Ураїна в вогні

Відділ культури і туризму Черкаської райдержадміністрації КЗ «Районний організаційно-методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради

Історична

мандрівка

Черкаси – 2017

63.3(4УКР)61 У45 Україна у вогні 1917-1921 років: історична мандрівка [до 100річчя початку Української революції 1917-1921 років] / КЗ «РОМЦ БКР» Черкас. райради; авт.-уклад. Т.В. Крупченко. – Черкаси: [б.в.], 2017. – 18 с.

Українська революція 1917-1921 років – черга подій, метою яких було політичне самовизначення українського народу у формі поновлення та захисту державності. Після кількох років тяжкої боротьби на декількох фронтах одноразово незалежна Україна зазнала поразки й у кінцевому рахунку українські землі були поділені між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. В умовах становлення та розвитку незалежної Української держави не вщухає інтерес до нашої національної історії, до уроків та досвіду минулого. Видання містить список джерел та розраховане на бібліотечних працівників, вчителів, учнівську та студентську молодь та на широке коло читачів.

Автор-укладач Т.В. Крупченко Комп’ютерний набір Т.В. Крупченко Відповідальна за випуск В.М. Канюка Підписано до друку 20.02.2017 Тираж 35 Комунальний заклад «Черкаський районний організаційнометодичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради, 2017 2

У новітній історії України період з березня 1917 року по березень 1921 року посідає особливе місце. Це драматичний, вкрай суперечливий і водночас насичений важливими політичними і соціально-економічними подіями період української національнодемократичної революції, громадянської війни та іноземної збройної інтервенції. Гостра політична боротьба, змагання за незалежність України в 1917-1921 років, за її державність піднесли національну свідомість українського народу, який зробив вагомий внесок не лише в історію України, а й в історію Європи, світову історію. На міжнародній політичній арені було поставлене «українське питання» і продемонстровані перші кроки його вирішення. У 1917 році територія України була поділена між Австрійською та Російською імперіями. Українські землі займали понад 700 тис. кв. км. Чисельність населення перевищувала 48 млн. чоловік, з яких 33 млн. (2/3 населення) становили українці. Серед інших національностей виділялися росіяни, євреї. За національним складом село було переважно українським, місто – багатонаціональним. У лютому 1917 pоку у Росії перемогла демократична революція. Владу царя було повалено. Натомість утворилося двовладдя: Тимчасовий Уряд і ради. Мандат на владу уряд отримав тимчасово, до скликання Установчих зборів, які мали затвердити форму державного ладу і прийняти Конституцію. Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною. Звістка про лютневі події в Петрограді сколихнула українську громадськість. Однією з провідних стала ідея національного визволення. Передусім висувалися вимоги автономії і федеративного устрою Росії. Особливо це було характерним для українського середовища. Почалися мітинги, зібрання, з'їзди, на яких трудящі вимагали української школи, української преси, українізації війська тощо.

3

Виникла потреба створити єдиний центр, що об'єднав би всі українські сили. З цією метою в Києві 4 (17) березня 1917 року Товариство українських поступовців (ТУП) заснувало Українську Центральну Раду. Крім членів ТУП, до неї увійшли представники різних українських політичних угрупувань та організацій: військових, робітників, кооперативних, студентських, релігійних, культурних. Очолив Українську Центральну Раду видатний український історик, активний діяч українського національного руху Михайло Грушевський. Важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк та інші. Членами Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, історики, юристи, діячі кооперації, інші представники інтелектуальної еліти України. Центральна Рада з перших же днів активно розгорнула свою діяльність. 22 березня 1917 року вона звернулася з відозвою «До українського народу», в якій закликала зберігати спокій, запровадити вибори на всі урядові посади, а передусім творити нове, вільне життя. Українська Центральна Рада поступово перетворилася на справжній керівний орган національно-демократичної революції. Вона стала своєрідним українським парламентом. Восени 1917 року її повний склад становив 822 члени. Діяльність Центральної Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання – досягти національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній республіці. Про самостійність України думали тоді одиниці. Проти самостійності в цей період виступав і сам М. Грушевський. Отже, після краху російського самодержавства в Україні відбувся злет національно-визвольного руху, який переріс в національно-демократичну революцію на чолі з Українською Центральною Радою. На відміну від центральної Росії навесні 1917 року в Україні сформувалися фактично три влади:

4

1. Представники Тимчасового уряду – губернські комісари. Їм підлягала армія і до них приєдналася російсько-єврейська демократія та інтелігенція.

