Білі плями історії України by SVICHADO

БІЛІ ПЛЯМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ХРИСТИЯНСЬКІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Методичний посібник з історії християнства в Україні для вчителів загальноосвітніх шкіл

Львів Видавництво «Свічадо» 2014

ББК 86. 37 (4 УКР) - 3 УДК 2-9 (477) Б 61 Рекомендовано до друку Вченою радою КЗ ЛОР Львівським інститутом післядипломної педагогічної освіти. Протокол № 5 від 18 червня 2014 р. Загальна редакція: Боршовська Ольга (с. Ореста, СНДМ), ліцензіат історії Церкви, керівник Патріаршого архіву УГКЦ у Львові, керівник історичних проектів Комісії УГКЦ у справах освіти та виховання. Наукові рецензенти: Беген Олег, кандидат історичних наук, доктор богослов’я, викладач кафедри церковної історії УКУ. Танчин Ігор, кандидат історичних наук, доцент. Заступник директора з методичної діяльності, завідувач кафедри суспільствознавчої та культурологічної освіти ЛОІППО. Християнські сторінки історії України: методичний посібник з історії для вчителів середніх загальноосвітніх шкіл / Ред.: Боршовська О. (с. Ореста, СНДМ). – Львів: Свічадо, 2014. – 254 с. Б 61 Посібник призначений для вчителів загальноосвітніх шкіл, коледжів та ліцеїв, які викладають історію, християнську етику, культурологію, релігієзнавство та літературу. Метою цього посібника є об’єктивне та детальне висвітлення подій, а також опис деяких постатей з історії християнства в Україні, про які є мало інформації у шкільних підручниках. Корисним він буде також для ширшого кола читачів. Посібник може стати важливим методичним орієнтиром для учнів шкіл і студентів вищих навчальних закладів та доповнити їхній науковий світогляд, незалежно від спеціальності, яку вони обрали.

Видання здійснено за підтримки дієцезії Лімберґу

ISBN 978-966-395-799-9

ЗМІСТ ПЕРЕДМОВА. Р. Пастушенко........................................................7 СЛОВО НАУКОВОГО РЕЦЕНЗЕНТА. О. Беген................................9 ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА В РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ. В. Субботін, І. Федик.................................................................12 РОЗДІЛ 1. ХРИСТИЯНСТВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ПЕРШІ ХРИСТИЯНИ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ Основні теорії проникнення християнства на українські землі. П. Воловецька ..........................................................................18 Папа Климентій та його мученицька смерть у Херсонесі. О. Боршовська (с. Ореста, СНДМ)..............................................21 Просвітницька діяльність святих Кирила та Методія, її значення для України. Я. Грущинський...................................24 Перші князі-християни та їхні контакти з Візантійською та Латинською Церквами. П.Воловецька...........29 РОЗВИТОК ХРИСТИЯНСТВА У КНЯЖУ ДОБУ Мотивації охрещення Русі-України князем Володимиром та літописний виклад цієї події. П. Воловецька..........................32 Організація церковного життя у Київській Русі: Київська митрополія у структурі вселенського християнства. Адміністративно-територіальний устрій та юрисдикційний статус митрополії. В. Трач............................36 Церква та освіта, культура. О. Лепак.........................................41 Заснування чернецтва. Роль монастирів у житті держави та суспільства. Х. Ковтун..........................................................................45 Сакральні споруди Київської Русі. Х. Ковтун..............................48 Традиції написання ікон, місце ікони в літургічному житті, значення ікони в житті вірних, символіка та специфіка української ікони. Х. Ковтун..................................52 Розкол у християнстві 1054 року. Його відбиток для Русі-України. О. Боршовська (с. Ореста, СНДМ)..............................................55 УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА В ЧАС ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПАНУВАННЯ Утворення Галицької митрополії. О. Лепак.................................63

Українська Церква між Сходом та Заходом. О. Боршовська (с. Ореста, СНДМ)..............................................66 РОЗДІЛ 2. ХРИСТИЯНСТВО В УКРАЇНІ У КОЗАЦЬКУ ДОБУ НОВІ ТЕЧІЇ В ЦЕРКОВНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ Реформаційні рухи в українських землях. О. Лепак...................71 Єзуїтський чин в Україні. В. Трач..............................................75 Церковні братства: виникнення, діяльність та значення (XVI–XVIII ст.). В. Трач.............................................................80 Міжконфесійне протистояння в Речі Посполитій: причини, спроби порозуміння та наслідки (ІІ пол. XVI – поч. XVII ст.). В. Трач.........................................84 БОРОТЬБА ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-РЕЛІГІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ Передумови укладення Київською Церквою унії із Римською у Бересті 1596 року. «33 Берестейські артикули». О. Лепак......88 Видатні постаті ХVII ст.: митрополит Йосиф-Вельямин Рутський Г. Гришко..................................................................................93 Видатні постаті ХVII ст.: священномученик Йосафат Кунцевич. Г. Гришко, о. П. Кречун, ЧСВВ..................................................96 Підпорядкування Київської православної митрополії юрисдикції Московської патріархії. Втрата самостійності та зросійщення. О. Лепак..................................................................................102 Українські богослови та їхній вплив на Російську Церкву і культуру. Г. Василиця..............................................................106 Духовна книга кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Х. Ковтун..............110 Унійна Церква на Закарпатті. П. Воловецька...........................115 РОЗДІЛ 3. ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – НА ПОЧАТКУ ХІХ СТ. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ 4

Православна Церква в Російській імперії: залежність від держави, адміністративно-територіальний устрій. Я. Грущинський.......................................................................120 Християнсько-релігійні основи Кирило-Методіївського братства.

Т. Гакавчин.............................................................................124 Насильницька ліквідація Унійної Церкви в Російській імперії. о. П. Марцелюк, ЧСВВ.............................................................127 РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У НАЦІОНАЛЬНОМУ ВІДРОДЖЕННІ ГАЛИЧИНИ Становище Унійної Церкви в Австрійській монархії: освіта та реформи Габсбургів (кінець XVIII ст.). В. Трач..................................................................................131 Провідна роль українського греко-католицького духовенства у національному відродженні Галичини кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. о. Й. Фітель, ЧСВВ...........................135 Галицькі митрополити: Михайло Левицький – перший кардинал-українець; релігійно-просвітницька діяльність Йосифа та Сильвестра Сембратовичів. М. Мельник.................139 Українська Греко-Католицька Церква в обороні економічних інтересів українського селянства. Р. Пастушенко.....................142 РОЗДІЛ 4. ХРИСТИЯНСТВО В РЕАЛІЯХ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ У ХХ СТ. Митрополит Андрей Шептицький – Глава УГКЦ: церковно-суспільна діяльність. О. Боршовська (с. Ореста, СНДМ)...........................................151 Утворення Української Автокефалії Православної Церкви в Україні у 20-х роках ХХ ст. Постать митрополита Василя Липківського та ліквідація Церкви. О. Лепак...............162 Насильницька ліквідація УГКЦ радянською владою в Галичині та на Закарпатті: Львівський псевдособор 1946 року. Репресії проти духовенства та вірних Церкви. М. Мельник......165 Душпастирська діяльність греко-католицького духовенства в умовах переслідувань радянським режимом. В. Субботін........170 Митрополит Йосиф Сліпий. Заснування Українського католицького університету папи Климентія в Римі. В. Субботін.............................................................................173 Вихід із підпілля УГКЦ на початку 90-х років ХХ ст. Відродження релігійного життя в умовах незалежності України. о. Т. Бублик............................................................................176 5

Додаток 1. Методичні рекомендації до навчальних предметів. Р. Пастушенко Таблиця №1. Навчальна дисципліна: Історія України. 5–11 класи..............................................................................182 Таблиця №2. Навчальна дисципліна: Всесвітня історія. Історія України. 6 клас............................................................199 Таблиця № 3. Навчальна дисципліна: Всесвітня історія. 7–8 класи................................................................................200 Таблиця № 4. Навчальна дисципліна: Людина і світ. 11 клас...................................................................................202 Таблиця № 5. Навчальна дисципліна: Українська мова. 5–9 класи................................................................................206 Таблиця № 6. Навчальна дисципліна: Українська література. 10–11 класи.............................................................................213 Додаток 2. Ілюстрації до тем..........................................217 ПРЕДМЕТНИЙ ТА ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК.........................246 ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРІВ СТАТЕЙ...............................252

ПЕРЕДМОВА Відколи християнство перетворилось у світову релігію, воно стало духовною платформою нової цивілізації – європейської. Україна не тільки географічно, а й культурно та історично належить до цієї цивілізації. Сьогодні ми прагнемо поєднатись з іншими європейськими державами політично, інтегрувати нашу економіку в економіку Європейського Союзу. Немає іншого шляху єднання з євроатлантичною спільнотою, крім єднання на духовній основі, на основі спільних цінностей. Християнство – головна компонента цього духовного єднання, тому вивчення історії християнства на теренах України, розуміння його впливів на наше господарське і суспільне життя, ознайомлення з розвитком національних християнських Церков – важливий елемент загальної освіти українця. У методичному посібнику «Християнські сторінки історії України» на підставі низки джерел, наукової та науково-популярної літератури розкрито основні проблеми і ключові моменти історії християнства в Україні, зокрема історичний шлях головних українських релігійних конфесій – православ’я та греко-католицизму. Мета посібника – через самостійну роботу вчителів історії підготувати їх до свідомого й цілеспрямованого сприйняття та донесення до учнів додаткових, нових знань про розвиток християнської релігії на теренах України в І–ХХІ ст. задля максимально ефективного засвоєння учнями цієї інформації. Мета досягається вирішенням таких завдань: ◊ подати ширшу, багатшу, ніж подана у шкільних підручниках, інформацію про різні аспекти історії християнства в Україні; ◊ запропонувати завдання для опрацювання цієї інформації; ◊ вказати шкільні предмети, теми, проблематику та головні тези до висвітлення проблемних питань, які виникатимуть у школярів.

