Світлиця №72(4) 2020

ІМЕНЕМ ЛЕОНТОВИЧА

е, що Вінниччина – батьківщина

Леонтовича і його невмирущого

«Щедрика» нині знають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Про це і велась мова під час цьогорічного проведення культурно-мистецького проекту «Хорові асамблеї Леонтовича», який відбувався у Вінниці впродовж 11 – 12 грудня, напередодні відзначення

143-ї річниці від дня народження композитора

і був присвячений 100-річчю створення Всеукраїнського хорового товариства імені М.Д.Леонтовича. Цей ювілей відзначатиметься у 2021 році.

мистецтв України, доцент Олександр Тарасенко; народний артист України, генеральний директор та художній керівник Національної, заслуженої капели бандуристів України імені Г.І.Майбороди Юрій Курач тощо. Всі вони відзначили неабияку роль даного зібрання, дали високу оцінку діяльності управління культури і мистецтв та підлеглих йому організацій, які впродовж багатьох років підтримують проведення багатьох мистецьких проектів, вшановуючи цим пам’ять і популяризуючи творчість

У

заході взяли участь видатні українські композитори, мистецтвознавці, культурологи, хормейстери, очільники обласних організацій Всеукраїнського хорового товариства імені М.Д.Леонтовича. Завітали до Вінниці митці, які свою діяльність спрямували на дослідження життя і творчості композитора. За допомогою програми ZOOM поважне зібрання привітав перший заступник Міністра культури та інформаційної політики України Ростислав Карандєєв. Також зі словами вітань до присутніх звернулися голова Вінницької облдержадміністрації Сергій Борзов; голова правління Всеукраїнського хорового товариства імені М.Д.Леонтовича, заслужений діяч

видатних митців Вінниччини і України, особливо Миколи Леонтовича. Адже, як зазначив Р.Карандєєв, «Леонтович – персона України на світовому рівні, це те, що ми називаємо національною ідеєю. І хоча батьківщиною хорового мистецтва вважається Греція, та Україна –співоча нація – є гідним продовженням світових традицій».

Цікавими і актуальними були виступи доповідачів, серед яких особливо вразили доповіді кандидата мистецтвознавства, доктора філософії мистецтв, лауреата Державної премії імені М.В.Лисенка, дослідниці творчості Миколи Леонтовича Валентини Кузик та наукового співробітника Інституту української

Вітання гостей. Олександр Тарасенко, за ним Юрій Курач і Петро Андрійчук

* Мистецькі проекти

археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України Тіни Пересунько.

Пані Валентина займається дослідженням життя і творчості Миколи Леонтовича. Вона має багато наукових праць в яких детально досліджує маловідомі сторінки його біографії.

Валентина Володимирівна є редактором-упорядником нотного видання «Микола Леонтович. Хорові твори».

Нині ж вона познайомила учасників зібрання з цікавими сторінками історії створення і

діяльності Всеукраїнського музичного товариства імені Миколи Леонтовича.

«Талант – найдорожчий і безцінний скарб нації. Тому трагічна загибель

Леонтовича є яскравим прикладом фізичного знищення талановитих особистостей. Микола Дмитрович був лагідною, доброзичливою,

смерті митця. Відправили панахиду, хоча й в стислі строки, але з великою відповідальністю організували концерт з творів Леонтовича. І тоді ж, по концерті, був створений Комітет пам’яті М.Д.Леонтовича, який очолив композитор Кирило Стеценко. Через рік Комітет було перейменовано у Всеукраїнське Музичне товариство імені М.Д.Леонтовича. До складу Комітету увійшли видатні композитори, вчені фольклористи, мистецтвознавці, поети, письменники, більшість із яких спіткала трагічна доля і загибель у репресивні 30-ті…

«Товариство провадило велику роботу із популяризації творчості Леонтовича. За ініціативи Товариства були започатковані знамениті «Вівторки», де популяризували українську музичну культуру як частину світової музики. Товариством було зініційовано видання

Подільський камерний хор «Леонтович-капела»

тихою, скромною людиною. Він не був бунтівним борцем, він був Будівничим. Та це, мабуть, ще небезпечніше для усіляких диктатур, аніж відкритий герць. Таких тихих і лагідних убивають, думаючи, що, задувши свічку життя, зруйнують зведені ними храми. Розраховували цинічно просто: не стане таланту, й обірветься та духотворча праця, яку він здійснює для свого краю», – з болем в серці констатувала пані Валентина.

Але вбивство Миколи Леонтовича збурило свідоме українське суспільство. 1 лютого

1921 року у Києві зібралась велика громада діячів культури, професорів і студентів Київського Музично-драматичного інституту імені М.В.Лисенка, щоби, як годиться за християнським звичаєм, відзначити дев’ять днів по

журналу «Музика» (1922 р.). Всього й не перелічити! Та, на жаль, в 1928 році Всеукраїнське Музичне товариство імені М.Д.Леонтовича було ліквідоване, а творчість Леонтовича «визнана неактуальною»… І лише у 1996 році, до відзначення 90-ї річниці загибелі композитора, Товариство відродило свою діяльність». Цю унікальну інформацію про М.Д.Леонтовича, історію створення та діяльності Товариства його імені зворушливо повідала учасникам зібрання Валентина Кузик. Не менш цікаві і малодосліджені факти про гастролі Державної української хорової капели часів УНР під орудою Олександра Кошиця розкрила перед присутніми науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН

України, автор та куратор проєкту «Світовий тріумф «Щедрика». 100 років культурної дипломатії України» – Тіна Пересунько.

У 1919 році за сприяння голови Директорії

УНР Симона Петлюри хорова капела була відряджена на гастролі за кордон з метою ознайомлення закордонної спільноти із творчими надбаннями, культурою молодої Української Народної Республіки. Це був творчий вояж культурної дипломатії України. Капела виїхала на гастролі рівно за добу до окупації Києва більшовиками і назад вже не повернулася…

Доповідачка зібрала, вивчила, опрацювала і продемонструвала газетні і журнальні відгуки та рецензії тих років про виступи капели. Західна спільнота була у захваті від українського

мистецтва, української музики і творчості Миколи Леонтовича, завдяки концертній діяльності капели. «Увесь світ гідно оцінив геніальність композитора з Поділля і саме «Щедрик»

був найвищою кульмінаційною точкою виступів капели. Справжня адвокація «Щедрика» Леонтовича за кордоном! А Україна, потрапивши під п’яту Кремля, впродовж багатьох десятиліть так і не дізналась про свою тодішню всесвітню перемогу…», – емоційно ділилась із присутніми Тіна Пересунько.

Я ж з гордістю констатувала той факт, що нині на Вінниччині діє 2732 вокально-хорових колективи, з яких 173 – носять звання народного (зразкового) аматорського. І всі вони спрямовують свою діяльність на популяризацію творчості видатних композиторів, музикантів, хормейстерів, митців, які народились, жили і творили на Поділлі. Цю мету переслідуємо й ми, коли організовуємо обласні мистецькі проекти, фестивалі хорового мистецтва, до участі яких залучаємо аматорські колективи Вінниччини. Таким чином, спільними зусиллями, в музиці та піснях ми вшановуємо імена Петра Ніщинського, Родіона Скалецького, Миколи Леонтовича, Павла Муравського, Костянтина Семенова.

З почуттям шани і величезної вдячності згадуємо ім’я світлої пам’яті народного артиста України, професора Віталія Газінського. Віталій Іванович зі своїм камерним хором завжди найактивніше долучався до наших фестивальних заходів. А виступи його колективу були окрасою цих проектів і своєрідним майстер-класом, взірцем для керівників аматорських хорових колективів.

Щира вдячність організаторам нинішнього круглого столу за пошанування заслуженого працівника культури України, викладача з 52-річним педагогічним стажем, талановитого хормейстера, людини світлої душі Людмили Мартинової. Людмила Миколаївна в далекі 60ті роки минулого століття розшукала могилу Миколи Леонтовича в Марківці і все своє життя присвятила популяризації його творчості. Понад 40 років вона керує народним аматорським хором ветеранів війни і праці імені Родіона Скалецького, гідно продовжуючи справу свого стар-

шого товариша, для якого була вірним другом до останніх днів його життя. Квіти і аплодисменти Людмилі Миколаївні Мартиновій – це та невелика данина нашій талановитій колезі, яка завжди підтримувала творчі колективи області, брала активну участь в культурно-мистецьких заходах, неодноразово очолюючи журі обласних фестивалів-конкурсів хорового мистецтва.

Низько кланяємось і дякуємо аматорським колективам Вінниччини, які своєю творчістю гідно продовжують прадавні традиції хорового мистецтва нашого Поділля. В рамках форуму відбулось вручення премій імені М.Д.Леонтовича. Цьогоріч її лауреатами визначено: у номінації «Професійні хори»

- академічний хор імені В.Палкіна Харківської обласної філармонії (керівник – Андрій Сиротенко), у номінації «Професійні композитори» - Остап Мануляк (м.Львів); у номінації «Учбові та аматорські хорові колективи» – хор Вінницького фахового коледжу мистецтв імені М.Д.Леонтовича (керівник – Ольга Бабошина).

Гарним дарунком учасникам круглого столу стала збірка колядок та щедрівок «Зійшла зоря ясна» (упорядник Ольга Бабошина) для професійних хорових колективів музичних і педагогічних закладів та аматорських хорів, видана за сприяння управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації та обласного центру народної творчості.

Наступного дня, 12 грудня учасники зібрання побували в Марківці Теплицького району, де вклонились пам’яті композитора та відвідали музей Леонтовича. А згодом, в Тульчині, мали нагоду відвідати музей-садибу нашого

Вручення премії Леонтовича

Міський голова Валерій Весняний та науковець Тіна Пересунько

видатного земляка і побувати на святкуванні 90-річчя Тульчинського фахового коледжу культури та відзначені 100-літнього ювілею народної аматорської хорової капели імені М.Д.Леонтовича Тульчинського районного будинку культури. Створена у 1920 році Миколою Леонтовичем хорова капела гідно продовжує справу свого першого керівника і пропагує його творчу

спадщину. Капела на чолі із заслуженим працівником культури України Любов’ю Грушко є яскравим прикладом самовідданого служіння хоровому мистецтву.

Підходив до завершення цей важливий для культурної спільноти Вінниччини та й України захід, а його учасники захоплено обмінювались враженнями від почутого і побаченого. Не можу стриматись, щоб не процитувати вислови наших гостей: – Олександр Тарасенко (м.Київ): «Ми мали щасливу можливість завітати на Вінниччину, у «хорову мекку» України – батьківщину славетного композитора Миколи Леонтовича!». – Іван Богданов (м.Чернігів): «Культура –дуже тонка субстанція. Для того, щоб її знищити,багато розуму не треба. А от відродити, підтримати – тут необхідні неабиякі зусилля. Тому ми в захваті від почутого і побаченого, а особливо від того, як на Вінниччині влада, керівництво галузі культури опікуються культурою. Це приклад для наслідування».

Очевидно, що заходи такого рівня сприяють збереженню і розвитку вітчизняної музичної культури, вшануванню пам’яті та популяризації творчого надбання таких видатних митців, яким є Микола Дмитрович Леонтович. Як сказав талановитий хормейстер, заслужений працівник культури України, професор, художній керівник та головний диригент заслуженого народного ансамблю пісні і танцю «Дарничанка» Петро Андрійчук: «Ми всі освячені іменем Леонтовича!»

Тож будемо й надалі робити все заради збереження його творчого спадку і у піснях прославляти наш пісенний подільський край!

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Хорова капела імені М.Д. Леонтовича

обласна виставка

образотворчого та

декоративно-прикладного мистецтва

Обласна виставка народного мистецтва

бере свій початок в далеких передвоєнних

роках минулого сторіччя, щорічно викликаючи живий інтерес у вінничан та гостей міста жанровим різнобарв’ям традиційного мисте-

кидалось у вічі відвідувачам виставки – це центральна експозиційна композиція дідухів з величавими скульптурами ангела та дівчат у вінках, створених з колосків пшениці і жита. Ці скульптури створила Ванда Коваль з села

цтва Східного Поділля. В жовтні цього року ми відкрили вже 72 обласну виставку, яка вкотре вразила відвідувачів своєю неперевершеною експозицією. Останніми роками ця поважна виставка проводиться у виставковій залі обласного краєзнавчого музею, і щоразу у створенні її експозиції до уваги береться концепція розстановки акцентів, яка залежить від обрання тематичного спрямування виставки. Нинішня виставка мала особливе тематичне спрямування – «Вклонімось хлібові святому», тому у створенні її експозиції основні акценти ставились на мистецтво виготовлення дідухів і живописні полотна за темою жнив, українського села та літньої народної обрядовості. Отож перше, що

Мирне Калинівського району – переможець обласного онлайн-конкурсу з виготовлення дідухів «Дідух – української родини оберіг», проведеного обласним центром народної творчості з нагоди відзначення 29-ї річниці Незалежності України. Фрагмент експозиції з дідухами візуально підсилили прекрасні керамічні полив’яні підсвічники, баклаги і дивовижні зооморфні скульптури Сергія та Світлани Погонців з Крищинець Тульчинського району, а також вироби з бубнівським розписом Тетяни Шпак з Гайсинщини, розписані за бубнівськими мотивами миски Василя Рижого і Наталії

Вітання від Ольги Дернової

Лавренюк з Ладижина, відтворений трипільський посуд Михайла Діденка з Вінниці і Володимира Слубського з Довжка Ямпільського району. В поєднанні з домотканими доріжками та сосонськими рушниками з фондів ОЦНТ, всі ці роботи притягували до себе, наповнюючи наші серця радістю і гордістю за талановитих майстрів, що зберігають українську традиційну культуру.

Центром експозиції була живописна картина «Обжинки» відомого вінницького художника Миколи Бондаря, яка всіх просто вражала своєю монументальністю. Видно було, що автор не один рік писав цю змістовну, з великою кількістю персонажів, картину, де відтворив святкування обжинок, котрі він ще дитиною бачив у своєму рідному селі Липівка, що на Томашпільщині. (Тут і великий ожеред соломи зі скиртувальниками, і сільськогосподарська техніка з механізаторами, і одягнені в українські строї дівчата з обжинковим снопом та короваєм з нового врожаю, які, за традицією, вручаються керівнику господарства, і артисти з музичними інструментами). Художнику вдалося передати на полотні ту особливу атмосферу свята хліба з світлою радістю у ликах хліборобів. Атмосферу жнив на виставці створювали

також картини – «Косарі» Івана Горобчука, «Золотий плуг» Василя Слободянюка, «Снопи на подвір’ї» Федора Панчука, «Обжинковий сніп» Олександра Пелешка і ще багато інших картин подільських талановитих художників. Зокрема, чудові тематичні картини презентували – Ірина Кравченко, Павло Пшеничничний, Микола Бабій, Михайло Мігрін, Валентина Матієнко з Вінниці; Михайло Громов з Хмільника; Олександр Шульгань з Погребища; Віктор Крижанівський і Лілія Гудзь з Клембівки Ямпільського району; Оксана Городинська, Людмила Сорочинська та Інна Лабун з Могилів-Подільського; Сергій Бугай з Човновиці Оратівського району; Віталій Пітик з Тростянця; Валентина Когут з Іллінців; Валентин Тишецький з Крижополя; Ольга Процюк з Станіславчика Жмеринського району.

Літнім квітковим різнобарв’ям вабив до себе куточок експозиції, створений з робіт декоративного розпису неперевершених вінницьких майстринь Ірини Угринчук, Тетяни Рихліцької та Наталії Луценко.

Флористичні спульптури. Ванда Коваль

Великої вдячності заслуговують також знані подільські майстри різьби по дереву Юрій Дяченко з Гайсина і Петро Пипа з Андрушівки Погребищенського району, які представили на виставку прекрасні тематичні різьблені настінні панно.

Вишиті рушники – обереги будь якого культурно-мистецького заходу служать обрамленням і додають краси та затишку. Експозицію нинішньої обласної виставки прикрасили рушники майстрів ручної вишивки Алли Мруг, Світлани Нагірняк, Олесі Свистун і Тетяни Поплінської з Ямполя; Зінаїди Петрович з Пеньківка Жмеринського району; Олени Тригуб з Новофастова Погребищенського

Гобелен «Півні». Наталя Очеретна

району; Олександра Мізюка з Вапнярки Томашпільського району; Ірини Обертайло та Оксани Бабиної з Болгана Піщанського району). А також вишиті роботи знаних вінницьких майстринь Галини Данилюк, Тетяни Войнаровської, Оксани Безрученко та Людмили Голови.

Маючи великий досвід проведення виставок ми вже знаємо: чим більшу кількість різних видів народного мистецтва представлено на виставці, тим вона є цікавішою.

Тому в рамках нинішньої виставки і були представлені роботи майстрів різних видів народного мистецтва. Дуже цікаво було одночасно розглядати як старовинні традиційні ткані речі, так і гобелени майстрів сучасного ручного ткацтво – Анатолія Гайструка з Вінниці, Наталі Очеретної з Агрономічного Вінницького району та Алли Болгарської з Ямполя. Гарним вкрапленням в експозицію були і невеличкі традиційні вироби знаних подільських майстрів, а саме: писанки Тетяни і Катерини Пірус, мережані витинанки Дмитра Власійчука і Ліни Концевич, флористичні картинки Галини Співак, вироби з рогози Надії Іщенко і ще багато інших цікавих робіт наших талановитих подолян.

Ми тішимося від того, що кожного року обласна виставка нас радує новими іменами народних

Вишиване панно. Галина Данилюк

майстрів. В цьому році ми познайомились з

творчістю студентів Тульчинського фахового

коледжу культури.

Зокрема, з

Альоною Козак, яка представи-

ла малярство на

склі (рідкісний

нині вид традиційного мистецтва), з Інною

Кавецькою, Ольгою Ши-

мановською та

Анною Самой-

ленко, які пред-

ставили декоративний розпис.

За всіх цих тала-

новитих дівчат

ми дякуємо на-

шій знаній майстрині і викладачеві коледжу Наталії Лавренюк.

Михайло Громов «Мати»

На відкритті виставки, ведучою якого була директор ОЦНТ, заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун, панувала тепла святкова атмосфера. Всіх учасників та організаторів, з відкриттям виставки, привітали – директор Українського центру культурних

досліджень Ірина Френкель та заступник начальника управління культури і мистецтв облдержадміністрації Валентина Троян. Нам – організаторам виставки приємно було бачити, як всі, хто прийшов на її відкриття, з захопленням розглядали експозицію і з задоволенням слухали українські мелодії у виконанні народного аматорського інструментального ансамблю «Народні музики» Немирівського РБК. А обжинковий настрій і домашній затишок створював запах свіжого хліба, який витав у повітрі. Адже на виставці за такою особливою темою ми мали гарну нагоду пригостити всіх присутніх духм’яним короваєм.

Заввідділом народної творчості Любов ГРИЧАНЮК

Організатори виставки з народними майстрами

Сергій та Світлана Погонці.

Кераміка

Режисер своєї долі

Її промовистий послужний список є історією успіху жінки, яка здобула

визнання на культурних теренах Вінниччини. Кожен щабель цього

сходження – нова сторінка осягнення культурних викликів і прагнення зробити власний внесок у справу свого життя.

Отака – в роботі щохвилини!

Творчий запал не погас, не зник. Це вона, Надоленко Галина –Режисер, актриса, керівник.

Це вона – в осяянні, в натхненні, Вінницької молоді - кумир, Скрізь прекрасна – в офісі й на сцені, Жінка, як зоря, між ясних зір. Жанна Дмитренко

ачарування і захоплення відчує кожен, кому випало задоволення поспілкуватись з цією дивовижною

жінкою – вродливою, надзвичайно артистичною, відкритою у своїх почуттях

та зацікавленнях, діяльною

і самовідданою. Почувши

її хоч раз, хочеться дізнатися, відкіля ця енергія, ця

широта інтересів, багатогранність натури, ерудиція, творчий неспокій?

Зрозуміло, що краса і

талант – від батьків, від родини. А дізнавшись про

родину Галини Надоленко, ще раз усвідомлюєш, яку роль може відіграти сім’я у вихованні і становленні обдарованої особистості, якою і була шоста дитина Надоленків – маленький мізинчик, улюблениця старших братів і сестер.

Вони жили Ізмаїлі, в будинку дідуся Павла, який було залишено родині після революції. Дідусь, знаний винороб і багатий

землевласник, помер молодим, втративши перед

тим своє багатство – ви-

ноградники, які тягнулися

до Дунаю, землі, будинки

вчених, система знищила Михайло Бабака у віці 39 років. Нещодавно у Києві відзначили його сторіччя на офіційному рівні. Батько Федір Григорович, військовий, був безперечним авторитетом для дітей. Сам він з багатодітної родини Надоленків. Вимогливий до себе і до всіх членів сім’ї.

А ще він цікавився художньою фотографією, що повною мірою розкрило творчі здібності чоловіка, роботи якого були розміщені в газетах та журналах, навіть закордонних.

Мати – Анна Павлівна – педагог за освітою, якийсь час працювала за спеціальністю, але згодом змушена була займатися лише вихованням власних дітей, створивши атмосферу злагоди і взаєморозуміння, привчивши дітей до праці і дисципліни. А як інакше в багатодітній сім’ї, в якій всі шестеро талановиті і кожен – особистість! Всі діти – музично обдаровані.

Старший брат Валерій вчився і в ГІТІСі, і у ВГІКу в уславленого кінодокументаліста Романа Кармена. Про його дипломну роботу — фільм «Батьківський день» (з життя колонії) був удостоєний гран-прі на одному з кінофестивалів, про що писали в журналі «Советский экран».

Галина

і магазини. На території його садиби згодом було збудовано судно-ремонтний завод.

Власне, кожен з її пращурів, завдяки своєму хисту і завзяттю, чимало досяг у житті, про що розповідають не лише родинні легенди, а й архіви та

матеріали журналів і газет.

Скажімо, рідний брат Галининої бабусі Анни Костянтинівни – Михайло Бабак на початку минулого століття за дорученням Леніна створив в Одесі Інститут народного господарства, став його ректором. Згодом, очолив науково-дослідний інститут картоплезнавства. За його підручниками навчалися студенти впродовж ХХ століття. Як і багатьох

Сестра Меланія закінчила педагогічний вуз, згодом зробила кар’єру держслужбовця. Нині проживає в Ізмаїлі. Сестра Наталя — художник. Закінчила факультет іноземних мов (англійська, італійська мови). Брат Павло, закінчивши «мореходку» в Одесі, став інженером Ізмаїльського порту.

Брат Віктор був лікарем, знаменитим урологом в Одесі.

Отож, Галя – найменша в родині, купалася в любові, зростала серед книг і чудових живописних полотен.

