Старицька by ROMCBKR

Відділ культури і туризму Черкаської райдержадміністрації КЗ «Районний організаційно-методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради

Біографічний нарис (до 150-річчя від дня народження української письменниці)

Черкаси ― 2018

83 (4Укр)6-4 С 77 Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська – свідома українка із сповитку: біографічний нарис (до 150-річчя від дня народження української письменниці) / Комун. закл. «РОМЦ БКР» Черкас. райради, авт.-укл. Л.В. Гріщенко. – Черкаси: [б. в.], 2018 – 28 с.

Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська – блискучий драматург, прозаїк, мемуарист, визначний громадський діяч, донька класика вітчизняної літератури Михайла Петровича Старицького. Творчий шлях письменниці являє собою надзвичайно яскраву сторінку в історії України та її культури і, безперечно, заслуговує на ознайомлення, а також і вивчення. Нарис присвячений 150-річчю від дня народження Старицької-Черняхівської, яким можуть скористатися молоді читачі, освітяни, бібліотечні працівники та всі інші, хто цікавиться літературознавством, творчістю та життям видатних людей України.

Укладач: Редактор: Відповідальна за випуск:

Л.В. Гріщенко Л.В. Воскобійник В.М. Канюка

Наше покоління – виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку. Л. М. Старицька-Черняхівська

Протягом ХХ століття десятки й навіть сотні українських письменників піддавались жорстоким репресіям з боку комуністичного режиму – від перших пореволюційних років і аж до часів горбачовської перебудови. Їхня творчість ставала об'єктом численних фальсифікацій, або ж просто замовчувалась. Така доля судилась і Людмилі Михайлівні СтарицькійЧерняхівській, яка була донькою відомого письменника, драматурга і громадського діяча, класика вітчизняного письменства Михайла Петровича Старицького та Софії Віталіївни Старицької – рідної сестри композитора Миколи Лисенка, матері талановитої доньки, поетеси Вероніки Олександрівни Черняхівської-Ганжі, замордованої енкаведистами. Сучасниця й близька подруга Лесі Українки Людмила Михайлівна залишила по собі немеркнучий слід у царині національно-культурного відродження рідної України. Вона була драматургом і поетесою, прозаїком і публіцистом, перекладачем і літературним критиком, театрознавцем і мемуаристом, активісткою київської «Просвіти» й співробітницею журналів «Киевская старина», «Русская мысль», «Русское богатство». Народилася Людмила Старицька 29 серпня (17серпня за старим стилем) 1868 року м. Київ, з інших джерел в с. Карпівка, Могилів-Подільського повіту, Подільської губернії (тепер Могилів-Подільський район Вінницької області). З дитинства Людмила вільно володіла іноземними мовами: англійською, німецькою, французькою. 3

Водночас «відчуття рідного слова» (українського!) визріло у неї дуже рано. І жодні глузування та кпини геть зрусифікованого київського дворянсько-міщанського середовища не могли залякати дівчинку. Людмила виховувалась в атмосфері любові до рідної мови, набутків національного мистецтва, фольклорних перлин. Цим вона завдячувала насамперед батькові Михайлові Петровичу. Була ученицею театру корифеїв, очолюваного її батьком, організатором, учасницею і натхненницею театрального аматорства на Наддніпрянщині. Разом із сестрами Марією, Оксаною та її чоловіком Іваном Стешенком організовувала аматорські гуртки, писала для них водевілі, комедійні сценки, а згодом і драми («Сафо», «Апій Клавдій» та ін.). Величезний вплив на виховання українського духу Людмили мав дядя Коля – Микола Віталійович Лисенко. Письменниця згадувала: «І день у день, коли сміється сонце, коли дзвенять пташки і гавкають на всі голоси мої улюблені пси, – сиджу добру годину на підмощених на стільці книжках і пишу під диктант Миколи Віталійовича українську диктовку». І далі: «Сміється день, а я пишу, тяжко зітхаю, шморгаю носом, та годі й думати про який-небудь протест і революційні заходи. Мамині приписи пишуться вилами по воді, з татовими ще – втік не втік, а побігти можна, а вже від дяді Колі не визволишся ніколи. Як сказав, так і буде, бо це український диктант». Навчалася в київській приватній гімназії Віри Миколаївни Ващенко-Захарченко. Гімназистки видавали рукописний журнал, до якого Людмила Старицька написала повість «За Україну» та сатиричні вірші про директрису та її чоловіка.

Вийшла заміж за Олександра Григоровича Черняхівського, який закінчив медичний факультет Університету Св. Володимира в Києві, й обрав гістологію. Пройшов плідну теоретичну школу і став учениммедиком, професором Київського медичного інституту. Олександр Черняхівський свого часу був одним із великих дослідників у світі по вивченню тканин й органів у мікроскопічному наближенні... Річ у тім, що він пройшов стажування в Іспанії у класика нейрогістології, лауреата Нобелівської премії Рамона-і-Кахаля, а також у Німеччині, у лабораторії Фохта. Одним із перших в Україні почав застосовувати фарбування за ГольджіРамону з метою виявлення нервових елементів. Уже наприкінці життя, позбавлений кафедри, він зробить за допомогою цього методу, можливо, епохальне відкриття. Але так склалася доля, що воно залишиться «річчю в собі»… У 1888-1893 роках Старицька-Черняхівська брала активну участь у роботі літературного гуртка «Плеяда». У роки Першої світової війни активно співпрацювала з Київським комітетом для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Відвідала на засланні Михайла Грушевського. Із моменту створення Центральної Ради Людмила Михайлівна стала її членом, а у квітні 1917 року увійшла до Малої Ради. Брала найактивнішу участь у створенні українських установ, підготовці та написанні постанов, розпоряджень, відозв Центральної Ради, проголошенні її перших універсалів. У травні 1917 року Людмила Старицька-Черняхівська стояла біля витоків Товариства «Український національний театр», входила до його президії. За доби Української держави Павла Скоропадського очолювала Український клуб, а в період Директорії стала співзасновницею й заступником голови Національної ради українських жінок у Кам'янціПодільському. 5

