Кажан і ластівка

Прилетівши до стін сараю під навісом, кажан укрився з головою перетинковими крилами, щоб не бачити сонячного світла, і спокійно заснув. Тут він провів увесь день до заходу сонця. Коли сонечко зайшло за обрій і небо потемніло, він висунув голову з-під крила й обережно озирнувся навкруги. – Нарешті погасло це препогане світло, – сказав він. – Ой, як затекли мої бідні лапки! Ось тепер я вже розімну і вдосталь політаю в нічному просторі!..

Якраз у цей час поверталася додому із запізненням ластівка, стомлена після денних клопотів. Вона ледь не зіткнулася з кажаном, який непомітно, ніби злодій, вилетів зі свого сховища під навісом. – От уже похмура і потаємна примара, – промовила ластівка. – Не може жити відкрито й чесно!

Ластівка права. Добру нічого ховатися і всього боятися, бо воно дарує всім тепло та радість, як сонячний день.

А кажан боїться осліпнути, тому сторониться й біжить від світла геть, як брехня від правди.