Її акторські, як і організаторські здібності, виявились уже в школі (колишній Ізмаїльській румунській жіночій гімназії). Танці, драматичний гурток, спорт – все її цікавило, все давало вихід для її різносторонніх здібностей. Цього потребувала її невгамовна вдача і любов до мистецтва. Не уявляла життя поза творчістю і знала,

Надоленко

театральний. Старший брат попередив: «Треба йти не на акторський, а на режисерський!». Вважав, що акторські ролі і долі – у владі режисерів.

Спочатку було Одеське культосвітнє училище (1974р.), атмосферу якого творила театральна еліта Одеси – видатні науковці, театральні діячі, режисери. Акторську майстерність і сценічну мову викладав незабутній Арнольд Юштейн. Їхнім куратором

була знаюча і шанована Тамара Стокіч, яка вела режисуру. Ще й донині Галина спілкується з улюбленою наставницею.

Своїми знаннями і шармом, неймовірною працездатністю Галя завоювала симпатії всього курсу. Пропадала в бібліотеках, встигала скрізь і всюди.

Цього заряду, цього натхнення, цих знань, набутих в благословенний одеський період, їй вистачило на

не міг розгадати їх, як Галинка. Її вчили справжні професіонали, як-от народний артист Володимир Скляренко, який працював у свій час з Лесем Курбасом. «Це мій улюблений професор режисури і акторської майстерності», — розповідає Галина Федорівна про цей період. Студентський білет такого вузу був пропуском на всі спектаклі у всі театри. Отож мали можливість побувати на прем’єрах вистав за творами В. Шекспіра, А. Чехова, Лесі Українки... А сама вона, як і в Одесі, знову була головною героїнею у студентських спектаклях. «Леді Макбет» в однойменній п’єсі Шекспіра, Зося у «Богдані Хмельницькому» М.Старицького, Маша в п’єсі Чехова «Три сестри»… Грала також Василуцу в «Каса Маре» Іона Друце, в п’єсі «Казки старого Арбату» Арбузова, про що з’являлися схвальні від-

Щасливі студентські роки

всі роки праці і творчості.

Закінчивши училище, поїхала працювати в Кілію (щоб ближче додому) на посаді директора МБК. Народний театр, кращі творчі колективи задіяла юна Галина Надоленко, аби культурне життя в цьому містечку завирувало і розквітло. І їй це вдалось. Галина згадує вистави, концерти, конкурси. Заходів було стільки, що аж не віриться, як це можна було вмістити в один рік. А її режисерська постановка твору Тамари Ян «Твої 16» мала широкий резонанс.

Далі йшли щасливі роки навчання у Київському державному інституті культури ім. О.Корнійчука. Це можна було б висловити так: «Ти вільна людина. Вчись. Твори. Надивляйся». Їй пощастило жити і вчитися поруч з обдарованими дівчатами і хлопцями, які писали вірші та етюди, могли передати все засобами музики і слова. Так, Ігор Міленко творив музичні образи своїх однокурсників, і ніхто

гуки в пресі. Її режисерська дипломна робота, п’єса Ісидора Штока «Божественна комедія» — теж мала успіх.

Які відгуки! Скільки прихильників! Скільки віршів і пропозицій руки і серця від однокурсників! Але вона ще не планувала заміжжя.

Переддипломну практику проходила в Одеському драматичному театрі (як актриса) та у Білгород-Дністровську (як режисер).

І ось – випуск. Одержала направлення у Вінницький драматичний театр імені М. Садовського. Актрисою йти не хотіла і взагалі думала, що Вінниця – це тимчасово. Але ми вже знаємо з народної мудрості про тимчасове, що стає довговічним.

Про те, як вона стала художнім керівником в будинку культури заводу «Термінал», можна

було теж п’єсу створити. Якось так все дивним чином збіглось, що в кабінеті, у який зайшла, сиділи директор «Терміналу» Юрій Панов та начальник міського управління культури Василь Кавка. Юрій Федорович сказав своєму співрозмовнику: «Яка гарна дівчина! Це те, що нам треба». – А ви хто? Директор клубу? – наївно запитала випускниця.

– Ви що? Це директор «Терміналу», – сміючись, виправив Василь Гнатович. Відтоді з її легкої руки пішла гуляти поговірка про «директора клубу» Юрія Панова.

А Василю Гнатовичу Кавці вона довіку буде вдячна за турботу і підтримку. Якби не він, навряд чи Галина залишилася б у Вінниці. Галина Федорівна з захопленням згадує роки під його керівництвом: «З одного боку – суворий і вимогливий, з іншого – вмів горою стати за своїх людей, особливо – молодих спеціалістів. Саме завдяки йому, я одержала квартиру. Колись навіть зумів добитися премії простим інспекторам…за рахунок своєї зарплати. Воюючи за нас з вишестоящими, він не боявся, що звільнять з роботи».

Чутки про дитячі ранки, вечори для молоді, вистави народного театру, які поставила художній керівник Галина Надоленко, швидко розійшлись по Вінниці. Люди з інших заводів, почувши про такого діяльного керівника, почали і собі приходити до клубу. Робітники, учителі, головний інженер з заводу «Керамік», заступник директора підприємства газових приладів – всі вони шукали реалізації здібностей саме тут, де натхнена молода жінка вкладала душу в свою справу, надихала інших, шукала нові форми роботи. Її постать магнітом притягувала творчих людей. Саме тоді було створено спектаклі «Залізне весілля» О.Новожилова та «Гвоздики» В.Балашова, які йшли на конкурс.

Іноді її питали: «Як ти могла проміняти Одесу на Вінницю?» Що вона могла сказати? – Що полюбила це місто, цих людей, що тут знайшла однодумців, таких же залюблених в творчість, як і вона.

А ще вона полюбила інженера, хлопця із села – Володю Гуліватенка. Це була взаємна любов з першого

погляду – чиста, світла і прекрасна, як в героїнь Чехова. Виявилось, що

батько Володі, фронтовик Гуліватенко, який проживав у Красному

Тиврівського району, брав участь

в операції захоплення імператора Маньчжурії по завершенню війни у 1945. Причому в складі цієї групи були генерал Олександр Притула (як виявилось, теж родом з Красного) і

уже згаданий режисер документаль-

ного кіно Роман Кармен. Але це окрема історія, відтворена у свій час на сторінках преси.

Тим часом, молоду, активну і надзвичайно талановиту Галину Надоленко помітили очільники культури і області. Спочатку їй запропонували

посаду інспектора у відділі культури міської ради. Виконання своїх інспекторських обов’язків вона зуміла поєднати з творчістю, створивши театральний колектив в училищі №15. Там Галині Федорівні довелось починати з азів, вчити учнів рухатись і розмовляти, власне, шліфувати мову, ставити мініатюри, етюди. Це була копітка робота, що потребувала зусиль. Все, що знала і вміла, віддала талановитим хлопцям і дівчатам, у яких бачила себе, свою юність.

Згодом була декретна відпустка, народження сина Євгенія. До родильного будинку прийшли всі її «артисти», які дуже просили її по можливості продовжувати роботу режисера, звісно на громад-

ських засадах. Так що засиджуватись вдома – не виходило.

Далі, де б не працювала – в управлінні культури і туризму Вінницької ОДА, чи заступником аналогічного управління міської ради – скрізь вносила своє розуміння, свої підходи, свій стиль роботи. Це був особливий почерк, що його впізнавали всі. А найголовніше те, що залучала молодь до високого мистецтва театру.

Після народження доньки Анни Галина Надоленко стала головним спеціалістом в обласному управлінні культури, власне, куратором театрів (драматичного і лялькового), філармонії і творчих спілок. Була членом художньої ради театрів, відвідувала усі прем’єри, брала участь у всіх обговореннях. На цій посаді в повній мірі реалізувала себе як професіонал, як наставник, як знавець мистецтва. Її слово було вагомим, до неї дослухались. Тішило що знання і досвід знадобились на культурних теренах Вінниччини. Співпраця з Анатолієм Левицьким, з Марією Скрипник, із світлої пам’яті Василем Кавкою благотворно позначилась на її творчому зростанні.

Попрацювавши в обласному управлінні, Галина Надоленко повернулась в міське, де мала можливість суміщати роботу з діяльністю режисера. Керуючи театром в Європейському університеті, вирішили поставити п’єсу Романа Бєлєцкого, автора популярної передачі «Сам собі режисер», яка так і називалась «Роман Романа». Це був твір про молодість, про любов і зраду. На спектаклі були присутні всі – і ректор і студенти, і батьки, і навіть вся бухгалтерія. В залі – яблуку ніде впасти.

А попереду її чекало найважче: йдучи за викликами часу, створити на базі існуючого факультету навчально-методичний центр галузі культури, мистецтв та туризму. Це було надскладне завдання для

декана факультету Галини Надоленко і всього колективу. Створити матеріальну базу (комп’ютерну лабораторію, читальний зал, гуртожиток), підготувати документацію для ліцензії, пройти акредитацію, погодивши все аж з двома міністерствами – освіти і культури, словом вирішити всі організаційні і кадрові питання… мабуть, це було під силу саме такій, як вона. А якщо врахувати ще й фактор майдану (адже ліцензійний центр знаходився практично в епіцентрі тих бурхливих подій) – то це був подвиг.

Після того вже можна було вести мову про науково-дослідницьку роботу Галини Надоленко, доцента Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, про організацію «Форуму культурних менеджерів» чи Всеукраїнської науково-практичної

конференції «Інфраструктура закладів культури: стан, тенденції розвитку в умовах децентралізації»

та всякі інші цікаві і потрібні заходи.

Нині їхній центр з його сучасною матеріальною

базою може конкурувати з будь-якою установою за потужністю, за кадровим потенціалом, за новаторськими підходами і врешті-решт - результатами роботи.

А я запитала заступника директора Сергія Гарбулінського про його ставлення до Галини Надоленко, під керівництвом якої….. довелось чи пощастило працювати?

– І справді поталанило. Такому взаєморозумінню, як між нами, можна позаздрити. У всьому радимось, рішення приймаємо колегіально, мабуть, тому, і результати належні. Галина Федорівна — прекрасна господиня в нашому господарстві.

Іншої характеристики я і не очікувала. Безумовно, Галину Надоленко можна асоціювати з героїнями п’єс Антона Чехова, бо вона зрідні тим жінкам і дівчатам чистотою помислів, щирістю, поєднанням ніжності і стійкості характеру, мріями про світле майбутнє. Лише з тією поправкою, що живучи в іншому часі, в іншому столітті, вона зуміла реалізувати свої здібності, утвердитись

в житті, як режисер, як очільник закладу культури, як дружина і мати. Вона є живою ілюстрацією чеховської формули краси, гармонії і досконалості — «В людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і думки». Разом з тим, ця жінка в якійсь мірі – героїня драматичних творів Лесі Українки, могла б грати і Долорес, і Анну в «Камінному господарі», у творі, такому близькому до душі. Красива в суцвітті літ. Висока, струнка, завше зі смаком одягнена, привітна, усміхнена — Галина Надоленко є еталоном жінки, режисером свого життя, у якому вона - творець, а не виконавець. Свою любов до міста над Бугом, до його традицій вона передала дітям, для яких Вінниця асоціюється з чудовим дитинством, з юністю, з люблячими батьками, з театром та концертами, що ними опікувалась мама. Нині син і донька, які фактично виросли в театрах — ляльковому і драматичному навчаються за кордоном, а вона чекає їх у гості. Втратила коханого чоловіка, але не замкнулась у собі, не впала у розпач. Її рятує робота і все те ж палке бажання працювати.

«Я народжена в любові, зростала в любові між талановитих і щирих людей. Все життя я з вдячністю повертала її людям. І мені все повертається любов’ю», - так трактує своє життя і свою місію Галина Надоленко.

Ось вона йде. Не йде, а летить. Очі сяють. Русяве пишне волосся розвивається на вітрі. Це легка хода жінки, не обтяженої моральними тягарями, а роками бурхливої діяльності, наповненими радістю, натхненням і бажанням працювати в ім’я культури Вінниччини і України.

Колектив обласного центру народної творчості дякує Галині Надоленко за плідну співпрацю і бажає творчого довголіття. Хай все, що зроблено для розвитку культури, повертається сторицею.

Жанна ДМИТРЕНКО

ВишиванаОленидорогаТригуб

ак буває в житті: ти плануєш одне, а доля спрямовує іншим шляхом. Ти думаєш здобути певну серйозну професію і раптом полишаєш

цю науку задля якоїсь іншої високої мети, задля творчості, що жила віками. І ти йдеш за покликом душі і долучаєшся до тієї краси віковічної, щоб жити в злагоді і гармонії, щоб не перервалась традиція.

Так вийшло і з Оленою Тригуб, яка родом з Новофастова. Нині її знають як майстриню вишивки, писанкарства і не тільки. Вишивати вона почала з малих літ.

Художня вишивка полонила серце дівчини і з роками стала справою її життя.

Сама ж майстриня невтомно вивчає та досліджує зразки народної вишивки з різних областей України.

Доповнює візерунки своїми елементами, надаючи нової барви старовинній українській вишивці.

У доробку майстрині - вишивані рушники, серветки, жіночі та чоловічі сорочки, писанки, різноманітні прикраси, головні убори та багато іншого.

Своїм вмінням і хистом майст¬риня завжди ділиться з людьми, котрі прагнуть навчитись.

– Коли ти захопилася вишивкою? Чому саме подільською?

– Найпершу свою серветочку я вишила в садочку. Це був подарунок мамі до 8-го березня. Мама її до сих пір зберігає. Але усвідомлення того, що таке вишивка, почалося зі школи. То була згідно програмивишивка хрестиком. Мені тоді було десь 14 років.

Пам’ятаю, що треба було вибрати малюнок для однієї роботи. То мала бути картинка або рушник. Я вишила дві роботи. Тоді все й почалося... Почала збирати вирізки, купувати різних кольорів нитки і підбирати кольори до схем, що мені сподобалися. Через декілька років таких вишитих картинок та інших виробів назбиралось вже багатенько і були вони різних розмірів. Якось порахувала, що їх було зроблено десь сорок, які дарувала друзям та рідним.

Після закінчення школи пройшло трохи часу, і я зрозуміла, що мені вже не цікаво вишивати лише хрестиком усі ці схеми, що набули популярності серед майстринь. Але любов до вишивки не покидала мене. Так сталося, що я прочитала про такий вуз у Києві, де викладають вишивку. Раніше я чула лише про Львівську академію мистецтв та Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Оскільки на той момент я жила і працювала в Києві, то вибір був очевидний. Так я розпочала навчання в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. М. Бойчука.

Уже в інституті я дізналася про регіональні відмінності вишивки, техніки, колористики. Потім прийшло усвідомлення, що саме Поділля мені дуже близьке. Кажуть, що десь підсвідомо схована ця любов до рідного краю, до тих місць, що пов’язані з твоїм народженням, історією твого роду. Для мене це село Новофастів, що у Погребищенському районі на Вінниччині.

Вивчивши техніки, колористику, ознайомившись з музейними експонатами, що характерні для цього регіону, поспілкувавшись з майстрами, мистецтвознавцями, зрозуміла, що бажаю працювати з ними, щоб мати можливість більше поширювати інформацію про подільську традиційну вишивку.

Олена Тригуб

Мене захоплюють барви рушників, неймовірно тонка та делікатна вишивка сорочок низинкою, вишивка білим по білому та багато іншого. Поділля охоплює декілька сучасних областей, тому можна досліджувати цю тему все життя. Тож я не перестаю вивчати мистецтво рідного краю у різних його проявах, але й інші регіони мене цікавлять не менше, та й не тільки України.

Хто тебе навчив різноманітним технікам

вишивання?

Перша техніка, яку я освоїла ще в дитинстві - стебловий шов. В школі - хрестик.

На жаль, в той час не було стільки літератури про традиційну вишивку, про народний стрій. Я уявлення не мала про регіональні відмінності та особливості.

А вже в інституті нас навчили різноманітних технік вишивки різних регіонів, дізналася, що у нас нараховувалось близько 250 технік вишивки. На жаль, частина

* Творча особистість

із них втрачена. Я опанувала

близько ста різних технік ви-

шивки, мережок та змережуван-

ня. На щастя, моя викладачка

Костюк Валентина Миколаївна

зрозуміла моє прагнення вивча-

ти нові техніки, яких не було в

програмі, і чимало допомогла в

цій справі. Крім того свою ціка-

вість я задовольняла в музеях.

Найбільш цікавими для мене

були назви технік, в яких від-

творено саме українську суть: солов’їні вічка, зерновий вивід, прутик, просо, ляхівка, ретязь, низинка...

Що тебе надихає на таку

копітку роботу?

Думаю, що любов до ви-

шивання була закладена гене-

тично. Мої бабусі вишивали.

Одна із них мала дуже багато

вишиття. Можливо, з дитинства

я надивилася всього, і тому мені

воно близьке та рідне. Ця ж ба-

буся уміла прясти та ткати, що

я також хочу навчитись. Най-

частіше натхнення приходить

до мене, коли відвідую музей

або виставку. На щастя, сьо-

годні видають достатньо літе-

ратури із давніми зразками, які

теж спонукають до творчості.

Я не перестаю захоплюватися

людьми, які займаються мистецтвом, майстрами, що створюють прекрасні вироби. Це те, що робить наше життя кращим. Повсякчас вони своїм прикладом надихають на створення нових робіт.

Яка кількість робіт у твоєму творчому доробку?

Якщо брати за увесь період, що я вишиваю – то це понад сто. Чимало робіт роздарувала.

Останнім часом шила чоловічі сорочки (без вишивки, але за традиційним кроєм) для серіалу «І будуть люди», що вийшов в цьому році.

Що найбільше тобі подобається вишивати та чому?

Мені просто подобається процес вишивання, ці тактильні відчуття ниток і тканини. Подобається працювати з кольором, тому буває паралельно йде дві-три роботи. Захоплює етап, коли зароджується ідея. Іноді він тривалий, бо хочеться створити щось цікаве.

Останнім часом працюю з вишитими сорочками, бо хочу освоїти різні види крою і вишивки на них. Планую створити колекцію рушників, тому за них і беруся. Але здебільшого залежить від настрою і натхнення. Нещодавно прокинулася з думкою, що маю зробити дві сорочкичоловічу і жіночу. Я вже мала в своїй уяві образ, крій, вишивку. Записала, замалювала і приступила до роботи. Я ніколи не ставлю собі запитання, чому я це вишиваю. Це для мене частина життя, невід’ємна частина мене.

Ми знаємо, що ти не тільки вишиваєш, а й іншими видами мистецтва захоплюєшся і займаєшся? Розкажи щось трішки про це.

Так, захоплення мистецтвом не обмежується лише вишивкою. Десь 3-4 роки тому, організувавши майстер-клас для дітей та співробітників на підприємстві, де я раніше працювала, я освоїла писанкарство. Мене воно захопило не менше, ніж вишивка. Тепер вдосконалюю техніку, досліджую та вивчаю регіональні особливості. Встигла з писанками і на виставці побувати, і майстер-класи провести для діток в селах.

Разом з майстернею «Маковія» набула досвіду створення весільних віночків різних регіонів України. Останніх два роки пробую себе в живопису, але над цим ще треба працювати.

А ще почала вивчати традиційні народні танці та давні пісні. Для мене не було це чимось новим, адже в шкільні роки моїм наставником був Буко Валентин Анатолійович.

Планую ще освоїти ткацтво та настінний розпис, а може й ще щось...

Ти створюєш авторські роботи? Чи все таки дотримуєшся традиції і орнаментики не змінюєш, а просто перешиваєш?

Все залежить від задуму. Якщо мені важливо зберегти орнамент для подальшої роботи з ним - то просто перешиваю. Якби були лише авторські автентичні роботи, то не склалися б певні регіональні особливості, а вони диктуються не лише задумом майстра. Це варто враховувати.

А можуть бути авторські роботи. Бо ти береш якийсь орнамент чи колористичне рішення і починаєш з ним працювати. Поєднуєш техніки, щось доповнюєш, щось тобі видається зайвим, щось диктує сьогодення, щось самі матеріали.

Олена – це справжній генератор ідей, які сама і реалізовує. Отож прекрасні вишиті вироби майстрині не залишають нікого байдужим, дарують тепло її рук, випромінюють позитивну енергетику та збагачують душу світлими та радісними емоціями. Тож побажаємо нашій майстрині втілити усі її задуми, щоб в мережаних узорах старовинних, з-під голки на полотні народжувалось осяйне подільське вишиття

Сергій БУГАЙ

здобутків і визнання 90 років

Старовинний Тульчин здавна був центром культурного життя на Вінниччині і Поділлі. У 1920 році

видатний український композитор Микола Леонтович створив у Тульчині хорову капелу, яка

досі діє в районі і носить його ім’я.

Вагомим фактором розвитку культурного

життя на Вінниччині є Тульчинський фаховий

коледж культури, який в 2020 році святкує

дев’яностий ювілей. Це 90 років історичного

розвитку і становлення, різні часи змін та реформ, кілька поколінь викладачів, які творили

керівників творчих колективів та організаторів соціокультурної діяльності. Коледж здійснює підготовку фахівців (з 2020 року – фахового молодшого бакалавра) за денною та заочною формами за спеціальностями: менеджмент соціокультурної діяльності; інформаційна, бібліотечна та архівна справа; хореографія; образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація; туризм.

Для проведення навчальних занять коледж має два двоповерхових корпуси, один з яких – палац Потоцьких, – пам’ятка архітектури

історію навчального закладу. Історія становлення неординарна і цікава, оскільки відображає зміст і потреби суспільства.

Історія коледжу культури бере свій початок з 1930 року. Проходили роки, змінювалися назви закладу, а за ними – нагромадження великого досвіду, проведення багато цікавих зустрічей, презентацій, тематичних концертів, творчих звітів.

Тульчинський фаховий коледж культури –

єдиний заклад освіти на Вінниччині, що готує

ХУІІІ ст. Зараз у нашому закладі функціонує 39 навчальних кабінетів, 2 майстерні, фотолабораторія, бібліотека з читальною залою, 2 актових зали, 2 зали для хореографічних занять, аудиторії для групових і індивідуальних занять. Освітній процес забезпечують 12 циклових комісій, які очолюють досвідчені фахівці своєї справи. Склався потужний педагогічний колектив, обличчя якого визначає дух творчості, ініціативи, впровадження в освітній процес нових форм та змісту роботи.

Наш заклад впродовж останніх років став базовим для проведення фестивалів, конкурсів, виставок, майстер-класів, конференцій. презентацій, відкритих уроків вокального, хореографічного та образотворчого мистецтва. Зокрема, з 2016р. на базі закладу проводиться обласний молодіжний етнофестиваль «Калинові мости», який з 2019р. набув статусу всеукраїнського; з 2020р.- обласний конкурс молодих виконавців інструментальної музики, регіональний конкурс української пісні «Свою Україну любіть!», обласний конкурс «Кобзар і Україна», започаткований коледжем, обласний фестиваль традиційних

подільських страв «Диво

з горнятка», який проводиться в Тульчинській

ОТГ на базі Тиманівського СБК.

