КАНА, травень 2015

№5

травень 2015

тема номера:

www.svichado.com

Я – МАМА. ЗРЕАЛІЗОВАНА

Вартість журналу “Кана” у передплаті — незмінна! на один місяць

16,18 грн

Передплатити журнал можна з будь-якого місяця!

У передплаті — дешевше! Вартість передплати журналу “Кана” на 2015 рік включно з поштовими витратами 1 міс.

3 міс.

6 міс.

16,18 грн

47,94 грн

94,23 грн

Зверніть увагу, що передплату на майбутній місяць можна оформити до 15 числа місяця поточного в будь-якому відділенні поштового зв’язку.

g`opnxrJln dn j`mh

Т

равень – це таки традиційно “мамин місяць”, тому “мамина” тема так і напросилася в гості до “Кани”. Ми вирішили не боротися з традицією та розкрити у статтях один із аспектів материнства. Пропонуємо Вам тему про зреалізованість жінок, які є мамами. Почуваються вони зреалізованими чи ні, заважає в реалізації материнство чи допомагає, чи є, накінець, материнство реалізацією жінки? Звісно, на кількох сторінках неможливо розкрити весь спектр проблем. Але нашою ціллю є, найперше, спонукати Вас до задуми над темою, до дискусії у Ваших сім’ях. Гадаю, що розповіді мамів, які погодилися дати короткі свідчення, допоможуть Вам подивитися на свої проблеми у новому світлі. Розмова з психотерапевтом – покаже хоч якісь шляхи виходу зі щоденних материнських криз. А інтерв’ю з отцем Якубом, яке, особисто для мене, є найціннішою статтею теми номера, розкаже про відкривання нашого щоденного покликання. Раджу уважно прочитати всім, як мамам, так і татам, а також тим, які ними не є, кожному буде корисно. Мамину тему продовжуємо також у рубриці “Людина”, де знайомимо Вас із постаттю жінки, яка вже відійшла у вічність, але залишила тут на землі безцінний спадок із світлих і добрих спогадів своїх вихованців. Ця розповідь – про жінку, яка біологічно не була матір’ю, але все ж таки покликання до материнства виконала бездоганно. Вона просто відкрила і реалізувала своє щоденне покликання... Бо що врешті робить нас щасливими? Саме те просте відкривання свого щоденного покликання. І приймання його. І глибоке переконання, що є Хтось, хто допомагає долати труднощі, перевищувати свої немочі, невдачі тощо. Що є Хтось, хто найбільше на світі прагне, щоб ми були щасливими – щасливими мамами, дружинами, щасливими татами, чоловіками. Просто щасливими у своїх сім’ях. Чого Вам і собі бажаю. Це журнал для ВАС і про ВАС! Запрошуємо до “КАНИ”!

P.S. А ось, як про велич материнства сказав у 2013 році папа Франциск: “Багато речей можуть змінюватися і змінилися в культурній та соціальній еволюції, але фактом залишається те, що жінка зачинає, носить в утробі й народжує дітей чоловіка. Це не тільки біологічна даність, але вона несе за собою багатство наслідків, як для самої жінки, способу її існування, так і для її стосунків, способу ставлення до людського життя і життя взагалі. Закликаючи жінку до материнства, Бог особливим чином довірив їй людину”.

