КАНА березень, 2015 by SVICHADO

№3

березень 2015

www.svichado.com

Вартість журналу “Кана” у передплаті — незмінна! на один місяць

16,18 грн

Передплатити журнал можна з будь-якого місяця!

У передплаті — дешевше! Вартість передплати журналу “Кана” на 2015 рік включно з поштовими витратами 1 міс.

3 міс.

6 міс.

16,18 грн

47,94 грн

94,23 грн

Зверніть увагу, що передплату на майбутній місяць можна оформити до 15 числа місяця поточного в будь-якому відділенні поштового зв’язку.

g`opnxrJln dn j`mh

аси бувають різними, кожен це знає. Тому, хоча зазвичай пишу тут про теми, які представляємо на сторінках номера, сьогодні напишу Вам про глобальніші проблеми. Причина в тому, що для “Кани”, а по суті для всіх журналів, які випускаємо у видавництві “Свічадо”, настали нелегкі часи. Буває. Ми навіть не сильно здивувалися, коли друкарня повідомила нам, скільки маємо заплатити за друк березневих журналів. Папір завозять в Україну ззовні і все інше потрібне для друку – також. Одне слово, поліграфія, тобто її вартість, залежить прямо від курсу валюти. Ми стали збитковими, дуже збитковими навіть. Є нормальним, що в такий момент – видання закривають. Але, Богу дякувати, ми трохи “ненормальні” і вирішили боротися. Звісно, боротьба передбачає інколи і неприємності. З тяжким серцем ми мусили тимчасово скоротити кількість сторінок та, зі ще тяжчим серцем, – підняти ціну журналу. Від цього випуску “Кана” коштуватиме 19,90 грн. Надіюся, що зрозумієте нас і не залишите, адже саме від Вас залежить життя журналу. Ви не купуєте – ми зникаємо. Дуже проста залежність. Але є і добра новина – вартість журналу в передплаті залишиться незмінною до кінця року. Отож, заохочую передплачувати “Кану”, особливо, якщо маєте проблеми з придбанням журналу там, де живете. Коли ми творили “Кану”, мріяли про те, що одного дня ми і Ви – наші читачі, станемо великою канівською родиною, яка має місію поширювати в цьому непростому світі християнські сімейні цінності. Можливо цей час настав саме тепер? Дуже хочу вірити, що Ви маєте ресурси потрібні для поширення “Кани” на Ваших парохіях, серед друзів тощо. Якщо наші журнали купуватиме більше читачів, тиражі зростатимуть і це нас врятує. Подумайте, можливо статті із “Кани” наповнили б чиєсь життя сенсом? Можливо саме Вас Господь кличе, щоб перемінити буденну воду Ваших співпарохіян в запашне вино? Якщо Ви любите “Кану”, знайдіть можливість, щоб полюбили її й інші. Я щиро вірю, що потенційних читачів у нас багато, вони ще просто про “Кану” не чули. Це журнал для ВАС і про ВАС! Запрошуємо до «КАНИ»! P.S. Зверніть увагу на інформацію, яку розміщено на звороті обкладинки журналу. Запрошую всіх Вас долучитися до нашої місії!

Від імені редакції

БЕРЕЗЕНЬ 2015 КАНА

bId b`q dn m`q “КАНУ” ПОРАДИЛА ВЧИТЕЛЬКА ановна редакціє!!! Найперше хочу висловити Вам велику вдячність за те, що Ви є, що люди мають можливість читати журнал “Кана” і не просто читати, а співпереживати, перемінюватись і переосмислювати все, що є навколо них. Я ще не є Вашим постійним читачем, але після другого прочитаного січневого номеру, мене переповнюють думки, якими хочу з Вами поділитись. Про Ваш журнал я дізналася на батьківських зборах від нашої першої вчительки – і дуже вдячна їй, що дбає не лише про успішність дітей, але і про духовний розвиток як дітей, так і їхніх батьків. Приємно вразив формат журналу – бо не є цілком богословський, не містить багато релігійного матеріалу, для розуміння якого деколи власних сил замало, але при цьому вчить, як жити по-Божому, як у теперішніх складних життєвих умовах вчитися будувати своє власне християнське життя. Не погоджуюся з докорами Ваших дописувачів, що у Вашому журналі не висвітлюють життя публічних людей. А чи завжди життя публічних людей є прикладом для наслідування?! Я вважаю, що у Вашому журналі власне мова йде про людей, життя яких не спрямоване на завоювання слави, влади чи грошей, а найперше на досягнення Божої благодаті та побудови свого християнського життя. Надзвичайно цікавими є розповіді про людей, сім’ї, родини, які власним прикладом, власною переміною доводять, як присутність Бога, віра перемінює наше життя. Також надзвичайно корисними є розважання про людину і сенс її буття. На сторінках Вашого журналу прочитала, що психологічні та інші проблеми в житті людини з’являються тоді, коли вона віддаляється від Бога, намагається сама все вирішити і не дозволяє

