Світлиця №75(3) 2021

в контексті

* Фестиваль

ПОДІЛЛЯ»

культурних здобутків

територіальних громад Вінниччини

У серці Україна – назавжди Урочо ллється пісня величава. Скарби подільські – творчості плоди –Во славу роду нашого й держави.

нову наповнилася гомоном тіниста площа біля Літнього театру у вінницькому центральному парку. Заясніла всіма серпневими барвами розкішних вишиванок і старовинних рушників, смугастих верет, розписаних мисок, золотистих корзин і брунатних кошиків. Запахтіла хлібами і пирогами. Додавали кольорів пейзажі народного малярства, що відтворювали овиди рідного краю. Духові оркестри, троїсті музики то тут, то там вибухали запальною веселою музикою, скликаючи вінничан на фестиваль «Скарби Поділля».

А люди все йшли і йшли, цілими родинами, трьома поколіннями. Сорочки, вишиті блакиттю, червоним і чорним, (як у пісні), білим по білому, традиційні чи стилізовані – всі вони творили настрій великого свята – тридцятиріччя незалежності України.

Так легко і радісно було загубитися серед цього вишиваного велелюддя, серед знайомих привітних облич і роздивлятись наше багатство, створене майстрами народної творчості, працівниками культури, що впродовж десятків років дарували радість подолянам.

За нашим задумом, виставкові експозиції громад мали відтворити основні напрямки діяльності

умільців Вінниччини, згідно з тими осередками народних помислів, які в нас побутують. Скажімо, гончарство, як завше, представляють Гайсинська, Тульчинська, Барська, Літинська, Іванівська та Іллінецька громади. Роботи знаних майстрів Тетяни Шпак, Валентини Живко, Фросини Міщенко, родини Сергія і Світлани Погонців, Василя Рижого та Наталі Лавренюк, Оксани Ропотілової, родини Олександра та Ніни Левчуків, роботи молодих гончарів Всеукраїнського пленеру імені О.Ганжі засяяли у світлицях теплим теракотом, зеленими бережками, листками і квітами, вигадливими формами і надзвичайно корисним змістом, таким потрібним

і зрозумілим з давніх давен хліборобському люду. Миски, макітри, глечики, куманці – чого тільки не навезли невсипущі гончарі. Взірці старовинного подільського ткацтва пишалися на стендах, столах і лавках прадавніми орнаментами і символами. Бершадь, Муровані Курилівці, Томашпіль, Чернівці, Крижопіль — в цих громадах можуть похвалитися давнім ткацтвом, тим, що є ще майстри, які зберегли традиції непростого ремесла. Килими, гобелени, доріжки, панно викликали інтерес, а найбільше оте «живе» ткацтво, що є, наприклад, на Томашпільщині.

«СКАРБИ

Люди зупинялись біля майстрині Світлани Антонишеної з села Стіна, щоб спостерігати за процесом народження тканих витворів мистецтва. А майстриня, не відриваючись від роботи, розповідала, що її бабуся Лілія Бачинська колись позичала верстат. «А я собі купила, — хвалиться майстриня, — і сусідка Зоя Юріївна багато чому навчила мене». Світлана з двадцяти п’яти років і донині виткала чимало налавників, доріжок. Поруч лежали дбайливо складені веретки різних кольорів і розмірів.

Народна подільська вишивка вкотре порадувала клембівськими сорочками, вишитими рушниками з Городківки, Могилева-Подільського, Немирова. Власне, кожен район «починався» вишитим рушником, який береже традиції Поділля, у його найдаль-

ших куточках в кольорах, в узорах, в тих знаках і символах, які закодували все, що мало зберегти наш рід впродовж століть. Виставки народного малярства «Малюю рідний край» тішили краєвидами Вінниччини, портретами знакових постатей, подільським розписом, ілюстрованим багатством днів і літ сучасних, що їх привезли з Вінницького, Могилів-Подільського районів, а також з Липовця, Теплика, Тростянця, Оратова, Станіславчика.

«Різьблена краса Поділля» — це виставки, пов’язані з творчістю відомих майстрів різьби по дереву з Гайсина, Погребища, Козятина.

А короваї і обрядову випічку виставили майже всі, як і дідухів, що хазяйнують біля цих світлиць.

Вручення відзнак учасникам фестивалю

В основному випічку представили Тиврівська, Глуховецька, Хмільницька, Мурафська ОТГ. Але не було такої світлиці, яка б не величалась пишним короваєм. У Калинівській світлиці – красувалися короваї, пречудова обрядова випічка Лілії Ступак – коровайниці від Бога. Її душа, її врода, її любов до землі і до праці – все у тому хлібові. Калачі на запросини, пироги з маком, хліб весільний – стільки наготувала до свята невтомна господиня. А який же пиріг з сирною начинкою підготувала майстриня!

А «Медовий спас», здається, усі ряди заполонив своїм безцінним, неповторним вмістом у баночках, коробочках і горщиках, пахучою скульптурою, яку повиробляли молоді і креативні пасічники та пасічниці.

Відвідувачі милувались маленькою дівчинкою-бджілкою в «золотому» смугастому костюмчику з прозорими крильцями та чорними вусиками, яка «літала» поміж рядами і, здавалось, що й справді вилетіла з якоїсь казки.

Вже вкотре ми проводимо фестиваль «Скарби Поділля». Він став традиційним, багатовимірним, насиченим тим особливим змістовим наповненням, що викликає незрівняне ні з чим почуття гордості за наш край і за наших майстрів, творчість яких стала візитівкою тих регіонів, де вони зросли і стали митцями. До речі, це одна з характерних рис нинішнього заходу.

Скажімо, Теплик виставив картини Анатолія Риженка-Янкового «Проводи на січ», «Дозорець» та інші твори козацької тематики – а поруч автор у подільській вишиванці з козацьким оселедцем. Його могутня постать ніби доповнювала експозицію на тлі давніх рушників та в оточенні величних дідухів – дозорців цього добра. Сільські пейзажі художника, старі хати під соломою, все колишнє, але таке рідне. В центрі експозиції — портрет матері, яка все життя була оберегом цього таланту.

Оратівська громада представила творчість Сергія Бугая, методиста ОЦНТ, ще молодого, а вже знаного на теренах Вінниччини. Зразки подільського розпису, створеного митцем, свідчать про відродження цього мистецтва в нашому краї, що і є одним з основних завдань обласного центру народної творчості.

Ямпільська громада презентувала творчість студії «Солов’їні вічка» - сорочки, рушники молодих вишивальниць, що опанували дуже багато технік, а ще – ткацтво Алли Болгарської. Справила враження

карта України з каменя-пісковика, що була одним із центральних експонатів Жорнище, як уже мовилось, представило роботи з молодіжного пленеру імені заслуженого майстра народної творчості О.Ганжі. Це ще одна відрадна сторінка літопису народної творчості Вінниччини.

Кераміка майстрині Оксани Ропотілової (а це сотня експонатів), заповнила Літинську світлицю.

Крижопіль показав давнє ткацтво.

Гайсин – бубнівську кераміку, що внесена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Це була величезна копітка робота відділу культури Гайсинської РДА на чолі з заслуженим працівником культури України Миколою Ричковим, а також колективу обласного центру народної творчості. Слід сказати, що гайсинчани, облаштовуючи світлицю, як завжди, відзначилися розумінням змісту і форми, слідуючи концепції культурно-мистецького заходу — творчого тридцятиріччя, його основних здобутків на теренах народної культури. Такий же високий рівень ми спостерігали нині, оглядаючи світлиці Калинівки, Крижополя, Бару та інших, які мають великий досвід організації таких заходів. Такий видовий і жанровий розподіл дав змогу чіткіше уявити структуру культурних надбань, якщо говорити саме про сучасні творчі здобутки.

Якщо колись у фестивалі брали участь 27 районів, то нині, коли вже створено 63 територіальних громади, 38 з них присутні на святі!

Прикметна риса нинішнього дійства – приїзд новостворених громад, які «тільки вчаться», як воно – представляти творчість умільців, що проживають на цій території.

Тож приїхали керівники ОТГ,

Ольга Дернова

начальники відділів освіти, культури, директори закладів культури. Наприклад, на виставці Джуринської територіальної громади привезене добро стереже великий дідух: рушники зі всіх сіл, випічку хоменських працівників культури. Представляє експозицію Людмила Чемес – директор ЦКД. Приємно було поспілкуватись з головою Джуринської громади Галиною Попсуй. Донедавна Галина Михайлівна була головою сільської ради у Хоменках. І от цій завзятій жінці виявили довіру жителі Деребчина, Голинчинець, Зведенівки, Покутинового, Сапіжанки… Ми теж її знаємо як людину роботящу і відповідальну, що всіляко сприяла розвитку культури, можливо, ще й тому, що чоловік її Микола Попсуй – все життя в культурі, він керівник духового оркестру. А донька працює в бібліотеці. Нині перед Галиною Михайлівною постали нові виклики, як зберегти за-

клади культури і кадри, і «як все встигнути», адже «обсяг роботи збільшився, та й плани не зменшились. І якби лиш вистачило коштів, зробимо все, щоб культура Джуринської громади вийшла на новий якісний рівень».

Серед новостворених громад – і Райгородська, світлиця якої пишається короваями, що їх пекли майстрині з Ометинець та Червоного. Найцікавішими тут є, як нам видається, дивовижні «експонати» з меду та воску. Їх презентують аж дві пасічниці: Олена Марчук – директор Ситковецького ЦКіД і Олена Степаненко з Мельниківець. Творчість молодих пасічниць – це свічки, підсвічники з вилитими квітами, іграшки, це образ Святого Миколая, медовий вуличок… все воно так майстерно виліплене, барвисте, одразу кидається в очі. Майстрині навіть коробочки поробили «стільниковий мед». І тепер цю продукцію продавай хоч куди. Унікальні

Народний аматорський хоровий колектив «Дашівські передзвони»

розписні прянички-медовики витримають будь-яку конкуренцію – такі апетитні, пахучі, смачні.

У світлиці Глуховецької громади одразу впізнаємо віночки з колосся та сніп «Дари Поділля» Надії Осипчук, яка навчає дітей цьому мистецтву – як робити дідухи, як готувати стебла. Про діяльність майстрині ми вже розповідали у нашому альманасі.

Біля новоствореної Якушинецької громади нас зустрів начальник відділу культури Андрій Мазурик. Експозиція виставки представляє вишивку і випічку зі всіх сіл старостинського округу.

Директор ЦКіД Брацлавської громади Олег Підрушняк підкреслив, що «всі ці короваї і коржі, і ріг достатку – з лану Миколи Ковальчука, місцевого підприємця.» А дідухи, хату, вулик зробила із соломи майстриня Захарова.

В світлиці Агрономічного представлена продукція з пасіки трьох братів Придатченків – Юрія, Максима та Івана. Полянецька Віолета (23 роки) привезла медово-яблучну пастилу власного виробництва. Зразки петриківського розпису на кухонних дощечках виставила Світлана Дзюбенко. Вишиті роботи: рушники, картини представили Марічка Савчук та Антоніна Щуренко.

У новоствореній Городківській громаді вже традиційно презентовано рушникове багатство – 42 рушники Анжієвської Галини, Козинської Людмили, Поліщук Галини, Делікатної Наталі, Прокошиної Галини, Бурдейної Світлани та ін. Ольгопільська громада привезла випічку агрофірми «Ольгопіль», а ще ж килими Любові Соколової, вишиті подушки, рушники, скатерки Ніни Рихло, Галини Бурбело, Ніни Рихло, Людмили Бурлаки. Вразив розмах виставленого Мурафською громадою; 11 короваїв, 6 гусок, аж 25 дідухів, ну і вишивка. Всього 60 експонатів. У Шпиківській світлиці зі всіх сіл старостинського округу і випічка, і вишивка, і дідухи – це 50 експонатів із Шпикова, Торкова, Ярового, Рахнів-Лісових, Бушинки, Великої Вулиги, Петрашівки. «Кожен ніс медок у цей вулик», – як кажуть організатори.

У світлиці Дашівської громади ми побачили вишивку майстрині Тетяни Гуменюк, ляльки-мотанки Тетяни Майстренко, різьблені картини В. Антух, роботи з лози Е.Поціпухи, дідухи Н.Бобкової, А.Костомарової, а також Дашівського ЦКіД. Набутки Лука-Мелешківської громади, зокрема дідухи (В.Олива, О.Калюжна, Н.Джабієва) та випічку Анни Пікульської представила головний спеціаліст відділу освіти і культури Віта Кушніренко.

Від громади до громади, від світлиці до світлиці – скрізь, де ми не побували – величався коровай на вишитій скатерці, маяли рушники, і скрізь людям хотілося почути добре слово про творчі набутки, особливо тим, хто вперше брав участь у фестивалі. Огляд світлиць, спілкування з майстрами та очільниками громад утвердив в думці, що для наших талановитих людей отакі виставки є просто необхідними, бо тут можна «і себе показати», і порівняти, щоб народились нові ідеї і форми втілення. А тим часом на сцені перед Літнім театром починались урочистості. Серед працівників культури, нагороджених до 30-ї річниці Незалежності – наша Олена Назарець, заступник директора ОЦНТ, яка відзначена Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. У святковому концерті взяли участь народні аматорські та зразкові колективи Вінниччини. За задумом організаторів короваї з кожної світлиці передали воїнам-захисникам, які нині обороняють волю та незалежність України. І натхненну творчість майстрів, і пісні, які нині звучать в парку, і нові задуми – все ми присвячуємо рідному краю, нашому люду, єдиній соборній Україні!

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Любов Гричаник та Андрій Грибовченко

«ЩЕДРИК –

мелодія Вінниччини»

26 червня 2021 року в місті Тульчині, на площі біля палацу Потоцького, відбулася великомасштабна культурно-мистецька акція «Щедрик» –мелодія Вінниччини»

им проєктом організатори, а ними виступили голова Вінницької обласної державної адміністрації

Сергій Борзов, Департамент гуманітарної політики облдержадміністрації, управління культури та креативних індустрій ОДА, Тульчинська міська територіальна громада, органи управління у сфері культури райдержадміністрацій та територіальних громад області, ВОЦК «Щедрик», Вінницький обласний центр народної творчості тощо, продовжили цикл заходів, приурочених відзначенню 30-ї річниці Незалежності України у рамках Плеяди культурно-мистецьких заходів «Ти у мене єдина».

Автором цієї ідеї виступила начальник управління культури і креативних індустрій Департаменту гуманітарної політики облдержадміністрації, талановитий організатор і режисер Ольга Дернова.

У грандіозному проєкті взяли участь понад шістдесят народних аматорських хорових та вокальних колективів Вінниччини. Окрасою заходу стали професійні та студентські хорові

колективи, серед яких Вінницький академічний камерний хор імені В.І.Газінського (керівник –Христина Бедзір), академічний ансамбль пісні і танцю «Поділля» (керівники – заслужені артисти України Анатолій Кондюк і Віктор Волков) та Подільський камерний хор «Леонтович-капела» (керівник – Ольга Бабошина) Вінницької обласної філармонії імені М.Д.Леонтовича, хор Вінницького фахового коледжу мистецтв імені

М.Д.Леонтовича (керівник – Ольга Бабошина), народна хорова капела Вінницького педагогічного університету імені М.М.Коцюбинського (керівник – Нінель Сізова), народна аматорська хорова капела імені М.Д.Леонтовича Тульчинського ЦКіД і народний аматорський хоровий колектив Тульчинського фахового коледжу культури (керівник – заслужений працівник культури України Любов Грушко), народний аматорський хоровий колектив АФ «Ольгопіль» (керівник – заслужений працівник культури Валентина Футимська). Також у проєкті взяли участь студентські та аматорські творчі колективи Тульчинської територіальної громади, цієї святої землі, з якою тісно пов’язані життя і творчість видатного композитора-земляка Миколи Дмитровича Леонтовича. 3512 учасників акції встановили рекорд України на наймасовіше виконання «Щедрика». Цим ми вкотре засвідчили, що «Щедрик» М.Д.Леонтовича народився і був опрацьований на Вінниччині!

Коли постало питання, – хто ж диригуватиме цим величезним хором, однозначно було вирішено: Ольга Бабошина – знана на теренах Вінниччини мистецької та й України, викладач-методист та керівник хору Вінницького фахового коледжу мистецтв імені М.Д.Леонтовича, художній керівник та головний диригент Подільського камерного хору «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії імені М.Д.Леонтовича, громадська діячка, член Національної Музичної Спілки, голова Вінницької

* Мистецький проєкт

Головний диригент та натхненник

проєкту Ольга Бабошина

обласної організації Всеукраїнського хорового товариства імені М.Д.Леонтовича, талановита і невгамовна у своїй багатогранній творчості.

Спілкуючись із Ольгою Іванівною, завжди захоплюємось її творчим підходом до вирішення і втілення в життя мистецьких проєктів, безмежною любов’ю до обраної справи та неймовірною активністю. Це згусток енергії, невичерпне джерело, що нуртує ідеями, які вона успішно втілює в життя. Варто лишень пригадати підготовку до заходів, приурочених 140-річчю від дня народження Миколи Леонтовича в грудні 2017 року. Тоді Ольга Бабошина запропонувала запросити до участі у фестивалі професійні хорові колективи з різних областей та регіонів України аби однією мистецькою ідеєю об’єднати схід, захід, південь, північ і центр нашої держави. Завдяки цьому наш обласний мистецький проєкт «Співає Поділля Леонтовича» набув статусу Всеукраїнського.

А мистецька акція «140-річчю М.Леонтовича – 100 творів М.Леонтовича!»! Це теж була ідея Ольги Бабошиної, яку ми, спільно із професійними,студентськими, дитячими та народними аматорськими хоровими колективами, втілили в життя. Впродовж трьох фестивальних днів у виконанні хорових колективів Вінниччини та України прозвучало 100 творів Миколи Дмитровича Леонтовича, що й було зафіксовано та внесено до Книги рекордів України!

Та цим професійним здобуткам передували роки навчання і фахового зростання. Ольга Іванівна має фундаментальну музичну освіту:

вона закінчила Білгородське музичне училище імені С.А.Дегтярьова (Росія) і факультет хорового диригування Харківського інституту мистецтв імені І.П.Котляревського (клас викладача, професора, народного артиста України, Лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка В’ячеслава Палкіна). В роки навчання у Харкові одночасно працювала артисткою та солісткою хору Харківської обласної філармонії, а також – хормейстером хорового колективу Харківського Національного університету імені В.Н. Каразіна. Тож ще в студентські роки О.Бабошина набула вагомого досвіду практичної роботи з хором.

