Світлиця 1 (52) 2016р. by Вінницький обласний центр народної творчості

«Леонтович – славетний син співочого Поділля»

Під такою назвою 24 лютого 2016 року відбулось засідання круглого столу, зініційоване управлінням культури і мистецтв облдержадміністрації, обласним краєзнавчим музеєм та обласним центром народної творчості.

2016 році виповнюється 100 років від дня першого виконання невмирущого «Щедрика» Миколи Леонтовича. Сто років тому давня подільська щедрівка прозвучала у першому професійному виконані хору Київського університету під керівництвом відомого диригента Олександра Кошиця. Цю майстерну хорову мініатюру Леонтович створив на початку ХХ століття: у 1902 році вона прозвучала у виконанні дитячого хору Чуківської школи, де ком-

нок. Славетному митцю, вшануванню його світлої пам’яті було присвячене нинішнє засідання круглого столу. У його роботі взяли участь мистецтвознавці, викладачі, працівники галузі культури області, серед яких заслужений артист України, начальник управління культури і мистецтв облдержадміністрації Станіслав Городинський, кандидат мистецтвознавства, дослідник життя і творчості М.Д.Леонтовича Анатолій Завальнюк, директор обласного краєзнавчого музею, заслужений пра-

Учасники засідання позитор працював вчителем. У 20-х роках «Щедрик» розпочав свою подорож світами. Одна з найпопулярніших обробок Миколи Леонтовича, над якою композитор працював майже все життя, знана не лише в Україні а й в усьому світі. І нині в Канаді його називають «Нововідкритим сфінксом», у Англії – «Новорічною серенадою» в Латинській Америці – «Піснею великих чарів», а в США вона зветься «Колядкою дзвонів» (Carol of the Bells, Ukrainian Bell Carol, Ukrainian Carol). В цьому році 100-річчя «Щедрика» збігається зі ще однією знаменною подією на теренах Вінниччини мистецької: в серпні, до 25-річчя Незалежності України, заплановані урочистості з нагоди відкриття нової експозиції музею М.Д.Леонтовича в селі Марківка Теплицького району, де Микола Дмитрович знайшов свій вічний спочи-

цівник культури України Катерина Висоцька, архітектор, керівник проектно-виробничої організації «Майстерня музейних проектів», член Спілки дизайнерів України, Національної спілки архітекторів України Олександр Антонець, начальники відділів культури і туризму Тульчинської, Шаргородської, Тиврівської, Немирівської, Теплицької райдержадміністрацій, журналісти обласних засобів масової інформації та всі, хто пропагує творчість видатного композитора-земляка. Відкриваючи зібрання, начальник управління і мистецтв облдержадміністрації Станіслав Городинський

Дискусія за круглим столом наголосив на великій важливості цього заходу: Дійсно, важко переоцінити значення творчої «Незаперечним є світове значення творчого до- спадщини Леонтовича. Тому глибоко схвилював робку М.Д.Леонтовича. Його творчість – націо- усіх присутніх виступ Анатолія Федоровича Занальне багатство України та Вінниччини зокре- вальнюка: «Я щасливий, що дожив до цього часу, ма. Наш обов’язок, як земляків митця, − всіляко коли керівництво і небайдужі працівники культувшановувати його пам’ять і пропагувати його ри зібрались, аби напрацювати спільну програму творчі надбання. Вагомою складовою роботи в дій і на належному рівні пошанувати нашого вицьому напрямку є створення в селі Марківка Те- датного земляка. Микола Дмитрович давно заплицького району філії Вінницького обласного служив на це». краєзнавчого музею – «Музею М.Д.Леонтовича» Головною темою круглого столу стала пре(відповідно до рішення 41 сесії 6 скликання Ві- зентація дизайнерського проекту експозиції майнницької обласної ради від 29.09.2015 р. №956), бутнього музею. Екскурс в історію: у 1977 році впорядкування могили поета та прилеглої те- до сторіччя від дня народження композитора в риторії а також розробка цілої низки заходів на Марківці було споруджено і відкрито музей. Тоді вшанування пам’яті митця. Зокрема, у 2016 році ж біля музею встановлено погруддя Леонтовича заплановано започаткування обласної мистецької та проведені відповідні роботи із впорядкування премії ім.М.Д.Леонтовича, у плані – переймену- його могили. вання міського центрального парку культури і – Музейна експозиція повинна постійно оноввідпочинку іменем М.Д.Леонтовича, розробле- люватися, йти в ногу з но карту пам’ятних місць, пов’язаних з життям і часом. Звичайно, це дорого, але необхідно. творчістю композитора». Тому, розробляючи проект оновленої експозиції

В цих книгах – все про Леонтовича 2

музею Леонтовича, я намагався задіяти всі прийоми, використавши гру світла й тіні, візуалізацію і, безперечно, музику, бо в музеї композитора повинні звучати його твори, − підкреслив в своєму виступі Олександр Антонець. Одностайною була думка всіх учасників круглого столу, що питання вшанування М.Д.Леонтовича наразі дуже актуальне. Важливо, щоб новостворений музей М.Д.Леонтовича мав змістовне експозиційне наповнення, ґрунтоване на архівних матеріалах, а також відповідну фінансову підтримку з боку держави. Досить плідно працює в питанні успішної реалізації проекту щодо створення і відкриття оновленого музею М.Д.Леонтовича обласний краєзнавчий музей. Його співробітниками вивчено і опрацьовано літературні джерела про життєвий і творчий шлях композитора, підготовлено історичну довідку про М.Д.Леонтовича, де подано інформацію біографічного характеру, висвітлено його внесок у розвиток української хорової музики та заходи із вшанування пам’яті славетного земляка. Заслуговує на увагу те, що ними опрацьовано та досліджено фонд №50 Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського «Музичне товариство імені М.Д.Леонтовича (м.Київ)»; розроблено концепцію і тематично-експозиційний план створення музею; розпочато ремонтні роботи з благоустрою могили композитора. Національним науково-дослідним реставраційним центром України (м.Київ) проведено перший етап реставрації унікального експонату – килима ХVIII –початку ХІХ століть з родини Леонтовичів. Гарним дарунком для оновленої експозиції музею в Марківці стануть ювілейні срібні монети «Щедрик», введені Національним банком України у обіг на відзначення сторіччя першого хорового виконання твору Миколи Леонтовича. Ці пам’ятні монети придбані для музею обласним комітетом профспілки працівників культури, за сприяння його голови Тетяни Побережної. Представлені монети продовжили серію «Українська спадщина». Автори ескізів монет – художники Володимир Таран, Олександр та Сергій Харуки, скульптори – Володимир та Анатолій Дем’яненки. Ці талановиті майстри тонко прониклись творчістю Миколи Дмитровича Леонтовича і увіковічили на монетах старовинний різдвяний обряд і ластівку, яка уособлює прихід весни та пробудження природи від зимового сну. Колядники, різдвяна зірка, дзвоники, портрет композитора – все це зображено на монетах і хвилює своїм тонким, майстерним відтворенням на дорогоцінному металі. Головним акцентом оновлення могили Леонтовича стане створення на прилеглій території старого занедбаного кладовища упорядкованого меморіального комплексу. Вхід до меморіального комплексу починатиметься з майданчика, де буде встановлено два камені з текстами на полі-

рованих зрізах. Камінь ліворуч міститиме текст з відомостями про дати загибелі і поховання М.Д.Леонтовича. На камені праворуч – текст про заходи у 2016 році до сторіччя першого професійного виконання «Щедрика» та вшанування пам’яті композитора. Тематичним центром комплексу є пам’ятник на могилі М. Д. Леонтовича, встановлений у 1952 році. Він залишиться незмінним, оскільки має статус пам’ятки історії національного значення. Архітектурно-мистецькому оновленню підлягатиме територія навколо могили композитора. Нова конфігурація майданчика візуально посилить акцентну роль існуючого пам’ятника. Чотири стели утворять своєрідну стилізовану ротонду, яка матиме багатофункціональне навантаження. В майбутньому тут зможуть розташовуватися хори у трьох рівнях під час проведення культурно-мистецьких заходів на вшанування пам’яті М.Д.Леонтовича. На стелах буде вигравіювано творчу спадщину композитора у вигляді назв його творів. Верхню частину ротонди завершить нотний стан з фрагментом партитури всесвітньовідомого «Щедрика» Леонтовича. Чотири такти партитури – це музичне речення, в якому сконцентровано геніальну ідею, своєрідний генетичний код українців, який стверджує відродження і оновлення всього живого.

Проект фасаду музею М.Д.Леонтовича У ландшафтному дизайні композиції будуть ким колоритом. використанні зелені насадження, які виконуватиНа території комплексу планується провемуть не лише естетичну, а й символічну функцію. дення фестивалів хорового мистецтва за учаТак, насадження самшиту – вічнозеленої низько- сті професійних, студентських, учнівських та рослої рослини – символ вічного життя безсмерт- аматорських хорових колективів. А Вінниччиних творів Леонтовича; калина символізуватиме на має славні традиції їх проведення та вшанупам’ять про талановитого українця, твори якого вання пам’яті М.Д.Леонтовича. Так, ще у 1986 лунають у всьому світі. Ще один символ україн- році було започатковано обласне свято хорового ської нації – верба – здавна асоціювався з жур- мистецтва «Співає Поділля» ім.М.Д.Леонтовича. бою. Низько схилені вербові коси підкреслять Цей фестиваль збирав кращі хорові колективи витонченість композиції та додадуть доречних Вінниччини, які, змагаючись між собою у майсумних ноток у журливу мелодію місця, де по- стерності, складали шану композитору-земляку. коїться прах нашого талановитого земляка. Тут Нині цей прекрасний фестиваль має статус обу перспективі можливе розташування скульптур- ласного мистецького проекту «Співає Поділля них творів на вшанування пам’яті композитора, Леонтовича» і проводиться щорічно за сприяння які збагатять меморіальний комплекс мистець- управління культури і мистецтв облдержадміні-

Експозиційне наповнення музею

Проект меморіального комплексу страції, обласного центру народної творчості та кулуарах обмінювались враженнями від побачеВінницького училища культури і мистецтв імені ного і почутого. Є нагальна необхідність вшануМ.Д.Леонтовича. У цьому проекті з величезним вання пам’яті композитора в Шаргороді, де плазадоволенням беруть участь і професійні, і сту- нується присвоєння місцевій дитячій музичній дентські, і народні аматорські хорові колективи школі імені М.Д.Леонтовича. Святою справою Вінниччини. Постійними бажаними гостями стало б будівництво хати-музею в с.Шершнях заходу є хорові колективи з інших областей. А Тиврівського району на місці зруйнованого буякою прекрасною ідеєю стало проведення «Хо- динку, в якому з 1879 по 1889 роки мешкала родирових асамблей Леонтовича», коли Вінниччина на Леонтовичів. До цього часу в селі діє церква, в гостинно приймала професійні хорові колективи, якій служив батько Леонтовича – Дмитро Феофахорові капели, камерні хори із України, а також нович. Збереження, підтримка таких пам’яток – із ближнього та дальнього зарубіжжя. Знаковою все це було б гідною даниною пам’яті видатному подією у 2013 році стало виконання академіч- композитору. ним камерним хором «Вінниця» у супроводі каА мене глибоко схвилювала репліка художмерного оркестру «Арката» Вінницької обласної нього керівника та головного балетмейстера філармонії під керівництвом композитора Ми- академічного ансамблю пісні і танцю «Поділля» рослава Скорика опери Миколи Леонтовича «На Вінницької обласної філармонії, заслуженого аррусалчин Великдень»! Дай, Боже, підтримувати тиста України Анатолія Кондюка: «Це прекрасі продовжувати ці славні традиції! Вже цьогоріч, но, що «Щедрик» Леонтовича нині звучить в до 25-ї річниці Незалежності України окрасою усьому світі різними мовами, у джазових і навіть урочистого відкриття оновленого музею М.Д.Ле- рок-аранжуваннях. Та ми, земляки талановитого онтовича у Марківці стане проведення «Хорових композитора, маємо зробити все, аби зберегти асамблей Леонтовича» за участі всесвітньовідо- первісне автентичне і авторське виконання «Щемих професійних хорових колективів. Разом з дрика» та й інших хорових мініатюр Леонтовича тим вірю у тривале творче життя обласного мис- і донести його до нащадків!» тецького проекту «Співає Поділля Леонтовича», Нехай же лунає хорова спадщина Миколи яке ми традиційно проводимо в грудні. Дмитровича Леонтовича на Вінниччині, по всій Досить цікава ідея народилась у громадському співучій Україні у виконані талановитих хорових об’єднані «Вінницьке історичне товариство» − колективів. Нехай летить подільська ластівочка «Мистецький проект – «Вінниця – столиця «Ще- світами і прославляє ім’я Леонтовича та землю, дрика», у рамках якого передбачено встановлен- яка його народила! І організація та провеня пам’ятника М.Д.Леонтовичу у міському парку дення круглого столу «Леонтович – а також спорудження пам’ятника «Щедрику» у славетний син співочого Поділля» вигляді новорічної іграшки - кулі на фонтанній ще раз ствердили, що у Леонтовиплощі в парку. Передбачається, що у підземній ча гідні послідовники, які нестичастині конструкції буде розташовано студію муть у віки пам’ять про нашого звукозапису, музей. «Щедрик» Леонтовича тут видатного композитора-земляка. звучатиме різними мовами у хоровому та інструментальному викладі. Директор ОЦНТ Цікаві пропозиції, цінні ідеї висловлювали Тетяна ЦВІГУН мистецтвознавці, викладачі, працівники культури області. І по завершенню засідання довго ще в

СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ І СЬОГОДЕННЯ

культури – виставки народних майстрів. Народне малярство Івана Горобчука, Івана Грищука, Олександра Свіргуна, історичні полотна Ігоря Зозулі, вишивки Галини Данилюк, рогозоплетіння Надії Іщенко, кераміка Михайла Діденка, гончарні вироби Сергія Погонця, мережані дива Олександра Крутих, вироби зі шкіри Олександра Левенця, соломоплетіння асніжена площа перед будин- Володимира Карпуші – все викликає живий інком культури у Калинівці зно- терес гостей, які, здавалося б, вже звикли до виву вщерть заповнилась людьми, ставок у день свята. Такий мистецький антураж розцвіла вишитими свитками та очіпками. створює особливе тло, непомітно стаючи своЗнову величним півколом постали круг сцени єрідним інструментом ідентифікації українців, сільські світлиці, прибрані рушниками, начине- чого нам завше не вистачало. І хто ж, як не Стені виробами майстрів і обов’язково різдвяними пан Руданський з його незрадливою любов’ю до України, має нагастравами, виставледати нам, чийого ми ними на столах: кутя роду, які ми. і вареники, ковбаси і смажені поросята, Оркестри грапироги і різдвяні хліють, хоч в духовиків, би – чого тільки не наможе, й губи примервезли господині з усіх зають, такий мороз сіл гостинної Калинадворі. Дарма! Завнівщини. А колектив зяті парубки вже на«Ягорі» з Янева, який лаштувались на ігри і є осередком ромської забави, щоб показати культури у цьому спритність і козацьку краї, ще й циганську відвагу. Авжеж, треба кибитку притягнув з мати неабияку смілиподушками та киливість, щоб вилізти з мами, а найголовніоголеним торсом на ше – з самоваром, що височенний стовп і пихкав димком на всю дістати приз. округу, щоб усіх, хто «Україна сміється змерз, чаєм пригости– отже не здається!» ти. Завклуб із Шепіїв− під таким гаслом ки Анатолій Танчук відшуміло на Калипривіз свої пугала, нівщині VІІІ Всеущоб, мовляв, люди не країнське свято імені забували, на кого моСтепана Руданського. жуть бути схожі. ЛиВ різнобарв’я цього сиця, борсук, заєць, гумористичного дійкозичка, дикий кабан, ства вплелася нитка фазан, чапля, журачи нотка сатири – і вель, сорока-білобока, всім зрозуміло, з чим старі круки – всі перце пов’язано. Письнаті, рогаті та ікласті, менники Вінницьконаче деякі персонажі го куреня гумористів, з гуморесок – всі тут. а ще більше поети з Народ роздивляється, народу, талановиті Степан Руданський скликав на гостину дивується. земляки Руданського Магнітом тягне гострим словом шпелюдей до «магнітів», що в них – образ Степана тили зі сцени сепаратистів, чужоземних заброд, Руданського. Їх можна придбати в автора. Це а найбільше диктатора сусідньої держави, якоСергій Скок із села Райки Калинівського райо- го «славили» у віршах та піснях, не шкодуючи ну. Колись давно художник проживав у Криму, нищівних епітетів. згодом – у Дніпропетровську, що й відображеХай гикнеться нині тим поганцям, но у пейзажах. А нині на еліпсоїдних дощечЩо на Сході кулі й брехні сіють, ках творить портрети Руданського. Ці вироби Хай пошле їм ляпаса Руданський користуються попитом. А ближче до будинку Навпрошки з Калинівки в Росію! Жанна Дмитренко Чи в нас не та сила,що у батьків була? Не тая шабелька у нас? Чи в нас нема коней на степах широких, Чи вугіль на люльці погас? Степан Руданський «Пісня»

Очільники району вітають земляків зі святом Отаман куреня Леонід Куций та його козаки-сміхотворці Бендовський Анатолій із сином Анатолієм, Сарахан Микола, Валентина Козак читали власні гуморески, а відомі майстри художнього слова Віталій Кирницький з сином Дмитром – твори Руданського. Слід сказати, що напередодні, в суботу, письменники майже в цьому ж складі взяли участь в хомутинецькому святі, на батьківщині Степана Руданського в оновленому клубі. Відкрили меморіальну дошку Юлії Грош, яка в свій час була ініціатором створення музею Степана Руданського, вклонились могилам батьків поета. В Хомутинцях завжди чекають свята. Бо тут можна побачити і почути співочі колективи, гумористичні дуети та чудових декламаторів. Насміявшись досхочу, відведеш душу і одержиш заряд бадьорості на цілий рік. А нині гумористичний десант перебрався на калинівську площу, що, як було оголошено, носитиме ім’я Степана Руданського. От на сцену, як і щороку, виходить Василь Островський в образі Степана Руданського, щоб привітати і підбадьорити земляків, додати їм снаги у непростому сьогоденні. Повій, вітре, на Вкраїну, до рідної хати, Повій, вітре, на могилу, де батько і мати, Де живуть, працюють люди і щиро сміються, Стільки злигоднів зазнали, а все ж не здаються. Слідом за ним калинівчан та гостей поздоровляють очільники області та району. І нарешті підходимо до центральної події свята. Начальник управління культури і мистецтв Вінницької ОДА Станіслав Городинський і голова Вінницького обласної організації Національної спілки письменників України поет Михайло Каменюк вручають премію Степана Рудан-

ського і водночас квиток члена НСПУ Олексію Бойку – учителю-пенсіонеру з Пикова за книгу «Танці в кропиві». Вісімдесятирічному лауреату допомогли піднятись на сцену. Олексій Михайлович Бойко – народний улюбленець. На його короткі і влучні гуморески люди реагували гарячими оплесками. Влада наша вже потроху Вибирається з тіні: Офіси уже прозорі, А кишені – іще ні. Марія Катічева, працівник районної бібліотеки (бібліограф-краєзнавець), автор багатьох поетичних збірок, щиро радіє за Олексія Михайловича. Стоячи під сценою, в проміжках між гуморесками, захоплено розповідає мені про лауреата: – Це ж наш учитель фізики! Як ми його любили! Олексій Михайлович – мій класний керівник. Коли я була у десятому класі, надрукували мій перший вірш у районній газеті. Він тоді дуже зрадів, привітав мене і признався, що теж пише… і «складає» в шухляду, нікому не показуючи. Надзвичайно скромний чоловік. Я щаслива, що до нього хоч тепер прийшло все одразу: і книжку видав, і в спілку прийняли, і премію одержав. Так, сьогодні Олексій Бойко в центрі уваги. Україні вже набридло слухати розмову Про ображеного брата і про другу мову Нам не лячно в Україні другу мову мати, Але страшно, якщо нею говорять гармати. Гуморески Олексія Бойка – на будь-який смак і всім до вподоби. В них – добрий незлобивий гу-

кандидат медичних наук, літератор, член НСЖУ, О.Кірішева – вчений секретар Національної наукової медичної бібліотеки України. В передмові до видання сказано, що автори вважають цю книгу «не літературознавчою фаховою розробкою», а «суб’єктивною спробою» висловити свої «читацькі відчуття» «щодо таких, здавалося б, простих, але, неперевершених, сповнених великим талантом рядків, торкнутися своїх відкриттів та осяянь за Руданським, під його яскравою зіркою. З іншого боку, користуючись літературними та архівними джерелами, ми вперше подаємо хронічку студентських літ та лікарської звитяги С.Руданського… Це біографічні ескізи та роздуми в орнаменті віршів і навпаки». Справді, книга цікава для шанувальників Вручення премії Степана Руданського Олексію Бойку Руданського тим, що розкриває досі невідомі сторінки його дитинства і мор, коли йдеться про комічні ситуації в сім’ї, юності, навчання в Петербурзі, лікарський досна вулиці, на базарі. В них – і сердиті нотки та від, мистецькі уподобання, а також «внесок в поблажливий тон, коли йдеться про людські історію та археологію Криму». Із сторінок книдурощі та негаразди, в них – сміх крізь сльози, ги перед нами постає Руданський-художник, гірка сатира, коли гостро постають проблеми Руданський-драматург і перекладач. Цікаве досьогодення. слідження у розділі «Герої Біблії: невідомі порІ щасливі й нещасливі, трети». Можна сказати, що перед нами постає як один – плече в плече, маловідомий Степан Руданський з його творчиВсі танцюють у кропиві, ми злетами і сумнівами людини, яка широтою всіх однаково пече. свого таланту хотіла охопити все і не встигала Дипломантом премії Степана Руданського через здоров’я та скрутні життєві обставини. став колектив авторів Національної науко- Але він не здавався – цей упертий подоляк-житвої медичної бібліотеки України за книгу «І я тєлюб. Його воістину козацьке завзяття творизнов живий світ оглядую… До 180-річчя від ло нові пісні. дня народження Степана Васильовича РуданНехай знову брязне шабелька стальная ського». Автори цієї цікавої книги – Р.ПавленВ козацьких залізних руках! ко, генеральний директор Національної наукоНехай знову ляжуть ворогові кості вої медичної бібліотеки України, заслужений Могилами в наших степах! працівник культури України, Ю.Віленський – Степан Руданський «Пісня»

Калинівський ярмарок

Звідусіль з’їхались подоляни у Калинівку І нехай хтось скаже, що поет не сучасний! Його запальні рядки через сотні літ кличуть на бій за волю України. На свято Степана Руданського недарма стільки людей збирається. Які чудові солісти! Які неперевершені іскрометні дуети! Які фольклорні колективи веселять людей! Калинівський РБК має свій потужний колектив «Кумасеньки», в репертуарі якого пісень і жартів – цілий міх, своїх поетів-піснярів, як от Світлана Крикун чи Марія Катічева, свою досвідчена ведучу – директора РБК Марію Шелешко. У такому складі калинівського творчого сузір’я, де кожен неповторна особистість, є можливість щороку робити ексклюзивні програми, щоб і Руданського вшанувати і людей розважити у непростий час, щоб спрямувати потужну енергію подільських гумористів на творення. Серед приїжджих – київське тріо «Розмарин» з патріотичними піснями, дует «Язикаті Хвеськи» з Комсомольська Полтавської області в складі Ніни Калінку та Світлани Поварової, гуморист Тарас Ровенко з Івано-Франківщини. А ще «Народні музики» з Липовця і гурт «Заграй» з Сосонки Вінницького району – словом, концерт вдався на славу. І хоч мороз таки дошкуляв, люди не спішили розходитись. Як це завжди буває на таких святах, що стають традицією, спостерігаємо дивовижне народження мистецької спільноти, що об’єднується навколо постаті, яка символізує потужний вияв українства – в слові, в пісні, в тому непереможному козацькому духові, що його не витиснули із свідомості впродовж років напівколоніального існування. Очевидно, нинішнє калинівське велелюддя і є взірцем такого єднання навколо Степана Руданського, який ставши колись у Шевченків слід, за своє коротке життя спалахнув українською зорею над Поділлям, над співучим рідним краєм, щоб через роки неволі і боротьби повернутися до рідних порогів і жити між цих людей, не пригадуючи «смерті першої». Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

Пісня Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні! Черкніть для охоти вина! До боку шабельку, на руки повіддя, На ноги стальні стремена! Не гнути нам шиї, козацької шиї, Під тяжким залізним ярмом, Не нюхати диму нещасного краю, Що в’ється над нами кругом! Чи в нас не та сила, що у батьків була? Не тая шабелька у нас? Чи в нас нема коней на степах широких Чи вуголь на люльці погас? Нехай наші коні на чистому полі Тріпнуться і враз заіржать! Нехай наші браття, молодці-козаки, На чистеє поле біжать! Нехай знову брязне шабелька стальная В козацьких залізних руках! Нехай знову ляжуть ворогові кості Могилами в наших степах! А люлька-голубка нехай не вгасає, Паліть вражі села кругом! Нехай ворог знає, повік не гадає Знущатися над козаком!.. 1857 рік Степан Руданський

БІЛЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У ЧЕСНІВЦІ

З того часу, як у Чеснівці Хмільницького району постав пам’ятник Лесі Українці, чеснівчани щороку відзначають день народження великої поетеси. От і нині приїхали письменники, працівники культури, провідні методисти ОЦНТ, очільники Хмільниччини, видатні земляки. В центрі уваги, як завше, - чоловік, який у свій час запропонував поставити це погруддя в центрі села і назвати колгосп іменем Лесі Українки. Це Євген Козюк, колишній голова господарства. Колись він у далеких вісімдесятих читав вірші Лесі Українки скрізь – на фермі, у полі, на зборах, під час урочистих свят. Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора. Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра. Леся Українка «Мріє, не зрадь!»

