Світлиця №74(2) 2021

* Мистецькі проекти

V Всеукраїнський фестиваль-конкурс

Творчості народної перлини –Від Явдохи Зуїхи пісні, Це скарби безцінні України, Надбання великої родини… Хай лунають в рідній стороні.

ожен, хто побував на цьому пісенному

дійстві, назавжди запам’ятає розмаїття

вишитих сорочок та віночків, святковий

гомін у тінистому гайсинському парку, літній дощ і ту особливу атмосферу, що панувала біля фонтану, де розташувався концертний майданчик, та біля головної сцени, на якій впродовж дня змагались колективи.

їдемо щороку – вклонитись їм і провести обласний фольклорний фестиваль.

А нині ми в Гайсині, де є музей-садиба фольклориста, де кожен аркушик паперу нагадує про невсипущу працю і розуміння високої місії – зробити все для збереження культурної спадщини.

Саме тут, біля цього невеличкого скромного будиночка, і розпочалось відкриття V Всеукраїнського фестивалю, урочиста хода творчих колективів з різних куточків України. Ось вони йдуть: діти і дорослі, з піснями, з яскравими візитівками, на яких зазначено області, села, громади…

Гріє серце лагідне співзвуччя…

Слухай і мелодію лови!

«Русава» і «Русавочка»

із співучої Стіни на Томашпільщині

Якби це можна було означити якимось містким словосполученням чи гаслом, що об’єднало б усіх – і гайсинчан, і гостей з різних регіонів, то воно звучало б так: «Ми – українці!». Адже V Всеукраїнський фестиваль на приз Гната Танцюри став першим у контексті заходів культурно-мистецької акції «Ти у мене – єдина», приуроченої 30-літтю незалежності України. І не дивно. Бо саме народна пісня є тим чинником української культури, що за ним тисячолітня історія життя і боротьби народу, його сподівань і прагнень. Маємо величезний культурний пласт, безцінну скарбницю, в якій сотні тисяч пісень – ліричних, історичних, родинно-побутових, календарно-обрядових, записаних і не зафіксованих, бо не на кожну з них знайшовся такий небайдужий, завзятий Танцюра –учитель-ентузіаст, якому, здається, самим Богом продиктовано записати, щоб зберегти для нащадків. І він записав – пісні, прислів’я, обряди… Це відбувалось у непрості для України роки. Цей фестиваль присвячений 120-річчю від дня народження фольклориста, громадянський подвиг якого важко переоцінити. На гранітній стелі, встановленій у Зятківцях, – вони поруч: народний вчитель і народна співачка. В це село, де Гнат Трохимович записував від Явдохи Зуїхи пісні,

Звідки ви усі, такі співучі?

Гості голосисті, звідки ви?

Обласні центри народної творчості відбирали найкращих серед бажаючих потрапити сюди: «Дністрові дзвони» з Івано-Франківщини, народні аматорські фольклорні ансамблі «Ексампейя» Кіровоградського ОЦНТ, «Чорноострівчанка» з Хмельницької області, зразковий аматорський фольклорний гурт «Джерельце» з Житомирщини, народний аматорський фольклорний колектив «Калинова родина» з Кантаузівки Черкаської області, фольклорний музичний гурт «Яворова сопілочка» з Буковини, театр пісні «Ладоньки» з Святошинського району та «Кралиця» з Києва.

А наші колективи! З усіх куточків Вінниччини з’їхались вони до Гайсина, який уже приймав учасників ІІ Всеукраїнського

фестивалю у 2006 році. Як же їх багато!

Коли йшла ця колона, заквітчана вінками живих квітів, в автентичних костюмах, переповнювало ні з чим не зрівнянне почуття гордості. Як аплодували їм

фольклорних колективів – загальноукраїнське культурне надбання

всі, хто стояв вздовж дороги! Дехто і сльози втирав. Це був тріумф і усвідомлення того, що наша праця не марна. Скільки сердечної радості і втіхи прозвучало у вітальних словах гостей, очільників Вінниччини і Гайсинщини! Олександр Мельник – директор департаменту гуманітарної політики Вінницької ОДА, Анатолій Гук – голова Гайсинської міської громади, Людмила Головащич – голова Гайсинської РДА, Анатолій Савчук – голова районної ради, завідувач відділу інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Рильського НАН України, професор Микола Дмитренко – всі, хто виступив на святі, висловили своє захоплення і слова вдячності організаторам свята за належний рівень, за велику роботу зі збереження пісенної спадщини і, що дуже важливо, – залучення дітей у фольклорні колективи, адже за роки незалежності виплекано їх чимало.

Зразкові аматорські колективи – це наша радість, наша перспектива, це свідчення спадкоємності поколінь. Ті з них, що приїхали здалеку і колективи з

Вінниччини, що беруть участь у сьогоднішньому дійстві – це лише невеличка частинка від усіх дитячих колективів, які функціонують на теренах Поділля та України.

Живуть традиції у рідній стороні –Співають юні прадідів пісні.

Микола Ричков, який впродовж багатьох років очолює Гайсинську культуру, а нині обіймає посаду начальника відділу кульутри, молоді і спорту Гайсинської міської ради, запросив гостей відвідати музей Танцюри, що ним ще донедавна опікувалась донька Гната Трохимовича – Наталя. Слід сказати, що саме завдяки таким відповідальним працівникам, як Микола Леонідович, щоразу забезпечується організаційний рівень свята, і готовність прийняти стільки гостей. Це потребує чимало досвіду і зусиль, а найголовніше – любові до справи, якій вірно служиш. А далі він поведе делегацію в містечко майстрів, де вражені гості побачать кераміку таких знаних умільців, як заслужений працівник культури Тетяна Шпак, як родина Сергія і Світлани Погонців, а також різьблені картини лікаря з Гайсина Юрія Дяченка, що на них відтворена наша історія в іменах, а ще – сопілки Володимира Віхренка, вироби Анатолія Лукіянчина з найшляхетніших сортів дерев і вишиті рушники та сорочки ледь не з кожного села, чи нинішніх старостинських округів Гайсинського району: Жерденівки, Бондурів, Чечелівки, Кіблича, Карбівки, Степашок, Семирічки, Губника, Куни, з самого Гайсина. Як символ української гостинності у кожній світлиці – традиційна обрядова випічка – короваї, хліби, пироги, щоб пригостити земляків. Тут, в оточенні розлогих дубів, ясенів і кленів, на концертному майданчику розпочались виступи народних музик та фольклорних колективів, знаних у нашому краї. Народні аматорські – «Площаночка» та «Борщівчанка» з Вендичанської сільської ТГ, «Рогізяночка» (Чечельник), «Джерело» з Гончарівки на Літинщині, «Соколівчанка» (Крижопіль), «Берегиня» (Бирлівка), «Мальви» Самгородоцької сільської ТГ, «Берегиня» Рахнівського СБК, «Животоки» Ярмоли-

Голова жюрі Іван Сінельніков із своїм колективом «Кралеця» (м. Київ)

Житомирське «Джерельце» на урочистій ході

нецького СБК з Гайсинщини, чудові дитячі колективи – жмеринські «Крикухи», «Зозулята» Гайсинської ДМШ, «Вітерець» з Миролюбівки (Піщанка) – отож, чимало колективів Вінниччини та Гайсинщини взяли участь у цьому чудовому концерті. А коли на майданчик, встелений зіллям, вийшов народний аматорський колектив «Каблучок» з Мурованокуриловеччини зі своїми народними танцями, всі присутні почали підтанцьовувати. Кожна пісня промовляла до серця. Адже кожен колектив привіз щось своє, особливе, ще за діда-прадіда співане. Вкотре дивувала всіх майстерним свистом на березовій корі Оксана Моторна. Глядачі підходиди, щоб послухати. Керівник колективу «Джерело» зуміла всю родину залучити до пісенної творчості. В цьому гурті і донька її, Марічка – провідний методист Вінницького ОЦНТ. Так вийшло, що цей колектив під час фестивалю ніби власний, окремий концерт дав у парку, співаючи жартівливих пісень, виконуючи танцювальні мелодії під «свої музики».

Хмарка наступає, дощик накрапає,

Гей, вийди, дівчинонько, серденько бажає.

Не вийду, козаче, не вийду, соколе, Бо я свої ніжки боюсь приморозить

«Український національний костюм у просторі і часі» – так назвали дефіле дівочого костюма, що від-

булось тут же, в парку біля сцени під мелодію пісні Ігоря Шамо «Не шуми, калинонько». Майже півсотні юних гайсинчанок та дівчат з інших районів Вінниччини взяли участь у цьому розкішному дійстві. Глядачі були просто зачаровані дівочою вродою…

Як тут не згадати народну пісню: Очі чорні, як терночок, Брівки рівні, як шнурочок, Личко біле, рум’янеє, Серце моє коханеє!

Не можна було відвести очей від живих віночків, що заквітчали дівочі голівки. Барвінок, м’ята, полин, півонії, ромашки, зелене колосся – такі пахучі «складові» підкреслювали молодість і красу. Найцікавішим було саме те, що вирізняло представницю кожного села. Сорочки з домотканого або фабричного полотна, вишиті гладдю чи хрестиком, рослинним орнаментом чи геометричним… Спідниці різних кольорів і фасонів, святкові і буденні. Поділ оброблено стрічками або плисом. Черевички, чобітки, пояси, різнокольорові стрічки до вінка – кожна деталь говорила про історію і традиції. Ось ведуча дає характеристику костюма: «Буденний костюм села Степашки. Сорочка з вибіленого полотна кінця XІX – початку XX століття, вишита рослинним орнаментом, рукава, так звані «орлині крила», вишиті низзю. Спідниця (фабрична) підшита плисом, закріплена червоним поясом. На голові – вінок з колосся…». А сорочка на дівчині з села Тарасівка вишита червоно-чорними кольорами. На дівчині з села Мелешків вишита хрестиком сорочка 30-50-х років минулого століття, спідниця червона, святкова. У селі Дмитренки носили сорочки, вишиті квітами на рукавах і на грудях. Спідниця яскрава, поділ оброблено рубчиком…

Я дивились на цих дівчат, а в голові роїлись думки про дівочу долю, про ті пісні, що ними сьогодні так рясно засіяли цю зелену оазу – про козака, про дівчину, про вірне кохання. Дівчина – як калина – цей ментальний образ переходить від пісні до пісні, змальовуючи дівочу красу і дівочі тривоги.

А вже конкурс нинішнього фестивалю на приз Гната Танцюри запам’ята-

Дівоча краса

Щедроти Гайсинської землі

«Рута-м’ята»

Вінницького будинку офіцерів

ється високим рівнем виконавської майстерності.

На фольклорному фестивалі на приз Гната Танцюри колективи, зазвичай, виконують народні пісні весняно-літнього циклу. Досвідченому журі дуже складно було визначатися. Кожен з них не вперше бере участь у такому заході. Іван Сінельніков – професор КНУКіМ, заслужений працівник культури України, керівник фольклорного гурту «Кралиця» – голова журі. Він привіз свій уславлений студентський колектив, який нині є гостем фестивалю і, власне, завершуватиме програму пісенного фольклору, одержавши, як завше, бурхливі оплески глядачів. Начальник управління культури та креативних індустрій департаменту гуманітарної політики ОДА Ольга Дернова та завідувач відділу фольклористики ІМФЕ НАН України Микола Дмитренко – співголови журі. Любов Гричанюк, заввідділом народної творчості ОЦНТ, заслужений працівник культури України – секретар журі. Члени журі: Василь Костик, фольклорист, доцент Чернівецького національного університету, Антоніна Сторожук, фольклористка доцент Барського гуманітарно-педагогічного коледжу, Світлана Творун, фольклористка, доцент Тернопільського національного економічного уні-

верситету і я – Тетяна Цвігун, директор ОЦНТ, заслужений працівник культури України. Отож, членам журі було непереливки серед такого розмаїття прекрасних ансамблів та солістів.

Номінацію «Пісенний фольклор» розпочали виступом народного аматорського фольклорного колективу «Рідня». Це дітище Лідії Горошко, що впродовж десятків років керує ним. Саме цей колектив виконував пісні із записів Гната Танцюри. Пісня «Хвалилася тая березонька» (записана фольклористом) у виконанні цього колективу з її традиційними паралелізмами і повторами, десь на підсвідомому рівні сприймається як прекрасний образ України, портрет якої твориться за допомогою оригінальних епітетів, метафор та порівнянь, пестливих слів, притаманних саме українській пісні.

Хвалилася тая березонька, хилю-похилю, тая березонька: Що у мене кора біль-біла, ой у мене листячко широченьке, Ой у мене гілля високо, ой у мене корінь глибоко…

Гайсинчани, за вимогами конкурсу, виконали пісню Явдохи Зуїхи «Тепер мені погуляти».

Вороновицькі «Викрутаси»

з

Лідія Горошко висловлює думку, що цю пісню, можливо, склала сама Явдоха: Музиченьки мої, Та й заграйте мені, Бо я бідна сирота, Веселого живота.

Отож, в номінації «Пісенний фольклор»

І місце здобув колектив «Рідня». Це була висока оцінка журі, вияв шани і поваги, як до колективу, так і до культурних здобутків Гайсинщини в цілому.

Колективи представили на конкурс, як уже мовилось, гаївки, веснянки, цілі вінки веснянок, як-от, наші гості – театр пісні «Ладоньки» з Києва, зразковий аматорський ансамбль «Викрутаси» Вороновицької ТГ, зразковий фольклорний «Вербиченька» Томашпільського будинку дитячої творчості або народний аматорський молодіжний фольклорний гурт «Дністрові дзвони» з Івано-Франківщини, народний аматорський фольклорний ансамбль «Горлиця» з Літина,який виконав ще й петрівчану пісню. Фрагмент троїцького обряду показав зразковий аматорський фольклорний гурт «Джерельце» з Житомира. Купальські пісні співали молодіжний фольклорний гурт «Рута-м’ята» (Вінницький будинок офіцерів),

народний аматорський фольклорний колектив «Кралиця» Носківецького СБК із Жмеринського району. Наші томашпільщани – народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Русава» та дитячий «Русавочка»

Стінянського СБК – колективи світлої пам’яті фольклористки Зої Чорної – виконали українські народні пісні, як і «Чорноострівчанка» з Хмельниччини та народний аматорський фольклорний ансамбль «Ексампейя» Кіровоградського ОЦНТ, також наш народний аматорський Липовецької ТГ та народний аматорський колектив «Калинова родина» з Кантаузівки (Черкащина).

Високий рівень виконавської майстерності показав наш славнозвісний фольклорно-етнографічний ансамбль «Кумасі» Чагівського СБК Оратівської ТГ, заспівавши старовинні пісні «Не ходи, Голяно» і «Під білою березою». Незабаром йому виповнюється 30 років з часу присвоєння звання народного аматорського. Саме вони одержали найвищу відзнаку –Гран-прі V Всеукраїнського фестивалю, яку вручив колективу голова ОДА Сергій Борзов.

Від Київського видавництва «Літера ЛТД» ансамблю «Кумасі» було вручено сертифікат з правом отримання книг «Пісні Явдохи Зуїхи» та «Українські народні пісні в записах Гната Танцюри»

із серії книг «Скарби українського фольклору». Сертифікат вручив директор видавництва «Літера ЛТД» Сергій Макаревич.

ІІ місце за оцінкою журі розділили між собою: народний аматорський фольклорний колектив «Калинова родина» с.Кантакузівка Шрамківської

ТГ, Черкаська область; народний аматорський молодіжний

фольк-гурт «Рута-м’ята» Вінницького будинку офіцерів, м.Вінниця;

«Борщівчанка» на одній із святкових сцен

«Яворова сопілка» з Буковини

народний аматорський фольклорний ансамбль «Ексампейя» Кіровоградського ОЦНТ; народний аматорський молодіжний фольклорний гурт «Дністрові дзвони» с.Петрів Олешківської ТГ, Івано-Франківської області; народний аматорський фольклорний ансамбль «Війтівчанка» Війтовецького СБК Липовецької міської ради Вінницького району.

ІІІ місце посіли: народний аматорський фольклорний ансамбль «Горлиця» ЦКіД Літинської селищної ради Вінницького району; народний аматорський

фольклорно-тнографічний ансамбль «Русава» і дитячий «Русавочка» Стінянського СБК Томашпільської

селищної ради Тульчинського району; зразковий художній колектив «Вербиченька» Томашпільського БДТ Тульчинського району; народний аматорський фольклорний колектив «Кралиця» Носківецького СБК Станіславчицької сільської ради Жмеринського району.

Слід сказати, що кожен з колективів заслуговував

на високу оцінку. Тому члени журі знайшли вихід з цього складного становища у відзначенні учасників спеціальними дипломами. Так спеціальний диплом за оригінальне народне музикування одержав народний аматорський фольклорний ансамбль «Джерело» Багриновецького СБК Літинської селищної ради Вінницького району. Спеціальний диплом за популяризацію українських традицій серед дітей та молоді отримав зразковий художній колектив – театр пісні «Ладоньки» Центру позашкільної роботи Святошинського району, м.Київ. Спеціальний диплом за оригінальну обробку українських народних пісень було вручено фольклорному музичному гурту «Яворова сопілочка» с.Шипинці Кіцманської ТГ Чернівецької області.

Обрядовий фольклор – одна з найцікавіших сторінок пісенної культурної спадщини, адже він відтворює побут українців – народу хліборобського, роботя-

«Калинова родина» з Кантаузівки Черкаської області

«Дністрові дзвони» з Іванофранківщини

Наталя Заболотна та Олександр Мельник з володарями Гран-Прі

щого, найважливіші події родинного життя – весілля, хрестини, а чи картини жнив, сінокосу, зустрічі весни, різдвяних свят і т.д. Причому саме обряди демонструють регіональні особливості звичаєвої культури. Скажімо, фольклорно-етнографічний ансамбль «Брикса» Бохоницького СБК Агрономічненської сільської ради показував обрядове дійство «На Великдень сонце грає» (ІІІ місце), а зразковий аматорський гурт «Джерельце» м.Житомир демонстрував фрагмент троїцького обряду «Завивання берези». Обряд «Засівки» підготував народний аматорський фольклорний театр «Господині» з Іллінеччини (спеціальний диплом).

Зразковий аматорський фольклорний колектив «Цвіт папороті» представив обрядове дійство «Ой на Івана, ой на Купайла». Народний аматорський фольклорний ансамбль «Берегиня» (с.Орлівка) та фольклорний театр «Добродеї» Теплицької сільської ради вибороли І місце за відтворення обряду «Зажинки». Ці обрядодії є своєрідною театралізацією українського побуту, по-

дій хліборобського циклу. Номінація «Сольний спів» порадувала подолян відкриттями нових облич, нових голосів, кожен з яких своїм талантом множить кількість прихильників народної пісні. І місце у цій номінації здобула Софія Перець з Томашполя, лауреат багатьох пісенних конкурсів – міжнародних та Всеукраїнських, яка зачарувала публіку і журі веснянкою «Два голубчики». ІІ місце віддали Діані Бондарець з Козятина «Ой чого ж ти плачеш, молодая пані» (із записів Г.Танцюри). Вокальний дует у складі сестер Ірини Кашпрук та Валентини Кравець був удостоєний ІІ місця.

ІІІ місце посів Олександр Параниця з Кіровоградщини (с.Аджамка), виконавши народну пісню «На добраніч усім на ніч». Олександр – людина талановита, унікальна. Вчитель хімії, майстер на всі руки, гарний господар. Колісник Юлія та Дишленко Людмила з Соболівки, Світлана Дука з Вінниці одержали дипломи за участь. По завершенню фестивалю у виступах членів журі, зокрема Івана Сінельникова прозвучали думки про те, що значно зріс виконавський рівень та сценічна культура фольклорних колективів. Репертуар засвідчив пошуки саме автентичних творів. Учасники все частіше звертаються до опрацювання пісень, записаних Гнатом Танцюрою. Вважаю, що величезна робота, проведена колективом обласного центру народної творчості, дала свої плоди. Під час відкриття фестивалю, під час концерту і конкурсу ми пережили радість і задоволення, почуття гордості за те, що творчі колективи гідно представили свої регіони, піднявши рівень фестивалю на вищу сходинку. А рідна Вінниччина гостинно прийняла учасників зі всієї України, продемонструвавши нові здобутки на теренах народної культури, у популяризації пісенних надбань краю. Це і є наш внесок у справу національного духовного відродження в контексті прийдешнього 30-річчя Незалежності України.

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

«Викрутаси» з Вороновиці отримали обласний перехідний кубок

«У щастя людського

два рівних є крила…»

Не заземлене й сіре, не минуще й буденне, А висока й блакитна небес течія… Є зоря найясніша в Сузір’ї Олени, Та зоря впала в серце, їй кохання – ім’я.

Вона поспішала на роботу. Не їхала, а йшла — назустріч вітру, що розвівав пишне русяве волосся, назустріч людям, що так само поспішали, назустріч літу, такому яскравому та барвистому, як і легка

жіноча сукня, що підкреслювала стрункий

стан.

— Жінко, ви — як розквітла хризантема!

— мимохідь вигукнув

якийсь незнайомий чоловік. Сам того не відаючи, він за коротку мить захоплення вималював

напрочуд точні характеристики, які в нашому

перекладі мали б простими словами підкреслити вроду і романтичну

натуру водночас.

Але це тільки деякі штрихи до портрета красивої і успішної жінки, якою є Олена Назарець – в минулому хоровий диригент, артистка філармонії (на яких лиш сценах не виступала!), а нині заступник директора ОЦНТ. Окрім наказів, річних звітів, планів, інформацій, положень, а також сценаріїв, окрім

підготовки матеріалів

до обласних заходів, що

– Все від батьків від родини, де кожен став успішним, завдяки наполегливій праці і творчості, – згадує Олена Назарець.

Дуже помилиться той, хто подумає, що йде мова про сім’ю художників чи артистів або науковців. Бо народилася Олена Назарець в селі Петрівка на Черкащині в родині звичайних сільських трударів. Хоча не таких вже й звичайних, адже батько Іван Амонович – комбайнер, заслужений механізатор, відомий в окрузі як раціоналізатор-винахідник. Скільки зробив своїми руками! Домашня січкарня, жорна, форми плитки для обкладання хати… Але це ще не все. Із запчастин сам склав трактора! Залишилось фото, що на ньому – дружина і троє донечок біля цієї машинерії.

