Оксана Дяків
Покоління Поезії
Тернопiль 2017
ББК 84 (4 Укр)6 Д 75
ДЖАЗ ЖИТТЯ
Д 75 Дяків О. І. Покоління: поезії / О. І. Дяків. – Тернопіль: ТОВ «Тернограф», 2017. – 108 с.
Осінній дощ шибки розбудить вранці, Розмиє снів-туманів паралелі, На клаптики порве сторінки глянцю, Розбудить з мрій зманіжених постелі, У день утрачених, старих ілюзій Крихкі, як музика, відчинить двері, Залишить звуки свіжих джазу візій На клавішах життя – не на папері.
ISBN 978-966-457-212-2
У восьмій збірці «Покоління» поетеси Оксани Дяків зібрано різножанрові ліричні твори, яким характерні щирість, чутливість, емоційність, драматизм і напруга. Своїми віршами авторка намагається достукатись до серця кожного, уберегти від невдач і розчарувань у складних мереживах життя. Книжка розрахована на широке коло читачів.
Скульптурний сад – як хронік миті-кадри. Повітря-скло дзвенить в п’янкім тумані. І кличе вечір у далекі мандри, Щоб висушити сльози на світанні. Достигле соло – сіль імпровізацій, Талант, нанизаний на пальці джазу… Крізь ніжність струн і серця, і вібрацій Жива душа співа, зліта відразу!
ББК 84 (4 Укр)6
Прив’ялий світ – осіння партитура. Осколки сутінків – нема вже світла. У ночі – ексклюзивна режисура... А час клубочиться, зміїться з вітром… Усi права захищенi. ISBN 978-966-457-212-2
© Дяків О. І., 2017 © ТОВ «Терно-граф», 2017
3
ТЕРПКЕ ВИНО
душа
Терпке вино – як помаранча осені… Крізь магістралі вен вже циркулює дощ. В душі – трава, ще з літа не покошена, Й вулкан – у серці: неспокійність площ.
З чим нашу душу можна порівняти? Вона ж – мов легіт, ніжний чар весни. Нестримний вітер прагне цвіт зірвати, А човен літа плине в смутку сни…
Вікно в стіні – ілюзія свідомості. Німий крик вітру й шелест босих ніг. А взагалі – то крок до невідомості: Зима безжально плутає думки мені…
Палає жаром чорнобривець сонця. Та в царстві тіней потопає він. Краса ошатна – наче тихий сон це, Коли лунає шляхом долі дзвін…
ПЕРЕСПІВИ Під дзвоном неба, сірого, смутного, Коли торкають краплі вікон скла, Лежать, розкрилившись, не сплять дороги, Плащем вкриває сад суцільна мла.
У Вічності душа не вмре, не згасне, Не втратить первозданних барв красу. Той образ не підвладний плину часу: В поезії його я воскрешу… Допоки очі бачать й серце мріє, Людська душа в моїх рядках зоріє.
Ти дивишся крізь пелену благально вгору, Шукаєш в серці радості й провин І бачиш в цю прощально-дивну пору У небесах стражденних журавлиний клин. В курликанні птахів – мінор любові, Останній спогад теплих днів ясних, Із літом, щедрим і палким, розмови, Мелодії пісень весни дзвінких.
4
5
ПАЛІТРА ОСЕНІ Покружляли над смереками – Під крилом і на крилі – І близькими, і далекими Вісті з рідної землі. Огорнулися туманами, Заплелися в сто дощів І дорожніми ридванами* Понеслись птахів ключі. Золотими неба брамами Відчинявся таєн вік, Листя пензлями багряними Простелявся лісу слід. Яблук спілими курантами Відбивався часу лік… Осінь щедрими талантами Оздобляла світу лик. Від палітри не відлучиться, У майстерні ночі й дні. А полотна у художниці Фантастичні, неземні… Дивовижними пейзажами Заполонені серця – Пишнобарвними колажами Богом даного митця!..
КОШТОВНЕ Серед золота пізньої осені Кришталеву згадаю порошу, Бірюзову нанизаю провесінь І смарагдів у літа попрошу. Сніг заплаче у теплій долонці... Я забарвлю буденність красою, І розсиплю під рідним віконцем Перли річки дрібною росою… Дністре срібний! Коштовний мій краю! До сердець протягаєш ти віття, Рушниками дороги до раю Вистеляєш крізь долі й століття… Діаманти добра та любові У твоїй хай засяють оправі, Бо майбутнього справжня основа – Жити в мирі та з мудрістю в парі!
Каштани Блідо-рожевий цвіт каштанів Розсипавсь снігом по землі, В повітрі зачепивсь веснянім, Немов у золотій імлі… Сивіє гір гряда туманом Над плавним легінем-Дністром. І тягнуться старі каштани, До неба дістають чолом…
* Ридван – велика карета для далеких подорожей.
6
7
Сліди
АКВАРЕЛІ
Октави – в шелесті отави… Акорди – в дзвонах громовиць. В Дністрі течуть і сльози, й слава Під небесами горілиць…
Тонкі, надніжні барви на папері, Легкі мазки – і тіні, і акценти… Художник творить диво-акварелі – Життя таким, як є, – штрихи-фрагменти.
Як долі зріз, пласти-породи Каньйону зирять в стінах-скалах. Епохи-ери колобродять: Сарматське море міфом стало…
Церкви – сакральні серця передзвони, Ріка прозора, ліс старий в тумані. Тремтить чутливий пензель… У долоні – Ще аркуш чистий: небо на світанні…
Силур, девон збирали сланці, Буяла первісна природа… Землі зостались шрами-шанці, Як в душах осад – гір порода.
Вода і фарби, і натхнення вітер… Чи мало, чи багато це – не знаю. В пастельних акварелях – думи світлі Митця, залюбленого в душу краю…
Свистить у вітах зелен-вітер. Киває соняшник навстріч. Слова складає замість літер З каміння берег потойбіч. Наскальні написи століття Зроcили. Карби запеклись. В скрижалях краю не повітря – Життя людей переплелись. Октави – в гомоні отави. Відбитки – в спалахах зірниць Слідів, залишених батьками Нащадкам в леті хмар і птиць…
8
АСОЦІАЦІЇ НОЧІ Кавою витече ніч, За пальці розмови узявшись. Тінню хустини із пліч Птаха майне, доспівавши. Стигне розпластаний став Під зоряним небом дірявим. Стигло впаде із листа Росяний ранок в отаву... Глухне віддалений звук На коліях стукоту часу. Місяць впускає із рук Ночі невипиту чашу... 9
Чари світу
ЗИМОВІ МАКИ
У сірій мряці чую спів-сопілку: Відлуння першого невинного дощу. Легенько краплі падають на гілку, Торкають арфи ниточку-струну.
Огненні маки в сонячній траві – В хурделиці засніжених ілюзій... Чи варт зрости їм в заскленій журбі? Бо серця щирого самотні друзі...
Як віртуозно граючи на скрипці, Летить у небі чорний журавель. Він зачиняє скрині свого світу Перед очима заздрості людей.
Хоч крутить віхола смертельний свій танок, Душа жива не знає супокою: Із маків пише пензель мій вінок Наперекір зимі упевнено рукою...
Ярило світлий заховавсь за хмари. Перун в литаври б’є у небесах. Стою й дивлюсь на все це, як на чари. Берізка стиха щось шепоче в снах… Дністер про літні дні собі бурмоче. Колише спокій осінь на межі. Збирає місяць зорі серед ночі І згадує пісні кохання весняні… Господній світ мені заглянув в душу, На крилах птаства знісши таїну... Життя прекрасне, та чекати мусим, Щоб стріти по озим’ї цвіт-весну... Ніколи, мабуть, все ж таки не треба Іти самотньо посеред доріг, Які ведуть до пекла чи до Неба… Опіка Бога – то наш оберіг.
10
Срібне сяйво Срібне сяйво Дністра... Горам небо лягло на рамена. Де знайти ще міста, Як заліщицька квітка ромена? У смарагдових шатах, У гаптованих вітром каптанах, Наче варта на чатах – Там зростають під сонцем каштани. Вічна слава та біль Віх літопису твориться й нині. І землі, й неба сіль Люд вкраїнський збира по зернині: З книг – тих мудрих скарбів, Нап’ємося живої водиці, Щоб наш дух не мілів, До Вкраїни любові криниця.
11
ГОСТЯ
ПІСНЯ
Запеленує золотом осінь, Та осика шукає тепла... Я запрошу до серця цю гостю, Щоб вона не намарно прийшла.
Вкраїнська пісня мелодійна... У ній немає слів «подвійних»: Там простір і безмежна щирість – Народу серця голос милий...
Заграє ще з деревами вітер, І доспівує птаство пісні. Поміж листя, каштанів та квітів В душу спокій наллється мені.
Часи народжують пісні: Сумні, веселі й запальні, Про людську долю та неволю, Життя з сльозами і з любов’ю...
Літо бабине в танці кружляє, На волоссі – як ніжний покров. І, напевно, воно добре знає, Де на світі є щастя й любов.
Пісні кохання ніжать душу, Росу з троянди тихо струсять, Вином душі наповнять келих, Роздмухають жаринки спалах.
Почуттями теж хочу летіти Через ріки і гори, й моря, Щоби разом щасливо радіти, Як заграє вечірня зоря…
Пісні козацькі та повстанські На бій піднімуть рано-вранці, Вогонь запалять незгасенний У боротьбі за край стражденний...
Гостя-осінь мене пожаліла, Розпорошила легко біду. Я пелюсткою ніжно злетіла – Та до серця твого припаду...
В рожденні й смерті буть собою – Нескореною, не німою – Вкраїну Бог прирік назавше, У пісні вічність дарувавши...
12
13
ВИШИВАНКА
УКРАЇНСЬКА ДУША
У вишиванці українській – небо І світло зір далеких, і світи, Птахів із раю неповторний щебет, Між вічністю й життям легкі мости... У вишиванці – ніжність і кохання... Та вдів і матерів самотній сум. Мережився орнамент у чеканні – Чумацький шлях любові й добрих дум... У вишиванці предковічній – доля І горя-радості нестримний плин. У хрестиках – палке бажання волі Й державності майбутніх поколінь... У вишиванці – плекана надія На самобутнє краще майбуття. На полотні – незгасна світла мрія, Червоно-чорне дзеркало життя...