І ось доля чи щасливий випадок привели слобожанку Ольгу Бабошину на Вінниччину. Молодій випускниці запропонували роботу в Вінницькому коледжі культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича (нині – Вінницький фаховий коледж мистецтв). Так вона стала викладачем відділу хорового диригування і першою жінкою-диригентом студентського хору коледжу. Ось вже впродовж 17 років віддає себе улюбленій справі. Студентський хор під керівництвом О.Бабошиної почав виконувати складні хорові полотна, твори крупної форми Ф. Шуберта, А.Вівальді, Ш.Гуно, Д.Пуччіні, Д.Б.Перголезі, частини з «Карміна Бурана» Карла Орфа, кантату «Іоанн Дамаскін» С.Танєєва. Цікавим експериментом стала робота колективу над номерами із фольк-опери Євгена Станковича «Цвіт папороті». Виконання цього монументального

твору за участі викладачів-солістів, театру народного танцю коледжу, з використанням світло ефектів стало яскравою подією в культурно-мистецькому житті Вінниччини. А далі було ще безліч цікавих програм і незабутніх імпрез. Три роки тому народилась ідея створення нового професійного молодіжного хорового колективу – Подільського камерного хору «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії імені М.Д.Леонтовича і очолила його Ольга Бабошина, ставши художнім керівником та головним диригентом цього колективу.

Обидва хори, керовані Ольгою Іванівною, – завше бажані гості на обласних фестивалях хорового мистецтва, їхні виступи є окрасою культурно-мистецьких заходів, що проводяться на Вінниччині. Поєднуючи у своїх колективах академічну манеру виконання з елементами автентичного фольклору, О.Бабошина домагається особливих звукозображальних ефектів. Тому глядачів завше вражають оригінальність, яскрава самобутність та висока професійна майстерність обох колективів.

В грудні минулого року Ольга Бабошина виступила ініціатором організації культурно-мистецького проєкту «Хорові асамблеї Леонтовича», який відбувався у Вінниці впродовж 11-12 грудня, напередодні відзначення 143-

ї річниці від дня

Народна аматорська хорова капела ім. М. Леонтовича ЦКіД Тульчинської міської ради (керівник Любов Грушко)

народження композитора і був приурочений 100-річчю створення Всеукраїнського хорового товариства імені М.Д.Леонтовича. У заході взяли участь видатні українські композитори, мистецтвознавці, культурологи, хормейстери, голови обласних організацій Всеукраїнського хорового товариства імені М.Д.Леонтовича. До Вінниці завітали митці, які свою діяльність присвятили дослідженню життя і творчості видатного композитора.

До цієї важливої події за сприяння управління культури Вінницької облдержадміністрації та обласного центру народної творчості була видана збірка колядок та щедрівок «Зійшла

зоря ясна», упорядником якої стала Ольга Бабошина. До збірки увійшли твори різдвяної тематики, аранжування відомих колядок і щедрівок композиторів ХХ ст., а також сучасних українських авторів. Всі ці твори у різні роки виконувались колективами під орудою О.Бабошиної і склали вагому частину їхнього репертуару. На багатьох сторінках збірки можна побачити QR-коди, просканувавши які, кожен матиме змогу почути виконання творів у відеоформаті. А до 30-ї річниці Незалежності України Ольга Іванівна упорядкувала ще одну унікальну збірку «Миттєвості», до якої увійшли яскраві зразки хорового та образотворчого мистецтва

Народний аматорський хоровий колектив Оратівського ЦКіД (керівник Іван Гнатюк)

Вінниччини. У ній мисткинею дбайливо зібрані кращі твори відомих та малознаних широкому загалу композиторів і художників Східного Поділля, які народилися, жили, живуть і творять на теренах нашого краю. Репродукції картин підібрані за тематикою музичного матеріалу і є мистецьким доповненням до пізнання глибокого змісту хорових творів. Ця збірка презентуватиметься дещо пізніше, а зараз повернімось до Тульчина.

…Надворі стояла неймовірна спека, а учас-

ники хорових колективів вишикувались на площі перед палацом Потоцького. Утворивши величезний своєрідний розмаїтий вінок, вони своїми голосами вплітали яскраві квіти до багатотисячного, багатоголосого звучання невмирущого «Щедрика». Хіба міг Микола Леонтович хоча б на мить уявити, що через сотню літ, у Тульчині, злітатиме його творіння ластівочкою попід небесами, прославляючи подільський край і автора всесвітньовідомої нині щедрівки! На небі почали збиратися пір’ясті дощові хмари, повітря дихало грозою, а багатоголосий хор віншував господаря з чорнобровою красунею-дружиною, бажаючи їм статків та багатства:

Народний аматорський чоловічий вокальний ансамбль «Рівненські козаки» Мурованокуриловецької Селищної громади

району (керівник Сергій Грималюк)

Могилів-Подільського

– В тебе товар весь хороший, Будеш мати мірку грошей!

Хоча гроші – то полова, В тебе – жінка чорноброва!

Хористи не зводили поглядів з диригента, відповідаючи на кожен порух рук, на кожен жест Ольги Бабошиної, яка, стоячи на диригентському подіумі, вивищувалась над усіма співаками і творила Пісню… І раптом – о диво! – над трьохтисячним хоровим «вінком» почали кружляти ластівки! Тому і мені, і багатьом учасникам дійства це ширяння птахів видалось символічним, знаковим.

(Може, сам Микола Дмитрович з небес втішався разом з нами, насолоджувався гармонійним звучанням багатотисячного хорового колективу і благословляв нас усіх на такі добрі справи?)... Щира вдячність Ользі Іванівні за участь у проєкті, низький уклін всім, хто долучився до цієї вікопомної акції! Завдяки таким масштабним заходам ім’я Миколи Дмитровича Леонто-

вича гідно пошановується вдячними земляками і лунає над світами його невмирущий «Щедрик»!

А Ользі Бабошиній побажаймо нових проєктів, нових задумів і успішного втілення їх в життя!

P.S. Коли верстався цей номер, надійшла приємна звістка: за вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва, активну концертну та громадську діяльність Указом Президента України Бабошиній Ользі Іванівні присвоєно почесне звання заслуженого діяча мистецтв України. Колектив Вінницького обласного центру народної творчості щиро вітає пані Ольгу з цією високою відзнакою. Дякуємо за багаторічну співпрацю і зичимо многая і благая літа!

Провідний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС

Рекорд є!

На вахті родини, культури, України!

Мереживо, марево, пісня

І вітру легкого подих, Історія, пам’ять століття

І серця людського подвиг.

Прекрасна, велична, ніжна

Сучасна, в вінку традицій.

Терпляча і непокірна

Плекає народний звичай. Оксана Городинська

і слова сповна характеризують

нашу українську ВИТИНАНКУ, вид народного мистецтва, що Вищою волею і працею митців вкоренився і розквітнув на берегах Дністра.

давній унікальний вид народного мистецтва – витинанку. Саме цей факт і став вирішальним щодо визначення місця проведення Всеукраїнського форуму майстрів витинанки. Свято «Українська витинанка», що раз в три роки збирає витинанкарів України, з кожним разом об’єднувало все більше майстрів і своєю популярністю стало відомим за межами України. За бажанням майстрів ближнього зарубіжжя взяти участь у форумі витинанкарів на Вінниччині, свято у 2011 році набуло статусу Міжнародного, і в 2011, 2015 і 2018 роках, крім витинанкарів України, його учасниками були і майстри з країн ближнього зарубіжжя (Білорусії, Литви, Румунії, Молдови, Польщі).

Учасники свята в музеї витинанки

В 1993 році, ще за життя подільської майстрині, фольклористки, заслуженого працівника культури України Марії Авксентіївни Руденко, з ініціативи Міністерства культури України на Вінниччині, в славному місті Могилеві-Подільському було започатковане Всеукраїнське свято народного мистецтва «Українська витинанка». В багатьох непосвячених може виникнути питання: «А до чого тут Марія Руденко?». Так-от – ми пишаємось нашою Горлицею (так називали Марію Авксентіївну) з Слободи-Яришівської Могилів-Подільського району, адже вона – одна з перших в Україні взялася відроджувати пра-

В цьому році, через обмеження перетину державних кордонів, свято народного мистецтва «Українська витинанка»

знову проводилось в статусі Всеукраїнського. Тож 17-19 вересня 2021 року, вже увосьме, складали шану витинанці і кращим її майстрам в МогилевіПодільському, куди з’їхались витинанкарі з Запорізької,

УКРАЇНСЬКА ВИТИНАНКА

Дніпропетровської, Черкаської, Тернопільської, Полтавської, Донецької, Миколаївської, Житомирської, Хмельницької, Рівненської, Одеської областей та, звичайно ж, з Вінниччини.

Зустріч близьких по духу і по таланту майстрів була дуже теплою і незабутньою, адже не бачились три роки. В кожного, так-як і в Україні та й у світі, відбулось стільки всього нового, в тому числі бентежного і неспо-

діваного, що радість від зустрічі відчувалася особливо гостро. Програма нинішнього Всеукраїнського форуму витинанкарів була насиченою. Творча майстерня з школярами, яким учасники свята давали майстер-клас з вирізання витинанок, була дуже продуктивною, адже всі діти, що прийшли, отримали методичні і практичні знання щодо азів мистецтва витинанки. Копіткою була робота і над спільною витинанкою «Ти у мене єдина».

Музей витинанки – будинок поштмейстера

Тарас Крамаренко з Черкащини подав ідею, щоб ця витинанка була вирізана у вигляді мапи України, яка б мала вигляд святкового букета. Для цього кожен учасник вирізав по кілька міні-витинанок, квіток кольору своїх областей, зазначених мапою. Витинанка «Ти у мене єдина» з рисами карти України і справді отримала схожість з великим святко-

вим букетом. А ще учасники свята побували в селі Букатинка Бабчинецької сільської територіальної громади, де проживає неординарна мистецька родина Олексія та Людмили Альошкіних. Олексій Іванович зустрів гостей ще на в’їзді до села, щоб показати гостям кар’єри каменю-пісковика де він бере матеріал для своїх робіт, а то й просто на місці витесує скульптури за древньослов’янською міфологією.

А після були захопливі відвідини своєрідних хат-музеїв, створених Альошкіними в старих покинутих букатинських хатах.

Взагалі нинішнє свято «Українська витинанка – 2021» було особливим. І не лише тому, що присвячувалося 30-ій річниці незалежності України, а й тому, що для експозиції виставки витинанок учасників Всеукраїнського свята всіх років, що зберігаються у фондах Могилів-Подільського Центру народної творчості, була розміщена в старовинному будинку царського поштмейстера – пам’ятці архітектури XІX століття (тепер – Музей витинанки). Через погодні умови там відбулось і урочисте закриття Всеукраїнського свята, проведення якого планувалось під відкритим небом. «Що не робиться – то до кращого» – запевнили нас учасники та гості прекрасного дійства, тому що не зважаючи на непристосованість приміщення для концертної діяльності, захід відбувся на високому художньому

Знаний витинанкар з Черкащини Тарас Крамаренко

Витинанкарки – Ганна Білоус з міста Первомайськ

Миколаївської області та Оксана Цимбалюк з міста Дунаєвці Хмельницької області

рівні. Адже головною була атмосфера, створена і дивовижними мереженими витинанками, які на старих нештукатурених стінах були дуже промовистими, і виконавською майстерністю творчих колективів, і теплом сердець організаторів та учасників свята.

Отож дух творчості дав нове життя старій ошатній оселі – будинку царського поштмей-

стера. Невідомо, як склалася б його доля, якби не ентузіазм директора Могилів-Подільського Центру народної творчості, заслуженого працівника культури України Оксани Василівни Городинської та її підлеглих. Адже багато років поспіль це приміщення невблаганно занепадало, довгі десятиріччя радянського періоду призвели до його непридатності для використання. «Але не для творчих людей», – як каже Оксана Городинська. І ось що вона нам повідала: «Років 20 тому в моїх думках поселилась картина – наші витинанки в стінах цього будиночка. Він, ніби був призначений саме для цього виду мистецтва. Отже у 2021 році, коли за планом стали готуватися до проведення Всеукраїнського свята «Українська витинанка», я вирішила, що основне дійство його має відбутись саме в стінах майбутнього музею витинанки. Влітку цього року ми підійшли до чагарників, з яких сором’язливо і приречено визирала гарна, але змучена будівля. Без вікон, без дверей, з пристанищем для бомжів і зайд, які палили вогнище в середині приміщення з дощок, котрі тут же й дерли з підлоги. Купи сміття і нечистот, розібрані стіни, печі, дверні варцаби. Просто декорації для фільму жахів. Прийшлось докласти чималих зусиль, щоб переконати міську владу в тому, Учасники свята на екскурсії в Букатинці в родині майстрів Олексія та Людмили Альошкіних

Cпільна витинанка «Ти у мене єдина»

що сюди можна вдихнути життя. Складність

в тому, що це приміщення є пам’яткою архітектури місцевого значення, а це означає, що дозвільна реставраційна документація потребує сотні тисяч гривень, а реставрація – мільйони. Сподіватись не приходилося на диво –його треба було робити самим, отож робочий час для колективу ЦНТ тривав світловий день – допоки було видно надворі. А так, як там немає світла, то ніч нагадувала, що треба йти додому. Щодня в кінці дня аналізували зроблену роботу. І коли одного дня ми встановили на даху державний прапор, радості нашій не було меж! За певний час вивезли 28 машин сміття, розчистили хащі, засклили вікна. Спасибі, зі склом нам допомогло управління освіти (в школах саме міняли вікна). Гімназія №2 на декілька днів дала в наше розпорядження майстра-скляра. Все це без фінансування і робочих бригад, лише представники нашої міські культури, які зробили одноденний трудовий десант, допомогли очистити територію та помити вікна. Дякую міській владі, що повірили і допомогли. Особливу вдячність хочеться висловити колективу Державного історико-культурного заповіднику «Буша». Одного дня директорка заповідника Ірина Захарчук завітала до нас і побачила об’єм роботи та нашу «будівельну бригаду» в складі колективу ЦНТ: а це я - директор ЦНТ, методист, спеціаліст по народній творчості та технічний працівник. Наступного дня до нас на подвір’я заїхали 2 машини неймовірних працівників заповідника з бензопилами, лопатами, граблями, фарбою, хорошим настроєм і гарячими серцями. Сказати, що я була вражена – не сказати нічого. Навіть тепер, коли

пишу, у мене на очах – сльози вдячності».

Зі всього повіданого Оксаною Василівною

вже вкотре переконуюсь – саме на таких небайдужих людях тримається наша культура та народна творчість. А ще – треба мати мрію, треба робити свою справу, і тоді буде результат. Серед розчарувань варто сіяти світло, бо ми – працівники культури. Довгі роки спроб, очікувань, наполегливості зрештою дали свої плоди, і цьогоріч завдяки ентузіастам вдалося розмістити експозицію витинанок майстрів з 11-ти країн світу в єдиному нині на теренах України музеї витинанки Могилів-Подільського Центру народної творчості. Створена експозиція на стінах і вікнах старовинного будинку зачаровувала та вражала як учасників свята, так і керівництво галузі культури Вінниччини, і всіх хто прийшов на урочисте закриття форуму витинанкарів України. Особливо пишався своїми працівниками культури і єдиним в Україні музеєм витинанки міський голова Могилів-Подільської міської ради Ганнадій Глухманюк.

А ми – організатори Всеукраїнського свята народного мистецтва «Українська витинанка – 2021», тішимось з того, що все вдалося на славу. Віднині наш мистецький простір чекає нових свят та інших творчих проєктів.

Оксана ГОРОДИНСЬКА Любов ГРИЧАНЮК

лісової Мавки –до мисткині

Людмили Сорочинської

Вражає все – і розписи, й пейзажі, Й народної картинки персонажі, І гобелени, й писанки чудові, І ліс осінній в золотій обнові — Бентежний світ мисткині української Натхненної Людмили Сорочинської Жанна Дмитренко

низу було місто. А на високому пагорбі, біля самого лісу, жила вона, яка уявляла себе Мавкою Лісовою, господинею цієї зеленої оази, що вабила весняним щебетом, таємничими згуками взимку, мінливими барвами, що непомітно переходили з чорного в зелене, а з зеленого в жовте, помаранчеве, багряне, золоте. Хотілось відтворити красу — і ту, що вгорі і ту, що внизу, де шумить Дністер, на якому розташувався Могилів-Подільський.

Тут, на Наддністрянщині, пройшли дитинство і юність майбутньої художниці Людмили Сорочинської. Вона малювала ще в школі. А далі – працювала на приладобудівному заводі в Могилеві-Подільському. Рано вийшла заміж. Народила сина Мирослава. Але через три роки розлучилась.

Адже хотіла вчитись, а чоловік не відпускав.

Поїхала поступати до

славнозвісного Вижницького училища прикладного мистецтва, де і жила та краса, до якої змалку душа тягнулась.

* Ювілеї Людмила Сорочинська та Олексій Боюклі

Отож, у 1988 році Людмила закінчила училище, отримавши фах «художник-майстер художнього ткацтва».

Я спочатку не хотіла бути ткалею, а просто малювати, – розповідає Людмила Валентинівна, – але згодом полюбила ті гуцульські

орнаменти, культуру Прикарпаття. Нам прищепили не лише навички, а й захоплення тими видами мистецтва, що їх відкривали для студентів наші прекрасні наставники. Любов до народного мистецтва зародилась в моїй душі саме у Вижниці.

Коли вже й сама стала викладачем у художній Могилів-Подільській школі (1991р.), навчала дітей рисунку, живопису, композиції, скульптури, а ще – мистецтву витинанки, писанкарства, малярства, ткацтва, створюючи підґрунтя для подальшого розвитку здібностей вихованців. З 1995 року Людмила Валентинівна стає директором цієї школи. Жалкує, що не вдалося в повній мірі реалізувати задуми по навчанню ткацтва. Не було змоги технічно наладити верстат, щоб і учнів навчити того, що знала сама. Адже гобелени, що є у власному доробку майстрині, це її авторська техніка з пропускними поперечними нитками. Учні Людмили Сорочинської згодом поступали до мистецьких училищ і коледжів – у тій же Вижниці, в Одесі, в Вінниці, Львові, Києві, навіть у Польші. Її власним дітям теж передався художній хист. Донька, яка нині знаходиться у Польші, малює картини, вирізає витинанки, відвідує художні виставки, хоч не працює за фахом. Син – столяр. Ті меблі і двері, які він виробляє у Могилеві-Подільську є мистецтво.

Впродовж років Людеееемила Валентинівна успішно суміщала викладацьку роботу з власною творчістю, з участю у культурно-мистецьких заходах. Вона є активною учасницею міських, обласних та всеукраїнських виставок, зокрема, І, ІІІ, ІV Всеукра-

їнського свята народного мистецтва «Українська витинанка», в пленерах народного малярства – в Круподеринцях, Наддністрянському, Слідах, Гонтівці, Безводному. Плідна співпраця з художниками Вінниччини та інших областей, спілкування з Шевченківським лауреатом Віктором Наконечним дала блискучі результати: цілу серію картин на

теми подільського села. Наставництво Віктора Андрійовича, митця, залюбленого в село, стало своєрідним поштовхом до мистецьких відкриттів Людмили Сорочинської.Саме від нього в якійсь мірі перейняла декоративний стиль, як це бачимо на пленері художників у Ямполі. Деякі роботи вони зробили в парі.