Олена Назарець

передбачає її надзвичайно відповідальна посада, – у вільний час (якого майже немає) жінка

малює і вишиває, виявляє талант дизайнера

при оформленні виставок, а також у створенні власного іміджу, зокрема одягу, який щоразу «удосконалює» вигаданими елементами, що їх зазвичай народжує уява. Тож не дивно, що Олена Іванівна завжди красива, ефектна, яскрава, завжди звертає на себе увагу оточуючих.

Звідки це? – запитає кожен, хто побачив і познайомився. Звідки тонкий художній смак, відчуття прекрасного, прагнення краси і досконалості?

Мати Олени, Галина Ахтимонівна, господарна і невсипуща, дбала про те, щоб її дівчатка були одягнені найкраще. Шила і вишивала, вміло добираючи кольори, враховуючи бажання і запити донечок. В їхньому роду були чехи, поляки, українці, а ще в роду жили традиції чистоти охайності, впорядкованого побуту. Коли Оленка народилась, почали зводити власний будинок. Але як тільки підросли троє дівчаток з сім’ї Сопінських – Надя, Таня і Оленка, вони на свій лад прибирали садибу, подвір’я, світлицю. Мабуть, веселішої і кращої хати не було в селі. За «дизайн» і затишок у хаті відповідала саме Оленка, яка ледь не щоденно творила композиції з сокирок, ромашок, материнки. Батько, який так чекав синів, згодом не міг натішитися своїми співучими донечками-витівницями. Адже вони не лише слідкували за чистотою, а й за маминим прикладом прикрашали хату.

А маленька Оленка ще й батьків комбайн прикрашала букетиками польових квітів. Найбільше любила, коли тато брав її за «помічника».

Дарма, що спека і пилюка навкруг, зате мама давала їм кошика з провізією,тож в обідню перерву вони сідали біля копиці, щоб відпочити, пообідати й поговорити. Коли тато ремонтував комбайна, подавала йому ключі. Брала з собою книжку і з задоволенням читала під час відпочинку в період обмолоту. Барви золотого поля, теплий запах стебел пшениці, пісня жайворонка, що тягнув нитку від землі до неба, лагідний голос тата — це те, що закарбувалось в пам’яті навік. На старому, а згодом, і на новому комбайні «Колос» красувались зірочки — свідчення батькових трудових здобутків. Отож, ні вона, ні сестрички не мали права підвести батьків. Працьовитість, почуття відповідальності — це звідти, із справді золотого дитинства.Перед очима незабутні картини літ минулих. Тато плете сітку, мама вишиває, сестрички пораються у хаті… одразу згадуються рядки із хрестоматійного вірша Максима Рильського:

З мамою Галиною Ахтимонівною та сестрами: Надією і Тетяною

Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що ніжно серце тисне. У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград – красиве і корисне. Їхня родина недарма вважалась зразковою. Мама Галина теж походила з великої сім’ї, де привчали до праці і спонукали до творчості. Батько, який ще й грав на гармонії, щойно помітивши талант до музики в найменшої Оленки, купив їй баян і повіз поступати в музичну школу, що в Монастирищі. Прийом до класу баяна уже закінчився,і дівчинці запропонували навчатися грі на домрі. Отож щоранку вона йшла в загальноосвітню Леськівську школу за п’ять кілометрів, а з обіду добиралась до Монастирища на заняття з музики. Якщо вже пішов останній автобус, то додому доводилось йти пішки у всяку погоду, але це не лякало. Згодом талановиту випускницю прийняли до Уманського музичного училища, одразу на другий курс, спеціальність – хорове диригування. Опанувавши основи фаху, поєднувала навчання з роботою: вела хорові колективи в школі, в педінституті, в сільськогосподарському інституті, на заводі «Маяк», а увечері ставала солісткою ВІА на відкритому танцмайданчику. Акомпаніатором була одногрупниця

Таня. Заробітки дозволяли студенткам одягатися модно і красиво.

Згодом була робота за направленням – художній керівник Тарнавського СБК Монастирищенського району на Черкащині,

Батько – Іван Аманович

Томашпільського СБК Фастівського району на Київщині.

А далі – професійна сцена, що стала етапом удосконалення, самоусвідомлення власних можливостей. Київська академічна хорова капела під керівництвом Олега Тимошенка – ректора консерваторії ім. П. Чайковського, Херсонська обласна філармонія, де працювала артисткою ВІА «Веснянка», а згодом Державний ансамбль пісні і танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії – це багатющий і безцінний досвід, це занурення в глибини

музичної класики і народної пісні, а ще – вироблення внутрішніх мистецьких критеріїв, за якими вже не сприймається халтура, попса, непрофесіоналізм. В ці роки Олена Іванівна одружилася, згодом народився синочок Роман, отож про гастролі вже не могло бути й мови. Пішла працювати в управління культури, а паралельно (як це робили всі жінки в її родині) у вихідні «підпрацьовувала» у РАЦСі ведучою урочистої церемонії укладення шлюбу. Спочатку, може, й думалось, що це тимчасово. Олена Назарець, яка провела за 25 літ понад тридцять тисяч

На Всеукраїнському параді вишиванок (м.Київ, 2013 рік)

Привітання колективу зі святом 8 Березня.

Урочиста церемонія укладання шлюбу

шлюбних церемоній, запам’яталась молодим своїм вишуканим стилем ведення, непідробною щирістю, чарівною усмішкою…

Це все знадобилося згодом в обласному центрі народної творчості, куди прийшла після роботи в управлінні культури ОДА, спочатку методистом, а далі заступником директора.

Досвід ведучої і управлінця, вміння орієнтуватися в культурному просторі Вінниччини, в діяльності творчих колективів і закладів культури, здатність ініціювати і втілювати в життя нові задуми – такий набір ділових і творчих якостей допоміг здійснювати величезний об’єм роботи, звичайний для Центру. Відповідальна і працьовита, Олена Іванівна звикла, що праця дає результат, і немає нічого неможливого для такої цілеспрямованої жінки, як вона. Не дивно, що саме тоді успішно закінчила музично-педагогічний факультет Вінницького педагогічного університету, отримавши диплом з відзнакою.

Виставки, майстер-класи, пленери, великі обласні заходи – все їй по плечу і до снаги. З радістю їздила у райони та села, де живуть люди прості і талановиті, як і її батьки. З дитинства навчилась цінувати талант кожної вишивальниці, різьбяра, чи майстра народного малярства, ставилась до них, як до сво-

Сергій Борзов вручає Почесну грамоту Кабінету Міністрів України

єїматері.Колиприїжджалауріднесело,всехотіла переробити: прибрати, побілити і, як колись давно, поставити у вази букети з польових квітів, що їх так любила мама, намалювати півника на печі, птахів на стінах, барвінок на воротях, змайстрованих батьком, вишити серветку мамі і застелити на столику, щоб згадували доньку. Коли повиростали дівчата, у мами Галини з’явилося більше вільного часу для творчості. Частенько сідала до малювання, особливо при

Олені. За тим заняттям могла провести цілий день, не встаючи, аж поки на полотні не з’являлась картина. Як і колись, це був своєрідний майстер-клас для дочок, для онуків, зокрема для Олениного сина Романа. Коли їй було вже вісімдесят шість років, кожному подарувала картину. Це було те наївне малярство, про яке ми стільки говоримо нині. Слухаючи ці розповіді, я думала: яке велике значення для розвитку творчих здібностей має виховання, коли тебе вчать, як побачити прекрасне у картині, у вишитому рушнику, у квітнику біля хати, в мелодії, яку награвав батько. Чи не тому всі в родині – сестри, племінники, їхні діти – стали успішними. Отож кожного майстра і майстриню, що їх пощастило відкрити, завдяки роботі в ОЦНТ, Олена Назарець шанує і любить, кожного до серця пригортає, і коли хтось із них відходить у засвіти – сприймає це як особисту втрату. Роман Чмерук, Євдокія Чугунова, Валентина Живко, Олександр Крутих, Віктор Наконечний – всі вони залишили неповторний слід в душі. Подарун- На

виставці «Мистецтво одного села» (м. Київ)

На міжнародній виставці в Польщі

ки від цих майстрів – картини, вишивка, кераміка – складають нині мінівиставку у квартирі Олени Назарець. А тепер, коли на порядку денному постало завдання збереження нематеріальної культурної спадщини, для багатьох вкотре відбулася переоцінка цінностей. А для неї ця тема завжди була рідною. З радістю їздила на семінарі в столицю, де йшло обговорення положення національного реєстру, і щоразу дякувала долі, що привела її в цю установу, де бережуть надбання народної культури.

Життя підкидало чимало успіхів, радощів, прикрощів і втрат. Вже немає батьків. Виріс син, хороший, інтелігентний, гідний їхньої родини. В двадцять три роки він вже став директором страхової компанії «Універсальна».

Нині разом з дружиною Анастасією вибудовує власний бізнес. Подарували їй чудесного онука Ростислава. Завжди поруч чоловік Володимир – турботливий, люблячий. Саме при такому, як він, є можливість і час для творчості. До речі, в її сестер чоловіки теж Володі – такі ж турботливі і розуміючі.

Серед нагород, що їх чимало в Олени Назарець, вона пишається Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, якою нагороджена «за вагомий особистий внесок у забезпечення розвитку української культури, багаторічну творчу діяльність та високий професіоналізм».

Що ще треба жінці, такій багатогранній особистості, як Олена Назарець, що зберегла вроду, принадність, прекрасний голос, прагнення творити?

Щасливе подружжя

Коли вона йде по вулиці, вслід їй оглядаються і чоловіки, і жінки, бо завше – стильна, модна, гарна, сучасна українка, іноді схожа на розквітлу хризантему.

Хай щастить, хай пишаються діти і чоловік, хай поважають колеги з ОЦНТ і трошки заздрять щасливій жінці у її ювілейний рік!

Провідний

методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

Найбільша радість – діти

* Творча особистість

Шлях до успіху Оксани Кулик

Споконвіків вінницький край був традиційно багатим на мистецьке життя

й талановитих людей. Тут творили відомі живописці, скульптори, майстри, композитори, письменники, актори та артисти. Свою нішу у мистецькому середовищі Вінниччини зайняла і молода виконавиця української естрадної

пісні Оксана Кулик. Вона створила свій унікальний стиль, що характеризується гармонійним поєднанням народного мелосу і сучасних естрадних ритмів.

Її манера виконання і ліричність, приємний

Я

тембр голосу та напрочуд яскрава зовнішність викликають у слухачів щирі емоції.

к і вся обдарована молодь, Оксана проходила шлях становлення співа-чки, починаючи з дитячих років. Як ведеться в родинах, у яких є бодай одна талановита людина, обов’язково талант передається з покоління до покоління. Родина Куликів не

є виключенням. Гарно співала народні пісні бабуся – Ксенія Мефодіївна, на честь якої назвали майбутню співачку Оксану. Мама, Наталя Степанівна, також володіє гарним голосом, співала в місцевому хоровому колективі, хоча за професією працівник сфери

торгівлі, батько – Сергій Петрович автомобіліст-далекобійник, який живе музикою, особливо коли за кермом в дорозі. Дбаючи про творчий розвиток своїх доньок Оксани і Лесі, мама привела їх на навчання у місцеву Літинську дитячу музичну школу по класу вокалу та бандури (викладачі – Марія Красноштан та Тамара Федоровська). Сестри грали залюбки як дуетом, так і в ансамблі бандуристів «Калинонька». Дівчата за характерами різні, тому

Оксана Кулик

і обрали різні для себе шляхи. Леся, маючи лідерські навички, гарну фізичну підготовку, розсудливість, відкритість, почуття справедливості обрала професію працівника поліції. Нині працює в управлінні патрульної поліції Львівської області. Оксана ж, змалку мріяла стати артисткою, тому слідувала своєму бажанню й впевнено йшла до поставленої цілі. Після закінчення навчання в ДМШ вона ще три роки відвідувала репетиції ансамблю бандуристів та брала участь в його концертних виступах. Крім цього встигала відвідувати студію естрад-

ного вокалу при районному будинку культури. Любов до естрадної пісні Оксані прищепив світлої пам’яті Анатолій Хамраєв – співак, музикант, аранжувальник. В той плідний творчий дитячий період вона демонструвала своє виконавське естрадне мистецтво на різних пісенних конкурсах. В її пам’яті назавжди залишилися згадки про емоційні відчуття від перемоги на конкурсі «Подільський первоцвіт», який проводився у м.Ладижині. З тих пір пісня Миколи Янченка «Запитаю я», стала талісманом для юної співачки. Наступного року вона стала переможницею Міжнародного конкурсу «Музична парасолька», де виконувала пісню Станіслава Городинського «Хата мого дитинства». Один за другим конкурси надавали їй ще більшої впевненості у вокальних здібностях. Мрія удосконалюватися в естрадному співі не полишала Оксану. У 2003 році вона успішно склала іспити на вокальний відділ (естрадний вокал) Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича. У 2006 році вступила до Вінницького державного педагогічного університету ім.М.Коцюбинського (естрадний вокал), що стало для Оксани міцним підгрунтям її подальшого розвитку. В студентські роки викладачами юної співачки були знані в Україні та за її межами співаки – народні артисти України Станіслав Городинський та Ірина Швець, тому не дивно, що Оксані поталанило ввібрати у себе від співаків все те прекрасне і неповторне, що є у досвідчених артистів. У Станіслава Станіславовича – як робити перші кроки у мистецтві та йти до своєї мети, бажання пропагувати украї-

номовні пісні, вкладаючи душу в кожне слово, продовжувати пісенні традиції свого народу та володіти своїм голосом. Від Ірини Борисівни Швець Оксана взяла витонченість, розуміння і володіння голосовими прийомами, експериментування з естрадною стилістикою.

Крім кар’єри естрадної співачки, Оксана розпочала свою трудову діяльність викладачем естрадного вокалу у Вінницькій дитячій музичній школі №1. Великою приємністю для Оксани як викладача естрадного співу з 10-річним стажем є результати її роботи над розвитком вокальних даних її вихованців. Нині їх у неї 42. У концертний склад ввійшло 25 обдарованих юних співаків, які дивують своїми перемогами на різних конкурсах і фестивалях, як обласного рівня, так і Міжнародного і Всеукраїнського. За цей період, крім фестивалів і конкурсів, які відбувалися в столиці та різних містах України, її маленькі артисти презентували своє вокальне мистецтво в Італії, Болгарії, Польщі, Турції та Білорусії. 60% її вихованців обрали мистецький шлях, нині є студентами фахового коледжу мистецтв ім.М.Леонтовича та Тульчинського

фахового коледжу культури. Нині вона радіє успіхам Софії Семенюк і Вероніки Бойко, які пишуть власні пісні, роблять до них аранжування, співпрацюють з Ігорем Юрковським. Для них знімають кліпи. Їхні виступи є гарним

доповненням до концертних та конкурсних програм обласних культурно-мистецьких заходів області.

Маючи характер лідера, Оксана успішно займається менеджерською та організаторською роботою з проведення мистецьких проєктів, де

Сестричка Леся

Сім’я Куликів: сестра Леся, мама – Наталя Степанівна, батько –Сергій Петрович та Оксана.

діти та молодь мають змогу демонструвати свої виконавські здібності в естрадному співі. А це дитячий новорічний проєкт «Загадай бажання» (2020 р.), де учасниками стали 160 маленьких зірочок естради, з них 36 – її вихованці. Даний проєкт набув широкого розголосу, оскільки діти мали можливість працювати з відомими артистами та аранжувальниками, записати в студії звукозапису фахового коледжу мистецтв ім.М.Леонтовича та підготувати відеокліпи на свої пісні. Увінчалися успіхом її проєкти «Пісня – душа народу», з нагоди відзначення Дня матері, «Джаз для Вас», в рамках якого майстер-клас з виконання джазових пісень провела відома співачка Ольга Плакидюк. Щорічний проєкт «Новорічні побажання» також увінчався успіхом і з 2019 року став традиційним. Наполеглива праця, пошуки нових стилів в поєднанні з чарівним голосом утверджують її як професійну вокалістку. Оксана володіє красивим і яскравим голосом. ЇЇ виконанню притаманні висока музична культура, пристрасність, точно вгаданий настрій пісні. Вона дбає про те, щоб кожний її виступ був бездоганним в усіх тонкощах, починаючи із зовнішнього вигляду закінчуючи виставлянням звуку. Співачка неодноразово запрошувалася з концертами в Польщу, Молдову, Швейцарію і Білорусію. Не оминула і схід України. Неодноразово дарувала своє мистецтво бійцям і в зоні бойових дій. Гарним

доповненням до її виступів завжди є шоу-балет «Модерн».

Нині Оксана Кулик є солісткою Вінницького міського естрадного оркестру «Він-Бенд», головним диригентом якого є заслужений діяч мистецтв України Валерій Новосад. Вона виконує понад 50 творів з репертуарного листа

оркестру. ЇЇ творчий доробок складається з 200 сольних концертів, в тому числі і благодійних. За період своєї творчої діяльності співачка виконала понад 100 пісень, частина з них на вірші та музику вінницьких поетів та композиторів. Разом з відомим композитором і співаком Станіславом Городинським, Оксана записала чимало пісень, які відразу полюбилися слухачам. Вона співпрацює з багатьма відомими українськими поетами-піснярами та заслуженими артистами України – Ігорем Юрковським, Володимиром Маринчуком, Олексієм Ричком, Юрієм Грицюком, Народним артистом України Миколою Янченком, Дмитром і Назарієм Яремчуками, Тетяною Піскарьовою, Оксаною Мухою, Михайлом Модою, поетесами – Ніною Шаварською, Марією Ясаковою, Наталією Погребняк тощо. Набули популярності у її виконанні пісні на музику С. Городинського «Доля», «Хата мого дитинства», «Побажання», «Подаруй мені зоряну ніч» на сл. Н.Шаварської; «Для сина» «Любове», «Нащо ти мені», «Не скажу» на вірші М.Ясакової. Не злічити її перемог на багатьох міжнародних і всеукраїнських пісенних конкурсах та фестивалях. В 2017 році стала переможцем Хіт-параду телеканалу «#НАШЕ» в м.Чернівці (з авторською піснею «Для сина»), стала призером Міжнародного фестивалю-конкурсу естрадного мистецтва «Захід ХХІ століття» (м.Івано-Франківськ), де брала участь двічі. Автором даного проєкту є заслужений артист

У колі друзів

Та, що втілює дитячі мрії!

Щасливі миті творчості

України Богдан Сташків, а головою журі – Надія Шестак, народна артистка України. Цього року Оксана успішно взяла участь в телевізійному проєкті ТРК «Перший західний». В рамках проєкту відбувалися телезйомки «Караоке на всі боки» (м.Львів), де вона стала фіналісткою. Також була учасницею телевізійного проєкту «Галицький шлягер» (директор проєкту –

народний артист України Ярослав Борута).

Відрадно, що українські естрадні пісні у виконанні Оксани Кулик постійно звучать у різних програмах радіокомпаній як Вінниччини, так і України, в тому числі і Прикарпаття. Це: «Надвірна» 107.3 FM (на запрошення музичного редактора Віталія Разумного), «Гуцульська столиця» м.Верховина (на запрошення директора Лесі Клим, а також на FM-станціях. Оксана Кулик є постійною учасницею як обласних і міських культурно-мистецьких заходів, де виконує тематичні твори ліричного та патріотичного спрямування, так і телевізійних програм.

Музичне обдарування Оксани Кулик гідно оцінене і відзначене численними нагородами Вінницької облдержадміністрації та обласної ради, Департаменту культури Вінницької міської ради, управління культури і мистецтв облдержадміністрації, подяками Вінницького обласного центру народної творчості та інших установ і громадських організацій.

Це лише початок її зросту в мистецькому житті, а попереду – робота над випуском ще не одного альбому пісень української естради. Сподіваємося, що в майбутньому на неї чекать нові перемоги, оскільки такі люди, як Оксана Кулик, не зупиняються на досягнутому.

Тож щиро зичимо Оксані творчої наснаги і надійних крил, для здолання творчих висот.

Справжня українка

Олена НАЗАРЕЦЬ

* Корифеї культури

Людина великої душі

хочу розповісти про людину великої душі, талановитого організатора та професіонала своєї справи Бориса Шмулевича Зільбермана. За роки творчої діяльності виховав він не одне покоління вдячних учнів.

Моє знайомство з Борисом Шмулевичем відбулось ще у 2008 році, коли я приїжджала з методичною допомогою на огляд хореографічного колективу «Подільський вітерець» у смт. Глухівці Козятинського району. Колектив, який очолював Борис Олександрович мав чудову підготовку. У його репертуарі було багато українських народних танців, що радувало, адже на той час усі хореографічні колективи

намагались перейти на сучасний хореографічний напрямок, а Борис Шмулевич прищеплював любов саме до народної хореографії. Діти

на показовому виступі

уважно слухали свого

наставника і боялися

підвести його, тому

кожен рух виконувався

правильно та в манері.

Пам’ятаю ці оченята

вихованців. Після кож-

ного танцю заглядали

війни. Під час Великої Вітчизняної війни вони проживали в Фастові. У спогадах Бориса Шмулевича – страшна історія про його двох братів та сестричку. Коли мама і батько йому її розповіли, «ком у горлі стискав» і «мурахи бігли по шкірі»… Вони були патріотами… В честь тодішнього протесту проти фашизму діти ходили в галстуках і шкіряних «бобриках». Родину здали «місцеві» німецьким «поліцаям». Коли їх взяли, то, розстебнувши їхні курточки, побачили червоні галстуки… І сталося найстрашніше… Трьох малих дітей повісили на стовпах, щоб всі з жахом споглядали, що може бути за такий протест. На сьогоднішній день з тих дітей, залишилося лише троє з п’ятнадцяти, адже стільки вже часу минуло. Батько –ветеран громадянської війни і учасник Великої Вітчизняної помер в 68 років. 1991 року у віці 82 роки не стало й мами.

в очі

керівнику і чекали на похвалу. Продемонструвавши тоді

понад вісім хореографічних композицій, учасники з керівником

чекали, що я їм скажу, який вердикт винесу. А

мені вже з першого таночка стало зрозуміло, що цей злагоджений і добре організований

ансамбль достойно

може претендувати на почесне звання «зразковий аматорський».

Після перегляду я

озвучила свою думку.

Ансамбль захоплено

аплодував, а керівник

був щасливий від того

Борис Зільберман

та налаштований на подальшу плідну працю і творчі здобутки. Його життя, як я дізналася потім, було нелегким.