У 1920-тих роках працювала у ВУАН (Всеукраїнська Академія наук). Була учасницею Собору української автокефальної православної церкви в Києві 1921 року. Зі встановленням радянської влади СтарицькаЧерняхівська перебивалася випадковими заробітками, працюючи ткалею на трикотажній фабриці. Однак, багато сил та енергії віддавала театральній справі: зорганізувала нові трупи, очолила драматичну секцію Дніпросоюзу, займалася режисурою. Людмила Старицька-Черняхівська підготувала для української опери перлини світової класики, переклавши лібрето «Орфея», «Фауста», «Ріголетто», «Чіо-Чіо-сан», «Аїди», «Золотого півника» та поетичних зразків К. Рилєєва, С. Надсона, Г. Гейне.

Людмила Старицька-Черняхівська й Олександр Черняхівський із донькою Веронікою. Київ, 1925 рік. ← Олександр Черняхівський (у центрі) та його донька Вероніка (перша ліворуч) під час перебування в Німеччині. Приблизно 1925 рік.

↑ Людмила Старицька-Черняхівська (крайня праворуч) на лаві підсудних під час процесу над сфабрикованою радянськими спецслужбами «Спілкою визволення України». Тривав у Харківському театрі з 9 березня до 19 квітня 1930 року.

Наприкінці 1920-х – початку 1930-х років письменниця та її рідні зазнають переслідувань. У 1929 році Людмилу Михайлівну та її чоловіка заарештували, звинувативши у приналежності до «Спілки визволення України». Подружжя відправили до Харкова, де під час слідства (майже півроку) вони сиділи в камерах ізолятора ДПУ на Холодній горі. У червні 1930-го, певно, зважаючи на похилий вік підсудних, їх звільнили, засудивши «умовно» до 5 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 3 роки. У зв'язку з її арештом не могла продовжити письменницьку діяльність, мусила три роки підробляти на швейній фабриці. У пресі, з усіма негативними епітетами епохи, фігурує також ім'я її чоловіка Олександра Черняхівського. І все-таки московський рескрипт щодо вченого-гістолога, багаторічного завідуючого кафедрою у Києві, відносно м'який, очевидно й для того, щоб про це «знала Європа», де його наукові заслуги відомі. Професора з дружиною Людмилою висилають на чотири роки до Юзівок, яке незабаром стає Сталіно (нинішній Донецьк). Тут у цей час створюється медичний інститут, й Олександр Григорович бере участь в організації кафедри гістології, звичайно, на другорядних ролях. 7

Закінчується їхній термін заслання, й Олександру Черняхівському, завдяки шляхетній підтримці з боку академіка Олександра Олександровича Богомольця, надають скромну посаду в одній із лабораторій Інституту клінічної фізіології, що знаходиться у віданні президента АН УСРР. Саме тут 1938 року він уперше описує рецепторні нервові закінчення на ракових епітеліальних клітинах. До педагогічної або літературної праці Олександра Григоровича та Людмилу Михайлівну не допускають. Займаються перекладацькою діяльністю творів Ф. Шиллера й Г. Гейне. Потім родина повернулася до Києва. На початку 1938 року було заарештовано їхню єдину доньку – поетесу й перекладачку Вероніку Черняхівську, дівчину рідкісної краси, яка від катувань та знущань збожеволіла. Вона не вийшла із катівень НКВС... і згодом була розстріляна. З туги помирає чоловік Людмили Михайлівни. Для часу, про який ми розповідаємо, характерним був дивний привілей — «померти своєю смертю». Олександр Черняхівський помер у Києві 1939 року. Похований на Байковому кладовищі. На могильній плиті, на прохання його дружини Людмили СтарицькоїЧерняхівської вигравіювані слова: «Радість, щастя, життя моє»... З 1930 року й аж до смерті Старицька-Черняхівська зазнавала переслідувань і цькувань. Періодика рясніє викривальними публікаціями, спрямованими проти «контрреволюціонерів» і «терористів», «антирадянщиків» і «націоналістів». Злива наклепів виливається й на неї. Квартиру письменниці називають «кублом суто шовіністичних УНРівських ідей, де мріяли про УНРівські ідеали, з скаженою ненавистю лаяли Радвладу та всі здобутки Жовтня». Ось кілька витягів з власноручних свідчень Старицької-Черняхівської, датованих 27 січня 1930 року: «…На засіданні виступали з промовами Єфремов – він казав про загальну організацію українських суголосних сил і про організацію суголосних елементів селянства. Чехівський казав про політичне 8