Студенти та викладачі

коледжу беруть участь у роботі двадцяти творчих

колективів, які вносять

значну частку в пропаганду традиційної подільської культури, долучаються до різноманітних

культурно-мистецьких заходах та проектах.

Ми пишаємось досягненнями наших студентів!

Заслужений працівник культури України, директор Тульчинського фахового

коледжу культури, Леонід Данилович ТРАЧУК

Адже - це помітний та відрадний результат нашої сумісної роботи і творчості. Це 15 тисяч випускників справжніх майстрів, працівників закладів культури та мистецтв, викладачів мистецьких шкіл, освітянських і державних працівників, професійних митців, організаторів соціокультурної діяльності та керівників творчих колективів! Професійна

освіта допомагає бути наполегливими, вимогливими, вміти відстоювати

власну думку і в майбутньому, досягати кар’єрних

висот, користуватись авторитетом. Серед тих, ким ми пишаємось: Романчишин Василь Григорович – кандидат культурології, професор, заслужений діяч мистецтв України, ректор Академії мистецтв ім.Павла Чубинського м. Київ, Городинський Станіслав Станіславович –народний артист України, директор Вінницького коледжу культури і мистецтв ім. Миколи Леонтовича, Биковський Ігор Петрович – полковник, начальник, художній керівник заслуженого академічного оркестру України, зразково-показового оркестру Збройних Сил України, Весняний Валерій Михайлович – Тульчинський міський голова, заслужений працівник культури України. Випускники народний артист України Янченко Микола; Мрежук Павло, Максимчук Петро, Ричко Олексій – заслужені артисти України.

Понад 40 відсотків начальників відділів культури і туризму районів і ОТГ, та майже половина директорів центральних районних бібліотек в області очолюють випускники Тульчинського фахового коледжу культури. Серед них заслужені працівники культури України – Микола Ричков, Микола Романов, Надія Герасимчук, Галина Кравчук та інші.

В цьому році трудовий колектив Тульчинського коледжу культури удостоєний звання «Флагман освіти і науки», нагороджений Кришталевою совою та Грамотою Верховної Ради України за вагомий внесок у розвиток вітчизняної культури, значні успіхи в під-

готовці висококваліфікованих працівників культурно-мистецької галузі, відродження і збереження українських національних традицій.

Відповідно до рішення сесії Вінницької обласної Ради №954 від 23 липня 2020р. Тульчинський коледж культури був перейменований у Тульчинський фаховий коледж культури. Готуючи спеціалістів для роботи в закладах культури сіл області, заклад здійснює роботу по відродженню і збереженню українських національних традицій, звичаїв, обрядів, мови, музики, пісень, – всього того, що складає духовний зміст

життя нашого суспільства, є основою української культури і нації. Головним пріоритетом в діяльності закладу було і залишається надання фахової та загальноосвітньої підготовки обдарованій молоді, в першу чергу з сільської місцевості та працівникам закладів культури області, які працюють без фахової освіти. Сьогодні Тульчинський фаховий коледж культури в умовах реформування освіти змінюється, оновлює підходи в навчанні та вихованні, збагачує свої творчі досягнення.

Нам, викладачам, студентам і випускникам коледжу культури випала почесна місія

зберігати, збагачувати і передавати майбутнім поколінням традиції та цінності національної культури.

Сьогодні саме сільські будинки культури, бібліотеки, музеї, де працює чимала кількість випускників, повинні стати центрами всієї культурної та просвітницької роботи. Адже культура – це те, що формує ідентичність, це історія і духовність, це надбання

держави.

Нехай 90-літній ювілей додає нам відчуття повноти й важливості прожитих літ, переживань, почуття оптимізму і впевненості в майбутньому! Щира любов до мистецтва, пісні, музики і слова окрилює нашу багаторічну творчу працю! А завтра має бути Новий час – стратегії розвитку, нових пріоритетів, фахового моделювання і бачення перспективи.

Леонід ТРАЧУК

Подільське золото

Сорочки й килими розцвітали В кольорах і в орнаментах літ –З рук майстрині Болгарської Алли, Що дивує узорами світ. Жанна Дмитренко

е ж не просто так — сорочка! Це «Золото Поділля»! Це суцвіття жіночих сподівань, зашифрованих у сакральних знаках і символах, витворених вишуканими подільськими техніками. Вражає гармонія кольорів жнивного поля на білому тканому полотні. Візерунок у золотих, коричневих, бежевих тонах творить образ ніжності і любові.

Ось такою і побачило цю сорочку високоповажне журі Міжнародного онлайн-конкурсу «Зірки Версалю-2020»

у Франції, присудивши

майстрині перше місце в

категорії «Професіонал».

Звісно, експерти оцінили віртуозне володіння

українськими традицій-

ними техніками вишивання. «Качалочка», «солов’їні вічка», «рахункова гладь», «зерновий вивід» — це розмаїття технік є свідченням високого рівня майстерності, а ще — самовідданості, осягнення вищих законів краси і досконалості.

Автор цієї сорочки — майстриня Алла Болгарська з Ямполя.

Вперше я побачила Аллу на обласному фестивалі «Скарби Поділля». Європейська площа, прибрана рушниками, картинами, дідухами, здавалось, ввібрала в себе всі кольори урожайного серпня. Райони розмістили у своїх «світлицях» те, чим пишалась громада –традиційні взірці вишивки, роботи різьбярів, гончарів, полотна місцевих художників, а ще – експозиції з хліба, що в них калачі, короваї, різдвяна випічка. Віночки, кольорові стрічки, свитки, вишиті сорочки – у цій барвистій феєрії легко і приємно було згубитися і важко

Неначе з пісні — рум’яна, повновида, весела, у чудовій сорочці, вишитій голубим по білому, і в такому ж біленькому вишитому очіпку, вона сиділа за столиком і творила ляльку-мотанку. На столику чого тільки не було: і ткані рушники, і вишиті, і серветки (чайний набір), і ляльки … Я спочатку навіть не зрозуміла, що всі ці вироби належать Аллі Болгарській, що вона й справді майстриня на всі руки. А всі ці люди навколо неї – її сім’я: чоловік і сини, яких вона теж залучила до творчості, Мене дивувало все – і те, з якою вправністю вона працювала, і її красиві діти, і та повага , яку вони виявляли до мами – словами, жестами і поглядами.

Кожного року Алла Болгарська брала участь в обласних заходах, що їх організовував центр народної творчості, і в пресі іноді з’являлись замітки про майстриню, яка, опанувавши декілька видів народної творчості, перемагала в різних конкурсах.

Коли відкриваєш для себе таких людей, завше дивуєшся: звідки цей потяг до краси і творчості? Хто показав? Хто навчав? Хто прищепив бажання творити і навчати інших?

Алла Болгарська

«З дитинства я цікавилась малюванням, в’язала гачком, — розповідає Алла. — Моя мама Ірина Гурська займалась «вибійкою» — вибивала килими, а я допомагала. Бабуся Олена вишивала картини хрестиком, а друга бабуся – теж Олена, яка жила в Качківці (1922 р.н.), ткала рушники і робила віночки нареченим. Мій вітчим, Іван Федорович, теж виявився людиною творчою. Саме він вчив мене малювати. Займався різьбою по дереву. Збережено відео 2002 року, коли він брав участь у фестивалі «Скарби Поділля», привозив свої різьблені ікони…»

Отож, вкотре пересвідчуємось, що розвиток здібностей здебільшого починається з дитинства, з родини.

виділити когось, адже стільки людей зійшлось

тоді на цю площу, що вона одразу стала тісною.

Але колоритну Аллу Болгарську я зауважила одразу. Як не помітити таку яскраву жінку!

Коли Алла закінчила вісім класів у рідній Ямпільській школі, то пішла вчитись в Заболотненське кулінарне училище.

Так, як в ті роки не просто було з роботою, стала підприємцем. Вийшла заміж за Сергія

Болгарського, працівника міліції. «Але при творчій дружині і чоловік має бути творчим!» – постановила Алла Борисівна. Хто налаштує верстат, на якому вона робить рушники, серветки…? Хто допоможе готувати виставку? – Звісно, коханий чоловік. А верстат їм дістався у спадок від свекрухи Лідії Михайлівни, яка у 70-80-х роках ткала ще разом із своєю свекрухою рушники. В Слободі-Підлісівській, рідному селі Лідії Михайлівни, здавна ткали доріжки, рушники, килими. До речі, цей чималенький верстат в хаті Болгарських — на почесному місці, у кімнаті, яку вона жартома, але не без гордості називає «творчою майстернею»

З 2002 року, коли Ямпільський музей образотворчого мистецтва очолювала Алла Мруг, Алла Болгарська починає брати участь у виставках.

«Ще коли була підприємцем часто заїжджала в Клембівку, де є родина. Клембівські бабусі тоді продавали вишивки, скажімо, рушники і сорочки, вишиті качалковою гладдю. Мовляв, кому воно залишиться і чи знадобиться онукам взагалі. А я купляла всю ту красу. Іноді мені просто віддавали рушники. Почала сама вишивати – то чоловікові, то дитині в школу». У 2011 році Алла Болгарська поступила в Тульчинське училище культури на відділ декоративно-прикладного мистецтва. Там здобувала знання з традиційної вишивки, живопису, графіки, гончарства. З вдячністю згадує викладачів – Василя Рижого, Наталію Лавренюк, Григорія Зорика, Марію Ярошенко. Ставши у 2012 році керівником студії «Солов’їні вічка» при Ямпільському музеї образотворчого мистецтва. Алла Болгарська навчала юних ямпільчан різних технік подільської вишивки, популяризуючи традицію на виставках. До речі, оцю сорочку, про яку вже всі писали, вона задумала як подарунок для мами. Її матуся пишається обновкою, яку одягає у свято, і своєю талановитою донькою.

У системі культури Алла Болгарська працювала до 2017 року.

А нині веде гурток при будинку дитячої та юнацької творчості. Навчає художньої вишивки 80 дітей! З ними майстриня бере участь в обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках. За день приходить 40 гуртківців, з якими працює з 14 до 18 години. Розпорядок вільний. З кожною дитиною треба працювати індивідуально. Кожна має

свій ескіз для вишивки

гладдю. Я собі подума-

ла: як це не просто

навчати таку кількість дітей! Але разом з тим, як це важливо передати дітям ази ремесла і традиції, які побутували тут роками і віками. Алла Борисівна розуміє, що в цьому її місія, а не просто робота. «Маємо передати це наступним поколінням, щоб не згубилось у морі підробок, «кічу», сучасних технологій, штампів…всього, що немає стосунку до справжнього мистецтва» — розмірковує майстриня, яка стала педагогом.

— А своїх дітей ви навчили? — цікавлюсь в Алли Борисівни.

— Мої діти, як і мій чоловік, у всьому мені допомогали — і на верстаті, і в підготовці виставок, і в домашній роботі.

Участь Алли Болгарської у проекті «Шляхами тканої Буші» теж стала певним етапом на шляху творчого зростання, коли взявши за зразок бушанські килими, вчились працювати на багаторемізному верстаті. Досвід роботи, секрети ткацтва їм передавали знані майстрині, серед яких Валентина Ткач з Богуслава, Ольга Соледжук з Літина та інші.

Тож коли повернулась з Буші, чоловік мусив переробляти верстат на чотириремізний, що відкривало нові можливості.

«Спочатку я ткала лише рушники, а потім взялась і за серветки і за скатерки…Кольори беру традиційні для нашої місцевості — червоний, темно-бордовий та чорний», — розповідає майстриня, розкриваючи всі секрети цього непростого ремесла, адже лише заправка верстата основою займає понад тиждень. А

ще зо дві неділі йде на те, щоб виткати рушник. Адже за годину можна виткати тільки півсантиметра.

Алла Болгарська створила кілька килимів. Але проблема в тому, що вовна — дорога, в Україні її, на жаль, майже не виробляють. Та попри все, родина Болгарських переживає так званий «килимовий» період. Нещодавно їм передали величезний, саме килимовий верстат. І постало завдання — запустити його в роботу. Коли спілкуєшся з майстринею або читаєш в ЗМІ чи в соцмережах про її творчі клопоти, щоразу дивуєшся, де бере стільки сил і часу! І робота з дітьми, і власна вишивка, і ткацтво, і захоплення живописом… і це ще не все. А як смачно готує Алла Болгарська, можна почути захоплені відгуки не лише домашніх, а й від усіх друзів та знайомих.

Воістину, талановита людина — у всьому талановита.

«Хтось щовечора «залипає»

у комп’ютері чи телефоні, а я беруся за голку чи сідаю до верстата».

Така вона — натхненна, наполеглива, сповнена задумів. З тих людей, які знають, чого хочуть, і досягають мети своєю цілеспрямованістю та завзяттям. Тому її сорочки і килими — такі ж прекрасні, як і вона сама — майстриня на всі руки з мальовничого наддністрянського краю Алла Болгарська.

«Золото Поділля» — назвала свою сорочку жінка, в якої — золоті руки. Творчість наших майстрів і є тим національним надбанням, тим золотом, яке не тьмяніє і з роками не втрачає своєї цінності, а сяє на весь світ неповторною красою ніжності і доброти.

Жанна ДМИТРЕНКО

«Обряд обжинковогообмолотубатьківського

весільного вінка»

с. Рожична Оратівського району

У полі ожиночки, а у нас обжиночки, Ми віночки ісплетемо, На голівки покладемо.

(з весільної пісні с. Рожична)

адзвичайно багате за змістом, винятковою фантазією, імпровізацією виконання, весілля – один з найдревніших і найбагатших обрядів. Все тут побудоване і підпорядковане

мудрості. Це вікові традиції наших предків.

Весілля — це Україна в мініатюрі з її етнографією, пісенним багатством, гумором, побутом, народними костюмами.

Одна з прикметних старожитніх реалій українського шлюбного ритуалу — обряди з обжинковим вінком, пов’язані із землероб¬ськими, рослинними культами наших предків, символі¬кою, народними звичаями, повір’ями й супровідною весільною пісенністю.

У кожному окремому регіоні, а нерідко і селі, є свої особливості святкувань. Незмінними є традиційні етапи весільного дійства.

На Оратівщині, зокрема у селі Рожична, стародавня традиція обмолоту обжинкового батьківського весільного вінка побутує із давніх-давен, зберігаючи свою ритуально-фольклорну цілість, самобутність та охоплює низку дійств, спрямованих на вшанування батьків, освячення шлюбу, забезпечення мо-

лодим щасливої подружньої долі та охорону від злих сил.

Обряд обмолоту обжинкового батьківського весільного вінка в с. Рожична на другий день весілля є символом вшанування батьків і проводиться, коли батьки віддають заміж або женять останню дитину. Саме після закінчення жнив, розпочинались традиційні весільні обряди. Подруживши усіх дітей у сім’ї, батькам справляли «Обжинки».

Поєднання атрибутів жнив з весільним обрядом характерне лише для хліборобської нації, якою і є українці.

По-особливому відбувається

це колоритне дійство. Цю традицію тут шанують й свято виконують віддавна і донині.

Одна з особливостей традиції — спеціальне запрошення односельців (насамперед жінок-свашок) для виконання обряду.

Хвалить Бога, сина оженила, Хвалить Бога, невістки діждала.

І не буду воду носити,

І не буду діжку місити, І не буду хату мести, Тільки буду порядок вести. Особливо цікавою є ця форма заперечення, яка насправді виявляє ту силу-силенну обов’язків, що їх щоденно виконує господиня в кожній хаті.

Під час пісні дві свахи розстеляють полотно та ставлять на нього ослін. Слідом за ними

* Нематеріальна культурна спадщина

діти виносять дві подушки і кладуть на ослінчик.

А зять і молодший син в цей час виносять

вінки на двох хлібах. Ці вінки сплели діти, які з шанобою одягають батькам на голови. У сина та зятя залишається хліб в руках.

Пошана до батьків — це те, що характеризувало українську родину впродовж віків.

І хоч головними персонажами весілля є молоді, та вшанування батьків, бодай на другий

день – є важливим елементом обряду.

Отож, наступного дня після ос новних урочистостей, молодя

та підносять своїм батькам

подарунки, приділяють

їм увагу і називають

батьків чоловіка та

дружини не інакше

як мама і тато. Відбу

вається це так: вхо-

дить старший син із

невісткою, він несе

на рушнику коровай,

а невістка — пода-

рунки, тобто терно

ву хустку і сорочку.

Вони дякують та вкло

няються батькам. Вслід

за ними «по старшинству»

підходять всі діти до батьків, а останніми — наймолодший

син та невістка, підносячи свої дари.

Син просить у батьків, щоб прийняли його

дружину за рідну дитину. А невістка просить дозволу у батьків свого чоловіка віднині і довіку величати їх БАТЬКОМ та МАМОЮ. Після чого старший син велить своїм дітям а їхнім онукам обмолотити обжинковий вінок. Тоді зерно збирають в решето, і старший син засіває його на батьківському городі.

«А тепер потрібно заволочити посіяне зерно» , - каже старший син.

Сини беруть велику гілляку, садять на неї меншу невістку і волочать по посіяному зерні, а свахи приспівують.

«Не хотіла невістка робиА хотіла, щоб її возити, Від села до села, Щоб була весела.

А потім онуки закачують зерно на добрий родинний урожай, на довгії літа. Діти «качають», тобто ходять качечками. Старший син промовляє: «Вам, дорогі наші батьки, — Многії літа!»

Після того всі присутні співають «Многії літа». По завершені пісні, батьків підіймають тричі «на ура». Турботою про майбутню долю

молодих зумовлені й інші звичаєві настанови

батьків. Ось як промовляє мати, віта ючи молодят, а разом з тим на вчаючи їх, як жити у добрі та злагоді:

«Дорогі наші діти, ону чата, дорога родино, ми з батьком щиро дякуємо вам за обмолот вінка, дякуємо вам за ваші дари.

Дякуємо і разом з тим пишаємося, що недарма топтали ро динну стежку, виро стили добрих дітей.

Радіємо вашим добрим справам, бажаємо вам

любові, злагоди і пова

ги. Щоб у вас народжува лися діточки. Щоб синочки росли, як дубочки, а дочки, як мальвочки. Щоб ніколи не замов

кав сміх дитячий на вашому подвір’ї.

Не забувайте дорогу до батьківського порогу.

Якщо ви забудете дорогу до батька і матері, то і син ваш до вас її не знайде. Пам’ятайте ми, завжди будем чекати і виглядати вас.

Батько теж висловлює свої побажання : «Дорогі наші діти! У народі кажуть: «Життя прожити – не поле перейти». Тож будьте мудрими, поважайте один одного, не соромте

роду нашого хліборобського, бере

жіться від самоти, страждання і

Після цього дійства старший син, подякувавши за обмолот батьківського

вінка, запрошує гостей до святкового столу. Онуки ведуть дідуся і бабусю на почесне місце за столом.

Обіцяла

весільная мати — Наливочки дати з калиною, Із ожиною, з червоними ягідками За своїми діточками.

Цією піснею завершується прекрасне дійство вшанування батьків, які одружили

усіх дітей в сім’ї, яке називається

«Обмолот обжинкового батьківського весільного вінка»

Отже, традиції українського весілля, які склалися віками, з плином часу зазнали змін, але більшість родин свято оберігає давню обрядовість. Такі обряди мають безліч регіональних особливостей. Деякі з них втрачені, а деякі збереглись і донині. Завдяки своєму колориту, яскравому змістовому наповненню, прекрасному пісенному супроводу, а найбільш за все тому, що в них закладено такі загальнолюдські цінності як пошана до батьків, до традиції, ці обряди стали надбанням національної культури. До них належить і «обмолот батьківського весільного вінка», який зберегли у селі Рожична на Оратівщині, передаючи з покоління в покоління.

Саме тому цей обряд є елементом нематеріальної культурної спадщини, який досліджуватимуть наші нащадки, з гордістю передаючи його поколінням майбутнім, як підтвердження національної ідентичності і високого рівня культури подолян.

Провідний методист

з нематеріальної культурної

спадщини ОЦНТ, Марія МОТОРНА

* Село на Поділлі

Про баланівську дзигарню, Віхренкові сопілки і

«Свєнтокшиську

Сьогодні Баланівці стільки літ!...

Їй промінь золотий і неба синь – у вічі.

Я на крилі зорю підніму у зеніт

І понесу обох, як немовлят, у вічність.

Василь Корнелюк

кщо хочете почути ніжний голос

сопілки, якщо хочете побачити тисячолітні раритети, якщо хочете побувати на велелюдному концерті в сільському в будинку культури— приїжджайте в Баланівку.

ніч»

Хореографічний колектив «Чар-зілля»

Історія села сягає корінням в глибину століть, коли на берегах річки із загадковою назвою Берладинка охоче селились люди. Кажуть, що першими були Балани.

У цій місцевості, оточеній лісами, з давніх давен займалися хліборобством, скотарством, бондарством. Тому тут і донині чимало Бондарів.

На родючих землях сіяли пшеницю, окультурювали жито, ячмінь, просо, гречку.

Під час археологічних розкопок було знайдено і зуби мамонта, і черепки з глечиків, і козацькі люльки, і жіночі прикраси, і кам’яні сокири, і камінь-терлич, з допомогою якого терли зерно на борошно. Це ще тоді, коли не винайшли жорна. Всі ці безцінні знахідки нині у баланівському музеї, який відвідали тисячі гостей зі всього світу –із Японії, із Канади, США, Англії, Кореї. Відвідувачі були здивовані таким багатством — свідком різних епох. Дивує і сама споруда музею. Адже це сторожова вежа, колишня триповерхова дзигарня, збудована за наказом пана Собанського. Сірий камінь возили з Бершаді, будували вручну. Які чудові краєвиди відкривались з тієї вежі! Серед пам’яток архітектури і млин, що йому вже три з половиною століття. Його було збудовано у 1647 році за проектом місцевого винахідника Трохима Підлубного. У 1880 році поставили водяну турбіну. У 1938 році — він був електрифікований. Цей дивовижний млин і досі меле зерно і вже сам здається атрибутом часу.

Вокальний ансамбль «Лілея»

Вежу реставрували вже через 200 років за ініціативою голови агрофірми «Колос» Анатолія Царюка та голови сільської ради Надії Волощук. Тож із дзигарні постав цей славнозвісний музей, що нараховує 5800 експонатів. Берегинею цих раритетів стала тоді Галина Когут, учителька історії, яка стала директором музею. А нині музеєм опікується Наталя Коритна. Тут вам розкажуть про козацьких ватажків, про те, що в Баланівці був свій Кармалюк — Федір Роговий. Місцевий літератор Тимофій Пронько зібрав цінний матеріал і написав книгу «Лісна людина». Залишились письмові згадки і малюнки про колишнє селище, яке було обнесене дерев’яною фортецею. На її дзвіниці стояли гармати, які сповіщали про наступ ворога. Вартість однієї — 42 корови. Навколо фортеці — рів. Перейти його можна було лише по брамі, що на ніч піднімалась. Тому селяни, якщо запізнювалися з польових робіт, мусили ночувати в степу.

