• В
же з перших хвилин розмови Сергеєв Юрій Анатолійович справляє враження неймовірно начитаної та всебічно розвинутої людини. А після години спілкування виникає бажання, щоб інтерв’ю ніколи не закінчувалось. Спеціально для “Міжнародника” Постійний представник України при ООН розповів, чи шкодував коли-небудь із приводу обраної професії, як не втрачати холодний розум під час дискусій із неприятелем, яким чином соціальні медіа впливають на сучасну дипломатію. Більше того, він залюбки поділився улюбленою музикою, книжками та дав корисні поради студентам Інституту. “Найщиріше інтерв’ю з тих, що я пам’ятаю” – Перший секретар постійного представництва ООН в Україні, випускник ІМВ, Єгор Пивоваров.
Чому Ви обрали саме професію дипломата? Чи був момент, коли шкодували про це рішення? Сумніватися в чомусь чи шкодувати про щось – це доволі природні речі, однак мій вибір був абсолютно свідомим. У 1992 році, коли МЗС та й інші органи державної влади запрошували людей на дипломатичну службу, я ще займав посаду заступника директора Інституту українознавства, де були свої привілеї, де мене тримало досить багато речей, зокрема, курс, який я читав багато років. Тим паче, рішення про глибокі зміни завжди дається нелегко. Утім, хочу підкреслити, що я не обирав професію дипломата – я обирав службу державного діяча, як і всі, що ступають на цю дорогу. Дипломатом стає кожен, хто так чи інакше потрапляє до іншої країни та ділиться правдою про свою: чи то непересічний громадянин, чи то посадова особа. В цьому і полягає головна перевага дипломатичної служби: ти маєш шанс відкривати світ, відкривати традиції, культуру, заводити дружбу врешті-решт. Проте з цим є проблема – дружба зазвичай закінчується разом із відрядженням. До того ж, дипломат постійно обмежений державними інтересами. Стежка імпровізації для нього украй вузька – здається, жодна інша професія не накладає стільки рамок. Що є найважчим у Вашій роботі? Чесно кажучи, доволі складне питання. Зрештою, є два основні моменти. Перше – це все, що пов’язане з неприятелем (я не дозволяю собі називати його ворогом) та твоїм ставленням до нього. Найважче – стриматися. Відкинути будь-які емоції, тим паче, щось на кшталт ненависті, міцно триматися за холодний розум і водночас тримати себе в руках. Ось це, мабуть, одні з основних запорук
успішної дипломатії, бо лють зовсім їй не пасує і не працює на користь. Інший момент вже скоріше внутрішній, наш особистий. Украй важливо розуміти ті процеси та тенденції, що мають місце в твоїй рідній країні, об’єктивно оцінювати власну роль у цих процесах. Ми працюємо віддалено, не завжди вчасно отримуємо інформацію, не завжди встигаємо її аналізувати, тому постійний зв’язок із актуальними подіями – невід’ємна річ. Чи відчувалась відсутність фахової дипломатичної освіти на початку служби? Коли я починав працювати в пресслужбі МЗС, а це, як вже згадувалося, був 1992 рік, міністерство фактично будувалося з нуля. З одного боку, українська дипломатія мала певний досвід у рамках співпраці з ООН, однак брак фахівців із двохсторонніх відносин, дійсно, давався взнаки. Ми всі вчилися, крок за кроком. Вже згодом, під час своєї служби в Лондоні, я дізнався і зрозумів, що насправді дипломатія – це стан твоєї душі, рівень розуміння процесів навколо тебе, зрештою, це певний досвід. Зазвичай у Європі не готують дипломатів прицільно, їх обирають на конкурсній основі, підказують якісь тонкощі та й по всьому. Загалом, можу сказати, що особисто мені бракувало інформації під час підготовки, втім досвід військового училища, університету та практики стали в нагоді. Які саме дисципліни з Університету Вам знадобилися? Фактично знадобилося все, що створює інструментарій. Найважливіше – мови, які я вчив. Все інше – доволі периферійне, другорядне. Тому що в конкретній ситуації насправді не знаєш чітко, що накласти сюди, а що застосувати туди як аргумент. Отож, інструментарій – це база, якою я постійно користуюся.
