Burlesk 01/2017

[#1][2017]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ КОМПАНИЙ И ЛЮДЕЙ

ОТ ИЗДАТЕЛЯ

ГЛАВНЫЙ РЕДАКТОР Алена Ярошевич ШЕФ-РЕДАКТОР Алла Ботанова МАКЕТ И ВЕРСТКА Олег Дубковский КОНТРОЛЬНЫЙ РЕДАКТОР Ольга Григоренко НАД НОМЕРОМ РАБОТАЛИ

М

Фото: Павел Ботанов

Михаил Литвинец, Диана Клочко, Алла Ботанова, Екатерина Гладкая, Людмила Грабенко, Диляра Шкурко, Елена Михайловская, Анна Шерман, Артур Ароян, Зоя Звиняцковская, Валентина Клименко, Виталий Кабашнюк, Павел Ботанов, Максим Цибульский.

ы живем в стране, которая переживает не самые легкие времена, но и в стране, богатой историями личностей, общностей людей, свидетельствующими о том или ином успехе в разнообразных сферах: в литературе, искусстве, общественной жизни, бизнесе, образовании, культуре, истории… За это трудное время мы успели привыкнуть к формуле «Хорошие новости – отсутствие новостей». Наш новый журнал «БУРЛЕСК» призван напомнить нам всем о том, в чем состоит все наше разнообразие современной жизни в Украине и в мире на примерах историй успешных людей, организаций, городов… Мы будем стремиться подавать эту информацию в интересных форматах: от интригующих интервью до захватывающих повествований. Мы надеемся, что это только подчеркнет многогранность, сложность и увлекательность сегодняшнего бытия. Горизонт «Бурлеска» простирается и вглубь истории, иногда мы попытаемся заглянуть в будущее. Мы будем рассматривать и внешние проявления успеха, и в каждом номере отдельно выделим рубрику «Успех в себе», чтобы «покопаться» в насущных психологических вопросах. «Бурлеск» не претендует на «истину в последней инстанции» и не стремится демонстрировать только «канонические» примеры. Мнения авторов порой могут вызывать вопросы и дискуссии. Так давайте дискутировать! Давайте обсуждать многоликость нашего существования. Наша мозаика очень богата красками и оттенками, темами и нюансами, источниками и последствиями. Давайте изучать ее вместе! Почему «Бурлеск»? Со времен уроков литературы по «Энеиде» И. П. Котляревского в школе помнится, что бурлеск – это вид литературы, в котором высокое заставляют лишиться пафоса, помещая в непривычные «низкие» обстоятельства, в результате чего образуется комический эффект. Но есть у бурлеска еще одно свойство: поедание вареников олимпийскими небожителями у Котляревского, конечно, делает олимпийцев комически похожими на украинских обывателей, однако этот же прием возводит вареники в ранг «пищи богов». И журнал – попытка рассмотреть многообразие нашей жизни с самоиронией и улыбкой. Помните «Тот самый Мюнхгаузен» Григория Горина: «Вы слишком серьезны. Все глупости на земле совершались именно с этим выражением лица… Улыбайтесь, господа… Улыбайтесь…» С улыбкой и надеждой, ваша

Алена Ярошевич

ДИРЕКТОР ПО РЕКЛАМЕ Ольга Мотрий

{01/2017} Журнал «Истории успешных компаний и людей», спецвыпуск. Свидетельство о регистрации КВ №18094-6894ПР от 03.09.2011, КВ №18234-7034Р от 30.09.2011 Выходит 10 раз в год. Издается с декабря 2006 г.

Учредитель и издатель ООО «Блиц-Пресс» Директор Николай Москаленко Материалы, помеченные значком ®, печатаются на правах рекламы. За содержание и достоверность рекламной информации ответственность несет рекламодатель. Мнение редакции не всегда совпадает с точкой зрения авторов. Полная или частичная перепечатка материалов допускается только с письменного разрешения редакции.

Цветоделение и печать «ПРАЙМ-ПРІНТ» Киев, ул. Бориспольская, 9; тел.: (044) 592-35-06 Цена свободная. Тираж – 10 000 экз. Подписной индекс Wellness – 94780 Адрес редакции и издателя: 01042, Киев, ул. Патриса Лумумбы, 19 Телефон редакции: (044) 528-51-53 Факс: (044) 528-51-52 E-mail: office@imedia.ua, www.imedia.ua По вопросам размещения рекламы обращайтесь, пожалуйста, по телефону: (067) 246-35-54 INTERNATIONAL MEDIA 01042, KIEV, 19 PATRICE LUMUMBA STR. UKRAINE PHONE NUMBER: +38 (044) 528-51-53 FAX: +38 (044) 528-51-52 E-MAIL: pr@imedia.ua www.imedia.ua © «Интернешнл Медиа», 2017 г. Все права защищены.

РУБРИКА «ФОТОПРОЕКТ» На сторінках нашого часопису публікується фотопроект «Календар «Щедрик», присвячений сторіччю першого виконання різдвяного гімну в обробці Миколи Леонтовича. Автор проекту – Іван Кравчишин. КИЇВЩИНА Моделі ♦ Костянтин та Ростик Шевченко Одяг ♦ реконструкція Сергій Шевченко Прикраси ♦ Rogneda Dark Особлива подяка за допомогу в організації зйомок Сергієві Шевченку

З питань придбання звертатися за телефоном: +38 067 847 94 77 +38 096 701 34 39 +38 066 342 15 53

Содержание {01/2017}

6 14

24

24 46 66 130 14 146

6

Социум. Политика

ИГОРЬ ПОМЕРАНЦЕВ

…Распорядиться собственной жизнью

ПЕРША ЛЕДІ ВІНСТОНА Дженні Джером Черчілль

Мистецтво. Театр. Кіно

НАТАЛІЯ СУМСЬКА ТА АНАТОЛІЙ ХОСТІКОЄВ Один успіх на двох

36 46 56 66 74 82 90 108 120 130 136

АЛЕКСАНДР ДУБОВИК Новая мифология

АНАТОЛІЙ БАЗИЛЕВИЧ Українсько-римські хитрощі «Енеїди»

ВАСИЛЬ СЛІПАК Iсторія одного голосу

НЕЛЛИ ИСУПОВА «Успокоиться? Никогда!»

Дизайн. Интерьер

ДОРОГУ ОСИЛИТ ИДУЩИЙ Интерьер Украины на рубеже ХХ–ХХІ столетий

Освіта

МАДАМ МІСТАЛЬ принцеса і завуч

5 КРОКІВ ДО СТАРТУ сучасна школа в Україні

Успех в вечности

ИВАН КОТЛЯРЕВСКИЙ История признания и забвения

ВЕРГИЛИЙ

Vixi Et Quem Dederat Cursum Fortuna Peregi

Історія. Легенди

ЯК ПОЛТАВА БУЛА «КУЛЬТУРНОЮ СТОЛИЦЕЮ» РИМ Добро пожаловать в город, герои!

Література

146

ВІД ЛАТИНСЬКОГО РИМУ до української Полтави

Успіх у собі. Психологія

154

ПРО МАЙДАН, стрес і його наслідки…

Социум. Политика [6]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

ИГОРЬ ПОМЕРАНЦЕВ: …Распорядиться собственной жизнью Текст: Алена Онищенко Фото: Ренате Милена Финдеис

Крайне важно, чтобы этот голос зазвучал в современных дискуссиях и геокультурных разборках. Хотя возможно, именно он, голос, звучащий на «Свободе», прошу прощения, на свободе, в них каким-то образом и присутствует. Однако нам Померанцев необходим как текст, как письмо, как то, что читают глазами. Он – чрезвычайно редкий тип русского писателя – из тех, которые исключительно чувственно воспринимают, прекрасно знают и, как оказывается, любят украинскую культуру. Да и никакой он не «чрезвычайно редкий» – он такой один. Юрий Андрухович

– Вы не любите, когда Вас называют диссидентом. Тем не менее, как Вы пришли к жизненному выбору – стать диссидентом, уехать из страны, так радикально изменить свою судьбу? Я спокойно отношусь к слову «диссидент». Ес‑ ли у меня и появляется чувство сомнения, то оно связано просто с тем, как я оцениваю собствен‑ ные поступки. Диссиденты – это смелые от‑ чаянные люди с благородными устремления‑ ми, и, как правило, эти люди в советское время оказывались в заключении. Я не был в заключе‑ нии. Я просто тихо читал «самиздат» в 70‑е го‑ ды в Киеве и давал читать друзьям. Тогда таки‑ ми книгами были «Архипелаг «Гулаг», рома‑ ны Набокова. По московским меркам это было очень маленьким прегрешением, и, думаю, что {01/2017}

московский КГБ мной бы не заинтересовал‑ ся, поскольку Москва была свободней, чем Ки‑ ев. Киев испытывал двойное давление: во‑пер‑ вых, собственно давление советского режима, а во‑вторых, местное антиукраинское давление. В Украине десятилетиями шел отлов украинских патриотов, которых называли буржуазными на‑ ционалистами. (Откуда взялось это «буржу‑ азные»? Буржуазия в Советском Союзе к тому времени была уже или изгнана, или расстреля‑ на.) Я не думаю, что в Москве у меня был бы кон‑ фликт с КГБ из-за «самиздата». Но посколь‑ ку я жил в 70‑е годы в Киеве (а к этому времени уже почти все независимо мыслящие украин‑ ские интеллектуалы были арестованы), а в КГБ, как и в любой советской организации, был ка‑ кой-то социалистический план, соцсоревнова‑ ние, то, наверное, разные отделы и ведомства

[7]

Социум. Политика

соревновались: кто больше арестует, кто больше заведет дел. Так их взгляд упал и на «самиздат‑ чика» вроде меня. Оказалось, что быть «самиз‑ датчиком» – рискованное занятие: тебя берут за грудки, задерживают, допрашивают, допра‑ шивают твоих близких, друзей, угрожают, в кон‑ це концов выталкивают тебя из страны… Думаю, что я не оказался с настоящими укра‑ инскими диссидентами в лагере по одной про‑ стой причине. Я писал всегда на русском языке, у меня были литературные дружбы, связи с име‑ нитыми московскими писателями. Если бы я был украинским писателем, то меня бы просто стерли в порошок, в лагерную пыль. Даже в та‑ кой ситуации преследований и репрессий у рус‑ ского писателя все равно были свои «привиле‑ гии». Я никогда не читал внутренних инструк‑ ций КГБ, но думаю, что для ареста русского писателя в Киеве украинский КГБ должен был обращаться за санкцией во всесоюзный КГБ, и логично представить себе, что для них это бы‑ ло бы унизительно. Я не могу доподлинно утвер‑ ждать, но интуиция и опыт мне подсказыва‑ ют (поскольку на допросах мне называли имена знаменитых московских поэтов, потенциально могущих за меня вступиться), что мой арест с их точки зрения мог бы вызвать реакцию, т. е. про‑ тестные письма в Москве. А Москву киевское

[8]

начальство боялось. Странным образом роль «старшего брата» (хотя мне было менее 30 лет) позволила мне оказаться в итоге не в Пермской области или в Мордовии, а в Западной Герма‑ нии, и затем – в Англии.

– Удалось ли Вам позднее узнать, как КГБ вышел на Вас? Да. В Киеве в 70‑е годы были свои малень‑ кие компании, кружки, салоны, и при каждой из этих компаний был свой «стукач». Я теперь почти наверняка знаю, кто был таким «опеку‑ ном» в нашей группе. По моему делу было до‑ прошено не менее 25 человек. И два человека дали на меня показания. Почему важна цифра «2»? Потому что двух показаний было достаточ‑ но для того, чтобы признать человека виновным в суде. Что это были за показания? Два моих зна‑ комых сказали, что я давал им читать «Архипе‑ лаг «ГУЛАГ» и роман Набокова «Приглашение на казнь». Я считаю, что это – очень хороший результат: всего 2 человека из 25 струсили. Это означает, что круг моих друзей был не случай‑ ным, что это были люди близкие, которые в кри‑ тической ситуации вели себя в высшей степени достойно. Я горжусь своими друзьями.

– Эмиграция стала для Вас осознанным выбором, но выбором между чем и чем?

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

На допросе в КГБ мне положили на стол офици‑ альное предостережение, где перечислялись все мои «грехи»: то, что я читал «самиздат» и «та‑ миздат», то, что давал их читать друзьям (была специальная статья в уголовном кодексе – «рас‑ пространение антисоветской литературы»), «прослушивание западных радиостанций», знакомство с сомнительными иностранцами, – свой «вагон и тележка». Мне предложили под‑ писать этот документ. Я сказал, что подписы‑ вать этого не буду, и что все эти слова не имеют отношения ко мне: «Что это значит – «распро‑ странение антисоветской литературы»? Я, что – стоял у типографского станка? Или лично пе‑ репечатывал в 4 экземплярах «Архипелаг «ГУ‑ ЛАГ»? На что мне ответили: «Мы настоятельно Вам советуем покинуть государство, которое Вы не любите, в противном случае перечисленные пункты обвинения будут представлены на суде, где Вас ждет уголовное наказание». Настоящий диссидент на моем месте выбрал бы восточное

советская власть репрессивна по своей природе. Но это с одной стороны, а с другой – у отца была огромная библиотека. Он был книгочей и библи‑ офил. Там были дореволюционные издания, там стояли тома английских философов. Я читал эти книги. И я начал писать в 15 лет. А когда начина‑ ешь писать, ты начинаешь дышать воздухом сво‑ боды. Для меня процесс писательства – это об‑ ретение свободы. Ты начинаешь выяснять свои отношения с языком, со словами. Ты несешь от‑ ветственность за слова, которые ставишь рядом. Поэтому к 17 годам, естественно, молодой поэт, живущий в интеллигентном городе, окружен‑ ный такими же друзьями-книгочеями, как и я, начинает думать о литературном ландшафте. Не только украинском и не только советском, и не только русском. Начинает читать между строк и что-то понимать и чувствовать. В 17 лет я очень хотел прочесть Франца Кафку (его практически не было тогда на русском язы‑ ке). В официальных энциклопедиях и критиче‑

Когда начинаешь писать, ты начинаешь дышать воздухом свободы. Для меня процесс писательства – это обретение свободы направление, но я – писатель, и для меня самое важное – писать. Я решил, что, окажись на Запа‑ де, я смогу продолжить дело своей жизни – пи‑ сательство. А вот если бы для меня главным бы‑ ло противостояние, политический вызов, оп‑ позиционность, то, по-видимому, я оказался бы в Мордовии или Пермских лагерях. Мой «по‑ дельник» Иосиф Зисельс (ему были предъявле‑ ны примерно те же обвинения), выбрал восточ‑ ное направление и дважды сидел в лагерях. Вот он – действительно диссидент, герой, а сейчас – общественный деятель. А я был и остался писа‑ телем. Так что каждый из нас выбирал свою ли‑ нию жизни, либо она вела нас.

– Получается, что в действительности Ваш жизненный выбор был сделан ранее – когда Вы начали читать Солженицына и Набокова. Как Вы пришли к этому? Это то, что называется «эволюцией». Я вырос в советской имперско-колониальной семье. Мой отец был журналистом черновицкой областной газеты «Радянська Буковина», т. е. был, так ска‑ зать, средним звеном партийного истеблишмен‑ та. До 15–16 лет мне и в голову не приходило, что {01/2017}

ских статьях Кафка тогда был «реакционный декадент». Но я интересовался разной литера‑ турой, потому что я уже был писатель. Я вырос в городе Черновцы, в городе – архитектурном диссиденте, где человек живет на фоне домов и улиц, которые преподносят уроки свободы, уважения, индивидуализма. Я не случайно на‑ звал имя Франца Кафки – гения австрийской ли‑ тературы. Черновцы когда-то входили в состав Австро-Венгерской империи. Так движешься к культурным корням, своему литературному происхождению, биографии го‑ рода. И тебе хочется вписывать себя в эту био‑ графию, поскольку ты молод, а значит, амбици‑ озен и мнишь себя гением. С этого начинается конфликт юноши, выросшего в семье советского журналиста, с мальчиком, выросшим в роскош‑ ной библиотеке советского журналиста. В 17 лет уже начинаются дружбы с юношами, похожими на тебя. Поступив в университет, я понял, что существует и украинская национальная пробле‑ ма. Как имперский молодой человек, я чувство‑ вал, что нахожусь в привилегированном поло‑ жении, по крайней мере тогда, когда речь шла

[9]

Социум. Политика [10]

о языке, который со школьной скамьи был или казался «великим» и «могучим». Так, медленно, ползком, рывками я «эволюци‑ онировал», и был в этом, думаю, не так уж оди‑ нок. Это был процесс, который в винной куль‑ туре называется ферментацией – брожением, – процесс сложный, но живой, даже загадочный. Я ездил в Москву, где познакомился с поэтами, они давали мне по тем временам запрещенные книги. Это был круг московского поэта Дави‑ да Самойлова. Они все открыто говорили, это был густой антисоветский воздух, просто чи‑ стый кислород, которым я тогда дышал наезда‑ ми. В процессе «брожения» я искал свою сво‑ боду и нашёл её. А когда нашёл, услышал, как мне орут: «Шаг в сторону – буду стрелять!»

– Когда Вы осознали привилегированность имперского положения, почему бы Вам вместо поисков свободы было просто не получать удовольствие от всех благ, доступных местным «белым сагибам»? Дело в том, что я вырос в «негосподской» семье. Мой отец – родом из Одессы, мать – из Харькова. В Черновцах для меня, пятилетнего мальчика, было открытием то, что мои родители свободно говорят на украинском языке. В Чите, где я жил в раннем детстве, мне и в голову не приходило, что мои родители имеют отношение к Украине. Разве в детстве думаешь геополитическими по‑ нятиями? Оказалось, что никакого отталкива‑ ния от Украины и украинского языка ни у моего отца, ни у моей матери нет. Они свободно гово‑ рили по-украински, отец хорошо писал по-укра‑ ински. Кроме того, мой отец ненавидел Стали‑ на, это стало для меня сильной прививкой про‑ тив всяких диктатур. Так что я не могу сказать, что мои родители были «сагибами». Я учил‑ ся в привилегированной школе, где было мно‑ го детей сотрудников горкома и обкома партии, много детей офицеров, служивших в Черновцах, и многие из этих детей просили своих родите‑ лей освободить их от уроков украинского язы‑ ка. Но я знал, что если я тоже попрошу об этом родителей, то мне не миновать первой в жизни серьезной порки. Сама идея не учить язык края, где ты живешь, язык, которым владеют твои мать и отец, была бы чем-то вопиющим. Так что я ско‑ рее дрейфовал в направлении к «аборигенам», а не к «сагибам». Мой отец, говоря на коммунистическом жар‑ гоне, был скорее коммунистом-ревизиони‑ стом. Я учился в школе, когда мой отец получил

строгий партийный выговор за то, что недоста‑ точно остро критиковал диктатуру югославско‑ го правителя Иосифа Броз Тито. Так что уже в детстве я начинал понимать нюансы несвобо‑ ды и то, что отец находится в зоне риска. Пер‑ вый инфаркт у отца случился именно после это‑ го партийного выговора.

– Вы никогда не задумывались, как сложилась бы Ваша жизнь, если бы «стукач» тогда промолчал? Я не знаю, как сложилась бы моя жизнь, остань‑ ся я в Советском Союзе. У меня много чего полу‑ чилось. Я сделал карьеру на радио, и у меня близ‑ кие отношения с «воздухом». Я не репортер, и даже не журналист, я скорее придумываю до‑ кументально-художественные радио-события. Есть такой жанр – проза поэта. А я придумал «радио поэта» и остался при поэзии. Другими словами, даже в эфире я занимаюсь тем, чем дол‑ жен заниматься поэт: преломляю реальность.

– Вы – «эстет», по-гречески – «человек чувствующий», но и прошедший через много испытаний. Почему Вы до сих пор не устали «чувствовать»? Фактор возраста играет роль в жизни любого человека, хотя многое зависит от энергии, фан‑ тазии и физического здоровья. Были великие ху‑ дожники, такие как Пикассо, которые работа‑ ли до последнего дня. Пикассо никогда не из‑ меняли кисть, карандаш, перо – с чем бы он ни работал. В металлургии есть такое понятие – «усталость металла». Я думаю, что и человеку присуща такого рода усталость. Но мне пока ин‑ тересны отношения с самим собой, отношения с языком, отношения со временем и простран‑ ством, – пространством в прямом смысле сло‑ ва. Я люблю путешествовать, и чужие ландшаф‑ ты меня пока волнуют. Но, может быть, мой слу‑ шатель и мой читатель уже отмечают морщинки в моих стихах, трещины в моём голосе, ноты усталости. Возможно, видит и слышит повто‑ ры. Я говорю о художественном старении, кото‑ рого не избежать. Но это не трагедия. Это есте‑ ственно – ловить себя на одышке, этого не надо бояться. Умирание – это отрезок жизни, и к это‑ му нужно относиться хладнокровно.

– Все же, познакомившись со столькими не лучшими качествами людей, почему Вы не стали мизантропом? Мизантропия – юношеское чувство. Взрос‑ лый человек должен ставить перед собой слож‑ ные задачи. Каждому из нас не просто полю‑ бить людей. Я привык ставить перед собой

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Поэзия и карикатура очень близки. Они имеют дело с гротеском, со смещением, сдвигом, преломлением {01/2017}

[11]

Социум. Политика

сложные задачи, я не хочу потакать себе. Это в юности позволительно превращать мизантро‑ пию в идеологию. Но я не люблю лёгкого хлеба. Я ставлю перед собой невыполнимую задачу – любить человека.

– Если сравнивать советское время и современность, Вы согласились бы с тезисом, что сейчас легче быть свободным человеком? Легче делать правильный выбор в жизни? Легче выбирать свободу, поэзию, чем это было в 70‑х годах прошлого века? Ответ очевиден. Как сочинил поэт Поль Элюар, «я пишу твоё имя, свобода». В тюремной камере мышцы постепенно становятся дряблыми. В ре‑ прессивных государствах становятся дряблы‑ ми человеческие эмоции и разум. Оказывается, что свобода для многих людей, выросших в по‑ литической резервации, невыносима. Им гораз‑ до удобнее несвобода, когда все решения прини‑ мает кто-то другой. Ведь свобода – это не только политика, есть ещё повседневная бытовая сво‑ бода: реши сам, в какой банк зарплату перечис‑ лять, какой сыр из 50 видов выбрать. У многих людей в состав крови вошла несвобода, и они ин‑

но и большая – вся Украина, как бы критически я не относился к ней. Кроме того, на наших глазах вершится неспра‑ ведливость. Украина – жертва агрессии. Поэто‑ му я движим естественным чувством справед‑ ливости. Более того, это стало важным и для мо‑ его сына – успешного британского писателя (он вырос в Лондоне, но родился в Киеве и стал по‑ литэмигрантом десяти месяцев от роду). По-ви‑ димому, это передается от родителей, от от‑ ца и матери, которая выросла в Киеве. Сын ча‑ сто бывает в Украине, много пишет о ней, был в прифронтовой зоне. В России его считают чуть ли не главным врагом в информационной войне с Западом. Я тоже часто бываю в Харько‑ ве, записываю передачи с солдатами, беженца‑ ми, волонтёрами. Харьков для меня – прифрон‑ товой город. Так я участвую в войне, и мы с сы‑ ном на одной стороне.

– Почему Ваш новый фильм будет называться «Ампутация»? Первый наш получасовой военный фильм с ре‑ жиссером Лидией Стародубцевой назывался «Шов. Психолог на войне». Этот фильм – о пси‑

Есть такое словосочетание, которое я не люблю – «формообразующая воля», но без него не обойтись стинктивно хотят возвращения к чему-то преж‑ нему, уютному, когда кто-то делает выбор за те‑ бя. Но мне не хочется говорить банальности.

– Когда Вы обрели свободу и прошли через все трудности, связанные с эмиграцией, когда Вы состоялись в карьере на Западе, что Вас по-прежнему влечет в Украину, в прифронтовой Харьков? И тем более, зачем Вам снимать фильм «Ампутация» о ребятах в госпитале? Во‑первых, я все-таки остался при моём язы‑ ке, моих языках. Украинский для меня – не не‑ родной язык. Это – близкая мне культура, близ‑ кая мне поэзия. Я связан с Украиной эмоцио‑ нально: оказывается, такие понятия, как малая родина, реальны. Эта связь проявляется ча‑ ще всего в критических ситуациях. А война – не просто критическая, а трагическая ситуация. В такие времена понимаешь, что ты должен сде‑ лать выбор, и я его сделал. С началом войны ста‑ ло ясно, что у меня есть не только малая родина,

[12]

хологических травмах, которые перенесли укра‑ инские солдаты. Это трудный фильм. Я посмо‑ трел в глаза беде и горю, я увидел увечья и фи‑ зические страдания. Вот тогда ампутация стала частью моих снов. Ампутация сейчас – ключе‑ вое слово для Украины, ведь «ампутация» – это не только молодые люди без конечностей, а и бе‑ женцы с востока Украины. Они тоже «ампу‑ танты», они лишились своей малой родины, до‑ мов, вещей. Вся Украина – «ампутант», от неё откромсали Крым и Донбасс. Правда, во время съемок фильма один капитан в больнице сказал нам: «Нет-нет, Крым – это не ампутация, и До‑ нецк – не ампутация. Вот у меня нет ноги и боль‑ ше не будет, а Крым и Донецк мы вернем». При этом ампутация – это ещё и метафора. Худож‑ ники даже в самых бесчеловечных обстоятель‑ ствах думают метафорически и метонимически.

– Вы можете очень иронично и тонко подчеркнуть какие-то вещи, в том числе в самом себе. Для чего Вам самоирония?

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Я в детстве очень любил кино, особенно кино‑ комедии, и мечтал стать Луи де Фюнесом. Рас‑ смешить человека на пустом месте, заставить мускулы лица другого человека расползаться в улыбке, – это какое-то чудо для меня. Мне нра‑ вилась роль «рыжего», я не боялся быть смеш‑ ным и нелепым. Способность посмеяться над собой дает тебе право смеяться над другими. А иначе ты будешь просто злопыхателем. Но есть в этом, однако, тонкость. Когда-то я писал о жанре карикатуры и понял, что поэ‑ зия и карикатура очень близки. Они имеют де‑ ло с гротеском, со смещением, сдвигом, прелом‑ лением. В поэзии ты смещаешь значение слов, и они вдруг предстают в другой роли, в дру‑ гом обличье. Карикатуристы тоже подчеркива‑ ют, утрируют какую-то деталь. Например, ан‑ глийские карикатуристы уже много десятиле‑ тий любят принца Чарльза за его уши, Де Голля они обожали из-за носа. Карикатуристы соз‑ дают гротеск из какой-то внешней человече‑ ской черты или ситуации. Так же работает по‑ эзия, но она не высмеивает, а смещает смыслы. Я не вижу и не провожу решительной границы между чувством юмора с одной стороны и по‑ эзией с другой. У меня вызывают сомнения ху‑ дожники, всегда облачённые в траурные наряды. {01/2017}

Мне кажется, что если бы я владел карандашом, то стал бы карикатуристом.

– В одном из выступлений Вы процитировали так называемый «закон Старджона», который в упрощенном виде гласит, что «90% процентов всего – дерьмо»? Если применить этот закон не только к массиву художественных произведений, о чем говорил его автор, а к жизни, то в чем, на Ваш взгляд, состоят те 10%, которые делают жизнь не дерьмом? Я не думаю, что этот закон применим в лю‑ бом контексте. Это было сказано мной о поэ‑ зии. Из всего корпуса написанных на протяже‑ нии веков текстов можно собрать сравнительно большую антологию гениальных произведений. Но сколько же тонн слов туда не попадёт? Даро‑ витых людей много, но для того, чтобы реализо‑ вать свой дар, нужно уметь начать, продолжить и завершить. Оказывается, многие люди не спо‑ собны на это. Они не знают, как распорядить‑ ся своим даром. Есть такое словосочетание, ко‑ торое я не люблю – «формообразующая воля», но без него не обойтись. Люди часто не знают, как вылепить, придать форму своей жизни. Это уже не о стихах и искусстве. Есть вещи поважней. •

[13]

Социум. Полiтика [14]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Перша леді

Вінстона Текст: Діана Клочко

Коли промовляєш «Черчілль», співбесідник, як правило, згадує не англійський аристократичний рід, а огрядного джентльмена з сигарою і розчепіреними латинською літерою V двома пальцями правиці. Тобто найвідомішого британця ХХ століття Вінстона Леонарда Спенсера-Черчілля, численні фото якого у зрілому віці стали одним із найпоширюваніших у світових медіа. Політиком, життя і дії якого є найретельніше зафіксованими в історіографії

З

а славою «переможця Другої світової» (адже Велика Британія – єдина краї‑ на, яка вступила у боротьбу з Третім рейхом від вересня 1939‑го, коли Вінстон Чер‑ чілль став прем’єр-міністром Співдружності) проглядають геть інші його «іміджі». Вони сто‑ суються, зокрема, і того, як він умів використати «на добро» свої публічні невдачі, провали і на‑ віть оглушливі падіння. За якими, якщо уважно придивитись, ховається не якесь «родове про‑ кляття герцогів Мальборо», а неймовірний об‑ раз обожнюваної ним впродовж усього життя американської матері. До її дій і впливу на вчин‑ ки старшого сина варто придивитись уважні‑ ше – дуже вже неординарне спілкування їх пов’я‑ зувало. І результат його не менш цікавий. Дженні Джером, дочка дуже багатого біржо‑ вого нью-йоркця і спортсмена, народила лорду Рендольфу первістка Вінстона у кімнаті для пе‑ ревдягання величного Бленхеймського палацу підозріло передчасно, що у другій половині ХІХ ст. вікторіанську публіку довго скандалізувало. {01/2017}

Як, власне, і надзвичайно поспішний шлюб, який зареєстрували у британському посольстві в Парижі навесні 1874 року. Їй, що стала офі‑ ційно однією з 12‑ти «перших красунь краї‑ ни» і особистою подругою принца, а потім і ко‑ роля Едуарда VII, однією з найвпливовіших дам лондонського двору, благодійницею і меценат‑ кою, тричі дружиною, саме цього факту чомусь і не пробачили. Перший британсько-американ‑ ський шлюб став приводом для довгих дискусій, що врешті завершились тільки тоді, коли такі шлюби стали нормою, тобто у ХХ столітті. А Вінстон пробачав їй усе, навіть коли вона втретє вийшла заміж за чоловіка, молодшого за нього на кілька років. За життя матері він на‑ писав їй тисячі листів, починаючи з найперших каракуль і закінчуючи цілими статтями і части‑ нами книг, які вона переглядала як перша читач‑ ка. Вінстон ніколи не забував, що саме Дженні, а не батько, у найтяжчий період його життя, ко‑ ли він був підлітком-невдахою, справжнім лу‑ зером навчання у непрестижному Харроу, ясно

[15]

Социум. Полiтика

розгледіла у ньому майбутні військові, політич‑ ні, ораторські, письменницькі таланти. Впро‑ довж майже тридцяти років він радився з ма‑ тір’ю (писав не менш разу на тиждень) стосов‑ но тих чи інших стилістичних нюансів своїх виступів і творів. Коли ж 1953 року Вінстон от‑ римав Нобелівську премію в галузі літерату‑ ри «за історичні і біографічні твори, а також блискучу ораторську майстерність» (його по‑ рівнювали з Цицероном і Цезарем, а суперни‑ ком за премію був Ернест Гемінгвей), не забув інтерв’юерам нагадати: «Я усім зобов’язаний ма‑ тері й нічим батькові». Фактично, Дженні була його ментором, ре‑ дактором і партнеркою у стратегії публічної діяльності, а він завжди був слухняним «ма‑ миним синочком».

КІЛЬКА ПРИКЛАДІВ Коли 17‑літній Вінстон отримав сильний струс мозку після падіння, мати розраджувала його «розповідями про парламентську політику», за‑ прошувала на обіди найвпливовіших членів пар‑ ламенту, щоб Вінстон міг слухати їхні супереч‑ ки. І навіть інколи подискутувати з ними. Коли 20‑літнього Вінстона, кавалерійського офіцера, звинуватили у «глибоко аморальних діях в дусі Оскара Вайльда», мати разом з сином разом подали в суд на кривдника. І вони виграли процес зокрема ще й тому, що Дженні активно контактувала з багатьма впливовими адвоката‑ ми, аби надати найвагоміші докази й аргументи. Коли Вінстон служив на Кубі (звідки й при‑ віз пристрасть до сигар і сієсти), а потім у Індії, мати робить все, аби його статті як військового кореспондента регулярно з’являлись у амери‑ канських виданнях. Однак вона саме тоді поча‑ ла переконувати сина, що настав час старту йо‑ го політичної кар’єри. Вона придбала і надіслала йому 8‑томну «Історію Римської імперії» Гіб‑ бона, 12 томів Макколея, 27 томів звітів про за‑ сідання парламенту, окремі книги з філософії та природознавства, щоб підготувати інтелек‑ туально до роботи парламентаря. Вона ж пора‑ дила Вінстону виголошувати промови, вперши лівого кулака в бока, як це робив його батько: традиційність страшенно толерувалась у того‑ часному суспільстві, а цим жестом «молодший Черчілль» підкреслював спадкоємність певної манери поводження. І хоч батька він тихо зне‑ важав, з матір’ю погодився – цей жест став його «парламентською прикметою», про яку багато писали, підготувавши ґрунт для вікопомної ком‑ бінації з двох пальців. Врешті, коли усього лише

[16]

через десять років він став міністром внутріш‑ ніх справ, й інших порад матері він не забув. Одна із них – усі неприємності сприймати ви‑ нятково як своєрідний трамплін для майбутніх злетів, а тому не гаяти часу і зайнятись чимось дуже цікавим. Коли Рендольф Черчілль захворів на сифіліс (його тоді лікувати не вміли), Дженні вирішила, що його дух зміцнить… навколосвіт‑ ня подорож. Незважаючи на те, що вони жи‑ ли кожен своїм (у тому й інтимним) життям, Дженні виконала усі необхідні для трауру при‑ писи, щоправда, через рік вирішила, що їй віль‑ но у елегантних чорних бриджах прогулюватись на велосипеді у Булонському лісі Парижу. Коли її наступний коханець граф Карл Кінскі вирі‑ шив одружитись з дівчиною набагато молодшою (але не вродливішою за Дженні), тридцятиліт‑ ня світська левиця знайшла, чим себе зайняти: по-перше, вона стала однією із співзасновниць першого жіночого політичного клубу «Ліга першоцвіту», а по-друге – почала видавати роз‑ кішний часопис «The Anglo-Saxon Review», що й донині вважається чи не найбільш витонченим журналом у світі. Шістдесятилітньою, перед третім шлюбом, ко‑ ли почалась Перша світова війна, Дженні почала створювати безкоштовні буфети на залізничних вокзалах для тисяч солдат, що їхали на фронт, збирала гроші для Військового госпіталю на пів‑ дні Англії (й стала головою комітету), патрону‑ вала госпіталь у Лондоні. Майже сімдесяти‑ літньою вона сіла у приватний літак за спиною ледь відомого джентльмена (щоправда, Вінстон, який обожнював авіацію і дуже багато літав, по‑ боявся задовольнити її бажання про спільний політ). У цьому ж віці її запросили на проби у кі‑ нострічці, й вона погодилась пройти їх. Коли їй довелось ампутувати ногу вище коліна після пе‑ релому щиколотки, вона жартувала: «Бачите, от тепер я не зможу встати не з тієї ноги!» Син додав своїх нюансів до маминих рецеп‑ тів переживання невдач. Вона знаходила радощі у спілкуванні з аристократами, він – у освоєн‑ ні демократичних професій. Дженні прекрасно танцювала і співала, влаштовувала грандіоз‑ ні вечірки й пишні бали. Якось для «шекспірів‑ ського свята» вона придумала перетворити ча‑ стину Лондона на декорації ХVI ст., знайшла на це і чималі кошти, і усіх необхідних майстрів. Вінстон був позбавлений музичного слуху, од‑ нак з ентузіазмом займався живописом, артис‑ тично прикидався горилою чи ведмедем у іграх з дітьми, а в години, коли його опосідала де‑ пресія (він називав її «чорним псом») – йшов

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Фактично, Дженні була його ментором, редактором і партнеркою у стратегії публічної діяльності, а він завжди був слухняним «маминим синочком» класти цеглу для нової стіни свинарника (він вважав свиней найрозумнішими тваринами) або заводив екскаватор, щоб вирити штучне озерце, новий фонтан чи водоспад у водяних садах йо‑ го маєтку Чартвелл. Самотужки він влаштував і бойлер під басейном, щоб насолоджуватись водними процедурами і взимку також. Коли Дженні залишалась у скрутному станови‑ щі, вона придумувала щось літературне або бла‑ годійне. Коли Вінстон у 1929‑му втратив близь‑ ко півмільйона фунтів і пост канцлера казна‑ чейства, він поїхав до Америки… читати лекції. У країну, яка переживала фінансовий колапс, {01/2017}

з такою ідеєю міг податись лише божевіль‑ ний, тим більше, що там він потрапив у вуличну аварію. Однак саме після цього він написав кіль‑ ка десятків книжок, права на які дуже добре ку‑ пувались і у США. Дженні усе життя дбала про своє тіло, тому й на весіллі Вінстона здавалась навіть молод‑ шою за його наречену Клементину. Вона підсу‑ мувала свою стратегію життя фразою «Я ніколи не змирюсь з тим, що я не найгарніша жінка у цій кімнаті». Її первісток був неабияким гурманом і жахливим обжерою. Відомий його вислів: «Що я думаю про хороший обід? Спочатку треба

[17]

Социум. Полiтика

добряче поїсти, потім обговорити хороші мо‑ менти цього обіду, а після того знайти приємну тему. Головна умова наступна – щоб говорив я». Не аристократка з походження, Дженні ста‑ ла втіленням артистичного шарму вікторіансь‑ ко-едвардіанської епохи і, незважаючи на ще два шлюби, вважала за потрібне зберегти ім’я «леді Рендольф Черчілль». На пропозицію Єлизавети ІІ зробити його герцогом Вінстон відповів від‑ мовою під приводом, що хоче померти тим, ким є – «лише Вінстоном Черчіллем». Мати, попри усі авантюрні ескапади, за‑ лишилась «леді з ХІХ ст.», а Вінстон, незва‑ жаючи на статус і родину, став видатною особистістю ХХ-го. Він здавався безстрашним, хоча насправді ли‑ ше дуже добре навчився контролювати свої численні фобії, напади лютої депресії, підозрі‑ ливість до похвал і розпач від політичних поми‑ лок. Усе життя він не міг собі пробачити прова‑ лу Дарданелльської операції 1915 року, про що

входить до Всесвітнього списку ЮНЕ‑ СКО. Нинішні власники живуть у правому крилі палацу, увесь інший простір комплексу доступ‑ ний для відвідувачів. Едуард VII, старший син ко‑ ролеви Вікторії І, перший британський й ірланд‑ ський король, а також імператор Індії із Віндзор‑ ської (Саксен-Кобург-Готської) династії. Мав прізвисько «дядя Європи», його племінниками були Микола ІІ і Вільгельм ІІ. Був надзвичайним женолюбцем, мав кілька офіційних коханок, але не визнавав позашлюбних дітей. Поняття «ед‑ вардіанська епоха» приблизно співпадає із тер‑ міном «срібний вік» або fin de siècle. Двомісні літаки (біплани) були дуже популяр‑ ним видом розваг англійської аристократії піс‑ ля закінчення Першої світової війни. Англій‑ ка Хільда Х’юлетт, коли була сорокарічною багатодітною матір’ю, стала першою професій‑ ною льотчицею з офіційною ліцензією. Він‑ стон не розділяв захвату Дженні, хоча завжди

Дженні усе життя дбала про своє тіло, тому й на весіллі Вінстона здавалась навіть молодшою за його наречену Клементину казав: «На моїх руках більше людської крові, ніж слідів фарби». У сімейному житті Вінстон був геть не схо‑ жим ні на батька, ні тим більше – на матір. Як це не дивно, але мати жодного разу не поцікавилась (принаймні, у листах), чи щасливий її старший син як чоловік і батько. А він не обтяжував її та‑ кими подробицями. Адже у них було так багато значно цікавіших тем для обговорення! Герцог Мальборо – спадковий аристократич‑ ний титул для перів Британії. Був створений 1702 року королевою Анною для чоловіка своєї фаворитки, видатного воєначальника Джона Черчілля. Особливістю є те, що він передається тільки через жінок. Рендольф Генрі Спенсер Черчілль – третій син 7‑го герцога Мальборо, якому не міг дістатись титул. Член палати громад Британського парла‑ менту, цікавий оратор, певний час займав пост канцлера казначейства, але пішов у відставку, висловивши незгоду із діями колег по кабінету. Палац Блейнхейм (інколи вимовляють «бленім») – один з найбільших палацово‑пар‑ кових ансамблів рідкісного для Англії стилю ба‑ роко, рощташований в графстві Оксфордшир,

[18]

підтримував ідею сильної військової авіації. Він доклав максимум зусиль, щоб британсь‑ кі ВВС стали сильнішими за німецьку авіацію у Другій світовій. Чартвелл – найулюбленіший маєток Чарчіл‑ ля, з будинком у вікторіанському стилі й 30 га угідь, який Вінстон придбав 1922 року. Разом з дружиною Клементиною докладав дуже бага‑ то зусиль для перетворення його у ландшафт‑ ний рай. Нині є майже таким же місцем палом‑ ництва туристів, як маєток Клода Моне Жи‑ верні у Франції. Дарданелльська операція почалась у 1915 ро‑ ці з метою захоплення країнами Антанти про‑ токів Дарданелли і Босфор (а також міста Стам‑ бул). Перетворилась на жахливу військову по‑ разку, про що Черчілль не міг забути впродовж життя. Британська імперія втратила 119,7 тис. чоловік вбитими, пораненими, зниклими без‑ вісти та полоненими. Французька республіка – 27 тис., Османська імперія – 250 тис. Черчілль як ініціатор операції пішов у відставку. Німеч‑ чина і Туреччина, а також Болгарське царство вважали цей успіх своїх армій головним у Пер‑ шій світовій війні. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

{01/2017}

[19]

Социум. Полiтика

• Все великие вещи просты, и многие из них могут быть выражены в отдельных словах: свобода, справедливость, честь, долг, милосердие, надежда.

