Біле Різдво by SVICHADO

БІЛЕ РІЗДВО

БІЛЕ РІЗДВО ТВОРИ класиків світової літератури

Упорядник Марійка Чайка

Львів Видавництво «Свічадо» 2013

УДК 82-3 ББК 84(О) Б 61

Ілюстрації Аґнєшки Ґловні

Б 61 Біле Різдво : Твори класиків світової літератури / упор. М. Чайка. – Львів : Свічадо, 2013. – 128 с. ISBN 978-966-395-677-0 До збірки увійшли яскраві класичні зразки жанру святочного оповідання, поширеного в європейській та американській літературі: чудові оповідання О. Вайлда, А. Чехова, справжні шедеври О’Генрі та Брета Гарта, ліричні розповіді А. Франса та С. Лагерлеф, дивовижна музично-малярська перлина у слові Е. Вергарна, – а також незабутні різдвяні казки Г. Х. Андерсена. Традиційна різдвяна подія, глибокі образи, непроминальні моральні цінності – це те, на чому зростає і чого потребує наша християнська душа. ББК 84(О) ISBN 978-966-395-677-0

Оскар Вайлд

Велетеньсебелюб

одня, повертаючись зі школи, діти за звичкою заходили у Велетнів сад погратися. Це був великий і гарний сад, трава в ньому була зеленою й м’якою. Із трави звідусіль визирали чудові квіти, дванадцять персикових дерев, що росли в цьому саду, навесні вкривалися ніжно-рожевим цвітом, а восени – соковитими плодами. На гіллі сиділи птахи і співали так солодко, що аж діти забували про гру й слухали той спів. – Як нам тут добре! – радісно вигукували вони. Та ось одного дня повернувся додому Велетень. Він гостював у свого приятеля – корнуельського Велетнялюдожера – і затримався в нього на сім років. За той час він встиг поговорити про все, про що йому хотілося поговорити, бо не був дуже балакучим, і вирішив повернутися до свого замку, а повернувшись, натрапив на дітей, які гралися в його саду. – Що ви тут робите? – закричав він несамовито. І діти розбіглися. – Мій сад – це мій сад, – волав Велетень, – і кожен повинен це усвідомити. До того ж, нікому, окрім себе самого, я не дозволю тут гратися. 5

І він обгородив свій сад високим муром та почепив вивіску: ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО. ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПОКАРАНО Цей Велетень був невиправним себелюбом. Бідолашні діти тепер не мали де гратися. Вони спробували забавитись на дорозі, але там було стільки гострого каміння і пороху, що їм не сподобалось. Після уроків вони вештались побіля високого муру і згадували чудовий сад, схований від них. – Як добре нам було в саду, – казали вони одне одному. Згодом настала Весна, на деревах з’явились маленькі бруньки, чулися пташині співи, і лиш у саду Велетнясебелюба панувала Зима. Птахи не хотіли виспівувати своїх пісень, бо в саду не було дітей, а дерева забули, що їм треба цвісти. Якось одна гарненька квіточка визирнула з трави, побачила вивіску і так засмутилась, уявивши ображених

д ітей, що одразу ж сховалась у землю і заснула. А от Сніг та Мороз раділи з того. – Весна забула про цей сад, – вигукнули вони, – і ми тепер пануватимемо тут увесь рік! Сніг укутав траву своїм пухким білим покривалом, а Мороз розмалював усі дерева срібною барвою. Опісля Сніг та Мороз запросили до себе в гості Північного Вітра, і той миттю прилетів. З голови до ніг – у хутрі, він увесь день бешкетував у саду і завивав у димарі. – Яка мальовнича місцинка! – мовив Північний Вітер. – Ми повинні запросити на гостину Град. І ось з’явився Град. День у день він товкся покрівлею замку, аж доки перетрощив всю черепицю, а потім щодуху торохтів у саду. Град був у сірих шатах, а подих його – крижаний. – Чому ж так запізнюється Весна? – дивувався Веле тень-себелюб, сидячи біля вікна й поглядаючи на свій холодний, білий сад. – Сподіваюсь, незабаром завесніє. Утім Весна не прийшла, не прийшло й Літо. Осінь обдарувала золотими плодами кожний сад, та оминула Ве летнів. – Він надто себе любить, – мовила Осінь. У Велетневому саду завжди була Зима, і лише Північний Вітер зі Снігом, Град і Мороз витанцьовували поміж деревами. Одного ранку, прокинувшись, Велетень почув ніжну мелодію. Вона видалась йому такою милою серцю, що він подумав, чи не йдуть королівські музики повз його замок. А насправді це защебетала під вікном коноплянка, маленька пташка, та Велетень так довго не чув пташиного співу у своєму саду, що коноплянчине щебетання видалося йому найкращою мелодією на світі.