ПЕРЕДМОВА

Основний акцент у посібнику зроблено на історії провідної для Галичини конфесії – греко-католицької. Але зміст книги, у якому відображено різноконфесійність християнства в Україні, допомагає позитивно сприймати це явище. Адже значення усіх конфесійних форм полягає у виявленні через них справжньої повноти релігійного життя у лоні християнської традиції. Матеріали з історії релігії та християнських конфесій у цьому посібнику, як і в будь-якому іншому науково-популярному за стилем тексті, є однаковою мірою і об’єктивним, і суб’єктивним знанням. І виклад, і сприйняття такого знання залежать від світоглядної і навіть конфесійної позиції як автора, так і читача. Автори посібника не мали наміру нав’язати читачам цієї книги якогось заданого розуміння історії християнства. Запропоновані тут завдання та запитання до текстів значною мірою спрямовані на те, щоб ні у педагогів, ні в учнів не склалося стереотипів та упереджень щодо подій в історії християнства взагалі і в Україні зокрема. Посібник містить лекційні матеріали, запитання та завдання для самостійної роботи, іменний покажчик, добірку ілюстративного матеріалу для кращого засвоєння тем з історії християнства на теренах України. Окремо згадаємо про методичні рекомендації щодо використання матеріалів посібника при викладанні змісту гуманітарних предметів, насамперед історії України (додаток 1). Посібник призначено насамперед для самостійної роботи вчителя. Ця робота полягає у засвоєнні інформаційного матеріалу за розробленими авторами статей завданнями і передбачає підготовку на цій основі відповідних повідомлень для учнів, розробку для них проблемних або/і тестових завдань, формулювання запитань на розуміння і застосування поданого учителем матеріалу, а також написання дітьми різного роду письмових робіт – рефератів, есе тощо. Статті посібника мають переважно інформаційний характер, тобто повідомляють читача про події, процеси, людей, пов’язаних з розвитком християнства та життям Церкви в Україні. Списки використа-

ПЕРЕДМОВА

ної літератури до кожної з цих статей дадуть можливість учителеві за потреби глибше вивчити певну тему з історії християнства, запропонувати учням додаткові джерела для підготовки до шкільних семінарів, укладення повідомлень тощо. Опрацювання матеріалів посібника «Християнські сторінки історії України» підготує педагога до свідомого і цілеспрямованого сприйняття додаткових, нових знань про різні аспекти християнського релігійно-культурного комплексу – філософсько-богословські засади, етику, соціальну доктрину, християнську культуру, історію Церкви загалом й Української церкви зокрема тощо. Роман Пастушенко завідувач кабінету розвитку освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

СЛОВО НАУКОВОГО РЕЦЕНЗЕНТА Відгук на методичний посібник для вчителів загальноосвітніх шкіл «Християнські сторінки історії України» Християнські сторінки історії України ще потребують прискіпливого дослідження, і це не дивно, бо в роки панування радянської тоталітарної системи на релігійно-церковні питання накладалося табу. Антирелігійний дискурс другої половини ХХ ст. зробив свою «чорну справу», затираючи у пам’яті багатьох поколінь цінні факти з історії України, не стала винятком й історія українського християнства. Лише з розпадом тоталітарної держави та після отримання державного суверенітету в Україні стало можливим вивчення релігійної історії рідного краю. Доступ дослідників до пласту досі не відомих джерел сприяв появі десятків, а то й сотень монографічних досліджень, наукових статей та розвідок. Українські автори працювали над укладанням першого синтетичного підручника з історії християнства в Україні, намагаючись примирити між собою різні аспекти дискурсу всієї строкатої української релігійної дійсності.

СЛОВО НАУКОВОГО РЕЦЕНЗЕНТА

Це не завжди вдавалось, а деякі праці нагадували радше тексти, обтяжені сотнями непроаналізованих фактів. Частково цей вакуум заповнювали переклади, оскільки за останні роки в Україні з’явилося багато фахової перекладної літератури. Підручники та посібники з історії християнства, які, хоч і були частиною цього перекладацького доробку, не виходили такими великими накладами, як праці з теорії націоналізму, тоталітарних ідеологій чи навіть історії окремих європейських країн. Їхні автори переважно або нічого не знають про Україну, або згадують лише побіжно про те, що така країна десь-колись існувала і щось там таки внесла у світову скарбницю християнської духовності. Незважаючи на такий сумнівний «прорив» у цій галузі, загального матеріалу і надалі залишається замало. Спроба, за яку взявся колектив упорядників методологічного посібника «Християнські сторінки історії України», справді вражає. Ця книга може стати важливим методичним засобом для учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів, доповнити їхній науковий світогляд, незалежно від обраної ними спеціальності. Праця колективу авторів дає можливість пересічному читачеві здобути необхідні знання з історії України, дізнатися не лише про основні події, факти, особливості та закономірності історичного процесу, а й підвищити та вдосконалити рівень історичної свідомості й політичної культури. Вивчення важливих наукових питань з таких дисциплін, як «Історія України», «Світова історія», «Історія християнства», які містить посібник, допоможе читачеві сформувати власний світогляд, дасть змогу зрозуміти характерні особливості творення української нації та історичного розвитку України загалом. Мета, яку перед собою поставили упорядники посібника «Християнські сторінки історії України», – ознайомити читачів з особливостями історичного розвитку християнства в Україні від Хрещення Руси-України до сьогодення на підставі всебічного вивчення історичних джерел і найновіших досягнень вітчизняної та зарубіжної історичної науки. Посіб-

СЛОВО НАУКОВОГО РЕЦЕНЗЕНТА

ник покликаний звернути увагу читача на світовий контекст розвитку християнства та показати закономірності й специфіку релігійного життя у нашій державі, духовні, етичні, богословські, культурні, мистецькі, політичні й соціально-економічні підвалини українського християнства. Посібник повинен допомогти читачам з’ясувати співвідношення східних і західних впливів на релігійне життя в Україні, розкрити закономірності розвитку різних Церков та місце України в цивілізаційній політиці сучасного поліконфесійного світу. Глибше вивчення української релігійної історії дасть змогу примирити різні конфесії, що виникли в Україні в часи незалежності. Ліквідація ж релігійних конфліктів спричинить те, що у світі Україну сприйматимуть сучасною державою без суперечок на релігійному ґрунті, які ще на початку 90-х деструктивно впливали на внутрішній розвиток держави та були джерелом постійної небезпеки для міжнародної спільноти. Релігійні претензії дуже часто вважали основними перешкодами до суспільної злагоди та релігійного миру в Україні, хоча насправді такою перешкодою якраз і є незнання власної історії або свідоме її перекручування на чиюсь користь. Україна – це країна культурного та цивілізаційного пограниччя, де впливи Сходу й Заходу то об’єднували, то розділяли, де відмінності між різними релігійними та християнськими традиціями часто набирали форм тривалого й гострого протистояння або ж спонукали до пошуку шляхів примирення. Недаремно саме в українській християнській традиції маємо приклади і підтримки внутрішнього розколу у християнстві, і спроби поєднання цілої Христової Церкви, як навчав Христос: «щоб усі були одно». Усі ці історичні, геополітичні, етнокультурні та інші особливості суттєво впливали на розвиток церковного життя в Україні і виявляються у сучасному розмаїтті християнських Церков і релігійних спільнот та у складних стосунках між ними. Посібник також дає змогу проаналізувати в історичній тяглості проблему самоідентифікації, як наслідок тих протиріч, які існували між різними кон-

СЛОВО НАУКОВОГО РЕЦЕНЗЕНТА

фесіями, що, своєю чергою, були наслідками трагічного стану, в якому перебувала не лише українська Церква, а й цілий народ протягом багатьох століть. Через відсутність української державності Церква часто мусила брати на себе не лише релігійні, а й політично-суспільні зобов’язання. Відсутність можливості всебічного розвитку призвела до того, що протягом десятиліть українці, а також українські Церкви, орієнтувалися на різні духовні центри, поглиблюючи цим кризу власної ідентичності. Олег Беген, кандидат історичних наук, доктор богослов’я викладач УКУ

ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА В РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ 1 Діяння Апостолів – остання історична книга Нового Завіту. 2 П’ятидесятниця – Дванадесяте Господнє рухоме свято, яке звеличує подію сходження Святого Духа на Апостолів.

3 Пресвітер (священик, ієрей) – другий ступінь церковної ієрархії, середній між єпископом та дияконом.

