалом України, вона також була нагороджена почесними грамотами і подяками. Вироби Надії Іванівни не схожі між собою, виплетені з екологічно чистого матеріалу. Старшим людям особливо подобаються кошики, а молодші віддають перевагу сумочкам.

«Буває, зі своїми виробами просиджую цілі ночі, оскільки вдень усе не встигаю. Не залишаю незавершений виріб доти, поки він не буде мені подобатися. Бо якщо він не сподобається мені, то як сподобається іншим людям», – розповідає майстриня.

За словами жінки, аби виготовити, наприклад, одну корзинку, потрібен щонайменше цілий день, все залежить від розміру виробу. Кошики, сумки не схожі один на одного, щоправда, їх усіх об’єднує одне, а саме – рогоза.

Надія Іванівна залюбки бере участь у різноманітних ярмарках. Каже, навіть не стільки для заробітку, а щоб на людей подивитися, себе показати, поспілкуватися з іншими майстрами і навчитися чогось нового.

«Вік живи – вік учись. Я багато думаю про наші традиції, народне мистецтво, намагаюсь

вникнути в його глибинну сутність, розкрити таємниці. Це дуже захоплює та неймовірно цікаво. Надихає мене на створення прекрасного

наша природа, щирі люди. І найголовніше в моєму житті, – це мої рідні – чоловік Сергій та донька Анастасія, які підтримують, розуміють і допомагають у всьому».

Надія Іванівна і теоретично, і практично знає тисячі таємниць, пов’язаних із цією нелегкою, інколи навіть марудною, але насправді цікавою справою. Секретів вона не приховує, щедро ділиться ними із зацікавленим людьми під час майстер - класів та на фестивалях народної творчості.

Жінка із задоволенням приймає замовлен

теплий і піддатливий в роботі», – каже майстриня. І хоча це вже минувшина, та вироби з рогози досі мають попит, особливо серед молоді, адже це натуральний матеріал.

«Кожний новий виріб, який я роблю із використанням різноманітних технік плетіння це і різне мереживо і через одну, чи через дві рогозинки, або суцільне плетіння, на кожному виробі їх може бути декілька, кожна цікава по-своєму, а разом вони утворюють і традиційний, і сучасний витвір мистецтва. Лише так можна донести до людей традиційне народне мистецтво рогозоплетіння – зберігши та осучаснивши його. Ця копітка діяльність неможлива без тонкого розуміння краси, витонченого смаку і любові.

Поспілкувавшись з майстринею, переконуюсь вкотре, що світові не вистачає саме таких людей. Шанування та збереження українських традицій, розуміння власної національної ідентичності, сучасний підхід, цілеспрямованість, надзвичайна працелюбність цієї тендітної жінки – ось головний рецепт її успіху в житті.

Провідний методист ОЦНТ, Сергій БУГАЙ

Автор Надія ІЩЕНКО

* Носії традицій

Надії Осіпчук

Вона посіє жито, льон посіє, Щоб дідухи сплітати у жнива –Взірці мистецтва Осіпчук Надії, Подільських жнив традиція жива.

країнська жінка може все. Вона – господиня. Вона – творець краси. І в себе на кухні, де випікає пироги чи великодні паски або ж вишиває сорочечки дітям до свята. І на роботі, де обдарована особистість завше знайде місце для творчості.

Так думалось мені, коли ближче познайомилась з Надією Осі-

пчук, майстринею, що

виготовляє чудові діду-

хи. Нинішнє покоління,

уявлення якого про жнива асоціюються в основному з комбайном, має знати про цей останній

жнивний сніп, що споконвік величає хліборобську працю, оберігає

наші традиції, а перед світом постає образом

хлібодарної України.

Тому Надія Мико-

лаївна, завідуюча Гурі-

вецьким центром дозвілля Глуховецької ОТГ, іде

в пору жнив з гурточком дітей на поле. Показує, як жати серпом, розповідає, як з давніх-давен

дідух тримали від жнив до Різдва, як стояв він на

покуті, як стеріг різдвяне

багатство – пишні пироги, калачі, що за ними «нікого не видно», стільки напекла дбайлива господиня.

В себе біля клубу Надія висіває льон, щоб мати чим перев’язувати

стебла жита, пшениці, вівса, а ще мак-видюк.

– Якось весною взялась сіяти жито на цій клумбі. Але озима культура, посіяна навесні, колосу не викидає. Так і вийшло. Оце така невдача спіткала мене, – посміхається Надія Миколаївна. Майстриня виготовляє дідухи з різних колосків. Її величенний дідух – це ціла мистецька композиція. Пшениця остиста і безоста, ячмінь, овес, бокасті маківочки, сині василечки – все

це у баченні майстрині, у дивовижному поєднанні всіх компонентів стає символом добробуту і краси. Ось її «Маковійник». Крім того, що саме дерево гарно виплетене і перевеслом з льону перев’язане, майстриня придумала ще й особливі «підставки», всіяні маком. Вони теж привертають увагу, як-от на святі обрядових хлібів і дідухів у Білопіллі. Тут стільки різновидів дідухів, стільки солом’яних бичків, і все тут солом’яне – тепле, золотисте, пахуче, рідне. На солом’яних «подіумах», застелених веретами, пишались хліби і короваї. Заквітчана віночками та вишиванками молодь – здебільшого це аматорські колективи – ходила гуртами від виставки до виставки, що їх представляли громади Козятинщини, і роздивлялась ці солом’яні дива, раз-по-раз зупиняючись біля дідухів Надії Осіпчук.

Надія Осіпчук

Після всього побаченого з виробів Надії Миколаївни хочу знати, де вчилась майстриня, чому вона почала робити дідухи. На своє здивування, дізнаюсь, що Надія Осіпчук за першою освітою – кравчиня. Після Сокілецької школи вчилась в Козятинській. Мріяла здобути професію модельєра в Калинівському технікумі, але не склалось. Закінчила Вінницьке ПТУ №15. Працювала в Козятинському побуткомбінаті. Потім таки поступила в Калинівський технікум, але вже на спеціальність бухгалтера, тож працювала за спеціальністю на хлібзаводі. А тоді вийшла заміж за хлопця з сусіднього села і вже там працювала бухгалтером в Пузирківській сільській раді.

Знаючи її як творчу особистість, відповідальну та завзяту жінку, запропонували посаду директора Гурівецького СБК.

Нині вона – завідувач Гурівецького центру дозвілля Глуховецької ОТГ. Горда з того, що зуміла втілити в життя два проекти. Один з них стосується створення сучасного інформацій-

ного центру в будинках культури. Це був районний проект (48 тисяч гривень). Але до цих коштів треба було ще стільки праці і грошей докласти. Адже спочатку мали відремонтувати приміщення для інформаційного центру. Допомогло місцеве підприємство «Гурівецьке», народний депутат України Петро Юрчишин…

і син комп’ютерник. Змурували грубку, встановили столи, куплені за гроші Надії Осіпчук (зароблені на виборах).

Наступний проект – дитячий майданчик, на який, згідно з проектом, виділено 32 тис. 160 грн. адже діти, які приходять на репетиції, повинні десь відпочивати.

Драматичний, художнього читання, інформаційний, фотогурток – всі ці формування у Центрі дозвілля веде Надія Миколаївна. А дитячим вокальним колективом «Дзвіночок», як і вокальним жіночим, керує Марина Білецька – завклубом із сусіднього села Пузирки (випускниця Житомирського культосвітнього училища).

Всі ці діти і дорослі беруть активну участь в житті громади, виступають в Гурівцях, Глухів-

цях, Пузирках, у всіх заходах разом із Надією Миколаївною.

А

дідухи – це ще одна із сторінок діяльності і цього закладу, і Надії Осіпчук. «В селі стало менше худоби, тож діти нині вільніші, ніж колись, – пояснює Надія Миколаївна. – Ми почали більше ходити в поле».

Чимало дідухів зробила Надія Осіпчук для села, для району, для різних святкових заходів. Адже на тих виставках, що прикрашають будь-яке свято, вже не обходяться без дідуха –крислатого, розкішного, заквітчаного – нашого дерева життя. Споглядання цього витвору мистецтва приносить естетичне задоволення, радість і гордість за прекрасне представлення народної культури, в якій образ дідуха є зримим втіленням народних сподівань на добробут і гарне життя. Родина Надії Осіпчук розуміє її, всіляко підтримує в роботі та в захопленнях. І це надає сили дружині і матері в житті і творчості. Скільки дідухів майстрині було виставлено на огляд, скільки ще буде зроблено на радість нашим подолянам! Дай боже всім нам гарного поліття та добрих урожаїв, символом яких є українських дідух!

Жанна ДМИТРЕНКО

Уклін улюбленому вчителю

к швидко плине час, біжать роки міняються світоглядні позиції, але духовні цінності залишаються незмінними. Мистецтво, як особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами

краси має особливий вплив на суспільну свідомість. Народний танець, зокрема, відображає історію, звичаї, традиції кожного народу. Кожен

видатний митець народної хореографії – є взірцем для наступників. Їхній життєвий шлях та творчість –це свого роду скарбниця, яку людство має цінувати, берегти та примножувати.

Величезну роль у вихованні юних, у роз-

витку культури на

Вінниччині відіграє

заслужений праців-

ник культури Укра-

їни керівник на-

родного ансамблю

танцю «Ровесник»

Вінницького технічно-промислово -

го коледжу Василь

Захарович Бондарчук. Таких, як він –

одиниці . Відданий

своїй роботі, відпо-

відальний, невтом-

ний, енергійний, з

веселою вдачею балетмейстер, педагог

цьогоріч відзначає

свій ювілей - 75 років.

Досі згадую ту

мить, коли мене, п’ятирічну, мама

привела подивитись

на концерт. Юнаки

та дівчата легко та

невимушено танцю-

вали на сцені народ-

ні танці.. Особливо

вразив один танець,

де дівчата впродовж

композиції, непоміт-

но для глядацького

ока ,змінюють колір плаття: на почат-

ку – зелений ,в середній частині – синій , а в кінці – червоний . Це було дивовижно. Публіка перешіптувалась: «Як вони це роблять?» З величезним захопленням я спостерігала за цим феєричним дійством, і бажання опинитися на місці танцюристок оволоділо мною. Це виступав «Ровесник». З того моменту і до цих пір я безмежно закохана у хореографічне мистецтво.

Василь Захарович приймав до свого колективу усіх бажаючих студентів технікуму. Деякі з них танцювали раніше у дитячих хореографічних колективах, а були й такі, що ніколи не займались танцями, і керівникові доводилось навчати їх, як кажуть, з нуля. Важливу роль у підготовці дівочого складу «Ровесника» відігравала хореографічна студія, що діяла при ансамблі під керівництвом знаного на Вінниччині хореографа-педагога Рєзнік Марії Матвіївни (1926-2015рр). Її випускниць Василь Захарович ретельно відбирав, дивився на статуру, зріст і особливо техніку виконання. 7 років навчання у студії, відбір – і ансамбль став для мене сім’єю, а Василь Захарович – другим батьком.

* Ювілеї Василь Бондарчук

Народився Василь Бондарчук 15 серпня 1945 року у с.Верещаки Новосільського району Тернопільської області. Коли був ще маленьким хлопчиком, сім’я переїхала до районного центру Яланець, Миколаївської області. Батьки працювали в колгоспі, сестри – на молокозаводі, малий Василько навчався в школі. Згодом вони переїхали у Вінницьку область на батьківщину мами в с.Кинашів Тульчинського району. Потім купили будинок в селі Нестерварці. Там хлопчик закінчив сім класів школи. А коли Василько ходив до 8-го класу, одна дівчина запросила його на танці у будинок культури. Знаходився він тоді у величезній церкві, у центрі села. Нині, приїжджаючи до рідних, він завжди заходить до тієї, зараз вже, церкви і згадує юні роки, коли лише осягав ази хореографії. Так і розпочалась його кар’єра танцюриста.

У 1964 році його вже запрошували очолити танцювальний колектив у Капустянах, але освіти за спеціальністю він ще не мав, за плечима

Ансамбль «Ровесник» на обласному фестивалі хореографічного мистецтва ім. В Румянцева (м.Тульчин, 2014 р.)

була лише школа. Тож згодом вступив до Київського училища культури. З першого курсу його забрали в армію (м.Моздок Чечено-Інгушетія). Служба в нього була неважкою, ставлення до нього - добрим. Талановитого хлопця відпускали відвідувати репетиції чеченського ансамблю

при будинку культури. Йому дуже подобалось

там, і він із задоволенням опанував нову техніку чеченських народних танців. Після служби в армії юний Василь довчався в училищі і по закінченню мав би за розподілом їхати в Узбекистан, але звідти не прислали документів. Звичайно, залишитись у рідному краї і викладати хореографію було б добре, але Тульчинське училище культури на той час не мало хореографічного відділу. А далі було так: завучу училища Романову Василю Яковичу, запропонували посаду директора Вінницького обласного будинку (зараз центру) народної творчості, і він в свою чергу порадив молодому спеціалісту поїхати працювати у Вінницю на посаді методиста з хореографії. Робота була цікавою, передбачала тісну співпрацю з керівниками хореографічних колективів міста та області, організацію семінарів, фестивалів і т.д.

На той час у Вінниці було декілька провідних колективів. Вражав своїми виступами на культурно-мистецьких заходах народний ансамбль танцю «Дружба» Вінницького медичного університету. Керівником його був видатний хореограф подільського краю Володимир Іванович Румянцев (1926-1990рр).. Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації, Вінницький обласний центр народної творчості з 1996 року започаткували й регулярно проводять обласний конкурс хореографічного мистецтва ім.В.Румянцева. До речі, у 2014 році вже добре знаний ансамбль «Ровесник» під незмінним керівництвом Василя Бондарчука здобув найвищу нагороду на цьому конкурі – Гран-прі. До слова, Василь Захарович є постійним членом журі цього конкурсу.

Ще одним, не менш знаним у Вінниці, на той час був народний ансамбль танцю «Вінничанка».

Керівник Шустер Еммануїл Олександрович запропонував молодому методисту працювати репетитором цього ансамблю. І протягом 2 років Василь Захарович «відшліфовував» танцівників «Вінничанки».

Варто зазначити велику співпрацю Василя Захаровича з заслуженим працівником культури України Іваном Федоровичем Лапатановим, тодішнім керівником народного ансамблю танцю «Юність» Вінницького політехнічного технікуму (нині коледжу), не менш відомого в

той час на Вінниччині. Міцна та вірна дружба супроводжує цих хореографів упродовж життя. Робота методистом була Василю Захаровичу до душі. Але завзятий, енергійний молодий методист (і студент Київського державного інституту культури) спостерігаючи за танцювальними ансамблями, слава яких розпросторилась по всій Україні, спілкуючись з відомими хореографами, здобуваючи знання, практику й досвід, прагнув створити власний колектив. Зазначу, що у нього навіть не було свого житла. Ночував, бувало, в робочому кабінеті у будинку народної творчості.

Згодом у Вінниці побудували м’ясо-молочний технікум, і там потрібно було організувати художню самодіяльність. Колега Василя Бондарчука – Марія Рєзнік, навчала хореографії дітей, які займались фігурним катанням. Вона бачила велику жагу юнака реалізувати себе і розповіла директору технікуму про обдарованого фахівця. І ось мрія хлопця здійснилась. Йому запропонували створити у технікумі хореографічний ансамбль. Отож, з 1972 року і донині –він незмінний керівник одного з кращих ансамблів на Вінниччині. Керівництво технікуму пишається, що «Ровесник», завдяки

професійному керівнику, знаний

не лише в області і Україні, а й за кордоном.

Саме у технікумі, де почав працювати, Василь Бондарчук, зустрів він свою половинку –добру надійну, Лідію Антонівну.

