Черкаський район в добу Української революції 1917-1921 роки

Історичний екскурс

Черкаси 2017

2

Відділ культури і туризму Черкаської райдержадміністрації КЗ «Черкаський районний організаційно-методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради

Черкаський район в добу Української революції 1917-1921 років Історичний екскурс

Черкаси 2017 3

63.3(4УКР-4ЧЕК)61 Ч-48 Черкаський район в добу Української революції 1917-1921 років: історичний екскурс / Комун. закл. «РОМЦ БКР» Черкас. райради; авт.укладач Л.В. Воскобійник. – Черкаси: [б.в.], 2017. – 26 с.

Черкащина завжди була одним із епіцентрів боротьби за державність України, колискою формування українського національно-визвольного руху. Особливе місце в історії краю, зокрема Черкаського району, займають події Української революції 1917-1921 років. Саме на Черкащині формувалося Вільне козацтво, осередком повстанського руху став Холодний Яр, своїм героїчним Зимовим походом пройшла Армія УНР. Даний екскурс не є вичерпним виданням з історії Черкаського району в добу Української революції 1917-1920 років. Адресований учнівській та студентській молоді, бібліотечним працівникам, освітянам та широкому колу читачів, які цікавляться історією рідного краю.

Автор-укладач Л.В. Воскобійник Відповідальна за випуск В.М. Канюка

Комунальний заклад «Черкаський районний організаційнометодичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради, 2017.

4

Відразу після Лютневої революції 1917 року в Росії як весняна повінь на українських землях поширився рух за відродження України як держави. Українці Петрограда 12 березня 1917 року вийшли на вулиці російської столиці і засвідчили не лише свою підтримку новому ладові, але й виразно показали свою органічну присутність та вагомість у вирішенні долі країни. «Блискуче проведена українська демонстрація в Петрограді 12 марта, — писала газета, — звернула на себе увагу широких верств народу й не можна не зазначити з чуттям глибокого задоволення цього її значіння. Бо українське питання є тепер одним з найважливіших питань, що стоять перед російською демократією». За тиждень, 19 березня 1917 року, вже в Києві 100 тисяч громадян з українськими національними прапорами взяли участь у святковій маніфестації. «Серця усієї української громади, — згадував В. Винниченко, — були переповнені тоді щирою надією й вірою в недалеке й світле майбутнє». На Черкащині про зречення царя і перемогу Лютневої революції у Петрограді стало відомо вже в перших числах березня 1917 року. На той час на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації і владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські і повітові комісари (ними переважно стали голови земських управ). У Києві утворилася Центральна Рада, яка згодом стала впливовим органом представницької влади. Навесні 1917 року в Україні діяли три носії владних повноважень — представники Тимчасового уряду, Центральна Рада і ради робітничих і солдатських депутатів. У містах Черкащини, насамперед повітових, на початку березня формуються громадські комітети, які розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади, а виконавчу владу здійснювали голови земських управ, які набули статусу комісарів Тимчасового уряду. Одночасно виникають альтернативні органи влади — ради депутатів. Так, у Черкасах 8 березня 1917 року на міських зборах представників підприємств міста було утворено раду робітничих депутатів. Процес утворення рад у багатьох випадках мав стихійний характер, а їх склад і структура часто змінювалися. Навесні 1917 року в багатьох віддалених від повітових центрів селах люди практично не мали ніякої інформації про політичну ситуацію. Надія Суровцева (тоді — інструктор Центральної Ради), згадувала, що під час відрядження до Умані у квітні-травні їй довелося бувати в селах Уманського повіту і вона з’ясувала, що «багато сіл взагалі ще нічого не знали про те, що 5

сталося в Петрограді, ані про Тимчасовий уряд, ані про Центральну Раду. І от нашим завданням було їздити, сповіщати і переобирати сільське та волосне правління, замінюючи його сільрадами. Одночасно створювалися «Просвіти»… Цікаво знати Осередки товариства «Просвіта» відігравали важливу роль у відродженні духовності та сприяли піднесенню національної свідомості українців. В 1917 році товариства «Просвіта» були засновані в с. Білозір᾽я, Хацьки, Червона Слобода, Степанки, Березняки (діяльність припинена 1918 року через прихід більшовиків), Шелепухи. Первинними осередками «Просвіти», як правило, ставали школи. В жовтні 1917 року в Царській Слободі (з 1923 року – Червона Слобода) була утворена національна рада, до складу якої увійшли: Артем Якович Шевченко — голова ради, Пантелеймон Гребінник, священик Воронович та лікар Герболінський. У селі було засновано товариство «Просвіта», головою якого став Іван Прохорович Ведула, секретарем — Степан Євдокимович Ведула і касиром Борис Володимирович Гребінник. Товариство мало свою бібліотеку з творами класиків української літератури, організувало драмгурток. Клубу в цей час не було, тому вистави ставилися в школі на тимчасово обладнаній сцені. Товариство розучувало національні пісні на зразок «Ще не вмерла Україна», читало лекції. Під час шевченківських днів у 1918 році члени артистичноспівочого гуртка організували для односельчан читання біографії Т.Г. Шевченка і його творів та поставили п’єсу «Назар Стодоля». В жовтні 1917 року первинна організація «Просвіти» була створена і в селі Дубіївка, спочатку – шкільний гурток, а наступного року і драматичний. Як повідомлялось на початку 1918 року до повітової управи, у с. Дубіївка «дуже потрібне заснування бібліотеки з газетами і народний дім». У 1918 первинні осередки товариства виникли в селах Вергуни, Леськи, Худяки та ін. В селі Худяки у тому ж 1918 році був заснований театр, який існує і по цей час та має звання «народного». З самого початку всі просвітянські Театр с. Худяки організації носили громадський характер, та з часом «Просвіти» перетворилися в основний елемент формування національно-культурної інфраструктури в Україні. Діяльність просвітянських товариств в 1917-1920 роках відбувалася в умовах нестабільності політичної обстановки. Влада декілька раз змінювалась, переходила з рук у руки, але документи того часу свідчать, що і УНР, і Гетьманат П. Скоропадського, і органи радянської влади надавали цьому питанню належну увагу.