• Периодически люди спотыкаются о правду и падают, но большинство затем встают и спешат дальше, как будто ничего не случилось • Успех – это способность идти от одной неудачи к другой без потери энтузиазма.

• У тебя есть враги? Хорошо. Значит в своей жизни ты чтото когда-то отстаивал.

• Цена величия – это ответственность.

• Я – оптимист. Не вижу особой пользы быть чем-то ещё.

• Когда орлы молчат, то болтать начинают попугаи.

• Империи будущего – империи ума.

• Никогда не сдавайтесь – никогда, никогда, никогда, никогда, ни в большом, ни в малом, ни в крупном, ни в мелком, никогда не сдавайтесь, если это не противоречит чести и здравому смыслу. Никогда не поддавайтесь силе, никогда не поддавайтесь очевидно превосходящей мощи вашего противника.

• История будет добра ко мне, ибо я намерен лично писать её.

[20]

УИНСТОН ЧЕРЧИЛЛЬ ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Фотопроект [22]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка, Стала собі щебетати, Господаря викликати: «Вийди, вийди, господарю, Подивися на кошару, Там овечки покотились, А ягнички народились, В тебе товар весь хороший, Будеш мати мірку грошей, Хоч не гроші, то полова — В тебе жінка чорноброва». Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка.

Модель ♦ Поліна Біленька (Марина Павлюк ) Вінок ♦ Юля Кириленко Одяг ♦ Лариса Головня {01/2017}

Дідух ♦ Олексій Пшеничнюк Особлива подяка за допомогу в організації зйомок Сергієві Шевченко

[23]

Театр. Кіно [24]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Наталія Сумська та Анатолій Хостікоєв: один успіх на двох Текст: Людмила Грабенко Фото: Павел Ботанов, Валерія Ландар

Хлопчиків та дівчаток, що обмірковують своє майбутнє, завжди вабить акторська професія: хтось вважає її легкою, когось привертає успіх, який є її незмінним супутником. Якою насправді є ця професія і чого вартий успіх в ній, знають тільки ті, що пройшли шлях від підніжжя до вершини – про нього розповідають перші актори сучасного українського театру і кіно: він – Еней, вона – Наталка Полтавка, він – Анатолій Хостікоєв, вона – Наталія Сумська – Пані Наталія і пане Анатолій, якою була ваша перша зустріч з театром? А. Х.: В школі нас, звичайно, водили на виста‑ ви, але великого враження вони на мене не спра‑ вили. Тому я не мріяв, як багато моїх колег, про акторську професію з дитинства, тому що майже нічого про неї не знав. У Наташі все по іншому – вона, донька відомих акторів, В’ячеслава Сум‑ ського і Ганни Опанасенко-Сумської, виросла за лаштунками. Н. С.: В юнацькі роки я не розуміла, яке це бу‑ ло щастя – народитися в такій сім’ї, усвідом‑ лення цього прийшло набагато пізніше. Тоді ж я просто щоденно ходила до театру у справах: до батьків або щоб забрати молодшу сестрич‑ ку. Але потяг до мистецтва в мене був завжди. Перше і, мабуть, найсильніше моє театральне {01/2017}

враження – вистави Донецького оперного теа‑ тру. Так сталося, що якось батьки поїхали на га‑ стролі, а я залишилася вдома сама – не пам’ятаю, який то був клас, але мені ще треба було здати іспити. Я досі дивуюсь тому, яка жага, яке бажан‑ ня в мене було подивитися вистави того театру, що саме тоді був на гастролях у місті Запоріжжі, де ми жили. Це були місяцеві гастролі, протягом яких можна було передивитись весь репертуар – зараз, на жаль, нічого подібного немає. Все місто мало таку можливість: обрати вистави, все спла‑ нувати, заздалегідь купити квиточки. і я диви‑ лась все, що було можливо – і балети, і опери – і все це відклало такий глибинний слід у моїй душі, що я і досі пам’ятаю ті вистави. Сьогодні я можу побудувати своєрідний місто‑ чок між тими виставами із теперішньою виста‑ вою «Незрівнянна», в якій працюю. Коли мене

[25]

Театр. Кіно

запитують: «Де ви вчились вокалу?», я від‑ повідаю: «Всюди – потрошку, і тоді, коли диви‑ лася вистави Донецького оперного театру, та‑ кож». Моя героїня, Флоренс Фостер Дженкінс, це справжній історичний персонаж, вона мала неабияку харизму, що і дозволила їй заволодіти увагою і любов’ю глядачів. До речі, якраз днями відбулася прем’єра голівудського фільму, який так і називається «Флоренс Фостер Дженкінс» Але, якщо в кіно можна відзняти реакцію пу‑ бліки в тих сценах, коли дія відбувається в те‑ атрі, і вона буде незмінна, то в театрі на кож‑ ній виставі публіка різна, і її треба завойовува‑ ти кожного разу. Було надзвичайно приємно, що глядачі так добре прийняли виставу, відвер‑ то кажучи, такої бурхливої реакції ми не чекали. Наприклад, в другому акті, під час виконання арії «Цариці ночі» публіка влаштовує справж‑ ню овацію. Крики «Браво» і оплески змушу‑ ють мене зупиняти виставу і кланятись, кла‑ нятись і кланятись! Ось це і є акторське щастя. Як каже Едмунд Кін у виставі «Кін IV» – «по‑ клони – найважливіша деталь». Але кожна на‑ ступна вистава неповторна. і знову ти виходиш сам на сам з глядачем і робиш свою справу.

– Ви взагалі співаєте при будь-якій можливості, глядачі й досі пам’ятають вашу Жанну Д’Арк у «Білій вороні». Н. С.: Ця вистава, що побачила світ в середині 90‑х років минулого століття, для мене знакова – від неї я відраховую помітний етап своєї творчої біографії. Розповім вам історію її появи на сцені Театру імені Франка. Я поїхала у Полтаву

до батьків, щоб побути з ними, і знову-таки пішла до театру – в яке би місто я не завітала, при мож‑ ливості іду в театр: що там іде, що можна поди‑ витись? Так сталося, що в місцевому театрі йшла «Біла ворона» – головна музична тема вистави і її віршований стрій не могли залишити мене, як артистку, байдужою і одразу запали мені в душу. Приїхавши до Києва, я заохотила тодішнього ху‑ дожнього керівника нашого театру, Сергія Дан‑ ченка, до постановки цієї вистави. Він не сказав «ні», але і не сказав «так». Але коли я в черго‑ вий раз до нього підійшла і нагадала про неї, він вирішив зустрітися з авторами – Геннадієм Та‑ тарченком і Юрієм Рибчинським, і на другий же день після цього взяв виставу в роботу. «Біла ворона» залишила хороший, добрий від‑ биток у моїй душі. Там було багато самостійної праці: Данченко довіряв нам, акторам – за що я йому дуже вдячна. Минуло двадцять п’ять років з дня прем’єри «Білої ворони». Ми горді тим, що свого часу це було ознакою певних пере‑ творень в суспільстві, вони якось збіглися з ви‑ ходом вистави – фактично то були дні нашої пер‑ шої незалежності.

– Це закономірність чи збіг, що мистецтво пророкує, а іноді і провокує суспільні зміни? Н. С.: В історії з «Білої ворони» – саме збіг! Значить, театр володіє якимось передчуттям, як магніт притягує ознаки суспільних змін, і вистава – не кожна! – стає епохальною, цита‑ тою чи епіграфом до того періоду життя, який вона визначає. Недаремно кажуть, що найкра‑ ще відтворити сьогодення твором про минуле.

З досьє «Бурлеску»: Вистава «Незрівнянна» – справжній бенефіс Наталії Сумської – присвячена американській піаністці і співачці Флоренс Фостер Дженкінс, що стала відомою завдяки повній відсутності слуху і голосу, але її бажання співати і неймовірна віра в себе були настільки сильними, що публіка її обожнювала. А історичний виступ у знаменитому залі «Карнегі Холл» став справжнім тріумфом в її кар’єрі. Режисер вистави – Анатолій Хостікоєв, художник-сценограф – Сергій Маслобойщиков, автор музики – Іван Небесний. Прем’єра «Незрівнянної» відбулася 24 червня 2016 року.

[26]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Так і сталося – в «Білій вороні» багато чого прочиталося з сьогоднішнього дня, тому вона і стала такою популярною. Ми одразу же поїха‑ ли на гастролі – у Польщу, потім в Австрію. Мені навіть пропонували підписати контракт і зали‑ шитись на деякий час у Відні, але я тоді не ро‑ зуміла, що це таке, тому делікатно відійшла від теми. Та мабуть і зараз, з роками, я зробила би також – не можу уявити себе на чужих підмост‑ ках. Кожен митець намолює свою сцену, тут бу‑ ває всіляко, але воно твоє.

– На своїй, намоленій, сцені грати легше, чи це не має значення? Н. С.: Принаймні створювати, робити, почи‑ нати краще тут – у театрі Франка, тут ніби якась невидима печатка ставиться – своєрідний знак якості. Таким мені завжди бачився наш театр, кращі зразки вистав і акторських робіт, які я ба‑ чила тут. Актори, що в різні часи виходили на йо‑ го сцену, накидали, як в скарбничку, багато чо‑ го – душевних сил, емоцій, енергетику.

– Що вам ще необхідно для творчості? Н. С.: Рідні береги – Київщина, Кіровоград‑ щина. Рідне слово. Мені пощастило, у мене бу‑ ли і музичні вистави – «Майська ніч», «Різдвя‑ на ніч», «Конотопська відьма», і багато драма‑ тичних, але я не люблю згадувати, колекціювати і підраховувати, скільки ролей зіграла. Має зна‑ чення тільки те, що є сьогодні, а не те, що було ко‑ лись. До театру приходили глядачі, яким це було цікаво тоді, а зараз я виходжу на кін у виставах «Кайдашева сім’я», «Незрівняна», «Грек Зор‑ ба», «Моя професія – синьор з вищого світу», «Ліс», «Живий труп», «Про людей і мишей». Яким був ваш перший вихід на сцену? А. Х.: Я грав ведмежа у виставі в дитячому са‑ дочку, а потім створив театр у 87‑й середній школі, в якій вчився. Акторські задатки, як я те‑ пер розумію, були в мене завжди, тільки треба бу‑ ло, щоб якось воно проявилося – щоб хто-небудь

{01/2017}

З досьє «Бурлеску»: Драматична поема «Біла ворона» була написана Юрієм Рибчинським на початку 80‑х років минулого століття. Вигляд рок-опери вона прийняла в 1989 році, коли музику для неї написав композитор Геннадій Татарченко. Через два роки у Національному академічному українському драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра однойменної вистави в постановці Сергія Данченка з Наталією Сумською і Анатолієм Хостікоєвим в головних ролях. Її тема – подвиг простої французької дівчини, що стала на чолі свого народу в його боротьбі проти англійської навали під час Столітньої війни, – дуже сподобалась глядачам, вистава стала культовою і з безперестанними аншлагами йшла протягом одинадцяти років – цього року їй виповнюється чверть століття. В 2005 році «Біла ворона» була відновлена театральною компанією «Бенюк і Хостікоєв» у постановці Анатолія Хостікоєва.

підштовхнув мене до цього. Якщо у Наташі з цим проблем не було – вона належить до відомої театральної династії, то поруч зі мною таких лю‑ дей не було. В мене все склалося спонтанно, але виявляється, що така моя доля. Мій друг і товариш ще з дитячого садка, Мико‑ ла Кулініч, підбив здати документи до театраль‑ ного інституту. До цього я займався спортом, мріяв стати геологом і мандрівником, збирав‑ ся подавати документи на геологорозвідуваль‑ ний факультет університету. Але в результаті я поступив в театральний інститут, а Мико‑ ла в університет. Тепер Коля – надзвичайний повноважний посол України в Австралії. Жал‑ кує страшенно! (сміється) А я – актор Націо‑ нального театру. Днями я з ним спілкувався по телефону, він якраз отримав найвищу наго‑ роду Японії, де близько десяти років був послом. Він хотів зустрітися, але в нас була вистава, то‑ му довелося обмежитися телефонною розмо‑ вою. Так сталося, що в цей час я проїжджав біля червоного корпусу університету, де ми з ним

[27]

Театр. Кіно виросли: він на Пушкінський, я – на Володи‑ мирській, а зустрічалися біля пам’ятника Тара‑ су Шевченку. «Коля, – кажу, – я зараз їду по міс‑ цях нашого дитинства, і звідси – разом з Тарасом Григоровичем – передаємо тобі, справжньому патріотові Україні, свій привіт!»

– Якщо можна було би прожити життя ще раз, ви би знову обрали цю професію? А. Х.: Я абсолютно свідомо можу сказати: так. Більш того, я б не покладався на випадок, тому що зрозумів: для мене кращої професії немає – вона така приваблива, така заманлива. Але акторська професія – найзалежніша у світі. Художній керівник, директор, режисери, коле‑ ги-актори, гримери, костюмери, освітлювачі, му‑ зиканти – ми залежимо від усіх абсолютно. Але коли питають, чи не був я проти, коли мої діти вирішили стати акторами, завжди від‑ повідаю: навпаки! Мій старший син, Георгій, сам обрав цей шлях і поступив до театрально‑ го інституту. Ті ролі, які він зіграв в театрі Івана Франка, в театрі на Подолі, в Незалежному теа‑ трі і зараз у власній антрепризі, свідчать про те, що у нього великий акторський і організаторсь‑ кий потенціал. Я пишаюсь ним. і мій молодший син, В’ячеслав, слава Богу, як вийшов з дитинства на сцену, так і досі з радістю і задоволенням пра‑ цює в театрі, у нього великі плани і перспективи.

[28]

У наших дітей не було проблем у виборі професії, і вони зробили самостійний вибір, який прий‑ шовся батькам до душі.

– А якою була перша серйозна роль? Н. С.: А як відрізнити серйозну від несерйоз‑ ної? Якщо взяти нашого сина, Славка, то він в п’ять років блискуче грав Чарльза, сина го‑ ловного героя, у виставі «Кін IV». Так, це була невеличка робота, але ж роль зі словами з тан‑ цями і віршами. Він настільки природно існував на сцені, що я вважаю саме цю роль його дебю‑ том – до речі, дуже вдалим. А. Х.: Мій акторський дебют, якщо не врахову‑ вати сцену театрального інституту – підготовчу до сцени великої, де у мене були хороші роботи в дипломних виставах, відбувся у Львові – у те‑ атрі імені Марії Заньковецької. Ще з інститу‑ ту мене запросив туди Сергій Володимирович Данченко, мені тоді був двадцять один рік і там я познайомився з Федором Стригуном, Віталієм Розстальним, Богданом Ступкою, Богданом Ко‑ заком, Юрієм Брилинським і з багатьма відоми‑ ми і любимими акторами. Я працював на сцені цього театру три роки, але він для мене – як пер‑ ша любов, тому що там все було вперше. Ко‑ ли ми зараз приїжджаємо на гастролі до Льво‑ ва, я хвилююсь неймовірно, тому що сцена цьо‑ го театру для мене як колиска. Вперше я вийшов

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Театр володіє якимось передчуттям, як магніт притягує ознаки суспільних змін, і вистава – не кожна! – стає епохальною, цитатою чи епіграфом до того періоду життя, який вона визначає

{01/2017}

[29]

Театр. Кіно

на неї в виставі «Марія Заньковецька», де грав невеличку роль ведучого, у якого в фіналі було лише три фрази. Але пам’ятаю, як я хвилювався і переживав! Після цього я отримав роль Черниша в виставі «Прапороносці» – тоді вперше автор, Олесь Гончар, дозволив інсценувати свій твір, режи‑ сером якого був Данченко, а оригінальну музи‑ ку до неї писав Володимир Івасюк. Це була моя перша велика роль. На бенкеті після прем’єри Гончар несподівано спитав: «А де той актор, що грав Черниша?» Коли мене підвели до нього, він сказав: «Я був саме таким, коли йшла війна – ви нагадали мене. Так, начебто я бачив самого се‑ бе». До речі, вистава «Прапороносці» була зна‑ ковою для театру імені Заньковецької, нас навіть подавали на звання лауреатів Державної премії, але не сталося.

– Ви не відчуваєте образи на кіно – вас могли б знімати набагато більше? Н. С.: Зараз ми багато знімаємось. А в мину‑ лому… Чого ж ображатись, кіно було не на‑ ше – чуже. Існувало тільки трошки вітчизняно‑ го, поетичного кінематографа, а все інше не ма‑ ло до України жодного відношення. До того ж у кожного актора – свій час: хтось розквітав у молоді свої роки, а ми стали цікаві кінемато‑ графу зараз. А. Х.: Російський актор українського поход‑ ження Олексій Васильович Петренко колись сказав мені про себе: «Я почав зніматися піз‑ но, але є різні яблука – є ранні, а є пізні, але вони від цього не стають гіршими». На початку

Наташиної кінокар’єри вона, я думаю, була чи не єдиною українською актрисою, яку зна‑ ли по всьому Радянському Союзу – вона зніма‑ лась в таких стрічках, як «Кармелюк», «Від Бу‑ гу до Вісли», «Чекаю і сподіваюсь», «Така піз‑ ня, така тепла осінь», «Гори димлять», «Назар Стодоля», ну і, звичайно, «Наталка Полтавка». Наталія Сумська була обличчям українського кіно – я й досі пам’ятаю її портрети на обкладин‑ ці журналу «Новини кіноекрану». І у мене були тоді цікаві роботи, але справа в то‑ му, що на головні ролі на кіностудії імені Дов‑ женка запрошували російських акторів, а наш брат, українець, пас задніх. Прорив в цьому від‑ ношенні зробив Леонід Биков – в своїх легендар‑ них стрічках він зняв українських акторів. Так само робив і Іван Миколайчук, коли почав зні‑ мати свої фільми. Особисто у мене немає обра‑ зи на кінематограф, тому що в першу чергу вва‑ жаю себе актором театру. Я сьогодні, до речі, прочитав інтерв’ю Ентоні Хопкінса, він ка‑ же: «Мені зараз сімдесят вісім років і я нареш‑ ті став фінансово незалежним – я заробив в кі‑ но гроші, але так хочу повернутись на сцену, з якої я розпочинав колись свій акторський шлях. Я все життя чекав того моменту, коли зможу собі дозволити вийти на сценічні підмостки». В кі‑ но завжди платили і платять більше, але коріння акторське – в театрі. Але в театрі менша пропускна здатність, до то‑ го ж він – мистецтво недовговічне: більшість ваших колишніх вистав живе тільки в пам’яті

З досьє «Бурлеску» «Енеїда» – інсценізація поеми-бурлеску Івана Котляревського в постановці Сергія Данченка з блискучими акторськими роботами (Богдан Ступка – Котляревський, Анатолій Хостікоєв – Еней, Наталія Сумська – Лавінія і Дідона), музикою Сергія Бідусенка і видовищними сценічними боями в постановці Володимира Абазопуло – одна з легендарних франківських вистав. Театральні критики вважають, що «Енеїда» Данченка, прем’єра якої відбулася 1986‑го року, була своєрідним театральним маніфестом народу, що передбачає і відчуває свою незалежність і чекає на неї, тому вона була дуже яскравою, легкою і світлою.

[30]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

шанувальників. Невже навіть «Енеїда» не запи‑ сана на плівку? А. Х.: На жаль, ні. Коли вона йшла на сцені, ніхто цим не займався, тому нічого не залиши‑ лося – тільки окремі фрагменти і фотографії, а решта – в спогадах. Шкода, тому що на свій час вистава була легендарною. Сергій Володимиро‑ вич Данченко дуже вчасно взяв «Енеїду». Виста‑ ва об’єднала наш колектив навколо духу нації, духу акторства і людського духу. Пам’ятаю, ко‑ ли підіймалася завіса і весь склад театру стояв на авансцені, глядачі вже зустрічали це оплеска‑ ми: велика кількість акторів, яскраві костюми – навіть в кіно не завжди таке побачиш, а про те‑ атр годі і казати. А потім починалося дійство – динамічне, захоплююче, глядачі завжди були від нього в захваті. А які показові гастролі були у нас в Кракові… Н. С.: … у 1989 році… А. Х.: … ми приїхали з «Енеїдою», відіграли виставу під шалені оплески, а коли вона закін‑ чилась, вийшли на вулицю, а там стоять глядачі. і ми, замість сідати в автобус, ще півтори години танцювали, співали пісень – і з цієї вистави, і з ін‑ ших. Таке було єднання глядачів і акторів! Зга‑ дуємо, згадуємо «Енеїду»… Н. С.: Сергій Данченко дуже вдало підбирав репертуар. А. Х.: А ще у нього в трупі кожен актор знав своє місце. У нас не було жодних чвар, не було розбрату… Н. С.: … і поодинокого лідерства. А. Х.: Це був справжній розквіт національного театру імені Івана Франка. На деякі вистави квитки питали від станції метро! А. Х.: У нас і зараз є вистави, квитки на які так само питають на підході до театру. і це надзви‑ чайно приємно, коли глядачі хочуть будь-що по‑ трапити на виставу – в таких випадках у акторів навіть серце б’ється сильніше.

{01/2017}

– Ви завжди хвилюєтесь перед виходом на сцену? А. Х.: В тому же інтерв’ю, про яке я вже казав, Хопкінс говорить: «Немає актора, який не хви‑ лювався би перед виставою, якщо ти спокій‑ ний – це дуже поганий симптом». і ми хвилює‑ мося доти, доки не вийдемо на сцену, а там вже починається існування в іншому вимірі – там зовсім інший світ. Існування в акторський про‑ фесії – це велика пригода, бо сьогодні ти граєш одну людину, завтра – іншу, післязавтра – навіть жінку, якщо ти чоловік, і чоловіка, якщо ти жін‑ ка. Це – подорож в просторі і часі, яку може по‑ дарувати тільки ця професія, і це величезна те‑ риторія, яку неможливо освоїти за все життя. Чим більше ролей, тим більше можливості зро‑ зуміти, на що ти здатний – як актор і як людина.

– Правда, що сцена лікує – там проходить навіть сильний біль? А. Х.: Абсолютно! Але не варто дуже багато го‑ ворити про це… Н. С.: … і на це покладатися… А. Х.: … тому що це таємниця. Ніхто не знає, чому так відбувається, але на сцені падає темпе‑ ратура, якщо, не дай бог, вона піднімається. Це – магія театру, вона йде від людей в залі. Уявить собі, що актор один виходить на сцену, а перед ним – вісімсот, а то і тисяча глядачів, і у кожно‑ го своя енергетика. і актор повинен так сконцен‑ трувати їхню увагу, щоб вони плакали і смія‑ лись. Це дуже важко, але якщо вдається, виникає та сама магія, про яку ми говоримо. Н. С.: Хтось боїться виходити на публіку, а для нас це природний стан. Я нещодавно спілкува‑ лася з представниками нашої української ме‑ дицини – була присутня на посвяті у студен‑ ти. Слухала промови, спілкувалася, а потім ска‑ зала: «Є одне слово, яке, мабуть, не вживають медики – емоція, але саме вона є головною для актора, тому що глядачі йдуть до театру саме по неї – це найбільше, що ми можемо їм дати».

[31]

Театр. Кіно

З досьє «Бурлеску»: «Кін IV» – вистава за п’єсою Григорія Горіна, в якій Анатолій Хостікоєв виступив і режисеромпостановником, і виконавцем головної ролі – найкращого інтерпретатора шекспірівських п’єс, легендарного англійського прем’єра Едмунда Кіна. Це, мабуть, найкраща вистава про життя актора, який на повну силу живе тільки на сцені, а не в реальному житті. Прем’єра «Кіна IV» відбулася 9 червня 1999 року. За цю виставу Хостікоєв отримав «Київську пектораль» – «За кращий режисерський дебют».

Ще ніхто не захищав дисертацію, щоб з’ясува‑ ти, що там з тими акторами робиться на сцені. Що ж це за особливі люди такі, що змушують ін‑ ших сміятися, плакати, співчувати і співпережи‑ вати? Є вдячні відгуки, що доходять до нас через роки, коли глядачі кажуть: «Ми виховуємо своїх дітей – нове покоління – на ваших виставах, зо‑ крема таких, як «Кін IV». Що ж там таке, якого людського стану ми своєю роботою торкаємось, які струни в душі зачіпляємо? Немає відповіді на це питання. А. Х.: Кожна вистава в театрі – несподіванка, ми не можемо ані передбачити, ані спрогнозу‑ вати, що станеться під час її дії. Кожен раз мі‑ няється глядач, і яка в нього буде реакція на на‑ ші слова і дії, невідомо, тому немає двох однако‑ вих вистав. Якщо в кіно акторська гра і емоції зафіксовані раз і назавжди, то в театрі це кожно‑ го разу відбувається як вперше. Театр – живе ми‑ стецтво, через що він так довго і існує. Пам’ятає‑ те, раніше казали, що він, як окреме мистецтво, відімре, поступившись місцем кіно і телебачен‑ ню, але вже є інтернет, але театр і досі живий. і так буде завжди. Н. С.: Так що помилився вождь світового про‑ летаріату свого часу: з усіх мистецтв найваж‑ ливішим для нас є мистецтво театру, а не кіно.

– Образи, які ви граєте, якось відбиваються на вашому житті? Н. С.: Залишається запал – «шлейф», який ми несемо після вистави, адже відразу вскочити в буденний костюм і піти додому не виходить – перебуваєш в полоні духу вистави, стану сво‑ го героя, емоцій, які він викликає. Не кажучи вже про шанувальників, які йдуть до тебе, щоб

поспілкуватися, і треба відповідати їхнім очіку‑ ванням. Перед ними нам ще трошки треба до‑ грати роль, тому що ми не можемо показатися глядачам в своєму, тільки нам відомому стані. А. Х.: Для мене трошки інакше: закінчилась роль – закінчилася ілюзія. Я чітко розподіляю, де сцена, а де життя, відіграв виставу – і все, що з нею пов’язане, повинно залишитися в театрі. Н. С.: Для нас це робота, а для когось – чарівне дійство, як для тих глядачів, що роками ходять на наші вистави. Як назвати їхній стан? Але ж вони щось там знаходять для себе.

– Ситуації, які доводиться грати в театрі чи кіно, повторюються в реальному житті? А. Х.: Так, буває – наприклад ревнощі Отелло присутні в нашому житті, вони і зараз є. Звичай‑ но, не до того, щоб душити свою улюблену дру‑ жину, але це дуже сильна емоція – на мій погляд, найсильніша, після любові, яку відчуває мужчи‑ на до жінки. Я не вірю, що є такі чоловіки, котрі не ревнують своїх коханих жінок. Н. С.: Хоча я, як і Дездемона, нібито не даю приводу. А. Х.: Привід завжди можна знайти (сміється). Але хай все це лишається в театрі. Вам доводилось відбиватися від шанувальників? А. Х.: Ні в якому разі. Навпаки. Я дуже дорожу ними і вдячний за їхню прихильність. Н. С.: А я, дивлячись на Анатолія Георгійовича, крім власної закоханості і симпатії, була ще в за‑ хваті від того, наскільки природа всіляко обда‑ рувала цього актора. А. Х.: Мені не пощастило зіграти все, що хотіло‑ ся і моглося, були і простої – з різних причин, ко‑ ли роками не було нових ролей. Тому народи‑ лась театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв», де ми мали можливість багато грати. В цьому житті не можна нічого чекати, бо тоді те, на що ти чекаєш, обходить тебе стороною – треба дія‑ ти, треба постійно бути в русі, не зупинятися і шукати на свою голову нові пригоди.

– Якими якостями треба володіти, щоб бути успішною людиною? Н. С.: Користуючись родинним кодом існу‑ вання в театрі, я бачила переживання, здобут‑ ки і розчарування своїх батьків, і все це увійшло

В цьому житті не можна нічого чекати, – треба діяти, постійно бути в русі, не зупинятися і шукати на свою голову пригоди [32]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

{01/2017}

[33]

Театр. Кіно в мене автоматично: тепер я знаю, на що треба і на що не треба звертати увагу. Головне – ро‑ бота, все інше – другорядне. Мене ніхто цьому не вчив, я просто, зростаючи, бачила, як тато з мамою жили життям – простим і театральним. Відібравши найважливіше з цього, я залиши‑ ла його собі як досвід – людський і акторський, і сповідую його багато років. Звісно, всі ми про‑ грамуємо себе на певний успіх, але до нього тре‑ ба дійти. А. Х.: Мені у творчому сенсі нема на що наріка‑ ти – в мене є робота, яку я дуже люблю, але я ніколи не давав собі настанов на успіх: мовляв, ця роль – на «Пектораль», а ця – на звання чи Державну премію. Н. С.: Будь-яка роль перш за все робиться для глядача. А. Х.: Так, інтереси тих, хто прийде дивити‑ ся виставу, повинні бути для актора на першо‑ му місці. А ще робота повинна бути улюбленою справою, якщо це так, якщо ти чесно її робиш, не кривдиш її, успіх обов’язково прийде.

[34]

– Театр часто називають «серпентарієм однодумців». Вам доводилось стикатися з непорядною конкуренцією? Н. С.: Театр існує давно, і з театральних «підручників» ми знаємо, що конкуренція – в тому числі і непорядна – в ньому існує. Я зно‑ ву ж таки завжди вибирала, що варте моєї ува‑ ги, а на що можна абсолютно не зважати – саме на заздрість і непорядну конкуренція, що з нею пов’язана. А. Х.: Анекдот. Актор взяв із собою в театр ма‑ ленького синочка. Йде театром, з усіма вітаєть‑ ся: «Доброго здоров’я, колего. Вітаю Вас, колего. Як справи, колего?» Синок питає: «Тату, а хто такий колега?» – «Це такий же артист, – від‑ повідає батько, – тільки гірший!» Конкуренція є в театрі, і так має бути. Я не прий‑ маю вислів «Всі працюють добре». Це неправда. Працюють всі по різному, але в кожній виставі є актор-лідер, на якого йде глядач. Я люблю і по‑ важаю колег (сміється), але своє місце в театрі я знаю добре. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Искусство [36]

Новая мифология Александра Дубовика

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

С именем этого художника связана целая эпоха в современном украинском искусстве. Он – шестидесятник и один из самых востребованных живописцев ХХI века, тихий бунтарь, который в советское время предпочёл двадцатилетнее расставание с публикой отказу от своих идей. В первый день августа Александру Дубовику исполнилось 85 лет. Незадолго до этого мы встретились с мастером в «Мистецькому арсеналі», где проходит юбилейная выставка его произведений Текст: Анна Шерман Фото: Максим Цибульский Материал любезно предоставлен журналом «Антаквар»

– Название выставки – «Архів застережень». О чём вы хотите предупредить зрителя, от чего предостеречь?

– Все эти картины – своеобразные документы, которые отражают и цикличность истории, и то, как мы её воспринимаем. Ведь всё, что случает‑ ся в мире, отражается на нашей психике, рож‑ дает ощущение радости или тревоги. В данном случае – тревоги. Это напоминание о том, что эпохи отличаются не технологиями, а уровнем агрессивности и что постоянно возрастающую агрессивность нужно сдерживать любыми спо‑ собами. Потому что кипение страстей приво‑ дит к скорым и непродуманным действиям, ко‑ торые оборачиваются человеческими трагедия‑ ми. В этом и есть предостережение… Нужно помнить о цикличности истории, о том, что всё возвращается, что после пери‑ одов процветания или относительного спо‑ койствия наступают трудные времена, и их то‑ же нужно пережить. Хочет художник или нет, но всё, что происходит вокруг, сказывается на его работе, выливается в какие-то образы – быть может не вполне понятные, но точно от‑ ражающие время. Это обусловлено индукцион‑ ной природой искусства, в котором идёт своя, {01/2017}

параллельная жизнь, неразрывно связанная с жизнью реальной.

– Вы говорите, что всё повторяется. С каким периодом можно сравнить наше время, и есть ли в этой цикличности какая-то закономерность?

– Лично я приверженец одиннадцатилетне‑ го цикла солнечной активности. Сейчас как раз 11‑й год цикла, последний. Самое активное солнце! Если вернуться на одну ступеньку на‑ зад, в 2005‑й, то мы увидим очень похожую си‑ туацию. Особенность 11‑го года не в том, что он труден, а в том, что он непредсказуем. Мы не зна‑ ем, что нас ждёт, а это всегда пугает…

– Но есть же какие-то прогнозируемые ситуации?

– Да, но не у нас. Когда я вижу, как американ‑ цы выбирают дома, то понимаю, что они воспри‑ нимают время совершенно по-другому. Там оно единообразное, и это даёт ощущение уверенно‑ сти. У нас этой уверенности нет, поскольку в лю‑ бую минуту наш мир может рухнуть. А как ина‑ че, если мы живём в мире абсурда?

– Можно ли соотнести ваше творчество с различными этапами в истории страны? В нём ведь тоже есть разные периоды, хотя все они объединены вашим абсолютно узнаваемым авторским «почерком»…

[37]

Искусство – Знаете, Поль Валери, которого я очень лю‑ блю, однажды сказал, что значимость художни‑ ка определяется количеством знаков, которые он вводит в обиход искусства. Поскольку у меня с самого начала было достаточно дискомфорт‑ ное существование, эти знаки – «Пророк», «Ника», «Триумфатор», «Букет» – возника‑ ли как определённое состояние души, как но‑ вые мифы. Между прочим, возврат к мифологии характерен именно для меня, потому что акту‑ альное искусство не имеет понятийных уровней и не сочиняет сказок. Всё это осталось в про‑ шлом… Суть в том, что, создавая свой внутрен‑ ний мир, мы формируем его по слоям, выстраи‑ ваем свою жизнь по каким-то представлениям. Рождённые нами мифологические структуры

[38]

по сути – живые существа, и они существуют уже помимо нас, помимо меня… Ведь что такое знак? Скажем, букета? Цветы и букеты изображали на протяжении сотен лет, но никто не задумывался над тем, насколько глу‑ бок этот образ. На самом деле он имеет опору в философии, потому что и «монада», и кантов‑ ская «вещь в себе» – это тоже букет, и платонов‑ ская начертательная геометрия – букет, букет из геометрических фигур! Я счастлив, что мне это открылось. И чем дальше, тем больше я по‑ нимаю значимость этих идей. По крайней мере, для себя. Квадрат – тоже знак, «первый камень бытия». Малевич, по сути, сказал: «Искусство начина‑ ется с меня. За квадратом – пустота, и всё, что в ней творилось, – ничто». У меня наоборот:

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

букет – это абсолютная наполненность, мас‑ са, в которой заключены все понятия и смыс‑ лы. В любую секунду она может взорваться, а может и прорасти… Эта идея букета уже дав‑ ным-давно витает в воздухе, но почему-то никто её не сформулировал.

– Поскольку вы человек не только рисующий, но и пишущий, значит, можете предложить свою формулировку?

– Да я, собственно, уже предложил. В мо‑ ём представлении букет – это знак абсолюта, знак полного познания, гармонии и углубления в себя.