Народився Борис Зільберман 29 грудня 1950 року у місті Вишній Волочок Калінінської області, в Росії. В 1952 році сім’я переїхала на Україну в Козятинський район на постійне місце проживання, де і дотепер мешкає. В сім’ї було 15 дітей! З усіх Борис Шмулевич пам’ятає тільки восьмеро, так як він був наймолодшим. Отож дитинство було складним. Батьки з

усіх сил намагались правильно виховувати своїх дітей. Сім’я пережила два голодомори і дві

З 1958 по 1968 рік –Борис навчався в Козятинській школі №2. Танцював у гуртку Козятинського будинку культури залізничників. Керівником його був Бичинський Ігор Павлович. Він і прищепив любов до мистецтва танцю ще тоді малому Борису. Згодом ансамбль перемістився у районний будинок культури.

В 1968 році навчався хлопець в Житомирському культурно-освітньому училищі на факультеті хореографії. Завжди з великою вдячністю та повагою згадує своїх вчителів – Скорика Івана Олександровича, який викладав народно-сценічний танець та його дружину Людмилу Олександрівну, викладачку класичного танцю. Під час навчання ансамбль, в складі якого танцював тоді молодий майбутній спеціаліст, активно брав участь в усіх культурно-мистецьких заходах, які проводились на Житомирщині. Пройшло вже понад 50 років, а пам’ятає Борис Шмулевич першу хореографічну композицію, яка мала назву «Хатина дядька Тома». З 1969-1971рр. служив в військовій частині в м.Києві, де був активним учасником художньої

самодіяльності, грав на барабанах та танцював в ансамблі танцю українсько-молдавського відомства. Згадує Борис Шмулевич, що одного разу в Київ з гастролями приїжджав американський балет на льоду «Hold in your ice», то вони, як супроводжуючі іноземних делегацій, сиділи в першому ряду і пильнували за безпекою виступу балету. А коли молодий солдат допомагав артистам грузити апаратуру, то ті подарували йому барабанні палички, якими він майстерно володів в оркестрі військової частини. Генерал МВС, який очолював перевірку військової частини, де служив юнак, відзначив його серед інших і дав наказ перевести в особливий ансамбль вісімнадцятого загону МВС, що в ньому служили учасники художньої самодіяльності. Пізніше, коли Борис Шмулевич, стане вже керівником організації і буде сам проводити культурно-мистецькі заходи, він познайомиться і запросить на одне зі свят Олега Лєдньова з відомого на той час дуету «Два кольори», стане приятелем Миколі Мозговому. Тут виявиться, що Лєдньов і Мозговий також в свій час служили в тому ж вісімнадцятому загоні.

Після армії з 1972 року Борис Шмулевич очолює танцювальний колектив «Зорянка» в Козятинському районному будинку культури,

Перший танцювальний колектив Глуховецького БК під керівництвом Бориса Зільбермана. Жіночий склад. 1974 рік. якому в 1973 році було присвоєно звання «народний аматорський». Одночасно з 1975 по 1978 рр. навчається в Тульчинському культурно-освітньому училищі і закінчує режисерське відділення під керівництвом Циганюка Василя Федоровича. Багато дав йому педагог. На одному зі звітів районів області, режисером якого був Борис Шмулевич, Козятинський район зайняв 2 місце. З 1 лютого 1978 року переїздить Борис Шмулевич з міста Козятина в селище Глухівці. Працює керівником танцювального колективу, згодом директором будинку культури Глуховецького каолінкомбінату. Нагороджений почесними знаками «За досягнення у самодіяльному мистецтві» та «За відмінну роботу в культурно-освітніх закладах профспілок». Також Борис Шмулевич є лауреатом III Всеукраїнського фестивалю самодіяльного мистецтва профспілок.

З 1988 по1993рр. навчався в Київському державному інституті культури ім. О.Корнійчука за фахом «режисер масових свят».

З 2001 року, після передачі будинку культури Глуховецького каолінкомбінату на баланс Глуховецької селищної ради, продовжував працювати директором будинку культури у Глухівцях. Тут на аматорських засадах створив колектив української пісні «Берегиня» (1990р.), якому в 2003 році було присвоєно звання «народний аматорський». Також

на аматорських засадах створив танцювальний колектив «Подільський вітерець» (2003р.) і далі керував ним. В 2007 році їздив до Польщі з культурним обміном.А

в 2008 році

День Соборності України

м Корсунь-Шевченківський

ансамбль захистив почесне звання «зразковий аматорський». За свою роботу неодноразово був нагороджений грамотами відділу культури, райдержадміністрації, почесними грамотами управління культури облдержадміністрації. В 2006 році, за вагомі здобутки на культурно-мистецькій ниві, був занесений на районну Дошку Пошани.

В 2008 році нагороджений почесною грамотою Міністерства культури і туризму України, переможець районного конкурсу «Людина року». 2016 року на всеукраїнському конкурсі

козацької патріотичної і художньої творчості

«А ми за волю!» імені поета-пісняра, талановитого музиканта і патріота України Миколи Моцика здобув перемогу і став учасником заключного концерту в м. Києві. З 2011 року,

на громадських засадах Борис Шмулевич займається розвитком художньої творчості сучасного українського козацтва, призначений віце-прем’єром з культури міжнародної академії козацтва в чині генерал-майора. За цю суспільно-активну творчу роботу нагороджений міжнародною академією козацтва орденом Святої Покрови, орденом Івана Богуна, орденом Івана Сірка та іншими орденами і медалями.

З 2019 року працює директором Центру культури та дозвілля Глуховецької селищної ради.

Вірним другом по життю є для Бориса Зільбермана його дружина Тетяна Миколаївна, яка його в усьому підтримує. Вона також працює в центрі культури та дозвілля.

Борис Шмулевич має двох дітей сина Олександра та доньку Лесю. Обоє проживають і працюють в місті Києві. Є три онуки – Борис, Дмитро і Максим.

Коли спілкуєшся з Борисом Шмулевичем, завжди стає тепло на душі. Він дбає про кожного, з ким має справу. Недарма керівники колективів, що знаходяться під його опікою, називають його своїм батьком і прагнуть, щоб він якомога довше був їхнім очільником.

Мені дуже приємно, що я на своєму шляху зустріла таку людину, як Борис Шмулевич Зільберман, який може здивувати, який вміє робити добро для людей і має невгамовну енергію великої душі.

Провідний

методист ОЦНТ

Ольга МАРКОВА

Всеукраїнський фестиваль козацької творчості ім. Миколи Моцика.

Борис Шмулевич з дружиною Тетяною Миколаївною

* Нематеріальна культурна спадщина

Трійця та її зелені обереги

Зелені Свята. Пахне зіллячко, Янтарно піняться меди, Святочно замаїв подвір’ячко Невтомний червень молодий.

Розгойдане повітря дзвонами, Під ноги стелиться чебрець. Земля, обернута іконами, Лежить до неба горілиць… Наталя Данилюк

посісти належне місце в сучасному європейському культурному просторі, маємо зберігати свою культурну

об

спадщину, національні традиції, історичну пам’ять.

Крім пам’яток, творів мистецтва та колекцій цінних експонатів, дуже важливою частиною спадщини є традиції, живі прояви нематеріальної культури, що успадковані від предків і передаються майбутнім поколінням. Саме такою є традиція відзначення Зелених свят на Вінниччині.

Скільки себе пам’ятаю, в моїй родині дуже любили Зелені свята. Відтоді завжди згадується запах трав напередодні Зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною. Мама з бабусею клечали хату, подвір’я та господарські будівлі зеленими гілками дерев. Гілки встромляли в стріху, у ворота, під дашок криниці, біля вікон, а в хаті - за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м’ятою, пижмою, ласкавцями, лепехою.

Це я їх рвала біля нашого ставка, що в городі. А любисток і м’яту мама біля хати садила.

Це свято символізувало прихід літа. Трійця або ж Зелені свята відзначали у селі дуже урочисто,із застіллям. На ці урочистості і запрошу-

вали всіх родичів, друзів і близьких, навіть із сусідніх сіл. За звичаєм, напередодні господині готували, прибирали та вбирали хати, як уже мовилось, травами-оберегами, закликали злагоду та добробут, а дівчата ворожили. А в неділю всі вбиралися у святковий одяг та йшли до церкви. Ідучи до церкви чи до каплиці або до Хреста в центрі села, кожна дівчина несла в руках свіжі квіти. Я щоразу несла букет із зелених трав, чорнобривців і майорів.

Після служби відбувався хресний хід до криниць, щоб освятити букети святою водою. Дехто освячував і оселі. Існували вірування, що таким чином захищались від русалок. Можливо, тисячолітня традиція прикрашати житло на Зелені свята зеленим віттям і була пов’язана з давнім культом і пошануванням дерев.

До речі, ще донедавна окремі дерева в Україні були в особливій пошані. Це дуб, ясень, явір, тополя, береза, липа. В окремих місцевостях навіть не можна було ламати гілля з дуба на клечання. Культ дерева і лісу яскраво панував при підготовці до Зелених свят.

Наші предки вважали, що таким чином можна захистити свій будинок

і себе заодно від усього

зла. Взагалі, береза є головний атрибутом свята.

Її гілки

начебто символізують силу Святого Духа. Береза, горобина та

верба часто використовувались

у ритуалах на Трійцю. Раніше дівчата прикрашали їх стрічками, квітами та віночками.

Як всі інші свята наших пращурів, Зелені свята базувалися

на хліборобських традиціях сонячного циклу.

Вважається, що в цей день

варто дотримуватися певних заборон, адже Трійця є святом землі, і в цей день вона святкує своє

народження. Тому важливо не займатися будь-якою роботою біля

землі, а ще — шити та прати, іншими словами, виконувати якусь

роботу по дому.

За народними повір’ями на

Зелені свята в наш світ приходять міфічні істоти - мавки та

русалки, і у цей період не можна

купатися, адже хитра русалка у будь-яку мить

може затягти на дно. Також вірили, що вони могли нашкодити людині, тому у цей період не гуляли самі у лісі, уникали водойм та не випускали худобу на пасовища.

Раніше в День Святої Трійці влаштовувалися справжні народні гуляння.

Ближче до вечора у всіх селах починали водити хороводи, танцювати, співати пісні:

Ой котилося колесо полем-доріжкою, Заквітчали колесо дубом, березою, Ой котилося колесо полем-доріжкою, Заквітчали колесо святою травою.

Прикотили колесо у село, в село Щоб на нашій вулиці було весело.

Варто зазначити, що забави на Зелену Неділю не втрачають своєї популярності дотепер. Різні народні обряди супроводжують свято Трійці, увінчуючи його зеленими барвами, що символізують оновлення світу, розквіт життє-

вих сил, вселяють надію на краще майбутнє, примножують прагнення жити в мирі та творити добро на рідній землі.

На Вінниччині збереглись цікаві традиції, зокрема кулінарні. Деякі вірування та обряди існують до сих пір. А дещо втрачено, забуто, дещо відомо лише окремим дослідникам. Нові покоління, які вже пішли з села, можуть і не знати, якою цікавою є історія свята, його атрибути, як це гарно взяти участь в обрядах Зелених свят. Щоб ця сторінка нематеріальної спадщини не зникла з часом — дуже важливо зберігати традиції та популяризувати їх. Пахтять букетами клечальними Хатки привітні, чепурні. Є між обрядами сакральними Прадавні знаки потайні,

В яких з правіку закодовано

Природи гармонійний лад, Як благодать, з небес дарована, Як Вічності квітучий сад.

І нині хочеться вірити, що разом із запашним свіжим зіллям у наші родини прийде мир, спокій та Божа благодать, що це свято надихне нас на добрі справи, наповнить наші серця любов’ю, подарує кожному сімейний затишок і добробут.

Провідний методист

з нематеріальної

культуроної спадщини Марія МОТОРНА

Від Магдебурзького права –

до міжнародного співробітництва на культурних теренах

Це Шаргород…Відлуння трьох культур У сьогоденних неспокійних ритмах, Тут замок польський і турецький мур Будиночки – єврейським колоритом –Відтворено і пензлем, і пером, Примножиться духовністю…добром. Ж.Дмитренко

авіть той, кому не пощастило побувати на Шаргородщині, чув про місто трьох культур, про Хресну дорогу, про фестиваль «Всі ми діти твої, Україно», про традиції духовності, започатковані і збережені шаргородцями. Вони гордяться унікальним історико-культурним центром духовності і злагоди, що ввійшов до проекту «Сім чудес Вінниччини», це Свято-Михайлівський чоловічий монастир, костел святого Флоріана та єврейська синагога.

Цей край, звеличений хліборобською працею, оспіваний поетами, нині відомий неабиякими культурними здобутками, новаторськими підходами, особливо в контексті процесів децентралізації. Відомо, що період створення територіальних громад на Вінниччині здебільшого позначений викликами, змінами, втратами та пошуками оптимальних варіантів. Шаргородська громада уникла цих втрат, навпаки, чимало здобула, і в цьому розумінні є взірцем для інших. А чому так? – запитає зацікавлений читач. Очевидно, тому, що очолили громаду керівники досвідчені та ще й мудрі, які зберегли попередні досягнення в усіх галузях життя, і насамперед в культурі, а тепер упевнено дивляться в майбутнє, згуртували команду однодумців, окреслили шляхи і йдуть вперед.

Я це зрозуміла, спілкуючись з головою Шаргородської громади Володимиром Барецьким,

відомим на Вінниччині не лише, як людина діяльна і поміркована, а й зацікавлена в розвитку культури. Знання і досвід Володимира Івановича, фінансиста за освітою, знадобились йому на новій посаді на рідних теренах. Письменниця Ганна Боярська, колишня учителька, автор книги «Дзвони малого Стамбула», сказала мені: «Цей чоловік знає, що робити і як робити. Сприяє культурі, дбає про духовність. Толковий чоловік, вищу оцінку ставлю!»

– Скільки було претендентів на цю посаду?

– запитую у Володимира Івановича.

– Ви краще запитайте, чому я повернувся, – усміхається він, донедавна один з очільників Вінниччини. – З цього краю я пішов 25 літ тому. Але зараз мені здається, що й не виїжджав, ніби побув на нараді чи семінарі, та й повернувся. Бо тут – рідня, тут справжня Україна. І знаєте, шо зрозумів? – Проблем чимало, як і скрізь. Вони з часом будуть вирішені. Але є речі засадничі. Я маю на увазі, що в центрі нашого багатогранного життя має бути людина, для якої все це робиться. А людина потребує поваги, гідного ставлення від влади. Згадую, як колись повезли голів РДА з Вінниччини до Білорусі за досвідом… І те добре, і те зроблено, і штахетники скрізь побілено… А що люди кажуть? – А хто їх питав! Отож, людину треба ставити на перший план. А то по телевізору он скільки балачок про слона, який здох. Звісно, жаль. А разом з тим, скільки людей, дітей помирає передчасно! Чому? Про це треба говорити, чи ні? Отож, перевернуто все з ніг на голову. – говорить про те, що його болить.

Далі йшла мова про конкретні проблеми. Скажімо, одна з них – закриття шкіл, де, на жаль, зовсім мало учнів (Писарівка, Конатків-

ці, Дерев’янки). Одну з таких шкіл запланували під оздоровчий табір. До речі, за словами голови, діти скаржаться, що мало уроків фізкультури, а це здоров’я. Вирішити це, збільшити кількість годин можна за рахунок місцевого бюджету. Виявилось, що треба терміново «вскочити в програми», щоб зробити дороги, реконструкцію приміщення під прозорий офіс, спортивний комплекс, водопровід і так далі. Лише у зв’язку з будівництвом та ремонтом сільських доріг подали на конкурс 5 пакетів документів. Сподіваються, хоч зо три конкурси виграти. Вже виграли проект стосовно впорядкування парку загиблим воїнам (центральна площа). Впритул зайнялись спортивним комплексом, хочуть, за словами Володимира Івановича «влізти» в урядову програму.

– Адже є плавальний басейн, від якого мене відмовляли. Мовляв, дуже клопітна і затратна справа. «А наші діти чим гірші від вінницьких?» – запитав я тих порадників.

А з проблемою водопровідно-каналізаційного господарства треба виходити на європейські структури, бо це сотні мільйонів.

– Якщо ми не реалізуємо цей проект, – ділиться голова, – то проблеми з цим переростуть в екологічну катастрофу – забрудненням нашої річки Мурашки, а вона впадає в Дністер, а Дністер – в Чорне море. Словом, вистачить всім! Мені сказали – якщо це вдасться, то вперше в області. Спортивним комплексом займаємося впритул. Хочемо ввійти в урядові програми.

Мене цікавить позиція голови стосовно ста-

У вишиванках вся громада на чолі з її головою Володимиром Барецьким

Володимир Барецький вручає подяки та сувеніри майстрам народної творчості

ну культури і діяльності клубів, вирішення проблем – застарілих і нових. Володимир Іванович завжди відстоював пріоритети: розвитку і підтримки галузі. – Не маємо права просто занехаяти культуру. Навіть в тяжкі роки дбали про її розвиток. Лише недолугі політики можуть нарікати на культуру, замість того, щоб підтримувати. А тут, на селах, в контексті заповнення вільного часу молоді – це має велике значення. Хочемо в деяких селах перетворити будинки культури на багатофункціональні заклади. Це можна зробити в Івашківцях та Лозовій. Музикою, співами, танцями, творчістю треба зайняти дозвілля наших молодих людей. Тут влада має запропонувати якісь ініціативи.

Однією з них стало створення духового оркестру в Шаргороді? – питаю про історію, що мала резонанас.

вославні, католики, іудеї. Цей стиль співжиття майстерно відтворила Ганна Боярська у трилогії «Дзвони малого Стамбула», показавши представників різних національних меншин — вдачу, спосіб життя, традиції.

Найбільші напрацювання в цьому напрямку українсько-польські зв’язки, що в перспективі сприятимуть розвитку туризму.

Які б гості не приїхали до Шаргорода, їх ведуть на екскурсію до костелу….. А макет Хресної дороги, на якій бажаючі могли створити «стояння», взятий у Вадовіце (Польщі), звідки родом Папа Римський Ян Павло ІІ. У цьому місті раз у рік готують виставу, героями якої є 12 апостолів. І що цікаво, як розповів Володимир Іванович, вже 400 років поспіль роль Апостола Петра виконує хтось із родини Барецьких. Отож, Володимир Іванович клопочеться, щоб привезти таку виставу в Шаргород, навіть з навченим віслюком.

У Шаргороді є замок Замойського. Його іменем названо місто Замость у Польщі.

– Я з ними зв’язувався, – розповідає голова, – і Президент міста Замость відгукнувся, що готовий до співпраці, дав координати і відповідь.

Керівником

Авжеж було таке. Одного разу ми запросили на свято сусідів – Джуринську ТГ. Вони прийшли з оркестром. І я тоді сказав: «В Шаргороді повинен бути муніципальний оркестр». Звернувся до своєї культури: «Хлопці, будете грати?». Звернувся до бізнесу – і бізнес відгукнувся. Купили інструменти. В магазині сказали, що цей оркестр по комплектності поступається лише ладижинському.

його став Павло Чайковський. З цим оркестром очільники Шаргородської громади об’їхали на 9 Травня всі села, де є пам’ятники загиблим. Мені довелось чути відгуки людей про цю подію. Жінки розповідали мені… і плакали…

Одна із тем нашої розмови – міжнародна діяльність Шаргородської ТГ. Так-так, не кожна громада може тим похвалитись. Але саме в Шаргороді мирно вживаються різні культури і віросповідання. Споконвік тут жили українці, євреї, поляки… Отож мирно співіснують пра-

Ось цитата з цього листа: «У відповідь на Ваше звернення Президент міста висловив готовність підтримати Вашу ініціативу та надати можливу допомогу у відродженні туристичної привабливості міста, зокрема у відбудові замку Замойських… Влада міста Шаргород може розраховувати на мериторичну підтримку в процесі підготовки документації, необхідної для реалізації інвестицій… та допомоги у поданні заявки на отримання зовнішнього фінансування, необхідного для реконструкції замку».

Цимбалісти грають, із святом вітають

Далі Володимир Барецький веде мову стосовно проектів впорядкування єврейського кладовища, могил єврейських цадиків. Вже звертався з цього приводу до Ізраїлю. Відносно

турецьких мурів, як пам’ятки культури, голова

ТГ працює над тим, щоб зв’язатись з Туреччиною. Ще й жартує: «Бачите, які в нас дівчата гарні! А чому? – суміш крові! Турки любили наших дівчат…»

Скільки і справді гарних дівчат ми побачили сьогодні в Шаргороді на святі вишиванки. З різних сіл приїхали колективи у своїх костюмах, з піснями про вишиту сорочку, з гарним настроєм, адже нині стільки людей прийшло у вишиванках на центральний майдан, що розцвів всіма кольорами і засяяв усмішками шаргородського дитинства. Стільки малюків у вишиваних сорочечках можна побачити хіба

що у Клембівці, де щороку проводиться свято «Мамину сорочку пригорну до серця». Вздовж широкої центральної вулиці розмістили вишиті роботи майстрів народної творчості, назвавши виставку «З бабусиної скрині». Тут також роботи з Шаргородського музею образотворчого мистецтва. Рушники, скатерки, сорочки, «пошивки» плаття, костюми» – чого тільки не побачили ми сьогодні. По завершенні свята майстрам буде вручено подяки голови ТГ, як-от Наталі Волошиній і Надії Рябченко з с. Пасинки, Наталії Гуменюк з с. Політанки, Олені Гончар з Перепільчинець, Галині Краковецькій з Руданського, Тамарі Андрійчук та Марії Федьченко з Носиківки, Василю Дулбекову з Шаргорода, колективам Шаргородського будинку дитячої та юнацької творчості, колективу інклюзивно-ресурсного центру. Подяки

Шаргородське

одержали також учасники фотоконкурсу «Родинне фото у вишиванці»: Сергій та Роксолана Побережники, Олександр та Інна Лукашики з Гибалівки, Богдан та Наталя Голоднюки з Калинівки. Впродовж дня гості та шаргородці мали можливість милуватися цим вишиваним дивоглядом, особливо під час святкової ходи. «Вишивана» колона в супроводі муніципального оркестру рухалась до центрального майдану. А далі розпочалась концертна програма флешмобом зразкового аматорського хореографічного колективу «Намисто» (Шаргородський

ЦКД). У концерті взяли участь колективи з сіл територіальної громади – Перепільчинець, Дерев’янок, Носиківки та Шаргорода.

На святки уся сім’я –Мама, тато, навіть я, Вишиванки одягаєм, В центрі міста ми гуляєм.

Хай всі знають, що родина Любить неньку – Україну!

