Василь Доманицький

Відділ культури і туризму Черкаської райдержадміністрації КЗ «Черкаський районний організаційно-методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради

Палкий шанувальник Тараса Шевченка 140 років від дня народження Василя Доманицького (19.03.1877 – 1910) Біографічний нарис

Черкаси 2017

83.3 (4УКР) П 14 Палкий шанувальник Тараса Шевченка: 140 років від дня народження Василя Доманицького (19.03.1877 – 1910): біографічний нарис / Комун. закл. „РОМЦ БКР” Черкас. райради; авт.-укладач Л.В. Воскобійник. – Черкаси: [б.в.], 2017. – 12 с.

Даний біографічний нарис містить матеріал про життєвий і науковотворчий шлях видатного шевченкознавця, філолога, історика, етнографа, літературознавця, політичного і громадського діяча – Доманицького Василя Миколайовича Це видання рекомендовано бібліотечним працівникам, освітянам, учням, студентам, працівникам гуманітарної сфери та широким колам читачів, які цікавляться українською літературою, зокрема творчістю Т.Г. Шевченка.

Автор-укладач Комп’ютерний набір Відповідальна за випуск

Л.В. Воскобійник С.Л. Прядун В.М. Канюка

Комунальний заклад „Черкаський районний організаційнометодичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи” Черкаської районної ради, 2017.

2

„...йому судилося надовго стати свого роду путівником по поетичній спадщині Шевченка” В. Бородін Серед широкої плеяди видатних і менш знаних шевченкознавців одне з чільних місць заслужено належить Василеві Миколайовичу Доманицькому. Як дослідник шевченкознавства він видобув на світ значну кількість невідомого досі матеріалу і дав можливість пізнати Шевченка таким, яким він був, із ясною, вічно неспокійною і невичерпною творчою душею. Народився Василь Миколайович Доманицький 19 березня 1877 року в селі Колодисте Тальнівського району (тоді Київська губернія) в родині священника. Мав трьох братів і двох сестер. Відомо, що в сім’ї священника Миколи Доманицького суворо дотримувалися стародавніх українських звичаїв і традицій. Отець Микола з великою повагою і суворістю ставився до національної специфіки проведення Святого вечора, Великодня та інших свят і побутових явищ народного життя, чітко відмежовував українську культуру від російської. Виховання в національному дусі глибоко позначилося на діяльності Василя Доманицького. Все своє життя він повністю віддав служінню справі відродження українського народу, посівши одне із найпомітніших місць серед громадських діячів початку ХХ ст. Навчався в одній із київських гімназій, на історико-філологічному факультеті університету, де став найулюбленішим учнем видатного вченого Володимира Антоновича, з яким згодом працюватиме. Як згадують однокурсники, „громадська рухливість Василя просто дивувала, а книжка і взагалі друковане слово якось містично тягли його до себе”. Лекції він відвідував з пакою книжок під пахвою і в антрактах між 3