– Самое удивительное, что вам удалось соединить философские, по сути научные, сентенции с яркими визуальными образами. {01/2017}

– Это получилось спонтанно: специально я никогда ничего не придумывал и не мучил себя мыслями о том, что непременно должен что-то написать. Это довольно счастливое состояние, скажу я вам… Иногда что-то приходит в голову, потом осмысливается, накапливается. Вот так, спонтанно, из каких-то разновременных запи‑ сей в альбомах появились две мои книги. И идея знака-букета тоже, кстати, возникла случайно. Однажды мне принесли букетик роз, причём ро‑ зы были малюсенькие – я таких никогда не ви‑ дел. Это был объём, имеющий определённую форму. И я подумал, что голова – это тоже бу‑ кет, «разрезал» его и увидел там и глаза, и цве‑ ты. А потом понял, что не нужно ни глаз, ни цве‑ тов, потому что образ сам по себе необычайно

[39]

Искусство

Каждая индивидуальность имеет свою философию и развивает своё направление, опираясь на ту или иную традицию сильный. Точно так же выстраивались и другие знаки…

– Но всё равно должен был быть какойто момент, когда вы ушли именно в это направление, ведь в институте вас учили другому?

– Конечно. Из института я вышел реали‑ стом. Написать картину с сотней фигур для ме‑ ня не проблема, потому что меня научили хо‑ рошо рисовать. В общем, до середины 60‑х го‑ дов всё шло гладко. А потом изменился я сам…

[40]

С 1968 года мои работы перестали брать на вы‑ ставки, и я просто ушёл, чтобы заниматься тем, что считал нужным. Этот был тяжелый и в тоже время очень плодотворный период. Именно тог‑ да я получил колоссально важную для себя ин‑ формацию о том, что творится в современном художественном мире…

– То есть, несмотря на железный занавес, такую информацию можно было найти?

– Да, в библиотеке иностранной лите‑ ратуры, где были великолепные журналы

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

по искусству – американские, японские, швей‑ царские, английские… Никто о них даже не по‑ дозревал, а я приходил и смотрел. Благодаря этим журналам я составил представление о со‑ временном художественном процессе, знал, какие где проводятся выставки. И сделал вы‑ вод, что заниматься абстракцией нет никакого смысла, потому что всё это уже давно сделано, причём на потрясающе высоком уровне. А спу‑ стя годы абстракция превратилась в мертвячи‑ ну, в бесконечные повторы всё в худшем и худ‑ шем варианте… Когда появился мой «букет», а вслед за ним и другие знаки, я понял, что су‑ ществует такая неизбывная вещь, как поня‑ тийность. И она есть везде – и в абстракции,

{01/2017}

и в объектах, потому что понятийность – это не рассказ с весёлым или грустным сюжетом, а в первую очередь мир идей. Художник может не знать каких-то фактов, но он многое получа‑ ет интуитивно. Потому что философия – не на‑ ука. Это личный взгляд на мир. Каждая индиви‑ дуальность имеет свою философию и развивает своё направление, опираясь на ту или иную тра‑ дицию. Абсолютной истины не существует, по‑ этому нужно разрабатывать свою концепцию, искать истину для себя.

– Но те же философские концепции вы выстраиваете не только интуитивно? Насколько я знаю, вы много читаете

[41]

Искусство и, значит, воспринимаете их ещё и аналитически?

– Для меня все труды известных философов – не более чем их личное высказывание. Хайдегге‑ ра, к примеру, я читаю с оглядкой на то, что он ве‑ ликий путаник. Меня не интересует его систе‑ ма: я понимаю, что этот человек может сломать любую концепцию и кого угодно обвести вокруг пальца – настолько сложно и гибко он мыслит. Я отношусь к его построениям, как к допингу, чисто умственному фитнесу и мозговой атаке… Я не изучаю философию специально и не счи‑ таю себя знатоком в этой области. И то, что я де‑ лаю, не является философствованием на хол‑ стах. Прежде всего это эмоции. Я специально ограждаю себя от любых философских догм, чтобы отыскать ту грань, где работают чувства.

[42]

– Вы уже давно пребываете в статусе признанного художника. Как происходило ваше взаимодействие с системой?

– Не было никакого взаимодействия. Я – ху‑ дожник-одиночка, который принципиально не присоединяется ни к каким группам. Пото‑ му что в группе всегда есть «босс», а остальным просто удобно. Удобно вместе толкаться, вместе локти выставлять, пробивая дорогу. Это чисто практическая вещь. Поэтому я отрешён от лю‑ бых движений. То, что я делаю, действительно, ни на кого не похоже – нет таких знаков, нет такого виде‑ нья, нет собственной мифологии. На выстав‑ ках – и у нас, и за рубежом – я постоянно вижу какие-то повторы и всегда могу сказать, откуда

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

что идёт. А у меня ни от кого не идёт, потому что это новый синтез и новый взгляд.

– Но, возможно, были художники, оказавшие на вас серьёзное влияние. Я имею в виду даже не конкретных людей, у которых вы учились, а тех, кто стал вашими учителями в широком смысле.

– Что касается преподавателей, то здесь нужно говорить не о влиянии, а о том, что они научили меня хорошо рисовать. Кумиров среди художни‑ ков я не имел и не имею, хотя могу назвать сотню мастеров самых разных направлений, которых ценю и уважаю. Влияние связано, скорее, с дру‑ гим – с книгами, которые доставались каки‑ ми-то невероятными путями и проглатывались за ночь. Как, например, «Разум и интуиция» Бергсона, которую я прочитал лет в двадцать… {01/2017}

Это был какой-то этап, возможно, толчок. Но са‑ мый сильный толчок произошёл тогда, когда ме‑ ня «изгнали из рая». Я оказался в пространстве, неподконтрольном властям, и обнаружил, что там не хуже, чем в «раю»…

– Тогда вы обрели свободу. А что бы хотели иметь сейчас?

– Знаете, как-то в Америке я увидел суперсо‑ временный интерьер и задал себе вопрос: «Ес‑ ли бы пришёл какой-то человек и сказал: „Вот тебе это помещение, не думай ни о чём. Заботы прочь – твори!“ Изменилось бы то, что ты дела‑ ешь?». И ответил себе: «Да, изменилось». Оно было бы почти такое же, но мощнее, свободнее, потому что сейчас я всё равно зажат – зажат об‑ стоятельствами. И при этом совершенно счаст‑ лив. Я объехал полмира, работал и выставлялся

[43]

Искусство в разных странах, мои картины хранятся в пре‑ стижных музеях. Мог ли я об этом мечтать, ког‑ да, переезжая из лаврской мастерской, жёг свои работы?

– Когда это происходило?

– В середине 80‑х. Это не было какой-то акци‑ ей. Просто я впал в отчаяние от того, что нуж‑ но опять тащить куда-то эти холсты, складывать, хранить. Я сложил их в пирамиду во дворе ма‑ стерских и поджёг. Многие из них спас «счаст‑ ливый случай»: неожиданно явилась моя жена Ира и буквально вырвала их из огня.

– Такие детали помогают понять время, ведь у молодых всё складывается иначе. Я не скажу, что им легко, но трудности связаны с другими вещами.

[44]

– Знаете, свобода имеет и обратную сторону: когда всё можно и не нужно ничего преодоле‑ вать, наступает некое безразличие. Кроме то‑ го, художник нуждается во внимании общества. Но, чтобы интересоваться искусством, обще‑ ство должно обладать определённым культур‑ ным потенциалом. Я хорошо помню, как в Киев приезжали великие музыканты, и люди спраши‑ вали «лишний билетик» за три квартала до фи‑ лармонии. Но эта тонюсенькая прослойка ин‑ теллигенции исчезла, и к нам, как мне кажет‑ ся, не едут не потому, что воспринимают Киев как провинциальный город, а потому, что неко‑ му слушать. И некому смотреть. Вот что трево‑ жит больше всего. И эта тревога тоже есть в мо‑ их картинах. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Мистецтво [46]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Українськоримські хитрощі «Енеїди» Анатолія Базилевича Текст: Діана Клочко

Отримати у кінці 50‑х замовлення на оформлення «Енеїди» Котляревського було неабияким щастям для книжкового графіка. По-перше, за оформлення класичних творів платили добре, оскільки їх друкували великими накладами, особливо ті, що входили до шкільної програми, а «Енеїда» от-от мала увійти. По-друге, можна було стати «другим після Нарбута», оскільки однісінький його малюнок до «Енеїди» на той час вже вважався канонічним (щоправда, для посвячених, бо ж творчість Нарбута ще була під офіційною напівзабороною). А по-третє… По-третє, можна було нарешті козацьку тему в усій її героїчній красі в усіх шести книгах показати

О

днак для тридцятитрьохлітнього Анатолія Базиле‑ вича це в усіх сенсах вигідне замовлення обернулось епічним, майже десятилітнім змаганням. Не лише з видавцями, які невдовзі зрозуміли, що «швидко не бу‑ де», адже Базилевич змінив формат планового видання, переко‑ навши редакторів на безкінечних «худрадах», що для подарун‑ кового тому (а не для стандартної книжки «для читання») по‑ трібна і більша кількість ілюстрацій, і особлива верстка, і навіть новий шрифт. Не лише з пануючим стилем: «соцреалізм» у 60‑х трішки здав свої позиції, і в українській книжковій графіці майже нормою стали експеримент із формою, лаконізм, увага до народної твор‑ чості і навіть до стилізації та формотворчості. {01/2017}

[47]

Мистецтво

Георгій Нарбут

Видатний український графік початку ХХ століття. Походив із шляхетної родини, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок), першої української «Абетки» і військових строїв армії УНР, численних шрифтів і гербів, один з засновників і перший ректор Української Академії Мистецтв. Сучасний герб України використовує його начертання для малої дежавної печатки. Ілюстрував твори російської і української класики, останнім його великим мистецьким задумом було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть виконав усього одну ілюстрацію.

Основна битва розгорнулась із самим авто‑ ром, себто Іваном Котляревським, який напри‑ кінці XVIII століття дозволив собі бурлеск і тра‑ вестію, замінивши троянців – козаками, богів Олімпу – українським панством, а руйнування Трої – розгромом Січі. Художник поставив са‑ мому собі надзавдання: візуалізувати «смачну» народну мову – етнографічно-побутову лекси‑ ку, розмаїту лайку, фамільярність та експресив‑ ність, а також вигадливо поєднати упізнавано-у‑ країнське із узагальнено-античним. В результаті цього герцю українська культура отримала ще один «наріжний камінь». Бо кожному читачеві й глядачеві цього варіан‑ ту «Енеїди» тепер було важливо не лише відчу‑ ти, що травестія і бурлеск є невід’ємною части‑ ною літературної традиції, а й побачити, як саме трагікомічна античність повторюється і у істо‑ рії хвацького козацтва.

[48]

Бо відтепер «українська класика» ставала ще й чудернацькою сучасністю. Найпростіше художнику було використати свій дар карикатуриста – шаржі Базилевича бу‑ ли дотепними, тож по виході книжки як окра‑ су видання усі сприйняли саме цю частину йо‑ го роботи: зміг дотепно підмінити героїв дещо модифікованими сучасниками. «… Еней митцю не давався, він малював десятки ескізів, шукаю‑ чи вірного жесту, повороту голови, рельєфу м’я‑ зів… Тоді художник звернувся до В. І. Юрчиши‑ на, якого попросив відпустити вуса. Юрчишин, хоч зроду їх не носив, погодився на такий експе‑ римент зі своєю зовнішністю. Потім добросо‑ вісно «відпрацював Енеєм» упродовж кількох років. В. Левицька, посилаючись на розповідь самого художника, пише, що прототипом Тур‑ на теж став художник – Юрій Северин. Дідона працювала у керамічній майстерні та «в миру» звалася Людмилою. Зевесом виявився колиш‑ ній працівник «Метробуду» Павло Кардашев‑ ський. Попри поважний вік (під 90 років), він мав веселу вдачу, атлетичну будову й завидну фі‑ зичну силу, тому придався художникові ще й для створення образу Вулкана». «Натурність» ілюстрацій, здавалось, надовго полонила усіх дослідників творчості Базилеви‑ ча. Володимир Могильовський описував одну з ілюстрацій: «Щось весело розповідає худож‑ ник Володимир Милько скульпторові Михай‑ лові Декерменді, обійнявши його за плечі. По‑ руч жваво жестикулює Віктор Дамкевич у дис‑ кусії з мистецтвознавцем Анатолієм Шпаком. Ховає усмішку у вуса Іван Тихий. Скульптор Ві‑ ктор Гречаник знімає з дерева кільце ковбаси, а живописець Анатолій Пламеницький переби‑ рає струни лютні» (с. 105). Сучасники тішились, як діти, що у такий спо‑ сіб «втрапили до Єнеїди» – певно, так само, як колись і знамениті прототипи, що їхні образи використав І. Рєпін для створення картини «За‑ порожці пишуть листа турецькому султанові» (1880–1891 рр.). Але Базилевичу цього було замало. Він рок за роком вперто шукав, які ще деталі сучасного світу до цих реальних образів підмішати. Так, в одній з ілюстрацій до четвертої ча‑ стини поеми противники козаків нагадують не стільки дещо придуркуватих латинян, скіль‑ ки маршируючих з відповідним жестом і у шо‑ ломах відповідної ж форми «німецько-фашист‑ ських загарбників» із радянських карикатур часів Другої світової (с. 149). А серед тих, кого він показував як «грішників у пеклі», можна

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Кожному читачеві й глядачеві тепер було важливо побачити, як саме трагікомічна античність повторюється і у історії хвацького козацтва {01/2017}

[49]

Мистецтво [50]

упізнати збірні образи єврея, ксьондза, попа, му‑ ли – стандарти тогочасної антирелігійної про‑ паганди спрацьовували і тут (с. 81). Врешті, метод Базилевича спрацьовує і для ока‑ рикатурення будь-яких ідеологічних вислужува‑ чів: і сьогодні у тих, кого описує Котляревський, можна упізнати державних чиновників і бю‑ рократів усіх щаблів, і сьогодні політична сати‑ ра може «підставити» у ці малюнки ненависні пики «слуг народу» й різноманітні «селебріті». Клопоти з «натурою» були все ж таки не най‑ важливішим у створенні стилістики пригод «ко‑ заків‑троянців». Базилевич розумів, що «Ене‑ їда» не може перетворитись на додаток до по‑ пулярного журналу «Перець», у ілюстраціях має бути і пафос бою, і трагедія втрати, і непо‑ гамована лють, і відверта еротичність любощів. Причому «римське» має сприйматись «україн‑ ським», і навпаки. Базилевич знайшов свої «опорні точки» тако‑ го поєднання. Це не лише зображені поруч колони і хати, давньогрецькі меандри і решетилівські вишив‑ ки, опішнянські куманці й амфори, круглі щити і гармати, плахти і хітони, «чайки» і триреми. Художник створював візуальну «мішанку» з де‑ талей так, як Котляревський – у вербальних по‑ єднаннях «вергілієвого із староукраїнським». Були в оформлені книги використані й інші «мікси». Оголені чоловічі торси, такі звичні у гре‑ ко-римській скульптурі, як елемент козацько‑ го «іміджу» до нього не використовував жо‑ ден український художник. Після нього це стало майже нормою, особливо у кіно: досить глянути «Пропалу грамоту» з Іваном Миколайчуком чи «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана, щоб зрозуміти, наскільки «козарлюга» асоціювався саме з оці‑ єю відкритою атлетичністю торсу. Цікаво, що повна ж оголеність чоловіка, така ж нормативна у античності, Базилевичем використовувалась як прийом бурлескно-принижуючий, особливо у сценах пекла (с. 91). Іншим маркером образу козака стало поєднан‑ ня чорних вусів і червоних шаровар. Навіть ху‑ дожники-мультиплікатори скористались ним, що вже казати про ілюстраторів українських казок: упродовж десятиліть саме це було неод‑ мінною рисою усіх казково‑анімованих коза‑ ків. Хоча відомо, що реальні шаровари могли бути ну дуже різними і за фактурою, і за кольо‑ ром, ця книжка не менш цупко, аніж виступи ан‑ самблю Вірського, «прив’язала» червоний ат‑ лас шаровар до сприйняття козацької культури.

Анатолій Базилевич Український ілюстратор ІІ половини ХХ століття. Народився у м. Жмеринка 1926 р., після Другої світової закінчив графічний факультет Харківського художнього інститут, співпрацював із київськими видавництвами, з естампним цехом Комбінату монументально-декоративного мистецтва та редакцією діафільмів «Укркінохроніки». Оформив більш майже півсотні книжок, здебільшого українських авторів. Ілюстрації до «Енеїди» Котляревського були закуплені Національним художнім музеєм України.

Хоча Базилевич у ілюстраціях використовував три кольори – яскраво‑червоний, синьо-лазуро‑ вий і насичено-жовтий, за шароварами він «за‑ кріпив» виключно червоний. Що працює в по‑ пулярній культурі й донині, включно з негатив‑ ними конотаціями терміну «шароварщина», оскільки більшість навіть дитячих костюмчи‑ ків (не кажучи про регіональні пісенно-співо‑ чі колективи) перейняла цей маркер як взагалі «український чоловічий костюм». Не менш цікаві метаморфози чекали й на «жі‑ ночі» образи ілюстрацій. Вочевидь, художнику йшлося про створення певного канону, який відрізнявся б і від «рим‑ ської матрони», і від «античної богині». Дина‑ міка гіперактивних персонажів Котляревського аж ніяк не співпадала з доволі статичними зраз‑ ками класичного мистецтва. Тим більше, що Ба‑ зилевичу йшлося іноді про речі, які Котлярев‑ ський і не описує взагалі. Наприклад, хресто‑ матійна вже ілюстрація чаркування сивухою Венери і Нептуна (с. 59) – художник робить мет‑ ку богиню, яка переймається долею Енея, укра‑ їнкою, додаючи їй очіпка, сережки півмісяцем і разок коралів. У всьому іншому – це варіація

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Жіночих ню у цих ілюстраціях було настільки багато, як на інші радянські тогочасні видання, що в деяких наступних накладах «Енеїди» саме їх і «цензурували» {01/2017}

[51]

Мистецтво

«Перець»

Український сатирично-гумористичний ілюстрований журнал, заснований 1927 року. Наклад «Перцю» у 1986 році складав 3,3 млн примірників, у ньому впродовж десятиліть друкувались кращі гумористи та ілюстратори України. Хоч не раз зазнавав і жорсткого ідеологічного пресингу, оскільки офіційно мав статус друкованого органу ЦК Компартії України, та редакції вдавалось балансувати на межі дозволеного.

на тему мармурової «Венери, що сидить навпо‑ чіпки». Майже цей же типаж він повторює і в ще кількох ілюстраціях (с. 125, 239), а цей прин‑ цип – тіло класичного зразка, аксесуари з умов‑ ного «українського» жіночого костюму, – ро‑ бить основоположним. Інколи він може герої‑ ням, особливо другорядним, вдягнути і хітон, і сорочку із запаскою (с. 243 і 249), інколи може їх і повністю оголеними зобразити, як-от Дідону (с. 23, 31). У деяких випадках Базилевич вдаєть‑ ся до хитрощів. Якщо йому подобається якийсь скульптурний образ (а більшість його прототи‑ пів – саме пластика), він може використати йо‑ го, злегка декорувавши і змінивши положення рук. Так, на ілюстрації с. 219 бачимо ще один варіант Венери, який є ремінісценцією на «По‑ мону» Арістида Майоля 1910 року. Ймовір‑ но, художник бачив оригінал у Пушкінському музеї (м. Москва), що, на відміну від інших ан‑ тичних зображень, були доступні хіба через ка‑ талоги і альбоми. І не лише «жива античність», а й її модерністські переосмислення увійшли

[52]

в образність ілюстрацій Базилевича. Адже йо‑ му потрібна була дещо гротескна образність, й інколи він навмисно збільшував об’єми, спро‑ щував лінії, узагальнював форми українських богинь і страдниць. Тим паче, що про «реміні­ сценції» тоді краще було не заїкатись: привиди «низькопоклонства перед буржуазним мисте‑ цтвом», навіть якщо воно експонувалось у музе‑ ях Радянського Союзу, могли обернутись суво‑ рим присудом. Жіночих ню у цих ілюстраціях було настільки багато, як на інші радянські тогочасні видання, що в деяких наступних накладах «Енеїди» саме їх і «цензурували». Не українська козацька сла‑ ва, а жіноча тілесна розкутість були для радян‑ ської культури чимось підозрілим. Те, що про‑ йшло літературних цензорів Російської імперії, у візуальній практиці СРСР піддавалось значно прискіпливішому тиску. Взагалі ця подарункова книга, яка вийшла до ювілею Котляревського навесні 1968 року ду‑ же скромним накладом у 20 тис. примірників, але вже наступного року її перевидали із супе‑ робкладинкою (що на той час було свідченням особливого ставлення), витримала аж 17 різних перевидань. Наприкінці 70‑х вона сприймалась як класична інтерпретація, суголосна Котля‑ ревському. Із ілюстратора Базилевич став пов‑ ноцінним співавтором твору, і це вже аж стало шкодити власне «Енеїді». Адже мали б відто‑ ді, за майже півстоліття історичних пертурба‑ цій, з’явитись інші «варіації на теми Котлярев‑ ського»: змінюються культурні коди, зміню‑ ється і саме почуття смішного. Вже відгриміли літературні десятиліття, що підняли на щит по‑ стмодерні іронію, бурлеск і буфонаду. Вже до‑ ступними стали мандрівки до найбільших му‑ зейних колекцій світу, реальні й віртуальні. Вже й ставлення власне до античності й козацтва змінилось. Та до сьогодні ніхто не наважився позмага‑ тись із Базилевичем – його стратегія і тактика зображення головної козацько-римської тра‑ вестії поки що перемагає. Ймовірно, до 60‑их, коли відбувався справжній «ренесанс» укра‑ їнського мистецтва, щоправда – у рамцях ра‑ дянської «картини світу», має змінитись став‑ лення. «Шістдесятники» чимало чого із народ‑ ної спадщини і класичного мистецтва і зберегли, і хитро приховали від московського цензорсько‑ го ока саме у т. зв. «прикладних» видах мисте‑ цтва, до яких відносили й ілюстрацію. Твори Ба‑ зилевича до «Енеїди» Котляревського – саме із цього ряду. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

До сьогодні ніхто не наважився позмагатись із Базилевичем – його стратегія і тактика зображення головної козацько-римської травестії поки що перемагає {01/2017}

[53]

Фотопроект

Тільки вигулькнув на небо Місяць-зорепас, Щедрий вечір, добрий вечір Завітав до нас. Йшов він лісом, йшов він степом, Містом і селом, Щоб велику Україну Обгорнуть теплом. У родину нашу дружню Тихо увійшов І до кожного серденька Світлий шлях знайшов. Залунали скрізь щедрівки, Сміх і тут і там. Щедрий вечір, добрий вечір, Українці, вам! Л. Антонова

ГУЦУЛЬЩИНА Одяг, прикраси ♦ приватна колекція Богдана Петричука Велика подяка за проведння зйомок Модель ♦ Софійка Кравчишин (Наташа Кравчишин) Богдану Петричуку

[54]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

{01/2017}

[55]

Культура. Музика

Iсторія одного голосу [56]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Якби Василь Сліпак побачив цей матеріал, напевно би традиційно перепитав, чи не забагато там про нього, краще більше говорити про справи, аніж про персону. В цьому був весь Василь. Оперний співак світового рівня, він не потребував особливої реклами для себе, в його житті усе відбувалося зв’язно, неначе майстерно виписана композитором музична партія. Не потрапляв у цю партію лише останній акорд – смерть на Сході України. Я хочу розповісти історію про світлу людину і великого музиканта, який западав у серця багатьох людей з першого погляду і звуку. Текст: Катерина Гладка Фото: З особистого архіву Ореста Сліпака

ДВА БРАТИ Існує теорія про те, що людям, яким написано на долі стати справді визначними у своїй справі, трапляються на цьому шляху хороші вчителі. Це такі собі люди-чарівники, які на різних етапах вселяють віру, вчать, надихають і підштовхують рухатися вперед. Василю Сліпаку із цим пощас‑ тило подвійно, бо за його життя він зустрічався не просто з професіоналами, а з носіями тради‑ ції найкращого світового співу. Але розпочалася історія майбутнього артис‑ та взимку 1974 року, коли у Львові в родині На‑ дії і Ярослава Сліпаків народився хлопчик, дру‑ га дитина. Достатньо рано стало зрозуміло, що Василь має непоганий голос, але тоді батьки ще не надавали цьому особливого значення. Коли хлопець став трошки більшим, то вони зі стар‑ шим братом Орестом і одним із двоюрідних бра‑ тів поїхали до піонерського табору. І одного ве‑ чора був концерт, де потрібно було заспівати. І тут всі чітко зрозуміли, кому доведеться ряту‑ вати ситуацію. «Ані в мене, ані в того брата не було голо‑ су, і Василь тоді виступив. Це йому було років 6. Мені 10 і двоюрідному брату 8 років. Це був {01/2017}

його перший виступ в житті», – розповідає рід‑ ний брат Орест Сліпак. Майбутнє Василя як артиста брат жартома на‑ зиває «особистим проектом». І саме з легкої ру‑ ки Ореста в 9 років Василь потрапляє до хорової капели «Дударик». Слід розуміти, що для того‑ часного Львова (і нині) – це не лише надзвичай‑ но потужний хор, який з часом відкрив двері для багатьох сучасних виконавців, це ще й спільнота і потужні викладачі з вокалу. Для Василя Сліпака цей період життя став справжньою музичною школою – з гастролями, з виконанням достатньо складних творів, і пер‑ шими подорожами за кордон – Польща, США, Канада. Для музиканта, окрім його професій‑ них навичок, важливим є і формування смаку. І знову Василю із цим пощастило. Бо перед ним розгорнулася українська європейська традиція: концерти Дмитра Бортнянського, Артема Веде‑ ля, Максима Березовського, колядки і щедрівки в обробках українських композиторів – Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стецен‑ ка, Олександра Кошиця. Після такого арсеналу поганий музичний смак мати вже не вдасться.

[57]

Культура. Музика

Василь був душею наших демонстрацій, часто брав слово, вмів об’єднати людей ТАЄМНИЧИЙ ПАРИЗЬКИЙ ПРОФЕСОР ЯРОСЛАВ І КАРДІОЛОГИ Пригадуєте, я казала про теорію хороших вчи‑ телів? Так ось, історія потрапляння 16‑річного юного співака Василя Сліпака до Франції більш ніж магічна. Це з часом ця країна прийме його як свого і головна Паризька опера буде аплодувати йому стоячи. А нині Василю 16, він високий чор‑ нявий львівський хлопець, а його старший брат Орест вчиться в аспірантурі Медичного інсти‑ туту на кардіолога. І одного разу Орест зі своїм другом вирішують вперше в житті поїхати на ве‑ ликий конгрес кардіологів в Ніццу. «Ми якось важко, але назбирали грошей, від‑ крили візи (ще тоді в консульському відді‑ лі МЗС). Їдемо потягом Львів‑Прага-Нюрн‑ берг-Страсбург. Виходимо на страсбурзько‑ му вокзалі і в нас закінчуються гроші. Вечір, і ми не знаємо, що робити. Ночуємо на вокзалі, зранку нас будить поліція, ми показуємо наші запрошення на конгрес. Ясно, вони нам нічого

[58]

не зробили. В мене був один телефон у Франції, який мені колись дали – це номер отця Павла Когута, який давно жив тут і створив таку осе‑ лю-резиденцію для туристів. Отець Павло при‑ їздить до нас в Страсбург, забирає і ми поселяє‑ мось в цій оселі», – згадує Орест. Юні кардіологи були нагодовані, зігріті і на конгрес вже не потрапили. Але якби Орест Сліпак тоді підозрював, наскільки доленосним виявиться цей «прогул» конгресу для його бра‑ та Василя, то не повірив би. Отець Когут на‑ правляє молодих мандрівників до Парижа в ре‑ дакцію газети «Українське слово», де на хлоп‑ ців дивляться дещо здивовано, але виручають грошима і відправляють на паризьке метро, мов‑ ляв, на станції Nation має зустріти професор пан Ярослав Мусянович, який допоможе їм далі. «Нас зустрічає чоловік років 80, професор в картатому піджаку і з метеликом та везе нас у свій 4‑поверховий будинок. Ми там живемо тиждень: срібний посуд, смачна їжа, він нам дає гроші, розповідає про Петлюру, культуру, при‑ мирення народів, про паризьке життя. Потім

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

я дізнався, що в нього Юрко Покальчук зупи‑ нявся, жив місяцями, та інші культурні діячі. І під час однієї з розмов я розповів пану Ярос‑ лаву, що в мене є молодший брат, який співає, і в мене з собою була маленька касетка із запи‑ сом», – згадує Орест. Старенький професор знайомить Ореста зі своїм старим другом, видатним композито‑ ром українського походження Мар’яном Куза‑ ном, із наполегливою рекомендацією залиши‑ ти запис із голосом Василя композиторові. Все так і сталося – касетка і домашній львівський но‑ мер родини Сліпаків лишилися на столі в Мар’я‑ на Кузана. «Ми повернулися в Україну. І десь через місяць мені дзвонить Кузан і каже, що дав послухати за‑ пис своєму другу, організатору одного з найбіль‑ ших музичних фестивалів в місті Клермон-Фер‑ ран, і той хоче, аби Василь приїхав. Організатори фінансують його перебування у Франції», – про‑ довжує Орест. Окрилений таким несподіваним шансом Ва‑ силь їде до Франції на фестиваль високого рів‑ ня. А за два місяці у львівській квартирі Сліпаків дзвонить телефон, Орест бере слухавку і чує ра‑ дісний голос брата: «Хей-гей, я виграв два при‑ зи – Гран-прі і Гран-прі глядацьких симпатій!» Можна по-різному ставитися до зв’язків усіх процесів і людей у житті і різноманітних тео‑ рій, проте в даному випадку небесна канцелярія спрацювала «на відмінно», бо за деякий час Ва‑ силю Сліпаку пропонують контракт у Франції і його життя знову робить крутий поворот, від‑ криваючи світову музичну браму для унікально‑ го голосу.

СТУДЕНТ ВАСИЛЬ СЛІПАК В Києві розпочинається революція на грані‑ ті, студенти голодують на тодішній площі Ле‑ ніна (а після – Незалежності). В житті Василя з’являється перша знакова музична постать – це Стефанія Павлишин – музикознавець, профе‑ сорка, людина надзвичайного кругозору і абсо‑ лютно вкоріненого поєднання українськості та європейськості. Саме завдяки їй Василь Сліпак знайомиться із тим самим французьким компо‑ зитором Мар’яном Кузаном. Таку зустріч вла‑ штовує двоюрідний брат композитора Олег Ку‑ зан, який серед інших студентів тоді голодує на Майдані. Знову спрацьовують люди і зв’язки між ними. Про цей випадок згадує сама Стефа‑ нія Павлишин: «Це було унікально, бо всі вважали Мар’я‑ на Кузана французьким композитором, а він {01/2017}

був родом з Бойківщини і завжди наголошував на тому, причому це був рідкісний випадок, ко‑ ли інша країна прийняла його своїм, більше то‑ го – він мав кілька замовлень на великі твори від французького уряду. І я дізналася про те, що Кузан планує постави‑ ти в Київській опері «Спокушання святого Ан‑ тонія». Ця опера вже пройшла з туром у Фран‑ ції і він шукав когось на головну роль, потрібен був контртенор. І я його познайомила з Василем Сліпаком. Він його прослухав і взяв на головну роль. Оперу цю Київ так і не поставив, і Василь вже не співав контртенором в подальшій кар’єрі. Але потрапив у Францію». Стефанія Стефанівна згадує це одну кумедну деталь. Вона стосується високого зросту Васи‑ ля – він мав 2 метри. «Але запало мені таке. Рік 93. На одній із зу‑ стрічей, коли Кузан приїздив в Україну і ми пла‑ нували міжнародну співпрацю, він десь розчи‑ нився в натовпі і я не могла його знайти. І тут підвернувся Василь Сліпак, і я кажу: «Прошу мені знайти Кузана», і він почав шукати. Ніколи цього не забуду. Він же 2 метри зросту мав, йому зручно було дивитися з висоти, тож Кузана він моментально знайшов». В чому, власне, унікальність Василевого голо‑ су? Бо ми говоримо зараз про нього, в першу чер‑ гу, як про великого артиста. Він мав рідкісний тембр голосу контртенор – це найвищий чоло‑ вічий голос, який трапляється надзвичайно рід‑ ко. Кажучи просто, голосів такого штибу в світі одиниці. Такий же голос мав дідусь Василя Слі‑ пака, тож спадковість проявилася через поколін‑ ня. Але попри фактор таланту на перший курс до Львівського музичного інституту імені Ли‑ сенка (зараз – академія) хлопця взяли не зразу. І за класикою жанру, в такі моменти знову со‑ ло мали взяти вчителі, а в даному випадку – ян‑ голи-охоронці. На шляху Василя з’являється ви‑ кладачка Марія Байко – співачка, одна з п’яти сестер Байко, учениця Соломії Крушельницької і носій її школи співу. Саме вона зразу помічає Василя Сліпака і вперто лобіює його перед реш‑ тою членів комісії. «Василь – це хлопець незвичайний. Він ще з «Дударика» запам’ятався багатьом. Його ви‑ кладач Кацал привів його на вступні іспити за ру‑ ку. Попросив, аби Василя прослухали. Василько став на сцені, щось своє виконував, а в малій за‑ лі був факультативно такий предмет «на фан‑ тазію» і він дуже добре себе проявив – це фак‑ тично такий музично-акторський етюд. Поча‑ лися торги. І керівник кафедри Божко каже, що

[59]

Культура. Музика

візьме Василя до себе, а мама Василя підійшла до мене і просила, аби я взяла її сина, бо знала, що ми нікому голосу не зіпсували. І це Василь ще не був студентом». На той час в інституті усіх студентів оглядав лі‑ кар. Це ще одна унікальна людина, професіонал, який міг по одному вигляду горла визначити спі‑ вака і його майбутнє. Саме йому належить від‑ криття унікальності побудови горла Василя Слі‑ пака – воно в нього було розділене ніби на дві музичні струни, він міг співати високим контр‑ тенором і паралельно – баритоном. Такий діапа‑ зон просто вражав. Василь потрапляє до інсти‑ туту, Україна переживає перші роки своєї Неза‑ лежності. Цей важливий період згадує отець Борис Ґудзяк, нині почесний Президент Укра‑ їнського Католицького Університету у Львові і очільник Української єпархії в Парижі. «З осені 1992 я був в Україні і був причетний до кількох рухів, в яких також був активним тоді ще зовсім молодий, худенький і високий як стру‑ на, Василь. Це були початки організації «Віра і світло», що звертала увагу на гідність та дар осіб розумово неповносправних, яку в Україні організувала Зеня Кушпета. В ній Василь з йо‑ го братом Орестом були серед перших волонте‑ рів. Друга організація – це Товариство «Обно‑ ва», де Василь мав багато знайомих. Мені якось особливо запам’яталося, як він дуетом з Юрі‑ єм Колясою, який зараз є генеральним вікарієм для греко-католиків у Відні, виконував пісню Монсерат Кабальє «Барселона». Василь співав контр-альтом, а Юрко Коляса співав басом. У своїх ранніх суспільних ангажуваннях Ва‑ силь власне був там, коли друзі з особливими по‑ требами виходили зі своїх кімнат на середину міста. Він їм допомагав, він їх провадив». Це був особливий психотип людини із загост‑ реним почуттям справедливості і водночас від‑ критістю і широтою поглядів. Мова йде не лише про музику: якщо Василь звертав на щось увагу, то вже не міг лишатися осторонь.

ВАСИЛЬ СЛІПАК? ТАК ЦЕ Ж МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ! Диригент і керівник кафедри Іван Юзюк, який короткий період працював із Василем, в розмові згадав ілюстративний епізод, який добре може розповісти про характер Василя і його особли‑ ву вдачу. «В 1995 році ми з колегою вирішили взяти на щорічний фестиваль «Віртуози Львова» твір «Carmina Burana» Орта. Твір складний, в першу чергу для солістів. Там три партії – контртенор,

[60]

сопрано і баритон. І ми вирішили на одну із пар‑ тій взяти Василя Сліпака з «Дударика». Вза‑ галі кантата рідко йде тому, що на контртено‑ ра переважно дуже складно знайти соліста. Це рідкісний тембр. А з-за кордону викликати – це складно, великі гонорари. Я повірив, і ми почали працювати з оркестром. Прем’єра мала бути 19 травня. Він заспівав чудо‑ во, легко, з усмішкою. Йому якось все вдавалося легко, попри важке соло – роль смаженого гуса‑ ка. Баритоном тоді співав соліст Львівської опе‑ ри Степан Степан, сопрано – Богдана Хідченко, солістка філармонії. Всі ролі призначені, йде робота, і десь за тиж‑ день до прем’єри дзвонить мені Степан і каже, що захворів. А в баритону теж партія важка. Там вза‑ галі в цьому творі важкі партії. Я втерп! Дзвоню до Києва – чи знає хтось партію, – ніхто не знає. Твір давно не йшов. Думаю, що ж робити? Відмі‑ няти? Дзвоню своєму колезі Кацману і кажу про проблему. А він відповідає: «Не хвилюйтесь, ми то зарадимо! В нас є баритон». На моє запитан‑ ня – хто? – лунає відповідь – Василь Сліпак. Тут я остаточно перестаю щось розуміти. Я перепи‑ тую, чи він серйозно? Це ж міжнародний фести‑ валь! Це ж відкриття, міжнародний фестиваль… Але Кацман запевнив, що все буде гаразд. За два дні приходить до мене високий хлопець, видно – жартівник такий, очі світяться. Співай, – кажу. А він: «А я попробую!». Партія мандрів‑ ного монаха. І я чую баритон! «А ви співали ра‑ ніше?» – питаю. Василь відповідає, що не співав, але партію вивчив. Він багато слухав, як співа‑ ють інші, і мав дуже добрий слух і пам’ять. Тобто він прийшов повністю підготовлений. Ми лише трохи попрацювали над образом. І от відкриття. Василь співає і те, і те. Дві партії. Все пройшло блискуче. Я пригадую, колись на Філіпінах була співачка, яка мала величезний діапазон голосу. Він зірвав аплодисменти, ніде не помилився. Він зробив чудо і всі ми дуже раділи цьому». Після цього виступу багатьом педагогам і му‑ зикантам стала зрозуміла не лише профе‑ сійність Василя як музиканта, а й вроджена відповідальність. Але це була не єдина можливість проявити се‑ бе в роботі над складними речами. Зокрема, у 1993 році молодий композитор Олександр Ко‑ заренко працює над кантатою «П’єро мертво‑ петлює». Кантата написана на вірші Михайла Семенка, і лише зараз повною мірою усвідом‑ люєш це незвичне дієслово – «мертвопетлює». Цей твір позбавлений патетики, гучних слів, він в першу чергу тонкий, ностальгійний і сумний,

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Василь був людиною з загостреним почуттям справедливості, і коли його щось обурювало, міг різко й прямо назвати речі своїми іменами в ньому є «трагічність світу», яка була власти‑ ва романтикам. Менше орієнтації на зовніш‑ нє, більше заглиблення в себе. Монолог, вигук, розмова із собою людини, якій є про що сумува‑ ти. Кантата ще нагадає про себе більш, аніж че‑ рез 20 років, але до цього епізоду ми ще дійдемо. Символічно, що кантата була розрахована якраз на контртенор: «Я писав кантату для голосу, якого не було в Україні, тобто я писав свідомо у шухляду, бо я не знав, чи доживу до виконання цього твору. І я приїжджаю до Львова на початок навчально‑ го року, йду по коридору і чую дивовижний го‑ лос, високий, і я думав – він жіночий, а потім по‑ бачив, що то був двометровий хлопець. Я ска‑ зав Марії Яківні Байко, його викладачці, що в мене є твір для цього голосу, вона нас позна‑ йомила з Василем і ми почали працювати. Він дуже швидко вивчив все», – каже Олександр Козаренко. Попри складність партитури, Василь за мі‑ сяць її вивчив, і після прем’єри у Львові він вже заявив про себе як виконавця сучасної {01/2017}

музики. А на наступний день молодий компо‑ зитор і юний Василь вже мчали потягом на Ки‑ їв, де їх чекав ще один виступ на фестивалі «Фо‑ рум музики молодих». Це був знаковий виступ Василя. Його викликали на біс і він двічі вико‑ нував кантату, а після того ціла низка компози‑ торів стала писати для нього твори. Олександр Козаренко був одним із тих, хто вболівав за нав‑ чання Василя в Англії, де є найпотужніша в Єв‑ ропі школа для контртенору. Як згодом розпоря‑ дилося життя, за кордоном Василь таки опинив‑ ся, але у Франції.