Чимало чудових віршів прочитали юні шаргородці. А Володимир Барецький, взявши слово і говорячи про традиції народної культури, раптом згадав про те, що в травні 1947 року в м.Ділінген була виставлена вишита сорочка Мотрі Кочубеївни.

– Вчіть історію, шануйте традиції, творіть сучасну культуру України. Тільки так збудуємо успішну громаду і державу!

Здобутки культури Шаргородщини, яку очолює впродовж років Тетяна Янчурська, не раз висвітлювалися у альманасі «Світлиця» ОЦНТ. Згуртований колектив вже звик, що їм ніколи нема спокою. Культурологічні заходи, як-от нинішній, в них відбуваються дуже часто. Це і обласний фестиваль «Всі ми діти твої, Україно», куди з’їжджаються представники національних меншин Вінниччини, це і календарно-обрядові свята, це презентації та творчі вечори митців Шаргородщини, яких у цім краю чимало. Скажімо, у Слободі Шаргородській народився і пішов у широкий світ поет Петро Перебийніс – лауреат національної премії Т.Г. Шевченка. Петро Мойсейович очолював делегацію письменників на святі «У сім’ї вольній, новій», коли вона прибула до Шаргорода у 2018 р. Тепер, коли вже створена Шаргородська громада, перед працівниками культури постають нові виклики.

вишиване дитинство

Про це спілкуємось з Тетяною Янчурською – начальником відділу культури і туризму Шаргородської міської ради. Тетяна Василівна починає з того, що їм дістався прекрасний культурний спадок. Це постаті видатних митців минулого – Степана Руданського, Михайла Коцюбинського, Миколи Леонтовича, про що свідчать меморіальні дошки, встановлені на приміщенні колишньої Шаргородської бурси. Ім’я М.Леонтовича носить дитяча школа мистецтв. В Шаргородському музеї образотворчого мистецтва зберігаються твори місцевих художників – Марії Деркач, Федора Гулеватого, Юрія Кирилова, Наталії Гуляєвої-Смагло та ін.

Ці заклади, як і бібліотеки, будинки культури є і надбанням, і фундаментом для розвитку культури в наші дні. Але основним багатством є кадри, які вдалось зберегти, завдяки тому, що керівники громади, як уже мовилось, розуміють, що скрізь потрібні професіонали. Отож, Роман

Підпалюк очолює центр культури і дозвілля Шаргородської міської ради. Його заступник Любов Самборська і весь дружній колектив із тим же запалом, опираючись на власний досвід, має вибрати пріоритети для вирішення завдань культурного розвитку громади. Звісно, є народні аматорські колективи: хор під керівництвом Володимира Солодуна, вокальний чоловічий ансамбль «Шаргород» (керівник Денис Гловацький), камерний ансамбль «Ірмос» (керівник Олена Цибульська), зразкова студія естрадного танцю «Роял-Денц» (керівник Тетяна Стасюк), а також новостворений муніципальний духовий оркестр, який послужить громаді на урочистих заходах. Але попереду –пошуки нових форм роботи, щоб пристосувати цю прекрасну галузь для потреб громади, що плекає духовність.

Дякуючи цим працівникам культури, вдалось навіть в період карантинних обмежень, здійснити всі заплановані заходи. Отож центр культури і дозвілля, дитяча школа мистецтв, творчі колективи і вокалісти взяли найактивнішу участь у всеукраїнських та міжнародних конкурсах – хореографічних, хорового та музичного мистецтва, здобувши призові місця. До 30-річчя незалежності України розробили план основних заходів для кожного будинку культури і клубу. Це фестивалі та конкурси, виставки, дні села, козацькі свята, концерти, де обов’язково братиме участь муніципальний оркестр. Нині культура Шаргородщини готується до Міжнародного фестивалю національних культур «Всі ми діти твої, Україно!», що вже став візитівкою громади. Народні традиції шаргородців, прагнення громади до реалізація власних задумів коріняться ще в минулих століттях. Цю думку підтвердив у розмові мудрий голова: «А ви знаєте, що Шаргород ще в 1495 році мав Магдебурзьке право! Тоді ще Одеси й не було!».

А що до сьогодення, то перспективи культури шаргородської громади не викликають жодних сумнівів. Адже є всі передумови для її процвітання.

Жанна ДМИТРЕНКО

Жанна Дмитренко читає вірші про Шаргород

* Подільські дзвони

Церква Апостола Любові

еличний храм святого Апостола Іоанна Богослова є окрасою не лише Малих Хуторів, а також і Вінниці.

Перший дерев’яний храм був побудований в 1718 році. На той час споруда була трикупольна, покрита гонтом. Іконостас в храмі був чотириярусний, дерев’яний, місцями позолочений. Поруч з храмом була і дзвіниця.

А історія кам’яного храму розпочалась з 1906 року. Тодішний протоієрей Іуліан (Шатковський) замовив архітектору Григорію Артинову проект нового великого храму біля старої церкви. Будівництво розпочалося в 1909

році, освятили новобудову в 1916 році. На долю храму випало багато випробувань. Після революції почався церковний розкол. Але хуторянські прихожани зберегли вірність канонічному православ’ю. Іоанно-Богословський храм був єдиним із храмів міста, де богослужіння відбувалося на церковнослов’янській мові. В період сталінських репресій храм був закритий і використовувався як зерносховище. З

1941 року і до наших днів храм не закривався. В 60-і роки в часи хрущовських гонінь правив службу протоієрей Михаїл (Іваськов). В ці роки, після закриття Браїлівського монастиря, храм був духовно-просвітницьким центром м.Вінниці та осередком чернечого життя. Отець Михаїл організував декілька будинків-скитів, де проживали 15 монашок, які таємно продовжували нести свій християнський подвиг смиріння, терпіння, посту і молитви.

У 1930 році, під час пожежі у храмі, було знищено купол. Замість нього було споруджено дах з жестяною крівлею, відновлено іконостас. Після цього великі ремонтні роботи не проводилися.

Ремонт та відновлення храму розпочав, ставши настоятелем у 1992 році, о.Василій Сонін. Та справжня реконструкція почалася і нині продовжується, відколи було вирішено відновити спалений купол. Роботи розпочалися з дзвіниці та вівтаря. З Божою допомогою настоятелю та прихожанам вдалося досягти багато. Була розчищена територія від віковічних дерев навколо храму, збудована двохповерхова недільна школа. У самому храмі замінені вікна та система опалення, зроблені дубові, прикрашені різьбою, двері. Дерев’яні частини даху замінено на металеві, на нову сучасну покрівлю встановлено новий позолочений купол з хрестом на дзвіниці. Відреставровано, визолочено старовинне центральне панікадило. Зараз ідуть роботи з внутрішнього розпису храму.

В храмі є свої святині – старовинні ікони «Три радості», «Августовська», Божої Матері «Барська», ковчег з мощами святих.

Важкі часи, розграблення, оскверніння

випадали на долю Мало-Хуторянського храму, але він все ж таки вистояв по заступництву і святим молитвам свого небесного покровителя – Іоанна Богослова! Церква Христова називає Іоанна Богослова Апостолом Любові, бо він закликав усіх християн любити Господа, один одного, любити не словом, але ділом та істиною.

Нехай Іоанн Богослов, Апостол Любові, несе нам цей дар благодаті, вдихне в наші душі надію, дасть натхнення для добрих прагнень і справ.

Галина ХОМЕНСЬКА

Народна творчість

Вінниччини

ародна творчість – величне дерево, де яскравими суцвіттями сяють перлини, створені талановитими майстрами. Мить, коли руки митця творять у поєднанні з душею, народжує шедеври народного мистецтва.

Дуже відрадно, що в цьому році побачила світ книга «Народна творчість Вінниччини», що стало подією на теренах українського, зокрема подільського мистецтва. (Вінниця, ПрАТ «Вінницька обласна

друкарня», 2021.-

248с., іл.). Книга

є спробою узагальнити унікальний

досвід діяльності

обласного центру

народної творчості,

хоча це лише дещиця з тієї величезної

кількості невтомних

пошуків, культурно-мистецьких акцій

та проєктів, фестивалів, свят, пленерів, симпозіумів, що їх впродовж років ініціював ОЦНТ. Адже

видання підготовлено з нагоди 80-річчя нашого закладу. А це історія в іменах, будні і свята, діяльність

сільських закладів

культури, творчих

колективів…всього

не перечислиш!

Тисячі записаних

народних пісень,

відроджені осередки ремесел, відшиті

техніки подільської

вишивки, збережені традиції випікання обря-

дових хлібів на Вінниччині, дослідження та визначення елементів нематеріальної культурної спадщини, видавнича діяльність, що популяризує народну культуру – це і є здобутки нашого центру.

Але справжньою цінністю, головним надбанням Центру завжди були і є люди, які присвятили себе шляхетній справі – відтворювати, зберігати та примножувати безцінні скарби нашого народу, для якого духовність, національні

традиції стали головними життєвими орієнтирами.

Книга «Народна творчість Вінниччини» має дев’ять розділів, а саме: збереження фольклорної спадщини та звичаєвої культури на Вінниччині, вокально-хорове мистецтво, музичний жанр, декоративно-прикладне та образотворче мистецтво, хореографія, театральний жанр, аматорське кіно, діяльність національних спільнот, всеукраїнські, обласні, мистецькі та авторські проєкти. Тексти кожного розділу викладені у хронологічній послідовності подій становлення і розвитку аматорського різножанрового мистецтва. Також в книзі розміщена інформація про упорядників видання. Гортаючи сторінки книги, я хочу з гордістю сказати, що нам вдалося не лише представити діяльність обласного центру народної творчості, а також галузь культури області. Завдяки злагодженій роботі колективу ОЦНТ, ми втілили у життя цю ідею, яка була дуже непростою. Видання вдале, зі смаком ілюстроване. Місткий текст насичений великою кількістю подій та знаних імен. В ньому розміщені 608 світлин, які зафіксували миті прекрасного, неповторні вияви творчого піднесення, святкового велелюддя, натхненної праці. Книга зацікавить не лише шанувальників народного мистецтва, а й всіх тих, хто розуміє роль і значення традиційної культури в житті українців.

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

* Презентація книги

Заслужений майстер

народної творчості України

Галина ДАНИЛЮК

Пісенне надбання

* Фольклорна спадщина

«Війтівчанки» в контексті

збереження

фольклору Поділля

ам Бог наділив українців працьовитістю

та любов’ю до пісні. І як би людям не жилося, пісня завжди була їхньою розрадою і підтримкою.

Жодного дня не уявляє свого життя без пісні Валентина Багач, корінна жителька села Війтівка від діда-прадіда. Нині це Бершадська ОТГ Гайсинського району. Родина Островерхів – дід Іван, бабуня Христина, батько Хома та мати Феодосія прищепили Валентині ті родинні цінності, що їх самі шанували. Мама Феодосія працювала в ланці, батько Хома Іванович – столяром у колгоспі. У свята відпочивали – і обов’язково з піснею. Це він для своєї улюбленої донечки Валі побудував в селі

Валентина протоптала стежечку до сільського будинку культури. Їй подобалося все – підготовка до концертів, народні свята, а особливо драматичний гурток, в якому брала активну участь. І так захопилася клубною справою, що залишилася працювати в СБК. Отож трудовий стаж розпочала у 1977 році. Поступила в Тульчинське культурно-освітнє училище на режисерський відділ (заочно). З теплотою згадує Валентина директора Війтівського сільського будинку культури, Миколу Івановича Бабія, який 1985 році став сільським головою, а керівництво клубним закладом передав Валентині Хомівні. Так вона стала директором. До неї потягнулися люди, бо й сама була прихильною до всіх.

Славетна «Війтівчанка» на сцені

нову хату. На толоці, за сільським звичаєм, завше співали: коли стіни вигнали, коли верх викинули, коли квітку поставили. В атмосфері гуртової пісні зростала відома і шанована Валентина Багач – нині фольклористка, заслужений працівник культури України. Валентина Хомівна залюблена у свій край, в його унікальне ткацтво, вишивку та народну пісню, що лунала для неї ще з колиски.

Село Війтівка – незвичайне. Розкинулося на пагорбах вздовж долини, по якій тисячоліттями в’ється річка Війтівочка-Муравочка. Народні перекази свідчать: через Війтівку пролягав Чумацький шлях. Люди займались землеробством, тваринництвом, брали активну участь у торгівлі. В нелегкий час в урочищах села переховувалися гайдамацькі загони. Їх непокірність розбурхувала серця людей, що знайшло відображення у чистих глибинах творчості, в піснях та легендах.

У 60-х роках минулого століття ще школяркою,

Розпочалася активна творча робота. Це був час розвитку аматорського театрального мистецтва. Валентина створила у своєму селі театральний колектив, який займав перші місця в районі та області. Були поставлені вистави «Кайдашева сім’я» Нечуя Левицького, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Наймичка» Тараса Шевченка, «Безталанна» Карпенка Карого, «На перші гулі» Степана Васильченка, ряд творів на воєнну тематику. З великим нетерпінням на їхні виступи чекали земляки. Одного разу, коли почула спів фольклорного колективу з села П’ятківка, Валентині захотілося і собі мати такий ансамбль. Пішла у три ланки, запросила жінок на репетицію. Відгукнулось 16 співачок.

Перші пісні

запропонували самі учасниці. Та як заспівали –«Візьму я відеречка», «Зійди, зійди, місячень-

палацу Україна

ку», «Ой чиї ж то воли по горі ходили», «Ой у полі озеречко, там плавало відеречко» – це треба було чути! Пригадує Валентина Хомівна перші концертні програми: «Українські вечорниці», «Війтівські посиденьки», «Війтівські «фараони», свято Колодія, обжинки.

Однією з перших вивчених разом була пісня «Ой долино, долино, широка роздолино», яка і сьогодні є незмінною в репертуарі.

Так, у 1987 році, народився відомий нині на Вінниччині і в Україні народний аматорський

фольклорний ансамбль «Війтівчанка». Це почесне звання колектив здобув у 1993 році.

Допомагав у роботі фольклорного колективу музикант-баяніст Анатолій Мартинюк, а

пізніше його брат Олександр.

Згодом в сільському будинку

культури створили гурт троїстих музик, який також був удостоєний цього почесного

звання. З тих пір два колекти-

ви крокують разом, доповню-

ючи один одного. Троїсті музики акомпанують переважно

жартівливі пісні та народні

танці. «Війтівчанка» з перших

днів і вже майже 35 років є хранителем народних звичаїв, обрядів, пісень, які залишили у спадок земляки. Стараннями Валентини Хомівни був відтворений традиційний фрагмент весілля (розплітання коси), що разом з іншими обрядами

Керівник колективу Валентина Багач, заслужений працівник культури України

увійшов до фільму «Мистецтво одного села», відзнятого в рамках культурно-мистецького проекту «Сім чудес Вінниччини» (2012 р.) Про значимість фільму свідчить те, що його демонстрували на Всеукраїнському святі для працівників культури і аматорів народного мистецтва Вінниччини.

«Війтівчанка» на чолі з Валентиною Хомівною, гідно представляє самобутнє мистецтво рідного краю на міжнародних фестивалях. Хочеться згадати бодай ті, які вимагали особливо великих творчих зусиль і відповідальності, адже всі розуміли, що представляють мистецтво Бершадщини, Вінниччини і Поділля. «Поліське літо з фольклором» (м.Луцьк, 1997 р.), «Горицвіт» (м.Львів, 2001 р. ), «Лесині джерела» (м.Новоград-Волинський, 2002 р.), «Родослав» (м.Івано-Франківськ, 2009 р.) – це далеко не повний перелік тих заходів, де представляли народну пісню Поділля. Виступали у Придністров’ї, куди їх запросили презентувати Вінниччину на урядовому концерті до Дня Республіки (м.Тираспіль, 1997 р.). Тричі представляли народне мистецтво Поділля на найбільшій сцені нашої держави. Незабутнім для «Війтівчанки» був виступ в Національному Палаці «Україна» на урядовому кон-

На святі «Масляна» в Національному музеї народної архітектури та побуту України, м. Київ

церті до 9-ї річниці Незалежності України. «Війтівчанка» – учасник двох творчих звітів майстрів мистецтв та аматорів Вінниччини «Краса України – Поділля» та «Благословенна земля моя, Вінниччина!» в рамках Всеукраїнського фестивалю мистецтв України та заключного концерту майстрів мистецтв і аматорів Вінниччини. На сцені Палацу «Україна» учасниці «Війтівчанки» виконали віночок українських жартівливих пісень, серед яких улюблена:

А я в сад не ходила, В саду роса була, А я хлопців не любила, Бо молода була».

Не раз народних співачок запрошували з виступами до Національного музею народної архітектури і побуту України (с.Пирогів, м.Київ) з обрядовими програмами та на ВДНХ.

Народний аматорський фольклорний ансамбль «Війтівчанка» є неодноразовим учасником і переможцем Всеукраїнських фестивалів: сатири і гумору ім.Степана Руданського (м.Калинівка, 2012 р.), фестивалю народної творчості «Сорочинський ярмарок» (с.Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської обл.), лауреати та володарі Перехідного призу ІІІ Всеукраїнського фестивалю-конкурсу автентичних колективів на приз Гната Танцюри (м.Вінниця, 2001, 2011, 2016 р.р.), дипломанти Всеукраїнського фестивалю козацької та патріотичної пісні «Богдановими шляхами» ім.Миколи Мосика (м.Сміла Черкаської області, 2017 р.) – з кожним виступом зростала майстерність «Війтівчанки». Колектив неодноразово здобував перемоги на обласних святах борщу та став володарем Гран-прі на V-му Регіональному фестивалі борщу (проєкт заслуженого журналіста України Ганни Секрет, с. Правилівка Оратівського району).

У Києві, в «Українському домі», з ініціативи обласного центру народної творчості, було започатковано Всеукраїнську щорічну акцію «Мистецтво одного села», і першим учасником представлення свого села стала Війтівка з її неповторною вишивкою низзю, рідкісним ткацтвом та неповторним співом.

У Всеукраїнському огляді-конкурсі

сільських закладів культури (2002 р.)

V Всеукраїнський фестиваль патріотачної пісні та козацької творчості

«Богдановими шляхами» ім. М. Моцика, м. Сміла Черкаської області

Війтівський СБК на чолі з директором Валентиною Хомівною Багач став переможцем

Звіт Бершадського району у місті Вінниці, 2006 рік

Міжнародний телефестиваль української пісні та музики «Горицвіт», м. Львів, 2001 рік

та отримав диплом ІІ ступеня. Народний аматорський фольклорний ансамбль «Війтівчанка» був нагороджений почесною грамотою Кабінету Міністрів України, а Валентина Хомівна удостоєна звання «Заслужений працівник культури України» (2003 р.).

А ще Валентина Багач – переможець обласного конкурсу «Кращий за професією» в номінації «За відданість професії» (2019 р.). Як народний аматорський фольклорний ансамбль «Війтівчанка» так і його незмінний керівник Валентина Багач нагороджені багатьма грамотами, дипломами різних рівнів, скажімо дипломом управління культури і Вінницької обласної адміністрації в номінації «Кращий фольклорний колектив» (2013 р.), грамотою Верховної ради України (м.Вінниця, 2017 р.) до Всеукраїнського дня працівників культури України та аматорів народного мистецтва. Війтівський сільський будинок культури неодноразово був занесений на районну Дошку пошани, а ім’я Валентинb Багач – на обласну Дошку пошани «Праця і звитяга Вінниччан». Валентина Хомівна – переможець обласного конкурсу «Людина року»

у номінації «Діяч культури та мистецтва» (м.Вінниця, 2010 р.).

Обмінні концерти між містами (Умань, Крижопіль, Бершадь…) до відзначення Незалежності України, в яких «Війтівчанка» була відзначена в номінації «Кращі фольклорні колективи області», стали складовою безцінного досвіду, що його набув колектив за роки. Останні два роки творчі колективи області працювали в умовах суворих карантинних обмежень.

Так ми проводили в 2020 році обласний фестиваль

народної творчості «Різдвяне диво» та обласне фольклорне свято ім.Г.Танцюри. Майже всі заходи проводились в режимі онлайн. Так працювала і

«Війтівчанка», але це не позначилося на виконавському рівні.

Свідченням такого досвіду, постійної роботи над собою, самовідданого ставлення до улюбленої справи є багатющий репертуар, який постійно оновлюється. Нині це понад 200 творів: календарно-обрядові, історичні, побутові пісні. Полюбляють війтівчани і жартівливі пісні, іноді компонуючи їх у виконавські віночки. Творчий пошук «Війтівчанки» триває постійно. Час від часу «Війтівчанка» вирушає у своєрідні фольклорні експедиції, записуючи давні пісні від старожилів. Нещодавно записали пісні свого села від Палажки Дезусяк, Мотрони Лисишиної, Марії Лисої. Улюбленою піснею вже багато років є пісня «Ой ти, дівчино».

Ой ти, дівчино, ой ти горда, пишна, Гей, чом до мене звечора не вийшла.

Ой я не вийшла, боялась морозу, Бо я свої ніженьки навіки зморожу.

Окремої уваги заслуговує робота колективу із запису пісень «Війтівчанки» на дисках. Як уже мовилось, записано фрагмент весільного обряду, в якому використано старовинні весільні пісні, зазвичай журливі, що в них присутні риторичні звертання, неповторні метафори та порівняння, пестливі епітети, зменшувальна лексика та ін. Мати дочку родила, місяцем обгородила, Зорею вперезала, на село виряджала, Йа й у суботу, в неділю починається весілля, Гей щастячком, ще й здоров’ячком, долею щасливою Кам’яна гора чом ти не лупаєшся?

Дівко ти, Галю,чом не розплітаєшся і т.д. Понад трьох десятилітть творчої діяльності «Війтівчанки» змінювався склад учасників, але незмінними залишаються любов цих людей до народнопісенних джерел, прагнення своєю творчістю приносити людям радість. Донині співають в колективі перші учасниці ансамблю – Катерина Арсенюк, Марія Лиса, Варвара Трач, Галина Палаута. Низький уклін народним співачкам «Війтівчанки», щира вдячність їхньому беззмінному керівнику, справжній берегині пісенних скарбів рідного краю Валентині Багач за популяризацію прадавніх звичаїв і обрядів. Віримо, що духовно-мистецькі традиції війтівчан житимуть і розвиватимуться надалі, оберігаючи Україну і народ, прославляючи нашу національну культуру.