6

Падіння самодержавства, зміна влади й утвердження нових владних структур у центрі викликала у населення до них різне ставлення, яке формувалося під впливом місцевих політичних осередків та наявністю доволі обмеженої інформації (нерідко — суперечливої). У квітні 1917 року жителі містечка Мошни Черкаського повіту, зібравшись на мітинг, постановили: «Вітати Петроградську Раду робітничих і селянських депутатів як справжніх представників трудового народу… Вимагаємо від Тимчасового уряду, щоб при вирішенні усіх питань він прислухався до голосу трудового народу в особі Рад робітничих і солдатських депутатів». У цілому ж, у 1917 році більшість населення краю підтримувала Центральну Раду, у якій вбачала виразника національних інтересів і з якою пов’язувала сподівання на краще життя. Широку підтримку на Черкащині знайшла ініціатива Центральної Ради, яка у перші місяці своєї роботи утворила Національний фонд, в якому мали зосереджуватися кошти на підтримку діяльності найвищого українського органу. Газета «Звенигородська зоря» закликала жителів повіту: «…віддаймо свій одноденний заробіток або прибуток і тим зміцнимо дорогу всім справу». У квітні 1917 року у Звенигородському повіті було створено перший загін Вільного козацтва, на повітовому з’їзді затверджено його організаційну структуру. Загони Вільного козацтва сформувалися у Канівському, Уманському та Черкаському повітах і згодом набули поширення в Україні. У жовтні 1917 року в Чигирині відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. У подальшому козаки Черкащини брали активну участь у повстаннях проти радянської влади, входили до складу Армії УНР. У «Списку громадян містечка Білозір'я, які записалися до Вільного козацтва», складеному 25 вересня 1917 року зазначено 84 особи; «Списку вільних козаків селища Кумейки Шелепухинської волості» – 49 осіб; «Списку українських козаків села Шелепухи Шелепухинської волості Черкаського повіту Київської губернії» – 11 осіб; та згідно «Постанови засідання козаків Михайлівського куреня Шелепухинської волості Черкаського повіту на Київщині та списку козаків Михайлівського куреня» – 64 особи. Курінним Михайлівського куреня Шелепухинської волості 4 жовтня 1917 року обрали Никона Никифоровича Ткача (37 р.), заступником — Йосипа Євтимовича Ткача (23 р.), писарем — Хому Трохимовича Терещенка, а скарбником — Юду Івановича Тертицю. Сотником у Кумейках став Микола Якимович Білик (39 р.), його помічником (осавулом) – Степан Іванович Гребенник (52 р.).

7

Швидкому зростанню на Черкащині популярності та впливу Центральної Ради влітку 1917 року сприяло, зокрема, те, що вона обстоювала близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні в той час гасла соціалізму. Показовим щодо цього стало проведення у травні 1917 року Українського національного свята та маніфестації у Чигирині. Як писала газета «Народна воля», на багатолюдному святі «прапорів були гасла: у автономістів-федералістів — «Автономія України з правами національних меншостей», у вояків — «Душу, тіло ми положимо за свою свободу», у селян — «Земля і воля», у робітників — «Пролетарії усіх країн, єднайтесь», у євреїв — «Вільній Україні рівенство, братерство і свобода». Після падіння самодержавства у політичному житті Черкащини все активніше заявляють про себе осередки українських партій, які разом із загальноросійськими партіями вели боротьбу за вплив на маси. Про політичну палітру краю того часу можна судити з результатів виборів до Черкаської міської думи 13 серпня 1917 року. Це були перші демократичні вибори, які згідно з постановою Тимчасового уряду від 15 квітня 1917 року відбулися на засадах загального, рівного, прямого і таємного голосування за пропорційною системою. Вони розглядалися як підготовчий етап до Всеросійських установчих зборів. У серпні 1917 року у значно розширеному складі Української Центральної Ради своє представництво мали і повіти Черкащини. Зокрема, Черкаський повіт представляли Федір Швець та житель с. Кумейки Черкаського району Микола Білик. Обидва були членами Української партії соціалістів-революціонерів (популярна назва есери). Восени 1917 року на Черкащині все помітнішими стають ознаки загальної політичної кризи та погіршення економічного становища та життєвого рівня населення. В умовах політичної невизначеності та наростаючого безладдя посилюються стихійні виступи населення. Після Жовтневого збройного повстання в Петрограді і падіння Тимчасового уряду боротьба за владу в Україні розгорнулася між трьома політичними силами – прибічниками Тимчасового уряду, більшовиками та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Продовжуючи державотворчу лінію, 7 листопада 1917 року Центральна Рада ухвалила ІІІ Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки у межах дев’яти українських губерній, включаючи і територію Черкащини. Водночас активізувалась діяльність організації РСДРП (б), які ставили за мету встановлення радянської влади. Більшовицький осередок діяв і в 8

Черкасах. Представники осередків РСДРП (б) Черкащини – О.А. Піонтовський (Умань) і Т.Т. Нестеренко (Черкаси) 11-12 грудня брали участь в альтернативному Всеукраїнському з’їзді Рад, що проходив у Харкові. На початку 1918 року на території України існувало два уряди – Генеральний Секретаріат у Києві і Народний секретаріат у Харкові. Між ними точилася «війна декретів», поряд з якою тривала і силова боротьба. Ситуація залишалася нестабільною, а влада тієї чи іншої сторони в більшості випадків мала тимчасовий характер. Розпочатий у грудні 1917 року більшовицький наступ у січні докотився і до Черкащини. Відомо, що на початку лютого 1918 року солдати, які прибули з фронту – А.С. Атамась, М.А. Мормуль, Д.П. Брик, скликали у Худяках представників сіл Ломоватого, Сагунівки, Чорнявки, Талдиків та Худяків і провели збори, на яких обрали волосний Революційний комітет в складі 25 осіб. Очолив його Дем’ян Порфирович Брик. Осередком боротьби за державність України та антибільшовицького руху став Холодний Яр, де повстанські загони під гаслом «Воля або смерть» у 1918-1922 роках утримували незалежність проголошеної ними Холодноярської республіки. Вона стала осередком українського повстанського руху проти загарбників: німецьких окупантів та російських «білих» і «червоних» «визволителів», які несли українському населенню біди не менші як німецькі окупанти. Цікаво знати У 1918 – 1922 роках православний Мотронинський Свято-Троїцький монастир став осередком українського повстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів та російських «білих» і «червоних» інтервентів), який очолювали брати Чучупаки. У зв'язку з революцією, жителями села Мельники, на прохання ігумені, щоб вберегти монастир від пограбування, було створено загін самооборони Мотронинського монастиря під керівництвом Олекси Чучупака. До складу загону входило 22 особи. Пізніше, в 1919 році, загін самооборони у Мельниках перетворився у полк гайдамаків Холодного Яру, а Василя Чучупака було обрано командиром полку (до цього він був прапорщиком Російської Імператорської армії, а ще раніше — сільським вчителем). Його брат Петро Чучупака став начальником штабу полку. Полк увесь час поповнювався, його чисельність досягала 2000 бійців станом на початок Василь Чучупак 1919 року. Цього ж року літом утворилась Холодноярська 9

республіка, територія якої охоплювала понад 22 навколишніх сіл та мала 15тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів — отаманами.