безсмертям героїні, як і незламної авторки, яка приміряє на себе одержимість кожної з них. Поетеса чинить так, як її героїня Долорес із «Камінного господаря»: Я не шукала ніколи Стежки легкої. Поезія Лесі Українки – взірець безмежної любові до рідного краю. Почуття патріотизму ввійшло в неї з молоком матері. Українська Її недарма називали Донькою Прометея. письменниця Олена Пчілка із славного роду Відважна, смілива, саДрагоманових зробимовіддана, вона в кожну ла все, щоб дати дітям свою героїню вкладала саме українську освіту, силу духу, незалежність якої тоді ще не було. То і гідність, прагнення ж Олена Петрівна, не боротьби за волю – все просто мати, а виховате, що було притаманне телька і наставниця свосаме їй. їх дітей, написала для Горда «бояриня» Окних оповідання, казки і сана з козацького роду підручники, возила їх по Перебійних не має змомісцях козацької слави ги підтримати свій народ і поразок, познайомила у жорстоку добу Руїни і з родинами Лисенків, гине в чужій ненависній Старицьких, Житецьких, Московщині з туги за Комарових, запровадила Україною. в родині Косачів читання Нещаслива пророчитворів Тараса Шевченка. ця Касандра з одноіменА ще не боронила своїм ної поеми володіє даром дітям бавитися з їхніми передбачення, але не однолітками у селі, хоможе запобігти страшнодити на дівич-вечір, на му лиху, яке насувається весілля, на Водохреща, на її країну, і тому невина Купайла. Дівчинка мовно страждає. з інтелігентної дворянОдержима Міріам ської родини, Леся із заготова життя віддати хопленням спостерігала за свого Месію, але він за тим, як квітчали гільне приймає її жертовце, як розплітали косу, ної любові і відданояк купальським вечором сті, отже, вона не в силі хлопці стрибали через Леся Українка врятувати того, хто всім вогонь, а дівчата пускали прощає. вінки по воді. Ой яка ж то кара, Олена Пчілка дружила з сільськими жінка Месією, що світ рятує, бути. ми. У Лесі була вірна подружка Варка, з якою «Одержима» вона гралася в дитинстві і водила хороводи. Трепетна і ніжна Мавка, з «Лісової пісні» В курних хатах вона бачила, як прядуть і винароджена для краси і кохання, бореться за шивають жінки, слухала ті поліські пісні, що свою любов, але не в змозі перемогти буден- вирізняються своєю особливою манерою викощину людського життя. Її смерть обертається нання, характерними вигуками, незвичайним

виводом, отим «прозорим звучанням», що його спеціалісти називають «октавний унісон». Про ті співи Леся не раз згадує у віршах. Дівчата йдуть, співаючи з ланів, Клопочуться хазяйки невсипущі, Стрічаючи отару та черідку… ……………………………………… Так не душив і дим в курній хатині, Там на Поліссі, то ж було співали Дружки весільні, аж дзвеніла хата Не хриплим, чистим голосом, дарма, Що голови, немов у хмарі, мріли… «Дим» Творчість Лесі Українки зросла на народному грунті. Ті відголоски вражень поліського дитинства, звичаїв і традицій увійдуть у «Лісову пісню». Чимало віршів поетеси, увібравши символіку народних пісень, будуть вирізнятись на тлі громадянської лірики європейського плану пахучим суцвіттям народного слова, народної мелодії, відшліфованої віками. Ой в раю, в раю, близько Дунаю Виросло зело, всім на весело. В нього стебельце – з коп’я деревце, На ньому гілки – золоті стрілки. А на вершечку – квіточка сяє, квіточка сяє, рай звеселяє «Ой в раю, раю» За словами письменниці Олени Пчілки, її «найкращим твором» стала донька Леся, потужний голос якої лунав на всю Україну. Занедужавши ще в дитинстві, Леся не хотіла, щоб говорили про її неміч і хворобу. Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долі, Хіба тремтить моя рука, Чи пісня й думка кволі? «Хто вам сказав, що я слабка»

Леся Українка з матір’ю Оленою Пчілкою

У колі письменників Недарма ж Іван Франко назвав її чи не єдиним мужчиною на всю соборну Україну. Палка полум’яна Лесина поезія стала відповіддю на виклики епохи. Про що б не писала поетеса – вона писала про Україну. До тебе, Україно – наша бездольная мати, Струна моя перша озветься, так починається цикл «Сім струн» у книзі «На крилах пісень». Далі будуть «Думи і мрії», «Відгуки», драматичні твори, оповідання, статті, листи. Творчість Лесі Українки, її поезії, її драматичні поеми, досі не розгадані до кінця, – все це вияв багатогранного потужного таланту, народженого у пошевченківську добу, коли потрібно було, бодай словом, боротися з тиранією. В її устах мова знову стала зброєю. Ти моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з піхви готова, Може в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем для катів.. «Слово, чому ти не твердая криця?» У віршах про Тараса Шевченка Леся Українка створила образ народного поета, який поставив слово «на сторожі рабів малих, німих», який умів «любити до загину». Леся прагнула наслідувати його. Усе знесла й перемогла Його любові сила, Того великого вогню І смерть не погасила. «На роковини» Образ народного співця, слово якого кликало до бою, Леся Українка розкрила в поемі «Давня казка», у віршах «Поет під час облоги», «Співець», «На століт-

ній ювілей української літератури». Вражає тематичне розмаїття поетичної творчості Лесі Українки та органічне поєднання громадянської поезії з глибокою проникливою інтимною лірикою. У вірші з такою звичайною, здавалося б, назвою «Товаришці на спомин», що справді починається спогадом дружньої розмови і суперечки в чудову літню ніч, раптом виринають мотиви болючого несприйняття української дійсності, рабської залежності, спричиненої несприятливими історичними обставинами. Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, Ніколи світа-сонця не видав, За ворогів іде в вогонь і в воду, Катам своїх поводирів оддав. Це вже зовсім не схоже на дівчачі розмови. Це гірке усвідомлення принизливого становища українців і палке прагнення позбутися почуття меншовартості. Ми навіть власної не маєм хати, Усе відкрите в нас тюремним ключарам… Історичні паралелі, (а історію Леся знала дуже добре, і навіть підручники писала для молодших Косачів) налаштовують читача на сподівання змін і віру в те, що рабський стан не може тривати вічно: А хто ж були ті вояки відважні, Що їх зібрав під прапор свій Спартак? Опрацьований нею історичний матеріал стародавніх епох та порівняно недавнього періоду Гетьманщини – все використовувалось письменницею для того, щоб порушити животрепетні українські питання – бездержавності, національної свідомості та відсутності лідерів, здатних повести народ за собою. Це тільки на перший погляд драматичні поеми «Одержима», «Йоганна, жінка Хусова», «Неофіт-раб»

– біблейські історії. Насправді, це українські реалії, українська боротьба, якої так прагнула поетеса. Вставай, хто живий, В кого думка повстала! Година для праці настала! «Досвітні вогні» Так, вона була борцем, у цьому вбачала своє призначення. А невтішні жалі нерозділеної любові Леся не любила виносити на люди. Коли вже хотілося « так заридати, щоб зорі почули», тоді вона писала рядки, сповнені нестерпного відчаю, болю за втраченим, що палив вогнем жіночу душу. Всі вони - проекція на її кохання до Сергія Мержинського. Уста говорять: «Він навіки згинув», А серце каже: «Ні, він не покинув!» Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча, Тут, в глибині і б’ється враз зі мною: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» «Уста говорять: «Він навіки згинув» Чи можна про все це розповісти отут, між людей, біля погруддя, осяяного скупим зимовим сонцем? Поряд – портрет Лесі Українки, вишитий майстринею Любов’ю Шаламай з Вінниці. Його прибрали у вишитий рушник. Кожен намагається сказати щось своє. Письменник Григір Мовчанюк, сам родом з Чеснівки, з захопленням розповідає про це село, яке ніколи не знало кріпацтва. В Чеснівці було дуже багато грамотних людей. Як казав хтось із начальственних: «Там всі писарі». Звідси вийшли генерали, льотчики, лікарі, кандидати наук, художники. Григір Павлович, як і Леся, побував в тих місцях, з яких починалась історія цивілізованого людства. Йому близька біблейська тематика, над якою так плідно працювала Леся

Подружжя Надії та Євгена Козюків

Жанна Дмитренко на святі читає вірші Українка, образ Месії, боротьба народу Ізраїля. Філософські твори Григора Мовчанюка через століття прокладають мости до Лесі Українки. Миколі Дорошу, знаному поету-патріоту, імпонують насамперед вірші високого громадянського звучання. Він щороку їде сюди, «у святе для нас місце», і вважає, що сучасники повинні горіти, а не тліти, до чого і закликала геніальна Леся Українка. Зоя Красуляк, автор і виконавиця ліричних пісень, перед тим як заспівати під гітару, читає: Сім струн я торкаю, струна по струні. Нехай мої струни лунають, Нехай мої співи літають По рідній коханій моїй стороні «Сім струн» Виступають школярі, читають вірші, які вони вивчають ще з першого класу: «Мамо, іде вже зима», «На зеленому горбочку», «Колискова», а згодом – «Сторононько рідна», «Contra spem spero». Народний аматорський гурт Уланівського СБК «Вечірні зорі» співає пісні на вірші Лесі Українки. А Світлана Гаврилова, яка десятки років вчителювала у Росії («туди вже мене ніхто не затягне») читає вірші, говорить про поетесу, в якої «кожне слово болить» і «кожне слово кричить» – про Лесю Українку, «яка завжди буде сучасною». Краєзнавець Микола Труш, який побував і в Новограді- Волинському, щороку приїжджає в Чеснівку на день народження Лесі аж із Краснополя Житомирської області, бо знає, що тут зустріне патріотів-однодумців. Говорячи про родину Косачів, згадує цікавий факт: Олена Пчілка допомогла Климу Поліщуку зібрати і

видати збірку народних пісень. Частина їх опрацьована Миколою Леонтовичем. Виступають очільники району – перший заступник голови райдержадміністрації Павло Горбатюк і заступник голови Хмільницької районної ради Анатолій Войцещук, щоб висловити своє розуміння ролі Лесі Українки у боротьбі народу за незалежність України. А Євген Козюк, місцевий краєзнавець, автор історії Чеснівки, який домігся колись, щоб тут, у центрі села стояло погруддя Лесі Українки, і досі вважає, що вона допомагає жити нам, українцям, в усі часи: Нащо даремнії скорботи? Назад нема нам вороття. Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя. «Скрізь плач і стогін, і ридання» Заслужена тележурналістка Ганна Секрет слухає вірші і витирає сльози. Вона робила телепередачу про цю неординарну подію ще тоді, коли відкривали пам’ятник. Відтоді чимало часу пройшло, чимало вітрів прошуміло над Чеснівкою. Але щороку біля погруддя незвичайної жінки будуть збиратися люди, бо вона вчить українців, як треба любити Україну і не шукати легких доріг до мети. Її патріотизм органічно вписується в контекст нової доби. Читайте Лесю Українку. Жанна ДМИТРЕНКО

ВІКТОРУ НАКОНЕЧНОМУ

* Пам’ять

Покидаєте рідну Клембівку І поля, і пташині сади… У далеку зібрались мандрівку? Чи надовго? Невже назавжди?

Кожна стежка оспівана вами – Крутояри, клембівські гаї І все те, що не скажеш словами, Не візьмеш в невідомі краї.

Хто ж змалює клембівські узори, Барви долі, як барви життя, Наддністрянські зелені простори, Що в картини пішли, в вишиття?

Ці полотна – скарби українські, Ці картини - на вічні часи? Є вони і на землях чужинських – Неймовірної сили й краси.

Хто змалює ту хату білянку І подільське весняне село, Й материнські невтомні світанки, І задумане батька чоло?

В них - негаснучий запал сердечний І подільських доріг рушники… Це відходить митець Наконечний, В скорбну путь проведуть земляки.

Україна на ваших картинах На весь світ скатерки простеля І скликає усіх на гостину… Чом же нині сумує земля?

Як без вас тепер, Віктор Андрійович? Проминають століття, як дні, Лиш мистецтво – живе, нестаріюче, Йде крізь час і юдолі земні.

Ті картини в музеях, світлицях, А на них – український народ. Все, що творене вами, святиться, Все - від ваших душевних щедрот.

Відлунають колядки й щедрівки, Всиротіє подільський наш рід… Ви ідете в останню мандрівку, Україна відплаче услід. Тихих сліз і скорботи – по-вінця, Йде у вічність митець український. Жанна ДМИТРЕНКО

Віктор Наконечний «Дністровські кручі»

«БУЛА НА ЗЕМЛІ ЛЮДИНА» Під такою назвою 9 лютого 2016 року пройшли заходи пам’яті з нагоди 70-річчя від дня народження Івана Дмитровича Коваля (9.02.1946 р.– 5.02.2000 р.), майстра народного малярства з с. Кирнасівка Тульчинського району

же було далеко за девʼяту ранку, ням справи, проводять екскурсію, знайомлячи коли ми виїхали з міста, маю на гостей з біографією автора та з картинами, які увазі вінницьку делегацію (співор- Іван Коваль заповів школі. «За 15 років музей став частиною нашого ганізатори та учасники заходів і журналісти ЗМІ). Небо було захмарене і сонце, здавалось, шкільного життя. В ньому ми зустрічаємо зовсім не збиралось показувати свої промені з-за почесних гостей, з нього розпочинаємо знайомство зі школою першохмар, але коли ми проїхакласників. На картинах ли Тульчин і автобус поІвана Коваля ми навчавернув на дорогу, що веде ємось любити свій ріддо Кирнасівки, сонячне ний край, шанувати його проміння нестримно ритрадиції, берегти нашу нуло у вікна автобуса. культуру» − завершують Подумалось: «Це напевно свою розповідь юні екссам Іван Коваль так радіє курсоводи. Я, слухаючи друзям, які їдуть до ньодівчаток, ще раз роздивго на день народження». ляюсь картини і розумію, Адже, як пригадує Ганна що цей сонячний майЛеонтіївна Волошенюк, стер зробив дуже мудрий він завжди чекав своїх вчинок, заповівши саме друзів з Вінниці і радів, як школі свої картини, адже дитина, зустрічі з ними. він залишив дітям у спаУ 2000 році перестало док не просто свої карбитись серце Івана Дмитини, а своєрідний етнотровича Коваля. Йому графічний посібник про виповнилося б лише 54 цілий історичний пласт роки, але життя цієї мужжиття українського села. ньої і талановитої людини І це при тому, що сам не ввібрало в себе стільки – і міг навчатися в школі, болю, і радості, і творчого тому, що, хворіючи полінатхнення, і любові, і муомієлітом, не міг ходити дрості, що вистачило б не (після 17 років – і сидіна одне життя. ти). Живопису навчався Я відчувала якесь несамотужки, як і всьому ймовірне хвилювання, іншому (писати, читати), коли Вінницька і Тульчина малював, лежачи на ська делегації йшли по Іван Коваль животі, підтримуючи одКирнасівському кладонією рукою голову. вищу. Адже ми йшли Актова зала − простора і світла, як і сама вклонитись могилі того самого Івана Коваля, який своїм життям довів, що ніяка недуга не в Кирнасівська школа. Коли ми зайшли, в залі вже змозі загасити Божу іскру. Того самого поділь- сиділи односельці майстра. Приємно вразили ського самородка, довідавшись про долю якого, добрі обличчя жінок і чоловіків старшого покоя відчула сором за себе і за всіх, хто, бува, жа- ління, які сиділи поруч із школярами. З усього ліється на своє життя. Ганна Василівна Секрет було видно, що на вечір-спогад прийшли говорить: «І на могилу матері Івана потрібно всі ті, хто дуже добре знав Івана Копокласти квіти». А як інакше? Ксенія Семенів- валя. на до останнього подиху турбувалась про сина, Він був на землі Людина. скутого важкою хворобою, допомагаючи йому Довів це тобі і мені. реалізовувати свій талант. Усмішка його єдина, Заходи зі вшанування пам’яті з нагоди Мука його єдина. 70-річчя від дня народження Івана Дмитровича Очі його одні − розпочинає Коваля відбувались в Кирнасівській загальноос- ведуча і далі, за сценарієм, веде вітній школі, де діє картинна галерея славетного всіх присутніх у світ земляка. З неї все й розпочалось. Четверо дівча- спогадів про неймовірток-старшокласниць у вишиваночках, зі знан- ну історію реалізації та-

своїми спогадами. Поряд з оцінкою творчості Івана Коваля, а саме, як той еволюціонував від лаконічного образу до складних багатофігурних композицій, Федір Панчук відкрив ще одну особливість художника-самородка, розповівши яким цікавим співрозмовником був Іван, про його глибоку самоосвіту і духовність. Презентацію книги «Іване, сину наш…» Ганни Волошенюк, яка до 70-річчя Івана Коваля була видана «Бібліотечкою журналу «Вінницький край», розпочала заступник головного редактора журналу, поетеса Валентина Сторожук. Автор книги, Ганна Леонтіївна, розповіла, що книга написана на основі щоденника самобутнього художника та його листів. Від розказаного нею епізоду, як малий Іван, з ганчір’ям в пазусі, виповзав на дорогу, щоб у єврея Йоськи виміняти олівець і папір, у мене навернулися сльози на очі. Це ж яка жадоба до малювання була у хлопця! Не дарма ж перша книга Ганни Волошенюк про художника називалась «Жити, щоб малювати». Ці слова і були лейтмотивом даного заходу. Дуже цікаво було слухати спогади про Івана Коваля його односельців. Зокрема, розповіді сільського голови Тамари Василівни Процишиної, ветерана освіти Клавдії Сергіївни Подолян та директора школи Тетяни Володимирівни Дерун – автора літературної частини сценарію та ведучої вечора-спогаду «Жила на землі людина». Ганна Волошенюк З їхніх розповідей було зрозуміло, що в кожланту свого неординарного односельчанина. А ного, хто знав цю мужню людину за життя, стає також про людей, які допомагали Івану Ковалю сонячно і світло на душі при згадці про ньоі докладали чимало зусиль для того, щоб про го. Адже Іван Дмитрович не відгороджувався нього дізнався світ. До таких людей належать і своєю недугою від навколишнього світу, який вінничани, які приїхали у складі нашої делега- стукався пташкою до нього у невеличке вікно, ції – журналісти, письменники Іван Степанович залітав у двері гомінкою юрбою дітлахів. Хто б і Ганна Леонтіївна Волошенюки, автор і ведуча і коли до нього не приїжджав, завжди бачив в мистецьких телепрограм Ганна Василівна Се- його кімнаті зграйку сусідських хлопчиків. Хукрет та заслужений діяч мистецтв України Фе- дожнику понад усе хотілося розповісти молоді про те, як було колись. Минуле здавалось йому дір Васильович Панчук. «Федір Васильович був одним із перших про- чарівною казкою. І звісно, завжди десь зовсім фесійних художників, хто зміг по-справжньому поруч поралась по господарству матуся, готова оцінити талант Івана Дмитровича» − гово- кожну мить прийти на допомогу сину. Кімнарить ведуча і запрошує художника поділитися та, в якій знаходився Іван, нагадувала музейну світлицю, де все було вишите, виткане в народних традиціях з материнською любов’ю. Слухаючи розповіді очевидців, розумієш, що Ксенія Семенівна неабияку роль зіграла в творчих успіхах свого сина. Вона не тільки ділилась із ним оповідками, а й змішувала фарби, робила підрамники, безмежну кількість разів повертала полотна в різні сторони, щоб Іван зміг вдало покласти мазок, чи нанести штрихи. Вона навчала сина тієї життєвої мудрості, яку не завжди зустрінеш в книгах. Нелегка материнська ноша здавалась їй не такою вже важкою, коли дивилась на завершені роботи сина. Адже ними він спілкувався зі Іван Коваль «Розплітають молоду»