Українська душа – Загадкова глибинна криниця. Із ядра – сила коренів, Як магічна калинова суть. Шанувати вкраїнцям Годувальницю-Землю годиться: Із джерел чистих й соків В родинах їх діти ростуть…
СПІВ АНГЕЛА Зорі зірчасто засіюють небо. Вечір прилинув, та сумно тобі. Все буде добре. Не плач, не треба! Будуть і в тебе щасливії дні. Вітер надворі – затишно в хаті. Скапує свічки світла сльоза. Витри-но очка, не варто плакать, Ліпше повторюй мудрі слова: «Сонечко встане, висвятить обрій! В смутку Господь допоможе мені. Все буде добре, все буде добре… Будуть і в мене щасливії дні…» Ніч приступила, і хочеться спати. Смутки-печалі геть відійдуть. А Божий Ангел буде співати: «Люба дитинко, щасливою будь!»
14
15
ТРИЛИКА МАДОННА Ти – одна на всьому Божім світі І єдина на усій Землі... Це для Тебе сонце рясно світить, Місяць проплива в легкій імлі... Жінко, нене, донечко ласкава, В радості, у праці чи в журбі То зринаєш, мов казкова пава, То вербою гнешся до землі... Та нехай не крають блискавиці Твою долю – мудру й молоду. Я води джерельної й пшеницю До підніжжя Твого принесу – Хліба щире золото і пісню, Що Тобі судилась на роду. І життя нехай не буде прісним, А солодким, наче на меду. Жінко, нене, донечко ласкава, Я люблю всім серцем – від душі. Хай летить осанна величаво В Боже небо, де добра ключі... Постаєш щоденно в іпостасях Матері, дружини чи доньки. Втому забуваєш – Тобі вдасться Діточок леліять крізь роки. О Мадонно! Крига в серці скресне: Бо весна ступає на поріг, І любов безмежна знов воскресне – Долі нашої священний оберіг!
16
МАДОННА Богородицею весь світ оновився, і печаль праматері Єви перемінилась на радість. Преподобний Йоан Дамаскин, VIII ст.
Кличе серце, спрагле до любові, На молитву з Духом Пресвятим. Я схиляюсь низько пред Тобою: На Голгофу за людей пішов Твій Син. Мати світу! Над чолом – корона, Та байдужа до регалій Ти, Бо у серці носиш Боже Слово – Дарував його Ісус Святий. Ув очах – опіка і турбота, Думами наповнене чоло… Захищала Ти Христа від злоби, Але Він все сповнив, що дано. Образ Твій, осяяний промінням, Зігріває щирістю серця. В благодаті Ти – завжди нетлінна, Нас єднаєш з Богом в Небесах. Омофор покриє Україну – Хай козацький рід віки живе! Поможи піднятися з руїни І ділами славити Тебе!
17
МаМА Мамо! Мій світе і доле! Ми пуповиною зв’язані… Очі, напоєні болем, Мені про життя розкажуть. Про голе дитинство й босе, В уральській неволі змарнене, Макухи кулак трохи У теплій воді розбавлений. Дівчатко світловолосе Зі знімка тривожно дивиться. Погляд сполохано просить: «Над нами, Господи, змилуйся…» Злетіли літа непомітно. Здоров’я в роботах втрачене. Душі болі й твого тіла У дзеркалі зморщок позначені. Прагла Тобі приділити Вогонь серця, усміх теплий. Фатальність змогла спопелити Благословенний той трепет… Не зринути навіть й орлові В обитель нову мамину… Не бути калині в обнові, Навіки під корінь зламаній. В краю нині ненька далекім: Небесні версти подолано. Ридають зі мною лелеки За маминим рідним поглядом…
18
НЕ КЛИЧ!.. Ти не клич мене більше по імені: Не розтанули сльози-сніги, Розгубилися друзі у темряві, Збайдужіли тепер вороги... Як билина, одна я, самітниця, В цій пустелі людського життя. Над могилами зорі засвітяться, А любові нема вороття... У прихистку від вітру з туманами Спокій прагну знайти, хоч якийсь, У долонях розплакатись маминих. Серце бідне, тримайся, молись! На душевному голоді-цвинтарі Не сховаю страждання-журбу... На далекій незвіданій відстані Я, матусю, Тебе віднайду...
твоє серце, мамо! Горить-зорить, як біль, свіча... Сльозить-пече моя печаль: Погасло мамине вікно – Вже не засвітиться воно. Не прозвучать слова утіх. Не заспівають солов’ї. Роки зозуля не кує... Зі мною серце лиш Твоє... Мамо! 19
СХИЛИТИ ГОЛОВУ У місті мертвих – лиш хрести й каміння. Дерев нема, трава – немов стерня. Відчуєш у душі благоговіння, Коли підеш стежками навмання… Поміж могил, імен та плит гранітних Стрічаєш друзів знаних… і чужих. Роки життя – то цифри ледь помітні, А в них – і радість, й горе доль людських. Іду до мами… Небо – як блавати. У серці – жаль, а сльози – мов пітьма. Іду, рідненька, до твоєї «хати», Бо шляху іншого до неньки вже нема… Не встигли ми сказати все, що треба: Не вистачило часу нам обом, Бо ти раптово так злетіла аж до Неба, Залишивши нам Пам’ять і Любов, Яку ти дарувала день при днині Усім нам, дітям, наче справжній скарб. Ми молимось зі свічкою донині… Тебе ж чекати на Землі не варт… Сніги встеляють цвинтарні дороги, Церковні дзвони б’ють котрий вже раз! Єство заповнюють і смуток, і тривоги – Зима, процесія, скорботний час... Мій світлий янголе! Моя кохана ненько! Без тебе сонце ватрою пече, Дощі – мов лід… Як хочу я легенько Схилити голову матусі на плече!..
20
ЗРІЛІСТЬ Мінорним акордом вривається осінь У літню мажорність октав. Запахло смолою вологою сосен, Пожухлістю стомлених трав. Так молодість раптом свій біг зупиняє, Як зрілість ступа на поріг, І листя-прикраси із себе скидає, Намул відкидає з доріг. Веселощів, мрії ще ніжне стебельце... Та вже ностальгує єство За свіжих чуттів чистим плесом озерця, Легким і безхмарним чолом. І що ж залишається, любий мій друже, Натомість – без юності шат? Невже порожнеча, мов голос у лузі, А доля – фіксація дат? Навряд чи правдиву ми зможем оцінку Давати собі чи комусь, Коли прийдем в зрілість без скарбу-дорібку, А мудрість з життям – не союз... Мінорним акордом вривається осінь В серпневу мажорність октав... Лиш той зупинитись цю мить не попросить, Хто істину справжню пізнав…
21
ГАРМОНІЯ ПРОТИЛЕЖНОСТІ В душі мирській – і тісно, й простір: В’юняться-квітнуть думи-гості Про райський сад надій, бажань, Про пекло мук, утрати грань. Любов і ненависть – у парі. Добро і зло ведуть баталії, А чорний день та біла ніч Завжди в дорозі пліч-о-пліч. Крик немовляти – й смерть буття. І пам’ять вічна, й забуття. І людське тіло, з часом тлінне, І дух високий непокірний… І горе й радість, пісня й стогін Злились в ріки єдиний гомін. Це все – побіччя два медалі. Без них життя би прісним стало:
СПЕКТРАЛЬНІСТЬ СЛІВ Ми всі від лона – вже не бездоганні: За поворотом долі – свіжий гріх. То груди – в орденах, медалях, То в попелі від голови й до ніг... Ніщо не стане добрим чи поганим, Доки його оцінить хтось із нас: Чи порубає душу ятаганом, Або прославить, знісши на Парнас. Спектральність поглядів недосконала, Але шукаєм Правду поміж слів: То перековуєм мечі в орала, То зводим замки з мрій та снів... На долю нарікати недоречно – Пізнати Істину не всякий варт, Бо пошуки людські віками безконечні, В глибинах книг – для думки справжній гарт.
Гармонія – у протилежному, Одне від одного залежному…
22
23
ПОЧНИ ІЗ СЕБЕ В елегійному плині дощу, В екзекуції-ритмі спеки Забуваєм про сутність людську І про те, як злітають лелеки... У суспільстві хочемо буть Лиш царем, а ще ліпше – богом, Убиваєм совість свою За чужим, не своїм порогом. У житті прагнем стати кимсь, Що й самі не вмієм назвати. Але доля – то довга путь, На якій перепони й загати. Білий світ – жорстокий і злий. Він не любить слабких та кволих, А шанує тих, непростих, Хто сягає за видноколо... І якщо поміняти щось У житті цьому ти захочеш, Розпочни із себе самого, Щоб сміливо дивитись ув очі.
НА СЦЕНІ ЖИТТЯ Життя шліфує, наче камінь: Різцем в душі карбує грані, В одних серцях плекає пломінь, А в інших – лиш про іскру спомин. Хтось гниль болотяну збирає І птаха щастя хвіст лапає, Хтось все крушить, кайлом руйнує, А той нове життя будує. Хтось крутить колесо фортуни, Друзякам цвяхи б’є у труни. А ці лікують, книги пишуть, Щоби нащадкам слід залишить.
*** Так кожен грає роль – бездарно чи майстерно, Де тіням рай чи світло б’є нестерпно. Хоч світ – театр, та деякі з нас – блазні: Годяться лиш «царкам» прислужувати в лазні!
Поважати себе зумій! І тоді ніхто не посміє Відібрати у тебе сміх І убити довічну мрію...
24
25
ОСЕНЕ, НЕ ПЛАЧ!
ІЗ ЗОЛОТОГО БЕРЕГА
Осене, не плач, не рони намисто-сльози… Вересню, чекай, вдарять швидко вже морози. Осене, поглянь: не сама вже ти самотність – Щасно посміхнись крізь тумани сонцем жовтню.
Із золотого берега дитинства Дивлюсь на акварелі синіх гір. Як в дзеркалі, я розглядаю зблизька Пісок років – життєвий вододіл.
Злине листопад… Ніжного тепла не буде. Осене, не плач, намагайся сни забути. Золотом стели, бо нічого не змінити. Осене, згадай: варто жити ще й любити!