Що цікаво, познайомились молоді в їдальні. Вона працювала

там після закінчення Сімферопольського кондитерського училища. Як жартує Василь Захарович, годувала його танцюристів

булочками. А після закінчення

Одеської академії по переробці

хлібопродуктів працювала завідуючою кондитерским цехом. У

цьому знаменитому цеху замовляли і ми колись торти до свят, які готувались під керівництвом

Лідії Антонівни. Признаюсь –

це кулінарні шедеври. «Жінка

йде на роботу, а я на танці» –

завжди, посміхаючись, жартує

Василь Захарович і пишається

талантом своєї вірної супутниці

смачно готувати. Як справжній

господар, полюбляє наш ювіляр

робити вдома все своїми руками, тому що добре вивчив столярну справу у школі. Столики, тумбочки і навіть двері і вікна в материнській

хаті змайстрував сам. Дивлюся на щасливе подружжя Бондарчуків, де панують гармонія, любов та злагода, і думаю, які ж молодці! Вони є

прикладом для кожного.

Василь Захарович та Лідія Антонівна мають

два сини: Сергія та Андрія. Сини пішли по татовому сліду і також обрали професію батька.

Обоє з дитинства танцювали у «Барвінку».

Старший Сергій після закінчення дев’яти класів вступив до студії Національного заслуженого академічного ансамблю Павла Вірського, потім біля 10 років працював у самому ансамблі, а далі по контракту переїхав на роботу до

Канарських островів. Там і залишився. Молодший син Андрій з 10 років навчався в Київському державному хореографічному училищі-інтернаті. З 1999 року працює в Національній опері ім.Т.Г.Шевченка. Обидва сини, як і батьки, мають гарні сім’ї.

Не тільки сини обрали танець своєю професією, а й багато учнів Василя Захаровича. Кирилюк Олександр став артистом, а Демищук Андрій – заслужений артист України, – аритстом Національного заслуженого академічного ансамблю танцю імені Павла Вірського, Ольга Іващук, Анастасія Величко, Марія Гріненко – викладачі хореографії, Андрій Богданов та Віталій Рибак –нині артисти балету Академічного музично-драматичного театру ім.М.Садовського.

Вручення Гран-прі

Козацькому роду — нема переводу

Міжнародний фестиваль хореографічного

мистецтва (півострів Тенеріфе, Іспанія)

Минали роки. Ансамбль «Ровесник» поступово поповнювався новими хореографічними творами, ставав відомим у місті та області. Згодом, завдяки наполегливій праці керівника, здобув почесне звання «народного аматорського. А далі були нові злети. За роки творчої діяльності колектив побував у різних краях і країнах. Це Польща, Румунія, Болгарія, Сербія, Угорщина, Канарські острови, Іспанія, Швейцарія, де «Ровесник» прославляв нашу державу. Кожна гастрольна поїздка закарбувалась в пам’яті назавжди. Найбільше запам’ятався Міжнародний фестиваль у Іспанії (м.Оренсо). Три дні ми їхали автобусом. Дружно співали пісні і проїжджали різні країни. Василь Захарович, як завжди, жартував. Напевне, завдяки своєму характеру, керівник знаходить підхід до кожного учасника, згуртовує ансамбль і тому в колективі панує гарний настрій та особлива атмосфера. Дорогою він, як тільки автобус зупинявся, вигукував: «Приходьте на концерт!», а ми сміялися, підхоплювали за ним, і вже на наступних зупинках весь автобус жартівливо повторював цю фразу. І так всюди, і завжди з ним весело. В колективі панує гарний настрій та особлива атмосфера. Так, як на фестивалі «Ровесник» виборов Гран-прі, ми отримали можливість демонструвати свої таланти на сценах Канарських островів. І летіли ми літаком над Атлантичним океаном. А проживали у кращому готелі на березі острову Тенеріфе. Виступи розпочинались щодня о півночі. Стіль-

ки хвилювань! Потрібно було за дві пісні переодягнутись на наступний номер. За кулісами костюми буквально злітали з нас, і через мить усі учасники вчасно виходили з посмішками на наступний танець. А як глядачі аплодували нам після фінального концертного номеру…Виступали сльози від радісних емоцій. А які враження про побачений сплячий вулкан Тейде! І от ми повертались з Іспанії. Сім годин ранку, усі в автобусі сонні. Василь Захарович будить нас і каже вийти з автобуса. Виходимо – аж дух перехопило….Над нами – Ейфелева вежа. Так вихованців «Ровесника» зустрів Париж.

Все життя Василь Захарович присвятив себе хореографічному мистецтву і «Ровеснику». Взаємоповага та дружба – основні правила, що зроду панують в ансамблі. Крім майстерності танцю, вчитель навчає цінувати, любити та поважати Батьківщину і головне – бути людьми. Кожен його вихованець, без сумніву, з вдячністю згадує найкращі юні роки, проведені в ансамблі. Найприємніші моменти: глядачі, аплодують стоячи, а в керівника та «ровесників» на очах – сльози від щастя. Таке не забувається!

У репертуарі ансамблю «Ровесник», як українські народні танці, так і танці народів світу: молдавський білоруський, російський, корякський, циганський, «Привітальний», «Гопак», «Карпати», подільська полька «Варварка», «Чепурненька», «Дев’ятка», «Ніч яка місячна» та ін.

Не злічити усіх нагород у Василя Захаровича та його колективу - грамот, подяк та дипломів. У 2009 році йому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України», у 2011 році Василь Бондарчук нагороджений трудовою відзнакою «Знак пошани». В 2015 році асоціація культури та мистецтв України нагородила хореографа за вагомий особистий внесок у розвиток культури та мистецтва України орденом «Золотий хрест».

Хочеться низько вклонитись і від душі щиро подякувати за все дорогому вчителю. Здоров’я та благополуччя в родині, творчої наснаги і довгих щасливих років життя!

Провідний методист

з хореографічного

мистецтва

Ольга МАРКОВА

Животівка – острівець життя

Пісні, легенди, річка Жива — Розкішний острівець життя…

Будь, Животівко! Будь щаслива, Торуй шляхи у майбуття.

ерез це село протікає річка Жива.

Тому воно зветься Животівкою. А

десь там, далеко, у Парижі, Дубліні, Варшаві з

легкої руки художника, уродженця Животівки Казимира Маркевича, його назвали Острівцем Життя.

Історія Животівки, її легенд ще чекає свого літописця. І колишнє село, і нинішнє має чим похвалитись перед світом. Одна з легенд розповідає, що село відоме в окрузі, як «гусарське». Мовляв, животівські жінки звернулись до царя, щоб прислав їм чоловіків, яких тут не вистачає, і той, дослухавшись до прохання, направив цілий полк гусарів. І тоді у Животівці почали

ми, сіножаттями, лугами, з тією балкою, в якій росли дуби, з криницею-безоднею, з греблями і млинами, творять неповторний краєвид села. Коропіївка, Сасівка, Вершина, Цегельня — назви цих та інших кутків до сих пір зберегла Животівка.

Історія Животівки у 16-18 ст. приблизно така ж, як і в інших селах: хутори міщан, закріпачення, гніт польського панства (Вижицьких, Братковських, Загурських, Вильгурських, Грущинських і т. д.), скасування кріпацтва, відстале сільське господарство, перші паростки капіталістичного господарювання, відкриття церковно-приходської школи, двокласного міністерського училища і т.д.

Але друга половина 19 ст. ознаменувалась народженням у Животівці Казимира Маркевича — майбутнього художника, драматурга, сце-

* Село на Поділлі Фольклорний колектив «Марічка» – легенда Животівки

народжуватись горді і вродливі, мужні і гідні хлопці та дівчата, що підтверджує іще одна легенда. Але про це –згодом.

Історичні згадки свідчать про заснування

Животівки у 16 ст. З південної сторони його

омиває величезний став, що тягнеться до Оратова. Інші, менші стави з мальованими берега-

нариста, режисера, знаного в мистецьких колах Парижа та Франції, і не лише завдяки багатогранному таланту нащадка Дуніних і Маркевичів. Історію його життя і творчості були б і не знали (за радянського часу її чомусь замовчували), якби не приїзд одного з письменників з іншого кінця світу, тобто з Америки, який відкрив

Констанція Гор-Буд та Казимир Маркевич

українцям і животівчанам зокрема дивовижну баладу романтичної любові Кон і Касі. Хтозна, чи нинішнє покоління мало б уявлення, які митці ще зовсім недавно, перед першою світовою, осявали своєю присутністю буття Животівки, а їхні художні полотна прикрашають національні галереї Ірландії та Польші!

Казимир був дев’ятою дитиною у родині кіннозаводчиків. На арабських скакунах із Животівки «гарцювали кавалергарди, що супрово-

джували російського імператора». У великому парку стояла двоповерхова садиба з колонами. Інтер’єр будинку був облаштований як лицарський замок. Старовинна зброя, дубові меблі, на стінах – хутро та опудала диких тварин, сцени битв. Тут вільно розмовляли французькою і польською, тут звучали скрипки Гварнері та Аматі, великий концертний рояль. Багатюща бібліотека з книгами на п’яти мовах, унікальні рукописні тексти, картини живопису, а за вечерею – розповіді про героїчні історії повстань, театральні вистави з рицарськими турнірами – в такій атмосфері зростав Казимир Маркевич. Пізніше буття Животівки і її природа оживуть в його картинах, коли перебуватиме в Парижі.

А тим часом в далекій Ірландії зростала дівчинка, яка стане відомою як ірландська Жанна Д’Арк і мисткиня водночас. Історію її життя, боротьби і творчості згодом буде висвітлено в шкільних під-

Родинний маєток Маркевичів у Животівці, 1902 р.

ручниках. А поки що вона – донька баронетта, полярного дослідника, мандрівника та багатого землевласника, яку не влаштовувала перспектива спокійного забезпеченого життя.Її палка натура прагла активного діяння, яскравих емоцій, мистецьких візій, великої любові.

Це Констанція Гор-Бут, яка вибрала боротьбу і мистецтво. Після навчання в Англії, вона їде до Парижа, щоб вчитися в щколі мистецтв месьє Жуліана (єдиній, де навчали жінок). У

свої 29 років вона виглядала на 19. Всіх своїх залицяльників з Ірландії та Англії вона вважала нудними і говорила, що одружена з мистецтвом, аж поки не зустріла Казимира Маркевича – вродливого, височенного, талановитого, а головне – однодумця. Їх поєднав Париж.

В салоні незалежних художників якраз відібрали на виставку картини Казимира Маркевича «Жебрак, що мандрує», «Посів насіння», «Збір врожаю», «Буханець хліба» — саме в

цих полотнах відтворені животівські сюжети. Як вважали сучасники, — вони не могли не зустрітись. В одному з листів Констанція

пише: «Ми з ним розуміємо один одного, у нас багато спільного. Ми не лише закохані один

в одного, а ми є справжніми друзями, котрим

подобається і працювати, і розважатися разом.

Обидва ми малюємо заради любові до мистецтва». В 1900 році вони одружилися. Через рік народилась донька, яка згодом виховувалась

в Ліссаделі (Ірландія). В 1902 році Маркевичі

поїхали у Животівку. Це був найкращий період

їхнього життя. Родина Казимира одразу полюбила Констанс. Вечорами вона з захопленням слухала розповіді про повстання і боротьбу за волю. Це було схоже на повстання в Ірландії в 1798 році. У Животівці так гарно писались краєвиди. Їх обох часто бачили то за мольбертами, то на кінній прогулянці. Цю пару порівнювали з арабськими скакунами – красивими і вільними. Родина Маркевичів зробила Констанції подарунок – національний український костюм і пару червоних черевичків, що мандруватимуть з нею по дорогах Ірландії, як талісман.

Маркевичі якийсь період жили в Дубліні, спілкувались в літературних та артистичних колах. Але доля розводила їх. Це був час революційних зрушень і воєн. Казимир виїхав з Ірландії в 1913р. і потрапив на фронт під час першої Світової, а згодом жив у Варшаві, був журналістом, писав статті до англійських газет та сценарії до кінофільмів, як-от «Дикі поля». Події, що відбувалися в світі визначили різні життєві дороги Кон і Касі, яких називали найромантичнішою парою ХІХ ст.. Під впливом інтелектуалів і патріотів, які пропагували необхідність визволення Ірландії з-під управління ВеликобританіїКонстанс стала брати активну участь в політиці, в жіночому революційному русі «Доньки Ірландії», заснувала організацію «Герої Ірландії». Боролась за збереження гельської мови і культури. За прикладом батька, який в голодні роки підтримував селян, Констанс, продавши дорогоцінності

Ой, на Івана на Купала. Святкування

Казимин Маркевич «Полукіпки у Животівці»

та взявши кредити, забезпечувала харчування робітників, які брали участь в протестах. Констанс організовувала акції непокори. Під час громадянської війни брала участь в битві за Дублін. За участь у великодньому повстанні 1916 року, вона була ув’язнена. Смертний вирок їй замінили каторгою.Вийшла на свободу у 1917 році по амністії.В 1918-1922 роках Констанція Маркевич стала членом британського парламенту, членом парламенту Ірландської республіки, вона була першою жінкою, якій доручили пост Міністра праці. На батьківщині встановлено пам’ятники революціонерці Констанції Маркевич, її іменем названо Маркевич Парк в м.Слайго.

Історія романтичного кохання стала одкровенням для нинішніх мешканців Животівки. В сільському будинку культури є музейна кімната (директор Валентина Антонець), де розміщені подарунки від ірландців, нащадків Гор-Бут-Маркевичів. Це весільне фото, а також світлини репродукцій картин з краєвидами Животівки та пам’ятників видатної ірландки.

Животівський будинок культури з бібліотекою, як і школа, які знаходяться на території колишнього парку, стали духовними осередками села. Отут, в музеї, мене і попросили заримувати у віршах цю незвичайну історію. Тут ми говорили з животівцями про долі людські, і про долю села, його труднощі, і перспективи. З старостою села Володимирем Бабенком бесідуємо про будні і свята Животівки. Він місцевий. Батьки були колгоспниками. На цій посаді працює вже друге скликання. Пишається тим, що вдалось освітити 95% вулиць та зремонтувати

дороги, адже раніше машина швидкої допомоги не скрізь могла проїхати. Саме завдяки тому, що виграли гранти на проекти по освітленню і дорогах, вдалось нарешті досягти задуманого. Добре, що на території села діють підприємства, які допомагають вижити: ДП «Біріт-Надія», «Агробуд», ФГ «Салій», ПП «Животівка». Школа, дитячий садочок, фельдшерсько-акушерський пункт, будинок культури, бібліотека – все це в зоні турбот і щоденних клопотів старости. Володимир Васильович переймається тим, що не завжди рахуються з місцевим самоврядуванням, розповідає про інші болючі проблеми. Але при всьому тому він підтримує освіту і культуру, бо «школа – це наші діти, історія і культура – це наше обличчя, як оцей ансамбль жіночок, як наш музей, як наші легенди». Коли ми разом побували в музеї, звернули увагу на те, що там ведеться пошукова робота з культури Животівки. «Українська хустка – історична спадщина українства», «Український віночок в етнографії та фольклорі», «Вишита сорочка – берегиня роду». Це реферати Катерини Антонець – доньки директора СБК Андрія Антонця і Валентини Михайлівни, учительки та директора музею. Саме тут я побачила фото Констанції в українському костюмі біля колодязя з журавлем.

В оформленні просторого фойє будинку культури одразу видно пріоритетні напрямки роботи. В центральній експозиції, під пра-

пором України – грамоти і подяки Животівського СБК, його колективів. Кидається в очі величезне фото фольклорно-етнографічного колективу «Марічка», а також світлина з Президентом України Віктором Ющенко, який з захопленням слухав народні пісні у виконанні цього ансамблю під час творчого звіту Вінниччини у столиці. На інших стінах –витинанки Людмили Ратушної («Два козаки», «Великдень», «Материнство» та інші), роботи майстра по дереву і художника Дмитра Савчука, картини Ганни Дячук та писанки бібліотекарки Олени Кирик, які в свій час побували у

Києві на Всеукраїнській культурно-мистецькій

акції «Мистецтво одного села». До речі, саме

її іконами розпочали облаштування відновленого храму Пресвятої Богородиці у Животівці.

Стенд «З Україною в серці» свідчить про діяльність будинку культури в цілому.

Історія клубу у Животівці починається з двадцятих років. Новий будинок культури збудований у 1967 році. Майже все життя, понад сорок років, керував ним Антонець Олег Іванович (з деякою перервою, коли був секретарем сільської ради). Саме йому належить ідея створення колективу «Марічка», ансамблю народних інструментів, відновлення хору. А ще Олег Іванович писав історію села та історію СБК. Його трудовий шлях, його завзяття і відповідальність є взірцем для працівників культури.

