Як назвати кішку? by Smirna Cherkassy

Черкаси СМІРНА 2016

УДК 23/28 ББК 86.37 А 47

Серія «Мої улюблені оповідання». Серія заснована у 2005 році

Алєксєєва, А. А 47

Як назвати кішку? / А. Алєксєєва. — Черкаси : — Смірна, 2016. — 40 с. : іл. — (Серія «Мої улюблені оповідання»). ISBN 978-617-698-027-8 «Як назвати кішку?» — збірка оповідань Алли Алексєєвої, у яких читач знайомиться з дівчинкою Світланкою, а також з її родиною і друзями. Історії з життя дівчинки не тільки кумедні, але й повчальні, вони розповідають, як дівчинка входить у Божий світ, як вона вчиться відрізняти добро від зла, а також намагається правильно взаємодіяти з оточуючими. Книга рекомендована дітям молодшого й середнього шкільного віку, а також їхнім батькам. УДК 23/28 ББК 86.37

IISBN 978-617-698-009-4 (рус.) ISBN 978-617-698-027-8 (укр.)

Ім’я для доньки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4 Манюня . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 Як назвати кішку? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Битва з годинниками . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 Шурик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36

Всі чекали появи маленької дівчинки. І бабусі, і дідусі, і тітоньки, і дядечки. Але от біда: перед самим її народженням всі родичі мало не посварилися — кожен хотів, щоб дівчинку назвали на його честь, тобто, його ім’ям. Бабуся Оля хотіла, щоб назвали маленьку Олечкою, бабуся Катя — Катрусею, дідусь Георгій, для своїх просто Жора, — Георгіною, дідусь Сашко — Сашунею. Кожен вимагав від мами з татом, щоб саме його ім’я було надане немовляті. Звісно, батьки розгубилися. Назвеш одним ім’ям — інші образяться. — А давай назвемо нашу дівчинку всіма цими іменами, адже є люди з довгими іменами, — запропонувала мама. Вона завжди була за те, щоб всі питання вирішувалися мирно. Тато почухав потилицю і сказав: — Я собі уявив, як буду кликати нашу дочку для якої-небудь справи. Приміром, 4

покличу її піти зі мною гуляти або на гойдалку. Поки я вимовлю її імена, забуду, куди хотів піти і навіщо кликав. До того ж, подумай, як ми стомимося, якщо цілий день будемо спілкуватися з донькою. Язик відвалиться. — А давай будемо називати її кожного дня по-різному. Скажімо, у понеділок — Олечкою, у вівторок — Сашунею, у середу — Катрусею і так далі. По одному імені кожного дня протягом тижня. — Ні, нізащо в світі, — не погодився тато, — я заплутаюся. І потім: ти впевнена, що наші бабусі не пересваряться, коли будуть сперечатися, в який день чиє ім’я буде називатися? — Не впевнена, — зітхнула мама. — Що ж робити? — сумно запитав тато. Вони обнялися і якийсь час стояли мовчки. Аж ось раптом посміхнулася мама, потім — і тато. Вони подивилися один на одного і одночасно сказали: — Я знаю, що робити! — випалили обоє і засміялися. 5

— Скажи ти перший, — сказала мама. — Ні, ти! — не погодився тато. — Добре. Я думаю, нехай спершу народиться немовлятко. Ми подивимося на нього і самі зрозуміємо, яке в нього ім’я. — Я те ж саме хотів тобі запропонувати. Адже подумай, Марійка завжди схожа на Марійку, Даринка — на Даринку, Світлана — на Світлану. Ось і наша дівчинка буде схожа на своє ім’я… або ім’я на неї, — сказав тато. — Отже, вирішили! — посміхнувшись, погодилася мама. — Наша дівчинка сама підкаже нам своє ім’я. — Вирішено! — Ой, а як же бабусі? Вони ж образяться. Та й дідусі теж. — На малятко не образяться, вони його вже зараз люблять. Це ж воно саме визначить своє ім’я. І це ім’я може бути зовсім іншим, не таким, як уявляється бабусям і дідусям. — Ой, як добре ми з тобою вигадали, — зраділа мама. 6