Згідно з книгою Діяння Апостолів1 перша громада християн виникла в Єрусалимі у свято П’ятидесятниці2. З цього моменту спільнота християн розпочинає свою місіонерську діяльність, спочатку серед юдеїв, а згодом серед прихильників і вірних римської та інших язичницьких релігій. Розпочавши з Єрусалиму, християнство поширюється на Юдею, Самарію, Галилею і далі вздовж узбережжя Палестини, здобуваючи собі послідовників і прихильників у тодішньому античному світі. Ідеї християнства активно проникають у поганські середовища, поширюючись серед звичайних жителів і панівної верхівки Римської імперії. Поступово християнство знаходить переконаних прихильників і в грецькому світі, тобто в колишніх полісах острівної та материкової Греції, а також у грецьких колоніях Середземного та Чорного морів. У 49 році апостоли і пресвітери3 провели спільну зустріч для обговорення проблеми обрізання язичників, що була досить гострою у тогочасних релігійних громадах. Християнське вчення негативно ставиться до цієї процедури, яка й досі зберігається в іудеїв та мусульман. Саме це переконало чимало нехристиян стати прихильниками християнської Церкви.

ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА В РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

У 64 році, за імператора Нерона, в Римі спалахнула величезна пожежа і чимало християн заарештували за нібито причетність до цієї катастрофи. Усіх їх засудили до страти. Криваве переслідування християн, яке відбувалося за імператора Клавдія, за Нерона стає ще жорстокішим, але ці криваві заходи лише міцніше згуртовують християнські общини імперії. Римський історик Тацит, знавець походження християнства, писав про Ісуса Христа, який помер під час правління імператора Тиберія. Тацит чітко відокремлює християн від іудеїв та наголошує, що жителі імперії негативно ставилися до нової релігії. Його твердження про походження християнства і згадки про Ісуса Христа є унікальним джерелом до вивчення історії раннього християнства та історії стародавнього світу. Останні роки правління Нерона та його спадкоємців завершують перший етап поширення християнства, який мав велике значення для становлення і впливу нової релігії. Минуло 40 років після смерті Христа. За цей час деякі апостоли прийняли мученицьку смерть за поширення його вчення. Протистояння між християнством, імперією та язичницьким суспільством набирає нових форм. На першому етапі утвердження християнства відбувалося шляхом усного передавання основ нової релігії, а вже з другої половини І ст. з’являється «апостольська» література. Особливістю цієї літератури є її функціональна грамотність: перші християнські громади підготували тексти, які були необхідні для вивчення основ нової релігії та збереження їй вірності. В епоху імперії християнство поширилося завдяки декільком чинникам: прямому і доступному спілкуванню, зростанню підприємництва, децентралізації, що утверджувала відносний паритет комерції і торгівлі. Римляни із самого початку своєї історії чітко усвідомлювали важливість комунікації, тому у II ст. з’являється і розширюється мережа доріг. У наступних століттях і в епоху Середньовіччя ця мережа поступово зменшується і зрештою зникає. Зростання кількості портів в імперії, піклування про особисту безпеку подорожніх, зв’язок центру з околи-

ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА В РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

цями сприяє місіонерам у розповсюдженні християнства по всій території Римської держави і далі на схід. Римські дороги, факторії та інші комунікаційні осередки були ефективними місцями для пропаганди нової релігії, але швидше християнство поширювалося у містах. Римські власті старалися усіма способами навести лад у релігійному житті і повернути християн до офіційної релігії. Спочатку це робилося за допомогою закону і переконання, а потім влада все активніше почала застосовувати насильство і тортури (для прикладу: лист Плінія, свідчення мучеників та ін.). Один з найбільш значимих обрядів язичників періоду імперії – приношення ладану до образу імператора, що було актом суто офіційної церемонії. Обряди мали виконуватися ретельно, відповідно до встановлених церемоніальних норм. Натомість християни вважали цей обряд фальшивим і категорично відмовлялися його проводити. Деколи офіційна влада намагалася мирно розв’язати проблему з християнством. Так, при імператорах Олександрові Севері, Філіппові Арабові та інших християн навіть толерували, але потім, аж до IV ст., проти них застосовували ще кривавіші репресії. Імператор Діоклеціан вважав, що християнство є серйозною перешкодою для збереження традиційних форм релігії і саме за його правління розпочалися найбільші переслідування і вбивства нововірців. У 303–304 роках за вказівкою Діоклеціана було видано чотири укази, які викликали нову хвилю переслідувань і жахливих репресій. Тисячі християн та їхніх прихильників стратили у найжорстокіший спосіб. Криваві події під час правління Діоклеціана, а також події першої чверті IV ст. завершили епоху жорстокого наступу на християн. Поступово відбувався процес вирівнювання сил між язичниками та християнами, тобто, незважаючи на репресії та гоніння, вплив християнства зростав й посилювався з кожним роком, а це, своєю чергою, змушувало владу шукати бодай якогось порозуміння між язичницькою релігією та християнством. У період правління Костянтина Великого протистояння між язичництвом і християнством досягає апогею. Імператорська влада як у Римі, так і в провінціях, продовжувала активно боротися з християнами: їх кидали

ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА В РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

в тюрми, страчували, віддавали на розтерзання звірам. Попри це, на початку IV ст. християнство міцно вкоренилося у свідомості населення імперії. Зрештою імператор Костянтин у 313 році оголосив про толерантне ставлення до християнства, воно мало право існувати поряд з іншими релігіями в Римській імперії. Максентій, співправитель Костянтина, був першим, хто припинив переслідування християн і зрозумів, що співпраця з ними буде ефективнішою. У 313 році імператор Костянтин зустрівся з Ліцінієм4 у Мілані, де між ними була укладена угода (Медіоланський едикт5), що означала кінець переслідувань християн. У 318 році за єпископами визнається реальна юрисдикція, а з 320 року неділя оголошується обов’язковим святом. Церква також має право отримувати пожертвування і спадщину. Отже, імператор Костянтин приклав чимало зусиль для примирення християнства та Римської держави. Таку церковну політику будуть продовжувати його послідовники аж до визнання християнства державною релігією. Запитання й завдання до теми: 1. Які причини поширення християнства в Римській імперії у І–IV ст.?

4 Ліціній був прийомним сином імператора Діоклеціяна (пом. 305 року), з 308 року за сприяння імператора Галерія став його співправителем східної частини Римської імперії, з 312 року – співправитель Костянтина.

5 Міланський, Медіолянський едикт – документ 313 року, відповідно до якого проголошувалась релігійна терпимість на території Римської імперії, християнство визнавалось офіційною релігією.

2. Розкрийте наслідки запровадження Медіоланського едикту. 3. Якими були передумови перетворення християнства у державну релігію Римської імперії? Рекомендована література: 1. Бедуел Г. Історія Церкви. – Львів, 2000. 2. Гілл Д. Історія Християнства. – К., 2010. 3. Головащенко С. Історія Християнства: курс лекцій. – К., 1999. 4. Гонсалес Х. Л. История христианства. – СПб, 2006. 5. Ісіченко І. Загальна Церковна Історія. – Харків, 2006. 6. Каутский К. Происхождение христианства. – М., 1990. 7. Лінч Д. Середньовічна Церква. – К., 1994. 8. Свенцицкая И. С. Раннее христианство: страницы истории. – М., 1989. 9. Filoramo G. Il sacro e il potere. Il caso cristiano – Torino: Einaudi, 2009. 10. Siniscalco P. Il cammino di Cristo nell’Impero romano – Laterza: Bari, 2000.

РОЗДІЛ 1

ХРИСТИЯНСТВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ КОРОТКА ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ

97 р. – заслання Єпископа Риму Климента в Херсонес 101 р. – смерть папи Климента у Корсуні (Херсонес) 860 р. – похід князів Аскольда та Діра на Константинополь 862–882 рр. – правління князя Аскольда 862 р. – просвітницька місія Кирила і Методія в Моравії 869 р. (14 лютого) – смерть Костянтина-Кирила 882–912 рр. – правління князя Олега 885 р. (19 квітня) – смерть Методія 911 р. – укладення договору з руськими послами в Константинополі 912–945 рр. – правління князя Ігоря 944 р. – укладення договору між русинами і Візантією 945–962 рр. – правління княгині Ольги 945 р. – перша згадка у літописі християнського храму св. Іллі в Києві 959 р. – візит делегації русинів до німецького імператора Оттона І з проханням надати єпископа і священиків 962–972 рр. – правління князя Святослава 972–978 рр. – правління князя Ярополка 974 р. – делегація від князя Ярополка до Оттона ІІ 977 р. – делегація від князя Ярополка до Римського Папи 978–1015 рр. – правління князя Володимира Святославовича 988 р. – похід князя Володимира на Корсунь 988 р. – прийняття християнства у Київській Русі 966 рр. – зведення Десятинної церкви 1019–1054 рр. – правління князя Ярослава Мудрого 1036 р. – зведення Спасо-Преображенського собору в Чернігові 1037 р. – зведення Ярославом Мудрим Софіївського собору в Києві та заснування при ньому бібліотеки

1051 р. – заснування Києво-Печерського монастиря ченцем Антонієм Печерським 1051–1054 рр. – правління Київського митрополита Іларіона 1054 р. – розкол у християнстві 1054–1073 рр. – правління тріумвірату Ярославовичів (князі Ізяслав, Святослав і Всеволод) 1073–1078 рр. – зведення храму Київського Печерського монастиря зусиллями Феодосія Печерського 1146–1154 рр. – правління князя Ізяслава Мстиславича 1157 р. – зведення князем Ярославом Осмомислом Успенського собору в Галичі 1200 р. – зведення церкви св. Пантелеймона в селі Шевченкове неподалік від Галича 1215–1264 рр. – правління галицько-волинського князя Данила Галицького 1240 р. – зруйнування Києва монголо-татарами 1245 р. – Перший Ліонський собор 1253 р. – коронація Данила Галицького у Дорогочині послами Папи Римського 1259 р. – Перша згадка про Холмську ікону Божої Матері у Галицько-Волинському літописі 1274 р. – Другий Ліонський собор 1299 р. – перенесення митрополичої резиденції з Києва до Вододимира-на-Клязьмі 1301–1308 р. – правління галицько-волинського князя Юрія Львовича 1303 р. – утворення Галицької Митрополії 1326 р. – перенесення Петром Ратенським до Москви резиденції Київських Митрополитів 1375 р. – у Галичі засновано католицьке архієпископство 1415 р. – руські єпископи Великого князівства Литовського обрали на соборі у Новгородку Митрополитом Київським та всієї Русі Григорія Цамблака 1439 р. – Флорентійський собор

ХРИСТИЯНСТВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ПЕРШІ ХРИСТИЯНИ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ Основні теорії проникнення християнства на українські землі

6 Велика Моравія – (Великоморавське, Богемське князівство) – державне утворення західних слов’ян у IX–X ст. на півдні Моравії. У 906 р. Великоморавська держава була розгромлена кочовиками – угорцями.