Серед тих, що самовіддано працювали в ім’я культури Животівки та району – Іван Гнатюк, талановитий музикант, хормейстер, перший керівник хору Животівського СБК.

З любов’ю і повагою животів чани згадують сільського голову, «генеральшу» Олену Вербову, яка всіляко сприяла розвитку культури, навіть за власний кошт купувала призи, хустки для ансамблю та ін., організовувала поїздки, на яких представляла колективи Животівки у різних містах України.

З 1998 по 2004 рік директором СБК був Андрій Паламарчук (з 1987 по 1908 р. – художній керівник СБК).

Андрій Антонець прийняв будинок культури у 2006 році від Олега Івановича Антонця, однофамільця і наставника. З Андрієм Олександровичем і ведемо мову про минуле та сучасне Животівського будинку культури. Звісно, тоді, коли Животівка була багатолюдним селом, то й творчих колективів було більше, як от духовий оркестр, що ним керував А. Паламарчук. Вже немає оркестру, бо відійшли ті музиканти та й людей у селі поменшало. Але ті колективи, що нині функціонують, гідно представляють культури Животівки і Оратівщини.

Це фольклорно-етнографічний народний аматорський ансамбль «Марічка» (керівник Марія Жук). Це хоровий колектив, яким керує Петро Сидоренко, це клубні формування, з допомогою яких вдається організовувати заходи в селі та в районі, адже Животівка під самим Оратовом.

«Беремо участь у всіх районних святах, – розповідає Андрій Антонець. – Серед них – фестиваль «Під Вифлиємською зорею», фестиваль народної творчості «Купальський передзвін на хвилях Живої», «Світле свято Великодня», «Красо України – Поділля» та ін. Є фестиваль « Квітуй повік, моя земле, Оратівський щедрий мій край», який проводиться в кожному селі, а потім відбувається зведений концерт. А в селі відбуваються заходи на День Незалежності, на Різдво та Водохреща, а також тематичні (до дня захисника України, до дня матері, до дня захисту дітей і т.д.). Вечорниці на Андрія проводимо в будинку культури, біля нього ж влітку починаємо Івана Купайла, а вже на річці пускаємо вінки.»

Андрій Олександрович жартує про «сімейний підряд», адже дружина Валентина Михайлівна, учителька і директор Животівського му-

Хоровий колектив села

зею, допомагає писати сценарії і вести свята. А сам Андрій Антонець з дитинства на сцені, в драмгуртку, в духовому оркестрі. До речі, він учасник АТО (2015, 2016, 2018 роки). Цей досвід допомагає під час проведення заходів для захисників України.

Колектив «Марічка» — це ще одна легенда Животівки. Як заспівають «Вітер віє» — одразу всі прикрощі відійдуть, а залишиться тільки пісня.

В їхньому виконанні, здавалося б, звичайна побутова пісня (діалог матері з дочкою, що так часто зустрічається в народних піснях) набуває епічного

звучання

Вітер віє, ой, вітер повіває, мати дочку, ой про життя питає, Тобі, мати, ой про життя не питати, спитай, мати, у сірого утяти, Утя та й по морю плаває, воно ж усе моє горенько знає.

В пісні «За новою коморою» трагічне передчуття загибелі коханого козака посилюється образом жита з лободою. «Росте воно, рости буде, а хто ж його жати буде?» А жати його буде дівчина з чорними очима.

Жала вона вижинала,

на шлях битий поглядала, Шляхом битим козаки йдуть, з-під милого коня ведуть, «Ви, козаки молодії, де ж ви мого мужа діли?»

А той козак убитий лежить, в правій ручці шаблю держить.

Створено колектив у 2004 році за ініціативи Олега Івановича Антонця. Гукнув знайомих, друзів. Постало питання, як же назвати

ансамбль?

Подивились, що аж п’ять Марій є у складі. Отже, назвали Марічка. Керує колективом Марія Гнатівна Жук — дуже активна і невгамовна жінка. Виводчиця — Ніна Лісовик, зачинальниця — Катерина Паламарчук. Кожна з цих жінок творча особистість. І річ не лише в голосах — сильних, народних, неповторних. Треба дуже любити пісню і усвідомлювати місію: нести це пісенне багатство між люди через роки. В колективі немає випадкових людей. Ось Галина Гнатюк жила в Оратові і працювала в банку 40 літ. Але ж вона дружина Івана Гнатюка, знаного хормейстера, для якого музика — все. Як тільки вийшла на пенсію, одразу пішла в ансамбль. «Не любити пісню я не могла — у мене композитор в хаті» — сміється Галина.

Марія Жук родом з Новоживотова. Згадує, як все починалось. «Жили в Оратові. А тут у Животівці — чоловікова хата. Он вона! Клуб через дорогу. Ото місю вальки і співаю. А Олег Іванович почув та й гукає з воріт: Маріє, збирайся. Разом співати будемо!». Сорок один рік Марія Гнатівна працювала в торгівлі. Знана коровайниця і кухарка. Борщі, крученики, голубці, завиванці, колотуха, чого тільки не виготовляла на оказії. На одному з конкурсів виграла гран-прі за найбільший голубець 4,5 кг.! Вибрали її керівником «Марічки».

«16 років командую, – хвалиться Марія Гнатівна. – І в Новоград-Волинську були, і в Івано-Франківську, і в Кривому Розі, і в Чернівцях, і на

Сорочинському ярмарку в Полтаві, і на борщах у Ганни Секрет, і у всіх районах Вінниччини».

Катерина Паламарчук на фермі працювала.

А в колективі – з першого дня. Син Андрій –учитель музики. Пройшов і Афган і АТО. Було, що він у відпустку приїхав, а мами нема, поїхала на «гастролі» не могла подруг підвести.

Ніна Лісовик приїхала з Вінниці в батьківську хату. А була бригадиром будівельної

бригади. Вже 12 років – виводчиця. Катерина

Махлай теж з першого дня в ансамблі, все життя в ланці буряки сапала. Розказує, як під час

репетиції на Безодні (став) почули, що в Марії

Шевчук корова телиться.

–

Я біжу тягнути теля!

– Куди ж ти в фартусі і з вишитими поликами до корови? – гукає сусід.

Марія Шевчук теж корінна жителька Животівки, теж з першого дня в ансамблі (разом з сусідкою).

«Співати люблю і буду! — каже Марія.»

Клавдія Василенко з Животівки. Довгий час

жила в Києві, а ставши пенсіонеркою, прийшла

співати в «Марічку».

Співала бабуня, мама співала, і мені Бог

трохи дав, — усміхається Клавдія.

Згадували як Ніні Антонець чоловік не

дозволяв, а вона зібралась виступати. Тільки

одяглась, а тут чоловік:

Ти куди?

А до нотаріуса!

Прифартушилась — і до нотаріуса!

Директор РБК Тетяна Ліванська, слухаючи

ці спогади, і собі згадала, як їздили в Чернів-

ці і мусили за добу вернутись, бо хоч чоловік і

відпустив жінку у таке творче відрядження, та

корова не відпустила — вона нікого не підпу-

скала, і ніхто не міг їй дати ради. «За одну дійку чоловік тягне, за другу — сестра, а за третю — Ніна, (якщо повернеться)».

І це ж треба! Якраз під час нашої розмови зателефонувала Зоя Тищенко, радіожурналіст.

Чуєш, як співають? — гукаю в слухавку.

Кланяйтесь їм, — розчулено відповідає Зоя. — Я згадую, як приїжджала у Животівку. Тоді пташок на деревах не було, але як тільки «Марічка» заспівала під яблунею — всі пташки позлітались. Ці жінки співають, наче ангели. І ніби на підтвердження цих слів, жінки знову завели пісню: Калина-малина над яром стояла, над яром стояла, від сонця зів’яла. Від сонця зів’яла, від вітру упала, мати свої дочки за рік не впізнала.

Авжеж, 200 пісень в репертуарі. Записали їх від жінок, більшість з яких прожили до ста або й по сто років. Це Вербова Ганна, Бабенко Гапка, Вознюк Неоніла, а також Сукач Марія, Паламарчук Катерина…

Для тих, хто вже не може ходити, придумали вуличні переспіви.

Вони плачуть за нами — і Катерина Царук, і Марія Плахотнюк, і Марія Линник, Марина Вербова, і Ніна Антонець, і Афанасія Вербова.

Співочі Марічки дякують своїм благодійникам: Сергію Вовкотрубу з «Агрошляхбуду», Олександру Шевчуку, директору товариства «Агробуд», Олександру Мовчану з «Бігріт Надії», Анатолію Салію з фермерського підприємства « Салій».

Петро Сидоренко, керівник народного аматорського хору Животівського СБК, колись

Мешканці села раді зустрічі з Вами

Картинна галерея Ганни Дячук

заснованого Іваном Гнатюком, розповів як тодішній директор СБК Олег Антонець вирішив його відродити. Коли зібрав бажаючих, вони не могли поміститись у цьому просторому фойє. Звання народного аматорського отримали у 2007 році. «Уже всі звикли до того, що репетиції у нас починаються увечері, а закінчуються опівночі, – наголошує Петро Анатолійович. – співаємо під баян, або без супроводу». Сам керівник хору – баяніст. В репертуарі понад 60 пісень: авторські, народні, зокрема обрядові, а також пісні Явдохи Зуїхи. Брали участь у

різних заходах, як-от в обласному мистецькому проекті «Співає Поділля Леонтовича», обласному фестивалі хорового мистецтва ім.П. Муравського (Піщанський район), дипломанти всеукраїнського фестивалю хорового мистецтва ім.А.Авдієвського «Пісня над Дніпром». Колектив – лауреат міжнародного фестивалю-конкурсу ім.Іжевського «Над Собом пісня дзвінко лине».

Оратівчани вже звикли, що хор виступає на Покрову і на всіх заходах села та району. Цей потужний колектив з непростою історією є гордістю Оратівщини. Нині хор і ансамбль «Марічка» є тим міцним підмурком, що на ньому тримається культура Животівки і всього краю. А ще я побувала в Животівській школі, що своїм пріоритетом вибрала саме збереження традицій і звичаїв краю. За ініціативою директора Таїсії Довгань, створено народознавчий кабінет «Домашні обереги». Зустрічі з письменниками і художниками вже не раз проходили в цих стінах. І я провела з ними нині урок «Українські обереги», під час якого юні животівчани читали власні вірші про маму, про село, про захисників України.

Одне лиш село – Животівка. А скільки незабутніх вражень! А скільки матеріалів для роздумів, для дослідження! Які культурні пласти береже це село. Бувальщини і легенди, перекази і пісні, минуле і сучасне – все в багатющій животівській скрині поряд з рушниками і сорочками, виставленими в сільському музеї. Живи Животівко, бережи свій пісенний спадок, дивуй сучасників піснями, які доходять до самого серця, своєю журбою і радістю. Квітни над ставами, дзвени дитячими голосами, залишайся прекрасним острівцем життя.

Ганна Дячук

Жанна ДМИТРЕНКО

Казимир Маркевич «Перепочинок»

* Подільські дзвони

Унікальний храм села

ерев’яна сакральна спадщина України - різноманітна і неповторна. В

кожному регіоні є унікальні храми, що увійшли до скарбниці світового мистецтва. Вони створені відомими і невідомими майстрами. Однією з таких перлин творчості українського народу є архітектура дерев’яних храмів Вінниччини. У селі Телелинці Жмеринського району зберігся стародавній український дерев’яний храм, збудований без єдиного цвяха.

Дерев’яний Свято-Михайлівський храм побудований у 1739 році завдяки старанням парафіян, місцевого власника і священика Гавриїла Бєлінського. У цьому ж храмі був священиком і син Бєлінського.

Хто б міг подумати, що нині можна віднайти таку неповторну автентичну подільську святиню — не спаплюжену перебудовами, зі збереженими старими хрестами на маківках! В кожному куточку храму панує особлива атмосфера спокою і примирення. Вражає оригінальний різьблений іконостас з позолотою стилю українського бароко. Перед таким іконостасом людина просто не могла не відчувати духовного піднесення. Він складається з чотирьох ярусів. Верхні – з унікальними кронштейнами

XVIII ст. для лампад. А Царські врата, на яких в нижній частині зображена барельєфна фігура засновника роду - Єссея! Дерево Єссея – це образ родоводу Ісуса Христа. З фігури Єссея – батька царя Давида, ніби з кореня проростає гілка родоводу Ісуса («... і вийде паросток із пня Єссея, і гілка виросте з його коріння». – Книга пророка Ісаї). Єссей зазвичай зображений лежачим та сплячим.

Коли було гоніння на храми, то в Телелинці ікони привозили з приходів сусідніх сіл. В храмі – величезна кількість унікальних старовинних ікон: «Свята великомучениця Варвара», «Жертвоприношення Авраама», євангельські сюжети в народно-подільському трактуванні.

У радянські часи святиню переобладнали під зерносховище, але незважаючи на це, всередині збереглися чудові наївно-народні стінописи, які вражають своєю величчю, а також чимало унікальних раритетів: різьблені одвірки і ригелі, ковані завіси і секирні замки, процесійні хрести, трапецієве, надзвичайно рідкісне для ХVІІІ століття, вікно у бабинці та карнавка цього століття. На сьогоднішний день настоятелем храму є протоієрей Георгій (Собко). Батюшка понад 20 років мудро веде своїх прихожан до спасіння через молитву. В цьому старовинному храмі, який наповнений Божою благодаттю, всім хочеться побути, адже кожному з нас є що сказати, попросити та подякувати Богу.

У статті використовувались матеріали сайту «Наша парафія» та фото проєкту «Українські архітектурні пам’ятки «Спадщина».

Свято-Михалівський храм с. Телелинці Жмеринського району

* Презентація книги

Ластівка день починає

з такою назвою вийшла книга про унікальну жінку, заслуженого працівника культури України, лауреата премії ім.Павла Чубинського, праведницю Світу Марію Авксентіївну РУДЕНКО

она могла стати майстринею художнього слова на кшалт Марка Вовчка

чи Ольги Кобилянської… Але за життя громадськість знала Марію Руденко здебільшого як самовіддану вчительку, збирачку фольклору, знавця етнографії, вишивальницю, майстри-

ню настінного розпису, і звичайно, неперевершену витинанкарку.

Та, впорядковуючи

надбання щоразу зано-

во відкриваючи диво-

світ Марії Авксентіївни

я завжди почувалася

винною в тому, що ніяк

не можу оприлюднити

ще одну грань її талан-

ту – письменницьку. Я

схиляюся над духовним багатством — альбомами з фотографіями

й коментарями до них, рукописами сценаріїв свят і обрядів, які вона сама розробляла й впроваджувала в життя, численними книгами з автографами поважних авторів і збірниками, де вміщено і її кращі фольклорні дослідження та народні оповідання.

Адже роками лежали великі і маленькі зошити, помережені дрібним почерком, а в них – і вірші, й оповідання, й легенди, й почуті між людьми смішні історії. І ось, як кажуть, крига скресла. Світ побачила перша літературна

ластівка Марії Руденко. Щиро сподіваюсь, що вона займе почесне місце в ряду письменницьких надбань нашого подільського краю.

Один з отих рукописних зошитів умовно називається «Автобіографічна розповідь». Написано простою мовою, без якихось занадто вишуканих літературних прийомів, але ж

настільки щиро і захоплюче! Дуже жаль, що авторка не продовжила цю біографічну повість. Та маємо, на щастя, чимало довершених творів Марії Руденко, котрі насамперед адресовані дітям і підліткам. З якою любов’ю розповідає авторка про птахів, тварин і рослини. І все те не якась вигадка, а правдиві історії, учасником яких і була сама Марія Авксентіївна. До книги увійшла невідома для нас рання поезія (20-40-50-х років), лейтмотивом якої є небайдужість автора до долі рідної землі та країни.

Прикрасили книгу витинанки майстрині.