4 червня 1919 року інформбюро штабу повстанців видало першу з відозв до населення, закликаючи до збройного опору більшовицькій політиці «воєнного комунізму». Але невдовзі холодноярським повстанцям довелося боротися ще й проти денікінського режиму, який встановили білогвардійці на Черкащині. У середині листопада 1919 року утворився окружний повстанський комітет, який в подальшому представляв інтереси уряду УНР та штабу Головного Отамана армії УНР Симона Петлюри в Центральній Україні. Він координував діяльність повстанських загонів тодішніх Київської, Кременчуцької та Херсонської губерній і виконував функції цивільної влади на підконтрольній йому території. У грудні 1919 року Холодноярську республіку посилив загін отамана А. Гулого-Гуленка, якого С. Петлюра призначив керівником повстанських загонів Херсонщини, Катеринославщини та Уманського, Звенигородського, Черкаського і Чигиринського повітів Київщини. У березні 1920 року в ході радянсько-польської війни Степова Дивізія армії УНР вигнала більшовиків з Херсону та повела вдалий наступ на захід по лінії Кам'янка – Єградівка – Ружичів – Чигирин. Зупинилась дивізія в урочищі Холодний Яр, де з'єдналась з Холодноярськими збройними силами. Після загибелі Василя Чучупаки 12 квітня 1920 року, Холодноярську республіку очолив його заступник Іван Деркач, він керував збройними силами регіону «Холодний Яр» під час антирадянського повстання у весняно-осінній період 1920 року.

24 вересня 1920 року в Медведівці відбулася нарада холодноярських отаманів, в якій узяли участь командири Степової Дивізії армії УНР й отамани інших регіонів. На цій нараді Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць було обрано Костя Блакитного. Але в жовтні 1920 року він склав із себе повноваження Головного отамана Холодного Яру, у зв'язку з тим, що більшовики почали палити його рідні села, і розстрілювати родини повстанців в Катеринославській губернії, вирушивши на чолі Степової дивізії. У подальшому на чолі Холодноярської республіки стояли отамани І. Лютий-Лютенко (Гонта), І. Петренко, Л. Завгородній. Останнім з Головних отаманів Холодного Яру, обраним на загальному представницькому з'їзді всіх отаманів республіки у червні 1921 року був отаман Герасим Нестеренко-Орел, який восени 1922 року емігрував до Румунії. Повстанці воювали з чорним бойовим прапором, на якому срібною ниткою було вишите гасло: «Воля України або смерть». Сам факт її існування спростовує міф про позитивне сприйняття населенням 10

Прапор Холодного Яру

встановлення радянської влади на території України. «Авторитет Холодного Яру був дуже великий, – зазначав історик-чекіст Борис Козельський, – його визнавало навіть багато отаманів, які йому не підлягали. Через свою географічну місцевість та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю». Керівництво Холодноярської організації визнавали й села теперішнього Черкаського району: Сагунівка, Худяки, Леськи, Чорнявка та інші. Справжні межі «Холодноярської держави» ще належить з'ясувати.

Активними учасниками Холодноярської організації були жителі с. Вергуни Харитін Старів та Іван Андрійович Косьмина, які вели пропагандистську роботу серед населення, вербували селян в повстанські загони. Зі спогадів жителя села Худяки Мормуля Михайла Андрійовича, до Холодноярської організації входили Грам Хома Данилович та Нестеренко Кіндрат Григорович – жителі села Худяки; Шапошник Йосип Іванович з с. Ломовате; Гребенюк Андрій Степанович та Ведула Михайло Євдокимович з с. Червона Слобода. Звичайно, це лише деякі з імен тієї славетної когорти борців за незалежність свого народу. Нові ускладнення в суспільно-політичну ситуацію вніс відповідно до договору УНР з країнами німецького блоку вступ в Україну 450-тисячного німецько-австрійського війська, яке вже на початку весни 1918 року окупувало всю територію Черкащини. Україна в цей час стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій. Реальність поновлення більшовицької експансії, нездатність Центральної Ради опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня державного та економічного розвитку, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва Павло Скоропадський. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена, а гетьманом нового державного утворення – гетьманату «Українська держава», став П. Скоропадський. Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони. Доба Гетьманату П. Скоропадського на території краю була позначена певною стабілізацією господарства та помітними зрушеннями у відродженні української культури та освіти. Так, 31 серпня 1918 року 11

Міністерство народної освіти і мистецтв дало дозвіл на перетворення двокласних початкових шкіл у вищі початкові школи у селах Мошни, Худяки, Червона Слобода, Руська Поляна та інших населених пунктах Черкаського повіту. Однак, курс на реставрацію дореволюційних порядків на селі, орієнтація на великих землевласників і відновлення поміщицьких землеволодінь відштовхнула від Скоропадського передусім селянство. Населення не сприйняло вилучення продовольства для вивезення до Німеччини і чинило спротив такій політиці, в тому числі і організацією збройних виступів. Озлоблені селяни утворювали партизанські загони. В Черкаському повіті діяли загони, очолювані Ф. Ільїним, К. Віхтем, Г. Рябоконем та ін. Зокрема, 21 листопада 1918 року волость села Худяки повстала проти гетьманщини та німецьких окупантів. Був сформований загін партизан, до якого тільки з сіл Худяки і Талдики увійшло 232 особи. Командиром загону було обрано колишнього старшого унтер-офіцера, худячанина Якова Корнійовича Краснощока. Загін вирушив на місто Сміла. В Смілі, з’єднавшись із загоном Хименка з Корсуня, партизани рушили на Черкаси. Об’єднаний загін визволяв Золотоношу, Драбів, залізницю до станції Гребінка. Загін Краснощока, діючи як 3-й батальйон 7го Сумського полку в складі 2-ї Української Радянської дивізії, пройшов з боями станцію Цвітково, Шполу, Звенигородку, Умань. Зазнавши поразки біля станції Монастирище і порахувавши свою військову місію вичерпаною, значна частина партизан разом з Краснощоком повернулася додому. Пізніше цей вчинок буде засуджено представниками радянської влади. Революція в Німеччині і вихід її з війни, ослабили і без того хиткі позиції гетьманського уряду П. Скоропадського. У середині листопада утворюється Директорія на чолі з Володимиром Винниченком, яка проголошує курс на повалення гетьманської влади. 14 грудня 1918 року війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади і виїхати за кордон. Влада Директорії поширюється на території усієї Черкащини. Відновлюється діяльність політичних партій, робляться спроби налагодити господарство. Проте, недалекоглядна і суперечлива політика, відсутність чіткої і реалістичної державотворчої стратегії, протистояння політичних лідерів і слабіюча армія в поєднанні із зовнішніми чинниками не дали змоги Директорії зміцнити свої позиції і утвердити незалежність відродженої УНР.