ФРАНЦІЯ ЯК ДРУГА БАТЬКІВЩИНА Своїм від’їздом до Франції Василь Сліпак не хизувався, взагалі будь-яка самореклама не була для нього властива, він хотів доводити слова вчинками. Це проявлялося в його громад‑ ській діяльності і в музиці, у тому, як він дивив‑ ся на цей світ. Франція відкрила для нього роботу з найкра‑ щими вчителями і музикантами та шлях на най‑ кращі майданчики Європи. Орест Сліпак каже,

[61]

Культура. Музика

Франція відкрила для нього роботу з найкращими вчителями і музикантами та шлях на найкращі майданчики Європи що завдяки виступам брата і він був посвячений в музичні тонкощі в якості вдячного слухача. «В мене завжди були заброньовані квитки на ви‑ ступи в найкращі опери світу. Я ще мав тоді та‑ ку роботу, що мав змогу багато мандрувати і слу‑ хати брата». Але вже зараз розумієш, що проживши у Фран‑ ції близько 20 років, Василеві Сліпаку вдало‑ ся не випасти з українського контексту, не ста‑ ти типовим емігрантом. І мова йде не лише про події, за якими він завжди слідкував, а скоріше про внутрішнє відчуття зв’язку і розуміння. Він шукав української музики, працював із спадщи‑ ною Мар’яна Кузана після його смерті, контак‑ тував із своєю викладачкою і янголом-охорон‑ цем Стефанією Павлишин і все ніяк не міг забра‑ ти з України диплом, ніби знаючи, що викладати йому в житті не випаде. В Парижі він познайомився із українською гро‑ мадою, діяльністю Українського центру, який очолила Наталя Пастернак, і закрутилася но‑ ва історія. Апогеєм став Майдан 2013. Укра‑ їнці Парижа виступили на підтримку подій,

[62]

це була виключна солідарність, спроби тиску на французьку владу, аби зупинити дії Янукови‑ ча. Прогресивна частина українців не з порож‑ ніх слів бачила, як складно ухвалюються полі‑ тичні рішення і як часто російський вплив ві‑ діграє ключову роль. Постійні виступи біля посольства Росії, привернення уваги французь‑ ких ЗМІ до українських подій, а згодом й по‑ стійне нагадування, що в центрі європейської України стріляють в людей без жодних законів і права. Василь включився, він брав у всьому ак‑ тивну участь. Типовий його портрет того часу – це символіка, причеплена на одяг, і гучномовець в руках. І, звісно, музика, він примудрявся співа‑ ти навіть в такі складні часи, коли саме існуван‑ ня України було під загрозою. Саме на французькому Майдані він познайо‑ мився із своєю подругою, журналісткою Аллою Лазарєвою, з якою згодом разом почали волон‑ терську підтримку. «Познайомилися на нашому Майдані. З ним не було жодного шансу не познайомитися, Ва‑ силь був душею наших демонстрацій, часто брав

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

слово, вмів об’єднати людей. Взагалі був оче‑ видним харизматичним лідером. Я пам’ятаю, що в одній з перших розмов ми обговорюва‑ ли продажну Марін Ле Пен. А потоваришували вже довкола волонтерства – разом із ще кілько‑ ма близькими друзями поставили до дії систему щотижневих відправок на передову та напряму в родини українських воїнів». Мені, в свою чергу, пощастило потрапити до Парижа в січні 2015. Тоді постійно відбува‑ лися події. Пригадую вітер і сонце, коло центру сучасного мистецтва Помпіду в Парижі збира‑ ються українці з транспарантами із зображен‑ ням Надії Савченко, акція була на її підтримку. Василя не помітити було складно – він збирав людей, допомагав закріпити українські прапо‑ ри на довгих штоках, бо зросту його вистачало, і постійно жартував. Помпіду було обрано неви‑ падково, оскільки через нього проходить ве‑ лика кількість перехожих і не звернути уваги на написи і вимоги було важко. Василь терпіти не міг несправедливості, а історія тих років була квінтесенцією знущання над Україною і її гро‑ мадянами, тому і реагував, багато говорив із ар‑ тистичними колами, ім’я своє використовував в цілях привернення уваги до української ситу‑ ації. В ньому, попри природний космополітизм і ліберальне ставлення до різних поглядів, з’яви‑ лося бажання «не компромісити», називати ре‑ чі своїми іменами. Здавалося, що з такою ж зав‑ зятістю, як він виходив на сцену, він хотів спра‑ ведливості і перемоги Революції Гідності, як і багато хто в ті дні. З початком бойових дій на Сході України Ва‑ силь разом з однодумцями організовує щотиж‑ неві відправки потрібного обмундирування і необхідних речей на фронт. Він наголошував, що важлива адресна допомога, а не відправлен‑ ня грошей в нікуди. Тільки конкретним людям для конкретних потреб. Василь співпрацював з Добровольчим Українським Корпусом. А з літа пішов воювати в складі ДУК «Правий Сектор». І з цього моменту почалася міфотворчість довко‑ ла його постаті: «оперний співак поїхав на вій‑ ну», «після 20 років у Франції обрав Україну», – це ідеальний кінематографічний сюжет, аби створити нового героя «без обличчя», медій‑ ний образ. От тільки для нього це було чужим. «Важливо підкреслити, що йдучи на фронт, Василь не хизувався своїм міжнародним опер‑ ним статусом, він став нарівні з іншими. І йо‑ го трагічна смерть знову нам нагадала про це середовище простих воїнів, у якому він віддав своє життя. Він жив і вмер для інших. До тих {01/2017}

інших – сотень і тисяч героїчних захисників на‑ шої з вами гідності – Василь хотів приверну‑ ти увагу. Саме вони давали йому натхнення: він відчував, що не може бути лише на паризькому майдані чи оперний сцені, але має йти до тих, що живуть і віддають життя для України», – згадує Владика Борис Ґудзяк.

РОЗМОВА В САДАХ ТЮЇЛЬРІ Париж. Лютий 2016 року. Домовляємось зу‑ стрітися з Василем при вході в сади Тюїльрі, на вулиці йде невеличкий дощ, людей гуляє мало. Трохи запізнюється, але в перші ж хвилини роз‑ тягується в усмішці і перепрошує, що затримав‑ ся. Записала з ним невеличке інтерв’ю просто в садах, він був в доброму гуморі, із захопленням розповідав про допомогу дітям, чиї батьки заги‑ нули на війні. На той час керівник Українсько‑ го центру в Парижі Наталя Пастернак померла від раку. Ще одна людина, яка все робила для ін‑ ших, вона залишила по собі багато справ, в то‑ му числі й проект допомоги дітям. Ідея була в то‑ му, аби щоліта привозити невелику групу дітей до Франції на відпочинок, показати їм різні мі‑ ста, забезпечити комфорт і всі витрати. Прига‑ дую, як Василь розповідав, що коли бачиш щирі дитячі усмішки, то з’являється море енергії ро‑ бити більше, краще, не опускати рук. Він багато говорив в артистичних колах про війну в Украї‑ ні, взагалі Василю вдавалося привертати до себе хороших людей. Брат Орест розповідає, що жінки також не оми‑ нали увагою Василя. Він більшість кроків в жит‑ ті робив з любові і для любові, не лише в роман‑ тичному її вимірі, в ширшому – людському. Тоді в садах Тюїльрі він виглядав як Че Гевара – берет, нашивки із написом «арт батальйон», шнуровані чоботи. «На мене іноді поглядають поліцейські, – смі‑ явся Василь, – але мені все одно, я такий, який я є, маю право виглядати, як хочу». Тоді складно було уявити, що цей чоловік на пі‑ ку своєї кар’єри, із блиском в очах і світлими пла‑ нами піде з життя менше, аніж через 4 місяці. По-англійськи, не попрощавшись. «Я ще не дивився жодного відео навіть з похо‑ рон. Я починаю дивитися і в мене голова обер‑ том йде. До мене багато людей звертається, з якимись дивними запитаннями, до прикладу – чому Василю не дадуть героя України. Що мені на це відповісти? Він не дуже любив всю цю по‑ мпу, він любив, коли щось змінюється професій‑ ними діями… Мені за цей час подзвонило десь вісім «Правих секторів», які готові були взяти

[63]

Культура. Музика

на себе всі витрати на поховання, привезти Ва‑ силя до Києва і почати третій Майдан. Ви уявля‑ єте? І це для них була ідея дуже робоча. Ми приклали максимум зусиль, щоб цього не сталося. Слава Богу, вистачило розуму дру‑ зям, оточенню і двоюрідному брату Володі», – каже рідний брат. У Василя потрапила куля снайпера в районі селища Луганського поблизу Донецька, але іс‑ нує ще як мінімум п’ять різних версій його за‑ гибелі. Крапка в цій історії не просто не постав‑ лена, а складається враження, що вона певно‑ му владному колу осіб недоречна. Після його смерті документи кілька днів пробули у сепа‑ ратистів, їх не хотіли повертати. Василь, який на фронті носив позивний «Міф» (від арії Ме‑ фістофеля, яку любив найбільше), лишає по собі історії, які стали міфами. Але, певно, процес цей не зупинити. За кілька тижнів перед останньою подорожжю в Україну Василь змінився: став більш мовчаз‑ ним, замисленим, і це зразу помітили його фран‑ цузькі друзі. «Василь був людиною з загостреним почуттям справедливості, і коли його щось обурювало, міг різко й прямо назвати речі своїми іменами. А фронт ніби заземлив його. Перед останньою поїздкою ми всі помітили, що він ходив сумний, і дещо такий ніби відсторонений. Не знаю, чи щось передчував, чи просто дуже добре усвідом‑ лював, куди він їде і наскільки це небезпечно», – каже Алла Лазарєва. Брат так само відчув зміну. Зазвичай, в свої при‑ їзди в Україну Василь мав щільний графік – ба‑ гато зустрічався з людьми, розмовляв, плану‑ вав, а в цей приїзд він майже весь час був вдо‑

потім повідомлення вже писав, розповідав про справи: «спокійно, варимо їсти, все гаразд…» До майбутнього життя Пригадуєте кантату, про яку розповідала на початку? Вона, як з’ясувалося, стала істо‑ рією не стільки персонально автора Козаренка, скільки ставлення України до своєї культури за‑ галом. Гостьовий будинок у Ворзелі, де був на‑ писаний твір, розпроданий і зруйнований, ми‑ нає більше 20 років з прем’єри «П’єро мертво‑ петлює». У жовтні відома музикантка Кармела Цепколенко, яка 20 років тому організовувала прем’єру кантати в Одесі, планує знову зробити постановку, є вже соліст на головну роль, але ви‑ конати її не деінде, а саме в тому місці, де її напи‑ сав автор – Олександр Козаренко. Себто в Вор‑ зелі, в санаторії, який вже не є автентичним. Ця історія розповідає про те, як часом цінують у нас власну культуру і кому насправді вона потрібна. Як розповідає Орест, що це особлива радість, коли люди самі придумують креативні проекти і втілюють їх, для Василя це була би найбільша втіха. «Василь завжди казав, що нова країна має ство‑ рювати нові мистецькі потреби, підтягували пу‑ бліку. А не йти на поводу у старих. Не потрібно задовольняти старі «потребности советского человека». Шлях воїна чи волонтера – це ще одна з соці‑ альних ролей для Василя Сліпака, в якій він по‑ при все прагнув результативності. «Його винятковість є багатогранна, починаю‑ чи з того, що молодим хлопцем він відчував біль інших. Василь був несамовито обдарованим спі‑ ваком. Він на сцені і в житті був вражаючий, красивий.

Складно було уявити, що людина на піку своєї кар’єри, із блиском в очах і світлими планами піде з життя менше, аніж через 4 місяці ма, говорив на філософські, вічні теми і був дуже спокійним. «Раніше ми з ним постійно дискутували, а цей раз я відчув, що щось не так. Я пригадую, коли Ва‑ силь мав їхати, я його пішов проводжати. 6 ран‑ ку, приїхало таксі, він сів і весь такий аж світить‑ ся, сонячний ранок. І сонце було в нього просто над головою, і шофер поїхав, ще якось засміявся. І я розумію, що це був останній раз. Він мені ще

[64]

Василь не був філософом чи мислителем, при‑ наймні я його таким не знав, він був людиною дії, пориву. Звичайно, що я не бачив його у всіх ситуаціях, бо ми зналися довго, але не так добре, багато років ми взагалі не бачилися і працювали в різних сферах. Думаю, що образ Василя як вої‑ на, і бойове обличчя, яке він показував на остан‑ ніх своїх фото та відео на Фейсбуці – це одна сто‑ рона багатогранної постаті, яка більшість свого

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

життя присвятила сцені і співу, грі з публікою. Він завжди додавав життя у різні товариства», – продовжує отець Борис Ґудзяк. Що ми можемо зробити для артиста, коли фі‑ зично він вже не присутній? Що ми можемо, аби якось усвідомити цю сучасність, коли йдуть зі світу найкращі? Василь любив, аби зміни від‑ бувалися від людей до людей, коли працює твор‑ чість і самоорганізація. Після смерті він зали‑ шив стільки світлої музики і плодів своєї праці в різних життєвих сферах, що хочеться цим діли‑ тися, а значить, продовжувати життя для Василя і його виняткового таланту. Він і після загибелі об’єднує людей. У львівській квартирі викладачки Василя – Марії Яківни Байко я обережно спитала її про {01/2017}

це – що ми можемо зробити для Василя в май‑ бутньому? І вона ні хвилини не роздумуючи, злегка усміхнувшись, відповіла: «Більше його видавати, хто що має, хто має за‑ писи. Щоб він звучав часто і був не лише перед нашими очима, а й перед нашими вухами». Готується великий фестиваль оперного співу за кілька років, ще багато буде сказано і зібра‑ но для архіву Василя Сліпака у Львові, зрештою, його французькі друзі продовжують допомагати дітям-сиротам, але усіх людей, які думають над долею Василя, які його знали і вели його про‑ тягом життя, об’єднує одна маленька деталь – всі вони особливо усміхаються, згадуючи його. А значить, його духовне життя триває. І значить, не час стояти на місці, час йти далі… ❦

[65]

Искусство [66]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

«Успокоиться? Никогда!» Текст: Алла Ботанова Фото: Павел Ботанов

М

ы с Нелей знакомы лет 30. Первая встреча произошла в маленькой, уютной мастерской, где в конце 80‑х и работали, и жили почти все члены творче‑ ской семьи Исуповых – в то время еще не знаменитые, но уже достаточно известные в профессиональных кругах. Со временем, которое, как известно, на месте не стоит, провоцируя разного рода перемены и сюрпризы, Нелли посчастливилось по‑ лучить большую мастерскую с чудесной открытой террасой. Именно об этом, по-раз‑ ному вдохновившем многих и многих, пространстве и пойдет речь. Его харизматичная хозяйка не перестает удивлять своей энергией, активностью и неувядающей фантази‑ ей. Приятная (или мудрая) легкость и несерьезность отношения к себе, к жизни, к сво‑ ему творчеству, уже много лет притягивающая к себе все новых и новых почитателей, иногда вызывает сожаление. Если бы Нелли фотографировала всех гостей, в том чис‑ ле и знаменитых, с удовольствием гостивших в ее мастерской, вывешивая затем их фо‑ то, как это делают во многих ресторанах, стен бы явно не хватило. Зато могли быть тол‑ стенные альбомы. Без преувеличения можно сказать, что Нелли Исупову знают все, но не все знают историю места так необходимого для нее. В начале был хаос. Не первозданный, но куда более своенравный и менее управля‑ емый – хаос огромной мастерской почившего в Бозе скульптора. Мастерская, как ей и положено, была плотно набита традиционными гипсами, претенциозными мрамора‑ ми, вычурной бронзой и разнообразным мотлохом, который незаметно накапливался годами, как-то умудрялся жить своей жизнью и, в итоге, создал иллюзию обжитого ую‑ та (со сноской на богемную трактовку понятия). Когда новая хозяйка вывезла все это стилевое разнообразие, оголилась неуклюжая беспомощность пространства. Заверша‑ ли тоскливую картину батареи пустых, покрытых толстым слоем пыли бутылок, слу‑ живших единственным «украшением» тридцатиметровой террасы. Работать в таких условиях было просто невозможно, да и созерцание подобного «пейзажа» вызывало единственное желание – бежать куда глаза глядят. Тогда, более десяти лет назад, невоз‑ можно было и представить, что в подобном пространстве можно будет не только рабо‑ тать, но и жить. Но, как говорится: «Глаза боятся, а руки все сделают!». Особенно руки художника. Правда, далеко не каждый художник обладает талантом декоратора. Нел‑ ли Исупова – и художник, и женщина чрезвычайно специфическая. И руки у нее осо‑ бенные, и философия отношений с окружающей средой не такая, как у большинства.

{01/2017}

[67]

Искусство [68]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Именно поэтому, запущенное помещение постепенно превратилось в такое, каким вы его можете видеть на страницах журнала. Именно поэтому, сюда часто приходят в го‑ сти или по делам. Правда и тот, кто пришел по делам, автоматически и безапелляци‑ онно оказывается гостем – такое вот магическое пространство, созданное магической личностью. Знаю Нелли около тридцати лет и все это время не перестаю удивляться ее неуемной энергии, жизнелюбию, не иссякающей потребности работать, путешество‑ вать, наряжаться, общаться. И, наконец, самое главное и самое важное в ее жизни – об‑ щение с глиной. Таинственный, мистический, интимный процесс рождения чего-то, чего еще никогда не было до сих пор. Когда и откуда все это берется? Знаю одно: тут, в этой мастерской, насквозь пропитанной Нелиными энергией, представлением о кра‑ соте, уюте, добре, гармонии пульсирует настоящая жизнь. Теперь можно жить и радо‑ ваться, а ведь только в очереди на мастерскую Нелли простояла двадцать (!) лет. Первую мастерскую она получила еще когда работала художником на Васильковском керами‑ ческом заводе. Получив, сразу же осуществила свою давнюю мечту – переехала в Ки‑ ев. Вместе с мужем и двумя сыновьями. Полуподвальное помещение много лет служи‑ ло и мастерской, и спальней, и гостиной. Причем для всех четверых. Нелли всегда была хорошей хозяйкой, умудряясь приготовить роскошный обед из самых простых про‑ дуктов. Так же, буквально из ничего она сообразила уютное стильное пространство. Сама же вынуждена была работать в общих керамических мастерских Союза худож‑ ников. Подозреваю, что когда Нелли наконец получила долгожданную, свою и только свою, мастерскую, после первого свидания радость сменилась испугом. Но Нелли бы‑ ла бы не Нелли, если бы позволила себе опустить руки или отступить. Первым шагом после очищения территории и вывезения мусора была установка печи. Это дало воз‑ можность не прерывать творческий процесс даже во время ремонта. Для того, чтобы свести к минимуму передвижения между местом проживания и местом работы, при‑ шла идея максимально удобно обустроить мастерскую. Так не сразу, постепенно обык‑ новенное рабочее место трансформировалось в самодостаточный рабоче-жилой ком‑ плекс в двух уровнях с террасой под открытым небом для медитаций и летнего приема гостей. Изобретательное зонирование и грамотная организация пространства – об‑ ласть профессионала, тут помог давний друг архитектор Виктор Цебряков. Но и обу‑ стройство в созданном пространстве задачка не из легких. Нелли справилась с ней как талантливый декоратор. На деревянных полках, основном организующем элементе ин‑ терьера, расположилось практически все: работы художницы еще васильковского пе‑ риода – расписанные вазы, кружки, тарелки, монохромные ажурные конструкции три‑ дцатилетней давности; нежные расписные фарфоровые звери, родившиеся на Первом всеукраинском симпозиуме по керамике 1993 года; яркие веселые персонажи, населя‑ ющие райские кущи и сами цветы и деревья исуповского Эдема, гламурная коллекция керамических туфель, формам и расцветкам которых может позавидовать и сам Ма‑ ноло Бланик. На стенах время от времени меняется шпалерная развеска живописных и графических работ сыновей, друзей, любимых фотографий, своих же акварелей. Еще на новоселье Нелли попросила своих многочисленных друзей не морочить себе голо‑ ву, а просто принести в подарок по одному вазону. Теперь у нее есть настоящий «Зим‑ ний сад имени всех друзей». Всем, впервые пришедшим в мастерскую, Нелли любит

{01/2017}

[69]

Искусство [70]

В этой мастерской, насквозь пропитанной Нелиными энергией, представлением о красоте, уюте, добре, гармонии пульсирует настоящая жизнь

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

{01/2017}

[71]

Искусство

его показывать, одновременно рассказывая, кто какой «фикус» принес. К тому же, большое количество комнатных растений делает пространство живым. Самое инте‑ ресное и ценное то, что процесс трансформации и усовершенствования происходит постоянно. Иногда минимальный – новую скатерть пошила, еще один вазон кто-то принес, терраса искусственной зеленой травой покрылась. Иногда изменения доста‑ точно большие – новые работы на столе, переоборудование кухни деревянными пол‑ ками, новый стол из массива дуба. Перманентный творческий процесс – это стиль жизни известной украинской художницы Нелли Исуповой. Его невозможно прио‑ становить или прервать. Утверждение касается всего, к чему прикасается эта фанта‑ стическая женщина: будь то приготовление еды, выбор или шитье нарядов, активное обживание окружающего пространства или, главное дело жизни – создание керами‑ ческих скульптур. Когда-то, один человек сказал Нелли: «Да сколько можно, сдавай‑ ся уже, успокойся!». На что она упрямо, но с лукавой улыбкой ответила: «НИКОГ‑ ДА!» С тех пор прошло лет двадцать. Поверьте, ничего не изменилось. ❦

[72]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

©2015 Swarovski Lighting, Ltd

A M ACA

ВОП ЛОЩЕНИЕ ОРИГИН А ЛЬНО С Т И

Swarovski Lighting вдохновляет как по волшебству, расширяя границы привычного дизайна. Искрящийся хрусталь играет со светом совершенно новым и гармоничным образом. Срисованные словно из царства грез, обыкновенные на первый взгляд пространства приобретают удивительную атмосферу swarovski-lighting.com

SHK301-SS1S

ООО «СИРИУС-93» агент Swarovski Lighting в Украине г. Киев, Военный проезд 1, Тел.: (044) 496 04 08, info@sirius93.com.ua

Дизайн. Интерьер [74]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Дорогу осилит идущий Интерьер Украины на рубеже ХХ–ХХІ столетий. Часть I Текст: Алла Ботанова

У всего есть своя история. Есть она и у интерьера Украины. Своеобразная, загадочная, порой драматичная, а, иногда, и комичная, она вполне годится для иллюстрации нашего противоречивого социума. Может именно поэтому двадцатилетие на рубеже ХХ–ХХІ столетий, о котором пойдет речь, пожалуй, самое любопытное, емкое, стремительно меняющееся и развивающееся

{01/2017}

[75]

Дизайн. Интерьер

Н

ачну с того момента, когда впервые пришлось задуматься о том, что же у нас происходит в сфере интерьер‑ ного дизайна. К анализу ситуации меня под‑ толкнула предстоявшая встреча с владельцами и представителями пяти знаменитейших ману‑ фактур, входящих в реестр культурного насле‑ дия Франции. Сотрудники посольства попро‑ сили ознакомить аристократов интерьерного бизнеса с положением дел в Украине. Постав‑ ленная задача поначалу показалась мне архи‑ простой (все-таки 16 лет активно-глубокого ко‑ пания в этой теме не прошли зря) и я спокойно предстала пред ясны очи родовитых францу‑ зов. Но когда я в них заглянула меня охватила паника. В доли секунды я вдруг прочувствовала и осознала, что им, рожденным и воспитанным, мало того, что в другой цивилизации, но еще и в семьях, где деды-прадеды возводили и обслу‑ жували Лувр, Версаль и много еще чего королев‑ ского, никогда не понять нас, с нашей изуродо‑ ванной совковой ментальностью, ни-ког-да! Рав‑ но, как и нам их! Что же делать, когда рассказывать, объяснять, идти на сближение надо. Как им – для расшире‑ ния рынка, так и нам – для расширения созна‑ ния. Ну и рынка, само-собой. Вздохнув поглуб‑ же, я честно вымолвила: «В начале у нас было… ничего…». Разве 20–30 лет назад СССР, потом в независимой Украине существовало понятие интерьерного дизайна? Разве были строитель‑ ные материалы, сантехника, мебель, текстиль для профессиональной работы над интерьером? А дизайнеры, декораторы и другие профильные специалисты имелись в наличии? Да и до того ли было? Пока вы думаете над этим, понимаю, слег‑ ка спорным вопросом, коротко прервусь, чтобы закончить французскую тему. Почувствов реак‑ цию гостей, я увидела, как округляються их, при‑ выкшие к роскоши, глаза и в них все четче фор‑ мулируется вопрос: «Чего же, собственно, мы сюда явились с нашими, отшлифованными ве‑ ками наработками и умениями?». Опередив его озвучивание, я стала искренне увлеченно рас‑ сказывать, как всего за 20 лет Украина рванула

вперед по части богатых и очень богатых людей. Как они легко и непринужденно выкладывают пару-тройку миллионов долларов на обустрой‑ ство квартир и 10–25 миллионов на свои дома. (Напоминаю, дело было в докризисные време‑ на.) Что есть даже персонаж, заказавший имени‑ той, опять же французской архитектурной фир‑ ме, спроектировать копию Версаля в степях под Харьковом. И тут самый молодой и самый по‑ родистый (и по сути, и по внешности) потомок, задал, на его взгляд, логичный, а по мне так ка‑ верзный, вопрос: «Понимают ли ваши богатые, вкладывая такие солидные средтва в свои до‑ ма, что они создают национальное достояние?» Краснея, мне пришлось сказать «нет». Я таких не знаю, не видела. Не слыхала про таких созна‑ тельных, увы! Теперь можно и продолжить, чтобы попытать‑ ся понять, как же мы дошли до жизни такой. И какой именно. Если не лично читающие этот текст, то их родители уж точно помнят, как соб‑ ственноручно гасили известь для весенней по‑ белки, разводили уайтспиритом долгосохну‑ щую и едкопахнущую масляную краску для ос‑ вежения кухонных панелей, полов, оконных рам. Знакомо всем и нарезание, намазывание, наклеивание обоев, постепенно вытеснивших долгопопулярный трафарет. А какой неожидан‑ ной радостью было появление чешской керами‑ ческой плитки, польских унитазов и раковин, кухонных гарнитуров наших братьев по социа‑ листическому, но все же, лагерю. Добытые с тру‑ дом по большому блату югославские стенки сле‑ ва, бельгийкие ковры напротив (или наоборот), красноречиво заявляли о благополучии и осо‑ бом статусе их гордых обладателей. На вершине, тогда еще неведомого и оттого не сформулиро‑ ванного понятия «предметный дизайн», гро‑ моздились чешский хрусталь и немецкий сервиз Мадонна в скудном разнообразии форм, сюже‑ тов и окрасов. Как по мне, то не худший вари‑ ант, если сравнить благородное стекло и фар‑ фор с заменившим их погодя новомодной посу‑ дой из «бескислородной стали», доводившей меня до нестямы во время осмотров интерьеров

Не стоит большого труда и сейчас найти образчики «советского» стиля не только в провинции, но и, поверьте, в столице [76]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

на предмет съемки в конце 90‑х. Нет ни смысла, ни удовольствия (разве что ностальгияя) иллю‑ стрировать вышеописанные интерьерные изы‑ ски. Не стоит большого труда и сейчас найти об‑ разчики «советского» стиля не только в про‑ винции, но и, поверьте, в столице. В нашей сказочной жизни все как и полагает‑ ся: чем дальше – тем страшней… и интересней. Стремительно обогащающаяся (и на удивление отнюдь не малочисленная) часть населения уже независимой Украины, естественно возжелала улучшить конкретно свою среду обитания. Сна‑ чала в хрущевках-сталинках, потом в выкуплен‑ ных коммуналках пошли в ход всякого рода арки, арочки, колонны, хрустальные люстры, кокет‑ ливо выглядывающие из-под заимствованного из сакральной архитектуры приема (в смысле проема). По мере накопления денежных знаков, аппетит разгорался, запросы росли, настоятель‑ но требуя красоты и красотищи во всем ее фаль‑ шиво‑голливудском разнообразии. Наиболее продвинутые индивидуумы к ос‑ воению внезапно обрушившихся материаль‑ ных ресурсов стали подключать сначала просто

{01/2017}

прорабов, а следом и архитекторов. Казалось бы, вот оно, свершилось – закончилась эпо‑ ха аматорского беспредела и прорабского сти‑ ля, да не тут то было… «Никого не хотелось бы обижать», как любит приговаривать известный телеведущий, но… в наших вузах, архитекторов обучали архитектурному ремеслу, то есть зодче‑ ству. Только с зодчеством у нас до сих пор както не очень складывается, а работать и зараба‑ тывать надо. А тут и спрос подоспел, отчего ж не делать предложение. До интерьеров в ву‑ зах, наверное, руки не доходили, а скорее все‑ го (и я с этим неоднократно сталкивалась) ам‑ биции зодчего диктовали, да и чего греха та‑ ить, диктуют снисходительное отношение к работе с интерьерами. Хорошо обученные законам большой архитектуры профессиона‑ лы, с энтузиазмом внедряли наиболее приемле‑ мые из них, ладно бы в рестораны и гостиницы, так нет же – в интерьеры частных домов и да‑ же небольших квартир. Так сказать, вывернули наизнанку экстерьер. Отсюда многоуровневые потолки (особенно буйно расцветшие с появле‑ нием гипсокартона), многоступенчатые полы,

[77]

Дизайн. Интерьер

продержавшиеся не один год, несмотря на неу‑ добство и травматизацию, колонны во всем раз‑ нообразии ордеров и многое другое. К сожа‑ лению или к радости, но большинство «верса‑ лей», по понятным причинам, не подлежало съемке и уж тем более публикации, но посмо‑ треть допускали – похвастаться ж хотелось. Иначе зачем семье из трех-четырех человек дво‑ рец на две-три тысячи метров. Рассуждать о причинно-следственных связях бедность-богатство или проще говоря «из гря‑ зи – в князи» можно много и долго, но скуч‑ но. Увидеть их материальный результат можно подъехав в Межигорье, Конча Заспу или набрав в гугле «пшонкостайл». Шок от лицезрения рас‑ секреченных домов был у тех, кто не имел несча‑ стья профессионально отсматривать подобные «шедевры» много лет подряд. Увы, такие объем‑ но-шикарные проекты всегда будут вожделенны для большинства архитекторов, как источник денежного потока. Доля дворцовых интерьеров в Украине до сих пор превышает все остальные

стили и направления несмотря на то, что в по‑ следнее десятилетие ситуация поменялась в сторону здравого смысла. Количество и уро‑ вень, как частных, так и общественных, проек‑ тов в альтернативных стилях сильно возросло. Это не может не радовать. К альтернативным подберемся непременно, но постепенно. Не стоит и безоговорочно от‑ метать спокойно-достойный псевдоклассиче‑ ский стиль, в котором начинали практически все на заре интерьерного бума. Очень даже лю‑ бопытно наблюдать во времени качественные изменения в лексиконе дизайнеров интерье‑ ра. Вот, наконец-то, и прозвучало наиболее ло‑ гичное определение профессии, ставшей одной из самых модных и востребованных на рубе‑ же XX–XXI веков. О самой профессии, о луч‑ ших объектах интерьерного дизайна Украины во временной и стилистической последователь‑ ности, о самых успешных и достойных этого успеха личностях, вы сможете узнать в следую‑ щих выпусках журнала. ❦

Пропасть между образцами «советского стиля» эпохи развитого социализма и безудержнобезобразной «роскошью» «пшонкостайл» напоминают нам об этапах пройденного «великого пути»

[78]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Ноябрь 2016

НАШЕМУ Ж УРНА ЛУ

12 ЛЕТ!

ЭФФЕКТ ТЕРРАЦЦО

Модные аксессуары

Подписной индекс

91377 в каталоге ГП «Пресса»

MAX KASYMOV INTERIOR/DESIGN Семейный интерьер

Фотопроект [80]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Щедрий вечір, добрий вечір — І дорослим, і малечі! Щастя, радості, любові, Щоб завжди були здорові І багаті, і веселі І надворі, і в оселі. Щоб Господь оберігав, Вам усе потрібне дав, Щоб ви квітли з кожним кроком, Отже, всіх вас з Новим роком! А. Майданюк

КИЇВЩИНА Модель ♦ Женя Гамаш Особлива подяка за допомогу в організації зйомок Одяг (реконструкція) ♦ Лариса Головня Сергієві Шевченку, а також директору приватного прикраси ♦ Наташа Кравчишин історико-етнографічного музею «Українське Село» лялька-мотанка ♦ Наталя Цибулько Катерині Тимошенко {01/2017}

[81]

Освіта

Мадам Місталь – принцеса і завуч

[82]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

З директоркою Української паризької школи мадам Місталь мене звів той золотий випадок, за який потім дякуєш долі півжиття. Посольство України у Франції оголосило резиденцію для письменників, і оскільки у мене давно лежала напівготова книга інтерв’ю з французьким мистецтвознавцем Жаном-Клодом Маркаде, безнадійно відкладена до ідеального збігу часово‑просторових обставин, я написала заявку. І все вийшло, я вже мала їхати на розманіжений південь Франції, недалеко від Канн, як у господаря будинку стався форс-мажор, він не зміг мене прийняти в обумовлені дати. Тоді славна Ірена Карпа, аташе з питань культури нашого посольства у Франції, кинулася по добровольцях. Олена Місталь сказала: нехай ваша резидентка приїжджає в наш Замок мистецтв у Нормандію. Потім уже я побачила, що це типова реакція Олени на людину в некомфортній ситуації Текст: Валентина Клименко Фото: Павел Ботанов

І

сторії українців у Франції, не тільки заробіт‑ чан, усі непрості – є проблеми з документа‑ ми, роботою, фінансами, навчанням дітей, адаптацією, самореалізацією, спілкуванням, різницею менталітетів. Наприклад. Через пів‑ року після того, як школа поставила у культур‑ ному центрі виставу за творами Гоголя («У нас усе було по-справжньому, ми купили костю‑ ми і для козаків, і для цариці, і козаки теж були справжні – наші хлопці по два метри зросту, що працюють у Франції на будовах»), Олені под‑ звонили із незнайомого номера. «Пані Олено, я маю право лише на два дзвінки, один до адво‑ ката, але адвоката у мене немає, тому я дзвоню вам», – сказав незнайомий чоловічий голос. – «А хто ви?» – «Сергій, я грав козака у вашій виставі». І розповів історію: іду по Парижу, ба‑ чу – стоїть торба (французи часто виставлять не‑ потрібні речі на вулицю), взяв її, а назустріч полі‑ ція, перевірка документів: документів немає, що в торбі – не знаю. Забрали його в поліцейське відділення. «Я йому порадила розповідати в су‑ ді усе, як є, – розповіла Олена, – що десять років у Франції, що віза закінчилася, але працює, що холостий, головне – нічого не вигадувати. Як‑ що треба – я підтверджу, що вас знаю, без про‑ блем, я ж президент франко-української асоціа‑ ції, часто займаюся такими справами. І знову диво. Виявляється, офіційна перекладачка, яку Сергію дали в суді, була на нашому спектаклі, {01/2016}

і сказала: я можу підтвердити, що він виступає у виставах. Що ви думаєте? Французи його за‑ лишили в країні, дали документи, повернули торбу – отак шанують мистецтво. Він прийшов у школу і запитав, що зробити, каже: можу роби‑ ти ремонт, можу фарбувати, тинькувати». Оле‑ на каже: «Я ходжу по різних префектурах і до‑ помагаю українським сім’ям складати досьє, бо французький адвокат бере за годину консульта‑ ції 150 євро, а за досьє – 1500 євро, мені шкода наших співвітчизників, які не завжди виграють ці позови. Я не беру за це гроші, беру послуга‑ ми для школи – хореограф, наприклад, уже чет‑ вертий рік вчить наших дітей танцювати вальс на випускний». У 2004 році Олена відкрила в Парижі україн‑ ську школу, яка з 2005‑го працює в приміщен‑ ні Українського культурного центру. Сьогодні в школі вчиться 95 дітей. За українськими зако‑ нами освітянська оренда – символічна, 1 грив‑ ня на рік, школа лише сплачує комунальні послу‑ ги – залежно від кількості годин, плата за нав‑ чання складає 75 євро в місяць. «Коли я після 10 років активної педагогіч‑ ної роботи приїхала в Париж, – розповідає Оле‑ на, – я зрозуміла: добре, що є Ейфелева вежа, ро‑ дина, діти, але мені бракує того фаху і способу життя, який я обрала – учитель назавжди зали‑ шається вчителем. При церкві святого Володи‑ мира була недільна українська школа, я там рік

[83]

Освіта

викладала до народження сина Ніколя. Щоб, Боже збав, не створювати конкуренції укра‑ їнській школі Святого Володимира, я відкри‑ ла школу мистецтв: у них був катехізис і україн‑ ська мова, у нас – українознавство, хореографія, клас бандури, образотворче мистецтво, керамі‑ ка; вони працювали по неділях, ми – по середах, а останні 7 років – по середах і суботах. Я одразу прийшла за благословенням до настоятеля Со‑ бору Святого Володимира отця Михайла, і пер‑ ше оголошення принесла для прихожан цієї цер‑ кви. У французьких школах, де вчилися і мої діти, є початкова школа, середня, ліцей, а ви‑ ховна діяльність та мистецькі предмети винесе‑ ні на вихідні, за рамки шкільного навчання або в позаурочний час. Тому ми починали свою ді‑ яльність як мистецька школа, а з 2008 року вве‑ ли усі шкільні предмети – фізику, хімію, матема‑ тику, історію України, географію. Бо у 2008 році Кабмін затвердив положення про Міжнародну українську школу, і тепер у Києві, на Кловсько‑ му узвозі, 8 у нас є команда методистів, для нас розроблені спеціальні методичні посібники, створені спеціальні журнали, щороку у серпні директори усіх українських шкіл із Чехії, Пор‑ тугалії, Туреччини, Франції, Італії, Іспанії, Гре‑ ції з’їжджаються на педнараду до Києва, а дві‑ чі на рік – у січні і червні – ми приймаємо фахів‑ ців з Києва, які проводять державну атестацію. Сьогодні Міжнародна українська школа об’єд‑ нує приватні школи в 10 країнах – в яких навча‑ ються близько 3000 дітей, і плюс вона охоплює індивідуалів – там, де немає шкіл, але діти гото‑ ві вчитися самостійно і дистанційно; це важли‑ ва структура, яка дає можливість громадянам України за кордоном вчитися і отримувати дер‑ жавний документ про освіту, можливість потім здавати ЗНО і вступати українські вищі навчаль‑ ні заклади. У травні 1998 року році завуч з виховної роботи Українського колежу імені Василя Сухомлинського Олена Внуковська повезла свій 11‑й клас у Париж, в ліцей імені Жоржа Брасанса вчитися лідерським якостям. До того вона 10 років працювала у коледжі, створила в ліцеї міжнародний дитячий клуб дипломатії, отримала грант від Фонду «Відродження», балотувалася в Київраду за «освітянською квотою», очолювала спілку

[84]

У нашій школі навчаються 33 суботи на рік плюс середи. Звичайно, нашим учням треба бу‑ ти дуже творчими і талановитими, щоб засвої‑ ти шкільну програму, бо, наприклад, в Україні на вивчення іменника виділяють 8 годин, у нас – 1 годину. Тому у нас головне завдання вчителя – донести тему, зацікавити, а дитина, якщо вона хоче мати гарні знання і оцінки, має готувати‑ ся вдома. Але якщо ти навіть просто добросовіс‑ но приходив усі суботи, то завдяки геніальним учителям ти складеш іспити. Українська паризь‑ ка школа – єдина у Франції, де діти отримують атестат про державну освіту за 9 і 11 клас. Крім Української паризької школи, Олена ще має школу-пансіон у курортному місті Баньйоль де Л’Орн у Нормандії, і у вересні відкриває мис‑ тецьку школу для французьких дітей у 8‑му ок‑ рузі Парижа. «Це буде мистецька школа для ді‑ тей цього району; наші вчителі, що володіють французькою, викладатимуть для маленьких па‑ рижан хореографію, театр, образотворче мис‑ тецтво. І я можу вас запевнити, що у нас – най‑ кращі вчителі, дуже високого рівня, і французи це розуміють». Мерія 8‑го округу запропонува‑ ла скористатися їхнім культурним центром, роз‑ ташованим на найдорожчій, престижній вулиці Фобур Сент Оноре. У 2011 році вручення атестатів випускникам Української паризької школи відбувалося в Нор‑ мандії, в замку XVI століття, і приклад пари влас‑ ників (вона – колишній головний бухгалтер прем’єр-міністра, він – директор ядерної стан‑ ції, який отримав інвалідність і можливість рані‑ ше вийти на пенсію), які викупили замок-руїну, відреставрували його і здають під весілля та ін‑ ші івенти, надихнув Олену. Вони з чоловіком три роки шукали підходящий замок, який би кош‑ тував стільки, скільки їхня квартира в Вен‑ сені, дорогому передмісті Парижа. Знайшли

молодих вчителів Києва. На прийомі в мерії міста Фонтене-су-Буа Олена познайомилась із представниками української діаспори – Іреною та Теодором Місталь, вони завжди запрошували гостей з «материкової України» додому, а вдома пан Теодор, поговоривши з Оленою, терміново викликав свого 33‑річного сина Олександра: мрія одружити сина з українкою не полишала чоловіка. Як чемний кавалер, Олесь запропонував

гості показати Париж. Олена прийшла на зустріч під Нотр-Дам з директоркою своєї школи, так і гуляли втрьох. У Парижі їхнє знайомство тривало півтора дні, потім Олесь написав Олені, що хоче приїхати в Київ. А коли приїхав у червні – одразу освідчився. У листопаді вони одружилися і Олена з 3‑річною донькою Настею переїхали в Париж.