Для раннього середньовічного суспільства історична тяглість та спадкоємство, наявність глибоких коренів були важливою ознакою легітимності. Це могло стосуватись конкретної особи та її генеалогії, держави чи міста. Особливо правонаступництво було необхідне у сфері церковної організації. Кожна з теорій проникнення християнства на українські землі має під собою ідеологічну основу, яку використовували у різний час з політичною метою. Серед основних теорій: Свято-Андріївська, Свято-Павлівська (Моравська) та Богородична (Візантійська). Кожна із цих теорій аргументувала тяглість християнської традиції на українських землях, відповідно, з Києва, Моравії6 чи з Візантії. Свято-Андріївська теорія проникнення християнства на українські землі виникла у Константинополі на підставі відомостей, які подає Євсевій Памфіл (IV ст.) у своїй історичній праці про подорож апостола Андрія до території тогочасної Скіфії. У християнстві існує поняття апостольського спадкоємства, в основі якого – єпископські катедри, засновані учнями Ісуса Христа у тогочасних центрах: Римі, Єрусалимі, Ефесі та ін. Поступово вплив цих міст нівелювався. З часом лише Рим (катедра святого апостола Петра) зберіг своє значення та авторитет. Константинополь, який виник лише у IV ст., але намагався проявити себе як політичний центр, не міг представити історичної тяглості та своєї легітимності як «другого Риму». Оскільки апостол Андрій, брат Петра, згідно з євангельськими текстами був покликаний раніше (Первозванний), цей момент візантійські теологи використали для протиставлення зверхності Римського Папи. Константинополь, який мав стати Новим Римом, потребував апостола для візантійської території. Легенда отримала підтвердження від монаха Епіфанія, на початку ІХ ст. він описав свої подорожі узбережжям Чорного моря, під час яких збирав оповідання про апостола Андрія, імена його учнів та послідовників – єпископів. Описуючи подорож

ПЕРШІ ХРИСТИЯНИ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Христового учня, літописець показав, що апостол Андрій швидше за свого брата апостола Петра прибув до Рима, а пізніше перебрався до Візантії, на той час колонії, яка в майбутньому стала центром Константинопольського патріархату. Ця легенда була створена та поширювалась для утвердження впливів Візантійської Церкви на українських землях, проте стала рушієм національної свідомості. Літописець продовжив подорож апостола Андрія не лише берегами Чорного моря, а й Дніпром до Київських гір. Кульмінацією розповіді у Повісті временних літ є благословення Андрієм Первозванним місця, де згодом буде заснований Київ та встановлений хрест. З цього моменту, не завдяки зусиллям Візантії, а через благословення та пророкування розквіту для столиці, на всю територію країни зійшла благодать. Метою Свято-Андріївської легенди у її літописному вигляді було: виявити самостійність київського християнства, незалежного від Візантії, поставити Київ на рівень із Константинополем. Інший шлях поширення християнства на українських землях відображено у Свято-Павлівській (Моравській) легенді. В її основі лежить діяльність рівноапостольних братів Кирила та Методія. Після того, як папа Адріян ІІ висвятив Методія на священика, а пізніше на архієпископа Моравії та Паннонії, Методій став прямим спадкоємцем учня святого апостола Павла – апостола Андроніка. Відповідно, поширення християнства через служіння Методія виходило безпосередньо від святого апостола Павла. Легенда показує прихильне ставлення християн-українців до Римської Католицької Церкви, а також засвідчує незалежність київського християнства від Візантії. Окрім цього, праця Кирила та Методія (наступників апостола Павла) над алфавітом та перекладом Святого Письма поставила слов’янську мову на один рівень із канонічними мовами, якими було написане Святе Писання. Богородична, або Візантійська, легенда поширення християнства на українських землях виникла у візантійських церковних колах та стосувалася першої згадки про християнство, поміщеної у Повісті временних літ під 866 роком. Легенда пов’язана з походом Аскольда та Діра на Константинополь у 860 році. Оточивши місто великою

ХРИСТИЯНСТВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

кількістю кораблів, руські воїни готувалися отримати перемогу у цьому поході. Літописець детально описує дії імператора Михайла та патріарха Фотія, які просили заступництва у Божої Матері, і яка своїм омофором чудесним способом врятувала місто. Наслідком надзвичайної події стало хрещення русинів та прийняття хрещення князями Аскольдом і Діром. Повернулись князі з цього походу на київські землі із єпископом, а хрещення, яке вони отримали, дало початок поширенню візантійського християнства та опіки Константинополя над Церквою на території Руської держави. Дослідники схиляються до думки, що найімовірнішою теорією поширення християнства на українських землях є Моравська, адже вона описує діяльність історичних осіб, які залишили джерела, що підтверджують їхню працю. Проте інші теорії також беруться до уваги, адже вони мають свою конкретну вагу як історичний наратив та представляють різноманітність чинників і впливів, які сформували християнську традицію на українських землях. Запитання й завдання до теми: 1. Які політичні мотиви виникнення трьох теорій поширення християнства на українських землях? 2. Назвіть особливості історичних джерел, які висвітлюють поширення християнства на українських землях. Рекомендована література:

1. Брайчевський М. Літопис Аскольда. – К.: Український центр духовної культури, 2001. – 131 с. 2. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. – К.: Наукова думка, 1988. – 262 с. 3. Ісіченко І. Історія Христової церкви в Україні – Харків: Акта, 2008. – 697 с. 4. Пашук А. Українська церква і незалежність України: монографія. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – 364 с. 5. Повесть временных лет. – Ч.І. – М.; Л., 1950. 6. Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь // Україна крізь віки. – К.: Альтернативи, 1998. – Т. 4. 7. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Рим, 1965–1976. – Т. 1–2 . 8. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України – К.: Критика, 2005. – 581 с.

ПАПА КЛИМЕНТІЙ ТА ЙОГО МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ У ХЕРСОНЕСІ

Папа Климентій та його мученицька смерть у Херсонесі Папа Климентій Римський, який загинув мученицькою смертю на території сучасної України (у тогочасному Херсонесі) є унікальною постаттю в історії українського християнства. Деякі джерела розповідають, що коли Володимир Великий повернувся із військового походу з Корсуня, то йому передали мощі святого Климента папи, які там зберігалися. Найімовірніше, що вони були згодом покладені у збудованій Володимиром Десятинній церкві. У Київській Софії є портрет папи Климента в мозаїці. У середині ХІІ ст. єпископи Київської Русі благословили мощами папи Климента вибраного ними русина Клима Смолятича на Митрополита Київського. Український геній Іван Франко присвятив папі Климентові одне із своїх літературних досліджень, у якому зазначив: «В своїй особі та науці являється найвиднішим по апостолах репрезентантом первісної, ще не розділеної Церкви, що своїми подорожами, життям і мучеництвом обіймав однаково Схід та Захід». Особою папи Климента в Україні цікавилися люди різних конфесій, він вшановується як святий мученик і Католицькою, і Православною Церквами. Таких прикладів маємо чимало: для православного середовища Данило Туптало (1651–1709) написав збірник житій святих під назвою Четьи-Минеи, до якого входило Житіє і страданіє священомученика Климента Папи Римського. Вихід цього збірника мав великий позитивний резонанс, однак перше видання було віддане московській цензурі і спалене. Наприкінці ХІХ ст. вийшов двотомник Житія святыхъ, автором якого був о. Йосиф Мільницький, віце-ректор греко-католицької Генеральної духовної семінарії у Львові, видання містило життєпис папи Климента. Не тільки твори присвячували цьому папі, на його честь також будували церкви як у Римі, так і в Москві. Сама постать папи Климента є історичною, хоча його життя овіяне численними агіографічними легендами, оскільки він жив і працював у першому столітті після народження Ісуса Христа.

ХРИСТИЯНСТВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

За різними джерелами Папа Климент Римський народився близько 30 року і був четвертим єпископом Риму. Він внесений до офіційного списку Римських Пап: апостол Петро, Ліно, Анаклет та Климент. Зокрема, про це твердить святий Єронім (340–420), який переклав Святе Письмо латинською мовою. У дещо пізніших церковних джерелах написано, що Климент походив із знатної римської родини і не був християнином. Його батьки називалися Фауст та Маттідія. Він отримав добру тогочасну освіту. Одного разу Климент зустрів апостола Петра і вперше почув від нього про Ісуса Христа, це настільки вплинуло на молодого Климента, що він вирішив прийняти християнство. Іван Золотоуст (V ст.) пише, що Климент супроводжував апостола Павла у його численних подорожах і допомагав йому проповідувати Євангеліє поганам. Немає жодних сумнівів, що Климент був вірним учнем апостолів і належав до плеяди апостольських Отців, тобто тих, які особисто знали учнів Ісуса Христа та прийняли від них Євангеліє. Християнський письменник Тертуліан стверджує, що апостол Петро особисто рукоположив Климента на єпископа. Відомим в історії Церкви є послання папи Климента до християн в місті Коринті, написане близько 96 року. Щоб сприяти миру серед вірян цього міста, він змістовно виклав християнську доктрину та науку про тяглість ієрархії в Церкві. Історик Євсевій Кесарійський (260–340) доводить, що понтифікат Климента припадав на період таких римських імператорів: Доміціяна (81–96), Нерви (96– 98) та Траяна (98–117). Ранньохристиянський текст Passio Sancti Clementis (Страждання святого Климента, V–VI ст.) є першим джерелом, у якому написано, що папа Климент був засланий у Херсонес Таврійський (Корсунь – слов’янська назва Херсонесу) під час правління імператора Траяна. Причиною його вигнання з Рима стало проповідування Євангелія, через яке чимала кількість людей приймала християнську віру. Це джерело доволі детально описує обставини смерті та культ папи Климента. Саме місто Херсонес заснували греки у V ст. до народження Христа. Згодом воно переросло у грець-

ПАПА КЛИМЕНТІЙ ТА ЙОГО МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ У ХЕРСОНЕСІ

ку колонію, а в V ст. після народження Христа стало частиною Візантійської імперії. Тому окремі джерела вказують, що Климент помер на території Греції. У час масових переслідувань римськими імператорами чимало християн відбували заслання у Херсонесі. Вони виконували каторжні роботи на каменоломнях, видобуваючи мармур. Климент, перебуваючи на засланні разом із більш ніж двома тисячами християн, проповідував Євангеліє серед них. Головною проблемою каторжан і мешканців цього краю була нестача води, по яку вони були змушені ходити за кілька кілометрів. Климент чудесним способом відкрив джерело з водою, через це велика кількість місцевого населення прийняла християнство. Довідавшись про ці події, імператор особисто розпорядився втопити Климента в морі, прив’язавши до його шиї якір. Це сталось близько 101 року. Автор Passio Sancti Clementis згадує про місце поховання мученика – острів, залитий водою. Лише раз у рік, в день мученицької смерті папи Климента, вода відступала і християни могли підійти до мощей святого, біля яких відбувалися численні чуда. На острові збудували невелику церкву, в якій і зберігалися мощі. На підставі деяких письмових джерел та археологічних розкопок дослідники припускають, що мощі папи Климента можуть перебувати поблизу бухти Козацької, у районі Інкермана, де є невеликий півострів, з’єднаний із сушею болотянистим перешийком. Сильні хвилі у вітряну погоду повністю відрізають його від суші. Ця версія відповідає давнім свідченням про місце поховання Климента. Однак це лише припущення. Найімовірніше, що до віднайдення та перенесення мощей папи Климента з Херсонеса мають стосунок солунські брати, апостоли слов’ян − Кирило та Методій. Взимку 861 року Кирило, йдучи до хозарів із місією, вирішив зупинитися у Херсонесі, де і знайшов мощі Климента та забрав їх до Рима. На згадку про папу Климента Кирило залишив мешканцям цього міста невелику частину його мощей як цінну реліквію. У Повісті временних літ написано, що Володимир Великий забрав їх до Києва. Сьогодні мощі папи Климента покладені в однойменній базиліці в Римі. У цій самій

ХРИСТИЯНСТВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

базиліці є також мощі святого Кирила, який 14 лютого 869 року помер у Римі. Досліджуючи різні джерела, Іван Франко висловив думку, що папу Климента у Київській Русі визнавали національним святим, його культ був надзвичайно поширеним, а мощі дуже цінувалися. На його честь складали молитви, писали житія. Така популярність та визнання папи Климента на Русі свідчили про те, що він був Єпископом Риму – Римським Папою – ще до розділення християнства через людські амбіції та дрібні теологічні розбіжності. Його постать стала символом єдності Церкви, він був першим Римським Папою, який ступив на землі сучасної території України. Запитання й завдання до теми: 1. Які особливості джерел, з яких дізнаємося про життя папи Климента? 2. Встановіть причини культу почитання папи Климента в Українській Церкві. Рекомендована література: 1. Гриньків К., Завадка Б. Місія Папи Климента очима Івана Франка. – Львів, 2001. 2. Бойко Ю. Віднайдення мощей святого Климента Римського за літературними та археологічними пам’ятками Кирило-Методіївської доби // Наукові записки Українського Католицького Університету – Ч. І, Богослов’я 1. – Львів, 2009. – С. 161–192.

Просвітницька діяльність святих Кирила та Методія, її значення для України

Традиції, закладені більш як 1150 років тому солунськими братами Кирилом і Методієм, несуть в собі велику життєву силу, а також величезний потенціал, який по-різному реалізовувався протягом сторіч. Їхня діяльність відбувалась у дуже напружений період в історії християнства, позначений конфронтацією Заходу і Сходу.

ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ СВ. КИРИЛА ТА МЕТОДІЯ

Певні розходження всередині Вселенської Церкви почали з’являтись від самого її виникнення. Частина з них стосувалась суто теоретичних, догматичних проблем, інші торкались питань церковної організації та управління. Звільнена від деспотичного тиску цивільної влади Римська катедра почала швидко прибирати до рук політичні функції, водночас Східна Церква залишалась під п’ятою цивільного деспотизму. Суперечності, які нагромаджувались протягом віків, особливо загострились на початку ІХ ст. Із суттєвих протиріч можна виокремити формулювання Символу віри, догмат про Непорочне Зачаття Богородиці, мову богослужінь. Римська Церква дозволяла проводити богослужіння тільки на латинській, грецькій та єврейській мовах. У Візантії було дозволено вести богослужіння рідними мовами. Остання боролась з Римом за сфери свого релігійного впливу. Це протистояння набуло особливо гострого характеру після епохи іконоборства, воно завдало відчутного удару по престижу Східної Церкви і тим сприяло піднесенню Риму. Прибічники православ’я хитнулись у бік престолу св. Петра і готові були визнати його авторитет у справах Вселенської Церкви. Після остаточної поразки іконоборства ситуація докорінно змінилась. У 862–863 роках моравський князь Ростислав вирішив відокремити своє князівство від Священної Римської імперії і звернувся до візантійського імператора Михайла ІІІ з проханням прислати проповідників, які могли б пояснити місцевим жителям християнське вчення на їхній рідній мові. Найближчими сусідами Моравського князівства були католицькі країни, зокрема Німеччина, що визнавала пріоритет Римського первосвященика. Звертаючись до Царгорода, Ростислав відзначав, що діяльність німецьких місіонерів не має успіху, бо користуються вони чужою для народу латинською мовою. Він просив надіслати для проповіді учених, які були б здатні звертатися до пастви зрозумілою слов’янською мовою. Звісно, грецький імператор Михайло III (840–867) та Константинопольський патріарх7 Фотій не могли не відгукнутися на пропозицію Ростислава: доля Моравії мала велике значення для престижу держави і Цер-

7 Патріарх – найвищий сан, звання єпископа – голови помісної Церкви.

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

за своїми архіпастирськими здібностями священнослужителі з російських єпархій». Таким чином, Унійна Церква все більше русифікувалася. Припинила існування Луцька уніатська єпархія, а за нею Брестська. Після цього залишилося дві уніатські єпархії – Литовська та Полоцька. 1833 року відновлено Білоруську православну єпархію. Вираз «упорствующие» (ті, що опираються) з’явився ще до офіційного «возз’єднання». Чи не першим його використав митрополит Московський Філарет (Дроздов) у грудні 1838 року, передбачивши, що ця справа буде «очевидно, не вільною від труднощів і перешкод». Значний вплив на ситуацію, пов’язану з підготовкою до ліквідації Унійної Церкви, мала діяльність графа С. Уварова (1786–1855), котрий упродовж 1833– 1849 років очолював Міністерство народної освіти. 12 лютого 1839 року на засіданні Синоду Унійної Церкви в Полоцьку Йосиф Семашко як митрополит, Василь Лужинський – єпископ Орші та Антоній Зубко – єпископ Берестя уклали послання до Синоду в Петербурзі і попросили, щоб їх прийняли в «схизматську церкву разом з кліром і вірними в кількості біля півтора мільйона католиків». 23 березня Синод прийняв, а 25 березня цар Микола І затвердив прохання. Папа Григорій XVI 22 липня 1842 року на Консисторії (зустрічі кардиналів) написав звернення, яке супроводжували документи, що показували турботу Його Святості про важку долю Католицької Церкви в Росії. Але це звернення не мало жодних наслідків. Запитання й завдання до теми: 1. Які причини ліквідації Унійної Церкви на територіях, що відійшли до Російської імперії внаслідок розпаду Речі Посполитої? 2. Обґрунтуйте або спростуйте тезу: «Священний Синод РПЦ був складовою державного апарату Російської імперії». 130

3. Охарактеризуйте процес «приєднання» Унійної Церкви на територіях Російської імперії до Російської Церкви. Назвіть основні постаті та особливості цього процесу.

РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У НАЦ.ВІДРОДЖЕННІ ГАЛИЧИНИ

Рекомендована література: 1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок XX ст.). ‒ Львів, 1996. 2. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – К., 1998. – Т.3. 3. Дорошенко Д. Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу. – Берлін, 1940. 4. Жилюк С. Російська православна Церква на Волині (1793–1917). – Житомир, 1996. 5. Стоколос Н., Шеретюк Р. Драма Церкви. – Рівне, 2011. – 316 с. 6. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини. 1760–1830. – К., 1996. 7. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Нарис історії Української Церкви. – Филядельфія, 1954. 8. Огієнко І. Українська Церква: у 2 т. – Прага, 1942. 9. Тамборра А. Католическая Церковь и рускоє православне. – М., 2007. 10. Cirillo contro la commistione tra Chiesa e Stato // L’OSSERVATORE ROMANO. – 2013 – № 274. 11. Likowski E. Dzieje Kosciola Unickiego na Litwie i Rusi w XVIII i XIX wieku. – Poznan, 1880.

РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У НАЦІОНАЛЬНОМУ ВІДРОДЖЕННІ ГАЛИЧИНИ Становище Унійної Церкви в Австрійській монархії: освіта та реформи Габсбургів (кінець XVIII ст.) В останній чверті XVIII ст. унаслідок трьох поділів (1772; 1793; 1795) припинила своє існування Річ Посполита, до складу якої впродовж кількох століть входила більшість українських земель. Тепер ці землі були розділені між монархією Габсбургів та Російською імперією. Територія сучасної Західної України увійшла до складу Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії (від 1867 року) у вигляді трьох адміністративних одиниць. Це було Закарпаття (або Підкарпатська Русь – частина монархії ще від XVII ст., управлялась з Будапешта), Буковина, а решта українських земель з частиною польських, приєднаних після першого поді-

131

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

132

лу, утворила так зване Королівство Галичини і Лодомерії, яке скорочено називали Галичиною. З погляду етнічної структури, Західна і Східна частини Галичини дуже відрізнялися. У Західній Галичині більшість населення становили етнічні поляки, а у Східній – українці. Це штучно витворене королівство було найбільшою провінцією Австрійської монархії, землі якої, особливо східна частина, були найвідсталішими в імперії. У 70-х роках XVIII ст. австрійська імператриця Марія-Терезія (1740–1780), а згодом і її син імператор Йосиф ІІ (1780–1790, одноосібний правитель) почали проводити реформи у своїй державі в дусі освіченого абсолютизму, який черпав ідеї з ідеології Просвітництва. Зміни, які поширились і на новоприєднані землі, загалом охопили три сфери життя: сільське господарство, Церкву й освіту. Оскільки серед українців фактично було дві верстви: селяни і духовенство, то ці реформи помітно вплинули на їхнє життя. Освітні реформи мали на меті вивести освіту із сфери впливу Церкви і максимально наблизити її до сучасних потреб на користь державі. Марія-Терезія видала указ, згідно з яким загальна початкова освіта стала обов’язковою. Було створено п’ять типів шкіл, серед них три типи народних, гімназії та головні школи. Гімназія, до якої можна було вступити лише після закінчення головної або нормальної школи, мала готувати випускника до державної служби. Проміжною ланкою освіти між гімназією та університетом був ліцей. За Йосифа ІІ діяли штрафи за невідвідування школи, неграмотних не приймали учнями в цехи. З 1780 року вводиться обов’язкова початкова освіта для дівчаток. Були проведені реформи і у вищій освіті. 1784 року відкрито університет у Львові (постав з колишнього єзуїтського колегіуму). Реформування системи освіти продовжувалось і за наступних правителів Австрійської монархії. Релігійна реформа стосувалася не лише уніатів, вона торкнулась усіх конфесій і віросповідань. До проведення реформ в Австрії привілейоване становище займала Католицька Церква, а всі інші віросповідання зазнавали постійних обмежень. Під час йосифінських реформ було проголошено зрівняння прав євреїв (а

РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У НАЦ.ВІДРОДЖЕННІ ГАЛИЧИНИ

отже, іудеїв) з рештою мешканців монархії. У 1781 році видано Толеранційний патент, який урівняв у правах Католицьку, Протестантську та Греко-Католицьку Церкви. Тепер некатоликам дозволялось купувати нерухоме майно, вступати на державну службу, відкривати нові храми, школи і т. д. Скасували практику навернення у католицизм дітей, народжених у мішаному шлюбі, католицькому духовенству було заборонено публічно виступати проти інших конфесій. Відбулась секуляризація земель та іншого майна (переважно Католицької Церкви), а також культурного і суспільного життя – були закриті єзуїтські школи, припинило свою діяльність багато монастирів, Церква почала підпорядковуватись державі і священики отримали статус державних службовців. З конфіскованого майна створили Релігійний фонд, з якого священики отримували заробітну платню. Упродовж 1774–1776 років вийшла серія декретів, які заборонили католикам переманювати уніатів на свій обряд. Окрім цього, Марія-Терезія офіційно дала уніатам нове ім’я – греко-католики. Давня назва «уніат» (походить від Берестейської унії 1596 року) з плином часу набула негативного й образливого значення, тому імператриця заборонила вживати її і в приватних і в офіційних справах. У 1777 році греко-католицьких священиків звільнили від обов’язку відробляти панщину. У 1771 році відновлено Мукачівську єпархію, а у 1808 році у Львові – Галицьку митрополію (охоплювала Львівську, Перемишльську, а від 1885 року ще й Станіславівську єпархії). Першим митрополитом став Антін Ангелович (1808–1814). У 1774 році у Відні при церкві св. Варвари для греко-католиків була відкрита духовна семінарія (отримала назву «Barbareum»). У 1784 році Barbareum закрили (протягом 1803–1893 років при цій церкві існувала семінарська резиденція), натомість створили семінарії на місцях. У Львові 1784 року засновано Генеральну греко-католицьку семінарію для майбутніх священиків з Галичини, Закарпаття, Семигороддя та Хорватії. У 1778 році було відкрито семінарію в Ужгороді, але студенти з цих теренів також мали право навчатися у Львові. Духовенство Унійної Церкви отримало мож-

133

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

ливість вчитися, чого практично не було в попередній період. У XVIII ст. значна частина священиків мала дуже низький рівень освіти, лише деякі з них вчилась у семінаріях, були й такі, що не вміли читати церковних текстів. Єпископів задовольняло, якщо майбутній священнослужитель знав напам’ять Літургію і був добре обізнаний з основними заповідями. У цей час найбагатшим та найосвіченішим прошарком уніатського духовенства були василіани. Наслідком такої політики стало те, що Греко-Католицька Церква до кінця ХІХ ст. була твердою опорою династії Габсбургів. Поступово Греко-Католицька Церква стала середовищем формування української еліти й чинником формування національної свідомості. Чільні позиції у національному русі зберігались за греко-католицьким духовенством до початку Другої світової війни. Запитання й завдання до теми: 1. Розкажіть про територіально-адміністративний поділ Унійної Церкви після поділів Речі Посполитої. 2. Чому в Російській імперії Унійна Церква була знищена, а в Австрійській, навпаки, підтримана на державному рівні? 3. Які реформи здійснили Габсбурги для піднесення Греко-Католицької Церкви у своїй імперії? 4. Поясніть причини та назвіть наслідки культурного «відставання» українців від поляків у Королівстві Галіції та Ломодерії у першій половині ХІХ ст.

134

Рекомендована література: 1. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. – К.: Генеза, 2000. – 360 с. 2. Крижанівський О., Плохій С. Історія церкви та релігійної думки в Україні: В 3-х кн. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 3. – 336 с. 3. Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Історичні есе в 2-х т. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 413–451. 4. Сарбей В. Національне відродження України // Україна крізь віки. – К.: Альтернативи, 1999. – Т.9. 5. Химка І. Греко-католицька церква і національне відродження в Галичині 1772–1918 // Ковчег. Збірник статей з церковної історії. – Львів, 1993. – Ч. 1. – С. 67–101.

ПРОВІДНА РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОГО ДУХОВЕНСТВА

Провідна роль греко-католицького духовенства у національному відродженні Галичини кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. Українська Греко-Католицька Церква дала Україні цілу плеяду релігійних, державних, культурних діячів, істориків, письменників, композиторів. ХІХ – початок ХХ ст. – це час, коли українська мова, культура, релігія отримали можливість для розвитку. Долаючи перешкоди австрійської влади, розпочали свою діяльність новостворені крайові об’єднання та культурно-просвітницькі організації. Серед їхніх засновників було й галицьке духовенство, яке заклало духовні підвалини для українського відродження в Галичині. Саме господарські та культурно-просвітницькі товариства, створені з їхньої ініціативи та за їхньою участю, відіграли важливу роль у формуванні національної ідентичності українців. Хоча у Перемишльській єпархії налічувалося майже 227 шкіл, таким станом справ українці не були задоволені. 20 січня 1816 року єпископ Михайло Левицький підписав, а 5 липня того ж року цісар затвердив статут Товариства галицьких греко-католицьких священиків у Перемишлі. Метою Товариства було поширення катехитичних17 та гомілетичних18 творів не тільки серед духовенства, а й серед народу, який вмів читати. Статут товариства вимагав видавати такі книги, які б міг читати простий люд. Виданням катехитичних книг духовенство мало намір впливати на селян, щоб вони посилали дітей до парафіяльних шкіл, а не використовували їх на різноманітних роботах. Також товариство планувало написання книг з історії Церкви, церковного права, господарства тощо. Головою товариства був Іван Могильницький, парох Дроздович (тепер Старосамбірський р-н Львівської області). Членами товариства стали отці Петро Назаревич (Перемишль), Данило Качановський, Василь Созанський, Іван Турчманович, Іван Трильовський, а також парох церкви св. Варвари у Відні, доктор богослов’я Іван Снігурський. 1833 року з ініціативи Маркіяна Шашкевича виникає гурток любителів української старовини, народної

17 Катехитичні твори – твори, які навчають основних правд християнської віри. 18 Гомілетичні твори – це розроблення вже готових проповідей згідно з Літургійним роком.