Провідний методист з фольклору Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

Ой ти, дівчино, ой ти горда, пишна

З репертуару ансамблю

Ой ти дівчино, ой ти горда, пишна, Гей, чом до мене звечора не вийшла?

Ой я не вийшла, боялась морозу, Гей, я свої ніжки навіки зморожу

Ой ти, дівчино, не бійся морозу, Я під твої ніжки сиву шапку зложу

Ой моя шапка та й не дорогая, Гей, штири воли з обори зігнала, Гей, штири воли, ще й п’яту корову

За білеє личко, за чорнії брови.

життя – епізоди творчості

Любові Прилипко

ро них треба писати повісті і романи, бо всього того, чим живе Любов Прилипко та її творча родина, я не зможу описати у цій статті, але все ж спробую, хоч частково.

Отож, про епізоди життя, в які міцно вростає творчість, ми і розмовляємо з викладачем режисури, керівником народного аматорського

театрального колективу «Маленький театр»

Тульчинського фахового коледжу культури

Любов’ю Андріївною

Прилипко. Вірніше, розповідає вона, а я

лише слухаю, ніби цікавий, захоплюючий

роман.

– Згадую... Тато з мамою на роботі, старші

брати та сестричка у

школі. Я знову змушена

півдня сидіти сама. Але

це мене не бентежить, навпаки, то мій час! Я

дістаю з шафи все, що

може знадобитись для

образу Попелюшки, чи то пак Лісової феї. Декілька хвилин і шарфи, хустинки, відрізи тканин, які так ретельно збираються моєю матусею (бо ж дефіцит!), перетворюються на “шикарні” костюми з шлейфами та довгими спідницями. Ходжу по кімнаті повагом, “як тая пава”.

Далі Любов Андріївна натхненно розказує про домашній «кінотеатр», який організували

супровід фортепіано я читала цей твір зі сцени і, мабуть, дуже переконливо, бо зал був як зачарований. Я на все життя запам’ятала ту щемку мить “привласнення” залу. А наступного дня, як кажуть, прокинулася знаменитою. Ще довго ті вчителі, які не були тоді присутніми в залі, просили на своїх уроках прочитати цей твір, щоб переконатись, а чи не перебільшені чутки про “феномен” Кондратьєвої?

Приїзд молодої вчительки Олена Цехановської, учасниці агітбригади «Корчагінець», став поворотним для школярки. Випускниця Вінницького педінституту створила молодіжний козятинський театр МКАТ, що невдовзі здобув звання «зразкового». Участь в ньому, успішні виступи, а ще більше репетиції, занурили Любу у прекрасний світ театру. Вона почала «ліпити» власні постановки з меншими школярами – казки, «Новорічні пригоди друзів», це згодом привело в режисуру, точніше, до Тульчинського культосвітнього училища.

Любов Прилипко

старша сестра Надя і брат Юра, про «концертні

програми нашого двору», про любов до літератури, що стала і «пристрастю і порятунком», про участь в безлічі шкільних та позашкільних

гуртків і курсів – спорт, хореографія, курси радисток, навіть крою та шиття, а ще про те, як вчилась грати на гітарі, слухаючи бардів – Висоцького, Окуджаву, Візбора… – Ще школяркою знайшла у журналі “Огонек” вірш Раїма Фархаді “Чекаю на тебе завжди” про долю жінки-матері, яка довгий післявоєнний час чекає з війни свого сина. Під

Вступний іспит з власною 25 хвилинною програмою, де треба було показати все: драматичний монолог, байку, прозу, вірш, етюд, танець… та ще й заспівати з гітарою – це окрема тема для написання якоїсь кіноновели, за що й отримала статус «перспективної абітурієнтки».

– Що буває тоді, коли риба потрапляє у воду? Щось подібне я відчула навчаючись в училищі. Художній керівник курсу Микола Іванович Джига, ще молодий, але вже досвідчений педагог, з нами як нині кажуть “креативив” по повній! За два з половиною роки навчання на театральній режисурі – десятки уривків з класики, сучасної зарубіжної та вітчизняної драматургії, дві багатоактні вистави (“Солдатська вдова М.Анкілова та “За двома зайцями”

Біля Стусової криниці М.Старицького), численні концерти, масові заходи, а ще – два літа гастролей! ... Закінчувався перший рік навчання, майстер старшого курсу М.Т.Сафроняк подарував мені прекрасну нагоду – взяти участь у легендарній виставі нашого режисерського відділу “Кайдашева сім’я” за твором І.Нечуя-Левицького. Микола Тихонович грав головну роль –Кайдашихи, мені було запропоновано Мотрю. І ось традиційні гастролі по Чернівецькому та Могилів-Подільському районах. То були незабутні враження і досвід! Ми дуже любили цю виставу, переповнену батальними сценами з биттям горщиків, які, до речі, нам приносили глядачі. Рідко коли зал був напівпорожнім або люди були незадоволені нашою творчістю. Нас не лякали “спартанські” умови, не облаштований побут, малий професійний досвід... У нас було головне - прекрасна творча команда, молодість, улюблена справа і романтика!

Далі було літо 1986-го і яскравий гастрольний тур, але більш драматичний за сприйняттям того, що відбувалося. Створено студентський колектив для культурного обслуговування будівельників-земляків, які будували житло для переселенців-чорнобильців. Цей період став для Люби Прилипко ще одним епізодом громадянського та творчого зростання.

– Одним з улюблених в училищі предметів була сценічна мова, яку викладала вчитель від Бога - Марія Степанівна Матвійчук. Я буквально ходила за нею по п’ятах, шукала репертуар, вчила і готувала твори понаднормово, бо отримувала від цього велике естетичне задоволення. Протягом навчання я, як читець, неодноразово брала участь у найпрестижніших культурно-мистецьких заходах, звітних концертах, тощо.

Зараз я постійно повторюю своїм учням те, що дуже важливо вчитись у СПРАВЖНІХ.

Ось у цьому мені так пощастило під час навчання в Тульчині, бо то був для мене мистецький Олімп.

Варто згадати про ще один творчий досвід, отриманий під час навчання, та про роль, яка стала візитівкою, вірніше щасливим квитком при вступі до вишу.

– ... Я навчаюсь на другому курсі. У Миколи Івановича Джиги паралельно йде випускна сесія з заочниками – він ретельно готує виставу “Живи і пам’ятай” В.Распутіна. Гарний задум, шикарні декорації, талановиті студенти і... форс-мажор – виконавиця головної ролі – професійна актриса, до речі, їде на

гастролі за кордон. Для майстра – шок! Але для одержимих театром безвихідних ситуацій

не буває. Я терміново, за два тижні, фактично вводжуся у виставу і граю свою улюблену

Настьону.

Яка то була солодка мука, працювати на безкінечних репетиціях та досягати, здавалос,ь неможливого. Мені, вісімнадцятирічній дівчинці було дуже важко перевтілитись

у образ жінки, яка тривалий час проживши у шлюбі, не відчуває себе повноцінною, бо немає головного - щастя материнства, зрештою вагітніє і в силу трагічних життєвих обставин гине… Саме монолог Настьони я виконувала на вступному творчому іспиті до вузу.

З червоним дипломом Люба повернулася на роботу за направленням у свій рідний Козятин. Організувала старшокласників, за півроку зробила цілу низку заходів, а головне, справді втілила задумане - виставу В.Шукшина “До третіх

півнів”. Підсумком цього періоду стало те, що Любов Корндратьєва, за її словами «закохала»

дівчаток та хлопчиків в світ театру, ще раз переконалася, що займається улюбленою справою і, зрештою, повірила у себе.

Фортуна завжди була на її боці. З успіхом пройшла творчий конкурс і стала студенткою

Київського інституту культури на факультеті театральної режисури. – Початок серпня 1987 року подарував мені доленосну зустріч з моїм майбутнім чоловіком - Станіславом Прилипком. Слава, на той час

тиждень як демобілізований з армії студент другого режисерського курсу Канівського культурно-освітнього училища, вирішив зробити спробу вступити до вишу (в приймальній комісію навіть не було всіх його документів –відправив поштою, а вони не дійшли, спасибі педагогам до першого творчого іспиту його допустили)... Ось, напевне, з того часу зникає моє амбітне “Я” і з’являється “Ми”?

Навчання у ВУЗі на сто відсотків виправдало мої сподівання, подарувавши дуже насичене подіями життя, (ми зі Славою спершу навчалися на стаціонарі, а потім перевелися на заочний і переїхали жити в Тульчин). Нам пощастило навчатися на курсі у неймовірно талановитого викладача та режисера, учня Анатолія Ефроса Володимира Івановича Федорова. Роки навчання подарували нам участь у таких роботах як “Три дівчини в голубому” Л.Петрушевської, “Мухи” П.Сартра, “Мина Мазайло” М.Куліша.

Нас закрутив часоплин. Я прийшла на викладацьку роботу в Тульчинське культурно-освітнє училище, Слава – в редакцію районної газети “Тульчинський край”. Народилася наша донечка Марійка.

Забігаючи наперед, хочу сказати, мабуть, не випадково наша дочка також пов’язала свою долю з театральним мистецтвом. Вона закінчила з відзнакою наше училище, вступила на бюджет до Київського національного університету культури відразу на два факультети - театральної режисури та режисури

Вистава «Пікнік», режисер та виконавець головної ролі Л. Прилипко.

кіно і телебачення, працювала

на СТБ та на режисерському відділі Новопетрівської школи

мистецтв, Київської області, але повернулася до рідного міста і навчального закладу на викладацьку роботу. Та згадуємо

бурхливі дев’яності. Своєрідним

театральним експериментом у Тульчині стала моя дипломна вистава за п’єсою В.Малягіна “Ранкова жертва”. Постановку було здійснено (уявіть собі!)

в приміщенні старовинного підвалу палацу Потоцького (східний корпус училища культури).

Любов Прилипко вважає, що кожен режисер, актор, зрештою кожна освічена людина мають свого автора, коли читаєш і розумієш - це твоє. Однією з таких авторок стала для неї Ірина Жиленко, поетеса безмежно закохана у творчість Т.Г.Шевченка. А для Любові Андріївни поштовхом до опанування Кобзаря стала пропозиція взяти участь у Першому Всеукраїнському конкурсі читців ім Т.Шевченка, який відбувався в м. Києві в 1992 році. Підготувала моно-виставу «Церемонія росту» за творами І. Жиленко і стала дипломанткою.

Після прем’єри зі студентами та колегами

З цього часу і почалося моє підкорення Шевченківського олімпу. Наступного разу я брала участь як читець разом зі своєю п’ятирічною Марійкою – здобула лауреатський диплом другого ступеня. Свою відзнаку отримала і донечка – велику ляльку-українку їй вручив голова журі, народний артист України Анатолій Пазенко, на афіші конкурсу залишив автограф: ”Марійці від названого діда Пазі”.

Згодом наша Марійка отримала ще один диплом цього конкурсу “Сонячний зайчик”, сталося це завдяки нашій наступній поетичній виставі “Дурило”. Цього разу «штурмувати» Шевченківський конкурс ми вирішили всією родиною…

“Дурило” здобув гран-прі на сьомому Шевченківському конкурсі.

Як не важко здогадатися, їх менший син Андрійко також долучився до улюбленої справи життя, значно збагативши цю шалену театральну сімейку. До речі, шевченківський конкурс також є для нього знаковим. Ще школярем він став переможцем обласного, а згодом і всеукраїнського конкурсів читців. Закінчивши з відзнакою Тульчинське училище, вступив на факультет режисури і шоу-бізнесу КНУКІМ (державна форма навчання) та здобув перемогу на вже Міжнародному відкритому конкурсі читців ім. Т.Г.Шевченка.

– Тішуся з того, що обласний конкурс-читців “Кобзар і Україна” знайшов надійний прихисток в стінах нашого коледжу, а я з колишньої конкурсантки давно перетворилася на організатора та члена журі.

– А от наступний «епізод творчості» можна по праву назвати “Як не піддавався Василь Стус”, точніше його поезія. Заслужений працівник культури України Василь Федорович Циганюк запропонував нашому сімейному театру, який на той час вже здобув звання народного аматорського колективу, взяти участь у традиційних Стусівських читаннях, які щорічно відбуваються в Вінницькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім.Тімірязєва. На таку пропозицію я відгукнулася із задоволенням і відразу загорілася створити поетичну виставу за творами Василя Стуса. Удвох із Славою почали формувати сценарій. Назва виникла відразу “Нехай святиться світ”. Далі ретельно добирали твори для кожного з нас. Поступово у мене визріло і режисерське бачення. Але... Стус, точніше його слово, ніяк не піддавалося. Ми металися між драматизмом, патетикою, трагізмом, символізмом, але внутрішній цензор вперто казав мені: “не те, не туди, не так...” …Серед присутніх в залі, крім сина Дмитра Стуса – дружина поета Валентина Попелюх та його рідна сестра Тетяна, яка приїхала на Вінниччину вперше за сорок

років! Одна справа - грати перед публікою, а інша перед рідними людьми! Горло пересихало, ноги трусилися, голос зривався, але в той пам’ятний вечір Василь Стус був з нами!

В наступні дні ми виступали на батьківщині поета в с.Рахнівці Гайсинського району, в Тульчинській ЦРБ, а згодом відкривали “Стусову криницю” при в’їзді до його рідного села. Поступово сімейний театр Прилипків, разом з їхніми дітьми, ВИРІС і в один з моментів перетворився на народний студентський аматорський колектив “Маленький театр”. За ці роки було здійснено багато мистецьких проектів та вистав, здобуто перемоги на багатьох конкурсах та фестивалях.

На мою думку, варто згадати “Кота у чоботях” Д.Самойлова (авторизований переклад С.Прилипка), де роль головного героя - Кота виконав Андрій Прилипко, згодом виставу було записано на Вінницькому обласному радіо для передачі “Театр перед мікрофоном”, “Срібну казку” М.Бартєньєва і “Давню казку” за п’єсою С.Новіцької “Злидні”, “Мамочку Розу” В.Василишиної, незабутню “Дячиху” Т.Сулими.

Змінюються часи, учасники і репертуар колективу. З’явилися не лише нові постановки, але і авторські проекти. Так народився вечір-реквієм “Мільйонів горе не заглушить час” з яким виступали на сцені Вінницького обласного академічного музично-драматичного театру ім. М.Садовського.

Спеціально до двохсотріччя з дня народження Т.Г. Шевченка розпочали роботу над створенням публіцистичної виставу “Пророкове дання”. Це своєрідний триптих про вплив великого Кобзаря на творчу долю видатних особистостей - народну художницю Катерину Бі-

локур, поета-фронтовика Костя Герасименка та Героя України, нескореного патріота-прометея Йосипа Гірника. Несподівано увірвалися в наше життя революційні події 2013 року та трагізм, героїзм і звитяга Майдану. Відтак і вистава театру набула особливого громадського звучання. – До теми війни і незахищеності людського життя ми звернулися через декілька років, втіливши давню мрію зіграти головні ролі у виставі Ф.Аррабаля “Пікнік”. Режисером-постановником була наша дочка - Марія Гладка (Прилипко). Вистава стала лауреатом Всеукраїнського конкурсу “Від Гіпаніса до Борисфена” (м.Очаків).

Знаковими за останніх кілька років є такі роботи як вечір-пам’ять “Лицарство Крут”, літературна вистава “Небесна таїна” (за творами К.Мотрич), яка звучала на обласному радіо та багатоактна вистава за п’єсою М.Куліша “Мина Мазайло”.

Результатом тісної співпраці з Вінницьким обласним центром народної творчості та обласним управлінням культури стали тематичні прологи, які були показані на сцені Вінницького академічного музично-драматичного театру ім.М.Садовського під час обласних урочистостей з нагоди державних свят. І тут ми також знайшли своїх авторів, членів Національної Спілки письменників України Жанну Дмитренко, Юрія Хмелевського, Зою Красуляк, Валентину Сторожук, Тетяну Яковенко., а також Марію Ясакову та багатьох митців, якими ми щиро захоплюємось.

Лине час, мужніють діти, з’являються і випускаються нові студенти, але незмінною була і залишається любов до театру, невпинний потяг до створення сценічного дива, яке радує, зачаровує, змушує задуматися прискіпливу, вимогливу публіку з якою прагнемо одвічного росту. Іде життя кипучого вистава:

Подій чимало, безмір почуттів…

Є дочка, син, онучка, є Ваш Слава, Чого ж ще треба, справді, у житті.

І хоч бува душа постане дибки, Чи прикрощі достануть, чи жура, Та витримає все Любов Прилипко

У цім житті, яке не просто гра!

Щиро дякую Любові Андріївні за цікаву розповідь, а від себе хочу побажати ще багато цікавих і щасливих епізодів у цій виставі, під назвою Творче життя!

Провідний методист Зоя КРАСУЛЯК

Сімейний театр Прилипків

Музика серця

Переживе і все почне спочатку, Перегорнувши ще одну сторінку.

І знову прокладе в майбутнє кладку –Це жінка, це вона, це тільки жінка. Жанна Дмитренко

«Людина має знайти своє», - говорив талановитий піаніст і педагог Володимир Нільсен. Це «своє», – свою істину, свій шлях у житті шукає кожна людина. І щасливий той, хто обирає ту професію, що стає сенсом усього його життя. Такою по-справжньому щасливою людиною є Колісник Наталія Василівна – талановитий хормейстер, мудрий викладач, керівник народних аматорських колективів Соболівського сільського будинку культури – камерного хору «Первоцвіт» і жіночого вокального ансамблю «Яворина». На початку 80-х років минулого століття разом з чоловіком приїхала вона у Соболівку, що на Тепличчині, і прикипіла назавжди серцем і душею до цього мальовничого куточка Поділля, до його талановитих людей.

А народилася Наталія на Івано-Франківщині, в с.Товмачик, серед неповторної природи, карпатських смерек, бурхливих гірських потічків в музично обдарованій родині сільських трудівників Василя Ілліча і Катерини Степанівни Фарбішевських. В сім’ї співали всі: батьки, чотири доньки – сестрички Ганна, Марія, Наталія і Тамара та й вся родина. Рід Фарбішевських з діда-прадіда славився чудовими голосами, тож діти зростали в любові до пісні й музикування. Наталія Василівна пригадує, що батьки її ровесників зводили хати, купували дорогі меблі, розширювали господарство, а її батьки складали копійку до копійки, щоб придбати музичні інструменти для своїх доньок. Прості сільські трударі дбали про музичне виховання дівчаток, прагнули, аби вони з раннього дитинства долучалися до високого, «мали в серці те, що не вмирає», як писала Леся Українка. – За роки навчання в Коломийській дитячій музичній школі, лише для мене батьки придбали 4 баяни, – усміхаючись, пригадує Наталія Василівна.

* Митці Поділля

Мама, Катерина Степанівна, мала прекрасний голос, знала дуже багато старовинних народних пісень і майстерно їх виконувала. Вдома створився своєрідний домашній хор, тож коли співала родина Фарбішевських, здавалося, що замовкали птахи, а гірські річки й потічки стишували свій плин. Тут варто зазначити, що в родині Фарбішевських із чотирьох доньок три – навчалися в Коломийській дитячій музичній школі. Особливо обдарованою до музики була найстарша – Ганнуся. І Наталія з раннього дитинства брала з неї приклад, бо хотіла в усьому бути схожою на старшу сестричку. До слова, Ганна Василівна Фарбішевська-Карась нині –професор, доктор мистецтвознавства, заслужений працівник культури

України, працює в Прикарпатському університеті імені В.Стефаника.

Отож не випадково Наталія вирішила пов’язати своє життя із музикою

і в 1976 році розпочала навчання в Коломийському музично-педагогічному училищі.

Ще під час навчання в рідному селі створила жіночий вокальний ансамбль «Пролісок».

Крім цього акомпанувала хоровим колективам, була учасницею інструментальних та вокальних ансамблів. А ще виступала на сільській сцені як солістка, бо ж була обдарована прекрасним, неповторного тембру голосом.

Після закінчення училища у 1980 році, Наталія Фарбішевська починає працювати викладачем Іванівської ДМШ Одеської області. Одразу вона поринула у роботу з дітьми. З величезною

відповідальністю готувалася молода викладачка до кожного уроку. Підбирала навчальну програму з урахуванням індивідуальних особливостей учнів і дуже швидко завоювала авторитет серед педагогічного та учнівського колективів. Робота захопила Наталію і, здавалося, що це – назавжди. Але іноді життя вносить свої корективи. Так сталося, що ще під час навчання в училищі Наталія Фарбішевська зустріла свою долю на усе життя. Подолянин Анатолій

Наталія Колісник

Колісник відбував строкову службу у лавах Армії, у військовій частині, яка дислокувалася в Товмачику. Зустрілися, закохалися і в 1981 році побралися. (Доречі, Анатолій чекав свою кохану впродовж чотирьох років!). А після весілля молода сім’я Колісників поїхала на батьківщину Анатолія – в село Соболівку Теплицького району Вінницької області.

Соболівка здавна славилася пісенними традиціями. При місцевому будинку культури

працювали народний театр і багато творчих

колективів. В селі діяла дитяча музична школа – одна із перших сільських музичних шкіл на Вінниччині. Наталія Колісник одразу поринула у викладацьку і творчу роботу. Невдовзі вона

створила при будинку культури хор. В цьому колективі на той час налічувалося понад шістдесят учасників. Зі словами величезної вдячності згадує Наталія Василівна тодішнього сільського голову Олену Антонівну Попик, яка особливу

увагу приділяла розвитку культури села і сприяла творчій діяльності хору. Цей колектив став візитівкою Соболівки, брав активну участь в культурно-мистецьких заходах села, району, здобував заслужені перемоги на районних та обласних пісенних фестивалях-конкурсах. І поступово Наталія Колісник почала виношувати

мрію про те, щоб її хоровий колектив заспівав в академічній манері. Тож, сповідуючи кращі

традиції хорового співу, Наталія Василівна почала прищеплювати своїм хористам культуру

хорового співу, виховувати їхній художній смак на кращих зразках вітчизняної та зарубіжної

хорової класики. Так, поступово, народний хор почав співати в академічній манері і з’явився у Соболівці камерний хор. В 1999 році цьому колективу було присвоєно почесне звання народного аматорського. Виступи народного аматорського хору Соболівського сільського будинку культури стають окрасою обласних мистецьких проєктів, колектив бере участь у творчих звітах Тепличчини на обласній сцені. Під час таких творчих звітів я й познайомилася з цією талановитою неординарною жінкою, залюбленою у

вокально-хорове мистецтво. А ще ж Наталія Колісник створила жіночий вокальний ансамбль «Яворина», який в тому ж таки 1999 році теж здобув звання народного аматорського. Яка це виснажлива праця – керувати двома мистецькими аматорськими колективами можуть зрозуміти лише фахівці, що займаються творчою діяльністю. Підбір репертуару, створення власних обробок та перекладень, робота по партіях, проведення зведених репетицій – все це забирає здоров’я, час, енергію. Але ж якою радістю сповнюється серце, коли твої колективи вдало виступають на тих чи інших заходах, отримують схвальні відгуки глядачів та високі оцінки професійних музикантів!