Від імені редакції

ТРАВЕНЬ 2015 КАНА

3

bId b`q dn m`q ХОЧУ ПОБАЖАТИ ВАМ ПРОЦВІТАННЯ итаю “Кану” з першого випуску, не пропускаючи жодного номера. От тільки березневий випуск не вдалося придбати, поки зібралася у кіоск – там залишилося лише “Зернятко”. Купила його дітям і так мені трохи шкода, що пропустила номер. Гроші, які відклала на журнал, витратила на печериці – думаю, зроблю підливку. Так я за ті печериці і забула – вони трохи почорніли, але їх вдалося врятувати і підливка все-таки була. Потім отримала лист від “Кани” – і дуже втішилася, бо журнал уже став частиною життя. Дуже приємно було отримати подарунок від улюбленого журналу. Дякую! Придбала номер за квітень 2015 – одразу в очі потрапив заклик на останній сторінці про допомогу. Тримаю в руках “Кану” і пальцями відчуваю, що вона “схудла”... Шановна редакціє, у цей нелегкий для всіх нас час, коли ми більше дбаємо про матеріальне, з острахом думаємо, що будемо їсти завтра і за що будемо жити, хочу побажати Вам процвітання. Щоб люди щораз більше розуміли, що не хлібом єдиним, щоб не псувалися печериці, а натомість? щоб було у Ваших видань щораз більше читачів. Нехай “Кана” набере втрачені сторінки і радує нас своєю присутністю завжди!

Ч

З повагою, Марта Савчук, м. Львів

Х

очу поділитися чудом зі свого життя з читачами “Кани”. Наша родина з задоволенням читає ваш журнал, а пишу вперше!!! Одного теплого липневого вечора я поїхала до колежанки. Спацеруючи з нею і її синочками, розмовляємо про все на світі. Дзвонить мій телефон, чоловік питає де я, бо донечка вдарилася і розсікла брову, а в поліклініці сказали їхати в лікарню на Орлика, щоб зашивати... В мене все стерпло всередині. Тільки два тижні минуло, як загоїлася рана на голові (донька впала і розсікла шкіру), і весь цей час ми по 150 разів на день просили донечку бути обережною. Я усвідомила, що мої діти не вміють просто ходити по хаті, а лише ганяти. Їду в маршрутці, сльози течуть, відсилаю друзям смс-ки, щоб помолилися за донечку... Вийшла на зупинці, чекаю чоловіка, дощик накрапає... Питаю водія, який спаковує закупи в багажник машини, як зайти до лікарні... Наважуюся

попросити того пана, чи не підвіз би нас. Водій радо погодився. У приймальній лікар просить мене зняти пов’язку з дитини. Руки трусяться, а як побачила рану, то перша думка, що як порвати так одяг, то треба “латку” давати... Прошу лікаря: “Будь ласка, це дівчинка, може вдасться не зашивати”. – “Пані, ваша дитина ще досить мала, вона не дасть мені достатньо часу, щоб без швів зчепити пластирем”. – “Лікарю, будь ласка, я знаю, вона не дасть, але Бог вам допоможе. Зараз за нас моляться багато людей і я вірю, що Бог поможе”. – “Пані, все розумію, але це не міняє ситуацію з віком вашої дитини”. Йдемо до ліфта попри капличку, лікар хреститься, це дає мені надію, що може спробує без швів. Назустріч іде ще один хірург, біля перев’язочної ще один. Три хірурги, думаю, зможуть дати раду з однією дитиною, і моя надія зміцнюється. В перев’язочну нас не пускають, стоїмо з чоловіком під дверима, тримаємося за руки, безперервно молимося вголос 90 псалом. Люди, які проходили коридором здивовано оглядалися на нас, але мені було байдуже. Нарешті двері відчинилися, і я побачила свою мацьопу, пів лиця якої було заліплене лейкопластиром. “Господи – це чудо, це чудо”. Лікар пояснює, що якщо пов’язка протримається добу, то рана стягнеться, а як дитина зірве, тоді доведеться зашивати і варіантів не буде. Того вечора всі мої друзі стали ще ближчими для мене, бо просила їх про молитву. Хочу ще раз подякувати всім, хто в ті дні молився за нас. Для мене це потрійне чудо, бо Бог зберіг життя, зір моєї дитини, і брова загоїлася без швів. Я вірю, що це чудо було б неможливим без спільної молитви, яка в найкоротший час дійшла до Бога. Він послав нам водія, аж трьох хірургів, допоміг лікарям у перев’язочній. Господи, дякую Тобі, Ти найкращий!!! Бажаю всім багато приємних несподіванок і посмішок щодня!!! З повагою, Анничка Федунь, м. Львів

“Кана” – журнал для ВАС і про ВАС! Автори листів, надрукованих у цьому номері, отримують подарунок – книжку “Чому нам важко повірити в Бога” Олександра Меня.