світом, радів життю і складав свої оди природі, праці людини, Богу. Цим і втішалось серце матері. А в своїх молитвах вона, звісно, просила здоров`я для сина і для себе, бо занадто боялась залишити його безпорадного одного. «Я щасливий, що у мене є моя дорога, добряща і терпелива матуся, яка дбає за мене, піклується щогодини, допомагає в моїй творчості й тому, що бачу світ, чую його неповторні звуки, спів пташок і звуки музики, яку й сам видобував з гармошки. Можу бачити й говорити про людей і навіть порадити й підказати щось. Слава, слава Тобі, Господи!» − писав в своєму щоденнику Іван Коваль. За Божим провидінням, Ксенія Семенівна покинула цей світ лише виконавши всі ритуальні заходи (9 і 40 днів) по смерті сина. Відеокадри про Івана Коваля, із фільму знятого Ганною Секрет при його житті, супроводжувались музичним твором Давида Гаррета «Io Ti Penso Amore» у виконанні скрипаля Василя Левченка (м.Тульчин). З екрану, добрими карими очима дивився на всіх Іван Дмитрович, в кадрі якраз той момент, коли йому підносять телефон і він весело комусь сповіщає, що до нього приїхали друзі. Я мимохіть дивлюсь на присутніх в залі, бачу в людей на обличчях гордість за свого земляка і невимовний смуток, а на сцені продовжують гортати сторінки щоденника Івана Коваля. «Є ж на світі ще знедоленіші, які й цього не мають. Дорогі мої немічні друзі! Яке б не було наше важке життя, воно, однак, все-таки чудове, ми ж не хочемо вмирати, правда ж? Значить, попри все: прикрощі, болі, нещастя — маємо жити, бо Творець нас послав сюди здати екзамен на вірність Йому. То маємо по своїй можливості працювати й дякувати Богу, бо кожному дав свій талант. Отож, розвивайте

Іван Коваль «Великодні розваги»

Іван Волошенюк та Тетяна Журунова на виставці картин Івана Коваля його! Даруйте радість собі й людям!». Ці слова художника прозвучали, як заповіт − побажання не тільки тим, хто має схожу з ним долю, але й тим, хто має всі можливості, щоб жити і творити на землі красу, мир, добро. Дві години промайнули непомітно, мабуть тому, що вечір спогаду був дуже гарним, як за змістом, так і за формою. Розповіді переплітались з піснями у виконанні народного аматорського фольклорного ансамблю «Берегиня», вокального ансамблю «Мальви» с.Кирнасівки і талановитих солістів-вокалістів Олексія Ричка та Богдана Стогнія. На вечорі звучали також дуже гарні авторські вірші, присвячені Івану Ковалю, в яких була непідробна повага та любов Кирнасівчан до свого талановитого, великомученицької долі, земляка. Радує той факт, що від початку до завершення, на заходах пам’яті художника-самородка Тульчинщини залишався голова Тульчинської райдержадміністрації Микола Васильович Підболячний, який щиро дякував всім організаторам і виконавцям вечора-спогаду «Жила на землі людина». По завершенню вечора і мені хотілося від усієї душі подякувати працівникам культури і освіти Тульчинського району за цей прекрасний захід, який на довго запам’ятається всім його активним і пасивним учасникам. Хочу повідомити нашим читачам, що на цьому заходи до 70-річчя від дня народження Івана Дмитровича Коваля не закінчились. З метою ознайомлення вінничан з творчістю цієї мужньої талановитої людини, чоловіка з полум’яним серцем, який жив, щоб малювати, з 23 лютогопо 2 березня обласний центр на-

Виставка Івана Коваля Іване, сину наш, Іване, сину, Пливуть твої роки, немов хмарки, Над тим селом, де літо пахне сіном, Де на подвір’ї – мамині квітки, А за вікном – усе таке квітчасте, А ти лежиш безсилий в самоті, Дарма, тобі також судилось щастя – І пензлики, і руки золоті Що ними ти немов розсунув стіни Й на простір вийшов в далі голубі, Іване, сину наш, Іване, сину, Талант за неміч Бог послав тобі Послав тобі за всі твої страждання І Панчука, і Волошенюків, Й неначе відступило безталання, І ти прийняв дари з усіх боків, І змайстрував Остапенко те диво, Яке назвав ти «килим-самоліт», Те ліжко рятівне… і ти щасливий, Бо з ним відкрив для себе цілий світ. До того ставу в тихих верболозах Везли тебе веселі хлопчаки… Й тихенько мати витирала сльози, Й знов коло хати сіяла квітки родної творчості в своїй виставковій Світлиці проводив персональну виставку пам’яті Івана Коваля під назвою «Мужність в мистецтві». Експозиція виставки складалася з 25 робіт, які з картинної галереї Івана Коваля на 10 днів нам виділила Кирнасівська школа. Це картини – «Великодні розваги», «Подільська толока», «Розплітають молоду», «Жнива», «На вулиці музиченька грає», «Мати у вишневій хустині» та інші. Доповнили експозицію виставки фоторепродукції картин Івана Коваля, які зберігаються в Національному музеї архітектури та побуту України (м.Київ). Це серія картин, на яких зображений весь процес ткацтва з нашої минувшини (від збору конопель до виготовлення полотна). Всі його роботи співзвучні народним пісням, переказам. Навіть проста селянська праця обрамлена в світлі, по-літньому теплі тони. Здається це не можливим, але він вважав себе щасливою людиною. Радів тому, що живе на такій прекрасній землі, як Україна, з такими совісними, трудящими людьми. Вінничани мали змогу побачити картини подільського самородка, в яких багато неймовірної радості, краси, простору, любові, якою художник бажав поділитися зі всім світом, хоча самому не часто доводилось посміхатись. Для багатьох знайомство з творчістю і життям Івана Коваля було відкриттям, адже його життя, як спалах зірки довжиною в коротку мить, продовжується в його картинах, простих і, водночас, незбагненних, як сама правда, як ті матусині квіти, що весною розквітали перед його вікном.

Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

Сама в роботі зранку до смерканку, Й вночі не спить, доглядає тебе, А на світанку знов біжить у ланку… А сила звідки? Ну, хіба з небес! Благословенна мати-трудівниця Ласкавий ангел, тихий оберіг, Невтомна бджілка, вірна помічниця, Без неї в цьому світі – що б ти зміг? Вона навіки у твоїх картинах, Вона з тобою – до сороковин. Іване, сину наш, Іване, сину… І нині ви удвох – ти не один. Твої полотна сяють у світлиці, Святкує в них і трудиться село – Жнива, Різдво, Великдень, вечорниці – Все рідне, дороге все – як було. Коноплі мочать чи полотна білять, Тчуть рушники, сапають буряки, Все, як було – вінчання і весілля, Хай до нащадків йде через роки. Городи, ниви, мамині жоржини, Невідворотність долі, смуток, жаль – Усе життя вмістили ці картини, Їх написав митець – Іван Коваль Пливуть хмарки над кирнасівським полем… Талант великий, та короткий шлях. Всміхається художник ясночолий. Згадаємо Івана Коваля! Жанна ДМИТРЕНКО

Іван Коваль «Заплітають дівку-петрівку»

Нова Шевченкова весна В

Встає хмара з-за Лиману, А другая з поля; Зажурилась Україна – Така її доля! Тарас Шевченко

же двісті друга Шевченкова весна прийшла на Україну. З пташиним щебетом і першими підсніжниками, з новими надіями і сподіваннями. Беру до рук «Кобзар» і читаю такі рядочки: Тече вода з-під явора Яром на долину. Пишається над водою Червона калина. Пишається калинонька, Явір молодіє А кругом їх верболози Й лози зеленіють…

Чи бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може й бачить, та помага, Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською… У залі обласної бібліотеки ім.Тімірязева – діти звідусіль. Відрадно, що це якраз те покоління, яке усвідомлює, ким для нас був Тарас Шевченко – народний поет, трибун, лідер нації, той духовний стрижень, на якому тримається ідея української державності, яка нині під загрозою: «Убʼєм брата! Спалим хату!» − Сказали, і сталось. Все б, здається; ні, на кару Сироти остались. В сльозах росли та й виросли; Замучені руки

Учасники конкурсу І так хочеться, щоб на Україні настав мир і спокій, щоб колосилися жита, зеленіли сади, всміхалися діти, сяяло сонечко… Адже наш народ не мало пережив за ті криваві століття боротьби за волю і процвітання. Прадіди, діди, батьки, а тепер і діти – всім доводиться боротися за незалежність! Навіть тепер, у ХХІ столітті. Через віки знову Шевченків біль, його прометеївська сила духу звучить безсмертними рядками його творів: «Заповіт», «Сон», «Три літа», «Кавказ» 20

Розв’язались – і кров за кров, І муки за муки! Болить серце, як згадаєш: Старих слов’ян діти Впились кров’ю. А хто винен?... Рядки громадянського наснаження з особливою силою звучать саме тепер, коли наші захисники захищають Україну на Сході. Я пишаюся цією патріотичною молоддю – учасниками нашого обласного конкурсу читців «Кобзар і Україна», який сьогодні проходить у стінах обласної наукової бібліотеки. Тут зібра-

Розмова з Тарасом лися дійсно небайдужі до творчості Шевченка і до долі України діти і молоді люди. І кожне маленьке щире серце принесло промінець надії і великий запал патріотизму, який народжу-

Ілля Паламарчук

ється в юних душах, ніби через століття пробуджується Шевченкове прагнення свободи. Ці світлі молоді люди, власними, можливо, ще не такими досконалими, але дуже патріотичними віршами висловлюють віру в краще майбутнє, розповідають про наших героїв Майдану і про героїзм наших оборонців. Мене особисто дуже зворушив виступ юної Ірини Задверняк із с. Бондурівка Чечельницького району, яка вийшовши на сцену сказала так: −Як і кожного українця події спочатку на Майдані, а тоді на Сході нашої неньки-України не обминули і моє серце. Зараз настав саме той момент, коли ми розуміємо, що таке насправді називатись українцями і що є для нас наша Батьківщина. Ми всією нацією переживаємо за долю України. Але хтось, можливо вміє висловлювати свої сподівання і переживання у музиці, хтось у піснях, хтось малюнками, а ще хтось постом і щирою молитвою чи сльозами каяття. А я прагну передавати їх у віршах. Послухайте вірш «Україні»: Безкрилою ти підіймалась в небо, Осліпнувши, ти бачила красу. Творила світло там, де було темно, Знесиленою квітла у весну. Німою ти співала колискову, Лилася з вуст нескорена душа. Глухою, ти не забувала мову, Що навіки в Тарасових віршах. Такі вони – наші майбутні патріоти і захисники, берегині традицій і звичаїв народу, майбутні захисники України!

Павло Кощук Може, цього разу ми так докладно не будемо розповідати про учасників та переможців конкурсу, а було їх аж 65 читців із 22 районів області. І крім творів Шевченка дуже багато учасників читали вірші і прозу, присвячену воїнам АТО, Героям Небесної Сотні, патріотичну поезію, присвячену Україні. Приємно відзначити читців, які, крім поезій Великого Кобзаря, пишуть та читають власні поезії. Авторські твори, присвячені трагічним подіям на сході України, виконували 8 учасників конкурсу. Зокрема: Володимир Гордецький із с.Сугаки Могилів-Подільського району «Сльоза біжить», Іван Дерен з м.Ямпіль «Гідність України», Світлана Колісник із смт. Тростянець «Життя». Світлана читала поезію Шевченка, а тоді прозвучав і її власний філософський вірш-роздум: У кожного у цьому світі Є та хвилина каяття І цю хвилину називаєм Ми просто й коротко – життя. Життя – це радість і печаль, Це вірний друг, любов, це – рай… Прожити з честю, з Божим словом Весь шлях щоб з вірою пройти І розум той, що даний Богом Не втратить, не знайти біди… А Надія Горчинська з м. Хмільник прочитала свою «Присвяту Тарасу Шевченку»: Навіщо пишеш ти вірші? Та це ж, напевне, люті муки, Та ні, я пишу від душі, Буває, й самі пишуть руки… Не менш цікавими і патріотичними були вірші Анни Мінової теж з Хмільника, Анатолія Апостола із с. Юрківці Могилів-Подільського 22

району «За тебе молюся Україно», Ірини Соломон із м. Немирова «Маленька дитина» та інші. Є твори Тараса Шевченка, до яких діти і дорослі виконавці звертаються щоразу, беручи на конкурс ті вірші і поеми, які любили їхні батьки, діди і прадіди. Тема жіночої недолі, гіркого сирітства, загубленого кохання, скривдженого материнства завжди були близькі простим людям. Їх читали колись десь у сільських хатах, на вулиці, в хатах-читальнях, у школі. І слухали всі зі сльозами на очах ту «Тополю», «Лілею», «Наймичку», «Причинну», «Катерину» Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем; Стоїть Катря серед поля, Дала сльозам волю. Утомилась заверюха, Де-де позіхає; Ще б плакала Катерина, Та сліз більш немає. Все воно таке давнє і таке сучасне. Це таємниці людської душі, що в ній – горе і радість, щастя і туга. Знаю, що і наступного разу будуть читати на конкурсі ці поеми і пристрасні вірші, повні любові і смутку, віри і надії.

Марина Оцевич

Журі конкурсу Філософська лірика Шевченка ближче до душі студентам, які розуміють, про що йдеться у таких складних творах, як «Великий льох», «Минають дні, минають ночі», «І мертвим, і живим». Вражає злободенність пророчих думок поета, доля якого тісно переплелась з долею уярмленого народу, спраглого волі і боротьби, пригнобленого тяжкими обставинами життя. Не дай спати ходячому, Серцем завмирати І гнилою колодою По світу валятись А дай жити, серцем жити І людей любити. Любити свій народ, його історію, звичаї, любити все, що нас оточує – треба вчитися з дитинства. Дитячі душі найбільш вразливі, але і найбільш правдиві. То ж і вірші Шевченка з вуст малих дітей звучать особливо. Хоч конкурс передбачає вік учасників від 14 років, але дуже приємно, що у конкурсі беруть участь і молодші виконавці. Наймолодшою учасницею цього конкурсу стала семирічна Олеся Якимець із смт. Теплик. Ця талановита дитина прочитала прозовий твір Василя Стефаника «Діточа пригода» і це було настільки правдивим в дитячих вустах, настільки щирим, що жаль стискав горло і не можна було стримати сліз: Не дай Боже, щоб наші діти колись таке бачили насправді. Журі конкурсу, яке очолила Народна артистка України Таїсія Славінська, режисер обласного академічного українського музично-драматичного театру ім.М.Садовського, в один голос зазначило найголовніше, що з кожним роком учасники конкурсу стають все досконалішими виконавцями творів Шевченка. Конкурсанти виступали у двох номінаціях (окремі виконавці та літературно-музичні композиції), та у двох вікових категоріях : 14-18 років та 19-35 років. У І віковій категорії від 14 до 18 років І місце отримали Ілля Паламарчук із с. Слобода-Шаргородська Шаргородського району та Альона

Воротило з м. Бершадь , ІІ - Яна Костельна із смт.Чернівці та Олеся Якимець з смт. Теплик ІІІ - Марина Оцевич із м.Калинівка та Юлія Омельчук с.Кущинці і Ліліана Пустовіт с. Кунка Гайсинського району. У ІІ віковій категорії від 19 до 35 років І місце – Павло Кащук із смт.Браїлів Жмеринського району, ІІ – Сніжана Бойчук із м. Ямпіль, ІІІ – Руслан Монзолевський із с.Вороновиця Вінницького району. У ІІІ номінації «Літературно-музичні композиції» учасниками були три колективи із Козятинського, Могилів-Подільського та Шаргородського районів. ІІІ місце отримав колектив читців Хоньківської ЗОШ Могилів-Подільського району (керівник Яна Короткова) за літературно-музичні композиції: за твором Т.Шевченка «Тополя» та Посвяту героям Майдану – «Реквієм». Переможці конкурсу нагороджені дипломами і книгами «Кобзар» Т.Шевченка. Всі учасники конкурсу відзначені дипломами за участь та отримали літературу українських класиків у подарунок. Конкурс “Кобзар і Україна» має велике значення не лише в культурному житті України. Роль його важко переоцінити, якщо говорити про пробудження національної свідомості, про згуртування народу у важкий час, про формування громадянського суспільства. Але насамперед він виявляє молоді голоси на теренах мистецької Вінниччини. Упевнені і несміливі, дзвінкі і по-дитячому ніжні, вони звучать в ці дні по Україні, несучи безсмертне слово Кобзаря, народжуючи нову Україну. Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Хранитель зяньковецької культури У Зяньківцях довідаюсь до школи, До Храму, що постав із добрих рук, В бібліотеку до Сачка Миколи, Де прихист знань вселюдських і наук, У Зяньківцях, де Буг в століттях плине, Де корінь родоводу і родини. Жанна Дмитренко

* Село на Поділлі

мені, відшліфовані водою,на яких прали , купалися і сушилися споконвіків. А по воду ходили дуже далеко, до криниць викопаних у ярах. – Подільська Швейцарія! – з захватом вигукував мій батько, улюбленим заняттям якого було змальовувати обрамлені вербами береги з млинами, фолюшниками, із хатами у сливових садах та човнами, що гойдалися на Бугу. Задля будівництва ТЕЦ хати позносили, людей переорога в Зяньківці прослалась нам селили, млин десь подівся. Десь подівся і нечерез заметіль, але негода, скорі- повторний запах села, що снився ночами, коли ше схожа на примхи весни, аніж мене було надовго відлучено від Зяньковець і на зимовий снігопад, не спинила нас. Подолав- від моїх родичів ши небезпечні крутояри, Через десять літ я допід’їжджаємо до села, що бралась сюди із Ситкоживописно розкинулось вецького інтернату разом над Бугом. Тут все у ценз однокласницею, що була трі – школа, клуб, бібліродом із сусідньої Анчиотека. А в бібліотеці вже полівки. Ми їхали автобупонад 50 років працює сом, перепливали Буг на Микола Мойсейович Сапоромі, ішли пішки попід чок, завзятий, невтомний, лісосмугу і коли ввійшли самовідданий працівник в село – я знову вдихнула культури. Немає таких той, ні з чим незрівнянний людей в Зяньківцях – від аромат, що в його дивнонайменшого школярика му букеті змішався запах до найстаріших, які б не річки і риби, ряски і лататзнали цього привітного тя, парного молока і сіна, чоловіка, бо він поспілі сушні і диму, нагрітого кується з кожним, запросонцем скелястого берега, сить в бібліотеку, розкаже жовтогарячої жерстви на про новинки, про життя дорозі і ще бозна-чого. побалакає. До земляків Я тоді якось одразу запідійде, які рідко приїждспокоїлась, і на душі віджають у село, здебільшолягло. Просто це був запах го на проводи, розпитає, раннього дитинства, що поцікавиться, як живеш. жив у мені, асоціюючись Я по собі знаю. Завжди із спомином про дідуня, усміхнений, підходить бабуню та батька. Коли їх він до мене щоразу, щоб не стало – запах десь зник поговорити про мою роразом з тими людьми, які дину. влітку ходили в ланку, коАдже Зяньківці – це сили сіно, взимку прали Микола Сачок село мого батька, моїх на Бугу, майстрували човбабуні і дідуня, хата яких ни, що підпирали клуню отут, над самим Бугом. Якщо вийти на город – чи погріб, зістарівшись разом зі своїми госпото відкриється дивовижний краєвид зелених дарями. пагорбів над величним плесом звивистої річки. – От про все це ми і говоримо з балакучим, А в ясний день вдалині видніються високі тру- небайдужим бібліотекарем Миколою Сачком. би Ладижинської ТЕЦ. Коли я ще була зовсім У нього свої спогади довжиною у 78 літ. Наромаленькою, а річка такою вузькою, що в деяких дився Микола Мойсейович у 1938 році в родимісцях можна було перейти вбрід, тут, недалеко ні колгоспників. Його батько, який брав участь від берега, вода бігла через величезні пласкі ка- у фінській війні, загинув вже у вітчизняну у

Зяньковецька бібліотека 1944 році в Румунії. Голод 1947 сімʼя пережила завдяки тому, що була корова та ще ті рятівні скойки з Бугу. Вдова з дітьми викручувалась, як могла, тяжко працювала, таємно гнала горілку з буряка, адже продавши її, могла купити бодай якусь дещицю з одежі. Миколка Сачок працював змалку. Ще школярем заробляв влітку на току по 90 трудоднів. Закінчив середню школу тут же, у Зяньківцях 1956 року. Он вона, навпроти. Колись цей храм освіти височів своїми двома поверхами на всю округу. Сюди за знаннями ішли з сусідніх Семенок, Новоселівки, Салинець, Анчиполівки. Чимало учнів з кількох паралельних класів випускала вона щороку. Це лише світлий спогад про велелюддя школи і села. На плацу біля клубу увечері вишиковувались десятки пар на краков’як чи карапет під звуки сільського духового оркестру. Здібному хлопцеві дуже хотілося вивчитися на вчителя. Але мати не пустила, треба було працювати. За рік перед армією став завклубом. Потім служив в Самарканді. Повернувшись у 1961 році, взявся до роботи, яку вже полюбив на все життя. Що то за роки були! Зяньковецький хор взяв друге місце на огляді у Брацлаві. Наступного року на огляді духових оркестрів – перше місце! А один з тих оркестрантів, що вчив Миколу грати, був мій батько Віталій Дмитренко, на той час – капельмейстер. І дід мій Антон Степанович, і батьків брат Анатолій – всі вони охоче грали в сільському оркестрі, також ходили грати на сусідні села. А коли Анатолій привіз «із армії» дружину «московку», то вони вдвох танцювали на районній сцені метелицю і навіть якийсь там приз здобули, бо поїхали ще й у Він-

ницю виступати. Про це я чую вперше і дуже тішусь, що й мої родичі долучались до розвитку тієї зяньковецької культури. Слід сказати, що в дідовій хаті на всіх стінах висіли труби. Він пройшов війну, побував в Румунії та Угорщині. З війни привіз трофей – чемодан паперу. Дуже любив читати історичні романи. Зібрав цілу бібліотеку. Молодий завідуючий клубом Микола Сачок створив тоді драматичний гурток, що у ньому грав і голова сільської ради Василь Гудима. Ставили «Наталку-полтавку» І.Котляревського, «За двома зайцями» М.Старицького, «Фараони» О.Коломійця. Керувала цим гуртком вчителька іноземної мови Алла Жуковська. По льоду через Буг ходили в Семенки, Анчиполівку, Сокілець, щоб показати ті постановки. А перед кожним концертом директор школи Григорій Якович Дячишин читав лекції. Про цього директора, який довго працював і добудував приміщення школи, добрим словом згадують і сьогодні. Учителі, доярки, агрономи, медпрацівники – всі охоче брали участь у концертах та інших заходах. Хором керував учитель Олександр Іванович Гуменюк. Акомпонував на баяні Анатолій Петрович Затоковенко. Микола Мойсейович через десятиліття згадує своїх хористів: «Віліна Плаксієнко, Галя Костюкевич, солістка Валентина Матієнко, до речі, і ваша бабуся Єлизавета Дмитренко…»

Протоієрей Віталій Дмитренко − Моя бабуня? Я й не знала. Тобто я знала з її розповідей, як ще у 30-ті учитель Бураков (згодом репресований «як троцькіст») збирав їх на вихідні, шикував у колону і вони з червоним прапором, ідучи з Зяньковець в Анчиполівку, співали Інтернаціонал та інших революційних пісень. – Так, так – продовжує Микола Мойсейович. При мені хор співав здебільшого українські народні та пісні сучасних авторів. Ваша бабуня завжди була у вишитій сорочці на сцені. Вона ж гарно вишивала, і на огляді вишивальниць, коли в клубі виставляли вишиті рушники, со-