Мов кадри зі старого фільму долі, Пливе поволі в пам’яті колаж – Відбитки ще непевних ранніх кроків Та зрілості чіткий, ясний пейзаж.
НЕПОВТОРНЕ Річка тихо пливе – не ввійти нам у воду двічі. Рідний той краєвид не повториться сонячно знов, Не буде ніколи жаданої ніжної стрічі. І не зможе ніхто повернути одвічну любов…
26
Мій пильний погляд – крізь дощі чи спеку – Побачити зуміє правди сіль, Як шлях, що знає з вирію лелека, Щоб знову повернутись в отчий дім…
РАНОК На бані храму небо зайнялось – Так ніжнотонно заіскривсь світанок. Мов помаранча, викотився ранок, На дольки сонця поділивсь Дністром…
27
БЕРЕГИНЯ Берегине родинного вогнища, Ви в любові купаєтесь світлій. Хай дороги життєве полотнище Вишиванкою красно розквітне. А рука вже пряде волоконце Теплоти і сердечної щирості... Хай же ваше сімейне віконце Благодаттю земною розкрилиться. Недарма величають княгинею, Бо у йменні цім – спокою провесінь. Хай здоров’я зростає калиною, Бо в душі сотні весен – не осінь… Діти й внуки, ви – в колі родиннім, Над землею – осінній багрянець. Хай запросить же вас неодмінно Чоловік ваш коханий у танець. Наче лебеді, ви з ним у парі. Виграє срібнодзвінно сопілка – У світанках відлунює молодість, Коли гості кричали вам: «Гірко!» Та не тільки ви – мати й дружина, І бабуся-порадниця мила. У житті власні світлі вершини Ви віддавна уже підкорили. Захисниця Добра та Любові – Берегиня родинного вогнища… Хай у щасті та мудрому слові Все омріяне збудеться-сповниться!
28
РІЗДВО Селянська хата. Білі стіни, І піч потріскує вогнем… А на столі з обрусом білим – Дванадцять страв… І терпкий щем Молитвою у серці в’ється. Свіча горить. І дух Різдва У грудях кожного озветься: Надія, як Любов, жива! Пліч-о-пліч дружна вся родина Про рік минулий гомонить. Вечірня слів святих година Зорею в небі забринить. Христос родивсь! Тисячоліття Розтанули, як перший сніг… Та радість – вселюдська, всесвітня – Для християн – як оберіг!
СНІГ Ось і грудень. І випав сніг. Припорошив дороги, дерева І кружляв у повітрі, як міг: Заперечить теплінь йому треба... Так і в серці – то радість, то лід, І зима поступатись не хоче. Та життя – неперервний політ – Смуток – й щастям осяяні очі…
29
Незаробітчанські думи Із Тернопілля на заробітки за кордон виїхали майже 200 тисяч жителів...
Ніколи б не було в душі почину – Свою покинути родину, Забути про дзвінкі пташині трелі І стрімголов пірнути в чужину-пустелю. Бо проростаєш в землю барвінкову, Що одягає щовесни обнову. Твої тут корені, могили рідних І долі креслення – буремне та погідне. Чи ж хочеться покинути дитину? Надовго відірватись від родини: Отих людей, яких на пальцях лічиш, І батьківські літа вечірні покалічиш?! Що б не було – дощі чи заметілі, Добро чи нелад в думах, ділі, В державі власній хочеться лишитись, Заробітчанства «чарам» не скоритись!..
САМОТНІСТЬ Старенька на костур схилилась, Про долю скрушно зажурилась: На вервиці – відлік років, Вже дотліває свічка днів... Літа злетіли – бистрі коні, Дітей ростила... У долонях Ділила навпіл скибку хліба, Як голод смерть над ними здибив... Робила гірко день при днині – Аж руки пухли... І донині Живе нелегко – у скорботі На шлях позиркує з-за плоту: Вік вікувати в самотині У згорбленій старій хатині? Чи смерть – не мачуха, а ненька – У Божий світ візьме стареньку?..
Так! Тяжко жити в Україні, Бо тут буття на існування схоже. Коли сім’я залишиться в руїні, То чужина тобі чи допоможе?..
30
31
МУДРИЙ АНГЕЛ Моїм рідним та близьким присвячено
В хаті діда пахне м’ятою, І росте спориш біля воріт. Хилита голівкою патлатою Цвіт-кульбаба, вирвавшись крізь пліт. Білі стіни вікнами-очицями Задивляються у даль доріг. Срібнодзвінно воду п’є з криниці Журавель – як дому оберіг. В хаті цій літа ховаються за сволок, У світлинах – і любові, й горя тіні. Яблунька на вітерці шепоче, Що господар долю склав у скриню. Він покинув дім свій вже назавше – По трудах земних ліг спочивати, Вишиванку чисту вбравши, Наказав нам довго ряст топтати… Польське військо та війна – як каторга, Баланда в концтаборі німецькім, Остарбайтерство – до сорок п’ятого І життя колгоспне – по-совєтськи. Дім, сім’я, робота, господарка, Діти, внуки, їхні діти теж – Клопотів уже скінченна валка: Підійшов до Вічності кортеж… От і дні минають оглашенно, Вже й роки в десятиліття стиснуті… Дід Микола – син землі хрещений – Мудрим Ангелом живе в нащадків мислях.
32
ІЗ НАРОДНИХ ДЖЕРЕЛ Воістину невичерпна криниця Вкраїнської мистецької душі! Пісенне перевесло, як зірниця, Між небом і землею – на межі. Висока скрипка і дзвінкі цимбали Розкинуть звуки поміж діл та гір, Щоб серце заходилося-співало, Наснагу беручи із древніх сіл. Кобзарська дума – як літопис краю – Збере в єднанні юних і старих. Тужливо сопілкар заграє Мелодію – святую із святих… Та раптом леґінь стрепенеться, Дівча запросить в танець пружний. Любов’ю слово озоветься, Руки відчувши потиск дружній.
*** Обрядів, звичаїв веселка Забарвить кожен день весною. Розмаєм творчості з колиски Нас матері ведуть з собою. Із поколінь до покоління Передаємо скарб магічний, Щоб не всихалося коріння І гаптувалась доля вічна…
33
СОКРОВЕННА ПОЕЗІЯ
СЛОВО
Поезія, мов лики одкровення, Виймає з серця сокровенне На суду чи хвали тарелю, Лишає слід на білому папері.
Слово – цеглина мови, Яка цементує суспільство. Час – шліфувальник слова: Крізь нього стає воно віщим.
Думки то плутаються, то стають в колони І б’ють святково, як в церковні дзвони, То мукою млоять під серцем, То враз зриваються до герцю...
Слово – це думки злети, Яка у віках всевишня. Слова-кліше, трафарети Завжди бувають грішними.
І рими тужно квилять над тобою І долю болем тчуть, ведуть до бою Дорогою катарсису-розвою, Щоб чашу обминуть з бідою...
Поет Василь Симоненко, Як скальпелем, ним оперує. Пліснявих ідей естети Народ пустослів’ям мордують.
Поезія з молитвою зійдеться, І пристрасть з мислію зіткнеться, Щоб на олтар душі покласти знову Чуттів і мудрості палку розмову.
Енергія в слові та сила. Вкраїнська мова могутня! Важливо, щоб не задушили Її манкурти безпутні!..
34
35
ВІБРАЦІЇ Набатний часу пронизливий гомін. Від істин життя – вібрації-спомин. Годинник по центру надломлений – Сізіфовим тягарем пригноблений. Без проводу військо навчене гине – Дожились цейтноту чорної днини. У пошуках Правди люд – в лабіринті: Згубив, заблукавши, Аріадни нитку...
СВІЙ ЗА ДУХОМ У світі всіх заборон на відвертість, У повсякденній життя круговерті, Зібравши стиглих думок, слів колосся, Торкнуся рідних я струн суголосся І поділюся душею з ріднею, Хоч не по крові – за духом своєю, Бо проростає від щирості сила І повертає Поезії крила!
36
КНИГ ГЛИБИНА Книги – морська глибина. Хто в них пірне аж до дна, Той, хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить... Іван Франко
Прорік Франко, що книги – глибина: В них – давня мудрість нації та роду, Фундамент в них. Народ наш не згина Ворожа міць загарбника-заброди! Бо Сила й Віра у рядках отих, Розсипаних зерном на полі білім. Думки Хмельницького, Шевченків стиль І предковічне Мудрого чорнило... У книгах – вчення, дух і товща знань. Їх покоління молоде черпає. На ноги стане наш народ-титан, Якщо коштовних книг скарби пізнає…
37
українське слово Українська книго, бідності вериги Скинути не можеш із плечей... Скільки в тебе сили вклали й замісили, Волелюбних улили ідей! Наш Кобзар Великий, донька Прометея У світах прославились без меж… Та в своїй державі – самостійній, славній – Не доходять руки, щоб плекать тебе – Книгу українську. А любов синівську Вже давно пора її віддать: Щоби неповторне українське слово В чільний європейський поставити ряд.
ЗАПОВІТ Розметалося листя за вітром, А надії розбились об мур… Час летить невблаганно і швидко, Як згорає бікфордів той шнур. Проминають роки, мов перони, Миготить буднів-празників світ… У забутім останнім вагоні Хтось складає життя заповіт…
38
ЗЕМНЕ БУТТЯ Забагато фальші в музиці буття! Та не буде фразам й мислям вороття. Зачинились двері в добрий справжній світ, Перервало людство щирості політ… Хочемо до раю, як мале дитя, Та бездушшя-зграя – карцерне виття. З Єви та Адама – первородний гріх, А відповідальність – на голову сніг. Прагнемо у дітях віднайти святе, Та хіба зернина без води зросте?! Фарисейство трунком полонить думки… Як родинна сага створить душ мости – Виплекані будуть майбуття сади, Забринить наснага уперед іти… І благословення Боже не мине. Господи, помилуй це життя земне!
ДІВЧА Йде дівча привітне – юне, макоцвітне. Ще не знає болю, бавиться з любов’ю. Йде дівча привітне, миле, макоцвітне, Наче дзбанок, повне, радістю коштовне. Дай, Боже, їй долю – широку, як поле. Щоб дівча розквітло – ще й калиноцвітно… 39
ДОВІРЛИВА РОЗМОВА
ЗИМОВИЙ ДЕКАДАНС
Криштальна паморозь берізку закувала. Як наречена, неповторна стала! Фату мережану пустила ніжно долі Серед братів-сестер, задуманих і голих.
