Титул оригіналу: Mauro Leonardi. Mezz’ora di orazione. УДК 27 ББК 86.3-503.1 Л 47
Перекладач Тарас Різун Художнє оформлення Христини Рейнарович
Видавництво спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999
Л 47
Леонарді Мауро Пів години для Бога : Введення в умову молитву / Мауро Леонарді ; пер. Т. Різун. – Львів : Свічадо, 2014. – 168 с. ISBN 978-966-395-793-7 Час – єдина річ, якої не можемо набрати про запас. Ніколи не зможемо реалізувати його цілковито, якщо в своєму житті не матимемо часу для Бога. Пів години. Мабуть, це найбільше, що можемо щодня приділити молитві. Як зробити її справді умовою? Як не обмежити своє життя з Богом лише півгодинним щоденним спілкуванням із Ним? На ці та інші запитання шукає відповіді автор цієї книжки – Мауро Леонарді. Для широкого кола читачів. Для тих, хто в молитві шукає Бога. УДК 27 ББК 86.3-503.1
ISBN 978-966-395-793-7
© 2003 Edizioni Ares, Via A. Stradivari, 7 – 20131 Milano © Видавництво «Свічадо», українське видання, 2014
Ця книжка складається з двох окремих частин. Основна ідея першої з них – запросити читача до зустрічі з Христом під час молитви, а завдання другої – спонукати до уважного й глибокого знайомства з мистецтвом. Історія вчить, що ці дві дійсності добре почуваються разом. Уже понад дві тисячі років люди приходять до храмів не лише для того, щоб узяти участь у Євхаристії, а й щоб насолоджуватися творами мистецтва. Отож, можна висловити парадоксальне твердження, що справжнє чудо Преображення полягає не в перетворенні Ісусового тіла, а в змінах, що відбуваються в тілах тих Його послідовників, які дивляться на Нього. Впродовж кількох хвилин їхні очі здатні бачити славу правдивого й реального Христа. Дев’ять «словесних образів» із другої частини книжки повинні виконати подібне завдання. Щоб насправді повірити в людину, треба насамперед повірити в Бога. Це незаперечно. І віра наша мусить бути дуже сильна. Можливо, саме ця думка стане тією ниткою аріядни, яка непомильно поведе нас від першої частини книжки, присвяченої півгодинній медитації, до другої, в якій розглянуто найважливіші проблеми людського буття. Батьківство, усиновлення, жіночність, спокуси в подружньому житті, ставлення до часу, праці, влади – все це переплітається під час молитви й Божественної Літургії з життям Ісуса Христа. 5
ЧАСТИНА ПЕРША
Вступ до першої частини На світі чимало людей, які щодня моляться пів години. Священики і миряни, робітники та інтелектуали, дорослі й молодь, жінки і чоловіки щодня виділяють пів години свого цінного часу для того, щоб, як зазвичай кажуть, помолитися «подумки». Беру це окреслення в лапки, бо, як побачимо далі, воно не зовсім точне, а навіть, можливо, помилкове. Не слід вважати молитву такою, що відбувається лише «в думках», бо насправді вона діється не тільки в них. Назви «умова молитви», або «роздумування» вживають для того, щоб відрізняти цей спосіб молитися від виголошування різних молитов (наприклад, «Отче наш» чи «Богородице Діво») або читання псалмів чи будь-яких інших раніше усталених текстів. Поки що не поспішатиму давати визначення умови молитви, адже маю намір присвятити цьому способові молитви цілу книжку… На разі вдовольнімося загальним твердженням, що роздумування – це час (скажімо, оті наші пів години), коли християнин стає перед власним Отцем – Богом – у дусі й правді (пор. 6
Йо. 4, 24). Ця молитва не має ні чітко визначеної форми, ні способу чи місця («ані на оцій горі, ані в Єрусалимі будете ви поклонятися Отцеві» – Йо. 4, 21)1, ні часу. І якщо я пишу «пів години», то маю на увазі лише те, що люди, про яких тут ідеться, присвячують цій молитві впродовж дня саме стільки часу. На практиці, щоправда, одні моляться довше, інші – коротше, адже кожен знає, чого потребує його душа й кожен має (повинен мати) духовного провідника, з яким може поговорити на цю тему. Скажи мені, на що ти витрачаєш час – і я скажу тобі, якою є твоя єрархія цінностей. Людина, застосувавши силу, може запанувати над якоюсь територією, простором. Однак вона не здатна підкорити час. Рух у просторі відбувається у два боки: можна піти, а потім знову повернутися на те саме місце. Натомість рух у часі – незворотний: неможливо повернутися в минуле чи раптово стрибнути в майбутнє. Можна лише йти вперед – поволі й у ритмі часу, що минає. Всі ми маємо у своєму розпорядженні тільки теперішню хвилю. Життєвий простір можемо збільшувати, купуючи будинки й землю. Також маємо змогу щораз швидше переноситися з місця на місце, використовуючи транспортні засоби. Інтернет і телефон допомагають нам запанувати над нашим «тут», але наше «тепер» зв’язує нам руки. Реалізую своє життя в часі. Реалізуюся тепер і лише тепер. Усі це знаємо, навіть якщо не думаємо про це. Перебуваємо в пастці часу, і ніхто з нас не зможе втекти з неї.
1
Тут і далі Святе Письмо цитуємо за перекладом о. Івана Хоменка. – Прим. пер. 7
Саме тому присвятити комусь свій час – це найліпший спосіб показати, що ми справді любимо цю людину. Часто відчуваємо сильну спокусу – ошукавши себе, обмежити час молитви: поспіхом молимося дорогою, в автомобілі, перед сповіддю… Якщо з вами трапляється таке, мусите запитати себе, чи справді вірите в Бога, скільки часу присвячуєте Йому? Відповідь буде мірою вашої любови й віри. Зрозуміти ці справи зазвичай допомагає недуга. Коли хворіємо, хтось перебуває разом із нами або десь поблизу. Той хтось може навіть нічого не робити – не лікувати, не гамувати болю, а лише бути. Знаємо, що ця людина жертвує заради нас чимось унікальним – своїм часом. Бо час – єдина річ, якої не можна назбирати про запас. У Катехизмі Католицької Церкви сказано: «Вибір часу і тривалости контемплятивної молитви залежить від рішучости волі, що виявляє таємниці серця. Контемплятивна молитва не виникає просто, коли є вільний час. Треба визначити час для Господа, з твердим рішенням не відхилятися від нього, якими не були б випробування чи сухість зустрічі. Не завжди можна віддаватися розважанню, але завжди можна входити в контемплятивну молитву, незалежно від обставин, здоров’я, роботи чи емоційного стану. Серце є місцем пошуку і зустрічі, в убогості та у вірі» (2710)2. «Ти пишеш: “Молитва – це розмова з Богом. Але про що?” – Про що? Про Нього, про Тебе. Про Твою 2 Тут і далі Катехизм цитуємо за виданням: Катехизм Католицької Церкви, Львів: Синод Української Греко-Католицької Церкви, 2002 р. Б., с. 615. Цифра в дужках означає номер абзацу. – Прим. пер.