2. Центральна Рада, котра весь час поповнювалася новими членами соціалістичних партій.

3. Ради робітничих і солдатських депутатів, що складалися з більшовиків, меншовиків, есерів; на перше місце в Радах поступово виходили більшовики. Між цими трьома силами почалася запекла боротьба за владу.

23 червня 1917 року Центральна Рада видала свій перший універсал, в якому проголошувалося: «Однині самі будемо творити наше щасливе життя». Для виконання рішень УЦР було створено уряд – Генеральний Секретаріат на чолі з Володимиром Винниченком. В уряді домінували соціал-демократи: секретар військових справ Симон Петлюра, секретар земельних справ – Борис Мартос та інші. Проголошення автономії України було насторожено зустрінуте російськомовним населенням. Реакція Тимчасового уряду спершу була поміркованою. У своїй прокламації від 29 червня 1917 року він закликав українців почекати Установчих зборів. Проте конфлікт все ж стався і для його врегулювання у липні до Києва виїхала: делегація у складі трьох провідних міністрів Тимчасового уряду – Михайла Терещенка, Іраклія Церетелі і Олександра Керенського. Переговори з Грушевським, Вінниченком та Петлюрою 15 липня закінчилися компромісом, за яким передбачалося визнання Тимчасовим урядом легітимності УЦР та Генерального Секретаріату й згода на організацію окремих українських військових частин. Ціною за досягнутий компроміс була відмова від проголошення національнотериторіальної автономії. Юрисдикція української влади уточнювалася «Тимчасовою інструкцією», згідно з якою Генеральний Секретаріат визнавався виконавчим органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради. Другий універсал був кроком назад порівняно з першим. Його компромісний характер не міг задовольнити обидві сторони, хоча був фактично наслідком переговорів керівництва УЦР з міністрами 5

Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд заявив про своє прихильне ставлення до розробки проекту національно-політичного статусу України. У відповідь Центральна Рада погодилась відкласти здійснення автономії до проведення Всеросійських Установчих зборів. Третій універсал від 7 листопада 1917 року був сповнений глибокої тривоги за подальшу долю України. Згідно з цим документом Україна стала частиною Федеративної Російської Республіки і одержала назву Українська Народна Республіка (УНР). Універсал скасовував приватну власність на землю і проголошував її власністю всього трудового народу, встановлював 8-годинний робочий день, запроваджував державний контроль над продукцією промисловості, скасовував смертну кару, закріплював загальнодемократичні свободи, надавав право національним меншинам на національно-персональну автономію тощо. Четвертий універсал, датований 9 січня 1918 року проголошував УНР самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка хоче жити у мирі зі всіма народами. Влада в Україні мала належати її народові, від імені якого виступатимуть Українські установчі збори. До їх зібрання мала керувати державою УЦР та її виконавчий орган – Рада Народних Міністрів. В день проголошення четвертого універсалу Центральна Рада прийняла «Закон про національно-персональну автономію». Одним із головніших завдань, які потребували вирішення у найближчий час, в універсалі зазначалося укладення миру з Німеччиною і її союзниками, для цього було відправлено делегацію на мирні переговори до Брест-Литовська.