Родючі землі, левади, пасовища, можливість займатися ремеслом, ковальством, кушнірством, шевством — все це приваблювало людей звідусіль. Село переростало в містечко. Через Баланівку проходив торговельний (чумацький шлях): з Вінниці і Брацлава — аж до Чорноморського узбережжя. З кінця 18 століття проводили ярмарки, так звані «збіговиська». Про все це розповідали мені і в клубі, і в музей, куди запросили працівники культури. Надія Миколаївна Герасимчук, начальник відділу культури, розказала про те, скільки зусиль і коштів було вкладено в музей, а нині — знову

треба робити ремонт. Баланівчани у розмові, то сягали давнини, то згадували трагічне минуле століття, на яке припали війни, репресії і голодомори, то про нинішню непросту ситуацію, але завше з гордістю називали імена земляків — героїв Вітчизняної, героїв праці, видатних баланівчан, які прославили село своєю відвагою чи трудом або творчими досягненнями.

Серед таких — Іван Кучерук, розвідник, який пройшов війну і впав вражений ворожою кулею біля рідної хати, встигнувши гукнути: «Мамо, я прийшов!».

Серед таких Герой соціалістичної праці — Іван Дяченко, який вивів господарство у ряд найкращих. Баланівчани гордяться своїми генералами — Павлом Романенком, Валерієм Петруком, Павлом Дісяком. З Баланівки вийшли Володимир Кушнір — доцент інституту народного господарства, поет Василь Корнелюк, член Національної спілки журналістів, в своїх поезіях він оспівав рідний край, Анатолій Фартушняк, поет, журналіст, автор збірок «Моє село», «Мово рідна, солов’їна», «Щоденник».

Над Берладинкою сільська квітує осінь, П’янить духмяним неповторним зіллям. Сюди спішу додому,а не в гості, На це чудове золоте привілля.

Анатолій Фартушняк

«Баланівка»

Слід сказати, що культуру Баланівки завжди підтримувала громада та її очільники. Це видно одразу, коли ще тільки підходиш до будинку культури,

збудованому 1962 році стараннями голови Анатолія Цаплюка.

І чудовий фасад, і широка площа перед ним одразу налаштовує на думку: тут живе культура! Сюди йдуть люди на урочисті зібрання, концерти фестивалі. На цій площі святкують День Незалежності України, День Перемоги та інші традиційні для села свята. Директор СБК Володимир Клапатюк показує мені просторе фойє, великий актовий зал, костюмерну, в якій, справді, чимало костюмів для співочих і хореографічних ансамблів. Про це подбала сільська рада. Звісно, є проблема, як і в більшості великих сільських будинків культури. Вони не опалюються. Такий час настав.

Трохи тепліше в бібліотеці — дуже затишній, розміщеній у цьому ж будинку. Стараннями бібліотекаря Валентини Олійник тут все впорядковано, і сама бібліотека стала осередком духовності. Інформаційні стенди заохочують школярів та дорослих до читання. Одразу видно, що людина любить свою роботу. Володимир Васильович на посаді директора з 1990 року, відколи закінчив Тульчинське культосвітнє училище.

Відтоді чимало зроблено, завдяки команді однодумців, залюблених в культуру, без якої і життя не уявляють. Володимир Клапатюк керує духовим оркестром. Старостою оркестру є Віктор Сендик. Директор називає його «першою скрипкою».

Баланівчани люблять свій оркестр, розуміють його мобілізуючу роль і значення в житті села. Баланівський СБК славиться своїм зразковим аматорським ансамблем сопілкарів «Жайвір», що ним керує самовідданий Володимир Віхренко, знаний не лише як керівник колективу, а як майстер з виготовлення сопілок. Це різні сопілки: тилинки, флояри, окарини, які Володимир Васильович виробляє, навіть, на замовлення. Вони користуються попитом не

Вокальний ансамбль «Горлиця»

Хореографічний колектив «Мальви»

Ансамбль «Баланівчанка»

лише на Вінниччині, а й в Україні. Свою любов до сопілки керівник прищепив і учням, баланівським хлопчикам і дівчаткам (нині їх 18). Вони з задоволенням ходять на репетиції і виступають на різних сценах — в селі, в районі, в області. Та й по всій Україні і за кордоном. Інструментальні обробки народних пісень, творів Миколи Леонтовича, Родіона Скалецького, Філарета Колеси — такий репертуар цього чудового колективу, який досяг успіхів завдяки подвижницький діяльності Віхренка. У 2020 році ансамбль мав відзначати 20-річний ювілей. Але через карантин мусили перенести святкування, до якого вже костюми пошили. Більше б таких керівників — не просто музикантів, а мудрих вихователів нового покоління українців.

Художній керівник Баланівського СБК — права рука директора. Це Світлана Бендус — надзвичайно активна, енергійна, життєрадісна. Вона — ініціатор багатьох заходів, керує кількома гуртками. 1996 році закінчила Тульчинське культосвітнє училище а спеціальністю «керівник самодіяльного академічного хору». Танцювальні колективи «Мальви», «Чар-зілля», «Барвінок», ансамблі «Баланівчанка», «Веснянка» — це поле її діяльності. У кожного колективу своя біографія. Скажімо, родинний ансамбль «Чар-зілля» утворений в 2006 році. Адже у ньому шість подружніх пар — учителі, будівельники, підприємці. В репертуарі — народні танці. Як уже мовилось, сільська рада подбала про костюми. Виступали всюди, навіть за рубежем.

У танцювальному ансамблі «Мальви», створеному у 2011 році — теж люди різних професій. Взяли участь у фестивалі «Свєнтокшиська ніч» (Івана Купайла), а також «Халупкові горщики» (м.Моравіца, Польща), де баланівчаниі завоювали симпатії публіки.

Цю «Свєнтокшиську ніч», власне, Івана Купайла в Польщі вони ніколи не забудуть. В заході взяло участь чимало народних колективів воєводства. Запросив їх на святкування МаріоЬурас, голова гміним. Моравіца. «Там, як і в нас дівчата співали, пускали вінки на воду. –Згадує Світлана Бендус. – А ми чого тільки не співали – і купальських пісень, і про Україну. Крім того багато танцювали: українські танці, гуцульські, молдавські, польські. А потім ще й виступали в різних оздоровчих закладах. Там і гроші заробили на дорогу. А «Халупкові горщики» — це виставки польських майстрів, де ми теж виступали. Від тоді пан Маріо Бурас запрошує нас щороку на гостину.»

Жіночий вокальний «Баланівчанка», яким керує Світлана Бендус — це колишня хор-ланка з піснями народними і авторським. Колектив брав участь у багатьох заходах, в тому числі на фестивалі борщу в «театрі на городі» Ганни Секрет. Світлана з гордістю розповідає про учасників, поважних, шанованих людей. Це колишній спортінструктор, а тепер соліст колективу Андрій Микитович Кучерина. Це багатодітна мати, дуже активна Тетяна Рейвах, це вишивальниця Ольга Панько, роботи якої виставлялись

Зразковий аматорський ансамбль сопілкарів «Жайвір»

на районних та обласних виставках з нагоди державних свят. Слід сказати, що Світлана Володимирівна зуміла долучити учителів, створивши при СБК жіночий вокальний ансамбль «Горлиця». З цього ансамблю виділилось тріо: Юлія Віхренко (дружина Володимира Віхренка), Людмила Устяк — заступник директора з виховної роботи і, звісно Світлана Бендус. Тріо користується популярністю.

Особливу увагу художній керівник приділяє солістам-вокалістам. Шліхар Зоріна, Вінтанюк Зіна, а також Світлана Бендус та Володимир Клапатюк — це ті виконавці, яких знають і люблять не лише на теренах Баланівки.

Ось такими колективами багатий Баланівський СБК. Всі разом вони готові підготувати будь-який концерт, будь-який захід. Сцена Баланівського СБК ніколи не нудьгує. Іскрометні танці, чудові українські пісні, художнє

читання — все це заповнює містку і розмаїту програму концерту, яку несоромно показати по телебаченню. Належний рівень виконання, різнобарв’я костюмів, вміла побудова програм

— все це забезпечує успіх. Співпраця з баланівськими майстрами дає можливість брати участь у виставковій діяльності. Усі умільці — і сопілкар Володимир Віхренко, і вишивальниця Тетяна Кравець, і Ольга Панько, яка вишиває рушники, скатерки, панно – кожен вніс частку в розвиток традиційних ремесел.

До речі, якраз до нашої розмови долучилась майстриня ручної вишивки Тетяна Кравець.

Тетяна Василівна – активна учасниця багатьох культурно-мистецьких акцій в районі та області. Завжди приїжджала на Обласний

фестиваль народної творчості «Скарби Поділля», де виставляла свої рушники і давала майстер-класи. Нині вже не те здоров’я. Але продовжує вишивати. В центрі зберігаються подаровані майстринею татова сорочка, вишита низзю, бабусина сорочка, якій уже понад двісті літ (коричневі полики з білим), домоткані скатерки з коноплі та ін.

Робота будинку культури з організації дозвілля, новаторські підходи на виклики часу, вміння співпрацювати з школою, з музеєм, з бібліотекою, з населенням, з молоддю, з керівництвом — такі характеристики забезпечили баланівчанам перше місце серед клубних установ Вінниччини. Надія Герасимчук дуже задоволена колективом СБК, його здатністю до створення креативних ідей і успішною реалізацією проектів.

— Вони — молодці! — лаконічно підсумувала враження цього дня Надія Миколаївна. Так само лаконічно каже Світлана Бандус: «Треба зробити — стали та й зробили!»

Коли вже про все переговорили і показали, Володимир Віхренко подарував мені керамічну окарину і пояснив, що в італійській мові це слово означає «зозулька». Взяв в руки, приклав до уст – і защебетав соловейко, і закувала зозуля. Я подумала, що ця «зозулька» кує на нові літа славному колективу Баланівського СБК, де талановиті працівники культури зуміли згуртувати навколо себе людей різного віку і різних професій для того, щоб жили традиції, щоб лунала пісня на баланівських теренах. Жанна ДМИТРЕНКО

* Подільські дзвони

Духовний світ села

«У золотому щиті три зелених дерева, два і одне, між якими червоний розширений

хрест. У лазуровій трикутній главі Святий

Миколай у червоних ризах і срібній єпитрахилі

з золотим шитвом, у червоно-золотій митрі, навколо голови — золотий німб, у лівиці тримає лазурову книгу в золотому окладі.

Герб вписаний в золотий декоративний

картуш і увінчаний золотою сільською короною. Дуби означають історичну галявину в лісі, де оселилися козаки (розширений хрест). Святий Миколай — охоронець місцевого храму». Внизу картуша напис «БОРИСІВКА».

селі Борисівка Іллінецького району зберігся найдавніший Свято-Миколаївський храм, який є пам’яткою архітектури дерев’яного зодчества.

Як свідчать історичні документи, храм був зведений на кошти прихожан та освячений

22 грудня 1752

року. Що характерно – він збудований з

дубових колотих

колод, без єдиного дерев’яного гвіздка. Знавці архітектури

вважають таку технологію унікальною для тих

часів, однак, як відомо, в давнину чимало храмів будували без цвяхів.

Храм дивом уцілів в різні роки гоніння.

Коли його забирали у 1917-му

році , аби зробити там зерносховище, то прихожани села поскладали ікони на підлогу церкви, застелили простирадлом та засипали зерном. Так люди зберегли святині храму. А самого священика, аби вберегти від репресій, сховали у лісі і таємно носили йому їжу.

У церкві зберігся унікальний п’ятиярусний іконостас, який пережив роки страшних лихоліть: обидві світові війни, повоєнні роки, роки комунізму і страшного атеїзму. Іконостас ручної роботи. В різьбі іконостасу геометричні елементи поєднані з виноградними листочками і гронами винограду. Кажуть, що на Україні аналогічні іконостаси збереглись лише у Києво-Печерській Лаврі та на Закарпатті. В храмі є свої святині – старовинні ікони: Пресвятої Богородиці, святої великомучениці Варвари, святого Миколая Чудотворця, «Різдво Ісуса Христа», «Хрещення Господнє». Прихожани храму зберегли імена та пам’ять про настоятелів, це: І. Яку-бівський, Д.Кощин, А.Левицький, династія Волошкевичів – Іван Михайлович, Єфим Іванович, Саторин Іванович. Зі слів старожилів у 1995 році службу Божу в церкві правив отець Олександр Вернигора, а пізніше Анатолій Ващак. Під його керівництвом релігійна громада поставила новий підмурок, забетонувала

опалубку, перестелили підлогу. Добру згадку

про себе лишив

отець Олександр Смагло. Чимало зусиль

доклав протоієрей Андрій Берегеля з прихожанами для облаштування

храму. Теперешній настоятель – батюшка Ілля продовжує піклуватись про благоліпність храму.

Минають

роки. Свято-Миколаївський

храм, вистоявши не одне століття, знову і знову скликає до себе всіх спраглих за правдою та Божою мудрістю.

Галина ХОМЕНСЬКА

* Презентація книги

Зійшла зоря ясна

же стукають у двері зимові свята. І

зовсім скоро на Різдво зазвучать колядки і щедрівки у кожному місті, в кожному селі, у кожній оселі.

Цінний новорічно-різдвяний гостинець подарувала нашому Поділлю невгамовна у своїй багатогранній творчості, знана на теренах Вінниччини викладач-методист, диригент

хору Вінницького фахового коледжу мистецтв ім.М.Д.Леонтовича, художній керівник Подільського камерного хору «Леонтович-капела»

Вінницької обласної

філармонії ім.М.Д.Леонтовича Ольга Бабошина, яка упорядкувала хорову збірку

колядок і щедрівок «Зійшла зоря ясна» (Вінниця, видавництво

ТОВ «Консоль», 2020, - 128с.).

Створення обробок

колядок та щедрівок

для хору було характерним явищем для українських композиторів минулого століття. Адже в цей період хоровий спів був надзвичайно популярним, своєрідним виявом національної культури та духовності. Народно-пісенна творчість

українців – це дорого-

цінний пласт вітчизняного хорового мистецтва, що не втратив своєї актуальності і в наш час.

До збірки «Зійшла

зоря ясна» увійшли твори на різдвяну тематику та аранжування

відомих колядок і щедрівок композиторів XX

сторіччя, а також сучасних українських композиторів і хормейстерів з різних регіонів України. Кожній області притаманна особлива будова мелодики, ритму, акцентування літературного

тексту, але об’єднує їх єдина тематика та урочистість звучання різдвяних пісень. До кожного

твору упорядником вдало підібрані віршовані

віншування, які пов’язують між собою музичні твори, утворюючи своєрідну різдвяну хорову сюїту. Всі ці твори у різні роки були виконані колективами під орудою Ольги Бабошиної. Вони склали вагому частину їхнього репертуару. О.Бабошина ставить за мету вивчення системи музичних символів у творчості вітчизняних митців, напрацьовує методичні прийоми,

завдяки чому досягається оригінальне виконавське прочитання. Поєднуючи академічну манеру виконання з елементами автентичного фольклору, а також використовуючи додаткові новітні прийоми, Ольга Іванівна домагається особливих звукозображальних ефектів. Книжкове видавництво живе та розвивається у відповідності з трендами світової культури, високих технологій і медіаконтенту. Однією з помітних інновацій стали інтерактивні книги з QR-кодом. Збірка «Зійшла зоря ясна» з додатковою реальністю стає одним із кроків на шляху використання новітніх технологій. Адже на багатьох сторінках цієї збірки можна побачити QR-коди, просканувавши які за допомогою своїх мобільних пристроїв, кожен матиме змогу почути виконання творів у відеоформаті.

Твори, що увійшли до цієї збірки, можуть виконувати мішані хорові колективи середніх та вищих музичних закладів I-IV рівнів акредитації, а також професійні і добре підготовлені аматорські хорові колективи академічного спрямування.

Також в кінці збірки подається інформація про композиторів, аранжувальників, упорядника збірки Бабошину О.І., хор Вінницького фахового коледжу мистецтв ім.М.Д.Леонтовича, Подільського камерного хору «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії ім.М.Д.Леонтовича. Та особливу цінність складають коментарі до хорових творів від упорядника збірки, своєрідні методичні рекомендації, які стануть в нагоді керівникам хорових колективів. Сподіваємось, що збірка «Зійшла зоря ясна» зацікавить численну когорту диригентів, студентів, викладачів та учасників хорових колективів. А Ользі Іванівні бажаємо невичерпного творчого натхнення, масштабних проєктів, нових збірок, яких з нетерпінням чекатимуть поціновувачі хорового мистецтва.

Тетяна ЦВІГУН

Галина КРАВЧУК, заслужений працівник культури України, завсектором культури, молоді і спорту

Погребищенської РДА, поетеса, сценарист, ведуча

Діти співають –живе Україна

* Фольклорна спадщина

Традиції віків, веління часу, Пісень вороновицьких – оберіг.

Ви чули, як співають «Викрутаси»? –

Це наша молодь, наш співучий рід Жанна Дмитренко

«Викрутаси» – це мої діти, в них частина

моєї душі, серця, частина мого життя» – говорить керівник ансамблю «Викрутаси» Інна Нікітенко. Всі ми знаємо, яке велике значення має збереження народної творчості – звичаїв, обрядів, української народної пісні, як важливо

На створення свого колективу Інну Володимирівну надихнув дитячий колектив «Кирниченька» із Закарпаття, який вона побачила на одному конкурсі в смт. Сатанів Хмельницької області. Цей гурт складався із хлопчиків та дівчаток різного віку, зросту та національностей. Дуже їй запам’ятався хлопчина тринадцяти літ, що грав на барабані. Він – з циган, такий колоритний, самобутній, «кучерявець із чорними очищами».

«На той час в мене підростали дві доньки –5-річна Меланія та 9-річна Єлизавета. В нашій

передати це духовне багатство наступним поколінням. Таке завдання ставлять перед собою всі фольклорні ансамблі. А перед дитячими колективами, окрім цього, виникає ще й питання виховання, розвиток творчих здібностей, почуття відповідальності за спільну справу, відкриття нових, яскравих талантів серед підростаючого покоління.

Саме все це присутнє в роботі колективу, про який я хочу розповісти. Це чудовий, неповторний дитячий фольклорний ансамбль «Викрутаси» Вороновицької ОТГ яким керує Інна Володимирівна Нікітенко.

Що означає назва колективу «Викрутаси» ?

– запитаєте ви. «А це діти, тобто такі, які вони є: грайливі, пустотливі, безпосередні, інколи смішні. Це діти талановиті, співучі, сміливі, веселі. І саме таким я бачила цей колектив, коли задумала його створити» – говорить керівник.

сім’ї діти зростали в атмосфері музики із самих пелюшок, так що українські пісні звучали в хаті не тільки на свята, а й в будні. Особливо полюбляли вечори-спогади, коли моя мама розповідала про історію свого роду, про долю прадідів-«куркулів», про багатодітну сім’ю, яка вміла працювати та відпочивати. І тими тихими вечорами звучали в нашій хаті не тільки історії родини, а й лунали пісні, які співали мої бабусі й прабабусі. На тих піснях зростали і мої діти» – розповідає Інна Володимирівна.

І от одного гарного дня, у 2012 році, Інна вирішила, що пора...Пора створювати щось таке, де б наші діти (в першу чергу) могли показати свій хист, вміння співати. Та й сама вона має неабиякий талант і спеціальну освіту (Тульчинське училище культури,

Київський національний університет культури і мистецтв), досвід роботи директора Вороновицького селищного будинку культури. Створювала музичні та вокальні колективи та керувала ними. Сама бере участь у народному аматорському жіночому вокальному ансамблі

«З роси й води» Вінницького РБК. Виникло перше питання – з чого ж розпочати? Звісно з Вороновицької СЗОШ №1 (де раніше сама працювала вчителем з музичного мистецтва). Інна Володимирівна пригадує, як під час перерв між уроками заходила в класи і оголошувала про репетиції вокального гуртка, запрошувала всіх, хто хоче співати. «Прийшли...Прийшли всі, хто хоче співати, ті, хто

просто «кудись хоче», ті, що «за компанію» і навіть ті, які ходили в секцію футболу. І почалось! Співом те все важко було назвати, але я була впевнена, що із 50-ти чоловік, що прийшли, залишиться 5 і це буде, якщо не назавжди, то надовго». Так і дотепер. Щороку, вже 8 років поспіль, приходить 50 і залишається 5, але які! Це – діаманти, це – фанати і, перш за все, прихильники українських пісень, традицій, історії». Сьогодні в колективі 22 дітей віком від 7 до 16 років.

Пишається Інна Володимирівна тим, що, завдяки «Викрутасам», українські пісні почали співати батьки дітей, учасників колективу. Їх підхоплюють і вивчають дорослі колективи із

сусідніх сіл та районів. Про підбір репертуару керівник з вдячністю говорить: «Звичайно, що стосується репертуару, то тут не можу не згадати чудову людину, великого знавця української

пісні, методиста відділу культури Вінницької

РДА Тетяну Казанську. Саме завдяки їй, репертуар колективу «Викрутаси» такий різрожанровий, такий колоритний. Величезну допомогу, поради та настанови надає Тетяна Гарбулінська. Адже так важливо співати пісні свого регіону».

Репертуар ансамблю «Викрутаси» дійсно цікавий і різноманітний, адже черпають його з народних джерел. На сьогодні це вже понад 40 пісень. Переважають календарно-обрядові – колядки, щедрівки, композиції веснянок та купальських пісень, жнивні, а ще українські народні жартівливі пісні. Скористалася Інна Володимирівна збірником веснянок «Зеленая

плені віночки, стрічки та намисто. Кожному потрібен костюм за розміром, на різний сезон, адже представляють Вінниччину за межами області.

За плечима цього колективу не одна перемога, не одне розчарування, не одні сподівання та мрії, але це те, що учасників поєднало. І хоча за роки в пам’яті – чимало виступів, конкурсів, фестивалів, та найяскравіший спогад –про перший конкурс, що відбувався у Києві. То перша поїздка за межі області. «Діти й досі пам’ятають, як довго ми їхали, як довго ми чекали свого виходу на сцену, як змучилися цим очікуванням, і сам виступ не приніс задоволення ні нам, ні журі, що теж було стомлене за цілий день. Ми «привезли» тоді ІІІ місце, але той конкурс запам’ятався швидше самою поїздкою – згадує Інна Нікітенко.

Отримання звання стало творчим поштов-

дібровонько», виданим обласним центром народної творчості, та вивчила з дітьми весняночки: «На вигоні – гусята», «А в городі під цибулькою», «Васильочок». А отримали збірник на обласному святі фольклору в селі Зятківці Гайсинського району, на якому були вже двічі (2013, 2019 р.р.). Великою радістю і моральною підтримкою стало отримання колективом «Викрутаси» почесного звання «зразковий аматорський» (листопад, 2017 року).