А ще Марія Авксентіївна завжди гостинно приймала в своєму домі численні учнівські і студентські групи. В розмовах з ними вона палко закликала любити свою рідну мову, пісню, не забувати народних традицій, а особливо – цінувати й оберігати нашу природу, адже українська земля така розмаїта і багата, щедро обдарована Богом.

Сподіваюсь, що книга стане для читачів своєрідним заповітом від Берегині, пошанованої в Україні і світі за свою сподвижницьку працю на духовній ниві.

Марія ГОЦУЛЯК, заслужений майстер народної

творчості України, директор музею етнографії

та народного мистецтва

ім.Марії Руденко

Оксана

ГОРОДИНСЬКА, заслужений працівник культури України, директор МогилівПодільського центру народної творчості, майтриня народної творчості

* Фольклорна спадщина

Співає в Білках «Джерело»

Я милуюсь журавлиним клином, Мальовниче облітає він село, Слухаю, як гарна пісня лине, Це співає в Білках наше «Джерело» Ігор Тєтєрєв

е рядки з вірша Ігоря Вікторовича

Тєтєрєва, місцевого поета, якого він написав до дня народження народного аматорського фольклорного ансамблю «Джерело» Білківської філії центру культури

лася на приємні поздоровлення-сюрпризи для близьких серцю людей.

Надія Семенівна заздалегідь готувалася до святкування. Радилася з усіма із важливих питань, разом підбирали пісні до творчої програми, готувала розповіді про всіх учасників. Саме вона подбала про те, аби її дорогих співаків привітало ширше коло шанувальників.

Відбулися урочистості в адміністративній будівлі Білківської сільської ради. Святково прибрана зала, виготовлена кольорова афіша з фотографіями колективу. Нагороди за творчі

Ансамбль «Джерело» на фестивалі «Одвічна Русава», 2010 рік

та дозвілля Дашівської ОТГ Іллінецького району з нагоди 67-річчя з часу створення ансамблю. Саме 19 серпня 2020 року, на Спаса, коли у повному соку славнозвісні білківські яблука, щороку чути улюблені народні пісні, що їх співає «Джерело». Останніми роками свій день народження учасники ансамблю відзначають щороку, бо життя стрімко летить, роки спливають дуже швидко.

З великим бажанням і відповідальністю учасники колективу «Джерело» сходилися на репетиції, аби виспівати вже давно вивчені пісні. Тішиться – не натішиться своїми співаками керівник ансамблю Бобкова Надія Семенівна, яка є ще й директором сільського будинку культури. Особливо цього року, вона настара-

здобутки, в тому числі і медалі за виступи на ІІ і ІІІ Всесоюзних фестивалях народної творчості – все виставлено для огляду.

Привітали ансамбль «Джерело» своїми виступами дитячий фольклорний колектив «Джерельце», жіночий гурт «Берегиня», дитячих танцювальний колектив «Сонечко», які завжди із радістю виступають на ювілеях цього колективу. Прозвучала і пісенна програма самих ювілярів. З піснею «Журавлі» виступило вокальне тріо у складі Василя Христича, Анатолія Гладкого та Лавренюк Надії Петрівни. Хочеться сказати кілька слів про виконавців ансамблю.

Керівник Надія Лавренюк

Надія Лавренюк – золотий голос «Джерела». Співає в колективі з 1953 року. Вона –душа колективу, а її спів в ансамблі – то позитивні емоції, окраса звучання. Доброзичлива, усміхнена, готова завжди прийти на допомогу. А яка вона господиня! Без її короваю не обходиться жодне свято.

Про неї місцевий поет Ігор Тєтєрєв написав такі рядки: Ти лети, журавлик, наче мрія, Пронеси цю пісню до кінця Голос ніжний Лавренюк Надії Наповняє душі і серця Анатолій Гладкий – білчанський соловейко, який додає особливого звучання кожній пісні та Василь Христич, співаючий водій, гарний актор, щирий товариш, який завжди прийде на допомогу у скрутну хвилину. Співає і його дружина Лариса Василівна, знатна господиня, щедра душа, яка завжди пригостить смачними плодами зі свого розкішного саду. Будь-яка постановка з її участю приречена на успіх. Вони є живою історією ансамблю, бо співають в ньому з дня його створення. Співають у фольклорному ансамблі «Джерело» також Ганна Дмитренко, лагідна, людина неймовірного терпіння і доброти. Улюблена її пісня «Ой вирву я з рожі квітку та й пущу на воду». Учасниці ансамблю Ніна Костюк, Євдокія Войновська, Галина Романовська, Зоя Романюк – справжні народні співачки, берегині пісенних традицій села. Про кожну з них можна окремо написати нариси чи статті. Бо у кожної за плечима велике і бурхливе життя. Всі вони – люблячі матері, які встигали працювати, виховувати дітей і радувати нас своїми піснями. Зокрема, Євдокія Войновська – багатодітна мати, Галина Романовська – мати-героїня. Які щасливі їхні діти і онуки, адже зростали у піснях! Та відповідальною

На святі фольклору імені Гната Танцюри

за всіх є керівник колективу Надія Семенівна. Енергійна та активна, вона душею вболіває за колектив, який став для неї другою родиною. Найкраща бабуся, любляча дружина та турботлива матуся.

Колишній

Ансамбль після атестації в Іллінцях У час, коли заборонені масові заходи, ансамбль «Джерело» вітали, в режимі он-лайн керівники області та району, люди, які переймаються його творчістю. Це Микола Романов, директор КЗ «Центр культури, мистецтв та естетичного виховання» Іллінецької міської ради, Людмила Герасимчук, в минулому – начальник відділу культури Іллінецької РДА, Лідія Головащенко – колишній директор Білківського сільського будинку культури, яка понад 10 років дбала про колектив. На сьогодні Лідія не проживає у Білках, але душею завжди з колективом. І досі вона сумує за тими щасливими роками, коли була в ансамблі. Тепло привітала колектив і начальник відділу освіти, культури, молоді та спорту Дашівської ОТГ Ольга Долгова: «Ви наша гордість, ви наша слава. Ви даруєте хвилини спілкування з піснею, завжди залишаєтеся молодими. Зичу вам невичерпної енергії, творчого ентузіазму, тієї жаги до життя, яка дає вам сили і можливості співати ще багато років». Олена Бобкова, яка з 2010 по 2016 р.р. працювала художнім керівником сільського будинку культури, також знайшла найтепліші слова для дорогих своєму серцю людей. Прозвучало і моє відео-вітання учасникам колективу «Джерело», як пошана за понад півстолітню невтомну працю задля людей і України. Всі бажали зберігачам фольклору міцного здоров’я, щастя, успіхів у творчості та дякували за те, що вони такі є, що дарують людям духовне

керівник – Лідія Головащенко

задоволення, красу, радість спілкування. Шанують співаків за їхній талант, відданість справі, за любов до людей і до своєї батьківщини.

Адже непросто все своє життя, колективну справу ставити понад усе, відсуваючи власні турботи на друге місце.

Гарну справу зробили учасники ансамблю «Джерело», створивши відеофільм, який має

однойменну назву «Народний аматорський

фольклорний ансамбль «Джерело». Над ним професійно попрацювала і скомпонувала матеріал старша дочка Надії Семенівни – Аліна Антоненко-Бобкова. Сьогодні вона далеко від села, але також пройнялася душею цьогорічним святом колективу і з радістю погодилася допомогти. Як розповідають нині учасники ансамблю, що «фільм пройняв їх до глибини душі, підступали навіть сльози радості і гор-

дості за самих себе». Передивляючись фільм, фото, які є в ньому, друковані статті про колектив під рубрикою «Про нас пишуть», учасники

ніби проживали часточку свого життя.

В ансамблі «Джерело» панує дух родини.

Мабуть, закладений він ще родиною Білкунів – Іваном Спиридоновичем та його дружиною – Ганною Іванівною, а також Василем Христичем із дружиною Ларисою. Майже 35 років ансамбль «Джерело» мав вірного, талановитого керівника, відданого і відповідального Івана Білкуна. Після нього колектив очолювали Аркадій Скарбовійчук, Ніна Ніжинська, Надія Лавренюк, Олена Бобкова, Оксана Кучковська, які також творили історію «Джерела». Шанують виконавці всіх своїх побратимів по пісні, з якими прожили багато років.

За майже сім десятиліть творчої діяльності

ансамбль «Джерело» брав участь у багатьох міжнародних і всеукраїнських фестивалях фольклору, виступав на великих сценах і отримував багато нагород. У нинішньому, 2020 році, взяли активну участь в онлайн-конкурсі, який відбувся в рамках обласного свята фольклору ім.Г.Танцюри. Відзняли чотири пісні – «Ой піду я у лісок», «Ой вип’ю я чарку», «Віддай мене, мамцю», «Василиха» у виконанні Надії Лавренюк, Євдокії Войновської, Ніни Костюк та Василя Христича і здобули ІІІ призове місце. Але головні здобутки ансамблю «Джерело» – це популяризація пісенного багатства рідного села, збереження пам’яті про тих виконавців, які жили до нас, а також заслужена любов односельців до кожного із учасників ансамблю.

У 2019 році колектив «Джерело» був занесений на районну Дошку пошани, а у 2020 році такої честі удостоєна його керівник – Надія Семенівна Бобкова.

Дозрівають яблука у Білках. Так було і буде на Спаса, коли «Джерело» знову покличе односельців на свій творчий звіт. І лунатимуть пісні, і звучатимуть оплески, і підступатимуть сльози. Адже пісня – це душа, це людські емоції, що вихлюпують через край. А людині властиво не лише журитися, а й радіти, любити, сподіватися на краще, особливо, коли має вірних друзів. Пісня завжди збирає однодумців до щирої розмови, до сердечного спілкування. Співайте, земляки, даруйте людям радість!

Провідний методист з фольклору Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

Не ходи, гулане

фольклорного ансамблю «Джерело»

з села Білки Іллінецького району

Не ходи, гулане, да й не ходи, гулане, Яром, берегами.

Не в’яли серденька, та й не в’яли серденька Чорними бровами.

Чорні брови маю, ой чорні брови маю, Ними не хвалюся.

Ними не хвалюся та й ними не хвалюся, Піду й утоплюся.

Не топись, козаче, ой не топись, козаче, Бо й дівчина плаче.

Нехай вона плаче та й нехай вона плаче, Вона й переплаче.

Нехай вона тужить та й нехай вона тужить, Вона й перетужить.

Пішов козак яром та й пішов козак яром, Дівка – долиною.

Зацвів козак терном та й зацвів козак терном, Дівка – калиною

З репертуару народного аматорського

Її співати вчили солов’ї

перше цю жінку я побачила в концертній залі «Райдуга» під час творчого звіту Томашпільського району. На сцені – багаточисельна хорова капела виконувала складні хорові твори, а перед колективом стояла струнка жінка-диригент, і її руки-крила видобували злагоджені акорди. Линули зі сцени диво-звуки, а я випитувала у колег: «Хто ця жінка?!».

Марія Іванівна Дейдиш – педагог, хормейстер, громадський діяч. А ще ця енергійна жінка пише вірші, готує збірку до видання, - ділилися зі мною колеги-томашпільчани.

– Ми її дуже поважаємо, Марія Іванівна в районі користується неабияким авторитетом!

«Добре було б познайомитися з цією жінкою», – подумалось тоді. Згодом

так і сталося: працюючи в обласному центрі народної творчості, під час проведення культурно-мистецьких заходів, фестивалів хорового мистецтва я з нею познайомилася і потоваришувала. З кожною зустріччю відкривала для себе щось нове в цій жінці. В ній поєднались розум і врода, любов до людей, мудрість і терпіння, захоплення поезією і квітами. Вся її садиба потопає в різнобарв’ї квітів, а Марія Іванівна серед цієї краси творить пісні, вірші, виношує нові ідеї, пише сценарії, посвяти ювілярам, виховує онуків і правнуків. І де вона знаходить час на все? І з яких

джерел живиться її поетична душа?

Батько Марії Іванівни Іван Никифорович Рябобик – фронтовик, інвалід війни. У довоєнні роки працював трактористом, а після війни за станом здоров’я змушений був змінити професію – став лісником. Мама – Парасковія Тихонівна – донька дяка – мала гарний голос і впродовж всього життя співала в церковному хорі.

На початку 50-х років батька перевели лісником в село Високе Томашпільського району. Там і пройшли дитячі роки Марійки. І про це у неї вже в зрілі роки народиться вірш «У лісі вчили солов’ї мене співати»:

…Душею лину

у своє Високе…

…Хоч там мене

вже не чекає мама, Так хочеться

зустрітись з земляками, Пірнути в спогадів глибоке джерело.

…В тій хаті чула я співанки колискові, Звідтіль поринула

у світ книжок казковий, В тім лісі вчили солов’ї мене співати, –

Хоча б ще раз в тій казці побувати!...

Марія Дейдиш

А почалося все з дитинства, і з батьківської

домівки: мамина лагідна вдача і ніжний мелодійний голос, татова мудрість і доброта – все

це вбирала в себе Марійка і зростала такою ж

доброю і співучою.

Народилася в селі Кирнасівка Тульчинського району, але історичною батьківщиною вважає маленьке село Лукашівка, що неподалік від Ладижина. Згодом про це село Марія Дейдиш напише пісню «Праотча столиця моя». – Лише із цього села походить прізвище Рябобик. І воно – моє, дівоче, – розповідає Марія Іванівна, – можливо, і забули б мене в Тульчинському культосвітньому училищі, де колись навчалась, та донині багато хто пам’ятає саме завдяки прізвищу.

З раннього дитинства дівчинка мріяла навчитись грати на баяні. Тож батько придбав інструмент, мама – пошила футляр, і дівча самотужки почало робити перші несміливі спроби оволодіння інструментом. А в 1963 році, закінчивши вісім класів, Марія Рябобик вступила до Тульчинського культосвітнього училища. Сходження до вершин професії було непростим – нотної грамоти, сольфеджіо дівчина досконало не знала, в музичній школі не навчалась, на баяні грала ледь-ледь… Але настирливість і бажання навчитись подолали всі труднощі: на третьому курсі екзамен з баяна Марійка здала на «відмінно».

Із вдячністю згадує нині Марія Іванівна своїх викладачів – по класу баяна – Григорія Харитоновича Паньковецького, викладача диригування Адама Федоровича Крутя. Та особливо теплі, вдячні спогади огортають її душу, коли згадує, як співала у хорі училища та народній аматорській хоровій капелі імені М.Д.Леонтовича Тульчинського районного будинку культури. Обома колективами керувала талановитий викладач, неперевершений

Марія Дейдиш з капелою

хормейстер Віра Дмитрівна Голюк. Завдяки Вірі Дмитрівні Марійка серцем навіки прикипіла до мистецтва хорового співу. «Які у Віри Дмитрівни були руки, які точні диригентські жести, чіткі ауфтакти! Вона жила музикою і прищеплювала нам гарний смак і розуміння високого хорового мистецтва!», – згадує нині Марія Іванівна.

В своїй групі Марія була наймолодшою і … найменшою. Тож здивуванню викладачів і однокурсників не було меж, коли ця тендітна дівчинка незадовго перед закінченням училища вийшла заміж. Чоловік, Дейдиш Віктор Іванович, тоді навчався в педуніверситеті, його батьки працювали учителями, тож амбітна Марійка вирішила не «знижувати планку» і обов’язково здобути вищу освіту. Щоправда, вступила вона до Вінницького педагогічного інституту, на нещодавно відкритий музично-педагогічний факультет, лише через рік після закінчення училища. Причому, на заочну форму навчання, бо на той час молода родина Дейдишів поповнилася – народився синочок Іванко. Через три роки з’явилася на світ донечка Оленка. А Марія Іванівна виховувала діточок, навчалась в інституті і працювала вчителем Вербівської сільської загальноосвітньої школи. І скрізь вона встигала, бо завжди відчувала підтримку коханого чоловіка.