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

У французьких школах є початкова школа, середня, ліцей, а виховна діяльність та мистецькі предмети винесені за рамки шкільного навчання або в позаурочний час за 245 кілометрів від столиці, в курортному мі‑ стечку Баньйоль де Л’Орн. «На 70 метрах у сво‑ їй паризькій квартирі я могла приймати кілька друзів, а на 700 метрах у замку можу приймати усіх», – каже Олена. За цей час замок частко‑ во відремонтували – готові спальні кімнати, ар‑ тистична тераса, клас для занять. «У замку ми зробимо школу-пансіон для дітей з України, які хочуть вчитися у Франції: вони ходитимуть у французькі школи, в нашій паризькій школі от‑ римають український атестат, а житимуть і хар‑ чуватимуться у нас в замку. Я веду дітей з 15 років до 18, поки вони не стануть повнолітніми. А вліт‑ ку є літня канікулярна школа, де діти-франкофо‑ ни працюють за різними програмами – 2 години зранку ми вчимо французьку мову, а після обіду, {01/2016}

залежно від лексики уроку, маємо розважаль‑ ну програму: якщо темою є небо – то ми йдемо в місцевий аероклуб, літаємо, якщо коні – то ди‑ вимося кінну виставу, якщо спорт – йдемо на по‑ ле для гольфу. Є програма – «7 замків», «Шляха‑ ми імпресіоністів», «Сен-Мало – місто піратів». Проживання, харчування, навчання й екскурсій коштують 650 євро за два тижні». У Баньйолі родина збирається відкривати і не‑ великий бізнес – діагностичний бутік нерухо‑ мості. «Мені подобається це місто, тут цілюща молодильна вода, чудове повітря, казино, і най‑ ближчі 30 років я тут точно буду наймолодшою жінкою», – сміється Олена. У Баньйолі висить український прапор. Як каже Олена, «місто здали без бою».

[85]

Освіта

Франко-українська асоціація Олени Місталь «Замок мистецтв» надзвичайно активна і по‑ мітна у спокійному буржуазному містечку: во‑ на влаштовувала кілька виставок – дитячих ма‑ люнків і професійних художників, концерти українських дітей-піаністів. У червні в Баньйо‑ лі відбувається свято Belle Époque – в прекрасну епоху це був модний курорт для світової знаті. У «Замку мистецтв» вечірка, присвячена Belle Époque, мала український акцент – Олена під‑ готувала книжки, фотографії про Сержа Лифа‑ ря, Ігоря Сікорського, Олександра Вертинсько‑ го, вінницька художниця Світлана Телець нама‑ лювала портрети в стилі Belle Époque, музика, танці, шампанське, дрес-код – і французька ве‑ чірка вдалася. У Баньйолі немає української ді‑ аспори, на вечір прийшли винятково французи, прочитавши рекламу в місцевій пресі та турис‑ тичному бюро. Олена, її 22‑річна донька Настя Після переїзду у Францію Олена Місталь почала шукати роботу: по-перше, її стихія – бути в центрі подій, багато працювати і багато віддавати, по-друге – пригнічувала відсутність власних грошей. В Україні вона все життя мала підробітки – офіціанткою в ресторані, продавцем косметики Mary Kay, перекладачем у журналі, санітаркою в лікарні швидкої допомоги, тож роботи не боялася. Чоловік сказав: знаєш, усі твої дипломи і вчительські заслуги тут ні до чого, тут потрібен медичний персонал по догляду за літніми людьми, але без знання французької ти роботи не знайдеш. Перед тим, як поїхати на Лазурове узбережжя, вона написала 62 листи в різноманітні лікувальні заклади, покропила свяченою водою і кинула в поштову скриньку, а коли повернулися з відпочинку, у неї було 20 позитивних відповідей і повага чоловіка. Перша «французька робота» – у приватній клініці Святого Сімона, реабілітаційному центрі для літніх людей. Олена працювала по 12 годин на добу через два дні. Білий рояль, вази з квітами, красиві приміщення, доглянуті старенькі – зовні усе було красиво,

[86]

з двома своїми друзями зробили усі приготу‑ вання до вечірки – від реклами, культурної про‑ грами до снеків і закусок, а ввечері, одягнувши довгі сукні і капелюшки, миттєво перевтілили‑ ся в дам прекрасної епохи.

– Олено, чого вас навчила Франція?

– Ми всі інфіковані цим «радянським спад‑ ком» – ми най-най, найрозумніші, найкрасиві‑ ші, ми завжди «впереди планеты всей». Франція навчила мене ховати свій гонор. Ще Франція на‑ вчила мене більше поважати інших і намагатися нікого не образити. На жаль, я бачу багато укра‑ їнців, які приїздять у Францію і без кінця скар‑ жаться або намовляють: французи – сякі-такі, от українці зовсім інші. Французи такі, але ж во‑ ни у своїй країні і нас сюди ніхто не кликав роз‑ повідати їм, які вони. Я намагаюся дружити з су‑ сідами, з колегами, з усіма, і мої добрі стосунки базуються на тому, що я 10 разів запитаю: чи так,

але анімація для старших людей, догляд і супровід – надзвичайно важкий труд. Коли по телевізору показували сюжет про заклад, де працювала Олена, її мама, Валентина Василівна витримала тільки 3 хвилини – вийшла, не могла дивитися. Олена, яка володіє рецептом лимонаду із лимонів, що підсовують обставини, раділа що швидко опанувала французьку мову в розмовах за життя зі своїми підопічними, не витрачаючись на курси. Але коли одного дня вона впала від утоми, розваливши доньчину карету Барбі, зрозуміла, наскільки виснажилась фізично і морально. Через 8 місяців вона перейшла в подібну державну структуру, де зарплата була вдвічі більшою, а навантаження – вдвічі меншим, і працювала там 4 роки. А в третій установі – госпіталі реабілітації, розташованому у замку Наполеона ІІІ – у Олени відняло ноги. Їй було 40, рік вона могла лише лежати або стояти, три роки носила сталевий корсет. Обрізала косу, бо не могла підняти руки, щоб зробити зачіску. Близькі жаліли: тепер наша Оленка – каліка, а друзі її дітей запитували: чому твій тато

зав’язує мамі шнурки, вона – принцеса? Але мадам Місталь встала. На запитання, що їй допомогло піднятися, вона каже: «У середу і суботу мені потрібно було йти в українську паризьку школу, де я проводила заняття з українськими дітьми, всиновленими французами – до 18 років вони залишаються громадянами України і ходять до нас у школу. У Франції – кілька тисяч таких дітей, і для Асоціації всиновлених дітей ми окремо проводили заходи, свята – я цих дітей вела і я не могла їх покинути. Останні три роки я щаслива – я на інвалідності, і в мене тільки одна, українська робота – школа. Я не користуюся парковками для інвалідів і не стаю у пільгові черги – бо зовні ж не видно, що болить. Навіть лікарі запитують: а ви впевнені, що це ваші рентгенівські знімки? Кажуть, що в мене буде інвалідний візок, але я дуже хочу, щоб це було не скоро. Тому я люблю свята, феєрверки, троянди. І завжди кажу дівчатам-колегам: коли я гарно виглядаю, це означає, що я погано почуваюся, бо в такі моменти завжди хочеться якось себе прикрасити».

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Франко-українська асоціація Олени Місталь «Замок мистецтв» надзвичайно активна і помітна у спокійному буржуазному містечку чи не так, чи комфортно, бо я все ж таки приїхала з іншої країни, і Франція мене прийняла. Зараз родина Місталь живе на два доми, бага‑ то часу Олена проводить у поїздах – 2 години до Парижа і 2 назад: у поїзді не потрібно кер‑ мувати, можна читати, писати проекти, спа‑ ти. Олена і Олесь виплачують кредити, ремон‑ тують замок, відтак вони випадають із розсла‑ бленого паризького стилю життя. Можна було не створювати цих проблем, а жити в Парижі, відпочивати на островах, пити вино на терасі. «Це не з моїм характером, – каже Олена. – Ми їздили відпочивати з сім’єю кілька разів на рік, подорожували, бували в круїзах, літали на Кубу, поки я не створила Українську паризьку шко‑ лу. Ми і зараз їздимо, але по-іншому: у доньки {01/2016}

практика в Каннах, ми приїхали її провідати і вона нас запросила в Монако і в Ніццу, тому що вона уже асистент директора 4‑зіркового го‑ телю. Я відчуваю радість тоді, коли можу її роз‑ ділити. Я сама з келихом на березі океану себе не радую». Страх, що тебе використають, – один із найпо‑ ширеніших, ми боїмося ошуканства і не довіряє‑ мо світові. Знайомство з Оленою навчило: немає часу боятися, що хтось скористається твоєю до‑ бротою чи відкритістю, роби, що маєш, не думай про погане, дій. Культурний аташе українського посольства у Франції, письменниця і співачка Ірена Кар‑ па каже про мадам Місталь: «Олена Місталь – це вічний двигун, генеральний завуч, актив

[87]

Освіта

і пробиватор. Вона може все: привезти контей‑ нер форм для зйомок Люка Бессона чи привезти картини мені на виставу в Маре. І ще не ясно, що з цього складніше. Я люблю таких людей – енер‑ гії, як у полку кібер-солдатів». Запасу Олениних історій вистачить на бага‑ то-багато поїздок з Парижа в Баньйоль і назад, адже вона гостила у себе і актрису Раїсу Недаш‑ ківську, і художників Костя Лавра, Миколу Гро‑ ха, і відому майстриню гобеленів Людмилу Жо‑ голь, і кінопродюсера Володимира Філіпова; іс‑ торії про те, кому подарувала 22 вишиванки, вишиті маминими руками – П’єр Рішар точно носить; про походи на телебачення в ролі пере‑ кладача і експерта; про свою діяльність в галу‑ зі народної дипломатії. Наприклад, цього літа у Баньйолі гостювала делегація з Вінницької об‑ ласті, а влітку делегація з Баньйоля їздила у Ві‑ нницю, і мери Баньйоля та Хмільника підписа‑ ли угоду про співробітництво. «У Хмільнику є 8 санаторіїв, і всі вони – відомчі, місто на цьо‑ му нічого не заробляє. А у Франції є 100 термаль‑ них курортів, і Баньйоль займає 10 позицію. Чо‑ му? У місті є казино, і воно дає в міський бюджет 1 млн 300 тис євро на рік, і це тільки 30%, 70% іде в державу. Лікування на курорті французи по‑ кривають страховкою, а проживання і харчуван‑ ня оплачують самі, тож податки з готелів і рес‑ торанів ідуть в міський бюджет, і тому Баньйоль, у якому живе 2600 людей, має бюджет 9 млн єв‑ ро на рік. 300 тисяч євро іде тільки на рекламу в паризькому метро: відпочинок у Баньйоль де Л’Орн, Belle Epoche, фестивалі, концерти, акції – місто живе. Ви приїжджаєте в Хмільник – роз‑ кішні санаторії, але поза ними – нічого, туризм не розвинений, немає інфраструктури. І для то‑ го, щоб зрозуміти, як зробити місто багатим і успішним, українські керівники мають поїхати у Францію і пройти адміністративну школу, нав‑ чання. Дама, яка раніше була мером Алансона, У 2009 році Люк Бессон знімав фільм «Перевізник-3», люди з його команди звернулися в посольство України, щоб їм дали портрет Президента, на той час це був Ющенко, а з посольства їх направили до мадам Місталь. Вона знайшла і портрет Президента, і кримінальний кодекс України, і купила в київському «Воєнторзі» військову форму і доставила в Париж, і дала паспорт своєї мами, яку, як

[88]

а тепер відповідає за освіту в департаменті Орн, знаючи зарплати французьких помічників пар‑ ламентарів, сенаторів, була шокована, побачив‑ ши, що в Україні усе на громадських засадах. Французи були впевнені, що як директор школи при посольстві я працюю на ставці, на зарплаті. У кожному тості вони казали: нам бракує вашого ентузіазму. Тільки вони думали, що я така одна, а коли приїхали в Україну, то зрозуміли, що це не ентузіазм, що після розвалу Союзу у 1991 році у тебе було два шляхи – або ти пробуєш щось ро‑ бити, або сидиш і плачеш, що все не так – третьо‑ го не дано. Особливо, коли ти не один, ти не мо‑ жеш сказати «Все, я більше не граю», треба йти далі – «Noblesse oblige».

– Ви не стали француженкою за 18 років?

– Я собі придумала такий красивий статус – київська парижанка, або паризька киянка. Ме‑ ні комфортно в Парижі, це моє місто, і мені ком‑ фортно в Україні. Я завжди піднімаю келих за країну, яка мене прийняла, і за свою батьків‑ щину – це як тато і мама. Я на фізичному рівні за‑ лежна від України – я маю приїхати в Київ, схо‑ дити до церкви, піти на цвинтар до тата, якого немає вже 30 років, побачити родичів, подру‑ жок – мені того бракує. Місяць резиденції – щасливий місяць дружби: пікнік на океані, селфі в музеях, спільне приготу‑ вання вечері і вино в камінному залі зі свічками, похід на брокант, у кіно і на прийом в резиден‑ цію посла Канади. Ця жінка, трохи схожа на Ка‑ трін Деньов, багато сміється і рівно тримає спи‑ ну. Здається, немає проблеми, яку вона не може розв’язати – її нетворкінг, ентузіазм і шарм без‑ межні. «Я не маю чарівної палички, але завж‑ ди докладаю зусилля: якщо мені щастить, я зна‑ ходжу людей, які допомагають вирішити проб‑ леми – мої і чужі, які здаються непідйомними. Завжди є люди, які сприяють або не сприяють». Олена сприяє. ❦

і героїню, звуть Валентиною. Коли кастинг-директор фільму запитав у Олени, яка привезла реквізит на майданчик, чи правильно вони відібрали на ролі другого плану поляків, вона сказала: навіщо вам поляки, у мене є ціла школа українських батьків. І 40 людей знімалися в масовці «Перевізника-3», пригода і підробіток – платили 98 євро за день зйомок. І хоча за правилами в масовці не знімають одну

й у саму людину двічі, Олена так хотіла знятися у ролі журналістки, що на новий кастинг перефарбувалася з блондинки в шатенку, причепила волосся, одягла окуляри, і таки знялася – бо знімальна група її не впізнала. А на прем’єрі в «Гран-Рексі» українські глядачі виходили останніми, чекали в титрах подяку Українській паризькій школі – і дочекалися, Люк Бессон дотримав слова.

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Освіта

кроків до старту: [90]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

сучасна школа в Україні Текст: Зоя Звиняцьківська Фото: Павло Ботанов {01/2017}

[91]

Освіта

Що таке успіх? Зазвичай при цьому слові ми уявляємо собі якийсь зрозумілий, помітний результат – науковий, мистецький, художній, соціальний. Щось таке, що можна, так би мовити, помацати руками. Але іноді досягти успіху означає просто зрушити з місця в ситуації коли, здавалося б, це ніколи не вдасться.

К

оли чотири роки тому чотири небай‑ дужі мами замислились над тим, щоб хоч якось осучаснити і гуманізувати радянську за своєю сутністю українську шко‑ лу, на них дивилися, як на кумедних дивачок. Вони були просто мамами, жінками різних про‑ фесій і окрім того, що їхні діти вчилися в школі, не мали жодного відношення до вчителювання, написання підручників та навчальних програм. А на сторожі старої системи стояли могутній міністр освіти та ціла армія чиновників і мето‑ дистів по всій країні. Але минуло зовсім небага‑ то часу – і ідеї та принципи, що ними керувалися мами у своїй боротьбі із системою, стали ідеями та принципами самої системи. І нині є справж‑ ня надія на те, що буде, нарешті, проведено ре‑ форму української середньої освіти. Якщо це станеться, це буде перемогою не тільки для чо‑ тирьох «небайдужих мам», але й для всіх дітей, що навчаються та будуть навчатися в українсь‑ кій школі. І це ще один парадокс: буває, що успіх когось одного або невеликої групи осіб стає успіхом для всього суспільства. Борітеся – поборете!

[92]

КРОК 1. ЗАУВАЖИТИ ПРОБЛЕМУ 4 роки тому одна мама віддала свою доньку до 1 класу. В родині традиційно не було жодних проблем із навчанням та школами, мама й сама була в минулому медалісткою, і дитинка вирос‑ ла розумницею. Ані мама, ані донька не вважали шкільне життя жахіттям і йшли до школи із ра‑ дістю та гарним настроєм. Вчителька доньці дісталася дуже гарна – врів‑ новажена, досвідчена, інтеліґентна. Дівчинка дуже полюбила її, залюбки ходила до школи, до‑ бре вчилася, робила уроки сама, як було заведе‑ но в родині. Аж раптом, через кілька місяців від початку навчання, у доньки виникло якесь питання що‑ до тексту в букварі. Вона запитала маму – і то‑ ді мама взяла до рук буквар і вперше від почат‑ ку доньчиного навчання відкрила його. Відкри‑ ла і жахнулася. Виявилося, що сучасний буквар – вже геть не той, який пам’ятала мама. Ну, й не дивно – з того часу в країні відбулося щонайменше три освітні реформи, і книжка, яку мама тримала в руках, була новісіньким підручником, надру‑ кованим в рамках найсвіжішої реформи серед‑ ньої школи авторства тодішнього міністра осві‑ ти Дмитра Табачника. Тоді, 4 роки тому, рефор‑ ма саме стартувала. Що ж було в тому букварі? Уявлення про Укра‑ їну як про сільську державу, населену виключ‑ но українцями. Перекручені і пошматовані упо‑ рядниками фрагменти текстів нових та старих письменників. Майже жодної інформації про сучасне життя. Недолугі і некоректні, неціка‑ ві дітям тексти – і купа маргінальних народних прислів’їв, переважно сільськогосподарської тематики, сенс яких, мабуть, вже і незрозумілий сучасній міській дитині. До того ж, цей буквар було жахливо зверстано і не менш жахливо про‑ ілюстровано гидотними малюнками і вкраде‑ ними з інтернету фотографіями без жодних по‑ силань або копірайту. Всі свої несподівані враження від нового доньчиного букварика мама виклала в статті, яку було надруковано на популярному інтер‑ нет-ресурсі. Ця публікація спричинила справж‑ ній вибух.

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Іванна Коберник Співзасновниця ГО «Батьківський контроль». Журналіст, консультант з комунікацій, громадський діяч, волонтер. Має дві вищі освіти – КНУ ім. Шевченка, спеціальність журналістика, та CIPR (Лондон), спеціальність зв’язки з громадськістю. Працювала журналістом та ведучою на телеканалах СТБ та ICTV. Володарка премії «Телетріумф». Нині – радник Міністра освіти і науки України на громадських засадах. Влітку цього року була керівником спільного проекту МОН та онлайн-платформи EdEra з оновлення програм початкової школи. Має сина і доньку шкільного віку.

{01/2017}

[93]

Освіта

КРОК 2. ЗНАЙТИ ОДНОДУМЦІВ Упорядники букваря скликали спеціальну прес-конференцію, яку присвятили прокльо‑ нам на адресу мами-авторки тексту та намаган‑ ням заперечити кожне слово в статті. Природ‑ но, від того текст став ще популярнішим. Скан‑ дал ставав дедалі більшим, інші батьки та деякі експерти, нарешті, також зазирнули у нові під‑ ручники для молодшої школи, зокрема, в мате‑ матику, і знайшли просто купу помилок, одру‑ ківок, зразків поганого знання української мови та міждисциплінарних неузгодженостей і про‑ сто бздурів. До читання та аналізу підручників долучалося все більше коло фахівців, аж поки Комітет Вер‑ ховної Ради з питань науки і освіти (ось що може зробити гарно написана стаття небайдужої ма‑ ми!) не звернувся до Інституту української мови НАН України з проханням зробити експертизу підручників, зокрема математики за 1 і 2 класи. Відповідь була недвозначною. «З огляду на ве‑ лику кількість мовних помилок уважаємо, що підручники «Математика» для першого кла‑ су загальноосвітніх навчальних закладів (авто‑ ри – Ф. М. Рівкінд, Л. В. Оляницька – К.: Видав‑ ничий дім «Освіта», 2012) та «Математика» для 2‑го класу загальноосвітніх навчальних за‑ кладів (згаданих авторів) НЕ МОЖНА вико‑ ристовувати в навчальному процесі», – заявив

директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко і надав відповідного офіційного листа. Після цього міністра освіти Табачника було викликано на засідання профільного коміте‑ ту Верховної Ради, де він мав доповісти, що від‑ бувається з підручниками. На жаль, фактично на цьому історія стала вщухати, адже передру‑ ковувати книжки ніхто не мав ані змоги, ані гро‑ шей, ані бажання, ані повноважень. Всі розумі‑ ли, що нові підручники неякісні і недолугі, але їх було вже написано і їхній друк заплановано, отже, держава продовжувала їх випускати. А по‑ тім почалася Революція Гідності, і тема підруч‑ ників на якийсь час втратила актуальність. Втім, вся ця історія мала ще один результат, який важко переоцінити. Громадськість нареш‑ ті зрозуміла, що з підручниками щось негаразд, а у мами, що звернула увагу на буквар, з’явилися однодумці і товаришки по боротьбі – ще три та‑ кі самі небайдужі мами. І вже вчотирьох дівчата утворили поки неофіційну, тільки ними самими визнану громадську організацію, яку самі назва‑ ли «Батьківський контроль». І почали діяти ра‑ зом, плануючи і обговорюючи подальші кроки. На той час вони все ще вважали, що справа лише в поганих підручниках.

Громадськість нарешті зрозуміла, що з підручниками щось негаразд, а у мами, що звернула увагу на буквар, з’явилися однодумці КРОК 3. ЗРОЗУМІТИ СПРАВЖНІЙ МАСШТАБ Маленька команда «Батьківського контролю» швидко стала дуже відомою і популярною зав‑ дяки численним коментарям, інтерв’ю та про‑ грамам, присвяченим середній освіті, адже тема ця стала дуже гарячою. На якийсь час дівчата, як вони самі між собою жартували, утворили своє‑ рідний сценічний гурт, щось поміж концертним конферансом та пересувним цирком. Кожний наступний журналіст вимагав пригадати най‑ більш абсурдні або кумедні приклади помилок у підручниках, взяти із собою на інтерв’ю своїх

[94]

дітей, якомога яскравіше розповісти про погро‑ зи з боку упорядників і таке інше. Але далі анекдотів справа не просувалася. З бо‑ ку міністерства відбулася єдина спроба діало‑ гу: на хвилі післямайданних змін «небайдужих мам» запросили на круглий стіл з упорядника‑ ми підручників, де дівчата стисло виклали свої зауваження тим, хто ці книжки писав. У відпо‑ відь була тиша. Шановні упорядники були на‑ стільки приголомшені тим, що хтось має зухва‑ лість критикувати їхню роботу, що їм в прямому

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Галина Титиш Співзасновниця ГО «Батьківський контроль». Журналіст, головний редактор «Української правди. Життя». Ще під час навчання у «Школі журналістики» в Києво‑Могилянській академії пішла працювати в УП як політичний журналіст. Після запуску розділу «Життя» стала його редактором. Курує висвітлення соціальних тем на УП, викладає в школі журналістики «Української правди». Учасник міжнародних навчальних програм з освіти та всиновлення дітей. Має двох синів шкільного віку.

{01/2017}

[95]

Освіта

сенсі забракло слів. Мабуть, це з ними було впер‑ ше в житті. Але цей «етап виступів» не минув дарма. По‑ троху, пишучи статті, відповідаючи на запи‑ тання журналістів, готуючи аналіз підручни‑ ків, дівчата усвідомили, що проблема не лише в помилках або невдалих цитатах. Підручни‑ ки, як і українська система середньої освіти в ці‑ лому, були віддзеркаленням неактуальних вже уявлень про навчання, які походили з індустрі‑ альної епохи. Тоді, в часи великих виробництв, яких так багато було в СРСР, треба було вихова‑ ти в людині вміння бути гвинтиком великого ме‑ ханізму. Робити все охайно та точно, за єдиним стандартом, за єдиною схемою. Звідси боротьба за рівні палички, відступ на дві клітинки, відпо‑ віді за зразком, шкільна форма і дисципліна. Все мало бути однаковим, стандартизованим.

Але сьогодні, в інформаційному суспіль‑ стві, у освіти геть інші цілі. В сучасному сві‑ ті школа намагається виховувати творчу особи‑ стість, неординарно мислячу людину, роздив‑ лятись таланти дитини та розвивати її творчі здібності – тому що сьогодні суспільство потре‑ бує не охайних виконавців, а новаторів, які про‑ понують нові ідеї та здатні побачити існуючі ре‑ чі під новим кутом. І тут недостатньо написати новий, хай навіть дуже класний підручник. Треба докорінно змі‑ нити всю систему викладання, реформувавши її з класно-урочної на проектну, зробити так, щоб дитина сама обирала, скільки і яких уро‑ ків вона хоче відвідувати, перетворити вчителя з ментора та судді на друга та помічника – тобто треба змінити геть усе, докорінно. Треба будува‑ ти принципово нову школу.

В «програмі Табачника» є купа непотрібних, а часто й просто незрозумілих дітям молодшого віку теоретичних знань та правил КРОК 4. КИНУТИ ПРОБНИЙ М’ЯЧ Відтоді, як одна з майбутніх засновниць «Гро‑ мадського контролю» написала перший текст про підручники, минуло 4 роки. За цей час дів­ чата усвідомили весь масштаб та кількість про‑ блем, побачили, що українська система освіти не лише неефективна, а ще й вкрай обтяжлива для дітей. В «програмі Табачника», за якою ді‑ ти вчаться і сьогодні, є купа непотрібних, а ча‑ сто й просто незрозумілих дітям молодшого ві‑ ку теоретичних знань та правил, які треба вчи‑ ти напам’ять. Додано купу штучних предметів на кшталт «Основ здоров’я», внаслідок чого у ді‑ тей по 7–8 уроків щодня. До цього додаються факультативи, які школи подають як обов’язкові (ще й в деяких випадках вимагають за їхнє відві‑ дування гроші). А ще існують додаткові зошити з усіх предметів, які батьків змушують купляти за власні гроші, а дітей – робити в них завдан‑ ня, і це на додаток до завдань з підручників. І це в той час, коли школа повинна давати не знання, а навички та компетенції. Однак і в міністерстві освіти за ці 4 роки від‑ булися зміни. На посту міністра освіти змі‑ нилися Дмитро Табачник, який утік під час

[96]

Революції Гідності, та Сергій Квіт, який опі‑ кувався переважно вищою освітою. Кілька мі‑ сяців тому в крісло міністра сіла Лілія Гри‑ невич – і діяльність ГО «Батьківський конт‑ роль» вийшла на новий рівень. Пані міністр і раніше була знайома з пропозиціями «небай‑ дужих мам», тому одразу дала їм зелене світло. Дві дівчини з четвірки засновниць стали рад‑ ницями міністра освіти і почали працювати безпосередньо в міністерстві. Одна з них під проводом МОН та за допомогою онлайн-плат‑ форми EdEra організувала і провела розванта‑ ження програм для молодшої школи. Його зро‑ били самі вчителі, які вносили в проект свої пропозиції в режимі онлайн. Нічого револю‑ ційного, трохи здорового глузду, на кшталт то‑ го, що вивчення таблиці множення перенесено з першого класу до другого, а список авторів з позакласного читання оновлено за рахунок прибирання старих маловідомих письменни‑ ків і додавання сучасних, які пишуть на цікаві дітям теми. Наприкінці серпня ці зміни за під‑ писом міністра освіти було розповсюджено по школах.

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Оксана Макаренко Співзасновниця ГО «Батьківський контроль». Проектний менеджер, консультант з комунікацій, громадський діяч, волонтер. Має дві вищі освіти: Дніпропетровський Державний Університет (інженер з побудови автоматизованих систем управління) та британські CIPR i LIA (диплом і сертифікат тренера публічних комунікацій і медіа релейшнз, кризового, проектного та репутаційного менеджменту, дослідження). Нині – радник Міністра освіти і науки України на громадських засадах. Співавтор і упорядник програмного документу Концепція «Нова школа», який визначає ідеологію реформування освіти в Україні на 2018–2030 роки. Має трьох дітей, серед них одну – шкільного віку.

{01/2017}

[97]

Освіта

КРОК 5. ЗМІНИТИ СЕБЕ Механізм державної системи освіти дуже по‑ вільний. Для того, щоб його змінити, треба бага‑ то часу. Достатньо сказати, що й сьогодні, коли вже всім зрозуміла шкідлива і застаріла сутність так званих «підручників Табачника», держава продовжує їх друкувати – кожного року, і цього також. Бо, щоб створити нові підручники, спо‑ чатку треба змінити Держстандарт, потім на‑ вчальні плани та програми для кожного класу, і лише потім писати нові книжки. Все це – амбітні плани міністра Гриневич, яка в серпні оголосила, що почала докорінну рефор‑ му освіти, презентувавши програмний доку‑ мент «Нова школа», розробкою якого займала‑ ся ще одна радниця міністра, знов‑таки співза‑ сновниця ГО «Батьківський контроль». Старт роботи початкової школи за новими освітніми стандартами заплановано на 2018 рік, а вся ре‑ форма розрахована на 12 років. Але є ще одна справа, яка, можливо, важливіша за всі інші. Йдеться про уявлення про саму про‑ цедуру навчання в школі, про те, як там має все відбуватися. Разом з розвантаженням програм МОН ви‑ пустило методичні рекомендації щодо вивчен‑ ня предметів і основні критерії оцінювання для молодшої школи. Там йдеться про те, що ді‑ ти в першому класі можуть писати олівцем, щоб легко виправити помилку. Що на уроці з дітьми треба розмовляти, грати і співати, а не змушу‑ вати їх мовчки переписувати в зошит правила. Що червона ручка не рекомендована, бо травмує

психіку дитини. Що не треба оцінювати калігра‑ фію, знижувати бали за виправлення і вимагати обов’язкового відступу саме на 2 клітинки – це все додатково обтяжує і засмучує дитину, робля‑ чи з неї робота, а не живу людину, що набуває ці‑ кавих знань. І, нарешті, домашніх завдань тре‑ ба задавати якомога менше – а в першому класі не задавати взагалі. Ці рекомендації і нові критерії зустріли шале‑ ний опір певної частини вчителів – але не тіль‑ ки. Як це не дивно, знайшлося багато батьків, які виступили категорично проти цих змін. Для них навчання – це важка і часто безглузда пра‑ ця. Виховані і скалічені нашою системою осві‑ ти, вони не розуміють, як може бути по-іншо‑ му. Мами вимагають від вчителя домашніх за‑ вдань у першому класі. Радо купують десятки додаткових зошитів. І завзято опираються всьо‑ му новому. Це проблема, яку ми маємо вирішувати разом, всім суспільством, крок за кроком. Щоб зміни‑ ти нашу систему освіти, щоб виховувати вільних людей, нам треба змінитися самим, самим стати вільними. За один день цього не станеться. Але добре вже й те, що ми усвідомили наявність цієї проблеми. Ми розуміємо реальний стан речей, реальні виклики, перестороги і «вузькі місця» на шляху до змін. І це означає, що ми, суспільство, нарешті, вже готові до початку справжньої реформи серед‑ ньої освіти в Україні. ❦

Щоб змінити нашу систему освіти, щоб виховувати вільних людей, нам треба змінитися самим, самим стати вільними

[98]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Зоя Звиняцьківська Співзасновниця ГО «Батьківський контроль». Мистецтвознавець, культуролог, історик моди, громадський діяч, журналіст. Закінчила Національну Академію образотворчого мистецтва та архітектури. Викладач «Культурного проекту» та низки інших культурологічних лекторіїв. Авторка низки гучних статей з проблемних питань української освіти. Модерує сторінку ГО «Батьківський контроль» у фейсбуці. Має доньку шкільного віку.

{01/2017}

[99]

Бизнес

STEINBERG: НЕ ВОЛЕЙ СЛУЧАЯ… Текст: Юлия Соколова, Алена Онищенко Фото предоставлены компанией

По всем законам жанра, молодой немецкий сантехнический бренд мог добиться успеха, завоевать прочное положение на рынке и стать в один ряд с мощными конкурентами только благодаря капризной воле Фортуны. Однако компания Steinberg ничего не оставляет на волю случая. Это кредо его основателя и один из определяющих принципов работы компании [102]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

®

антикоррозийными, шумовыми и гидравличе‑ скими нормами. Каждая модель тщательно про‑ думывается на стадии разработки, затем мно‑ гократно тестируется перед запуском в массо‑ вое производство. Вся продукция подвергается строгому контролю качества, а также проверя‑ ется в независимых лабораториях. Компания да‑ ет на каждое изделие десятилетнюю гарантию и отвечает своей репутацией за каждый про‑ дукт, на котором стоит фирменная маркировка Steinberg. Такую уверенность в долговечности и функци‑ ональности дают самые качественные материа‑ лы, из которых производятся смесители, а также отлично себя зарекомендовавшие картриджи Sedal. Все смесители просты в пользовании, без‑ опасны для детей, не требуют специальных ин‑ струкций, а также долговечны и надежны. И что немаловажно, любая серия бренда Steinberg име‑ ет дополнительный набор аксессуаров, спроек‑ тированных в едином стиле с флагманским про‑ дуктом компании – смесителем. А теперь поближе познакомимся с главными героями и их создателями – это Йохен Шмид‑ дем (Jochen Schmiddem) и Михаэль Шнайдер (Michael Schneider) – немецкие дизайнеры, кото‑ рые долго работают с ведущими сантехнически‑ ми брендами, хорошо известны в Европе и мире, а также могут гордиться не одним десятком пре‑ стижных дизайнерских премий.Только их рабо‑ ты для Steinberg получили награды «iF product designaward», «Good Design Award», «Design Award of the Federal Republic of Germany» идр.