12

На початку 1919 року, після того як у Харкові за підтримки Радянської Росії відновив діяльність Тимчасовий уряд, загострилася його боротьба проти Директорії і розпочалося формування радянської державної структури. Згодом уряд у Харкові перетворився на постійний і став називатися Радою народних комісарів – Раднаркомом, а проголошена більшовиками держава – Українською Соціалістичною Радянською Республікою. На теренах України Радянська влада встановлювалась 250-тисячною Червоною Армією, яка складалася переважно з росіян і євреїв, а також 6 тис. башкирів, 5 тис. китайців, 1 тис. угорців, 1 тис. латишів, окремого кавказького полку. Впродовж січня-лютого 1919 року бойові дії між наступаючими більшовицькими військами та військами Директорії вже велися і на Черкащині. У кінці січня 1919 року радянську владу було установлено в Черкасах та Чигирині. В повітових та багатьох волосних центрах Черкащини влада належала ревкомам (революційним комітетам), які призначали в державні установи своїх комісарів в населених пунктах і повітах. Функцію осередків більшовицької влади на селі виконували комітети бідноти. Вони були покликані внести розкол у найчисельнішу верству суспільства – селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів. Система політико-ідеологічних та економічних заходів радянської влади, спрямованих на її зміцнення, дістала назву політики «воєнного комунізму». Своєрідним стрижнем «воєнного комунізму» була запроваджена в січні 1919 року продрозкладка, яка передбачала вилучення у населення «лишків» зерна та інших продуктів. В процесі реалізації політики «воєнного комунізму» акцент робився на одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин. Відбувався розподіл поміщицьких земель. Навесні 1919 року посилилося невдоволення селянських мас політикою «воєнного комунізму», зокрема продрозкладкою. Селянами вороже сприймалися дії озброєних продзагонів, які насильно реквізовували хліб і худобу для потреб армії і держави. Піднялась хвиля стихійного селянського руху. За спогадами Г.Н. Рябоконя одна з «банд» з колишніх солдат 2-го Радянського полку і комуністичного батальйону ім. Спартака, які виступили проти радянської влади, під командуванням Озерана, в червні 1919 року захопили село Кумейки Мошенського району.

13

Своєрідним піком антибільшовицьких повстань став виступ отамана М. Григор’єва, загонам якого досить швидко вдалося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор’єва не підтримали інші лідери повстанців – Нестор Махно та Зелений. Традиційна для гигор᾽євських військ практика мародерства, терору та погромів відлякувала від них потенційних прихильників. Невдовзі виступ григор᾽євців було придушено і їх розрізнені загони наприкінці травня залишили Черкаси. Частина їх розбіглася по навколишнім селам, частина – втекла в Холодний Яр. Ослаблена повстанським рухом і господарською розрухою радянська влада не змогла протистояти військам Добровольчої армії А. Денікіна, яка вела наступ на Україну у двох напрямках – на Київ і Одесу. Наприкінці серпня білогвардійські війська увійшли до Черкас. Денікінський режим обстоював гасла «единой и недилимой» і характеризувався жорстокими репресіями проти політичних противників, прагненням відновити поміщицьку власність на землю. Так, в роки денікінського режиму тільки в селах Змагайлівка і Царська Слобода (тепер Червона Слобода) було розстріляно близько 40 чоловік, спалено 22 двори. Така політика викликала обурення і протест населення, які переростали у масовий партизанський рух. Одним із районів зосередження партизанських загонів стали ліси поблизу Мошен, де діяло близько 6 тис. партизан. Боротьбу проти денікінської окупаційної влади на території Черкащини вели сили різної політичної орієнтації – від радянських до петлюрівських формувань. За спогадами Г.Н. Рябоконя в селах Мошни, Шелепухи, Первомайське, Худяки та ін. були організовані червоні партизанські загони. А в селах Байбузи і Білозір᾽я – «петлюрівського забарвлення». На чолі цих загонів в селі Байбузи стояв отаман Товкач, в селі Білозір᾽я – отаман Тараненко. І хоч воювали вони проти Денікіна спільно з червоними, але були проти більшовицької влади. Партизани завдавали удари ворожим силам, влаштовували засади, організовували диверсії. Щоб зламати опір населення ворог вдавався до провокацій. Білогвардійці в Черкасах розклеїли листівки з повідомленням, ніби Москву оточив і взяв Денікін. Вночі на багатьох з’явилася відповідь: «Візьміть спочатку Мошни, а тоді вже Москву». У листопаді 1919 року у Шелепухівській, Байбузо-Білозерській, Мошнянській і Старосільській волостях Черкаського повіту повстало декілька тисяч селян. «Повстанці називали себе петлюрівцями, – писав 14

більшовицький історик Д. Кін. – Ними була оголошена мобілізація до 45тилітнього віку. До повстанців під час бою перебігли з білих частин два офіцери-українці, які очолили рух і готували наступ на Черкаси».

1919 року разом зі своїми товаришами – Чорним, Самійлом Бугаєм, Лихом, Г. Рябоконем та К. Віхтем – створив повстанський загін і Трохим Голий (Трохим Іванович Бабенко, уродженець с. Хрещатик Черкаського району, повстанський отаман, керівник Мліївської республіки). Відважні вояки пускали під укіс денікінські потяги, нападали на обози ворожого війська, розгромили штаб якоїсь білогвардійської частини, що розмістився у Городищенській сільськогосподарській школі. Були у загоні і селяни з Тубільців, Березняків, Білозір’я*, Байбузів. Під ударами повстанських загонів та Червоної армії, що насувалася з холодної півночі, денікінці панічно тікали до моря в надії, що врятуються на кораблях Антанти. Дуже швидко білі москалі забралися геть із Черкащини. Колишні побратими Трохима Голого Григорій Рябокінь та Кузьма Вихоть подалися до комуністів. Рябокінь був призначений військовим комісаром Черкаського повіту і вів боротьбу проти «петлюрівських бандитських формувань».

31 грудня 1919 року червоні за допомогою холодноярців захопили Черкаси. Холодноярська повстанська організація деякий час уникала прямої конфронтації з більшовиками, прагнучи виграти час для організації розбудови власних сил.