рочки,подушки, скатерки, їй дали грамоту. Завідуючим районним відділом культури був тоді Горбачевський, інспектором – О.І.Пеклов. Зауваживши моє здивування, Микола Мойсейович розповів ще один випадок, коли до неї прийшли учні, щоб, як завжди, позичити вишиті сорочки для концерту. – А вона їм каже: «Чом же ви, діти, самі не вишиваєте? Тепер же електрика. А ми навіть при каганцях і лампах он як вишивали!» А тут їй хтось відказав, що це, мовляв, було давно і неправда. «А, раз так, то й не дам вам сорочки», – відказала вона і знову заховала вишиття у скриню. На жаль, цього я вже не застала. Сільські умільці пряли, ткали, вишивали рушники, плели кошики, але чим вони займались найбільше, так це рибою, яку ловили в Бугу, і обробітком своїх городів, на яких садили дуже ранню картоплю, «раньку», що завше була основою їхнього добробуту. Зяньківчани возили її на продаж в Одесу, тому й свої городи, як самі казали, ретельно «малювали», бо завдяки цьому і дітей повивчали, і хати для них побудували у містах. А художня самодіяльність була органічною частиною їхнього життя. До Миколи Сачка завклубом був Василь Омелянович Нетудихата, а після нього, (тобто, коли він, закінчивши бібліотечний відділ Тульчинського культосвітнього училища, пішов працювати бібліотекарем), завклубами були Любов Матієнко, Степан Костюк, а з 2001 року і донині – Костюк Людмила Володимирівна, яка теж навчалась в Тульчині. Невеличке старе приміщення, яке на початку ХХ століття було просто хатою, потім школою, а далі – клубом, і досі служить людям в цій іпостасі. У 70-х роках почали будувати будинок культури, зробили фундамент, але не стали закінчувати, з огляду на те, що село, мовляв, стає неперспективним. Населення мало. Всі, хто в свій час вилетів із Зяньковець і вивчився, вже й не поверталися. Отож, у цьому старенькому клубі на сто місць і кіно демонструють, і дис-

Церква у Зяньківцях

котеку проводять, і концерти. Людмила Володимирівна веде мене до клубу, де все охайне, пофарбоване, вимите. – Придбали більярд і тенісний стіл для молоді, – хвалиться зав клуб. П’ять дверей нових поставили, підлогу замінили – отак і працюємо. Є три колективи: хоровий дитячий, яким керує Костюк Леся (невістка), танцювальний дитячий, керівник якого – випускниця хореографічного відділу Тульчинського училища культури Миколаївська Ангеліна, а також вокальний жіночий ансамбль. Вони беруть участь у всіх сільських заходах, а іноді і в районі. А Микола Мойсейович з гордістю показує свої володіння. Бібліотека теж старенька. Колись це була хата, з якої виселили сімʼю. А вийшла з тої хати знаєте хто? – славнозвісний астроном, лектор Вінницького планетарію Марія Федорівна Левченко! Це вона з екрана телевізора розповідає нам про те, що їй повідали зірки. От які люди вийшли із Зяньковець! Доля цієї наполегливої жінки надзвичайно цікава. Спочатку вона не поступила в медінститут. Потім закінчила Полтавську автошколу, а згодом добилась свого – поступила на астрономічний відділ фізичного факультету Одеського університету. Практику проходила на Саянах під керівництвом академіка Степанова, який пророчив їй велике майбутнє, бо вважав що її дипломна робота «тягне на кандидатську». Але вийшли так, що стала учителем фізики у Кривому озері. Стрибала з парашутом, бо збиралась стати космонавтом. Після одного з невдалих стрибків опинилась у Вінницькій лікарні. Якраз у Вінницькому планетарії потрібен був лектор. Отак і залишилась, заробивши за своє життя чимало нагород за самовіддану працю. Із Зяньковецької школи вийшла і золота медалістка Любов Загородня, відомий профспілковий діяч, і викладачі педагогічних університетів. Так-от – бібліотека. Дарма, що приміщення старе – все тут в ідеальному порядку. Над дверима – вислів : Тут книги розумні спокійно живуть У тихій, величній світлиці, А двері, широко відкриті, ведуть До знань золотої скарбниці. Скрізь тематичні виставки літератури: «У світі казок», «Краєзнавча література», «Народ оспівує Кобзаря», матеріали любительського клубу «Голубі береги» − чого тільки нема. Дні інформацій, книжково-ілюстративні виставки, огляди літератури, тематичні вечори, літературні ранки, презентації книг – такі форми роботи вже стали звичними. Микола Мойсейович досвідчений бібліотекар і мудрий чоловік. До всіх підходи має. З меншими школярами веде мову про рідний край, із старшими – про літературні новинки. Молодь збирає на літературні вечори, пенсіонерам читає поеми Шевченка, для спеціалістів сільського господарства організовує відкритий перегляд літератури. Тридцять вісім ветеранів, учасників війни обслуговує вдома. А для всіх разом – організовує зустріч читачів «Земля моїх батьків – моя земля», на яку

Жанна Дмитренко приходять випускники Зяньковецької школи, приїжджають навіть ті, що живуть за межами України, щоб розказати юним зяньківчанам про ностальгію за рідним селом і за школою. Вони з Москви, Тирасполя, Уренгоя, Карелії їдуть додому і приходять у цю стареньку бібліотеку, як і колись ще школярами. «Сумно навіть за криницею, за тією водою, яку пив удома, за тим городом, де мама в дитинстві змушувала полоти бурʼян», − каже Анатолій Сачок, який живе в Тирасполі. А шевченківську тему Микола Мойсейович послідовно розкриває для своїх відвідувачів з допомогою різних заходів – вікторин, ребусів, конкурсів на краще читання віршів, літературної композиції «Вогненне слово Кобзаря». Завдяки йому бібліотека ще в минулому столітті визнана, як заклад відмінної роботи. Микола Сачок отримав за своє життя 38 грамот, а також медаль «За доблестный труд». Все тримає в голові – імена, події, дати. Кожен раз розповідає про тих людей, з якими пощастило працювати – доярок, ланкових, голів колгоспу, агрономів впродовж свого довгого трудового життя, що вже й за півстоліття переважило. До всіх він – з добром, і його шанують в селі. Для зяньківчан Микола Сачок – незаперечний авторитет.

Марія Левченко Коли вже переговорили про роботу, Микола Мойсейович знову згадує мого батька, який вже в досить солідному віці (попрацювавши перед тим і завклубом, і медиком, адже закінчив Гайсинське медучилище) навчався в Загорській духовній семінарії, служив у Володимирському соборі, у різних парафіях на Черкащині та Миколаївщині, а на старість таки повернувся додому в Зяньківці, щоб доглянути батьків і відновити Храм. У тому приміщення були колись дитячі ясла, в які мене віддали колись, звідки я часто тікала. До речі, звалися вони чомусь «майдан». Через роки я назвала свою останню книжку «Іменем Майдану». В одній із моїх попередніх книг є розділ «Зяньківці», де я розповіла про свій рід, про незвичайне село, у якому протоієрей Віталій Дмитренко згуртував громаду, щоб відремонтувати приміщення, а потім своїми руками робив панікадила, писав ікони, звідусюди збирав церковну атрибутику і Святе письмо і незабаром відкрив церкву, де ще кілька років правив разом з матушкою Анною. Чудовий слух і голос, гарна пам’ять, невибагливість у побуті, людяне ставлення до парафіян, вміння перейнятися їхніми проблемами – все це викликало повагу односельчан.

Микола Мойсейович кожен раз підкреслює це, щоб зробити мені приємність, а я знаю, що це чиста правда. Всіма шанований Микола Сачок був прекрасним сім’янином, все життя прожив у любові та злагоді зі своєю дружиною Оленою Антонівною, яка працювала в колгоспі головним бухгалтером. Дві донечки виростили, дві вчительки. Обидві закінчили природничо-географічний факультет у Вінницькому педуніверситеті. Ми заходили до Ольги, яка разом з чоловіком Віктором – істориком, працює в Зяньковецькій школі. Онук Віктор закінчив Аграрний університет, менший Миколка, в честь діда названий, – десятикласник. Друга донька Людмила, викладає у Вінницькій школі №2. Онучка Альона, закінчивши Тернопільський фінансовий, вже працює. Вже й правнучки діждався Микола Мойсейович. Вікторією назвали. Жаль, що дружина вже не побачить. Рік не дожила до золотого весілля. Микола Мойсейович зітхає. Він ще й господарство має – тримає корову. – Самі з коровою справляєтесь? Та ж у дітей є. – Так. Але діти ж окремо, – дивується моєму запитанню невтомний господар. – та вже хочу попрощатись з корівкою. Не можемо наговоритись. Шкода, що так мало часу в нас для спільних тем. Стільки тем підкидає життя. Пощастило Зяньківцям, що мають такого працівника культури – невсипущого, всюдисущого, досвідченого. Рік за роком працював він на зяньковецькій ниві, засіваючи зерна мудрого просвітительства, і пожинає нині плоди вдячності від односельців, які давно стали родиною. Здоров’я Вам, Миколо Мойсейовичу, на многії і благії літа. Перспективи і процвітання моїм землякам, які бережуть пам’ять про родину Дмитренків. Успіхів новообраному сільському голові Юрію Остапенку, якого обрали за людяність і розуміння. Я зичу йому терпіння і підтримки на непростих теренах місцевого самоврядування. Коли ми виїжджали із Зяньковець, по дорогах вже бігли струмки. Авжеж, весною пахне. Небо стало прозорим і ясним, як в далекі дні дитинства. Діти біжать зі школи. Буг прокидається – одвічна ріка поколінь – колишніх, нинішніх і прийдешніх. Життя продовжується.

Жанна ДМИТРЕНКО

З Богом легше пройти життєву дорогу

* Подільські дзвони

вято-Миколаївський храм, що в Брацлаві Немирівського району, є очевидцем давніх історичних подій. Місцеві жителі можуть гордитися тим, що тут понад двісті років лунає Боже слово. Перша Миколаївська церква була побудована в 1729 році на місці колишньої Спаської церкви. Храм був дерев’яний, трьохкупольний, який пізніше згорів. В 1837 році була зведена кам’яна Свято-Миколаївська церква, яка будувалась майже двадцять років стараннями протоієрея Василя Гричулевича та селянина Павла Ольшевського. Іконостас був пожертвуваний з Немирівського Свято-Троїцького храму, який пізніше був замінений новим. В кінці двадцятих років церква була закрита, а в сорокових – повернута Брацлавській общині. Відроджував церкву протоієрей Миколай Чорнопищук (відійшов у «царство небесне» в 2001 році), який понад 50 років був настоятелем та зробив великий духовний внесок в життя храму, наповнюючи його Божою милістю, вірою і християнською любов’ю. Він був один із перших, який взявся за відбудову храму Святої Трійці на території Немирівського монастиря та впродовж всього життя приносив добрі плоди для Божої слави. З 2001 року настоятелем Свято-Миколаївської церкви став протоієрей Микола Рогачук. Отримавши медичну освіту, працював медбратом в Брацлавській лікарні, але твердо знав, що буде священником, адже ще змалечку душа його шукала Бога. «...бо треба, щоб той, хто приходить до Бога, вірував, що Він є, і тим, хто шукає Його, дає винагороду». І ця нагорода – найважливіша справа всього його життя. Ось уже 25 років отець Микола служить Богу та лікує душі. Закінчив Одеську духовну

семінарію. Батюшка Микола знайшов себе у справі відродження духовності та храмів: опікується общинами в селах Бугаків, Остапківцях, Зяньківцях, Грабівцях, сприяв будівництву храму на території Брацлавського психоневрологічного інтернату та каплички на кладовищі. Відроджує храм Різдва Пресвятої Богородиці в селі Перепеличчя. Відкрив недільну школу для дітей та облаштував дитячий майданчик біля церкви, один із перших започаткував дитячо-літні табори. Понад 15 років - керівник молодіжного відділу Тульчинської єпархії. В долині Божої Матері відродив святиню – джерело «Студенець», до якого вже сім років поспіль звершуються Хресні ходи, що в селі Остапківці Немирівського району. Батюшка Микола для прихожан, дорослих і дітей, і духовний наставник, і гарний організатор, і щирий вчитель, який молитвою та справами веде їх до Бога, вселяє віру. Нелегкий шлях до Господа, були у батюшки в житті і важкі випробування, втрати. Батьківську радість знаходить в своїх трьох донечках-сонечках – Софійці, Катеринці та Єлизаветі. «Слава Богу за все, слава Богу за радість і смуток», − говорить протоієрей Микола. І нехай Бог завжди буде з тими, хто обрав для себе шлях служіння людям та робить добрі справи. Завідуюча відділом ОЦНТ Галина ХОМЕНСЬКА

* Презентація книги

Iменем Майдану Майдан – це душа і сумління народу, Його неминущий і праведний гнів, Це – прагнення волі, це – бій за свободу, Що знищує кривду і гніт. Майдан – це оголений нерв України, Від болю напружений, наче струна… Майдан – це відродження, а не руїна, Це – нашої долі весна..

оет не може бути осторонь, коли його країна складає іспит: бути чи не бути. Серцем, пульсом, голосом народу стає поет, і голос цей надихає, допомагає вистояти, веде вперед: Ти – не майський щебіт соловʼїний, А потужний крик на всю горлянку, Ти – Майдан надії України. Стій за правду нині й до останку! День за днем, крок за кроком йде поет зі своїм народом: Вивчаю географію Майдану, Де, як на карті, − кожен регіон, Отут – львівяни і тернопільчани, А далі – Миколаїв і Херсон. Та найчастіше – випереджає: І тисячі на триста! От вам Крути! Багнет шматує тіло молоде,

На поміч полк Шевченка не прийде… …отак було, і знову так. Чи ні? Бо знову Україна у вогні, І бунтівне студенство на Майдані Озвучить кривди нинішні і давні… І знову Крути, через сотню літ: Чорний беркут – білий сніг, Перші краплі крові, Знов постали у вогні Береги Дніпрові Небесна Сотня, Крим, війна на сході, герої і зрадники, волонтери і комбати – ніщо не залишило байдужим Жанну Дмитренко – поета, чиє серце бʼється в унісон з серцями мільйонів українців, для яких Україна – понад усе! Літопис нашого часу у віршах Жанни Дмитренко можна прочитати у її новій збірці «Іменем Майдану», Вінниця, 2015. Ми вийдемо з біди, я знаю, неодмінно, Вшануємо героїв, хай бачить цілий світ! Оновлена, жива, всміхнеться Україна, І заживе достойно наш роботящий рід Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

Фото Сергія Завірюхи

Народний артист України, заслужений діяч мистецтв України, відмінник освіти України, директор Вінницького міського центру художньо-хореографічної освіти дітей та юнацтва «Барвінок», художній керівник народного ансамблю танцю «Барвінок», голова обласного осередку Національної хореографічної спілки України Петро БОЙКО з дружиною Любов’ю БОЙКО – заслуженим працівником культури України, відмінником освіти України, педагогом-організатором міського центру «Барвінок»

«Оркестр і я – одне ціле, одне життя!» М

айже сорок років у великому гарно- гуртки. Один з них і виріс в оркестр народних му селі Гонтівка Чернівецького ра- інструментів «Сувенір». йону, що на Вінниччині працює ВіТо вже було пізніше, як розповідає Віктор ктор Аронович Грудін. Він − учитель музики і Аронович: «В 90-х роках, на початку активнокерівник зразкового аматорського оркестру на- го народного руху за незалежність України, я родних інструментів «Барвінок». Але сказати подумав, що потрібно поміняти назву оркестру, тільки це – нічого не сказати. Віктор Грудін – не бо «сувенір»− це якесь не українське слово. А просто відомий, а улюблеми граємо багато народний музикант, композитор них мелодій: і українські, і педагог у цім краю і на і литовські, і польські, і Поділлі. І щоб зрозуміти, грузинські, і молдовські «звідки він такий узявся», та грецькі − а це ж така треба звернутися до його розмаїта, барвиста музика. життєпису, сповненого Тому і виникла ідея назвавеликої любові до мисти колектив «Барвінок». тецтва, до людей, до тієї Завзятий, енергійний, любові що починалася з захоплений музикою, він родини, з мудрих і талаза один рік прихилив до новитих батьків. Арон себе та згуртував до учаПетрович та Наталя Васисті в оркестрі талановитих лівна Грудіни приїхали на дітей від шести до сімнадВінниччину з Тернопільцяти років. щини із сином Віктором, – Інструментів не було напевне тому, що бать– з нуля починав, – згадує ко був родом звідси. Тут Віктор Аронович. – Сам він закінчив історичний шукав домри, ремонтував, факультет Вінницького виготовляв. педагогічного інституту. Помітивши його акМати була учителем фітивність, наполегливість і зики і математики. Отож, талант, а особливо любов коли переїхали у Яворівдо дітей, начальник віддіку Піщанського району, лу культури Могилів-ПоВіктор був ще маленький, дільського району Марія хоч все пам’ятає зі свого Василівна Рябенька, та прекрасного дитинства.. сільський голова Дмитро В 1966 році Арону ПетроВолодимирович Буяноввичу запропонували посаський закупили велику Віктор Грудін ду директора Гонтівської кількість нових інструшколи. Тут він за самовіддану працю отримав ментів для оркестру: домри, балалайки, баяни, звання «заслужений вчительУкраїни». Ось як сопілки. Не минуло й року, як оркестр зазвучав! згадує Віктор Аронович про свого батька: « Він Вони вже мали свій репертуар! Віктор Грудін, дуже любив школу, дітей. Рано пішов з життя, тоді ще молодий випускник Вінницького педашколі віддав всі свої сили. Батько для мене − гогічного інституту, поставив собі високу планприклад справжнього вчителя». В десятому ку – створити дитячий оркестр такого рівня, класі Віктор, слідом за батьком, приїхав до Ві- щоб по всій Україні слава гриміла про Гонтівку нницького педінституту, щоб придивитися, на – село талантів. І він таки домігся свого. якому відділі буде навчатися. За тридцять дев’ять років копіткої праці – Батько казав, – пригадує він, – «приди- «Барвінок» неодноразово ставав лауреатом вишся до історичного відділу», адже він був всесоюзних, всеукраїнських і обласних істориком, а мама хотіла, щоб я йшов на фізи- фестивалів і конкурсів. У восьмидеко-математичний. Але мене дуже зацікавив му- сятих він брав участь у Республізичний відділ. І я вирішив, що піду тільки туди. канському фольклорному фестиІ досьогодні не шкодую, що вибрав музику. валі «Мерцішор», що проходив Тут вивчав народні інструменти та опано- у Молдавії в м.Цаул. «Барвівував навички диригування, тут знайомився нок» – неодноразовий учасник з премудрощами педагогіки. І от, у 1977 році, республіканських телепередач повернувшись до рідного села, він стає вчи- «Сонячні кларнети» та «Золоті телем музики і водночас художнім керівником ключі». В різні роки, у сільського клубу. При клубі організовує різні складі обласних делега-

Віктор Грудін в юності цій, виїжджав з концертами до Польщі, Грузії, Молдови. А у 1983 році за високий рівень виконавської майстерності оркестру було присвоєно звання «зразковий аматорський». Це був жаданий успіх! Гонтівський оркестр – один з

небагатьох потужних колективів Вінниччини, який зумів подолати труднощі перебудови і успішно працює донині. – Що найбільше запамʼяталося? – запитую. – Мабуть, той чудовий виступ у складі колективів області на столичній сцені Концертного Палацу Україна в 1982 році. На такі концерти брали найкращі колективи. Звичайно, крім того. що оркестр показав майстерне виконання, він запам’ятався всім своєю неординарністю. В оркестрі діти грали на скляних пляшках, алюмінієвих кувичках та народних інструментах. На запитання, звідки в маестро взялася ідея використання таких простих допоміжних «інструментів», він відповів просто : – Діти! Підказали діти. Якось приходжу в школу а мені учні кажуть: «Ми тут таке по телевізору бачили! Показували оркестр з Німеччини, там артист грав на пляшках». А я ж цього не бачив. Але ж я трошки фізик, то ж почав розмірковувати над тим, як би його і собі таке зробити? Використовував різні скляні пляшечки – і медицинські, і маленькі коньячні, і великі винні. Я розумів, що тембр звуку і тон залежить від товщі скла, від величини тих пляшок та від наповненості їх водою. Потім була ще ціла історія з створенням кувичок, флуера – таких собі зв’язочок з алюмінієвих трубок. Звичайно, у їх виготовленні також є своя математика і фізика. Я не бачив того виступу німецького артиста, не копіював його, а зробив по-своєму, оригінально. Ось таким цікавим іструментальним складом у нас був підготовлений окремий номер. Саме з ним нас і взяли до звітного концерту в Києві. І як нам було приємно, що наш виступ викликав шквал аплодисментів. Тож наступного 1983 року нам і присвоїли звання «зразковий

Родина Грудіних

«Барвінок» на вінницькій сцені аматорський». Ось така яскрава сторінка мого обласного фольклорного свята імені Гната Тантворчого життя. цюри, що проводиться у Гайсині та обласного Насправді, я думаю, що таких сторінок у конкурсу «Народні музики Поділля» у НемиВіктора Ароновича було чимало. І сьогодні ор- рові, обласного фестивалю народної творчості кестр використовує ті інструменти, придумані «Скарби Поділля», який проводиться у Вінниці Віктором Грудіним. А ще до них додалося ціле до Дня Незалежності. сімейство металофонів, також виготовлених Гарними помічниками Віктора Грудіна виГрудіним. Оркестр бере участь в усіх культур- росли і його діти − Сашко і Наталя. Обоє тано-мистецьких заходах школи, села, району лановиті музиканти і обоє ще змалечку грали та області. Щороку чимало виступають перед в оркестрі. односельцями – у Шевченківські дні, на День – Олександр, як був маленьким, – згадує Незалежності, у Великодні та Різдвяні свята, а директор обласного центру народної творчості також на Івана Купала, і, звичайно, на святі ви- Тетяна Цвігун, – то грав на трикутничку і, коли пускників школи та багато-багато інших. Часто виконував свою партію, то закривав очі і ударяв запрошують колектив на культурно-мистецькі по ньому. І робив це так вправно і чітко, що ми, заходи і до сусідніх сіл – Букатинки, Лозового. дорослі, дивувалися – як така маленька дитина Та й у Чернівцях вони частенько виступають. не дивиться на диригента і так відчуває такт і Крім того, оркестр щороку бере участь в об- ритм музики? ласному конкурсі дитячої творчості «ПролісА вже з часом, коли підріс, Сашко майски надії», відбірковий тур якого проводиться в терно виконував соло на акордеоні у супровоМогилеві-Подільському. «Барвінок» – учасник ді оркестру. Сьогодні це відомий і улюблений родинний дует Грудіних, який виступає з концертними номерами в рідній Гонтівці, Чернівцях, Вінниці та інших містах області. До речі, ще одна цікава сторінка творчості батька, Віктора Ароновича, виявляється, що він ще й пише музику! – Можна сказати, що я пишу майже тридцять років твори для свого оркестру, для дуету та інших своїх гуртів, – розповідає педагог. Так, він є автором багатьох музичних творів для оркестру. Вітання від Миколи Янченка