Майстриня віддає перевагу літним пейзажам – яри, схили, горби, рідні з дитинства. Оці

пейзажі з лісистими пагорбами над Дністром, хати, інтер’єри, вулиці, подвір’я, вигони, звичайні сільські заняття, як-от, випас худоби, прогулянки внучки з бабусею, обрядодійства, гуляння — все дихає непідробною щирістю і любов’ю до України, до її людей. Все наповнене особливим сяйвом людяності і доброти.Картини живопису та народного малярства «Кукавська осінь», «Пташина розмова», «Весняна віхола», «Спокій», «Сусідки», «Очікування», «Весняний подих», «Рідзвяні пустощі», «Вечір», роботи декоративного розпису, де переважають бірюзові барви, писанкові композиції, окремі писанки – все засвідчує неабиякий талант майстрині та її велике бажання передати красу світову.

«Христос Воскрес»

Та Україна, що ми її бачимо на полотнах Людмили Сорочинської, постає перед світом лагідною і прекрасною у всіх виявах, в образах людей, в атрибутах обрядів, в предметах побуту, в елементах національного одягу, в кольорах, в усіх деталях, що їх так майстерно подає художниця.В жіночих образах, красивих і витончених, пізнаємо єство авторки, що в душі досі залишилась тією Лісовою Мавкою з наддністрянських пагорбів. Пам’ятаю її в Безводному, де Людмила прийшла на урочистості з нагоди закриття пленеру «Мальована хата» в супроводі нареченого художника Боюклі. Мисткиня була у вінку з живих квітів, адже вони повернулись з вінчання у сільському храмі. Для них звучав вальс. Людмила і Олексій танцювали перед сценою. Всі звернули увагу на невимушеність і простоту цього дійства, в якому не було ні краплини фальші,

«Західне Поділля»

непросто вдвох, бо я живописець, а він графік», - каже Людмила. Сподіваємося, що цей тандем ще порадує нас і благотворно позначиться на творчості.

Кілька років тому Людмила взялась за опанування розпису, який називають подільським, а вона вважає його власним.

– Я нікого не копіюю, мої птахи і квіти, мої колядники – це витвір моєї уяви, – розповідає про своє останнє захоплення.

Нині в доробку Людмили Сорочинської — понад 500 картин живопису, а також декоративного розпису, народного малярства, сотні зразків писанок. Вона

ні комплексів, ні страху перед тим, що скажуть. Найголовніше – це внутрішня свобода, те, що відчували вони. Така незалежність властива справжнім митцям. Її обранець Олексій Боюклі – етнічний болгарин з Одеської області, патріот, учасник майдану, який вважає себе українцем. Закоханий в народне мистецтва, у фольклорні колективи, в українські костюми і, звісно, в Людмилу. Познайомились вони п’ять років тому … по телефону. Якось Людмила передзвонила на пропущений дзвінок до знайомого, а натрапила на Олексія, який в цей момент молився і просив у Бога, щоб послав йому жінку. Потім був період знайомства, спілкування. Дізнавшись, що Людмила ще й художниця, Олексій вирішив: це доля. Олексій займався графікою, випалював та розписував керамічні вироби. Довго працював у Бендерах. Біблійна тематика, пейзажі, народні костюми – це коло захоплень Боюклі. «Нам

«Несе Галя воду»

провела чимало персональних виставок у Могилеві-Подільському, Вінниці, зокрема, в ОЦНТ. Роботи Сорочинської знаходяться в приватних колекціях в Ізраїлі, Німеччині, Америці.

Творчість Людмили Сорочинської – це цвіт її поетичної душі, це радість творення, якою хочеться поділитися з усіма, це вміння віддавати душевні щедроти усім, хто цього потребує. Адже попереду – нові задуми, які вона буде невтомно втілювати в життя. Знаємо, що для цього їй вистачить натхнення і снаги.

Провідний

методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

«Духовний спадок»

«Думка Ганнусі»

Сторононька мила, де мати родила

Тема матері і материнства органічно вписується в наш культурний простір –піснями, віршами, задушевними зустрічами, культурно-мистецькими акціями

в центрі яких – образ матері. Адже в Україні з давніх-давен матір шанували, звертались на «Ви», дослухались до порад, підтримували в старості.

Є чимало прикладів цієї традиції в усній народній творчості, де шана висловлюється словами, піснями, хвала матерям за збережені та передані скарби народної пісенної творчості, традицій. Відразу поряд з цією темою постає тема синівської любові, шани і вдячності. Тож мова піде про синівську любов, яка спонукає до дії, до створення особливого, в пам’ять про материнську любов і науку, а саме – про фестиваль «Вклонімось матері».

ад Долинянами колись лунали пісні у виконані Ганни Городинської, а тепер тут збираються митці, щоб заспівати

Мурованокуриловеччини.

Фестиваль було започатковано у 2018 році. Це мистецький проект народного артиста Укра-

Народний аматорський театр пісні «Любисток» Серебринецького СК Могилів-Подільського району. Керівник Оксана Сірант

пісні, присвячені материнській любові. Тож, цього року – тут уже втретє зустрілися відомі на Вінниччині і в Україні автори-виконавці пісень.

10 липня 2021 року в селі Долиняни Мурованокуриловецької селищної ради цей фестиваль авторської пісні проводився втретє.

Готувались та хвилювались усі. У 2020 році фестивалю не було, тому з таким нетерпінням чекали зустрічі з відомими артистами, друзями, майстрами, які збираються з багатьох куточків

їни Станіслава Городинського, який народився в селі Долиняни. Від матері він взяв любов до народних пісень, що стала провідною зіркою в його житті і творчості. Саме тут, у рідному селі він збирає друзів і колег, аби потішити своїх земляків, вшанувати пам’ять рідної неньки, яка тут жила і

працювала. Всього у фестивалі взяли участь 28 солістів, дуетів, тріо та колективів.

Гостями фестивалю були відомі на Вінниччині та в Україні народний артист України Микола Янченко, заслужені артисти України Ігор Юрковський та Олексій Ричко, Наталя Фаліон та гурт «Лісапетний батальйон», фольклорний

гурт «Подільські музики» та інші автори та виконавці пісень.

Звучали авторські пісні на музику Станіслава Городинського, Миколи Янченка, Ігоря Юр-

ковського, Олексія Ричка, Павла Піскового та інших композиторів.

А навкруг сільського клубу розмістилися виставкові світлиці сільських громад Мурованокуриловецької селищної ради. І там було на що подивитися. Бо виставкових світлиць було понад два десятки! Але ж кожна громада, кожне село має своє неповторне надбання, своїх творчих особистостей, які дивують навколишній світ мистецтвом вишивки, випічки, різьби… Особливо це вдається нашим матусям, незважаючи на їхні щоденні клопоти, вони все ж таки знаходять час для того, щоб вишити рушник, або сорочку, намалювати картинку для донечки чи синочка, напекти смачних короваїв та пирогів. Саме ці таланти матусь підмітили організатори свята та запросили з кожного села Мурованокуриловецької територіальної громади взяти участь у виставковій світлиці села талановиту маму, а то й мистецьку родину. Від світлиці до світлиці мандрували гості, дивуючись і захоплюючись талантами сільських жінок, які і малювали, і вишивали, проводили майстер-класи для бажаючих. Вишивальниці, витинанкарки, коровайниці навезли стільки виробів, що можна б і ярмарок відкривати. Звідки ви, жіноцтво наше талановите? Бахтин, Вербовец, Вище-Ольчедаїв, Рівне, Жван, Конищів, Снітків, Морозівка, Дерешів, Наддністрянське та ніші – така широка географія тих місць, де

Майстрині Мурованокуриловеччини

Народний депутат України Оксана Білозір з учасниками свята

живуть і творять умільці, практично в кожному селі громади. Відрадно, що творчістю займаються люди різного віку і професій. Скажімо, коровайниця Любов Андрусяк – завідувачка клубу в Курашівці, а вишивальниця Олена Покритюк з Михайлівки – домогосподарка, вчителька з Морозівки Олена Юзвак – вишивальниця і майстер декупажу, коровайниця Людмила Заболотчук – вихователька дитячого садочка, вишивальниця Марія Слюсар з Степанків – соціальний працівник, вишивальниця Кирилюк Антоніна з Мурованих Курилівців –пенсіонерка, як і Надія Погребняк з Жванської сільської громади – відома писанкарка і самодіяльна поетеса. А художниця Олена Косінська, крім того, що активно долучилася до проекту «Мальована хата», який проходив в Долинянах, виставила свої роботи на виставку та ще й провела під час заходу майстер-клас «Відчуй себе художником», де всі гуртом, дорослі і діти, малювали клуб села Долиняни.

Всіх їх – жінок поважного віку і молодих об’єднує творчість. Тому кожного разу радо зустрічаються та спілкуються на святах. З радістю розповідали про свої захоплення і нам.

Всі учасники фестивалю нагороджені дипломами за участь у фестивалі. Організаторам фестивалю вручено Подяки.

В рамках фестивалю відбувся і симпозіум майстрів народного малярства «Мальована хата». В ньому взяли участь 11 художників, з Вінницької, Хмельницької, Черкаської, Херсонської областей. Впродовж тижня з 5 по 10 липня вони розмалювали в кращих національних традиціях 35 об’єктів. Отак, незважаючи на негаразди, село оновлюється і шукає

Народний артист України, автор мистецького проєкту Станіслав Городинський

себе у просторі і часі, прагнучи не загубитися, не зникнути з карти.

Пісні лунали впродовж кількох годин – веселі та ліричні, іскристі і запальні, присвячені матері, рідній землі, коханню… Під них танцювали гості і учасники, підспівували, насолоджувались, слухали, раділи. І вже пізно увечері розходились по домівках та роз’їжджалися по навколишніх селах і районах, сподіваючись, що наступного року знову всі зустрінуться в Долинянах на фестивалі «Вклонімось матері»

А поки що усі в захваті від свята, від тих, неповторних емоцій, які отримали від зустрічей, від спілкування, від пісень, щирих посмішок, від тієї сонячної аури, яка утворилася над Долинянами. Кожного разу, приїжджаючи на фестиваль, бачу, як змінюється село, як з надією на краще майбутнє посміхаються люди.

Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

* Нематеріальна культурна спадщина

Мереживо душі

еред різних видів українського народного мистецтва витинанка посідає особливе місце. Вона тісно пов’язана з побутом і культурою народу. Витинанка пройшла шлях від звичайної хатньої прикраси до мистецького шедевру.

Прототипом українських витинанок дослідники вважають невеличкі шматочки білого паперу з ажурно витятими краями, що служили підкладкою і оздобою для канцелярських печаток у середині ХVІ

ст. Спочатку вони

були шкіряними, і, очевидно, від них

пішли паперові.

Вони прикріплювалися безпосередньо

на площині аркуша

під текстом документа. Ажурно ви-

тинали лише краї,

центр залишався для відтиску печатки.

На Поділлі у 20-х

рр. ХХ ст. витинанки органічно співіснували з настінними

розписами. Дослідниками зафіксовано взаємовпливи розписів і витинанок та їхню спільну роль в системі хатнього декору.

Марія Гоцуляк, заслужений майстер народної творчості України

Витинанка — старовинне національне мистецтво, що набуло широкого розповсюдження в побуті на території Вінниччини. Фундаторами руху популяризації витинанки в 60-х роках

минулого століття стали вчителі Марія Руденко з с. Слобода Яришівська та Олександр Салюк з с. Саїнки Могилів-Подільського району. У важкі воєнні і повоєнні сорокові та п’ятидесяті роки витинанка жила в звичайних сільських хатах як прикраса. Як правило, це були витяті з газет фіранки або інші нехитрі прикраси сільської оселі з кольорового паперу. Нехитрість виконання і доступність матеріалу, а ще – розповсюджені повір’я і вірування про сакральність та помічну силу зробили це мистецтво широко вжитковим на Вінниччині. Витинанка була розповсюдженим атрибутом в декоруванні житла. Прикрашалися комини,печі, стіни, сволоки, мисники, куточки з образами, дитячі колиски, вікна, двері. Витинанка служила обереговим символом у побуті українців. Виготовляли витинанки навесні перед святами, а подекуди й перед Новим роком. Як правило «жили» такі прикраси один рік, зрідка кілька років, а потім змінювались новими. Про витинанки Марії Руденко, майстрині зі Слободи-Яришівської, написано багато схвильованих відгуків, наукових праць. Усі вони відзначають глибокий подільський колорит, мелодійність, відчуття досконалості й пропорційності візерунків, а головне – невичерпну фантазію цієї народної художниці. Її квіти, дерева, птахи, звірята, людські фігурки живуть у такій гармонії, що хочеться й самому стати часточкою цього дивосвіту і сховатися серед його розмаю від клопотів буденщини і неврівноваженості сьогодення. Класичний спосіб витинання – папір, ножиці. клей. Симетричність зберігається завдяки тому, що папір складається вдвоє або вчетверо. Вирізається орнамент, розкладається папір і наклеюється на основу або на стіну. Витинанка вирізається з цілого листка паперу.

Сьогодні витинанка набула нового обличчя, але техніка виконання та традиції використання в побуті збереглися. Розширились межі застосування. Тепер витинанку використовують

в інтер’єрі, екстер’єрі, і для дизайну сцени , і для декорування житла та офісних приміщень. На Вінниччині працюють десятки майстрів витинанки у всіх районах області.

Серед них слід згадати: Марію Гоцуляк, Оксану Городинську, Віктора Наконечного, Дмитра Власійчука, Наталю Гуляєву, Ларису Шаран, Людмилу Філінську, Людмилу Сорочинську, Ліну Концевич, Тетяну Мороховець, Юрія Кафарського, Тетяну Філь, Євдокію Чугунову, Світлану Поляруш та багато інших. Старші майстри передають навички і знаня молодшим. Має багато учнів Дмитро Власійчук з Хмільника, Марія Гоцуляк, Оксана Городинська з Могилева-Подільського. Доречі, у Могилеві-Подільському діє «Музей витинанки» та «Музей етнографії і народного мистецтва ім. Марії Руденко». Місто стало «столицею української витинанки».

Майстер-клас з витинанки, проводить Світлана Жукова

майстер-класи з витинанки для учнівської і студентської молоді, а також для усіх охочих освоїти цей унікальний вид українського народного мистецтва.

На базі різних навчальних закладів, зокрема, і Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського, проводяться

У 2021 році як елемент нематеріальної спадщини «Створення та побутування витинанки на Вінниччині» було занесено до обласного переліку елементів НКС. Центр народної творчості спільно з управлінням культури та креативних індустрій розробляє і втілює заходи зі збереження НКС. Проводяться всеукраїнські та міжнародні фестивалі «Українська витинанка» (1993, 2002, 2005, 2008, 2011, 2015, 2018, 2021 роки). Щороку організовуються виставки витинанок, творчі зустрічі, бесіди та майстер-класи. Ведеться популяризація в ЗМІ.

Для власного духовного збагачення варто цікавитись творчістю видатних митців, особливо наших земляків, адже у їх творіннях відчувається слід батьківського роду від діда до прадіда, їх традиції та звичаї, які потрібно примножувати.

Наш обов’язок – шанувати, берегти і пам’ятати історію рідного краю, вивчати розвиток мистецтва на його теренах. Тільки усвідомлення того, що ми є творцями новітньої історії, дасть нам наснагу до створення кращого майбутнього.

Оксана Городинська, заслужений працівник культури України

Провідний методист з нематеріальної культуроної спадщини Марія МОТОРНА

традиції культури і духовності

Каришківські чудові голоси, овиди незрівнянної краси, нелегкі долі і шляхи тернові, все виплекане в праці, в пісні, в слові, все до зернятка зібране, до кришки, лягло у книгу літ твоїх, Каришків. Жанна Дмитренко

аке враження, що ця дорога веде до раю. Кучерява зелень обабіч аж мерехтіла від сонячного проміння.

Веселі моріжоки, розквітлі видолинки, звивисті

вулички, блакитні смужки річок, величний силует храму… Це Каришків.

«У дитинстві здавалось воно мені писанкою, що потонула серед мальовничих подільських пагорбів, лісів і перелісків, – і не було для мене кращого місця на землі», – пише про своє село Сергій Сай-Боднар, заслужений журналіст України, який зріс у багатодітній родині, де навчили і співати, і працювати, і відповідати за свої вчинки, і шанувати рід. А рід нині зібрався дружно. Старе й мале, всі прямують до будинку культури, що височіє в центрі. До нього треба піднятися високими сходами, що їх тут дуже багато і тому нагадують

вони оті «потьомкінські» в Одесі. Працівники культури, учні і вчителі у вишитих сорочках зустрічають гостей. Отак ви піднялись на кілька сходинок, стали на майданчик, а перед вами каришківські юнаки водою з кухля перелили: «на щастя, на здоров’я». Вище піднялись – знову водою джерельною перелили: «щоб здорові, як вода, а багаті, як земля»… Поки до дверей дійшли, стільки тих побажань наслухались. Це вже традиція, що здавна в селі побутує, бо «вода змиває, очищає, сили додає…»

– каже Сергій, згадуючи, як бабуся брала його в ланку і як люди творили собі свято піснями. І хоч автор висловлює жаль з приводу того, що з наступом цивілізації втрачається середовище, де молодь переймала б пісні, ми знаємо: це не стосується Каришкова.

Нині Сергій привіз кінострічку, зняту за його документально-публіцистичною повістю «Любов і муки Магди Хоманн» про трагічне життя його прабабусі. Книга є однією з сторінок історії села в першій половині ХХ століття. Її недавно презентували у цьому будинку, як і книгу «Каришків, я твій колосок». Отож, з нетерпінням чекали фільму. Каришківчани повбиралися у вишиті сорочки, що ними розцвіла велика глядацька зала, яка враз стала тісною. Видно, що люди люблять цей заклад, люблять своїх співаків, шанують працівників культури. Інакше, чи вдалось би організувати таке велике свято, як сьогодні.

Про культурні традиції Каришкова, про творчі колективи сільського будинку культури не раз писали у ЗМІ, як-от заслужений журналіст України Іван Волошенюк. Хтось чужий міг би подумати, слухаючи ці чудові голоси, що це не сільські солісти, а привезені десь з міста. Коли говорила про це з директором СБК Галиною Перебийніс, вона аж засміялась: «Всі наші. На цій сцені зросли». Авжеж, її батько Станіслав Йосипович Тарапата був незмінним завідувачем цього будинку культури впродовж 42 років. Тепер Галина, для якої цей будинок ще з дитинства став другим домом, продовжує справу батька. А чоловік її, Анатолій Перебийніс – художній керівник знаного співочого колективу «Родина». Кажуть, що у цій прекрасній назві криється секрет успіху каришківських аматорів. Насправді ж у тому, що Анатолій

ром ансамблю. Саме завдяки йому можна вести мову про високу культуру хорового та сольного співу у сільському будинку культури. Високу оцінку «Родині» дав колись народний артист України Віталій Газінський, який запрошував колектив до участі в концертах на сцені музично-драматичного театру. Про це свідчить подяка, що зберігається в архівах села. В ній є такі рядки: «Вразив несподівано потужною силою простоти і зіспіваності… народний ансамбль «Родина» з села Каришків…»

У 1997 році колективу було присвоєно звання народного аматорського. На початках до ансамблю входило всього шість чоловіків. Згодом Анатолій Перебийніс зумів заохотити до пісні і учнів, і їхніх батьків. За чоловіками, які співали в ансамблі, на репетиції стали приходити їхні жінки з дітьми. Чоловічий ансамбль, що в ньому співали і механізатори, і керівники господарства, жіночий ансамбль вчителів, хор, агітбригада, учнівський, вокально-інструментальний ансамбль – в такій послідовності один за одним створювались колективи. Поступово заспівало все село.

