Інжир і в’яз

Інжир гордо хитав гілками, густо усипаними ще недозрілими плодами. Піднявши очі, він здивувався, побачивши поряд із собою дерево, на гілках якого, крім листя, нічого не було. – Хто ж це тобі дав право закривати сонце? – грізно запитав інжир у незнайомця. Хто ти взагалі такий? Відповідай! – Я – в’яз, – несміло й ввічливо відповів сусід. – А, ти в’яз, у листах по вуха зав’яз! – передражнив його невдоволений інжир. – А де твої плоди? Посоромився б рости без користі й заважати іншим! Ось зачекай, скоро мої плоди дозріють, попадають у сиру землю і проростуть. Тоді ми тебе разом зі світу зживемо!

І справді, плоди інжиру дозріли чудово – всі, як на підбір. Та одного дня повз нього проходили солдати. Побачивши інжир, вони з жадібністю накинулися на смакоту, позривали плоди й обламали гілки. Жалісливій в’яз зі співчуттям подивився на пригніченого сусіда. – Бідолашний інжире! Даремно ти мені пророчив загибель, – не знав, що на тебе самого чекає сумна доля. Мені тебе дуже шкода, бо ти постраждав через свої плоди.

Інжир ще довго журився, лікуючи рани, а добрий в’яз продовжував розростатися, нікому не заздрив і не бажав нічого поганого.