В інституті їй пощастило співати в хорі заочників, яким керував куратор їхньої групи, талановитий хормейстер, композитор Костянтин Прокопович Семенов. Завдяки Семенову

Марія Іванівна остаточно утвердилася у своєму захопленні хоровою справою. Працюючи музичним вихователем дитячого садка, учителем і заступником директора Томашпільської ЗОШ, завідувачкою методичного кабінету районного відділу освіти, впродовж багатьох років виношувала мрію – створити хоровий колектив. І ось в 1999 році, під час підготовки до районного огляду вчительської художньої самодіяльності, виникла ідея створити вчительський хор. Її підтримали працівники районного будинку культури. А хто має очолити цей колектив – сумнівів не виникало: однозначно Марія Іванівна Дейдиш. На той час вона керувала дитячими хорами Томашпільської ЗОШ, будинку дитячої творчості, учнівським хором Комаргородського ПТУ. А ще працювала з хоровими колективами районної лікарні, райспоживспілки тощо. Тож сміливо взялася за справу. З 1999 по 2005 рік працювала з новоствореним хором на громадських засадах, як то кажуть, ― в своє задоволення. А в 2005 році колективу було присвоєно почесне звання народного аматорського.

Народна аматорська хорова капела «Відлуння» Томашпільського районного (а нині – селищного) будинку культури пропагує академічну манеру співу. Капела – лауреат Всеукраїнського пісенного фестивалю у м.Біла Церква Київської області (2008р.).

«Відлуння»

На обласному фестивалі пам’яті Павла Муравського (Піщанка, 2018 рік)

Людей різних професій, уподобань та й різного віку об’єднала Марія Дейдиш. Вона щоденною копіткою працею, своїм особистим прикладом зуміла прищепити хористам любов до хорового мистецтва, яким сама живе. В репертуарі колективу складні хорові твори, серед яких сцена гадання із музичної картини «Вечорниці» Петра Ніщинського, «Щедрик», «За городом качки пливуть», «Легенда», Миколи Леонтовича, «Чуєш, брате мій», «Кей ми прийшла карта» Кирила Стеценка; «Ой там за Дунаєм», «По той бік гора» Євгена Козака; «Ой там на горі»

Родіона Скалецького; хорові твори Миколи Лисенка і улюбленого викладача Костянтина

Семенова. А ще капеляни виконують обробки народних пісень та авторські твори.

Цей колектив – бажаний учасник обласних фестивалів хорового мистецтва, культурно-мистецьких проектів, що проводяться під егідою управління культури і мистецтв облдержадміністрації та обласного центру народної творчості. А серед цих заходів – обласний мистецький проєкт «Співає Поділля Леонтовича», обласний фестиваль хорового мистецтва імені Павла Муравського, обласний фестиваль хорового мистецтва імені Костянтина Семенова та інші. Принагідно Марія Іванівна на таких заходах дарує свої вірші-присвяти, як, зокрема, посвята Костянтину Семенову: Своїх викладачів ми пам’ятаєм, Всіх асів із музичних дисциплін. Але найбільш опікувався нами

«Співає Поділля Леонтовича» (Туьчин, 2018 р.)

З капелою на фестивалі «З Україною в серці» пам’яті Костянтина Семенова (м. Вінниця, 2016 рік)

Семенов Костянтин, куратор, саме він. Подільський край він полюбив душею, Пройшов війни важкий, тернистий шлях.

Для нього Вінниця навік стала своєю, Це місто він оспівував в піснях.

Такі теплі рядки, такі теплі спогади могли народитися лише в серці вдячної студентки, людини щирої душі, якою є Марія Дейдиш.

Життя Марії Дейдиш було далеко не безтурботним. Багато проблем доводилось вирішувати, багато втрат прийшлось пережити. Давно немає на цім світі батьків, пішов із життя коханий чоловік, Віктор Іванович, нещодавно втратила зятя Олександра, якого любила, як сина. Та ці втрати не зламали її, а любов до музики, пісні допомагала долати всі біди і труднощі.

Праця Марії Іванівни Дейдиш гідно оцінена на державному рівні, за свою творчу діяльність вона відзначена багатьма нагородами, серед яких профспілкова відзнака ЦК Профспілки України, Почесні Грамоти Міністерства культури України, облдержадміністрації та обласної ради, управління культури і мистецтв облдержадміністрації та обласного центру народної творчості. Вона – відмінник освіти України.

Якось Марія Іванівна у своїй статті про колегу писала: «Цю жінку природа наділила не лише красивою зовнішністю, а й чудовим дзвінким голосом». Ці рядки характеризують і саму Марію Дейдиш. А я ще б додала талант організатора, вміння спілкуватися з людьми і любов до обраної професії. Любов до обраної справи прищепила Марія Іванівна і своїй доч-

ці Оленці. Нині Олена Вікторівна Сікал опікується галуззю культури Томашпілля і усіляко підтримує творчі колективи району. А для мами вона ― перша порадниця і помічниця.

…Для того, щоб заспівати будь-яку пісню, треба самому полюбити її, «прописати» в своєму серці. А щоб вивести її між люди, треба жити й працювати в поті чола, і в злагоді підкорити високій меті такі різні характери і вдачі, подолати і на хвилю забути всі життєві труднощі задля творення цієї пісні на чотири голоси. Понад 20 літ творчої діяльності – хіба це не доказ того, що народна аматорська хорова капела «Відлуння» під керівництвом Марії Дейдиш плекає хорове мистецтво Поділля! Бо живиться соком з благодатного ґрунту рідної землі, з джерел української пісенності.

Глибоко шануємо цю невгамовну жінку – Марію Іванівну Дейдиш, яка з своїм колективом зберігає, возвеличує і пропагує пісню українську, своєю творчістю вшановує видатних композиторів-земляків.

Нехай же їй ще довго співають пісень солов’ї, нехай накують зозулі многії і благії літа у доброму здоров’ї і творчості!

Ніна ДЖУС

* Народний аматорський колектив

Танець – дзеркало душі

ьогодні вже неможливо уявити культурне життя Тепличчини без хореографічного колективу «Фантазія». В серпні йому виповнилось 15 років з дня присвоєння звання «зразкового аматорського». У колективі понад 40 вихованців. Мистецтвом танцю прославляють «фантазери» район, область, а на міжнародних фестивалях та конкурсах і нашу Україну.

Створила «Фантазію» юна на той час, талановита і завзята Юхимчук Людмила Миколаївна. З дитинства Людмила Миколаївна займалась у танцювальних колективах при будинку

ванців, приростала цікавими та оригінальними композиціями. Вісім років старанної праці сприяли визнанню ансамблю кращим серед районних колективів і уже в 2005 році він заслужено здобуває почесне звання «зразкового аматорського». Це стає великим стимулом для вдосконалення і подальшої роботи керівника та його учасників.

У «Фантазії» завжди панує дружня атмосфера. Кожен учасник самореалізовує себе, розкриває свої таланти та творчі здібності. Крім занять хореографією учасники колективу у минулі роки щорічно відпочивали в оздоровчому

та

дитячої творчості та будинку культури. Перші улюблені вчителі Козачук Валентина Кузьмівна та Котик Тетяна Борисівна прищепили любов до величного мистецтва танцю, тож вона вирішила здобути професію хореографа і вступила до Тульчинського училища культури (нині коледжу). З вдячністю згадує Людмила

Миколаївна своїх викладачів, які дали їй мудрі настанові та путівку в життя, а особливо Кочмара Дмитра Васильовича.

Віддана своїй професії, окрилена мрією і

нестримним бажанням відродити зберегти та

вдосконалити хореографічне мистецтво рідної Тепличчини, тендітна дівчина, після закінчення училища 1997 року утворює власний

колектив. Згодом «Фантазія» поповнювалась новими складом, налічувала все більше вихо-

таборі «Ровесник» (м.Теплик) і не лише насолоджувались відпочинком, а й тішили інших своїм талантом та майстерністю. Так, на базі оздоровчого табору «Ровесник» проводились творчі зустрічі «У колі друзів». А ще восени 2012 року молодша група колективу мала можливість відвідати оздоровчий табір «Молода гвардія» в (м.Одеса). Кожен день перебування в таборі супроводжувався цікавими екскурсіями по незабутніх визначних місцях, оригінальними конкурсами, цирковими програмами та приємним спілкуванням з новими друзями. Під час табірної зміни проводився танцювальний «Х-фактор», де танцюристи приємно вразили всіх своєю майстерністю та вибороли І місце. Подарунком для них тоді стала поїздка до оперного театру на балет «Червона шапочка» . Діти

День пам’яті

примирення. Урочиста хода.

повернулись до рідного містечка дуже задоволені, сповненні сил, віри у свої можливості та з надією ще колись побувати у «Молодій гвардії».

Тісно співпрацює ансамбль зі школами, будинком дитячої творчості, його запрошують з виступами на спільні концертні програми.

Репертуар «Фантазії» різножанровий – це хореографічні композиції, мініатюри, замальовки, інсценізації, міні-вистави: «Танцюй Україно» «Крилата доля», «Черевички», «Підманула», «Господиня», «Були на селі», «Діло було на городі», «Рух це життя». Щоразу, керівник Людмила Миколаївна знаходить нові ідеї, не схожі між собою, ретельно підбирає музику, творчо підходить до створення сюжетної лінії танцю, наповнює кожен задум новою лексикою та яскравими сценічними костюмами. В композиційній побудові танцю керівник використовує пісні та мелодії переважно укра-

їнських композиторів та виконавців. Наприклад, у «Танцювальному міксі» незвичайно оригінально поєднуються історико-побутовий, народний, класичний та сучасний танці. На початку композиції, в експозиції, звучить пісня «Minuets» Юркеша, а далі, за задумом хореографа – народна та інструментальна музика. Учасники з відповідною манерою вправно втілюють драматургію та настрій хореографічного твору. Глядацькому залу подобаються усі композиції, про це свідчать гучні оплески та нестримні вигуки «браво».

На ювілейному «фантазери» танцювали чимало номерів. Випускники також продемонстрували жартівливий танець «Жених». Публіка була в захваті. Глядачі не шкодували своїх долонь, завзято аплодували та вітали колишніх учнів. Після виступу ведуча запитала, що особисто для кожного значить ансамбль. На що ті з хвилюванням розповідали, що сумують за щасливими роками, проведеними у ансамблі, що саме «Фантазія» стала початком їх формування як творчих особистостей

, а Людмила Миколаївна, виховала їх та прищепила любов до прекрасного мистецтва танцю. Одна з учениць Анастасія Камінська сказала, що танець - дзеркало душі і тут вона розкрила себе. Лілія Тузь, завдячуючи навчанню

у «Фантазії», надалі продовжила танцювати у складі народного ансамблю танцю

В джазі лише дівчата

«Феєрична зустріч» у виконанні старшої групи ансамблю

«Світанок» Вінницького національного аграрного університету. Донька Людмили Миколаївни Світлана Карасишина – нині учасниця хореографічого колективу «Сяйво» Торгівельно-економічного університету. Важливим є те, що дві учениці «Фантазії» стали послідовницями Людмили Миколаївни і обрали своєю професією хореографію. Це Юлія Вашківська – нині артистка академічного ансамблю пісні і танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії ім. М.Д.Леонтовича

та Валерія Плюшко – студентка 3-го курсу Вінницького коледжу культури та мистецтв ім.М.Д.Леонтовича. У минулому році Людмила Юхимчук була відзначена почесною нагородою – медаллю «Гордість Тепличчини», а також Всеукраїнським об’єднанням «Країна» – «За служіння мистецтву».

Коли танцює «Фантазія», все на сцені відбувається невимушено та як здається легко. Але насправді, скільки праці та душі керівника вкладено у своїх учнів!

Відділ культури та районний будинок активно підтримують свою «Фантазію» у всіх її творчих здобутках тому що колектив є окрасою та візитівкою Тепличчини і жоден культурно-мистецький захід не проходить без нього. Також «Фантазія» постійний учасник міжнародних конкурсів та фестивалів» «Музична парасолька», «Барвінкове кружало» в (м.Вінниця), «Зоряні мости» (м.Київ). Завдяки величезній батьківській підтримці - «Музичний олімп» та «Зірковий політ» (м.Вінниця), «Global dance» (м.Умань) та «Золоті таланти України» (м.Київ).

Всеукраїнський фестиваль Зірковий крок (м.Вінниця, 2020 р.).

Приємно, що культуру підтримують небайдужі меценати. Так , дякуючи народному депутату України Миколі Івановичу Кучеру, відбулись поїздки колективу на всеукраїнські конкурси-фестивалі «Профест Chapkis» (м. Київ), та «Зірка Карпат» (м.Яремче).Тож побажаємо керівнику та колективу натхнення нових творчих здобутків та втілення в життя задуманих ідей, а ми, звичайно, завжди будемо пишатися, що маємо таку «Фантазію» у Теплику, яка щедро демонструє багатогранність хореографічного мистецтва в нашому рідному краї.

Ольга МАРКОВА

Справа мого життя

Д

вадцятичотирирічна Ольга Цибуля заявила про себе як майстер гончарної справи після закінчення Тульчинського училища культури (нині коледж), де вивчала рисунок, композицію, живопис, малярство на склі, різьбу по дереву, вишивку, ляльку-мотанку, а також гончарство, яке і стало справою її життя.

Нині її глиняними виробами не лише захоплюються, а й використовують в побуті. Вони користуються попитом на численних ярмарках, святах, виставках та фестивалях декоративно-ужиткового мистецтва.

– З чого починалося твоє захоплення гончарним ремеслом?

– Скоріш за все, з ліплення тіста. Оскільки моя мама, Людмила Сергіївна

за спеціальністю повар-кондитер, тож в дитинстві я частенько крутилася біля неї

під час випікання

різної здоби і ліпила

з тіста різні фігурки, форми яких брала зі своєї уяви. Тоді, про гончарство навіть не мріяла. Як не дивно, але я обрала це ремесло випадково, адже після закінчення Вороновицької

дитячої музичної школи по класу баяна була налаштована вступати до училища на відділ народних інструментів. Але не так сталося, як гадалося. Коли я стояла

Ольга Цибуля

у черзі в день подачі документів до приймальної комісії, до мене несподівано підійшла жінка приємної зовнішності і запитала, на який я відділ подаю документи. Довідавшись про мої наміри вступати на відділ народних інструментів, вона поцікавилася чим ще, крім музики, я цікавлюся. Натомість я розповіла їй про свої захоплення, після чого вона запропонувала подавати документи на відділ декоративно-прикладного мистецтва. Від такої пропозиції я не могла відмовитися. Як згодом з’ясувалося, що це була викладач Сільвія Костянтинівна Ярошенко, голова циклової комісії цього відділу, за що я їй щиро дякую.

Моїми викладачами були Василь Степанович Рижий, відомий гончар і його дружина Наталя Іллівна Лавренюк, майстер з декоративного розпису. Саме від них я черпала знання з декоративного розпису та розпису бубнів-

ської кераміки, зокрема фляндрівки. Після закінчення училища, я вступила у 2016 році до Львівської Національної академії мистецтв, де відкрила для себе ще одну грань творчості – більш модернові та химерні експерименти в технології поливу гончарних виробів різними емалями. Моїм наставником був вимогливий викладач Академії – Калиш Анатолій Йосипович, приват-доцент. Я мала можливість постійно знаходитися в майстерні і удосконалювати свої навички, набуті в училищі. До вступу в Академію я достеменно знала технологію обпалювання гончарних виробів в печі. Могла без пірометра, «на око» визначити температурний режим печі, знала технологію розпису. Мабуть, своєю настирливістю і великим бажанням удосконалюватися, я вирізнялася з поміж інших студентів. Темою моєї дипломної роботи на захисті бакалавра було «Народження форми». Я презентувала об’ємні вази з видовженою горловиною, виконані в гончарних традиціях, вони отримали схвальну оцінку членів комісії. Також була високо оцінена магістерська дипломна робота «Інсталяція – пульсація землі», глиняна композиція, яка складалася із 550-ти гончарних елементів, що символізувало виверження енергії землі. Над цією роботою я працювала лише місяць, крутивши гончарне коло від світанку до смерканку.. Саме тоді мені і запропонували працювати в Академії майстром з виробничого навчання, на що я залюбки погодилася.

– Що має переважати в гончарному ремеслі, мистецтво чи бізнес?