И

так, что же позволило Steinberg Ltd. за каких-то 14 лет стать одним из ми‑ ровых игроков на рынке сантехни‑ ки со стабильным высоким ежегодным приро‑ стом?Попробуем разобраться. Итак, в 2002 году Маркус Леннарт с группой единомышленни‑ ков, которые долгое время работали в одной из крупных сантехнических компаний, решает организовать собственное дело и заняться вы‑ пуском смесителей и аксессуаров для ванных комнат. С самого начала компания ставит внят‑ ные и четкие задачи: производить продукт вы‑ сокого качества, с современным дизайном, при этом сохраняя доступную для потребителя сто‑ имость. Все вместе называется европейским стандартом, а что касается качества, то здесь Steinberg не идет ни на какие компромиссы. Все смесители производятся по эксклюзивным технологиям в соответствии с европейскими {01/2017}

Серия 120

[103]

Бизнес Уже первые коллекции бренда – такие, как од‑ норычажная серия 120 или смесители с попереч‑ ными рукоятками (серия 250), обратили на себя внимание свежим лаконичным дизайном, соче‑ танием эстетики и функции. Дальнейшие серии развивали собственный стиль Steinberg и за‑ давали тренды европейского дизайна. Для ра‑ бот Майкла Шнайдера характерна определен‑ ность, точность и приверженность, по его сло‑ вам, к «большим архитектурным формам», как, например, заслуженно отмеченная престижны‑ ми премиями серия Structure. Молодой, смелый и амбициозный дизайнер Йохен Шмиддем отрицает шаблоны. Его работы ярки и оригинальны. «Мы не следовали за тен‑ денцией, а устанавливали ее. Мы убеждаем чув‑ ственностью, а не захватывающими линия‑ ми», – так он прокомментировал серии смесите‑ лей 200 и 210. Действительно, футуристические линии его смесителей будят фантазию, хроми‑ рованные поверхности с эффектом зеркального отражения придают ванной комнате завершен‑ ность, элегантность и современный шик. Та‑ кой результат достигается не только за счет от‑ личного дизайна, но и благодаря современным технологиям литья, использования различных сплавов с добавлением олова, никеля, свинца, марганца, железа и прочих элементов.

[104]

Последнее достижение компании, которое торжественно было представлено широкой пу‑ блике в феврале этого года, – смеситель Crystal. Это настоящий luxury продукт, который выпу‑ скается исключительно по индивидуальным заказам ограниченным тиражом. Crystal без‑ упречен по форме и исполнению. Тонкая руч‑ ная работа, высокое качество отделки, роскош‑ ные материалы – золото, платина, граненый хрусталь. Crystal – не просто смеситель, а сим‑ вол высокого уровня, который достиг бренд Steinberg. Чтобы попытаться понять формулу успеха, мало анализировать очевидные победы. Всег‑ да лучше обратиться к первоисточнику. Слово Маркусу Леннарту (Marcus Löhnnert), основа‑ телю компании Steinberg. Как родилась компания Steinberg? Что Вас к этому привело? На протяжении нескольких лет я был коммер‑ ческим директором в крупной компании, кото‑ рая разрабатывала и продавала смесители в Гер‑ мании. И однажды ее владелец предложил мне войти в состав собственников. Это было весь‑ ма заманчивое предложение, но к тому време‑ ни я уже созрел для того, чтобы создать соб‑ ственное дело – компанию, где я смог бы реали‑ зовывать свои идеи. Я имею в виду как дизайн

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

®

продукта, более стильный и современный, так и желание быть ближе потребителю, не идя на компромиссы. Вы сразу были уверены в успехе? Признаюсь, да. Я ясно видел перспективу, ина‑ че бы не решился на такой шаг. При том, что я мог полагаться только на собственный опыт ведения бизнеса, знание клиентов, ихпотребно‑ стей. Конечно, для реализации планов требова‑ лось приложить немало усилий. Какие факторы, на Ваш взгляд, стали основополагающими в работе? Первым фактором была и остается ориентация на клиента. Это вовсе не значит, что мы долж‑ ны удовлетворить всех и каждого, но в развитии компании мы непременно учитываем основные потребности клиентов и тенденции рынка.Вто‑ рой, не менее важный момент – постоянный рост инвестиций: я всегда имел достаточно средств для вложения в бизнес (в некоторые годы рост достигал 40%). Подчеркну, что это были лич‑ ные капиталовложения, а не банковские креди‑ ты, которые «съели» бы всю дальнейшую при‑ быль. И третий – основной фактор – моя коман‑ да. То есть, сначала я должен был собрать людей, которым мог бы стопроцентно доверять, а затем создать им необходимые условия для полноцен‑ ной творческой работы. Известно, что это воз‑ можно только тогда, когда коллектив полностью разделяет философию компании и каждый со‑ трудник чувствует ее стабильность и собствен‑ ную уверенность в завтрашнем дне. Разумеется, еще есть такие вещи, как дизайн продукта, це‑ новое позиционирование, маркетинг, – все это очень важно, но основными являются те три мо‑ мента, которые я подчеркнул. Если мысленно вернуться назад, к началу истории, Вы бы что-то изменили в своей компании, или в принципе занялись бы другим бизнесом? Может быть, стоило принять предложение о соучредительстве? Я ни одной минуты не жалею о принятом ре‑ шении.Если повернуть время вспять, я бы опять прошел тот же путь. Мне нравится занимать‑ ся моим делом, у меня есть четкое представле‑ ние о дизайне, о том, как должен производиться и функционировать смеситель, а также, как он должен позиционироваться и продаваться. Воз‑ можно, что-то я бы изменил. Но ведь ошибки, которые мы совершаем – это бесценный опыт. И нельзя сравнивать свои наработки в 45 лет и себя, тридцатилетнего. {01/2017}

Какие выводы Вы сделали лично для себя? Мне не очень бы хотелось развивать эту тему… Дело в том, что если ты – владелец компании, то весь коллектив пристально смотрит на тебя, оценивает твои победы и поражения. Я знаю, что мои сотрудники довольны тем, что они мо‑ гут расти и развиваться – они ощущают мою поддержку даже в каких-то своих личных аспек‑ тах. Они знают, что у них есть возможность учиться на своих ошибках – и я могу ожидать, что они многому смогут научиться. Мне самому не раз приходилось принимать решения в экс‑ тренных ситуациях, поэтому я знаю, что такое дать человеку второй шанс. Может быть, такое отношение сложилось и благодаря моему хоб‑ би – я принимаю участие в скоростных автогон‑ ках, где очень часто приходится мгновенно при‑ нимать решения. Какие задачи Вы ставите перед собой? В основном это стратегические встречи и бри‑ финги с моей командой директоров и дизайне‑ ров. Дизайн продуктов – это очень трудный эле‑ мент, который не подчиняется почти никаким правилам. Рождение каждого нового продук‑ та – своего рода «игра», в которой могут уча‑ ствовать только люди творческие, обладающие не только знаниями и вкусом, но и тонкой инту‑ ицией. Так закладывается начало каждой новой успешной серии продуктов.

Серия Сrystal

[105]

Бизнес

Серия 250: Timelessness

хаосу! Составляй план, расставляй приорите‑ ты и строго придерживайся их, не отвлекаясь на мелочи. И еще надо упорно стремиться к це‑ ли: не всегда первый выстрел попадает «в яблоч‑ ко», иногда нужно много попыток. Кто для Вас служит примером для подражания? Трудно сказать. Это целый ряд выдающихся личностей.Например, Стив Джобс, который на‑ учил меня идти своим путем, учась на промахах других. Не стоит копировать чужие идеи и сле‑ довать чьим-то путем, который уже прошел пик своей эффективности. О чем Вы мечтали в детстве? Что из этого уже сбылось? Я мечтал стать гонщиком, и я им стал, даже до‑ вольно успешным. Еще я в детстве хотел быть начальником, что в принципе мне тоже удалось. Так что сбылось даже больше, нежели я мечтал. Какой совет Вы бы дали себе 16‑летнему? Один и главный: занимайся своим делом! Но отдавайся ему полностью, а не наполовину,

Рождение нового продукта – своего рода «игра», в которой могут участвовать только люди творческие, обладающие не только знаниями и вкусом, но и тонкой интуицией Свою личную реализацию Вы измеряете только бизнесом или есть вещи, не менее важные? Я не только бизнесмен. У меня есть семья: жена и прелестная дочурка, которой исполнился все‑ го год. И дома, когда они рядом, я не думаю о биз‑ несе. Они создают мне удивительно теплую, гар‑ моничную среду, которая служит отличным ба‑ лансом для работы. Дома я заряжаюсь энергией и позитивом. А если мне нужен заряд адренали‑ на, тогда я участвую в гонках. Что для Вас успех в жизни? Есть ли у Вас личный рецепт? Во‑первых, это здоровье: свое и домашних, а также «большой» семьи, я имею в виду сотруд‑ ников компании. А рецепт у меня такой: если ты чем-то занимаешься, делай это последовательно, с полной отдачей, отдаваясь этому всем сердцем! Не занимайся 200 вещами одновременно, это обязательно приводит к неконтролируемому

[106]

и следуй ему, несмотря на преграды! Преодо‑ левай их, проходи, пробивайся. Двигайся впе‑ ред! Хотя, кто знает – возможно я в свои 16 лет и не прислушался бы к этому совету, а ждал бы какого-то случая, везения, волшебного шанса… А, может, и нет?.. Что бы Вы хотели оставить в наследство своим детям? Почему бы и не мою компанию? Хотя сейчас зачастую дети не очень-то интересуются биз‑ несом своих родителей. Я думаю, это вопрос воспитания, особенно в раннем возрасте и поз‑ же. Если они захотят заниматься в жизни чемто другим, я не буду на них давить. Но как отец и как человек, который немного разбирается в законах этого мира, я сначала постараюсь за‑ интересовать детей в моем бизнесе, чтобы од‑ нажды вложить в их руки бразды правления. •

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

®

г. Киев, ул. Новоконстантиновськая, 2а +38 050 446 87 87

info@rostex.ua www.rostex.ua

Успех в вечности [108]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

КОТЛЯРЕВСКИЙ: История признания и забвения

Текст: Диляра Шкурко Фото: Павел Ботанов

До сих пор говорят о неоднозначности его роли в отечественном искусстве… Одно не вызывает сомнений: человек, имевший столь высокопоставленных покровителей, что мог без труда взлететь по карьерной лестнице – военной ли, штатской ли – «блеску» великосветской жизни предпочел «нищету» творчества и благотворительности

Л

ичность создателя украинской «Эне‑ иды» полна тайн и парадоксов. При жизни его поэма самиздатом разо‑ шлась по всей империи, а добиться официаль‑ ного издания автор так и не смог. После смер‑ ти Котляревского признали основоположни‑ ком украинского литературного языка, хотя нашлись и те, кто обвинял его в издевательстве

над украинским народом. До сих пор говорят о неоднозначности его роли в отечественном ис‑ кусстве… Одно не вызывает сомнений: человек, имевший столь высокопоставленных покрови‑ телей, что мог без труда взлететь по карьерной лестнице – военной ли, штатской ли – «блеску» великосветской жизни предпочел «нищету» творчества и благотворительности. Дом Котляревского в Полтаве

{01/2017}

[109]

Успех в вечности Румяная девушка, робко теребя косу, толкнула калитку и по чисто выметенной дорожке сделала нерешительный шаг к крыльцу. Бабка говорила, что пан чуйний та м’якосердий, никому никог‑ да не отказывает. Правда, он уже четвертый год не выходит из дома… Говорят, у него и со слухом беда, и руки-ноги терпнут. Девушка прерывисто вздохнула – так жаль ей вдруг стало старенького пана Котляревского!.. И если бы не важное дело, ни за что не стала бы она тревожить Ивана Пе‑ тровича… На крыльцо вышла опрятная женщи‑ на вблакитнійхусточці. Это экономка Матрона. Девушка почтительно поздоровалась и изложи‑ ла ей свою просьбу. Матрона кивнула и, сказав, что узнает, принимает ли хозяин, скрылась в до‑ ме.Посетительница огляделась. У амбара дрож‑ ки – видно, что в них давно не запрягали коней… По двору семенит курица и, кося на девушку желтым глазом, деловито клюет что-то в траве. Гроздья калины над колодцем полны рубино‑ вого сока – того и гляди лопнут. Скоро осень… Скоро – именины пана Котляревского.

его сын Иван. О юных годахбатька украинской литературы сохранилось так мало сведений, что попытки докопаться до истины напомина‑ ют блуждание в темном лабиринте меж редких мерцающих огней, проливающих хоть какой-то свет на дела давно минувших дней… Детство Котляревского пришлось на переломный исто‑ рический момент. За пять лет до его появления на свет Екатерина II росчерком императорско‑ го пера отменила гетманство, заменив его Ма‑ лороссийской коллегией. А русско-турецкая во‑ йна1768–1775 годов перекроила не только карту империи, но и людское сознание, наложив свой отпечаток на родителей Котляревского, а зна‑ чит, и на него самого… Самые нежные годы юный Иван провел в доме, который его дед купил в 1705‑м году за 27 рублей 50 копеек – том самом, в котором предки лите‑ ратора пересидели осаду Полтавы шведами. Со‑ временные историки утверждают, что если бы Карлу XII удалось одержать победу, то мир ни‑ когда бы не узнал ни об Энее, «парубке мотор‑ ном», ни о Наталке-Полтавке… Зарифмованное детство Кстати, поэтический дар Котляревского проя‑ 9‑го сентября 1769‑го года дом полтавского вился еще в семинарии. Однокашники даже про‑ канцеляриста Петра Котляревского огласился звали его Рифмачом за умение в считанные мину‑ криком новорожденного – это появился на свет ты придумать смешную эпиграмму на учеников

[110]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

и преподавателей. К чести последних, они слиш‑ ком хорошо видели потенциал Котляревско‑ го, чтобы наказывать его за непочтительность. По обыкновению тех лет учебная программа бы‑ ла перегружена латынью и римскими классика‑ ми – Иван успевал по всем предметам, но люби‑ мым у него стал недавно введенный живой фран‑ цузский язык. Именно он заложил основу того, что в недалеком будущем Котляревскийстанет одним из самых просвещенных жителей Полта‑ вы, выписывающем и жадно поглощающем евро‑ пейскую литературу и периодику. Талантливого студента уже ждала Алексан‑ дро-Невская семинария в Санкт-Петербур‑ ге, но тут у него умирает отец – Иван не захо‑ тел оставлять маменьку одну… Так потянулись рутинные дни в Полтавском магистрате, ку‑ да он поступилпротоколистом. Но Котлярев‑ ский не был бы самим собой, если бы смог дол‑ го выдержать монотонные бдения в пыльной комнатушке – «скрипеть пером да кланяться

начальству». Его душа рвалась на волю – в на‑ род! Потолкаться среди рыночных торговцев. Переодевшись в одежду ремесленника, слушать, запоминать, записывать. Наблюдать за обычая‑ ми и нравами простых людей, за обрядами, игра‑ ми, традициями, за их жизнью. Понять, в чем му‑ дрость ее… Эта предпринятая поэтомэтногра‑ фическая экспедиция стала для него настоящей литературной школой! Лица, образы, словес‑ ные обороты, шутки, предания–молодой Иван с жадностью ребенка, запихивающего в карман сладости, коллекционировал проявления окру‑ жающей его реальности – в Полтаве ли, в Зо‑ лотоношском ли уезде, куда судьба привела его в качестве домашнего учителя. Тут-то и настиг его смерч – закружил, завьюжил… Затуманил взор любовным мороком, стиснул горло слад‑ ким предвкушением, подарил крылья за спиной итут же безжалостно вырвал их. С корнем. В глубине гостиной, укутавшись в шерстя‑ ной платок (Матрона сама его связала), сидит

Котляревский не был бы самим собой, если бы смог долго выдержать монотонные бдения в пыльной комнатушке – «скрипеть пером да кланяться начальству» {01/2017}

[111]

Успех в вечности

глубокий седой старик. Перед ним на ломберном столике высится стопка густо исписанных лист‑ ков. Матрона сокрушенно вздыхает – хозяин го‑ дами корпит над этими бумажками, портит себе глаза! Экономка докладывает старику о посети‑ тельнице. Котляревский жует губами и спраши‑ вает, как зовут девушку. Услышав ответ, вздра‑ гивает и слабо улыбается. Мария… Именно так звали ту, благодаря которой его судьба сложи‑ лась так, как сложилась…

Украинский Дон-Кихот На молодого красавца-дворянина заглядыва‑ лось немало девиц, но лишь одной удалось заста‑ вить его сердце трепетать «как осиновый лист на ветру». Мария была воспитанницей хозяи‑ на поместья, чьих детей Котляревский обучал математике и словесности – красивой, скром‑ ной и без гроша за душой. Свидетелем их заду‑ шевных бесед была только старая яблоня в глу‑ бине сада, крона которой надежно укрывала влюбленных от чужих глаз. Впрочем, Иван был столь нерешителен в проявлении своих чувств, что Мария могла о них только догадываться. И если бы не случайно (или специально?!) об‑ роненное им письмо, которое юноша адресовал

[112]

возлюбленной, девушка могла бы остаться в не‑ ведении… Однако, став явной, любовь все равно была обречена – ведь опекун Марии уже догово‑ рился устроить судьбу своей воспитанницы, вы‑ дав ее замуж за состоятельного вдовца. Почему Котляревский не стал бороться за свою любовь? Из-за гордости? Или это было проявле‑ нием благородства и уважения к данному сло‑ ву? Ведь много лет спустя именно так поступил Петр из знаменитой «Наталки-Полтавки», ког‑ да, узнав, что любимая обещана другому, отка‑ зался от прав на нее, смирился и покорился судь‑ бе.Большинство исследователей считает это проявлением слабости, но в поэме именно такая позиция героя позволила ему в итоге вернуть любовь. В поэме – да, а в жизни – нет… Есть версия, что Ивану попросту нечего бы‑ ло противопоставить богатству Марииного же‑ ниха. Лесок, луг над Ворсклой и несколько кре‑ постных. Да, но ведь Котляревский состоял в высоком чине – в 6‑й части дворянской родос‑ ловной книги! И это при том, что его дед был все‑ го-навсего дьяконом, а чести получить высшую ступень в дворянской иерархии удостаивалось только историческое шляхетство. Именно изза этой неувязки у современных исследователей

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

личности писателя даже возникают подозре‑ ния: а соответствует ли действительности его дворянское звание? Нет ответа… Как нет одно‑ значного ответа и на вопрос, не своему ли лю‑ бимому литературному герою подражал Котля‑ ревский, отрекшись от земной любви и посвятив свою жизнь обожанию своей чернобровой Дуль‑ синеи? Тот факт, что на его книжной полке, на‑ ряду с Вольтером, Библией и английскими готи‑ ческими романами, стоял и роман Сервантеса, дает богатую пищу для размышлений самым ро‑ мантически настроенным умам… Которые уве‑ рены: именно несчастная любовь стала причи‑ ной того, что Котляревский написал прошение о том, чтобы его взяли в действующую армию. Старик прикрыл глаза и настолько глубоко по‑ грузился в свои мысли, что со стороны каза‑ лось, он заснул. Лишь легкое подергивание век подсказывало Матроне: Иван Петрович опять ушел… Иногда он брал в слабые руки свою шпа‑ гу и подолгу разглядывал эфес – на нем красовал‑ ся крест Святой Анны. Экономка ни разу не слы‑ шала, чтобы хозяин рассказывал кому-то о вой‑ не… Когда он еще был при здравии, в доме часто собирались гости, но Котляревский, снискав‑ ший славу великолепного рассказчика, о фрон‑ товых походах распространяться не любил.

От рядового до майора Чтобы в таком зрелом возрасте отправить‑ ся на войну простым рядовым – это было не‑ типично для того времени. Но Котляревский и сам был настолько нетипичной личностью, что в 27 лет поступив в Северский карабинер‑ ский полк, а затемпереведясь в Псковский дра‑ гунский, сделал стремительную военную карье‑ ру. За его спиной героическое участие в войне с турками в 1806 году, взятие крепости Измаил, рискованная экспедиция в племя буджакских татар. Кстати, историки полагают, что именно с незаурядными дипломатическими способно‑ стямиадъютанта командующего Молдавской армии Котляревскогосвязан один из перелом‑ ных моментов в русско-турецкой войне. Это была горячая южно-бессарабская ночь – земля щедро отдавала накопленный за день зной, к которому примешивалась жаркая фрон‑ товая гарь… Иван вместе с группкой таких же бесстрашных драгунов отправляется в разведку в стан неприятеля – к шатрам, над которыми по‑ лощутся на ветру буджакские флаги. Темно, ти‑ хо – лишь мерцают точки караульных костров

{01/2017}

Именно несчастная любовь стала причиной того, что Котляревский написал прошение о том, чтобы его взяли в действующую армию и доносится редкое всхрапывание коней на вы‑ гоне. Котляревский делает знак – бесшумны‑ ми тенями он и его соратники скользят к само‑ му большому и высокому шатру, сквозь полог которого брезжит неяркий свет. Предводитель буджакского племени тоже не спит – думу дума‑ ет… Большинство его соплеменников уже при‑ няло сторону османского хана, а он все терзает‑ ся сомнениями – кочевать по охваченной огнем

[113]

Успех в вечности

земле становится все тяжелее, но будет лучше его народу под покровительством Селима III?.. История умалчивает, как Котляревскому, ми‑ новав охрану, удалось добиться аудиенции с па‑ шой, но итогом этой встречи стало то, что буд‑ жакские татары перешли в подданство к рус‑ скому императору и открыли доступ его армии к Дунаю. За этот подвиг офицер был награжден ОрденомCвятой Анны IV степени. Война, став особенной страницей в биогра‑ фии, дала Ивану Петровичу такой объем впе‑ чатлений, мыслей и образов, что он не раз обра‑ щался в памяти к тем годам, когда носил воен‑ ную форму. Впрочем, выйдя в отставку, капитан

Котляревский не просто не бросил военных привычек и каждый праздник щеголял в мунди‑ ре – в 1812‑м году он инициировал формирова‑ ние на Полтавщине 5‑го украинского казачье‑ го полка. Сам генерал-губернатор Лобанов‑Ро‑ стовский поддерживал его в этом и хлопотал, чтобы Котляревскогоза это представили к чину майора. Матрона коснулась руки пана – он спал… Женщина вздохнула и словно спиной ощути‑ ла огромное осиротелое пространство. Ей всег‑ да было не по себе, когда хозяин засыпал – уж слишком тонка в его положении грань меж‑ ду сном и забвением. Матрона перекрестилась

Выйдя в отставку, Котляревский не просто не бросил военных привычек и каждый праздник щеголял в мундире – в 1812‑м году он инициировал формирование на Полтавщине 5‑го украинского казачьего полка

[114]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

в сторону красного угла и досадливо поморщи‑ лась – уж сколько лет служит Ивану Петрови‑ чу, а все никак не может привыкнуть, что вместо иконы у него висит картина. «Испанец, который держит рака» называется… Экономка никогда не понимала, чем это страхіттятак нравится хо‑ зяину! А еще эта срамная книжка – «Похожде‑ ния кавалера Фоблаза» Луве де Кувре – спря‑ танная в потайном шкафу. Сейчас-то хозяин все больше Библию читает, но в молодости почиты‑ вал всякое… Однако за приключения парубка моторного она готова была простить Котлярев‑ скому все.

«Энеида»: триумф и его издержки После ликвидации Запорожской Сечи про‑ шло уже два десятка лет, и просвещенная про‑ слойка Малороссии привыкла «рядиться в рус‑ ские одежды» – говорить, танцевать и одевать‑ ся на русский манер. Сам Котляревский говорил на русском – в быту – и на французском – в ве‑ ликосветском обществе. Но он никогда не упу‑ скал случая пообщаться с теми, кто вопреки моде продолжал балакати на народном укра‑ инском языке. Например, с генерал-майором Белухой-Кохановским, известным в Полтаве остряком и балагуром, который шутил и сыпал байками как дышал. Кстати, актриса Екатерина Налётова, одной из первых воплотившая образ Наталки-Полтавки на сцене Полтавского віль‑ ноготеатра, именно у Белухи переняла неповто‑ римый полтавский выговор. Котляревский, как и любой автор, ревностно относившийся к то‑ му, каким образом оживали на сцене вышед‑ шие из-под его пера герои, работой Налётовой он остался доволен – она не играла, она жила на подмостках. Столь же сочен, остр и колоритен язык «Эне‑ иды». Читательсловно оказывается в центре ка‑ лейдоскопа, с восторгом наблюдая за развора‑ чивающимся вокруг действием. Это – простая магия языка… Институт литературы им. Шев‑ ченко НАН Украины назвал Котляревского ос‑ новоположником украинского литературно‑ го языка. Многих это до сих пор вводит в заблу‑ ждение, заставляя считать, что Иван Петрович превознес его до уровня литературы. Но ге‑ ний Котляревского в том и состоит, что он ни‑ чего не изобретал – просто взял живой народ‑ ный язык и внедрил его в литературу! Парадок‑ сален и тот факт, что начав писать «Энеиду», поэт меньше всего думал, что таким образом он

{01/2017}

популяризирует украинский язык. Есть мне‑ ние, что поэма вообще была задумана ради раз‑ влечения – ведь в те времена было модно, под‑ ражая римским классикам, переиначивать их произведения в пародийной манере. Например, одних только травестийных «Энеид» история литературы знает десятки! Имена их авторов – итальянца Джована-Батиста Лалли, францу‑ за Поля Скаррона, австрийца АлоизаБлюмауэ‑ ра, русского Николая Осипова – давно «сданы в архив», а украинскую «Энеиду» читают и пе‑ речитывают по сей день. Как и Вергилиеву… Ведущий научный сотрудник Полтавского ли‑ тературно-мемориального музея И. П. Котля‑ ревского Евгения Стороха сделала интересное открытие, найдя немало общего между автора‑ ми этих двух «Энеид». Как Вергилий никогда не отлучался надолго от своего дома около реч‑ ки Минций, так и Котляревский редко покидал Полтаву и обожал прогуливаться берегами Вор‑ склы. И римлянин, и украинец написали всего по три произведения, но благодаря им прослави‑ лись на весь мир. (К слову, в 1969‑м году 200‑ле‑ тие со дня рождения Котляревского празднова‑ лось под эгидой ЮНЕСКО). Начавшаяся как шутка, за почти три десятиле‑ тия написания «Энеида», конечно, преврати‑ лась в «дело жизни». «Двадцать шесть лет над «Энеидой» баюшки-баю и судьбы ее не устро‑ ил, – с горечью писал Котляревский своему приятелю, писателю и переводчику Николаю Гнедичу, – пошлю ее в огни вечные…» Это вы‑ сказанное в сердцах намеренье (на несколько лет предвосхитившее то, как Гоголь поступил со вторым томом «Мертвых душ») отражает … обиду поэта. Да, он не мог не видеть, насколь‑ ко востребована его «Энеида» в народе – ведь сначала рукопись буквально ходила по рукам, многократно переписанная сотнями энтузиа‑ стов, а потом некие предприимчивые дельцы без ведома автора издали произведение и нема‑ ло нажились на этом. Но попытки самого Кот‑ ляревского пристроить «Энеиду» так и не увен‑ чались успехом… Видимо, запрашиваемый го‑ норар в 2000 рублей показался московским издателям слишком неподъемным. В полном объеме – все шесть частей – поэма была издана только после смерти автора… что‑ бы спустя совсем короткое время подвергнуть‑ ся критике за «антинародные кабацкие образ‑ цы вкуса»! Небезызвестный писатель и обще‑ ственный деятель Пантелеймон Кулиш обвинил

[115]

Успех в вечности

Котляревского в глумлении над украинским на‑ родом – ведь тот, по мнению Кулиша, в «Энеи‑ де» представлен в самом смешном и нелепом виде. В среде литераторов того времени да‑ же сложился уничижительный термин – «кот‑ ляревщина». Даже Шевченко, сначала воспев‑ ший Котляревского как создателя бессмертной «Энеиды» и разразившийся на весть о кончи‑ не поэта экстатическими стихами, девятью го‑ дами позже назвал поэмусміховиною на мо‑ сковськийшталт… Не видели и не чувствова‑ ли критики, что за просторечной, грубоватой, замаскированной под античный сюжет и яко‑ бы эпигонской манерой скрывалось стремле‑ ние автора как обмануть цензуру, так и обосо‑ бить украинскую культуру от имперской си‑ стемы, дать ей шанс на собственное свободное развитие… Несмотря на столь драматическую судьбу и «дела давно минувших дней», украинская «Энеида» не просто выжила – она до сих пор не теряет свою актуальность. Потому ли, что, являя собой подлинную энциклопедию украин‑ ской жизни, продолжает служить своеобразным справочником по истории? Потому ли, что в ней подняты все на свете темы – от воспитания де‑ тей до форм государственного устройства? По‑ тому ли, что первые же строчки так намагничи‑ вают внимание – не столько событийным рядом, сколько художественными образами – что не‑ возможно оторваться? У каждого читателя свой ответ на этот вопрос… Иван Петрович шевельнулся, открыл глаза и попросил чаю. А у Матроны всегда кипяток в наличии!.. С тех пор, как доктор велел поить больного травками… Припарки опять же. Ма‑ трона сама справляется как с уходом за хозяи‑ ном, так и с хозяйством. Ведь парой годков на‑ зад Иван Петрович отпустил восьмерых своих крипаків. Они, конечно, далеко не ушли – так и остались на привычном месте заниматься при‑ вычной работой, но каждый день (Матрона зна‑ ет!) возносят молитву пану за свободу.

Анонимный благотворец Однажды взяв в руки указку играматку, Котля‑ ревский словно прошел инициацию – учитель‑ ствоне стало случайным эпизодом в его био‑ графии. Выйдя в отставку, он заступил на пост надзирателя «Дома для воспитания детей бед‑ ных дворян». Целых 25 лет он отдал этому делу! Компенсировал ли он таким образом отсутствие собственных детей или просто следовал веление сердца? К сожалению, Котляревский был слиш‑ ком скрытным человеком, чтобы можно было строить предположения… Среди оставшихся после него немногочисленных бумаг нет ниче‑ го, напоминающего дневниковые записи – толь‑ ко расписки о выплате налогов и письма от со‑ временников (в которых ни намека на личное). Но так или иначе, его самоотверженная служба не осталась неоцененной. Сентябрь 1817‑го года. Полтаву лихорадит в ра‑ достном и волнительном предвкушении – сюда едет император сам Александр I! Дамы спеш‑ но заказывают новые наряды, кавалеры начища‑ ют кто шпаги и сапоги, кто праздничные сюр‑ туки. Уже отгремели залпы на поле Полтавской битвы – военные маневры, устроенные в честь венценосной особы, прошли с большим разма‑ хом. На очереди – светский раут. В бальном за‑ ле Дворянского собрания душно от запаха цве‑ тов и свечной гари. Вокруг императора вьются полтавские высокие чины, наперебой развле‑ кая Александра I великосветскими разгово‑ рами. Но император просит познакомить его во‑он с тем подтянутым штабс-капитаном, ко‑ торый скромно стоит в окружении своих прия‑ телей. «Это пан Котляревский, – угодливо до‑ кладывают императору, – сочинитель и дирек‑ тор Дома воспитания…» «И новый коллежский асессор!» – перебивает всех Александр I. Ес‑ ли верить печатному слову, а именно журналу «Украинский вестник», в этот вечер Котлярев‑ скому был жалован новый чин, пожизненный пенсион в размере 500 рублей и бриллианто‑ вый перстень – «за деятельность и усердие его».

Среди оставшихся после него немногочисленных бумаг нет ничего, напоминающего дневниковые записи – только расписки о выплате налогов и письма от современников

[116]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Тогда же император попросил в свою библиоте‑ ку два экземпляра «Энеиды» (изданное пока еще только в 4‑ех частях под редакцией самого Котляревского) – с автографом автора. Иван Петрович очень обрадовался прибавке к жалованью, которая практически удвоила его годовой доход. Но не потому, что теперь мог по‑ зволить себе перестроить дом соответственно своему высокому званию или просить эконом‑ ку готовить кушанья послаще… Котляревский был настолько скромен в быту, что Матрона по‑ рой сама напоминала ему, что пора бы обно‑ вить гардероб или прикупить что-то из мебли‑ ровки. Куда же шли деньги? Поэт материально помогал своим племянникам, но значительную часть своего дохода он тратил на благотвори‑ тельность, причем, предпочитал не распростра‑ няться о своих благодеяниях. Но все тайное ра‑ но или поздно становится явным – так и пошла о пане Котляревском слава как о радетеле и по‑ печальнике сирот и нищих. К нему шли за сове‑ том, благословением и просьбой крестить но‑ ворожденного – считалось, что крестник Кот‑ ляревского непременно вырастет удачливым и счастливым! Котляревский был жаден до добрых дел – в 1827 году он был назначенеще и попечителем полтавского богоугодного заведения. Эта очень

{01/2017}

почетная и престижная должность не при‑ носила ему ни копейки денег – только тихое удовлетворение… Выпив горяченького, Котляревский наконец просит экономку впустить Марию. У девуш‑ ки-сироты свадьба на носу – напутствие от Ива‑ на Петровича для нее вместо благословения от умершего давно отца… Мария от счастья еще больше заливается румянцем и с благодар‑ ностью кладет на край стола подарунок – выши‑ тое васильками полотенце. Ни она, ни Матро‑ на, ни сам Котляревский даже не догадываются, чтопосле его кончиныдевушки (особенно остав‑ шиеся без родителей), собираясь замуж, будут‑ нести цветы уже на могилу поэта, ведь Іван Пе‑ трович у сиріт невидимо батькує…

Последняя любовь декабриста Однако портрет Ивана Петровича был бы слишком слащавым, сосредоточься мы исклю‑ чительно на его богоугодных делах! Несмотря на то, что «Энеида» содержит в се‑ бе злую критику существовавшего строя, автор все же не называл царя кровопийцей и не при‑ зывал открыто к классовой борьбе, чтобы мож‑ но было причислить его к «лику» революционе‑ ров. Однако доподлинно известна причастность Котляревского к восстанию 1825‑го года. За год

[117]

Успех в вечности [118]

до кровавых событий самые прогрессивные дво‑ ряне Полтавы организовали тайное малороссий‑ ское общество декабристов. И пусть притязания Ивана Петровича и его соратников не отлича‑ лись особой смелостьюи амбициями – а рато‑ вали они за национальную и культурную авто‑ номию в составе Российской империи ‑– все же у власти были все основания считать поэта госу‑ дарственным преступником. Да, Котляревский был вовремя предупрежден о расстреле на Се‑ натской площади и успел уничтожить все бума‑ ги, но его непременно ждала бы каторга, если бы не вмешательство одной очень знатной и вли‑ ятельной аристократки. Есть большое искуше‑ ние предполагать, что заступничество Варвары Репниной было продиктовано пылкой любовью к поэту, но в данном случае слово «любовь» ско‑ рее можно рассматривать в значении «прекло‑ нение», «благоговение», «почитание». Ведь это не первый героический поступок в жизни женщины – в разгар русско-французской вой‑ ны она через всю Европу пробралась в ставку на‑ полеоновской армии, где томился в плену ее ра‑ неный муж – генерал-губернатор Николай Реп‑ нин. «Я завидую этому русскому!» – сказал Бонапарт, узнав о «сумасшедшей генеральше», заявившей, что никуда не уйдет без мужа. И… отпустил пленника домой. Варвара слишком лю‑ била своего супруга, чтобы делить эту любовь еще с кем-то… К тому же, у четы Репниных бы‑ ло семеро детей и еще дваобщихдетища – Елиза‑ ветинскийинститут для девочек-сирот, чьи от‑ цы погибли в войне с французами, Полтавский институт благородных девиц. Будучи куратором этих заведений, Варвара Репнина многое делала

для духовного и морального просвещения своих подопечных, в том числе, и организовывала пе‑ реводы боголюбезной литературы. Вот и Котляревского она попросила переве‑ сти три большие книги французского богосло‑ ва Дюкена»Размышления о расположении, с ка‑ ким должно приступать к чтению Святого Еван‑ гелия от Луки». Он взялся за перевод не только взнак благодарности за спасение от ссылки – Иван Петрович и сам был весьма религиозным человеком.Об этом недвусмысленно свидетель‑ ствуют строчки из «Наталки-Полтавки»: «Ко‑ ли хочешбутьщасливим, то на Бога полагайся, перенось все терпеливо і на бідних оглядайся».

15 лет длилась работа Котляревского над фо‑ лиантами Дюкена – по меняющемуся почерку видно, как тяжелее с каждым годом давался ему этот труд… За два месяца до смерти Иван Пе‑ трович поставил финальную точку. К тому вре‑ мени Репниных давно уже выехали из Полтавы, и плод многолетних трудов поэта так и остался никому не нужным… Кому-то из будущих ис‑ следователей повезет погрузиться в мир Котля‑ ревского под немножко другим углом. И, осто‑ рожно раздвигая кружево слов, петляя вокруг нюансов и оттенков, пробираясь все ближе к со‑ кровенному, еще раз заглянуть в душу поэта. На его пути было много соблазнов и возможнос­ тей. Обласканный вниманием генерал-губер‑ наторов и самого императора, Котляревский‑ мог бы измениться, перестроиться, приспосо‑ биться или, переиначив пространство вокруг себя, переиначить себя, но он устоял. И остался самим собой. Украинцем. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Успех в вечности

ВЕРГИЛИЙ:

Vixi Et Quem Dederat Cursum Fortuna Peregi [120]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Текст: Елена Михайловская «Я прожил жизнь и путь прошел, что предназначила судьба» Вергилий Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий, З дитинства ніжного колисаний селом, Звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом, І знявся до вершин нечуваної слави, Бо крізь огонь і дим усобиці іржавий Побачив кращий вік і проспівав псалом, Як спочиває світ під цезарським орлом У лагіднім ярмі безсмертної держави. Той час минув – і Рим, і цезарів діла Рука історії до трун поволокла, Де сплять усіх часів ілюзії й корони. Та він живе, і дзвін гучних його поем Донині сниться нам риданнями Дідони, Бряжчанням панцирів і сплесками трирем. Микола ЗЕРОВ, 12.03.1933

EXCOLERE VITAM PER ARTES («Облагораживать жизнь искусством» – Вергилий) …Пятьдесят лет земной жизни, из которых двадцать пять посвящены писательской де‑ ятельности, – для первого века до нашей эры весьма пристойный дар богов. Публий Вергилий Марон (Publius Vergilius Maro) родился теплой порой перехода акрило‑ во‑яркой итальянской осени к припыленной па‑ стели – 15 октября 70 года до н. э. Щедроты ита‑ льянской природы не обошли его душу, а про‑ стота деревенской повседневности придала силы характеру. Горнилом судьбы стали и тре‑ вожные политические реалии Римского госу‑ дарства: затяжные гражданские войны и непри‑ миримые «партийные» конфликты подорва‑ ли основы аристократической Республики, чем и предопределили ситуацию военной диктату‑ ры Гая Юлия Цезаря и принципата Октавиана Августа. Античные писатели-биографы изобража‑ ют Вергилия как невероятно доброго и мяг‑ кого по характеру человека. Исключительная отзывчивость и добропорядочность привле‑ кали к нему много друзей. «Этот высокий, сму‑ глый, с крестьянским лицом, но слабого здо‑ ровья человек» (как пишет о нем биограф До‑ нат) был далек от зависти. Он радовался чужим успехам и искренне способствовал творческой {01/2017}

деятельности других поэтов. Поэт Гораций на‑ зывает своего друга «светлой душой». Что касается имен Вергилия, то имя Публий вполне обычно для римлянина, другие два, по-видимому, этрусского происхождения, хо‑ тя имя Вергилий носили многие латины. Отец поэта был, вероятно, латином, чей род несколь‑ кими поколениями прежде осел в окрестностях Мантуи, в северной Италии, называвшейся тог‑ да Цизальпийской Галлией. О его жизни мы почти ничего не знаем. Сообщается, что он был горшечником или посыльным, женился на доче‑ ри своего хозяина, а затем промышлял разведе‑ нием пчел и продажей леса. Несомненно, у него имелась небольшая усадьба. Мать Вергилия зва‑ ли Магия Полла, что также звучит на этрусский лад. У Вергилия было по меньшей мере два бра‑ та, но ко времени его совершеннолетия они, к сожалению, уже умерли. Начальное образование Вергилий получил в соседней Кремоне в пятнадцать лет. Став со‑ вершеннолетним, поехал в Милан, а со време‑ нем и в Рим, где продолжил свое обучение. Он готовился стать адвокатом, однако слабое здо‑ ровье и робость, вредившие ораторским та‑ лантам, стали на пути у этой престижной ка‑ рьеры. Таланты были отнюдь не юридического смысла: с юности он увлекался поэзией в сти‑ ле «неотериков» (большие формы эпоса и дра‑ мы им претили, они разрабатывали новые малые формы поэзии – эпиграмму и элегию), ярким

[121]

Успех в вечности

представителем которых был страстный Гай Ва‑ лерий Катулл. Юного Вергилия глубоко привлекала и фило‑ софия, интерес к которой в нем пробудил учи‑ тель-эпикуреец Сирон. Едва не став профес‑ сиональным философом, Вергилий все же по‑ слушался зова муз. Хотя утверждать, что он перестал быть философом по сути, нельзя – до‑ статочно обратиться к его произведениям, пол‑ ных науки о жизни.