І Град одразу ж припинив витанцьовувати в саду та над головою, і Північний Вітер перестав завивати, а з прочиненого вікна повіяло неймовірними пахощами. – Мабуть, це Весна врешті прийшла, – сказав Велетень, вистрибнувши з ліжка й визирнувши у вікно. І що ж він побачив? Через дірку в мурі діти пробралися до його саду, і повилазили на дерева. Вони сиділи скрізь: куди б Велетень не повів очима – він бачив дітей. І дерева так зраділи їхньому поверненню, що одразу ж вкрилися цвітом і тихо погойдували віттям над дитячими голівками. А пташки пурхали в саду і захоплено щебетали; квіти, усміхаючись, визирали із зеленої трави. Це було зворушливе видовище, і лише в одному – найпотаємнішому – куточку саду ще панувала Зима. Велетень побачив там такого маленького хлопчика, що не міг дотягтись до жодної гілки, і лиш ходив навколо дерева й гірко плакав. А бідне деревце до самої верхівки було вкрите снігом та інеєм, над ним кружляв та завивав Північний Вітер. – Залазь, хлопчику! – мовило Дерево і схилило віття майже до землі. Та хлопчик був надто малим… І враз серце Велетня зворушилось. – Яким же я був себелюбом! – мовив він. – Тепер знаю, чому Весна оминула мій сад. Я посаджу цього хлопчика на верхівку дерева та зруйную мур, і мій сад навік прихистить дітей – хай граються! Він і справді картав себе за те, що колись вигнав дітей із саду. Велетень навшпиньки зійшов сходами, тихесенько відчинив браму і вийшов у сад. Діти, побачивши його, так злякались, що одразу втекли, і в сад знову повернулась Зима. Не рушив з місця лише найменшенький, бо очі його були повні сліз і він навіть не помітив Велетня. А Велетень 8

окрадьки підійшов до нього, обережно підняв і посадив п на дерево. І враз воно зацвіло, до нього прилетіли пташки, радісно защебетали, пурхаючи поміж віттям, а хлопчик обхопив Велетня руками за шию і поцілував. Інші діти теж побачити, що Велетень здобрів: вони прибігли в сад, а з ними повернулась і Весна. – Діти, віднині це ваш сад, – мовив Велетень, узяв велику сокиру та зруйнував мур. Навколишні мешканці, йдучи ополудні на ринок, бачили Велетня, який грався з дітьми в найгарнішому на світі саду. Увесь день діти бігали садом, а ввечері підійшли до Велетня, щоб побажати йому солодких снів. – А де ж ваш маленький приятель? – запитав Велетень. – Хлопчик, якого я підсадив на дерево? Він дуже сподобався Велетню, бо поцілував його. – Не знаємо, – відповіли діти. – Він кудись пішов. – Обов’язково перекажіть йому, щоб він прийшов сюди завтра, – попросив Велетень. Та діти не знали, де мешкає той хлопчик, бо ніколи раніше його не бачили, і це дуже засмутило Велетня. Щодня після уроків діти приходили гратися з Велетнем, а хлопчик, якого він так уподобав, більше ніколи не з’являвся в саду. Господар саду був добрим до всіх дітей, та сумував за своїм маленьким другом і часто його згадував. – Як я хочу його побачити! – час до часу зітхав Велетень. Минав рік за роком – Велетень став старим та немічним. Він уже не мав сил гратися в саду і лише сидів у м’яко му кріслі, дивився на дітей, на їхні розваги та милувався своїм садом. – Маю багато чудових квітів, – казав він, – та нема на світі прекрасніших квітів, аніж діти.