4-5 грудня 1917 року у Києві проходив Перший Всеукраїнський з'їзд Рад. Незважаючи на спроби більшовиків рішенням з'їзду передати всю владу Радам та проголосити радянську владу, з'їзд підтвердив волю українського народу і висловив вотум довіри УЦР. Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану 6

В.Леніним та Л.Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді, в якому вимагали негайно припинити формування української армії, не пропускати на Дон українські козачі полки, не обеззброювати більшовицькі військові частини Червоної гвардії. В разі неприйняття вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані відкритої війни з Росією. Центральна Рада не прийняла ультиматуму і активно стала готувати вибори до Українських Установчих зборів, організовувати власну грошову систему, а також припинила постачання вугілля, зерна та продовольчих товарів Росії. З метою встановити радянську владу в Україні, Раднарком розпочав повномасштабну війну проти України. В середині січня 1918 року розпочався наступ більшовиків на Київ. Спроба зупинити Червону гвардію під Бахмачем і Крутами зазнала невдачі, оточені під Крутами 300 київських студентів та гімназистів були знищені. Заволодівши лівобережним передмістям Києва – Дарницею, Муравйов дав наказ відкрити по місту вогонь з важких гармат. П'ять днів ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. Тоді Центральна Рада прийняла рішення про евакуацію.

26 січня більшовицькі війська увійшли до Києва. В місті розпочався червоний терор, в результаті якого було знищено 5 тисяч чоловік. Взагалі за три тижні радянського панування залізничний транспорт був зруйнований, мости висаджені у повітря, паротяги та вагони знищені або вивезені до Росії, вугільні копальні Донбасу були залиті водою, бо внаслідок руйнування електричних машин воду з них не викачували, більшовики вивезли також грошові запаси банків.

27 січня 1918 року українська делегація УНР підписала мирний договір, так звану Брестську угоду, з Німеччиною, АвстроУгорщиною, Туреччиною та Болгарією. За умовами договору УНР зобов'язувалася протягом першої половини 1918 року поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба та інші продукти харчування, кордони УНР встановлювалися на довоєнних кордонах Росії, кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням 7

етнічного складу населення. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв'язків УНР з центральноєвропейськими державами. З юридичної точки зору він заслуговує критики – багато його статей грішать неясністю, різночитанням, юридичними й фактичними помилками, протиріччями. Проте Брестський договір поклав початок міжнародному визнанню України як незалежної держави, і хоча умови договору були важкі, це був успіх молодої української дипломатії. Відповідно до умов Брестського договору австро-німецькі війська 18 лютого вступили в Україну, не зустрівши на своєму шляху жодного серйозного опору. На початку березня австро-німецькі частини зайняли Київ, і вже до кінця квітня майже вся Україна була звільнена від більшовиків. Натомість почалася австро-німецька окупація. Разом з військами повернулася і Центральна Рада, проте не всі палко вітали її повернення. Безпорадність УЦР перед радянськими військами обернулася масовими жертвами серед місцевого населення, а її союз з німецькими й австрійськими військами не був зрозумілий народу. Цілковито ізольована й безвладна по суті Центральна Рада не могла чітко виконувати умови договору, тому конфлікт з німецьким командуванням був неминучим. Проіснувавши 13,5 місяців з 17 березня 1917 року до 29 квітня 1918 року вона поновила в Україні державницьку свідомість, пройшла величезну еволюцію – від підданства – через автономію – до незалежності, налагодила дипломатичні стосунки з іншими державами, добилася визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову. Цих результатів вона добилася, поєднуючи національні мотиви з соціальними, укладаючи численні союзи і йдучи на компроміси. Аналізуючи причини поразки Центральної Ради, перш за все необхідно наголосити на тому, що її керівництво недооцінило необхідність створення міцної національної армії, яка б захистила народ від зовнішніх ворогів та ліквідувала внутрішню анархію. Багато селян були незадоволені земельною політикою УЦР, а робітники 8

вчасно не отримували заробітну платню. Невдачі Центральної Ради були зумовлені ще й недостатнім розвитком національного руху, нездатністю її керівників повести за собою широкі народні маси. Діячі і УЦР недооцінювали динаміку революційного процесу й ініціативу у неї перехопили інші політичні сили.