Як і колись, пам’ятного 1977 року, коли відкривали збудований будинок культури і у залі на 450 місць ніде було яблуку впасти, так і досі зал на всіх заходах переповнений. А виступи «Родини», як і солістів з Каришкова, завжди супроводжував успіх. Не раз траплялись курйозні випадки, коли журі вухам своїм не вірило, вражене таким високим рівнем виконання. Бувало, що й паспорти перевіряли, коли, скажімо, у Тернополі на Всеукраїнському конкурсі козацької пісні набрали однакову кількість балів зі Львівською капелою професійних бандуристів.

Через роки вже можна було говорити про династію, що пішли від учасників колективів СБК. Діти й онуки тих каришківських співаків закінчили заклади культури і скрізь пропагують українську пісню, навіть за кордоном.

Сергій Сай-Боднар, заслужений журналіст України, автор книги про Каришків

На думку Сергія Сай-Боднаря, у цьому колективі «зосереджені всі нюанси сільського характеру, через що і звучить з такою сердечною доступністю.» Нинішній концерт справдив ту думку, що Каришків став «великою співочою родиною». Це стосується не лише самого колективу. Таке рідкісне єднання сцени і залу, артистів і глядачів побачиш не скрізь, — як писав Сергій Сай-Боднар.

Чи не тому так багато дітей каришківчан, дитинство яких пройшло на цій сцені, стали співаками, керівниками колективів, викладачами музики і співу в школах та коледжах: В’ячеслав Крупський – у Барському гуманітарно-педагогічному коледжі, Володимир Солодун керує народним аматорським хором у Шаргороді і т.д. Жителі згадують про те, що славився колись дует подружжя Гоготів Олексія та Поліни, а нині, їхні діти – донька Тетяна і син Леонід, закінчивши училище культури, популяризують українську пісню за межами України, адже Леонід популярний у Майямі як музикант і художник. А родина Бричків! Дідусь Микола Якович, син – Сергій Миколайович (директор школи), онук Олександр, який навчається у Київській муніципальній академії музики ім. Р. Глієра – всі належать до співочої династії Бричків у «Родині».

Сергій Сай-Боднар та Анатолій Перебийніс з захопленням розповідали про учасників нинішнього колективу, про Олександра Красінського, який працює

у Вінниці, але приїжджає на репетиції, про

Леоніда Голішевського — учасника АТО, який хоч працює у Києві, теж відпрошується на репетиції, про Валентина Гуменюка, сина Лідії Гуменюк, який теж спеціально з Києва приїжджає, про братів Юрія Бугу(учителя) та Віталія Бугу, про Антатолія Сай-Боднара(директора школи), Олега Яремчука, Анатолія Яремчука, про Солодуна Володимира і В’ячеслава Крупського, без участі яких жодне свято не відбувається, хоч живуть не в Каришкові, про Михайла Гоготу, про Володимира Стаднійчука, якого називають «золоті руки Каришкова», про ведучого Дмитра Мазура, що теж щоразу з Києва їде. Кожен з них, працюючи в різних тепер уже господарствах знаходять час для репетицій та концертів «Родини», щоб не згасла слава цього ансамблю. А нині на концерті звучали пісні В. Верменича, В. Івасюка, С. Городинського, Ю.Грицюка у виконання Олександра Красінського, Лілії Тернавської, В’ячеслава Крупського, Юлії Басістої – правнучки Магди Хоманн. А вела концерт

Лілія Буга – дочка учителя Ю.Буги. Вона і солістка, і ведуча, і викладачка Донецького Національного університету ім.. В. Стуса у Вінниці. Пісні про Україну, про рідне село, про долі людські творили піднесений настрій, атмосферу взаєморозуміння і злагоди.

А далі була презентація фільму присвячена історії життя прабабусі Сергія Боднаря – Магди Хоманн. Олекса Кучинський, український юнак з Каришкова, в першу світову потрапив в полон, опинившись в Німеччині. Там він зустрів своє кохання, вродливу дівчину Магду, яка через тимчасову скруту в родині, знову ж таки через війну, змушена була якийсь час працювати у бауера. Фройляйн полюбила вродливого чорнобрового українця. Вона почала просити братів, щоб Олексу прийняли в родину. Але сім’я Хоманн навідріз відмовилась, адже Олексій і Магдин брат Фрідріх воювали по різні сторони барикад. Загибель брата стала останньою краплею. Німецький полонений – не рівня їхній сестрі. Олексій умовляв кохану їхати з ним в Україну, де у нього, мовляв, «і ставок, і млинок…», і цукеркова фабрика. Магда пішла за своїм коханням. Коли подружжя прибуло в Каришків, молода жінка вжахнулась, побачивши, як насправді жили селяни. Тісна хата, в якій розміщались і батьки, і сім’я брата, і злидні – це те, що вона побачила попервах. Тут їй були не раді. Який там млин! Хіба що млинок, що ним кукурудзу мололи. Де митися, що їсти, що одягати? – цього не могла осягти німкеня, яка збиралась вити своє гніздечко в цьому краю, де революція принесла розруху, а далі сталінський режим, колективізація, репресії… Тут вона народила двох хлопчиків і спочатку просто очманіла від горя та усвідомлення непоправного. Дала впряглась в роботу на рівні з усіма, і на якийсь час здавалось, що вони вже починають вибиватись із злиднів. А тут –колективізація. Кучинські не пішли у колгосп. Це було початком кінця для Олексія, який тяжко переживав становище сім’ї. Магда у листах до брата благала про допомогу. Щоб повернутись додому, в неї не було документів. Але Густав не поспішав з цим. А коли вже вирішив допомогти, було пізно. Магда не могла покинути вмираючого чоловіка. Як і більшість сільських жінок, вона завзято працювала і дбала про синів.Їх забрали в

Храм великомученики Димитрія Солунського

Народний аматорський чоловічий вокальний ансамбль «Родина» Каришківського СБК. Керівник Анатолій Перебийніс

армію, згодом на фронт, і вже в Другій світовій опинились по різні сторони сини Магди та її родина. Адже Густав був офіцером вермахту. Опинившись в Могилеві-Подільському він віднайшов Магду і не впізнав її, своєї веселої, жвавої сестрички, подружки дитинства. Побачивши у сільській хаті стару сиву жінку, спочатку не повірив, далі почав умовляти, щоб поїхала з ним у Німеччину. Але Магда відмовилась. Як вона може не діждатись синів! Густав не розумів, як її втеча може позначитись на долі двох хлопців, мати яких – німкеня. Концтабір, а може, і розстріл – от що чекало б їх. Коли Україну було звільнено,згадали про це. Стару і хвору жінку, вбиту життям, за чиїмось доносом, виволокли із хати і більше її ніхто не бачив. Чи розстріляли одразу, чи в концтабір відправили? Хтозна. Сини, повернувшись з війни, і не заставши її в хаті, почали шукати. «Мене, фронтовика, ганяли як собаку, коли я допитувався про матір», – з гіркотою розповідав Петро.

Ця трагічна історія про те, як тоталітарні режими ламали людські долі.

Вже через роки, в незалежній Україні, правнук Магди – журналіст Сергій оприлюднив її. А

онук брата Густава через десятиліття шукав родичів в Україні. Родинна історія стала поштовхом для написання повісті.

Затамувавши подих з завмиранням серця люди сприймали події драматичної, не такої вже й далекої історії, відтвореної в кіно, вкотре переживали поневіряння своїх родичів і земляків. Плакали всі присутні. Це стало видно, як тільки ввімкнули світло. Всіх об’єднало співчуття до героїв, на долю яких випало стільки випробувань. Спочатку було мовчання. А далі – бурхливі оплески – творцям фільму, автору книги, який став речником свого родоводу і цього чудового села, яке любить безмежно. А вже як люди шанують Сергія, було видно після прем’єри. Родичі, сусіди, учителі підходили, обнімали Сергія, тиснули руки, дякували йому, і дружині, з якою разом вчився в університеті, яка підтримала його у всіх пошуках і починаннях. «Сергій – це наша

душа, наша гордість», – кажуть односельчани. Для земляків він став літописцем села, а також його обличчям, як і ансамбль «Родина», як і ці юні артисти, що нині зробили свято для каришківчан.

А я тим часом веду мову із Людмилою Василівною Кушнір, головою Копайгородської громади, до якого входить Каришківський старостинський округ. Нас цікавить розвиток культури

в цій великій громаді, що об’єднала 21 село. Розповідь керівника тішить нас, адже не знищено жодного закладу культури і збережено кадри. Очолює відділ освіти ,культури, туризму, спорту Раїса Якимлюк, яка розповіла про підготовку до дня Незалежності у всіх селах старостинських округів – в Шипинках, Грабівцях, Попівцях, Мар’янівці, звісно, в Каришкові і в Копайгороді. До речі в Попівцях і Шипинках готуються до гучного святкування Івана Купайла. А «Родина» в цьому році братиме участь в обласних заходах. В громаді знайшли можливість виділити кошти для косметичного ремонту всіх закладів культури, особливо в Каришкові при підготовці до презентації фільму. Серед творчих колективів відзначили жіночий ансамбль української пісні в Шипинках і в Грабівцях, дитячі вокальний і хореографічний в Попівцях. Марними виявились побоювання щодо проблем і втрат децентралізації в галузі культури, у всякому разі в цій громаді, де завжди дбали про творчі колективи, про працівників культури, про зміцнення матеріальної бази закладів. Якщо є відповідальні очільники громади, самовіддані керівники творчих колективів, ентузіасти, якщо живе традиція, то житиме культура незалежної України.

Жанна ДМИТРЕНКО

«Мальована хата»

В

Долинянах – подвійне свято, що враз наповнилось людським гомоном, заквітчалось вишитими рушниками на тлі кучерявої зелені садів, вінками пісень, запишалось мальованими хатами.

Щасливий збіг двох культурологічних проектів

приніс і подвійну радість подолянам, які вже звикли і до велелюдних свят і до мистецьких відкриттів, що народжуються під час таких акцій і пленерів, де беруть участь наші знані митці і молоді.

«Вклонімось матері» – це вже фестиваль, що став традиційним, на який щороку збираються співочі колективи Вінниччини, зокрема, Мурованокуриловеччини, щоб піснею вшанувати жінку-матір.

А симпозіум «Мальована хата» мандрує з села в село, з громади в громаду, з району в район, щоб повсюди з’являлись на біленьких хатах подільські орнаменти, щоб розцвітали високі мальви, щоб крилаті коні летіли з минулого в майбутнє, а колоритні козаки-Мамаї дивували своїм іронічним спокоєм.

В свій час ідею «Мальованої хати» озвучив педагог і митець Микола Крижанівський. Підтримка Тетяни Омелянівни Цвігун – директора ОЦНТ, заслуженого працівника культури України забезпечила реалізацію цього проекту на теренах всієї області.

На заклик повернути традиційний стінопис як елемент традиційної культури у село відгук-

нулися художники Вінниччини, а згодом, і всієї України. Сліди, Наддністрянське, Буша, Гонтівка, Безводне, Жван, а тепер вже й Долиняни –така широка географія «Мальованої хати» нині. Отож за тиждень до фестивалю «Вклонімось матері» в Долиняни прибуло десять художників. Полем їхньої діяльності стали тридцять об’єктів: хати, господарські, будівлі, комори, клуні, заклади, зупинки, тини … Все ожило під руками майстрів, вдяглось у різнобарв’я орнаментів та символів. Ось при в’їзді вивіска, якої, мабуть, не має жодне село. У мальвах, в обрамленні орнаменту – текст: «Вас вітає село Долиняни. Село у долині – найкращий куточок в моїй Україні». Це подарунок жителям від Сергія Бугая, молодого майстра народної творчості, провідного методиста ОЦНТ, для якого подільський розпис став справою життя. А неподалік, на автобусній зупинці – пара голубів на стіні. А ще на фоні українського прапора – теж пара: дівчина-бандуристка поряд з бійцем. Це вже ознака нашої доби. Вона у вишитій сорочці, у запасці, а він – у військовому камуфляжі. Промовиста деталь цього образу – козацький оселедець. Це робота Івана Козара з Хмельницької області. «Мені випала честь брати участь у цьому симпозіумі, — з захватом розповідає художник. –Як по мені, такий підхід до відновлення народного малярства – вкрай необхідний. Адже воно, як і інші звичаєві ремесла, є підтвердженням національної ідентичності. Бажано, щоб такі форуми відбувалися не лише на Вінниччині, щоб вдалось зберегти дух і колорит українського села».

Автор розпису Оксана Городинська. м. Могилів-Подільський

Яскравим підтвердженням цієї думки є «мальована хата» народного артиста Станіслава Городинського, який при започаткуванні фестивалю «Вклонімося матері» в честь народної співачки Ганни Городинської, своєї мами, зажадав не просто зберегти батьківську хату, а за традицією вималювати її. Цей задум кілька років тому втілила Оксана Городинська, заслужений працівник культури України з Могилева-Подільського. Тому ця хата стала першою ластівкою до проведення симпозіуму, своєрідним місточком між двома фестивалями. Тут уже все вималювано – і погріб, і тин, і навіть стовп. Дивовижне дерево зі співучими пташками

– образ цієї співучої родини. Рослинні орнаменти на хаті нагадують рушники Ганни Городинської. Це

обійстя – як жіноча мрія про щасливе жіноче життя.

Українські мотиви, авторські сюжети, образи козака, дівчини, коня, кобзи, бандури перейшли з книг і картин, з фантазії митців на ці сільські терени, на білі стіни, щоб не було забуто те, що живило свідомість кожного українця.

Ось на вуглі хати – мальви, а між них – жінка, яка вишиває рушник «На щастя, на долю». Знайомий образ, близький до душі правдивий. Згадаємо тільки, скільки жінок вишивало такі рушники по всій Україні. Автор сюжету – художниця з Херсонщинп Ольга Красильникова. Вона ділиться враженнями: «На цьому чудовому проекті я вперше». Він націлений на відродження культури народу, його витоків. Хотілось передати орнаменти, знаковість, символізм творчості народу, що жив тут тисячоліттями. Відрадно, що художнии розкрили себе в новому амплуа і що місцеві жителі теж почали малювати на парканах і тинах. Низький уклін організаторам свята».

Хата священника у червоних маках заслуженого майстра народної творчості України Івана Горобчука, жовті соняхи на синьому тлі (прибудови) Оксани Малобенської з Умані, трипільський орнамент на лодії Аліни Смеречинської з Могилева-Подільського, прибрана в таємниці геометричного орнаменту пречудова криниця, яку прикрасили Сергій Бугай і Оксана Малобенська, чумацький мотив на воротях,

с. Човновиця, Оратівської ТГ

створений Оленою Косінською з Мурованих Курилівців, а ще її прекрасний образ молодої селянки з мальованою мискою в руках – кожна робота, кожна деталь має значення для розуміння села і цього мальованого українського світу, у якому стільки радості і краси, стільки не озвучених сподівань.

Василь Слободяню не вперше на такому симпозіумі. На думку молодих колег, він тонко відчуває давнину, в яку заглиблений всім єством. Це позначилось і на почерку, і на підборі кольорів, як-от в оцій вервечці червоних і жовтих квітів на синьому тлі, в маках, що засяли на дерев’яних воротях. « Його малярство і справді народне», – вважає Сергій Бугай.

Ось спільна робота Василя Слободянюка, Сергія Бугая, Івана Горобчука. На бантині, де ходять півники і курочки, в небо підіймається драбина, а на самій хмаринці – малий сопілкар, який виграє на сопілці.

Микола Крижанівський, як уже мовилось, автор цієї ідеї, висловив думку, що цей проект по праву називають культурологічним, бо його завдання повернути людей, особливо сільських, до пра-культури.

«Ми намагаємось повернутись до витоків. Приїжджаємо в село, малюємо – і на мотиви Трипілля, і сюжети нинішнього дня, а люди сприймають це з інтересом, цікавляться, намагаються малювати самі. Це те, чого ми добиваємося». Микола Крижанівський вважає, що без обласного центру народної творчості і його керівника Тетяни Цвігун симпозіум не став би таким потужним, не мав би такого розголосу. Ось робота Миколи Крижанівського: на стіні – козак Мамай з кобзою і шаблею. Образ ніби давній, всім відомий, оспіваний, а в цьому сюжеті він сприймається як сучасний.

Автор розпису Сергій Бугай.

Автор розпису Ольга Красильникова. м. Херсон

Автор розпису Аліна Смеречинська. м. Вінниця

Автор розпису Оксана Малобенська. м. Умань Черкаської області

Автор розпису Іван Горобчук. м. Вінниця

Автор розпису Микола Крижанівський. с. Сліди Могилів-Подільського району Автор розпису Іван Козар. м. Хмельницький

Автор розпису Василь Слободянюк. м. Вінниця

«В Долинянах на горбочку

П’є Мамай мед-горівочку, Шаблю й коника тримає, Рідну землю захищає».

Триптих Сергія Бугая на господарській будівлі сільської ради, де жінка з колоссям. Жниця з серпом, мати з дитиною біля куща калини – це уклін українській жінці, це образ матері-України, вічної трудівниці, яка працює і в праці плекає нові покоління.

До речі, про молоде покоління. У симпозіумі брав участь Олени Косінської, який теж створив малюнки на лавці, паркані…

Сергій Бугай висловив думку, що цей симпозіум «об’єднав не лише художників а всіх людей, що дбають про культуру». Сам він доклав чимало зусиль створивши кілька робіт, як оця хата коло церкви де розписані і курник, і хлів – подільськими

орнаментами та трипільськими мотивами.

Хочеться сподіватися, що феномен симпозіуму «Мальована хата» розпросториться на всю Україну. А поки що це наш бренд, як прийнято висловлюватись нині. Для художників — це можливість дати волю фантазії і засобом стінопису висловити своє бачення української традиції. Для пересічних українців – це входження у світ краси і мистецтва. Для організаторів свята – Мурованокуриловецької громади, обласного центру народної творчості –це подвижницька робота в ім’я народної культури. І якщо в якомусь селі знову зацвітуть подільські орнаменти на білих стінах, це означатиме, що у монотонність буднів додались сонячні дні, яскраві барви життя, радість творення.

Жанна ДМИТРЕНКО Сергій БУГАЙ

Автор розпису Олена Косінська. смт Муровані Курилівці

* Подільські дзвони

З

миром, молитвою і вірою

сторія кожного села починається з

храму, який, зазвичай, будували у

центрі або на найвищій точці населеного пункту.

В селі Матейків Барського району височіє дерев’яна церква, кожна дощечка якої «пам’ятає» часи козаччини. Цей храм вважається найстарішим в районі, адже йому понад 250 років.

Свято-Михайлівська церква була збудована в 1766 році за кошти тодішнього власника села. Місцеві переказують, що будувалася із використанням брусів церкви із сусідньої Слободи-Матейківської. Храм був дерев’яний, з трьома куполами. Люди переповідають, що навіть хрести на куполах були зроблені з того ж металу, що козацькі шаблі. В історичних згадках описано, що куполи було видно здалеку. У 1875 році церкву підняли на кам’яну основу, добудували нову частину, купол покрили жестю. Також зробили внутрішній ремонт: пофарбували церкву зсередини та оздобили позолотою іконостас.

