Синівська вдячність

Одного ранку двоє старих одудів: самець і самка відчули, що цього разу їм не вилетіти з гнізда. Густа пелена застилала їм очі. – Хоч небо й було безхмарним і день обіцяв бути сонячним, однак вони бачили лише серпанок і нічого вже не могли розрізнити навкруги. Птахи були старі й немічні. Пір’я на крилах і на хвостах потускніло й ламалося, наче старі сучки. Сили покидали їх. Старі одуди вже вирішили не покидати більше гнізда і разом чекати на останню хвилину, котра незабаром настане.

Але вони помилились – з’явилися їхні діти! Спочатку навідався один із синів, який випадково пролітав неподалік. Він звернув увагу, що старим батькам нездоровиться й важко їм одним, тож полетів сповістити своїх братів. Коли всі молоді одуди зібралися біля батьківського гнізда, один із них промовив: – Від наших батьків ми одержали великий і безцінний дар – життя. Вони нас виростили, вигодували, не жаліли сил і любові.

А тепер, коли вони обоє – сліпі й хворі і не можуть себе прогодувати – наш святий обов’язок – вилікувати та доглянути їх.

Після цих слів усі дружно взялися за справу. Одні негайно стали облаштовувати тепле затишне гніздечко, інші – полетіли ловити комашок та збирати черв’ячків. Незабаром було готове гніздо. Діти обережно перенесли старих батьків. Щоб зігріти, вони накрили стареньких крилами, як квочка зігріває своїм теплом ще не вилуплених курчаток. Потім напоїли водою із струмка, нагодували й обережно обібрали старе та ламке пір’я. З лісу повернулися останні одуди, принесли в дзьобах цілющу травичку від сліпоти.

Видужували старенькі батьки повільно – довелося їх дітям запастися терпінням. Вони підміняли одне одного, не залишаючи батьків без догляду ні на хвилину…

І ось нарешті настав той радісний день, коли батько і мати розплющили очі, розгледіли все навколо й упізнали своїх дітей.

Так синівська вдячність та любов зцілили батьків: повернулися до них сили і зір!