8
радість і смуток, успіхи й невдачі, про твої шляхетні пориви й щоденні клопоти… Про слабкості, подяки й прохання. Про любов і каяття. Отож, розмовляючи з Богом, спілкуєшся з Ним, щоб пізнавати Його й себе, щоби “бути разом!”»3. Це, власне кажучи, й означає поринати в контемплятивну (споглядальну) молитву, або молитися. Підносити серце до Бога, просити, дякувати, пізнавати Його й себе. Молитовне життя християнина (а отже, практично його внутрішнє життя) – це не інтроспекція4, техніка чи метод (хоча і техніка, і метод можуть допомогти). Насправді воно – сама молитва, зосередження, що за своєю суттю спрямоване до Бога. Варто на початку наголосити на тому, що наша молитва – це не лише думання чи тільки проказування (а надто – виголошення). Понад усе це розмова: промовляння і слухання, діялог, зустріч, дружнє й особисте спілкування Бога з людиною та людини з Богом. Дуже часто те, що називаємо поступом молитовного життя, насправді є просто щораз більшою свободою такого спілкування, як це буває в стосунках між закоханими чи друзями. «Бути разом», про що сказано в кінці процитованого уривка «Шляху», – це синтез раніше згаданого пізнавання Бога й себе. Тут виразно вчувається відлуння славетного Noverim me, noverim te («Пізнавши себе, Тебе пізнаю») св. Августина5, зба3
Josemaría Escrivá de Balaguer, Camino, 91, Madrid, 2004. Інтроспекція (від лат. introspecto – дивлюся всередину) – метод психологічного дослідження, що полягає в спостереженні за власними почуттями, думками тощо; самоспостереження. – Прим. пер. 5 Святий Августин (Аврелій Августин) (354–430) – Учитель Церкви, визначний богослов, філософ і ритор, єпископ північноафриканського міста Гіпон (сучасна Анаба в Алжирі). – Прим. пер. 4
9
гаченого, до того ж, незвичайним сприйняттям крізь призму дружби, якого навчала нас св. Тереза Авільська6. «Адже внутрішня молитва – це, на мою думку, не що інше, як довірливе й дружнє спілкування з Богом і щира, часто повторювана розмова з Тим, про кого знаємо, що любить нас»7. Якщо коротко, то молитва – це «розмова з Великим Другом»8. Коли перебуваємо на початку шляху, легше думати, що ще не вміємо молитися. Легше бути покірним і промовляти прості слова: «Господи, не вмію звертатися до Тебе! Господи, навчи нас молитися!»9 – оскільки в результаті «отримуємо велику милосердну допомогу – світло, вогонь, поривчастий вітер – Святого Духа, який запалює полум’я, здатне розпалити пожежу любови»10. Завдяки цьому молитва вкорінюється в душі поступово, наче насінина11. «Більше не можу молитися». Зазвичай людина, яка каже таке, вже деякий час (можливо, рік) медитує і прочитала не лише Євангеліє, а й різні важливі книжки на цю тему. Визнаю, що відчуваю велику симпатію до тих людей, які заявляють: «Більше не можу молитися». Бачу, що вони мають відвагу говорити про те, що всі раніше чи пізніше відчують. Помічають, що настав час молитися по-іншому. Не всім притаманна така простота. 6
Тереза Авільська (1515–1582) – католицька свята, відома іспанська черниця-кармелітка, письменниця-містичка, реформаторка кармелітського ордену. Проголошена Вчителем Церкви. – Прим. пер. 7 Santa Teresa Jesús, Libro de la Vida, 8, 5, San Pablo, 2007. 8 Josemaría Escrivá de Balaguer, Camino, 91, Madrid, 2004. 9 Josemaría Escrivá de Balaguer, Amigos de Dios, Madrid, 1977. 10 Там само. 11 Пор.: там само. 10
Трапляється, що хтось уже тривалий час не може впоратися з медитацією, але, знеохочений, не має бажання вирішувати цю проблему. Він, зрештою, переконаний, що вже знає всі можливі відповіді. На жаль, за таким підходом криється небезпека, що людина перестане молитися глибоко й серйозно. А це небезпечно, бо раніше чи пізніше вона обов’язково зіткнеться з життєвими труднощами, які чекають на кожного християнина. І тоді перетвориться на християнина «під загрозою», як написав Іван Павло II у своєму посланні Novo millennio ineunte («На початку нового тисячоліття»)12. Натомість якщо хтось каже: «Більше не можу молитися», то насправді зізнається в тому, що любить Ісуса Христа й хоче зробити все, щоб зв’язок із Ним став ще міцнішим. Така людина не бажає руйнувати медитацію. Хоче лише впевнитися, чи зі свого боку робить усе, що повинна. Якщо так, то це означає, що Господь бажає цього, а отже, таке прагнення є добрим для цієї особи. І крапка. Ця книжка написана з думкою про людей, яким потрібна допомога в медитації та які ніколи не прочитали б звичайної книжки про молитву. Я хотів дати їм щось просте, своєрідний набір для першої допомоги з чітким планом дій. Якщо хтось хоче стати письменником, може звернутися по допомогу до однієї з багатьох шкіл, які навчають писати. І хоча жодна з них автоматично не зробить його великим письменником, та все ж він зможе скористатися значною кількістю перевірених порад 12
Пор.: Іван Павло II, Апостольський лист Novo millennio ineunte, 34, Львів, Секретаріят Синоду єпископів УГКЦ, 2001. 11
щодо того, яких правил слід дотримуватися, працюючи зі словом. Зокрема хоча б дізнається, як правильно використовувати підмет, присудок і додаток, що водночас аж ніяк не стане підставою претендувати на якісь великі досягнення. Цією книжкою я хотів би допомогти подібним чином. Отже, чіткий план дій. Але ж цитований уже св. Хосемарія Ескріва13 неодноразово повторював, що не можна розкладати людську душу по полицях на основі якихось правил чи схем. «Як ми повинні молитися? Насмілюся вас запевнити, не боячись припуститися помилки, що існує чимало нескінченно багато способів молитися»14. Або: «Не вмієш молитися? – Стань перед лицем Бога й скажи: “Господи, не вмію молитися!”… А промовивши ці слова, можеш бути впевнений, що ти вже почав молитися»15. І ще: «Ти пишеш: “Молитва – це розмова з Богом. Але про що?” – Про що? Про Нього, про Тебе. Про Твою радість і смуток, успіхи й невдачі, про Твої шляхетні пориви й щоденні клопоти… Про слабкості, подяки й прохання. Про любов і каяття. Одно слово, розмовляючи з Богом, спілкуєшся з Ним, щоб пізнавати Його й себе, щоби “бути разом!”»16. І врешті: «Кожен із вас, якщо захоче, знайде відповідний для себе спосіб розмовляти з Богом. Не люблю говорити про методи й формули, бо ніколи не був прихильником установлення жорстких рамок. Я просто старався заохочувати всіх наближа13