Невдовзі на світ з’явилася маленька дівчинка. Вона була такою біленькою із світло-блакитними оченятами, і від того ніби світилася. — Ой, дивіться, яка гарна! — раділи бабусі. — Вона на мене схожа, — заявив дід Георгій, — значить, буде Георгіною. — Зовсім вона не схожа на вас, свате, — заперечив дідусь Сашко. — Вона нашої породи — значить, бути їй Олександрою. — Що це ви вигадали, свате, — обурилася бабуся Катя. — Якої це вашої породи? Донька наша, а значить, і внучка наша. Тому її ім’я — Катерина. Мама дивилася, як сваряться бабусі та дідусі, і пригортала до себе маленьку. А та, знай, крутила світлою голівкою. — Не крутися, світлячку… — замиловано сказала мама і лагідно погладила доньку по голівці. Тато подивився на маму й сказав: — Ну от, наша дівчинка підказала тобі своє ім’я. 7

— Яке? — здивувалася мама. — Ти сказала «світлячок», — відповів тато, — тобто… — він багатозначно підняв палець. — Тобто, Світлана. Нашу дівчинку звати Світланкою! — радісно вигукнула мама. Дідусі й бабусі разом замовкли і приголомшено дивились на маму з татом. — Чому — Світлана? У нас зроду нікого так не звали, — сказала бабуся Оля. — І в нас нікого з таким ім’ям немає, — погодилася з бабусею Олею бабуся Катя. — Тому, що наша крихітка сама нам підказала, як її звуть, і тому, що це ім’я їй підходить, і, нарешті, просто тому, що це її ім’я, — випалив тато. — А що, мені подобається, — сказав дідусь Георгій. 8

— До того ж це вирішення всіх наших суперечок, — погодився дідусь Сашко. З того часу Світлану називали Світланкою. І це ім’я їй справді дуже личило, тому що Світланка була не лише зовні світлою, а й душею, бо мала легкий та лагідний характер. Допомагала мамі у хатніх справах, татові читала Біблію вголос, коли той стомлювався, і всіма своїми світлими справами дарувала радість близьким. Ось, виявляється, як буває: спершу ім’я схоже на людину, а потім людина на ім’я.

Наближався День народження Світланки. Вона мріяла про папугу. Саме про такого, яким виявився подарований Кузя: красивим і розумним. Він весело кричав: «Лана! (так Світланку часто називали домашні) Тато! Мама!», а ще лагідно говорив про себе: «Кузя хор-р-роший хлопчик!» Кузя любив гратися із сірниковою коробкою і котити по кімнаті тенісний м’ячик. Коли в нього був гарний настрій, він сідав Світланці на плече і лагідно перебирав її волосся, лоскотав вушко. Кузя дуже любив купатися. І не десь, а в акваріумі. Одного разу він сидів на склі, яке закривало зверху акваріум, і спостерігав, як плавають рибки. Він так захопився, що почав бігати по склу, намагаючись спіймати хоча б одну з них, але забув 10

про те, що скло не повністю закривало акваріум. Збоку залишалася щілина, саме така, щоб маленький папуга міг провалитися в неї. Він і впав. З головою, крилами і хвостом. Світланка так злякалася за свого улюбленця, що кинулася рятувати. Однак Кузя й сам не промах: не тільки виплив, а й почав купатися, розбризкуючи воду крилами. Вода в акваріумі була теплою, тому Кузя насолоджувався ванною. Після цього випадку він почав мало не щодня купатися в акваріумі. Ось такий був веселий папуга. Був… На жаль, одного разу дідусь забув закрити дверцята клітки, коли Кузю винесли у двір, щоб після довгої зими він погрівся на сонечку. Кузя вилетів і полетів за горобцями, які вже кілька днів вабили його, заклично цвірінькаючи. Світланка довго кликала його, плакала і шукала на гілках дерев, але Кузя не повернувся. Минув рік, але Світланка так і не змогла забути свого зеленого друга, тому й просила в подарунок папугу, сподіваючись, що 11