викладами розсовував їх чи членам свого гуртка, чи стороннім людям, бо завше когось агітував до української справи. Під час університетських феєрій він розвозив книжки по селах. Із дивовижною швидкістю міг перенестися з Київщини на Полтавщину, Чернігівщину, організувати літературні та театральні вистави, зникати на два-три тижні, що означало: натрапив на якусь багату бібліотеку. Він не міг пройти спокійно повз книгарню, книгозбірню, охоче впорядковував бібліотеки своїх знайомих. Закінчивши університет у 1900 році, Доманицький почав учителювати в Київській приватній гімназії, але рік потому, занедужавши на сухоти, покинув цю роботу. У перервах, коли ставало легше, багато працював. Як зазначає Г. Білоцерківська, із 10 років, відпущених йому долею, п’ять ховався по всіляких нетрях від недремного ока жандармів, решту – жив на чужині, рятуючись від тяжкої хвороби. Однак те, що він зробив, вистачило б не на одне життя. Василь входив до літературного гуртка, що групувався довкола письменника О. Кониського і започаткував видавництво „Вік”, яке друкувало популярні книжки для народу. Водночас Доманицький в „Киевской старине” укладав і коригував рубрику „Текущие заметки”, вчасно відгукуючись на різноманітні події українського життя. Енергійний, заповзятий, Василь встигав скрізь: недарма друзі прозвали його Вітром, і це прізвисько стало одним із псевдонімів Доманицького. На літературні зібрання, навіть до українського театру, де гурток мав постійну ложу, Василь завжди приходив із оберемком часописів, рукописів та коректури і, щоб не гаяти часу, працював. В експозиції музею у розділі „Вік” можна побачити твори, які редагував Доманицький, а також світлину, де серед членів редколегії є Василь Миколайович. У 1901 році через недугу він виїжджає з Києва і працює над розвідками, статтями для українських видань. Серед його робіт „Критичний розслід над текстом „Кобзаря”, „Козаччина на переломі ХVIXVII століть”, „Новознайдені поезії Шевченка”, „Володимир Антонович”, „Одна з „Катерин”, „Піонер української етнографії (З. ДоленгаХодаковський)” тощо. До молодого вченого приходить визнання: його обирають дійсним членом київського Товариства грамотності та Історичного товариства імені Нестора-літописця.

4

Уперше „Критичний розслід над текстом „Кобзаря” Василя Доманицького, який нині є рідкісним раритетом, який був і залишається класикою шевченкознавчої текстології, був надрукований на сторінках „Киевской старины” 1906 року, а в 1907 році вийшов окремою книгою, за якою здійснилось перевидання у 2008 році при сприянні працівників Шевченківського національного заповідника в Каневі. У вступі до книги Доманицький пише: „В цій книзі зібраний матеріал, потрібний для того, щоб встановити найкраще й найправдивіше текст в „Кобзарі” Шевченка. Більшу частину його подано тут на підставі автографів Шевченкових, що обслідовав я для першого повного видання „Кобзаря” в Росії. Ця моя збірка матеріалів має бути оправданням для тих чималих одмін в тексті „Кобзаря”, які на основі нових матеріалів, я наважився в ньому поробити. Одначе не увесь той матеріал, що використав я для видання „Кобзаря”, успів попасти в цю збірку…” На той час припадає його зацікавлення кооперативною справою на селі. Про це свідчать зокрема його численні розвідки „Про сільську кооперацію”, „Селянська доля”, „Товариські крамниці” (потребительські товариства), „Як хазяйнують селяне”. У Колодистому Доманицький організував першу кооперативну крамницю, згодом такі з’явилися по всій околиці. Колодистська крамниця та позиково-зберігальне товариство працювали з оборотами понад сотні тисяч рублів. Вони встановили прямі контакти з фабриками та заводами, організували продаж безпосередньо за кордон сільськогосподарських продуктів. За два роки кооператори збудували селянський народний дім. З усієї околиці з’їжджалися селяни до Колодистого, вони довіряли Василеві Миколайовичу, зверталися до нього зі своїми справами, клопотами і кривдами. Він ознайомлював їх із законами, захищав, писав, 5