Богові собі допомогти. Це варто знати кожній людині, бо людина дійсно є слабкою і, попри це, має боротися зі силою зла в цьому світі. Оскільки я сама є львів’янкою, то дуже цікаво почитати розповіді про людей, які мешкають у Львові, які мають різні релігійні, культурні та інші традиції. Ось, наприклад, розмова з пані Евеліною Григорян, опублікована в січневому номері, особисто для мене є прикладом збереження родини, людської покори Божому провидінню у вірменському народі. Для мене Ваш журнал – це не лише з приємністю проведений час, це насамперед переосмислення людського буття, глибше розуміння свого життя, незважаючи на шалену плинність часу і життєві клопоти. Бажаю Вам успіхів на творчій ниві, гарних ідей, цікавих і відвертих співрозмовників та прихильного читача!!! З великою повагою до всього колективу журналу “Кана” – Н. Л. Михальчишин ДЯКУЮ ЗА СІЧНЕВИЙ ВИПУСК лава Ісусу Христу! Дякую редакції журналу за чудове видання, особливо за січневий випуск. Цікаво було дізнатися, що існує Рух християнських сімей та про родину Романа і Наталі Прокопівих, про їхнє служіння. Дуже сильно надихає рубрика “Слово на Різдво”. Вислови богопосвячених людей, таких як Андрей Шептицький, ніколи не минають глибини серця. А подорож разом із Дзвінкою Матіяш дорогою святого Якова так і кличе не забувати про важливість духовного досвіду у нашому житті. Тому нехай Господь благословить вашу працю і дає вам сил і сміливості писати не про популярне, а про важливе. З повагою, Світлана (м. Рівне)

“Кана” – журнал для ВАС і про ВАС! Усі автори листів, що надруковано в цьому номері, отримують подарунок – книжку “Вірити не так вже й складно” Дені Біжу-Дюваль.

Чекаємо на ВАШI листи! Автори найцікавіших отримають подарунки – книжки видавництва “Свічадо”. Адреса для листування: Журнал “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008

Електронна адреса: kana@svichado.com

КАНА БЕРЕЗЕНЬ 2015

r mnlepI

dn pndhmh m` cnqŠhmr ОЛЕСЬ ТА ХРИСТИНА ПОГРАНИЧНІ

Ми – сім’я. Людина ж не житиме повноцінно без якогось органу. ТАК САМО І ПОДРУЖЖЯ. МИ ХОЧЕМО БУТИ РАЗОМ. ЛЮБОВ НАША ВЖЕ НАБАГАТО ГЛИБША. І її ми бачимо в наших дітях. Ми – як друзі. Можемо покладатися одне на одного. ЯКА Б НЕ БУЛА СИТУАЦІЯ, ВСЕ КИНЕШ І ГОТОВИЙ ДОПОМОГТИ. ЗАВЖДИ.