Не читається, не пишеться, не ждеться – Почуття сліпі клубочаться під серцем, Розгалужуються спрути неспокою, Пеленають тіні ковдрою тонкою…
Зачарувала білокора сіру тишу. Та вітерець кохану не залишив: Він трепетно розгладжує їй коси, Майстерно снігом запліта волосся.
Чому дні завзяті й радість вже нарізно, А душа бреде смутна по бездоріжжю І метається, і завмирає стелою – В галереях сутінок шукає Рафаеля?
Хто ти, берізко, білокора панно, Що над тобою вітерець співа осанну? Чи тужно завива і рветься в небо: Мовчання довгого йому ніяк не треба!
Плаче, тужить, упивається сльозами, Мов суха земля під неба образами. Глухне серце від думок захмарених, Від розбитих сподівань – затьмарених.
Зиму-розлучницю він проклинає люто, Бо днів чудових серцю не забути, Коли зеленим листям шепотіла: – Душею я до тебе лину, милий...
Декаданс в очах блукає перехожих, Лячно щуляться на вітрі від морозу. А будинки вгрузли в чорну твань асфальту. Ще би крок – й розколють навпіл міста карту.
Не плач же, вітре, не тужи даремно: Мине й холодних днів нашестя темне. Весна прилине і теплом огорне – До серця ніжно подругу пригорнеш...
Вулиці, машини, площі, постаменти… Небо – у кокардах сірих хмародертих. Із бетонних вирватися б лабіринтів, Зачинить Пандори біди-криги скриньку, Щоб запахло крізь каміння веснолісом, Вистрелило сонце ясним сяйвом з кріса – Зруйнувало вщент із льоду мури, І забуло людство про зими тортури!..
40
41
РОЗЧАРУВАННЯ Ніхто не знає наших дум: Їх заглушає вулиць шум. А мислі – плутані й тривожні – Розбурхують клітинку кожну… Чи ж відаєм, що це – ЛЮБОВ? Можливо, коли в жилах кров То закипає, то холоне, А серце – і зринає, й тоне… Не вірим в те, що є любов, Бо зради повінь і намов Захльостує людей багном І мокрим накрива рядном. Калічать душі, почуття… Чи є в тілах іще життя? Зосталися ще сподівання: Розтане, мабуть, крига рання? Чи є любов, а чи нема? Почути відповідь дарма! Бо хіть, захоплення дочасно «Любов’ю» величають, власне. Любити, певно, ми не вмієм Чи виколихувати мрію? А може, лицарство померло, Лишивши жінку в пустці-пеклі? Не знаємо, що це – любов, Й не прагнем дізнаватись знов, Щоб на порозі пізнавання Не стрітися з розчаруванням…
42
ВЕСНА В ДУШІ (диптих) І Вуаль задуми вкрила карі очі: Багато помилок зробила ти... А легкий вітер сум розвіяв ночі, І краплі сліз упали на листи – Слова любові, радості, надії, Які посіяла весна в німій душі. Листи про те, про що вже і не мрієш, – Вагання заорали лемеші… ІІ Коли в душі замерзлій знову Весна пробуджує розмову З чуттями ніжними у серці, Любов спинається до герцю З проваллям буднів зледенілих. Отримати жадають крила: До свята тягнуться обранці – Життя мирського юні бранці, Витати щоб над світом сірим, Воскреснути коханням щирим, Подарувати любій жінці Сердечних почуттів по вінця... Отак весна промінням ніжним, Мов камінь почуттів наріжний, Дарує сонце віри світле – Щоби життя нове розквітло.
43
ДИТЯ
СВЯТ-ВЕЧІР
Осяйно-миле янголятко До сонця тягне рученята. Ступають ніженьки по рясту, Щоб довго нитку долі прясти...
Завмер зимовий день в чеканні, Завіяв холодом зітхання. Повітря теж застигло враз, Неначе зупинився час…
Плекала жінка мрії, снила, Щоби дитинка народилась, Прохала добру Матір Божу, Щоб радість дала їй погожу.
Панно зі снігу вкрило землю. Мороз лютує в ночі темні. Іскриться лід по всій ріці. Дарують зорі промінці.
Лелека прилетів додому, До рясту, квіту запашного. Відчула, що дитя озветься, Під її серденьком заб’ється.
Свят-вечір зустрічають люди – Христові б’ють поклони всюди. Зібрались пастушки, ягнятка Прославити Святе Дитятко.
Збулися щирі сподівання! Немовби соловейко зрання, Співала весело душею, Всміхалась долею своєю...
Чекали свята з дня на день: Різдвяний дух зближав людей. А провідна зоря іскрилась – Народ вкраїнський веселила.
І злотокосе дитинчатко До мами тягне рученята. І ступлять ніженьки по рясту, Щоб роду довгу нитку прясти.
44
45
ЯНГОЛЬСЬКИЙ ЩИТ Поезія цвіте у прозі… У світлі тінь ряхтить. В облозі Лісів степи пливуть, як хвилі. Вінчають матір діти милі. Викрешують морозні зорі В серцях людських вогонь любові. Гаряча кров холоне в жилах. Спікає сонце лід в крижинах. Прості слова – мов шабля, гострі: Скидають в пекло з високості. А янголи – це щит над світом, Щоб протиріччя примирити…
МИ Всі ми – чужі та рідні – інші: Той скиглить, хтось надривно дише. А я не хочу жити в ніші, Слова безбарвно ворушити...
СОНЦЯ Квіт Ніби крижма, білий сніг Ліг від обрію й до ніг. Світ зробився кришталевим І від сонця – морелевим...
*** У подиху зима схолола, Мереживо із рук спроквола Впустила на ріку замерзлу, Розсипавши красу безмежну... Та раптом розверзлося небо Зірчастим безконечним пледом. Лягає сніг на землю вперто, Січе в обличчя, б’є відверто... Лід проникає в тіло й серце, Мороз заковує джерельця Очей: весну ж бо виглядають, В зіницях сонця квіт ховають...
ІДУ Серед доріг гарцює вітер, За мене вірші строчить в Твіттер. Поміж байдужих перехожих Іду... Сама на себе схожа...
46
47
ІЗ ЧАСОМ «НА ТИ» І Той обважнів. Хтось споважнів Аж до самозакоханості. А цей вдивляється у сни Й не помічає срібла осені… Стрибає прудко по калюжах, Не лічить віку… Дні й роки Веснить в таких в думках і душах І бути з часом таланить «на ти»…
МІРИЛО Немає мірки виміряти труд Душі та серця справжнього митця, Який служіння музі поєднав Із вірою у Духа, Сина та Отця… Хвала Творцю та розуму щоденно За творчість і майстерні починання. Нехай в єстві горить натхненням Нових ідей та мудрості єднання!
ВИМІР ЧАСУ
ІІ Наздоганяють рими час: І відстають, й випереджають. Удари серця – пульсу сплеск, Що ритм у душу заганяє.
Вимір часу в роках – Як вода у руці. Але стиснеш в кулак – Не впіймаєш ніяк!
Бо час – як розгнуздані коні: Віжками б’є по долонях, В скронях пече-дошкуляє, Мчати вперед вимагає…
Так і дні золоті: Не схопити їх, ні, Не зв’язати у сніп, Не покласти до стіп, Не з’єднати Тугим перевеслом, Бо минуле Навряд чи воскресне…
48
49
ПОЛІТ І Я люблю літати уві сні, Бачити картини неземні, Відчувати крила за плечима Горобинощемними ночами... ІІ Як би хотілось птахом стати – У височінь злетіти і собі! Ширяти в небі – не ридати, Мов зграї сірих журавлів… ІІІ Сонце – у зеніті, вітер – у гаях: Кінь сріблястогривий скаче по лугах... Сповнена медами, пахне йван-трава. Крутиться від щастя й лету голова. Стугонить у жилах розпашіла кров. Мабуть, це у серці ожива любов До землі палкої, до дерев і трав... Лиш би мить яскраву хтось не відібрав! Різнотрав’я барви хлюпають дощем. Розлучили з щастям – і у грудях щем... Небо – у зірницях, тиша – у гаях. Повернути б радість, та не знаю, як...
50
СЕЛО Село – мале й велике в Україні – Всміхається життю дитинно, Веде свій відлік безупинно, Щоб не замуливсь скарб родинний. Але не всюди – людна хата. Вже й пісня не звучить крилата, Бо вимирають наші села, Давно вони вже невеселі. Сади ще квітнуть відчайдушно. Об землю влітку б’ються груші. Не пробіжить дитя ні разу – Шляхи у смутку й перелази. А сироти-криниці лічать зорі, Вдивляючись в нічні простори. В закинутих хатах гуляє вітер… Хто за спустошення в одвіті?..
51
КРИНИЦЯ Сільська світанкова криниця. Із неї першу джерелицю Для купелі в любистку й м’яті Черпали зранку для дитяти. Жінки тут до розмов ставали І подорожнього стрічали, Бажали сили та снаги, Напившись доброї води… Гуртом доглянута криниця Селу малому тільки сниться, Бо час висушує цілющу, Залишивши на дні лиш гущу…
КОЗАЦЬКА ВЕЖА Попри всі негоди-скрути Довгожитель, цар дерев – Дуб – Вкраїни син могучий, Мир пізнав та битви рев. Путівник шляхів чумацьких, Подорожнім вказівник, Вежа вартова козацька – Бурям опиратись звик. Лиш сокири й бензопили Зможуть обрубати міць. Люди! Та не рвіть ви жили Літописцеві століть…
52
ОСІННІЙ ОБРАЗОК І Осінь, золотом оздоблена, Шаллю-туманцем огорнена, У садів розкішній рамі Манить стиглими дощами. Сипле перлами-росинками, Горобини намистинками. Вітер свище-співа в зливу, Виколисуючи зиму… ІІ Тихо вітер гойдає дерева, Обціловує листя в шибки. І склепіння небесне завмерло: Відлітають у вирій птахи. А коли ген до овиду сонце, – Спломеніє спокійний Дністер. Кине відблиск брунатно-червоний, І охопить це полум’я клен.