Чекаємо на ВАШI листи! Автори найцікавіших отримають подарунки – книжки видавництва “Свічадо”. Адреса для листування: Журнал “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008

Електронна адреса: kana@svichado.com

4

КАНА ТРАВЕНЬ 2015

r mnlepI

6

dn pndhmh m` cnqŠhmr РО МАН ТА О ЛЯ З І ЛІ НКО

Ми намагаємося бути всюди разом. У НАС І СПІЛЬНІ ДРУЗІ, І ВІДПОЧИНОК, І ПОДОРОЖІ. ГОТУЄМО ТЕЖ РАЗОМ – ЧИ ТО ЛЬВІВСЬКИЙ ПИРІГ ІЗ ГРЕЧКОЮ, ЧИ ПІЦУ. Дівчатка чистять цибулю, ковбаску, а ми місимо тісто. Намагаємося жити так, як добре. ПРОСТО МИ Є СОБОЮ, НЕ ЗВЕРТАЮЧИ УВАГУ НА ТЕ, ЩО ХТОСЬ ТАМ ДУМАЄ ЧИ КАЖЕ ПРО НАС.

Šel` mnlep`

12

Я – МАМА. ЗРЕАЛІЗОВАНА Чи важливо, щоб мама задумувалася над запитанням: що ще від мене хоче Бог, окрім опіки над дітьми? ЧИ МАМА МАЄ ПРАВО МРІЯТИ? КИМ БУТИ – МАМОЮ, ДРУЖИНОЮ ЧИ ДОБРИМ ФАХІВЦЕМ У ПЕВНІЙ ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЛЯНЦІ? А можливо, і те, й інше? ПРО ТЕ, ЯКА ЦЕ – ЗРЕАЛІЗОВАНА ЖІНКА, РОЗМОВЛЯЄМО ЗІ СВЯЩЕНИКОМ, ПСИХОЛОГОМ ТА, ЗВІСНО, З МАМАМИ.

drunbmP pe0eoŠh m` yndem|

28

ЯК ДОБРЕ ПРОЖИВАТИ ДЕНЬ Щоб добре прожити день, треба його починати з молитви. БО ВРАНІШНЯ МОЛИТВА – ЦЕ ВИБІР НАПРЯМКУ ДНЯ, ЦЕ РІШЕННЯ ХОДИТИ В ДОБРІ, В СВІТЛІ, ЦЕ ПРИЙНЯТТЯ СИЛИ БОЖОЇ, БЛАГОДАТІ НА ЦЕЙ ДЕНЬ. Як нам молитись? Як сказала Мати Тереза, щоб навчитися молитися, потрібно молитися.

k~dhm`

30 І ЗА МАМУ, І ЗА ТАТА Хто знає, як назвати жінку, котра, не маючи власних дітей, стала мамою десяткам знедолених сиріт? Котра не тільки виконувала службові обов’язки, але й створила справжній дім, до якого і зараз линуть дорослі вихованці? ПРО ЛАРИСУ СКЛЯРСЬКУ, КЕРІВНИКА ДИТБУДИНКУ “ВИШЕНЬКА” у селі Жовтанці на Львівщині, розповідають ті, кого вона встигла огорнути своєю любов’ю.

38

fhŠŠ“ 0epjbh

БОГ МАЄ ДО КОЖНОГО СВІЙ ПІДХІД Навчання у Школі євангелізації св. ап. Андрія, яка діє в Україні вже сім років, починається з моменту зустрічі з Христом. ПРО ШКОЛУ ТА ОСОБЛИВІСТЬ НАВЧАННЯ В НІЙ РОЗМОВЛЯЄМО З ІЄРОМОНАХОМ ТЕОДОРОМ ПИЛЯВСЬКИМ, ЧСВВ, КЕРІВНИКОМ І ЗАСНОВНИКОМ ЦІЄЇ ШКОЛИ В УКРАЇНІ.