значення Української церкви, Гермайзе – про залучення до організації пролетаріату, Дурдуківський – про об'єднання учительства, розуміється, з відомою, вгорі зазначеною метою, я казала про роль інтелігенції і про необхідність поставити її на чолі організації. Але на цьому зібранні я не чула ні слова про організацію БУД і про назву СВУ, що нею було охрещено нову організацію. …З цього часу, себто з часу цих двох зібрань, організаційного зв'язку межи мною і рештою членів, обраних на першому засіданні, не було. Я стрічалася з ними яко з своїми добрими приятелями і на вечірках у себе, і в родині Єфремова, а не яко з членами організації, ні про які директиви я нічого не чула, у жодних організаційних зібраннях участи не приймала. …Отже, тому що Україна, пригнічена 250-літнім пануванням російського царату, не надбала потрібних культурних вартостей, першим завданням, на мою думку, була й буде культурна праця. Особисто ж до мене, я вважаю, за краще в міру сил моїх і можливостей працювати на придбання Україні культурних вартостей, ніж бути статистом у непевній політичній організації». Письменниця зберігала гідність і твердість духу до вироку, переконливо оскаржувала недолугі, грубі обвинувачення, чітко висловила свої погляди на засади державного ладу України: «Моє ставлення до радянської влади. Я вважаю його лояльним, тому що нічим ніде не порушила законів нашої республіки, виконую всі її приписи і постанови. Але я не зрікаюсь того, що деякі принципи політики радвлади не відповідають моєму ідеалові: всенародне представництво, воля слова, воля совісті. Я не погоджуюсь з правом диктатури пролетаріату, панування одного класу над другим; я не визнаю смертної кари ні в жодному випадкові державного життя; я одстоюю завжди волю слова, право кожного висловлювати свої думки, незалежно від того, до якої партії він належить; я визнаю недоторкальне право совісті кожного громадянина, право кожного визнавати або не визнавати релігію і не визнаю боротьби з релігією примусовими засобами. Я визнаю право власності, бо без права власності не уявляю собі зросту енергії людського 9

житгя. Це є мої думки. Я певна того, що той стан, в якому ми зараз перебуваємо, тільки переходовий і що всі ті принципи, що я вгорі зазначила, стануть у нашій країні підвалиною життя. Соціалізм тільки тоді уявляє з себе вартість, коли він забезпечує щастя й волю всім громадянам, а не одній групі, не одному класові...». Подібні звинувачення, котрі було взято на озброєння енкаведистами, наклали трагічний карб на долю спадщини Старицької-Черняхівської. Лише дещо з нових творів вона змогла опублікувати під прізвищем своєї сестри Оксани Стешенко, а чимало інших залишились ненадрукованими й загубились, або ж були знищені в лабіринтах НКВС. У різних джерелах згадуються п'єси письменниці «Право на життя», «Перемога», «Домінанта», «Красный петух», «Страшная барыня», але сліди цих текстів безнадійно втрачені. Збереглись у рукописах начерки драм «Декабристи», «Тихий вечір», але й до сьогодення вони так і не публікувались. Причина замовчування багатьох творів цієї майстрині слова зрозуміла. У 1936-1941 роках жила в Києві. 20 липня 1941 року, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко Старицьку-Черняхівську звинуватили в антирадянській діяльності та вивезли під конвоєм вантажівкою до Харкова, а потім у телячому вагоні повезли до Казахстану. Фактично енкаведистами було планомірно винищено весь рід Старицьких – по дорозі на заслання до Казахстану від виснаження й нервового перенапруження померли в товарному поїзді 73-літня Людмила та її сестра Оксана, а представники молодшого покоління Вероніка та Ярослав загинули в катівнях НКВС. Зі спогадів «пасажира» того ж потяга, лікаря О. І. Вилегжанина – «Не витримала наруги і померла. Конвоїри викинули тіло у степ, по ходу руху потяга». Точна дата смерті Людмили Михайлівни і місце поховання невідомі. І це тоді здійснювалось на тлі 10

помпезних заходів по вшануванню комуністичною владою пам'яті Михайла Старицького. У серпні 1989 року Людмилу Михайлівну разом з іншими учасниками «показового процесу СВУ» у Харкові посмертно реабілітував пленум Верховного Суду УРСР.

← Людмила Старицька-Черняхівська в останні роки життя

Творчість письменниці Ще з дитинства почала віршувати, складати казки. З цього приводу Людмила Старицька-Черняхівська писала: «В наших обох родинах Старицьких і Косачів панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було цілком неможливо. Тут завжде писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили в осередку громадських і літературних інтересів. Як Ольга Петрівна, так і батько мій підтримували кожного, хто виявляв найменше бажання займатися літературою, розжеврювали найдрібнішу іскру таланту». У 18-му віці Людмила пише вірш «Панихида», який був надрукований у альманасі «Перший вінок» укладеному Оленою Пчілкою і Наталею Кобринською і виданому у Львові 1887 року за редакцією Івана Франка. У цьому першому і дещо сентиментальному вірші присутній дух і образ Кобзаря. Виринає сутна тая думка: Де тепер ти, наш Тарасе, тату? Чи ти чуєш, чи ти бачиш, батьку, Як терпим ту зневагу і страту?.. 11