ОСТАННЯ ПІЩИНКА Скільки ж думок у тісній голові! Та жодна не має ще місця… Хвилино, постій-почекай: ми – одні, А час – це пісок, що розтікся. Крізь пальці минає раниме життя – Хтось справжній вознісся навіки. Піщинка упала, остання була – Та сонце завмерло в зеніті… 53
ЗОЛОТИЙ САД
Лист за кордон
Який прекрасний сад в осінню пору! Стоять дерева зморені у нім. Шепоче вітер яблуні знайоме – Красуні у жупані золотім.
Дитина я твоя, душі кровинка, Твій біль і смуток, твій щасливий час… Батрацька чужина – біда безлика – Надовго розлучила, мамо, нас.
Виводить вітер вправні серенади, В обіймах – сонячна теплінь. Не чує яблуня, бо вже дрімає Під пісню осені та шум дощів.
Роз’їхалися долі в різні боки Синів, батьків і дочок, й матерів. Коли ж твої легкі почую кроки По вулиці, поміж сільських дворів?!
Убрались гори багрянцем-туманом, І зарясніло небо від краплин. Пливуть статечні, та печальні хмари, І журавлів прощальний лине клин.
Матусю! Ненько! Серце навпіл рветься, На шмаття від невимовлених слів… Коли ж приїдеш ти з чужого пекла Й пригорнеш серед виплаканих днів?
Замовкло все і стало таємничим, Лиш смутку набігає тінь. І розмовляють стиха чорнобривці – Шепочуть квіти, мабуть, про свій біль…
Матусю! Ластівко! Вертайсь додому, На Україну, в отчий рідний край, Бо я прошу, хоч знаю, що потому Тебе й усіх нас не чекає рай…
Курликання згасає десь далеко І сповіщає: «Літу вже кінець…» У шатах осінь йде по місту плавно, Вінча дерева у бурштин-вінець...
Невже зросту без тебе, моя зоре? Всі статки я віддам за рук добро! Огорнуть крізь кордони снів простори Тебе сімейним сонячним теплом. Самотності тягар згинає плечі... А біля хати розквіта садок… Весна настала! Чую крик лелечий! З’явися, мамо, у вікні думок…
54
55
Чужина Манить грішми й прибутком чужа сторона, Забирає дочок й синів далина. Залишається пусткою батьківська хата: Непотоптаний ряст і неприм’ята м’ята. Ув Іспанії й Польщі – там правда своя, І в Італії – сонячно й тепло. Але туга за дітьми сердечко стиска: Заробітки здаються вже пеклом! Хворі близькі залишились на самоті. Бур’яном заростають могили. Дітлахи у вікно виглядають щодня: Де ж той батько, матусенька мила? Двадцять перше століття проторує шлях Інтернету, прогресу, єднанню і миру. А вкраїнські сини розбрелись по світах: Боротьба із нестатком висотує сили... Та чи ж довго Вкраїні себе почувать На задвірках Європи й нової історії?! Годі, владні мужі, без кінця висувать Примітивні, безглузді теорії! Пильно гляньте ви, врешті, на свій же народ Із олімпів, запишаних й «славних», І громаддя проблем поможіть розв’язать, Справи вирішить мудро нагальні, Щоби праця народ наш удома знайшла, Життя повнилось сутністю Правди, Й гордо кожен сказав побратимам: «Це я – Рядовий України-держави!»
56
БІЛЬ ВТРАТИ Над рікою – туман-пелена. Тепло пахне хлібом з вікна. Сонно глипають білі хатки, Закосичені в мальви-вінки. Стала мати на стертий поріг. У правиці – рушник-оберіг. Скрушно тулить хустину до губ: – Де ж то син? Чи про матір забув? Не забув... В ратнім полі поліг… Серед трав?.. Перехрестя доріг?.. Серед бою розхристаних днів За Вкраїну він кров’ю скипів... З печі хліб – на дубовім столі. Догорає свічка в куті... Ненька сина жде дні та роки, А над ним шаленіють вітри...
57
Проводи нареченого Сонце пробивалося крізь гілля. Яблуня латала рвану тінь… О за що трагічне «новосілля»?! В ніжній скрипці серця – заметіль… Щось тонке, але, як біль, знайоме Доторкнулося душі смичком, Впало літнім цвітом у долоні І по струнах вдарило крилом… Це була така журлива пісня – Вже не буде радості весни. І сльозам у грудях було тісно – Відлітали мрії в безвість, сни… «Очі випили тебе, любове, Ув останній раз в цьому житті!..» Розгубила доля дні-обнови: Проводжали хлопця солов’ї…
58
ПІД ЧУМАЦЬКИМ ШЛЯХОМ Революції гомін поміж прапорів на Майдані. Подаровані радість і смутки, і сльози, і мрії. Всі братерством стоять серед чорних від згарищ туманів, Бо плекають нову, життєдайну вкраїнську надію… В казанах січових знов козак варить страву для сотні. Закипає куліш під зірками Чумацького Шляху. Піаніст партитуру душі прогортав… Незворотні Відбуваються зсуви в склепінні небесного даху…
ЖЕРТОВНІСТЬ Українська земля лемешами від «Градів» поорана. Її грудки від крові масні… Але ні! Не подолана! Мати Божа схиляє над тим, хто на чатах, покров… Проростає крізь гільзи й осколки вселенська любов… Українські сини не впокорені силою мороку. Їх чуби пахнуть потом, боями, вогнями і порохом. Але янголи босі у них за спиною стоять – Легкокрила опіка, Господня підтримка і рать. Над розтерзаним світом зоря Вифлеємська зажевріє. У сирітських очах поміж сліз, втрат, поранень надія є! На вівтар Україна жертовно поклала життя, Щоб без Ірода долі дітей повести в майбуття!.. 59
ДОРОГИ
ЗАПОВІТ ТАРАСА
Різні дороги ведуть через карби століть… Воїни й діти… Не мир, а війна на землі! На роздоріжжі вітрів і часів лихоліть Стала Вкраїна – поміж двох ворожих світів.
Минули сотня й п’ять десятків літ, Як Батька сповнивсь заповіт: Тараса прах із Петербурга У Канів вірний люд привіз.
Запаралелені струни-картини життя: Сонячний дощ крізь туман й поволоку небес, Гуркіт гармат через долі… Надій майбуття – Ніжний підсніжник крізь згарища попіл воскрес.
І на жалобному шляху Поетову труну з свинцю Стрічало українське море, Бо для людей то справжнє горе – Вкраїна втратила співця…
Антидумки Cпогад – у дірявій кишені пам’яті. Стривожений сумом спокій. Надтріснута чаша думки… Протяг крізь прочинені двері серця. Правда, інкрустована брехнею. Зів’яле листя – на долоні часу. Заблукале в лабіринтах питання. А на все це німота світу – як відповідь...
Кобзар не з нами... Є лиш Слово – Тверде, мов криця, влучна зброя, Якою Він вражав без жалю Запроданців і яничарів... Літа минули. У новім столітті Шевченка мова й далі в гніті, Обділена... Мов яблуко розбрату, Її експлуатує брат супроти брата. Тарасе, встань! Поглянь навколо І напророч Вкраїні довге Й щасливіше життя-буття, Якщо настане каяття...
60
61
Гуртом шукати варто броду, Що виведе нас до свободи І демократії – в Європу шлях. Не скніймо тихо по кутках, Не думаймо, що «хата – скраю», Бо ще Пророк вважав: немає Важливіш діла і турботи, Ніж ПРАВДІ відчинить ворота!
КОБЗАРЕВА НАУКА Шевченко – не канон чи мармур: Жива душа, воскресла в Слові. «Кобзар» – його життєві карби, Відверта із людьми розмова. Бо правди сіль зорить крізь роки: І мертвим, і живим наука. До волі українців кроки – Поетова сердечна мука.
Духовний лідер Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Тарас Шевченко «Доля», 1858 р.
Духовне лідерство Шевченка – Снага – правічна й сильна – боротьби. Її плекали крізь тугі тенета Ще гайдамаки славні – не раби: Верлан, Таран, Гаркуша, Гонта І Грива, Залізняк, Медвідь* Вкраїнцям справжнього оплоту Шукали: ПРАВДУ-відповідь. Тарас вів люд, як добру паству: Попереду, крізь біль доріг… Він просто йшов… Він без лукавства Неправду геть гнав, за поріг!.. «Кобзар» Поета – мужня доля, Письма Святого вічний код. В нім – гнів, страждання, поступ, воля, Нескорений і в рабстві наш народ. Бо знав же Геній: Син і Мати Постануть на оновленій землі. Путь боротьби супроти супостата Пройдуть раби малі оті німі. * Верлан, Таран, Гаркуша, Гонта, Грива, Залізняк, Медвідь – ватажки гайдамацького національно-визвольного руху проти польського гніту на Правобережній Україні у XVIII ст.
62
63
Пророк шукав дороговказ Ісуса. Суворим був до себе й земляків, Бо зневажав цинічну суть спокуси; «І мертвим, і живим…» – учитись заповів. Він єсть НАРОД, бо знав його він силу: Козацьке войовниче стремено. Кобзар любив нещасну «Катерину» І «Наймичку»… й вишневих снів садок. Свідомість нації – Тарас Шевченко. Натхнення Музи – пензля і пера, Йому служили вірно, щоб далеко Священний глас його у світ лунав Крізь роки і фортечні Орські мури, Через картини і поезій грім, Розлуку з Україною й тортури: Не написати кілька з серця слів… Та книжечки Тараса «захалявні» І «Гайдамаки», й віщий «Заповіт», «Великий льох» і вірші «В казематі» Імперський розбивали грізний лід. Він світ змінив, пройшов Голгофу: Кріпацтво не скорило, ні тюрма, Солдатчина, творити заборона… «Зерна неправди» у душі не мав!