Найяскравіші з них: «Сонячні мотиви», «Ми – музики», «Подільська веселка», «Пташині переспіви», «Барвінкові забави», «Тірольські наспіви», «Бахіана», вальс «Дзвіночок», «Мелодії рідного краю», «Сонячний роман». А також є в нього і чимало пісень, як-то: «Ми дівчата подолянки», «Ой летіли два голубоньки», «Як добре жити в ріднім краї»… Чимало творів, написаних Віктором Грудіним для оркестру, дуету і тріо, – тягне на добру збірку творів для оркестру. А його син Олександр з гордістю сказав нам: – Моя концертна програма в основному складається з творів батька, які той написав спеціально для мене. Молодша донька Віктора Ароновича, Наталя, нині є студенткою першого курсу Вінницького Аграрного університету, самостійно опанувала гру на саксофоні і долучилася до музичного гурту. Ще одним захопленням Віктора Ароновича, за словами Сашка, є зварювання і токарська справа! Має свою маленьку майстерню. Там і болгарка, і станок, і дрелі… І в кожному виробі він виявляє художній смак та оригінальність задумок. Радо відгукується, коли хтось з односельчан просить щось заварити чи змайструвати. А ще він зварив з металу та подарував школі флюгер у вигляді літака, який є окрасою шкільного подвір’я. Створюючи щось цікаве, він сам любить новинки. Олександр згадує, як після подорожі до Німеччини батько довго знаходився під враженням побаченого. Біля будинку заходився формувати садочок, виготовляти та купляти садові скульптури, збудував фонтан, прикрасив двір вбудованими в тротуар елек-

тричними ліхтариками. – Якщо їхати згори, – розповідає Олександр, – то здається, що це аеродром. Одного разу влітку увечері до нашого подвір’я під’їхала машина, і водій запитав – «Це готель? Чи можна заночувати?» А яку колекцію музичних інструментів зібрав Віктор Аронович! Є в ній чимало платівок і грамофон… Є народні музичні інструменти різних народів світу. Все це для того, щоб діти мали змогу побачити, спробувати пограти і почути. Майстер на всі руки, він до того ж сам ремонтує і майструє музичні інструменти для свого оркестру. 18 березня Віктору Ароновичу виповнилося шістдесят років. Він ще заздалегідь вирішив, що відсвяткує свій ювілей з родиною і односельцями у формі гарного концерту, щоб обов’язково показати своїх вихованців, свого улюбленця, свій «Барвінок» перед усією громадою Гонтівки. Адже, як він сказав: – Я і «Барвінок» – це одне ціле, це – одне життя. Не кожний вчитель позиціонує так своє життя з професією. Це дуже високий рівень усвідомлення свого призначення. В народі про таких кажуть: «педагог від Бога». Діти залюбки біжать до нього на репетиції. Адже вони такі не схожі з шкільними уроками. Тутцікаво і весело. Маючи ґрунтовну педагогічну освіту, Віктор Аронович чудово розуміє, що найкраще діти засвоюють предмет, якщо у них є інтерес, якщо все зрозуміло і вчитель приділяє їм увагу. Щоб навчити грі на інструменті, маестро на перших порах займається з кожним індивідуально. А старші учні допомагають йому в проведенні ре-

Молодша група «Пролісок»

Весільний гурт «Романіко» петицій, показують новачкам, як вивчати партії. сільський голова Михайло Бей подарував йому В такій захоплюючій грі-заняттях діти гурту- музичний інструмент – металофон. ються у творчий колектив. За тридцять дев’ять – Це найкращий подарунок. Знадобиться для років роботи оркестру у «Барвінку» навчалося оркестру, – сказав маестро. – Тепер не просто понад п’ятисот дітей. При оркестрі діє підго- купити музичний інструмент. Вони дорогі, тож товча група − ансамбль «Пролісок», до якого поповнити інструментарій оркестру справжнім ходять діти з шести років. Приходячи в перший металофоном – дуже добре. клас загальноосвітньої школи, маленькі гонБагато було віншувань, багато сказано гартівчани знають, що будуть грати в оркестрі. них вдячних слів. Чимало творчих подарунків Урочистий концерт проводився в концерт- одержав іменинник, таких, щоб можна було ній залі Гонтівського сільського клубу. Приві- розділити радість з односельцями. Ось як задутати Віктора Грудіна з ювілеєм прийшли голо- мав Грудін. Відкривав святковий концерт давній ва Чернівецької райдержадміністрації Василь друг Віктора Грудіна, відомий всеукраїнський Мельничук, завідуючий сектором культури кум – заслужений артист України Микола ЯнПетро Соболевський, начальник відділу освіти ченко. Це був невеличкий концерт – подарунок Микола Івахів, колеги по роботі. З гарними вір- для друга. Тут звучали Миколині найпопуляршами та вітанням від обласного центру народ- ніші «Наливай, кума», «Пепінка», «Духовий», ної творчості на свято завітала методист облас- «Лише у нас на Україні» і багато-багато пісень. ного центру народної творчості Зоя Красуляк, – Це мій найбільший друг. − Так сказав про а ще вона вручила ювілярові почесні грамоти Миколу ювіляр. – Люблю слухати його пісні. обласної державної адміністрації та управління До того ж, іще в молодості три роки в Моївці культури і мистецтв облдержадміністрації. разом працювали. – Знаю Віктора Ароновича давно. Ще з Підготували свої поздоровлення і учасники дев’яти років – розповідає Зоя Іванівна. – Я оркестру, найдорожчі його «барвінчабула солісткою Чернівецького сільського бу- та». динку культури. Тож часто виступали з «Бар– Я найбагатодітніший тато вінком» в концертах. Я тоді думала, що Грудін на Україні, – сказав ювіляр про якийсь особливий, знаменитий. Пізніше, коли своїх юних музикантів. працювала начальником відділу культури ЧерДіти просто обожнюють нівецького району, я зрозуміла, що він проста і свого вчителя, тож сумлінно доброзичлива людина, а ще – дуже таланови- готувалися до його дня народтий, відповідальний. З ним легко було працю- ження! Ось що розповів син Вівати. Ніколи не підводив. ктора Ароновича ОлекЗнаючи творчу вдачу Віктора Ароновича, сандр: «Приїжджаю

Тріо родини Грудіних додому щосуботи і кожного разу чую з вікон школи звуки на півсела: там – на сопілках, там – на баянах, там – на металофонах учні грають – всі ж готуються до концерту. Але хочуть зробити сюрприз, то репетиції проводять старші учні. Знали про той сюрприз всі в Гонтівці, але сюрпризом стало те, що діти приготували концерт з творів Віктора Грудіна і виконали їх дуже гарно, злагоджено і музикально. Кожний колектив вибирав найулюбленіші твори. Пісню на слова і музику Віктора Грудіна «Ми – дівчата подолянки», інструментальні «Ми – музики», «Сонячні мотиви», «Пташину симфонію», «Веселий клоун» підготували найменші вихованці – підготовча група оркестру «Пролісок» та ансамбль сопілкарів з «Барвінку». Як вийшов весь оркестр, мов той весняний цвіт висипався на сцену, то зала скупала оваціями своїх улюбленців. То й не дивно, бо майже з кожної хати хтось та й грає в цьому чудовому колективі. Має Віктор Аронович іще один колектив – ансамбль весільних музик «Романіко». Порадував гурт земляків гарними весільними піснями та запальними фрейликами і польками, які також пише Віктор Аронович. Що ж, і ми будемо раді побачити їх на обласному конкурсі «Народні музики Поділля» та послухати такі відомі на Вінниччині фрейлики Грудіна. Кульмінацією святкового концерту був виступ родинного тріо Грудіних. На баяні – батько Віктор, на акордеоні – син Олександр, на саксофоні – донька Наталочка. Емоційна та віртуозна гра, чудовий ансамбль – так можна охарактеризувати їх виконання. Особливістю цього концерту було те, 40

що він тривав три з половиною години і був вибудований з творів Віктора Грудіна. Сьогодні можна сміливо видавати збірку інструментальних творів для оркестру, дуету і тріо Віктора Грудіна. Зала ж була заповнена глядачами. І що найприємніше – було дуже багато молоді. І це ж його вихованці, які приїхали на ювілей свого улюбленого вчителя з різних куточків України. І хоча не всі стали музикантами, але вони самі кажуть: «Ми дуже щасливі, що навчалися музики в Віктора Ароновича і сприймаємо оркестр, як творчу родину. То ж приїжджаючи додому, в першу чергу біжимо відвідати «Барвінок». Про вагомість проведеної роботи свідчать численні відзнаки різних адміністративних рівнів, вирізки з газет, зібраних в шкільному музеї. Це в них засвідчено перемоги зразкового аматорського оркестру народних інструментів «Барвінок». І дарма, що Віктору Грудіну шістдесят. У творчих людей це тільки початок зрілості. Ну а сам Віктор Аронович сказав так про свій ювілей: – Подивився сьогодні на себе в дзеркало. Руки і ноги рухаються, розум працює. Так що не думайте, що я понесу заяву про вихід на пенсію. Ще можу і хочу працювати, ще молодий. Он скільки «барвінчат», всі ж мріють грати в «Барвінку»! Отже – вітання ювіляру, найщиріші побажання щастя, духовних сил і творчих здобутків від колективу ОЦНТ. Провідний методист ОЦНТ Наталія РИМАРЕНКО

* Молодий спеціаліст

МАЙБУТНЄ БЕРЕЗІВКИ

Мрії збуваються. Вона з самого дитинства До Березівського сільського будинку культури поспішають люди, щоб зарання зайняти міс- хотіла виступати на сцені. У школі була ведуце в глядацькій залі. Ідуть не лише березівчани, чою майже всіх заходів. У Наталі – творча і лірична душа. Вже у друа й жителі інших сіл і навіть райцентру. Бо знають: що ближче до початку – в залі вільних місць гому класі вона почала писати вірші. Перший не залишиться! До дня закоханих працівники вірш був такий: Із сонячної Таврії приїхала я, цього закладу підготували знову щось незвичЗвуть мене Наталя, в мене є сімʼя. не для села – конкурс для жінок «Суперколега». Мама і сестричка – ось і вся рідня, А після того, як на новорічні свята сільські амаХоч і невеличка, в ній щаслива я. тори сцени показали «Ніч перед Різдвом на ноЗмалку брала участь в різноманітних творвий лад», це мало такий резонанс, що молодий працівник районного будинку культури Наталя чих конкурсах, які проводилися в школі, в районі. Були перемоги, Дону одразу стала грамоти і нагороди. знаменитою на весь З дитинства вона район. Адже саме закохана в театр. вона є ініціатором і Улюблена актриорганізатором, реса – Марія Занькожисером і ведучою, вецька. Першу сері авторкою сценайозну роль Наталя рію цих заходів. зіграла у 14 років Мальовниче сев п’єсі А.Житнило Березівка, що в ка «Підмінна». Це Чернівецькому рабула роль Галі. Тоді йоні, має вдосталь театр брав участь в цікавих місцин, де обласному конкурсі можна годинами театральних колекмилуватися приротивів «Театральна дою, чи не тому тут весна» у м. Хмільнародилося багато нику, і заслужений знаменитих на всю артист України ВоУкраїну і колишній лодимир Постніков, союз людей. Певно актор Вінницького тут, ще в дитинстві обласного акаденаддністрянські і мічного українськомурафські вітри го музично-драманаспівують таких тичного театру ім. колискових, що хоМ.Садовського, почеться жити і твобачивши гру юної рити для людей. акторки, порадив Сьогодні наша розповідь про моїй вступати до Вілодого працівника нницького училища культури Наталю культури і мистецтв Дону, родина якої на театральний фатеж звідси родом, а культет, але Наталя Наталя Дону сама вона народивибрала Тульчинлася в селі Балтаське училище зарівка, що на Херсонщині. У 2000 році сімʼя культури. Закінчила його, отримала диплом з повернулася до Березівки, звідки, як уже сказа- відзнакою і повернулася у своє рідне но, мама Наталі − Людмила. Наталі було шість село. Згодом стала студенткою-зароків. Тоді мама пішла працювати в Березів- очницею Миколаївської філії Киський сільський будинок культури. Тому Ната- ївського національного універля змалку топтала туди стежечку. У сусідньо- ситету культури і мистецтв. му селі Лужок завідуючою клубом у свій час Спочатку, як і бабуся, прапрацювала і бабуся Наталі, Марія Павлівна, а цювала завклубом у селі Лудідусь Петро Іванович Бурбело працював кі- жок, а далі перейшла в Береномеханіком у Березівці і ще дуже гарно грав зівку, де разом з мамою, на баяні – жодне свято в селі не обходилося без директором сільського нього. То ж вся родина Наталі − творча. будинку культури Люд-

Лісова пісня рідного краю милою Петрівною Какапич, пліч-о-пліч працюють на ниві культури. Як зізнається мама, вони годинами сперечаються, як проводити те чи інше свято. Радяться і планують. А тоді Наталя з усмішкою заявляє, що частіше виходить так, як вона пропонує! Одразу ж до сільського будинку культури

потягнулася молодь. Стало цікаво дітям і дорослим, хлопцям і дівчатам. З’явилися танцювальні гуртки. У заходах беруть участь і працівники дитсадочка, і вчителі, і продавці магазинів. Всім цікаво, всім є чим зайнятися і показати свої творчі здібності. На деяких святах на сцені задіяно до шістдесяти учасників. Тут всі актори працюють, як професіонали. Кожен знає, коли і як виходити, що і як робити. При будинку культури давно працює народний аматорський драматичний колектив. Є свої традиції, але те, що робить Наталя, підтримується в першу чергу дітьми і молоддю. Коли вперше провели в клубі «Піжамну вечірку», замість просто танців, то всі були у захваті. А тоді, як-то кажуть, все закрутилося! Свято Івана Купайла, яке традиційно проводять у селі, було зроблено за авторським сценарієм Наталі. Далі прийшла черга мюзиклів. «Ніч перед Різдвом» − це перша велика робота. Друга – «Дванадцять стільців» Ільфа і Петрова. В рамках цього мюзиклу і проводився конкурс «Суперколега». Тут не просто викликали на сцену учасниць конкурсу, а все було настільки гармонійним, що глядачі відчували себе, неначе в театрі. Її помічники – «Остап Бендер» та «Кіса Воробянінов» виводили учасниць на сцену, заповнювали паузи разом із шоу-балетом, допомагали кожній учасниці проявити себе у номінації «Талант». Основним атрибутом конкурсу, як і належить, був – стілець! Навіть корону переможиці знайшли у стільці! Хоч тут збулася мрія ос-

новних персонажів «12 стільців». А в мюзиклі «Ніч перед Різдвом» взяли участь понад 60 артистів. Не згірш, як у Гололя, Вакула осідлав чорта і дістав черевички Оксані, для чого опинився аж у самої цариці. У ролі Оксани була справжня колоритна березівська молодиця. Шоу-балет відобразив різдвяні дійства з колядками та щедрівками. Оце була дивовижа для села, де артистами були самі березівчани, ті, які щодня кажуть одне одному «Добрий день!» А на сцені вміють так перевтілюватися! Я запитала Наталю, чи пише вірші нині. Знаєте, що вона відповіла? – Я так люблю свою роботу, що ніколи займатись чимось іншим. А от підводки до сценаріїв пишу з задоволенням. Багато зроблено і дуже багато планів та мрій. Наприклад: написати п’єсу і поставити її на сцені будинку культури, щоб обов’язково з щасливим фіналом. Бо все має закінчуватися тільки щасливо! Написати роман. І ще багато-багато цікавих задумів. Але найголовніше, що це має відбуватися тут, в рідному селі! Саме тут мріє Наталя прожити все своє життя і бути щасливою. Життєве кредо цієї молодої енергійної дівчини – треба бути запальничкою (запалювати всіх до творчості, до дії), ніколи не здаватись, щоб там не було, і рухатися вперед. Це перекликається в якійсь мірі і з її віршем: Як я люблю серпневі ночі Тоді, коли є зорепад. І я дозволю собі, Отче, Ці ночі всі – недосипать. Працівник культури – це професія, яку вибирають не за розрахунком, а за покликом душі. Зростати творчо – це потреба . Писати вірші,

Смачна березівська кутя мріяти про повні зали, цікаві заходи – таким має бути сучасний молодий працівник культури. Саме такою і є Наталя Дону, мрійниця і оптимістка. То ж нехай їй завжди щастить і мрії стають реальністю. Відрадно, що тут, у цьому мальовничому селі, де молодь так потужно проявляє себе у творчості, є такий працівник культури, який живе роботою і своє захоплення улюбленою справою передає іншим. Щоб у кожному селі працювали такі молоді талановиті організатори, то чи виїжджали б люди до міста та за кордон? Отож, є великі сподівання, що березівська молодь залишиться в селі, де так цікаво, весело і є сподівання на майбутнє! Зоя КРАСУЛЯК

Свято Івана Купала

У суцвітті пісенних літ До ювілею заслуженого працівника культури України Миколи Шпортуна

Дзвенить піснями рідна сторона, Звучить людська повага в кожнім слові, Це ювілей Миколи Шпортуна В суцвітті літ натхнення і любові. Жанна Дмитренко

А далі – армія. Служив в Туркестані – в Бухарі, Самарканді. Рік навчався в танковій школі, звідки вийшов молодшим командиром. Завзятий, старанний, Микола Шпортун дуже хотів учитись, навіть подав документи на історичний факультет у Севастополі, але кеа культурних теренах Вінниччи- рівництво не відпустило здібного хлопця, хоч ни Микола Федорович Шпортун ішли йому виклики на екзамени. Зате згодом – людина відома і вельми шанова- поступив до Харківського інституту культури на. Повагу і шану заслужив за роки невтомної на клубний відділ. Вчився залюбки, але не було діяльності, розбудовуючи заклади культури на гуртожитку, тому мусив заробляти, розвантаНемирівщині, створюючи нові співочі колек- жуючи вагони. – Отож, закінчую я перший курс, сиджу тиви, плекаючи власні кадри. Тож звання зав читальному залі, – розслуженого працівника повідає Микола Федорокультури України носить вич, – і спостерігаю, як з гордістю і по праву. А молодий, але вже сивий коли вже розпитати його чоловік «мучить» літераколег, то всі завклуби, натуру, розгублено листає, чальники відділів, метоне знаходить, що йому дисти ОЦНТ, керівники треба. Підійшов, розпиколективів обов’язково тав. Виявилось, що на розкажуть вам і про визавтра захист курсової, сокий професіоналізм а ще нічого не зроблета відповідальність і про но. Кажу: «Давай я полюдяність, і про гарний дивлюсь». Побачив, що голос, а найбільше про можу допомогти – тема талант – пригортати люз історії. Взяв у бібліотедей до себе. карів потрібні книжки – і На зустріч з нами він на ранок – робота готова. з’явився в елегантноІ вже нового друга маю, му світлому костюмі, в адже курсову на чотири сліпучо-білій сорочці з оцінили. Отож товариш, блакитною краваткою. коли вже розговорились, Як музику, слухаю його запропонував мені перозповідь про життя, відревестись на заочний та дане культурі. їхати з ним у Сумську Життєвий шлях Миобласть, в той славноколи Шпортуна починавзвісний Кролевець, де ся з сільської хати. Наровін був начальником кідився він у 1936 році у номережі: «Досить тобі сім’ї колгоспників на ЛиМикола Шпортун вагони розвантажувати. повеччині в селі Пісочин. Будемо разом працювати Батько не повернувся з фронту. Вдова бідувала з чотирма дітьми, як і і до сесії готуватись». Отак і став я директором всі у той повоєнний час. Найстарший син, Ми- кінотеатру. Вивчив апаратуру, їздив «передколка допомагав мамі, як міг: пас худобу, обро- вижкою» по Сумщині…» Незабаром перевели Миколу Федоровибляв городи, робив все те, що і його ровесники. У Війтовецькій школі, куди ходив вчитися за ча на посаду директора будинку культури під кілька кілометрів, навіть класна дошка була по- Шосткою. Потім запропонували стати інспекбита війною. Голосистий хлопець був солістом тором відділу культури. Але ж зарплата мала, у шкільному хорі і взагалі брав активну участь то відмовився. Через півроку викликали до нав художній самодіяльності. Як ішов зі школи із чальника управління культури і «сватали» на Війтовець у Пісочин – вся округа чула, що це начальника відділу культури Шосткинського району. А Шостка місто не просте, це та кузФаїнин Миколка йде – так гарно співав! ня, де зброю кували. Пороховий завод – на Засвіт встали козаченьки всю країну. Та що там казати – площа району В похід з полуночі, двісті кілометрів квадратних. Словом, чимало Виплакала Марусенька роботи було там, а роботу він любить. Але ж Свої ясні очі.

Ансамбль «Жайвір», 70-ті роки додому тягнуло повсякчас. Поїхав якось в гості у Вінницю. Зустрівся з директором бібліотеки імені Тімірязєва, Героєм Радянського Союзу Філіповським. Поспівав разом з його фронтовиками, а вони почали агітувати: «Переїжджай на Вінниччину». Та й сам би рад. Мамі треба допомогти. Але ж не так то просто було знайти заміну. Не дуже хотіли відпускати із Сумщини. Спочатку − Ямпільський район. Дали роботу в райкомі партії, квартиру дали. Але ж не лежала душа до цієї кабінетної роботи. Хотілось в культуру. – Відпустіть «на волю», – просив своє начальство. Таки відпустили, хоч і неохоче. Спочатку в Жмеринці працював, нарешті потрапив я в Немирів в 1972 році. Відтоді і донині я в Немирівській культурі, якій склав «присягу на вірність». Микола Федорович взявся за розвиток художньої самодіяльності. На той момент жоден колектив не мав звання народного. Треба було надолужувати. Вдалось створити 12 колективів, які вибороли це звання: хори, ансамблі, фольклорні гурти, агітбригади із вчителів, лікарів, вихователів, викладачів будівельного технікуму, працівників спиртового заводу. Фольклорні колективи «Ковалівчанка» у Ковалівці,«Вишківчанка» у Вишківцях, духовий оркестр, та оркестр народних інструментів, хор при Ситковецькому СБК – всі вони піднялись саме завдяки умілому і мудрому керівництву начальника відділу культури Миколи Шпортуна. – Дуже опікувався Микола Федорович фольклорними колективами. Їздив зі мною у Вишківці записати пісні від «Вишківчанки». В Ковалівці не раз із ним була, – згадує методист із фольклору ОЦНТ Тетяна Гарбулінська. Оцим він і жив. Коли колективам присвоювали звання – це була найбільша втіха. Але, як зауважують всі – Шпортун був не лише організатором. Сам співав у хорі, в ансамблі «Жайвір» і жодної репетиції не пропустив. Іван Магденко – директор Немирівського РБК та Валерій Мазур – начальник відділу культури показують мені стенди, на яких світлини з тих пам’ятних молодих років, де Мико-

ла Федорович співає на сцені, на всіх святах – натхнений, просвітлений, красивий з пишною шевелюрою, з блиском в очах. Любив він свою роботу! Крім того, дбав про розбудову мережі – бібліотеки, клуби, будинки культури. Проводив роботу з сільськими керівниками, заохочував їх до будівництва нових закладів. В тому, що побудували будинки культури в Стрільчинцях, Джуринцях, Рубані, Вовчку – левова частка його заслуг. Про це знають всі. Звертався до впливових людей, гукав їх «на юшку», на відпочинок. Один із них, побачивши накритий стіл на дворі біля старого клубу, сказав: «Тепер я розумію, для чого ти мене покликав». Авжеж, у цій справі потрібна була кмітливість і винахідливість. У Ковалівці, завдяки ініціативі та старанням Миколи Федоровича, збудували великий культурно-спортивний комплекс. Була одна велика проблема – районний будинок культури. Точніше, його відсутність. Будинок культури санаторію «Авангард» знаходився далеко в парку. Для масових заходів здебільшого використовували пристосоване приміщення церкви – незручне, тісне. Все-таки треба будувати новий – та щоб у центрі міста, щоб просторий, великий, сучасний. Про те, як виношував задум, як знайшов місце і проектантів, як творив макет усього ансамблю з перехідними містками (що і в машину не вліз), як узгоджував з облпланом та держбудівництвом у столиці, як шукав облицювальні матеріали – про це можна написати роман, умістивши в нього всі драматичні колізії та комедійні ситуації, характерні для того часу, коли треба була на таке будівництво покласти всі зусилля. А іноді це ставало справою життя. Микола Федорович крок за кроком долав бюрократичні перепони, умовляв, домовлявся з тими, від кого залежали дозволи і будівельні матеріали. Пам’ять феноменальна. Дати, прізвища, неординарні

В день ювілею: Тетяна Цвігун, Микола Шпортун, Валентина Троян випадки, зустрічі – все називає безпомилково. Будували п’ять років. І от він – величний красень, потужний центр культури Немирівщини, постав у місті. І вже, мабуть, забулось, що під ним проходила вуличка, що архітекторам прийшлось помізкувати над тим, щоб оптимально розрахувати все. Микола Федорович здійснив безліч поїздок до Вінниці, до Києва, аби прискорити урочий час відкриття Немирівського будинку культури. А ще було збудовано музей «Літературна Немирівщина», мабуть, єдиний на всю Вінниччину заклад такого типу. Так, тоді були асфальтні і цегляні заводи, працювали кар’єри, але не всім вдавалось реалізувати задуми по будівництву таких об’єктів, як будинки культури. Від ідеї до відкриття пролягала відстань, яку могли здолати лише

такі наполегливі та одержимі, як немирівський очільник культури. Тоді і присвоєно було йому звання заслуженого працівника культури України. З почуттям душевної відради згадує, як започаткували свято «Козацькому роду нема переводу», як задумав поставити пам’ятний знак Данилу Нечаю. – Їду в кар’єр. Треба каменюку на 60 тон! Кажу: «Зніміть обережно, не розбийте!». Правда, трохи надбили. Встановили камінь, на ньому написали: «Тут буде збудовано пам’ятник герою визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького – Данилу Нечаю». Через три роки памʼятник збудували, урочисто відкрили. Освятив його митрополит Агафангел. Це було велике районне свято.