У 1877 році було відкрито церковно-приходську школу, а в Слободі-Матейківській – школу грамоти в 1889 році. Обидві згодом перевели до окремих приміщень, збудованих на кошти земських зборів (податків) (Матейківська отримала власне приміщення в 1882 році, а Слобідська – в 1884 році).

У 1878 році на нову основу підняли дерев’яну дзвіницю, яка колись слугувала оглядовою баштою. Люди її на руках по пару дощечок переносили із сусіднього села. У радянські часи зруйнували дуже багато храмів, особливо дерев’яних. Свято-Михайлівську вберегло те, що вона слугувала складом, особливо – восени:

все було закидано буряками. По вівтарю ходили всі, кому тільки хотілось.

Довгий час храм ніхто не ремонтував. В 1990 році купол завалився всередину й людям довелося його забрати та забити стелю дошками. В свій час Барський машинобудівний завод подарував церкві три дзвони, які до цих пір скликають своїм співом прихожан на молитву.

До сьогоднішнього часу на стінах храму збереглись розписи двохсотрічної давнини, хоругви, старовинний іконостас, виготовлений у стилі бароко і рококо та ківоти з подільськими іконами ХVІІІ століття, які вражають своєю красою і енергетикою.

А ще зберігся напис на дошці на зовнішній стіні, «церков поднесена и поставлена на подмуровку окрашена, обновлена с пристройками в ней и иконостасом старанием прихожан и свящ. І. Завадоским 1875 рік».

На сьогодні настоятелем храму є протоієрей Володимир (Кивак), який самовіддано опікується своєю паствою. До нього звертаються і старі, і молоді за духовною підтримкою чи душевною розрадою в наш такий непростий, суєтний час.

Сільський храм, маючи заступника Архистратига Михаїла, продовжує нести віру і світло євангельської істини та вказує істинний шлях, що веде до спасіння. Тут, як і двісті років тому, підносяться до неба молитви, щоб Бог дарував мир, благословив та освятив кожну душу і привів її до Царства Небесного.

Галина ХОМЕНСЬКА

* Презентація книги

Збірка хорових творів «МИТТЄВОСТІ»

арний подарунок для фахівців та шанувальників хорової музики зробила викладач-методист, диригент хору Вінницького фахового коледжу мистецтв імені М.Д.Леонтовича, художній керівник та головний диригент Подільського камерного хору «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії імені М.Д.Леонтовича, заслужений діяч мистецтв України Ольга Бабошина, упорядкувавши унікальну збірку хорових творів «Миттєвості». Уні-

кальність цієї збірки

полягає в тому, що

у ній зібрані кращі

твори відомих та

невідомих широко-

му загалу компози-

торів Вінниччини, проілюстровані ро-

ботами талановитих

художників схід-

ного Поділля. їхні

картини підібрані за

тематикою хорових

творів і є наочним

та художнім допов-

ненням до розкриття глибокого змісту

музичного матеріалу.

Історія зберег-

ла імена видатних

композиторів, чиї життя і творчість тісно пов’язані з Поділлям, які прославили наш край своїм талантом. Це, насамперед, Микола Леонтович, чия хорова спадщина є унікальною не лише в українському, а й у світовому музичному мистецтві. На основі народних пісень він створив неперевершені хорові мініатюри, ставши справжнім новатором хорового мистецтва. Його «Щедрик» відомий

у всьому світі. Ця дохристиянська щедрівка, що об’єднала країни і континенти, народилася на Вінниччині і увібрала все багатство мелодики рідного краю. Продовжувачами Леонтовича стали Родіон Скалецький, Климентій Домінчен, Костянтин Семенов, Василь Ткаченко, Данило Бойченко, Володимир Хазанович та багато інших. Вони

примножили славні традиції української композиторської школи, подарувавши світу кращі зразки хорової музики. Твори цих композиторів з ілюстраціями творів художників Віктора Наконечного, Івана Грищука, Олександра Пелешка, Федора Панчука, Олександра Рожкова, Володимира Купчишина, Івана Горобчука, Павла Пшеничного, Михайла Громова, Оксани Городинської і склали основу збірки «Миттєвості».

Ольга Бабошина до хорових партитур додала коментарі, у яких звернула увагу на труднощі, з якими можуть зіткнутися як диригенти, так і виконавці, а також методи їх подолання. Збірка доповнена інформацією про композиторів та художників. На сторінках збірки до багатьох творів додаються QR-коди. Просканувавши їх за допомогою своїх мобільних пристроїв, кожен матиме змогу почути виконання твору у відеоформаті.

Твори, що увійшли до збірки «Миттєвості», можуть виконувати мішані хорові колективи середніх та вищих музичних навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації. Сподіваємося, що вони зацікавлять і керівників аматорських хорових колективів.

Як наголосив голова Вінницької обласної державної адміністрації Сергій Борзов, «культурна зрілість України сьогодні стала ще й мобільною. Треба цінувати, берегти та ділитися нею з новим поколінням. Сучасні технології стирають кордони і межі для мистецької спадщини. «Миттєвості» від Ольги Бабошиної є тому яскравим прикладом».

Тож дивімось і слухаймо наше – українське!

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Ольга БАБОШИНА, заслужений діяч мистецтв України, викладач-методист та керівник хору Вінницького фахового коледжу мистецтв імені М.Д.Леонтовича, художній керівник та головний диригент Подільського камерного хору «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії ім. М.Д. Леонтовича

* Фольклорна спадщина

Фольклорна спадщина з вуст учасників носковецької

«Кралиці»

Із вуст в уста, із роду і до роду: Бо пісня – це душа народу (Зоряна Ель)

країнці не уявляють свого життя без пісні. Особливо без тих пісень, які вони чують від народження, з дитинства, від батьків, родини чи односельців. Закарбувалися вони в людській пам’яті. Носіями таких пісень є люди переважно старшого покоління. Саме від них

цікавий факт з історії – у 1884 році у Носківцях Міністерство освіти відкрило народне училище. А ще старожили згадували, що до Носковець приїжджав Степан Руданський — тодішній семінарист Кам’янець-Подільської семінарії. Він збирав у селі зразки усної народної творчості, на основі яких згодом з’явились славнозвісні «Співомовки». У 1852 році вийшла його збірка «Народные малороссийские песни», у якій було чимало пісень, зібраних у Носківцях.

Народний аматорський фольклорний колектив «Кралиця»

на відкритті виставки «Гуцульська гражда» (2016 р.)

молодь переймає ці народні скарби. Збереженням фольклорної спадщини і передачею їх своїм нащадкам займаються співачки, які зазвичай об’єднуються у фольклорні колективи. Мова піде саме про таких сподвижників народної пісні, учасників народного аматорського фольклорного колективу «Кралиця» села Носківці Станіславчицької сільської територіальної громади Жмеринського району.

Село Носківці, після таких великих містечкових сіл, як Браїлів та Станіславчик, третє за величиною поселення у районі. На його території й околицях при земляних роботах у різних місцях нині віднаходять археологічні знахідки трипільської культури. А в селі збереглись старовинні пісні хтозна з яких часів. За царизму – ще один

Працюючи чи відпочиваючи, селяни завжди співали, переважно, на різних сільських оказіях. Так було впродовж століть. Від природи українці були закохані в пісню, а показати свій талант широкому загалу не мали можливості. XX століття вивело таких співачок на сцену. Вони співали при сільських клубах в хор-ланках, агітбригадах, а також у фольклорних ансамблях, які виникали то тут, то там ще з 60-70 років минулого століття. Сцена Носковецького СБК бачила багатьох співаків, залюблених у на-

родну пісню, передавали її нащадкам.

У 2014 році семеро жінок, переважно літнього

віку, вирішили об’єднатися в колектив, який отримав назву «Кралиця». Найстаршій учасниці Галині

Загоруй було 80 років, трохи молодші – Ніна Манілко, Тетяна Войтович, Надія Главацька, Тетяна

Ярема, Оксана Панчак. Саме вони ще пам’ятають

як співали їхні батьки, їхні родини в традиційній

манері. Що цікаво – всі п’ятеро найповажніших

учасників проживають на одній вулиці. Зберегли

традиційне вбрання – старовинні вишиті сорочки, спідниці, фартухи, пояси саме свого села. Зберегти пісні своїх батьків – таку мету поставили перед собою жінки на чолі з керівником Тетяною Яремою. Тетяна Михайлівна має неабиякі організаторські здібності, поважає звичаї і традиції рідного села. Далеко за піснями не потрібно йти, кожна з учасниць у своїй пам’яті зберегла їх чимало і, що

таманних нашому регіону, колектив «Кралиця» визнали переможцем та нагородили дипломом лауреата І ступеня і Золотою медаллю чемпіонату. На Буковині в Чернівцях на ІІІ фестивалі Національного чемпіонату з фольклору колектив «Кралиця» – знову на «п’єдесталі пошани» –І місце серед сорока шести колективів в номінації «автентичний спів». Цього разу вони виконали обрядові пісні, зокрема весільні: «У неділю рано», «Лети, лети, соколоньку», «Січена калина, січена» та великодню гру-веснянку «За городом царський син», як то було колись : За городом царський син, царський син, А в городі царівна, царівна.

Зроби, зроби, царський син, ворота

Та й виведи царівну з города, Та й поведи царівну по саду, Та й постави царівну у ряду

На V Всеукраїнському фестивалі-конкурсі фольклорних колективів на приз Гната Танцюри (ІІІ місце, м. Гайсин, 2021 рік)

головне, – народну манеру виконання. Пам’ятним є перший виступ за межами села, у Жмеринці, в День Незалежності України (2014 р). Відзначення цього державного свята для колективу є головним і значущим. Талановиті, невтомні, одержимі патріотичними прагненнями, сім жінок здійснюють, здавалося б, неймовірне. Фольклорний колектив «Кралиця» є учасником і переможцем І, ІІ, ІІІ і ІV Національних чемпіонатів України з фольклору, в рамках яких проходив фестиваль з фольклору «Євро-фольк». Так, у фестивалі «Євро-фольк – Харків 2018» «Кралиця» здобула ІІ місце з п’ятдесяти двох колективів України і була відзначена срібною медаллю. У місті Вінниці проходив «Євро-фольк – Поділля 2019». За виконання двох автентичних пісень «Посію я огірочки» і «Поза садом, садом», при-

Приступися царський син близенько, Та й вклонися царівні низенько

В травні 2017 року колектив «Кралиця» здобув почесне звання «народний аматорський». Ця подія ще більше надихнула співачок на творчість. Колектив села Носківці відомий в області як дипломант свята українського борщу в селі Правилівці Оратівського району (в «Театрі на городі» Ганни Секрет), обласного свята фольклору ім.Гната Танцюри (с.Зятківці), обласного фестивалю народної творчості «Різдвяне диво» (м.Вінниця, 2019 р.).

За останні роки «Кралиця» взяла участь у Міжнародних фестивалях. Зокрема, фестиваль літератури і мистецтва «Лесині джерела», в рамках якого проходив конкурс автентичного співу «Животоки» (м.Новоград-Волинський, 2016 р.), а також фестиваль фольклору «Берегиня» (м.Луцьк,

2018 р). Зустрілися учасники і з Оксаною Пекун, яка приїздила в село для прослуховування пісень, а згодом «Кралиця»

поїхала на програму українського телебачення «Фольк-musik». Це ті незабутні враження, якими живуть жінки, крім того – це нові знайомства, набуття досвіду.

Звісно, найбільше виступали, перед односельцями. Жоден захід у Носківцях не обходиться без «Кралиці». Календарний рік, як завше, розпочинається з новорічних вітань не лише жителів рідного села, а й Телелинець, Кацмазова, Сьомаків та ін. Традиційними стали новорічні вітання учасників АТО та учасників бойових дій у Вінницькому воєнному госпіталі, а також жителів села Олексіївка та привітання людей похилого віку в Будинку Милосердя цього села. Щорічно беруть участь у факельній ході та мітингу-реквіємі біля пам’ятника загиблим воїнам (с.Носківці), у святковому

концерті до Дня козацтва. А далі за календарним роком – державні та народні свята. Часто запрошують «Кралицю» виступити у сусідніх Сьомаках та Рові в концертній програмі до Дня села.

Ансамбль має у своєму репертуарі понад триста різноманітних пісень. Всі вони виконуються без музичного супроводу, а тому глибше проникають в душі людей. Займається «Кралиця» і пошуковою роботою, записує пісні від старожилів і тим самим поповнює свою пісенну скарбничку. Найбільш вживані у повсякденному житті родинно-побутові пісні, які виконуються часто без всякої нагоди. Так, зібравшись на репетицію, співають –«Летіла та сива зозуля», «Повіяв вітер, повіяв буйний», «Ой вийду я на той ганок», «Із-за гір, з-за гір», «У неділю рано» та багато інших сумних протяжних і жартівливих. В кожній пісні відчувається українська душа, українська вдача, віра, надія й любов. В репертуарі «Кралиці» – чимало обрядових пісень. Не раз в селі запрошували шанованих співачок на весілля поспівати іноді

Переможці «EUROFOKL» (м. Запоріжжя)

Он-лайн фестиваль щедрівок і колядок (м. Харків, 2020 р.)

Переможці Міжнародного фестивалю, м. Чернівці

журливих, а іноді веселих весільних пісень. Перед початком дійства жінки виводили: «Йа з калиночки – дві квіточки, широкий лист, дрібне насіння, зачинаймо весілля». Виряджання до шлюбу починалось піснею «Кропи, мати, водою, кропи, мати, водою, водою свяченою, долею щасливою». Знають добре учасники «Кралиці» всю драматургію весілля, – від четверга до понеділка.

Влітку співають обжинкові («Ой літає соколонько», «Лугом, лужиною», «Ой у полі пшениченька»), купальські («Котилося деревце», «Через наше сільце», «Наше гіллячко з верби, з верби» та інші), а на Великдень – веснянки («За городом царський син», «Зеленая дібровонько», «Шумить, гуде, дощ буде»), взимку – колядки, щедрівки. Пісня єднає людей духовно, несе заряд енергії, добра

та любові. Значна частина пісенного репертуару

«Кралиці» сьогодні зберігається у фондах обласного центру народної творчості. При «Кралиці» створений дитячий колектив «Супутник», який є активним учасником календарно-обрядових народних свят. Біля сільського будинку культури збирається молодь разом із колективом «Кралиця», вивчають і виконують великодні, ігрові веснянки, купальські пісні та хороводи.

Виступала «Кралиця» також і в обласному

центрі народної творчості на відкритті обмінної

виставки майстрів ліжникарства села Яворів Косівського району з Івано-Франківщини «Гуцульська гражда» (червень, 2016 р.), де подарували

присутнім кращі зразки подільського пісенного фольклору. Успішною для колективу була поїздка в Болгарію на Міжнародний фольклорний фестиваль

«Море ритму», що проходив у місті Балчик. Отож «Кралиця» повернулася з двома нагородами – І місце за виконання української народної пісні «Поза садом, садом» і ІІІ місце за пісню болгарською мовою «Станіса ружко» (жовтень, 2019 р.). Це стало своєрідним дарунком якраз до ювілею керівника Тетяни Яреми, яку вітали народний аматорський ансамбль троїстих музик «Вусачі» з Браїлова, працівники культури району, обласне та районне керівництво.

І нині народний аматорський фольклорний колектив «Кралиця» дарує людям вінки пісень, несе їм радість. Невтомна учасниця, виконавиця народних пісень Ніна Манілко володіє чудовим підголоском. Вона –переможець обласного онлайн свята «Різдвяне диво» у 2020 році (І місце). Крім того, має талант писати вірші, які стають піснями, що їх співає колектив, як-от пісня про рідне село : Село моє, маленька батьківщина…

Як добре жити в рідній стороні, Квітують чорнобривці і калина, І спів дитячий лине по селі.

Ці поетичні рядки в повній мірі відтворюють ауру, яка панує в ансамблі: любов до пісні, до рідної землі, до людей, бажання жити в радості, в творчості, зберегти найцінніше, найдорожче, що є у нашого народу – його багатющу пісенну спадщину. Сподіваємось, що «Кралиця» примножить свої здобутки, активно пропагуючи народну пісню і навчаючи нові покоління безкорисливому служінню культурі. Це і буде вагомим внеском колективу у скарбницю народної творчості.

Провідний методист з фольклору Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

неділю рано

родинно-побутова пісня

З репертуару ансамблю

У неділю рано, синє море грало

Виряджала мати дочку в чужу стороночку двічі

Ой як виряджала, плакала, ридала:

«Ой коли ж ти, моя доню, вернишся додому?»

Ой тоді вернусь я та й до тебе в гості, Як виросте яре жито в тебе на помості

двічі

Росло, росло жито, рости перестало, Ждала, ждала мати дочку та й плакати стала двічі

Згадай мене, мамо, в сінях на порозі, А я тебе ізгадаю в далекій дорозі

Згадай мене, мамо, та й коло криниці Як ти мене заплітала малою в дрібниці двічі

Згадай мене, мамо, в зелену суботу Як ти мене виряджала в найми на роботу двічі

* Обрядові хліби

Свято щедрого достатку

ороку, в день свята Преображення Господнього, історичний куточок Козятинщини, а саме – єдиний на Україні

Музей Хліба в Білопіллі приймає гостей, що приїжджають на обласне свято обрядових хлібів та дідухів «Народу вічний оберіг». У цьому

році захід був присвячений 30-річчю Незалеж-

ності України.

Свято за-

початковане

у 2014 році, як обласне. І з

кожним роком

набуває влас-

ного, особли-

вого колориту, поваги і уваги, стає традицій-

ним. Цього

року естафета

проведення заходу перейшла

до Глуховець-

кої селищної

ради, адже

село Білопіл-

ля тепер ста-

ло частинкою

Глуховецької

ТГ Хміль-

ницького району. Голова

ТГ Олександр

Амонс разом

з начальником

відділу культури, молоді

та дідухи – як два головні стержні хліборобської праці та людського достатку. Саме хлібами та дідухами, що створені власноруч господинями та майстринями, кожна світлиця підкреслювала свою самобутність та неповторність. Традиції випікання хліба в господинь починаються навіть не з просіювання муки, а ще з думок та настрою, з якими вони готуються до цього дійства. От і коровай, спечений майстринею з Байківки Калинівської ТГ Лілією Ступак, та був присвячений тридцятій річниці Незалежності України, залишив незабутнє враження у всіх учасників свята. Він був надзвичайним.

Почесні гості в «Музеї Хліба»

і спорту Оленою Миклін та головним спеціалістом Інною Лавренюк та всі працівники

культури громади, доклали багато зусиль, щоб

організувати і провести це дійство на високому художньому рівні.

Заклади культури Глуховецької селищної

територіальної громади представили яскраве творче різнобарв’я виставкових світлиць, створивши яскраву палітру із запашними обрядовими хлібами, різноманітними дідухами та виробами з соломи. Взагалі оформлення території музею було виконано з соломи, а саме: місця для глядачів, скульптури, вінки – все це додавало території святковості і особливого колориту. Так і хотілося сісти на той солом’яний потяг, чи постояти біля високого солом’яного

ведмедика, який так нагадував про дитинство. Або присісти на солом’яного стільчика.