А чим Ви займалися окрім навчання, поза Університетом? Не можу сказати, що в мене було якесь конкретне хобі, якому я був би відданий і вірний. Займався тим, що припадало до душі на якийсь час. Так, наприклад, ходив до баскетбольної секції, і хоча й не відзначився там шаленим успіхом, зате познайомився з видатним радянським спортсменом –Анатолієм Паліводою. А загалом, хор “Веснянка” не відвідував, у ансамблі “Кияночка” не танцював, ото хіба що читав багато. Яким джерелам Ви надаєте перевагу в роботі? Читаєте російські ЗМІ? Враховуючи, що кожен, хто подає матеріал у ЗМІ, робить це з певною метою, ділиться суб’єктивними враженнями, котрі не завжди бувають правдивими чи адекватними, варто ретельно оцінювати якість будь-якого з джерел. Доволі рідко можна зустріти холодний неупереджений аналіз, але він існує. Саме тому я звертаю увагу на те, що читаю, постійно фільтрую ці матеріали. Звичайно, я цікавлюсь інформацією з російської преси, вона допомагає мені знати позицію протилежної сторони, аби ефективно будувати власну. Яку роль у Вашій службі відіграє кулуарна дипломатія? Багато речей відбувається поза кулісами, неможливо заперечувати цей очевидний факт. Зокрема, отримана нами повна підтримка в Раді Безпеки (утримання Китаю ми теж вважаємо підтримкою) стала можливою завдяки неформальній роботі. В нашій професії немає другорядних аспектів – все взаємопов’язано. Яким чином дипломатію змінили соціальні медіа? Дипломатія ніколи не змінюється, змінюються лише форми її ведення, шляхи подачі власної думки. Постійним залишається пошук партнерів, пошук
Лють дипломатії не пасує компромісу, пошук раціональних чи ірраціональних значущих моментів, а шлях викладу рішень, чи то з трибуни, чи то в соціальних медіа, – то вже питання засобу. Неважливо, чи зняв ти піджак і краватку вдома, чи знаходишся в офісі, чи потрапив у неформальну ситуацію, існує лінія, котру ніколи не можна перетинати, ні за яких обставин. Етика дипломата – вона незмінна, стала. Той факт, що читачі в соціальних мережах не бачать твоїх очей, не дозволяє тобі висловлюватися як заманеться, не ховає тебе від відповідальності. Чи важко слідкувати за лінгвістичними тонкощами під час роботи? Реагуєте, наприклад, на “the Ukraine” та “на Украине”? Зустрічаючи подібні помилки в друкованому тексті, ми миттєво на них реагуємо, в тому ж самому письмовому вигляді. Зрештою, “the Ukraine” означає нецілісність держави, її належність як частини до чогось. Хіба це не вельми суттєві речі? Подібна справа і з обмовками: ці моменти стосуються нашого розуміння політичного устрою тієї чи іншої держави, а воно має бути абсолютно адекватним. Іще одне напівпрофесійне питання: в якій країні Вам найбільше сподобалося бути Надзвичайним і Повноважним Послом? Усі мною відвідані країни були напрочуд цікавими, всі вони залишилися в пам’яті. Особливо згадується Малі у 1983 році, коли я ще не був на дипломатичній службі, а викладав у Інституті ЮНЕСКО. Я жив у самій глибині Африки, не в столиці, а там, де немає нічого іншого, крім місцевих племен. Я полюбив цю країну, бо побачив бідних, але гордих людей. Ми з сім’єю загалом звикли до контрастів, звикли до постійної зміни декорацій і пристосування до них. Доволі складно щоразу входити в нове суспільство, але ж хто сказав, що неможливо? В цілому, основним завданням в тій чи іншій державі для мене завжди було налагодження контактів з Україною, зокрема з навчальними закладами. Чи то у Лондоні, чи то в Греції, де ми поріднили 3-4 університети, чи то у Франції, де я 3 роки був членом наукової ради Сорбонни – всюди я намагався розширювати зв’язки з Університетом. З іншого боку, дипломатична робота – це не лише офіційне спілкування з науковцями, політиками, державними діячами; часто доводиться ставати частиною світу мистецтва. Так, у мене купа талановитих приятелів: співаки з Греції, актори з Парижу тощо. Всі вони не лише відкрили мені дивовижні горизонти світової культури, а й дозволили почуватися своїм де б я не перебував. Якщо ми вже заговорили про мистецтво, чи встигли Ви подивитися декілька мюзиклів на Бродвеї? Звісно, я багато чого там передивився, бачив майже всі новинки, по декілька разів усього Вебера, британський джаз, суто американські речі. З упевненістю можу сказати, що люблю Бродвей. Але знову ж таки, це стан душі. Інколи приходиш – і сприймаєш все не так, як воно має сприйматися, тому треба прислухатися до свого настрою.