він замінить їй Кузю. Мені ж не хотілося дарувати їй птицю, пам’ятаючи про те, як важко переживала вона втрату. Ну яка, скажіть, мама хоче знову бачити сльози на обличчі своєї дитини? Ми пішли на пташиний ринок: я — в надії знайти якусь іншу тварину, а Світланка — купити папугу. — Подивися, які рибки, донечко, — сказала я. — Мам, рибки у нас є, і з ними нецікаво — вони мовчать. Я хочу папугу. Його можна навчити розмовляти. — Ой, подивися, які хом’ячки смішні, — не втрачала я надії. — Мамо, ти сама казала, що вони погано пахнуть і, якщо вибіжать із клітки, все підряд гризуть, — не здавалася дівчинка.

— Ой, яка смішна свинка, подивися. — Мам, папуги продаються там, — сердито подивилася на мене донечка. — Ми тільки подивимося на неї. Покажіть це диво, — попросила я продавця. Жінка дістала з клітки морську свинку і показала нам. Свинка запищала, смішно дригаючи короткими лапками. Вона була такою кумедною, такою потішною, що я мимоволі розчулилася. — Яка чудова тваринка! — сказала я захоплено. — Візьміть, не пошкодуєте, — посміхнулася продавець. — Їсть мало, тиха, швидко звикає до людини, вона викликає такі гарні почуття, що їх сміливо можна вважати ліками. «Гарні почуття» у мене вже виникли. Я глянула на дочку. Світланка, насупившись, дивилася на тваринку, але щось в її погляді підказувало мені, що «гарні почуття» прокинулися і в ній.

— Гаразд, давай візьмемо свинку, — буркнула вона. — Скажіть, а вона плаває? — запитала Світланка. — Та ні, — здивувалася продавець. — Тоді чому вона морська? — Раніше її називали заморською, тобто, привезеною з-за моря. Але потім почали називати морською. А взагалі, вона схожа на зайця. — На зайця? — здивувалися ми. — Поміркуйте самі: їсть тільки зелень, фрукти, овочі та зерно. Мовчазна, але якщо потривожити — верещить (щоправда, тихіша від зайця). Всі звички у неї заячі. Навіть хвоста немає, як і в зайця. Насправді свинка виявилася нецікавою тваринкою: цілий день або жує, або спить, весь час мовчить. Але нам вона однаково дуже подобалася. Якийсь час я не могла зрозуміти чому, але через кілька місяців здогадалася. Просто всі люди люблять малюків: цуценят, курчат тощо. Розчулюють їх пухнастість, незграбність, дитячий писк 14

і безпорадність. Манюні (так ми назвали нашу свинку) було більше року, вона стала дорослою тваринкою, проте на вигляд залишилася незграбним, безпорадним малятком. Пухкенька, з дитячим наївним виразом на мордочці, вона була сама чарівність. Манюня дуже полюбила Світланку. Варто дочці було увійти до кімнати, як вона ставала на задні лапки і тихесенько пищала. Якщо ж Світланка бере її на руки, Манюнька пригортається до неї всім тілом і намагається заповзти

під саме підборіддя. Мабуть, так вона почувається в безпеці. Коли хто-небудь із нас намагається забрати її від Світланки, Манюнька починає істерично пищати. Але й це у неї виходить дуже вже по-дитячому. — Вона тебе вважає мамою, — сміявся тато, — тільки в тебе на руках відчуває себе спокійно. — Ні, ти для неї, як Бог. Тільки в тебе вона заспокоюється, — жартували брати. А я подумала: «Як вони правильно зауважили: тільки в Божих обіймах ми відчуваємо себе спокійно. Недарма Він каже нам: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, — і Я вас заспокою».