– Власне, це нероздільні речі, оскільки одне доповнює інше. Споконвіку люди займалися цим ремеслом, аби вижити і утримувати сім’ю. Разом з тим, якщо ти хочеш продати свій виріб, він має бути красивим і практичним в побуті, тому, як тут без мистецтва. І все ж таки, як на мене, мистецтво має бути на першому плані. Майстер повинен постійно удосконалюватися, бути завжди в

творчому пошуку, тим більше, коли в цивілізованому сучасному світі на полицях магазинів широкий вибір різного посуду чи сувенірів, завезених з інших країн. Наше завдання переконати споживачів і «залюбити» їх у нашу українську продукцію, яка виготовляється за нашими місцевими традиціями і є нашим брендом, тим паче, в гончарстві. Займатися цим ремеслом – задоволення не з дешевих: матеріали,

різне обладнання як для ліплення, так і випалу глиняних виробів. Якщо немає печі для природного випалу, потрібно користуватися електрикою, якщо немає саморобного гончарного кола, який крутять ногами, потрібно замовляти електричний. Знову витрати. Якщо немає природної сировини на місці, знову ж таки потрібно купляти, а потім довгий час просіювати, вимішувати, щоб вибити з неї повітря, бо якщо там залишиться хоч мікроскопічна його кількість, то з виробом може статися непередбачуваний «казус». Насправді, це досить копітка і виснажлива праця. Потрібно мати неабияке терпіння і бути напрочуд зосередженим. Але якщо ти любиш глину та берешся до роботи завзято, то це справдить всі очікування.

– Яку глину ти використовуєш і де її береш?

– В основному в своїх роботах я використовую жовту і червону глину, поєднавши які, мені вдається досягти контрасту. Тоді виріб стає цікавішим. Люблю працювати з глиною, оскільки ця сировина вважається екологічно чистою, без всяких там домішок і барвників. А ще вона пластична, жирна і вогнестійка. Саме завдяки таким властивостям кожному гончарю приємно працювати з цим живим матеріалом Глина навіть здатна як віддавати аромат, так і вбирати. Тому для майстра процес створення виробу на гончарному колі – це свого роду магія. Ти потрапляєш в її полон, де надовго затримуєшся. І хоча робота гончаря фізично складна, я її дуже люблю, і в цьому сенс мого життя.

А щодо видобутку сировини, скажу відверто, що на пошуки якісної глини часу бракує, тому мені простіше її купити готову (просіяну і вимішану), щоб не гаяти часу. Купляю у знаних майстрів з Літина, як-от у Оксани Ропотілової, чоловік якої знає, де на Вінниччині родовища

Василь Рижий, Наталя Лавренюк та Ольга Цибуля

цієї сировини. Впродовж п’яти років гончарювання, щороку я використовую понад 300 кг глини, а за період карантину понад 600 кг. – Ти свого роду експериментатор, твої роботи вирізняються креативними рішеннями, ти виробила свій стиль і почерк. Чи маєш власні секрети поливи?

Ніяких секретів немає, є лише моя фантазія. Власне всі мої роботи виготовлені на основі традиційного подільського гончарства. Недарма кажуть, що нове – це забуте старе. Я лише додаю краплинку своєї фантазії і осучаснюю.

Мені вдалося вивчити авторську фляндівську техніку (це техніка розпису по глині ангобами – фарбами на основі рідкої глини). В такій техніці мені цікаво експериментувати. Це заворожує. Часто буває, несподівано для тебе, виходить зовсім інший розпис того чи іншого орнаменту, який я собі надумала. Люблю імпровізувати, бавлячись з кольорами, в цьому також є своя магія.

Який він – процес роботи гончаря?

Якщо коротко – цікавий, але разом з тим виснажливий. Перед тим , як сісти за гончарний круг, потрібно добре попрацювати над заготовкою сировини, над її просіюванням, замочуванням та довготривалим замішуванням, під час якого є час для роздумів над формою майбутніх виробів, а коли сідаю за гончарний круг і відцентровую на ньому шматок глини, виходить зовсім інша форма. Все залежить від настрою. Намагаюся, щоб виріб був гладенький і рівненький. А далі – чотириденне сушіння, точніше в’ялення виробу у приміщенні, де відсутні протяги і пряме попадання сонячних променів. Все залежить від температури навколишнього середовища. Може бути і 5-6 днів

сушіння. Далі процес випалу, найвідповідальніший. Все залежить від печі і температурного режиму, від об’єму виробів. Чим більша піч, тим більше потребує електроенергії. Якщо піч власноруч збудована, то багато деревини. Деякі майстри, після першого запікання, для щільності виробів, опускають і в молочний розчин, потім знову ці вироби викладають у піч. Власне, у кожного є свої секрети. Мій секрет – моя фантазія. – Олю, ти невгамонна талановита творча особистість, Тобі вдалося, під час карантину, опанувати елементи бубнівського розпису, виготовити в цих традиціях понад 500 унікальних виробів, на що використано 600 кілограмів глини. В твоєму доробку налічується біля 5.000 виробів. Твої роботи розлетілися по всій Україні, вони є в приватних колекціях Німеччини і Франції. Про що мрієш?

Мабуть, як і кожен майстер, мрію про розкішну велику майстерню, де б я могла розкласти свої роботи, як у музеї, проводити майстер-класи для дітей, зустрічати гостей-однодумців. А ще краще, щоб неподалік майстерні протікала річечка, виднівся лісок, цвірінькали пташечки. Нині я обмежуюся літньою кухнею у батьківській оселі. Батько – Олександр Сергійович власноруч зробив мені електричне гончарне коло, а Василь Степанович збудував мені невеличку 50х50 піч для випалу виробів. Я щаслива від того, що моє захоплення цим ремеслом розділяють мої рідні. Хоча батько

аграрій, але має витончений смак, тягнеться

до прекрасного, як і мама. Моя сестра – Інна також творча натура, вона музикант, працює у музичній школі, викладачем по класу гітари, працює художнім керівником у Вороновицькому будинку культури. Вони ніколи не змушували робити те, що мені не цікаво. Я вільна в своїх думках і поглядах.

– Ти проводила майстер-класи з виготовлення керамічних виробів. На твою думку, що найважче вдається початківцям? – Чимало я провела майстер-класів з гончарного мистецтва для початківців під час роботи в приватній студії «Творча кухня» у Львові. З власного досвіду, з моїх спостережень за дітьми, які сідають вперше за коло, вони, як правило хочуть робити все швидко. Їм не вистачає часу сконцентруватися, навчитися правильно центрувати і утримувати форму посудини. Їм нелегко знімати стеком з країв виробу тоненький шар глини, як ще називають шпікером. Невеличка проблема виникає і в зніманні виробу з гончарного кола. Тут потрібна спритність і обережність. Та й взагалі, потрібні тактильні відчуття, а для цього потрібно мати навички. За один урок це не отримаєш. – Я пригадую відкриття твоєї персональної виставки у Світлиці нашого Центру, це було два роки тому. Назву виставки ти придумала сама «Народження форми», що обумовлює поняття поєднання традицій гончарства з сучасністю. В експозиції виставки налічувалося біля 100 керамічних робіт, серед яких були і традиційні флянровані вироби (миски, полумиски, чашки, горщики) і сучасна кераміка з дотриманням традиційного гончарства (вази, бутилі, миски, чашки і світильники). Твої роботи вражали своїм креативним рішенням, вони вирізнялися оригінальністю форм, гамою кольорів. Насправді для нас, працівників Центру, це була несподіванка. Також нещодавно на запрошення проекту «Відродження Барської кераміки» у тебе була нагода ділитися секретами старовинного гончарського ремесла у місті Бар. Чи готова ти презентувати свої персональні виставки в інших областях, чи навіть у зарубіжних країнах? – Візьму на себе сміливість і скажу відверто про те, що можливо мені ще зарано заявляти

про себе на такому рівні, але на сто відсотків готова презентувати свої роботи на різних рівнях бо переконалася у тому, що ними щиро захоплюються як поціновувачі, так і професійні митці та мистецтвознавці. – У тебе є перші здобутки. Не злічити заходів, де була ти активною учасницею. Це Міжнародний молодіжний пленер гончарів у с.Жорнище Іллінецького району, всеукраїнський пленер гончарів в с.Буша Ямпільського району, свято «Освячені горном» на Гайсинщині, тематичні обласні виставки – «Різдвяне диво», «Великодня писанка», «Подільська народна іграшка», щорічна обласна виставка образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та інші фестивалі, виставки та ярмарки.

Отримала І місце у номінації «Тематичне панно на основі гончарних форм «Єднаймося» та обласного IV молодіжного бієнале традиційних українських ремесел у номінації «Традиції і сучасність гончарства» 2015 р. Ти стала переможницею «ГончАРТпленеру» у Косові в 2016 р. Також ти є дипломантом Всеукраїнського фестивалю народних ремесел «Подільські Товтри» смт Крижопіль (2017 р.)

– Чи береш замовлення? – Як не крути, як не верти, а в гончарів, власне, як в усіх творчих людей, є одна проблема. Як би тобі не потрібні були гроші, ти не змусиш себе сісти за гончарне коло чи за мольберт, якщо у тебе немає натхнення для роботи. Мабуть цим і ціниться ручна робота, бо твориться вона з позитивними емоціями, у виріб закладається часточка душі. Тому працювати на замовлення майстри не дуже полюбляють, але що поробиш, це їхній «хліб». Замовлень у мене багато, але я знаходжу час для втілення своїх задумів у традиціях гончарного мистецтва і експериментів у виготовленні оригінальних і креативних виставкових робіт. Роблю те, що мені цікаво і що приносить неймовірне задоволення, тоді я радію як мала дитина.

У тебе чимало робіт, які користуються попитом. Найбільше реалізовуються які вироби?

Ті люди, які віддають перевагу екологічному посуду, купують філіжанки і горнятка, турки для кави, заварники для чаю, глечики для молока, макітри для куті і вареників, горщики і тарілки для борщу, куманці та баклаги для вина, поставці, сулії. А ті, хто любить вишуканий інтер’єр своєї оселі, той купує оригінальні скульптури, кахлі для оздоблення стін, вази, підсвічники, керамічні пано, різні глиняні сувеніри у вигляді птахів чи звірів, дзвіночки та дитячі іграшки-свистульки тощо. – Чого хочеш досягти в цьому житті?

– Як сучасна молода людина прагну досягнути тих висот, які б тішили мене і моїх рідних. Хочу мати багато своїх послідовників та прихильників таланту. Хочу вступити до Національної спілки майстрів народного мистецтва, стати справжнім наставником для молодого покоління, мати звання «Заслужений майстер народної

творчості України». Для втілення моєї мрії я готова плідно працювати і вдосконалюватися.

– Що тебе турбує і хвилює в нинішніх умовах?

– Як і кожного українця, хвилює доля держави. Хочеться миру і стабільності. Щоб кожна молода і літня людина займалася своєю улюбленою справою і не думала як вижити, а насолоджувалася життям у мирній, заможній державі, головною цінністю якої мають бути: культура, мова, історія, традиції та звичаї.

Тож побажаємо молодій майстрині із с.Вороновиця, де в свій час проживав і знайшов останній спочинок відомий український кобзар Володимир Перепелюк, своєю творчістю прославити нашу Вінниччину, бути гідним продовжувачем традицій гончарної справи знаних в Україні та за кордоном майстрів братів Якова і Якима Герасименків, заслужених майстрів народної творчості України Фросини Міщенко та Тетяни Шпак із с.Бубнівка, що на Гайсинщині. Олю! Творчого тобі натхнення! Нехай здійсняться всі твої мрії

Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

оркестру

Тростянецького районного

будинку культури — сімдесят

Iсторія духового оркестру Тростянецького районного Будинку культури бере свій початок з перших

повоєнних років, – розповідає Віктор Баламут,

директор Тростянецького районного будинку

культури. Офіційною датою заснування колективу вважається 1947

рік. У ті часи, майже у

кожному селі був невели-

кий духовий оркестр. А у

великих селах могло бути

по два чи навіть більше, як-от у селі Ободівка Тростянецького району ор-

кестрів було аж три. А в

самому Тростянці – шість,

з яких два – дитячих. Сьо-

годні ж у Тростянці зали-

шився тільки духовий

оркестр при районному

будинку культури, хоча

створений був оркестр

і багато років діяв при

профспілковому будинку

культури Тростянецького

спиртового заводу. Першим керівником оркестру

був військовий диригент

у відставці Червонецький

Зіновій Сильвестрович,

пізніше – його брат Володимир Сильвестрович.

Звичайно ж інструменти

тоді великою рідкістю, тому Борис Дмитрович сам робив переклад творів для оркестру. Де брав час? Звичайно займався з оркестром після роботи, бо ж працював начальником зміни на тому заводі. З музично обдарованих робітників і підбирав музикантів. Залюблений в музику та духове мистецтво, він умів зібрати навколо себе талановитих музикантів, які також були простими робітниками. То була переважно молодь, яка мала бажання грати в оркестрі. Кожний день проводилися репетиції, вивчалися нові твори, проводилися робота з шліфування виконавської майстерності, освоювалися тонкощі оркестрової гри. Оркестри тоді були великі – більше тридцяти чоловік.

Борис Станкевич

були не комплектні, різного строю. Партитур в оркестрі також не було, та й ніхто з музикантів не знав нотної грамоти, тому грали на слух. То вже пізніше, аж у 1958 році, диригувати оркестром було запрошено Станкевича Бориса Дмитровича, випускника Тульчинського технікуму культурно-освітніх працівників. Згадуючи студентські роки, він розповідав, що на час вступу до технікуму там була тільки мандоліна та акордеон, і він був першим, хто грав на духовому інструменті. Там в училищі він вивчав гру на різних інструментах, навчався нотній грамоті, писати партитури та розписувати партії для різних інструментів духового оркестру. Тож з його приходом музиканти почали навчатися грати з нот. В оркестрі з’являються

перші партитури, формується музична бібліотека. Та все ж партитури для оркестру були

На початку діяльності оркестру в сорокових роках в ньому були інструменти старого зразка і дуже зношені. Звичайно ж, від того у великій мірі погіршувалася якість звучання виконаного твору. Тому у 1970 році, розуміючи проблему, Борис Станкевич зумів переконати директора заводу, Пігана Романа Тимофійовича, закупити нові духові інструменти. Великий шанувальник духової музики, Роман Тимофійович, розуміючи потреби оркестру дав згоду і за кошти заводу, на Ленінградській фабриці музичних інструментів, десь в сімдесятих роках, було закуплено для оркестру аж два комплекти духових інструментів.

Скільки років вже пройшло, а наші музиканти і сьогодні грають на тих інструментах. Роман Тимофійович дуже любив духовий оркестр, хоровий спів, захоплювався спортом. Завдячуючи йому у 1986 році при профспілковому будинку культури заводу були створено багато аматорських колективів різного жанру. Концерти до державних свят будувалися на концертних номерах місцевих колективів. І дійсно, гарними були тоді концерти, на які збиралися люди чи

Народний аматорський духовий оркестр Тростянецького РБК

не з усього Тростянця. Також на вихідні проводилися в парку і вечори танців для молоді, які також супроводжував оркестр. А які то були красиві вечори танців у супроводі духового оркестру. Звичайно ж, гра оркестру надає будь якому заходу особливих ноток піднесеності, святковості та й романтичності, – розповідає директор Тростянецького районного будинку культури Віктор Баламут.

Звісно робота з оркестром – то дуже копітка і титанічна праця. Треба вміти не тільки навчати грі на музичних інструментах, а бути природженим педагогом, лідером і психологом. За роки роботи Бориса Дмитровича в оркестрі

навчалися та грали понад п’ятсот чоловік. Сорок років Борис Дмитрович незмінно керував оркестром. І вже навіть вийшовши на пенсію, маестро не залишив оркестр, грає і донині не пропустивши жодної репетиції чи концерту, хоча йому уже минув вісімдесят четвертий рік. У 1986 році оркестру присвоюють звання «народний» від профспілок. Без оркестру не проводився жоден культурно-мистецький захід заводу чи міста. Він бере активну участь у всеукраїнських та обласних фестивалях духової музики. Довгий час оркестр користувався підтримкою керівництва та повагою громади. Та були в його житті і тривожні часи. У 2008 році змінюється керівництво спиртзаводу, внаслідок чого закривається профспілковий клуб, який діяв при ньому і, відповідно, духовий оркестр залишається без бази, де проводилися репетиції. Питання збереження оркестру вирішила небайдужа людина до долі духового оркестру, начальник відділу культури та туризму Тростянецької районної державної адміністрації Людмила Чернецька. Рішенням районної

ради Тростянецького району, оркестр був підпорядкований Тростянецькому

РБК. Керівником стає

Віктор Баламут. По за-

кінченні Вінницького

музичного училища

Віктор Юхимович проходив строкову службу

Диригує Віктор Баламут

у військовому духовому оркестрі прикордонних військ в Латвії, який був одним із кращих серед оркестрів того округу. Гра в військовому

оркестрі дала хорошу підготовку майбутньому

диригенту. Тож повернувшись до Тростянця,

він вже мав гарний досвідом роботи в професій-

ному оркестрі та ще й привіз чимало партитур.