5-7 лютого 1920 року через села Хрещатик, Тубільці, Мошни, Будище, Байбузи, а 8 лютого – через Старосілля, Буду-Орловецьку, Білозір’я, пройшли частини Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка. Головним завданням походу тилами радянських та білогвардійських військ було збереження армії на території України, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій. Рейд здійснювався у надзвичайно важких умовах. Однак, роз’яснювальна і агітаційна робота мала позитивний вплив на розгортання повстанського руху. Зрозуміло, що поява українського війська підняла дух селянам і віру в перемогу над москалями. Щоправда, в Мошнах виник інцидент: комуністичні агітатори набрехали селянам, що це йдуть білогвардійці. Провокатори пообіцяли дати кожному по півпуда цукру, якщо селяни перепинять ворогові дорогу. Коли ж хлібороби довідались, що це частини української армії, то в бій вступати, звичайно, не схотіли… Щоб остаточно розвіяти неправдиві чутки, командир Київської дивізії Юрко Тютюнник дав наказ «кінним частинам пройти м. Мошни з піснями»...

15

4-12 лютого 1920 року через села Кумейки, Первомайське, Лозівок, Байбузи, Дубіївку, Білозір᾽я, Степанки, Вергуни, Думанці проходив полк «Чорних запорожців» під керівництвом Петра Дяченка, що брав участь у Зимовому поході армії УНР. 13 лютого 1920 року полк «Чорних запорожців» через с. Худяки переправився на лівий берег Дніпра. У квітні 1920 року відповідно до угоди між Польщею та УНР польськоукраїнські війська перейшли Збруч і почали бойові дії, оволодівши 6 травня Києвом. У зв’язку з цим губернські радянські установи з Києва тимчасово були переведені до Черкас. Та поступово польсько-радянська війна для більшовиків з оборонної перетворювалася на наступальну. 1920 року з військової арени України зійшли поляки, французи, росіяни-білогвардійці, англійці, греки, серби… На українській землі залишились лише більшовики. У першій половині 1920 року кількість «визволителів» зросла до 1,2 мільйона плюс бійці ІІ Продовольчої армії. Проти них й продовжували боротьбу гайдамаки ХХ століття. Влітку 1920 року в багатьох селах Черкаського уїзду піднялась чергова хвиля антибільшовицьких повстань. Під час всеукраїнського повстання літа – осені 1920 року однією з головних осіб був отаман Голий: він командував цілим військом, частину якого, шість тисяч повстанців, він 2 жовтня 1920 року привів у Мошни на з’єднання з холодноярцями (2 жовтня 1920 року в Мошнах зійшлося величезне повстанське військо (30 тисяч коліїв). Тут відбулася нарада отаманів, на якій вирішували, що ж робити далі, як використати цю немалу силу.) Про це писали

і більшовики. «Черкасский уезд. 2 октября банды отошли в направлении Мошны... С каждым днем банды крепнут, получая подкрепление из Холодного Яра. Дальнейший рост банд угрожает Черкассам. В данное же время под угрозой находится Городище, где нет вооруженных сил. 3 октября банда в количестве 4000 чел. заняла Свидовку (Свидівок), Русскую Поляну, откуда повела наступление на Черкассы». Але віра у всесильність Симона Петлюри, віра, що він і без допомоги повстанців визволить Київ і Україну, призвела до того, що у м. Мошнах, коли доля військової кампанії 1920 року значною міра була в руках отаманів, після тривалої дискусії на тему – йти на Київ, чи ні? – було прийняте невірне воєнно-політичне рішення: бити ворога в рідній місцевості. Придушити селянські повстання отримала завдання Перша кінна армія, яка у жовтні 1920 року пройшлася вогнем і смерчем по Черкащині. Кінна армія Будьонного йшла бити Врангеля, а по дорозі палила 16

«бандитські села» та громила, радше, розсіювала повстанські ватаги. «Рассеянная частями 1-й Конной армии в середине октября в районе Умани, банда Голого к концу октября 1920 г. вновь собралась и перекочевала в Черкасский район. Банда Голого, достигшая своих максимальных размеров в 7000 человек (с дезертирами, стариками, причем были даже женщины), взята на учет Штадивом 11». «...Черкасский уезд... В с. Байбузы (вошло) до 120 чел. бандитов при одном пулемете под командой Товкача и там же до 100 человек пехоты атамана Голого, главные силы которого доходят до 400 пехоты, 60 кавалерии и один пулемет в деревне Мошны. Села Белозерье и Староселье заняты бандами Товкача до 200 человек. В районе Млеева расположены банды до 200 пехоты, 15 кавалерии под руководством Краснюка. 2 ноября банды Голого в количестве до 200 чел., при 60 чел. кавалерии, имея до 1200 винтовок и четыре пулемета, продолжают быть пассивными. Эти банды тщательно скрывают свои намерения и предполагаемые действия, обязав население оставаться на своих местах безвыездно». «...Черкасский уезд. 7 ноября на ст. Байбузы произошел бой между очень многочисленными бандами и советскими частями. Бой продолжался три часа, в результате зарублено большое количество бандитов. Ввиду того что многие бандиты засели в избах и продолжали оборонять селение Байбузы, последнее частью сожжено. В районе Будище банда оказывает упорное сопротивление, селение обстреливается орудийным огнем. В бою под селом Байбузы убит помощник Голого – Товкач… В районе Мошногорского монастыря... засела банда в 1300 чел. Банде был дан бой, в результате банда была выбита из селения, потеряв убитыми 150 человек. Затем банда разделилась на две партии, из которых одна отступила в Мошногорский монастырь». «Частями 11 дивизии, бойцами 2-93 кавполка, прибывшими в данный район (Мошны – Городище – Черкассы), банда Голого в три дня (3 – 6 ноября) была разбита 6 ноября... Сам бандит Голый скрылся с 17 бандитами в районе Млеева». Наступне повідомлення чекістів спростовує попереднє: широкомасштабний бій продовжувався. Зі звіту Кременчуцької губернської ЧК від 7 листопада 1920 року довідуємося, що на підмогу Голому прийшли загони Кикотя, Марусі та Ярового, які зайняли села Байбузи та Будище: «Банда Кикотя имеет в Будищах и Мошнах около 300 конницы и около 100 пехоты». Незабаром над’їхав і загін отамана Левченка. Про події тих днів розповідав Дмитро Григорович Надточій, 1907 року народження, із с. Тубільці: «Голова Тубільської сільради Мусій Йосипович 17