48

ondnpnfP

ЄРУСАЛИМ – КАМ’ЯНИЙ АЙСБЕРГ Поверхнево може здатися, що Єрусалим – це такий оазис толерантності й демократії, де кожен молиться до свого бога, коли хоче і як хоче. АЛЕ НАСПРАВДІ ІНКОЛИ ДОСТАТНЬО ДРІБНОЇ ІСКРИ, ЩОБ СПРАВА ДІЙШЛА ДО КРОВОПРОЛИТТЯ. У ЄРУСАЛИМІ Є БАГАТО НАДЗВИЧАЙНИХ РЕЧЕЙ, АЛЕ ТАКОГО ПРОСТОГО, ЯК СТАЛОГО МИРУ, НЕМАЄ.

j`gj` dk“ dnpnqkhu

56

ЧАРІВНИЙ ПЕНЗЛИК “Якби хтось сказав Маркові, що таке буває, він би не повірив. І ніхто би не повірив. ХІБА МОЖЕ БУТИ ТАКИЙ ПЕНЗЛИК, ЩО КОЛИ НИМ ЩОСЬ НАМАЛЮЄШ, ВОНО СТАЄ СПРАВЖНІМ? У казках, звісно, може. У казках буває, що завгодно: чоботи-скороходи й чарівна лампа”. ЧИТАЙТЕ НОВУ КАЗКУ ДЗВІНКИ МАТІЯШ. ТРАВЕНЬ 2015 КАНА

5

Šel` mnlep`

ß – ÌÀÌÀ. ÇÐÅÀ˲ÇÎÂÀÍÀ

До чого покликана жінка? Вийти заміж і народити дітей? Бути мамою, дружиною чи добрим фахівцем у певній професійній ділянці? А можливо, і те, й інше? Як покликання жінки сприймати з християнського погляду? Про це говоримо з о. Якубом Гонцяжом, настоятелем монастиря Ордену домініканців РимоКатолицької Церкви у Львові. Розмовляла Іванка Рудакевич

– А що означає: присвячувала себе сім’ї з любов’ю?

– Це означає давати свободу собі і, відповідно, іншим. Вміти любити інших і себе, тобто опікуватися сім’єю, але також собою, мати час на особисту молитву, на відпочинок, на справи, які люблю. Відчуття незреалізованості може виникнути тоді, коли жінка жертвувала собою, але в цій жертві не було любові. Наприклад, займалася лише дітьми, присвятила їм усю себе, бо це давало їй відчуття потрібності. Тобто жінка свою цінність, гідність, переконання, що її життя має сенс, намагалася збудувати на такій жертовності. А потім, у кризовий для подружжя час, – наприклад, коли покинув чоловік – цій жінці здається, що вона змарнувала своє життя, що нікому не потрібна і що взагалі жила чужим життям, а не своїм.

– Чи краще у такому випадку присвятити себе професійній діяльності?

– Ні, просто на місці дітей опиниться робота. Я знаю жінок, які не мали часу для того, щоб народити дітей, бо важливішою для них була робота або, скажімо, служіння в церковній спільноті, навчання в університеті... Вони хотіли, реалізовуючись через працю, діла, підвищити свою самооцінку, само-

12

КАНА ТРАВЕНЬ 2015

ствердитися. Але добре виконана робота не визначає цінність та гідність людини.

– А що визначає?

– Для християн відповідь на це запитання полягає в тому, що Бог захотів існування кожного з нас. Його любов є гарантом нашої цінності і джерелом нашої гідності. Бог захотів мене створити і тому я знаю, що моє життя має вартість. Тому в своїх ділах і стосунках з іншими не шукаю відповіді на запитання “чи я цінний?”.

НАСКІЛЬКИ Я РОЗУМІЮ СВЯТЕ ПИСЬМО, ТАМ НЕМАЄ ЖОДНОГО МІСЦЯ, ДЕ БИ ЙШЛОСЯ ПРО САМОРЕАЛІЗАЦІЮ – У такому випадку навіщо себе реалізовувати? Я і так цінний для Бога, то можна не змушувати себе ще до якоїсь роботи...

