Черемшина та дрізд

У черемшини лопнуло усіляке терпіння. Бо відколи достигли її терпкі ягоди, життя не стало від нахабних, упертих дроздів. З ранку до вечора вони кружляли зграями над нею, безжалісно обдирали дзьобами і пазурами гілки. – Будь ласка, прошу тебе! – благала вона, звертаючись до найбільш нахабного дрозда. – Знаю, що мої ягоди – твої улюблені ласощі. Їж їх на здоров’я, мені не шкода. Однак залиши в спокої моє листя, не зривай! Бо саме під його тінню я рятуюся від палючого сонця! І не муч мене гострими кігтями, не здирай шкіру!

Дрізд вважався першим забіякою в зграї, тож слова черемшини йому не сподобалися. – Ану ж помовчи, коли тебе не питають! – відповів пихато. – Бо самою природою так заведено, щоб ти плодоносила заради мого задоволення. Та що з тобою говорити? Взимку підеш на дрова!

Почувши таку відповідь, черемшина ще більше засмутилася й мовчки заплакала. Проте дрізд, що передрікав їй загибель, сам потрапив у сітку, яку поставив селянин. Аби зробити клітку, той зламав декілька гнучких гілок черемшини. Таким чином, вона знову побачилася зі своїм кривдником, який тепер сидів із похнюпленою головою в клітці і був, як то кажуть, тихіше води й нижче трави. Але вона промовчала, згадавши слова, почуті ще в молодості: «Як теплий одяг рятує від холоду, так витримка захищає від образи. Примножуй терпіння та спокій духу, й образа, якою б гіркою не була, тебе не торкнеться».