Пісенне вітання ювіляру

А кадри Миколи Шпортуна – це предмет особливої гордості. – Отут, в немирівській культурі, майже всі – з моїх рук, – хвалиться Микола Федорович. Але не лише в немирівській. Начальник відділу культури Гайсинської РДА Микола Ричков – також його учень і також заслужений працівник культури України. – Коли прийшла пора іти з посади, – розповідає Іван Леонтійович Магденко, директор Немирівського РБК, – Шпортун не став казати, що його ніхто не замінить, а взявся доЮні немирівчани приєднуються до вітань помагати всім новим працівникам, підставляв плече, підбадьорював. Коли я вагався, чи телебаченні. Дуже любить українську пісню, справлюсь з роботою, чи зможу, він завжди любить людей». впевнено відповідав: «Зможеш!» За труд і доброту душевну доля щедро відЛюбов Кирилівна Гричанюк, заввідділом дячила нашому ювіляру. В нього чудова родинародної творчості ОЦНТ, розповідаючи, про на: любляча дружина Анна Миколаївна, чудові Миколу Федоровича Шпортуна, назвала чи не і успішні діти – Андрій та Людмила, улюблені найголовніші риси вдачі, що стали запорукою онуки – Таня, Оля, Аля і правнук Данилко. Так успіхів цього діяльного чоловіка. і повинно бути. Дай Боже, щоб довіку всі були – Я з ним працювала чотири роки. Немає та- здорові і щасливі. ких, які б на нього ображались. Він міг насваПідвечір, коли стільки почула у Немирорити, але так, по-батьківськи. І з начальством ві про ювіляра, про плідний період розвитку він міг ладити для користі справи, і (на відміну культури району, що вже став історією, Миковід інших) ніколи не принижував. ла Федорович як нині діючий провідний метоДуже тепло відзивається про Миколу Федо- дист, повів мене в музей народних інструменровича керівник народного аматорського чоло- тів, що займає чимале приміщення в РБК. Це вічого вокального ансамблю «Жайвір» Андрій теж його дітище. Цимбали, окарини, сімейство Благодир, який навіть лист написав до обласно- сопілок, кувиці, бандура, кобза – кожна річ під го центру народної творчості. його пильним наглядом, кожен інструмент під «З ним мені довелося працювати в одній батьківською опікою, адже тут він щодня – цей упряжці більше 35 років, і я вдячний йому за привітний доброзичливий, самовідданий прапідтримку і розуміння. В 1979 році, коли Не- цівник культури, який чесно жив і працював, мирівське педагогічне училище перевели у Ві- не знаючи спочинку. – Та ви вже там не перехваліть мене, - пенницю, Микола Федорович запропонував мені роботу у музичній школі і за сумісництвом – в реживає Микола Федорович. Як можна «перехвалити», переоцінити того, РБК. Я з молодою енергією і завзяттям взявся за справу. За короткий період було створено кому і ціни нема. Як переоцінити десятки літ «Жайвір», «Калиноньку», хор, які функціону- натхненної діяльності, що в ній – нові успішні ють і нині. Завдяки його підтримці ансамбль колективи, нові заклади культури, цілі поколін«Жайвір» став відомий не лише на Вінниччи- ня, виплекані серцем мудрої людини. Спасибі Вам, Миколо Федоровині, а й в Києві. Ми часто виступали на телетурнірі «Сонячні кларнети», на ВДНГ, в палаці чу, за суцвіття літ невтомної праці культури «Україна». За високий професіона- в ім’я культури. Хай кожне слово вдячності лізм та майстерність «Жайвір» нагороджено Грамотою Президії Верховної Ради України. від людей додає Вам здоров’я і Микола Шпортун піклувався про матеріальну довголіття. базу культури. Оновлював костюми. Придбав Жанна інструменти, які служать нам і тепер. НезважаДМИТРЕНКО ючи на свій вік, він ще працює, влітку записувався з ансамблем «Жайвір» на Вінницькому

«Вербиченька» співає і творить красу С

поконвіків наш народ вмів гарно тяну Гарбулінську, начальника відділу культупрацювати і цікаво відпочивати. ри і туризму Літинської райдержадміністрації Впродовж року створював ці- Оксану Гвоздинську. лий ряд родинних свят, які місЗліва, в кімнаті – традиційна українська піч, тять в собі обряди, звичаї, на якій граються онуки усну та пісенну народну Варвара і Матвій. Біля неї творчість. Найбільша їх лежанка, а на стіні − кикількість припадала на лим із оленями. Госпоосінньо-зимовий період. диня заходилася запалюМолодь збиралася на вевати в печі дрова, бо вже чорниці, старші – на попідійшло тісто на пиріжсиденьки. І навіть такий ки. І наповнилася хата відпочинок не обходився такими здавна теплими без рукоділля чи майструзвуками потріскування вання. дров. Язики вогню поОсь на такі «Посиступово збільшувалися, а деньки» 26 січня нас дим швидко витягувався запросив фольклорний в колоритний димохід. У ансамбль «Вербиченьцей час жінки з ансамблю ка» Літинського РБК, до вишивали, плели тороки хати Ковальової Катеридо хустки і спілкувалини Семенівни, або просто ся. А Людмила Гандзюк баби Каті та її дочки Надії вправно пряла кужіль з Мовчан. овечої вовни і розповідаЇхня тепла затишна ла, як навчилася цього хата цього дня приймала мистецтва від своєї мами. дорогих гостей – журнаДля цього тримає овечку лістку вінницького дераби дітям і онукам вив’яжавного телебачення, везати носочки, рукавички дучу програми «Теорема та жилетки. По команді буття» Наталію Слобобаби Каті почали ліпити дянюк з оператором, напиріжки з гречаною каКатерина Ковальова родне аматорське жіноче шею та лівером. Швидко вокальне тріо «Сяйво» деко наповнилося. Саме Літинського РБК, провідного методиста з фоль- в печі прогоріли дрова. Перехрестивши «чеклору обласного центру народної творчості Те- люсті» печі, баба Катя клала на черінь деко з

«Вербиченька» на святі фольклору «Душі народної скарбниця»

Учасниці «Вербиченьки» пиріжками. Зробивши добре діло, можна і по- «Розлилися води», влітку – купальські – «Ліспівати «Зеленая вишня з під кореня вийшла» тав, літав соловейко», «На Івана, на Купала», − починає Марія Колесник. Її підтримують всі «Ой ходила дівчина по полю», взимку колядки учасники – Катерина Ковальова, Анастасія Гу- – «По всьому світу стала новина», «А в граді менна, Ніна Олексієнко, Валентина Сиченко, Вифліємі». Є в репертуарі багато соціально-поа також Людмила Гандзюк та Олена Печолап, бутових та жартівливих пісень. які прийшли в колектив восени минулого року Колектив – постійний учасник обласних, раі цим задоволені. Пританцьовуючи під бубон, йонних свят та сільських заходів. Їх пісні луспівають веселу пісню «Жила собі удова». До нали на регіональному фестивалі українського танцю в коло приєднується і онучка Варвара. борщу у селі Правилівка Оратівського району, Вона також живе життям бабусі. Ходить в му- ІІІ Всеукраїнському святі народного мистецтва зичну школу, там співає в хорі, але як сама вона «Великодня писанка», обласному фестивалі накаже: «Краще, як моя бабуся – ніхто не співає». родної творчості «Скарби Поділля». Щорічно Має колектив «Вербиченька» свою історію. виступають на районному святі народної творМайже 10 років тому в Літинському районі чості «Різдвяне диво», районному фольклорбуло започатковане районне фольклорне свято ному святі «Душі народної скарбниця», святі «Душі народної скарбниця». Саме на ньому, в української пісні «Співоче Поділля», тематичселі Сосни, була присутня Ковальова Катерина них вечорах, святкових концертах, мистецьких Семенівна, звідки вона родом. Відчула душею акціях. Колектив «Вербиченька» запрошують потребу співати гуртом, запропонувала спочат- з весільним обрядом «Викуп» та «Покривання ку сестрі – Гуменній Анастасії. Зібралися ще молодої» на весіля у Літині. однодумці з різних куточків Поділля, які зараз На жаль, в колективі є втрати. Пішла з життя проживають у Літині – Марія Касянчик з Рів- минулого року підголосник Марія Касянчик. ненщини, Марія Колесник з Хмельниччини, Цей важливий голос в ансамблі взяла на себе Валентина Сиченко з Літина та Ніна Олексієн- Катерина Семенівна, і їй це дуже добре вдаєтько, родом з с.Кулига Літинського району, а нині ся. Недарма кажуть: «Якщо людина талановипроживає в Літині. та – то у всьому». В кінці 2015 року прийшли Їх радо зустріла і підтримала це прагнення співати в ансамбль дві нові учасниці, Людмила Олена Киреєва – методист РБК, ініціатор про- Гандзюк та Олена Печолап. Всі учасники маведення фольклорних свят в районі, яка нині ють власноруч виготовлені костюми – вишиті керівник колективу. Так створився фольклор- сорочки, фартухи, пошиті спідниці. Як ний ансамбль «Вербиченька». Учасникам не розповідають самі жінки, що збирапотрібно було щось створювати нове. Вони зга- ються гуртом душею відпочити, дували молодість, а то й дитинство, своїх рід- завершилися посиденьки сманих і полилася пісня. Всього 6 чоловік, а як спі- куванням пиріжечками, якими вають! Перший виступ відбувся у лютому 2007 баба Катя щедро пригощала і року на концерті до Дня Захисника Вітчизни. приповідала «чим Бог послав». З того часу щовівторка і щосереди о 12.00. лу- І знову не змовкали пісні… нають в Літинському РБК народні пісні у виПровідний конанні «Вербиченьки». До кожної пори року методист ОЦНТ у них є свої, лиш їм притаманні пісні. Навесні Тетяна веснянки – «Ой летіла пава», « Гуси-качата», ГАРБУЛІНСЬКА

Творчі здобутки Олександра Пелешка

21 січня у Світлиці ОЦНТ відкрилась персональна виставка художника-графіка, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України Олександра Пелешка «Художник і час», присвячена 60-річчю художника. В експозиції представлено більше 60 кращих робіт митця різних років творчості, в яких звучать теми героїчної козацької доби, народних звичаїв-обрядів.

лександр Пелешко народився у ва техніка − енкаустика, якою користувалися 1956 році в м Тульчин, Вінницької стародавні майстри настінного і іконописного області. З раннього дитинства його мистецтва. Її ще називають – восковий живозахопило малювання: Сашко робив пис. Суть її полягає в тому, що тут використовузамальовки, ліпив із ється гарячий кольороглини, пробував себе вий віск для створення в пейзажних компохудожніх образів, які зиціях. Пізніше була відрізняються від традитяча художня студиційного живопису дія, в якії улюблений яскравістю, прозорівчитель Олександра стю і об’ємністю маМикола Ананійович люнка. Змішування Поперечний дав йому фарб дає можливість перші уроки чудової створювати рельєфні техніки живопису − акформи, близькі до приварелі. Навчання в диродних матеріалів, а тячій художній студії саме: каменю, мармувплинуло на остаточру, дерева. ний вибір життєвого Так писали свої шляху, який не уявляв перші ікони стародавбез живопису і мистені іконописці, так вони цтва. Після закінчення розписували храми, Львівського поліграпалаци багатіїв, ствофічного інституту ім.І. рювали справжні шеФедорова в 1991 році деври. Олександр Пелешко Завдяки тому, що отримав професію кольоровий віск прохудожника-графіка. зорий, відображення Впродовж 25-річної неба в воді вражає свотворчої діяльності він єю глибиною, а декобрав активну участь ративні напливи розіу багатьох виставках грітого воску надають графіки та живопису, зображенню об’ємної був учасником скульформи. І це Олександр птурних пленерів. Петрович виконує не Олександр Петрович древніми інструментаПелешко − член Спілми, а звичайною елекки народних майстрів тричною праскою (що України. Він чимало неймовірно!) і воскоОлександр Пелешко років присвятив певими крейдами, що дагогічній діяльності, наносяться на картон. працюючи викладачем архітектурної графіки в В руках цього майстра звичайна праска художній гімназії та у Вінницькому архітектур- творить чудеса − неповторні пейзажі рідноно-будівельному коледжі. го краю, гірські потоки рік, південнобузькі На ювілейній персональній виставці «Ху- пороги та наддністрянські кручі, картини з дожник і час», крім традиційної акварелі, ми- шевченківської тематики та козацькі баталії. тець представив картини в стилі воскового Одна з них – триптих «Ой на горі та й женці живопису (енкаустика) та графічні роботи в жнуть…» − епічний твір на тему козаччини. В авторській техніці. основу композиції взято відому українську наВсі ми звикли до живопису олійними, тем- родну козацьку пісню. Як стверджує сам автор: перними, акварельними фарбами, але не кож- «Символіка кольору побудована на активних ному з нас відомо, що є ще й інша, дуже ціка- чистих червоних, жовтих, блакитних відтінках,

що притаманно колористиці народного малярства». Поряд – картина із зображенням вечірнього птаха, що розправив свої крила над безкрайнім степом. Мимоволі на думку приходять слова: «..чому я не сокіл, чому не літаю?...» А ось чотири великих картини з яскравими квітами, що цвітуть на квітниках, майже кожної української оселі. Тут м’яко стелиться барвистим килимком настурція, рясним полум’яним цвітом буяють чорнобривці, здіймаються вгору над тином граціозні мальви, на тонких стебельцях колихаються ніжні бузкові айстри. Декоративні напливи розігрітого кольорового воску, скеровані рукою майстра, надають зображенню об’ємності та реалістичності. На виставці також представлено серію графічних робіт, що ілюструють окремі поетичні

Художник за роботою

«Їхали козаки» твори Т.Г.Шевченка. Тут і трагічний образ Катерини, і «сестри, сестри, горе вам…», і самотня тополя край дороги…та ін. Робота над серією графічних картин, присвячених творчості Т.Г.Шевченка розпочалася в 90-х роках. Навчаючись у Львівському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова, молодий художник спробував проілюструвати невеликий поетичний твір поета « Ой діброво, темний гаю!». В ньому йдеться про пори року і природу, яка «тричі на рік…» то вкриває землю зеленим покровом, «то огорне в ризу золотую», або «сповиє білою габою…» діброву. Але композиція, яка просто зображує красиві неповторні куточки нашої землі, здавалась Олександру Пелешку занадто простою, що не передавала б ліричного настрою, який звучить у вірші. Тому доповненням і, власне, композиційним центром стала молода пара, яка зустрічається під розлогим дубом. Його крона, різьблене листя створюють своєрідне орнаментоване обрамлення фігур. Ритмічне зображення листя, його пластичний колоподібний рух групується навколо таких же пластичних гілок. Стилізовано перебільшені елементи нагадують мистецтво різьблення по дереву, декоративні килими та ін. Підсилює враження руху динаміка дороги, яка змією вигинає своє тіло навколо дуба – центру всієї композиції. Але цей рух нешвидкий, спокійний і рівномірний, як незмінність вічного кругообігу в природі. Зосереджує на собі увагу молодий чумак і його кохана, яка чекала його з далекої подорожі. Їхні фігури майже нерухомі, тільки злегка нахилена голова дівчини до плеча парубка, свідчить про ніжні почуття молодих. Кольорова гама композиції складається з контрастних кольорів, але це не вносить дисгармонії в її сприйняття, навпаки, на

знівелювати різкий контраст між кольоровими плямами. Тема героїчної боротьби українського народу за свободу і незалежність продовжується в серії картин за мотивами повісті М. Старицького «Облога Буші». Любов до рідної землі, сила духу, мужність і звитяга відважних козаків перегукуються з нашим нелегким сьогоденням. Так само, як і в ті далекі часи, стоять сьогодні наші мужні герої на захисті України («Козацька застава»). Так само, як і тоді, збираються на Віче українські патріоти і вирішують долю Батьківщини («Віче»). Так само своїм омофором покриває нас Свята Матір Божа, як і в ту далеку козацьку добу («Облога»). Колорит цих композицій сталевий, напружений. В поєднанні з криваво-червоними та жовтими полисками − це наче спалахи полум’я героїчної боротьби українського народу із темними силами зла . Така складна кольорова гама була досягнута Олександром Пелешком завдяки застосуванню авторської графічної техніки, яка базується на двох техніках – монументальному «сграфіто» та станковій «гратографії». Сутність однієї і другої − у «вишкрябуванні» верхнього шару фарби, добуваючи нижній. У «сграфіто» кольорів може бути декілька, а в гратографії, тільки два − білий і чорний. На дерев’яну основу шарами наноситься фарба різного кольору. Далі, поступово знімаючи один шар за іншим, художник створює потрібну кольорову гаму і образи. Як ми вже згадували на початку статті, акЩасливе подружжя варельний живопис назавжди заволодів серцем і душею художника, ще з юності і донині він зеленому домінуючому тлі, акцентом звучать займає особливе місце в творчості митця. Сечервонувато-рожеве небо, яке повторюється в ред традиційних технік художник надає переплодах дуба, одязі та інших елементах компо- вагу саме акварельному живопису. Прозорість і зиції. Між контрастно-протилежними кольора- мінливість цього примхливого художнього мами стоять охристо-золотаві та білі кольори, які теріалу створює певні труднощі в роботі з ним. можуть займати як великі площі в гравюрі, так Але, коли все ж вдається скерувати цей процес і окремі фрагменти. Лінії, штрихи дають змогу в потрібному руслі, Олександр Пелешко створює роботи, що дихають надзвичайною свіжістю, прозорістю, водною стихією. Крізь тонкі шари фарби виблискують промені осіннього сонця на золотих банях Преображенського собору («Осінь на Соборній»). Переплетіння ультрамариново-лазурних тіней захоплюють глядача неймовірною красою зимового пейзажу в картині «Снігове мереживо», свіжістю зимового ранку − у міському пейзажі («Зимове місто просинається») а запорошені снігом сходи під аркою міського парку («Замітає зима, замітає») нагадують нам давню пісню, і старовинною неповторною дерев’яною архітектурою дихають мальовничі пейзажі Трускавця. На виставці, поряд з роРоботи за творами Т.Г.Шевченка

Олександр Пелешко зі студентами ботами останніх років, представлені і дитячі переконана, що кожен з повагою і вдячністю роботи художника, де зображені околиці рід- згадує нашого вчителя живопису, малюнка, існого міста Тульчина («Срібні тополі», «Осінні торії мистецтва Олександра Пелешка, який насилуети», «Палац Потоцького» та ін.). Це і спо- вчив нас бачити і розуміти прекрасне». Творчий потенціал Олександра Петровича гади дитинства, і данина пам’яті про першого вчителя М.Поперечного який надихнув його на Пелешка невичерпний. Поряд з художником творчість. Художник досить плідно працює над його домашній ангел і Муза – кохана дружина ілюстраціями до книг, так, його роботи скраси- Лариса. Вона підтримує і надихає автора до ноли дитячі книги «Скажу на вушко» Катерини вих ідей, до нових робіт. У творчому доробку майстра – понад тисяча карПерелісної, «Різдвяна зірка», тин, написаних у різних жан«Таємничий подарунок». рах і техніках. Його роботи Щасливий той вчитель, зберігаються у приватних про якого через багато десятколекція по всьому світу. Хуків років з шаною і любов’ю дожник не хизується своїми згадують вдячні учні. Коздобутками, бо творити для лишня учениця Олександра нього – як дихати. Щоразу Пелешка Олеся ГоловащенОлександр Пелешко дивує ко пригадує: « Коли хтось нас своїми новими роботами, розповідає про улюбленого освоює все нові і нові технішкільного вчителя я завжди ки, вірніше, відкриває їх для згадую про свого – таланоглядача. Тож вдивляймося витого Майстра Олександра уважніше в його картини – Петровича Пелешка У мене крізь них до нас звертається він асоціюється з гончарем, вразлива душа Художника. який бере у руки шматок глини і завдяки м’яким, плавПровідний ним, вмілим рухам перетвометодист ОЦНТ рює його на справжній витвір Олександр мистецтва. Кожна грань, БАРНАСЮК кожен вигин – це результати його копіткої роботи. Так із нас, малих, Вчитель «ліпив» художників, майстрів. Не скажу, що всі ми, перші випускники відділу образотворчого мистецтва Ямпільської дитячої музичної школи, стали художниками. Але «Буша - «Орлине гніздо»

Олександр Пелешко «Ой наступала чорна хмара» 54

Наш подільський діамант 11-річний Сашко Подолян із Шаргородського району нещодавно у фіналі телевізійного шоу «Маленькі гіганти» вкотре підкорив суддів своїм голосом і був визнаний найкращим вокалістом шоу. Після закінчення телепроекту Олександра Подоляна запросили на черговий сезон проекту «Голос. Діти». Тож якщо Саша і його батьки погодяться, вся Україна знову побачить його на голубому екрані.