– Так, але тоді людина буде нещаслива. Бо кожен, хто досвідчив у своєму житті Божу любов, пізнав Бога як Творця, переживає і те, що Бог запрошує кожного з нас бути творцями свого життя, середовища, в якому перебуваємо. Не можна забувати євангельську притчу про таланти. У ній розповідається про пана, який дає своїм слугам таланти – комусь 10, комусь 5, комусь один. Завдання кожного – використати отримані таланти якнайкраще, помножити їх. Тобто Бог дає нам здібності для того, щоб ми могли максимально творчо пережити своє життя. Це означає, що недостатньо досвідчити Божу любов і байдикувати, бо Бог мене і таким любить. Це запрошення до того, щоб бути максимально творчим, креативним, як Бог, і бути в тому на Нього подібним.

– Тобто йдеться про виконання певного завдання, яке нам дав Бог?

– Наскільки я розумію Святе Письмо, там немає жодного місця, де би йшлося про самореалізацію.

фото: Юля Чванькова

У

явімо собі жінку, яка вийшла заміж, народила одну дитину, другу, третю. Материнство приносить їй задоволення, але в певний момент вона відчуває себе незреалізованою. Бо займалася тільки сім’єю, але не розвивала свої сфери зацікавлень, навіть не задумувалася про те. Як бути у такій ситуації?

– Мені здається, що я не зустрічав такої жінки, яка б народила троє дітей, виховувала їх, їй це приносило задоволення, але, в результаті, за якийсь час вона відчула себе незреалізованою. За умови, що вона присвячувала себе сім’ї з любов’ю. Думаю, у такої жінки взагалі не виникає питання, зреалізована вона чи ні.

ß – ÌÀÌÀ. ÇÐÅÀ˲ÇÎÂÀÍÀ

бажання, що Він не хоче для нас чогось доброго. Насправді все навпаки. В Євангелії Ісус каже, що хоче, щоб ми жили в повноті. Не частковим життям, не тільки мірою наших людських бажань, які, нам здається, добрі для нас. Людина може бути в повноті щасливою, цілісною, коли робитиме те, до чого Бог її покликав. Бо Він бажає нам щастя, добра і краще знає, в який спосіб цього досягнути.

– Чи важливо, щоб мама задумувалася над запитанням: що ще від мене хоче Бог, окрім опіки над дітьми?

– Дуже важливо. Загалом запитання “що для мене хоче Бог сьогодні?”, мені здається, базове для кожного християнина на щодень.

Ми запрошені до того, щоб прожити своє життя так, як Бог цього хоче, тобто розпізнати Його волю у нашому житті. І, скажімо, додатком до того буде відчуття щастя, зреалізованості, що я в повноті прожив своє життя. Але це відчуття – не ціль. Ціль у тому, щоб іти за тим, що для мене приготував Господь. Звичайно, може здаватися, що є велика напруга між тим, чого Бог хоче для нас, і нашими мріями. Часом люди думають, що Бог хоче зруйнувати всі наші

– Чого хоче для мене чи від мене?

– Те, чого Бог хоче від мене, буде для мене. Тобто можна запитувати Бога: який талант даєш мені сьогодні, щоб я його помножив? Тобто не яке страждання, а який талант. І це може бути щось дуже просте. Прибрати дім, зготувати обід, купити продукти – це може бути моє покликання на сьогодні. Варто сказати, що Бог ніколи не дає якогось завдання людині, не даючи одночасно всіх потрібних талантів для того, щоб успішного його виконати. Наприклад, жінка народжує дитину, вони з чоловіком повинні виховувати її. І Бог дає обом подругам усі таланти, необхідні для того, щоб добре виконати це завдання. Ми дуже часто не свідомі того і нам здається, що тільки ми самі маємо щось зробити. Насправді кожен може розпізнати свої здібності, які отримав від Бога, і використати або не використати їх. Це залежить від людини.

– А якщо жінка ніколи не задумувалася про те, які має таланти?