Другий твір присвячений Шевченкові був написаний напередодні вікового ювілею Кобзаря, поемаінсценівка «Думи мої…», яка була надрукована в часописі «Літературно-наукового вісника» в 1914 році, номер якого повністю було присвячено Тарасу Шевченку. А розпочинався цей номер поезією Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської: Без свічок, без кадил і без співів сумних Лиш в тяжкій нерозважній журбі Возгласимо самі ми в серцях мовчазних Вічну пам’ять, Кобзарю, тобі! Найцікавішим і найкращим твором з доробку Людмили Старицької-Черняхівської присвяченому Кобзарю є одноактна історична сценка «Напередодні» написана в 1926 році. У передмові до твору письменниця говорить: «Завдання її – вести глядача, на підставі історичних даних, до атмосфери оточення Тараса Шевченка і в комплекс тих думок, що циркулювали в тогочасних інтелігентських колах, тої праці, мрій, боротьби і завдань що запалювали на той час молодих українських діячів». Коротко мовлячи, письменниця змалювала у творі один «лагідний вечір» з життя Тараса Шевченка у колі друзів та послідовників й виявила його перед очі глядачів у тій формі, в якій він у дійсності мав відбутися. Дія відбувається в Петербурзі в 1861 році в господі Василя Білозерського, де зібралися представники української інтелігенції: М. Костомаров, П. Куліш, Ф. Черкашенко, для обговорення подачі до цензури першого номеру журналу «Основа». Участь в «Основі» беруть два шари української інтелігенції: колишні кирило-мефодіївські братчики і молода інтелігенція, що її ідеологія сформувалась під новими повівами 60-х років. Перший номер журналу відкривався п'ятьма поезіями Шевченка під загальною назвою «Кобзар», але на превеликий жаль поет «Основи» вже не побачив. В п'єсі Старицька-Черняхівська наголошує на тому, яку велику увагу надає Тарас Григорович питанню народної освіти, зокрема організації недільних шкіл в Україні, створенню підручників, у яких сам бере активну участь. 12

З якою радістю він сприймає звістку про вихід української граматики П. Куліша: «Знаю, знаю! Велике діло, Пантелеймоне Олександровичу. Перший промінь світла на кріпацьку голову» – говорить Кобзар у драмі. Використовуючи історичні матеріали та «Щоденник» Кобзаря, письменниця висвітлила у творі його музичні уподобання. Шевченко добре розумівся на класичній і сучасній йому музиці, прекрасно знав і виконував народні пісні. Відомо, як хвилювали його незрівнянні твори Шопена, Моцарта, Бетховена, як щиро захоплювався він музикою Глінки. Шевченко своя людина серед провідних музичних кіл Петербурга, його в'яжуть дружні стосунки з М. Мусоргським, В. Стасовим, не кажучи вже про С. Гулака-Артемовського. У своєму творі письменниця показує з якою насолодою і гордістю за синів свого народу Кобзар слухає декілька чорнових актів «Запорожця» Семена Степановича ГулакаАртемовського. Шевченкова сила, шевченкова незамінність полягає в тому, як твердить автор твору, що він окрім своїх мистецько-поетичних заслуг перший спонукав та побачив відродження України: «Ех, друзі мої! Я слухаю і наче бачу сон! Бачу усіх вас, дорогі соузники мої, чую українське слово, божественну музику, відчуваю світання України…». Людмила Старицька-Черняхівська була також визначним театрознавцем, їй належить чи не перший нарис з історії нового українського театру «Двадцять п'ять років українському театру». Разом з батьком, Михайлом Старицьким, створила трилогію «Богдан Хмельницький», великі історичні полотна «Червоний диявол», «Розбійник Кармалюк», «Перед бурею», «Останні орли», «Молодість Мазепи», «Руїна». Перша чверть XX ст. була часом найвищого творчого злету письменниці. У ці роки вона пише проблемно-сімейну драму «Милость Божа», драму на п'ять дій «Іван Мазепа», п'єси «Декабристи», «Червоний півень», «Гетьман Дорошенко», «Сапфо», «Останній сніп», «Тихий вечір» (про Т. Шевченка та його товаришів П. Куліша, М. Костомарова, В. Білозерського), як поетеса – «Заспів», 13

«Великий похорон», «В небі високім», «Хтось приніс мені нарцис», «Без свічок, без кадил і без співів сумних» та інші оригінальні тексти. Як епік вона запропонувала читачам свої твори «Діамантовий перстень», «Мрія», «Жива могила», «Навіщо», «Пам'яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами». У її доробку чимало літературно-критичних і театрознавчих праць, рецензій, мемуарів – «А. Ю. Кримський», «Леся Українка», «Писання Б. Д. Грінченка», «М. М. Коцюбинський», «В. І. Самійленко», «Спогади про М. В. Лисенка», «Двадцять п'ять років українського театру», «Микола Карпович Садовський», «Спиридон Черкасенко. Поезії», «Новини нашої літератури», «Українська опера і драма», «Літературні Герострати», «Ганна Барвінок», «Чи знову одурять нас?» та ін. Численні праці письменниці присвячені творчості Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ганни Барвінок, Миколи Садовського. Однією з перших вона привітала талант Максима Рильського, прорецензувавши його збірку «На білих островах». Одним з кращих творів письменниці є історико-пригодницька повість «Діамантовий перстень», яка була написана в 1929 році, але залишалась неопублікованою 64 роки і з'явилась уперше друком у часописі «Зона» /1993, № 5/, а окремою книгою того ж року у видавництві «Веселка». Повість про романтичне кохання написана в пригодницькому жанрі. «Діамантовий перстень» – це історія листопадового повстання 1830 року у Варшаві, участь в якому брали шляхетні й незламні люди. Саме вони наділені чистим духом і готові до самопожертви. В опис військових подій червоною ниткою проникає високе і вічне почуття – любов. Оповідь ведеться від імені свідка й учасника подій Віталія Романовича Лисенка, який доводився Людмилі Михайлівні дідом, а знаменитому композиторові Миколі Лисенку – батьком. 14