Які книги відносите до улюблених? Яку музику слухаєте? Навряд чи я можу сказати, що маю якісь чи то улюблені, чи то настільні книги. Не настільною, але однією з найближчих протягом останніх 20 років для мене була Біблія – в ній є все, що потрібно. Взагалі, я ціную можливість знайти в книгах речі, які спонтанно виникають у свідомості і потребують негайного підтвердження. Так, наприклад, одного разу для дискусії мені знадобилася цитата Олександра Македонського: “Я прийшов для того, щоб зробити вас щасливими”, яку я пам’ятав ще зі школи. Інколи мене цікавлять просто якісь вислови, як то Марка Твена чи ще когось відомого. Не можу сказати, що постійно перечитую твори відомих політиків і дипломатів (яких, звісно, у мене купа), зазвичай звертаюся до них лише за нагоди. Ось, як зараз, наприклад, мене страшенно хвилює питання: чому після скількох років існування ООН світ знову повертається до принципів маківаелізму? Відповіді на такі питання варто було б пошукати. А в музиці мої смаки досить широкі: від поп- до джазу та оперних творів. У авто переважно грає щось заспокійливе, але це заспокійливе має підлаштовуватися під настрій, незалежно від того чи воно є легким роком, чи лірикою, чи ще чимось. Я люблю Тома Джонса, люблю Бітлз, люблю ще багато виконавців, але це не означає, що я слухаю виключно їх. Чи є якась музика, що заспокоює після дискусій із російською стороною? [Юрій Анатолійович вмикає старовинну молитву Божої Матері на телефоні–ред.]. Чим умотивований Ваш гардероб? Переважно ним опікується моя дружина, дає мені корисні поради і слідкує за тим, як я виглядаю. Загалом, дипломатична служба наразі хоч і зберегла певні вимоги в цьому питанні, але вони не такі вже й жорсткі. В основному все залежить від ситуації. Зрозуміло, щAо ти не підеш на офіційну зустріч не в костюмі або без краватки, хоча краватка – теж під великим знаком питання. Можна з легкістю її уникнути, якщо одягти сорочку без комірця, або коли ти одяг вишиванку під піджак. До того ж, у країнах, де краватка є символом масонства, державні діячі принципово відмовляються її носити. Звичайно, є й певні країни, в яких на одяг звертається дещо більша увага, зокрема, на офіційному прийомі в Букінгемському палаці твій зовнішній вигляд має бути вивірений до деталей: від шкарпеток до капелюха – то вже високий королівський протокол. А в цілому, в різних місцях та при різних нагодах тобі обов’язково натякнуть, що було би бажано одягти. Сьогодні ми потроху відходимо від суворих канонів, все переводиться переважно в площину смаку – от його відсутність помітна одразу. Наостанок залишилося одне з найсерйозніших питань. На Вашу думку, студентство може якось вплинути на ситуацію в країні? Безперечно, студентські звернення на своєму рівні дуже важливі, перш за все, через свою щирість та емоційність – вони зовсім не схожі на заяви державних чиновників. Однак, необхідно добре
розуміти, до кого звертатися, бо є такі особистості (а часто ще й на державних посадах), що їм – як об стінку горохом. Як то кажуть, “a man convinced against his will is of the same opinion still”. Зрештою, в тій же сусідній Росії практично неможливо пробити ідеологічну завісу, люди просто втрачають контроль над своєю поведінкою. Але в цілому, студентська дипломатія, студентський уряд – усе це допомагає сформувати громадянську позицію з молодих років. Тим паче, сьогодні міжнаціональні контакти студентства відіграють колосальну роль. Вони зближують країни на набагато більш значущому рівні, ніж офіційний, – на дружньому. У такому випадку, що би Ви порадили студентам нашого Інституту? Перш за все, не гнатися за фактами, а тренувати навички пошуку інформації, її систематизації та засвоєння. Знання – досить відносна штука, дуже рідко вони бувають всеосяжними та універсальними, тож аби комфортно почуватися в будь-якій ситуацій, варто зосередитись на освіченості, а не на освіті. Знати напам’ять усі до єдиної резолюції ООН – це ще далеко не запорука успіху. Набагато краще розумітися на основних тенденціях та вміти швидко знаходити факти, яких бракує. Бо хіба ж голова не лусне, якщо все в ній тримати? Насправді, кожен, хто себе поважає, має щодня вдосконалюватися, щогодини просуватися далі, щохвилини відчувати себе більш упевнено. І це я зовсім не натякаю на цілодобове навчання, навпаки. Пам’ятаєте, як раніше про себе студенти говорили: “…Веселімося, поки ми молоді, бо потім всі підемо в землю”. Жодне навчання, якщо тільки воно не пов’язане з позитивними емоціями, не принесе успіху.
Ось, до речі, назвіть мені найдовше слово англійською, що першим спадає на думку? Перше, що спадає, мабуть, circumstances, але німецькою пригадую більше довгих слів. Найдовше слово в англійській – smile, бо в ньому захована миля. Це я до того, що студенти мають мислити нестандартно, шукати альтернативні підходи, інакше з дипломатичною службою вони не впораються. Більшість моїх спогадів із Університету якраз і пов’язана з такими неординарними способами пояснення, викладу знань. Кому потрібні фахівці, що не вміють виходити за намічену лінію, змінювати рішення, імпровізувати? Будьте особистостями, бо лише так люди здатні досягати успіху.
Кирило Бескоровайний(ІІІ МІ)