Хосемарія Ескріва де Балаґер (1902–1975) – іспанський священик, засновник католицької організації Opus Dei («Божа справа»). – Прим. пер. 14 Josemaría Escrivá de Balaguer, Amigos de Dios, Madrid, 1977. 15 Josemaría Escrivá de Balaguer, Camino, 91, Madrid, 2004. 16 Там само, 91. 12
тися до Господа, шануючи кожну людину такою, якою вона є, з усіма її індивідуальними рисами»17. Єдиний можливий спосіб указати християнинові дорогу – і то так, щоб він не почувався скованим системами й методами – це порадити йому наслідувати життя Ісуса. Саме це я й хотів би зробити на сторінках цієї книжки, водночас описуючи глибокий паралелізм між життям Христа і структурою Божественної Літургії, здатний оживляти нашу особисту молитву та забезпечувати їй розвиток. Завдяки цьому християнин, який молиться, відтворює – якщо не фізично, то принаймні хронологічно – кроки свого Спасителя. Бо якщо придивимося до обрядів Божественної Літургії, одразу побачимо, що акт покаяння – основний момент вступних обрядів, що передують Літургії слова – має на меті підготувати вірних до того, щоб вони уважно вислухали Слово Боже й гідно пережили Євхаристію18. Ба більше, він є підготовкою нашого серця до покори, послуху та довірення себе Богові. Бути вбогим духом – одне з найважливіших значень вифлеємської печери: Ісус, Цар Слави, народився в бідній, скромній і простій стаєнці для того, щоб ми зрозуміли, що в наших серцях Він народиться щойно тоді, коли станемо такими ж бідними, скромними й простими. Трохи пізніше, під час богослужбового читання й наступної проповіді, можемо зустрітися з Богом, що промовляє до свого народу (пор.: ЗВРС, 33), так само, як це робив Ісус, звертаючись до учнів, коли був публічним діячем. 17
Josemaría Escrivá de Balaguer, Amigos de Dios, Madrid, 1977. Конгрегація у справах Божого культу, Загальний вступ до Римського Місалу, 24, Ватикан, 2002 (далі – ЗВРС). Автор тут розглядає сучасну структуру латинської літургії (прим. ред.). 18
13
Урешті настає Євхаристійна Літургія – відлуння Тайної вечері, під час якої Христос запровадив складання найсвятішої жертви, і пасхальна учта, за посередництвом якої хресна жертва завжди присутня в Церкві (пор.: ЗВРС, 48). Роздуми про обряди Божественної Літургії аж ніяк не мають на меті впровадити будь-які обмеження. Радше слід сприймати ці міркування як реалізацію вчення засновника Opus Dei19 про те, що Євхаристія є центром християнського життя: «Отож, Божественна Літургія ставить нас перед найважливішими таїнствами віри, оскільки є даром Пресвятої Тройці для Церкви. Тому зрозуміло, що Служба Божа повинна бути центром і коренем духовного життя християнина. Вона – мета всіх таїнств. У Божественній Літургії життя благодаті, яке ми отримали через хрест і яке, зміцнівши, зростає через миропомазання, прямує до своєї повноти»20. Або: «Особливим чином Христос далі присутній серед нас у тому щоденному відданні, яким є Пресвята Євхаристія. Тому Служба Божа – це центр і корінь християнського життя. У кожній Літургії присутній цілий Христос – голова й тіло. Per Ipsum, et cum Ipso, et in Ipso21. Оскільки Христос – це Дорога й Посередник, у Ньому знаходимо все, а поза Ним наше життя стає порожнім. Якщо ми у Христі та озброєні 19
Opus Dei («Божа справа») – світська католицька організація, яку 2 жовтня 1928 р. заснував іспанський священик Хосемарія Ескріва. Її мета – сприяти усвідомленню того, що всі люди покликані до святости через освячення в щоденній праці. 1950 р. організація отримала папське благословення, а 1982-го стала персональною прелатурою. Налічує бл. 87 тис. членів у 80 країнах світу. – Прим. пер. 20 Josemaría Escrivá de Balaguer, Es Cristo que pasa, Madrid, 1988. 21 «Через Нього і з Ним, і в Ньому» (пер. з лат.). – Прим. пер. 14
Його вченням, то наважуємося промовляти (audemus dicere): Pater noster («Отче наш»). Насмілюємося називати Отцем Господа неба й землі»22. Наведене в цій книжці порівняння – молитви, Євхаристії та життя Христа – має заохотити читача так спланувати свою півгодинну медитацію, щоб і вона відбувалася в ритмі Божественної Літургії. Зрештою, для християнина наслідувати життя Ісуса – цілком природно. Звичайно, п’ять частин медитації, про які говоритимемо на наступних сторінках, не слід розуміти надто прямолінійно. Не йдеться про те, щоб кожні пів години нашої молитви були поділені на п’ять етапів, по п’ять-шість хвилин кожен. Часом нам не вдасться вийти за межі навіть першого пункту, а деколи зможемо дійти до четвертого чи п’ятого. Однак засвоєння хронологічно-описової схеми може бути дуже корисне. І, врешті, перш ніж перейдемо до основних справ, хочу навести три останні вказівки з нашої інструкції з обслуговування. По-перше, щоб мати змогу присвятити максимальну увагу тому, що є головною темою нашої книжки, оминемо одну важливу обставину. Отож, нічого не говоритимемо про місце, в якому можна молитися. Господь Ісус незліченну кількість разів навчав, що важливим є не місце, а правда серця (пор.: Йо. 4, 23–24). Взірцем цього може бути глибока медитація, яку св. Хосемарія Ескріва пережив 16 жовтня 1931 року в мадридському трамваї23. 22
Jose Varía Escrivá de Balaguer, Es Cristo que pasa, Madrid, 1988. Пор.: Antonio Vázquez de Prada, Il Fondatore dell’Opus Dei, vol. I, Leonardo 1999, Milano 2003, с. 409–411. 23
15