Діти повинні не лише гарно співати, а й виглядати. Ось як розповідає про це Інна Нікітенко: «Я пам’ятаю період з життя колективу, коли ми виходили на сцену: якісь шароварчики, спіднички, віночки. Де і в кого я їх позичала, зараз і не пригадаю. Та з часом, після порад саме моїх наставників, колектив «вбрався». І дійсно, у 2015 році було пошито спіднички та фартухи, у 2017 – кожушки за рахунок селищної ради. У 2018 році при допомозі та підтримці голови Вороновицької ОТГ Олександра Ковінька було закуплено сценічне взуття. За рахунок батьків було пошито шаровари та нові спідниці, заку-

хом для дитячого ансамблю. «Викрутаси» все частіше почали брати участь в районних та обласних святах, конкурсах, фестивалях. Серед них: обласний фестиваль вчительської та учнівської творчості «Проліски надії» (м.Вінниця), фестиваль народної творчості «На Поділлі на Різдво» (м.Вінниця, 2018 р.), ФОТО ІІІ обласний молодіжний етнофестиваль «Калинові мости» (м.Тульчин, 2018 р.), обласний відбірковий конкурс XVI Всеукраїнського фестивалю сучасної та популярної музики «Червона рута 2019» (м.Вінниця, диплом ІІ ст.) та інші.

Жодне свято, жоден концерт в селищі Вороновиця не проходить без участі зразкового аматорського фольклорного ансамблю «Викрутаси». Це масове гуляння «Масляна», День сміху, День Матері, День захисту дітей, День Європи, День селища Вороновиця. Їх також радо запрошують і в сусідні села на фестиваль «Якушинецькі весноспіви» (с.Ксаверівка),

День села Комарів, козацький фестиваль «Козацька держава – наша гордість і слава!» (с.Байраківка,ЗОШ І-ІІІ ст. ім.Максима Шимка, Немирівський р-н) та інші. ФОТО Виступали «Викрутаси» і на сцені Вінницької райдержадміністрації. ФОТО Першу найвищу перемогу колектив здобув у місті Хмельницькому на Всеукраїнському конкурсі «Подільська ліра» (І місце). Згадує Інна Нікітенко: «Я та діти на те й не сподівалися, і, коли ведучий оголосив про це, я не зрозуміла, а діти почали дуже голосно виявляти свою радість, яка переросла в захоплені сльози: діти всі збіглись до мене, обійняли мене і почали плакати від радості. Я ніколи не забуду тієї миті, то було дуже зворушливо, мені здається, що та перемога дала новий поштовх в творчій діяльності колективу, тому що ми почали працювати ще натхненніше». Впродовж останніх років де

ках. Взяли участь в урочистостях на ювілейному вечорі з нагоди 80-річчя створення ОЦНТ (2019 р.).

Запрошувала «Викрутаси» сусідня Польща, де діти співали українських пісень на міжнародному з’їзді меценатів (лютий, 2019 р.), а вдруге ( червень) відпочивали на базі «Семаха» в м.Одпоришув. Купалися в басейні, вчилися їздити верхи на конях, яких утримують і тренують на базі «Семаха». Відвідали музеї, костели в містах Тарнав, Краків, познайомились з архітектурою європейської країни. Фольклорний ансамбль «Викрутаси» – це не лише репетиції та виступи. Його учасники вміють і відпочивати. Про святкові будні розповідає Інна Володимирівна: «Разом із дітьми влітку ми ходимо на став купатися, взимку кататися на санчатах, організовуємо самі для себе дискотеки. Діти дуже люблять такі «сімейні»

Майбутнє колективу

ми тільки не побували! Це Всеукраїнський етнофестиваль «Болохівські гостини» (м.Старокостянтинів Хмельницької обл.), Міжнародний конкурс-фестиваль дитячо-юнацької творчості «Перлина Fest» (м.Київ, 2018 р. диплом ІІІ ст.), Міжнародний фестиваль сучасної пісні та популярної музики (м.Вінниця, КЗ «Плеяда»), ФОТО міжнародний фестиваль дитячої творчості «Золотий лелека» (м.Рибаківка Миколаївської області, 2019 р., Гран-прі). А Єлизавета Чорна була нагороджена дипломом – як наймолодша учасниця фестивалю. Не раз брали участь в мистецьких заходах обласного центру народної творчості, а саме: двічі на відкритті

обласних виставок декоративно-прикладного

мистецтва ОЦНТ, дитячих тематичних вистав-

розваги. Уявляєте, в ставку купаються 18 дітей, а на березі сидить одна тітонька, яка час від часу перераховує дітей і пильнує харчі, які розкладені на покривалі. Так-так, ви не помилились, ми ходимо на ставок із повними торбами їжі: хто що має, те й несе. Із такими харчами ми можемо відпочивати цілий день і ніхто з батьків не турбує телефонними дзвінками, тому що знають – нема причин для хвилювання, адже в колективі є правила: старший глядить меншого, менший слухається старшого. І все просто. Добре з дітьми і працювати, і відпочивати, адже діти – це чисті душі, чесні, довірливі».

На запитання, що Інні подобається в її роботі?, вона відповідає: «Все! До мене приходять діти різного віку, різного статку, різних

захоплень, та всі вони згодом стають однією сім’єю «Викрутаси». Проходить рік за роком, діти ростуть, росту з ними і я. Сумно розлучатися із дітьми, які вже закінчують школу та їдуть навчатися в місто, це означає, що «Викрутаси» трішки «сиротіють». Щороку 3-4 дитини покидають колектив, від того сумно. Але я горда тим, що ці діти пам’ятають: вони –

«Викрутаси» та із задоволенням відгукуються на зустріч». Кожна виконана народна пісня, стала ріднішою, кожен календарний обряд став зрозумілим для дитячої душі. Пісенні шедеври, які були забуті, повертаються до людей. Оживає історія рідного краю, рідного народу – ось що саме цінне в результатах роботи дитячого фольклорного ансамблю «Викрутаси». Його діти пронесуть

через усе своє життя незвичну красу, первісний дар, нев’янучу молодість нашої української пісні. Народна пісня стала для учасників ансамблю матір’ю-берегинею, яка стоїть на сторожі заповідних джерел, що нині живлять наше національне відродження.

Провідний методист

з фольклору Тетяна

ГАРБУЛІНСЬКА

Господару-дару, що на твоїм двору?

Колядка

З репертуару фольклорного ансамблю «Викрутаси»

Приспів: Радуйся, радуйся, земле, веселися, Боже наш, Син Божий народився.

А на твоїм двору зелен-явір росте, Приспів

А під тим явором штири столи стоять Приспів

На першім престолі – то Святеє Рождество, Приспів

На другім престолі – то Святий Василій, Приспів

На третім престолі – то Іван Хреститель, Приспів

А святеє Рождество нам радість принесло, Приспів

А святий Василій нам житом засіяв, Приспів

А Іван Хреститель воду-воду освятив, Приспів

Воду-воду освятив, усіх людей покропив Приспів

Всеукраїнський фестиваль

кобзарського мистецтва

«Струни вічності»-2020

«Народ так довго живе, як довго живе його національне мистецтво. Кобзарство –це наше питоме й найбільш властиве нам національне мистецтво»

(Василь Ємець, засновник і перший диригент Капели бандуристів 1918 р.)

В нинішньому році виповнилося 110 років від дня народження нашого відомого земляка, бандуриста Володимира Перепелюка. Щороку в листопаді до іменин нашого кобзаря Вінницький обласний центр народної творчості проводить обласне свято кобзарського мистецтва «Струни вічності». З 2003 року до ювілейних дат ми проводимо його як Всеукраїнський фестиваль. В цьому році було заплановано проведення V ювілейного Фестивалю. Та з огляду на пандемію, заборонені масові культур-

Черкаської обласної ради (художній керівник Світлана Кладій), капела бандуристів «Веснянка» Тернопільського мистецького фахового коледжу імені Соломії Крушельницької (керівник Ірина Турко), капела бандуристів Хмельницького музичного коледжу імені В.Заремби (керівник Микола Босенко), ансамбль бандуристів Київського Національного університету культури і мистецтв (керівник заслужений артист України, професор Андрій Іваниш).

Капела бандуристів з Детройту

но-мистецькі заходи, тож ми шукали варіанти. Щоб втілити мистецький проект ми вирішили використати інтернет та його хмарні можливості спілкування в соціальних мережах. Завдячуючи інтернету, ми можемо запросто віртуально об’єднуватися в кращих мистецьких проектах, обмінюватися враженнями та позитивними емоціями, широким колом однодумців обговорювати цікаві події. Тож щоб зорганізувати та підтримати бандуристів, обласним центром народної творчості ініційовано проведення Всеукраїнського фестивалю кобзарського мистецтва у формі онлайн. До участі у ньому ми запросили колективи бандуристів з різних куточків України. Приємно, що відгукнулися наші давні друзі – Черкаська капела бандуристів комунального закладу «Об’єднання художніх колективів»

З’явилися у нас і нові друзі: зразковий ансамбль бандуристів «Соколики» та юнацький ансамбль бандуристів «Побратими» Чернігівської музичної школи №1 імені Стефана Вільконського (керівники Валентина Іщенко та Олена Товпеко), тріо бандуристок у складі Оксани Кісь, Вікторії Михалко та Анни Бондаренко з міста Стебник Львівської області. Керівники кожного з цих колективів надіслали відеозапис концертних номерів. На матеріалі цих записів ми створили два відеоматеріали, які виставили на нашому офіційному сайті та в ютубі. Варто зауважити, що особливу вишукану естетичну емоцію в святкову палітру фестивалю внесло музичне вітання, яке ми отримали від столичних професійних колективів – оркестру народних інструментів національного заслуженого академічного народного хору України ім.Г.Верьовки (солісти Володимир Войт та Тимофій Старенков), національної заслуженої капели бандуристів України ім.Г.І.Майбороди (Iсторична українська народна пісня-«Балада про Бондарівну», соліст Сергій Захарець), національного академічного

* Фстивалі

Група бандуристів Національного академічного оркестру народних інструментів України

оркестру народних інструментів України («Закоханий бандурист» Юрія Шевченка, соліст заслужений артист України Тарас Столяр), а також колективів української діаспори: капели бандуристів українського культурного товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка з Аргентини («Щедрик» М.Леонтовича) та капели бандуристів з Південної Америки (США) (українська народна пісня на вірші Тараса Шевченка «Ой у полі на роздоллі вітри завивають»).

Звичайно, для всіх нас стала дуже приємною увага з боку столичних колективів та бандуристів української діаспори. Сподіваємося, що дане звернення до учасників Фестивалю надихнула бандуристів, а особливо юних в опануванні тонкощів майстерної гри на бандурі.

«Дуже круто, що ваш Фестиваль став таким брендом, трендом – сказав у своєму зверненні до бандуристів Вінниччини Олесь Береговий керівник капели бандуристів імені Тараса Шевченка).

Він стає все більш відомим, а його натхненний, радісний образ спонукає бандуристів до активної творчості. Про ваш Фестиваль знають не тільки в Україні. Про нього вже знають у Франції, Аргентині, Америці і Канаді. Вітаємо всіх і особливо організаторів цього мистецького проекту. Сподіваюся, що наступні зустрічі будуть живими та безпосередніми».

Створена в 1961 році капела з Аргентини сьогодні відмічає п’ятдесят дев’ять років. В репертуарі капели старі українські мелодії та аргентинська музика. Цікавим також є те, що при «Просвіті» також зберігається колекція бандур, вироблених Йосипом Сніжним (Й. Сніжний, майстер з виготовлення бандур, учасник Київської капели з 1925 р., член Української Центральної Ради, репресований радянською владою, втік до Китаю, пізніше переїхав до Америки) та Антіном Чорним (А.Чорного народився 17січня 1891 р., якого Василь Ємець вважав найкращим учнем Кубанської кобзарської школи. Під час репресій емігрував до Югославії). «Бандура, писав Антін Чорний, це Ідея, це те, довкола чого повинні збиратися всі творчі сили козацького народу…».

Історія створення капели бандуристів Південної Америки, розпочалася з часу створення першої капели бандуристів в України у 1902 року, коли в Харкові відбувся XII археологічний з’їзд, на якому Гнат Хоткевич організував виступ кобзарів та лірників. Це була перша спроба гуртового співу та гри на бандурі перед глядацькою аудиторією. Нащадок запорозьких козаків Василь Ємець, дуже талановита, високоосвічена людина, 1918 року створив у Києві «Кобзарський хор» із семи виконавців, пізніше на основі якого у 1923 році створено Київську капелу

Капела бандуристів «Просвіта», Аргентина

бандуристів, а в1928 році створено Полтавську, яку очолив Гнат Хоткевич. Згодом обидві капели були розформовані, учасники репресовані радянською владою. В 1933 році Київську капелу було відновлено. Саме від цього колективу ведуть свій родовід Національна заслужена капела бандуристів України та капела бандуристів імені Тараса Шевченка з Південної Америки. В 1942 році під час німецької окупації Київську капелу бандуристів розформовано та демобілізовано. Частина залишилася в окупованому Києві. І в 1942 р. сімнадцять учасників довоєнного колективу відновили діяльність капели, назвавши її «Капелою бандуристів ім. Т. Шевченка». Після війни ця частина капели емігрувала до США. Учасники Української капели бандуристів

імені Тараса Шевченка зберегли практично знищений в Україні унікальний довоєнний репертуар авторства Гната Хоткевича, який зробив насправді визначний внесок у розвиток бандурного виконавства першої половини минулого століття. Тривалий

диригент відомий музикант, народний артист України, професор Віктор Гуцал. Прекрасний твір сучасного композитора «Закоханий бандурист» Юрія Шевченка, дуже гарно і модерново презентує бандуру в світлі сучасної музичних напрямку. А молоді музиканти, такі як Георгій Матвіїв, Тарас Столяр, Анастасія Войт вкотре доводять що бандурі підвладні будь які сучасні музичні стилі.

Наш відомий бандурист Володимир Перепелюк понад чверть свого життя пропрацював солістом народного хору, яким довгий час керував знаменитий Григорій Верьовка. Колеги Володимира Максимовича, згадуючи про ті давні роки співпраці, розповідали, що він мав багато шанувальників. Кожну народну пісню чи думу у його виконанні, люди сприймали з неабияким захопленням і дуже часто вставали та аплодували йому стоячи. У нього був чудовий голос і кожна пісня звучала проникливо і щиро. Здавалося, що якимось дивним чином, якимось сердечним посилом він пробуджував віру

Національна заслужена академічна капела бандуристів ім. Г.Майбороди

час диригентом капели був легендарний Григорій Китастий. Сьогодні капела продовжує успішно діяти під орудою талановитого бандуриста Олега Махлая.

А от у Києві в 1946 році роботу капели відновив Олександр Захарович Міньківський. Пізніше, аж 33 роки (з 1977 до 2010 р.) керівником капели був Микола Петрович Гвоздь. Саме під його орудою колектив отримав звання Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди. Сьогодні капелою керує Володимир Курач. За роки діяльності капела об’їздила чи не увесь світ, славлячи українську народну пісню. Хоровий спів у супроводі ніжного сріблястого тембру бандур, театралізація кожної пісні полонять серця і душі всіх, хто хоч раз доторкнувся до джерел української пісні у виконанні славної капели бандуристів.

Чимало прекрасних бандуристів працює у складі славнозвісного Національного академічного оркестру народних інструментів України, головний

і надію українців на довгождану волю, право бути самим собою а отже –українцем.

НанашФестивальмизавждизапрошуємовідомих бандуристів для проведення майстер-класу. Та найбільше ми зацікавлені запрошувати гарних бандуристів, які працюють в оркестрі народних інструментів Національного заслуженого академічного народного хору України ім.Г.Верьовки. Приємно, що не забувають колеги нашого кобзаря і завжди люб’язно погоджуються на запросини. І цього року до нас завітав відомий бандурист, диригент оркестру народних інструментів Національного заслуженого академічного народного хору України ім.Г.Верьовки, дослідник славнозвісної бандури Гната Хоткевича, заслужений артист України Володимир Войт.

Шостого листопада, вшановуючи пам’ять кобзаря, до могили Володимира Максимовича

делегація у складі працівників обласного центру народної творчості, працівників культури Вінницького району та Вороновицької ОТГ, викладачів по класу бандури музичних шкіл з різних куточків Вінниччини поклала квіти, відвідала музей Володимира Перепелюка. В невеличкому, але дуже охайному сільському закладі культури села Комарів проведено та відзнято майстер-клас за участю бандуриста-віртуоза Володимира Войта. У передмові до свого виступу він наголосив, що дуже поважає цей мистецький проект та залюбки погоджується на наше запрошення приїхати. Також зауважив, що з задоволенням спостерігає, як з кожним роком Фестиваль набуває більшої популярності. Наш друг із Києва, маестро Володимир Войт не вперше на Вінниччині. Перший візит був у 2019 році. Тоді і вперше почули «харківську» бандуру. Довго ми були під враженням від чудового звучання діатонічної бандури конструкції Гната Хоткевича. І цього разу Володимир приємно дивував нас витонченою грою, чудовим звучанням унікального інструменту. На запитання, в чому різниця власне між Харківською та старосвітською бандурою, відповів: Гнат Хоткевич добре знався на інструментах і традиції гри кобзарів Слобожанщини на «старосвітській бандурі», був консультантом Полтавської капели.

Як талановитий інженер він дослідив акустичні можливості скрипок знаменитих європейських майстрів відносно яких і запропонував свою конструкцію бандури та сприяв виготовленню бандур нового типу. До того ж він створив свою навчальну методику гри на такій бандурі. Харківська бандура – це інструмент стандарту Гната Хоткевича.

Як Володимир знайшов таку бандуру, та яким

чином навчився грі на ній Володимир розповів у

своєму інтерв’ю («Бандура-сучасниця бароко в

Україні» - Kyiv Daily). : –

Зазвичай до нас, бандуристів, зверталися

бандуристи з усього світу: Австралії, Північної та Південної Америки, Західної Європи, зауважив маестро, а тут навпаки, мені довелося «мотатися по світу» у пошуках «останніх з могикан» харківської, Хоткевичівської бандури. І уявіть собі, цими

особами стали давні друзі, унікальні особистості, які скромно займалися своєю діяльністю. Це Віктор Мішалов з Австралії, який сьогодні мешкає в Канаді, від якого я отримав інструмент, нотні та теоретичні матеріали, Юліян Китастий, котрий запалив ідеями, Олесь Береговий з Аргентини, який звернув увагу на найважливіші аспекти харківської бандури».

Чому ми запросили саме Володимира провести майстер-клас для учасників Фестивалю? Ми почули його гру і були просто зачаровані його талантом, а також, як каже маестро, «правдивістю звучання» його унікальної бандури. Тож запросили, щоб почути його наживо та познайомити учасників Фестивалю з незвичайним музикантом. Як розповів нам при зустрічі маестро, унікальних бандур харківського типу у нього є чотири. Цього разу він запропонував нам послухати одну з них – бандуру харківського типу майстра П.Снігірьова створену в 1929 році. «Це можна сказати, «класична» харківська бандура, зауважив бандурист, – яка була зроблена за життя Гната Хоткевича для одного з його учнів. Бандура діатонічна, струни розташовані радіально, як в традиційній народній бандурі і це є дуже важливо. Нещодавно я записав чотири композиції мого приятеля з Нью Йорка, Романа Туровського, який сьогодні створює музику в бароковому стилі на українському матеріалі. Власне сьогодні відбудеться презентація цих творів». Чудовим був майстер-клас. Неперевершено звучала в руках майстра бандура. Глибина звучання виконанні звучали українські народні мелодії, вселяючи в наші серця радість та надію, що буде звучати бандура допоки є українці. Матеріали цього майстер-класу увійшли до відео-фільму «Стежками Перепелюка до Вороновиці» (ВОЦНТ 2020 р., Андрій Сулима).

До участі у Фестивалі ми отримали понад тридцять заявок і біля п’ятдесяти відеозаписів концертних номерів. І вже з дванадцятого листопада шанувальники бандури мали можливість переглянути виступи улюблених колективів в Інтернеті. З кращих номерів ми створили онлайн версію Гала-концерту Всеукраїнського фестивалю кобзарського мистецтва «Струни вічності». Загалом до Фестивалю ми створили чотири відео-проекти, які і були викладені на сайті управління культури і мистецтв обласної державної адміністрації, обласного центру народної творчості та поширено в соціальних мережах.

Наталя РИМАРЕНКО

* Корифеї культури

З добром до людей

Йде на роботу завше, як на свято, Їй все під силу, все здолає жінка, Відповідальна старанна, завзята, Невтомна подолянка, українка. Жанна Дмитренко

оли мова заходить про визначних особистостей на теренах галузі культури Вінниччини, одразу всі згадують Віру Андріївну Надольну. І згадують з теплом, любов’ю і вдячністю. Впродовж не одного десятка літ, точніше, – понад чверть віку вона очолювала обласний комітет профспілки працівників культури, стояла на сторожі захисту соціальних прав працівників мистецького Поділля. Ці роки переплетені турботою про людей, причетністю до їхніх тривог і радощів, постійною допомогою всім, хто цього потребував. Через серце і розум пройшли десятки людських доль –щасливих і трагічних, добрих і бентежних, важких і радісних. Для всіх вона знаходила слова привіту і розради, підтримки і заохочення. Тому і згадують Віру Андріївну з вдячністю, з добрим словом.

Народилась Віра Андріївна 5 лютого 1941 року в Літині, у сім’ї колгоспників. Ксеня Демидівна та Андрій Йосипович Кипоренки – оце її батьки. Прості сільські люди, вони мали вроджену інтелігентність, мудрість, були чуйними у відношенні до людей. А особливо батько, Андрій Йосипович. Він пройшов страшними шляхами війни, отримав важкі поранення, а в післявоєнний час був найкращим майстром із вшивання хатів. У довоєнні та повоєнні часи у сільській місцевості всі хати були під соломою. Час від часу вони потребували ремонту, тож їх вшивали житніми сніпками. А такі майстри, як Андрій Кипоренко, користувались неабияким попитом.

– Та що там заробив! Це ж фронтова удова, а в неї четверо малих діток! Як у неї вимагати плату, де в неї ті гроші?! Вони ж живуть впроголодь, перебиваються з хліба на воду. Такі злидні, що й не розказати! Хай хоч чим, а треба ж допомогти такій бідовій сім’ї! – схвильовано відповів тато. Батькові слова, а головне – вчинок на все життя закарбувались у пам’яті малої Вірочки. Надзвичайна доброта, глибока порядність, любов і повага до людей, розуміння їхніх проблем – ці риси батькового характеру і, власне, спосіб життя, назавжди успадкувала й донька. З раннього дитинства

Вірочка підсвідомо обрала собі професію вчителя. Збирала молодших

дітлахів, роздавала їм зошити та олівці і гралася в школу. Сама ж, звичайно, була «вчителькою». Ще в школі Віра проявила

неабиякі організаторські

Надольна Віра Андріївна

Іноді тато ішов на декілька днів з дому, аби повністю завершити роботу. Віра Андріївна згадує, як одного разу тато прийшов додому аж через п’ять днів. «Ну що, Андрію, – запитала мама, – заробив якусь копійчину?».