Повість приурочена 100-річчю польського національно-визвольного повстання 1830-1831 років, містить історичні реалії того часу, окреслює політичну обстановку в Європі. У цій повісті відчувається співчуття до поляків, бо йому, як і кожній чесній людині, огидні були тиранія і жорстокість Російської імперії. Кращим драматичним твором СтарицькоїЧерняхівської є історична п'єса «Гетьман Дорошенко» – художнє полотно, що реалістично репрезентує картину історичної дійсності другої половини ХVІІ ст. Макроконфлікт драми – боротьба Петра Дорошенка з внутрішніми і зовнішніми ворогами за возз'єднання Правобережної та Лівобережної України. У центрі драми трагічна постать гетьмана Дорошенка з його благородними намірами «злучить Україну й до кого удатися за поміччю». Вірними соратниками героя виступають Яненко, полковниця Шульга, Мазепа (та згодом він переходить у табір Самойловича). «Високодумні владолюбці – ви у попіл все повернете!» — ці слова одного з головних героїв драми «Гетьман Дорошенко» сотника Яненка пояснюють, у чому полягали причини, у чому крилося коріння страшенного лиха, що спіткало Україну в 60-х-70-х роках XVII століття – лиха Руїни. І навіть сам гетьман Дорошенко, чия висока, свята мета – «з'єднать розшарпану Україну», врятувати Вітчизну, навіть він мусить гірко вигукнути: «О горе нам, оспалим і сліпим» («оспалість» – це той гріх, що його повинне спокутувати все покоління часів Дорошенка й Мазепи).

Дорошенко, великий патріот України, зазнає поразки, і це не так його гріх чи особиста провина – це трагедія цілої доби, бо «нема, нема людей! Немає в Україні заступників. Запроданці, кати керують усім, а рідні, вірні діти зрікаються отчизни!». Дорошенко символізує оптимізм народу, незламну віру в щасливе майбутнє рідного краю. Перебуваючи в оточеному Чигирині з невеликою кількістю козаків, гетьман іде в танок: Ну ж, шпарче грай! Танцює Дорошенко... Козак вмира, але не йде на ласку. А проте, як і її герой Дорошенко, так і сама Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська – обидва зберігали найкращу, можливо, рису українського характеру – незламну, непохитну віру в краще майбутнє. Людмила Михайлівна під час так званого «процесу СВУ» 1930 року, перебуваючи у в'язниці (то була, по суті, репетиція майбутньої розправи) пише такий вірш: Бо ж і ми у кельї цій Бачим ще краєчок неба... Бачим промінь золотий... Ні! Журитись нам не треба. Глянь – межа того життя Ой, ой, ой, уже близенько. Не зважаючи на трагічні ситуації драми, письменниця стверджує: Ніщо не гине в світі!.. Все ожива, минуле не вмира! Твір успішно виставлявся театром Миколи Садовського, в музичному оформленні Миколи Лисенка. Перу Старицької-Черняхівської належить і драматичний етюд на одну дію – «Останній сніп», який належить до кращих творів письменниці. У п'єсі діють три символічні образи: козак-лицар Андрій Нещадима, його син – ренегат Семен Нещадима, дочка Семенова – Ганнуся – символ української народної пісні та народного духу. Старий Нещадима довідується, що його син допоміг генералові Текелі обложити Січ, і на цьому ґрунті побудований драматизм п'єси. 16

Рецензент В. Старий високо оцінив п'єсу «Останній сніп». Він писав: «П'єса-мініатюра «Останній сніп» – невелика, але коштовна як з боку літературного, так і з боку сценічного… Один з останніх могиканів, старий січовик Нещадим – представник лицарства, сповнений святим почуттям патріотизму, пройнятий безмежною любов'ю до великої слави України, не може витримати того занепаду лицарського духу, що під впливом історичних обставин опановує молодшим поколінням. До цього ж покоління належить і син Нещадими, який вкупі з іншими молодчиками «ради лакомства нещасного», ради царської ласки, ладен безсоромно нищити інтереси Вітчизни, продавати Московщині свій рідний край». «Це, – продовжує критик, – канва того сумного малюнка з далекої минувшини, що положено в основу історичного етюду Л. Старицької-Черняхівської…» Критик виражає впевненість, що ця п'єса займе помітне місце в репертуарі українського театру. П'єса дійсно була виставлена в театрі М.Садовського навесні 1917 року. П'єса «Останній сніп» писалася в ті дні, коли навала більшовицьких військ під командуванням російського генерала Муравйова насувалась на Київ, винищуючи все на своєму шляху і заливаючи Україну кров'ю. У ті важкі дні грудня 1917 року письменниця завершила свій етюд, у якому розробляє проблему конфлікту двох поколінь Гетьманщини перед її знищенням російською імперською рукою. П'єса була прихильно зустрінута тогочасною критикою – Д.Дорошенком, І.Стешенком, В.Чаговцем та іншими. У січні 1919 року Національний театр УНР поставив п'єсу «Останній сніп» у Кам'янці-Подільському напередодні свого від'їзду за кордон, у еміграцію. У передмові до Нью-Йоркського видання цієї п'єси Є.Маланюк повідомляв, що бачив цю блискучу прем'єру вистави. Він вважав, що ця постановка в умовах втрати революційних завоювань УНР стала символічною. «Навіть жупан, у якому виступав у ролі Андрія Нещадими М.Садовський, був підкреслено алегоричним. І коли герой Садовського падав мертвий, то падав, як підтятий дуб, як важкий золотий сніп, не згинаючись, 17

цілою своєю випростованою штивою старокозацькою статурою». 2000 року у видавництві «Наукова думка» (Київ) у серії «Бібліотека української літератури» побачили світ «Вибрані твори» Людмили Старицької-Черняхівської. Цим самим уперше під одною палітуркою було зібрано різні за жанром твори письменниці – драматичні, прозові, поетичні, мемуарні. Упорядкував книгу, написав до неї вступну статтю та примітки письменник Юрій Хорунжий. 17 вересня 2002 року в Києві на засіданні спеціалізованої наукової ради в Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова Інна Петрівна Чернова захистила кандидатську дисертацію «Еволюція проблематики і поетики у драматургії Людмили Старицької-Черняхівської». Це була перша спеціальна системна спроба дослідити драматургію Старицької-Черняхівської.