Одного зимового ранку Велетень, одягаючись, поглянув у вікно. Тепер він не відчував неприязні до Зими, бо знав: Весна просто заснула, а квіти відпочивають. І раптом він очам своїм не повірив: у найвіддаленішому куточку саду стояло дерево, вкрите ніжним білим цвітом. Його гілки були золотими, а на них висіли срібні плоди; під деревом стояв той самий хлопчик, який так колись сподобався Велетневі. Не тямлячи себе від радості, Велетень збіг сходами і кинувся в сад. Він швидко ступав по траві, прямуючи до хлопчика. Та коли підійшов зовсім близько, від гніву його обличчя вкрилося червоними плямами. І він спитав: – Хто посмів тебе так зранити? На хлопчикових долонях та ступнях він побачив рани від цвяхів. – Хто посмів тебе так поранити? – вигукнув Велетень. – Скажи мені, і я візьму свого великого меча й зарубаю кривдника. – Не треба! – відповіло Дитя. – Це рани Любові. – Скажи мені, хто ти? – спитав Велетень. І благоговійний трепет охопив його – він упав перед Хлопчиком на коліна. А Дитина усміхнулась і мовила: – Колись ти дозволив мені погратися у твоєму саду, а сьогодні я поведу тебе у свій сад, який називається Раєм. Наступного дня діти прибігли погратися у сад і побачили: Велетень, мертвий, лежав під деревом, що було вкрите білим цвітом…

Антон Чехов

ВАНЬКО

анько Жуков, дев’ятилітній хлопчак, вже три місяці, як відданий на науку до чоботаря Аляхіна, на Святвечір не лягав спати. Дочекавшись, коли господар з підмайстрами пішов на Службу Божу, він вийняв із господаревої шафи каламарчик з чорнилом, ручку із заіржавленим пером, і, розклавши перед собою вим’ятий аркуш паперу, почав писати. Ще не вивівши першої літери, він декілька разів лякливо озирнувся на двері й вікна, подивився скоса на темний образ, по обидва боки від якого тяглися полиці з колодками*, і занепокоєно зітхнув. Папір лежав на ослоні, а Ванько стояв перед ослоном на колінах. «Любий дідусю, Костянтине Макаровичу! – розпочав він. – І пишу Тобі листа. Вітаю з Різдвом і бажаю Тобі всього від Господа Бога. Нема у мене ні батька, ні матусі, лиш Ти у мене залишився». Ванько повів очима на темне вікно, у якому миготіло полум’я свічки, і перед ним ніби з’явився дід Костянтин Макарович, який служив нічним сторожем у панів Жива * Дерев’яні форми, за якими шили шкіряне взуття. – Тут і далі прим. пер.

р’євих. Це маленький, худенький, але неймовірно жвавий і рухливий дідусик літ шістдесяти п’яти, із завжди усміхненим обличчям і захмелілими очима. Вдень він спить у кухні або теревенить з куховарками, вночі ж, закутаний у широкий кожух, ходить навколо маєтку і постукує своїм калаталом. За ним, понуривши голови, ступають стара Каштанка й песик В’юн, що заслужив на таку кличку своєю чорною мастю і довгим, як у ласки, тулубом. Цей В’юн дуже шанобливий та лагідний, так само улесливо поглядає і на своїх, і на чужих, втім довіри не викликає. За його шанобливістю й смиренням криється підступність. Ніхто так спритно не підступить тихцем і не кусне за ногу, не залізе в льох і не поцупить у селянина курки. Йому вже не раз відбивали задні лапи, разів зо два підвішували, щотижня батожили мало не до смерті, та він завжди оклигував. Зараз, мабуть, дід стоїть біля воріт, мружить очі на яскраво-червоні вікна сільської церкви і, тупаючи валянками, гомонить із челяддю. Його калатало прив’язане до пояса. Він сплескує руками, стенає плечима від холоду і зі старечим хихотінням зачіпає то покоївку, то куховарку. – Хіба лиш нам тютюнець нюхати? – каже він, підставляючи молодицям свою табакерку. Вони нюхають і пчихають. Дід аж міниться від захоп лення, заходиться веселим сміхом і гукає: – Віддирай – примерзло! Дають нюхнути тютюнцю й собакам. Каштанка чхає, крутить мордою і ображено відходить. В’юн же з поваги не чхає і помахує хвостом. А погода чудова. В повітрі тихо, прозоро й свіжо. Ніч темна, та видно все село з його білими стріхами і струмочками диму з коминів, дерева, посріблені інеєм, замети. Все небо всипане зорями, що весело підморгують, і Чумацький Шлях вимальовується так чітко, ніби його до свята вимили й протерли снігом… 13