Šel` mnlep`

ВЕЛИКИЙ ПІСТ – ЧАС ЗЦІЛЕННЯ Які асоціяції викликає у Вас вислів “Великий піст”? Про що думаєте найперше, коли наближається цей особливий час? АДЖЕ ХРИСТИЯНИН МАЄ НАМАГАТИСЯ ПОСТІЙНО ЖИТИ В БОЖІЙ БЛАГОДАТІ. ЯК ЦЬОГО ДОСЯГНУТИ? У наших статтях зможете прочитати про сповідь, примирення з самим собою та про те, як прощати ворогам.

drunbmP pe0eoŠh m` yndem|

НЕ МОВЧІТЬ НА ГРІХ Одним з наших завдань у християнській спільноті є турбуватися один про одного, щоб ми не впали в сіті зла. ЩО РОБИТИ, ЯКЩО БАЧИМО, ЩО ХТОСЬ ПОРУЧ ГРІШИТЬ? Якщо ми знаємо про якийсь гріх нашого брата, сестри, то Ісус пропонує нам певну процедуру, чіткі вказівки, як маємо діяти, щоб допомогти їм.

k~dhm`

28 Я Є ДУЖЕ ЛІБЕРАЛЬНИЙ У білому халаті Борис Білинський виглядає по-діловому, в альпіністському спорядженні – спортивно, а у вихідному костюмі на концерті мелодій Штрауса – як галантний львівський пан. А КОЛИ ДІЛИТЬСЯ СВОЇМИ ЦІКАВИМИ СПОСТЕРЕЖЕННЯМИ ПРО ЖИТТЯ, ТО ТАКИЙ... ТРОХИ ФІЛОСОФ, ТРОХИ РОМАНТИК. Запрошуємо до цікавої зустрічі з відомим львівським лікарем!

jrk|Šrp`

ЗАМІСТЬ ФАРБ – НИТКИ Львів’янці Олександрі Зробок – 72 роки. ВСЕ СВОЄ ЖИТТЯ ПАНІ ЛЕСЯ ПРОПРАЦЮВАЛА ЕКОНОМІСТОМ І НАВІТЬ НЕ ПІДОЗРЮВАЛА, ЩО У ЗРІЛОМУ ВІЦІ МАЛЮВАТИМЕ, ТА ЩЕ Й У ТАКИЙ НЕЗВИЧНИЙ СПОСІБ – ЗА ДОПОМОГОЮ НИТОК!

ondnpnfP

ЕМІРАТИ, КРАЇНА ХМАРОДЕРІВ Об’єднані Арабські Емірати як держава засновані всього лиш 42 роки тому. БАГАТЮЩІ ПОКЛАДИ “ЧОРНОГО ЗОЛОТА” В АБУДАБІ БУЛО ВИЯВЛЕНО ЗА КІЛЬКА РОКІВ ДО ТОГО. Тож, гігантський еволюційний стрибок – від родового феодалізму до надсучасних високих технологій – відбувся в Еміратах за життя одного, до слова, досі живого покоління.

j`gj` dk“ dnpnqkhu

ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ “На підлозі лежать у калюжі черепки улюбленого маминого чорного горнятка. ЧОРНЕ ГЛИНЯНЕ БЛЮДЦЕ ЗАЛИШИЛОСЬ У МІЛІ В РУКАХ. А ГОРНЯТКО З ПАХУЧИМ ЖАСМИНОВИМ ЧАЄМ КОВЗНУЛО ВНИЗ І РОЗКОЛОЛОСЯ НА ЧЕРЕПКИ”. Що зробить Міля, до кого звернеться про допомогу? Читайте нову казку Дзвінки Матіяш. БЕРЕЗЕНЬ 2015 КАНА

Šel` mnlep`

ÂÅËÈÊÈÉ Ï²ÑÒ – ×ÀÑ ÇÖ²ËÅÍÍß

Як тільки починається час Великого посту, черги в церквах до сповідальниць помітно стають довшими. Коли бачу це, мимоволі задумуюся: “Чому так є? Хіба це єдиний час, коли «діє» таїнство Покаяння?” А попри те пригадую, що Церква закликає сповідатися бодай раз на рік. Коли треба сповідатися, а коли не обов’язково і, взагалі, в чому суть сповіді? Про те говоримо з отцем Михайлом Димидом, сотрудником львівської парохії свв. Володимира та Ольги УГКЦ. Розмовляла Іванка Рудакевич