Твори письменниці Старицька-Черняхівська Л. Вибрані твори: драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари / Людмила Старицька-Черняхівська. – К.: Наукова думка, 2000. – 842 с. Старицька-Черняхівська Л. Діамантовий перстень: Повість. Серія «Скарби: молодіжна серія» /Людмила СтарицькаЧерняхівська. – К., 2016. – 166 с.

Старицька-Черняхівська Л. Діамантовий перстень / Л. Старицька-Черняхівська; авт. передм. М. Жулинський; авт. прим. О. Гуржій; ред. Я. М. Ярос. – Київ: Веселка, 1993. – 204 с.: іл.

Старицька-Черняхівська Л. Діамантовий перстень: Повість. Серія «Класика української літератури» / Людмила Старицька-Черняхівська. – К: ТВО «Центр навчальної літератури», 2018. – 160 с.

Публікації у збірниках 1. Старицька-Черняхівська Л. Заспів; В небі високім; Сапфо; З Надсона: «У сні мені марилось небо…»; З Гейне: «Ти такі книжки друкуєш?!»; Скільки раз казав я долі; Як станеш ти, любко, подружжям моїм; На півночі дикій, на скелі стрімчатій: [вірші] // Тридцять українських поетес: антологія / ред. кол. М.П. Бажан, О.Є.Засенко, С.А. Крижанівський [та ін.]; упоряд. текстів, вступ. ст. і прим. Л.І.Міщенко. – Київ, 1968. – С. 133-142: фот. 2. Старицька-Черняхівська Л. Кобзареві: [вірш] / Людмила СтарицькаЧерняхівська // Український декламатор: збірка віршів для української молоді / упоряд. Надія і Осип Зінкевичі. – Київ, 2006. – С. 217. 3. Старицька-Черняхівська Л. Іван Мазепа: драма на п'ять дій / Людмила Старицька-Черняхівська // Розстріляне Відродження: золоті рядки української репресованої драматургії / ред.-уклад. О.В. Зав'язкін; ред. Н.В. Хроменко. – Донецьк, 2009. – С. 438-568. 4. Старицька- Черняхівська Л. Мрія; Навіщо; Жива могила: Українська легенда; Навіщо; Пам'яті юнаківгероїв, замордованих під Крутами: [Вірші] / Людмила Старицька-Черняхівська // Розстріляне Відродження: золоті рядки української репресованої прози / уклад. О.В. Зав’язкін; ред. Н.В. Хроменко. – Донецьк, 2009. – С. 229-267. 19

5. Старицька- Черняхівська Л. Мрія; Навіщо; Пам'яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами / Людмила Старицька-Черняхівська // Розстріляне Відродження: шедеври української репресованої прози. – Донецьк, 2008. – С. 350-377. 6. Старицька-Черняхівська Л. Останній сніг: етюд на І дію: (уривок) / Л. Старицька-Черняхівська // Українська література: творці і твори, учням, абітурієнтам, студентам, учителям / М.Жулинський. – Київ, 2011. – С. 205-212.

Публікації в журналах 7. Старицька-Черняхівська Л. «Без свічок, без кадил і без співів сумних…»: [вірш] / Л.Старицька-Черняхівська // Визвольний шлях. – 1997. – №3. – С. 321. 8. Старицька-Черняхівська Л. Напередодні: [п'єса] / Людмила Старицька-Черняхівська // Визвольний шлях. – 2002. – №3. – С. 99-109; №4. – С. 107-117.

Джерела для більш детального ознайомлення про життєвий і творчий шлях письменниці 1. Агеєва В. У пошуках себе: [зокрема про Л.М.Старицьку-Черняхівську] / Віра Агеєва // Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму: монографія / Віра Агеєва. – Київ, 2003. – С. 84-87. 20

2. Ананченко Т. Повернені із небуття: Людмила Старицька-Черняхівська і Вероніка Черняхівська-Ганджа / Тетяна Ананченко // «України часточка в мені..»: Одещина в культурологічному просторі світового українства. – Одеса, 2006. – С. 176-181. 3. Асоціація письменників: (АСПИС – «Ланка» – МАРС): [зокрема Людмила Михайлівна СтарицькаЧерняхівська] // Шляхами пам'яті: антологія поетичних творів, присвячених пам'яті митців Розстріляного Відродження / упоряд. Ганна Єфімова. – Одеса, 2011. – С. 68-69. 4. Барабан Л. Людмила Старицька-Черняхівська: Тернистий шлях творчості / Л.І.Барабан. – Вінниця: Велес, 2003. – 90 с. 5. Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради: бібліогр. довід.: [Старицька-Черняхівська Л.М. – С. 160162.] / В.Ф.Верстюк, Т.С.Осташко. – Київ, 1998. – 254 с. 6. Верстюк В. СтарицькаЧерняхівська Людмила Михайлівна / В.Верстюк, Т.Осташко // Діячі Української Центральної Ради: біографічний довідник / В.Верстюк, Т.Осташко. – Київ, 1998. – С. 160-162. 7. Гордасевич Г. Нескорена Берегиня: жертви московськокомуністичного террору ХХ століття / Галина Леонідівна Гордасевич, Богдан Олексійович Гордасевич. – Торонто; Львів: Піраміда, 2002. – 280 с.: іл. – Із змісту: Старицька-Черняхівська Людмила. – С. 18; Черняхівська Вероніка. – С. 18; Загублений рід / Н. Данилевська. – С. 18-20. 8. Гнатюк М. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна // Довідник з історії України. – 2-е видання. — К., 2001. – С. 820-821. 9. …З порога смерті: письменники України – жертви сталінських репресій. Вип. 1 / авт. кол.: Л.С.Бойко [та ін.]; упоряд. О.Г.Мусієнко. – Київ: Радянський письменник, 1991. – С. 414-417. 21