телеграфував чиновникам, чим викликав незадоволення влади. Неодноразово звертався Василь Доманицький і до теми народної освіти, ставлячи риторичне питання: „Освіта на селі ні до чого, а через те і зовсім не потрібна?”. Публіцист вважав, що потрібна „вселюдська освіта”, яка сприяла б кращому розвитку промисловості, що допомогло б народові вибратися зі складнощів. В огляді на сторінках „Громадської думки” автор наголошував: „Всенародна освіта була б одним зі способів покращення сільського господарства, вона вказала б нову стежку людям, які могли б ще стати світлом для науки. Держава мала б забезпечити коштами всі народні школи і, звичайно, створити для всіх однакові закони, за якими була б введена всенародна освіта”. Як селяни шанували Доманицького, згадував С. Єфремов. Якось до нього завітав господар із Звенигородщини і на його запитання, кого селяни думають обрати до Думи, почув: „Не кого ж, як нашого поповича: за нього всі голос дамо”. Ця популярність Доманицького насторожила владу, Василь Миколайович потрапив під нагляд поліції, йому присудили адміністративне заслання на Вологодщину, пізніше загрожувала тюрма, від якої він урятувався, виїхавши за кордон. Повернувшись, Доманицький виїжджає до Петербурга, де організовує видання газети для народу „Рідне слово”, що стало органом української фракції в другій Думі. У Петербурзі також під його редакцією вийшло перше, найповніше, опрацьоване і звірене з автографами-рукописами видання „Кобзаря” (1907 р.). Цю роботу він виконував, коли перебував під наглядом поліції, переховуючись де доведеться, працюючи по 12-14 годин, відновлюючи зіпсований видавцями текст. Доманицький писав, як сидячи за цими реліквіями, не раз думав: „…Ну що, як мене десь вислідить шпиг, поліція цієї ночі набіжить та заарештує за всім цим добром? Про мене – кат його бери, а от що, думаю, може пропасти. Тоді на моїй душі гріх тяжкий, непрощений”. Доманицький переглянув усі доступні йому автографи-рукописи Т.Г. Шевченка та копії з них. Він використав матеріали, які зберігалися в Чернігівському музеї імені В.В. Тарновського, в редакції „Киевской старины”, у В. Науменка, в Румянцевському музеї в Москві. В архіві департамету поліції Доманицький виправив чимало помилок у попередніх 6

виданнях, подав деякі вірші в повнішій та докладнішій редакції. З усіх 215 поезій лише 8 були не перевірені з автографами. Цій текстологічній роботі Василь Миколайович присвятив спеціальну статтю „Критичний розслід над текстом „Кобзаря” Шевченка”. За короткий час книжка розійшлася і Доманицький підготував друге, доповнене видання (1908 р.), його теж швидко розкупили. Тоді Василь Миколайович заходився працювати над третім виданням „Кобзаря”, уже тяжко хворий, усвідомлюючи, що не встигне закінчити цю роботу. Крім того, через доноси в поліцію підготовка до друку „Кобзаря” припинилася. В експозиції Музею книги та друкарства можна побачити перше видання „Кобзаря”, портрет В. Доманицького з автографом. Водночас він працював над „Історією України” Миколи Аркаса. 1908 року в Петербурзі в друкарні видавництва „Общественная польза” вийшов цей перший україномовний підручник, редактором і упорядником якого був Василь Миколайович. Це, власне, було перше видання нашої історії, до того ж у викладі, доступному широкому загалу. Книга вміщувала 210 ілюстрацій та 9 карт українських земель. Був Доманицький неприємно вражений негативним відгуком на „Історію” художника Ф. Красицького, тому, як відповідь, надрукував у „Раді” пояснення до його статті. Дуже емоційно сприйняв ту образу письменник, тому відповів: „Коли б у нас було хоч десяток таких справжніх, всею душею відданих рідній справі людей, як М. Аркас, то б нам і за вухом не свербіло...” В іншій статті „Пам’яті Миколи Аркаса” він зазначав, що заслуга дослідника полягала в тому, що, видавши свою „Історію України-Руси”, пустив її у світ по такій ціні, щоб вона могла дійти і на село, через що доклав до видання кілька тисяч. В. Доманицький згадує слова М. Аркаса: „Виступаючи з першим виданням, я хотів подати тільки зразок такої історії, якої справді нам бракувало, щоб вона хоч трошки збудила нашу спочиваючу в довжелезному сні людяність... Я не спеціаліст історик, а тільки люблю свою Україну і всім серцем хотів допомогти людові рідному уявити собі „Що ми є і чиї ми діти” . Книжка розійшлася в „Українській книгарні” за кілька місяців. Друге видання теж було доручено Доманицькому, він хотів його доповнити, але хвороба загострилася, тож довелося виїхати до Закопаного в Польщу. З останніх сил там працював, замовив ілюстрації краківським художникам, 7