ЖИВА У ПІСНІ І Чурай жила… В душі її нетлінній – Доріг болючий зойк, струна пісень. Вона росла в молитві триєдиній В стражденний матері-Вкраїни день… Жила, вмирала, знову відродилась, Черпнула сили з рідної землі. Душа цвіла, дівоче серце билось, Кувало з горя вогняні мечі… ІІ На вістрі серця – зоряна печаль, Пісенне слово – як «життя корона», Розп’яту істину зняла з хреста. Слова Марусі – пісня безборонна. Шлях на Голгофу в Київ-град привів, Де розпач «сторозтерзаної» Лаври. Волинь кида на землю чорну тінь… А дух Марусі вдарив у литаври. Воскрес народ – розправив спину. Чурай Маруся з щирістю в очах Веде в грядуще Україну – Іскриста пісня осяває шлях!
64
65
СИНЬООКА ВКРАЇНСЬКА НАДІЯ Володимира зірка іскриста Небосхил вітчизняний осяла: Буковинське барвисте намисто Із пісень невмирущих зіткала. Івасюк молодим був, та раннім: Майстер слова і нот повелитель… Але голуба в серце поранив Яструб владний жорстоко та скрито! Що то доля! Зрадлива дружина: Вже й забула дорогу додому, Занедбала співучого сина, Віддала на поталу чужому…
«Світ без тебе», юначе одвічний, Посумнів, як земля у смерканні. Але слава твоя не зміліє, Мов ріка навесні у чеканні. Розлилась правда – щира вкраїнська, Що з кришталю душі роздобута. Понад світом, мов птах, – «Рута»-пісня, Наче воля, з кайданів розкута! Синьоока Вкраїни надіє, На калиновім Вічності мості Не зупиниться пісня! Як мрія, Невмируще звучить з високості…
Бо в мелодіях-шатах розрісся Смерековим пахучим світанням… В Брюховицькому лісі вознісся, Як агнець, він пішов на заклання. Не пізнать правди-кривди сьогодні: Запечатана в чорних архівах. Та шедеври – мистецькі акорди – Все гучніше звучать в солоспівах Діамантами рідного слова, Відшліфовані в пальцях музичних, Розсипаються перлами мови У хатах і у залах столичних.
66
67
ГІРСЬКІ МОТИВИ Самобутній килим полонин зелених Вклався у міжгір’ї потічків, По ночах зірчастих, днів крутих раменах Розплескавши пахощі смерек-лісів. На верстатах ткані килими руками Бережуть гуцулочок тепло. А трембіти сурмлять дзвінко над горами, Вівчарям співаючи про нове зело. Голубіє небо над потічком бистрим, Дзвінко б’є вода об камінці, Поспішають хвилі швидкопінням чистим, Щоб скупатись разом у гірській ріці. Соковиті трави під ноги лягають, Цвіт весняний сиплеться дощем. Троїсті музики селом витинають І плекають в грудях автентичний щем...
Гуцульський світ І Гуцульщина – не просто територія, Посил сакральний вільної землі, Правдивий храм мистецького роздолля: Від вишиванок – до сопілок гір. Вібрації цимбалів – жарт і смуток. Тарелів, писанок складний узір, Що доторкає, мов до серця трунок, Полонить розум і милує зір… Туреччина, Молдавія і Польща. Угорщина, Румунія, «совіти»… Та гуцул йшов в Карпати, як на прощу, Душею в ріднім краї розговітись. Манджав він до смереки і потоку… Terra incognita – його Гуцульщина! Хоч і донька манірної Європи, Та в Черемоші кров-вітцівщина! Там небо сліплять зорі й блискавиці. Старий Чугайстер вищий од смерек. Колишуть в пірамідах сни ялиці. Бурунить перса хмар орлиний злет.
68
69
ІІ Гуцульщина – магніт позачасовості, Як вічність гір, розряджених у світ. Це – миті щастя в позапросторовості, Людський вогонь життя і ватри лід. Модрини зазирають в неба мерехтіння. В ущелин трепетанні – стрімкість-лет, Легенди, замовляння-говоріння... Космічний вітер – велетень-поет. Тут райськість полонин, стихій потоки, Чаклунські килими і букові ліси, Мольфарські чари надприродних соків – Пророча сила справжньої краси…
ОПТИМІСТИЧНЕ За перо упіймати жар-птицю, Щоб позбутись безсоння тривог І знайти у вечірній криниці Міріадами перли зірок. Не тужити, мовчати чи плакать За невдалим плутанням доріг, Щоб любить, веселитись й ударить Бог бідою об землю поміг. Наша доля – не те вже забуте Людьми й Небом злиденне буття, А весною і сонцем розкуте Сильних душ повнокровне життя...
Карпатський дар – розкриленість, опертя У перегуці зболених трембіт. І дзвонить Бог в живе буття осердя, Склепінням душ виліплюючи світ.
70
71
БУТИ ІКАРОМ
НАШІ ДІТИ І МИ
У кожного в житті по-різному буває: Той стане лідером, а той – ніким, здолає Стежину звивисту життя, Так й не відчувши каяття...
Чому не розумієм друга, Дитину, матір чи вдову? Чому гірку біду, як плуга, Ті тягнуть, наче ніч – пітьму?..
Одному спокій-харч – володар милий, А іншому цікавий плід незрілий: Щоденно у думках він б’ється, Аж поки істина озветься...
Плач дитячий згубився у гаморі вулиць. Пригортає матуся малечу до серця, До грудей ніжно личко заплакане тулить І цілує в сльозах оченята-озерця...
Та краще пробувать літати, як Ікар, Й згоріти ближче сонця, серед хмар, Аніж, як миші в норах, скніти, Душею й серцем спопеліти.
Онде інше хлопча у сорочці подертій Простягає за хлібом замурзану руку: Вчиться буть жебраком, може, навіть до смерті, Не пізнавши просту материнську науку... Як в духовній пустелі й руїні сьогодні, Діти наші, полишені часто на себе, За батьківські, за кревні ступають в безодню, Прогайновують світле дитинство безмежне!.. Скільки ж треба ще часу і досвіду мати, Щоби наші кровинки плекати в любові, Щоб жили серед нас не малі потерчата, Виростали щоб люди – за духом близькі і за кров’ю?!
72
73
ОЧІ САМОТНОСТІ
НЕДОСПІЛІ РАНЕТИ
Самотність легко упізнати по очах: В зіницях – вже задавнене чекання. Уста – у смутках, німоти печать: Крил зламаних похилене мовчання.
«Я не така сліпа, як ти! У кожнім слові уст – облуда… Між нами – прірва, два світи! З очей моїх зійшла полуда.
Так гірко витримати помах вій І сліз, і подиху терпке зітхання… Розчарування народили біль, В якому вмерло юне сподівання…
Ти монотонно розбивав Всі почуття об скелю ночі, Крізь зір одвічний карнавал Лиш місяць промовляв пророчо…
МІСЯЦЬ У ВИНІ Утопився місяць в бокалі вина. Розділились долі… Та чия ж вина? Розлетілись птахи мрій, фантазій, слів. Розпорошив вітер попіл, відчай, гнів…
Крижин тугих в твоїх очах Замерзло груддя скам’яніле… Кохання нашого в садах Ранети так і не доспіли…» «Я не така сліпа!..» – крізь гнів Дзвеніли холодом вокзали. Вітрил рожевих, кораблів Серця розбиті не діждались…
Розгорнула нічка темряви крило. Розтопилась свічка… В тінях снів – чоло. Де знайти прихисток серця, душ, зірок? Бо любов – пелюстка у життя вінок…
74
75
КИТАЙСЬКА ВАЗА
Чадра
Назвав її він порцеляновою вазою. Вона сприйняла комплімент з образою: Не вірила у ніжну щирість слів, У справжність і правдивість почуттів.
Серпанок листя. Вітру шум і холод. Травою між старих дерев бреду І відчуваю лиш любові голод. На бідне серце хтось вдягнув чадру.
Ніколи не рівнялась з кришталем – Крихким і тонкозвучним. Тягарем Для неї був щоденний долі біг, Кохання не пускала на поріг.
Стіна між нами, океану відстань. Слова – гадання-карти у руці. Чи з’явиться солодка мрія-пристань Й ступити крок не дасть на манівці?
Любити вміла і ненавидіти теж. І часом почуттям не знала меж. Та засторогою ставав сердечний щем Перед обличчям болю і проблем.
Будиночок розтанув, наче казка. Розбились дзеркала на друзки, вщент. Примара щастя? Чергова неласка? Чи профіль долі, ще один фрагмент?
Душею мужня, тілом – немічна, Як вміла, так боролася вона. Чоловікам ставала конкуренткою, Бо добре знала, що сильніша злетами...
Роса на листі. Вітру стогін, холод. Вечірніми туманами бреду. Уста тремтять – любові сильний голод... Самотності чи розірву чадру?!
А прагла так леліяння й тепла, Прихильності, уваги і добра!.. Хотіла вазою побуть китайською, Щоб піклувалися про неї з ласкою...
76
77
Кохання Що погляд? У тіні грайливих вій – лише примха. Що дотик? У тропічній спеці слів – прохолода. Що голос? Відгомін тиші, що насувається. Що усміх? Клаптик щастя на акварелі настрою. Що сум? Меланхолійний вальс терпкого забуття. Що серце? А що серце? Неспокійний стук у грудях...
78
Вікно Ця вулиця згубила перехожих… Єдиним другом був старий ліхтар. Осінній світ сховався в тінях ложі. А в сонній мряці тліли всі слова... Душа тріпоче, як метелик, в грудях… Очима ти запитуєш: «Чому?» Меланхолійний настрій, місто, люди. Тебе лиш бачу серцем крізь пітьму... Вікно дивилось невидющим оком На світ блідий, який ще міцно спав. Розлука причаїлася… І раптом З-під вій дощу скотилася сльоза… У ній шатро небесне посіріло. Пташиний спів приніс печаль і біль: Кохання квітка в смутку почорніла, Вікно стрічань присипав вулиць пил...
79
БЕЗ СЛІЗ
ЖУРАВЛІ НАДІЙ
На обличчі нема макіяжу: ані грама, – ні фальші, ні сліз. Ув очах тільки смуток приляже, як відчуєш підступності сміх.
Ти постукав так ніжно у серце – Відчинила з довіри тобі… Почуттів пісня линула в скерцо, Не залишилось місця журбі.
Бо у пошуках щирості й правди голубині лелієш вітри, відкладаєш всі справи на завтра, щоб пізнати глибінь самоти.