10. Жулинський М. Людмила СтарицькаЧерняхівська: митець високої гідності й твердості духу / Микола Жулинський // Українська література: творці і твори: учням, абітурієнтам, студентам, учителям / М.Жулинський. – Київ, 2011. – С. 198-204: фот. 11. Коцур А. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна: письменниця, літературний критик, громадський діяч / А.П.Коцур // Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності / О.В. Даниленко, Л.В.Іваницька, В.Ф. Колесник [та ін.]; за ред. А.П.Коцура, В.П.Коцура, Н.В.Терес. – Київ-Чернівці, 2010. – С. 578581. 12. Луговий О. Визначне жіноцтво України: іст. життєписи: [Л. М. Старицька-Черняхівська] / О. Луговий. – Київ: Дніпро, 1994. – 335 с.: іл.: [С. 223-225] 13. Пазюра Н. СтарицькаЧерняхівська Людмила Михайлівна // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. – К.: Наук. думка, 2012. – Т. 9: Прил – С. 811. 14. Подолинний А. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна / А.М.Подолинний // З-над Божої ріки: літературний словник Вінниччини / упоряд. і гол. ред. А.М. Подолинний. – Вінниця 1998. – С. 280. 15. Полонська-Василенко Н. Спогади / Наталя Полонська-Василенко; упоряд., вст. ст. та ім. покажчик Валерія Шевчука. – Київ: Вид. дім «КиєвоМогилянська академія», 2011. – 591 с. – Із змісту: Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська. – С. 410-426; Остання п'єса Л.М.Старицької-Черняхівської. – С. 427-430; СВУ та ВУАН (до 30-ліття процесу СВУ). – С. 431-440.

16. Славутич Я. Розстріляна муза: мартиролог. Нариси про поетів [Л. М. Старицька-Черняхівська] / Я. Славутич; авт. вступної ст. К. П. Волинський. – Київ: Либідь, 1992. – 184 с. 17. Старицька-Черняхівська Л.М. // Енциклопедія історія України /ред. рада: В.М. Литвін, В.М. Геєць, Л.В.Губерський [та ін.]. – Київ: Наукова думка, 2012. – Т. 9. – С. 811: фот. 18. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна, 1865-1941 // Книги і долі: Митці Розстріляного Відродження: біобібліографічний покажчик / упоряд. Г.І.Єфімова. – Одесса, 2002. – С. 263-272: фот. 19. Людмила Старицька-Черняхівська / текст Ю.Хорунжого // «…З порога смерті…»: письменники України – жертви сталінських репресій / упоряд. О.Г.Мусієнко. – Київ, 1991. – С. 414-417: фот. 20. Хорунжий Ю. Інферн у саду Гесперід / Юрій Хорунжий // Дерево пам'яті: книга українського історичного оповідання: у 4 вип. / упоряд. текстів та іл., передм., прим. Валерія Шевчука; редкол.: О.М.Апанович, Я.П.Гоян, Ю.М.Мушкетик [та ін.]. – Київ, 1995. – Вип. 4. – С. 344-358. 21. Хорунжий Ю. Людмила Старицька-Черняхівська: лицарка честі і праці / Юрій Хорунжий // Шляхетні українки: есеї-парсуни / Юрій Хорунжий. – Київ, 2003. – С. 23-70: фот. 22. Хорунжий Ю. Людям мила: оповіді про Людмилу СтарицькуЧерняхівську письменницю, патріотку, страдницю та щойно знайдена, ще не друкована її поема «Великий похорон» / Ю.М.Хорунжий. – [Київ]: [б. в.], 1993. – 52 с.

23. Український драматичний театр. Т. 1: Дожовтневий період: [Л. М. СтарицькаЧерняхівська] / відп. ред. М.Т.Рильський; Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського. – Київ: Наукова думка, 1967. – 519 с.: іл.: [С. 353, 355, 370, 375] 24. Українки в історії: [Л. СтарицькаЧерняхівська] / ред. В.К.Борисенко. – 2-е вид. стереотип. – Київ: [б. в.], 2006. – 326 с.: [187-189]

Публікації в періодичних виданнях 1. Баран Л. Людмила Старицька-Черняхівська і український фольклор / Л. Баран // Народна творчість та етнографія. – 1997. – № 2–3. – С. 25. 2. Гірняк Й. З книги «Спомини»: [про Л.М.Старицьку Черняхівську] / Й.Гірняк // Український театр. – 1991. – № 1. – С.16-17. 3. Дутчак Г. Нові документи періоду української держави: про діяльність театрального відділу / Г. Дутчак // Український театр. – 2001. – № 3. – С. 30. 4. Жежера В. «Українки вміють вмирати»: тіло Людмили Старицької-Черняхівської конвоїри викинули з арештанського вагона дорогою до Казахстану / В. Жежера // Країна. – 2011. – № 28. – С. 60-65 5. Конош І. Коли б поет не був громадянином, чи був би він поетом? / І. Конош; вступ. сл. Людмили Старицької-Черняхівської «Напередодні» // Визвольний шлях. – 2002. – № 3. – С. 96-98: фот. 24