здібності: вона обиралася старостою класу, їй доручили бути піонервожатою в молодших класах. Тож безперечно вирішила обрати професію педагога. Після закінчення школи Віра Кипоренко поступила на природничий факультет Уманського педагогічного інституту. Розпочалось бурхливе студентське життя – пари, семінарські заняття, підготовка до екзаменів, хвилювання під час сесії. Але життя внесло свої корективи. Передчасно пішов з життя батько. Навчатись на стаціонарі Віра не мала змоги: мама потребувала підтримки та й матеріально було скрутно. Тому Віра вирішила перевестись на заочне навчання, переїхала в Літин, і почала працювати спочатку піонервожатою в Осолинській школі, а затим – вчителем біології Брусленівської 8-річної школи. Колись Вірин тато, спостерігаючи за «проведенням уроків» із малечею, розчулено казав мамі: «Ой, Ксеню, як би мені хотілося дожити, щоб побачити, що ж то з нашої Вірочки вийде!»… На жаль, не дожив…

А Віра Андріївна поринула в педагогічну діяльність, вона обожнювала дітей, і, крім навчання, з молодечим запалом

На відкритті персональної виставки вишивальниці, заслуженого працівника культури України Вікторії Кубаль

проводила з ними вечори-відпочинку, культпоходи. Помітивши активну в громадському житті молоду вчительку, здібного організатора, їй запропонували посаду завідуючої відділом шкільної молоді Літинського райкому комсомолу. Пізніше

вона працює ІІ секретарем в Хмільницькому райкомі ЛКСМУ. В середині 60-х років Віра зустріла Дмитра Надольного – долю свою на все життя. Прийшлось переїжджати в Погребище. Там чоловік працював у райвиконкомі, а Віра – консультантом кабінету політосвіти Погребищенського райкому партії.

З 1967 року Віра Андріївна починає працювати заступником секретаря обкому комсомолу. В 1968 році її обирають секретарем обкому комсомолу і на цій посаді Віра Надольна працювала до 1974 року.

В 1973 році в молодій родині Надольних народилася донечка Вікторія, пізніше – син Іван. А з 1974 по 1981 рік Віра Андріївна почала працювати в профспілках – заступником голови обкому профспілки працівників освіти. Ці роки – не просто хронологічний перелік трудового шляху Віри Андріївни. За ними – школа життя, школа ой якої ж непростої роботи з людьми і для людей, а зустрічі, знайомство із старшими мудрими керівниками, з яких брала приклад, у яких багато чому навчилася. Серед таких керівників – Євдокія Гаврилівна Підгурська, Григорій Якович Буртяк та багато інших, з ким йшла по життю і професійно зростала Віра Надольна. Всім їм Віра Андріївна вдячна за роки співпраці, вдячна за науку.

Почесний срібний знак Конфедерації профспілок

І ось у 1981 році Віру Надольну обирають головою обкому профспілки працівників культури. На цій посаді вона працювала впродовж 28 років, аж до виходу на заслужений відпочинок. Мабуть, не помилюся, коли скажу, що ці роки стали розквітом професійної майстерності Віри Андріївни. Вона започаткувала цілий ряд цікавих

З колегами – працівниками культури

проєктів, серед яких особливо варто згадати виїзні семінари голів районних комітетів профспілок та первинних профспілкових комітетів працівників культури у різні міста України, де вони мали можливість навчатись, ділитись досвідом. За всі роки такі семінари відбулись в Кам’янець-Подільському, Умані, Івано-Франківську, Херсоні, Ялті.

За час профспілкової діяльності Віри Андріївни у галузі культури були закладені основи удо-

сконалення колективного договору – головного документу, який має на меті регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин між працівниками і дирекцією організації чи установи галузі.

Гарні контакти і творчу співпрацю налагодила Віра Андріївна із профспілковими організаціями та керівниками установ нашої галузі, до якої, крім закладів культури, увійшли на той час такі організації, як «Вінниця-кіно», туристична, поліграфічна галузі, спілка журналістів України тощо.

Коли передчасно пішов з життя працівник культури з Липовця, талановитий музикант Павло Оплаканський, Віра Андріївна вирішила започаткувати святу справу: опікуватися долею дітей-сиріт батьків, працівників галузі культури. Таким дітям при вступі в Тульчинське училище культури (нині – фаховий коледж культури) надавалась матеріальна допомога, спеціальна стипендія на час навчання. Одним із перших таких стипендіатів став Богдан Оплаканський. Рада Федерації профспілок Вінниччини підтримала це починання і поширила серед обласних комітетів профспілок інших галузей.

Обласна федерація профспілок

Приємні хвилини відпочинку

І ще один штрих до портрета талановитого організатора. Після аварії на ЧАЕС для дітей працівників культури, які проживали на забрудненій території, Центральний комітет профспілок працівників культури організував оздоровлення в Італії. Вірі Андріївні Надольній було доручено очолити делегацію від Вінниччини. Діти проживали в італійських сім’ях, оздоровлювалися, знайомилися з життям і побутом італійців. Гарна співпраця залагодилася із містом Порто Сан Ельпідо, де мер міста сприяв організації відпочинку українських дітей. Були організовані зустрічі Вінницької делегації та мерії міста, а згодом – батьків цих дітей, зокрема із Шаргорода, запросили на проживання і відпочинок у сім’ї, де раніше гостювали їхні діти. Ці незабутні спомини і донині гріють душу голови районного комітету проф-

спілки Шаргородщини, методиста РБК Любові Самборської:

«Завше згадую дні перебування в Італії із дітьми працівників культури нашого району. Продовж трьох тижнів ми мали унікальну можливість оздоровити дітей, долучитись до унікальної культури цієї мальовничої країни. Важко переоцінити титанічну працю Віри Андріївни в організації акції такого рівня! Це ж яку роботу необхідно було провести, аби організувати таку поїздку! Віра Андріївна Надольна – мудрий керівник, професіонал. Вона вміла підбирати кадри профспілкових лідерів. Якщо виникали якісь проблеми, необхідно було вирішити те чи інше питання, – без вагання ми звертались до Віри Андріївни. Її думка, її порада були для нас дуже важливими і ми цим дорожили. Недарма між собою ми її називали мамою культури Вінниччини».

Про роки співпраці із Вірою Андріївною Надольною розповів генеральний директор Вінницької обласної філармонії імені М.Д.Леонтовича (в минулому – начальник управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації), заслужений працівник культури України Анатолій Левицький: – Разом з Вірою Андріївною пліч-о-пліч ми пройшли не один десяток літ. Скільки питань разом вирішували, скільки проєктів започаткували, що й не розказати! Завжди Віра

З працівниками «Вінницякіно»

Надольна була поруч – чи в організації культурно-мистецьких заходів, чи у вирішенні питань підтримки працівників галузі, чи в роботі атестаційної комісії. Відповідальна, надійна, мудра, і разом з тим – стримана, інтелігентна, делікатна у спілкуванні. Ми були командою однодумців, а Віра Андріївна у цій команді користувалась беззаперечним авторитетом.

Начальник відділу культури Гайсинської райдержадміністрації заслужений працівник культури України Микола Ричков висловив найщиріші почуття вдячності і поваги до Віри Андріївни:

Віру Андріївну Надольну і колишнього начальника управління культури Анатолія Олександровича Калінчука я по праву вважаю своїми хрещеними батьками. Мій шлях становлення в професії культпрацівника розпочався в Немирівському районі, на моїй рідній землі. І згодом саме Віра Андріївна і Анатолій Олександрович «благо-

срібним знаком Конфедерації профспілок. Щаслива жінка – щаслива в усьому. Віра Андріївна Надольна має гарну родину. Разом з чоловіком, Дмитром Федотовичем, виховали прекрасних дітей. Донька Вікторія здобула вищу юридичну освіту, працює юристом. Син Іван – приватний підприємець. Дочекались онучат –Женю і Аню. Та не обминуло горе Віру Надольну: давно немає її батьків, відійшов у засвіти чоловік, друг і порадник Дмитро Федотович, не вдалось врятувати від страшної хвороби дорогу онучку Женічку. Все пройшла Віра Андріївна і не розгубила душевної теплоти, доброго і щирого ставлення до людей. З любов’ю і вдячністю вона зустрічає кожний прожитий день. Гостинний дім Віри Надольної завжди відкритий для друзів і щирих людей. Вона радіє успіхам онучки Ані, яка закінчила Київський Національний університет імені Т.Г.Шевченка і нині практикується

Очільники федерації профспілок

словили» мене на посаду начальника відділу культури Гайсинського району. Я відчував постійну підтримку від Віри Андріївни. Пишаюся роками співпраці і дружбою із цією талановитою жінкою-лідером.

… Високих дерев не обминає жоден вітер, а бурі і шквали вони зустрічають першими, - кажуть мудреці. Не обминули бурі та шквали і Віру Андріївну. Траплялися конфлікти, були судові тяжби, але зі всіх критичних ситуацій Віра Андріївна виходила гідно. Стримано, але наполегливо вона завжди відстоювала інтереси галузі.

Натхненна праця Віри Андріївни була належно оцінена державою. Вона – заслужений працівник профспілок Вінниччини, у 2001 році удостоєна почесного звання заслуженого працівника культури України, а у 2009 – нагороджена Почесним

дизайнерському мистецтві. Донині Віра Надольна живе проблемами, радіє успіхам галузі культури Вінниччини. Вона – почесна і бажана гостя на усіх наших заходах, особливо у дні відзначення дня працівників культури та майстрів народного мистецтва.

У людських і ділових якостях Надольної переконалися всі, кому пощастило працювати чи просто спілкуватися з нею, хто відчував її підтримку. Бо ж все своє життя Віра Андріївна присвятила турботі про людей.

Нехай же подарує Господь Вам, шановна Віро Андріївно, щедрі многоліття у радості і любові! З роси й води!

Ніна ДЖУС

Вінниччини

* Конкурси

МАГIЯ АМАТОРСЬКОГО КIНО

«Якщо у людини є хист тримати в руках відеокамеру, тоді вона в змозі відобразити все, що її хвилює. Треба лише озирнутися навколо і побачити, скільки цікавих людей живуть поруч, скільки подій та скільки проблем навколо нас…», - це про учасників фестивалю-конкурсу аматорського кіно «Кінометр-2020».

Ось уже 13 років обласний центр народної

творчості проводить фестиваль-конкурс аматорського кіно «Кінометр» за підтримки управління

культури і мистецтв облдержадміністрації.

За роки проведення фестивалю-конкурсу було представлено понад 200 короткометражних фільмів, де учасники продемонстрували належний рівень майстерності та володіння мистецтвом операторської, режисерської роботи, актуальності вибору теми, володіння основами монтажу фільмів.

Журі цьогорічного онлайн фестивалю-конкурсу очолив Іван Педорук заслужений журналіст України, заступник директора Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю облдержадміністрації. Члени журі переглянули 18 фільмів кіноаматорів – учасників із Гайсинського, Бершадського, Чернівецького районів області та міст Тульчина і Ладижина. Відрадно, що кожного року до фестивалю-конкурсу активно долучаються студенти Тульчинського фахового коледжу культури. Цього року вони представили 12 фільмів. Роботи оцінювались в таких номінаціях: «Документальний фільм», «Ігровий фільм» та «Відеокліп».

І місце в номінації «Документальний фільм» здобув Максим Воротнюк, студент Тульчинського фахового коледжу культури за фільм «Ангел з одним крилом» про дітей з особливими потреба-

Переможці фестивалю-конкурсу

Варто відзначити, що в області діють 20 аматорських кіностудій, з них - 6 удостоєні почесного звання «народна аматорська», зокрема Гайсинського РБК, «Ювілей» Чечелівського СБК Гайсинського району, «Поділля» Тульчинського РБК, «Гіпаніс» Хмільницького РБК, «ТУК-студія» Тульчинського фахового коледжу культури та «Промінь» Мазурівського СБК Чернівецького району.

Цьогорічний XIII фестиваль проходив в незвичному онлайн-форматі, але які б важкі не були часи чи несприятливі умови – єдність однодумців здатна робити неможливе. Хоча насправді – це все закономірно.

ми. Нині в Україні живе понад 150 тисяч таких дітей. І ця тема – гостросоціальна для нашої країни. До таких дітей - особливе ставлення. Фільм «Ангел з одним крилом» максимально виражає авторський задум, передає емоційний накал, по-своєму цілісний. І хочеться вірити, що батьки продовжуватимуть боротьбу за право своїх дітей навчатися, працювати та творити.

ІІ місце в номінації «Ігровий фільм» зайняв Сергій Качмар, керівник народної аматорської кіностудії «Поділля» комунального закладу «Районний будинок культури» Тульчинської районної ради за фільм «Чугайстер». Чугайстер – фантастичний образ в українській міфології та

зайняв своє місце і в художніх творах на основі українського фольклору. Автор фільму демонструє професіоналізм в режисерській роботі та кращу відеооператорську роботу.

ІІІ місце в номінації «Відеоролик» зайняв Ілля Паламарчук, студент Тульчинського фахового коледжу культури за фільм «Екскурсія вихідного дня». Україна, дивовижна за красою країна, щедро обдарована природою, відома своєю історією. Кожен куточок на нашій землі - унікальний по-своєму. Тож фільм «Екскурсія вихідного дня» запрошує нас відвідати столицю «Щедрика» - Тульчин.

А «Приз глядацьких симпатій» отримали студенти Тульчинського фахового коледжу культури: Іван Літун, автор проморолика «Без бою немає слави» та Сніжана Очеретна, автор соціального ролика «Кожен може жити життям своєї мрії».

Урочисте закриття та нагородження учасників «Кінометр-2020» відбувалося 27 листопада у глядацькій кінозалі кінотеатру «Родина», де присутні мали змогу переглянути фільми - переможці фестивалю-конкурсу. Радісною була і мить вручення. Начальник управління культури і мистецтв ОДА Ольга Дернова, депутатки обласної Ради Людмила Станіславенко та Тетяна Побережна, директор ОЦНТ Тетяна Цвігун у своїх вітальних промовах дякували кіноаматорам Вінниччини, висловлюючи впевненість, що їхнє професійне уміння згуртовує талановитих молодих людей та налаштовує їх на творчий пошук.

На завершення урочистого закриття обласного онлайн фестивалю -конкурсу аматорського

Ольга Дернова, Руслан Храновський

та Тетяна Цвігун

кіно «Кінометр» було повідомлено про те, що в плані роботи управління культури і мистецтв облдержадміністрації та обласного центру народної творчості на 2021 рік передбачено проведення майстер-класу для кіноаматорів Вінниччини за участю нашого земляка Шалиги Валерія Леонтійовича, заслуженого артиста України, режисера, актора Київського театру «Актор». Майстер-клас відбудеться 12 лютого 2021 року на базі Тульчинського фахового коледжу культури. Сьогодні ми впевнено можемо сказати: «Фестиваль вдався!» - і ці слова можна було почути від кожного, хто був свідком цієї події: і від учасників фестивалю, і від організаторів, від поважних членів журі та від гостей, зокрема представників влади. Тож бажаємо кіноаматорам творчого пошуку і реалізації всіх задуманих ідей! Ми вже не уявляємо фестиваль без нових робіт, без презентацій кращих фільмів, а головне – без наступного фестивалю-конкурсу аматорського кіно «Кінометр», який і надалі буде творчим майданчиком для спілкування між кіноаматорами, кінофахівцями та звичайними глядачами.

Галина ХОМЕНСЬКА

Студенти коледжу культури

Над Собом пісня дзвінко лине

Iм’я Віталія Іовича Іжевського золотими літерами вписано в історію розвитку вокально-хорового мистецтва та галузі культури Вінниччини.

Засновник і перший керівник народного аматорського хору «Вінок Поділля» Іліннецького районного будинку культури, композитор Віталій Іжевський виховав не одне покоління талановитих співаків і музикантів, зробив вагомий внесок у розвиток аматорського мистецтва Поділля. Адже народився митець на Вінниччині в селі Шабельня Ілінецького району і з молоком матері увібрав любов до рідної землі та української пісні. А пізніше прославляв свій партизанський край у хорових та вокальних творах.

управління культури і мистецтв облдержадміністрації та обласний центр народної творчості. Тож з 2017 року проводиться цей фестиваль-конкурс в Іллінцях щорічно, збираючи хорові колективи і вокальні ансамблі не лише з України, а й з ближнього та дальнього зарубіжжя. Щороку вражає різножанрове розмаїття колективів-учасників, високохудожній рівень конкурсних програм. Це не просто фестиваль-конкурс, це величне свято Пісні. Свято вшанування талановитого земляка Віталія Іжевського, свято невмирущої української душі. Бо пісня не знає кордонів, вона єднає народи і робить кращими кожного із нас. Складні умови карантинного 2020-го внесли

Гран-прі. Народний

аматорський ансамбль пісні і танцю «Поляни» с. Руська Поляна, Черкаська область

Пройшовши через страшні жорнила норильських таборів, цей талановитий митець зумів не розтратити доброти, щирості, любові, якими щедро обдаровував друзів, рідних, колег та вихованців. Учнем Іжевського вважає себе і заслужений працівник культури України, ветеран галузі, нині — директор центру культури, дозвілля та естетичного виховання Іллінецької міської ради Микола Романов. Саме він і став ідейним натхненником проведення в Іллінцях Міжнародного фестивалю-конкурсу народного хорового співу імені видатного земляка. Цю

ідею гаряче підтримали очільники району та діти Віталія Іжевського. Активно долучились

до заходу такого рівня і співорганізатори —

корективи у життєдіяль-ність держави загалом та й, зокрема, галузі культури.

Всі наші заходи впродовж року проводились в режимі онлайн. Така ж доля спіткала і один з масштабних заходів на теренах Вінниччини — Міжнародний фестиваль-конкурс народного хорового співу імені В.І.Іжевського «Над Собом пісня дзвінко лине».

У цьогорічному on-line фестивалі-конкурсі взяли участь сорок дев’ять хорових та вокальних колективів із Австрії, Литви, Білорусі, Молдови та Придністровської Молдовської Республіки. Україну представляли із Києва та Київської області, Донецької, Житомирської, Львівської, Миколаївської, рівненської,

І місце. Народний аматорський хор «Чорнобривці»

Гощанського районного об’єднання дозвілля і культури смт Гоща, Рівненська область

Одеської, Сумської, Херсонської, Черкаської, Чернігівської, Чернівецької областей. Вінниччинна на фестивалі-конкурсі була представлена п’ятьма колективами із Іллінецького, Липовецького, Козятинського та Крижопільського районів.

Яскраві програми виступів, різноплановий репертуар, високу виконавську та сценічну культуру продемонстрували хорові колективи з Черкащини, Рівненщини, Житомирщини, Одещини, Київщини. Самобутні вокальні ансамблі з Ружина Житомирської, Винників Львівської, Добропілля Донецької, Баштанки Миколаївської, Гощі Рівненської, Новодністровська Чернівецької областей, Іллінець, Липовця, Крижополя Вінницької області продемонстрували тонке відчуття ансамблю, чистий стрій, філігранне нюансування творів, високий рі-

вень виконавської майстерності. Всі колективи учасники дуже відповідально поставилися до забезпечення якісної зйомки відеосюжетів, що були представлені для участі у фестивалі-конкурсі. А оцінювало програми виступів колективів поважне міжнародне журі, яке очолив заслужений працівник культури України, професор Київського Національного університету культури і мистецтв, керівник та головний диригент заслуженого народного ансамблю пісні і танцю «Дарничанка» Петро Андрійчук. Ой, як же було непросто здійснити перегляд усіх програм, відеосюжетів, обговорити виступ кожного колективу і визначити кращих!

Отже, за підсумками оцінювання переможцями визначені: народний аматорський ансамбль пісні і танцю «Поляни» із села Руська Поляна Черкаської області здобув Гран-прі. Керує цим самобутнім колективом, в якому гармонійно поєднуються автентика і сучасна манера виконання, народний артист України, композитор, автор майстерних обробок та перекладень

для народних хорів Олександр Стадник. Народний аматорський

хор «Чорнобривці»

ІІ місце. Студентський хор «Studium»

Шяуляйського університету м.Шяуляй, Литва

Гощанського районного об’єднання культури і дозвілля Рівненської області та дитячий академічний хор «BELCANTO» дитячої школи мистецтв з міста Сороки (Молдова) здобули перше місце, а студентський хор «STUDIUM» Шяуляйського університету (Литва) — друге.

Серед вокальних ансамблів перемогу здобули народний аматорський ансамбль «Щербів»

з Ружина Житомирської області, жіночий вокальний ансамбль «Фольк-модерн» з м.Винники Львівської області народний аматорський ансамбль української пісні «Відлуння» Іллінецького міського будинку культури Вінницької області. Всі ці колективи вибороли перше місце.

Почесне друге місце присуджено народному аматорському фольклорному ансамблю «Перевесло» Липовецького РБК і дуету сестер Ірини та Лідії Самбур з Винників Львівської області, а жіночий вокальний ансамбль «VOCAL ORANGE» з міста Зальцбурга (Австрія) здобув

почесне третє місце. Та всіх переможців і не перелічити!

… Оце я пишу ці рядки і раптом спало на думку: якби не карантинні обмеження чи змогли б узяти участь у фестивалі-конкурсі такі прекрасні колективи з Австрії, Литви, Білорусі, Молдови, Придністров’я? Навряд чи? Мабуть, в будь-якій проблемі є й позитивні моменти. І прийшла необхідність готувати відеосюжети, і усі бажаючі мали можливість переглянути їх у соціальних мережах… Отже, немає нічого неможливого, як і немає меж удосконаленню. Тож до нових зустрічей в Іллінцях, на Міжнародному фестивалі-конкурсі народного хорового співу «Над Собом пісня дзвінко лине»! Нехай збирає він нові колективи, нехай об’єднує шанувальників хорового мистецтва, бо ж багато нас є і лунає велично гуртовий спів українців над світами!

Ніна ДЖУС

ІІІ місце. Народний аматорський хор

«Журавушка»

м.Пінськ, Білорусь

І місце. Дитячий академічний хор «Belcanto» Сорокської ДМШ м. Сорока, Молдова

Виставки у світлиці

«А МИ ТУЮ КОЗАЦЬКУЮ

СЛАВУ ЗБЕРЕЖЕМО»

обласна виставка образотворчого

та декоративно-прикладного

мистецтва

13 жовтня – 10 листопада 2020 р.

Напередодні Дня українського козацтва в нашій Світлиці традиційно, вже дев’ять років поспіль відкривається обласна тематична виставка «А ми тую козацькую славу збережемо». Кожного року ця виставка, з дотриманням відповідної тематики, формується по різному. Експозиція нинішньої виставки вирізнялась своїм розмаїттям народних картинок «Козак Мамай».