одній із своїх проповідей папа Франциск сказав: “Сповідь – це не хімчистка, де можна позбутися будь-якої плями”. Що це означає? – Думаю, це можна розуміти так: сповідь не є простою справою. Це складний процес, який вписаний в лінію цілого життя. Найперше для того, щоб іти сповідатися, треба вірити в Господа Бога. А ще треба мати добре розуміння, чим є Церква. Хімчистка – це одноразове позбуття якоїсь проблеми, до якої ти вже не повертаєшся, незалежно від того, з якої причини та проблема постала. Її нема – і кінець. Папа так говорить, напевне, тому, що багато людей можуть думати: “А, згрішу, піду висповідаюся – і гріха не буде”. В цьому випадку немає розумін-

КАНА БЕРЕЗЕНЬ 2015

ня, що все не так просто. Бо щоразу, коли ти грішиш, то стаєш на поталу зла. А потім не так легко від нього відчепитися. Щоразу, грішачи, ослаблюєш свою волю. І як висповідаєшся, це не означає, що твоя воля одразу стане сильнішою. У сповіді нема автоматизмів. Це не є: купив, використав, почистив і потім знову використав. – Якщо нема автоматизмів, тоді що є? – Почнімо з того, що християнин має намагатися постійно жити в Божій благодаті. Це є суть християнства – жити гідністю, яку ти отримуєш у Хрещенні, гідністю Божої дитини. І якщо ти живеш цією гідністю, то можеш причащатися Тілом і Кров’ю Господа; якщо

ÂÅËÈÊÈÉ Ï²ÑÒ – ×ÀÑ ÇÖ²ËÅÍÍß

БАЧИТИ БОГА ЯК ЯКОГОСЬ ПРИМХЛИВОГО ВОЛОДАРЯ – ЦЕ НЕДОБРЕ. ХОЧ І ЦЕ МОЖЕ ДОПОМОГТИ... МИ НЕ ЗНАЄМО, ЩО КОМУ ДОПОМОЖЕ ДОЗРІТИ ДО СПІЛКУВАННЯ З ГОСПОДОМ БОГОМ – Що маєте на увазі? – До того, що сповідь змиває твої гріхи та відновлює Божу благодать, також зміцнює тебе, дає силу чіткіше бачити відмінність між добром і злом, творити добро і віддалятися від зла. Але щоб це стало реальним, треба мати конкретну ціль, постанову. Якщо маєш 5–6 гріхів, вад, які би ти хотів поправити, то треба починати максимум від одної. Подумати, в якому середовищі чиниш цей гріх, що провадить тебе до того гріха. Мусиш мати альтернативний план,

аби в разі спокуси ти міг запустити той план, щоб відбити спокусу. Тоді сповідь має сенс. Бо це означає, що ти не тільки покаявся, а хочеш змінитися, відкрив своє серце і чекаєш на Божу допомогу, опираєшся на неї у своїй немочі, щоб не впаcти знову в цей конкретний гріх. – Чи треба іти до сповіді, коли вчинив гріх несвідомо? – Є цілий ряд несвідомих або легких гріхів. Щось мені дружина сказала, я нехотячи знервувався, крикнув. Це такі реакції, які сталися спонтанно, я їх не задумував. Звичайно, має бути внутрішній жаль за вчинене. Але мені не потрібно з цим гріхом іти до сповіді, щоб приступати до Святого Причастя, бо він не зриває мій контакт із Богом. Приступаючи до Причастя, я отримую прощення легких гріхів. Проте буває так, що людина хоче брати участь в Євхаристії, відчуває, що не має важкого гріха, але також відчуває, що їй усе ж таки було би добре приступити до сповіді і очиститися від своїх багатьох легких гріхів, отримати якусь пораду, настанову. Мірилом є совість кожної людини. Натомість свідомий гріх – це є гріх, який зриває контакт із Богом. Часто вживаю такий приклад: раптово твій мобільний телефон розряджається. Поки він не заряджений, то і не матимеш контакту з Творцем. Звичайно, бувають випадки, коли неможливо піти до сповіді, бо нема священика. Наприклад, я на війні, усвідомлюю, що маю важкий гріх, тоді треба викликати досконалий жаль, покаятися, просити в Бога прощення. А за першої нагоди піти до сповіді. Господь не є формалістом. Він дивиться на наші зовнішні дії, але і на почуття, наміри та постанови нашого серця. – Який жаль досконалий? – Я образив Бога своїм свідомим гріхом і шкодую про те – це досконалий жаль. Іду до сповіді тому, що боюся, що потраплю до пекла – це недосконалий жаль. – А якщо людина йде до сповіді виключно зі страху, що її Бог покарає? – Така причина – допустима. Людина може бути недозріла у вірі, не відчувати Божої любові і тільки зі страху йти сповідатися. Церква не засуджує тих, що так думають. Але вона вчить, що треба не боятися, а любити. Бог є милостивим, Він є Батьком. Це добре показано у притчі, через образ новозавітного тата, який має двох блудних синів – одного, молодшого, який пішов із дому, і другого, який ніби був весь час із БЕРЕЗЕНЬ 2015 КАНА