6. Моргун О. На провесні то було…: спогади про Лесю Українку: [Зокрема про Л.М. СтарицькуЧерняхівську] / О. Моргун // Визвольний шлях. – 1963. – № 5. – С. 542-544. 7. Процюк Л. Особливість конфлікту у драматичній дії «Сапфо» Людмили Старицької-Черняхівської / Л.Процюк // Слово і час. – 2005. – № 11. – С. 72-77. 8. Пясківська О. Ранній епістолярій Людмили Старицької-Черняхівської як літературний автопортрет (на матеріалі листів з елементами самокритики в контексті психології творчості письменниці) / Оксана Пясківська // Визвольний шлях. – 2005. – № 9-10. – С. 80-87. 9. Сказик-Янківська К. Життєвий шлях Людмили Старицької-Черняхівської / К. Сказик-Янківська // Жіночий світ. – 1999. – № 7-8. – С. 21. 10. Сохацька Євгенія. Незбагненні переходи душі: Образ Івана Мазепи в драмах Людмили Старицької та Івана Огієнка // День. – 2004. – 19 червня. – С. 3. 11. Старицька-Черняхівська Л. Молитва: [вірш] / Л. СтарицькаЧерняхівська // Українська мова й література в серед. шк., гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2007. – № 7. – С. 106. 12. Старицька Л. «Наше покоління – виняткове…»: до 125-річчя від дня народження Л. М. Старицької – Черняхівської / Л. Старицька // Український театр. – 1993. – № 4. – С. 29-31. 13. Хорунжий Юрій. Великий родовід / Юрій Хорунжий // Дзеркало тижня. – 2001. – № 3. – С. 3. 14. Хорунжий Ю. Ніщо не гине в світі / Юрій Хорунжий // Літературна Україна. – 1993. – № 36, 37, 38, 39. 15. Цуркан І. Духовна близкість душ: (творча співпраця М.Старицького та Л. СтарицькоїЧерняхівської) / І. Цуркан // Українська література в загальноосвітній школі. – 2001. – № 1. – С. 48-51. 16. Чернова І. «Мов криця загартована»: образ Івана Мазепи у творчості Людмили Старицької-Черняхівської / Інна Чернова // Визвольний шлях. – 2002. – № 3. – С. 8795: фот. 25

Використані джерела 1. Коломієць В. Українська національна ідея в творчості Людмили Старицької-Черняхівської / Володимир Коломієць [Електронний ресурс] // Сайт Мистецька сторінка – Текст. дані. – Режим доступу: https://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1387 (дата звернення: 02.07.2018). – Назва з екрана. 2. Людмила Старицька-Черняхівська // Сайт Українці в світі: [Електронний ресурс]. – Текст. дані – Режим доступу: http://www.ukrainiansworld.org.ua/ukr/peoples/90430b39d367b9b1/. – (дата звернення: 02.07.2018). – Назва з екрана. 26

3. Отчиченко В. Людмила Старицька-Черняхівська: Штрихи до біографії / Віра Отчиченко [Електронний ресурс] // Сайт. – Текст. дані. – Режим доступу: http://shron1.chtyvo.org.ua/Otchychenko_Vira/Liudmyla_ Starytska-Cherniakhivska_shtrykhy_do_biohrafii.pdf (дата звернення: 02.07.2018). – Назва з екрана. 4. Пророки рідної землі: Людмила СтарицькаЧерняхівська [Електронний ресурс] // Сайт Одеська національна наукова бібліотека – Текст. дані. – Режим доступу: http://odnb.odessa.ua/view_post.php?id=1404 (дата звернення: 02.07.2018). – Назва з екрана. 5. Старицька-Черняхівська Людмила // Сайт Бібліотека Українського світу [Електронний ресурс] – Текст. дані – Режим доступу: http://1576.ua/people/3662. (дата звернення: 02.07.2018). – Назва з екрана. 6. Старицька-Черняхівська Людмила // Літературний ярмарок: [Електронний ресурс] – Електрон. текст. дані – Режим доступу: http://www.litjarmarok.in.ua/index.php?option=com_content&task=view &id=734&Itemid=44. (дата звернення: 02.07.2018). – Назва з екрана. 7. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна [Електронний ресурс] // Сайт Вікіпедія: вільна енциклопедія – Електрон. текст. дані – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/ (дата звернення: 02.07.2018). – Назва з екрана. 8. Сюндюков І. Трагедія подвижниці. Хресний шлях Людмили Старицької-Черняхівської / Ігор Сюндюков [Електронний ресурс] // Сайт газети День – Текст. дані. – Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-iya/tragediya-podvizhnici (дата звернення: 02.07.2018). – Назва з екрана. 9. Швець В. Драма Л.М. Старицької-Черняхівської «Напередодні» (П'єса про останні роки життя Кобзаря) / В.С. Швець [Електронний ресурс] // Сайт – Текст. дані. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/ 123456789/108832/37-Shvets.pdf?sequence=1 (дата звернення: 02.07.2018). – Назва з екрана. 27

Науково-популярне видання

Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська – свідома українка із сповитку (до 150-річчя від дня народження української письменниці)

Біографічний нарис

Укладач: Редактор: Відповідальна за випуск: Підписано до друку 30 липня Тираж 20 прим.

Л.В. Гріщенко Л.В. Воскобійник В.М. Канюка 2018 року

Видавець: Комунальний заклад «Черкаський районний організаційно-методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради 18035 м. Черкаси, вул. Дахнівська, 52 E-mail: bibliotekaromc@gmail.com htt p://romcbkr.ck.ua/