вперше ми почули непо- мрій». Виконання було настільки бездоганним, вторний голос Сашка Подо- що Сашко отримав від журі виключно десятляна під час творчого звіту ки. Аби виграти фінал, у вокальній «Битві за Шаргородського району. По- життя» Саша співав зі своєю суперницею, пітім зачаровувались його унікальним тембром допічною Володимира Дантеса, Катею Бойко. під час проведення спільної мистецької акції Вони дуетом переспівували пісню Наталі Мо«На кордоні областей» в Правилівці, в «Театрі гилевської «Відправила меседж». І хоча команна городі у Ганни Секрет». Згодом було без- да актриси Ірми Вітовської, до якої входив наш ліч концертних програм, обласних мистець- юний співак, не стала переможцем проекту, ких проектів, в яких обдарований юний співак Сашко Подолян був визнаний найкращим вобезвідмовно брав найкалістом шоу. активнішу участь. А народився Саша Нині Олександр у мальовничому селі Подолян прославився Гибалівці – передмісна всю Україну тим, ті Шаргорода – в сім’ї що може виконати Василя Олексійовибудь-яку пісню в акача та Тетяни Іванівдемічній манері. Його ни Подолянів. Батьулюблений співак – ко працює водієм, а Алесандро Сафіна і мама – бухгалтером. пісня «Luna tu» («Ти, На перший погляд, місяцю»). Не менш звичайна українська яскраво і майстерно родина, яка не займавиконує він і українється професійно муські народні пісні, і зичним мистецтвом. російські романси, і Однак талановиті діти, сучасну популярну есяк правило, народжутраду. ються в талановитих Своїм особливим сім’ях. Мама Сашка, голосом Сашко враТетяна Іванівна, має зив і суддів телевізійнепоганий голос, люного шоу «Маленькі бить співати, а дідусі гіганти», які напроро– Іван та Олексій – кували хлопчикові в взагалі у свій час були майбутньому долю неабиякими музиками оперного співака. у сільському духовоПерший кавер Сашму оркестрі! Тож і не ка в шоу був на пісню дивно, що з раннього незабутнього Кузьми дитинства хлопчик (Андрія Кузьменка) захоплювався співом. «Танець пінгвіна». Під Тетяна Іванівна згадує, час другого ефіру він як у дворічному віці здивував усіх не менСаша брав у руку фен ше, адже пісні Ірини і щось наспівував у Білик на оперний лад нього, наче у ще ніхто не переспімікрофон. вував. Таке ж саме заПоміОлександр Подолян із наставницею хоплення викликав, тивши коли виконав пісню у сина Любов’ю Подоляк Макса Барських «Похист друга-ніч» у незвичній до мудля цього твору манері циганського романсу. зики, батьки й віддали його до А у фіналі Саша заспівав пісню з репертуару місцевої дитячої музичОлега Скрипки – лідера гурту «ВВ» – «Країна ної школи. Крім уроків

Сашко з Юрієм Горбуновим вокалу та вивчення обов’язкових музично-теоретичних предметів, Сашко займається ще грою на фортепіано, а також відвідує заняття з народної та сучасної хореографії. А ще Саша Подолян добре навчається у Шаргородській

Олександр Подолян з Робертіно Лоретті (праворуч)

ЗОШ №1, допомагає батькам по господарству і любить бавитися з молодшим чотирирічним братом Дмитриком. Багатьох дітей доля обдаровує талантом співу, танців, художнього слова чи дає вміння відобразити на папері, у дереві, глині або ж у вишивці прекрасні барви мальовничої природи, яскраві образи своєї багатої уяви. Та далеко не всім щастить зустріти на своєму шляху досвідчених вчителів, які вчасно виявлять і вміло спрямують розвиток цих здібностей. Таким вчителем і старшим товаришем стала для Саші викладач з вокалу Любов Пантелеймонівна Подоляк. Обдарований педагог, вона щиро ділиться із вихованцем своїм талантом і професійними таємницями. Любов Пантелеймонівна займається з Олександром Подоляном впродовж п’яти років і підтверджує унікальність його голосу: – Сашко прийшов до мене шестирічним хлопчиком. І в такому юному віці у нього відразу зазвучав низький регістр, а не дитячий дискант, як це буває зазвичай. Його голос найкраще звучить в академічному плані. Той, хто володіє цією манерою, роками шліфує свою майстерність, - може співати і класику, і народну пісню, і сучасну естрадну. На свої ще малі роки, Саша тонко відчуває стиль пісні, її жанр. Репертуар у Сашка дуже великий – від українських народних «Ходить орел понад морем» та «Ніч яка місячна» до романсу П.І.Чайковського «Благословляю вас, леса», з яким він зайняв ІІ місце на обласному конкурсі ім. П.Чайковського. – А як вдалося Сашкові потрапити на шоу «Маленькі гіганти»? – запитую я у Любові Пантелеймонівни. – Саша бере активну участь у багатьох обласних та всеукраїнських пісенних конкурсах: «Подільська весна», «Подільський первоцвіт», «Червона рута» та інші. А знаковою у творчості юного співака стала Всеукраїнська музична олімпіада «Голос країни», з якої Саша приїхав відомим на всю Україну – І місце, золота медаль та запрошення на талант-шоу «Маленькі гіганти». Його помітили продюсери з телеканалу «1+1» і запросили до участі у шоу. Батьки, звичайно, дали згоду, бо вважають, що це дуже цінний досвід. Під час зйомок і підготовки проекту Сашко жив з мамою у Києві. Телеканал оплачував витрати на проживання, харчування і навіть на поїздки із Шаргорода до Києва. А що йому сподобалося на шоу, розповість сам Олександр: – Участь у цьому проекті для мене велике щастя! А ще я дуже радий, що знайшов там нових друзів. Подобалося виступати на великій сцені, спілкуватися із зірками. До цього я ж їх бачив лише по телевізору! Ірма Вітовська (тренер) дуже добре до нас всіх ставилася, опікувалася усіма своїми підопічними. А Катя Осадча, Наталя Могилевська, Юрій Горбунов такі талановиті, популярні, але зовсім не зарозумілі! А який я щасливий від зустрічі і знайомства із талановитим композитором та аранжувальником Русланом Квінтою! Він був автором аранжувань та кавер-версій усіх вокальних творів,

які виконував я і всі учасники шоу. Руслан враховував голосові можливості кожного юного співака і створював оригінальні оркестровки до будь-якого вокального твору. Моя перемога була б не можливою без великої праці Руслана Квінти та всіх викладачів і організаторів цього проекту. Вони спілкувалися зі мною, як із дорослим, і разом з тим оточували любов’ю та увагою. Я їм дуже вдячний, бо багато чому у них навчився, а особливо – спілкуванню. По завершенню шоу вони додали мене в друзі у «Facebook». Будемо тепер листуватися! Ось такий наш Олександр Подолян: вихований, скромний, здібний юний співак із почуттям власної гідності. Достойний нащадок співучих українців. А головний талант Сашка, як стверджує його перша викладачка Любов Подоляк, – це доброзичливість, простота, повага до людей, щирість та безпосередність. І дай Боже, щоби мрії його збувались в гарних творчих задумах – співати у великій опері в супроводі симфонічного оркестру. Усі ці роки Сашу підтримують та заохочують небайдужі люди, справжні меценати, без допомоги яких неможливою була б участь юного талановитого співака у безлічі конкурсів та фестивалів. Родина Подолянів щиро дякує народному депутату України Івану Споришу, який придбав для Саші сценічний одяг, а також Шаргородському міському голові Ігорю Винокуру та Гибалівському сільському голові Олександру Лукашику, які виділили значні кошти для подальшого розвитку творчих здібностей свого земляка.

А ось нещодавно Олександр Подолян став учасником соціальної програми «Робертіно Лоретті. Повернення назавжди». Це благодійний проект всесвітньовідомого італійського співака, мета якого – підтримка талановитої молоді зі всього світу. У цьогорічну програму до Робертіно Лоретті потрапив і наш Сашко Подолян. Наразі вже відомо, що Сашко співатиме разом із видатним співаком. Незвичний дует виконає три вокальних твори. Саша нині готується до спільних репетицій і бере уроки вокалу у італійських викладачів. А сам концерт відбудеться незабаром у Києві, куди Лоретті прилетить із сольною програмою. Маестро зізнався журналістам, що юний український співак нагадує йому самого себе в дитинстві, коли своїми піснями і незвичайним голосом зачаровував усі світи і континенти. «Я вражений його харизмою. У Олександра особливий голос!», – сказав Робертіно. Наш талановитий співак робить свої перші кроки у чарівний світ вокального мистецтва. Попереду роки відповідального навчання і професійного росту, але, можливо, ці перші кроки і перші перемоги будуть доленосними і, ставши дорослим, Сашко прославить свою родину і нашу Вінниччину на весь світ, як Анатолій Кочерга? Дай йому, Боже! Провіний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС

Мови різні – душа одна

19 лютого в Світлиці обласного центру народної творчості відбулося літературно-мистецьке свято «Мови різні – душа одна», приурочене Міжнародному дню рідної мови. Скільки є народів на Поділлі, Скільки мов дзвенить в моїм краю Гомоном пісенним на привіллі, Щебетом пташиним у гаю. Кожна мова – стрічка кольорова В нашому барвистому вінку, Зберегти належить кожне слово, Як мале зернятко в колоску. Жанна Дмитренко

ороку у Світлиці ОЦНТ у дружньому колі збираються національні товариства Вінниччини, щоб разом відзначити Міжнародний день рідної мови. От і цьогоріч було велелюдно: звучала українська, польська, ромська, білоруська мови, лунали вірші і пісні різних народів. Представники національних товариств Вінниччини з величезним задоволенням беруть участь у таких заходах, тому і нині вони щиро відгукнулись на наше запрошення. «Заповіт» Т.Г.Шевченка білоруською у перекладі поета Янки Купали, уривок з поеми польського письменника Вінсента де Поля «Пісня про нашу землю», циганська народна пісня «Кай йоне»… Таке сузір’я талантів не залишило байдужими всіх, хто завітав на свято. А дружні оплески та щирі посмішки додавали йому особливої теплоти. Читали свої нові твори й наші вінницькі письменники Валентина Сторожук, Валентина Гальянова, Жанна Дмитренко. Також

Наміг Закіф огли Абдуллаєв з юними учасниками свята окрасою «української сторінки» були виступи автора та виконавиці пісень Зої Красуляк, студентки Вінницького училища культури і мис-

Східні солодощі

Довгождане свято Новруз Байрам тецтв імені М.Д.Леонтовича Дарії Странцевої та юної співачки Евеліни Сентемон. Однак справжнім відкриттям став виступ представників громадської організації «Вінницька азербайджанська община «ОГУЗ». Огузи − одне із племен, які проживали в давні часи на території сучасного Азербайджану. Тому ця назва стала візитівкою Вінницької азербайджанської общини. Голова товариства Наміг Закіф огли Абдуллаєв привів на свято юних читців Рустама Сафарова та Акбара

Ласощі для наймолодших

Шахбандаєва, які натхненно продекламували вірші азербайджанських поетів Бахтияра Вахабзаде та Самеда Вургуна. Нам захотілося глибше познайомитися із традиціями та звичаями сонячного Азербайджану, і пан Наміг охоче про них розповів. На Вінниччині він живе більше 30 років: залишився тут після служби в армії. Наш співрозмовник наголосив, що долі Азербайджану та України дуже схожі. Те, що пережив азербайджанський народ, нині зазнав український. Азербайджанці, які проживають в Україні, а саме у Вінниці, вболівають за неї так само, як і українці, бо Україна стала для них другою батьківщиною. Тут у них домівки, робота, друзі, тут народилися їхні діти. Тож коли вони відвідують свою історичну батьківщину, їх знову тягне сюди, до міста над мальовничою Божою рікою. Азербайджанський народ є одним із найдавніших народів світу, він пишається історичними пам’ятками своєї матеріальної культури, багатою літературою, мистецтвом та музикою. Значний вплив на художнє мислення і творчість азербайджанців зробили також прекрасна природа, сприятливі кліматичні умови та природні багатства краю. Відмінною рисою азербайджанської літератури є усна поезія ашугів (народних співаків-поетів), традиції якої збереглися донині.

Акбар Шахбандаєв Наріжним каменем азербайджанської національної музики є муґам – багатоактний вокально-інструментальний твір. Муґам виконується як повністю (дестгях), так і частинами у виконані співака-соліста (ханенде) з інструментальним супроводом або у вигляді сольних інструментальних творів (на тарі, кеманчу та ін.). Невипадково у 2008 році рішенням ЮНЕСКО муґам був оголошений одним із шедеврів усної і нематеріальної культурної спадщини людства. З найдавніших часів національна азербайджанська музика розвивалася паралельно з літературою, наприклад, мистецтво муґамів – разом зі східною поезією. Так, при виконанні муґамів ханенде співали газелі великих поетів азербайджанського народу Нізамі, Хагані, Фізулі, Насимі та ін. Найбільш поширені жанри азербайджанської національної поезії – гошма, мухаммес, устаднаме, гифилбенд, а її поетичні форми – герайли, дивани, кошма, теджніс, що їх дуже люблять виконувати ашуги. Зі стародавніх епосів слід назвати Кітаб Деде Коркуд (Книга мого діда Коркуд, 11 ст.). Далеко за межами країни відомі талановиті письменники Самед Вургун, Джафар Джаббарли, Ільяс Ефендієв, Мамед Ордубад і Мірза Ібрагімов, а також поети Сулейман Рустам і Бахтіяр Вагабзаде. 60

Славні витоки має і театральне мистецтво. Перша азербайджанська опера «Лейлі і Меджнун» (1908) написана Узеіром Гаджибековим за мотивами однойменної поеми Фізулі (16 ст.). Наміг Закіф огли розповів, що однією з цікавих народних традицій азербайджанського народу є святкування Новруза. У перекладі на українську слово «Новруз» означає «новий день», «початок нового часу», день проголошення свободи. Він має дуже давню традицію, яка сягає часів VI-V тисячоліття до н.е. Новруз – це назва того дня, котрий припадає на 21 березня, коли сонце спрямовується до північної півкулі землі та вступає до простору сузір’я Овна. Ще тоді, коли давні азербайджанці сповідували вогнепоклонство (тобто зороастризм), то вважали, що саме в цей день Бог створив людину. Свято відбувається під час рівнодення (21-22 березня), як перший день Нового року за сонячним календарем, коли відроджується природа, відновлюється все життя на землі. Саме в цей час відбувається цвітіння садів, земля покривається зеленню, настає весна. Перед святкуванням «Новруз Байрам» азербайджанці відзначають ряд попередніх свят завершення Старого і настання Нового року. В ці свята запалюють багаття і перестрибують через нього, що символізує очищення. 20 березня родини обов’язково йдуть на могили своїх близьких і читають молитви. Хто немає змоги відвідати, читає молитви вдома. «Новруз Байрам» святкують сім днів. Традиційними стравами свята є різні солодощі, серед яких – пахлава, шикирбура (пиріг з лісовими горіхами) та фарбовані яйця. В ці дні двері в будинках завжди відчинені для гостей. Рідні та близькі повинні обов’язково провідати один одного, особливу шану віддають старшому поколінню. В гості ходять із великою тацею – хонча, на якій в центрі розташовано пророслу пшеницю (головний символ свята), обв’язану червоною стрічкою, а навкруг неї – солодощі. Коли діти заходять до хати, хлопчики кидають шапки, а дівчатка хустинки, які господарі повинні наповнити солодощами або грошима, щоб їх купити. Ці традиції ревно підтримуються і донині. Слухаючи захоплюючу розповідь Наміга Абдуллаєва, я була здивована, наскільки святкування Новруз-Байраму перегукується із українськими традиційними святами Різдва та Великодня! Щиро дякуємо представникам громадської організації «Вінницька азербайджанська община «ОГУЗ» та голові товариства Намігу Абдуллаєву за участь у святі «Мови різні – душа одна», цікаве спілкування, а також сподіваємося на подальшу творчу співпрацю. Провідний методист ОЦНТ Наталія ЮКАЛЬЧУК

Виставки у світлиці Ювілейна персональна виставка майстра художнього випилювання Олександра КРУТИХ м. Вінниця «РІЗЬБЛЕНЕ МЕРЕЖИВО»

10 – 21 лютого

З нагоди 70-річчя від дня народження неперевершеного майстра художнього випилювання Олександра Миколайовича Крутих відбулась його ювілейна персональна виставка «Різьблене мереживо». Крутих Олександр Миколайович народився 16 лютого 1946 року у м.Вінниці. З дитинства любив щось випилювати, але свою активну творчу діяльність в жанрі художнього випилювання розпочав тільки коли вийшов на пенсію, в 2003 році. Щоб оволодіти таким видом народного мистецтва, необхідно мати велике бажання, терпіння, художній смак, неймовірну фантазію, адже при бажанні можна придумати тисячі дрібних візерунків, схожих на мереживо. Таке захоплення потребує багато часу і терпіння, оскільки одну замисловату і складну роботу майстер може виготовляти три-чотири місяці. Роботи майстра вирізняються витонченістю, чіткістю ліній та неперевершеною сміливою динамікою переходу образів та візерунків. На сьогоднішній день в доробку майстра нараховується понад 200 різноманітних робіт, які майстер представляв на обласних і міжрегіональних виставках та в містечках майстрів. Його роботи зберігаються в приватних колекціях США, Великобританії, Франції, Німеччини, Ізраїлі, Італії та Іспанії. Це вже дев’ята персональна виставка майстра.

В її експозиції було представлено більше 70 прекрасних робіт різного спрямування. Окрім шкатулок, підсвічників були широко представлені роботи із циклу «витинанка в дереві», створені за сюжетами народних пісень, свят та обрядів, якими майстер захопився після знайомства з працівниками обласного центру народної творчості та майстрами витинанки. Велику серію робіт Олександр Крутих присвятив оформленню православних ікон та портретів знаних подільських митців прекрасними мережаними різьбленими рамками з використанням рослинного та геометричного орнаменту. А ще на цій виставці були представлені роботи, які засвідчують про нове захоплення майстра, а саме – створеня об’ємних моделей, зокрема комах. На виставці було представлено три моделі: «Муха–цокотуха», «Бджілка» «Скорпіон» і на цьому нові ідеї майстра не закінчуються. Олександр Миколайович у своєму виступі зізнався, що в задумках у нього ще чимало нових тем, в яких він прагне випробувати свою майстерність. Відкрила виставку директор ОЦНТ, заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун. Свої вітання майстру та враження про виставку висловили: голова обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України Іван Горобчук, заслужений майстер народної творчості України, вишивальниця Галина Данилюк, витинанкарка Ліна Концевич та ін. Для майстра звучали вірші Жанни Дмитренко, пісні автора-виконавиці Зої Красуляк та народні українські пісні у виконанні вокального дуету «Розмай» с.Якушенці Вінницького району. .

Виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва «Шевченко в народному мистецтві»

4 – 16 березня

В експозиції нинішньої обласної виставки образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, з нагоди 202-ої річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка було представлено понад 80 робіт від 48 учасників з усіх куточків Вінниччини. Народне малярство та живопис були представлені картинами – Івана Горобчука, Федора Панчука, Олександра Пелешка, Ірини Кравченко (м.Вінниця); Василя Рижого (м.Ладижин); Людмили Сорочинської, Тетяни Мороховець, Анни Гопіної (м.Могилів-Подільський); Тетяни Дєдової (с.Клембівка Ямпільського р-ну); Людмили Волчинець (смт.Крижопіль); Любові Бурлаки (с.Демівка Чечел ь н и цького району); Андрія Голобородова (с.Громадське Л і т и н с ь ко го р-ну). Гарні роботи до дня народження Кобзаря підготували і юні худ ож н и к и – Денис Черниш, Ангеліна Чиж, Сергій Гаспарян, Катерина Максимишина, Аліна Навалішина (Тульчинське училище культури); Єлізавета Мельник і Наталія Разінкіна (Вінницький будівельно-архітектурний коледж); Дмитро Турченюк, Анна Панаскевич, Марія Литвинюк і Вікторія Ряба (Хмільницька ШЕВ); Оксана Яцентюк (зразкова студія дизайну і прикладного мистецтва Могилів-Подільського БНТ); Дар’я Капуста, Вероніка Оліх (Вінницька ДМШ №2) та Ігор Підлубний, Богдана Романюк, Ілля Вішньов, Юлія Михалко і Кате62

рина Огороднік із Шаргородщини. Як завжди, поряд з живописними картинами було представлено багато вишитих робіт. Зокрема, це портрети Т.Г.Шевченка – Віри Граєвської (с.Уладівка Літинського р-ну), Валентини Сандульської (с.Пороги Ямпільського р-ну), Галини Шрамко (м.Немирів), Анастасії Юрченко (с.Попівка Лип о в е ц ь ко го р-ну) та Ольги Басюк (м.Погребище); рушники – Марії Гоцуляк і Надії Скавронської (м.Моголів-Подільський), Ірини Любарець та Олени Римар ( с м т. Т у р б і в Липовецького р-ну). Експозицію виставки особливо збагатили картини горельєфного різьблення Юрія Дяченка з Гайсина та Петра Пипи з с.Андрушівки Погребищенського району. Дмитро Власійчук з Хмільника та Регіна Трейгер і Вікторія Григораш з Могилів-Подільського представили чудові витинанки. Гарним доповненням експозиції були керамічні роботи Михайла Діденка та декоративний розпис Наталії Філатової (м. Вінниця). Новинкою для вінничан були роботи Ірини Черній з с.Росоша Липовецького району, виконані в такій цікавій техніці, як гільєшировання (випалювання на тканині). Вже традиційно на відкритті виставки своє слово про Великого Кобзаря сказали письменники та поети Вінниччини. Цього разу, це були – Леонід Куций, Віктор Цимбал, Петро Гордійчук, Жанна Дмитренко, Валентина Гальянова. Свої пісні дарувала майстрам Зоя Красуляк, а пісні на слова Т.Г.Шевченка – вокальний ансамбль «Перлина» Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича.