По-друге, наприкінці книжки (с. 83–84) для прикладу наведені дві молитви, якими можна розпочинати й закінчувати медитацію. В одній із них ідеться про натхненні імпульси, почуття й рішення. Варто уточнити, що якщо слова «рішення» та «імпульси» були вжиті в їхніх очевидних і прямих значеннях, то зовсім інакше виглядає ситуація з «почуттями». У медитації під цим поняттям розуміємо акт волі (хоча не тільки). Адже то саме наша воля звертається до Бога, спричиняючи рух інших актів: любові, розкаяння, покори, вдячності, прославлення тощо. Помилкою було б хотіти лише відчувати їх, оскільки самі ці акти неможливо помітити, якщо вони не проявляться у вигляді емоцій, що є можливим, але зовсім не обов’язковим наслідком справжньої молитви. Якщо наші акти йдуть із серця, адже серце – це щось більше, ніж почуття (містить їх, але не обмежується ними), то тоді більше не має значення, чи вони впливають на наше відчування, чи ні. Коли відповідаємо на благодать, коли хочемо любити Бога – любимо Його по-справжньому! А це означає, що любимо Його навіть тоді, коли всередині нас панує байдужість і не можемо тієї миті відчувати таких емоцій, яких хотілося б. По-третє, переглядаючи сторінки першої частини книжки, я усвідомив, що часто й розлого цитував слова св. Хосемарії Ескріви. Це очевидний наслідок мого особистого досвіду й переживань. Серед багатьох святих, наближених до Христа, саме цей праведник мав особливий вплив на моє життя та молитву. Тому не можу не покликатися на нього. Вірю, що він простягнув руку допомоги як мені, так і всім, хто читає ці слова. 16
I. Убогі духом Вступні обряди, акт покаяння 1. Коли народжується Ісус, усе свідчить про спокій, покору, простоту, мовчання. Печера, ясла, пастухи. Ангели. Серце Марії. Приготуватися, налаштуватися, увійти в «уважне слухання Божого Слова та гідне звершення Євхаристії» (ЗВРС, 24) – означає зрозуміти, що спокій серця – це не лише один із плодів молитви, а також її обов’язкова умова. «Святий Дух дуже любить спокій і тишу – але той спокій, який відчуває душа, коли не шукає й не прагне нічого іншого, крім свого Бога. Якщо душа постійно перебуває в такому спокої й тиші та має єдине прагнення – пізнати волю Божу, щоб одразу виконати її, то втішається тривалим спокоєм. А коли відчуває цей спокій, до неї приходить Святий Дух і оселяється в ній, і розпоряджається, керує та наказує, наче той, хто перебуває у власному домі. 17
Він керує та дає накази, і ми їх одразу виконуємо. Коли, однак, непокоїмося й турбуємося та через це хвилювання втрачаємо спокій душі, цей Святий і Божий Дух дуже сумує; не тому, що це якимось чином завдає Йому шкоди, а через те, що зазнаємо її ми. Святий Дух не оселяється в тій душі, у якій немає постійного спокою. Коли втрачаємо спокій, Святий Дух більше не може жити в нас, бо святість Бога ніколи не перебуває там, де немає спокою. Душа, позбавлена спокою, не здатна почути голос Бога й попрямувати за Божим покликом. Тому Святий Дух не живе там, де немає спокою: він завжди спроможний діяти, однак коли бачить, що душа ще не готова до цього шляху – усувається від подальших дій і, засмутившись, мовчить. Святий Дух хоче жити в нашій душі тільки для того, щоб керувати нами, навчати нас, підказувати і допомагати, щоб ми, завдяки Його керівництву, науці, порадам та допомозі, змогли здійснювати всі свої вчинки задля більшої честі й слави Бога. Та й хіба без цього Божого Духа самі зуміємо справити Богові радість і задовольнити Його, якщо тим, хто передає цю радість і задоволення Богові, є Святий Дух, через якого Бог діє в душі? І тому слушно можемо називати Святого Духа близьким нам Богом. Отож, якщо спокій не може жити в нас, приймімо цього дня рішення, що радше втратимо все, ніж спокій своєї душі, якого конче потребуємо, щоб здобути невпинну опіку Святого Духа. Завдяки її допомозі, без сумніву, через любов у цьому житті осягнемо Бога – і осягнемо Його по-справжньому, на віки віків. Амінь»24. 24
Francisca Javiera del Valle, Decenario al Espíritu Santo, Madrid, 2004, с. 52–54. 18
Отже, щоб розпочати молитися, слід зосередитися й віддати себе Богові. Зосередитися – це зібрати все те, що нам не вдається, і передати це до рук Бога-Отця задля заслуг Ісуса Христа. Цей перший етап медитації може тривати дуже довго, іноді навіть увесь час, призначений для молитви. У ці хвилини відкриваємо для себе, що наше серце схоже на горіх, під твердою шкаралупою якого сховане життєдайне насіння. «Як багато суперечностей зникає після того, як із повною довірою віддаємо себе в руки Бога, який нас ніколи не покидає! По-різному проявляється ця любов Ісуса до своїх: до калік, хворих… Він запитує: “Що тобі болить?” Відповідаємо: “Мені болить…” І тієї ж миті приходить світло або принаймні примирення та спокій»25. Це найвідповідніші слова: зникає журба і приходить спокій. 2. Ми – негідні грішники, які не заслуговують навіть єдиного погляду Ісуса. Часто відчуваємо великий тягар нашої людськости й немочі. У нашому серці – безліч недосконалостей, до того ж, воно обтяжене клопотами й стражданнями. Однак це єдине серце, яке маємо, а тому складімо його до стіп Ісуса таким, яким воно є, а потім покладімо на Його долоні та попросімо, щоб Господь вилив на нього бальзам свого милосердя. Спонукають нас до цього вифлеємські ясла та стаєнка. Новонароджений Христос навчає нас, що коли преобразимо свої серця, коли досягнемо того, що вони стануть убогими, покірними й простими, як вифлеємська печера, тоді й тільки тоді Він сам народиться посеред нас. 25
Josemaría Escrivá de Balaguer, Amigos de Dios, Madrid, 1977. 19
твій у землю” (Мт. 25, 25). Ні, Ісус не може бути задоволений кимось, хто живе в страху, бо такий страх у підсумку перетворюється на страх перед Ним, перед Богом. Сам говорить нам про це. Також і тепер. Тому варто вранці прокидатися. Слово Христа є нашою козирною картою не тільки в грі за вічне щастя. Наш Бог не обіцяє, що матимемо на небі маєтки й жінок, як це є в ісламі. Він також не розповідає про нірвану, як про буддизм, не навчає, що завтрашній день нічого не важить, не каже нам повторювати: “Позбуваюся прагнень, позбуваюся потреб, не хочу більше прокидатися”. Ми говоримо про християнство. Говоримо про Христа. А з Христом усе інакше. Він хоче, щоб і ми мали певність, що завтра все буде інакше. Дорога Сесиль! Скажи це своєму чоловікові й синові. Скажи їм, що Христос воскрес. І маймо надію, що вони прокинуться».