Ванько зітхнув, умочив перо і писав далі: «А вчора я дістав прочухана. Господар виволік мене за чуба на двір і відшмагав шпанделем* за те, що я гойдав їхнє дитя в колисці і заснув. А серед тижня господиня наказала мені почистити оселедця. Я почав з хвоста, а вона взяла оселедця і стала мені в пику тицяти. Підмайстри з мене насміхаються, посилають до корчми по горілку і велять красти огірки в господарів, а господар б’є всім, що потрапить під руку. Харчів нема. Вранці дають трохи хліба, в обід – каші, на вечір – знову хліба, а щоб чаю чи якісь щі**, то господарі самі напихаються. Спати мені кажуть в сінях, а коли їхнє дитя плаче, я зовсім не сплю, а колишу його. Любий дідусю, зглянься наді мною, забери мене додому, в село, я вже не витримую… Кланяюсь тобі низько-низько й буду вічно Бога молити, забери мене звідси, бо помру…» Ванько скривився, потер своїм чорним кулачком очі і схлипнув. «Буду тобі тютюн терти, – писав далі, – Богу молитися, а як би що, то лупи мене, як сидорову козу. А коли думаєш, що нема для мене роботи, то я Христа ради попрошуся до прикажчика*** чистити чоботи, або замість Федька піду в підпасичі. Дідусю, любий, не витримую, смерть та й годі. Хотів уже пішки в село бігти, так чобіт нема, морозу боюсь. А коли виросту, то за це я тебе буду годувати і нікому не до зволю ображати, а помреш, буду молитись за упокій душі, як і за матусю Пелагею. Москва – місто велике. Всі будинки панські й коней багато, а овець нема і собаки незлі. Діти тут Ремінь, яким шевці прикріплюють роботу до ноги. Російська рідка страва з шаткованої капусти. *** У царській Росії – найманий службовець у поміщика, що наглядав за якою-небудь частиною його господарства, виконував різні господарські доручення або керував господарством). *

не колядують і на клирос* нікого не пускають співати, а якось в одній крамниці на вікні я бачив гачки продають разом із волосінню на всіляку рибу, дуже добрі, навіть є такий гачок, що пудового сома витримає. І бачив такі крамниці, де рушниці всілякі є, такі, як у пана, так що, певно, рублів сто кожна… У м’ясних крамницях і тетеруки, і рябці, і зайці, а де на них полюють, продавці не розповідають. Любий дідусю, а коли у панів буде ялинка з гостинцями, візьми мені золотого горіха і в зелену скриню сховай. Попроси у панночки Ольги Ігнатівни, скажи, це Ванькові». Ванько судомно зітхнув і знову подивився у вікно. Він згадав, що по ялинку для панів у ліс завжди ходив дід і брав із собою онука. Весело було! І дід гахкав, і мороз гахкав, а дивлячись на них, і Ванько гахкав. Бувало, перед тим як зрубати ялинку, дід курить люльку, довго нюхає тютюн, піджартовує з Ванька, який ловить дрижаки… Молоді ялинки, вкутані інеєм, стоять непорушно й чекають, котрій із них помирати? Як із-під землі вискочив, заметами летить стрілою заєць… Дід не втримується, щоб не гукнути: – Тримай, тримай… хапай! Ох ти, куций чорте! Зрубану ялинку дід тягнув у панський дім, а там її заходилися прикрашати… Найбільше клопоталась панночка Ольга Ігнатівна, Ванькова улюблениця. Коли ще жила Ванькова мати Пелагея і служила в панів покоївкою, Ольга Ігнатівна частувала Ванька льодяниками і знічев’я навчила його читати, писати, рахувати до ста і навіть танцювати кадриль**. Коли ж Пелагея померла, сироту Ванька спро вадили на кухню до діда, а з кухні – в Москву до шевця Аляхіна… Підвищення у передвівтарній частині храму, на яких стоять дяк та хористи під час богослуження. ** Танець, що його виконують пари, які стоять одна навпроти одної. *