вніс до книжки нові матеріали, надіслані Аркасом, однак цю роботу завершити довелося іншим. Саме це друге видання „Історії України” є в експозиції музею. Зацікавила Доманицького біографія і творчість Марка Вовчка. Заочно він познайомився з Марією Олександрівною ще 1900 року, коли видавництво „Вік” готувало до друку два томи її „Народних оповідань”. Коли ж письменниця влітку 1902 року приїхала до Києва, Василь Миколайович лікувався в Ялті. У 1907 році М. Вовчок померла. Доманицький, розшукуваний охранкою, присвячує її пам’яті некрологи і статті, збирає матеріали до монографії про письменницю, намагаючись розвіяти наклепи про те, що вона не вміла писати українською мовою і не є автором „Народних оповідань”. „Досі ми про Марка Вовчка не знали власне нічого – ні того, з яких національних елементів складалася родина Марії Олександрівни, хоч це не зашкодило одній відомій письменниціукраїнці (Ганні Барвінок, дружині П. Куліша) обізвати Марію Олександрівну „Нахабною кацапкою”, що украла українську личину чи той прекрасний вінець українського автора”. Доманицький також не погоджується із С. Єфремовим, який у своїй розвідці про Марка Вовчка, видрукованій у газеті „Рада”, писав: „Ми поховали чужу людину…” „Здавалося б, – зауважує Доманицький, – для такого категоричного вислову треба було опертись на якісь факти, нікому досі не відомі, але цих фактів доктор Єфремов не подає”. І ось на петербурзькій квартирі старшого сина письменниці Богдана Марковича Доманицький допомагає розбирати архів Марка Вовчка. Захоплений багатствами, що відкрилися перед ним, він повідомляє І. Франку про свої враження: „Приглядівся трохи більше до словарного матеріалу, що в паперах… А пісень-пісень! Щось із 50 писаних маком аркушів. Пісні, що б пальці можна облизати”. У січні 1909 року Доманицький брав участь в економічному з’їзді у Львові, де виступав із рефератом „Український видавничий рух у Росії за останніх 15 літ”. Зі Львова поїхав до Стрия, щоб узяти участь у спілчанському русі. Цією поїздкою значно погіршив своє здоров’я, тому довелося податися до Франції і лікуватися в місті Аркашоні. До речі, в експозиції Музею книги та друкарства є поштова листівка із зображенням цього міста, яку Доманицький послав Б. Грінченку. Самотній, хворий, 8

Василь Миколайович не забував Україну, листувався з багатьма відомими людьми, був дуже акуратним і цікавим кореспондентом. Як писав Донцов, у газеті „Рада” за 1910 рік, „Листи ті стали б цінним матеріалом для характеристики свідомої інтелігенції, кращим представником якої був небіжчик”. Помер Василь Миколайович 10 вересня 1910 року, проживши всього 33 роки. Тіло його привезли в Україну, але царська влада заборонила ховати Доманицького в Києві. Труна із міста Лібава прибула на станцію Звенигородка. Туди вирушила велика делегація з Києва від української громади, редакції „Ради”, студентів, численних друзів. 15 листопада вона приїхала на станцію, де зібралася сила-силенна людей з усіх сіл і найбільше з Колодистого. Селяни хотіли нести 15 верст труну, але щоб не затриматися в дорозі до пізньої ночі, домовину поставили на катафалк. За процесією стежило 50 стражників верхи, багато їх було і в Колодистому, де ховали Василя Миколайовича. Настільки небезпечним націоналістом вважала його царська влада, що в церкві зняли з вінка од селян „крамольний” напис: „Дорогому порадникові, незабутньому вчителеві, славному борцеві за долю рідного народу з незмірним жалем колодиські селяне”. Культурність націй значною мірою виявляється в тому, як шанує нація своїх найкращих синів, апостолів правди і науки, діячів національного відродження. Василь Миколайович Доманицький намагався подати читачам Т. Шевченка таким, яким він був, донести до них усі його оригінальні твори, змалювати справжню постать цього великого співця народного горя, борця за волю, талановитого митця. Наукова, культурно-освітня і громадсько-політична діяльність В. Доманицького є неоціненною у формуванні національної свідомості українського народу і пропаганді української національної ідеї. Реконструкція суспільно-політичного та наукового життя в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. була б неповною без окреслення ролі та значення творчого доробку Василя Миколайовича Доманицького. Це був історик, етнограф, літературознавець, фольклорист, економіст, редактор, перекладач, журналіст. Однак, не зважаючи на таку плідну діяльність, творча спадщина вченого, несправедливо замовчувалася радянською історіографією й досі залишається недостатньо вивченою і потребує комплексного дослідження.