VIII. Для того, хто вірить «Був за часів Ірода, царя юдейського, один священик, на ім’я Захарія, з черги Авії, та його жінка з дочок Арона, на ім’я Єлисавета. Вони були обидвоє справедливі перед Богом і виконували всі заповіді та накази Господні бездоганно. Але були бездітні, бо Єлисавета була безплідна, і вони обидвоє були в літах похилі. І ось одного разу, коли Захарія за порядком своєї черги служив перед Богом, згідно зо звичаєм священичої служби, випав на нього жереб увійти в святилище Господнє і покадити. А вся сила народу під час кадіння молилася знадвору. Тоді з’явивсь йому ангел Господній, ставши праворуч кадильного жертовника. Захарія, побачивши його, стривожився, і страх напав на нього. Ангел же сказав до нього: “Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлисавета породить тобі сина, і ти даси йому ім’я Йоан. І буде тобі радість і веселість, і багато з його народження радітимуть; бо він буде великий в очах Господніх; не питиме ні вина, ні напою п’янкого, і сповниться Духом святим вже з лона матері своєї, і багато синів Ізраїля наверне до 153
Господа, їхнього Бога. І сам він ітиме перед ним з ду хом та силою Іллі, щоб навернути серця батьків до дітей і неслухняних до мудрости праведних, щоб приготувати Господеві народ прихильний”. Захарія ж сказав до ангела: “По чому знатиму це? Я бо старий, і жінка моя на схилі свого віку”. Ангел озвавсь до нього: “Я Гавриїл, що стою перед Богом, і мене послано з тобою говорити та принести тобі цю благовість. І ось замовкнеш і не зможеш говорити аж до дня, коли це здійсниться, за те, що ти не повірив словам моїм, які здійсняться свого часу”» (Лк. 1, 5–20). «Шостого місяця ангел Гавриїл був посланий Богом у місто в Галилеї, якому ім’я Назарет, до діви, зарученої чоловікові, на ім’я Йосиф, з Давидового дому; ім’я ж діви було Марія. Ввійшовши до неї ангел, сказав їй: “Радуйся, благодатна, Господь з тобою! Благословенна ти між жінками”. Вона ж стривожилась цим словом і почала роздумувати в собі, що могло значити те привітання. Ангел їй сказав: “Не бійсь, Маріє! Ти бо знайшла ласку в Бога. Ось ти зачнеш у лоні й вродиш сина й даси йому ім’я Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься. І Господь Бог дасть йому престол Давида, його батька, і він царюватиме над домом Якова повіки й царюванню його не буде кінця”. А Марія сказала до ангела: “Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?” Ангел, відповідаючи, сказав їй: “Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить; тому й святе, що народиться, назветься Син Божий. Ось твоя родичка Єлисавета – вона також у своїй старості зачала сина, і оце шостий місяць тій, що її звуть неплідною; нічого бо немає неможливого в Бога”. Тоді Марія сказала: “Ось я Господня слуги154
ня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!” І ангел відійшов від неї» (Лк. 1, 26–38). «Щаслива та, що повірила, бо здійсниться сказане їй від Господа» (Лк. 1, 45). «Твоя молитва вислухана», – сказав архангел Гавриїл до Захарії. – «Яка молитва?» – замислився Захарія. Хіба старий чоловік може просити Бога, щоб його дружину, також немолоду жінку, запліднило його втомлене, слабке сім’я? Ні, не те, що не міг. Але то радше були би мрії молодости. «Ах, ті ангели», – подумав Захарія. Та й справді, адже вони, мабуть, навіть добре не знають, як збудована людина, як функціонує її тіло, не орієнтуються в анатомії людини, її психології й снах та не усвідомлюють, що все це корениться в часі, пов’язане з проминанням, утомою, старістю. «Яка молитва?» – запитує Захарія – і в нього перед очима постає беззуба Сара з книги Буття, яка гірко всміхається до посланців неба. Згадує також Авраама, який лише з огляду на своє добре виховання не розсміявся їм просто у вічі. «Цікаво, як то воно є з тими ангелами? – міркує Захарія. – Адже ніколи не змінюються. Вони споконвічні, нематеріяльні, неземні. Поза часом і простором. Вічні. Ніколи не змінюються. Не є тілесними істотами. Тому блиск, що його випромінював Гавриїл, викликав у мене такий страх. Я стояв віч-на-віч із уявною сутністю – видимою, духовною й досконалою. Краса ангела забирала в мене рештки сил. То була краса, яка вражала до глибини душі, перед лицем якої серце так швидко застукотіло в моїх грудях, що ледве не розірвалося. Страх викликало в мене те, чого він не знав. Адже ангели не знають, що означає мати тіло, бути тілом. Не знають, чим є це бідолашне 155
створіння – людина. Не розуміють, що таке тіло, яке старіє, – тіло, яке вже не може того, на що було здатне тоді, коли було молоде. В юності воно скидалося на вогонь, а тепер стало втіленням слабкости. Ангелам невтямки, що існує таємний зв’язок, створений, але неймовірно таємничий, між душею й тілом. Здивувала мене його неземна присутність. Вони добре знають, що Бог створив не лише душу, а й тіло. Але нічого не знають про таємничий зв’язок, створений зв’язок, створену єдність тіла й душі, духу і матерії. Небесний принц, втілення вічности, вершина вершин ніколи не зрозуміє, що означає бути висохлою землею, яка провалюється під ногами. Під утомленими ногами». «Чому ти не пам’ятаєш усмішки Сари? – запитав Гавриїл. – Сонячного променя, який ковзнув її сумним обличчям, коли Ісаак наповнив її та її чоловіка світлою радістю. Наділяю тебе на дев’ять місяців даром мовчання, – додав. – Довіряю тобі німу роль: замовкнеш перед лицем Божого діяння. У тиші, що викликатиме здивування, стоятимеш перед Богом, який діє завжди, тож може діяти і тепер. Упродовж дев’яти місяців будеш представником тих, які вважають, що Бог, закінчивши процес творення, покинув цей світ, які думають, що те, що трапилося, вже сталося, і що Бог більше не цікавиться нашими справами й нашими днями, а життя тепер – наша приватна проблема й мусимо самі давати собі з ним раду. Це буде твоя, Захаріє, місія. Такий сенс матиме твоє мовчання, коли твій син зростатиме в лоні матері, твоєї дружини. Син, що дасть тобі віру, якої не маєш. Пробуватимеш сказати: “Дай мені хліба”, але марно. Хотітимеш попросити про шматок сиру, але не зможеш. “Пробачте”, “дякую”, “я втомлений” – усіх цих слів тобі теж не 156