DURATE, ET VOSMET REBUS SERVANTE SECUNDUS («Мужайтесь, и храните себя для благоприятных времен» – Вергилий) В 45 году до н э., разочаровавшись в кровожад‑ ности и псевдо-блеске столицы (не последним событием стало убийство Юлия Цезаря), поэт возвращается к родителям на родину и всецело посвящает себя литературе. Тогдашний намест‑ ник этих земель, цезарианец Гай Асиний Пол‑ лион, прекрасный знаток и ценитель греческой и римской литературы, направил молодого по‑ эта на создание буколик – поэзии о милых пре‑ лестях жизни «пастушков и коровок». Однако умище спрятать за сельскими пейзажами не уда‑ лось: пастухи Вергилия изрекают высокопарные речи на достаточно философские темы, состяза‑ ются в красоте написания песен и драматично‑ сти предательства любовниц. Пастухи – не бо‑ лее, чем маски, да и он сам уже не тот босоногий мальчик, пусть и на том самом месте. Хотя и с местом тоже все стало непросто. Эпи‑ курейство с буколиками было грубо прервано процессом конфискации крестьянских земель в пользу ветеранов‑цезарианцев: им передава‑ лись земли околиц Мантуи и Кремоны. А, зна‑ чит, и усадьба Вергилия. Родители этого не пе‑ режили. Позже, благодаря покровительству на‑ местника Поллиона и императора Октавиана, землю ему вернули. А после утешенный поэт возвеличил своего заступника Октавиана в сво‑ их буколиках. Но радость была преждевременной, как и вос‑ певание в стихах: в 41 году до н. э. вспыхнула

новая братоубийственная война между Октави‑ аном и Луцием Антонием, после которой око‑ лицы Мантуи снова перешли в руки ветеранов. Поэта изгнали из имения, более того – он едва спасся от меча остервенелого центуриона. О ре‑ зультатах последующих просьб о возврате зе‑ мель истории ничего не известно. Но тут сиятельная особа вновь заинтересо‑ валась творчеством Вергилия, его «Буколика‑ ми», опубликованными в 39 году до н. э. На сей раз это был личный друг императора Октавиа‑ на, вошедший в нашу повседневность под своим именем, ставшим нарицательным, – Гай Циль‑ ний Меценат, ценитель поэзии и литератор-ди‑ летант. Войдя в художественный круг Мецена‑ та, Вергилий получил прекрасное материальное обеспечение, что дало ему возможность цели‑ ком и полностью отдаться поэзии: «музам, са‑ мым дорогим мне на свете; богиням, которым всецело служу и от всего сердца уважаю». Императору Октавиану Вергилий посвящает следующее большое произведение – «Георгики», над которым работал семь лет, безвыездно про‑ живая в Неаполе. Оно стало грандиозной репе‑ тицией главного труда поэта – «Энеиды», кото‑ рой было отдано десять последних лет его жизни. Сначала был составлен план, и эпопея со всеми сюжетными перипетиями была написана в про‑ зе. Постепенно «Энеида» стала принимать сти‑ хотворную форму. Важной частью работы были исторические и географические исследования – чтобы своими глазами взглянуть на места, опи‑ сываемые в поэме, поэт поехал в путешествие по Греции и Малой Азии. К сожалению, Трою Вергилию увидеть не до‑ велось: тяжело заболев в Афинах, он вернулся в Италию, где 21 сентября 19 года до н. э. в пор‑ товом городе в Калабрии присоединился к бо‑ гам и героям своих произведений. Прах вели‑ кого поэта был перевезен и захоронен в Неапо‑ ле, где он прожил большую часть своей жизни, а на надгробной плите выбито от имени поэта: «В Мантуе родился я, умер у калабров. Неаполь прах мой бережет. Воспевал я ниву и скот, а так‑ же вождей».

Войдя в художественный круг Мецената, Вергилий получил прекрасное материальное обеспечение, что дало ему возможность целиком и полностью отдаться поэзии [122]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Эжен Делакруа. Ладья Данте (известна также под названием «Данте и Вергилий в аду»)

LABOR OMNIA VINCIT IMPROBUS («Все побеждает упорный труд» – Вергилий) Поэтические труды принесли Вергилию не только лавры величайшего из литераторов античности. Позже его даже окрестили проро‑ ком и предтечей христианства. В четвертой ча‑ сти «Буколик» поэт описал видения о прибли‑ жении «золотого века», эры мира и социальной справедливости, когда все люди будут равны и счастливы, вольны от бедствий и раздоров, а природа сама будет дарить щедрые урожаи. Все эти утопические изменения в жизни людей поэт связывает с рождением чудесного ребен‑ ка, «божественной дитяти» из племени Юпи‑ тера. Считается, что эта часть поэмы возникла под влиянием египетских и иудейских религи‑ озных концепций, связанных не в последнюю очередь с надеждой на божественное спасение от невыносимых социальных условий жизни. Подобные мессианские идеи нашли благодат‑ ную почву и среди населения Италии, уставше‑ го от братоубийственных конфликтов и соци‑ альных проблем. Сын Поллиона – Гай Асиний Галл воспринял это поэтическое пророчество так, словно оно было адресовано ему. Античные {01/2017}

христианские теологи 1 века н. э. пытались истолковать четвертую часть как пророчество о рождении Христа. Поэтому в Средние века Вергилия считали предтечей христианства. Второе большое произведение Вергилия «Ге‑ оргики» – поучительная поэма о всепобежда‑ ющем труде, гимн честному и плодотворному труду крестьянина: первая книга – о земледе‑ лии, вторая – о садоводстве, третья – о животно‑ водстве, четвертая – о пчеловодстве. Темы были подсказаны (скорее, заказаны) Меценатом и Ок‑ тавианом. Они с ужасом наблюдали обезземе‑ ливание крестьянства и упадок земледелия изза долголетней войны. Потому и посоветовали поэту воспеть любовь к родной земле, древней римской доблести и обычаям предков. Заказная идея отнюдь не претила автору, вы‑ росшему в деревне и глубоко убежденному в том, что чистоту человеческих взаимоотношений и чувств, рассудительность и осмысленность жизни можно обрести только на лоне природы. Страстный патриот Италии Вергилий боготво‑ рит каждую травинку, камешек, ручеек. Роман‑ тизация очевидна – автор увлекается утопиче‑ ским образом «идеального хлебороба», и сила фантазии берет верх над реальностью.

[123]

Успех в вечности

Жан-Жозеф Тельяссон. Вергилий читает Октавиану Августу «Энеиду»

FUIMUS TROES, FUIT ILIUM («Были мы, троянцы, был Илион» – Вергилий) Идея третьего большого и основного произ‑ ведения Вергилия была тоже не исключитель‑ но авторской. Прославление принципата, ле‑ гендарных предков и всего римского народа одновременно превознесло бы весь род Юли‑ ев. Идеальной для этой цели автору и заказчи‑ кам показалась история путешествия троянско‑ го героя Энея, якобы основавшего на латинской земле царство, ставшее основой Римского го‑ сударства. Эта легенда не была плодом римско‑ го народного творчества, а являла собой резуль‑ тат древнегреческой литературной мысли (поет Стесихор и историки Гелланик, Тимей и Дио‑ нисий Галикарнасский связали личность Энея с Италией и сделали его причастным к основа‑ нию Рима). Еще до Вергилия о побеге Энея из Трои, о его приключениях и прибытии в Италию упомина‑ ли древнеримские эпики Гней Невий и Квинт Энний. Много пафосных римских родов пыта‑ лись разными средствами вывести свою генеало‑ гию от троянцев, а верхом национальной гордо‑ сти было доказать свое происхождение именно от Энея. К слову сказать, на прямое происхожде‑ ние от Энея претендовал род Юлиев, к которому

[124]

принадлежал Гай Юлий Цезарь и усыновлен‑ ный им Октавиан. Ведь сын Энея якобы имел еще и другое имя – Иул или Юл, а доказать, что Юл был праотцом рода Юлиев, было настоль‑ ко же просто с точки зрения этимологии, как нашему незабвенному современнику Плачин‑ де, что название «русалка» происходит от сло‑ ва «русы» и имеет исключительно славянское происхождение (к черту условности!). Итак, если Юлий Цезарь и Август – потом‑ ки Энея, то и божественное происхождение то‑ же их не обошло: мифический путешествен‑ ник был, как известно, сыном смертного Анхи‑ са и богини Венеры. Эта псевдонаучная фикция должна была обосновать их особый социаль‑ но-политический статус в обществе и узаконить узурпацию власти. Ходили слухи, что Гай Юлий Цезарь задумывал отстроить Трою и сделать ее столицей Римской империи, а Октавиан Август, украшая римский Форум статуями славных де‑ ятелей Древнего Рима, на почетном месте уста‑ новил статую Энея. Выбрав сюжетом легенду, Вергилий использовал ее для прославления Ав‑ густа и обозначил его режим как «Золотой век» в истории римского народа, чем придал ей конъ‑ юнктурно-политической остроты. Однако, в свою очередь, реверанс в сторо‑ ну грека Гомера римлянин Вергилий честно

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Успех в вечности

сделал: «Энеида» имеет нескрываемо много об‑ щего с более ранним гомеровским эпосом. Как в «Илиаде» Троянская война идет за женщи‑ ну – прекрасную Елену, так в «Энеиде» ее герой ведет войну за Лавинию. Отец Лавинии очень напоминает старика Приама, а Эней очень по‑ хож на Ахилла: никто не может сравниться с ним в смелости и сноровке. Описанию нового щита Ахилла, изготовленного Гефестом по просьбе Фетиды, соответствует описание щита Энея, из‑ готовленного Вулканом по просьбе Венеры. Много эпизодов также роднит «Энеиду» и «Одиссею»: от подробных описаний скита‑ ний-блужданий главных героев до отдельных эффектных деталей (Одиссея не отпускает ним‑ фа Калипсо, а Энея задерживает влюбленная в него Дидона; посещение подземного царства Энеем схоже со «спуском» Одиссея в страну мертвых; бури на море одинаково драматичны и сюжетно мотивированны). Однако Вергилий более национал-патриоти‑ чески настроен, нежели Гомер, которому про‑ цесс рассказывания захватывающего сюжета был важнее факта прославления отдельных зна‑ ковых персонажей. В эпизоде схождения в цар‑ ство мертвых отец Энея пророчит славу Риму (в несколько неполиткорректной шовинисти‑ ческой манере): «Помни, римлянин! Ты власт‑ но поведешь народы! Будут искусства твои уста‑ навливать условия для мира, миловать покорен‑ ных и мечом покорять гордецов».

Возникновение «Энеиды» восхищенно встре‑ тили и современники. Ее величие и красоту оце‑ нили такие выдающиеся писатели «золотого ве‑ ка» римской литературы, как Гораций, Пропер‑ ций и Овидий. Еще до появления произведения в полном объеме (Вергилий вечерами начиты‑ вал новые фрагменты друзьям) Проперций че‑ ствовал «Энеиду» как грандиозный шедевр, по‑ сильнее «Илиады». Само собой, не обошлось и без злобных крити‑ ков. Одних возмущала политическая тенденци‑ озность поэмы, других – чрезмерное литератур‑ ное новаторство. У Гомера был хулитель – желч‑ ный Зоил, а у Вергилия – Карвилий Пиктор, написавший памфлет «Бич на «Энеиду». Иные упрекали в критическом количестве заимство‑ ваний (и это люди, которые поклонялись, по су‑ ти, греческому сонму богов и которые не поле‑ нились изменить лишь имена богов и героев, но не сюжеты!). Достойный отпор давали этим пасквилям дру‑ зья автора «Энеиды» и более поздние литера‑ турные критики (к примеру, Асконий Педи‑ ан в труде «Против клеветников Вергилия»). Но злющие критиканы не могли навредить сла‑ ве Вергилия, ведь сам римский народ признал его своим Первым поэтом, римским Гомером. О том, какое уважение и славу имел автор «Эне‑ иды» уже при жизни, говорят свидетельства историка Тацита: когда публика в театре слыша‑

У Гомера был хулитель – желчный Зоил, а у Вергилия – Карвилий Пиктор, написавший памфлет «Бич на «Энеиду» FUGIT IRREPARABILE TEMPUS («Бежит невозвратное время» – Вергилий) Военно-героическая эпическая поэма в двенад‑ цати книгах «Энеида» бесспорно предвосхити‑ ла масштабный голливудский киножанр. Если серьезно, то о влиянии античного поэта на ли‑ тераторов мира всех времен и народов сложно не сказать, как сложно и обнаружить классиче‑ скую литературу без оной. Каждый уважающий себя поэт прошлого оставил некий оммаж Вер‑ гилию – кто-то из искреннего почитания, кто-то по причине актуализации античной литературы в те либо иные времена.

[126]

ла стихи Вергилия, она вставала и стоя привет‑ ственно аплодировала, а подобной чести ранее заслуживали исключительно императоры. Вся дальнейшая римская литература развива‑ лась под мощным влиянием поэмы Вергилия. Подобно тому, как в Древней Греции произ‑ ведения Гомера были излюбленными книгами школьной молодежи, в римской школе подобную роль сыграла «Энеида»: ее читали, интерпрети‑ ровали, декламировали, дискуссировали. К сти‑ хам обращались в повседневной жизни (цити‑ ровали в светских беседах, брали эпиграфами к своим произведениям, писали на предметах

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

роскоши), чем придали «крылатость» многим фразам Вергилия. Некий культ Вергилия, отношение к его про‑ изведениям как к высочайшим образцам лите‑ ратуры и философии унаследовала от антично‑ сти и эпоха Ренессанса. Эта тенденция наиболее отразилась в «Божественной комедии» Дан‑ те, отца современного итальянского языка. Он изобразил автора «Энеиды» символом челове‑ ческой мудрости и избрал своим проводником в аду и чистилище, а в описании потусторонне‑ го мира многие подробности заимствовал в рим‑ ской поэме. Для Данте Вергилий – «гордость и светило для других поэтов», «милый вождь», «ласковый учитель». Наследовал «Энеиду» в 14 веке и легендарный Петрарка в поэме «Африка», не без влияния Вергилия были написаны эпопеи 16 и 17 веков – «Неистовый Роланд» Ариосто, «Освобожден‑ ный Иерусалим» Тассо, «Луизиада» Камоэн‑ са, «Королева эльфов» Спенсера, «Утраченный рай» и «Возвращенный рай» Мильтона. Высо‑ ко ценили античного автора певцы «Плеяды» с Ронсаром во главе, а также Буало и Расин. Хо‑ тя французские придворные кавалеры и дамы порою обвиняли Энея в варварстве и бруталь‑ ности, отсутствии вежливости и галантности (по их мнению, Эней просто был обязан женить‑ ся на Дидоне). {01/2017}

В 18 веке горячим поклонником Вергилия был Вольтер, который наследовал поэму в своей «Генриаде». Он превозносил римлянина выше грека: «Говорят, Гомер создал Вергилия. В та‑ ком случае это лучшее его произведение». Одна‑ ко в том же веке английский поэт Поп в преди‑ словии к своему переводу Гомеровой «Илиады» утверждал: «Гомер – больше гений, Вергилий – лучше творец. В первом чувствуем удивление творцу, во втором – творению». Немецкий пи‑ сатель и теоретик искусства Лессинг в тракта‑ те «Лаокоон, или О границах живописи и поэ‑ зии» (1766) анализировал описание гибели Лао‑ коона и его сыновей из второй песни «Энеиды» и эллинистическую скульптуру (копию которой можно наблюдать в Одессе неподалеку от Архе‑ ологического и Литературного музеев). Критика 19 века, признавая высокое мастер‑ ство Вергилия, его лаконичный стиль, плав‑ ность и певучесть стиха, негативно относилась к патетике, идеализации и абстрактности ха‑ рактеров некоторых героев. Решительный враг «искусственных» эпических поэм Белинский все же считал, что «никак нельзя отрицать мно‑ гие позитивные качества этой эпопеи, которая написана прекраснейшими стихами и содер‑ жит в себе много драгоценных черт умирающего древнего мира», и видел в ней «памятку древней литературы, оставленную одаренным поэтом».

[127]

Успех в вечности [128]

Похвально отзывался о Вергилии и еще один известный революционный демократ 19 ве‑ ка Добролюбов: «За «Энеиду» – свидетель‑ ства столетий, за нее – восхищение ценителей, за нее – она сама, со своим разнообразием, утон‑ ченностью, красотою». Французский литера‑ тор Виктор Гюго называл Вергилия своим «бо‑ жественным учителем», а для Анатоля Франса он был любимым поэтом (в его «Острове пинг‑ винов» монах Марбод путешествует по подзем‑ ному царству, описанному в «Энеиде»). С именем Вергилия связано такое знамена‑ тельное явление в мировой литературе как па‑ родия или бурлеск, или травестия. Уже со вто‑ рой половины 17 века, со времен властвования стиля барокко, в западноевропейской литерату‑ ре возникают первые пародии на классические произведения. Этот вид сатирической литера‑ туры был направлен против бездумного культа античности и «мертвечины» в языке и проло‑ жил путь живому разговорному языку на стра‑ ницы книг. Первым «королем бурлеска» себя называл француз Шарль Ассури, который сде‑ лал блестящую пародию на «Метаморфозы» Овидия. Первая пародия на «Энеиду» возникла в Ита‑ лии в 17 веке – «Перелицованная «Энеида» Лал‑ ли. Во Франции успехом пользовалась пародия «Перелицованный Вергилий» Скаррона, где пафосные античные герои превращаются

в суетливых парижских мещан. Вообще, среди французов было очень модно травестировать «Энеиду», поэтому сохранились десятки вари‑ антов сатирических опусов. Одни названия чего стоят: «Бурлескный ад», «Смешная Энеида» или «Война Энея в Италии». Продолжают бур‑ лескно-травестийный жанр испанские и немец‑ кие авторы, где дают нещадную сатиру на рим‑ ского Папу и религиозный фанатизм. К нашей гордости, «Вергилиева «Энеида», на малороссийский язык переложенная» Ивана Котляревского (1798) превзошла и затмила всех своих предшественников в мировой литературе, ознаменовав начало истории новой украинской литературы. Есть и белорусская «Энеіда навы‑ варат» авторства Викентия Ровинского, создан‑ ная под очевидным влиянием Котляревского (об этом пишет его внук), но в ней присутствует белорусский национально-этнографический ко‑ лорит: его троянцы похожи на белорусских кре‑ стьян начала 19 века, а Эней – на мелкого шлях‑ тича, крепко связанного с народом, подробно изображены белорусские традиции, обычаи, праздники, национальная кухня. На первую по‑ ловину 19 века приходится и польскоязычная перелицованная «Энеида» Фердинанда Хотом‑ ского, уроженца Тернопольщины. Последняя из известных пародий, завершающая трехсот‑ летнюю историю «Вергилия навыворот», поя‑ вилась в 1896 году – «Юмористическая «Энеи‑ да» россиянина Бойчевского. Хотя, последняя ли? В литературе – возможно. В театре – вряд ли. Да и в жанре кино нас явно ждет еще не одно обращение к творчеству «му‑ жика из Мантуи», «светлой ду‑ ше», «одаренному поэту» Публию Вергилию Маро‑ ну, жившему более двух ты‑ сяч лет тому назад. …Пятьдесят лет земной жизни, из которых двадцать пять посвящены писатель‑ ской деятельности и – веч‑ ная слава Поэта: для любо‑ го века любой эры – это весь‑ ма пристойный дар богов. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Історія. Легенди

ЯК ПОЛТАВА БУЛА «КУЛЬТУРНОЮ СТОЛИЦЕЮ» [130]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Полтава – типовий український обласний центр, відомий пересічному туристу, здебільшого, як місце однойменної битви. Що ще приходить на думку? Центр краю, оспіваного Гоголем: десь там той хутір, що біля Диканьки, Сорочинський ярмарок і миргородські типажі. А ще? Місто, де галушки зведені у ранг національного надбання… Коли спілкуєшся з полтавцем, який називає своє місто «духовною столицею України», це викликає лише посмішку. Мабуть у всіх невеликих містах є така манія величі. Та насправді, ці слова не такі вже й смішні, адже були часи, коли Полтава і справді була чимось на зразок значного культурного центру

Текст: Артур Ароян Фото: Павел Ботанов, Артур Ароян

В

она стала батьківщиною літератур‑ ної української мови і, мабуть таки унікальний випадок, коли це заслу‑ га конкретної людини – Івана Котляревського. Для того, щоб зрозуміти, чому так сталося, яким був тодішній історичний контекст, необхідно зробити екскурс до самого початку ХІХ ст. За свідченнями мандрівників кінця ХVІІІ ст. Полтава була невеличким козацьким містечком, яке не мало ніяких цікавих пам’яток і складалося з дерев’яних будиночків. Лише декілька велич‑ них церков і монастир періоду розквіту Україн‑ ського бароко прикрашали місто. Втім, від цього контраст був ще більшим. Однак місто було ві‑ доме на всю Європу саме завдяки Полтавській битві. На шведських гравюрах Полтава постава‑ ла неприступною фортецею з типово прибалтій‑ ською архітектурою – вочевидь автори і не здо‑ гадувалися про те що тут білені хати вкриті стріхами потопають у зелені садків. До речі, на‑ віть зараз значна частина міста має саме такий вигляд. І ось, доволі несподівано, у 1802 році Полта‑ ву проголошують центром новоутвореної Пол‑ тавської губернії і Малоросійського генерал-гу‑ бернаторства. Виключно через пам’ять про Пол‑ тавську битву. Маленьке містечко стає центром регіону, який включав ще частини нинішніх Чернігівської, Київської, Сумської, Харківської і Черкаської областей, а найзахіднішим містом гу‑ бернії був Бориспіль. Починається ера великих перетворень. Першим генерал-губернатором {01/2017}

призначається князь Олексій Куракін, який роз‑ вернув у місті таке будівництво, що його діяль‑ ність (за словами археолога М. Рудинського) «можна було порівняти хіба що з діяльністю Рі‑ шельє в Одесі». Перш за все Куракін запрошує на посаду гу‑ бернського архітектора Михайла Амвросимо‑ ва з Петербургу. Через рік у них вже готовий план докорінної реконструкції міста. Він поля‑ гав у тому, що старе козацьке місто, розташо‑ ване на мальовничих пагорбах, не задовольняло вимогам до губернського центру і розвернути‑ ся там через крутий рельєф було складно. То‑ му новий адміністративний центр Полтави за‑ кладається поза існуючими межами міста – це оригінальне рішення не тільки збільшило пло‑ щу Полтави в декілька разів, але і вказало напря‑ мок її подальшого розвитку майже на два сто‑ ліття. Оскільки кам’яні церкви в місті вже були, Куракін всю увагу звертає на громадські будів‑ лі. У 1803 році затверджується план величезної Круглої площі і з 1805 по 1811 рр. розгортаєть‑ ся масштабне будівництво нового центра міста. Є. Соко‑ Зводяться будинки поштамту (арх. лов), дворянського зібрання, присутственних місць, поліцейського управління, резиденції ге‑ нерал-губернатора та його заступників (за про‑ ектами відомого майстра А. Захарова). Дещо пі‑ зніше у 1835–1840 рр. за проектом В. Стасова будується найбільша будівля ансамблю – гран‑ діозний за розмірами Петровський кадетський корпус.

[131]

Історія. Легенди У центрі площі Амвросимов запропонував встановити Монумент Слави у вигляді римської колони з орлом на постаменті, прикрашеному справжніми гарматами. Його проект був надіс‑ ланий до Санкт-Петербургу, де академік Жан Тома-де-Томон доопрацював його. У 1811 році колона була урочисто відкрита, ставши одним з перших в Європі подібних пам’ятників з часів Римської імперії. Поки йде будівництво Круглої площі князь Куракін не сидить склавши руки. Він організо‑ вує комплекс лікарняних закладів, зводить міст через Ворсклу, запрошує до Полтави німець‑ ких колоністів для налагодження промисловос‑ ті, скуповує землю у поміщиків і перетворює її на Міський сад (з безкоштовним відвідуван‑ ням, що на той час було рідкістю). Масштаб‑ ні роботи проводяться і в повітових містах гу‑ бернії. Саме в цей час губернатор знайомиться з Іваном Котляревським тоді ще діючим офіце‑ ром, але вже відомим як автор «Енеїди», твору де вперше українська мова була введена до літе‑ ратурного обігу. Котляревський походив з родини священика і жив у невеличкому дерев’яному будинку побли‑ зу кафедрального собору, де колись служив його дід. Вступив на військову службу де відзначив‑ ся при взятті Ізмаїлу і вдалою дипломатичною роботою під час Російсько-турецької війни. Па‑ ралельно Іван Петрович писав свою «Енеїду» – вибухове поєднання римської основи Вергілія і національного колориту козацьких походів. Твір викликав таку цікавість у Петербурзі, що

[132]

проблем з публікацією не було. Заживши літера‑ турної слави Котляревський, втім, не змінив спо‑ собу життя і не захотів переїжджати до столиці. Він вийшов у відставку, повернувся до Полтави і жив розміреним життям у дідівському будинку. Подейкували, що причиною такої незацікавле‑ ності в кар’єрному зростанні могла бути нещас‑ на любов молодості, щоправда якихось вагомих аргументів на підтримку цієї тези допоки знай‑ ти не вдалося. Саме Котляревський став тією людиною, на яку Куракін міг повністю покластися у питаннях ре‑ алізації своїх масштабних перетворень. Знаючи Івана Петровича, як патріота міста, генерал-гу‑ бернатор дослухається до нього. Друг Котлярев‑ ського, поет Василь Капніст стає попечителем повітового училища, згодом 1‑ї гімназії. Сам Іван Петрович отримує пропозицію бути попечите‑ лем «богоугодних закладів» (комплексу лікар‑ ні), для якої у 1820 р. зводиться новий будинок. Ще у 1810 році в Полтаві відкривається театр, і з 1817 року Котляревський стає його директо‑ ром. Він пише для репертуару дві п’єси: «Натал‑ ка-Полтавка» і «Москаль-чарівник». Ці його твори доволі відомі, але він також є автором оди князю Куракіну, де назвав його «батьком» у від‑ ношенні до міста. Звісно, у радянські часи Кот‑ ляревського за цю хвалу звинувачували у підла‑ бузництві і вона не друкувалася. Однак, якщо подивитися на діяльність Олексія Куракіна і йо‑ го роль у розвитку Полтави, – видно, що немає людини, яка б для міста зробила більше. Він за‑ ймав свою посаду недовго з 1802 до 1807 року.

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Весь цей час, коли у центрі зводилися величні бу‑ дівлі, князь жив у найманій квартирі в звичайно‑ му дерев’яному будиночку. Він так і не дочекався завершення робіт по Круглій площі, йому не до‑ велося жити в резиденції генерал-губернатора. У 1807 році князя Куракіна було призначено мі‑ ністром внутрішніх справ і він відбув до столи‑ ці. Тим не менше, Олексій Борисович продовжу‑ вав цікавитися життям міста і неодноразово до‑ помагав порадою і впливом своїм наступникам на посаді губернатора. Згадуючи діяльність Куракіна, неможливо обійти стороною князя Миколу Репніна-Вол‑ конського, який був на посаді генерал-губерна‑ тора з 1817 до 1836 р. Він, до речі, є прототипом Андрія Болконського у романі Толстого «Вій‑ на і мир». Саме за його каденції у місті відкри‑ ваються Інститут шляхетних дівчат (1832) та закладається Петровський кадетський корпус (1835), створюється рятувальна станція на Вор‑ склі. Князь Репнін ініціює переведення до Пол‑ тави театральної групи Штейна з Харкова, де грав геніальний М. Щепкін. Саме з діяльністю

цієї трупи пов’язані згадувані вище п’єси Кот‑ ляревського і саме завдяки йому й губернато‑ ру ініціюється збір коштів для викупу Щепкі‑ на з кріпацтва, що й було здійснено у Полтаві. Дружина князя Варвара Олексіївна (з роду Розу‑ мовських) керувала роботою Інституту шляхет‑ них дівчат. Донька Варвара Миколаївна була за‑ кохана у Тараса Шевченка, який неодноразово гостював у Репніних. Завдяки зокрема її напо‑ легливому проханню його було звільнено із за‑ слання. До речі, Шевченко відвідував Полтаву у 1845 році і замалював садибу Котляревського. Саме завдяки його акварелі вдалося встанови‑ ти первісний вигляд будинку, попсованого пізні‑ шими перебудовами, і провести ґрунтовну рес‑ таврацію задля повернення йому первісного ви‑ гляду у 1969 році. Потужний культурний поштовх, заданий спільною працею перших генерал-губернаторів, міської інтелігенції (зокрема Котляревського і Капніста) і меценатів (як то родина Кочубеїв) мав величезний ефект. Він на століття вперед ви‑ значив пріоритетні напрямки розвитку освіти,

Якщо подивитися на діяльність Олексія Куракіна і його роль у розвитку Полтави, – видно, що немає людини, яка б для міста зробила більше

{01/2017}

[133]

Історія. Легенди

Культурний поштовх, заданий спільною працею перших генерал-губернаторів, міської інтелігенції і меценатів мав величезний ефект науки, літератури і мистецтва у регіоні. У залі Дворянського зібрання давали концерти Чай‑ ковський, Мусоргський, Рахманінов, Шаляпін. Художники-передвижники, серед яких полтав‑ ці М. Ярошенко, Л. Позен та Г. Мясоєдов (пере‑ їхав до Полтави), проводили оригінальні пере‑ сувні виставки. Тут творили видатні письмен‑ ники: Володимир Короленко та Панас Мирний. Місцева інтелігенція влаштовувала етногра‑ фічні експедиції, збираючи народний фольклор, вивчаючи орнаменти і предмети побуту. В реш‑ ті-решт ці пошуки вилилися в новий стиль – Український модерн, який почав свій історич‑ ний шлях з будівлі Полтавського губернського земства у 1908 р. На відкриття пам’ятника Кот‑ ляревському у 1903 р., до Полтави приїхали Ле‑ ся Українка, Олена Пчілка, Михайло Коцюбин‑ ський, Микола Лисенко та багато інших куль‑ турних діячів з усієї України. Це як ніщо інше продемонструвало, значущість впливу твор‑ чості Котляревського на розвиток української культури. Згадуючи історію Полтави початку ХІХ ст. вид‑ но, що саме поєднання декількох сприятливих чинників в одному місці в один період призвело до формування української ідентичності в офі‑ ційній літературі та мистецтві. Згодом будуть об‑ меження і заборони, потім новий підйом на по‑ чатку ХХ ст., війна, революція, Розстріляне від‑ родження і багато-багато іншого. Але це вже інша історія, про яку варто написати окремо.

[134]

Тому, коли почуєте, що Полтава – це «духовна столиця України», не сприймайте ці слова за‑ надто скептично. Просто згадайте, де і ким бу‑ ло написано перший твір українською мовою. •

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

История. Легенды [136]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

ДОБРО ПОЖАЛОВАТЬ В ГОРОД, ГЕРОИ!

Каждому городу нужен герой. Прагматичный, изнурительный и безымянный исторический процесс основания городов логичен, однако незанимателен с сюжетной точки зрения. То ли дело герои – они всегда приходят вовремя. К тому же весьма эффектно и местами поучительно. Обратите внимание на вечный город Рим и легендарный бренд Ромул & Рем Текст: Елена Михайловская {01/2017}

[137]

История. Легенды

ОСНОВАТЕЛИ

ЦИРК, ДОМ И СКЛЕП

Ромул и Рем взошли на гору, Холм перед ними был дик и нем. Ромул сказал: «Здесь будет город». «Город как солнце» – ответил Рем. Ромул сказал: «Волей созвездий Мы обрели наш древний почёт». Рем отвечал: «Что было прежде, Надо забыть, глянем вперед». «Здесь будет цирк, – промолвил Ромул, – Здесь будет дом наш, открытый всем». «Но надо поставить ближе к дому Могильные склепы» – ответил Рем. Н. С. Гумилёв 22 января 1908 года

Несколько десятилетий назад, только ступив на благодатную южную землю Одессы, подобно названию статьи можно было прочитать надпись на здании одесского железнодорожного вокза‑ ла. Дело было в том, что буква Й («И с краткой», и только с IX века знакомое нам «И краткая»), а также дефис не наблюдались, а о запятой в об‑ ращении всем знать не обязательно: выходи‑ ло не «город-герой!», а «в город, герои!». (NB Превращение буквы Й в И в приветственной надписи в советской украинской Одессе мож‑ но расценивать как символический акт русси‑ фикации: строгое разграничение начертаний И и Й впервые возникло именно в украинских стародруках начала XVII века и лишь потом было заимствовано в московские издания цер‑ ковнославянских книг во второй половине то‑ го же века). Вернемся же от игры ударений и «краток», что привела к каламбуру, к игре в героев, что при‑ вела к основанию города. Античное мышле‑ ние не позволило римлянам банально, без бо‑ жественного промысла основать столь великий Город. Нет любовной связи божества и простой смертной – нет героя. Нет героя – нет античной истории. Нет кровавой драмы – нет никакой истории. Согласно общеизвестной версии об основании Рима, история Ромула и Рема начинается с рас‑ сказа об их деде Нумиторе, царе Альба-Лонги,

Питер Пауль Рубенс «Ромул, Рем и волчица»

[138]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Инициация героев через испытания – ритуальный переход от детства ко взрослой жизни, сохранившийся в некоторых областях Италии и по сей день который был свергнут с престола своим бра‑ том Амулием (как видим, кровавый след бра‑ тоубийства заложен тут на генетическом уровне, тем более, что уж Каина и Авеля поминать всуе). Затем Амулий поспешил избавиться и от всех наследников брата: казнил единственного сына Нумитора, а дочь, известную как Илия, или Рея Сильвия, отправил в дом весталок. Согласно обычаю, весталки под страхом смер‑ ти должны были хранить обет безбрачия в тече‑ ние тридцати лет со вступления в орден, то есть весь срок своего продуктивного возраста. Но однажды, отправившись к фонтану за водой, молодая царевна как бы невзначай повстречала бога войны Марса, тоже испытывающего жаж‑ ду, однако иной природы. Встреча у фонтана

была настолько плодотворной, что в результате ее родились близнецы. Кровожадный Амулий велел бросить младенцев в Тибр, однако бур‑ ные воды успокоились, приняв колыбель с но‑ ворожденными, и вынесли ее к подножию Пала‑ тинского холма. Удачно пробегавшая неподале‑ ку волчица, заслышав плач младенцев, не съела их, что было бы логично, а проявила нечеловече‑ ское милосердие, накормив малюток своим мо‑ локом. Завидев проходивших мимо пастухов, волчица скрылась, и один из них, Фаустул, за‑ брал братьев и отдал своей жене Акке Ларентии на воспитание. Несмотря на, а, возможно, и благодаря тя‑ желому детству, Ромул и Рем проявили незау‑ рядный характер «лидеров мнения»: братья

Жан Огюст Доминик Энгр. Ромул, победитель Акрона

{01/2017}

[139]

История. Легенды [140]

По одной из греческих легенд, основателем Рима был Эней, герой Троянской войны, который бежал в те земли, спасаясь от ахейцев

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

объединили вокруг себя молодых людей и вели борьбу с воровством, выступали в защиту бед‑ ных. Когда близнецы повзрослели, Фаустул от‑ крыл им их настоящее происхождение (откуда он его узнал – легенда умалчивает). И тут начал‑ ся путь героев: Ромул и Рем свергли тирана Аму‑ лия и вернули трон своему деду Нумитору. Потом, в свободное от героизма время, им при‑ шло в голову построить город именно на том месте, где волчица вскормила их молоком. Од‑ нако, приехав на локацию, братья-основатели основательно разругались: они никак не мог‑ ли договориться, кто именно станет главным. Все доводы закончились, поэтому решили поло‑ житься на знамения (ведь, как говорится в изве‑ стном анекдоте, «неудачники нам не нужны»). Ромул взобрался на Палатинский холм, а Рем – на Авентинский, и вглядываясь в небо, Рем за‑ метил шестерых грифов, а Ромул – двенадцать (по иной версии это были ястребы). Знак был расценен как божественное поручение именно Ромулу стать основателем города. Он сразу же приступил к строительству, непредусмотри‑ тельно игнорируя чувства побежденного бра‑ та. По древнему этрусскому обычаю он очертил с помощью плуга глубокую борозду, маркиро‑ вавшую границы будущего города, которые за‑ прещалось пересекать любому вооруженному человеку. Тем временем лузер-Рем не поспешил основать другой город и вступить в честную конкурентную борьбу, а из зависти и отчаяния поднял брата на смех и сказал, что не будет под‑ чиняться глупым правилам: он пересек границу Рима вооруженным и погиб в схватке с охра‑ ной. Расценивать ли эту смерть убийством либо самоубийством?.. Но легенда не заканчивается со смертью Ре‑ ма. Основанный город нуждался в жителях, ко‑ торые бы заселили и благоустроили его. В ни‑ зине Капитолийского холма Ромул построил своего рода прибежище странникам, куда сра‑ зу же стали стекаться всевозможные бродяги и нищие, что было малоприятным. Кроме того, в Риме совсем не было женщин, что было чудо‑ вищно. И вот Ромул организовал пышные празд‑ нества, на которые пригласил соседнее племя сабинян. Сабиняне, как приличные люди, при‑ шли на праздник вместе с женами и дочерьми, которые и были вероломно похищены во время пиршества римлянами, чтобы затем всячески жениться на них и производить потомство, что и произошло. Существует две версии кончины Ромула, пра‑ вившего Римом 36 лет. Наиболее древняя {01/2017}

и мистическая рассказывает о том, что Ромул умер во время сильной грозы и вознесся на небо, где переродился в бога Квирина. Согласно вто‑ рой и приближенной к историческим реали‑ ям – Ромула буквально разорвали сенаторы, ко‑ торые были недовольны его тираническим прав‑ лением и очень демократическим способом ему это объяснили.