Виставка вишивки заслуженого майстра народної творчості України Михайла ПОКИДАНЦЯ «Шевченкові думи в мистецьких узорах» м. Чернівці

18 березня - 12 квітня

В рамках обмінних виставок між областями України, в цьому році, вінничани познайомились з творчістю ще одного знаного майстра вишивки з Буковини – Михайла Покиданця. Михайло Григорович Покиданець, заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, лауреат Чернівецької обласної премії ім. Георгія Гараса. Народився 6 жовтня 1939 року в селі Гаї Розтоцькі Зборівського району Тернопільської області, нині мешкає та працює у Чернівцях. Творча біографія митця дуже багата – у 1961 році закінчив Львівський державний університет ім.І.Франка (географічний факультет). Чотири роки навчався на хореографічних курсах при Львівському театрі опери й балету і танцював у знаменитому ансамблі «Галичина», у складі якого знявся у фільмі «Тіні забутих предків». Саме зустріч з Сергієм Параджановим, великий інтерес кіномитця до гуцульського краю, його звичаїв і обрядів, вишуканого народного одягу та мистецтва, справили тоді на молодого вчителя могутнє враження і стали поштовхом для його подальшої творчості. Нині Михайло Покиданець має одну з найбільших в Україні колекцій візерунків народної вишивки Поділля, Буковини, Гу ц ул ь щ и н и , Бойківщини, Лемківщини (понад 4 тисячі екземплярів). Найстаріша з них датована

XVI століттям. У своїй творчості митець використовує, як давні народні традиції, так і сучасні тенденції вишивки. Його розробки візерунків для вишивання митця опубліковані у таких відомих журналах як «Hapoднa творчість та eтнoгpафія», «Україна», «Наш дім», «Краса і мода», «Жінка» та інших. Михайло Григорович – активний учасник всеукраїнських та міжнародних виставок. Його персональні виставки відбувалися у Києві, Тернополі, Харкові, Мінську та Сочі. Першу свою персональну виставку він презентував в Канаді (м.Вінніпеґ,1989 р.). Єкспозиція виставки «Шевченкові думи в мистецьких узорах», яку Михайло Покиданець представив вінничанам, складалася з 70 творів, з-поміж яких була його унікальна серія вишитих рушників, що інтерпретують шевченківські образи «Кобзаря» («Катерина», «Розгулялося весілля…», «Гомоніла Україна…», «Нема на світі України …», «Садок вишневий коло хати», «Защебетав соловейко…», «Хлопці та дівчата, мов червоні маки…», «Лілея» та ін.). Доповнювали експозицію неперевершені вишивки за орнаментами Буковини, Лемківщини, Гуцульщини, Бойківщини (доріжки, серветки, сорочки). Окрасою експозиції був рушник «Смерекова Буковина» − кращий твір 2015 року, за визначенням Національної спілки майстрів народної творчості України. Роботи майстра виконані в різних техніках вишивки (хрестик, низинка, штапівка, стебнівка, мережка). В рамках відкриття виставки відбулася творча зустріч з автором виставки, якого представив директор учбово-методичного центру культури Буковини, заслужений діяч мистецтв України Микола Миколайович Шкрібляк. Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

ТВОРЧА СПАДЩИНА М.Д.ЛЕОНТОВИЧА

статті досліджуються особливості музичної творчості видатного українського композитора Миколи Леонтовича, його методів опрацювання фольклорних пісенних жанрів, висвітлюється стиль гармонізацій і поліфонізацій народних мелодій, розглядається характеристика досконалості і унікальності його творчості іншими композиторами. Творчість Миколи Дмитровича Леонтовича – це незвичайно яскраве і самобутнє явище в українській і світові культурі. Його спадщина своєю досконалістю і неповторністю сягає вершин світового музичного мистецтва. Про його індивідуальний стиль і новаторство лірики мініатюриста всесвітньо відомий український музичний класик С.Людкевич писав так: «Леонтович, хоч і майже самоук, є, безумовно, найбільш оригінальною, найяскравіше зарисованою постаттю серед українських композиторів. Його обробки народних пісень є найоригінальнішим явищем серед усіх хорових мініатюр, якими так багата українська музична література початку ХХ-го століття. На них звернули увагу усі музиканти і музичні критики на Україні і закордоном, яким довелося із ними познайомитися. Справді, коли б Леонтович не написав нічого більше, як тих кілька мініатюр для хору, як «Щедрик», «Дударик», «Ой, пряду», «Козака несуть», «Зайчик» чи ще деякі, його значення в історії української хорової музики було б раз і назавжди запевнене». [1,с.171]. Вибір даної теми зумовлений тим, що хорові твори Леонтовича останніми роками стають все більше популярними як в Україні, так і за її межами. Проте науково-теоретичне їх висвітлення залишається недостатнім, а також і тим, що в більшості публікацій замало цілісного підходу до вивчення стилю М.Леонтовича, як но-

ватора і художника з яскравим національним спрямуванням. Саме тому у запропонованій статті робиться спроба «заглянути» в творчу лабораторію композитора і висвітлити деякі особливості його творчості. Перші теоретичні дослідження творчого стилю Леонтовича були запропоновані сучасниками композитора і його соратниками: П.Козицьким, С.Людкевичем. Музичними критиками: В.Дяченком, Я.Юрмасом та ін., які незадовго після трагічної смерті Леонтовича опублікували свої праці. Далі настали довгі роки замовчування і заборони творчості композитора, через його замовне політичне вбивство. Друга хвиля відродження і досліджень творчості настала лише в 70-ті роки на передодні сторічного ювілею в 1977 році. Зокрема в роботі П.Козицького «Творчість Миколи Леонтовича», що опублікована в журналі музичного товариства «Музика» у 1923 році, автор високо оцінює новаторський творчий підхід Леонтовича – введення поняття «інструментальна оркестровка» або «оркестру» (спів закритими устами або на вигуки ой, гей), яскравим прикладам якого є «Дударик», «Пряля», «Ой, зійшла зоря» та інші. В роботі В.Дяченка вперше розглядаються ранні обробки народних пісень робиться наголос на високий рівень поліфонії, хорових партитур Леонтовича. Завершує автор свою роботу висновком, що «Гармонічна мова Леонтовича стоїть незрівнянно вище його попередників» [2,с33]. Перед тим, як розглянемо загальну характеристику творчості Леонтовича, процитуємо його програмний вислів нових підходів до творчого використання українського фольклору. Леонтович 22 березня 1919, коли перебував у Києві, в пам’ятній книзі робить такий запис: «Досліди у народній

* Пошуки науковця

Анатолій Завальнюк музиці викликають до житття нові форми гармонії та контрапункту, що органічно зв’язані з народною піснею, бо пісня як художній удосконалений твір, дає не тільки одну мелодію, але таїть у собі всі музичні можливості (гармонію, контрапункт та ін.). Вміти записати її та відчути все, що вона може дати для музики в широкому смислі слова, – це необхідна чергова справа» [3,с.159-160]. Цей лаконічний, але глибокий за своєю суттю вислів щонайкраще характеризує головний принцип Леонтовича в підході до проблеми художнього опрацювання народної пісні. Важливе місце у спадщині М.Леонтовича посідають хорові обробки народних пісень. Проте зразу ж варто зауважити, що термін «обробка» в традиційному його значенні певною мірою застарілий для визначення характеру й структурних особливостей більшості пісень цього композитора. Він може бути застосований лише до творів, написаних у ранній період діяльності Леонтовича, або ж складених за спеціальним завданням (наприклад, гармонізації для шкільних хорів).

Основну ж масу пісень Леонтовича становлять оригінальні твори, що створені на основі народних мелодій «Щедрика», «Дударика», «Прялі», «Гри в зайчика», «Козака несуть», «Ізза гори сніжок летить» та багатьох інших не можна назвати обробками. «Друга збірка пісень з Поділля» – один з перших кроків у мистецькій діяльності Леонтовича. Одначе, крок цей був дуже показовий, його не можна обминути і не звернути на нього найпильнішої уваги. Збірка дає багато пізнавального для осягнення смислу подальшої творчості композитора, для з’ясування засад його художнього стилю. Вона допомагає також усвідомити велику художню силу спадщини видатного митця. Нарешті, вона є своєрідним документом, який засвідчує, що головний творчий принцип Леонтовича, сформульований ним задовго до передчасної смерті, практично здійснювався ще на початку його творчості. За принципом емоційних, тембрових, фактурних і тональних контрастів Леонтович будує також три частинну пісенну структуру, чудовим зразком якої може бути народний реквієм «Козака несуть». Перші такти пісні це свого роду вступ, суворий начерк траурного кортежу. Усе тут – і низький регістр, і поступове спадання мелодичної лінії, і дещо похмуре звучання басів, – покликане змалювати картину похорону народного героя-козака. У сьомому такті вступають із своїм м’яким тембром тенори, немов втілюючи образ козака, а також виявляючи печаль тих, хто оплакує його смерть. В одинадцятому такті на тлі скорботного звучання басів і тенорів як нова барва, як вираження правдивого смутку й горя з’являються зі співом без слів сопрано й альти. Лаконізм художнього вираження в цьому хорі винятковий, і так само виняткові його художні наслідки. Перед слухачем постає образ маси людей, що з пониклими головами проводжає в останню путь свого оборонця й героя. А ось і друга частина пісні – прояв пекучого

людського горя, плач молодої дівчини, яка втратила свого милого. Сопрано й альти активно пересуваються вгору, їх мелодію (у вигляді імітації) перехо-

Микола Леонтович плюють у другому такті тенори. Внаслідок змішування тембрів утворюється напружена драматична звучність, що сприймається як зойк глибокого відчаю. І знову чується головна тема, вона приводить до повторення музики першого куплету. Таким чином, складається варіаційно-тричастинна форма хорової пісні, структурні особливості якої повністю випливають із специфіки розгортання сюжету. Найвидатнішими творами Леонтовича є «Дударик» і «Щедрик».Обидва вони належать до числа тих пісень, над вдосконаленням яких композитор працював протягом двадцяти років. До мелодії «Дударика» він вперше звернувся ще в Чуківській школі, зробивши її розкладку для учнівського оркестру. Пізніше з’явилися редакції для мішаного хору з супроводом інструментального ансамблю, для шкільного хору й фортепіано. Остаточний варіант «Дударика» виник вже у післяре-волюційний період

його творчості. Справжній художник, Микола Дмитрович постійно вдосконалював твір, збагачував його фактуру новими знахідками, шліфував його мистецьку форму. Винятково цілісний за настроєм і художністю, «Дударик» є блискучим зразком індивідуального стилю Леонтовича. За змістом це дитяча пісенька про дідуся-дударика, який умер, залишивши сиротою свою супутницю – дуду. «Порожня» квінта басів і тенорів, що вдало імітує звучання дуди (волинки чи кози, як вона зветься в різних місцевостях України) добре вводить у загальний настрій твору. У той же час сопрано й альти співають простеньку, всього на один такт, остинатну мелодію. Онук згадує про улюбленого дідуся і його веселу дуду – звучання тут світле, навіть радісне. Та найвищим досягненням Леонтовича є його геніальний «Щедрик». Народне першоджерело хору належить до найстаріших зразків українського фольклору. У щедрівці оспівується радість праці, висловлюються побажання добробуту, родинного щастя. Мелодію твору становить однотактовий – на чотири звуки – мотив в обсязі малої терції, на розробці якого побудований увесь хор. Тут блискуче застосований класичний поліфонічний прийом остинато. Заспівує «Щедрика» сопрано соло, потім в експонування мотиву вливається вся група. Над його сталим звучанням спершу альти, а згодом тенори ведуть спадаючі голоси, забарвлені у своєрідний гармонічний колорит. Чим далі, тим густіше монотему оточують нові виразові лінії, кожна з яких покликана змалювати окрему деталь образу. Усе разом – то є витончена, вигадлива за візерунком, невимовно красива звукова мережка, ніби виткана поетичною рукою народного майстра. Особливість музичного руху у творі –відніжних,прозорих почат-

кових тактів через поступове звукове наростання й емоційне наснаження до кульмінації (20 – 24 такти) і знову загальне спадання. Таким чином, увесь «Щедрик» – єдина, струнка щодо архітектоніки емоційа хвиля. Вражає тонке чуття автором цілісної мистецької форми, як вияву глибокого задуму. Важко назвати в українській хоровій літературі інший твір, у якому б з такою силою сполучалися змістовність, художність і майстерність. Леонтович і тут демонструє високу техніку вокального інструментування. Розцвічуючи мотив усе новими й новими звуковими барвами, він непомітно й дуже природно передає його з голосу в голос, з групи в групу (послідовно: сопрано, альти, тенори, баси, тенори, сопрано). Отже, емоційна хвиля збігається з темброво-теситурною. Поспівки інструментального характеру сопрано (25 – 28 такти), спів з закритим ротом, органні пункти створюють звуковий колорит, який заворожує слухача. Прийоми й методи наскрізного розвитку, де активна динаміка й образна нероздільність посідають головне місце, барвистість і колоритність музичного викладу, вражаюча сила художнього впливу свідчать про те, що цей твір Миколи Дмитровича відзначається справді симфонічним мисленням. «Щедрик»,– писав П. Козицький, – то не розкладка пісні, то самоцінний музичний твір, який осяяно променем генія і який вартий зайняти (і займе) не останнє місце в світовій музичній скарбниці». [4.с.15] Це пророцтво видатного українського композитора й музично-громадського діяча здійснилося. Нині «Щедрик» – широковідомий в усьому світі твір. Він звучить у виконанні хорових колективів європейських країн, його залюбки співають у Франції, Англії, Голландії, в країнах Латинської Америки. Особливого поширення набув цей твір Леонтовича в Канаді і США. Крім звучання в автентичному вигляді, там виникло багато транскрипцій хору для різних вокальних і вокально-інструментальних ансамблів, для органу й симфонічного оркестру. Багато праць присвячено класичній спадщині М. Д. Леонтовича, але музикознавство

Мати М.Леонтовичча Марія Йосипівна все ще в боргу перед композитором. Воно не розкрило повністю рис його стилю і, що особливо важливо, не виділило тих особливостей творчості композитора, які можуть стати і вже стали в художній праці основою дальшого розвитку укра-

їнської національної музики. В багатьох працях говориться про оригінальність, новаторство обробок народних пісень Леонтовича, і цілком справедливо ця думка пов’язується з своєрідним поліфонічним стилем письма композитора. Однак характерна не тільки поліфонія Леонтовича. Не менш своєрідна і його гармонічна мова. В обробках народних пісень Леонтовича все становить надзвичайний інтерес: поліфонічна тканина і гармонія, народна і авторська мелодика та метро-ритм народної пісні.. Обробки Леонтовича насичені, здавалося б, діаметрально протилежними якостями: складністю і простотою, мудрістю і наївністю, символікою і реалізмом, узагальненістю образного змісту і глибиною підтексту, об’єктивністю епосу і характерністю портретних зарисовок та динамікою дії драми, історичною вірогідністю пісні і сучасністю почуттів, що зазвучали в обробці.

Композитор з дружиною Клавдією Ферапонтівною та донькою Галею

Маловідомою творчою спадщиною Леонтовича вважаються духовні твори.Духовною музикою М. Леонтович, захоплювався ще з кінця XIX століття під час навчання у Кам’янець-Подільській семінарії. Ранній інтерес до духовної музики пояснюється тим, що майбутній композитор зростав в атмосфері релігійної обрядовості, церковного піснеспіву та багатого фольклорного середовища. Глибинні витоки церковно-співацьких традицій роду Леонтовичів сягають ще початку XVIII століття. Отже, Микола Леонтович генетично успадкував музичну даровитість та прагнення до творчості в галузі світської та церковної професійної музики. Впродовж усього навчання та педагогічної діяльності, він постійно займався самоосвітою. Це поїздки під час літніх канікул у 1903-1904 рр. до музичних навчальних класів Петербурзької хорової капели. Там Леонович поповнював музично-теоретичні знання, вивчав твори церковної музики М. Березовського, Д. Бортнянського, О. Архангельського, класичну поліфонію, тощо. Підсумком цих консультацій було екстерном успішно складені іспити з найвищою оцінкою та присвоєння Леоновичу управлінням

Придворної капели звання регента високого рівня у 1904 році. З прикрістю мусимо констатувати, що високо майстерна, досконала духовна спадщина Леонтовича більше півстоліття була заборонена як до наукового вивчення, так і до виконання хоровими колективами. Прихильникам таланту Миколи Леонтовича була невідома майже половина його творчого спадку. Лише окремі зразки духовних творів зберігалися у приватних архівах, деяких церковних бібліотеках, а також в архіві композитора, який тепер знаходиться у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського АН Академії наук України. Наполегливо займаючись самоосвітою та удосконалюючи композиторську майстерність Леонтович готувався до написання духовних творів різних жанрів. З пожвавленням українського національного визвольного руху в 1917 році активізувалась боротьба за автономію української православної церкви. Цей рух завершився Всеукраїнським Православн и м

Церковним Собором, який відбувся у жовтні цього ж року в Києві, що спряло оновленню церковної музики, до якої звернувся і М.Леонтович. У цей період він пише більшість своїх духовних творів – «Літургію Іоанна Златоуста», «Поддячий молебень», «Піснеспіви на воскресіння Христа», «Піснеспіви із «Всеношної служби»: «Хваліте ім’я Господнє», а також нові духовні твори на тексти «Світе тихий», «Нині отпущаєши» та інші. «Створена «Літургія» та інші твори вже представляють новий стиль української церковної музики з яскравою національною специфікою, яка виникла внаслідок активного використання фольклорних елементів. Перше виконання «Літургії» Леонтовича було приурочено до визначної події в історії Української Автокефальної Церкви – заснування першої української парафії у Миколаївському соборі на Печерську 22 травня 1991 року. Сучасники відзначали, що ця Літургія завжди буде одним з найкращих українських церковних творів».[5.с.9]. «Літургія Іоанна Златоуста» М. Леоновича, як і його піснеспіви, спрямована на збагачення спеціального музичного репертуару національної автокефальної церкви. Тут композитор уповні проявив свій громадянський поклик та обов’язок, як і непересічні творчі здібності. Тільки трагічна загибель великого народного співця не дозволила йому повністю розкрити й розгорнути свою об-

дарованість і у сфері духовної української музики. Церковні мініатюри та духовні твори великої форми Леонтовича вирізняються високою досконалістю та художністю. Як відзначив автор цих

рядків в монографії «М.Леонтович листи, документи, художні твори», що у них композитору вдалося відтворити той трепетний релігійний дух побожних пісень українського народу, що вирізняє їх світлим радісним колоритом, теплими лагідними інтонаціями та щирою релігійністю. У цьому Леонтович після М. Лисенка залишається взірцем, що проторував шлях для наступних композиторів у створені української духовної музики. Такі духовні твори з’явилися у творчості сучасних композиторів Є.Станковича, Лесі Дичко, В. Степурка, В. Камінського та ін..

На підставі вивчення науково-теоретичних досліджень творчості Леонтовича зробимо такі висновки: музична спадщина Леонтовича – це неоціненний внесок в українську та світову музичну культуру. Без творчості нашого класика зараз неможливо собі уявити хорове мистецтво XX століття в усьому його різномаїтті. Ім’я Миколи Леонтовича сприймається з великою пошаною як в Україні, так і за її межами. І на завершення хочеться повторити пророчі слова соратника Леонтовича композитора П.Козицького: «Щедрик», – то не розкладка пісні, то самоцінний музичний твір, який осяяно променем генія і який вартий зайняти (і займе) не останнє місце в світовій музичній скарбниці».

Професор, кандидат мистецтвознавства, член Національної спілки композиторів України Анатолій Завальнюк Література:

1. Людкевич С.П. Дослідження і статті/С.П.Людкевич: [Упоряд. М.М.Гордійчук]. – Київ: Музична Україна, 1976 – с.171 2. Дяченко В.М. принципи обробки народної пісні М.Леонтовича/В.М.Дяченко//Творчість М.Леонтовича: [Упоряд. В.Золочевський]. – К.,Музична Україна, 1977 – с.16-36 3. Микола Леонтович: Спогади листи матеріали/ Пам’ятна книжка: [Упоряд. В.Іванов]. – К., Музична Україна, 1972 – с. 159-160 4. Козицький П.М. Творчість Миколи Леонтовича/ П.М.Козицький// Творчість Миколи Леонтовича: [Упоряд.

Робимо зґарду

*Майстер-клас

Майстер-клас провдить вишивальниця, майстриня з бісероплетіння Леся Лученко м. Могилів-Подільський

фото 4

Красуні Східного Поділля майже не використовували для прикрас бісер. Вишуканому стриманому традиційному строю подолянок не пасує різнобарвʼя бісерних прикрас. Але тут є одне виключення – розшиті бісером тонкі смужки оксамиту − «зґардочки», як їх, зазвичай, називали подолянки. Розглядаючи старовинні фотографії, зроблені на Вінниччині, у більшості жінок (дівчат) над каскадом коралів і баламутів бачимо тонку чорну смужку з геометричним орнаментом – зґарду. Невеличке дослідження, проведене нами, свідчить про те, що зґарди носили у різних районах Вінниччини. Всі вони, не зважаючи на відмінності в орнаменті, дуже схожі. Бісер зазвичай нашито на зігнутий удвічі шматок оксамиту чи просто чорної тканини або на темну стрічку. Кольори тканини – чорний, темно-коричневий. Інколи з однієї сторони зґарди робили збірочку з тканини (фото 17). Були й ще більш «святкові» зґарди – на них під загальною смужкою зґарди з бісеру робився тонкий мережаний комірець (фото 18). Кольори бісеру різняться. Є зґарди, в яких використано 8 кольорів, в інших – тільки 2-3. Мабуть це залежало від того, який бісер мала дівчина та до якого строю вона робила зґарду. Сьогодні ми відтво-

фото 5

фото 6

фото 1

фото 2

фото 3

Леся Лученко римо «класичну» подільську зґарду, взявши за зразок справжню старовинну зґардочку з Тиврівського району. Для цього нам знадобляться (фото 1): бісер восьми кольорів, ниточка для плетення з бісера «Титан 60», тоненька голочка для бісера, тарілочка, чорна нитка, чорна стрічка або тканина, ножиці, ґудзик. У даному випадку ми будемо працювати з чеським бісером №10, оскільки він найбільш доступний, хоча й трохи завеликий, порівняно з бісером на старовинній зґарді. Для такої роботи добре підійде венеційський або японський бісер №12-13, але його складно знайти в продажу.

фото 7

фото 8

фото 9

фото 10

фото 11

фото 12

Для того, щоб вперше зробити подільську зґарду, потрібно мати її схему (фото 2). Не кожен може скласти схему з готового виробу. Але наша майстриня впоралася з цим складним завданням. Починаємо працювати. Висипаємо різні кольори бісеру у невеличку тарілочку – так зручніше брати бісер (фото 3). Розкручуємо нитку для бісера, але не обрізаємо її. Зазвичай, подільська зґарда робиться не так, як плетуться бісерні прикраси Західної України. Секрет її створення в тому, що бісеринки за схемою набираються на одну нитку (нитка на схемі показана синім кольором) (фото 4,5). Набрані намистинки намотуємо на котушку з ниткою (фото 6). Тільки коли набрано весь бісер, що позначений синьою ниткою на схемі (фото 7), − починаємо «збирати» зґарду (фото 8). Дивимося на схему і в зворотньому порядку зигзагом складаємо нитку. Щоб зʼєднати частини нитки між собою – додаємо по схемі потрібні бісеринки для звʼязки (фото 9,10,11). Якщо ви ненароком набрали зайву бісеринку – її можна розламати кусачками, не потрібно все переробляти. Якщо потрібно зробити зґарду меншою, ніж вона є на схемі – забираємо якийсь елемент або його частину, але так, щоб не змінити основний орнамент. Коли зґарда готова (фото 12) – готуємо для неї чорну стрічку. В нашому випадку ми використали шматок чорної тканини (фото 13). Вирізали прямокутник, загнули його і зшили його так, щоб він виступав на 1 мм за край зґарди. З однієї сторони пришиваємо маленький ґудзичок. Біля нього починаємо пришивати бісерну зґарду на тканину (фот 14). Після цього з іншої сторони робимо петлю з ниток для ґудзика (фото 15). Вишукана подільська зґарда готова (фото 16). Вона чудово пасує кожній дівчині і жінці, як до національного одягу так і до сучасного. Творіть і будьте гарними! Записала Наталя СЕНТЕМОН

фото 13

фото 14

фото 15

фото 16

фото 17

фото 18