Шепель (по-вуличному дід Плаха), Федір Соломаха, дід Премьор очолили оборону Тубільців, ходили по хатах: «Давайте борони, чи хочете, щоб і нас тут били та палили?» Я пас скот (на Покрову було), коли біжить березняківський повстанець, у шинелі, весь мокрий: «Хлопці, біжіть, хто має зброю, бо нас у селі б’ють будьонівці». Ми всі за зброю – що в кого було. Прорвалися будьонівці з Березняків – і на борони, дуже озлилися: то й тут бандитське село?! Спалили 360 дворів... Селяни Березняків і Тубільців вийшли з вилами, багатші позносили дерев’яні борони і встелили ними (зубцями догори) підходи до села з боку Гоївки – можливого напрямку наступу кінноти. Будьонівці здійснили прорив між обома селами в районі млинів, була сутичка – тут засіли селяни. За вчинений опір командир будьонівського загону наказав: «Жґітє всьо моєй властью і моєй рукой!» Палило п’ять душ паліїв піками, вмоченими у щось легкозаймисте. Березняки спалили повністю (бо звідти пішла похватка на борони), Тубільці – частково, спалили околичні кутки Байбузівщину, Яремівщину, Безклубівщину, Виселку, Забір’я. Кожен куток мав від 30 до 50 хат. Мусій Йосипович Шепель заховався в плавнях, у мочарах, бо були б убили». «Червоні збирали ужинок: грабували, ґвалтували. Був у Тубільцях божевільний, потрапив під руку розпаленим переможцям – зарубали. Вживане у народі означення щодо денікінського війська «грабармія» можна повністю віднести і до червоної». «Велася боротьба між націями за право володіти українським скарбом – землею. Жорстокими були всі. Але, якщо жорстокість із нашого боку була цілком виправдана, бо ми захищали своє право жити на своїй землі, то жорстокість окупанта була способом змести з лиця землі наш народ». Незайве відмітити, що селянам довелося поставляти провіант, фураж, худобу, одяг всім воюючим сторонам у цій війні. Про розмах повстанського руху в Черкаському повіті – навіть у листопаді 1920 року, коли рух повстанський згортався, – свідчить такий документ: «На учете разведчасти Штадива 11 в ноябре месяце имелось 27 тысяч бандитов и до 5 тысяч сочувствующих бандитизму местного населения». Фактично все дієздатне населення піднялося на боротьбу з окупантами… Та що могли вдіяти примітивно озброєні селяни проти вишколених регулярних частин кінної орди Будьонного? Зима стала не меншим випробуванням… Під тиском морозів і ударів червоних повстанський рух пішов на спад. Довелося переходити на підпільні методи боротьби.

18

З інформаційного зведення начальника штабу військ Кременчуцької губернії (за лютий 1921 року) довідуємося про агентурні дані щодо підпільної української організації, яку очолював Голий: «Штаб МошнинскоГородищенской организации Петлюровского самостийного направления, район Черкассы – Городище – Млеев – Белозерье. Штаб банды: начштаба Голого – Попудренко, бывший офицер, уроженец Млеева. Солодкий и Круподеров из Млеева… Кочен Штрита – из Городища, пехотной бандой командовал бывший прапорщик Минько по прозвищу Лебедь. Заяц и Проценко – бывшие офицеры... Банда Голого в настоящее время стоит на учете в районе Шелепухи – Мошны... в числе 17 конных... Поимка банды сопровождается большими затруднениями». Відомо, що у 1920 році для боротьби проти «холодноярської банди» був організований похід Черкаського комуністичного загону імені Спартака, під командуванням Хижняка М., через придніпровські села Черкащини і Чигиринщини. Та через активність повстанців цей загін був змушений невдовзі повернутися в Черкаси. Незважаючи на підписання у березні 1921 року Ризького мирного договору між РСФСР і УСРР, з одного боку, та Польщею, – з іншого, наслідками якого стали поділ України і визнання Польщею УСРР, на території радянської України антибільшовицький повстанський рух під гаслом відновлення УНР не припинився. Зокрема, відомо, що у квітні 1921 року загін отамана Завгороднього захопив село Вергуни. Остаточно радянська влада в Вергунах утвердилась лише восени 1921 року. Весною 1921 року, повстанцями з Холодного Яру в селі Талдики було вбито Калашника Семена Захаровича, члена партії більшовиків з 1915 року, секретаря парт'ячейки, голову волвиконкому, члена Київського губкому, активіста Радянської влади. Через декілька днів до села Талдики було надіслано загін репресивного органу «черезвичайної комісії» (ЧК) і без слідства розстріляно п’ятеро заможних селян із так званих відповідачів. Цікаво знати З метою розшарування і розгортання класової боротьби на селі в 1920-х роках в Україні владою був запроваджений інститут відповідачів. На відміну від заручників, відповідача не заарештовували, він продовжував працювати вдома без права виїзду. В інструкції «Про призначення відповідачів» передбачалося, щоб акція з вибору відповідачів від 1–10 родин проходила на загальносільських сходках. Якщо в селі хтось учиняв злочин, винуватця не розшукували, а знов скликали сільську сходку. На сходці кожен відповідач мав тягнути жереб. Витяг чистий папірець – вільний. З хрестиком – ставав до 19

стінки і його розстрілювали. Якщо відповідач був відсутній – жереб тягнув старший син. Усе майно розстріляних конфісковувалося і розподілялося між комнезамівцями. Точно встановлювалася і міра покарання за злочин. Приміром, за вбивство червоноармійця чи комнезамівця розстрілювали, при наявності трупа, одного відповідача, при відсутності – двох. Такий захід мав запровадити у сільській громаді кругову поруку й змусити селян припинити підпільну антирадянську діяльність. Окремо встановлювався штраф за «недоносительство» про появу в селі підозрілих груп людей чи окремих осіб, за зникнення наказу на стенді оголошень тощо. На десятки пудів збіжжя відповідачів штрафували за найменші дрібниці: від'їзд на ярмарок, виникнення у селі самогоноваріння, невчасну доставку пакету до районної влади тощо. Документи, які зберігаються в Державному Архіві Черкаської області, свідчать, що серед відповідачів були не лише «класові вороги», тобто заможні селяни, а й бідний люд.