фото: з архіву ШХЖіЄ

не живеш – не можеш. Сповідь є таїнством, певним інструментом, через який можна відновити Божу благодать, яку ти втратив через свідомий гріх. За умови, що ти розумієш, що образив Господа Бога. І що хочеш більше не робити того гріха. Тобто сповідь вимагає постанови поправитися. Якщо такої постанови нема, не знаю, чи та сповідь важна, вона тобі не допоможе.

k~dhm`

IÍÒÅÐÂ’Þ

Розмовляла Христина Дорожовець

Що допомагає хворому швидше одужати? Звичайно ж, ефективні ліки і продумана схема лікування. Ну що ще?.. Віра у власні сили, зрештою, віра в Бога. Після розмови з доктором медичних наук, професором Борисом Білинським я додала би ще один дуже важливий чинник: особа самого лікаря. Не маю на увазі професіоналізм, це очевидне. Просто якщо лікар справляє враження активної, налаштованої оптимістично людини, то його пацієнтам значно легше боротися з хворобою. Борису Білинському – 82 роки і він міг би на власному прикладі писати книжки про те, як гартується фізичне і духовне здоров’я. А він і пише – від наукових праць до біографічних нарисів. Невгамовний – це слово найкраще характеризує Бориса Тарасовича. Має потребу постійно бути в русі. От нещодавно вкотре вже здійснив сходження на Говерлу. У білому халаті Борис Білинський виглядає по-діловому, в альпіністському спорядженні – спортивно, а у вихідному костюмі на концерті мелодій Штрауса – як галантний львівський пан. А коли ділиться своїми цікавими спостереженнями про життя, то такий... трохи філософ, трохи романтик.

орисе Тарасовичу, Ви – представник відомої лікарської династії. А хто у Вашому роду її започаткував? – Мій дід – Володимир Білинський. Він вчився у Віденському університеті, а потім працював лікарем у Збаразькому повіті на Тернопільщині. Діда всі дуже поважали, і не тільки як доброго лікаря, але і як просвітителя. Він збудував на свої кошти Народний дім у Збаражі, підтримував фінансово товариства “Українська бесіда”, “Сільський господар”, спілку “Народна торгівля”, українські банки. Укінці Першої світової війни дід помер від тифу. Заразився, обслуговуючи хворого. І батько, Тарас Білинський, був лікарем, також у Збаражі.

КАНА БЕРЕЗЕНЬ 2015

– У документальному фільмі “Сходи Якова” Ви розповіли про трагічну загибель батька. – Так, я був ще школярем початкових класів, коли тата не стало. 1941 року більшовики, втікаючи перед приходом німців, замордували його в Збаразькому НКВД. (8-річний хлопчик бачив понівечене тіло свого тата зі слідами жорстоких тортур – ред.). Я добре пам’ятаю батька. Він для мене завжди був символом, прикладом, оберегом, щоб я не схибив. Тато, як і дід, вчився на лікаря в Австрії, у місті Ґрац. Він відкрив першу у Збаражі лікарню і став її головним лікарем, також вів приватну медичну практику. Як і всі Білинські, мій тато був активним у житті української громади, спів-

працював з Організацією українських націоналістів. А мама, Стефанія Кордуба, була підпільницею Української військової організації, мала псевдо Поля Гофман. – Ваша рідна сестра Адріяна Огорчак досліджує українські родоводи, а кузинка Зиновія Служинська видала книгу “Рід Білинських”. Поділяєте їхні генеалогічні зацікавлення? – Адріяна готує вже, здається, 5-ту книжку про родоводи. Це дуже цікавий і потрібний матеріал. Треба себе утверджувати в світі. Безумовно, селянська основа також важлива – у нас завжди були добрі і порядні господарі. Але українці мали й інтелігенцію – письменників, композиторів, адвокатів,

