Шановний читачу!
В даній пам’ятці йдеться про Михайла Садовського, військового і громадського діяча в Україні та в діаспорі: генерал-хорунжий Армії УНР, начальник похідної канцелярії Військового міністерства при ставці Головного Отамана, організатор, згодом голова Українського воєнно-історичного товариства у Польщі, редактор журналу “За Державність”, видавець військово-історичних журналів, організатор і директор Українського воєнно-історичного інституту й Музею українського війська в Торонто. 29 липня 1887 року в Києві народився Михайло Вікентійович Садовський. Закінчивши середню реальну школу в Києві, Садовський вступив до Чугуївської військової школи, яку закінчив у 1912 році в ранзі підпоручика. Потім продовжував військовий вишкіл у Володимирському Київському кадетському корпусі та Київському піхотному юнкерському училищі, – і завершив військове навчання у 1912 як кадровий старшина російської армії в ранзі підпоручика. На війні ввесь час перебував на фронтах, був тяжко ранений і отруєний газами; був тричі підвищений у ранзі аж до капітана та нагороджений шістьма нагородами, в тому числі високими — Анненською зброєю (шабля з написом “За хоробрість”) й орденом Святого Володимира з мечами і биндою IV ст. У російській армії за час війни аж до революції 1917 року займав різні старшинські командні посади від командира роти (сотні) до заступника командира полку. З вибухом загальної російської революції і спонтанного українського національновизвольного руху Михайло Садовський із самого початку приєднався до групи українських свідомих патріотів, що прагнули до удержавлення України і створення власного національного війська. З того часу Михайло
Садовський брав активну безперервну участь у визвольній боротьбі батьківщини супроти ворогів її, особливо ж супроти червоної та білої армій Московщини. В останньому періоді тієї боротьби Михайло Садовський, уже в ранзі полковника Армії УНР, займав переважно штабові становища. Він був приділений помічником начальника інспекторського відділу до Культурно-освітньої управи Управління Генерального штабу, згодом – Української Держави (1918 рік) й, нарешті, до Головного штабу. 16.05.1919 році потрапив у Луцьку до польського полону. 21.09.1919 року повернувся до Дієвої армії УНР, служив на посаді помічника начальника культурноосвітнього відділу Головного управління Генерального штабу. Станом на 19.04.1920 року – помічник начальника відділу призначення на посади Військового міністерства УНР, сотник. З 07.07.1920 року – начальник канцелярії Головної мобілізаційноперсональної управи Військового міністерства УНР, а звідтіля – до Похідної Канцелярії Військового Міністерства при ставці Головного Отамана Симона Петлюри. Після 1923 року перебував на еміграції у Польщі. Виконував обов’язки начальника канцелярії Військового міністерства УНР в екзилі при Президентові Андрієві Лівицькому в Польщі та Німеччині аж до часу свого виїзду до Канади в 1950 році. З 1928 року – заступник голови Українського воєнно-історичного товариства. З кінця 1940 року перебував на посаді в. о. Військового міністра УНР, підтримував ідею формування у складі німецької армії українських збройних формувань, зокрема – Українського визвольного війська (1943) та Української національної армії (1945). У 1944 році Державним центром УНР в екзилі був підвищений до рангу генерал-хорунжого. З 1945 року жив в еміграції у Німеччині та Франції. У часи перебування в німецькому таборі Майнц-Кастель у 1949 році група старшин
Армії УНР на чолі з генералом Михайлом Садовським заснувала Український воєнноісторичний інститут з Військовим Музеєм при ньому і вибрала Михайла Вікентійовича досмертним директором його. На цій посаді він перебував аж до своєї смерті і своєю енергією устиг зібрати цінні воєнні і державні реліквії та інші дорогі пам’яткові експонати найновішої нашої історії. Крім суто військової праці, генерал Садовський присвятив багато своїх сил громадській роботі. У таборах польської інтернації Української Армії він не раз був головою чи членом різних культурних і добродійних організацій, як от: Спілка Воєнних Інвалідів у Польщі, Управління Станиці в Каліші (місто у південно-східній частині Великопольського воєводства), Український Червоний Хрест, Головна Рада Хреста Симона Петлюри, Т-во Вояків Армії УНР в Польщі, основник і заступник голови Українського воєнно-історичного Т-ва, Т-во Допомоги емігрантам з України в ТарновіКаліші, Об’єднання Українських організацій у Каліші, там же влаштування Дому Українського Емігранта та Видавництво “Чорномор”. У Варшаві розпочав Михайло Садовський видавничу та літературну діяльність, випускаючи друком популярний збірник “За Державність”, якого був головним редактором й якого видав з рамени Українського воєнно-історичного Товариства 9 томів. У 1952 році переїхав до Канади, жив у Торонто і довидав 10-й і 11-ий томи від Українського воєнно-історичного інституту в популярному збірнику “За Державність”. Як журналіст дописував до «Тризуба» в Парижі, до української «Ниви» в Польщі, до «Табору» у Каліші, до «Діла» у Львові, до «Свободи» в США, до «Українського голосу» й «Вільного слова» в Канаді. В еміграції на теренах Німеччини, Канади і США влаштовував виставки експонатів Українського воєнно-історичного інституту (УВІІ), а також виголошував доповіді про Державний Центр і Визвольні змагання в