вдасться сказати. Протягом дев’яти місяців говоритиме лише твоє мовчання. Воно промовить до тих, які не вірять у те, що Бог пов’язаний із хлібом насущним і щоденним сиром». Через три місяці після цього Марія зовсім не була здивована присутністю ангела. То радше ангел стояв здивований. Марія мала здатність помічати Творця в кожному створінні. З однаковим піднесенням бачила Його як в очах людини, так і ангела. Зустрічати Бога на кожному кроці не було для неї дивиною. А тим часом Гавриїл, споконвічний архангел, звиклий невпинно споглядати вічного Бога, йдучи на землю, радше сподівався побачити непроникну імлу. Зрештою, ще добре пам’ятав свою недавню пригоду зі Захарією. Тому здивувався. Дуже здивувався. Не сподівався, що, дивлячись на створіння, побачить Творця. Не сподівався зустріти жодної істоти, настільки переповненої Творцем, такої неймовірно спокійної та сповненої благодати (kecharitomenê). «Мабуть, я переплутав дорогу, – подумав ангел. – Мені здавалося, що йду на землю, а я, глянь-но, знову опинився на небі!» Тимчасом як Марія виконувала звичайну домашню роботу, невидиму для ангелів, він оглядав помешкання й думав: «Дивись-но! Тут усе переповнене небом. Усе наповнене духовним усміхом, який можна побачити лише на небі, і тремкими словами, які здіймаються над нами в небі». Був надзвичайно здивований, стоячи перед Марією. Набагато більше, ніж Захарія, опинившись колись перед ним. Уже хотів сказати: «Господь є тут», але замість цього несподівано промовив зовсім нові слова: «Господь із тобою». Так, Гавриїл був здивований. Ніколи раніше не бачив нічого подібного. Ніколи не бачив, щоби Бог так обходився з яким-небудь 157
своїм створінням. Тому прорік слова, яких досі не говорив ніколи й нікому, – слова, що ще жодного разу не були промовлені. Вперше, наче священик слова першого богослужіння. Сказав Їй першій з усього творіння, з-поміж усіх створінь. «Я ніколи не бачив нічого схожого», – подумав Гавриїл (тепер він онімів). Щойно тоді слова Гавриїла здивували Марію. Її здивувала не сама присутність ангела, як Захарію, а лише оті слова. Адже не зробила нічого, щоб заслужити на повноту благодаті. Ця благодать не була наслідком її аскетичних практик, виснажливих молитов чи духовних осягнення. Просто була. Була просто так. А оскільки це сказав Гавриїл, вона заспокоїлася. «Ти знайшла ласку в Бога. Знайшла ласку, якої не шукала. Дивуєшся, Маріє, бо не бачиш у собі слідів жодних зусиль, які дали б такий результат. Але тут не йдеться про результат, а отже, не може бути мови й про зусилля. Ми не говоримо про наслідки якихось запланованих дій. Так хотів Бог. То Він шукав тебе, і Він тебе знайшов. Зробив це тоді, – продовжував Гавриїл, – коли започаткував віру на землі. Так, знаю, що думаєте ви, люди: що перед Марією був Авраам. Добре знаю, – мовив архангел, – що був Авраам, Ісаак, Яків, Енох – безконечний перелік імен. Якби я захотів їх перелічити, мені не вистачило б часу (пор.: Євр. 11, 32). Але того, з чим мені довелося зіткнутися згаданого дня, раніше я ще ніколи не бачив. Кожен пізніший приклад надприродної віри належить до віри Марії, є частиною Тієї, що стала першою серед вірних». Марія промовляє слова: «…Нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1, 38). То не звичайна фразаповідомлення. «…Нехай зо мною станеться» не означає «я зроблю це» чи «я так учиню». «…Нехай зо мною 158
станеться». «Я – земля, – каже Марія, – орне поле, скиба, готова, щоб її засіяли. Як Христос казав, приходячи на світ (“Ти не хотів ні жертви, ані приносу, але приготував єси тіло мені” – Євр. 10, 5), так і я нині відповідаю: моє тіло приготоване для Тебе. Я приготована для чистоти й материнства. Я готова до того, щоб у мені сталося те, чого Ти хочеш, а я не знаю. Чого не знаю й не можу оцінити. Не буду обговорювати з Тобою умов моєї жертви, ціни мого щастя. Не маю наміру казати Тобі, що можеш учинити зі мною, а чого ні. Немає нічого, чого Ти не міг би зробити зі мною. Я – Твоя служниця й насолоджуюся тим, що вгадую Твої думки ще до того, як вони з’являються у Твоєму серці. Люблю, мій Боже, дивитися на Тебе, коли Ти спиш. Як жінка, яка споглядає свого коханого або дитину. Люблю дати Тобі відпочити й люблю знати, що Ти відпочиваєш, бо я – Твоя щаслива думка, початок усіх щасливих думок людей, відкуплених і співвідкуплених. Люблю Твої рішучі накази, але ще більше люблю відгадувати Твої сни – те, що з’являється на Твоєму, Ісусе, лику, коли спиш у моєму лоні. Те, чого сам ще не можеш ані висловити, ані назвати. Нехай станеться, нехай прийде. Тільки б я змогла, мій Боже, пронести крізь усі випробування покірну, уважну й вдячну любов та чуйне очікування. А досягти цього мені допоможе здатність сприймати й отримувати, яка перетвориться на дії і вміння помічати Твої думки, котрі нехай виявляться, втіляться й здійсняться. Пророк Симеон поєднав Тебе, воплочене Слово Бога, з людськими думками, які має бути виявлено, та з мечем, котрий на мене чекає й прошиє душу мою сім разів по сімдесят сім разів (пор.: Лк. 2, 34). Хочу бути, Боже мій, тим, ким Ти хочеш, щоб я була, – новим Ков159