В українському народному малярстві картина із зображенням козака з кобзою посідає визначне місце, адже в його постаті криється таємничий дух козацтва. У цьому образі знайшла відображення визвольна боротьба українського народу.

З початку ХVІІІ і до кінця ХІХ століть, цей сюжет був найбільш поширеним на території України. Мамай малювався на кахлях, скринях, на дверях, вуликах, але найчастіше – на полотні. Образ козака-кобзаря є уособленням воїна, захисника України і, в той же час – виконавця дум та пісень про бойові походи та життя козаків. Він був символом як фізичної, так і духовної сили українського козацтва. В усі часи наш на-

род ототожнював цей образ з улюбленими героями – Іваном Гонтою, Данилом Нечаєм, Семеном Палієм, Максимом Залізняком та іншими, відомими своєю відвагою, представниками українського козацтва.

На нинішній виставці було представлено 23 катрини «Козак Мамай» від таких відомих митців Вінниччини, як: заслужені майстри народної творчості України Іван Горобчук і Василь Слободянюк, художники – Олександр Пелешко, Ігор Майструк, Володимир Оврах, Сергій Бонашко, Микола Луцький та майстер різьби по дереву Володимир Купчишин (м.Вінниця); Олександр Свіргун (смт.Стрижавка Вінницького району); Сергій Бугай (с.Човновиця Оратівського району).

А також була представлена народна картинка на склі світлої пам’яті Олександра Ковальчука, заслуженого художника України (з колекції Вячеслава Постернака).

Виставка образотворчого мистецтва «А ми тую козацькую славу збережемо» цього річ була об’єднана символічним образом Козака Мамая, який впродовж багатовікової історії України є уособленням славного українського козацтва.

Відкриття виставки відбувалось у форматі он-лайн і всі бажаючі могли переглянути її експозицію в соціальних мережах Інтернету на сторінці «Вінницький ОЦНТ».

«Легенди тканих рушників»

виставка тканих рушників із

приватної колекції майстра

народної творчості, колекціонера

Сергія БУГАЯ

(с.Човновиця Оратівського район)

18 листопада - 15 грудня 2020 р.

Ручне ткацтво, виплекане багатьма поколіннями українського народу, має тисячолітню історію і давні традиції. Цей вид народного мистецтва виявився дуже сприйнятливим до змін в суспільному житті, адже в ньому знаходили

відбиток історичні події, природно-географічні

параметри, сама господарсь-

ка діяльність людини з її ха-

рактерними особливостями.

В ньому також проглядаються етнокультурні взаємовід-

носини українського народу

з подібним напрямком діяль-

ності народів сусідніх країн.

Все це сформувало певні осо-

бливості та відмінності тка-

цтва на теренах України.

На нинішній виставці

«Легенди тканих рушників»

елементах, в кольоровій гамі, техніках, видах полотна і розмірах, що дає певну інформацію про ткацтво в тій чи іншій місцевості.

збірки старожитностей «Човен» Сер-

з етнографічної

гія Бугая було представлено 70 тканих рушників, які є

взірцями традиційного ручного ткацтва України. Зокрема, це рушники східного Поділля (майже з усіх районів Вінниччини), а також рушники Хмельниччини, Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Житомирщини, Волині та Рівненщини. Ткані вироби, представлені на виставці, мають відмінність в етнічній орнаментиці, знаково-символьних

Сергій Бугай

Вінницький обласний центр народної творчості вдячний Сергію Бугаю за його щиру безкорисливу любов до традиційної культури України, адже він за власні кошти по крупинці збирає кращі зразки старожитностей з усієї України. Бугай Сергій Олександрович – талановитий майстер народної творчості з села Човновиця Оратівського району. Досконало володіє техніками декоративного розпису, ручної вишивки, писанкарства, іконопису та народного малярства. Нині працює провідним методистом з виставкової діяльності Вінницького ОЦНТ. Організовуючи проведення виставок та пленерів майстрів з різних видів народного мистецтва, Сергій Бугай і сам є активним учасиком всеукраїнських і обласних виставок, пленерів та інших культурно-мистецьких проектів, за що здобув стипендію Президента України для молодих майстрів народного мистецтва (2018 р.).

Крім своїх робіт, Сергій Бугай залюбки презентує персональні виставки старожитностей із своєї етнографічної збірки «Човен», в якій нараховується біля трьох тисяч робіт різних видів народного мистецтва.

Відкриття виставки «Легенди тканих рушників» відбулося у форматі онлайн і всі бажаючі можуть подивитися виставку соціальних мережах на сторінці «Вінницький ОЦНТ».

обласна виставка народного

мистецтва

18 грудня 2020 р. – 19 січня 2021 р.

Кожного року ми тішимось, як діти, коли перед новорічно-різдвяними святами наша виставкова Світлиця прибирається картинами та іншими виробами народного мистецтва зимово-різдвяної тематики талановитих подільських умільців, які заздалегідь готуються до участі в щорічній обласній різдвяній виставці.

Не порушуючи традиції, напередодні Дня Святого Миколая, нині ми відкривали вже дев’ятнадцяту виставку «Різдвяне диво», яка впродовж місяця наповнювала Світлицю ОЦНТ зимовими пейзажами та різдвяним настроєм. Цього разу ми насолоджувались спогляданням експозиції виставки, в якій домінували картини народного малярства та живопису («Колядники», «На подвір’ї», «Вертеп», «Різдвяний вечір», «Ніч перед Різдвом», «Зимова казка», «Водохреще», «Ангел», «Дідух», «Зимове мереживо» та інші) Івана Грищука, Івана Горобчука, Василя Слободянюка, Олександра Пелешка, Володимира Купчишина, Ігоря Майструка, Крістіни Желінскайте, Валентини Матієнко, Людмили Погонець (м.Вінниця); Тетяни Дєдової, світлої пам’яті Віктора Наконечного (с.Клембівка Ямпільського району), Олександра Шульганя (м.Погребище); Тамари Притули (м.Іллінці), Галини Дячук (с.Животівка Оратівського району). Також представлені картини з різдвяними сюжетами вихованців художнього відділу Вінницької ДМШ №2 – Поліни Пашкевич, Катерини Мальованої, Вероніки Ящук та Аніти Кириченко (клас викладача Оксани Верхової-Єднак).

Зимової свіжості і загадковості експозиції ви-

ставки надавали витончені мережані витинанки Дмитра Власійчука і юних майстринь Вікторії Ковальчук та Іванни Шимко – учениць Хмільницької дитячої школи мистецтв (клас викладача Інни Громової). Ялинкові іграшки з соломки та кукурудзиння Ірини Савчук зробили надзвичайно вишуканою нашу новорічну ялинку, під якою розмістились ляльки з вертепу Тамари Вовчарук (м.Вінниця).

Цікавими складовими експозиції були і вирізані з дерева жартівливі скульптурки колядників Володимира Танцюри (с.Левків Крижопільського району), картинки художнього випилювання («Різдво», «Ангели») Альберта Логінова (м.Вінниця), флористичні різдвяно-сюжетні картинки Ніни Співак (с.Підвисоке Оратівського району), гобелен з зимовим сюжетом Наталі Очеретної (с.Агрономічне Вінницького району) та вишитий Янгол юної вишивальниці Вікторії Козаченко з Хмільницької ДШМ.

Традиційний український різдвяний символ – дідух, створений Ольгою Стропак (с.Селище Тиврівського району), займав своє почесне місце в центрі експозиції разом з керамічним полив’яним посудом, який на святвечір наповнюється кутею, варениками та іншими пісними стравами.

Виставка «Різдвяне диво» з 50 дивовижних робіт 30 учасників та її відкриття з різдвяними колядками від діток підготовчої групи народного аматорського фолькгурту «Рута-М’ята» Вінницького 60 Будинку офіцерів викладено в соціальні мережі (сторінка «Вінницький ОЦНТ») де, станом на 19.02.2021 р., зафіксовано понад 500 переглядів.

Заввідділом народної творчості ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

«РІЗДВЯНЕ ДИВО»

Універсальні коди «Щедрика»

в

опрацюванні М. Леонтовича Спроба

полівекторного аналізу

«Те, що важко переказати словом і співаницею, вона сподобляється передати вузликами

барв і ладом узорів. Либонь, і сама не знає, звід-

ки це точиться. Просто безпомильно «списує»

те, що бачить зряче серце, що нашіптують їй

давні голоси. І так ця красна правда перетікає

з віку у вік, з роду в рід. Милує око й наповнює

свіжою радістю серце».

Мирослав Дочинець

«Карби і скарби»

Незаперечно, «Щедрик» в опрацюванні Миколи Леонтовича

став унікальним явищем світової

культури. Він привернув увагу

мільйонів, з-поміж яких були й музиканти, фольклористи, філологи, філософи, теологи. Первісний архетип з серії так званих «народних примітивів» — мотив з 4-х звуків у межах півторатону, — із прадавніх часів сприймали наші пращури, ще язичники, мов магічну формулу, що заворожувала, гіпнотизувала людину. Головними психологічними

чинниками дії цієї «магії» були незмінна повторюваність мотиву — ostinato-stabilitas та безперервність руху — perpetuum mobile. Навіть сила слова (verbe) поступилася перед музично-психологічним началом. Це явище, переконана, привернуло увагу такого геніального Мага від музики, як М. Леонтович, коли він обирав зразки для свого композиторського шкіца.

Валентина КУЗИК

Таїну магії «Щедрика» я почала аналізувати ще з 2013 року, коли вирішила розповісти студентам-хоровикам про наш шедевр. Принагідно, я сама змалу співала цю обробку в шкільному хорі, потім видала збірку «Микола Леонтович. Хорові твори» («Музична Україна», 2005), куди увійшли всі твори митця. Тож, зрозуміло, знала кожну нотку «Щедрика» напам’ять. Спеціальна музикознавча увага до нього дозволила вирізнити 5 векторів аналізу, серед них і не зовсім типових для нинішньої науки (без сумніву, за достатньої прискіпливості їх може бути більше), а саме: І. Історичний; II. Музичний; III. Вербальний; IV. Графічний; V. Нумерологічний.

І. Історичний вектор

На рукописі «Щедрика», надісланого Олександрові Кошицю, стоїть дата – 18 серпня 1916 р. Я. Юрмас (Юрій Масютин) зазначав, що текст узято зі «Збірничка найкращих україн-

ських пісень з нотами» 1913 р.,ч. IV, К. Поліщука (це добре знаний у літературних колах письменник, поет-символіст, фольклорист Клим Поліщук (1891-1935), автор ряду поетичних збірок. 1935 р. репресований, загинув на Соловках). Проте за згадкою Болеслава Яворського, поліфонічні вправи з мотивом-ostinato «Щедрик» розпочалися ще 1910 р. Логічно припустити – М. Леонтович обрав фольклорний зразок, знайомий із дитинства, що побутував на Поділлі (можливо, й сам змалку защедрував не одну цукерку). Зі збірки К.Поліщука – М.Остаповича він узяв тільки слова, записані збирачами на Волині в м. Краснопіль Житомирського повіту. (Що ж, музиканти завжди гірше запам’ятовували слова, аніж наспів). Знайомство з надрукованим текстом дало простір митцю для ширшого розгортання музичного матеріалу, а, можливо, й зміни первісної поліфонічної концепції будови на синтетичну – з уведенням гармонічно-гомофонних прийомів. Як бачимо, процес опрацювання «Щедрика» тривав 6 років. Недаремно! Феноменальний успіх у Києві в Різдвяних концертах хору студентів Свято-Володимирського університету під орудою О. Кошиця в 1916 р. (за старим стилем 25 грудня 1916 р., тобто за новим стилем 7 січня 1917 р.) став для “Щедрика” першим щаблем сходження до світової слави. (“Щедрик” М. Леонтовича вперше надруковано 1918 р. у збірці “3 народної пісні”. Того року, згідно з універсалом гетьмана І. Скоропадського, інтенсивно почали впроваджувати українськомовну куль-туру, науку й освіту.)

II. Музичний вектор Його окреслю тільки в загальному плані, бо має багато специфічних музично-премудрих рис. Головне зерно твору – чотиризвучний мотив. Він повторюється незмінно (ostrinato) з проведенням у всіх партіях 68 разів! Ці зерна – ніби блискотливі перлинки, розсипані в просторі, з яких плететься барвиста звукова силянка-гердан. М. Леонтович вдається до використання розмаїтих технік композиторського письма, не порушуючи головного принципу безперервного руху (perpetuum mobile).

Які ж це прийоми? Нанизування “зерен-перлинок” на «нитку»-лінію. “Віддзеркалення” (рефлексії) цих зерен у верхньотерцієвій вторі. Цей прийом

часто зустрічаємо і в народному співі (особливо північно-західних регіонів), і в сакральному, зокрема, він є характерною прикметою Київського церковного розспіву. Спів басів на одному звуці (так званий бурдон), що активно нагнітає загальну атмосферу звучання перед кульмінацією (“В тебе товар весь хороший...”). А сама кульмінація і ритмікою, і абрисами нагадує мелодику українських народних козачків (чимало дослідників вказували на скерцозну природу кульмінації).

У цьому періоді (куплеті), здається, з найбільшою силою виявилася національна природа генія Майстра. Композиція вражає тим, що в ній досягнуто наскрізного драматургічного розвитку завдяки, насамперед, поліфонічним принципам мислення, що надзвичайно рідко зустрічаємо в музиці митців початку XX століття.

ІІІ. Вербальний вектор

Сьогодні утвердилося три варіанти тексту “Щедрика” (ще у 1920-ті роки за кордоном були спроби зробити переклади української щедрівки французькою, англійською, але вони ненадовго прижилися в культурному обігу). І з кожним із них пов’язана окрема інформація. Можливо, філологи й фольклористи зможуть докладно проаналізувати їхню природу, я ж окреслю лише окремі позиції.

Текстове першоджерело пов’язане з дохристиянською добою, коли новий рік починався ранньої весни — з поверненням в Україну ластівок (уважалося з 14 березня). Прикметно, що композитор подає слова “щедрик”, “щедрівочка” тільки в тематичному проведенні й жодного разу не бере їх до фактурної розробки. Вони насправді мають настільки “ароматну” силу вербального звучання, (принагідно зазначу, в українській

мові слова з літерою “Щ” вражають особливою семантикою, пов’язаною з багатством, плодючістю, побажанням добра - “Щастя”, “Щедрість”, “Щебетати” “Ще краЩе” тощо, навіть наш український “борЩ” точно від “збориЩа” всілякої городини. Любов до найвірнішої свійської тварини відчуваємо в слові “Щенятко”, а маленька сіренька птаха, схожа на горобчика, яку можна побачити на Поліссі та в Карпатах і шо за літній сезон двічі виводить пташенят, тобто - один раз, а потім “Ще” Другий, прозвали в народі “щедрик”, маю на увазі в’юрка канаркового (Serinus serinus)), що використані в інших шарах могли б “замулити” загальний колорит. Цікаво, що в куплеті на слова “В тебе жінка чорноброва” композитор обрав саме ці слова, хоча, як видно з фольклорного збірничка, мав до вибору ще два

варіанти: а) “Хоч не гроші” b) “то

полова” (висловлю думку, що в першодруці тексту в цій фразі закралася помилка, що, зрештою, стала традиційною. Значно логічніше було б: “Хоч ЦІ гроші — то полова”). Ніби

й деталь — але казкова!

Другий текстовий варіант “Ой на річці, на Ордані”. Його записав

добрий знайомець М. Леонтовича, учитель співу з Тульчи¬на Федір Лотоцький у с.Паланки Гайсинського повіту на Поділлі в грудні 1916 р. (Микола Леонтович. Хорові твори / Ред.-упоряд. Кузик В. - К., 2005. - С. 367):

Ой на річці, на Ордані, Там Пречиста ризи прала, Свого Сина сповивала. Прилетіли три янголи, Взяли Йсуса на небеса...

Поширення цієї текстової версії в середовищі подільської інтелігенції, духівництва, селян засвідчило жанрову метаморфозу твору, а саме — переведення його зі щедрівок до колядок, пов’язаних із темою народження Христа. Інша географія, інша пора року. Цю текстову версію вже в наш час — від 1980-х років уперше представив із хором “Відродження” відомий хормейстер і науковець Мстислав Юрченко, після чого її підхопили хори “Київ”, “Хрещатик”, “Пектораль”, ансамблі “Фавор”, “Аніма” та багато інших колективів. При виконанні цього тексту повністю зберігається агогіка, темпо-ритміка та динаміка, властиві власне “Щедрику”. Після тріумфальної ходи світами разом із капелою О. Кошиця (то окрема й довга оповідь!) наш “Щедрик” отримав англомовну версію тексту. Ні, це не переклад з української, а цілком оригінальний вірш, відповідний жанру колядок, і співалося в ньому про різдвяні дзвони: «Hark how the bells» (“Виразно чути дзвіночки”). Його в 1930-ті роки. склав диригент-хормейстер, учитель музики Пітер Вільховський (прізвище красномовно свідчить про його етнічне походження), а надруковано

вперше слова з музикою в США в 1936 р. фірмою “Саrl Fisher, Іnс.”

під назвою “Саrol of the Bells” — “Колядка дзвіночків”. Автор тексту при створенні нових слів свідомо обрав загальнозрозумілий для американської ментальності символ зимового свята — різдвяні срібні дзвіночки, і, пов’язані з ними, картини засніженого чарівного лісу, санчат із дарунками… Думка виявилась слушною! Слова прижилися в новому національному й континентальному ґрунті. Навіть більше — з часом «Колядку дзвіночків» американці стали вважати

власною народною

творчістю:

Hard how the bells

Sweet silver bells

All seem to say

Throw cares away…

При виконанні цього тексту помітно змінюється акцентуація складів та агогіка. Адже кінцеве в ключовій фразі (зерні) “bells” явно потребує наголосу. Натомість спів слів “ластівочка” чи “Ордані”

передбачає затухання звучності останнього складу, а іноді його (склад) в коді — на кшталт народного співу — просто знімають (“лас-ті-воч...”). Таке аж

ніяк не допус-тимо з односкладовим іменником “ bells ”. Тож, думається, український “Щедрик” в англомовній версії звучить дещо “hard” – твердіше.

Особливо такий характер помітний у зарубіжних

інструментальних чи вокально-інструментальних транскрипціях.

IV. ГРАФІЧНИЙ ВЕКТОР Імпульсом для нього стали дослідження у сфері синтезу мистецтв, зокрема, світломузика, якою в короткий “київський період” життя в 1919–1920 роках переймався і М. Леонтович. Сьогодні експериментальні пошуки в цій галузі вийшли на рівень створення художніх

картин за нотними текстами, де відповідно до кож-

ної ноти — її висоти-кольору й тривалості — вимальовуються образотворчі полотна. Зокрема, дослідник із Санкт-Петербурга Валентин Афанасьєв (скрипаль і художник) написав полотна за скрипковою “Чаконою”

та “Аve, Маrіа” Ф.Шуберта (соло з камерним оркестром), де, якщо спроектувати їх через комп’ютер на монітор, курсором

можна простежити кожну ноту (див.: Internet).

Твори М.Леонтовича деякі дослідники і поети називають “діамантом, ограненим рукою Генія”. Я маю скромніші статки до порівняння, але не менш цінні за значимістю — це українські вишивки й силянки-гердани, що вправно мережать золоті руки наших майстрів. Тож мені, як людині, закоханій у вишивку й силянку, забажалося поглянути на Леонтовичевого “Щедрика” в графічних орнаментальних образах. Диво: його поспівки перевтілилися на абриси ніжної квітки, що зростала вертикально вгору. У ній яскраво виокремилися 6 елементів: 1) споконвічне “зерно” у прямому виді, де 68 повторів (включно з виокремленим останнім) — 68 “пелюсток”;

1)віддзеркалення-рефлексія “зерна” — верхньотерцієвий підголосок (Sоprаnо: “В тебе товар весь хороший...”);

2) лінеарне “стебло” — спочатку низхідний рух в альтів (“Стала собі”), а далі — у альтів і тенорів (“щебетати”);

3) листячко із “зубчиками”акцентами” («В тебе товар весь хороший…»); 4) хвилясті трави-ковилі (Soprano: «В тебе жінка чорноброва»); 5) грунт — бурдон (Baso: «В тебе товар весь хороший…»); 6) бутон-пуп’янок (дует coda: «ластівочка»). Можна збагатити малюнок квітки напластуванням усіх 67-ми мотивів-пелюсток (бо останній 68-й — кінець-соdа).

Суттєвий феномен — універсальні закони людського мислення виявилися спільними і для музичного інтонування, і для графічного малюнка. Вони оформилися в одвічний символорнамент “Квітки життя” з бутоном-пуп’янком, паростком у майбуття, який так люблять вишивати на рушниках наші вишивальниці або ж вима-

льовують майстри декоративного розпису чи на кераміці гончарі, а на дерев’яних виробах — різьбярі. Відома дослідниця українських орнаментів лауреатка Національної премії України ім.Тараса Шевченка Зоя Чегусова зазначає: “...квітку у світовому мистецтві вважають символом земної кулі або центра Всесвіту, як результат — архетиповим символом душі. Квіти також є поширеними символами молодого життя і сонця, вони уособлюють життєву силу і радість буття, кінець зимового стану природи і перемогу над смертю. Любов до квітів зробила їх майже об’єктом культу нашого народу. Квітами супро-воджується все життя українців — від народження до смерті” .

Із часом моїх пошуків додалась нова візуальна інформація, що дозволила асоціативно вирішити проблему змалювання “Квітки-Щедрика”. А саме — розкішна троянда південного порталу собору Паризької Бого-матері (1260-ті роки). Вона утворює “Квітку — Сонячну розетку” (Солярну). Розширюючи значення символу квітки-розетки, що є у багатьох культурах людства всієї планети, вбачаємо його вживання у сакральних знаннях, де він означає первісний символ душі (ДУХУ), а саме — “Повітря – Дихання”, сила космічної життєвої енергії (як і на санскриті, так і давньоукраїнською це звучало — ХАРА, згадаймо: “характерниками” називалися люди, які володіли цією силою).

Такий символ бачимо на поясній хустині, вишивці на раменах, рукавах, покрові голови Богоматері-Оранти з куполу Київського Софійського собору (Софія — вища премудрість), намолених іконах Богоматері. Його модифікацію як рівнораменного хреста з розширеннями на кінцівках за-фіксували хрести мальтійського ордену та запорозького козацтва, нагородні хрести сучасної України.

Символ “Дихання — Хари” бачимо й в узорі української вишивки, зафіксованому письменницею та етнографом Оленою Пчілкою — матір’ю Лесі Українки.

Тож відповідно до французької розетки-троянди я перевела в графіку “Квітку-Щедрик”. Однак, якщо точно йти за абрисом нотної лінії, вийшла не троянда, а пишна поліська волошка-блаватка із загостреними кінчиками пелюсток. Спробувала те

намалювати: у внутрішньому колі 23 пелюстки, у зовнішньому — 44. А останній пелюсток-«ластівочка» — злетів догори.