«Приїжджай, любий дідусю, – писав Ванько, – Христом Богом Тебе благаю, забери мене звідси. Пожалій ти мене, сироту нещасного, а то мене всі б’ють і їсти дуже хочеться, а сумую так, що й не сказати, все плачу. А цими днями мене господар колодкою по голові вдарив, так що я впав і ледве очуняв. Пропаще моє життя, гірше за собаче… А ще кланяюсь Альоні, кривому Єгоркові й кучерові, а гармонію* мою нікому не віддавай. Завжди Твій онук Іван Жуков, любий дідусю, приїжджай». Ванько учетверо склав списаний папір і вклав його до конверта, купленого напередодні за копійку… Поміркувавши трішки, він вмочив перо й написав адресу: В СЕЛО ДІДУСЕВІ. Потім почухався, замислився і додав: «Костянтину Макаровичу». Задоволений тим, що йому не завадили написати листа, він одягнув шапку і, не накинувши на себе кожушка, тільки в сорочині вибіг на вулицю… Продавці з м’ясної крамниці, яких він розпитував напередодні, сказали йому, що листи кидають в поштові скриньки, а з них розвозять в усі-усюди поштовими каретами з п’яними кучерами-поштарями і голосними дзвіночками. Ванько добіг до першої поштової скриньки і просунув листа в щілину… Заколисаний солодкими сподіваннями, він за годину міцно спав… Йому наснилась піч. На ній сидить дід, звісивши босі ноги, і читає куховаркам листа … Біля печі походжає В’юн і помахує хвостом…

Те саме, що гармошка, – музичний інструмент.

ʹ – Та що ти! – зітхнув музика. – Ти ж сам бачиш, що навчати діток – саме те, що ти вмієш. Якщо ти з ними читатимеш та писатимеш, всі охоче тебе прийматимуть. Ось тобі інструменти, на яких грати ніскільки не легше, ніж на флейті чи скрипці. Поглянь на них, Рустере! Промовивши це, вона поставила перед ним двох своїх дітей. Від поглянув на них мутнуватими очима, примружившись, ніби від сонця. Здавалось, він ледве витримує ясний і відкритий погляд дитячих очей. – Поглянь на них, Рустере! – суворо промовила жінка. – Я не смію, – відповів Рустер, вражений сяєвом непорочних душ, що світились у прекрасних очах двох хлопчиків. І жінка раптом засміялась – дзвінко й радісно. – Доведеться тобі до них звикати, Рустере! Ти можеш на цілий рік залишитись у нас за вчителя. Ліллєкруна почув сміх своєї дружини і вийшов у світлицю. – Що трапилось? – спитав він. – Що таке? – Та нічого, – відповіла дружина. – Ось повернувся Рустер, і я з ним домовилась, що він вчитиме наших хлоп’ят. Ліллєкруна здивовано дивився на неї. – Ти наважилась? – спитав він. – Ти насмілилась? Невже він обіцяв не… – Ні! Рустер нічого не обіцяв. Та йому доведеться належно поводитись і дослухатись, бо щодня дивитись в очі маленьким дітям – то не просто. Якби не Різдво, я б ніколи на таке не погодилась, але коли вже Господь залишив серед нас, грішників, не малу дитину, а свого сина, то я таки можу посприяти, щоб мої діти вирятували цього чоловіка.

120

Ліллєкруна не міг і слова промовити, його обличчя тремтіло кожною зморщечкою, як це буває, коли людина вражена чимось величним. І він з благоговінням, як дитина, що просить вибачення, поцілував руку своїй дружині, а потім голосно гукнув: – Ходіть сюди, дітки, і всі поцілуйте ручку своєї матусі! І тоді в госпóді Ліллєкруна весело відсвяткували Різдво.

ЗМІСТ Оскар Вайлд Велетень-себелюб.................................................................5 Антон Чехов ВАНЬКО.........................................................................................12 Антон Чехов ЗНАК ОКЛИКУ............................................................................18 Еміль Вергарн БІЛЕ РІЗДВО.................................................................................24 Ганс Християн Андерсен ЯЛИНКА........................................................................................31 Ганс Християн Андерсен ОСТАННІЙ СОН СТАРОГО ДУБА.......................................41 Ганс Християн Андерсен Дівчинка з сірниками....................................................48 О’Генрі Дари волхвів...........................................................................52 О’Генрі Ялинка з сюрпризом.......................................................60 Брет Гарт Як Санта Клаус навідався до Симпсон-Бару..76 Анатоль Франс Валтасар....................................................................................95 Сельма Лаґерлеф Різдвяний гість...................................................................111

Літературно-художнє видання

БІЛЕ РІЗДВО Твори класиків світової літератури

Відповідальний редактор Марія Чайка

Літературний редактор Анна-Марія Волосацька Технічний редактор Ольга Григоренко

Підписано до друку 25.09.13. Формат 60x90/16. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 8.0. Ум. фарбовідб. 8.5. Обл.-вид. арк. 5.4.

ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у ПрАТ “Львівська книжкова фабрика “Атлас” Корпоративне підприємство ДАК “Укрвидавполіграфія” м. Львів,вул. Зелена, 20