Спомин про Володимира Палагнюка Уже минуло декілька років , як серед нас немає титана праці, чуйного до кожного, талановитого педагога, енергійного, ініціативного директора, мудрого наставника учнівського та педагогічного колективів – Володимира Дмитровича Палагнюка, котрий із зерен добра, щирості, справедливості черпав натхнення для роботи. Зі слів дочки Лідії, це – вічний двигун, а дочка Уляна відзначила, що він був невичерпним джерелом духовності. Усяким людям усякі дари: Одному ясний, сильний ум, Що не знаходить у світі пари; Другому – рій крилатих дум, Що, мов орли, летять за хмари. Ще іншим – руки золоті, Що очі бачать – руки вдіють. Який же дар дістали ті, Що так дітей учити вміють? Мені здається, в скарбі тім Любові найбільше дісталося їм! Учитель – це наша совість, Взірець в житті єдиний. Без цього життєва повість Не пишеться у людини. Життя його – тільки школа. Учитель – це така доля! …11 серпня 1921року доля подарувала селянській сім’ї Дмитра та Тетяни Палагнюків, що проживала в селі Іване Золоте
Заліщицького повіту Тернопільського воєводства, яке входило на той час до складу Польщі, сина Володимира. Батько маленького Володимира виїздив за кордон, працював на паперовій фабриці, на будівництві доріг. У Канаді він відвідував гуртки самоосвіти, тому повернувся додому грамотним, гарно писав, багато читав. Мати була доброю господинею, любила все своєчасно зробити, вміла добре варити, гарно пекти, ходила до церкви. А ще гарно співала. Коли синові виповнилось шість років, батько віддав його в сільську школу. Вчився добре, гарно співав. У 1937 році поступив у садівничо-рільничу школу, що на ІваноФранківщині. З молодих років любив книги, дуже багато читав. Про це він так згадує: «Я читав усе, що попадало під руки. Своєї власної бібліотеки зовсім не було. Художньої літератури не було в селі ні в кого, крім невеличкої пришкільної бібліотечки та малої бібліотеки при сільській читальні, яка була у відомстві товариства «Просвіта». Всі наявні там книги були прочитані мною по кілька разів». Головним осередком у селі, де збиралася молодь, була читальня. Тут можна було кожному вибрати собі справу до душі: займатися спортивними іграми, акторською діяльністю. На одному із занять танцями Володимир познайомився із Ганною Кручак. А восени 1939 року вони обвінчалися. 1940 року Володимир Дмитрович вступає на вчительські курси, що в Заліщиках, завданням яких було підготувати вчителів для шкіл Тернопільщини. Після навчання, за фахом вчитель початкових класів, був направлений у село Зозулинці, щоб навчити грамоти і дорослих, і дітей. Про цей період він так згадує: «Ох, як важко вчити грамоти літніх людей. Їм і хочеться читати й писати, і в той же час важко запам’ятовуються елементи букв. Але бажання сторін перемогло всі труднощі, було цікаво і результативно». Війна застала молоду сім’ю в рідному селі. Школи було закрито. 9 вересня 1944 року Палагнюк Володимир Дмитрович був мобілізований в армію, а потім на фронт, зв’язківцем роти стрілецького полку 2-го Прибалтійського фронту, хоч військовий вишкіл проходив як мінометник. Повернувся з війни на початку 1945 року інвалідом – без лівої руки, яку втратив у боях, визволяючи Латвію. Поволі привчався до роботи по