Коли Світланка вперше побачила Дарсі, то не змогла стримати захопленого вигуку. Кошеня було просто біло-рожевим клубочком: суміш пухнастої білосніжної шерсті, мордочки з рожевим носиком, і такими ж рожевими подушечками на лапках. Світланка ніжно пригорнула до себе маленьку принцесу і вдячно подивилася на батьків. Вона так давно хотіла мати кошеня. Хоч якесь. А тут — таке маленьке диво! Кошеня довірливо пригорнулося до дівчинки і позіхнуло, кумедно відкриваючи свій маленький рожевий ротик. Вдома кошеня погодували молочком, поклали в кошик, прикрашений рожевими стрічками і почали гадати, як назвати. Імена Мурка, Настя, Люся зовсім не підходили кішці. У маленькому смішному створінні відчувалася порода. 17

— Кішка — іноземка, тому ім’я має бути не українським, — висловилася мама, марно намагаючись знайти потрібне ім’я на сайтах любителів кішок. — Дарсі! Давайте назвемо її Дарсі! — раптом вигукнула вона. Ім’я всім сподобалося. З того часу кошеня почали називати Дарсі. Вже через рік ніхто не міг навіть в думках припустити, що довголапу, білосніжну, пух-

насту і величну красуню з помаранчевими очима могли кликати якось по-іншому. Щоправда, ніхто також не міг навіть подумати, що з пухнастого лагідного клубочка може вирости така капосниця. Характер Дарсі почав псуватися в міру її дорослішання. Чим старшою ставала кішка, тим вередливішою і неслухнянішою вона була. Їла тільки те, що їй подобалося; гуляла там, де хотіла; не дозволяла себе гладити, рвала шпалери, псувала оббивку диванів і крісел, і бешкетувала так, що господарі хапалися за голову. Одного разу Світланка прокинулася від жалібного тоненького кошачого нявкання. Дарсі робила вигляд, що спала, але її чуйні вуха злегка ворушилися, а кінчик хвоста

нервово здригався, і це видавало її. Світланка визирнула у вікно, та через розлогі кущі смородини не було видно, хто це нявкає. Вийшовши у двір і пошукавши кошеня в кущах, дівчинка повернулася додому ні з чим. Але кошеня знову жалібно нявчало. Мама сказала: — Налий трохи молока, постав блюдце в альтанку і поклич його — раптом прийде. Світланка так і зробила. Кошеня прибігло, але підійти боялося, тому дівчинка стала трохи осторонь і почала чекати. Нарешті, малюк зважився. Тремтячи всім своїм худим тільцем і тоненьким обідраним хвостиком, він підійшов і почав жадібно хлептати, захлинаючись і чхаючи. — Ох, ти, бідолашко! Голодненький! — зітхнула Світланка. Так з’явився Матросик. Назвали кошеня так тому, що він був смугастим, наче в тільник зодягнутий. Минуло літо, настала осінь, а потім зима. Дарсі з принцеси перетворилася на кошачу 20

королеву. А Матросик підріс, погладшав. Тоненький обдертий хвостик перетворився на пухнастий смугастий хвіст, темно-сіра шерсть у чорну смужку блищала, на вушках виросли чорні китички, на спинці — чорні цятки, як у рисі, підошви лап і ніс — теж чорні, наче оксамитові. Проте він був набагато дрібнішим за Дарсі: лапки маленькі, голова теж маленька, зате очі — великі і добрі. Матросик був повною протилежністю Дарсі: лагідний, ніжний; завжди з готовністю підбігав, коли його кликали. Якщо господарі брали його на руки і гладили, він обхоплював лапами хазяйську руку і облизував її, як песик. Мився Матросик сам, ретельно облизуючи кожну шерстинку, Дарсі ж воліла, щоб її купали дорогим шампунем, сушили феном і розчісували спеціальною щіточкою. — Дивись, який вдячний — не те, що Дарсі, — сказала мама. — І не вередує, і шкодить набагато менше, ніж вона. Матросика любили жалісливо, як люблять хворих або негарних дітей, а Дарсі 21