Вивчення природи й таїни «конструювання символічної образності» (за О.Лосєвим), чому надавали великого значення Й. Ґете, К. Г. Юнг, П. Флоренський та багато інших світлих умів, спонукало й мою думку шукати нових знаків у творах Леонтовича. І ось мені “висвітився” звукографічний візерунок Леонтовичевої обробки “Діду мій, дударику”. Взяла олівця й зафіксувала його. Вийшов знову ж таки орнаментальний взір, але горизонтальний, близький до народної вишивки, якою оздоблюють рукави сорочки або підзори скатертин чи серветок. Звучання чоловічих голосів, які імітують бурдонну

квінту (постійно витриману) народної ліри (“Діду мій”), стало тим контуром, що облямовує рухливі жіночі голоси. Вони лягають паралельно, злагоджено, з особливою грацією підкреслюючи несиметричну архітектоніку періоду. Адже він складається з 7-ми мотивів, згрупованих у 3 ланки: 3+2+2. Сама ж графіка вияскравлює, наскільки взір своїми абрисами нагадує сімку — “7” та як мотиви останньої ланки підсумовують усі складові інтонеми. Цікаво, невже композитор задовольнився тільки оспівуванням старого діда-музики та його дуди-волинки, чи його думка заходила там ще й інші знаки?

V. У зв’язку з цим, зазначимо, бодай “на око”, нумерологічний вектор аналізу, розробкою якого займався античний Піфагор, геній Відродження Леонардо да Вінчі та сучасні Г. Гессе і Д. Браун. Вони стверджували – вирахувати можливо все! Як і все, що породжує абстрактне узагальнення, може стати символом – і елементи природи, фізичного світу, космосу, і уявні абстракції – літери, цифри, переплетіння ліній та звуків, породжені позасвідомою мудрістю, що тягнеться впродовж тисячоліть і виявляє себе з особливою насіонарністю в творіннях геніїв.

Відомо, яке вагоме сакральне значення мають цифра і число у Святому письмі та інших сокровенних знаннях. Їх там шанобливо називають «фігурою». Не останню роль у моєму бажанні звернутися до нумерології зіграло умотивування М.Леонтовичем пісні “Дударик” як позасвідомого музичного авторського образу (звукового “автопортрета”): Митець – Майстер – “Дударик”, який залишив нам – молодому прийдешньому поколінню свої пісні, свої “пищики” від дуди... Ймовірно, сподівався, що не “казна-кому досталися”, а потраплять у достойні руки достойних людей. Тут і текст, і наспів відповідали його художній природі, а число “сім” було, як-то кажуть, кодовим – “на щастя, на долю”.

Ще більш вразив підрахунок виокремлених мною тематичних зерен у “Щедрику”: 68 разів по¬вторено “зерно” + 4 рази показа¬но його верхньотерцієве віддзер¬калення + 1 раз у коді = 73, що при перерахуванні 7 + 3=10; цифра 0 не враховується, залишається число 1 = символ “Deus”, “Бог”. Дивним чином знову вийшли на універсальні загальнолюдські ідеї.

На завершення дозволю висловити думку: в зв’язку з тим, що за програмою ЮНЕСКО заносяться у реєстр всі вагомі національні культурні явища, закликаю небайдужих українців звернутися

до цього високошановно-го органу з пропозицією про визнання “Щедрика” Миколи Леонтовича, геніального майстра з Поділля, духовним надбанням людства.

Літературні джерела:

1. Микола Леонтович. Хорові твори. Ред.-упоряд. Кузик В. – К., 2005. – с.с.342, 367;

2. Карась Г.Феномен «Щедрика» в обробці Миколи Леонтовича у світовому комунікаційному просторі ХХ ст. (Педагогічна освіта: теорія і практика. – Камянець-Подільський, 2012. – Вип. 12. – с.с.343-347);

3. Чегусова З. Роль символу, знака, міфу в професійному декоративному мистецтві України на межі ХХ-ХХІ століття (Українське мистецтвознавство. – 2014. – Вип. 14. – с.147).

Валентина КУЗИК, кандидат мистецтвознавства, доктор філософії (з мистецтва), старший науковий співробітник відділу музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАНУ, лауреат премії ім. М. В. Лисенка, член Національної спілки композиторів України

* Працівникам культури

ХУСТКА ТЕРНОВА

Примірний сценарій на допомогу працівникам культури

Сцена відкривається.

На авансцені краєвид сільського подвір’я. Далеко вид-

ніються тини, стіни хати.

На подвір’я вибігають дві ді-

вчинки підліткового віку (1012 років).(Старша тримає в

руках тернову хустку)

Перша дівчинка (мен-

ша): – Віддай! Я перша по-

бачила! Це моє!

Друга дівчинка (стар-

ша): – Ні! Це я перша поба-

чила! Це мені треба!

Перша: Я маю ляльці

плаття зшити з цього! Ди-

вись, яке гарне плаття вийде!

Друга: Не віддам я тобі, я

спідницю собі зроблю! Буде

така квітками розмальована.

Віддай, я сказала!

(Дівчатка починають

тягнути хустку та до себе, а та до себе, починають сваритися )

Перша: Я виріжу он ті

квіточки і ще шматочок оцих ниточок відріжу. Моя лялька буде найкраща.

Друга: А мені спідниця потрібна. Я буду пісні співати в такій яскравій спідниці.

Перша: Ти обійдешся, тобі і так все купують, а я доношую всі твої речі! Віддай я тобі сказала!

Друга: Та ця ганчірка вже нікому не потрібна.

На, бери ріж! (Кидає хустку на землю)

На сцену виходить мати.

Мати: Дівчата, а що це ви робите? За що б’єтеся? (Бачить хустку, підносить її, розгублено говорить)

Діти! Це ж бабусина хустина! Що це ви збираєтеся робити?

Перша дівчинка: Хочу ляльці плаття зробити.

Друга дівчинка: А мені спідниця потрібна яскрава! Я собі хотіла взяти.

Мати: А ви бабусі питали чи можна? Вона вам дозволила?

Друга дівчинка: А що тут такого. Хустка вже стара. В ній ніхто не ходить.

Мама: Що ти таке кажеш! Цій хустині більше, аніж сто років! Вона давно зберігається в нашій родині!

А ось і бабуся йде. Що вона нам скаже?

Виходить бабуся

Бабуся: Що мої дівчаточка? Чим ви тут займаєтеся? І чому у вас так гамірно, що на все село чути?

(Бачить хустину) Та це ж моєї матері весільна хустка!

Мати: Мамо, то дівчата взяли, вибачте, не догледіла.

Бабуся: Діти. Не можна так робити. Ви ж не знаєте, яка історія цієї хустки і чому я її так бережу. (Дівчатка розгублено дивляться одна на одну) Перша: Бабусю, то ви розкажіть.

Друга: Нам теж потрібно знати історію хустки.

Бабуся: Ну що ж, тоді ходімо зі мною, мої любі дівчатка, напевне вже настав час розповідати всім про наші хустки. (Виходять)

Завіса відкривається.

На сцені – хатня світлиця. Вбрана вишитими рушниками та тканими килимами. Стіл та лавки.

На лавках біля стола сидять учасники фольклорного

колективу, (або вокального ансамблю) вбрані у вишиванки та вив’язані хустками.

Заходить бабуся з онуками)

Перша дівчинка: Ой, як тут у вас гарно!

Друга: Як цікаво. Дивись, всі в хустки одягнені!

Бабуся: Це наш фольклорний колектив. Вони хустки і вишиванки та й інший одяг від матерів та бабусь у спадок отримали. Та що тут розказувати. В кожній родині є речі, які збереглися здавна, бо їх шанували і берегли. А хустки – з ними скільки всього пов’язано в жіночій долі. Це не розкажеш у двох словах. То ж сідаймо та будемо слухати.

Тітка Ганна (керівник колективу, або ведуча): Запрошуємо вас, дівчатка, та в т мсіх глядачів до нашого гурту. (дівчатка з бабусею сідають до гурту)

Тітка Ганна: Хустка тернова! Червона, з квітчастим берегом; жовта – з золотою смужкою; зелена з квіткою в центрі. Омріяна в снах, оспівана в піснях. Хустка – предмет дівочої радості і гордості. Таку тато має купити на ярмарку! Хустка – дорогоцінна річ. Колись за неї треба було віддати коня або вола. На сільських празниках у квітчастих хустках пишались жінки і дівчата.

Хустку передавали з покоління в покоління від матері до дочки і далі – через 20 літ, через п’ятдесят, через сто. І навіть тепер, через сто літ, вона прекрасна. А ще стала невід’ємним атрибутом національного костюма українки.

Так і хочеться, дівчата, щоб ви заспівали пісню, де згадується про хустку.

(Гурт виконує пісню «Ой на кладці та й на дощечці». Записану в м. Крижопіль (Збірник «Зеленая дібровонька» календарно-обрядових пісень весняного циклу)

Ой на кладці, та й на дощечці, Там три качечки полощуться.

Полощуться, умиваються, До качурів приглядаються.

Ой на кладці, та й на дощечці, Там паняночки полощуться.

Полощуться, умиваються, До паничів приглядаються

Подивіться ви, паниченьки,

Які в мене черевиченьки.

Оце мені пан отець покупив, Щоби мене молодець полюбив. Паняночки чорнобровії, – Оце мені паніматка дала, Щоб я гарна молодичка була.

Дівчинка: А розкажіть, тітко, якими були хустки у далеку давнину?

Тітка Ганна: Колись, ще до того, як з’явилися фабрики з виготовлення хусток, хустки створювалися і вишивалися своїми руками. Їх виготовляли

з найтоншого полотна, мережили, вишивали шовком, срібними та золотими нитками. Носили жінки й інші головні убори: очіпок, каптур, намітку, перемітку, обрус…

(Можна продемонструвати ці головні убори для глядачів)

Ведуча: Про хустку багато пісень співали і віршів складали. Ще у Тараса Шевченка є у віршах згадки про хустку… А скільки пісень і віршів про хустки склали сучасні поети і композитори!

Ось наприклад вірш Ганни Чубач, нашої землячки, про хустку тернову – це ж ціла історія родини! («Хустка тернова» поезії К:ПП «Золоті ворота» 2009 р.)

(Читець читає вірш)

Слово до слова – основа.

Квітка до квітки – весна.

Слухає вечір нашу розмову

Ту, що на світі одна.

Доня питає – серденько крає: – Чом називається так? –

Відповідаю, ніби зітхаю:

– Долі тернової знак! –

Доня сміється. Очі – як зорі.

Доня не знає про те, Скільки тернові бачили горя, Як безнадійно терен цвіте!

…Рік тридцять третій, Клятий, холодний…

З голоду пухне село…

Вже моя мама встати не годна: Смерть опустила крило… Бабця не плачуть – тихо зітхають

Хустку – єдине добро –

У Могилеві-Подільськім зміняють

(Боже, як вдало!) на жита відро.

Потім робили – хустку купили.

Та почалася війна Й разу на свята її не наділи, В скрині лежала вона...

Бабуся з онучками уважно слухають.

Перша дівчинка: Ой, як у вас цікаво і гарно. А як ви цікаво все розповідаєте!

Тітка Ганна: Насамперед ваша бабуся нехай розповість про свою хустку. То ж слухаємо.

(Розповідь бабусі про хустку)

(Як приклад ми пропонуємо розповідь про історію хусток завклубом с. Парпурівці ЛукаМелешківської ОТГ Ірини Ільченко)

Сьогодні, тримаючи в руках сімейну реліквію, хочу поділитись з вами однією історією життя... Це життя моєї прапрабабусі.

У далекому 1860 році з’явилась на світ дівчинка Соломійка. Наймолодша донечка у сім’ї столяра і повитухи. Так сталося, що у свої 16 років Соломія вперше самостійно прийняла пологи у панової жінки, за що пан віддячив дівчинці хустиною. А постільки новонародженого панича назвали Лукашем, то й хустку Соломійка назвала Лукашевою.

І стала вона повитухою, і кликали її в різні села. І от в одному з них дівчина зустріла юнака Меркула. Парубок був теж відомий тим, що вмів травами зцілювати людей, також лікував тварин. І так

він їй сподобався, що вона віддала йому Лукашеву хустину, коли той вирушав на службу. За 9 років в сім’ї пана Казимира народилось ще 4 діточок, а у Соломійки з’явилось ще чотири гарні хустини: Юзина, Станіславова, Зотії і Аделі, – так свої хустки називала Соломія . Згодом, повернувся Меркул і покрив Соломії голову Лукашевою хустиною. Від того часу жили вони щасливо у двох.

Жили тим, що лікували людей і допомагали прийти у цей світ іншим., та своїх дітей не мали довго.

Аж поки не трапилося диво: і у сім’ї Меркула та Соломії з’явилась донечка. Усе, що мали — віддали їй.

Прийшли важкі часи. Часи голоду і скрути. Довелось Соломії виміняти панову хустку на відро кукурудзяної муки.

Другу хустину віддала бабця Соломія за життя свого онука. Радянська влада розкуркулила сім’ю, місцеві представники забрали усе, і йдучи з хати побачили, що Соломійчина дочка лежить з немовлям на дубовому ліжку, що його зробив для доньки Соломіїн чоловік. Зіпхнувши дівчину з немовлям кати винесли ліжко і повернулися до хати аби забити дитя. Тоді й Соломія дістала ще одну Панську хустину і виміняла її на дитяче життя.

З того часу, пережила бабця Соломія ще багато горя, але більше, мабуть, радості. Все життя старенька куталась лиш у ті панські хустини, що їй залишилися.

І заповіла, аби по смерті її закутали у ту хустину, якою покрив колись її голову Меркул. Донька Настя берегла мамині хустки разом зі своїми, і передала їх дітям.

Тепер ті дві панські хустки зберігаються у мене. Та мій спадок збільшився, бо тепер дістались мені хустки ще й бабусі (онуки Соломії),а це не мало не багато – 74 тернових хустки різного кольору та розміру. А було у бабусі їх понад 250, і вона знала за кожну з них . Більшу частину бабуся при житті заповіла та найменувала кому подарувати по її смерті: похресницям, онукам, подругам, родичам ,сусідам.

Я отримала найбільше, бо найстарша онука і вона бачила, що це мене цікавить, за що дуже їй вдячна.

Тітка Ганна: Сьогодні на нашій виставці багато саме хусток, які отримували в подарунок жінки від рідних і близьких.

Хустка – який це дорогий подарунок! У Миколи Луківа (Збірка поезій «Отча земля») є вірш:

Додому їду – везу гостинці

Хустину мамі, на плаття – жінці

– А ще багато віршів про хустку написано авторами відомими і невідомими. Ось пам’ятаю вірш, а автора не пам’ятаю.

Бачу я знову і знову:

Жито шумує густе, Мамина хустка тернова Над колосками цвіте…

Ведуча: А це ще один вірш авторки Надії Красоткіної про хустку:

А хустка в нас завжди була в пошані –

У літню спеку й люті холоди…

Їх гарно так замотували пані, Як йшли до церкви, вдома, та й завжди.

А літню хустку часто вишивали, Щоб гарною на голові була.

І хустка людям щедро дарувала

Свій захисток від сонця і тепла… Краса в хустині нашій споконвічна, Як і душа, що з піснею жила.

Бо в українок і душа лірична, У ній багато сонця і тепла.

Перша дівчинка: Тітонько Ганно, а хто вас так навчив хустки вив’язувати?

Друга дівчинка: А я теж хочу у хустку зав’язатися! Мені подобається, як вони так гарно пов’язані виглядають.

Тітка Ганна: О, дівчата, вив’язувати хустки – це було ціле мистецтво. Кожна дівчина чи жінка намагалася зав’язати хустку так, щоб виглядати гарною.

По тому, як вив’язана хустка, можна було сказати, з якого села чи хутора була дівчина чи жінка.

Дівчинка: Тітонько Ганно, навчіть нас вив’язувати хустки!

Тітка Ганна: Добре, дівчатка, от ми зараз проведемо майстер-клас з вив’язування хусток.

Хустки вив’язували по різному влітку і взимку, на весілля, на родини, на хрестини та інші свята. (Проводиться майстер-клас по вив’язуванню

хусток, в якому беруть участь учасники фольклорного колективу, дівчатка-ведучі з бабусею та всі бажаючі.)

Після проведення майстер-класу проводиться

дефіле у хустках.

Тітка Ганна: А тепер ми проведемо конкурс на

кращу пісню про хустку.

Після конкурсу співочий гурт виконує пісню

Ганни Чубач «Хустка тернова», яку співав дует «Горислава»

Тітка Ганна: А на кожному весіллі найкращою хусткою покривали молоду. Цей звичай зберігся і

дотепер. Кожну дівчину, яка виходить заміж, покривають хусткою, коли знімають фату. (Можна показати фрагмент весільного обряду «Покривання молодої», який побутує у вашій місцевості)

Тітка Ганна: Історія хустки? В кожної родини вона своя, але у кожній пам’ять роду. Довідайтеся про історію хустки вашої родини, щоб розповісти дітям та онукам. Щоб зберегти пам’ять роду. Адже хустки такі неповторні! Вишнева, в берегах квітчастих, Зелена, в смужках золотих Комусь дарована на щастя, Судилось їй весь вік цвісти.

Цією білою, в трояндах, Колись покрили молоду

А цій судились довгі мандри

Через війну, через біду… А цю міняли на картоплю В голодний сорок сьомий рік, Про час нечувано жорстокий Повідали хустки старі…

Дівчатка з бабусею виходять на авансцену. Всі у вив’язаних хустках.

Бабуся: Дітки, то тепер ви зрозуміли, чому мені так дорога хустка моєї прабабусі?

Перша дівчинка: Так бабусю, ми цей урок запам’ятаємо назавжди.

Друга дівчинка: І нам було дуже цікаво. Ми теж будемо берегти і шанувати ваші хустки.

Бабуся: У нас є багато символів-оберегів родини серед яких – вінок, рушник, сорочка, і хустка. Ми маємо знати і шанувати наші традиції, берегти ці цінувати те, що передається нам від роду до роду. Хочу вам, дорогі онучечки та всім присутнім прочитати ще один вірш про хустку. Автор вірша – Наталя Струтинська (Поетична збірка «Подільський краснослов»)

Тернова хустка – подарунок мами.

Вишневе поле – у квітках краї…

Тернова хустка – диво з тороками.

Найбільше із хусток люблю її.

Тернова хустка, кажуть: «Не сучасно, Давно минула мода на хустки…»

Дарунок мами – то найбільше щастя.

Вишневе поле, довгі тороки.

Накину хустку – притулюсь до літа.

Тут мак і мальви, і барвінку синь.

Ця хустка – пісня. Як же не любити?!

Хоча не той сьогодні в моді стиль.

Веселка барв подарувала згусток.

Вишневе поле, у квітках краї.

Тернова хустка – то життя пелюстка, Її шаную, бережу її.

(Під час читання вірша на сцену виходять всі учасники свята, пов’язані хустками).

Ведуча: Шановне товариство! Сьогодні на нашій зустрічі ми дізналися багато цікавого, корисного, повчального, цінного для нас. Не всі старі речі, які довгий час зберігаються десь у скринях бабусь і матерів є непотрібом, який треба викинути. Доторкніться до минулого, дізнайтеся більше про те що бережуть у вашій сімї, щоб навчитися шанувати і берегти історію родини і України.

Тітка Ганна:

Хустка-хустина, чи біла, чи синя, Мені ти миліша усяких обнов.

Два кінці на щастя і радість зав’яжеш, А ще два – на щирість і на любов..

Дякуємо всім, хто був сьогодні з нами і чекаємо на ваші розповіді про сімейні реліквії.

На все добре.

Провідний методист

Зоя КРАСУЛЯК

Народна іграшка з дерева

для діток до Святого Миколая

Майстер-клас проводить заслужений

майстер народної

творчості Слободянюк Василь Іванович

Д

ерев’яна народна іграшкадавня за своїм походженням.

Протягом багатьох віків народним досвідом формувалися традиції виготовлення практично виправданих, художньо довершених, виразних і привабливих для дітей різного віку іграшок. Дитячі іграшки давніх слов’ян (дерев’яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X – початком XII ст. У той час побутували і так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи.У дохристиянський період іграшки переважно зображали священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв’язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).

Мистецтво української іграшки відтворює особливості світогляду та характеру народу, формує у дітей естетичний смак

Василь СЛОБОДЯНЮК

та творчі здібності. Дерев’яні іграшки урізноманітнюють ігрову діяльність дітей, розширюють сферу пізнання світу та свого народу. В українській іграшці знайшли відображення явища історичного буття, етичні і естетичні уявлення. Вона засвідчує своєрідні мистецькі риси, виявляє художню обдарованість народу, його прагнення до краси, творчу фантазію. В ній відображаються цінні традиції різьби і розпису по дереву. Переваги цього виду народної творчості пов’язані з розвитком дерев’яної іграшки як побічної допоміжної галузі столярної справи. Майстер рубав сокирою дім, різну селянські ужиткові речі і знаряддя праці, а з відходів попутно виготовляв іграшкові меблі, коників і інші іграшки.

Дерев’яні іграшки прості по конструкції, не потребують дуже дорогих матеріалів, складних деталей і механізмів. Фігурки звірів можна зробити з деревини способом різьби. Привідні механізми виконуються з рейок, нитки, дроту, різних шестерень, додаткових механізмів.

Майстер-клас з виготовлення дерев’яної

іграшки дозволить учасникам відчути себе не лише творцем іграшки, а й оберегу для власної оселі.

Головне – зробити красиву іграшку і

надати їй рух. Сотні очей будуть звернені на неї, сотні - будуть захвалені

бажанням зробити таку чи іншу іграшку, механізувати її, надати їй рух. Сьогодні ми проведемо майстер-клас з виготовлення народної іграшки - дерев’яного коника. В цьому нам допоможе заслужений майстер народної творчості України Слободянюк Василь Іванович. Як стверджує майстер, що традиційна народна іграшка містить у собі набагато більше інформації, ніж будь–яка комп’ютерна гра. Отож нам буде потрібно: шматок рейки, олівець, столярна стамеска двох видів, столярний ніж (різець) та ручна пилка, а також для оздоблення червона нитка та фарба (фото 1).Відрізаємо потрібний нам шматок рейки та малюємо на ньому нашого коника (фото 2), можна зафіксувати шматочок рейки та обрізати по контуру олівця та коли обрізали то підправляємо по краю столярним ножем щоб надати округлої форми (фото 3). Вже по готовому виробу наносимо примітивний різьблений орнамент (фото 4-5). Також робимо крапочки червоною фарбою по конику та прив’язуємо до нього червону нитку як упряж, куди ж без неї (фото 6). Такий коник завжди стане гарним подарунком для діток на Святого Миколая, зроблений своїми руками, а саме головне, що в народній традиції.

Майстер-клас записав провідний методист ОЦНТ