29 квітня 1918 року у Києві зібрався Хліборобський конгрес, на який прибуло більше 6 тис. уповноважених від 8 губерній. На конгресі було висловлено незадоволення політикою УЦР, її соціалістичними експериментами і пролунали вимоги поновити приватну власність на землю та утворити міцну владу у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в соборі святої Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана і на Софійському майдані відслужили молебень. Скоропадський намагався удосконалити державний апарат. Особливістю нового уряду було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою. Поставивши перед собою завдання створити дієздатну державну адміністрацію, ліквідувати анархію, налагодити державне життя, гетьман спирався перш за все на заможні верстви суспільства. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб. Успішно працювало міністерство фінансів. Розхитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська валюта (гривня), забезпечена природними багатствами країни (головним чином цукром), стала конвертованою. Гетьманська адміністрація прагнула примусити робітників працювати більш інтенсивно. Встановлювався 12-годинний робочий день, були заборонені страйки. Завдяки жорстким заходам вдалось зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягти повний розвал економіки. Багато уваги приділялося розбудові армії. Реформувались військові частини, що залишилися з часів Центральної Ради: Окрема Запорізька дивізія, Сердюцька дивізія, полк Січових Стрільців.

9

У жовтні гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан. І хоча військо було нечисленним, важливе місце в збройних силах належало Чорноморській флотилії. Гетьманському урядові вдалося після довгих переговорів здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових кораблів Чорноморського флоту, які були захоплені німцями. Але широким планам гетьмана не судилося збутись – формуванню української армії та флоту перешкоджала Німеччина, яка боялась створення сильної української армії. Вражають досягнення Скоропадського в галузі освіти та культури. У більшості шкіл було введено українську мову, у жовтні 1918 року в Києві та Кам'янці-Подільському відкрили два нових українських університети, заснували Національний архів, Національну бібліотеку, Український історичний музей. Український театр драми і опери, Державний симфонічний оркестр та хорову капелу. У листопаді 1918 року утворили Українську Академію Наук, президентом якої став Володимир Вернадський. На Церковному соборі у Києві проголошено Українську автокефальну церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським. За гетьмана Скоропадського Україна продовжувала розширювати міжнародні контакти. Вона мала дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, скандинавськими країнами, а з осені 1918 року – Францією, Англією, Румунією. У цілому більше 20 країн визнали суверенітет України. Однак з самого початку Гетьманату стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. Виник і координаційний осередок опозиції на чолі з Володимиром Винниченком. Антигетьманський курс взяв і Всеукраїнський земський союз, який очолив Симон Петлюра. В середині травня опозиційні групи об'єдналися в Український Національно-Державний Союз, головою якого обрали А. Ніковського. Союз діяв в основному через пресу, підтримував страйки робітників. Селяни не бажали повертати конфісковані у поміщиків майно і землю. Почалися підпали маєтків, потрави посівів, убивства 10

поміщиків, що, в свою чергу, викликало репресивні заходи окупаційної влади Гетьманату. У відповідь озлоблені селяни утворювали партизанські загони, які стали складовою частиною руху опору окупантам. Цей рух намагалися використовувати я своїх інтересах есери і більшовики. В ніч на 14 листопада 1918 року у Києві відбулося таємне засідання представників українських політичних партій, які об'єдналися у Національний союз. Присутні відхилили ідею відновлення Центральної Ради і створили верховний орган УНР – Директорію. Головою її став В. Винниченко, членами – С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. В той же час, серед членів Директорії не було згоди щодо напрямків політичної діяльності. Це ускладнювалося суперництвом між Винниченком та Петлюрою і їхніми прибічниками. Вплив останнього невпинно зростав, проте не скрізь. Умовним він був у військових структурах, що являли собою напівпартизанські загони. Вони добре воювали неподалік від місць проживання, а за несприятливої обстановки розпадалися. Саме тому Директорія мала на початку свого правління 100-тисячну армію, а наприкінці січня, перед здачею Києва більшовикам – всього 21 тис. чоловік. Було взято курс на радикальні перетворення – аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Розбурхана селянська стихія знову громила поміщицькі маєтки, в особняках проводилися обшуки та конфіскації. Ці перетворення не привели до стабілізації суспільства. Директорія залишилась без підтримки переважної більшості фахівців, промисловців, державних чиновників – всіх, без кого нормальне існування держави неможливе. Селянська стихія стала швидко перероджуватись в руйнівну анархію. Влада на місцях перейшла до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу. Отаманщина почала руйнувати державний механізм УНР. Виборні отамани напівпартизанських загонів часто вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми.