В житті України почалася нова доба – Незалежність. Тому Віктору приходилося добирати в репертуар нові музичні твори, співзвучні ідеям відродження української національної

свідомості та боротьби за незалежність України. Відповідно таких партитур не було, тож він створює талановиті обробки відомих народних мелодій, та робить аранжування популярних творів відомих українських та зарубіжних композиторів. Оркестр успішно продовжує творчо працювати. У 2009 році за рішенням колегії обласного управління культури і мистецтв оркестру було присвоєно почесне звання «Народний аматорський». І сьогодні оркестр бере активну участь у культурно-мистецьких заходах

міського, районного та обласного рівнів. Він є ативний учасник обласного свята духової музики «Сурми Поділля», яке впродовж багатьох років проводиться в м.Крижополі.

У жовтні місяці 2017 року оркестр відсвяткував своє 70-ти річчя від дня створення. Приємно було бачити повну залу односельців. – А скільки ж було сказано слів вдячності і добрих побажань музикантам. То найкращий подарунок, – говорить Віктор Баламут. – Були в той день і нагороди, і подяки від обласного управління культури і мистецтв, обласного центру народної творчості та місцевої влади. А у 2018 році, рішенням сесії Тростянецької районної ради, оркестр було занесено до районної дошки пошани. Нині духовий оркестр перебуває в стані постійного творчого пошуку і долає нові висоти у музичному мистецтві.

Провідний методист музичного мистецтва Наталія РИМАРЕНКО

На ювілеї колективу

* Корифеї культури

Мистецький хист і руки золоті

І керівник, і музикант, І майстер, і господар, До всього має хист, талант

І витримку на подив.

Старанням працею, умінням,

З любов’ю, вірою й терпінням

Усе вдалося на віку Миколі Паламарчуку.

Річ навіть не в тім, що він понад 40 років (вважай, все життя) в культурі і 35 з них – директор РБК.

Цьому чоловіку – нема заміни, попри відому поговірку, що таких не буває. Наче вродився тут. Мінялись епохи, мінялась влада, а він продовжував працювати – міцний духом і статурою, талановитий, відповідальний, надійний, як сім пар волів. Не можна уявити його поза культурою, як і культуру без нього.

Це Микола Федорович Паламарчук – нині в.о. директора КЗ «Будинок культури Теплицької селищної ради». Нова назва посади ніяк не вплинула на зміст та величезний об’єм діяльності. Як завжди – культурно-мистецькі акції, фестивалі, презентації, виставки, ціле суцвіття заходів, на яких Микола Паламарчук – не лише керівник, а найактивніший учасник. Я вже не кажу про ремонт і реконструкцію приміщень та інші господарські турботи, які лягли на його плечі.

Запитала Аллу Волинець, як би вона охарактеризувала свого начальника. Адже Алла Анатоліївна – теж не просто заступник директора. Без неї теж ніде не освятиться. Залюблена в народну пісню, звичаї і традиції краю, вона і сама стала автором та учасником багатьох культурологічних починань, що об’єднали Тепличчину на теренах духовного відродження. Разом з Миколою Федоровичем та світлої пам’яті Віктором Прокопенком вони започаткували та втілили в життя такі проекти, як «Душа без пісні, що безкрила птиця» імені фольклористки Євгенії Тондій, «Мистецький Спас», «Пологівські обереги», «Ми за Україну духовну», «Естафета пам’яті миру і єдності поколінь», «Україна починається з тебе», «Криниця Леонтовича – пісенне джерело», фестиваль

творчої молоді «Теплоцвіт», «Роди, Боже, на щасливу долю», фестиваль «Різдвяні передзвони», «Теплицьке весілля» (м.Київ), і ще чимало такого, де побували тепличани, щоразу відзначивши своєрідний «теплицький стиль».

Отож, Алла трохи подумала, намагаючись виділити найхарактерніше в творчій біографії та особистості Миколи Паламарчука.

– Щоб вам було зрозуміло, я скажу так: якщо на сцені хор, то Микола стає і співає разом з хористами, якщо грає оркестр, то Федорович одразу долучається до музикантів, бо він духовик. Якщо треба різати дрова, то він ріже. Але це ще не все. Він же майстер різьби по дереву. Вікна і двері в будинку культури, поручні і сходи – все це зроблене і різьблене його руками. Хату на фестиваль народної творчості «Скарби Поділля», а також столи, стільниці, лавки –все зробив наш директор. Словом, як каже приказка: «І швець, і жнець, і на дуді – грець». Все йому до снаги. Оце і є Микола Паламарчук, з яким мені поталанило працювати. Одна в нього «вада» – занадто скромний.

Родині Миколи Федоровича теж пощастило. Разом з дружиною Тамарою вони в любові і злагоді виховали сина і дочку. Онука Тимура виплекали справжнім українцем, який і в Росії (де довелось тимчасово проживати) всім доводить, що «українські козаки –найкрутіші».

Микола Паламарчук

Такий наш ювіляр –завзятий, трудящий, унікальний, універсальний працівник культури, якому і справді нема заміни.

Многі літа Миколі Паламарчуку, його чудовій родині, його згуртованому колективу, його теплому Теплику і рідній Росоші, де в добрий час народився! Невтомному директору будинку культури сердечно дякує за працю обласний центр народної творчості і зичить нових задумів та натхнення на довгі роки!

Жанна ДМИТРЕНКО

Виставки у світлиці

персональна виставка витинанок Дмитра

ВЛАСІЙЧУКА

(м. Хмільник)

23 липня - 18 серпня 2020 року

«Корифей подільської витинанки» так називають Дмитра Власійчука на Вінниччині, майстра стародавнього виду деко¬ративно-прикладного мистецтва – витинанки, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, відмінника освіти України. За 55 років плідної творчої праці в курортному містечку Хмільник, куди в 1963 році, після за¬кінчення Вижницького училища прикладного мистецтва з фаху різьби по дереву, Дмитро

Іва¬нович був направлений як художник-диза-

йнер на місцеву меблеву фабрику. З того часу

доля майстра тісно пов’я-

зана з Поділлям. Здобув

вищу освіту у Вінницько-

му педагогічному ін¬сти-

туті. 33 роки працював

вчителем образот¬ворчо-

го мистецтва, креслення, народознавства та етики у місцевій загально-освітній школі №1 і одночасно вів дитячу студію, де навчав учнів аплікації

соломкою, різьбленню по дереву, фло-ристиці,

писанкарству, витинанці тощо. Згодом Дмитро Іванович став працювати викладачем відді¬лу образотворчого мистецтва у Хмільницькій школі мистецтв, де прищепив багатьом дітям любов до народного мистецтва, виховав чимало своїх послідов¬ників, які вже самі презентують свої роботи на виставках, беруть участь у міжнародному святі народного мистецтва «Українська витинанка». В творчому доробку майстра нараховується більше 2000

унікальних виробів, що знаходяться в архівах багатьох музеїв Вінниччини та в приватних колекціях Польщі, Румунії, Англії, США і Канаді. За своє творче життя Дмитро Власійчук презентував понад 100 персональних виставок. У Світлиці ОЦНТ майстер презентує вже третю. Попередні його виставки

«Великодні візерунки» (2007 р.) та «Мій дивосвіт» (2010 р.) вражали глядачів різновидом технік і мережаною красою витинанок.

Нинішню персональну виставку Дмитро Іванович присвятив рідній Україні, яка ціною життя своїх синів і дочок захищає незалежність. Тематичні роботи майстра вражають розмаїттям сюжетів, які він черпає із світу природи, української історії, звичаїв та обрядів українців. В кожній його роботі криється глибинний світогляд української нації, дух патріотизму і безмежна любов майстра до вічного і прекрасного народного мистецтва. Безумовно в кожній деталі, у кожній формі і навіть в кольоровій гамі витинанок простежується сокровенна молитва до Бога за рідну землю. Всі ці роботи пронизані світоглядом, в якому своєрідно переплелися ідеї українських філософів, християнства та козацтва, що підносить твори подільського митця до кращих зразків народного мистецтва України.

Виставка витинанок «Молюсь за тебе, Україно» Дмитра Власійчука презентувалась в он-лайн режимі і всі хто заходить на сторінку ОЦНТ в соціальних мережах мали можливість її подивитись. Ми впевнені, що в ці тривожні часи для України, коли на сході країни йде війна, коли весь світ бореться з корона вірусом, ця виставка є стратегічним матеріалом для виховання патріотизму нового покоління українців.

«Молюсь за тебе, Україно»

«З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ»

обласна виставка образотворчого

і декоративно-прикладного

мистецтва, присвячена 29-й

річниці Незалежності України

21 серпня - 15 вересня 2020 року

Напередодні Дня Незалежності України у

Світлиці ОЦНТ ми відкрили традиційну обласну

виставку «З Україною в серці». Звісно карантин вніс свої корективи у формат проведення наших культурно-мистецьких заходів, тепер все відбувається у форматі он-лайн. Отож і традиційну виставку з нагоди Дня Незалежності України шанувальники народного мистецтва мають можливість подивитись в соціальних мережах, на сторінці Вінницького ОЦНТ (facebook, YouTube).

Дев’яносто вісім кращих робіт майстрів Вінниччини увійшли до експозиції нинішньої виставки, присвяченої Дню Незалежності України. Основу експозиції виставки склали роботи майстрів живопису та народного малярства. Зокрема це полотна народного малярства «Жниварі» Івана Горобчука та «Золотий плуг» Василя Слободянюка; картини в техніці гратографіки Олександра Пелешка («Випроводжала вдова свого сина», «Прости мене мій синочку» та ін); живописна картина «Марічка» Ірини Кравченко та натюрморти Павла Пшеничного (м.Вінниця). А також українські пейзажі Михайла Громова, Миколи Загороднього (м.Х-

мільник) та Валенти на Тишецького (смт. Крижопіль). Завер шують експозиційний ансамбль картин по лотна з квітами рідно го краю Олександра Шульганя (м.Погре бище). Належне місце в експозиції виставки зайняли величаві ви тинанки Дмитра Вла сійчука (м.Хмільник), прекрасні роботи де коративного розпису Ірини Угринчук (м.Ві нниця), Альони Лаз нюк (м.Жмеринка), Наталії Масюк (смт. Тивров) та Людмили Остапчук (м.Гнівань). Радували око вироби з рогози Надії Ішенко (с.Щітки Вінницького району);

ковані квіти Ігоря Ляшенка, мініатюрні картинки

художнього випилювання Альберта Логінова

та флористичні роботи Наталії Бойко (м.Вінниця). Ще одними вінницькими майстринями – Іриною Трибунською і Тамарою Вівчарук було представлене мистецтво виготовлення народної ляльки.

Вишиті рушники з прадавньою орнаментикою, як обереги українського народу, є обов’язковою символічною атрибутикою святкування Дня Незалежності України. Тож експозиція нашої виставки була багата також і на вишивку. Зокрема свої рушники та вишиті картини представили майстри ручної вишивки – Алла Мруг, Тетяна Поплінська і Тетяна Гринчик (м.Ямпіль); Оксана Шуляр (м.Бершадь); Олена Тригуб (м.Погребище); Лариса Завідея (смт.Крижопіль) та Олександр Мізюк (смт.Вапнярка). Приємно, що у виставці взяла участь відома творча родина Галини і Віктора Півтораків (с.Березівка Чернівецького району). Дружина вишила Україні рушники, а Віктор презентував свої різьблені роботи. Довершили експозицію виставки картини об’ємного різьблення «Обідня пора», та «Пасічник» заслуженого майстра народної творчості України Юрія Дяченка (м.Гайсин).

Ми впевнені, що огляд експозиції виставки у режимі он-лайн на День Незалежності України подарував шанувальникам народного мистецтва прекрасні враження і необмежену духовну силу, адже не залежно від техніки і різновидів ремесел, наші майстри вклали в створення своїх робіт душу і безмежну любов до рідної землі.

персональна виставка витинанок

Тетяни РУДИК

(м. Бар)

16 вересня – 10 жовтня 2020 року

Кожного разу, коли знайомишся з новим майстром чи майстринею, відкриваєш для себе цілий, не відомий досі, світ творчої індивідуальності, який дивує, захоплює і спонукає до роздумів. Саме таким виявилось наше знайомство з Тетяною Рудик, виставку якої, з онлайн-презентацією, ми провели у Світлиці ОЦНТ.

Тетяна Іванівна Рудик народилася 31 травня 1981 року у мальовничому місті Бар. У 2001

році, по закінченню Барського гуманітарно-педагогічного коледжу (відділення образотвор-

чого мистецтва), роз-

почала свою трудову

діяльність в Глинян-

ській ЗОШ, а з 2005

року і до нині працює в Журавлівській ЗОШ

І-ІІ ступенів.

Перші уроки народної творчості от-

римала від мами, яка

навчала дочку різним

жіночим ремеслам.

Ще школяркою, Таня

гарно вишивала, розписувала писанки, трохи пізніше захопилася витинанкою і цей

вид ремесла став провідним у її творчості.

Тетяни Рудик багато

за що бралася, але в час душевної скрути

завжди поверталася до витинанки. Для неї витинанка – це відображення її мрій і сподівань.

«Я не можу робити витинанку на замовлення

тому що її створюють мої ножиці, я не роблю попереднього ескізу, а від початку починаю вирізати ножицями. Кожна моя витинанка – це загадка для мене, сюрприз» – говорить Тетяна

Іванівна, з під рук якої на білому тлі паперу виникають силуетні зображення. Сюжети для своїх витинанок майстриня вигадує сама, вони приходять їй на думку після цікавих вражень від нових знайомств. Тому, вирізаючи витинанку – одну відразу дарує людині, яка надихнула її на сюжет, а іншу – залишає для себе. Тож в творчому доробку майстрині час від часу з’являється нова серія витинанок.

Тетяна Рудик бере активну участь у виставках кульурно-мистецьких заходів району та області. У 2016 році презентувала першу персональну виставку витинанок у Барському краєзнавчому музеї, у 2018 – у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Була учасницею ІІІ Міжнародного свята народного мистецтва «Українська витинанка» ( 2018 р., м.Могилів-Подільський).

Єкспозиція нинішньої персональної виставки Тетяни Рудик складалася з понад 80 витинанок, багато з яких об’єднані якоюсь однією темою. Зокрема, це серії витинанок «Лебедина вірність», «В очікуванні див», «Архітектурні мотиви», «Метелики». Остання є найзагадковішою, через заплутані образи, що виникають на крилах метелика, або навколо нього. Також майстриня представила декілька витинанок, обрамлених квілінгом.

Шанувальники народного мистецтва мають можливість познайомитись із чарівним світом витинанки Тетяни Рудик в соціальних мережах на сторінці Вінницького ОЦНТ.

Заввідділом народної творчості ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

«МАЛЮЮ НОЖИЦЯМИ»

Михайла

Коцюбинського у справу

вивчення

народного життя В

історії розвитку української фольклористики другої половини ХІХ – початку ХХ ст.. важливу роль відіграли українські громадські

діячі, письменники, вчені, які

“не були “чистими фольклористами”, а займалися творчістю народу в зв’язку з провідним профілем своєї діяльності –письменницької, публіцистичної, літературознавчої тощо», “працювали здебільшого з власної ініціативи, виходячи з власних, особистих мотивів або обставин життя” . До таких постатей належить Коцюбинський Михайло Михайлович

[псевд.: Козуб Захарій, Коцюб., Коцюба Михайло; 5(17).