– То сісти і почати бути зі собою. Тобто відважитися мріяти. Якщо ця жінка востаннє мріяла в глибокому дитинстві, то їй спочатку може бути складно. Наша здібність до мріяння – це дар від Бога. Через це Він кличе нас до діяльності, до творчості. ТРАВЕНЬ 2015 КАНА

13

k~dhm`

ÏÎÑÒÀÒI

Хто знає, як назвати жінку, котра, не маючи власних дітей, стала мамою десяткам знедолених сиріт? Котра, перебуваючи на посаді директора дитячого будинку, не тільки виконувала службові обов’язки, але й створила справжній дім, до якого і зараз линуть дорослі вихованці? Лариса Іванівна Склярська, багаторічний керівник дитбудинку “Вишенька” у селі Жовтанці на Львівщині, вже не розповість нам сьогодні про себе. За неї це зроблять ті, кого вона встигла огорнути своєю безмежною любов’ю. Розмовляла Наталія Рибак

ВДОМА, У “ВИШЕНЬЦІ” В ЖОВТАНЦЯХ Вихованці Лариси Іванівни згадують: “Двері її кабінету завжди були відчинені. Ми могли до неї, як до мами, підійти у будь-який момент. Сідали хто на крісла, хто на підлогу. Розказували, як минув день, що було в школі” (діти жили у “Вишеньці”, а вчилися у сільській школі – ред.).

– В її кабінеті завжди крутилися діти, вона їх не проганяла. Ко-

30

КАНА ТРАВЕНЬ 2015

жен за чимось забігав – як до мами вдома, – зізнається Ірина Процик, яка зростала у “Вишеньці”.

– Вона нас дуже любила, кожного зокрема, але й сварила, як було за що, – підхоплює її товаришка. – Пригадую, як ми раз згуртувалися класом і втекли з уроку фізкультури. Ой, влетіло нам тоді! Ми могли їй розповідати свої дитячі таємниці. Лариса Іванівна наставляла дівчат, як мама, застерігала, щоб не робили дурниць. Вміла берегти дівочі секрети. Знала і довго пам’ятала всі наші історії кохання.

“МИ ХОДИЛИ ПО СЕЛУ КОЛЯДУВАТИ. ВОНА НАС ВІДПУСКАЛА, НЕ БОЯЛАСЯ. ВЧИЛА ЖИТИ СЕРЕД ЛЮДЕЙ” Ще ми любили бігати до Лариси Іванівни на перервах у школі. Вона з роботи йшла попри магазин і купувала морозиво. То ми як забігали, завжди мали морозиво! Зі всіх свят і спонсорських подарунків відкладала цукерки, щоб мати чим нас почастувати. В неї в шухляді все було щось смач-

неньке. Якось мене покарали, вже не пам’ятаю причини, але покарали тим, що позбавили солодкого. А тут якраз приїхала одна з благодійників, пані Мар’яна Хіта, і привезла цукерки. То мені Лариса Іванівна при всіх не дала, сказала: “Ти не заслужила, ти покарана”. А потім, як усі розійшлися, закликала до себе і пригостила. Вона старалася нас згуртувати, щоби ми і в майбутньому були дружними і підтримували одне одного в житті. Як билися чи сварилися, то вчила, що ми всі – родина і не повинні так робити. Раз ми побилися з М., то за кару вона нам сказала поприбирати разом територію. А як ми могли це зробити, якби не розмовляли між собою? Отак і помирилися. Я спостерігала за дівчатами і зауважила, що вони справді поводяться, ніби сестри. Навіть позаплітали коси одна одній. А живою ілюстрацією тої родинної близькості були на нашій зустрічі Наталя і Маркіян – молоде подружжя, що аж світилося щастям, обидвоє – вихованці “Вишеньки”.