11

Деякі отамани пізніше перейшли на бік радянської влади. В зовнішній політиці Директорія не домоглася значних успіхів. Їй не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоча переговори про його укладення велися з кінця грудня 1918 року. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулася до представників Антанти, війська якої висадилися у південних містах України. 23 листопада в київських та одеських газетах була надрукована Декларація Антанти про початок інтервенції в Україні. Тим часом на сході і півночі військам Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході – польська армія Пілсудського, на півдні, крім Антанти – добровольчі війська А.Денікіна.

22 січня 1919 року у Києві на Софійському майдані було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР і підтримала повну автономію. Проте, до справжнього об'єднання справа не дійшла. Наприкінці 1919 року Акт Злуки фактично перестав бути чинним. У квітні 1919 року армія Директорії фактично було розбита і вже в травні уряд УНР переїхав до Східної Галичини. Державницькі наміри Директорії залишилися нездійсненими, вона по суті перетворилася на кочівний орган при петлюрівському війську. До влади в Наддніпрянській Україні прийшли народженні Росією радянські владні структури. Ще в січні 1919 року згідно з декретом так званого Тимчасового робітничо-селянського уряду України була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка. Очолив уряд УРСР Х. Г. Раковський. В основі внутрішньої політики цього уряду лежали воєннокомуністичні заходи, запозичені з практики Радянської Росії. Одним із найжорстокіших заходів для українського села стало впровадження, за декретом уряду УРСР від 12 квітня 1919 року, грабіжницької продовольчої розкладки. Селяни за твердими цінами мали віддавати державі весь зібраний хліб за винятком норми, необхідної для власного харчування та ведення господарства.

12

Відбувалась націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська Рада народного господарства; ліквідовувалися великі поміщицькі, державні і церковні господарства. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі. Навесні-влітку 1919 року в Україні з’явилися селянські озброєні загони як відповідна реакція хліборобів на політику воєнного комунізму. Селянські виступи проходили під гаслами: «Геть Комуну!», «За Радянську владу без комуністів!». Для придушення «куркульської контрреволюції» уряд УРСР по суті створив спеціальний Внутрішній фронт. Вкрай негативна реакція українського села на заходи «воєнного комунізму» позбавила більшовиків соціальної опори в масах і призвела до катастрофічного падіння боєздатності їхньої армії. Це, в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти влітку 1919 року в активний наступ. Потрапивши у безвихідь, нав’язана Москвою влада в Україні впала. Денікінський окупаційний режим існував улітку і восени 1919 року. Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння: за допомогою військових команд у селян силою забирали землю і реманент, білогвардійці наклали великий продовольчий податок, який був не менший від радянської продрозверстки. Денікін не визнавав незалежності України у будь-якій формі державної організації, відкидаючи як федеративні плани Скоропадського, так і самостійницькі ідеали Петлюри. Така позиція звичайно унеможливлювала спільний антибільшовицький союз армії УНР та Добровольчої армії. Натомість Денікін взагалі заборонив назву «Україна», замість неї вживалась назва – «Юг России». У вересні 1919 року в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання, яке разом із наступом більшовиків змусило Денікіна відступити до Криму. На початку грудня більшовики взяли Київ і на початку 1920 року знов контролювали всю територію України, за винятком окупованих Польщею Волині і Поділля.

13

У 1920 році Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами польський уряд визнавав існування уряду УНР, натомість Польща отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.

25 квітня 1920 року без оголошення війни три польські армії – 20 тис. польських і 15 тис. українських вояків форсували Збруч і вступили на територію України.