милувалися, як красивою колючою квіткою. Колючою тому, що Дарсі, крім усіх неподобств, які вчиняла, почала ще й кусатися і дивитися на світ злими очима. Матросику теж частенько від неї діставалося. Але настав час, коли раптом з’ясувалося, що Матросик зовсім не кіт, а кішка, і невдовзі у нього, точніше, у неї, будуть кошенята. — Що ж нам тепер робити? — розгубилася Світланка. — Не можемо ж ми кішку називати таким ім’ям, потрібно перезвати по-іншому. — Тепер це важко зробити, — сказав тато. — Мур-р, — погодилася Матросик. — Чому? — запитала Світланка. — Хіба не можемо ми її назвати по-іншому? — Вона вже звикла до свого імені й не буде відгукуватися на інше. — Мур-р-х, — знову погодилася кішка. — А давайте назвемо її Матруся! — запропонувала мама. — І ім’я жіноче, і схоже на колишнє. 22

— Мур-р-х, — задоволено мружачись, промуркотіла Матруся. — Ну ось: кішка згодна — значить, так тому і бути. Відсьогодні Матросик офіційно стає Матрусею, — засміявся тато. — А знаєте, що мені пригадалося, як ми обирали ім’я кішці? — Мур? — Матруся запитально глянула на господаря. — Я читав, що право називати іменами звірів, птахів і всіх живих істот було дано колись Адамові. — Він що ж, кожній тварині давав кличку? — здивувалася Світланка, раптом уявивши табуни коней, отари овець, метеликів, пташок і багато інших тварин, які наповнюють землю. — Їх же неможливо запам’ятати. — Ні, Адам називав цілі сім’ї і роди. Це він, наприклад, назвав тигрів — тиграми, левів — левами, котів — котами і так далі. — А себе — людиною? — Ні, людину назвав Бог. Він відразу дав ім’я — Адам. І кожну людину звуть не 23

просто людиною, але кожному дано ім’я: тобі, скажімо, — Світлана, мені — Євген. Це особлива честь і ознака, бо ж кожна людина особлива для Бога. А ось домашніх тварин люди почали називати іменами лише тому, що приймають їх у свої людські родини. Однак для Бога тільки людина була і залишається особливою. Матруся лежала на колінах тата, і з насолодою муркочучи, ніби посміхалася, ніжно позираючи на господарів. Схоже, вона була згодна з тим, що почула.

— Світланко, вставай! — сказала мама, відчинивши двері до дитячої кімнати. Будильник, що стоїть на тумбочці біля ліжка, болісно скривився: «Знову скаже: “Зараз”!» Так і сталося. Світланка, не розплющуючи очей, солодко потягнулася і сонно промовила: — Зара… Будильник сердито крякнув. Минуло 10 хвилин. Мама знову з кухні погукала: — Ланусю, вставай, дитино! — Зара… — почулося з дитячої. — Час вставати, лежебоко! — не відступала мама. — Ще хвилиночку! — повертаючись на другий бік, відповіла Світланка. 25

— Вставай, — почала гніватися мама. — Ніяких хвилиночок, ніяких секундочок — негайно вставай! — Ну зараз, — невдоволено сказала Світланка і почала поволі підніматися, точніше, борсатися в ліжку. Якщо ж казати ще точніше, то вона стала на коліна, а голова, як приклеєна, залишилася лежати на подушці. У такому положенні Світланка знову заснула. Тепер не витримав Будильник. «Мало того, що ця соня не поважає мене і мою роботу, ігнорує мої сигнали, вона ще й нешанобливо ставиться до часу. Її година перетворюється на хвилини, її хвилини перетворюються