Про подальший антибільшовицький повстанський рух свідчить і стаття «Роль Черкасских органов ЧК и ГПУ и ликвидация бандитизма» з газети «Путь революции» за 22 січня 1923 року: «…1921 год. Весна. Холодноярці не дремали. Один из них, Омелько Дзигарь, создал у районе Худяковской волости банду 500 человек с дезиртиров. Бандиты делали марш по всему Черкасскому уезду под руководством Чучупаки, Хмары, Деркача, Завгороднего. В Худяковской волости на Днепровских островах была резиденция банды Нагирного, ликвидирована 1922 году. 8 человек, атаман НагирныйСавченко захвачен». Не в змозі перемогти у війні проти селянства, більшовики були змушені перейти до нової економічної політики (НЕПу), яка передбачала заміну продрозкладки продподатком і дозвіл на дрібну вільну торгівлю. НЕП був тактичним кроком більшовиків, спрямованим на тимчасовий пошук компромісу з селянством. Селяни швидко розживалися, багатіли. Паралельно зі зростанням добробуту почало змінюватися їхнє ставлення до повстанців, які «заважали» господарювати, наражали їх на небезпеку. На спад збройного селянського руху вплинула і амністія, проголошена V Всеукраїнським з’їздом рад у березні 1921 року. Частина 20

повстанців повірила в оголошену амністію. Так, 7 серпня 1921 року здався «головний штаб» Холодноярської бригади на чолі з отаманом Петренком. Вийшли з лісу і ряд інших керівників холодноярців – І. Деркач, О. Чучупак, С. Чучупак. Та невдовзі всі вони були заарештовані. Варто зазначити, що худячанин Омелян Дзигар був членом Центральної Ради і свого часу заступником голови Холодноярського окружного повстанського комітету. Саме він разом з есером Шапошником вів переговори з представниками радянської влади про амністію повстанців. Не зважаючи на капітуляцію цілого ряду отаманів, Холодний Яр продовжував залишатися базою антибільшовицького руху. Не всі повстанці повірили амністії і повернулися в рідні села. У цей період відбулася лише зміна тактики повстанської боротьби – на зміну військових повстанських формувань прийшли невеликі мобільні військові загони, які, за підтримки місцевого населення, вдалися до методів партизанської війни. В зв’язку з неможливістю перемогти бунтівних отаманів, в ЧК розробили спеціальну операцію з нейтралізації та захоплення холодноярських отаманів. Вона відбувалася в три етапи: 1) вихід на одного з отаманів «Холодного Яру», який мав вплив на інших, та переконати їх в існуванні, вигаданою в надрах ЧК, «Чорноморської повстанської групи»; 2) користуючись досягнутим, нейтралізувати дії повстанців і, посилаючись на наказ Петлюри, змусити повстанців тимчасово відмовитися від активних дій; 3) заманити отаманів у пастку й захопити основні командні кадри холодноярської повстанської групи військ. На 30 вересня 1922 року було призначено «з'їзд для вирішення плану руху та інших справ» у м. Звенигородці. Там всіх отаманів заарештували без жодного пострілу. За подібним планом операції ЧК проводили по всій Україні.

1922 р. масштабна організована боротьба в Холодному Яру припинилася. Проте окремі загони продовжували боротьбу ще декілька років. Є відомості, що у Мошенському районі ще до вересня 1925 року діяв загін отамана Садового, який наприкінці 1920 року нараховував 150 бійців. Тут же діяв і загін Шпильового, щонайменше до вересня 1925 року. Чимало холодноярців чинили спротив колективізації та розкуркуленню. Лише голод 1932-1933 рр. зумів приборкати повстанців. Події 1917–1921 років в історії Українській були чи найдраматичнішими. Тільки за два з половиною роки в Україні дев’ять разів змінювалася влада. Та саме в цей період український народ, пробудившись від летаргічного сну, вийшов на світову арену як 21

повноцінна, неповторна, фізично могутня нація. Завдяки жертовному подвигу, в тому числі і наших земляків, у полум’ї революції на карті Європи постала суверенна держава – Україна. Черкащина була одним із ключових регіонів розгортання національно-визвольної боротьби за відновлення української державності. Цей період в історії району був надзвичайно насичений подіями і характеризувався втягненням в орбіту політичної діяльності широких верств населення. Однією з характерних рис Української революції 1917-1921 рр. став селянський рух, який розгорнувся з відкритої боротьби за землю й переріс через масовість і зростання свідомості його учасників до відстоювання української державності. Своєрідним узагальнюючим символом боротьби українського народу за свободу і незалежність стала Холодноярська республіка, в діяльності якої населення Черкаського краю брало найактивнішу участь. Зусилля національно-патріотичних сил на території Черкащини мали значні здобутки у розбудові української державності та її структур, але, на жаль, відчайдушні спроби відстояти незалежність завершилися поразкою. Тисячі невідомих героїв загинули в боротьбі з ворогами, багато померло в еміграції, чимало замордовано в більшовицьких катівнях. І наш святий обов’язок – пам’ятати їхню жертовність і гідно вшановувати лицарів-земляків.

*Ймовірно, мова йде про село Яснозір’я, яке до 1965 року носило назву Білозір᾽я.

22

Використані джерела 1. Біографічні довідки холодноярців / Реабілітовані історією. Черкаська область: у 9 т. – Черкаси: вид. «Черкаський ЦНТЕІ», 2006. – Кн.5. – С. 211234.

2. Від острова русів – Черкаський район / За ред. В. М. Мельниченка. – Черкаси: Брама, 2004. – 248 с.

3. Героїзм і трагедія Холодного Яру / За ред. Р. Коваля. — К., 1996. – 129 с.

4. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр / Юрій Горліс-Горський. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2005. – 416 с.

5. Гречуха С. Лицарі без жаху і без смерті / Сергій Гречуха // Реабілітовані історією. Черкаська область: у 9 т. – Черкаси: вид. Чабаненко Ю. А., 2010. – Кн.8. – С. 253-257.

6. Державний архів Черкаської області, ф. Р-2475, оп.1, спр. 30., арк. 7, 9.

7. ДАЧО, ф. Р-2475, оп.1, спр. 3, арк. 36, 65, 74, 77, 98, 100.

8. ДАЧО, ф. Р-2475, оп.1, спр. 53., арк. 36.

9. ДАЧО, ф. Р-184, оп.1, спр. 40, арк. 1, 86.

10. ДАЧО, ф. Р-184, оп.1, спр. 38, арк. 11.

11. ДАЧО, ф. Р-184, оп.1, спр. 33, арк. 72, 87, 390.

12. ДАЧО, ф.Р-1717, оп.1, спр. 2, арк. 49,36.

13. ДАЧО, ф.Р-1717, оп.1, спр. 6, арк. 9.

14. Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР / П.Г. Дяченко. - Київ: Стікс, 2010. - 448 с.

15. Із Наказу, ч.10 – військам Чорноморської повстанської групи: 1920 р. / Реабілітовані історією Черкаська область: у 9 т. – Сміла: Тясмин, 2006. – Кн.