7 травня українські і польські війська зайняли Київ. Симон Петлюра сподівався, що в Україні розпочнеться антибільшовицьке повстання, та цього не сталося. Східноукраїнське населення насторожено сприйняло українсько-польську угоду, а галичани розцінили її як зраду. Безперечно, що Варшавський договір був певною зрадою інтересів українського народу, адже до Польщі відходила територія площею понад 100 тис. кв. км з населенням близько 10 млн. осіб. Наприкінці червня війська Західного фронту під командуванням Михайла Тухачевського вступили на територію Польщі і рушили на Варшаву. Поляки звернулися до Антанти і погодилися на всі умови. Після досягнення домовленостей британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до радянського уряду, в якій вимагав, щоб Червона армія зупинилася перед лінією, яку Антанта 8 грудня 1919 року визначила як кордон між Польщею, з одного боку, і Білорусією та Україною – з другого. Цей кордон дістав назву «лінії Керзона». У відповідь на ноту Керзона Володимир Ленін висунув вимогу прискорення наступу на Польщу. Проте, у жовтні вдалося підписати перемир'я, яке зафіксувало згоду радянської сторони на те, щоб Західна Україна та Західна Білорусія залишилися в межах Польської Держави. Завершальний етап боротьби між більшовиками і білогвардійцями – війна з П. Врангелем. Після відставки А.Денікіна у квітні 1920 року кримське угрупування очолив командир Кавказького корпусу П. Врангель, який дістав від Антанти найсучасніші види 14

озброєння. Радянські війська, що діяли проти білогвардійців, очолив М.Фрунзе. Йому вдалося прорвати оборону і увійти в Крим. Разом із червоноармійцями у складі групи під час штурму Перекопу і переходу через Сиваш наступали махновці, які виявили себе справжніми героями. Багато з них загинуло, а ті, котрі лишилися в живих, за наказом Л.Троцького і М.Фрунзе були розстріляні як вороги революції. Після цього Нестор Махно вже боровся проти більшовиків до кінця життя. Симон Петлюра у 1921 році ще продовжував боротьбу з більшовиками. Його загони здійснювали з території Польщі партизанські рейди на Правобережжя. Після фіаско визвольних змагань в Україні (за винятком західноукраїнських земель) утвердився окупаційний більшовицький режим. Було запроваджено жорстоку централізацію економічного і політичного життя. Центр розглядав УРСР як підлеглу Москві автономну частину Радянської Росії, а КП (б) У – як крайовий загін РКП (б). Із утвердженням більшовицької влади Україна на довгі роки втратила свою незалежність. Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України.

Рекомендована література: 1. Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада: Навч. Посібник / В.Ф. Верстюк. – К.: 3аповіт, 1997. – 340 с.

2. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918-1920: документи і матеріали: У 2 т. 3 ч. / відп. ред. і кер. упоряд. В. Ф. Верстюк; Інститут історії України НАН України. – К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 2006. – (Серія «Джерела до вивчення історії Української революції»). – Т. 2. –2006. – 744 с.

3. Митрофаненко Ю. Українська отаманщина 1918-1919 років / Ю. Митрофаненко. – Вид. 3-тє, випр. і допов. – Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2016. – 240 с.

15

4. Симон Петлюра у контексті українських національновизвольних змагань: зб. наук. праць / Інститут історії України НАН України; ред. В. Верстюк [та ін.]. – Фастів: Поліфаст, 1999. – 225 с.

5. Уряди України у XX ст. / С. Кульчицький [та ін]; відп. ред. В. М. Литвин; Кабінет Міністрів України, НАН України. – К.: Наукова думка, 2001. – 608 с.

6. Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 19171921 рр.: спомини і роздуми / М. Шкільник; упоряд. В. Верстюк. – Київ: КЛІО, 2016. – 512 c.

Статті з періодичних видань: 1. Виханський Б. Чи вчить нас наша історія?: [До 100-річчя Української Революції] / Богдан Виханський // Слово Просвіти. – 2017. – 12-18 січня (№ 2). – С. 6,7.