на години, її секунди взагалі не мають ніякого значення! Неподобство!» І він почав безперервно дзвонити, сердито підстрибуючи на місці. Світланка позу не змінила, тільки її рука вилізла з-під ковдри і почала нишпорити по тумбочці у пошуках порушника спокою. Будильник не злякався, він дзеленчав і дзеленчав, трохи відстрибуючи, коли Світланкина рука наближалася занадто близько до нього. Це був бій, справжній бій годинника з ледаркою. Невідомо, як довго він тривав би, але тут раптом відчинилися двері і до дитячої влетіла роздратована мама. Вона рішуче підійшла до ліжка й ляснула доньку по тому місцю, яке піднімалося. З-під ковдри почулося: «Ой!» Потім ковдра заворушилася. Спершу висунулася одна нога, потім — друга, за нею з’явилася розпатлана голова. Світланка сіла на ліжку, але очі так і не розплющила. Будильник знову обурено задзвонив. Світланка ліниво підняла руку і хотіла було 27

завдати нищівного удару, але руку перехопила мама і потягнула на себе. Нічого не вдієш, довелося встати. Світланка встала, проте очей так і не розплющила. Тоді мама схопила дочку за плечі, повернула її обличчям до дверей і підштовхнула до виходу. Дівчинка йшла, мов сновида, не розплющуючи очей; мама весь час підштовхувала її до ванної кімнати. Коли ж Світланка опинилася, нарешті, біля вмивальника, мама плюснула їй в обличчя прохолодною водою. Сонні очі примружилися, закліпали і тільки тоді остаточно розплющилися. — Умивайся, чисть зуби та перевдягнися, через десять хвилин чекаю тебе до сніданку, — сердито промовила мама. — Зараз, — відповіла Світланка і почала ліниво вмиватися. Потім вона абияк почистила зуби, сяк-так одяглася, забувши застелити ліжко; взула капці і, човгаючи, побрела на кухню. Ліниво колупаючи виделкою запіканку, Світланка робила вигляд, що їсть. Нарешті, 28

впоравшись зі сніданком, вона підвелася з-за столу. — Помий за собою посуд. — Зараз, — сказала Світланка, і, ніскілечки не турбуючись про посуд, побрела в кімнату. Вона буквально впала на диван, але мамин голос відразу ж змусив її підвестися. — Світлано!!! Ти не помила посуд! — За-араз, — дівчинка неохоче попленталась на кухню. Там вона довго з ненавистю дивилася на посуд, але все ж вимила його, оскільки мама спересердя ляснула Світланку рушником. Вирішивши, що все вже зробила, дівчинка пішла до себе в кімнату. — Прибери постіль, підмети і помий у себе підлогу, — ніяк не відступалася мама. — Зараз, — роздратовано сказала Світланка і … сіла на ліжко. Так вона сиділа досить довго. Мама встигла прибрати кухню, сходити в крамницю за продуктами, а дочка нерухомо сиділа на ліжку, втупившись поглядом в одну точку. 29

Коли грюкнули вхідні двері, знову почувся мамин голос: — Ти вже прибрала в кімнаті? — Ще хвилинку — і закінчу, — враз отямившись, сказала Світланка. Вона схопилася, намагаючись за останню хвилину зробити всю роботу. Будильник зовсім розлютився. «Ця нечупара, виявляється, ще й брехуха. Ну, все, оголошується війна!» — вирішив Будильник. Він дав сигнал настінному годиннику, ручним годинникам і старовинному годиннику із зозулею, оголошуючи про початок бою. — Я невдовзі повернусь, — сказала мама. — Сподіваюся, до мого приходу буде повний порядок. І вхідні двері знову грюкнули, тепер вже випускаючи її. — Зараз все зроблю, — навздогін гукнула Світланка і… знову сіла, але тепер вже за комп’ютер.