Але головними атрибутами свята були хліби

Вражали своїм наповненням і виставки. Понад 40 самобутніх майстрів народного мистецтва Глуховецької громади та Вінниччини прибули з своїми виробами на свято. Вишиванки, вироби з соломи та лози, поливані горщики і глиняні тарелі, а також різноманітні прикраси та намиста, а ще картини, вироби з рогози, з шкіри та багато, багато іншого. Просто очі розбігалися від того барвистого розмаїття, яке приготували та привезли на виставку майстри. Крім того було організовано і виставку «Медові соти», де шановані бджолярі пропонували та демонстрували солодку продукцію гостям свята.

Виступи творчих колективів та солістів, що співали народних та сучасних пісень, запальні танці та обрядове дійство, все додавало гарного настрою, наповнювало оптимізмом і налаштовувало всіх на позитив. Здавалося, що яскраве сонечко і голубе небо сяють тут по-особливому, неповторно, саме для всіх учасників свята. Колективи з Калинівської, Липовецької

Народний аматорський ансамбль української пісні «Кумасеньки» Калинівської ТГ та Літинської територіальних громад також завітали на свято, як гарні і щирі сусіди, щоб заспівати, посвяткувати, відпочити.

Побажання здоров’я і всіх гарадзів, миру та добра звучали від почесних гостей з Вінниці

та Хмільника всім учасникам свята. А про обрядові хліби та дідухи, про традиції випікання хлібів і іншої обрядової випічки розповідали майстрині біля кожної виставкової світлиці. Рецепти різних опар та інгредієнтів для випічки були надруковані і розповсюджувалися серед всіх бажаючих.

Музей Хліба в рамках обласного свята відзначав 35 річчя з дня створення. Його директор Сергій Рибачук докладає всіх зусиль, щоб цей заклад процвітав, набирав популярності, щоб хотілося його відвідувати. Впорядкування території та поповнення закладу новими експонатами – це саме його заслуга. З усього села і з різних куточків Козятинщини у свій час було зібрано експонати для поповнення експозиції музею. Тут, у клуні біля вітряка, є різноманітний реманент для виготовлення хліба, починаючи з сівалок і віялок, які використовувалися ще століття і більше тому. А ще різні солом’яники для зберігання зерна, ступки та ручні жорна, ночви для опари та багато інших цікавих експонатів, пов’язаних з виробництвом хліба. Почесним гостям та всім бажаючим провели екскурсію у вітряку, клуні, старій сільській хаті, де відтворено інтер’єр кінця 19 початку 20 століття.

А тоді вже традиційно було підведено підсумки свята та нагороджено світлиці громад, майстрів та організаторів свята.

«За кращу виставкову світлицю» отримали дипломи сільські громади сіл Пляхова, Селище, Кашперівка, Вернигородок, Жежелів. «За кращий дідух» відзначено світлицю села Бродецьке та майстриню Надію Осіпчук. Дипломами «За традиційну хлібну випічку» нагороджено Білопілля, «Зернопродукт» та Лілю Ступак – майстриню хлібної випічки з села Байківка Іванівської ТГ. А «За збереження хлібних традицій» дипломи вручили світлиці с. Пузирки, ПРАТ «Козятинхліб», Коростишівському хлібозаводу та Козятинському училищу залізничного транспорту. Нагороджували учасників заступник начальника управління культури та креативних індустрій Департаменту гуманітарної політики Вінницької ОДА Валентина Троян та директор ОЦНТ Тетяна Цвігун.

Побажання щастя, радості, достатку звучало з вуст кожного, хто побував на святі. Запах хліба, хлібної випічки було чути на все Білопілля. І кожному дістався шматочок пахучого і яскравого, мов сонечко короваю, що ним пригостили всіх гостей. Учасники зібрали короваї та хліби для того, щоб передати для воїнів, які зараз на сході захищають кордони України. Ми пам’ятаємо про них, ми прагнемо миру. Хліб святий на столі – це символ достатку і щедрості кожної української родини. Хай він буде в кожній оселі. Нині наші молитви про те, щоб засівалися поля, дозрівало зерно, був мир і спокій у державі і в усьому світі. А такі свята хліба і достатку об’єднувало всіх людей.

Провідний методист Зоя КРАСУЛЯК

* Творчі колективи

Із піснею в серці

Дерев’янського сільського будинку культури, що на Шаргородщині, з нагоди 35-річчя

В фойє Гибалівського СБК, де, власне, проводився захід, було святково прикрашене дбайливими працівниками культури. На стінах – оформлені стенди із світлинами колективу. А до глядачевої зали сходились односельчани, щоб привітати ювілярів і на

Адже зібралися у ансамблі справжні берегині пісенних скарбів Шаргородщини. Скільки з того часу співано-переспівано! Відлетіли у засвіти перші учасниці ансамблю Степанида Короп, Марія Короп, Ольга Мельник, Ольга Саулко. А на свято прийшли ветерани колек-

слухатися старовинних українських пісень у їхньому виконанні.

35 років у житті людини – зовсім небагато, а для творчого колективу – це величезний проміжок часу! Це сотні вивчених і виспіваних пісень, це участь у різноманітних культурно-мистецьких заходах, фестивалях, конкурсах. Це незабутні хвилини радості після вдалих виступів, це нові враження, нові знайомства і, звичайно, нові пісні.

Творчий шлях колективу розпочався в далекому 1986 році і з перших днів заснування ансамблю його керівником була Галина Вакар. Успадкувавши від бабусі і мами любов до українських народних пісень, перейнявши від них особливу манеру виконання, Галина Василівна стала продовжувачкою родинних пісенних традицій. Та й кожна з учасниць приносить у колектив пісні своїх родин.

тиву Марфа Скляренко, Ганна Саулко, Марія Гнатишина. Їх згадують, вшановують, їм дякують, а зі сцени лине старовинна українська народна пісня у виконанні «Горлиці». «Посію я хмелю високого», – починає Галина Вакар, а за нею підхоплюють учасниці ансамблю: Та нароблю пива солодкого, Та запрошу роду багатого.

За багатой сестрой коней пошлю, А за бідной сестрой –перекажу…

І так проникливо звучала ця журлива пісня, що не залишила байдужим жодного глядача.

Народний аматорський ансамбль «Горлиця»

Під такою назвою відбувся творчий

вечір народного аматорського ансамблю української пісні «Горлиця»

творчої діяльності.

Вітаючи колектив із ювілеєм, Шаргородський міський голова Володимир Барецький із сльозами на очах дякував співачкам за їхню багаторічну сподвижницьку працю, за збереження давніх пісенних традицій. А ще за те, що виконує «Горлиця» пісні його родини: «Колись при зустрічі я віддав Галі Вакар сімейну реліквію – зошит із записами пісень, які співають у нашій родині. Сьогодні, почувши зі сцени мамину улюблену «Посію я хмелю високого», – не міг стримати сліз… Спасибі

вам, дівчата, за ці хвилюючі миті, за те що своїми піснями повертаєте у дитинство і очищаєте наші душі!».

Багато цього вечора лунало віншувань учасницям колективу. На славний ювілей «Горлиці» завітало багато поважних гостей. Ювілярів вітали заступник голови Жмеринської районної державної адміністрації Вадим Соляник, помічник народного депутата України Лариси Білозір Юлія Задорожна, депутат обласної ради Валентина Вельган, делегація працівників культури Шаргородської територіальної громади на чолі із начальником відділу культури і туризму міської ради Тетяною Янчурською.

Донька колишньої учасниці ансамблю

Марії Саулко – Ольга Василик в пам’ять про маму і в дарунок нинішнім учасницям проникливо прочитала власні вірші «Моє рідне село», «Сьогодні у нас гарне свято» та інші. Запальними жартівливими піснями привітали ювілярів сусіди із Довжка – жіночий вокальний ансамбль «Веселі жіночки» під керівництвом Ганни Пахольчак. Їхнє емоційне виконання додало гарного настрою всім присутнім на святі. Щиро вітала «Горлицю»

начальник відділу культури і туризму Шаргородської міської ради Тетяна Янчурська. «Наш Шаргородський край славиться гарними пісенними традиціями і талановитими аматорськими колективами, які їх продовжують. Але до «Горлиці» у мене особливі почуття – адже це мої земляки, це моє рідне село, це пісні, які я чула з раннього дитинства! Пишаюся, що до когорти народних аматорських колективів Шаргородщини додався ще один прекрасний колектив. Творчого вам довголіття, нових пісень, фестивалів і перемог!», – схвильовано мовила Тетяна Василівна.

Зворушливу пісню «Дорога додому» подарувала своїй матері, учасниці ансамблю «Горлиця», а також для всіх матерів солістка ЦКіД Шаргородської міської ради Наталія Домбровська.

А «Горлиця» співала і співала! Тричі співачки виходили на сцену, такі урочисті, піднесені і щасливі, та все в нових костюмах, а пісні – одна краща другої: і журливі, і жартівливі, і сучасні авторські. Злагоджене багатоголосся, проникливе виконання, тонке відчуття душі народу – творця цих невмирущих скарбів торкалися найпотаємніших струн душі і пробуджували Кажуть, ті, що співають, – двічі моляться. Тож співай і молися, «Горлице»! Співай на повний голос, прославляй піснями наш подільський край, щоб у піснях тих вигравала веселка почуттів, віри, надії і любові. Бо сиротіють люди без пісень, бо без пісень несила жити.

Ніна ДЖУС

Вітання від очільників Шаргородської громади

* Митецькі проєкти

«СУРМИ ПОДІЛЛЯ»

імнадцятого вересня цього року у селі Городківка, нині Тульчинського

району, проводилося обласне свято духової музики «Сурми Поділля». Започатковане

воно у 2009 році управлінням культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, обласним центром народної творчості та відділом культури і туризму Крижопільської районної

адміністрації. Свято вперше проводилося саме в Городківці та було присвячене пам’яті Івана Вікторовича Мазуркевича, який у далекому 1939 році створив тут духовий оркестр. Першими його

тися до цього яскравого мистецького дійства та послухати оркестри, сюди приїжджали не тільки жителі Крижополя та ближніх сіл, а також музиканти та шанувальники духової музики з інших міст та районів області.

Цього ж року, в результаті адміністративної реформи, була створена Городківська територіальна громада одним із перших рішень якої було повернути обласне свято духової музики «Сурми Поділля» імені Івана Мазуркевича до Городківки та провести його у вересні.

Вересень видався теплим. Увесь місяць стоя-

Народний аматорський духовий оркестр м.Гайсин

музикантами були місцеві талановиті діти та молодь. Маючи певні знання музичної грамоти, як хороший музикант, Іван Вікторович з великим терпінням та увагою навчав їх читати по нотах, гри на інструментах, організував репетиції оркестру. З часом добра слава про Городківський оркестр поширилася далеко за межі Вінниччини та й України. Золоті медалі, почесні грамоти різних адміністративних рівнів, дипломи та подяки їх в творчому здобутку колективу за роки активної діяльності зібралося чимало. Сьогодні ми можемо їх побачити в експозиціях кімнати-музею Івана Мазуркевича, яка діє при сільському будинку культури. Варто наголосити, що й до нині, оркестр вважається одним із кращих в області.

Нині ним керує молодший син Івана Вікторовича – Віктор Мазуркевич.

В дві тисяча дванадцятому році за рішенням відділу культури Крижопільської районної державної адміністрації обласне свято духової музики «Сурми Подлілля» було перенесено до районного центру. Традиційно тут на головній вулиці перед будинком культури проводився марш-парад духових оркестрів та концерт. Щоб долучи-

ли погожі і сонячні дні. В другій половині місяця, як правило майже завершені роботи по збору урожаю. Тож селяни мають більше вільного часу. І організатори сподівалися на велику кількість глядачів. До того ж в цей день в Городківці відзначали ще й День села. Були запрошено багато гостей з області і району.

Та все ж сімнадцятого вересня, в день проведення погода трохи виявила свої капризи. Зранку небо затягнули сірі хмари та згодом виглянуло сонце і день порадував нас усіх ще літнім теплом. Захід розпочався вже о дев’ятій ранку невеликим мітингом біля будинку, де свого часу жив Іван Мазуркевич. Зібрання відкрила голова Городківської сільської ради Олена Іванівна Резнік. Були тут також вчителі сільської загально-освітньої школи, які співпрацювали з ним, сусіди та односельці та музиканти духового

оркестру. Приємно було бачити і прекрасну родину Мазуркевичів – його синів Віктора і Івана, онуків і правнуків. Оркестр грав відомі вальси, марші партитури яких розписував сам Мазуркевич.

За тим часом вже десь о десятій годині до сільського клубу почали з’їжджатися запрошені оркестри. Приїхали аж двадцять кращих духових оркестрів Вінниччини. Музиканти відразу почали розігруватися, керівники проводили репетиції. Звідусіль звучали мелодії, сміх, дотепні і веселі репліки. Музиканти давно знають один одного, тож звісно, що всі були раді можливості поспілкуватися. А вже десь біля полудня, на площу почали сходитися жителі села. Та й вже і сонечко

виглянуло. Гарно одягнені, в піднесеному настрої

люди займали місця біля сцени, чимало з них

юрмилося біля світлиць, де дбайливі господині

пригощали всіх смачними стравами. Площа була красиво прибрана. На фасаді будинку культури

були розміщені два великих банери – логотип об-

ласного свята «Сурми Поділля» та репродукція

портрета Івана Мазуркевича.

Навкруги витали піднесені емоції, пахла смачна каша та рибна юшка, яку готували на вог-

нищах у великих казанах завзяті кухарі. Згодом розпочався традиційний огляд світлиць де були виставлені вишиванки, вироби з дерева, дідухи, обрядові короваї виготовлені умілими майстрами. В цьому розмаїтті творчих дарів Городківка щедро розкривала свої таланти.

Аж ось, зазвучали позивні, повітря мовби стрепенулося, і один за одним оркестри вийшли на марш-ходу. Особливо піднесено звучали козацькі марші. Під аплодисменти глядачів цен-

тральною вулицею до Будинку культури стрункими шеренгами йшли дорослі і юні музиканти та вибудовувалися перед сценою, яка була ще звечора розміщена перед сільським будинком культури. В урочистому відкритті взяли участь начальник відділу управління культури та креативних індустрій Департаменту гуманітарної політики Вінницької облдержадміністрації Ольга Зелінська, директор обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун, голова Тульчинської районної державної адміністрації Олександр Гаврилюк, голова ПрАТ «Поділля» Олег Заплетнюк. Святковий концерт відкрив народний аматорський духовий оркестр Городківської громади. Естафету підхопили професійні оркестри: військовий оркестр Національної Гвардії України з Калинівки та естрадний оркестр Тульчинського коледжу. Впевнено продовжили дитячі оркестри з Крижопільської школи мистецтв, Городківської дитячої музичної школи та оркестр з містечка Браїлів Жмеринського району. Високий рівень виконавської майстерності вкотре підтвердили народні аматорські оркестри з м. Гайсина, м. Крижополя, с. Флорино (Бершадска міська рада) та с. Стадниця (Вінницької міської ради). Яскраву етнічну ноту своїми колоритними фрейликами та наддністрянськими мелодіями внесли в концертну програму такі відомі ансамблі як «Аколада» з с. Качківки (Ямпіль) та «Подоляни» з с. Попова Гребля (Чечельник).

Варто зауважити, що на Свято зійшлося багато людей. Чимала площа була заповнена людьми. Довгі ряди лавочок і стільців, дбайливо розставлені організаторами заходу, були зайняті

Народний аматорський ансамбль весільних музик «Аколада» село Качківка Ямпільської

слухачами. Приємно розчулені вони підходили до організаторів і щиро дякували за прекрасні оркестри та чудовий настрій. Городківка наче ожила – говорили вони. Один за одним виходили оркестри звучали марші, польки, вальси, танго і фокстроти, народні пісні і знамениті фрейлики, відомі мелодії із кінофільмів, твори місцевих талановитих музикантів – словом справжній музичний калейдоскоп. Відрадно було бачити на

святі і старшого сина Івана Мазуркевича – Івана. Іван Іванович Мазуркевич нині проживає у Бершаді. Там він створив невеликий міський духовий оркестр з яким і приїхав на свято до рідної Городківки. Приємним сюрпризом для всіх був виступ Сергія Дрогобецькго, який представив доволі рідкісний сьогодні інструмент флояру. Сергій живе і працює у Вінниці, але сам з Городківки. В семидесятих-восьмидесятих роках, як учень городківської музичної школи, він грав на кларнеті в оркестрі Івана Вікторовича Мазуркевича. Взяв участь у Святі і новостворений оркестр з Шаргорода. І хоча колективу всього рік від дня створення, музиканти впевнено продемонстрували високий рівень виконавської культури. Оригінальним музичним подарунком для всіх був виступ Біг-бенду «Ладижин». Талановиті, красиві і запальні музиканти з задоволенням порадували публіку прекрасним виконанням відомих мелодій сучасних композиторів. Варто зауважити, що захід тривав більше п’яти годин, але глядачі з задоволенням слухали кожний колектив. Вони не шкодували аплодисментів скандуючи «браво» всім колективам.

Цілий день площа вирувала сотнями людей. Усміхнені та щасливі люди насолоджувалися звучанням високої музики та з задоволенням пригощалися відомими городківськими смаколиками і приємним спілкуванням в гарному товаристві.

Провідний

методист з музичного мистецтва ОЦНТ Наталя РИМАРЕНКО

Духовий оркестр Національної гвардії України (м. Калинівка)

В музеї Івана Мазуркевича

«Життя–як мить»

Крила мої крила

Крила мого серця,

Чом ви не розкрились

Ще зі сходом сонця?

Що тепер не рано, Далеко й високо, Я з вами літаю

Між хмар одиноко.

( Орися Зацерковна)

ід назвою «Життя – як мить» нещодавно у Світлиці Вінницького ОЦНТ було відкрито виставку

наївного малярства пам’яті Орисі Зацерковної, самобутньої художниці з м.Вінниці, яка створила власний неповторний та впізнаваний стиль.

Незважаючи на відсутність художньої освіти, Орися Лаврівна, уже на заслуженому відпочинку, творила за покликом серця. А почалося це з обласного художнього музею, де від споглядання картини художника Василя Шпака вона піймала себе на думці, що могла б і сама намалювати таку картину. Взяла клаптик паперу і змалювала її. Першим її критиком і натхненником була донька Наталя. Радіючи, що мама захопилася малюванням, всіляко почала її підтримувати. Згодом познайомила її із Федором Панчуком, заслуженим діячем мистецтв України. Приємно здивований захопленням жінки, він, подивившись ескізи її робіт і зауваживши

її талант, порадив не зупинятися і продовжувати творити свої власні сюжети. З тих пір Орися Лаврівна не випускала пензля з рук і творила

свої наївні шедеври, які згодом презентувала у виставковій залі музею Коцюбинського. Це був 1993 рік. В той день мисткиня вперше по-

* Пам’ять Орися Зацерковна

чула в свою адресу відгуки від мистецтвознавців, які розгледіли в її роботах щось глибинне і неповторне. Це ще більше окрилило і надихнуло Орисю Зацерковну на подальшу творчість. Впродовж 16 років своєї творчої діяльності вона створила 300 унікальних живописних картин, які нині ретельно зберігає як безцінний скарб її донька Наталя. Орися Лаврівна презентувала свій творчий доробок на шести персональних виставках. Була активною учасницею обласних виставок декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва. ЇЇ ім’я занесено до довідника «Народні майстри Вінниччини» (Випуск №1), що видав його обласний центр народної творчості.