чегом нового Союзу. Прагну бути амфорою, посудиною Бога, який у мені набуває людського виміру. Хочу, щоб усі людські істоти прийшли зі своїми мечами до мого єства, до мого дівочого, але такого плідного лона. А я обіцяю їм, що утверджуватиму їх у вірі й почутті безпеки. Буду з Тобою та Йоаном аж до кінця часів. Я вірна й витривала, як мандрівник, який іде серед людей, завжди з ними, завжди разом зі своїми дітьми, та молиться за них і разом із ними». «Я відійшов від неї, – каже Гавриїл, – але не покинув її (пор.: Лк. 1, 38). Відтоді стою у вікні світу і, якщо бачу, що віра людей стає такою, як віра Марії, то втішаюся, дивлячись на це, немовби споглядав самого Бога. Бо без віри (ми, ангели, не можемо цього відчути) існування людей стає практично незрозумілим. “Практично” – не означає, що близьке до незрозумілого, майже незрозуміле чи більш-менш незрозуміле. Ні. Це означає, що на практиці без віри жити неможливо. Коли народжується дитина, її довіряють матері й батькові, щоб вона могла рости та розвиватися. Я бачив, як діти крутяться в лонах матерів, бо вірять, що вже невдовзі опиняться під опікою батьків, які любитимуть і оберігатимуть їх. Нічого гарнішого на землі немає. Без віри люди не можуть вільно рухатися, бо всього бояться. Обмірковують, розраховують і… припускаються помилок. Думають, що за кожним рогом ховається страх, тож, бояться повернути. Можуть почуватися впевненіше лише якусь хвилю, бо потім така людина знову приходить до висновку, що є боягузом, бо не зуміла впоратися з дуже простою ситуацією й нічого не варта. Піддається, від усього відмовляється. Тут уже ліпше нічого не робити, не рухатися, 160
нікуди не йти. Смертельний параліч. Параліч, який може смертельно втомити. Водночас для Марії невпевненість є не загрозою, а нагодою для любови. Вона очікує на Ісуса й поспішає до Єлизавети. Не думає про труднощі подорожі. Коли я розповідав їй про її родичку, то відразу знав, що вона не шкодуватиме себе. Новонароджене дитя, відділяючись від матері, плаче, бо світ видається йому ворожим. Знаю, що Марія могла б заплакати лише в тому разі, якби її відділили від Отця. Тільки Він є для неї найближчою особою, якій повністю довіряє. Лише віра в Нього є для неї найвищим правилом, дотримуючись якого може пізнати світ, життя й саму себе. Такою є природа речей: без віри їм усе чуже й вороже. Тому протилежність віри – це страх і недовіра. Іноді мені трапляються особи, які не вірять іншим людям. Мусять захищатися, ховатися, жити в постійному напруженні й страху, що зазнають нападу або їх пограбують чи вб’ють. Відколи маємо Марію, фундамент людського життя становить віра людини в Бога та довіра до Нього, що означає також Його віру в людину й довіру до неї. Саме в лоні Церкви, яке водночас є лоном Марії, відбувається цей незвичний обмін між Ісусом і людьми. Вони вірять у Нього, а Він – у них. “Коли кажу тобі, що твоя віра спасла тебе, – пояснює Ісус, – маю на увазі те, що ти дозволив мені ввійти у своє життя, щоб я міг любити тебе, щоб міг тебе спасти. У людей, на яких люблю дивитися, – каже Бог, – у тих, що схожі на Марію, віра невіддільна від життя. А коли їхнє прохання залишається начебто невислуханим, їхня віра ще більше поглиблюється й посилю161
ється. Це дуже приємне видовище. Деякі з них у такі моменти моляться, прохаючи отримати ще більшу довіру до мене. Запитують, чому не отримують відповіді, чому я мовчу. Пам’ятають, що Син мій казав їм: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам» (Мт. 7, 7). Хоча зовсім не впевнені в тому. Та все-таки прірва, яка начебто існує між обіцянками Ісуса й тим, що випадає на їхню долю в житті, не викликає в них розпачу, а спонукає ще гарячіше молитися. Саме це мені й подобається. Просто мені подобаються ті, які повністю передають свою долю в мої руки, – каже Бог. – А ті, які не роблять цього, мені не до вподоби. У цьому полягає віра. Мої діти хочуть зрозуміти, чому Бог розмовляє з ними так, а не інакше. Роблять два-три кроки. На їхній біль немає ангельської відповіді. Є Марія. І вони дозволяють формувати себе так, як дала це зробити Марія. Коли біль пронизує їхні серця, то навіть ангели помічають, що ставкою в цій грі є щось зовсім інше, те, про що ангелам і архангелам навіть не снилося. І тоді здивовані небесні духи постають перед людиною – перед такою людиною, як Марія”».
Молитва перед медитаці ю Господи мій, Боже, твердо вірю, що Ти тут, що бачиш і чуєш мене. Звертаюся до Тебе з покорою й трепетом. Прошу Тебе, пробач мені мої гріхи й дай мені благодать плідної молитви. Мати моя Непорочна, святий Йосифе, батьку й опікуне, ангеле-хоронителю мій, моліться за мене.
Молитва після медитації Дякую Тобі, Боже, за кожне добре натхнення, за всі добрі почуття та рішення, якими Ти обдарував мене під час цієї молитви. Прошу Тебе, допоможи мені реалізувати їх у житті. Мати моя Непорочна, святий Йосифе, батьку й опікуне, ангеле-хоронителю мій, моліться за мене.