фото: Вікторія Ясинська

ÁÎÐÈÑ Á²ËÈÍÑÜÊÈÉ

винахідників. Маємо це пропагувати, тому що нашим ворогам вигідно показати українців як недодержаву, недонарод. Я так глибоко, як мої сестри, генеалогічні дослідження не проводжу. Знаю, що ми, Білинські, походимо з ходачкової української шляхти, зі священичого роду – всі мої чотири прадіди були свяще-

никами. Але у виданнях Інституту українознавства ім. Крип’якевича, виданнях “Просвіти” і Наукового товариства ім. Тараса Шевченка є і кілька моїх публікацій – про діда Мирона Кордубу, про діда Володимира Білинського і про батька. – Одну з них я читала – якраз про Мирона Кордубу. Складаєть-

ся враження, що дід по мамі був для Вас великим родинним авторитетом? – Мирон Кордуба був відомим істориком, професором Варшавського, а потім – Львівського університету. Його дружина, моя бабця, походила з родини Цегельських. Її дядько, Лонгин Цегельський, був міністром ЗУНР і 1919 року прогоБЕРЕЗЕНЬ 2015 КАНА

jrk|Šrp`

ÌÈÑÒÅÖÒÂÎ

Львів’янці Олександрі Зробок – 72 роки. Все своє життя пані Леся пропрацювала економістом і навіть не підозрювала, що у зрілому віці малюватиме, та ще й у такий незвичний спосіб – за допомогою ниток! З 2001 року вона подорожує Україною зі своїми нитковими ілюстраціями до текстів Шевченка, запрошуючи українців відкрити Кобзаря по-новому. Розмовляла Ірина Березовська

ані Лесю, розкажіть, як так сталося, що, вже будучи на пенсії, Ви почали творити? – Якось я знайшла серед макулатури порвану ілюстрацію з дитячої книжечки до вірша Тараса Шевченка “Не називаю її раєм…”. То була навіть не ціла ілюстрація, а маленький клаптик сторінки – книжку хтось понищив і викинув. Далі все відбувалося спонтанно і швидко: я прочитала рядки вірша, зрозуміла, що вони не можуть просто так лежати – за цим віршем я ніби побачила картину. А фрагмент пейзажу з ілюстрації став незрозумілим мені самій імпульсом до творчості, у мене стався такий собі простріл, інсайт чи що. Зрозуміла, що захотіла малювати, але ніколи не вміла цього робити! Довго ходила по хаті і думала, як би то зробити, який матеріал використати, яка техніка найкраще передасть те, що хочу зобразити. Я дістала коробку з клубками непотрібних ниток і почала собі щось плутати – комбінувати нитки за відтінками, текстурою, а потім узялася пришивати їх до полотна. Хвилювалася, адже ніколи раніше такого не робила. Не маючи ніяких навичок і знань до вишивки, я відчула аромат індивідуальної свободи і почала творити! Взяла ту голку з нитками і почала щось собі плутати, приблизно так, як вкорочуємо вдома задовгі спіднички. Мені щось вдавалося з першого дотику голки до полотна, хоча до того я знала лише техніку вишивання хрестиком. Так народилася моя перша картина “Не називаю її раєм…” – Тобто раніше Ви все-таки вишивали? – Мене у школі навчили вишивати хрестиком, але так, щоб я засиджувалася за тим довгими зимовими

КАНА БЕРЕЗЕНЬ 2015

Пані Леся під час виставки її робіт у Києві, 2006 р.