У 76 років Орися Лаврівна пішла з життя, залишивши у спадок свої прекрасні роботи. На виставці «Життя – як мить», відвідувачі мали можливість споглядати 48 її картин. В кожній віддзеркалювалася її світла і добра душа. Картини різнилися за тематикою і змістом, образністю та гармонією настрою, енергетикою, етнічним характером та яскравою народною колористикою. Це: «Монастирський наділ» і «Монастирські угіддя», «Зима», «Осінь» і «Осінь на березі», «Сонце сходить», «Колишнє» і «Де забуття»…

А ще в Орися Лаврівна мала великий хист до поезії. Про те, що вона пише вірші ще з дитинства, зізналася доньці Наталі, коли тій виповнилося 20 років. Це було 1 січня 1977 року. Гортаючи сторінки маминого блокнота, списаного віршами, Наталка була вражена прочитаним. Частину віршів вона присвятила єдиній донечці.

«Я люблю, я люблю

І Бога за тебе молю.

Я люблю, і в тому моє воскресіння».

РозчуленаНаталятодіпромовила:«Мамо,твої вірші заслуговують на те, щоб їх зібрати в одну поетичну збірку і видати для широкого загалу, бо вони прекрасні і написані від душі. Їх маю читати не лише я». Ці слова були сказані у добрий час. І майже через два десятки років, завдячуючи дочці у 1996 році була видана перша збірка віршів «Біль». Згодом вийшла наступна «Дивлюсь, дивлюсь, згадую, шукаю», а після смерті Орисі у 2007 році вийшла ще одна її поетична збірка «Крила мого серця», в яку увійшло 300 віршів.

На першій сторінці збірки був розміщений вірш «Благослови, Боже»!».

«Благослови, Боже, Ранком світлим встати, Рідній сторононьці Віночок звивати».

Орися Лаврівна була патріотом, справжньою українкою.

«На світі мов є так багато Але сердечність лиш в тім слові, І слово лиш те крилате, Що мовиться на рідній мові.

Події, які відбувалися у 2004 році, стали причиною написання листа Володимиру Яворівському. В листі на чотирьох аркушах, вона вилила свій душевий біль і за Помаранчеву революцію, і за знищення органа у нині Свято-Преображенському соборі (в минулому обласна філармонія, де Наталка вела класичні концерти та вечори), і за незаконне звільнення доньки з роботи на телебаченні, яка вважала за свій обов’язок говорити правду в ефірах. Відповідь не забарилася. Володимир Яворівський

написав Орисі Лаврівни також листа, де мовилось: «Дорога Орисю! Люба землячко! Вдячний за тепло із листа, за позицію, за чистоту поглядів. Ми переможемо обов’язково! Добра і довголіття на многії і благії літа»… Ваш В.Яворівський». 26.10.2004р.

Навчаючись у ЗОШ с.Рахни-Польові, що на Тиврівщині, де і народилася у 1931 році майбутня мисткиня, Орися вирізнялася серед однолітків жагою до читання. Вже в п’ятирічному віці вона уміла читати. Любила проводити час у бібліотеці, її приваблювала класика. В дитинстві читала твори Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Олександра Пушкіна, Михайла Старицького. Полюбляла читати прямо під час уроків, тримаючи книгу під партою. За що і потрапила на шпальти шкільної стінгазети під заголовком «Романтична натура». Потайки від усіх писала і п’єси, грала в шкільному театрі. Роль Варки у п’єсі М.Старицького «Сватання на Гончарівці» принесла Орисі успіх. Грала майстерно, чим і заслужила повагу серед учителів і однолітків. Після закінчення школи вступила до Чернятинського плодоягідного технікуму (нині коледж). Нелегке життя було в Орисі, багато тяжких випробувань посилала її доля, але вона гідно перенесла всі негаразди, що траплялися на її життєвому шляху. Де б не працювала Орися, вона знаходила час на задоволення своїх душевних потреб і зігрівала

свою душу улюбленим заняттям – написання віршів та створення живописних картин.

Я не «ніхто», я є іскринка,

Не зайва в Божій круговерті, Потрібна всесвіту клітинка, Я вічна і життєво вперта, Я ласки Божої творіння –

І неповторна і єдина,

Любові вічної проміння.

Я не ніхто, я єсмь ЛЮДИНА, «А я хотіла жити так, щоб стояти на землі ногами, а головою торкатися неба, – так писала Орися.

Пані Орися цінувала кожну мить свого життя, цінувала її і дякувала Всевишньому за всі ті блага, які він дарує нам. Боже, Всевишній!

Я люблю вишневу порошу, Дитячий світ і щебет птиць, Перед твоїм творінням, Боже В молитві падаю я ниць.

Зізнаючись у своїй безмежній любові до рідної землі стверджувала: Щаслива я, що виросла на цій святій Землі! І довго жити не могла на чужині.

Коли б дали мені і довголіття, й славу, Я ні за що не проміняла б, ні, Мій милий край, найкращий на Землі, Де я в свій час її травиночкою стану.

Життя і творчість Орисі Лаврівни є взірцем того, як любити землю і людей, як бачити красу, здавалося б, у буденному спогляданні, як зуміти у найважчі хвилини знаходити втіху, як нести радість людям, як бути щасливою, попри все. Повчаймося в Орисі Зацерковної великої мудрості життя, дарованого Всевишнім.

Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

«Народні розписи Поділля»

27 липня – 9 серпня 2021 року Арт-галерея ІнтерШик

Н

ародний розпис є органічним

проявом етнічної культури. Мистецька спадщина традиційного

народного розпису на Поділлі багата і розмаїта. Сучасні умови сільського побуту суттєво

змінилися, але художня спадщина народного розпису залишається привабливим і актуальним компонентом традиційної культури на Поділлі. Твори декоративного розпису, що ми

іменується як «вазон», «дерево», «квітка», «гільце» і тому подібне. Цей образ використовують дуже часто на Поділлі.

Коли мова йде про декоративний розпис, то можна досить впевнено сказати, що він бере початок з настінного розпису житла. Своєрідність художньої мови розпису визначається синкретичною єдністю з духовним та матеріальним середовищем, функціональністю, циклічністю існування.

їх зустрічаємо на виставках народного мистецтва, є свідченням того, що сучасних майстрів цього жанру живить генетична пам’ять про прекрасний вид народної творчості. Нині

з певністю можемо говорити про продовження давніх традицій народного розпису Поділля.

Вперше на Вінниччині, 27 липня 2021 року, за участі усіх майстрів котрі працюють у напрямку цього виду мистецтва, в Арт-галереї «ІнтерШик» відбулося відкриття обласної виставки декоративного розпису «Народні розписи Поділля».

Найпоширенішим образом в народному розписі Поділля є умовне і символічне зображення рослини, яке в наукових дослідженнях

Сучасний майстер декоративного розпису самостійно обирає свій творчий шлях, виходячи із внутрішніх світоглядних переконань і уподобань. Роботи майстрів даної виставки «Народні розписи Поділля» засвідчують неповторність і самобутність кожного майстра, зокрема Сергія Бугая із с.Човновиця Оратівської територіальної громади. Його творчість можна умовно поділити на кілька етапів. Перші роботи – це відписані старовинні зразки подільського стінопису.

Автор Ірина Угринчук

Вони настільки прості, і на перший погляд здається, що це може намалювати кожен. Другий етап - це роботи на полотнах, зроблені за мотивами розписів подільських ікон.

Третій етап - це вже, власне, авторький розпис за мотивами подільського стінопису з традиційним «вазоном», де між гіллям листям та квітами співають птахи.

Роботи Наталі Лавренюк з м.Ладижина

зайняли чільне місце на головній експозиції виставки. На її полотнах теж розкинулись подільські вазони, котрі відрізняються від усіх інших. Адже пані Наталя взяла за основу Бубнівський підполив*яний розпис з кераміки. Описати роботи Оксани Городинської, заслуженого працівника культури України з м.Могилева Подільського варто вже тому, що майстриня займається цим багато років. Адже саме подільський розпис, це те мистецтво, з якого розпочинала свою творчість майстриня. На виставці було представлено її три великі паперові панно, котрі передавали колорит подільського села з великими квітами, вазками, що привертали до себе увагу. Не можемо оминути ми нашу теж відому писанкарку і майстриню традиційного розпису Марину Верхову-Юрченко з м. Вінниці, котра багато років присвятила дослідженню і вивченню подільського стінопису на Вінниччині, її роботи на виставці показали нам, наскільки кожна деталь у подільському стінописі відіграє важливу роль, адже кожна композиція має бути ніжною, тендітною, де кожна деталь підтримує одна одну. Катерина Баланова, Ірина Угринчук, Тетяна Рихліцька, Наталія Луценко з м.Вінниці, також представили свої роботи на виставці. Це майстри які вже тривалий час займаються різними декоративними розписами та саме ця виставка стимулювала їх до створення нових витворів мистецтва з Подільськими мотивами.

Автор Тетяна Рихліцька

Особливо тішить те, що у виставці взяли участь не лише відомі та знані майстри Вінниччини, а й учні відділу декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва Вінницької дитячої музичної школи №2. з

м.Вінниці, Загалом на виставці було представлено 74 роботи майстрів, зокрема це сучасні авторські роботи та відписані зразки стінопису поділля.

Тож сьогодні ми бачимо, що на Вінниччині, як і на Поділлі загалом, розпис набуває широкого визнання. Вже є майстри цього виду мистецтва, оскільки декоративний розпис змінюється сьогодні динамічніше, ніж всі інші види традиційних мистецтв.

Наслідуючи традиційні форми у творчості, майстри водночас вдаються до імпровізацій. Так, як і колись, кожна малярка вносила щось своє, неповторне у хатні стінописи, переосмислюючи улюблені образи по-своєму, так і сьогодні кожен майстер має свою авторську манеру, особистісний підхід.

По завершенню виставки у Галереї ХХІ відбувся круглий стіл за темою “Народні розписи Поділля”,участь у цьому заході взяли усі майстри котрі взяли участь у виставці. Це вперше за багато років майстри та науковці за підтримки Вінницького ОЦНТ почали обговорення шляхів відродження розписів Поділля. Закономірно, що важливим фактором успішного розвитку декоративного розпису є наявність учнів та послідовників, тому підтримка майстрів , які займаються навчальною діяльністю є вкрай важливою.

Загалом, очевидно одне: яскраві особистості на Поділлі з’являлись і будуть з’являтись завжди, вони здатні творити та передавати своє вміння наступним поколінням. Розпис, як і всі інші види традиційних мистецтв, переживає потужну трансформацію і головне завдання майстрів в нових умовах існування - не лише творити, але й знаходити шляхи ефективного поширення своєї творчості.

Тетяна

РИХЛІЦЬКА

Автор Катерина Баланова

Автор Марина Верхова-Юрченко

Автор Наталія Луценко

Автор Сергій Бугай Автор Оксана Городинська

Виставки у світлиці

«І ВИШИТЕ МОЄ ЖИТТЯ...»

ювілейна виставка вишивки

КУБАЛЬ Вікторії Трохимівни, заслуженого

працівника культури

України (с.Городківка Тульчинського району)

4 - 18 серпня 2021 року

Кожна людина талановита по-своєму. В когось є хист до музики і співу, в когось – до малювання, а от Вікторію Кубаль Господь наділив талантом вишивальниці.

Заслужений працівник культури України Кубаль Вікторія Трохимівна, народилася 28 липня 1946 року в селі Іваньки Маньківського району Черкаської області. Закінчила Уманський педінститут, за фахом – хімік-біолог. Рукоділлям захоплювалась з дитинства і дуже вдячна своїй шкільній вчительці Бортник Лідії Іванівні, від якої отримала перші навики вишивання.

З 1977 року Вікторія Кубаль живе в селі Городківка, що на Крижопільщині. Працюючи вчителем в школі, організувала гурток вишивки, вчила дітей технік вишивки і традиційної української орнаментики. Разом з учнями Вікторія Трохимівна відшуковувала старовинні вишиті рушники і відтворювала ті давні узори у своїх роботах. Її вишиті скатерки, серветки, рушники та картини з біблійними і побутовими сюжетами, а також вишиті портрети завжди були окрасою експозиції будь якої виставки. Чимало учнів Городківської школи продовжили справу майстрині, і тепер вона має своїх послідовників

не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Завжди радіє, коли вихованці приїздять до неї для обміну досвідом, консультуються щодо методики роботи гуртків художньої вишивки.

Сама Вікторія Кубаль нині є однією з провідних майстринь ручної вишивки, яка активно бере участь в районних та обласних виставках декоративно-прикладного мистецтва. Майстриня передала любов до прекрасного і своїм нащадкам. Її онуки разом з бабусею брали участь в обласній культурно-мистецькій акції «Вишивана доля Вінниччини» (2009 рік).

Завжди приємно бачити на урочистих відкриттях виставок спокійну усміхнену Вікторію Трохимівну, а поряд її чоловіка, Володимира Григоровича, який все життя є турботливим помічником в усіх справах дружини і першим та найпалкішим прихильником її творчості, отож завжди підставляє плече для реалізації творчих планів вишивальниці, постійно супроводжує в поїздках на презентації виставок.

Експозиція нинішньої персональної виставки Вікторії Кубаль складалася з 42-х різнопланових вишитих робіт (рушники, серветки, скатерки тощо). Яскраві узори, що сяють на її роботах, як завжди, радували відвідувачів виставки своєю красою і витонченою майстерністю вишиття.

Аналізуючи життєвий

і творчий шлях Вікторії Трохимівни Кубаль, робиш висновок, що саме такі люди є взірцем дієвого патріотизму і любові до України.

«

обласна виставка

образотворчого мистецтва

з нагоди відзначення 30-ї

річниці

Незалежності України 20 серпня – 10 вересня 2021 року

В цьому році наша традиційна виставка

народного мистецтва «З Україною в серці»

вплелася у вінок культурно-мистецьких заходів Всеукраїнської акції «Ти у мене єдина» з

нагоди відзначення 30-ї річниці незалежності

нашої держави.

Взагалі виставка «З Україною в серці» є традиційною і щорічно, вже 12 років поспіль, відкривається напередодні головного свята нашої держави – Дня незалежності України.

До участі у цій тематичній виставці долучаються майстри Ві-

нниччини з усіх

видів народно-

го мистецтва, які

знають справжню

ціну незалежнос-

ті України, щиро

переймаються всі-

ма перемогами та

проблемами своєї

країни. Вони без-

межно залюблені в

природу рідної зем-

лі і красу, створену руками невтомних талановитих подолян.

Експозиція нинішньої виставки «З Україною в серці» складалася з картин живопису і народного малярства, декоративного розпису та витинанок провідних майстрів Вінниччини. Зокрема, це неперевер-

шені народні картини заслужених майстрів народної творчості України Івана Горобчука та Василя Слободянюка, пейзажі відомих вінницьких художників – Івана Грищука, Миколи Бондаря, Ігоря Зозулі, Олександра Пелешка, Павла Пшеничного, Володимира Купчишина, Ірини Кравченко, Людмили Бондар. Високохудожні тематичні роботи з красномовними назвами «Неопалима купина», «Здолаємо московського супостата», «Ясне сонце в маминій долоні», «Не для війни синів і дочок ми ростили», «Пошли, Боже, літа многі нашій Україні» представив неперевершений майстер витинанки Дмитро Власійчук (м.Хмільник). Прекрасні картинки декоративного розпису презентували Катерина Баланова і Наталія Луценко (м. Вінниця).

Вперше доєднались до участі в тематичній виставці живописці Анатолій Задворний, Валентина Матієнко, Ксенія Рідзіх, Галина Сотнікова, Марина Карабан, Оксана Висоцька, Ганна Шендирук (м.Вінниця), Наталя Юхимець (м.Козятин), Тамара Любімська (с.Сальниця Уланівської ОТГ), а також майстриня барельєфного ліплення Аліса Євстаф’єва (м.Хмільник). Всього у виставці взяли участь 23 майстри Вінниччини. Експозиція виставки складалася з 45 робіт, які створювались митцями з любов’ю до рідної землі, до України.

З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ»

персональна виставка народного

малярства та живопису

Валентини МАТІЄНКО

(м. Вінниця)

Валентина Іванівна Матієнко народилася 24 жовтня 1963 року в селі Шумилові Бершадського району Вінницької області в селянській родині Маляренків Івана Семеновича та Марії Трифонівни.

З дитинства любила малювати, читати, досліджувати навколишній світ. В шкільні роки була незмінним редактором стінгазет. Навчання у Вінницькому педагогічному училищі, на той час наповнене духом творчості, дало дуже багато не лише для фахового зростання, а й особистісного. Доля закинула в місто Кривий Ріг, де разом з родиною прожила понад двадцять років. Працювала вихователем в дитячому садку, в 90-ті роки змінила педагогічний фах на економічний, працювала в бізнесових структурах та аудиторській фірмі, де обіймала посади бухгалтера, головного бухгалтера та фінансового директора.

В 2005 році з’явилось непереборне бажання малювати. Навчання давалось складно, бо знайомих художників, які могли б надавати уроки на той час, Валентина не знайшла то ж довелося опановувати все самотужки.

В 2007 році Матієнко В.І. з родиною повернулася до Вінниці, де продовжила займатись живописом. І лише через 7 років, а саме у 2014 році відбулася її перша персональна виставка у виставковій залі музею-садиби М.Коцюбинського, де, в той час, директором був відомий художник Федір Васильович Панчук, який і став її першим вчителем з живопису. Проте, до того часу у Валентини вже був вироблений свій почерк, вибрана улюблена кольорова палітра. Тому навчаючись премудрощів у маститого майстра живопису, вона зберегла свій особистий

стиль в написанні картин, що притаманний характеру доброї, ніжної, залюбленої в природу жінки. Використовуючи техніки олійного та акрилового живопису, Валентина Матієнко створює свої реалістичні роботи, пише пейзажі, квіткові композиції, натюрморти. Більш за все любить малювати квіти великих форматів, яскраві та ніжні, вишукані та прості. Її картини завжди є окрасою міських, регіональних, обласних та всеукраїнських виставках, в яких часто бере участь. За останніх 3 роки (з 2018 р. по 2021р.), вона презентувала 4 персональні виставки, що говорить про велике працелюбство мисткині. А ще необхідно сказати, що Валентина Матієнко постійно навчається та експериментує, зберігаючи при цьому свою індивідуальність. Нинішня її персональна виставка складалася з двадцяти одної живописної роботи. В основному це картини з зображенням квітів рідної землі («Соняхи», «Чорнобривці», «Гладіолуси», «Дерево життя» та ін.), яким художниця, використовуючи кольорову гаму сонячної палітри, надала особливої теплоти і ніжності. Визвали захоплення і картини з жіночими образами «Портрет матері», «Подільська мадонна», «Дівчина в червоній хустці» та «Панна з люпином», прообразом якої стала наша знана поетеса і письменниця Валентина Сторожук.