Неодноразово обидва колективи під керівництвом свого талановитого хормейстера брали участь в обласних і всеукраїнських пісенних фестивалях-конкурсах, серед яких обласний мистецький проєкт «Співає Поділля Леонтовича» (м.Вінниця), «Хорові асамблеї Леонтовича» (с.Марківка Теплицького району), «Співець подільського краю» пам’яті Р.А.Скалецького (м.Бершадь), «З Україною в серці» пам’яті К.П.Семенова (м.Вінниця). Ансамбль «Яворина» – лауреат Міжнародного фольклорного фестивалю «Родослав» (м.Івано-Франківськ). Цим прекрасним колективам аплодували в Івано-Франківську, Львові, Вінниці, Молдові, Росії. А за усіма перемогами, успіхами і аплодисментами – величезна праця талановитої і надзвичайно скромної жінки – Наталії Колісник.

Тут же, на Тепличчині, звела доля Наталію Василівну із талановитими колегами, однодумцями, справжніми працівниками культури. Наталія Колісник дякує Господу за зустріч і співпрацю із колишнім начальником відділу культури Ніною Миколаївною Гижко, яка сприяла діяльності творчих колективів Соболівського СБК і завжди допомагала організації гастролей та участі камерного хору і «Яворини» в міжнародних та всеукраїнських фестивалях-конкурсах. Гірко сумує вона з приводу важкої непоправної втрати не лише керівників, а й вірних друзів Людми-

ли Мазуренко і Віктора Прокопенка. «Кажуть, незамінних немає… Але таких людей, таких фахівців, таких друзів, на жаль, замінити ніким. Вони у моєму серці, у моїй пам’яті залишаються назавжди», - зі сльозами на очах ділиться сокровенним Наталія Колісник.

З дитинства вихована на духовних традиціях, Наталія Василівна понад 30 років виконує високу місію – вона є регентом місцевого храму Різдва Пресвятої Богородиці. Церковний хор – це важлива складова православних богослужінь. Адже, як кажуть мудреці музика посилається у світ, як одкровення краси, як явище слави Божої. Це велика духовна праця, навіть сподвижництво, які гідно несе Наталія Колісник.

«Як я прийшла до регентства? Поступово.

Постійно відвідуючи богослужіння, співаючи у церковному хорі, відчула, що можу займатись цією богоугодною справою. А бути регентом дуже непросто. Регенту необхідно знати не лише основи професійного ремесла, а й основи православного віровчення. Крім цього регент має досконало знати статут православного богослужіння, історію та особливості православного богослужбового співу. Він повинен бути носієм християнських православних традицій духовного життя церкви, провідником кращих взірців духовної музики. Ця справа забирає багато часу, адже я повинна поглиблювати свої знання, поновлювати співочий репертуар хору, аранжувати піснеспіви залежно від складу хору, вибудовувати службу в єдиному стильовому ключі і найголовніше – навчити співаків так співати, щоб спів не заважав молитися. Отож я навчаю і сама вчуся», – із захватом ділилася сокровенним Наталія Колісник.

Ще однією, важливою сторінкою творчого життя Наталії Василівни є викладацька робота в Соболівській дитячій музичній школі. Впродовж 40 років вона навчає талановитих діток, прищеплює їм любов до співу та музики. Скільки їх за ці роки вилетіло зі стін мистецького закладу! А скільки продовжили навчання у Вінницькому фаховому коледжі мистецтв імені М.Д.Леонтовича та Тульчинському фаховому коледжі культури! Гордістю Наталії Колісник є

її учні, випускниці Соболівської ДМШ сестри Ірина та Валентина Кравець – талановиті народні співачки, які після закінчення Вінницького коледжу присвятили своє життя музиці, народному вокалу, працюють у професійних колективах, гідно продовжуючи справу улюбленої вчительки. На зміну талановитим випускникам приходять нові учні, яких радо зустрічає привітна Наталія Василівна Колісник, віддаючи їм всі свої знання, передаючи досвід, прищеплюючи святу до музики любов. Щаслива Наталія Василівна і в родині. Вона – гарна господиня, справжня берегиня своєї сім’ї і встигає всюди: і в хаті, і на подвір’ї, яке потопає у розмаїтті квітів. Разом з чоловіком Анатолієм Івановичем виховали сина Мирослава, який зі своєю дружиною Лесею подарували дідусеві і бабусі улюблену онучку Юлечку. Пишається Наталія Василівна своїми дітьми, радіє, що Леся стала не лише невісткою, а й дочкою. Та найбільшою гордістю бабусі є Юля. Дівчинка навчається в Соболівській ДМШ по класу фортепіано і народного вокалу, бере активну участь в зразковому аматорському фольклорному колективі «Цвіт папороті», як виконавиця народних пісень здобуває перемоги на районних та обласних фольклорних фестивалях. Отже, життя продовжується!

Якось у розмові Наталія Василівна поділилась: «Найвища нагорода не у званнях чи аплодисментах, а у тій неймовірній радості, яку отримуєш від улюбленої роботи, у щасті, коли бачиш успіхи своїх учнів, дітей та онуків!».

Отак між квітами та добрими людьми, у любові та музиці, які несе у своєму серці, і живе Наталія Колісник.

Нещодавно Наталія Василівна відзначила свій славний ювілей. Щиро вітаємо Вас, шановна колего! Нехай Господь дарує Вам многая і благая літа у здоров’ї, творчості, квітах і піснях!

Ніна ДЖУС

ПІСНІ

«Повій, вітре, на Вкраїну!»

В

шановуючи пам’ять видатного

земляка Степана Руданського, в травневі дні, у роковини його смерті ( 3 травня 1873 року), вдячні земляки-подоляни відкрили у Хомутинцях, де він народився, стелу-пам’ятник всесвітньовідомій пісні «Повій, вітре, на Вкраїну».

Пам’ятник було встановлено ще в січні, але в зв’язку з пандемією Всеукраїнське свято сатири і гумору імені Степана Руданського не відбулося і тому відкриття пам’ятника пісні було перенесено.

Отож 13 травня біля музею С.Руданського в селі Хомутинці, зібралися шанувальники його

для всіх українців символом туги за Батьківщиною. Вона перекладена багатьма мовами. У

книзі «Повій, вітре, на Вкраїну» (Київ, 2003 р.) зібрано її 114 перекладів.

Побутує чимало розповідей про те, як ця пісня додавала наснаги українцям на чужині, єднала і підтримувала в боротьбі. Ця пісня була і є в репертуарі багатьох славнозвісних співаків, колективів України та діаспори.

Напевне, ніхто не скаже краще про вселюдське значення музично-пісенної культури, що постає з народних глибин, як композитор і поет Олександр Білаш. «У хорошої пісні – завидна доля, – зазначив великий митець – у неї

творчості, односельчани, письменники, гості з Калинівки та Вінниці. Пам’ятник встановлено поруч із музеєм Степана Руданського. Недалеко знаходяться і могили батьків поета. На гранітній плиті, зробленій у вигляді відкритої книги, викарбувано текст пісні «Повій, вітре, на Вкраїну» та портрет автора.

Також з січня на травень було перенесено і вручення Всеукраїнської літературно-мистець-

кої премії ім. С.Руданського. Лауреатами премії

за 2020 рік стали: Микола Юрчишен за збірку

сатиричних та гумористичних творів «Нічний

приблуда»; Олена Вітенко за книги гумору та

сатири «У своїй Європі» та «Всяко жнеться» і Сергій Коваль за книгу «ПереВибране». Саме тут, у музеї Степана Руданського, лауреатам було вручено премії. Хвилюючим моментом стало спільне виконання пісні «Повій, вітре, на Вкраїну». Що вже стало традицією на кожному вшануванні поета. Написана у далекому 1856 році у Петербурзі, далеко від рідного дому, ця пісня стала

є день народження і немає дня смерті. Вона – над потоками літ, над швидкоплинним часом. Має постійну прописку – рідну землю… Справжня пісня не засиджується вдома – її підхоплюють, розносять по світу інші народи, якщо вона близька їм по духу, коли зігріває душу. Хороша пісня завжди знаходить дорогу до серця друга, незалежно від його національності, тому не почуває себе чужою далеко від дому.»

До таких творів належить і пісня Степана Руданського та Людмили Олександрової «Повій, вітре, на Вкраїну», зворушлива присвята Україні, що народилася в серцях його авторів у хвилини найвищого творчого натхнення. Викарбувані на гранітній стелі у Хомутинцях слова пісні, тільки підкреслюють велич щирого слова, що в повній мірі може передати почуття любові до рідної землі.

Провідний методист

Зоя КРАСУЛЯК

Все життя з піснею,

музикою, культурою

ці сонячно-теплі дні, коли пробуджується весна і все навкруги оживає, відійшов у вічність Крейчі Антоній Антонійович, заслужений працівник культури України. Не стало талановитого музиканта, співака, доброї і життєрадісної людини, турботливого чоловіка, батька і дідуся.

Антоній Антонійович прожив цікаве і багатогранне життя. Від природи був наділений теплотою, добротою, благородством душі. Він був звичайний і водночас незвичайний. Сміявся, плакав і сумував разом з усіма нами, поважав колег, друзів, дітей, їхніх батьків, і за це його любили.

За складом характеру був спокійним, зібраним, врівноваженим, а за покликанням душі і професійним обов’язком – фанатично відданим роботі, яку любив, нею жив і дорожив.

Народився Антоній Крейчі12березня1938рокув м. Москві. Його батька, Крейчі Антонія В’ячеславовича, в роки другої світової війни направляють на роботу у Вінницю, спочатку очолювати відділ архітектури, а згодом він був призначений головним архітектором Вінницької області. Антоній Антонійович спочатку закінчив Вінницький енерготехнікум (нині ВСП «Вінницький фаховий коледж НУХТ»), але його приваблювала пісня та музика і незабаром він закінчив Вінницьке музичне училище.

бив для зміцнення матеріально-технічної бази, підвищення рівня навчально-виховної роботи, збільшення контингенту до 370 учнів. При його ініціативі відкрито клас ударних інструментів, клас гітари та вперше в області серед музичних шкіл відкрито художнє відділення.

За час роботи А.А.Крейчі в школі активізувалася концертна діяльність: були підготовлені не лише звіти-концерти учнів школи перед громадськістю міста, але й поставлені дитячі опери «Маша – растеряша» Б.Алексєєнка та «Стрекоза» В.Герчик. Остання була нагороджена Почесною Грамотою Міністерства культури УРСР за перемогу на Республіканському фестивалі дитячого театрального мистецтва.

Антоній Крейчі

В 1963 році, після закінчення Вінницького музичного училища приїжджає на роботу до Тульчинського культосвітнього училища, викладачем сольного співу та постановки голосу. За сумісництвом працює викладачем Тульчинської ДМШ та грає в камерному оркестрі викладачів школи. З 1970р. керує дитячими хоровими колективами школи . Після закінчення Харківського інституту культури переходить на основну роботу в музичну школу, спочатку заступником директора з навчально-виховної роботи, а в 1982 році призначений директором цієї школи. На посаді директора працював понад 20 років, аж до виходу на пенсію, але і після цього продовжував педагогічну діяльність ще на протязі тривалого часу, до останніх днів свого життя. Як директор музичної школи багато зро-

В школі за його сприянні організовується фольклорний ансамбль «Подоляночка», який з своїм репертуаром часто виступав не лише в дитячих музичних школах, а й в загальноосвітніх школах міста, району і області. Хор старших класів та ансамбль «Подоляночка» були неодноразовими переможцями обласних та всеукраїнських конкурсів і фестивалів. Він розумів, що музичне виховання дітей розвиває культуру, прищеплює любов до прекрасного. Музика впливає на наш настрій, духовний світ. Кожна епоха народжує свою музику, і у кожного своя музика, яка втішає, надихає. В учнів та студентів, які слухають музику добре розвивається пам’ять, творча думка, і вони, мабуть, вже не зможуть робити погані вчинки.

Антоній Антонійович був високим професіоналом. Слід віддати належне йому, як досвідченому, знаючому і вміючому керівнику. Успішну працю треба бачити, пропагувати, відзначати! Він вмів зняти напругу доречним словом або гумором, бачити важливі іміджеві сторони діяльності творчого колективу. Під його керівництвом склався потужний, перспективний і молодий колектив, обличчя якого визначав дух творчості.

Колективу ДМШ пощастило мати такого колегу-керівника, котрий був прикладом толерантності, вихованості, людяності та великої працездат-

* Пам’ять

Подружжя Крейчі в юності

ності. Ось як про нього говорить нинішній директор Тульчинської ДМШ Василь Левченко: «50 років тому мене запросили в хор будинку дітей та юнацтва, яким керував Крейчі А.А. А згодом такий хор був створений ним і при дитячій музичній школі. Я був учасником дитячого хору, який за короткий час став одним із

кращих в області. З тих

пір Антоній Антонійо-

вич став моїм улюбленим

вчителем та наставником. Уже після закінчення

Вінницького

музичного

училища я повернувся працювати викладачем своєї школи, потім заступником директора з навчально-виховної роботи і директором. Як його учень, і вже продовж 18 років директор Тульчинської ДМШ, намагаюся продовжити славні традиції традиції школи, закладені попередніми керівниками – Цинаром М.Ф., Катеніним В.О. та найбільше Крейчі А.А. За цей період три колективи хдобули звання «Зразковий»

та «Народний». Серед них: ансамбль «Інтрада», ансамбль гітаристів «Новий

день», дитячий оркестр народних інструментів «Барвінок» та добре відомий оркестр народних інструментів «Любисток».

Вищеназвані колективи неодноразово ставали переможцями обласних фестивалів та конкурсів, а оркестр «Любисток» був двічі лауреатом Міжнародних конкурсів. Десятки учнів школи були і є щорічно переможцями різних конкурсів та фестивалів з музичного мистецтва». Василь Федорович продовжує: «Я ціную в цій людині те, що він був рофесіоналом високого гатунку, міг дати слушну пораду викладачу будь-якої музичної спеціальності, був ерудований, добре знаний в усіх аспектах музичного мистецтва. Для практичної діяльності я багато запозичив від нього: вміння створити належний морально-психологічний клімат, підтримку творчої атмосфери в колективі, надання можливості кожному викладачеві особистої творчої самостійності, що й забезпечує високі кінцеві результати. Все це я продовжую. Завдяки моєму наставнику, Тульчинська ДМШ і нині є однією з кращих в області».

Доречно тут навести вислів відомого китайського філософа Конфуція: «Шляхетна людина вчить і виховує; вона веде, але не тягне за собою; спонукає, але не примушує; вказує шлях, але дозволяє учневі йти самому».

Багато талановитих фахівців працюють в галузі культури, не дивлячись на труднощі. Вони через усе життя проносять любов і відданість обраній професії.

Яскравий прикладом служіння професії є Антоній Крейчі. З раннього дитинства пісня стала його єством. Він залюбки виконував українські, народні, ліричні, патріотичні, пісні інших народів, класику виступаючи з сольними концертами чи окремими художніми номерами в супроводі оркестрів народних інструментів Тульчинської ДМШ, Тульчинського фахового коледжу культури.

Людмила Миколаївна та Антоній Антонійович Крейчі

Вручення нагород на 90-річному ювілеї коледжу

Майже 60 років Анторій Антонійович був учасником народної аматорської хорової капели ім. М.Д.Леонтовича Тульчинського РБК (нині –центру культури та дозвілля), якій в 2020 році виповнилося 100 років.

Нинішній керівник народної аматорської хорової капели ім. М.Д.Леонтовича, заслужений працівник культури України Любов Грушко, з глибокою скорботою згадує: «Перестало битися велике, щире серце нашого відомого, незамінимого, інтелігентного, достойного і поважного капелянина із 57-річним стажем А.А.Крейчі. Ми втратили не тільки чудовий голос, а й засновника, популяризатора хорового мистецтва на Тульчинщині. Його залюбленість в хорову пісню, професійне сприйняття, безкорисна, активна діяльність у справі розвитку хорового співу, довго будуть взірцем нам і прийдешнім поколінням. Він прожив достойне і високошановане життя. Нам дуже його буде не вистачати. Вічна пам’ять і вічна слава Антонію Антонійовичу!»

Воістину, справедливі слова сказав відомий український диригент, Герой України, наш подолянин Павло Муравський: «Країна не може розбагатіти матеріально, якщо вона не розбагатіє морально, культурно і духовно».

Крейчі А.А. був міцною опорою і надією для сім’ї, рідних, а став глибоким смутком і болем.

Як боляче без тебе, рідний жити, Душа ридає, тужить і болить.

Ніким тебе не можна замінити,

І сльози ллються, мов струмок біжить.

Для нього, як керівника, викладача, співака, в закладах освіти, в будинках дітей, які опановували гру на фортепіано в районі та області, для людини з багатогранним творчим потенціалом, в сім’ї були створені сприятливі, комфортні

умови. Він завжди втіху і розраду шукав в спілкуванні з дружиною, дітьми, внуками. Сім’я Антонія Антонійовича – це високоінтелектуальна й інтелігентна сім’я, яка складається з інженерів, працівників культури і мистецтва, з галузей, які формують людину і громадянина, духовне обличчя нації, а також економіку, впровадження в життя інноваційних комп’ютерних технологій та НТП. Разом із дружиною, Крейчі Людмилою Миколаївною (інженер економіст за освітою) прожили в любові, злагоді, взаєморозумінні та великій підтримці 61 рік.

Виховали два сини, Богдан Антонійович, закінчив Вінницький національний технічний університет, Владислав Антонійович, закінчив Вінницьке музичне училище та Харківський інститут мистецтв. В родині троє внуків та правнук. Найстарший внук Олег уже теж здобув університетську освіту.

Подвижницька праця Антонія Антонійовича як керівника, викладача, громадського діяча була помічена в районі, області. До нього прийшло заслужене визнання: нагороджений багатьма грамотами, двома медалями Лауреата Всесоюзних фестивалів народної творчості, нагрудними знаками «За культурне шефство над Збройними силами СРСР», та «За відмінну роботу» Міністерства культури СРСР, численними грамотами Міністерства культури України, Управління культури і туризму Вінницької ОДА, грамотами Вінницької ОДА

і обласної ради, Тульчинської РДА і районної ради, Тульчинської міської ради, відділу культури Тульчинської

РДА. В 2000 році Указом Президента України Крейчі А.А.

присвоєно почесне звання «Заслужений

Святкування сторіччя капели.

Останній виступ А. Крейчі (крайній праворуч у верхньому ряду).

працівник культури України». Життя довело, що колишніх діячів культури не буває. Він залишався до кінця свого життя енергійним та бадьорим, назад оглядався лише з гарними спогадами, а в майбутнє дивився з оптимізмом і впевненістю в своїх силах та доброю надією. Пригадую, на свій день народження він знаходився в Тульчинській центральній районній лікарні, після складної операції. Коли я привітала його, Антоній Антонійович мені відповів: «Знаєте, я одужую, мені з кожним днем стає краще . Я буду швидко ходити. Але навіть з тростинкою, на капелу прийду неодмінно».

І хоча його літа «на зиму повернули», а в серці, як і раніше, буяла весна. Він брав участь до останніх днів свого життя в багатьох культурно-мистецьких заходах не лише з творчими колективами, але і як соліст. На своє 80-річчя від дня народження виконував не менше 15 вокальних творів під час творчого звіту- концерту. Вічне шанування йому, любов і безмежна вдячність від широкого кола громадськості Тульчинщини, , вихованців, колег, друзів, за уроки добра, мудрості, за засіяну ниву розумним, добрим і прекрасним, за все, що він робив і творив.

Чимало колег, друзів, ( в тому числі і з далекого зарубіжжя – США, Німеччини, Ізраїлю, Польщі), випускників Тульчинської ДМШ, дирекціїї і викладачів коледжу культури, представників влади і тульчинців відгукнулися в соціальних мережах з приводу трагічної події із численними словами співчуття рідним і близьким. У них майже у всіх простежувалися слова: « Це була

дуже добра людина, добродій, керівник, організатор, прекрасний музикант і співак…» За висловлюванням великого педагога сучасності Василя Сухомлинського «Людина народжується не для того, щоб зникнути безвісною, нікому невідомою пилинкою. Людина народжується, щоб залишити по собі слід вічний.» Він залишив його як керівник, викладач, громадський діяч, і просто Людина, патріот своєї справи, міста і держави. Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї: і горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї – пісні, музики, культури! Що може врятувати наш світ, в якому так багато невпевненості, байдужості, жорстокості? – лише доброта, якою він був наділений в повному значенні цього слова. Ніколи не покидали його чарівні радості буття – відкриття нового, бачення прекрасного, радість у допомозі дітям, розуміння рідних, друзів і колег, і просто людське спілкування.

Він намагався щодня

Не втратити ані краплини.

Свого почесного звання, Митця і гідної Людини!

Євгенія ФОЛЮШНЯК, заслужений працівник культури України, викладач-методист Тульчинського ФКК, учасниця народної хорової капели ім. М.Д.Леонтовича

фестиваль

сучасної популярної музики

«Музика літа»

Музика – царство мелодій, вічна чудова краса, Ніжна і тиха, як подих, грізна, як літня гроза.