ра і,Тут з побоюванням Будильник озираючись гокивнув своїмнадрудинники, Візям, і вонисіла. дружно дразу ж почулося: почали дзвеніти, «Дінь-дон! Тр-рбити і кувати. Дір-р! Ку-ку, вчинка від ку-ку!» неспоЛ е дпідскочиащиця діванки знову схопилася, ла. Як тільки вона годинники замоввстала, годинникли.замовкли, Коли вона вики але рішилабуло ще раз варто їй сісти, годинники зновушум заяк неймовірний шуміли. починався знову. Світ— А-а-а, це мама посталанка підійшла до Будильвила ісигналізацію, щоб працювала, — ника грюкнула його по якришечці, потім вирішила за Світланка. Гаразд, приберу, смикнула важілець —годинника з боєм, а годиннику потім зновуізсяду грати. зозулею зупинила маятник. Вона сяк-так прибрала кімнату, запиГодинники мовчали. Світланка, задоволехаючи речісіла в шафу, абияк накинула на, знову за комп’ютер. І цієї жпокримиті вало на ліжко, абиякзадзвеніли замела, змітаючи пил годинники забили, і закували. і сміття підзнову ліжко. схопилася, Помити підлогу не встигла, Дівчинка з силою лястому що до цього часу вже прийшла мама.гонула і перекинула Будильник, вдарила динник із зозулею і посунула настінний годинник. Вона повернулася до комп’юте33 31

— Ну, прибрала? — зазирнула вона до кімнати. Помітивши недбальство, не лаяла дочку — не хотілося псувати настрій. — Я купила картоплю, ходімо до кухні, почистимо її разом. — Зараз… — тільки й устигла вимовити Світланка, як всі годинники в будинку зашуміли. — Іду, — відразу сказала вона і справді зробила крок до дверей. В останню мить дівчинка передумала і повернула назад. Годинники, що замовкли при слові «йду», знову зашуміли. Ледарка змушена була бігти на кухню. — Що це у нас із годинниками? — здивувалася мама. Вона підійшла до настінного годинника і поправила його, потім до старовинного із зозулею, хитнула на ньому маятник; не забула і про Будильник. Підняла його. Але годинники дзвонили кожного разу, як тільки Світланка починала ухилятися від роботи. Під кінець дня всі домашні помітили цей взаємозв’язок. 32

— Наші годинники сьогодні дивно працюють, — сказала мама татові. — Я помітив це і вже оглянув їх — вони справні. Може, ти поясниш, що відбувається? — звернувся він до Світланки. — Адже це якось пов’язано з тобою, чи не так? — Я не знаю, — знизала плечима Світланки. — Вони не дають мені спокійно займатися своїми справами. — Якими, наприклад? — запитав тато. — Ну… не давали мені спати, не давали пограти в комп’ютерну гру, та й просто сісти відпочити не давали, відразу дзвеніли, — ображено сказала дочка. — М-м-м… Он воно що, — задумливо мовив тато. — Тут, виявляється, ціла війна у вас. Чим же ти їм так не догодила? — Не знаю. — Мені здається, я здогадуюся, — сказала мама. — Якщо я не помиляюся, у тебе є одне улюблене слово: «Зараз». А годинникам воно не подобається. Знаєш, чому? Світланка заперечно похитала головою. 33

Мама продовжила: — Тому, що воно означає: той, хто його сказав, негайно виконує доручену справу. А ти його використовуєш тільки для того, щоб відтягнути час. Твоє «зараз», «хвилиночку» не відповідає часу, який мається на увазі, коли вимовляєш ці слова. Ось годинники і розгнівалися. Та й набридло бідолашному Будильнику надриватися щоранку і бачити, що на його дзвінок ти не звертаєш уваги. — Виходить, наша дочка — ледарка, — сказав тато. — А про ледарів добре написано в Книзі Мудрості: «Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її — помудрій: нема в неї володаря, ані урядника, ані правителя; вона заготовляє літом свій хліб, збирає в жнива свою їжу. Аж доки, лінюху, ти будеш вилежуватись, коли ти зі сну свого встанеш? Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, — і прийде, немов волоцюга, твоя незаможність, і злидні твої, як озброєний муж!..» 34

Якщо ти виростеш ледаркою, то будеш голодною, убогою, без житла і теплого одягу. Хіба тобі цього хочеться? У тебе ще є час виправитися. Але його дуже мало. Ось що годинники хотіли тобі сьогодні сказати. Будильник задоволено дзенькнув; настінний годинник сказав: «Бум»; старовинні — «Ку-ку». Тепер тільки від Світланки залежало: будуть годинники знову воювати з нею чи стануть помічниками у справах.