– На свій день народження, на храмовий празник і на всі свята

фото: з сімейного архіву Склярських

П

итаєте, чи була нам Лариса Іванівна мамою? Та вона нам була і за маму, і за тата, і за вчительку, і за всіх! – каже бойова білявка Люба. У неї вже своїх троє, але вона ніколи не забуде, як то – бути сиротою. Зрештою, в усіх, хто зібрався на дев’ятий день по смерті своєї наставниці, щоб пом’янути її добрим словом, долі нелегкі, а то й трагічні. Хтось втратив батьків, але більшість – так звані соціальні сироти, державні діти, які виявилися непотрібними для своїх рідних. І потрапили ці діти у заклад зі сумною назвою “сиротинець”. І жили б вони змалечку, як у казармі: ніби не голодні, вбрані-взуті, але не люблені. Але їм Бог послав другу маму – Ларису Іванівну.

ËÀÐÈÑÀ ÑÊËßÐÑÜÊÀ

Лариса Іванівна з чоловіком приймали гостей у два-три заходи: спершу родина, а потім “її” діти. “Часто бувало так, що ледве в хаті поміщалися”, – розповідають дівчата з “Вишеньки”. Навіть на останній день народження улюбленої виховательки в її невеликому будиночку було тісно, хоч господиня вже серйозно хворіла.

З гостини верталися теж, як від рідних батьків: “Завжди давала нам картоплю, яйця, закрутки. Ми відмовлялися, але Лариса Іванівна все одно не відпускала нас із порожніми руками”. Із легкої руки пані Лариси у Жовтанцях з’явився перший дитячий будинок сімейного типу.

Родина Проциків узяла на виховання десятьох дітей, маючи своїх власних.

– Вона дозволяла нам забирати дітей у сім’ю на вихідні і свята, хоч ми ще не мали дозволів, – каже Ірина Процик. – Першого разу ми взяли трьох найвредніших хлопців, братів 11, 13 і 15 років, бо наші ТРАВЕНЬ 2015 КАНА

31

fhŠŠ“ 0epjbh

“Радістю Євангелія наповнюється серце й усе життя кожного, хто зустрічає Ісуса”. Так пише у своєму апостольському повчанні “Радість Євангелія” Папа Франциск. Власне, з моменту зустрічі з Христом починається навчання у Школі євангелізації св. ап. Андрія, яка діє в Україні вже сім років. Про Школу та особливість навчання в ній розмовляємо з ієромонахом Теодором Пилявським, ЧСВВ, керівником і засновником цієї Школи в Україні. Розмовляли Наталя Юрах, Іванка Рудакевич

О

тче, як Ви дізналися про Школу євангелізації святого апостола Андрія?

– Після того як я був висвячений на священика, то служив на різних парафіях. А на одній, у Золочеві, протягом чотирьох років катехизував подружні пари. Проводив із ними багато занять, використовував під час лекцій різні інтерактивні методи. Я пояснював правди віри, але потім бачив, що люди сприймали їх на розумовому рівні, а катехизація суттєво не міняла їхнього духовного життя. Бракувало якогось фундаменту, але я не знав, чого саме. Згодом я поїхав на навчання до Риму, у Папський Пасторальний Інститут Redemptor Hominis. Там потрапив на катехизи відомого проповідника та душпастиря о. Фабіо Розіні. Вони вражали біблійним наповненням – отець використовував різні інтерактивні методи, щоб донести Слово до людей. Але також йо-

го науки було побудовано на діленні власним досвідом віри. Люди під час тих проповідей і плакали, і сміялися. Слухаючи священика, я відчув потребу нового способу проповідування Слова Божого. Якраз у цей час в інтернеті натрапив на інформацію про міжнародну Школу євангелізації святого Андрія. Її заснував бібліст, проповідник Хосе Прадо Флорес 1980 року у Мексиці. Школа діє в понад 60-ти країнах. Я зацікавився нею.

– Що саме Вас у ній зацікавило?