163
Бібліографія ВЧЕННЯ ЦЕРКВИ ТА ПАПСЬКІ ДОКУМЕНТИ Катехизм Католицької Церкви, Львів, Синод УГКЦ, 2002. Іван Павло II, Послання до священиків, 2002. Іван Павло II, Проповідь із нагоди канонізації Фаустини Ковальської, 2000. Іван Павло II, Апостольський лист Novo millennio ineunte, Львів, Секретаріат Синоду єпископів УГКЦ, 2001. Конгрегація справах віровчення, Послання до єпископів щодо деяких питань, які стосуються есхатології, 1979. Конгрегація у справах Божого культу, Загальний вступ до Римського Місалу, Ватикан, 2002. Josemaría Escrivá de Balaguer, Camino, Madrid, 2004. Josemaría Escrivá de Balaguer, Amigos de Dios, Madrid, 1977. Josemaría Escrivá de Balaguer, Es Cristo que pasa, Madrid, 1988. Josemaría Escrivá de Balaguer, Amar a la Iglesia, Madrid, 2002. Josemaría Escrivá de Balaguer, Santo Rosario, Madrid, 2003. Josemaría Escrivá de Balaguer, Via Crucis, Madrid, 2002. Josemaría Escrivá de Balaguer, Forja, Madrid, 1987. Joseph Ratzinger, Salz der Erde, München, 2005. San Bernardo, Discorsi, 83, 4–6, Opera Omnia, ed. Cistercense, 2, 300–302, 1958. 164
San Giovanni Eudes, L’ammirabile cuore di Gesu, 5 par. 2–3, у: Opera Omnia, 6, 107, 113–11, Libreria Editrice Vaticana, Roma, 1998. Eugene Boylan, Questo tremendo amore, Edizioni Ares, Milano, 1994. Sainte Thérèse de l’Enfant Jésus, Histoire d’une ame, Paris, 2013. Antonio Vázquez de Prada, Il Fondatore dell’Opus Dei, vol. I, II, Leonardo 1999, Milano, 2003. Francisca Javiera del Valle, Decenario al Espíritu Santo, Madrid, 2004. Santa Teresa Jesús, Libro de la Vida, San Pablo, 2007. ДЖЕРЕЛА ДО ДРУГОЇ ЧАСТИНИ Для батька двох синів – текст за: Il figliol prodigo //Studi cattolici, № 420, febbraio, 1996. Для жінки, яка прагне влади – текст за: Erode Antipa //Studi cattolici, № 444, febbraio, 1998. На створення жінки – текст за: Il riposo di Dio //Studi cattolici, № 465, novembre, 1996. Для одночасно спокушуваних чоловіка й жінки – текст за: La mela e dopo // Studi cattolici, № 478, dicembre, 2000. Для двох чоловіків, що працюють – текст за: L’albergatore e il buon samaritano // Studi cattolici, № 436, giugno, 1997. Для дівчини, яка ловить моменти, і для тієї, яка цього не робить – текст за: Stolte vergini e prudenti //Studi cattolici, № 449, luglio/agosto, 1998. Для тих, хто не хоче вранці прокидатися – текст за: Morte e resurrezione //Studi cattolici, № 422, aprile, 1996. Для того, хто вірить – текст за: Studi cattolici, № 507, maggio, 2003. На написання другої частини надихнула, крім творів св. Хосемарії Ескріви де Балаґера, така література: Sant’Ambrogio, Esamerone, Città Nuova, 2002. D. Bisutti, La marmellata, у: Voglio avere gli occhi azzurri, Bompiani, 1997. 165
M. Blondet, Mille giorni al Giubileo. Neppure una cometa passa per caso //Avvenire, 6.IV.97. G. Bogliolo, Вступ до книжки: Ch. Péguy, Il mistero dei santi innocenti, Milano, 1986. E. Croce, Lo snobismo liberale, Adelphi, 1990. G. De Rita, Industria e professioni, queste sconosciute //Il Sole – 24 Ore, 13.IV.97. I. Calvino, Le città invisibili, Einaudi, 1972. Іван Павло II, Veritatis splendor// енцикліка. Іван Павло II, Dies Domini//апостольський лист. Іван Павло II, Переступити поріг надії, 1995. F. Kafka, Der Prozess, 2005. Ch. Péguy, Il mistero dei santi innocenti, Milano, 1986. Ch. Péguy, Il portico del mistero della seconda virtù, Jaca Book, 1986. Ch. Péguy, Il denaro, Edizioni Lavoro, 1990. Ch. Péguy, Lui è qui, Rizzoli, 1997. Rodríguez, Ocáriz, Illanes, L’Opus Dei nella Chiesa, Piemme, 1993. G. Romano, Opus Dei, San Paolo 1994 (особливо згадана стаття єпископа Альваро дель Портільо).
Зміст ЧАСТИНА ПЕРША Вступ до першої частини............................................................. 6 I. Убогі духом ................................................................................17 Вступні обряди, акт покаяння............................................17 II. Читати й медитувати .............................................................32 Богослужбове читання, Євангеліє, проповідь ...............32 III. Молитва за інших .................................................................47 Молитва вірних ......................................................................47 1. Молитва за Церкву (особливо за її пастирів) .......48 2. Молитва за родину ......................................................50 3. Молитва за вбогих і хворих ......................................52 4. Молитва за молодих ....................................................54 IV. Полюбити волю Отця ..........................................................56 Перетворення хліба й вина .................................................56 V. Твоя молитва вислухана .......................................................70 Святе Причастя, благодарення ..........................................70 ЧАСТИНА ДРУГА Вступ до другої частини ............................................................75 I. Для батька двох синів .............................................................79 II. Для жінки, яка прагне влади ...............................................90 167
III. На створення жінки ...........................................................107 IV. Для одночасно спокушуваних чоловіка й жінки.........117 V. Для двох чоловіків, що працюють ....................................127 VI. Для дівчини, яка ловить моменти, і для тієї, яка цього не робить ............................................................139 VII. Для тих, хто не хоче вранці прокидатися ...................146 VIII. Для того, хто вірить ........................................................153 Молитва перед медитацією.....................................................163 Молитва після медитації .........................................................163 Бібліографія ................................................................................164
НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ
Мауро Леонарді ПІВ ГОДИНИ ДЛЯ БОГА Введення в умову молитву Літературний редактор Ірина Мартин Технічний редактор Галина Горбачук
Підписано до друку 26.11.14. Формат 84x108 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум. друк. арк. 8,8. Ум. фарбовідб. 9,2. Обл. вид. арк. 5,8. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35-а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.