Європейські студії. Євроінтеграційні процеси 341.171(4):341.242.24:008.2
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ ПІСЛЯ РАТИФІКАЦІЇ ЛІСАБОНСЬКОГО ДОГОВОРУ: ДО СТАБІЛІЗАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО БУДІВНИЦТВА
В.М. Посельський, віце-президент міжнародної неурядової організації “Україна в Європі” (Париж, Франція)
З 1 грудня 2009 року Європейський Союз діятиме на основі Лісабонської редакції установчих договорів ЄС. Набуття чинності Лісабонським договором (ЛД) завершує започаткований Маастрихтським договором 1992 року тривалий перехідний період становлення інституційно-політичної моделі Євросоюзу та його адаптації до викликів об’єднаної Європи XXI століття. У ширшому контексті, якщо розглядати європейську інтеграцію як “динамічний процес з невизначеною кінцевою метою [1, С.17], то буде слушно припустити, що після більш як півстолітньої еволюції ЄС вступає у стадію стабілізації. Побудова “дедалі ближчого союзу народів Європи” [2] знайшла своє конкретне втілення у постійному збільшенні повноважень Євроспільноти та структурних пристосуваннях, які з цього випливали, у державах-членах. Одночасно процес євробудівництва спрямовувався назовні через розширення Євроспільноти на нові держави-члени та відповідну імплементацію ними її нормативно-правового доробку. Цей постійний рух до поглиблення та розширення Євроспільноти на сьогодні досягнув певних меж. Ця стаття має за мету визначити основні характеристики сталої інституційно-політичної архітектури Євросоюзу після ратифікації Лісабонського договору, а також розглядає перспективи поступового виокремлення остаточних кордонів Євросоюзу. Ключові слова: Лісабонській договір, інституційна реформа Європейського Союзу, кордони Європейського Союзу. І. До усталеної інституційно-політичної моделі Зі становленням єдиного ринку, а згодом – і валютного союзу Європейська спільнота утвердилася впродовж останнього десятиліття минулого століття як найпотужніше у світі регіональне інтеграційне об’єднання. Проте економічна потуга не супроводжувалася відповідною політичною вагою за умов домінування США та військової парасольки НАТО. Реалії постбіполярного світу та імперативи розширення на країни колишнього соціалістичного блоку спонукали Євроспільноту до тривалої інституційної трансформації, що розпочалася з ухвалення Маастрихтського договору 1992 року. Подальші зусилля інституційного реформування, включно з невдалою спробою ратифікації Конституційного договору 2004 року, привели до підписання в грудні 2007 року в Лісабоні оновленої редакції Договору про Європейський Союз (ДЄС) та Договору про заснування Європейської спільноти (перейменованого у Договір про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС)). Лісабонський договір закладає підвалини усталеної інституційно-політичної архітектури об’єднаної Європи. Запропонована модель підтверджує подвійну сутність Євросоюзу як союзу держав і водночас наднаціональної спільноти, що черпає свою демократичну легітимність у спільному волевиявленні громадян (представлених Європарламентом) та держав-членів ЄС (представлених Радою та Європейською радою). Як результат складного компромісу між міжурядовими та наднаціональними чинниками, великими та малими державами-членами, ЛД покладається на два базові постулати. Передусім