Надзвичайно теплою була атмосфера відкриття виставки «Джерело натхнення» панувала атмосфера теплоти, доброти і злагоди, адже її автор щиро поділилася з присутніми своїм баченням навколишнього світу. Ми впевнені, що відвідувачі персональної виставки взяли з її картин наснагу до творчості та любов до рідного краю. Заввідділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

«ДЖЕРЕЛО НАТХНЕННЯ»

15 вересня – 10 жовтня 2021 року

Валентина МАТІЄНКО «Україночка»

Бубнівські дерева

яке мистецтво, лише на перший погляд, просте і примітивне.

«Трудно згадати серед виробів усього українського гончарства таку рясноту, таку субтропічну рослинну орнаментацію, яка вражає на бубнівському посуді.

Навіть огрядна чепурна Жерденівка поруч з нею здається уквітчаною рослинами одного-двох ґатунків, а бубнівські гончарі ніби квітководи, що один перед одним змагаються, скільки ґатунків рослин можуть вони вивести з того самого насіння». Є.Спаська

Техніка бубнівського розпису потребує навиків, а іноді навіть віртуозності майстра, та диктує свої правила. Під час виконання малюнку, часу на філософські роздуми немає. Бо, загаявшись лише на мить, втрачається той момент, коли полита фоновим ангобом поверхня виробу набуває саме такого стану, що здатна прийняти кольорові струмені фарб так, щоб злитися з ними в єдине ціле, утворити не лише правильний, чіткий, акуратний малюнок, а й гладеньку, рівномірну, цілісну поверхню готового виробу. Це неаби-

Бубнівських розпис базується на рослинних мотивах. Зображувальні елементи прості, лаконічні, зрозумілі, як і їхні назви. І не дивно, бо автор малюнківпростий народ, у якого не було ніколи нічого зайвого, не зрозумілого, не практичНародні умільці у своїх зображеннях наслідували природні форми. Природа часто ставала для них джерелом творчих фантазій. Ф.І. Міщенко, розповідаючи про свого талановитого родича Якова Герасименка, радила використати досвід майстра. За її словами, коли в дядька «пропадав інтерес до малювання, закінчувалася фантазія», він йшов у кінець городу, до лісу. І певний час проводив там на самоті. Милувався деревами, розглядав чудернацькі вигини гілок, спостерігав за птахами. Таким чином наповнювався новими враженнями, емоціями і потім знову повертався до праці.

Не менш оригінальною у доборі орнаментальних мотивів і сама Фросина Іванівна, яка завжди вміла знаходити красу в звичних предметах. Серед її мисок є одна із зображенням квітки, «змальованої» з розрізу помідора, стилізована і побудована з традиційних елементів розпису.

Разом з тим, на давніх бубнівських мисках можна чітко вирізнити певну сим-

Наталя Лавринюк

воліку. Одразу привертають увагу багаточисленні трактування зображення «дерева життя», хреста та різноманітні варіації свастики.

Серед великого розмаїття гончарного посуду, який використовували у побуті, чітко виокремлювався обрядовий з особливим призначенням та застосуванням. Ритуальний посуд мав свій набір символів, на відміну від буденного, що розписувався лаконічно.

Так, скажімо, традиція розписувати зовнішню частину

миски «на принос» виникла

саме завдяки призначенню

посуду. Такі миски носи

ли до церкви. Калачі, які

клали зверху, закривали

всю красу орнаментів

посуду, тому господині

почали просити гонча-

рів розписати миску і

ззовні.

Мисникова миска

«на показ» теж мала свої

канони та призначення.

Це аналог сучасної деко

ративної настінної тарелі.

Дослідники пишуть, що на

показ миски були «одинач

ки» або

«подвійні», тобто ве

ликого розміру. Ними майже

не користувалися, лише коли «якась оказія». Якщо на буд-

ні писали «капки на крисах, смужки, кривульки», то на

показ були інші орнаменти«такий узор найкраще баби кладут у мисниках, наче вазончик».

Малюнок на таких мис-

ках був особливим. Посуд мав вертикальний поділ і симетричну композицію. Дерева та вазони, які малювали в Бубнівці - надзвичайні й дивовижні, часом химерні й чудернацькі, вони зачаровують своїм виглядом.

Образ дерева в українському народному мистецтві має дуже давнє та глибоке коріння. Зображення присутні на писанках, витинанках, килимах, вишитих рушниках, гончарних виробах та настінних розписах.

Досліджуючи зображення дерева в настінних розписах українських селянських хат, Кость Широцький описував рослину з квіткою у вигляді ялинової шишки, порівнюючи її схожість зі східними та грецькими орнаментальними мотивами.

Поклоніння

священному

дереву поширено в багатьох народів. Цікавим є мезолітичне трактування дерева зі змією. В корінні, що сягає глибин, мешкає змія, а вершина дерева тяжіє в небо до сонця. Тому на давніх малюнках дерево зображено з сонячним знаком на верхівці, на кінцях гілок - пуп’янки-вогники.

Впродовж тривалого часу зображення видозмінювалося, схематизувалося.

Судячи з міфів різних народів, зображення дерева ототожнюють з втіленням Великої богині - володарки неба і природи. Дерево одне із втілень берегині. Ноги богині торкалися землі, а на дереві це коріння, тому часто богиню зображали змієногою, оскільки земля - місце проживання змій.

У колекції вишитих рушників Східного Поділля є візерунки з деревом та деревоподібною істотою. Особливість образу дерева полягає в зображенні гігантських листків, що схожі на руки людини з пальцями, та

наявність роздвоєного змієподібного кореню, під яким зображено яйце. Своєрідне

відтворення міфу про походження світу з яйця.

Подібні зображення можна побачити і на бубнівських мискових візерунках. Невже

малюнки на старих бубнівських мисках мають подібні

значення, а майстри володіли знаннями тих символів і знаків?

Лаконічно та чітко сформулювала думку з цього питання наша добра знайома, сучасна етнологиня Оксана Войтюк. «Переважно люди відтворювали з покоління в покоління подібне, не замислюючись над корінням цього всього. Відтворювали, бо так було завжди у їх родині/селі, «бо так баба/мама/тато робили», при цьому не задумуючись про мікро та макрокосмоси».

Не дали роз’яснень і консультації з бубнівськими майстрами. На наші розпитування, що ж значать ті чи інші деталі на мисках з деревами, Фросина Іванівна й Тетяна Іванівна відповідали так, як годиться народним майстрам: «Квіточка, вазончик, виноград, земля; щось намалював, бо місце було порожнє; коли малюють, то не думають - просто малюють; щось, аби не порожньо, щоб заповнити місце; виноград поганий, що посипався під деревом; підставочка, кінцівочка; хтось так придумав, а всі перемальовували, як уміли…»

Проте повністю відкинути чи заперечити символіку в орнаментиці мальованих мисок теж не варто. Живих очевидців, носіїв знань, вже немає. У публікаціях, датованих 1927-28 рр. подібна інформація відсутня. Вплив радянської пропаганди на орнаментику прослідковується навіть на окремих виробах із радянською символікою. Обидві дослідниці бубнівської кераміки Лідія

Шульгіна та Євгенія Спаська були звинувачені в антирадянській пропаганді та репресовані.

У воєнний час з розписів бубнівських мисок зникли зображення свастик, поділ розеткових композицій на 4 частини (хрестоподібні) замінили 5 частинні (зіркоподібні). А розповіді про звинувачення Герасименків за зображення в орнаментах хреста, та їхні винахідливі заперечення, що то чотирилиста конюшина, побутують у селі донині.

І хоч достовірно невідомо, який символічний сенс вкладали давні гончарі в свої розписні візерунки, ці зображення не виникали з нічого. Часто джерелом натхнення

майстрів ставали вишиті узори, церковні тканини, різьблені вироби та навіть барвисті квіти на хустках.

Шпак Тетяна Іванівна, щоразу звертає увагу відвідувачів Новоселівського музею гончарства братів Герасименків на стару одразу непримітну хустину, що висить у сінях. Точні-

ше на її квітковий орнамент.

Саме така квітка з хустини, перемістившись на глиняну

миску, стала одним з найулюбленіших елементів бубнівських гончарів. Роботи

Тетяни Іванівни наповненні

пишними та різноманітними

варіаціями квітки-лотоса.

«Вилоги» – квітковий

мотив, що лежить в ос

нові чи не кожного буб-

нівського дерева. Це

улюблений елемент

розпису найвідомі-

ших за всю історію

Бубнівки майстрів -

братів Якима та Якова

Герасименків. Саме по

вилогам можна безпо

милково впізнати твори

Герасименків. Варіацій цієї простої та невибагливої

квітки у розписах стільки, що не перестаєш дивуватися! Вражає буйство та розмаїття варіантів ліроподібної квітки - від стрункого тюльпану до

пишного лотоса, а особливо дивовижна квітка, зовнішня пелюстка якої перетворювалася на інший пагін, що давав продовження новому рослинному елементу- сосонці чи косицям.

Дослідниця Євгенія Спаська ще в 1928 році так описувала її: «Рішуче не можна врахувати всієї безлічі похідних форм, які виходять з цієї квітки, що в її основі може дійсно лежить контур тюльпана в вертикальному розрізі. Знаємо її в житті - в килимах, в різбленому дереві, в металі, й розшукувати родичів її довелося б на протязі багатьох тисяч верст, тисяч років…Бубнівці запозичили її у сусідів (у Жерденівці) і запопадливо культивують у себе аж досі; вона й досі в них найулюбленіший, найпоширеніший мотив».

Кость Широцький у 1914 р. згадує про улюблені народом квіткові мотиви, серед яких квітка лотоса, тюльпано- та тризубоподібні зображення, що їх погодження сягає далеко вглиб віків і до Трипілля, і до Стародавнього Єгипту.

Такі вертикальні композиції мисок «на показ» з зображенням дерев характерні для майстрів старшого покоління (кінець ХІХ-початок ХХст.) Традиції розписів дідів та батьків продовжили брати Герасименки. У їх творчому доробку дерева особливо довершені та сповнені традиційної орнаментики.

Вертикальні композиції дерев Шпак Т.І. дещо відрізняються від давнього канону «бубнівського дерева». Зазвичай це букет з трьох пишних квітів типу «індичий хвіст». Рідше зустрічається подібний візерунок у виробах Фросини Міщенко та її учнів. Можливо через те, що миски «на показ» перестали користуватися попитом у споживачів.

Мисники в побуті перевели-

ся, покупці охочіше купують вжиткову миску, обрядового

характеру – на кутю чи вареники до святкового столу.

У 1998 році ми з чоловіком Василем Рижим були учасниками ІІ Всеукраїнського симпозіума-практикума з гончарства у с.Бубнівка.

На закритті заходу у всіх гончарів брали інтерв’ю для місцевого телебачення. Під час зйомки «освітлювач» втомився і опустив прилад.

Довелося повторювати мою частину пафосного виступу вдруге, тому сказані слова закарбувалися в пам’яті. Я емоційно розповідала про свої враження від пленеру і обіцяла, що обов’язково опа ную бубнівський розпис. Не круг, бо то чоловіча робота, а саме розпис. І стану ра зом з чоловіком малень кою гілочкою на Величному Бубнівському Дереві, яке має міцне коріння Андрія Гончара і братів Герасименків та сильну крону сучасних майстрів – Ф.І.Міщенко, Т.І.Шпак, В.С.Живко і Т.С.Дмитренко. Чи знали ми тоді наскільки ці слова стануть пророчими?

Саме забуті зображення дерев-вазонів з бубнівських мисникових мисок, змусили нас з Василем до рішучих творчих дій. Спочатку було виконано серію настінних тарелей за мотивами давніх творів. Виконуючи репліки мальованого посуду, ми не лише вдосконалювати свої технічні навики, а також ретельно вивчали орнаменти. Не як дослідники-науковці, а як майстри – зсередини.

Ті самі елементи розпису –косиці, вилоги, сосонки, які впродовж багатьох років ми добре знали та використову-

вати у роботі, в нових поєднаннях утворювали неймовірні бубнівські дерева. Чим більше ми їх малювати, тим більше дивувалися, як раніше не помічали таку красу? Як випустили з поля зору?

Розвантаження печі після випалу – завжди хвилююча подія для гончарів. А дістати з печі миски «на показ» - особливе свято. Так поступово ми зібрали чималу виставку бубнівських виробів, цілий спадок роду славетних бубнівських гончарів. Кожна миска – по своєму дорога і особлива, за кожним орнаментом стоїть бубнівський майстер, а ми лише, як провідники, відтворили те багатство і видали глядачеві «на показ», десь осучаснивши, а

десь доповнивши по-своєму.

Голова громадської організа

ції «КерамARTмісто» Роман

Грималюк запропонував

відкрити в Тульчині ви

ставку «Спадок роду» в

одному з залів палацу

Потоцьких.

Невдовзі перші відвідувачі слухали наші

натхненні розповіді про

майже забуті і втрачені

«бубнівські дерева», про

миски-вазки, поставці, миски «на принос» та «на показ», лише тоді прийшло

розуміння і значення проро

бленого. А разом з розумін

ням - і самокритичне ба

жання краще розкрити всю

неймовірну красу фантастичних орнаментів, яка зрозуміла не всім глядачам.

Саме тоді виник задум перемалювати дерева не ангобами на гончарному посуді в три кольори, а на полотні чи картоні великого розміру, акриловими фарбами, всіма кольороми веселки. Ідею схвалили і підтримали колеги-однодумці. Так дерева перебралися на панно. А техніки ріжкування і фляндрування доповнилися технікою перехідного мазка.

Поєднання в інтерпретаціях

виявилися несподівано цікавими та ефектними. Цікаво було почути рецензію на роботи від самої Ф.І.Міщенко.

Вона уважно придивлялася

до узорів, а потім сказала: «Це ж наші, бубнівські, а які інтересні.»

Серія «Бубнівські дерева

на показ» розрослася до десятка робіт і чекає на продовження. Далі буде.

Наталя ЛАВРИНЮК , спеціаліст І категорії, викладач фахових

дисциплін Тульчинського фахового коледжу культури, народна

майстриня

Література:

1. Голан А. Миф и символ, Москва- Русслит,1993. - 375с.: ил.

2. Клименко О. «Орнамент Бубнівського посуду» як одна з провідних мистецтвознавчих розвідок Євгенії Спаської /О. Клименко // Матеріали до української етнології. - 2016. - Вип. 15. - С. 222-229. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/ UJRN/mdue_2016_15_28

3. Мельничук Л. Художньо-стильові особливості гончарства Поділля, Режим доступу: http://www.vocnt. org.ua/statti/misky_podilla_ melnishuk — Назва з екрану.

4. Причепій Є., Причепій Т. Вишивка Східного Поділля, - Київ: Родовід-Оранта, 2009. -108с.:іл.

5. Спаська Є. Орнамент бубнівського посуду / Євгенія Спаська// Матеріали до етнології. Видання Музею антропології та етнології ім.Хв.Вовка Всеукраїнської академії наук. – Київ, 1929.Вип.ІІ. – С.201-228

6. Шероцкий, К. Очерки по истории декоративного искусства Украины [Електронна копія] / К. Шероцкий. — Електрон. текст. дані. — Киев : Тип. ”С. В. Кульженко”, 1914– . [Т.] 1 : Художественное убранство дома в прошлом и настоящем. — Электрон. текст. дан. (1 файл : 88,8 Мб). — 1914 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2011).

7. Червонецька Л., Сьогодні ми мандруємо до Тульчина, а саме до палацу Потоцького / Червонецька Л.// Подорожуй Вінничиною, радіопроект 103,9 кілометр (6 випуск) 29.09.2021, Режим доступу: https://www. podilske.com/sogodni-mymandruyemo-do-tulchyna-asame-do-palatsu-pototskogo/ Назва з екрану.

Подільський традиційний розпис

*Майстер-клас

Майстер-клас проводить Луценко Наталія Іванівна

Подільський традиційний розпис –мистецька спадщина традиційного народного розпису сільського житла і господарчих будівель на Поділлі, багата і розмаїта. Коли мова йде про декоративний розпис, то можна досить впевнено сказати, що він бере початок з настінного розпису житла. Своєрідність художньої мови розпису визначається синкретичною єдністю з духовним та матеріальним середовищем, функціональністю, циклічністю існування. Сучасні умови сільського побуту суттєво змінилися і глиняні стіни хат відійшли в минуле, але художня спадщина народного стінопису залишається привабливою і актуальною частиною традиційної культури на Поділлі. Твори декоративного розпису, що ми їх зустрічаємо на виставках народного мистецтва, є свідченням того, що сучасних майстрів цього жанру живить генетична пам’ять про прекрасний вид народної творчості, який в нових умовах опанував замість глиняної стіни папір, дерево та інші матеріали. Тому ми впевнено можемо говорити про продовження давніх традицій стінопису на нових матеріалах. В такому разі, актуальним стає момент усвідомлення цієї спадковості майстрами розпису і, уже свідомого, продовження її в новітній якості.

Найпоширенішим і панівним образом в народному стінописі є умовне і символічне зображення рослин, який в наукових дослідженнях імітується як «вазон», «дерево життя», «гільце» і тому подібне.

Образ дерева є незмінним атрибутом фольклорних дійств під час обрядів різних свят та подій. Тому недарма ми сьогодні навчимося малювати подільський розпис, а саме – за основу ми візьмемо деревце, яке уособлює дерево життя, як символ

вічного та безперервного циклу.

Майстер клас проведе майстриня декоративного розпису з міста Вінниці Луценко Наталія Іванівна.

Для прведення майстер класу, з матеріалів нам знадобиться в даному випадку: папір, олівець, акварельні фарби, кілька видів пензлів від малого до великого, палітра, та посудина з водою (фото 1).

Наталія Луценко фото 1 фото 2

Розпочинаємо малювати. Насамперед для початківців краще промалювати олівцем на папері сам малюнок .

А вже потім починаємо малювати темною фарбою основу нашого вазона, (фото 2). Поступово, в послідовності (фото 3,4,5).

Спочатку ми робимо великі деталі, зазвичай великим пензлем, менші деталі вже виконуємо меншими пензлями. Спочатку ми наносимо червоний колір, а потім - синій, зелений, жовтий. Отак, кроком за кроком, створюється розпис. (фото 6). Завершуючи нашу композицію, ми доповнюємо її дрібними деталями: вусиками, пупянками, ягідками, (фото7).

Можна малювати різноманітні роботи з різною гамою кольорів та безліччю різноманітних елементів котрі притаманні саме цьому розпису, але найголовніше у цьому стилі неперенасичити саму композицію - вона має бути легкою і тендітною. Дякуємо за проведений майстер-клас майстрині з декоративного розпису – Наталії.Луценко.

Як каже майстер: «Учитись ніколи не пізно» . Популяризуйте та вивчайте народне мистецтво свого краю.

Майстер-клас записав провідний методист ОЦНТ Сергій БУГАЙ