– Як тільки побачив план і тематику курсів, я був здивований, що в папських університетах, семінаріях не викладають тих навчань, що є в програмі Школи. Скажімо, не навчають, що таке керигма (проповідування про особу Ісуса Христа, Його воплочення, життя, воскресіння, роз’яснення трьох Його основних

Під час лекції засновника міжнародної Школи св. ап. Андрія Хосе Прадо Флореса (вцентрі) у Брюховичах, 2010 рік

38

КАНА ТРАВЕНЬ 2015

ØÊÎËÀ ªÂÀÍÃÅ˲ÇÀÖ²¯ ÑÂ. ÀÏ. ÀÍÄвß

У навчанні Школи активно використовують інтерактивні методи подачі інформації. Наприклад, у такий спосіб представляють один із курсів

фото: з архіву ШЄСА

титулів: Месії, Господа і Спасителя), яке вона має для нас значення і як її проповідувати. Ми також не вчили, що означає бути учнем Христа, як сьогодні ефективно і в силі Святого Духа доносити Слово Боже людям. Навчання в інституті давало розуміння християнства, але більше на інтелектуальному рівні. Бракувало глибшого особистого пережиття віри і практичного способу, як її ефективно проповідувати. Я хотів потрапити на перший курс Школи св. Андрія, який мав відбутися в Італії. Але моє навчання в Римі вже закінчувалося і мені це не вдалося. Коли повернувся в Україну, почав викладати пасторальне богослов’я у Василіянському інституті філософськобогословських студій, що в Брюховичах, біля Львова. Зрозумів, що потрібно подати студентам спосіб практичного ефективного проповідування того, чого вони навчилися під час студій, так, щоб це оживляло віру людей, яким вони будуть проповідувати. Тому в мене виникла ідея запросити в інститут проповідників із міжнародної Школи, щоб вони провели для нас курс євангелізації.

– Ви це робили трохи наосліп, адже не знали, з ким маєте справу... Не боялися?

– Коли я вчився в Римі, то краще пізнав Католицьку Церкву, спілкувався з людьми з різних культур та традицій і тому не мав остраху, бо знав, що це католицька

школа євангелізації. Я зателефонував до засновника Школи Хосе Прадо Флореса, який, до слова, є мирянином. Він 2009-го року скерував до нас проповідника з Мексики – Карлоса Арґуельйо, також мирянина. Коли ми афішували приїзд Карлоса, то з’явилося послухати гостя багато охочих: мирян, священиків, богопосвячених осіб з інших згромаджень. Я зрозумів, що духовного оживлення в нас потребує багато людей.

Я ПОЯСНЮВАВ ПРАВДИ ВІРИ, АЛЕ ПОТІМ БАЧИВ, ЩО ЛЮДИ СПРИЙМАЛИ ЇХ НА РОЗУМОВОМУ РІВНІ, А КАТЕХИЗАЦІЯ СУТТЄВО НЕ МІНЯЛА ЇХНЬОГО ДУХОВНОГО ЖИТТЯ Навчання в Школі поділено на етапи, і Карлос проповідував нам перші два курси першого етапу. Колись він був атеїстом, хотів у Мексиці будувати комуністичний лад, але потім навернувся, вступив у Школу св. Андрія, здобув богословську освіту. Карлос – чоловік, який має великий дар любові, а там, де є любов, немає страху. Проповідник розповідав про свій життєвий досвід, свідчив про навернення до віри. Про це книжки можна писати. Після приїзду Карлоса до Львова виникла ідея заснувати таку Школу в Україні. ТРАВЕНЬ 2015 КАНА

39

ДОРОГІ ЧИТАЧІ! Долучайтеся до місії поширення християнських цінностей через наші журнали!

Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р. ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ

Число 5 (29) 2015 Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”

Передплатний індекс

68747

Графічний проект журналу: Олеся Оринчин

Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Оксана Антонів, Христина Дорожовець, Ярина Зискан (дизайн та верстка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).

© Кана, 2015 Надіслані матеріали не рецензуються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При передруку матеріалів посилання на журнал “Кана” обов’язкове. Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Обкладинка: Юля Чванькова (фото)

Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, м. Київ, вул. Старокиївська, 26-а

Адреса редакції: Видавництво “Свічадо”, журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22, м. Львів, 79008 Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 244-57-44 е-mail: kana@svichado.com url: www.svichado.com Для листів: “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008 www.facebook.com/zhurnal.Kana www.vk.com/id189841608