ГОРОД КАК СОЛНЦЕ Есть предположение, что мотивируясь исклю‑ чительно завистью, ученые разных стран из сто‑ летия в столетие настырно пытаются развен‑ чать ореол неприкасаемости героев, богов и их творений. С Римом, Ромулом и Ремом тоже не обошлось. Если прислушаться к официальной версии ар‑ хеологов, то история Рима начинается око‑ ло X века до н. э., а первые письменные упоми‑ нания о Ромуле появляются только в IV веке до н. э., как указывает в своих работах сицилийс‑ кий историк Алкимос. Археологические наход‑ ки подтверждают эти сведения – в Пренесте была найдена утварь с изображением волчицы, кормящей близнецов, датируемая указанным периодом. Известно вездесущим историкам и о том, что в 296 году до н. э. на римском Фору‑ ме была воздвигнута статуя волчице. Тит Ливий пишет о факте грандиозного «отжима» средств у античных протобанкиров для этой благород‑ ной цели: «В том же году курульные эдилы Гней и Квинт Огульний привлекли к суду нескольких ростовщиков. Их лишили имущества, и на день‑ ги, поступившие в казну, поставили медные по‑ роги на Капитолии и серебряные сосуды на три престола внутри храма Юпитера, а также изва‑ яние Юпитера на колеснице четверней на вер‑ шине его храма, а возле Руминальской смоков‑ ницы – изображения младенцев‑основателей Города у сосцов волчицы». Современные археологические находки под‑ тверждают легенду в части датировки образо‑ вания города, но не легендарного основателя.

753 год до н. э. – официальная дата основания Рима, согласно легенде, соотносится с данны‑ ми о первых поселениях в этом регионе. Архе‑ ологами было открыто первобытное кладбище X века до н. э., расположенное прямо на месте Форума. Собственно, городом в прямом смыс‑ ле слова Рим может считаться с 600 года до н. э., когда в результате урбанизации были снесены ветхие хижины, а на их месте возведены камен‑ ные жилые дома, храмы и административные здания. Историки полагают, что урбанизация

[141]

История. Легенды

До настоящего времени в вечном городе Риме и его окрестностях не было найдено ни одного убедительного материального следа, подтверждающего существование Ромула и Рема

Античная статуя бога реки Тибр

[142]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Рима – заслуга этрусского царя Луция Таркви‑ ния Приска. Сюжет о рождении младенца царских кровей, оставленного на верную смерть и вскормлен‑ ного дикими животными – довольно распро‑ страненное явление во всей мифологии среди‑ земноморской античной цивилизации. В по‑ явлении волчицы заметна божественная воля

{01/2017}

и комплексы вины отца: волчица относится к то‑ темным животным бога войны Марса. Правиль‑ ным и поучительным является и детство героев, проведенное среди пастухов в сложных услови‑ ях вдали от цивилизации городов. Инициация героев через испытания – ритуальный переход от детства ко взрослой жизни, сохранившийся в некоторых областях Италии и по сей день. За‑ метим, что жители Лукании отправляли своих детей в сельскую местность, чтобы там они на‑ брались опыта выживания, простой сермяжной правды жизни и смогли стать настоящими муж‑ чинами вне зависимости от происхождения. Кроме того, талантливейшие интерпретаторы римляне не скрывают культурного заимствова‑ ния у своих соседей греков. По одной из грече‑ ских легенд, основателем Рима был Эней, герой Троянской войны, который бежал в те земли, спасаясь от ахейцев. Гомер в «Илиаде» придер‑ живается именно этой версии. Римлянам по‑ нравилась идея о героях-основателях городов, но у них Эней перестает быть основателем Веч‑ ного города, а становится лишь зачинателем ла‑ тинского рода, от которого произошли Ромул и Рем и их многочисленные потомки – храните‑ ли Рима. Естественно, римляне патриотично выбирают своего местного героя Ромула ос‑ нователем города. С течением времени легенда о Рому‑ ле и Реме стала элементом пропаган‑ ды в Римской республике. Еще одну затейливую версию происхожде‑ ния близнецов находим у Плутар‑ ха в его труде «Жизнь Рому‑ ла»: «Царю альбанов Тархе‑ тию, человеку до крайности порочному и жестокому, было удивительное виде‑ ние: из очага в его доме восстал мужской член и не исчезал мно‑ го дней подряд.

[143]

История. Легенды

По официальной версии археологов история Рима начинается около X века до н. э., а первые письменные упоминания о Ромуле появляются только в IV веке до н. э. В Этрурии есть прорицалище Тефий, отку‑ да Тархетию доставили прорицание, глася‑ щее, чтобы он сочетал с видением девушку: она родит сына, который познает громкую сла‑ ву и будет отличаться доблестью, силою и удач‑ ливостью. Тархетий поведал об этом одной из своих дочерей и велел ей испо‑ лнить наказ оракула, но она, гнушаясь такого соития, по‑ слала вместо себя служан‑ ку. Разгневанный Тархе‑ тий запер обеих в тюрь‑ му и осудил их на смерть, но во сне ему явилась Ве‑ ста и запретила казнить де‑ вушек. Тогда царь измыслил вот какую хитрость: он дал узницам ткацкий станок и обе‑ щал, что, когда они закончат рабо‑ ту, то смогут выйти замуж. Однако все, что они успевали соткать за день, но‑ чью другие женщины по распоряжению Тархе‑ тия распускали. Вскоре рабыня родила двойню, и Тархетий отдал младенцев некоему Тератию, чтобы тот их убил. Тератий, однако, оставил де‑ тей на берегу реки, и туда к ним стала ходить волчица и кормила их своим молоком. Прилета‑ ли всевозможные птицы, принося новорожден‑ ным в клювах кусочки пищи, до тех пор, пока их не заметил какой-то пастух. Он был чрезвычай‑ но изумлен, но все же решился подойти и унес детей. Так они были спасены, а возмужав, напа‑ ли на Тархетия и одолели его». Плутарх, укрепляя своими словами фунда‑ мент вечного Рима, позиционирует Ромула как основателя трех столпов римской политиче‑ ской системы: монархии, Сената и народа. По‑ следний был разделен на курии. Ромулу же при‑ писывается и формирование Сената: он выбрал сотню самых заметных людей из самых знат‑ ных семей и назначил их первыми сенаторами. Семьи первых сенаторов становились старей‑ шими патрициями (аристократами), остальное население составлял плебс (простонародье).

[144]

В последующие столетия легенда о Ромуле и Ре‑ ме претерпела множество изменений, которые были связаны с политическим заказом. В конце II века до н. э. и в продолжении всего I века до н. э. Римскую республи‑ ку раздирал политический кри‑ зис. Гай Мария, Сулла, Цезарь, Помпей боролись за власть не на жизнь, а на смерть – вот почему тогда так ча‑ сто обращались к леген‑ дарным героям, стараясь походить на них. Побе‑ дители, естественно, при‑ числяли себя к роду Ро‑ мула, подтверждая таким образом, легитимность сво‑ ей власти. Побежденные же строили свою оппозицию на умалении роли основателя Ри‑ ма – черный пиар начинал свою успешную по сей день политическую «карьеру». Некоторые современные исследователи (из ду‑ ха противоречия в отношении коллег – не иначе) все же полагают, что легенда об основании Ри‑ ма на самом деле не вымысел, а факт. В 1988 го‑ ду профессор Карандини в ходе раскопок на хо‑ лме Палатин обнаружила каменную стену и ворота, которые были датированы третьей четвертью VIII века до н. э. Соблазн увидеть в находке легендарную стену, возведенную Ро‑ мулом на Палатине в 753 году до н. э., был слиш‑ ком велик. Некоторые ученые примкнули к вер‑ сии Карандини, однако, большинство отрицают подобную гипотезу. Сама стена в любом случае является поистине сенсационной находкой, по‑ скольку подтверждает ведущую роль холма Па‑ латин в архитектурной организации города. До настоящего времени в вечном городе Риме и его окрестностях не было найдено ни одного убедительного материального следа, подтверж‑ дающего существование Ромула и Рема. Но ра‑ зве это настолько принципиально, чтобы пове‑ рить в героев? ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Література

від ЛАТИНСЬКОГО РИМУ

до УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛТАВИ

[146]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Давнє італійське прислів’я гласить: Всі дороги ведуть до Риму. Це справді так. Але спершу примхлива доля привела троянця Енея через бурхливе море до італійського берега, і там він заснував вічне місто Рим, а з ним і Римську імперію

О

Текст: Михайло Литвинець

після цього героя стародавньої ле‑ генди увічнив у поемі «Енеїда» ав‑ тор його днів (єсть такий вислів у романських мовах!) Публій Вергілій Марон (70–17 рр. до нової ери). Його поема писалася майже двадцять років і ще за життя поета здобу‑ ла визнання як один із вершинних шедеврів ла‑ тинської літератури. Тому після смерті Вер‑ гілія з благословення всевладного правителя Августа «Енеїду» було піднято на щит як дер‑ жавотворчий символ. Відтоді бере свій поча‑ ток світова слава Вергілія як творця національ‑ ного епосу і одного із законодавців латинської мови. Навіть після загибелі Римської імперії мо‑ ва її не канула в небуття. Вона і після зароджен‑ ня і всебічного розвитку народних романських мов ще кілька століть слугувала в Європі як мова науки, літератури і навіть як засіб спілкування, і не лише вчених і митців. Найпопулярнішими латинськими вченими і поетами, на основі твор‑ чості яких писалися навчальні граматики і філо‑ софські трактати, були разом з Вергілієм Цице‑ рон, Горацій та історики Тацит і Тіт Лівій. Інтерес до творчої спадщини Вергілія не спа‑ дав і в новій Європі, коли на латинській основі сформувалися мови – італійська, провансаль‑ ська, французька, каталанська, іспанська, порту‑ гальська… Водночас із утвердженням окремих національних держав не уривалось засвоєння античних культур, тобто грецької та латинської. Вергілій був настільки популярним уже в Іта‑ лії, що сам Данте взяв його для «Божественної комедії» проводирем по страшному пеклу. Так з Дантового пекла почалась мандрівка Вергілія, а з ним і троянця Енея Європою. Дорогу Енея від латинського Риму до української Полтави, звичайно, з неминучими лакунами, можна по‑ значити пунктиром. Йдучи через Європу, Еней раз у раз міняв одежу латинської мови на місце‑ ве вбрання, хай це будуть переклади окремих книг епопеї, переспіви, травестії чи навіть від‑ верті пародії. Травестування «Енеїди» почалося в Італії і поширилося майже по всій Європі. До цього засобу чи не вперше вдався мантуанець Теофі‑ ло Фоленго (1496–1544), родом із села Чіпада. {01/2017}

Його вважають творцем макаронічної мови, мо‑ ви, яка являє собою суміш італійських слів і до‑ даних до них латинських суфіксів і закінчень. У знаменитій поемі «Бальдус» (1517), написа‑ ній, як і Вергілієвий твір, гекзаметром, Фолен‑ го в розділі «Бард із Чіпади» травестував кіль‑ ка фрагментів латинської «Енеїди». Колишній монах-бенедиктинець мудро і лукаво поглумив‑ ся з лицарської і навіть релігійної тематики. Пізніше в дусі Фоленго писав Джованні Бат‑ тіста Лаллі (1572–1637). Так у 1633 році з’яви‑ лася його «Травестована Енеїда», яка покла‑ ла початок мандрувань Енея із латинського Ри‑ му. А втім, ця поема загубилася серед багатющих скарбів тогочасного письменства на Апеннінах. Більше пощастило Енею у Франції. Там Поль Скаррон (1610–1660) потряс своїх земляків до‑ шкульним сміхом поеми «Вергілій, травесто‑ ваний бурлескними віршами» (1648–1652). Ця незвичайна травестія починається рядками, що здалеку перекликаються із зачином архітво‑ ру нашого Котляревського. Про того я заводжу спів, Хто батька і своїх богів Звалив собі на плечі й з ними Подавсь дорогами крутими Із міста, де, не взявши в бран, Побили греки тьму місцян.

Титульна сторінка книги Поля Скаррона «Вергілій, травестований бурлескними віршами»

[147]

Література

Ілюстрація до «Енеїди», Анн-Луі де Русси Триозон, 1827 р.

Оповідь про римлян Котляревський осмислював у руслі життя колись козацької, а пізніше закріпаченої України [148]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Скаррон поглузував із кумира класицистів. Еней у нього обернувся на боягуза і плаксія, Ді‑ дона – на звичайну підстаркувату молодуху, ко‑ тра завжди прихорошується, а троянці – на ску‑ пих і хитруватих буржуа. Скарронів глумливий Вергілій був настільки популярним і привабливим для французьких шанувальників красного письма, що сам, у свою чергу, породив не одну травестію, серед них на‑ віть з’явилося «Бурлескне Євангеліє». В Іспанії також була своя травестія «Енеїди», і називалась «Аснеїда», тобто «Спів до осла», що належала перу маловідомого поета Косме де Альдані. Вона ледь озвалась і навіки замовк­ ла, залишивши по собі тільки глуху згадку в літературознавстві. Натомість у Німеччині Еней спочатку зазнав горя, а потім звідав щастя. Відомий поет Йо‑ ганн Георг Шмідт (пом. 1730 р.) зумів травес‑ тувати «Енеїду», але не зміг видати. Два його фоліанти згоріли 1870 року в міській бібліоте‑ ці Страсбурга. Потому Йоганн Беньямін Міха‑ еліс (1746–1772) немовби підстрахував Шмідта, видавши свою травестію «Життя і подвиги сла‑ ветного Енея». Естафету Міхаеліса підхопив австрійський письменник і просвітитель, друг Бетховена Ало‑ їс Блюмауер (1755–1798). Його травестійна по‑ ема «Пригоди благочестивого героя Енея» (1783–1786), в якій звучить сатира на католиць‑ ку церкву, стала містком для слов’янських інтер‑ претацій Вергілія. Поема Блюмауера уже своїми початковими строфами більше, ніж Скарронова, наближається до української «Енеїди»:

Травестія Алоїса Блюмауера мала свого ча‑ су неабиякий успіх в Австрії і незабаром стала відомою не лише в сусідніх країнах, а й в Росії та, звісно, і в Україні. Ось так pius Aeneas, тобто благочестивий Еней, після мандрів Західною Європою нарешті при‑ бився до української Полтави. Тут, в козацькому місті, його як бажаного гостя зустрів Іван Кот‑ ляревський. Привітав і заходився перевдягати прибулих троянців і класичних богів у вбрання рідної мови, перетворюючи їх на українських се‑ лян. Він одразу і назавше, замість Вергілієвого гекзаметра, обрав ямбічну дециму, відому в ро‑ манських літературах як одична строфа. Вергілі‑ єву оповідь про римлян Котляревський осмис‑ лював у руслі сучасного йому життя колись ко‑ зацької, а пізніше закріпаченої України. Котляревський не таївся зі своїм писанням, і сторінки його «Енеїди» розліталися у списках, як білі поштові голуби, приносячи своїм читачам насолоду від поезії народною мовою. Не див‑ но, що вони потрапили до рук конотопсько‑ го дворянина Максима Парпури. І той за свій кошт і без відома автора видав у 1798 році в Пе‑ тербурзі перші три частини під назвою «Энеи‑ да» на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским». Одначе незадовго до того українську версію випередив російський поет Микола Осипов (1751–1799) «Вольным перево‑ дом благочестивого героя Энея А. Блюмауэра», давши своїй травестії титул «Энейда» выворо‑ ченная наизнанку» (ч. 1–4, 1791–1796). Пізні‑ ше її завершив і обнародував у 1802–1808 рр. А. Котельницький. Ось тут постає питання – як співвідносять‑ Герой ім’я Енея мав, ся між собою травестії російська та українська? Він Трої бадьористо На перший погляд може здатися, що Котлярев‑ Свої підметки показав, ський, «Енеїда» якого з’явилася друком пізні‑ Коли спалили місто, ше, ішов слід у слід за М. Осиповим. Колись по‑ І геть подався в дальню путь, бутувала, то завмираючи, то оживаючи, така Але на нім зганяла лють версія. Втім, вона давно відкинута. Найкраще Жона Юпітера сварлива. її спростував Іван Франко в рецензії на розвідку Ярослава Гординського «Причинки до студій Чим дивну жінку вразив цей над «Енеїдою» Котляревського»: «…давнішні Бунтар, що спасся нині? проби травестування «Енеїди», яких Котлярев‑ Таж піклуватись про людей ський міг і не знати, а хоч би знав, то з них не чер‑ Не до лиця богині. пав нічого, ідучи своєю дорогою за старою епіч‑ Але цариця в небесах ною схемою Вергілія». Заметушилась так, аж страх, – Тут через швидкоплинну річку невблаганно‑ Поплив пронира заповзятий. го часу перекликається з І. Франком російський літературознавець Н. Старостіна. В ґрунтовно‑ Цей різносторонній ямб і цю обірвану стро‑ му коментарі до однотомника Вергілія «Буко‑ фу із сьомим незаримованим рядком австрі‑ лики. Георгики. Энеида» (Москва, 1971) вона єць Блюмауер запозичив у німця Міхаеліса. розставила всі крапки над «і»: «З бурлескною {01/2017}

[149]

Література

традицією пов’язана «Вергилиева Энейда наи‑ знанку» М. Осипова (вид. 1791) і «Перелицьо‑ вана Енеїда» І. Котляревського. Ця остання ко‑ ристувалася в Росії і на Україні ледь не більшим успіхом, ніж сам оригінал. На відміну від траве‑ стії Осипова, яка являє собою переробку на ро‑ сійський лад бурлеску Блюмауера з досить гру‑ бим комікуванням, «Енеїда» Котляревського являє собою гнучкий сплав сатири на дійсність з дещо насмішливим смутком з приводу героїч‑ ного минулого України». Ніде правди діти, «Енеїда» Котляревського викликала захват і набула популярності також у Білорусі й навіть далі на Захід, там, звідки за‑ вітав до Полтави троянець. Не без впливу укра‑ їнської травестії виникла і білоруська «Енеїда навиворіт», яка, на жаль, лише ходила в списках і обминула друкарський верстат. Від неї зберег‑ лися заледве триста рядків. Ось її початок, в яко‑ му чується українське відлуння: Жив‑був Еней, гарнюк хупавий, Найсміливіший з молодців; Хоч пан, але удавсь ласкавий, Проте базікать не любив. Та греки лиха наробили, Як поруб, Трою геть спалили. Та він кошіль напхав сповна І, швидко зладивши човна, Троянцями його набив І в море з ними вдаль поплив. Іван Котляревський помер у Полтаві 10 листо‑ пада 1838 року. Тоді ж на цю велику втрату мо‑ лодий Тарас Шевченко відгукнувся поезією «На вічну пам’ять Котляревському», назвавши творця «Енеїди» батьком: Все осталось, все сумує, Як руїни Трої. Все сумує, – тільки слава Сонцем засіяла. Не вмре кобзар, бо навіки Його привітала. Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди; Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! Вплив «Енеїди» був настільки значний, що по‑ тягнув за собою численні наслідування, які нага‑ дували своєю мовою та образами дзеркальне від‑ биття лексики, інтонації і стилю яскравого зраз‑ ка. Все це так, та однак Енеєві знову довелося

[150]

зазнати неочікуваних пригод і знегод уже в Укра‑ їні. Троянця і його батька не сприйняв і знева‑ жив усупереч Тарасові Шевченку Пантелей‑ мон Куліш. Ще в 1860 році в «Передньому сло‑ ві до громади», маючи на увазі «Енеїду», він потрактував її як «бурлацьке юродство Кот‑ ляревського». Роком пізніше в «Листах з хуто‑ ра», поміщених в журналі «Основа», Куліш іще різкіше висловився про основоположний твір нової української літератури і тоді ж назвав сло‑ вом «котляревщина» твори наслідувачів «Ене‑ їди», словом, яке згодом стало літературним терміном. Але позитивне полягало саме в тому, що на‑ слідувачі й далі розвивали й утверджували пи‑ семну українську мову не лише від Сяну до До‑ ну, а й до Кубані, про що нагадує і «Харко, запо‑ розький кошовий» кубанця Якова Кухаренка. Не може не викликати зачудування й дотепне від‑ творення прадавньої ще з часів Гомера грецької «Батрахоміомахії», тобто «Війни мишей з жа‑ бами», як «Жабомишодраківка». Так озагла‑ вив свою травестію Костянтин Думитрашко. До речі, вона з’явилася друком ще за життя Та‑ раса Шевченка. Заслуговує глибокої пошани та визнання і різ‑ нобічна діяльність на ниві української культу‑ ри Павла Білецького-Носенка. Цей митець-под‑ вижник у своїй жартівливій поемі в трьох піснях «Горпинида, чи вхопленая Прозерпина» зізна‑ ється, що він тримається стежки Котляревсько‑ го, взявши його розмір і строфу: Смієшся, жвава Пієрида! Дмухни в мене той самий жар, З яким співалась «Енеїда». Зігрів мій глузд варени пар; Гукнем!.. і одзовуться луни. Постій! Налагоджу ще струни. Хто хоче слухати казок, Брехеньки старі за новини На гарній мові України, – Сідай біля мене в кружок. Тут уже відчувається, особливо в наголосах, не полтавська, а чернігівська говірка співця, який народився і проживав у Прилуках. Він ав‑ тор неоцінимих і колись і тепер наукових праць із різних гуманітарних галузей, зокрема, з мо‑ вознавства, приміром: «Граматика малоросій‑ ської мови» (1821), «Про мову малоросійську» (1838), а також українського словника, укладе‑ ного в сорокових роках.

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Отже, щодо набутків наслідувачів І. Котлярев‑ ського не все і не завжди можна заперечувати, тим більше відкидати. Це, мабуть, відчув пізніше і сам Пантелеймон Куліш. Хай дане твердження занадто прямолінійне, але як би там не було, він так само створив бурлескну поему «Куліш у пе‑ клі», приписавши її авторство скопійованому з себе Панькові Небресі. У першій же строфі за‑ співу він в один ряд зі світовими поетами поста‑ вив і Котляревського: Усім лучалось нам чувати Не раз між людьми, та й не два, Чи то й написане читати Про пекло й про його дива. Гомер, Віргілій, Котляревський Співали про той мир мертвецький, А Дант – мов на Дону там був. Ще якось і в чистець пробрався {01/2017}

І в рай за дівчиною вгнався, Та ба! Там гарбуза здобув. Тут сам собою напрошується висновок про те, що змалювання пекла в Котляревського не блякне перед зображенням того світу в Гоме‑ ра, Вергілія, Данте… З іншого боку, сам Котля‑ ревський змалював зовсім інший світ суто укра‑ їнськими барвами. Не збавивши жартівливо‑глузливого тону, наш поет удав, ніби не він, а троянець Еней ви‑ вів на чисту воду різного ґатунку грішників і зло‑ чинців, кривдників і зрадників. Еней першими серед них уздрів отих панів, яких у пеклі морду‑ вали за те, «що людям льготи не давали і стави‑ ли їх за скотів». Добро і зло Котляревський роз‑ межував убивчим афоризмом: Мужича правда єсть колюча, А панська на всі боки гнуча.

[151]

Література

Титульна сторінка книги «Вергилиева Энейда наизнанку» М. Осипова

Серед численних людців, які зневажали тися‑ чолітню народну мораль, Котляревський роз‑ кидав по сторінках, мабуть, для того, щоб воно не так впало в око, різних владичних прислуж‑ ників, як-от: бургомістри й старшини, воєнні й дворяни, і звичайно ж, Судді, підсудки, писарі, Які по правді не судили, Та тілько грошики лупили І одбирали хабарі. Оте хабарництво та здирництво суддів і чи‑ нодралів, які прикриваються служінням владі, не щезає ніде і ніколи; воно, хоч і змінює свої за‑ соби і форми, зважаючи на прогрес, та не щезає ніде і ніколи. Його відчували колишні й відчува‑ ють теперішні нащадки Енеєвих троянців. Во‑ но вічне. Вічний і сам Еней, який примандрував до України як бурлака і з часом став героєм честі, шляхетності й добродіяння. Властиво кажучи, в «Енеїді» два головні ге‑ рої – Еней і українська мова. Котляревський чи не вперше зафіксував у тексті поеми основний лексичний фонд народної мови, перетворивши її на літературну. І в цьому велика й незбутня за‑ слуга батька нового українського письменства. Українська «Енеїда» – в усьому оригінальний твір. Це підтверджують і її переклади, які від‑ давна і досьогодні з’являються в ближніх і дале‑ ких краях. Окремі її фрагменти й частини відтво‑ рені французькою, іспанською, португальською, чеською, литовською… Цей ряд замикає «Ене‑ їда» польською мовою, що з’явилась 2008 ро‑ ку в Любліні, її від дошки до дошки перетлума‑ чив Петро Купрись. Ще раніше, вже на Амери‑ канському континенті, в канадському Торонто,

[152]

завдяки творчій співпраці Костянтина Андру‑ сишина і Вотсона Кіркконнела побачила світ англійська «Енеїда» (1963) І. Котляревсько‑ го. А «Енейда» М. Осипова і А. Контельниць‑ кого міцно забута. Якщо її навіть десь згадують, то лишень у зв’язку з поемою І. Котляревсько‑ го. Про якийсь переклад «Энейды» на іншу мо‑ ву не можна й заїкнутися, адже інтерпретують‑ ся тільки самобутні твори, які зробили погоду в своїй літературі. Таким твором єсть і україн‑ ська «Енеїда». Російською мовою існують два її повні переклади, що їх здійснили І. Бражнін та В. Потапова. Віра Потапова, за словами академі‑ ка Олександра Білецького, «яка довго й уважно вивчала лексику поеми, вміло поєднуючи в сво‑ їй передачі російську мову з елементами зрозу‑ мілої російським читачам української, орієн‑ туючись на повісті Гоголя, на нашу думку, <…> успішніше від поперезників розв’язала найваж‑ чу задачу збереження і комічного, і героїчного характеру «Енеїди» Котляревського». Такі ось мандри, якщо їх позначити перерива‑ ним пунктиром, здійснив Еней з латинського Ри‑ му до української Полтави. Його побит в Украї‑ ні триває вже третє століття. Троянець не тільки заговорив українською мовою, а й заспівав. Май‑ же одночасно з’явились в Україні дві опери, які, як і сам Еней, з’єднали музикою золотоверхий Київ і місто Лева. Першу під назвою «Енеїда» за поемою І. Котляревського створив 1910 року східняк Микола Лисенко, другу, що йменувала‑ ся «Еней на мандрівці», викінчив наступного року галичанин Ярослав Лопатинський. Але й це ще не все. Троянець засвітився і в ма‑ лярстві. Художник Анатолій Базилевич увіч‑ нив його в ілюстраціях до різних видань тво‑ рів І. Котляревського, що з’явились у 1962, 1969 і 1994 роках. На цих граціозних рисунках митець незбагненного таланту зобразив україн‑ ців так, що за ними бачиться героїчна минулість, буремна сучасність і світлосяйна прийдешність. Неможливо обминути й того, що Еней чинить добрі справи і піддає осуду всілякі неподобства, діє і закликає до дії у продовженнях «Енеїди» українських авторів. Започаткував цей напря‑ мок Сергій Воскрекасенко сатирично-комедій‑ ною поемою «На цьому і на тому світі», під‑ тримав його своєю «Сучасною Енеїдою» Юрій Кругляк, затим до них приєднався Валентин Чудний, видрукувавши поемку «Веремія. При‑ годи Енея в країні Наївії». Еней і його хрещений батько Іван Петрович па‑ нують і будуть панувати в Україні, як сказав Та‑ рас Шевченко, поки сонце з неба сяє. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Успіх у собі. Психологія

Про Майдан, стрес і його наслідки… Текст: Віталій Кабашнюк (позивний «Професор»)

[154]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Я «захворів» у неділю, 23 лютого 2014 р. близько 10‑ї ранку, через дві доби роботи без сну. Найдраматичніші події Майдану вже завершились. Але останні дні протистояння виявились складним випробуванням, незважаючи на мою понад 25‑річну медичну практику. І причиною того була не чисельна загибель Героїв, до чого психологічно себе підготував. Абсолютно неочікуваним був той нескінченний потік хворих та покалічених людей, які потребували часом термінової медичної допомоги, та їхні драматичні і незвичайні історії

1 Іллюстраціі взяті з відкритих джерел

Н

аш медпункт на розі Прорізної та Хрещатика був відкритий замість згорілого у Будинку профспілок. Я був там як «Віталій, терапевт». Такі самороб‑ ні лейбли для конспірації були на халатах у всіх волонтерів медпункту. Ніяких прізвищ, місць роботи, проживання – лише імена та спеціаль‑ ності, ну, й номери телефонів у журналі реєстра‑ ції. Міністри Р. Богатирьова та Д. Табачник під загрозою звільнення заборонили працівникам своїх відомств брати участь у подіях на Май‑ дані. Як виявилося, я був поки що єдиним те‑ рапевтом медпункту, крім того, у Медичному Штабі мене зобов’язали забезпечувати психоло‑ гічну підтримку колег, тому що почастішали ви‑ падки професійного вигорання медиків. {01/2017}

Крім прогнозованих гострих простудних за‑ хворювань, включаючи пневмонії, чимало людей було з важкими загостреннями давніх хвороб. Стан деяких пацієнтів був настільки критич‑ ним, що деяким (як мені здавалося) лишалося жити кілька діб. За допомогою автомайдану на‑ правляв їх у 17‑у лікарню. Були хворі з підозрою на туберкульоз легень, онкозахворювання. Та‑ ким писав направлення на обстеження за міс‑ цем проживання, просив залишити Майдан. Майже всі відмовлялися їхати, лише просили пі‑ гулок для одужання. Тому чимало зусиль витра‑ чав на переконання таких хворих. Перебуваючи в стані значного напруження, не могло залиша‑ ти байдужим і звернення повстанців до мене – «Батьку», «Брате» і медиків – «Професоре».

[155]

Успіх у собі. Психологія

СТРЕСС (напряжение – англ.) Так назвал эту реакцию нобелевский лауреат Ганс Селье (1936). Около 40 лет он изучал физиологические механизмы приспособления к стрессу, которые сопровождались одинаковыми гормональными и биохимическими изменениями, направленными на срочное выделение энергии. Эта энергия необходима для реализации одной из двух спасительных реакций: активной (борьбы) или пассивной (бегство от трудности). Поэтому стресс имеет и другое название – ОБЩИЙ АДАПТАЦИОННЫЙ СИНДРОМ. В развитии стресса Селье выделил три стадии: 1 стадия – тревоги; 2 стадия – сопротивления; 3 стадия – истощения, что является свидетельством того, что наши приспособительные реакции не бесконечны. Стресс – не всегда результат повреждения, его причиной может быть и радость. Стресса нельзя избежать. Кроме стадийности этой реакции была выделена т. н. триада Селье – изменения со стороны внутренних органов: 1 – увеличение надпочечников (один из источников стрессовых гормонов); 2 – атрофия вилочковой железы и лимфоузлов (органов, ответственных за иммунитет); 3 – изъязвления в желудке и кишечнике. Действие стресса может быть опасным, когда, наслаиваясь на слабое звено в организме (оно обусловлено наследственной склонностью, особенностью питания, приемом лекарств, психоэмоциональным состоянием), вызывает т. н. «болезни адаптации». Эти болезни могут проявляться повышением артериального давления, приступами стенокардии, желудочнокишечными кровотечениями из язв, инфекционными болезнями, а при длительном стрессе и онкозаболеваниями из-за угнетения иммунитета, различными психоэмоциональными расстройствами. Сегодня стал популярным термин – ПТСР (посттравматическое стрессовое расстройство), частый спутник бойцов, воевавших в зоне АТО.

[156]

На мої заперечення колеги сміючись відповіда‑ ли, що збоку видніше. Все це збільшувало вну‑ трішню напругу і почуття відповідальності. Робота в кутку коридора вимагала зібраності, зосередженості, чіткості в діях з демонстрацією зовнішнього спокою, доброзичливості, наяв‑ ності постійної посмішки. Але періодично ви‑ никав гіркий ком у горлі, перехоплювало дихан‑ ня, хвилювало, щоб зрадницьки не заблищали очі при розповідях пацієнтів про обставини їх‑ ньої хвороби чи травми. В цих випадках нама‑ гався жартувати в рамках можливого, переклю‑ чати хворих, медиків та й себе на оптимістич‑ ний настрій… В кінці нашої зміни зранку 23 лютого мали приїхати тележурналісти ICTV. Але ми були настільки знеструмлені, що швиденько тікали. На прощання встиг лише всіх сфотографувати. Ми обіймалися, говорили один одному: «Дя‑ кую» і, можливо, назавжди зникали. Як чеховсь‑ кі сестри «В Москву! В Москву», так і я повто‑ рював дорогою до залізничних кас – «Домой! Домой!» На бульварі біля скверу Т. Шевченка відчув, що спазми в горлі перехоплюють дихан‑ ня, на очі навертаються сльози. Забігши в гуща‑ вину кущів, я почав голосити, безконечним по‑ током текли сльози. Десь через півгодини почав заспокоюватися і побіг далі. У Володимирському Соборі йшла пана‑ хида за загиблими. Зайшов поставити свіч‑ ки «За Упокій» душ Героїв Небесної Сотні та «За Здравіє» моїх пацієнтів. Храм був пере‑ повнений людьми, які плакали. Напад спазмів і плачу повторився. Поміж тим здивувало, звідки ж може збиратися така кількість сліз… На щастя, в купе поїзду спочатку нікого не бу‑ ло. Вже лежачи, закрив обличчя рушником, бо розпочався третій напад плачу, і почали заходи‑ ти пасажири. Наступного дня, у понеділок в мене чудо‑ вий бадьорий настрій. Четверта пара – лекція на великому потоці для студентів гуманітар‑ них спеціальностей: «Методи психогігієніч‑ ної саморегуляції». Вже наближаючись до за‑ вершення, подумав, що може бути яскравішим прикладом психічної саморегуляції, ніж робота моїх колег на Майдані. Кілька хвилин розповіді, але ком у горлі перехопив дихання, а з очей по‑ текли сльози. Сльозотеча не припинялась. Ні‑ би збоку критично спостерігав – вже немолодий викладач плаче під час лекції на тему про психіч‑ ну саморегуляцію, не може справитись з собою на очах великої кількості студентів. Як вчинити, не знав. Якщо вийти з аудиторії, зчиниться галас,

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

1

Іллюстраціі взяті з відкритих джерел

Як чеховські сестри «В Москву! В Москву», так і я повторював дорогою до залізничних кас – «Домой! Домой!» і не факт, що напад мине. Раптом студент з пер‑ шого ряду почав аплодувати. Вся зала підхопи‑ ла оплески. Від такої несподіванки напад прой‑ шов. Опанувавши собе, пожартував над своїм станом, навів інший приклад, завершив лекцію і поставив собі діагноз: Гострий стресовий роз‑ лад внаслідок глибокого співпереживання… Напади спазмів у горлі та сльозотеча не мина‑ ли. Особливо реагував на Гімн України, пісню у виконанні групи Піккардійська терція «Пли‑ ве кача», зовнішні нагадування про лютневі події на Майдані. Здавалося, що там залишилась частина мене. Двічі спробував повернути себе {01/2017}

поїздками на медпункт на Прорізній. З натхнен‑ ням пропрацював кілька чергувань на початку березня, але напади не минали. Через місяць від початку змін, перебуваючи знову на медпункті, відчув значне погіршення стану. Тікав з Києва, і вже повернувшись, вдома втратив свідомість, дві доби були марення. Як з’ясувалося, була висо‑ ка температура тіла, зумовлена вірусною інфек‑ цією. Ще місяць тривало ускладнення у вигляді гострого бронхіту з тривалими нападами каш‑ лю, який викликав задуху. Товариш-психіатр призначив заспокійливі засоби, які не приноси‑ ли ефекту.

[157]

[158]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ

Успіх у собі. Психологія

Поїздки на фронт в якості волонтераінструктора з тактичної медицини позбавили мене почуття страху, переконали у тому, що з більшістю проблем я зможу впоратись повністю володію психологічним станом, незва‑ жаючи на події, і здатний приймати ключові рі‑ шення. В процесі проходження тренінгів у групі «Серце воїна» стан покращився. Сльози з’явля‑ ються вкрай рідко при тих же подразниках, про‑ яви часто непомітні для оточення. У переваж‑ ній більшості випадків повністю володію своїм психологічним станом. Сподіваюся, що подаль‑ ша робота над собою розкриє мої творчі ресур‑ си у повному обсязі. Став більш переконливим, послідовним та цілеспрямованим у роботі із студентами та повсякденному житті. Сплива‑ ють на думку слова Фрідріха Ніцше: «Was mich nicht umbringt, macht mich stärker» (все, що мене не вбиває, робить мене сильнішим). Про те, як виплутатись із гострого стресу та його профілактику ми поговоримо в наших на‑ ступних зустрічах. ❦

1 Іллюстраціі взяті з відкритих джерел

Випадок зупинки нападу від несподіваного подразника (оплесків під час лекції) зумовив по‑ шук нестандартного підходу. Почав повне голо‑ дування з доданням нового виду діяльності – ор‑ ганізував курси першої домедичної допомоги для волонтерів. Враховуючи бойові дії на сході України, зростаючу кількість психологічно трав‑ мованих бійців, власні переживання, поступив в університет для здобуття другої вищої освіти з практичної психології та зайнявся пошуками відповідних курсів в інтернеті. Попередні поїзд‑ ки на фронт протягом 2015 року в якості волон‑ тера-інструктора з тактичної медицини поз‑ бавили мене почуття страху, переконали у то‑ му, що з більшістю проблем я зможу впоратись. В інтернеті знайшов чимало корисної інформа‑ ції, у т. ч. про метод бодинаміки при стресі, кур‑ си данського психотерапевта Дітте Марчер, що привело на тренінги ГО «Серце воїна». Наразі

{01/2017}

[159]

D E S I G N P O R T R A I T.

Michel, seat system designed by Antonio Citterio. www.bebitalia.com

м.Київ, студія DAVIS Casa вул. Володимирська,38 тел. 044 235 94 95 - 044 494 27 22 - 044 235 55 02 м. Дніпро, салон DAVIS Casa вул. Михайла Грушевського,1, тел.(056) 770 20 16, 745 36 56 - www.davis.ua