1.– С. 55-56.

16. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. – К., 1972. – 788 с.

17. Коваль Р. Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу / Р. Коваль. – Київ: Державна картографічна фабрика [та ін.], 2006. – 624 с.

18. Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю / Р. Коваль. - К.: Діокор, 2001. – 288 с.

19. Коваль Р. Ренесанс на передодні трагедії / Р. Коваль – К.: Діокор, 2003. – 92 с.

20. Мельниченко В. Події Української революції 1917-1920 рр. на Черкащині / Моя Черкащина: навч.-метод. посібник для вчителів та викладачів навчальних закладів // Василь Мельниченко. – Черкаси: Вертикаль, 2006.

– 232 с.

21. Мельниченко В. Черкащина в добу Української революції 1917-1920 рр.: навчальний посібник / В.М. Мельниченко. – Черкаси: Вертикаль, 2016. – 200 с.

23

22. Мельниченко В. Черкащина 100 років тому / Василь Мельниченко // Черкаський край. – 15 березня (№11). – 2017. – С. 4.

23. Лист Г. Н. Рябоконя / Реабілітовані історією Черкаська область: у 9 т. – Сміла: Тясмин, 2006. – Кн. 1.– С. 233-241.

24. Реєнт О. Павло Скоропадський / О. Реєнт. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003. – 304 с.

25. Скальський В. Особовий склад Київської та Черкаської повітових народних рад / Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 років. Збірник наукових статей // Голов. ред. В.Ф. Верстюк. – Вип. 8. – К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — 270-276 с.

26. Трудящі Черкащини в боротьбі за владу Рад. 1917-1920 рр.: зб. док. і матеріалів. – Черкаси, 1957. – 303 с.

27. Улітов А. На краю лісостепу: худ.-докум. нарис про село Дубіївку на Черкащині / Анатолій Улітов. – Черкаси: ОП «Черкаська обласна друкарня», 1994. – 157 с.

28. Царенко В. Історія Сагунівки / Василь Царенко. – Черкаси: Сіяч, 1992. – 176 с.

29. Щербина М. Просвітянський рух на Черкащині в роки Української революції (1917-1920) / М. Щербина. – Черкащина в контексті історії України (матеріали Першої наук.-краєзн. конф. Черкащини). – Черкаси: Ваш дім, 2004. – С. 203-208.

30. Черкащина в період становлення української держави: 1917 – 1919 рр. / Авт.-упор. Т.А. Клименко, Е.А. Левицька, П.М. Жук. – Черкаси: Вид. Ю. Чабаненко, 2008. – 152 с.

Інтернет-ресурси 1. Калиновська Т. Відповідачі [Електронний ресурс] // Сайт газети «ПресЦентр». – Текстові дані. – Режим доступу: http://pres-centr.ck.ua/print/news15487.html (дата звернення: 22.02.2017). – Назва з екрана.

2. Коваль Р. Начерк до історії Холодноярської організації 1917 - 1922 років [Електронний ресурс] // Сайт «Холодний Яр». – Текстові дані. – Режим доступу: http://unknownwar.info/holodniy_yar/hy_naris.html (дата звернення: 13.02.2017). – Назва з екрана.

3. Мельниченко В. Черкащина в добу Української революції 1917–1921 років [Електронний ресурс] // Сайт ЧНУ ім. Б. Хмельницького. – Текстові дані. – Режим доступу: https://www.cdu.edu.ua/news/2866-cherkashchyna-v-dobuukrainskoi-revoliutsii-1917-1921-rokiv.html (дата звернення: 13.02.2017). – Назва з екрана.

4. Митрофаненко Ю. Воля України або смерть! [Електронний ресурс] // Сайт «TiMCO».

– Текстові дані.

– Режим доступу: 24

http://timso.koippo.kr.ua/blogs/index.php/Mitrofanenko/title-257 (дата звернення: 20.02.2017). – Назва з екрана.

5. Прокіп Н.З. Збройний опір більшовицькому тоталітарному режиму на початку 1920-х років в УСРР [Електронний ресурс] // Національний університет «Львівська політехніка» . – Текстові дані. – Режим доступу: http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/14032/1/28_174177_Vis724_Armiya.pdf (дата звернення: 17.02.2017). – Назва з екрана.

6. «Просвіти» соборної України [Електронний ресурс] // Сайт газети «Слово Просвіти».

– Текстові дані.

– Режим доступу: http://slovoprosvity.org/2014/02/27/%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%B 2%D1%96%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%97%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8-2/ (дата звернення: 7.03.2017). – Назва з екрана.

7. Ризький мир [Електронний ресурс] // Сайт «Вікіпедія». – Текстові дані. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B8%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0 %B8%D0%B9_%D0%BC%D0%B8%D1%80_(1921) дата звернення: 17.02.2017).

– Назва з екрана.

8. Солодар О. Холодноярський повстанком [Електронний ресурс] // Сайт «Місто на Че»– Текстові дані.

– Режим доступу: https://mistoche.blogspot.com/2016/02/Kholodnoiarskyi-povstankom.html (дата звернення: 20.02.2017). – Назва з екрана.

9. Театр села Худяки [Електронний ресурс] // Сайт «Города и села Украины!».

– Текстові дані. – Режим доступу: https://1ua.com.ua/rnf7274561 (дата звернення: 20.02.2017). – Назва з екрана.

10. Холодноярська республіка [Електронний ресурс] // Сайт «ВікіпедіЯ». – Текстові дані.

– Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0 %BD%D0%BE%D1%8F%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%80%D 0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0 дата звернення: 20.02.2017). – Назва з екрана.

11. Холодноярська республіка [Електронний ресурс] // Сайт «УНУС». – Текстові дані. – Режим доступу: http://www.udau.edu.ua/ua/news/xolodnoyarskarespublika-geroyichna-storinka-borotbi-ukrayinskogo-narodu-zaderzhavnist.html (дата звернення: 17.02. 2017). – Назва з екрана.

12. Чигиринщина [Електронний ресурс] // Блог Олександра Солодара. – Текстові дані. – Режим доступу: http://olexandrsolodar2010.blogspot.com/ (дата звернення: 24.02. 2017). – Назва з екрана.

25

Науково-популярне видання

Черкаський район в добу Української революції 1917-1921 років Історичний екскурс

Автор-укладач Л.В. Воскобійник Відповідальна за випуск В.М. Канюка

Підписано до друку 17.03.2017 Тираж 10

Видавець: Комунальний заклад «Черкаський районний організаційнометодичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради 18000 м. Черкаси вул. Дахнівська, 52 e-mail: bibliotekaromc@gmail.com 26

27

28