узичні конкурси і фестивалі класичної, народної та сучасної авангардної музики є досить популярними серед європейців та й українців. Найвідомішими з них є Каринтійський літній музичний фестиваль класичної музики, фестваль Донау (Відень), літній нічний концерт

в замку Шенбрунн (Зальбургринг, Австрія), LvivMozArt та (Україна). Шанувальникам джазу відомі міжнародні фестивалі, що проводяться у Новому Орлеані (США), паризькому бота-

жень, як ніколи, відчувається потреба у живому спілкуванні, якими так наповнені мистецькі заходи. Серед безлічі фестивалів, що проводяться на Вінниччини, яскравим сузірям таланів сяє і обласний фестиваль сучасної популярної музики «Музика літа», який був започаткований обласний центром народної творчості у 2011 році, як фестиваль – конкурс і проводиться раз у два роки в місті Калинівка. Як правило, в ньому беруть участь кращі колективи області, які працюють в жанрі сучасної популярної музики та представляють різноманітні сучасні музичні стилі. Більшість колективів є лауреатами міжнародних та всеукраїнських фестивалів і конкурсів. «Музика літа» – фестиваль сучасної музики який занурює слухачів у неповторну і

Народний аматорський естрадно-симфонічний оркестр «Експромт» (м. Калинівка)

нічному саду Флораль де Парі, швейцарському містечку Монрте, Аlfa Jass Fest та Leopolis Jazz Fest (Львів), «Єдність» (Київ), та багато інших. Для шанувальників поп рок та акустичної музики відомим є Електричний фестиваль любові (Брегенц, Австрія), рок-фестиваль у Вічвурді, Великобританії. З кожним роком все більше привертають до себе увагу і фестиваль української Файне місто (Тернопіль), Бандерштат (Львів) та інші. Зазвичай такі фестивалі збирають чи не найбільшу кількість відвідувачів. Через пандемію короновірусу в цьому році, більшість фестивалів провести наживо не вдалось, то маємо велику надію, що невдовзі улюблені фестивалі таки порадують нас хорошою музикою і підзарядять нас потужним зарядом позитивних емоцій. За два роки карантинних обме-

унікальну атмосферу естетичної насолоди, феєрію музики і емоцій. Традиційно цей фестиваль ми проводимо наприкінці червня до Дня молоді. З огляду на на обмеження комунікації людей, викликані світовою пандемією, для музикантів всього світу хмарний простір став чи не єдиним доступним культурним артмайданчиком. Тому виходячи з розуміння, що навіть у такі непевні часи, місія донесення сучасної музики до ї шанувальників, має бути виконаною, ми перенесли проведення фестивалю в онлайн простір, що дало можливість слухати пісні, інструментальні твори улюблених співаків та гуртів, відкривати імена нових талановитих виконавців.

У даному фестивалі беруть участь кращі колективи Вінниччини, які працюють в авангардових музичних стилях. Більшість з них є лауреатами міжнародних та всеукраїнських фестивалів і конкурсів. В концертній програмі нинішнього фестивалю, взяли участь двадцять колективів з тринадцяти територіальних громад області та з Вінниці, Тульчина і Могилева-Подільського. Шанувальники сучасної музики мали змогу переглянути відео записи своїх улюблених рок-гуртів, вокально-інструментальних ансамблів, джазових, акустичних

и мультижанрових колективів. Окремо можна вирізнити музичне наповнення фестивалю: тут звучлаи твори сучасних українських і зарубіжних кмпозиторів, оригінальні кавери на популярні мелодії. У відеоконцерті взяли участь такі зразкові аматорські колективи, як джазовий оркестр «ЮнВінДжаз» Вінницької дитя-

чої школи мистецтв (керівник Ярослав Зінько), ВІА «Консонанс» м.Тростянець (керівник Віктор Баламут), ансамбль скрипалів «Сзіря» Могилів-Поділської школи мистецтв (керівник Наталя Любчик та Ірина Коваль), ансамбль домристів «Дзвінкі струни» Вінницької дитячої музичної школи №2 (керівник Валентина Піскова) та народних аматорських – інструментальний ансамбль «Надія» (Людмила Рудик), ВІА «Кордон» (Євген Грубський) з Жмеринки, рок-гурти «Декорум» (керівник Віктр Федун) та «7 материк» (керівник Ігор Рябоконь) з Калинівки, гурт «The way» (керівник Ярослав Пшиворський) з Липовця, вокально-нструментальні ансамблі «Сувенір» з Тростянця (керівник Віктор Баламут), «Фортуна+» з Бершаді (керівник Іван Мельник), «Відродження» з Літина (керівник Микола Остапчук), інструментальнй ансамбль класичної музики «Інтрада» Тульчин-

«Інтрада» м. Тульчин

«Кордон» м. Жмеринка

Народний аматорський ВІА «Сувенір» м. Тростянець

ська дитячої музичної школи (керівник Василь Левченко), а також гурти, які пропагують інструментальну автентику «Смерека» (керівник Олександр Мізерій) з Піщанки, «Аколада» (керівник Віталій Степанчук) з села Качківка Ямпільського району.

Більшість колективів діє більше двадцяти років кожний має свою цікаву історію створення і розвитку. За роки творчої діяльності вони дали тисячі концертів, здобули безліч перемог на різноманітних конкурсах та фестивалях. Ці талановиті музиканти відомі в широких мисте- циких колах не тільки на Вінниччині. Їх добре знають у Польщі, Німеччині, Словенії, Молдові, Білорусії. Серед рок-гуртів найвідомішими та потужними є гурти «Декорум», «7-материк» та «The Wey», які порадували нас своїми новими композиціями, написані талановитими керівниками цих гуртів – Віктором Федуном, Ігорем Рябоконем та Ярославом Пшиворським. Має також в своєму творчому доробку чотири альбоми і вокально-інструментальний ансамбль «Кордон». До них увійшли оригінальні обробки народних пісень, а також авторські пісні керівника гурту Євгена Грубського. Не менш відомими є інструментальні ансамблі «Ретро–класик» (керівник Олександр Вусик), «Жмеринський диксиленд» (керівник Юрій Старченко) та гурт «Надія»(керівник Людмла Рудик) з Жмеринки. Чимало здобуто перемог на всеукраїнських фестиваях та конкурсах гурти «Аколада» та «Смерека», саме ці гурти успішно працюють з автентичними мелодіями рідного краю і вдало опрацювують її в сучас-

них стилях. Що ж, як і більшість відомих фестивалів, «Музика літа» цього разу був презентований на онлайн платформі. Така форма проведення не зовсім органічна для мистецьких заходів, тому що музичні проекти, це як правило лайви мультижанрових колективів – це море позитивних емоцій та щасливих посмішок, якими обмінюються музиканти й глядачі, це чудові зустрічі та музичні сюрпризи. Але, з огляду на дану ситуацію та повязані з цим певні обмеженням спілкування, ми чудово розуміли, що наш захід дасть можливість шанувальникам почути у виконанні улюблених музичних гуртів захоплюючу сучасну українську музику, найновіші пісні створені в цьму році, а музикантам та композиторам контекстуалізувати своє місце в широкому спектрі європейського мистецького онлайн простору. Тож нехай і надалі наш фестиваль приваблює тих, хто цікавиться новою музикою і культурою України.

Всі бажаючі мають можливсть побачити відеоконцерт фестивалю сучасної популярної музики «Музика літа» на сторінках фейсбуку, офіційному сайті Вінницького обласного центру народної творчості та на ютуб каналі.

Провідний

методист музичного

мистецтва ОЦНТ

Наталя РИМАРЕНКО

* Фестивалі і конкурси Фестиваль

творчості у Білоусівці —

ще одна сторінка національного

самоусвідомлення

«… Народна творчість — це те чисте джерело, з якого слід черпати. Народна творчість дає матеріал для найрізноманітніших видів мистецтва, і поезія Шевченка — найяскравіший доказ, як на народному грунті може вирости гарне дерево мистецтва».

«Національне мистецтво і завдання мистецтва в Україні»

е цитата з програмної статті Костя Широцького, якого нині вважають подільським генієм, додаючи до цього визначення, епітет «маловідомий».

Нині це ім’я повернулось з небуття, як і

інші постаті, які життя та працю поклали на вівтар служіння Україні. Багатогранна діяльність Костя Широцького була спрямована на те, щоб популяризувати українську культуру і перед світовою спільнотою, і для самих українців. Історія, етнографія, фольклор, архітектура, декоративне та сакральне мистецтво — це ще далеко не повний перелік зацікавлень науковця і громадянського діяча. Ніби передчуваючи долю, що дуже мало літ життя вділила йому, Кость Широцький спішив зробити задумане — написати і видати свої дослідження, вкладаючи останні копійки в українську справу. Неймо-

вірною здається та кількість праць (частина з них до певного часу були невідомими) — сотні статей, нарисів, розвідок, створених за якихось півтора десятка літ, адже прожив всього тридцять три.

Впродовж років його знали лише за кордоном. Воно й не дивно, адже вважався активним діячем доби УНР. Лише з проголошенням незалежності України з’явилась можливість відкрити завісу невідомості і показати наукові здобутки українського вченого, справжнього патріота і подвижника.

На наших теренах саме фестиваль народної творчості «Кроковеє колесо» імені Костя Широцького став тим культурним явищем, що біля нього об’єднались фольклористи, історики, літератори, працівники культури задля вшанування пам’яті та популяризації наукової спадщини видатного земляка.

Життєпис Костя Широцького та його наукової спадщини теж став предметом дослідження.

Щороку у білоусівському фестивалі «Кроковеє колесо» бере участь кандидат історичних наук Лілія Іваневич, автор монографії «Кость Широцький (1986-1919): науковець, просвітник, педагог», кандидат історичних наук, Анатолій Трембіцький — історик, педагог з Кам’янця-Подільського, автор книги

Урочисте відкриття свята

«Кость Широцький у працях, статтях, спогадах, епістоляріях, мемуарах, документах, світлинах». Анатолій Михайлович досліджував родовід Широцьких, зокрема, десятки наукових праць священника Віталія Широцького, який у свій час товаришував з відомим істориком Юхимом Сіцінським.

Цікаво, що і вчитель історії Білоусівської загальноосвітньої школи (в якій розміщено музей видатного земляка), Богдан Гриценко теж досліджує діяльність Костя Щироцького, зокрема, написав розвідку «К.В. Широцький у революційні 1917-1919рр.» і виступає на краєзнавчих конференціях.

Вінницькі науковці — професор, краєзнавець Сергій Гальчак, співробітник Вінницького архіву Костянтин Завальнюк також прибули в Білоусівку, щоб відвідати музей, взяти участь у «круглому столі», а ще — покласти квіти до могили, поставити свічку в храмі Архістратига Михаїла, який на початку століття за ініціативою Костя Віталійовича, розписували італійські майстри.

З виступів всіх цих людей, а також очільників громади, організаторів фестивалю вимальовується образ великого українця, життя якого було коротким спалахом, що освітив шляхи українського мистецтва та боротьби за незалежність України на початках ХХ ст. Майбутній вчений народився в 1886 році у с.Вільшанка на Поділлі. Як стало відомо аж тепер, що саме його бабусі, Марії Княгницькій, український поет Степан Руданський присвятив пісню «Повій, вітре, на Вкраїну» та вірш «Ти не моя». Костянтин навчався в

Тульчинському духовному училищі, Кам’янець-Подільській духовній семінарії, Кам’янецькій художній школі для селянських дітей. В 1906 році вступив до Петербурзького університету на історико-філологічний факультет, паралельно навчаючись у Петербурзькому археологічному інституті, після чого став дійсним членом Археологічного товариства та був залишений при університеті як професорський стипендіат. Викладав історію стародавнього київського та галицького мистецтва. В цей період брав участь в діяльності українського товариства «Просвіта», Наукового товариства імені Шевченка у Львові, Російського археологічного товариства і тд. А ще долучився до діяльності товариства «поступовців», створеного для координації українського національного руху, куди входили Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко. В цей період Кость Широцький активно публікує свої мистецтвознавчі та етнографічні розвідки, якими привертає увагу до митців, що творили в Україні: «Український художник В.Тропінін», «Життя і діяльність Григорія Кириловича Левицького та ін.». Широцький вивчав зображення вишивки на портретах українських дівчат в роботах В.Тропініна, досліджував українське національне вбрання в художній спадщині Шевченка («Деякі портрети, роблені Т.Шевченком», «Шевченко — художник» та ін.). Він вважав, що український народний орнамент є

Юні танцюристи з Клебані на святі

найбільш стародавнім та оригінальним у східній Європі. З його ранніх етнографічних робіт слід назвати «Бурсацький жаргон української мови на Поділлі», «Подольские «колядки і щедрівки».

В «Очерках по истории декоративного искусства Украины. Художественное убранство

дома в прошлом и настоящем» автор наголосив, що орнаменти та малюнки на печах, одвірках, сволоках, стінах, полотнах — є ознакою самобутності українського мистецтва.

Отож, у 1917 році Широцький розпочав курс

лекцій в Київському університеті, згодом видавши два томи історії українського мистецтва. За часів визвольних змагань Кость Широцький був організатором секретаріату освіти в уряді УНР. Влітку 1918 року вченого обрали професором на кафедрі мистецтва Кам’янець-Подільського державного українського університету, де працювати йому так і не судилось. Щоразу, коли мова йде про куроткий життєпис Костя Широцького і таку вагому наукову спадщину, хочеться вірити, що нащадки оцінять і візьмуть до уваги все, написане, щоб продовжити пошуки в контексті розвитку українського мистецтва.

Після урочистостей, виступів науковців та очільників громади починається фольклорний фестиваль.

Кроковєє колесо, колесо, Біля тину стояло, біля тину стояло, Много дива видало…

виводять на імпровізованій сцені чисті дівочі голоси, а на подвір’ї школи творять хореографічну композицію цієї всім відомої веснянки учасники зразкового аматорського танцювального колективу «Променистий» з села Клебань (кер. В.Яковлєва) та ансамблю «Веселка» Ти-

манівського БК Тульчинської ТГ. І науковців, і літераторів, і очільників Тульчинської громади, а також гостей фестиваль вразив не лише кількістю творчих колективів, а й тим, що його учасники демонстрували автентичну манеру виконання, як-от, «Горлиця» Бондурівського СБК Чечельницької селищної територіальної громади (керівник С.Задверняк):

Зозуле моя, чув я про тебе, Що застріляна.

Дівчино моя, любов первая, Чув я про тебе, що засватана.

На відміну від попередніх років, коли крім народних пісень співали ще й сучасні, естрадні, літературного походження, нині колективи і солісти дотримувались теми, вибравши в основному старовинні рідкісні пісні: «За лісом не бачу» («Троянда» з Губника Гайсинської ТГ, кер. Л.Лук’яненко), «Молода дівчина козака любила» (с.Заозерне Ладижинської ТГ, кер. В.Войтенко), веснянки народного амторського тріо «Зірниця» (Тульчинського ЦКД, кер. Г.Кобцева), «Ой у полі, в полі сестра жито жала («Сусідоньки» с.Одая, Тульчинська громада, кер. Г.Трачук), «Наступає військо турецьке» (ансамбль троїстих музик с.Богданівка, кер. А.Цвілишин), «Ой вийди, вір’яночко», «Ой вийду я на майдан» (ансамбль «Заграва» Тульчинської ТГ, кер. О.Тихоліз), «А я вчора — ізвечора» («Мальви» з Кирнасівки Тульчинської ТГ) та ін. Отож, насамперед взяли активну участь у фестивалі колективи та солісти Тульчинської громади (з Білоусівки, Суворівського, Ганнополя, Михайлівки), а також з Ладижина, Гайсинщини, Чечельника. Географія фестивалю розширюється. Він сприяє розвитку цієї слав-

Старомиколаївський храм у Білоусівці, який розписували за ініціативою Костя Широцького

ної традиції, піднімає виконавський рівень ще на одну сходинку. І веснянки, і купальські, старовинні козацькі, і побутові, і пісні про кохання — цілі вінки пісень — таке розмаїття зачарувало гостей. Відрадно, що виступив ансамбль бандуристів Тульчинської ДМШ (кер. Г.Литвинюк). Слід відзначити, що діти взяли активну участь в проведенні цього заходу.

Фестиваль народної творчості «Кроковеє колесо» у Білоусівці поєднав у собі і ознаки своєрідного народного університету (коли науковці в доступній формі доносять до громади інформацію про постать К.Широцького), і популяризацію фольклору, і виставки декоративно-при-

кладного мистецтва. Так, на попередньому фестивалі презентували виставки робіт з сіл Тульчинщини, а нині відбулася виставка робіт народного малярства художників Дмитра Самошевського та Олександра Волковського. В цьому і цінність такого місткого заходу, особливо в контексті процесів децентралізації, адже новостворені громади шукають нові форми роботи в культурі, про що йшла мова у виступах Валерія Весняного, Олександра Гаврилюка та інших очільників Тульчинської міської громади.

Нинішній день в Білоусівці, присвячений Костю Широцькому, став ще одною сторінкою нашого самоусвідомлення на теренах духовного відродження, ще одним відкриттям, несподіваним поворотом, як у тій народній пісні, що лунала на фестивалі:

Було літо, було літо, а тепер — зима, Посіяла чорнобривці

та й серед Різдва.

Жанна

ДМИТРЕНКО

Білоусівський ансамбль «Надвечір’я»

Богданівські троїські музики

Виставки у світлиці

Обласна виставка

народного мистецтва «ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА-2021»

(м. Вінниця)

22 квітня - 10 травня 2021 року

Відрадно, що на Вінниччині впродовж останнього десятиліття багато майстринь займаються відродженням традиційної писанки, заохочуючи до цієї шляхетної справи дітей і молодь. Звісно, великою мірою цьому сприяє діяльність Вінницького обласного центру народної творчості. Адже понад 20 років щорічно, напередодні Великодніх свят, у нашій Світлиці відкривається обласна

виставка народного мистецтва «Великодня

писанка», в рамках якої

провідні писанкарки дають майстер-клас з написання писанок всім бажаючим навчитися цьому споконвічному таїнству.

От і в цьому році виставкова Світлиця ОЦНТ вигравала барвами справжнього писанкового раю, а знані майстри писанкарства – Оксана Верхова-Єднак, Марина Юрченко, Людмила Філінська охоче ділилися своїм умінням наносити писанкові сакральні символи та знаки на яйце, що означає народження нового життя. Варто зауважити, що написання писанок в кожному регі-

оні має свої особливості. Так, подільська писанка вирізняється своєю палітрою і сполученням кольорів, орнаментикою

та композиційними варіантами.

Всі ці ознаки можна було побачити в

експозиції нинішньої виставки, на якій презентували свої писанки як відомі, так і ще зовсім молоді майстрині подільського писанкарства. Зокрема, це писанки Тетяни Пірус, Анастасії Фоміної, Віоріки Оліх (м.Ві-

нниця); Марії Гоцуляк (м.Могилів-Подільський), Інни Громової (м.Хмільник); Петра Пипи та Олени Тригуб (Погребищенська міська ТГ); Лариси Смашнюк (Калинівська міська ТГ) і, звичайно ж, писанки майстринь, які проводили майстер-клас.

Окрасою експозиції нинішньої виставки «Великодня писанка» були і картини з великодніми сюжетами Івана Горобчука, Василя Слободянюка, Олександра Пелешка, Ірини Кравченко і Володимира Купчишина (м.Вінниця) та Людмили Сорочинської (м.Могилів-Подільський). Своєрідного колориту в експозицію виставки додали роботи майстрів декоративного розпису – Ірини Угринчук, Тетяни Рихліцької, Наталії Луценко (м.Вінниця) та Сергія Бугая (с.Човновиця Оратівської ТГ). Доповнили тему Великодня і витинанки Дмитра Власійчука (м.Хмільник) та Оксани Городинської (м.Могилів-Подільський). Гарним вкрапленням було також художнє випилювання Альберта Логінова (м.Вінниця). Експозицію виставки, її відкриття та майстер-класи з написання писанок можна було переглянути в соціальних мережах на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості». Впевнена, всі шанувальники народного мистецтва отримали естетичне задоволення та духовну наснагу від екскурсу в царину древнього чарівного світу Писанки.

Персональна виставка з циклу

«Мистецтво однієї родини»

сім’ї Сергія і Світлани

ПОГОНЦІВ

«Крищинецького гончарства

кольори»

(с.Крищинці Тульчинської міської територіальної громади) 13 – 31 травня 2021 року

Вже вкотре талановита родина Сергія і Світлани Погонців своїми керамічними виробами дивувала нас і всю вінницьку спільноту шанувальників народного мистецтва. Відрадно, що ця родина невтомно і зосереджено працює над відродженням колишньої слави гончарів села Крищинці.

Вже 20 років як Сергій Погонець займається гончарною справою, якій навчався у дідуся дружини – Ковтуна Семена Григоровича, яку освоїв залюбки, адже і його прадід Погонець Гаврило Касіянович та дядько Погонець Микола Гаврилович були гончарами. Тож любов до роботи з глиною у Погонців, можна сказати, закладена в генах. Світлана, яка має художній смак і талант живописця, є повноправним співавтором керамічних виробів свого чоловіка. Декоруючи їх довершеним спіралеподібним орнаментом, який був характерним для прадавньої трипільської культури, а також, використовуючи фрагменти розпису крищинецької, бубнівської та барської кераміки, вона надає виробам Сергія

особливого шарму та краси. Нині Сергій і Світлана є членами Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Їхні неперевершені роботи прикрашають всеукраїнські та обласні виставки, а українські господині бажають мати цей прекрасний керамічний посуд в своєму користуванні.

Нинішня виставка стала ще одним яскравим доказом того, що як Сергій так і Світлана є достойними продовжувачами славної гончарної справи сво- їх дідів – прадідів. Їх діти – донька Людмила та син Олександр також долучилися до презентації виставки. Донька займається живописом і має вже свій невеличкий доробок картин, на яких талановито написані пейзажі рідного краю та натюрморти, а школяр Сашко навчається у батька гончарної справи.

В експозиції персональної виставки родини Погонців «Крищинецького гончарства кольори» було представлено понад 90 гончарних виробів (горнята, миски, полумиски, глечики, кухлі, куманці, баклаги, стилізовані амфори, чаші, іграшки, тощо). Керамічні вироби талановитої мистецької родини із уславлених Крищинець зачаровували та приваблювали своєю красою і дали нам можливість доторкнутися до української історії, зафіксованої в глині. Відкриття виставки та її експозицію можна було переглянути в соціальних мережах на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості». Тож всі, хто бачив цю виставку в інтернеті, спішили подивитись її у нашій Світлиці, щоб отримати ще більше задоволення від краси, створеної руками славної подільської родини гончарів.

Обласна виставка народного мистецтва

«ПОДІЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА»

01 – 30 червня 2021 р.

Щироку до Міжнародного дня захисту дітей у нашій Світлиці відкривається традиційна виставка народного мистецтва «Подільська народна іграшка». З давніх давен іграшка поставала першим духовним чинником на стежці пізнання дитиною навколишнього життєвого простору, народних звичаїв, обрядів, занять та побуту дорослих. Вона і сьогодні є одним із важливих засобів виховання, що сприяє естетичному, фізичному й інтелектуальному розвитку дитини. Адже під час гри малеча засвоює якусь інформацію, розвиває фантазію, вчиться мистецтву спілкування. Зокрема, у дівчаток гра лялькою розвиває інстинкт материнства, навички поводження з дитям, фантазію щодо моделювання дитячого вбрання тощо.