ІХ. 1864, Вінниця – 12 (25).

вивчення і розкриття людської психології” . “...Великі письменники, класики літератури світової – ніколи не розминалися з народом, навпаки: їхня творчість завше була невідділима від фольклору, від дум, від мудрості народної, як невідділимим є шум могутнього дуба від зеленого шуму всього лісу...Михайло Коцюбинський напоєний соками багатющої землі своєї – і через це він став безсмертним: великі світочі людства давно вже розступились, щоб дати місце і йому –в шерензі борців, мислителів і шукачів правди”, – так писав про свого першого літературного вчителя П.Тичина. М.Коцюбинський народився у сім’ї дрібного урядовця. Закінчив початкову школу у м.Бар (1875), Шаргородське духовне училище (1880). Навчався у Кам’янець-Подільській семінарії, але не закінчив через скрутне матеріальне становище (батько втратив на

ІV. 1913, Чернігів] – український громадський діяч, письменник, літературознавець, збирач фольклору, видавець. Постаті М.Коцюбинського присвячено сотні статей і монографій. Фольклорно-літературні взаємини М.Коцюбинського досліджували Н.Букатевич, Н.Бучко, С.Козуб, І.Лютий , Л.Іванов, Н.Калениченко, М.Грицюта та ін. Було відзначено, що “народна творчість становила для Коцюбинського могутній засіб той час роботу, а мати осліпла). 1882 р. повернувся до Вінниці, заробляв на життя приватними уроками, поглиблював знання самоосвітою. За зв’язок із подільською групою “Народна воля” поліція встановила над М.Коцюбинським таємний нагляд

Лідія Козар

(1884), під яким він перебував впродовж всього життя.

Друкуватися почав із 1890 р.

у галицьких виданнях (“Дзвінок”, “Правда”, “Зоря” та ін.).

У цьому ж році познайомив-

ся з І.Франком та іншими дія-

чами культури. 1891 р. склав

іспит на народного вчителя

при Вінницькому реальному

училищі, працював домаш-

нім учителем у с.Лопатинці

Вінницької обл. (1891 – 1892),

де були зроблені перші запи-

си зразків народної творчості – пісні, балади, легенди, прислів’я та приказки, надруковані у збірниках “Этнографические материалы, собр. в Чернигов. и соседних с нею губерниях” (т.3, Чернігів, 1899), “Из уст народа” (Чернігів, 1900) та в “Збірничку українських пісень з нотами” (Одеса, 1896). У третьому

томі «Этнографических материалов…» Б.Грінченка вміщено 11 пісенних зразків, які М.Коцюбинський записав 1891 року у селі Лопатинцях, тоді Ямпільського повіту, на Поділлі . Крім того, тут вміщено 98 весільних пісень і пісню про Кармелюка, які записав у

с.Лопатинцях селянин Андрій Дуляк (1877-1933) за порадою М.Коцюбинського. Дружні стосунки між ними продовжувалися до смерті М.Коцюбинського, про що свідчить їх листування . Працюючи в с.Лопатинцях, М.Коцюбинський вів роз’яснювальну роботу серед сільської молоді щодо значення народної творчості. Ліза Мельникова, його учениця, пригадувала, що, дякуючи М.Коцюбинському, вона полюбила все українське: вбиралася в український одяг, співала українських пі-

сень і цікавилася українським побутом . У третьому томі «Этнографических материалов…» Б.Грінченка вміщено її 7 пісенних записів, зроблених у с.Сальниця Літинського повіту та с.Пирогово Ямпільського повіту.

У четвертому томі Б.Грінченка «Из уст народа» вміщено оповідання «Звідки узялась панщина», записане М.Коцюбинським в с.Стадниці Вінницького повіту, та 12 приказок, записаних у Вінниці, Лопатинцях і Балті Подільської губернії. Тут же вміщено два перекази про Кармелюка, записані А.Дуляком в с.Лопатинцях у 1892 році. Ще один запис – щедрівку М.Коцюбинського – опублікував у своєму збірнику Олександр Федорович Волошин («Збірничок українських пісень з нотами», Одеса, 1896, №97).

Всі записи М.Коцюбинського паспортизовані, відзначаються жанровою різноманітністю та автентичністю. Як

відзначає дослідник Н.Бучко, М.Коцюбинський дбав про те, щоб селяни співали чи розповідали невимушено, у звичайній для них обстановці. Частина записаних М.Коцюбинським варіантів пісень побутує і зараз на Вінниччині, про що свідчать наші польові записи, - «Слаба ж я, слаба», «Я казала купи сито», «Десь ти, ліщино, в печі не була», «Ой пила я у неділю». Цікавість до фольклору не полишала М.Коцюбинського впродовж усього життя і не обмежувалася лише записуванням.

У 1892 р. в газеті “Буковина” опублікована стаття М.Коцюбинського “Вироби селянок з Поділля на виставці в Чікаго”, де автор говорить про види гаптування золотом і сріблом, поширені на Вінниччині. У 1892 р. в Лопатинцях Коцюбинський написав віршовану “Казку з народного поля” “Завидющий брат”. За фольклорними мотивами написані також його пізніші казки “Про двох цапків”, “Дві кізочки”, “Десять робітників”. Оригінальну художню інтерпретацію фольклорного образу зустрічаємо в оповіданні “Хо”.

Працюючи у філоксерній комісії на бессарабських та кримських виноградниках (1892 – 1897) М.Коцюбинський цікавився фольклором та етнографією. Народна традиція досить виразно проступає також у його ранніх творах

– “Андрій Соловейко”, “На віру” (1891), “Для загального добра” (1895), “На крилах пісні” (1895), написаних на основі українських пісень та переказів. М.Коцюбинський приділяв увагу вивченню культури та побуту молдавських селян, відтворивши її у своїх творах “Пе-коптьор”, “Відьма”. Робота у філоксерній комісії дала Коцюбинському також матеріал для оповідань з татарського життя – “В путах шайтана”, “На камені”. Третє оповіданя про кримських татар – “Під мінаретами” – він написав після поїздки в Крим літом 1904 р.

Глибше зацікавлення М.Коцюбинського фольклором та етнографією проходило, за словами Н.Букатевича, під впливом Цеслава Неймана і Валеріяна Борковського. Улюблена пісня М.Коцюбинського – “Ой з-за гори вітер віє, калина не спіє”. У 1892 – 1893 склалася “Басарабська родина тарасівців”, куди ввійшли В.Боровик, Г.Михновський, В.Андрієвський, В.Борковський, М.Коцюбинський, Д.Антонович та ін. Восени 1896 р. Коцюбинський тяжко захворів і 1897 р. залишив службу в комісії, виїхав до Житомира, де працював у редакції газети “Волинь”.

На початку 1898 р. Коцюбинський оселився в Чернігові, зайнявши посаду діловода, а з 1900 – статистика в земській управі, згодом – зав. відділом статистичного бюро. Входив до Чернігівської Гро-

мади, особливо зблизився з Б.Грінченком, В.Cамійленком, М.Вороним, М.Чернявським, М.Могилянським. Підтримував дружні стосунки з В.Гнатюком (листування між ними почалося в 1899 р. і тривало до кінця життєвого шляху Коцюбинського). На прохання Коцюбинського В.Гнатюк регулярно надсилав йому збірки народної творчості, етнографічні матеріали.

У Чернігові М.Коцюбинський редагував працю Б.Грінченка “Литература украинского фольклора. 1777 – 1900. Опыт библиографического указателя” (Чернігів, 1901), написав розділи “Народная словесность” і “О бандуристах (кобзарях) и лирныках”

в “Програмне для собирания

сведений археологических, исторических и этнографических по Черниговской губернии” (Чернігів, 1903).

М.Коцюбинський творчо використовує майже всі фольклорні жанри – пісні, казки, легенди, перекази, голосіння, прислів’я, приказки. Особливо це позначилося на творах Чернігівського періоду – “Дорогою ціною” (1901), “Fata morgana” (1903 – 1910), “Тіні забутих предків” (1911), “Що записано в книгу життя” (1910), в яких використання фольклорних джерел залишилося неповторним. Його твір “Тіні забутих предків” називають “синтез[ою] вищої письменницької культури з кращими зразками усної української поезії, синтез[ою] витонченої манери художника-імпресіоніста з поезією зелених полонин, гірських потоків і гомінких смерек” .

М.Коцюбинський брав активну участь у визначних подіях громадсько-літературного й політичного життя: на відкритті пам’ятника І.Котляревського в Полтаві (1903) виголосив промову; у 1906 – 1908

очолював чернігівську “Просвіту”, збирав літературну

молодь на традиційні “понеділки” (1906-1907)

“суботи” (1911-1912), на яких обговорювалися нові твори молодих і вже відомих письменників. М.Коцюбинському належать також публіцистичні, літературно-критичні статті й нариси, рецензії тощо (рецензія на вірші М.Філянського, 1906; реферат “Іван Франко”, 1907 та ін.). Він відомий як перекладач окремих творів Г.Гейне, А.Міцкевича, Е.Ожешко, Ф.Достоєвського українською

мовою, І.Франка – російською

мовою. Брав активну участь

у впорядкуванні збірників та

альманахів “Хвиля за хвилею” (1900), “Дубове листя” (1903), “З потоку життя” (1905). У зв’язку з хворобою Коцюбинський кілька разів виїжджав за кордон (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Італія). Виїжджав

також до гуцульського села Криворівня, де зустрічався з

І.Франком, Лесею Українкою, В.Стефаником, В.Гнатюком.

1911 р. Товариство прихильників української літератури, науки і штуки встановило М.Коцюбинському довічну пенсію, що дало змогу письменникові залишити роботу в земстві.

У кінці квітня 1913 р. після тривалої хвороби М.Коцюбинський помер. Поховано у Чернігові, на Болдиній горі. У Вінниці (1927) та Чернігові (1934) засновано літературно-меморіальні музеї М.Коцюбинського. Тут же споруджено пам’ятники. Ім’ям М.Коцюбинського названо смт. Михайло-Коцюбинське Чернігівської обл. і с.Коцюбинське Київської обл. М.Коцюбинський залишив помітний слід в історії національної

фольклористики кінця ХІХ

– початку ХХ ст., збираючи і досліджуючи уснопоетичні

зразки та популяризуючи їх у своїй творчості.

Літературні джерела:

1. Дей О. Сторінки з історії української фольклористики. – К., 1975. –С. 8.

2. Лобода А. Сучасний стан і завдання української етногра- фії // Етнографічний вісник. – 1925. – № 1. – С. 2.

3. Букатевич Н. Український фольклор у творчості Коцю- бинського // Коцюбинський М. Збірка статтів / За ред.

О.Дорошкевича. – Т.1. – Х., 1931. – С.191 – 223.

4. Бучко Н. З інтересів М.М.Ко- цюбинського до фольклору та етнографії // НТЕ. – 1959. – Кн.3. – С.74 – 77.

5. Козуб С. Фольклорні записи М.Коцюбинського // Коцюбинський М. Збірка статтів / За ред. О. Дорошкевича. – Т.1. – Х., 1931. – С.272 – 285.

6. Лютий І. До ранньої творчос- ти Коцюбинського // За сто літ. – 1928. – Кн.4. – С.300 –309.

7. Іванов Л. Літературно-есте- тичні погляди Михайла Коцюбинського 90–900 рр. – Дніпропетровськ, 1950.

8. Калениченко Н. Великий сонцепоклонник. – К., 1967– К., 1984.

9. Грицюта М.С. М.Коцюбин- ський і народна творчість. –К.,1958.

10. Бучко Н. З інтересів М.М.Ко- цюбинського до фольклору та етнографії // НТЕ. – 1959. – Кн.3. – С.74 – 77.

11. Михайло Коцюбинський (До 75-річчя з дня народження): Збірник матеріалів, статей, віршів та нарисів. – Вінниця, 1939.

12. Тепер Шаргородського райо- ну Вінницької обл..

13. Лютий І. До ранньої творчос- ти Коцюбинського // За сто літ. – 1928. – Кн.4. – С.300 – 309

14. Букатевич Н. Український фольклор у творчості Коцю- бинського // Коцюбинський М. Збірка статтів / За ред. О.Дорошкевича. – Т.1. – Х., 1931. – С.193.

15. Букатевич Н. Український фольклор у творчості Коцю- бинського // Коцюбинський М. Збірка статтів / За ред. О.Дорошкевича. – Т.1. – Х., 1931. – С.191 – 223.

У статті використані іллюстрації робіт: О. Корнієнко, І. Філімонової, Т. Матюшкіної та фото памятника М. Коцюбинського

у м.Вінниці

Лідія КОЗАР, кандидат філологічних наук, снс відділу української і зарубіжної фольклористики ІМФЕ ім.М.Рильського НАН України

*Майстер-клас

Гра на березовій корі

Майстер-клас провела Оксана Моторна (с. Гончарівка), керівник народного аматорського фольклорного колективу «Джерело»

Багринівського СБК Літинського району

Урізноманітті українських народних

інструментів стрічка із березової кори

— шумовий інструмент, який нині вважається рідкісним та малодослідженим. За цим простим і невигадливим інструментом ховається ціла культура, глибокий і загадковий світ музики, ритму і тону.

Музикування на березовій корі у селі Гончарівка Літинського району Вінницької області зародилося у 60-ті роки в родині Іванишиних та Моторних, яке побутує до нині.

Саме в ті роки житель села Гончарівка Іванишин Петро Михайлович 1942 року народження самотужки оволодів грою на березовій корі і передав свої вміння дочці Оксані Моторній та внучці Марії.

Традиція музикування на березовій корі має свої особливості. Гра на березовій корі супроводжується грою на бубні та гармонії. Одним з найбільш важливих аспектів гри на березовій корі є правильне дихання. Звуки народжуються від втягування в себе повітря. Виконавцям на даному шумовому інструменті властивий

зосереджений стан, відмінний слух та відчуття ритму.

фото 1

Оксана Моторна

Процес звуковидобування на березовій корі не простий і вимагає чимало зусиль. Завдяки тоненькій смужці, що схожа на полотно, прикладаючи її між губами і притискаючи пальцями до верхньої губи, вдихаючи повітря можна видобути звук, схожий на тьохкання соловейка.

Носій даного елементу – Петро Іванишин, крім музикування опанував самотужки і технологію виготовлення березової кори.

Оригінальними та самобутніми є: як технологія виготовлення тоненької смужки березової кори , що слугує інструментом для видобування звуку, так і спосіб музикування на ній.

Поетапна технологія підбору шумового інструменту з березової кори.

Насамперед потрібно знайти живе дерево:березу у відповідну пору року, а саме ранньою весною або восени, кора якої у цей період легко розділяється на смужки.

Бажано зрізати кору в період коли немає сокоруху на молодій берізці. (Фото 1)

Робимо три надрізи різаком, один – горизонтальний, шириною близько 1 см, і два вертикальні

фото

2

довільної довжини, які паралельно розміщенні, оскільки в процесі гри вона має намотуватися

на вказівні пальці лівої та правої руки. (Фото 2).

Кінцем різака потрібно поступово відшаровувати кору берези від стовбура.(Фото 3,4,5).

Коли зрізуємо смужки кори, то їх потрібно розділити пошарово від 3-х до 6 смужок в залежності від товщини кори (Фото 6).

Тепер кора має бути надзвичайно тонкою0,2 мм. товщиною.

Усі тоненькі смужки потрібно проварити у молоці, щоб кора не рвалася і не тріскалася і була надійним еластичним інструментом, який би видавав чисті звуки. (Фото 7).

Варіння у молоці займає зовсім обмаль часу, коли молоко закипить опускаємо смужки кори на 1 хв. і витягаємо вже готовий до музикування шумовий інструмент. Лиш потрібно йому охолодити та розрівнятися бажано під пресом.

Функцію пресу може виконати книга.

Із-за складного процесу звуковидобування, не кожному вдається оволодіти технікою гри на березовій корі. Але багато учасників фольклорних колективів троїстих музик використовують гру на шумових інструментах, тому надіємось що зацікавляться і цим унікальним видом музикування.

Майстер-клас записала провідний методист ОЦНТ Марія МОТОРНА