Та сльотавим дощем сліз осінніх Обсипались слова з уст твоїх – З обіцянок крихким голосінням Відлітали надій журавлі…
Хочеш терпкість туману відчути, смак джерельної – свіжість води, щоб забути буденність-отруту – відродити душевні сади…
Падав сніг за вікном променисто, В зшитку цвіт пелюсток потьмянів, Лиш жевріло калини намисто – Спогад сяйва закоханих днів…
Самота – як сестра вже і мати. У безликості вулиць – пустир. Силу волі ти мусиш плекати, щоби пристань добра віднайти…
80
81
ДЕ ЖИВЕ ЩАСТЯ?
ДІТИ ОТЧОЇ ЗЕМЛІ
Щастя не живе в чужих країнах, А в тобі самому його сіль. Не твори з життя свого руїну – В ріднім домі – доля, радість, біль.
Квіти – діти отчої землі, Соків неба сонячні причали, Друзі й подруги для нас малі: Вони радість й горе зустрічали.
Вчись втішатись пізнанням і словом: В цьому – сенс та справжнє джерело. Пий же пристрасно! За видноколом – Світ новий… Та батьківське село
Манять барви, запах пелюсток. Пил дороги встелений їх цвітом. Кожен серцю дорогий листок, Бо приніс із дому звістку з вітром.
Зачекалось рук твоїх веселки... Обрій жде небесно-голубий… Джерелиці зачерпни відерце – Срібла рос з долонь землі напийсь!
До голівок доторкнусь крилом І наснажусь їхнім буйним світлом. Засівають квіти край добром, Щоб душі красою розговітись…
82
83
ХУРДЕЛИЦІ ДОЛІ За вікном навіяло снігу! Не спинити часу і бігу, І хурделиць людської долі: Як сіль, розпорошена долі Поміж буднів, будинків, дерев. Завірюхи вчувається рев Днів глухих… Іскристих світанків Очікуєм з ночі й до ранку, Розв’язання вузлів та дилем: Вони крають, мов льодом-ножем... Горобина обсипалась в сніг – Кров’ю соків стікає до ніг… Стрічаєм неділю на ґанку, На грудях – свята вишиванка: Прагнем щастя знайти святкове – Весносильне та кольорове…
ПАМОРОЗЬ Паморозь... Наморозь, зимонько, днину погідну, Світлом кришталю привітну... Паморозь... Заморозь долю студену безрідну, Біль зніми з душеньки бідної... Паморозь... Відморозь, сніжнице, думи затемнені, Волі не дай їм, приземленим... Паморозь... Приморозь чари до серця самотнього, Зілля позич приворотного... Паморозь... Наморозь, зимонько, днину погідну, Світлом кришталю привітну...
Прелюдія-октава Яке магічне слово: Наддністров’я! У нім вогонь калини – наче кров. Провісні зорі світять в узголів’ї, Воно тремтить у шелесті дібров. В серпанку ранку – цвіт землі, роздолля, Батьківські руки, мамина любов. Про дні прийдешні знов шепочуть трави… В цій ноті майбуття – прелюдія-октава!
84
85
МОЇ ЗАЛІЩИКИ На землі окрайні, біля небокраю, Де зірниці полум’ям горять, Розрослося місто – там деревам тісно, І каштанів виструнчився ряд. Голубіють води вікового Днíстра Навколо коханого гнізда. За рікою – гори. Верби, осокори Гілля у задумі тягнуть наугад. Мудрість на майдані гомонить шляхетно, Велелюддям молодість буя – Мого міста серце б’ється неспокійно В ритмі повсякденного життя.
З Києвом рівняти Заліщики варто?! І до Львова верст чимало йти!.. Та дбайливі руки зроблять добру справу, Воєдино звівши душ людських мости. В новочассі велич, вроду неповторну, Наддністрянський краю, сміливіш яви: Вознесись до неба працею, любов’ю, Птаха щастя-долі за крило злови!
БЕРЕГИ
На гербі прадавнім, ніби в герці славнім, З гордістю застиг єдиноріг. А літопис краю, як скарбів бездоння, На скрижалі в’яззю золотою ліг…
Молоко розлив хтось понад річкою, Заховав у листі горобину. А росинки краплями-синичками Пурхають сестрі-траві на спину.
Маковея кроки чеканять крізь роки, І лунають сурми січових стрільців. Гнатюк, Гайворонський і Кандиба-Ольжич – Це плеяда горда вчених та митців…
Міст старий, та ще стрімкий і дужий, Над туманом розкриляє руки: Берегів єднанням вірно служить, Щоб дідів не забували внуки.
Яків Головацький та Євген Храпливий, Омелян Попович – всіх нам не злічить – То дарунок щедрий: мудрість, труд щасливий, Для громади – благо, а для краю – щит!
Вже Дністер літа складає в стоси – Буковину горне й Наддністров’я… Із молочних глеків диво-осінь Напуває береги любов’ю…
86
87
ДВОЄ НА ХВИЛЯХ
ХТОСЬ ЗАБУДЕ
Двоє – на хвилях любові... Гойдається човен злегка – На гребінь і... знову долі, Ніби кохання примеркло.
Ви, ймовірно, забули про мене? Вечір, ніч і туманів серпанок… У провінції – сніг на раменах. В стольнім граді зориться на ранок.
Чи вмерло, чи, може, світить, Не скаже й мудрець столітній. Та що ж у душі – по вінця, Неначе потоп всесвітній?!
У метро Київ гонить вагони. Ступить провесінь в клопотів пастку. Над Дністром – небо ніжно-червоне Ще від сну, мов калина у казці.
Кохання – це те уроче – Щасливіше – серця горіння, Коли захльостує творчість В чистому злоті прозріння.
Що ж… Летять різнокрило дороги, Миготять дні, події та люди. Тож не дивно, що хтось у тривогах І про мене із часом забуде…
Тримаємо ми ту чашу, Мов соломинку, руками, Плекаєм любові казку Ще з колискової мами... У кожного шлях широкий: Розбити... нести тремтливо – Всевидяще Бога око Не всім нам іскру вділило…
88
89
ЖАДАНЕ
СТО зустрічей
Хочеш, сестро, пізнати той спосіб, Як діждатися усмішки щастя? Відпустити чекання у просинь, А тоді – будь, що буде, як вдасться…
Сто зустрічей – це сто доріг Людського щастя й пекла-болю, Сто струн життя. Його поріг Ти переступиш й виднокола
Перестань позирати спросоння За його пишнопінням-ходою, Від грози набирай сили й сонця. Може, й стрінеться радість з тобою...
Чужої мудрості чи бід Пізнаєш, як розмова щира... І скресне в діалозі лід, Бо в слові – воскресіння сила.
Дощ
ЗАПІЗНІЛИЙ ТРАВЕНЬ
Нáпадами сильний дощ Бавиться каштанами площ, Розхлюпаних у глибоку ніч… Падають серпанки з пліч…
А повітря так пахне каштанами! Десь зависли у небі грози. Райські яблуні квітнуть заново. Ловить сонце в пелюстки мімоза.
Лякає стукіт крапель вербу… З тобою нікуди не піду! В душі, на денці, – терен-смак: Любов не вернеться назад…
Запізнілий травень прискорює Сік у станах беріз, а може, В наших душах сріблом видзвонює, Наче в дзвони церковні сторожа.
Будить птаство ріки мовчання, І щебечуть у парках діти, А ранкове весняне світання Материнським цілунком зігріте…
90
91
РОКИ
ІСУС
Коли років-снопів багато, І хоч неповна чаша – хата, Замислюєшся над прожитим, Із днів у ночі перелитим…
Ісус родивсь у Вифлеємі – Прийшли в Єрусалим волхви: «Святе Дитя ми визнаємо – Дари найкращі принесли…»
Добро і зло кладеш на ваги: Шукаєш у ділах звитяги, Бо час лежить, як плити-сланці – Томи, дочитані уранці.
У чаші ладан – духу символ, Скарбничку золота – багатство, Чар зцілення – пахучу смирну – До стіп Дитятка клали старці.
Закладки долі значать віхи, Рахують днів мирських огріхи – Не змиришся, щоб стали раритетом У власному житті події-злети.
Схиливши голови в смиренні, Відчули що пред Сином Бога? Страх, трепетне благословення, Бентегу, радість вже з порога…
АКАЦІЇ ЦВІТУТЬ…
Чи тайну осягнем й сьогодні Для людства значення Месії? Нас витягнув з гріхів безодні, Спасіння шлях вказав, надії…
Акації цвітуть, і літо пахне... Чарує спомин теплої весни… Роздолля поля – рідне і прекрасне, Крізь нього кольорові бачу сни…
92
93
Вхід Господа в Єрусалим
ПЛАЩАНИЦЯ
Неділя Вербна – вхід в Єрусалим: Ісуса вступ на Хресний Шлях страждання. «Благословенний Цар, що принесе нам мир! Кінець рокам митарств й поневіряння!» –
Як очищення, душі зірниця, Передвеликодня плащаниця – Йсуса образ – в церкву люд скликає. Йдуть усі вклонитись, хто бажає...
Гукали радісно із натовпу Христу, Стелили, коли їхав віслюком, одежі… Пророцтва сповнював, Завіту вість благу: Месії визначався шлях небесний.
Руки й ноги, ранами списані, Груди, біля серця сколоті списами, Чоло у вінку гостротерновім – Хресний шлях страждань, покори, крові...
Врочиста з гіллям пальм у місто путь, Що Господу давно була відома, – Пилат, вінець, тернова муки суть, Царя-Христа, безсмертного, Голгофа.
Зрадою Іуди розіп’ятий На Голгофі в тижня днину п’яту, Наш Христос пожертвував Собою, Щоб стезею ми пішли святою.
Син Божий знав, що не земний Він Цар – Ланців гріхів Він переможець й смерті. Життя заради людства на вівтар Спасителю судилося принести...
Без гріхів варт кожному з нас жити. Жертвою Ісуса дорожити. У молитві дух знести до Бога – Може, стихне біль, мине тривога...
ЖЕРТВА Він зранений був терням, катуваннями І змучений душевними стражданнями… Ісус ступав під тягарем хреста – Бог освятив нас жертвою Христа…
94
95
ПИСАНКА
ВЕЛИКДЕНЬ
Піст передвеликодній – І диво писанкове, То не в догоду моді – Традиції, основа.