господарству однією рукою. Рідні звикли до нього, дуже прив’язалася до нього маленька донечка Лідуся, а в 1946 році доля подарувала молодому подружжю другу донечку – Улянку. Він багато читає, готується до роботи в школі. У червні цього року йому було запропоновано посаду директора ІванеЗолотівської семирічної школи. З цього часу у нього починається титанічна праця. Він згрупував невеличкий колектив педагогів і до роботи. Дуже складно було з господарської сторони. Школу треба було відремонтувати. На жаль, коштів на це ніхто не виділив. Маючи велику волю до життя і роботи, він організовує дітей і батьків. Жодного разу не відчув себе недієвим. Діти принесли по десять цвяхів, батьки відремонтували парти, побілили класи, засклили вікна, покрили підлогу. Писали на газетах зробленим хлопцями чорнилом із бузини. Директор знайшов трохи підручників. Почалося навчання. За 4,5 роки вдалося досягти певних успіхів Заочно закінчив Чортківське педучилище, а будучи заступником голови райвиконкому, в 1951 році – Чернівецький учительський педінститут. Тепер він проявив себе як вмілий керівникорганізатор, господар, відчув, що не зайвий, що і таким може прислужитися своєму народу. «Це була перша перемога над собою. Я повірив у себе, у свої сили, хоч я інвалід, але можу вчитися і працювати, бути корисним для суспільства» (зі спогадів В.Палагнюка). Розпочався 1950 рік. Влада призначає Володимира Дмитровича завідувачем районного відділу освіти. Він згадує: «Я швидко увійшов у курс справи, вивчив керівні кадри, побував на уроках майже в усіх учителів (а їх тоді працювало десь біля 250 чоловік), навів порядок з дисципліною». З усіма обов’язками по роботі справлявся легко. З грудня 1950 року він заступник голови Заліщицького райвиконкому. Весною 1952 року його затверджено головою Заліщицького райвиконкому, де пропрацював 11 років. За короткий час район вийшов одним із перших в області з урожайності зернових, з надоїв молока, з грошових надходжень на 1 га ріллі, з виробництва м’яса, а із тютюнництва вийшов на перше місце в Союзі, за що Володимир Дмитрович отримав багато урядових нагород, чотири рази обирався депутатом обласної ради.
Найважчим був 1955 рік, так як дощі заливали усе живе на землі. До речі, ще живі сучасники свідчать, що лише завдяки твердій позиції Володимира Палагнюка із церкви Святої Покрови у Заліщиках не були зрізані хрести і храм не перетворений у складське приміщення. На початку 1963 року Заліщицький район був ліквідований як
адміністративна одиниця. За згодою Володимира Дмитровича 22 лютого його було призначено на посаду директора Заліщицької середньої школи. Ознайомившись із школою, він дійшов до такого висновку: педагогічний колектив школи професійно добре підготовлений, але дисципліна кульгала і матеріальна база була слабкою. Тому він ставить перед собою завдання – зміцнити матеріальну базу.
Для дівчат була введена швейна справа, придбано 22 швейні машинки і забезпечено школу майстринями-швеями. Для
хлопців старших класів було введено спеціальність шофера. З автосправи оформлено класи, придбано одну легкову і 6 вантажних автомашин. «Школа наповнилася великою кількістю учнівської молоді із сіл нашого району. Треба було мати гуртожиток. Я домігся, щоб школі передали приміщення колишнього дитячого садка. Було збудовано їдальню на 120 місць, добудовано 12 кімнат, бібліотеку. Фактично при школі почав діяти інтернат, у якому постійно проживало 120 – 130 сільських дітей. Учні забезпечувались безплатним триразовим харчуванням і користувалися безплатним постільним інвентарем. – згадує Володимир Дмитрович. - Ця обставина змусила мене добудувати класні кімнати. Адже в п’ятьох дев’ятих і десятих класах навчалось по 175 -190 учнів. У кожному класі було по 34 – 38 дітей. Добудовано дев’ять класних кімнат. Для зміцнення навчальної бази придбано 8 апаратів ЛЕТІ, 9 кіноустановок, 9 телевізорів, духовий оркестр, обладнано 12 навчальних кабінетів, шкільний музей, стрлецький тир та інше». Тепер Володимир Дмитрович проявив себе і як учитель географії, викладав свій предмет у всіх 9-х класах. З метою вивчення рідного краю на літніх канікулах він організовує екскурсії до Коломиї, Яремчі, Рахова, Великого Бичкова, Хуста, Ужгорода, Калуша, Долини, Стрия, ІваноФранківська, на Добротворську ТЕЦ, до Хотина, Кам’янцяПодільського, в Карпати на Говерлу, Кривченські печери, а також до Москви та Ленінграда. За управління В. Палагнюка школою, установа стала однією із найбільших і найбагатших в області, він завоював авторитет серед учнівського, педагогічного, батьківського колективів та громадськості міста. Тут навчалося 1325 учнів, з якими працювало 80 учителів. Тому постало питання про відкриття другої школи в місті. Постановою Ради Міністрів УРСР школа