вечорами, як-от деякі жінки мого віку, – такого не було. Мене й зараз вишивання не цікавить. Та й, на моє переконання, зображення, вишите хрестиком, дуже “вертикальне”. Я ж прагну досягти “горизонтальності”, об’ємності зображення. Чесно кажучи, визначитися з творчою манерою мені допомогли знання, зокрема з геометрії, які я здобула в сільській школі, інтуїція і просторова уява. Ще, напевне, мала відчуття кольору, бо співробітниці завжди запитували, чи личать їм нові сукні, як поєднувати різні блузки-спіднички. – Чому ви називаєте свою творчу манеру “малюванням” нитками? – Мені часто кажуть, що мій метод схожий на гладь, але це тільки на перший погляд: пропоную підійти ближче до полотна і розгледіти. Ті, хто вишиває, розуміють, що то не вишиване, а “мальоване”

ÌÈÑÒÅÖÒÂÎ – Колір має для Вас значення? – Для мене колір – на першому місці. У природі кольори перебувають у хаосі. Мені потрібно було знайти свій камертон, співзвучність кольорів, палітру. Працюю в охристо-жовтій гамі, мені в ній комфортно. Не люблю синього: навіть коли “малюю” небо, намагаюся не використовувати чистого синього, бо він для мене занадто холодний. Натомість беру сірий, поєдную його з іншими. Загалом використовую неймовірно багато відтінків, коли працюю над картиною. У мене вся кімната заставлена клубками ниток, і серед цього ниткового царства маю знайти саме ту нитку, яка додасть потрібну емоцію чи барву. На це йде чимало часу.

І станом гнучким, і красою

фото: з архіву Олександри Зробок

нитками – просто замість фарб беру нитки, замість пензля – голку. – Можете детальніше розповісти, який вигляд має творчий процес? – Обробляю нитку 15-20 хвилин, над кожною потрібно, як кажуть, поворожити: розпушити її, розділити, покучерявити чи з’єднати з іншою, а то й п’ятьма – залежно від того, що хочу відобразити. Реалістичності зображення досягаю за допомогою насиченого кольору грубих вовняних ниток. Такі нитки найкраще передають рельєф нашої землі часів Шевченка, місцями виходить, може, навіть кострубато. Але таке наше село – з нерівними стежками, порослими травою. Воно не є таким “причесаним”, як ото європейські – з підстриженими під лінійку газонами і деревами. Природа часів Шевченка вільна від асфальту. Справді, “неначе писанка село”! Це справжнє рукотворне диво, коли сплетіння барв, добірка ниток різної фактури перетворюють стібки у садки, села, стежки… Не раз художники питали мене, чому я не малюю фарбами – їм подобається моя композиція, відчуття світла, відтінків. Причина дуже проста – я не вмію працювати з фарбами! Також запитують, чи я приклеюю нитки до полотна. Люди, такого нема! Це ж не Китай якийсь.

– Кличете когось у поміч? – Часом просила когось із домашніх. І мені навіть бралися допомагати, але то зовсім не виходило, бо не всі бачать відтінки так, як я. Я спочатку думала, що мені навмисне перешкоджають, але вчасно зрозуміла, що інші люди мають своє, інше відчуття кольору.

– Пані Лесю, серед Ваших робіт здебільшого ілюстрації творів Шевченка. Чому так? – Нічого дивного в тому немає. Шевченко після своєї смерті надихав чимало митців. Творчий потенціал цієї людини був такий величезний, що під його впливом інші починали писати, малювати, створювати музику. Так сталося зі мною. До того ж, я не можу вишити просто собі натюрморт – квіточку у вазі. Мені треба, щоб був сюжет. Шевченко мені підходить ідеально, я його “бачу”. Це справді наше все, у нього була така ж доля, як і в Ук-

Село неначе писанка БЕРЕЗЕНЬ 2015 КАНА

ДОРОГІ ЧИТАЧІ! Долучайтеся до місії поширення християнських цінностей через наші журнали!

Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р. ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ

Число 3 (27) 2015 Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”

Передплатний індекс

68747

Графічний проект журналу: Олеся Оринчин

Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Оксана Антонів, Христина Дорожовець, Ярина Зискан (дизайн та верстка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).

© Кана, 2015 Надіслані матеріали не рецензуються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При передруку матеріалів посилання на журнал “Кана” обов’язкове. Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Обкладинка: Ярина Зискан (дизайн)

Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, м. Київ, вул. Старокиївська, 26-а

Адреса редакції: Видавництво “Свічадо”, журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22, м. Львів, 79008 Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 244-57-44 е-mail: kana@svichado.com url: www.svichado.com Для листів: “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008 www.facebook.com/zhurnal.Kana www.vk.com/id189841608