Розуміючи нагальність відродження традиційної іграшкової культури, наші умільці з особливим задоволенням виготовляють ляльки-мотанки та сучасні народні ляльки. Створення ляльки –це один із різновидів художньої творчості, якому притаманні широта тематики, розмаїття пластичних форм, вишукане поліхромне колористичне декорування виробів. Саме тому експозицію нинішньої виставки ми вирішили присвятити ляльці, виготовленій руками народних майстрів Вінниччини.

В експозиції виставки було представлено понад 150 робіт 29 майстрів Вінницької, Літинської та Могилів-Подільської територіальних громад. Зокрема, Вінницьку громаду представляють Вікторія Ніколаєва (керамічна

лялька), Тамара Вовчарук (ляльки-мотанки та ляльки для лялькової вистави «Івасик-Телесик»), Оксана Радзіх та Ірина Трибунська (ляльки – мотанки), Надія Степашко (в’язані ляльки та іграшки), Галина Чадюк (ляльки з соломи та кукурудзи ), Алла Шарікова (авторські текстильні іграшки). Авторську ляльку представила Ольга Прудіус з м. Могилів-Подільський. Ляльки- мотанки також представили члени громадської організації з Літина «Подільський народний університет культури» – Людмила Тишкевич, Людмила Томляк та Раїса Яцькова.

Важливо, що у нинішній традиційній виставці до Міжнародного дня захисту дітей взяли участь і самі діти. Зокрема, це вихованці художнього відділення Вінницької ДМШ №2 – Руда Даша, Гурман Даша, Костриба Настя, Кириченко Аніта, Батрак Софія, Риженко Марина, Гелета Настя, Голензовська Настя, Мельник Аня, Василевська Вероніка, Новіков Петро, Слотюк Каріна, Циба Яна, Ящук Вероніка, Люшик Олександра (клас викладача Оксани Верхової-Єднак). Малкова Даша, Максименко Віка, Гелета Настя (клас викладача Оксани Кульчицької) та Калетник Настя (клас виклада- ча Вікторії Литвак). Їхні дивовижні іграшки з паперової маси (дівчина-вишивальниця, дівчина-берегиня з писанками, коники, птахи, волик з хатинками на спині що ототожнює українське село, рельєф з зображенням пташки з пташенятами під назвою «Материнство» та ін.) тішили глядачів та мотивували зайнятись творчістю діток – відвідувачів виставки.

Відкриття виставки та її експозицію всі бажаючі змогли переглянути в соціальних мережах на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості».

ФОЛЬКЛОРУ (До 120-річчя від дня народження Гната Танцюри)

В історії української

фольклористики відомі сот-

ні видатних збирачів усної

народної творчості. До них

належить і подільський ентузіаст, учитель Гнат Трохимович Танцюра, який народився

10 червня 1901 р. в с. Зятківцях нині Гайсинського району Вінницької області в багатодітній малоземельній сім’ї

хліборобів-ткачів. 1912 р. він

закінчив церковно-приход-

ську школу, згодом Зятковецьку семилітню трудову школу

й педагогічні курси в м. Гайсині. Із вересня 1921 р. – учитель школи малописьменних

у Зятківцях. Недовго (з червня 1923 до вересня 1924 р.) працював вихователем Гайсинського дитячого будинку. З 1

вересня 1924 до 1 січня 1930 р. – учитель молодших класів Зятковецької семирічної школи. 1928 р. Гнат вступив до столичного Харківського музично-драматичного інституту, але через хворобу (гемофілію) перевівся на навчання до Вінницького інституту соці-

ального виховання, мовно-літературний факультет якого заочно закінчив 1932 р.

Від 1 вересня 1930 р. –учитель Клебанської школи Тульчинської округи. Виїзд із рідного села був вимушений. У краєзнавчій монографії «Зятківці» Г. Танцюра писав, що в період колективізації сільським активістам і йому по кілька разів підкидали «анонімки з порадами негайно виїхати з села, з зухвалими погрозами фізичного знищення».

У час німецької та румунської окупації Г. Танцюра потрапив під арешт, за рішенням військово-польового суду перебував у Тираспільській в’язниці з 14 липня до 26 вересня 1942 р. З 1944 до 1951 рр. Г. Танцюра працював учителем мови та літератури Гайсинської середньої школи № 4. Проживав у невеликому будинку біля школи, в якому нині розташований меморіальний музей. Не стало Г. Танцюри 12 листопада 1962 р.

Микола Дмитренко Формування Г. Танцюри як збирача фольклору відбувалося в атмосфері повсякденної праці й активного побутування усної народної творчості. Влітку сім’я трудилася по господарству й на

плантаціях поміщика, взимку – за хатньою роботою: два ткацьких верстати обслуговували батько з Гнатом. У сім’ї був твердий порядок: батьки

самі не відпочивали й дітям

не давали сидіти без роботи

– як і в кожній сільській трудовій родині. Та було в сім’ї

Танцюр таке, чого в сусідів не помічалося: любили співати гуртом, слухати голосне читання художньої літератури. В

п’ятнадцятирічному віці Гнат перечитав книжки зі шкільної бібліотеки, брав у повітовій, бо вдома були тільки «Кобзар» Т. Шевченка і псалтир. Тоді ж юнак розпочав писати щоденник, фіксував поетичні рядки, розповіді бабусі Оксани, яка добре пам’ятала кріпаччину. 1916 р. бабуся померла. На її похорон зійшлося чимало літніх зятківчан. Вони співчували родині, згадували тяжке підневільне життя, розповідали про запеклу боротьбу з графом за землю і свої права.

Спогади односельців вразили Г. Танцюру. Навіть через багато літ у його пам’яті не стерлося емоційне сприйняття почутого: «Виявилося, що ці темні, неписьменнні люди – герої, і кращі з них загинули в царських тюрмах, на каторзі. Виявилося, що мій дід Омелько Танцюра був головою комітету повстанців 1885 року і помер у в’язниці… Все, що я почув на цьому похороні, я позаписував у свій щоденник… Чим більше я розпитував людей, чим більше знаходилося

цікавого і цінного матеріалу, тим більше захоплювала мене така робота. Цей випадок і став поворотним пунктом у моєму житті» .

Збираючи історично-побутовий матеріал, Г. Танцюра почав записувати й народні пісні, адже це – поетична історія народу. Співаючи в домашньому хорі (батько Трохим Іванович, мати Тетяна Остапівна, тітка Марина і чотири сестри – Настя, Устина, Євгенія і Павлина), Гнат мав обов’язок: підбирати цікаві пісні, збагачувати репертуар, перед початком співу пропонувати підходящу тональність. У співах минали вечори й невдовзі домашні відчули: не співають нового, повторюються. Тоді батько наказав синові на вечір підібрати свіжих пісень. Для цього необхідно було знати співані.

26 вересня 1917 р. Г. Танцюра записав 113 назв (за першим рядком) народних пісень. «Цю дату, – зазначив збирач згодом, – я і вважаю початком записування пісень» .

Для розширення репертуару домашнього хору юнак почав ходити по народні пісні до сусідів і на інші кутки села. Паралельно з піснями фіксував прислів’я та приказки, загадки, прикмети, повір’я, дитячі ігри, перекази. Ще на початку збирацької роботи Г. Танцюра усвідомив: пісня – це сплав тексту й мелодії, її необхідно записувати в єдності поетичного (словесного) і музичного компонентів. Виникла гостра потреба оволодіти нотозаписом. Основи музичної грамоти хлопець здобув у початковій школі, в 10–13 років співав у церковному хорі, виконував альтові партії. Отож самотужки почав нотувати одноголосі мелодії. Дво- й багатоголосся були недоступні. Допоміг учитель Венедикт Макарович Нестерук, навчивши Гната гри на скрипці, нотації складних мелодій. Родичі допомогли придбати скрипку, відтоді записи пісень набули повноцінного характеру.

Щасливим доленосним випадком 1918 р. стало знайомство Гната із сусідкою бабою Демедихою як співачкою. Впродовж дванадцяти років Г. Танцюра записав від Явдохи

Зуїхи (обраний псевдонім)

1008 народних пісень, багато іншого фольклорно-етнографічного матеріалу. У збирацькій спадщині Г. Танцюри

записам від талановитої народної співачки Явдохи Зуїхи, котра стала пісенним символом України, належить центральне місце. Збірка «Пісні

Явдохи Зуїхи», видана 1965

р. в академічній серії «Українська народна творчість», –помітне явище в українській, європейській та світовій науці й культурі. Упродовж сорока

шести років збирач записував

твори фольклору від ста п’ятдесяти інформаторів переважно із Зятківець та сусідніх сіл, а також із Київської, Хмельницької областей. За даними Г. Танцюри, він записав 2435

народних пісень; 928 казок, байок, легенд, переказів, бувальщин, оповідань, притч, анекдотів; 1536 прислів’їв та приказок; 615 загадок; 144 інструментальних мелодії (танці), багато іншого фольклорно-етнографічного матеріалу.

До науково-популярних

праць Г. Танцюри належать:

нарис про Явдоху Зуїху, «Зятківці. Історико-етнографічний нарис», методичний посібник

«Записки збирача фольклору». Г. Танцюра, як відомо, переважно під час Другої світової війни та відразу після

неї, писав і літературні твори, що не були опубліковані, як засвідчують рецензенти з ви-

давництв, редакцій журналів, через недостатній художній рівень. Очевидно, за тяжких обставин (погіршення стану здоров’я, вимушене безробіття) проби пера були для нього своєрідною творчою терапією. Основну частину збирацької спадщини Г.Танцюри 1950 р. закупив Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України, де у відділі рукописів було створено окремий іменний фонд матеріалів за номером 31. Цей фонд нараховує 68 одиниць збереження й містить понад десять тисяч архівних аркушів. Фольклорні матеріали систематизовано та класифіковано за ідейно-тематичним принципом і впорядковано в окремі збірки (в дужках зазначаємо одиницю збереження, через тире – кількість пісень), зокрема: «Обрядові пісні» (9, 34 – 134), «Історичні пісні» (10 – 30), «Рекрутські пісні» (11 – 60), «Чумацькі пісні» (12 – 20), «Народні пісні про бідних і багатих» (13 – 50), «Наймитські й бурлацькі пісні» (14 – 40), «П’яниці в народних піснях»

(15 – 50), «Народні пісні про розбій, убивство, отруєння» (16 – 50), «Молодощі-любощі» (17 – 200), «Народні пісні про кохання та розлуку» (18 – 200), «Весілля в селі Зятківцях» (19, 20 – 800, 144 інструментальні мелодії/танці), «Збірка пісень про жінку»

(21 – 100), «Збірка пісень про матір» (22 – 40), «Нещасне материнство в народних піснях» (23 – 50), «Народні пісні про породіллю та колискові» (24 – 30), «Лірницькі й похоронні пісні» (26, 27 – 12), «Гумор і сатира в народних піснях» (61 – 200) та ін. Фольклорні записи Г. Танцюри є і у фонді Етнографічної комісії ВУАН, у фонді І. Кравченка в ІМФЕ НАН України.

1930 р. у Харкові побачила світ невелика книжка «Жіноча доля в народних піснях» (запис, передмова, упорядкування Г. Танцюри). Тут уміщено п’ятдесят народних перлин, зібраних переважно в Зятківцях: третю частину –від Явдохи Зуїхи, решту – від матері Тетяни Остапівни, тітки Марини, сестер, а також від П. Полиці, К. Жук, Я. Важейло, К. Рідковус, О. Лебідь, Ф. Лесь, І. Риманської та ін. Окремої уваги заслуговує оригінальна фольклорно-етнографічна праця Г. Танцюри «Весілля в селі Зятківцях»: опис обряду за етапами, 800 пісень – тексти з мелодіями, 144 танці (зразки інструментальної музики), кільканадцять ігор – своєрідних театралізованих вистав місцевих «штукарів» . Це оригінальна праця, в якій вичерпно й комплексно подано весільний обряд одного населеного пункту. Опис обряду й запис весільних пісень збирач здійснив переважно в 1920-і рр., тож, вихоплене із фольклорно-етнографічного середовища в своїй класичній незайманості, традиційне весілля постає перед нами в усій повноті й красі. Бо, скажімо, чимало описів, що їх здійснили збирачі після голодомору 1932–1933 рр., репресій, Другої світової війни, мають фрагментарний характер, окремі ланки народного обрядодійства були втрачені. Збирацькою колекцією Г. Танцюри постійно цікавляться науковці – дослідники фольклору, упорядники тематичних збірок, антологій. Записи Г. Танцюри вміщені у престижних наукових та науково-популярних виданнях, зокрема: «Думи та історичні пісні» (1955), «Українські на-

родні ліричні пісні» (1958), «З альбомів збирачів народних пісень», «Зацвіла калина» (1959), «Українські народні прислів’я та приказки» (1963), «Пісні кохання» (1986), «Жартівливі та сатиричні пісні» (1988) та ін. Великий внесок збирача

у видання академічного зводу українського фольклору в п’ятдесяти томах. Окрім п’ятого тому – «Пісень Явдохи Зуїхи» (1965 – 925 пісень) в записах Г. Танцюри, в інших томах серії «Українська народна творчість» опубліковано таку кількість записів: «Історичні пісні» – 18 (пісня про Кармелюка вміщена першою серед 25 варіантів), «Загадки» – 101, «Ігри та пісні» – 27, «Колядки та щедрівки» – 5, «Інструментальна музика» –14, «Танцювальні пісні» – 25, «Наймитські та заробітчанські пісні» – 7, «Рекрутські та солдатські пісні» – 19, «Чумацькі пісні» – 7, «Жартівливі пісні» – 10, «Пісні літературного походження» – 8, «Дитячий фольклор» – 23, «Балади» – 37 та ін.

До 100-річчя фольклориста було видано збірку «Українські народні пісні в записах Г. Танцюри». Нині готуються перевидання цієї збірки та «Пісень Явдохи Зуїхи».

Фольклористично-етнографічну діяльність Г. Танцюри високо оцінили видатні вчені О. Дей, І. Березовський, М. Гордійчук, О. Правдюк, Г. Нудьга, В. Гусєв, діячі літератури і мистецтва П. Тичина, М. Рильський, Г. Верьовка, П. Козицький, М. Стельмах, В. Стус та ін. Підсумовуючи значення роботи збирача, академік і поет, директор ІМФЕ АН України М. Рильський наголосив: «Безкорислива праця Г. Т. Танцюри – це справжній громадський подвиг, який заслуговує на високе визнання. Зібрані матеріали є, без сумніву, єдиним зразком в історії української та світової фольклористики у плані такого повного, всебічного, багаторічного наукового записування фольклорних та етнографічних матеріалів».

Ім’я славетного фольклориста, етнографа й педагога

присвоєно Зятковецькій середній школі. У м. Гайсині, на фасаді меморіального будинку-музею Г. Танцюри, встановлено пам’ятну дошку. Іменами Гната Танцюри і Явдохи Зуїхи у Зятківцях названо вулиці. Г. Танцюра – почесний громадянин с. Зятківці (посвідчення № 1). Кіноаматор В. Романов про збирача створив художньо-документальний фільм «Квіти нев’янучі» (1981). На Вінниччині 1988 р. започатковано огляд-конкурс народної пісні на приз Г. Танцюри. На початку ХХІ ст. цей конкурс перетворився на щорічний обласний (щоп’ять років – Всеукраїнський) фестиваль-конкурс.

Отже, діяльність видатного українського збирача фольклору Г. Т. Танцюри засвідчила: сільський учитель піднісся над рівнем аматорства й сягнув професійної майстерності в справі записування, осмислення й популяризації усної народної творчості. Для того, щоб не гинула, не вмирала пісня – душа народу, щоб процвітала Україна.

Микола ДМИТРЕНКО, доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник ІМФЕ НАН України

Література:

1.Весілля в селі Зятківцях. Записав Гнат Танцюра / Упоряд., передмови М. К. Дмитренка, Л. О. Єфремової. – Київ: Редакція часопису «Народознавство». 1998. 404 с.

2.Дмитренко М. Гнат Танцюра: До 100-річчя від дня народження /Редактор Т. О. Цвігун. Київ-Вінниця, 2001. 48 с.

3.Дмитренко М. Танцюра Гнат Трохимович //Українська фольклористична енциклопедія: У 2-х т. Т. 2: М-Я /Упорядник, наук. редактор М. К. Дмитренко. Київ: Видво «Сталь». 2020. С. 463465.

Пісні Явдохи Зуїхи. Записав Гнат Танцюра /Упоряд., передмова М. Т. Яценка, В. А. Юзвенко; нотний матеріал підгот. З. І. Василенко; наук. редактор О. І. Дей. Київ: Наук. думка, 1965. 810 с. Танцюра Г. Записки збирача фольклору. Київ, 1958. 100 с. Танцюра Г. Зятківці: Історико-етнографічний нарис. Київ, 2006. 638 с.

Рогозоплетіння

Майстер-клас проводить Іщенко Надія Іванівна село Щітки Вінницького району

ей вид плетіння – є одне з традиційних ремесел у багатьох областях України зокрема і на Вінничині а саме у селі Щітки та Писарівка, що у Вінницькому районі. Необхідно проводити своєчасне зрізування дозрілих стебел. Заготівлю рогозу розпочинають у період із другої половини серпня до жовтня. Цей період залежить від погодних умов місця проростання та водного режиму в природних заростях рогозу. Рогіз зрізують серпами, косами та різаками (вкороченими косами-скісками). Зрізані стебла очищають від інших рослин, вибраковують недоброякісні. Рогіз розкладають на подвірях снопиками, нахиляючи і зв’язуючи верхівки (фото 1). Термін сушіння триває від 7 діб до 2-3 тижнів. Далі стебла зв’язують у великі снопи та складають під навіс або в ожереди, слідкуючи за тим, щоб в середину снопів не потрапляла

вода. Рогіз може зберігатися протягом кількох років. Обробка рогозу перед плетінням полягає в обов’язковому лущенні, а також зволоженні. В результаті лущення одержують окремо листя і серцевину. Лущення виконують, поступово відділяючи спочатку верхні листки, потім наступні, не допускаючи перегинів і зломів. Найбільш товсті та широкі листки розрізають на окремі стрічки.

Рогіз легкий і пластичний, тому непотребує багато додаткового матеріалу та обладнання. Тут можна творити справжні чудеса за допомогою форми, ножа, шила і рук (фото 2). Вироби рідкісні, дивовижні, а можливості – необмежені. При виготовленні виробів використовують багато методів плетіння. Це і просте перекручування, тобто мотузочка, шахматка, ялиночка тощо. Рогозоплетіння вимагає певних навичок у роботі, і якість виконання прямо пропорційна старанню. Для того, щоб розпочати робити корзинку нам потрібно відібрати непарну кількість рогозин, в даному випадку сімнадцять рогозин (фото 3), розпочинаємо плести (фото 4), і повторюємо так з усіма рогозинами вперед і

*Майстер-клас

Надія Іщенко

фото 1

фото 2

фото 3

фото 4

фото 5

фото 6

назад (фото 5). Прикладаємо форму і дивимось скільки потрібно плести (фото 6), продовжуєм плести далі через один, і так заплітаємо дно, але не все. Знову прикладаєм форму (фото 7), щоб знати скільки потрібно довязувати рогозин. Коли у нас утвориться прямокутник по бокам потрібно довязати рогозини (фото 8), по обидва боки, щоб було з усіх чотирьох сторін так як на (фото 9). Знову прикладаємо форму(фото 10), але на цей раз відмічаємо олівцем по усьому периметру (фото 11).

Обплітаємо по відмітки котрі ми позначили (фото 12), приміряємо знову дно по формі (фото 13), вирівнюємо беремо ще одну форму тільки плоску з шнурочками (фото 14). Ставимо на ню нашу заготовку зверху, а потім велику форму (фото 15), прив’язуємо (фото 16).

Перевертаємо і починаємо обплітати, проходимо декілька раз по колу (фото 17). Плетемо все по відповідній формі, коли доплели через один, розпочинаємо плести ажурним плетивом (фото 18, 19). Має вийти так як на фото, потім знову плетемо через один, і так декілька раз по колу (фото 20).

Тепер наша робота вже майже готова знімаємо її з форми, залишилось лиш обплести її по краю тісненьким плетивом (фото 21, 22), вийшла ось така корзинка (фото 23). Зачищаємо

та обрізаємо лишні краї рогози з середини. Намочуємо у воді корзинку та накладаємо її на форму (фото 24), це робимо

для того щоб вирівнялась по формі.

фото 13

фото 14

фото 15

фото 16

фото 17

Взагалі коли обираємо рогозу, то стебла умовно поділяють

на чотири сорти: серцевина і перший від неї листок – перший; наступні

два листки – другий;

третій, четвертий

листки

фото

18

– третій; усі подальші –четвертий. Розсортовану сировину зв’язують у пучки і зберігають у сухому місці. Як уже відмічали, для заготівлі рогозу застосовують серп, косу, різак. Матеріали, інструменти та пристрої. Для плетіння із рогозу використовують: ніж із гострим лезом для розрізування листя на смуги та обрізування кінців у виробах; дерев’яне шило з твердого дерева для проколювання отворів; шаблони різних розмірів та форм з дерева та фанери – розбірні та нерозбірні, універсальні, овальні, прямокутні тощо.

А Для виробництва килимків використовують просте пристосування – верстат. Верстат для плетіння полотна із рогози.

Робоче місце включає звичайні столи та стільці. Технологія плетіння.

фото 22

21

Перед початком плетіння рогіз зволожують у холодній воді протягом 5-15 хв. Але і в процесі плетіння його зволожують за допомогою губки або просто скроплюють водою.

фото 23

фото 24

Плетіння з рогозу має свої особливості. Це викликано в першу чергу, тим, що в рогізу немає пружності, яку має лоза або коріння. Малу пружність можна компенсувати тільки створенням щільної основи. Основу плетіння складають стояки, які обплітають рогозинами (уток). Плетіння проводиться рядками. Найбільш поширені два способи плетіння з рогозу: просте (полотняне) і ажурне.

Майстриня пані Надія виготовляє різноманітні вироби з рогози це: кошики, сумки, хлібниці, скриньки та багато інших виробів. Та хоч і вироби різноманітні, але потребують зусиль і терпіння усі однаково тому, що це кропітка робота.

Майстер-клас

записав провідний методист ОЦНТ Сергій БУГАЙ