Великодні дзвонять дзвони, Іскри в наше серце ронять Радості й величної краси І добра єднають полюси.
Віск теплий символ пише – Казки, легенди, знаки: Зоря у барвах пишних, Від сонця й неба – птахи.
На землі весна панує ніжна, Перемігши зиму кригосніжну І принісши благість водночас – Христос воскрес! Воістину воскрес!
Яйце – у теплих пальцях. Лягає зміст-рисунок. І трепетне писальце Наносить візерунок.
Гріхів, страждань пута залізні Скидають душі, може, й пізно, Взиваючи до Бога без прикрас... Христос воскрес! Воістину воскрес!
Кладе дитина в кошик, Мов ангельський цілунок, Від пращурів у спадок Отриманий дарунок.
Вкраїнський люд із хати в хату Несе цю вість, мов птах, крилату В очікуванні Господа чудес: «Христос воскрес! Воістину воскрес!»
ВІЧНА НАДІЯ Спливає час – бурхлива течія. Буття невпинно іншають картини. Надія воскресіння нашого Христа Допомагає жити й вірити щоднини!
96
97
НЕ ЗРАНЬМО ВІРУ! Самотні ми у цьому світі, На смутком спаленій землі. Та сонце прогляда крізь віти – Не зраньмо віру у житті! Бо все дано нам побороти – Зів’ялі квіти оживуть, А сльози втрати повноводо Ріки буття продовжать путь.
ЖитЕЙСЬКЕ МОре Глянеш на море, що з небом з’єдналось. Може, ці хвилі у вись закохались? Вже їм набридло сягать горизонту, Чайкам і рибам давати роботу... Срібні доріжки лягають на воду, В місячну ніч мов шукаючи броду. Наше життя – наче хвилі прибою: Ласкою й гнівом женуть за собою.
ЧАСОВА ЄДНІСТЬ Намисто днів нанизане на нитку буднів. Летять літа – і покоління чергове безлюдніє. Роки лишають вензель в серці й на папері, Та день новий у світ думок відчинить двері. Минуле й завтра йдуть в єдиній зв’язці, Життя і смерть женуть в одній упряжці...
ДОДОМУ Гойдають мальви стиха під вікном Осінню пісню болісно знайому… Черстве минуле стало полином – Вже час душі вертатися додому…
Змучені сонцем і спрагою пляжі В сутінках з вітром шепочуть. Колажі Й замки з піску засинають забуті... Море, ніч, місяць – і ти на розпутті...
98
99
ПРОСТО ЖИТИ
ТВОРЧІСТЬ
Я не прагну писати вірші, Що не гріють теплом душу. Як відчую у серці вістря, Ось тоді за перо братись мушу...
Рядки поезії лягають на папері... В ліричний світ одчинить двері Перо моє – ласкаве й гостре, Думки прийдуть – неждані гості.
Плину днів не спинити, часу Миготіння, років лету... Не об’їхати долю Пегасом Для народжених бути поетом.
Накрию стіл, зітру полуду – Про рідний край писати буду, Про небо, зорі над хатами, Про запах хліба, руки мами...
Треба просто жити й радіти Диву з див – зорі на світанні, Щоб росли здоровими діти... Тоді й рима не вмре остання.
Тримають строфи за столом Тремтінням рим, забутим сном. Відкинути не дозволяють зошит, А ранок хвилю свіжу вносить...
ГОЛОС
Дивуюся: мольфарське і містичне – Це слово – світлопоетичне: Спокою не дає, тече струмками, Скульптурно ліпиться думками...
Оксамитовий трунок поезії Може крицею стати – мечем, Зачохлити ванільні сни-візії, Щоб опорою бути – плечем.
В тонкому зшитку аркуш білий. Там зерна слів ще не доспіли, А мови рідної колосся Пера чекає, щоб вдалося
Сила слова – це ночі недоспані, Сестра-муза та місяць, як брат… Небом рими і ритми нам послані, Щоби віри не змовкнув набат.
Здолати прози міцні пута, Святі поєднуючи звуки В мелодію дзвінкої ліри, Щоб струни душ не іржавіли.
100
101
Вірші
ТОБІ
Немає віршів – гнаних чи хороших. Є просто сповідь – від душі ключі. Це – дзвони серця, слів, думок пороша, бо спокій розтривожать… На межі
Який солодкий поцілунків дощ!.. Сум’яття дум, та час для світлих прощ. Це сон прекрасних, теплих, чистих мрій На крилах щастя, віри та надій…
світів і поривань, і щастя трунку ведуть шляхами – не на манівці. Гортайте молитовник сонця й смутку… Вірш – хрестик долі у моїй руці.
Та раптом холодок єство пройма: То в душу поселяється зима. Багатий світ, та мало почуттів: Життя – мов мак, який давно відцвів…
*** Розмотую клубочок слів, видінь, Кладу мазки на білому папері… Народжуються вірші з воскресінь Душі… До світла відчиняю двері…
102
Наш сад налитий плодом запашним, А ми йдемо, прощаючись із ним, Бо падолист не чує вже розмов, З собою забираючи любов...
103
Зміст Джаз життя........................................................... 3 Терпке вино........................................................... 4 Переспіви.............................................................. 4 Душа..................................................................... 5 Палітра осені......................................................... 6 Коштовне............................................................... 7 Каштани................................................................ 7 Сліди..................................................................... 8 Акварелі................................................................ 9 Асоціації ночі......................................................... 9 Чари світу.............................................................10 Зимові маки .........................................................11 Срібне сяйво . .......................................................11 Гостя ...................................................................12 Пісня...................................................................13 Вишиванка...........................................................14 Українська душа....................................................15 Спів Ангела..........................................................15 Трилика Мадонна..................................................16 Мадонна............................................................... 17 Мама....................................................................18 Не клич!...............................................................19 Твоє серце, мамо!...................................................19 Схилити голову.....................................................20 Зрілість................................................................21 Гармонія протилежності.........................................22 Спектральність слів................................................23 Почни із себе.........................................................24 На сцені життя......................................................25 Осене, не плач!......................................................26 Неповторне............................................................26 104
Із золотого берега...................................................27 Ранок...................................................................27 Берегиня...............................................................28 Різдво...................................................................29 Сніг......................................................................29 Незаробітчанські думи............................................30 Самотність............................................................31 Мудрий Ангел.......................................................32 Із народних джерел................................................33 Обрядів, звичаїв веселка . ......................................33 Сокровенна поезія..................................................34 Слово....................................................................35 Вібрації................................................................36 Свій за духом........................................................36 Книг глибина........................................................37 Українське слово....................................................38 Заповіт ................................................................38 Земне буття...........................................................39 Дівча....................................................................39 Довірлива розмова..................................................40 Зимовий декаданс..................................................41 Розчарування........................................................42 Весна в душі.........................................................43 Дитя....................................................................44 Свят-вечір.............................................................45 Янгольський щит...................................................46 Ми.......................................................................46 Іду.......................................................................46 Сонця квіт............................................................47 У подиху зима схолола...........................................47 Із часом «на ти».....................................................48 Мірило.................................................................49 Вимір часу............................................................49 105
Політ....................................................................50 Село.....................................................................51 Криниця...............................................................52 Козацька вежа......................................................52 Осінній образок.....................................................53 Остання піщинка...................................................53 Золотий сад...........................................................54 Лист за кордон......................................................55 Чужина................................................................56 Біль втрати...........................................................57 Проводи нареченого................................................58 Під Чумацьким Шляхом........................................59 Жертовність .........................................................59 Дороги..................................................................60 Антидумки...........................................................60 Заповіт Тараса.......................................................61 Кобзарева наука....................................................62 Духовний лідер......................................................63 Жива у пісні.........................................................65 Синьоока вкраїнська надія......................................66 Гірські мотиви.......................................................68 Гуцульський світ...................................................69 Оптимістичне........................................................71 Бути Ікаром..........................................................72 Наші діти і ми......................................................73 Очі самотності.......................................................74 Місяць у вині........................................................74 Недоспілі ранети....................................................75 Китайська ваза......................................................76 Чадра...................................................................77 Кохання...............................................................78 Вікно....................................................................79 Без сліз................................................................80 106
Журавлі надій.......................................................81 Де живе щастя?.....................................................82 Діти отчої землі.....................................................83 Хурделиці долі......................................................84 Паморозь..............................................................85 Прелюдія-октава....................................................85 Мої Заліщики ......................................................86 Береги..................................................................87 Двоє на хвилях......................................................88 Хтось забуде..........................................................89 Жадане............................................................... 90 Дощ.................................................................... 90 Сто зустрічей.........................................................91 Запізнілий травень................................................91 Роки.....................................................................92 Акації цвітуть.......................................................92 Ісус .....................................................................93 Вхід Господа в Єрусалим........................................94 Жертва.................................................................94 Плащаниця...........................................................95 Писанка ..............................................................96 Вічна надія...........................................................96 Великдень.............................................................97 Не зраньмо віру!....................................................98 Житейське море.....................................................98 Часова єдність.......................................................99 Додому.................................................................99 Просто жити....................................................... 100 Голос.................................................................. 100 Творчість............................................................ 101 Вірші................................................................. 102 Розмотую клубочок слів ...................................... 102 Тобі.................................................................... 103 107
Лiтературно-художнє ВИДАННЯ
Дяків Оксана Іванівна
Покоління Поезії Редактори Комп’ютерна верстка Коректор Технiчний редактор
Богдан Мельничук, Петро Козловський Юлiя Венгринович Леся Мельник Тетяна Яворська
При оформленні обкладинки використано акварель художника Анатолія Сорочука
Здано до складання 11. 02. 2017 р. Пiдписано до друку 15.02. 2017 р. Формат 84х90 1/32. Папiр офсетний. Гарнiтура SchoolBook. Друк офсетний. Умовн.-друк. арк. 6,27. Обл-вид. арк. 7,89. Тираж 300 прим. Замовне. Видавець i виготовлювач ТОВ «Терно-граф», свiдоцтво суб’єкта видавничої справи ТР № 24 вiд 28. 12. 04 р. 46400, м. Тернопiль, вул. Текстильна, 18, тел. (0352) 51-91-65, 51-91-66 e-mail: terno-graf@mail.ru