Рекомендовані джерела 1. Берестенко О. Автор першого українського словника іншомовних слів народився на Черкащині / Олена Берестенко // Молодь Черкащини. – 2010. – 6 січня (№2). – С. 10.

2. Василь Доманицький [Електронний ресурс] // Сайт «Українці в світі». – Текстові дані. – Режим доступу: http://www.ukrainiansworld.org.ua/ukr/peoples/52f209ba71f18745/ (дата звернення: 10.02.2017). – Назва з екрана.

3. Доманицький В. Критичний розслід над текстом „Кобзаря” Шевченка / В. Доманицький. – Черкаси: Вертикаль, 2008. – 383 с.

4. Дорога болю Василя Доманицького [Електронний ресурс] // Сайт «ВиЧерпно».

– Текстові дані.

– Режим доступу: http://vycherpno.ck.ua/doroga-bolyu-vasilya-domanitskogo/ (дата звернення: 10.02.2017). – Назва з екрана.

5. Козар Л. Василь Доманицький як громадський діяч і фольклорист / Л. Козар // Народна творчість та етнологія. – 2012. - №3. – С. 16-30.

6. Кравець А. Колодисте: село, у самому серці якого знайшов древній сердолік Доманицький – той, чиїм рідним домом було теж таки село Колодисте /А. Кравець // Прес Центр. – 2012. – 11 січня (№2). – С. 27.

7. Поліщук В. Василь Доманицький / В.Поліщук // Шевченків світ. – 2008. – №3. – С.130-137.

8. Поліщук В. Перший науковий редактор „Кобзаря”– тальнівчанин / Володимир Поліщук // Прес Центр. – 2010. – 15 вересня (№37). – С. 28.

9. Поліщук В. Василь Доманицький, який «носив у собі смерть, а сіяв життя» / Володимир Поліщук // Нова Доба. – 2012. – 20 березня (№24). – С.6.

10. Фареній І.А. Кооперативна діяльність В.М. Доманицького / І.А. Фареній // Краєзнавство Черкащини. – 2005. – №8. – С. 125-135.

11. Черкащина в контексті історії України. – Черкаси: Ваш Дім, 2004. – 464 с.

12. Шевченкознавство: ретроспективи і перспективи: Збірник праць Всеукраїнської наукової Шевченківської конференції. – Черкаси: Брама – Україна, 2007. – 407 с.

10

Науково-популярне видання

Палкий шанувальник Тараса Шевченка 140 років від дня народження Василя Доманицького (19.03.1877 – 1910) Біографічний нарис

Автор-укладач Л.В. Воскобійник Комп’ютерний набір С.Л. Прядун Відповідальна за випуск В.М. Канюка

Підписано до друку 27.02.2017 Тираж 5 Видавець: Комунальний заклад „Черкаський районний організаційнометодичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи” Черкаської районної ради 18000 м. Черкаси вул. Дахнівська, 52 e-mail: bibliotekaromc@gmail.com