135

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА 19 «Руська трійця» – галицьке літературне угрупування, очолюване Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на західноукраїнських землях національно-культурне відродження.

136

мови та культури. Це час початку діяльності «Руської Трійці»19. Під час святкування дня народження Франца Йосифа І Маркіян Шашкевич виголосив святкову промову українською мовою. Крім того, він починає проповідувати разом із своїми колегами Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем українською мовою у львівських храмах. Важливе значення мало видання фольклорно-літературного альманаху Русалка Дністровая. Альманах зробив народну мову літературною, а також доводив, що великої різниці між мовою наддніпрянських українців і галичан немає. Тому галичани та наддніпрянці – один народ. 2 травня 1848 року у Львові була утворена Головна Руська Рада – перша українська політична організація, до складу якої входило переважно духовенство. На думку І. Лисяка-Рудницького, під час революції 1848 року в Австрії саме представники Церкви стали ініціаторами політичної активізації галицьких українців. 19 жовтня 1848 року у Львові відбувся І з’їзд діячів культури і науки «Собор руських учених». 90% учасників Собору були священиками. 25 жовтня 1848 року для просвітницької та літературно-видавничої справи засновано товариство «Галицько-руська матиця». Головна мета товариства – видання популярних книг для народу, підручників українською мовою. Ще одним напрямом діяльності греко-католицького духовенства стало заснування так званих товариств тверезості, які морально та фізично підтримували виснажених українців. Початковий етап антиалкогольного руху припадає на 40-ві роки ХІХ ст. Спочатку на заклик кардинала М. Левицького відгукнулися охоче, проте у наступні десятиліття рух зазнав спаду, в останній чверті ХІХ ст. знову активізувався завдяки духовенству. Однією з форм антиалкогольного руху стають місіонерські поїздки. Активними місіонерами були о. Василь Залозецький, о. Йосафат Кобринський, о. Антін Струтинський, о. Филимон Огоновський, о. Володимир Паук та ін. Про результативність діяльності товариств тверезості свідчать цифри: у 1888 році в Калуському повіті у 29 парафіях існувало 28 братств тверезості, а в Рогатинському на 29 парафіях – 21 братство.

ПРОВІДНА РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОГО ДУХОВЕНСТВА

8 грудня 1868 року о. Степан Качала з групою молодих українців-народовців заснував у Львові культурне товариство «Просвіта». Активну участь в організації товариства брали професор гімназії доктор Омелян Огоновський, парох с. Лоп’янки на Долинщині о. Йосип Заячківський. Через п’ять років у роботу «Просвіти» активно включилася більшість духовенства, бо у діяльності Церкви і «Просвіти» було багато спільного – поширення рідної мови, відвернення народу від п’янства тощо. Однією з найпоширеніших форм просвітньої роботи стали читальні. Ідея організації читалень належить коломийському священику Миколі Синовідському. Їхнє створення він запропонував на «Соборі руських учених». Перша читальня з’явилася у Коломиї вже 1848 року. Показовими читальнями та філіями «Просвіти» були Коломийська, Кутська, Товмацька, Рогатинська. На початках читальні виникають при церковних братствах, а вже згодом їх організовують за окремими статутами. Греко-католицьке духовенство засновувало парафіяльні школи, а відтак – створювало посібники та готувало вчителів. Авторами граматик української мови були переважно священики: Іван Могильницький, Йосип Лозинський, Йосип Левицький та ін. Їхньому перу належать букварі, читанки, катехизми та інша література рідною мовою. Отець Іван Лаврівський написав граматику української мови та підручник з методики, о. Йосафат Кобринський уклав та видав у Львові посібники: Спосіб борзо виучити читати і Буквар новим способом зложений для домашньої науки. Отець Іван Могильницький у праці Відомість о руськім язиці поставив українську мову в один ряд з іншими слов’янськими мовами. Він зазначав, що без мови народ перестає існувати. Іван Могильницький є автором п’яти підручників та короткого нарису історії України. Отець Іван Озаркевич заснував театральний гурток в Коломиї і поставив там першу виставу: переробив п’єсу І. Котляревського Наталка Полтавка відповідно до місцевих народних звичаїв. Вона мала успіх і у Львові. Також він переробив Сватання на Гончарівці Г. Квітки, Москаля чарівника І. Котляревського та інші п’єси. Отець Осип Барвінський поставив істо-

137

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

ричну драму Павло Полуботок. Отець Гнат Якимович написав віршовану драму Терпен-спасен, а Рудольф Мох був автором першої комедії в західноукраїнській літературі Справа у Клекотині. Як бачимо, за відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство. За словами М. Грушевського, ця Церква «… стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна». Запитання й завдання до теми: 1. Розкрийте передумови участі греко-католицького духовенства Галичини у національно-суспільному відродженні тогочасних українців Австро-Угорської імперії. 2. Який вплив мало греко-католицьке духовенство на формування громадянської позиції українців Галичини стосовно мовного питання, заснування шкіл, політичних партій тощо? Рекомендована література: 1. Химка І. Греко-католицька церква і національне відродження в Галичині 1772–1918 // Ковчег. Збірник статей з церковної історії. – Львів. – 1993. – Ч. 1. – С. 67–101. 2. Сарбей В. Національне відродження України // Україна крізь віки. – К.: Альтернативи, 1999. – Т. 9. 3. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш і Руська Трійця: до проблеми ідеологічних шукань серед української інтелігенції XIX ст. – Львів: Львівські новини, 1994. – 30 с. 4. Горинь В. І. «Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К.: Наукова думка, 1987. – 338 с. 5. Шалата М. Будителі: «Руська Трійця». – Дрогобич: Коло, 2011. – 109 с. 6. Головна Руська Рада, 1848–1851: протоколи засідань і книга кореспонденції / За ред. О. Турія. – Львів: Інститут Історії Церкви, 2002. – 267 с.

138

ГАЛИЦЬКІ МИТРОПОЛИТИ

Галицькі митрополити: Михайло Левицький – перший кардинал-українець; релігійно просвітницька діяльність Йосипа та Сильвестра Сембратовичів Після входження Галичини до складу монархії Габсбургів для Греко-Католицької Церкви розпочався кардинально інший етап її історії. У ході реформ «освіченого абсолютизму» Греко-Католицька Церква зазнала значних змін: її було зрівняно в правах із Римо-Католицькою, відкрито спеціальні навчальні заклади для священиків. 24 лютого 1807 року Папською курією була відновлена Галицька митрополія. Так, з початку ХІХ ст. біля витоків духовного життя галичан знову стає духовенство. Протягом 1816–1848 років на чолі Греко-Католицької Церкви стояв митрополит, перший кардинал українського походження – Михайло Левицький. Він походив із священичої родини, мав добру релігійну освіту, яку отримав у греко-католицькій духовній семінарії Barbareum. Протягом 1798–1808 років викладав Святе Письмо у Львівській духовній семінарії. З 1808 року – канонік Галицької митрополії, а з 1813 року – єпископ у Перемишлі. У 1815 році імператор Франц І призначив М. Левицького Галицьким митрополитом та Львівським архієпископом. Це рішення 1816 року затвердив Папа Римський. У 1846 році М. Левицький став примасом20 Галичини, у 1856 році отримав від папи Пія ІХ титул кардинала Греко-Католицької Церкви. Протягом багатьох років М. Левицький усі свої сили спрямовував на піднесення престижу Греко-Католицької Церкви. Важливу функцію духовенства митрополит вбачав у катехизації населення через проповіді, які ґрунтуються на історичних фактах та виголошуються зрозумілою народові мовою. 8 травня 1818 року М. Левицький скликав синод у Перемишлі, важливим рішенням якого стало заснування парафіяльних шкіл з народною мовою навчання. Як наслідок, за сприяння митрополита засновано 383 парафіяльні школи у Перемисько-Самбірській єпархії. Водночас М. Левицький намагається вирішити питання нестачі вчителів

20 Примас – це титул ієрарха (архієпископа чи єпископа) в Католицькій Церкві, який надається Римським Папою для певної країни чи регіону. Примас має почесне верховенство над всіма іншими єпископами цієї території.