— Ну, що з тобою робити, маленький? Цуценя величезними сумними очима дивилося на велику людину з мітлою. Зазвичай, собаки дуже бояться двірників, особливо їх мітли, але малюкові було вже однаково. Він помирав. Тиждень тому його мати, дворова собака, перестала підпускати малюка до себе й годувати молочком. Цуценя давно не їло. Іноді воно пило воду з калюжі, але це не вгамовує голод. Спершу він втікав від людей, хитаючись від слабкості на своїх тоненьких лапках, але потім і це стало йому не під силу. Двірник не був злою людиною. Хоча він і не любив собак, та цього малюка йому стало шкода. Вранці, коли діти йшли до школи, він покликав одного з них і попросив узяти цуценя з собою: 36

— Забери. Може, дітлахи відгодують цього здохляка, бо тут він помре, бідолаха. Хлопчина забрав. Під час перерви діти намагалися нагодувати цуценя, але воно тільки сумно дивилося і відвертало мордочку. Кожної перерви найдовше біля цуценяти затримувалася Світланка. Вона довго гладила малюка, старалася нагодувати його своїм бутербродом із ковбасою, але марно. Тоді дівчинка вирішила взяти його додому, може, мама щось порадить. Мама, звісно, порадила напоїти цуценя молоком. Спершу малюк не пив. Тоді мама вмочила палець у молоко і змастила ним рот цуценяти. Малюк облизався і почав мляво хлептати. Так потроху він почав їсти. — Можна, я його залишу в нас? Він такий розумний. Подивися, як дивиться. Можна, мамо? Його собача мама покинула. Якщо і ми його виженемо, він помре, — Світланка благально подивилася на матір. — Давай відгодуємо цього «Шурика», а там видно буде, — відповіла мама. — 37

Якщо виживе — значить, з ним буде так, як у Біблії написано: «Чи ж жінка забуде своє немовля… Та коли б і вона забувала, то Я не забуду про тебе!» Цуценя прижилося. З маминої легкої руки його почали кликати Шуриком. — Це Господь подбав про Шурика і дав його нам, щоб ми його врятували, — раділа Світланка, дивлячись, як малюк підбігав до неї, радісно виляючи хвостиком, як дзвінко гавкав на діда, як бавився з м’ячиком і їв з апетитом усе, що йому дадуть.

З чим боролася Світланка? Хто тебе будить вранці? Домалюй свій будильник.

Літературно-художнє видання АЛЄКСЄЄВА Алла Як назвати кішку? (українською мовою) Відповідальний за випуск Станіслав Каспров Головний редактор Олена Гуріна Художник Алла Алєксєєва Перекладач Єлизавета Костюніна Літературні редактори Світлана Береза, Оксана Калініченко, Єлизавета Костюніна Технічний редактор Тетяна Кононенко Дизайн обкладинки Тетяна Кононенко Підписано до друку 22.03.16. Формат 60х84/32. Папір офсетний. Офс. друк. Гарн. MinionPro. Ум. друк. арк. 5. Обл.-вид. арк. 0,6. Тираж 1 000 прим. Зам. № 94. ТОВ «Видавництво «Смірна», а/с 2155, м. Черкаси,18020, Україна. Тел./Факс: + 38 (0472) 73-87-52 E-mail: books@smirna.org HTTP://www.smirna.org Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК №30 від 04.04.2000 р. Книгу віддруковано з готових діапозитивів: ФОП Каспрова А. М., а/с 2170, м. Черкаси, 18020, Україна. Тел.: + 38 (0472) 73-45-50. Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК №3500 вiд 12.06.2009 р.