2. Ковальчук М. Невдалий жовтень: спроба більшовицького повстання у Києві у 1917 році / Михайло Ковальчук // Прес Центр. – 2012. – 26 вересня (№ 39). – С. 25.

3. Лавренюк С. «Ой, що в Софійському заграли дзвони, затремтіли»: [100 років з початку Української революції 1917-1921 років] / Сергій Лавренюк // Голос України. – 2017. – 21 січня (№ 12). – С. 1, 4-5.

4. Попович М. Україна: незалежність здобута і втрачена: [19171921 роки] / М. Попович // Пам'ять століть. – 2007. – № 4-5. – С. 5-29.

5. Чорний В. Століття перемог і поразок: [Українська революція 1917-1921 рр.] / Володимир Чорний // Літературна Україна. – 2016. – 22 грудня (№ 49). – С. 7.

Інтернет-ресурси: 1. Українська революція 1917-1921 рр. Відродження державності українського народ [Електронний ресурс] // Сайт «Навчальні матеріали онлайн». − Текст. дані. – Режим доступу: http://pidruchniki. com/10290718/istoriya/ukrayinska_revolyutsiya_191716

1921 vidrodzhenn ya_ derzhavnosti_ukrayinskogo_narodu – (дата звернення: 20.02.2017). – Назва з екрана.

2. Форд К. Українська революція 1917-1921 рр.: Вирішуючи долю Європейської соціалістичної революції [Електронний ресурс] // Сайт журналу «Спільне». − Текст. дані. – Режим доступу: http://commons.com.ua/ukrayinska-revolyutsiya-19171921-rr-virishuyuc hi/ – (дата звернення: 20.02.2017). – Назва з екрана.

3. Україна у 1917-1921 роках [Електронний ресурс] // Сайт університету «Крок». − Текст. дані. – Режим доступу: http://osvita.ua/vnz/reports/history/31852/ – (дата звернення: 20.02.2017).

– Назва з екрана.

4. Українська національно-демократична революція 19171921 рр. Боротьба за відродження державності [Електронний ресурс] // Сайт «Навчальні матеріали онлайн». − Текст. дані. – Режим доступу: http://ua-referat.com/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1% 97% D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BD%D0%B0%D 1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0% BD%D0%BE- – (дата звернення: 20.02.2017). – Назва з екрана.

5. Національно-визвольні змагання українців 1917-1921 рр. [Електронний ресурс] // Сайт Дніпропетровської обласної державної адміністрації. − Текст. дані. – Режим доступу: http://www. adm.dp.gov.ua/obladm/obldp. nsf/ b19e47826f35603 ec2256f2 9003c32ff/00967c1288df872dc225745600325022?OpenDocument – (дата звернення: 20.02.2017). – Назва з екрана.

6. Універсали Центральної Ради. Їх історична оцінка [Електронний ресурс] // Сайт «bookss.co.ua». − Текст. дані. – Режим доступу: http://bookss.co.ua/book_pochatki-lyudsko-civilizaci-na-tereniukrani_737/2146.-universali-centralno-radi.-ih-istorichna-ocinka – (дата звернення: 20.02.2017). – Назва з екрана.

7. Гай-Нижник П.П. Переворот П. Скоропадського: причини і рушійні сили [Електронний ресурс] // Сайт доктора історичних наук Павла Гай-Нижника. − Текст. дані. – Режим доступу: http://www.hai-nyzhnyk.in. ua/ doc/ 180doc.php – (дата звернення: 20.02.2017). – Назва з екрану.

17

Науково-популярне видання

Автор-укладач Т.В. Крупченко Комп’ютерний набір Т.В. Крупченко Відповідальна за випуск В.М. Канюка

Підписано до друку 20.02.2016 Тираж 35

Видавець: Комунальний заклад «Черкаський районний організаційнометодичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради 18000 м. Черкаси вул. Дахнівська, 52 e-mail: bibliotekaromc@gmail.com

18