була перейменована – Заліщицька сердня школа імені О.С.Маковея. До речі, вшанування пам`яті патріота-заліщанина О.С. Маковея не схвалювалось тодішньою совєтською владою і Володимиру Дмитровичу довелось відкривати пам`ятник О. С. Маковею майже підпільно, вночі, із вірними йому людьми і ставити владу перед доконаним фактом. В цей час Володимир Дмитрович закінчує природничогеографічний факультет Тираспольського університету. Школа стала базовою, тому що мала добре матеріальне забезпечення та випускала добре підготовлених учнів. Тому часто тут проводилися міжрайонні та обласні семінари. На обласних олімпіадах та спортивних змаганнях кожного року учні займали призові місця. Шкільний духовий оркестр на обласному огляді зайняв І-е місце і був нагороджений путівкою у санаторій «Молода гвардія». 24 хлопці-духовики на чолі з керівником Р. Чельняком місяць купалися у теплому Чорному морі в Одесі. Радості було багато, а гордості ще більше. Мій вчителю сивий, давно зародили дерева, Які посадив ти в саду. То просто тривала остання велика перерва, З якої до тебе на вічний урок я іду. 1 вересня 1978 року Володимир Дмитрович виходить на пенсію та не припиняє активної діяльності. Вже в березні 1979 року очолює краєзнавчий музей, де веде наукову та краєзнавчу роботу. Отримавши потужну підтримку заліщицької грекокатолицької громади, що почала виходити з підпілляі поступово легалізуватися, добивається переведення музею із церковної споруди до районного Будинку культури. З постанням Української Держави бере активну участь у державотворчих процесах, понад 9 років очолює районну Раду ветеранів, член Консультативної ради при голові Заліщицької районної державної адміністрації, бере участь у
багатьох комісіях, які діють на громадських засадах при відділах райдержадміністрації. Понад 20 років виконує обов’язки старости чоловічої народної хорової капели «Гомін», що була одночасно і хором церкви Святої Покрови. Користується великою пошаною та повагою серед громадськості району, має великий практичний життєвий досвід. Володимир Дмитрович Палагнюк чотири рази обирався депутатом до Тернопільської обласної ради народних депутатів; – сім разів депутатом до Заліщицької міської ради; – п’ять разів до Заліщицької районної ради; нагороджений: – медаллю «За відвагу» – Почесною грамотою та медаллю Президії Верховної Ради УРСР; – Орденом Трудового Червоного Прапора; – Двома цінними подарунками – годинниками Президента України; – Медаллю «За перемогу на Німеччиною у Великій Вітчизняній війні»; – Двома медалями учасника Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві; – Медаллю за довгорічну працю і медаллю Жукова; – 15-ома ювілейними медалями; – 35-ома грамотами, похвальними листами, подяками… 19 вересня 2010 року Володимира Дмитровича не стало. Ми щиро вдячні вам, Володимире Дмитровичу, за віру, ласку і тепло, що дарували всім без ліку, за правди віщої зело. За те, що наші пустощі терпіли, І незнання, і небажання, й біль, За те, що надто рано посивіли. Учителю мій добрий, мудрий мій! Помоліться, люди, за вчителя свого, Володаря слова і пера. Крізь біль і радість, роздуми і втому Любов його безсмертна пролягла. За редакцією вчителя української мови Новак М.О.
Подав на сайт лікар-анестезіолог Заліщицької ЦКРЛ Цимбалюк О.В.