139

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

140

та належної шкільної літератури. Тому у 1816 році він разом із о. Іваном Могильницьким засновує «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних на основах християнської релігії». У 1821 і 1830 роках побачили світ два документи-меморіали М. Левицького: В обороні державного управлення і самостійності української мови, на підставі яких виникли ще дві організації – «Просвітнє товариство священиків» та «Інститут для образованія дяко-учителів». Після ліквідації у Росії Уніатської Церкви митрополит рішуче виступив на її захист і у 1841 році видав пастирське послання, в якому боронив унію і засуджував її переслідування. У жовтні 1844 року М. Левицький видав пастирське послання, де обґрунтував потребу братств тверезості, і так започаткував у Галичині рух за тверезість. Під час «Весни народів» підтримував об’єднання духовенства та інтелігенції навколо «Галицько-руської матиці» та благословив утворення Головної Руської Ради. За сприяння М. Левицького та єпископа Григорія Яхимовича цісарським декретом від 28 травня 1850 року було засновано Станіславівську єпархію. Часи перебування на митрополичій катедрі Йосифа та Сильвестра Сембратовичів характеризувались загальним неспокоєм у краї. Розчарування у віденському дворі, загострення протистояння між москвофільством та латинізацією, поширення у суспільстві ідей соціалізму і радикалізму – все це покладало на митрополита важке завдання: зміцнити позиції духовенства і Греко-Католицької Церкви загалом. Упродовж останньої третини ХІХ ст. Галицьку митрополію очолювали митрополити з одного роду: Йосиф Сембратович (1870–1882) і його племінник Сильвестр Сембратович (1885–1898). Обоє отримали хорошу теологічну освіту: Йосиф завершив Віденський університет та Августинянум у Римі, Сильвестр навчався у Перемишлі, Львові, Відні та Римі. Стрімко розвивалась їхня церковна кар’єра. Й. Сембратович у 1850 році став префектом Львівської духовної семінарії. Протягом 1852–1860 років – віце-ректор Греко-католицької семінарії у Відні. З 1861 року – професор

ГАЛИЦЬКІ МИТРОПОЛИТИ

Святого Письма у Львівському університеті. У 1865 році отримав архієрейські свячення та став титулярним архиєпископом Нізіянзенським у Римі. У 1867 році Йосифа Сембратовича призначено адміністратором Перемишльської єпархії, у 1870 році – Галицьким митрополитом. Сильвестр Сембратович з 1863 року – префект Львівської духовної семінарії, у 1865–1869 роках – доцент, а з 1863 року – професор теології Львівського університету. Із 1877 року – крилошанин21, з 1878 року – архіпресвітер митрополичої капітули. З 1878 року – єпископ-помічник митрополита Й. Себратовича. З 1882 року – адміністратор Галицької митрополії, а з 1885 року – митрополит. Митрополити Сембратовичі основну увагу у своїй діяльності зосереджували на забезпеченні духовенства належною освітою, обоє були далекими від політики. Лише Сильвестр на деякий час зблизився із народовською партією, але після провалу політики «нової ери» відійшов від неї. Найбільшу увагу митрополити звертали на духовне виховання населення. З цією метою під егідою Сестер Василіанок С. Сембратович заснував дівочий інститут (1884) та нову духовну семінарію у Львові (1889). Також у Римі організував українську колегію. Разом з о. Юліаном Пелешем заснував богословський журнал Руський сіонъ (1870), з о. Ю. Пелешем та о. О. Лепким видав Изборникъ благопотребныхъ церковныхъ чиновъ и службъ (1870). У 1878 році видав молитовник народною мовою. Завершив реформу Чину Василіан. Заснував товариства св. Павла, св. Петра та Згромадження Сестер Служебниць Пренепорочної Діви Марії. У 1891 році С. Сембратович скликав помісний синод, який не збирався від 1720 року. На ньому прийняли важливі рішення для внормування життя Греко-Католицької Церкви. За заслуги перед усією Церквою у 1894 році папа Лев ХІІІ іменував С. Сембратовича кардиналом. За митрополита Й. Сембратовича було проведено реставрацію храму св. Юра у м. Львові (1876), у 1885 році завершено утворення Станіславівської єпархії. Активно боровся митрополит із пияцтвом, за що його не любила польська шляхта. У 1874 році Й. Сембратович видав два послання: Про достоїнства чоловіків та

21 Крилошанин – священик, який брав участь у постійнодіючій раді єпархіального єпископа. Цю раду (дорадчий орган єпископа) ще називали словом «капітула».

141

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

Про братства тверезості. Два митрополити із одного роду – як їх тепер називає сучасна історіографія – своїми активними діями на релігійно-просвітницькій ниві намагались реформувати та піднести духовний рівень життя галичан. Запитання й завдання до теми: 1. Які чинники вплинули на формування суспільної позиції митрополита М. Левицького? 2. Оцініть внесок митрополита М. Левицького у розвиток українського шкільництва в Галичині. 3. Підберіть свідчення на користь активної діяльності в освітньо-виховній сфері митрополитів Йосифа та Сильвестра Сембратовичів. Рекомендована література: 1. Антоняк І. Львівський собор Греко-Католицької церкви 1891 року // Історія релігії в Україні. – Львів, 2008. – Кн. І. – С. 160–171. 2. Виджу тя на Кресті…: рукописний молитовник Михайла Левицького з Улюча (1836 р.) / За ред. В. Пилиповича. – Перемишль, 2011. – 211 с. 3. Кияк С. Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи. – Івано-Франківськ, 2006. – 632 с. 4. Листи митрополита М. Левицького до єпископа Ів. Снігурського й офіціальні документи їх спільної діяльності (1813 – 1847) / зібрав В. Щурат. – Львів: Накладом НТШ, 1924. – 231 с. 5. Матковський С. Три синодальні архієреї. Спогади з життя і діяльності о. Юліана Куїловського, Юліана Пелеша і Сильвестра Сембратовича. – Львів, 1982. – 108 с. 6. Митрополит Михайло Левицький та його доба. (духовні діячі України) / Упор. І. Орлевич. – Львів, 2010. – 219 с. 7. Назарко І. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590 – 1960). – Торонто: Видавництво отців Василіан, 1962. – 271 с.

142

Українська Греко-Католицька Церква в обороні економічних інтересів українського селянства Українська Греко-Католицька Церква в Австрійській монархії (Австро-Угорщині) розробила та впровадила

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ОБОРОНІ ЕКОНОМІКИ

комплекс ініціатив для вирішення тогочасних соціально-економічних проблем, породжених процесами становлення ринкової економіки. Основним напрямом соціальної роботи Церкви у ХІХ ст. стала боротьба з побутовим пияцтвом та його економічними й соціальними наслідками. Початок антиалкогольного руху в Галичині припадає на 40-ві роки. Розпорядженням імперського намісника Королівства Галіції та Лодомерії від 23 вересня 1844 року при всіх парафіяльних церквах священики мали створити товариства тверезості. Цією постановою як римо-католицьке, так і греко-католицьке духовенство зобов’язали проводити серед населення відповідну роз’яснювальну роботу та записувати усіх тих, хто давав присяги тверезості, у спеціальні “Золоті книги тверезості”. Завдяки активній праці священиків членами товариств тверезості стало майже 40% галицьких селян. Рух за тверезість підтримували керівники Церкви – митрополити Михайло Левицький, Йосип Сембратович, Сильвестр Сембратович та Андрей Шептицький. Боротьба з пияцтвом мала соціально-економічні цілі. Братства тверезості часто ставали основою для «допомогових кас», громадських крамниць і «шпихлірів» (зерносховищ). 1869 року один з лідерів народовецького табору, посол Галицького сейму та ініціатор товариства «Просвіта» о. Степан Качала (1815–1888) публікує статтю Що нас губить, а що помочи може? Письмо для руських селян. У формі повчальної бесіди між священиком і селянином він обґрунтовує переваги морального, тверезого та ощадливого життя. Персонаж статті – священик – також радить селянам засновувати каси взаємодопомоги та шпихліри. Надзвичайно активно у 70-х роках популяризує в Галичині ідеї тверезого способу життя та господарської співпраці на засадах рівності, самоврядування, спільної відповідальності за справу духовний лідер русофілів о. Іван Наумович (1826–1891). Він пропагує їх у повісті Мельникова Юстина, у численних науково-популярних статтях журналу Наука, засновником і видавцем якого він був, в інших періодичних виданнях. Саме І. Наумович запропонував українським

143

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

144

селянам форму ідейно-організаційного осередку для творення по селах названих вище економічних інституцій. 11 січня 1873 року жителі його парафії у с. Стрільче біля Коломиї заснували першу в Галичині сільську громадську бібліотеку-читальню за зразком чеських читалень, про які І. Наумович писав у своїй Науці. У номері другому за 1873 рік він помістив зразковий статут сільської читальні та коротку розповідь про роль читалень у національному відродженні чеського народу. У чеських читальнях освічені особи, писав він: «преподаютъ всяки науки, напр. якъ закладати всякіи товарищества, якъ поднести господарство, якъ братися до гандлю и до всякой индустріи». Опублікований І. Наумовичем статут читальні не містив статті, що дала б змогу цій організації володіти різними підприємствами. Тому перші громадські ощадно-позичкові товариства та крамниці, засновані з ініціативи і на кошти селян-членів читалень, юридично були самостійними підприємствами, що формально належали одній особі, якій члени-засновники довірили свої кошти. Вміло керовані священиками товариства тверезості, при яких існували позичкові каси, церковні крамниці та громадські зерносховища, сприяли поліпшенню матеріального становища селян, а головне – розвивали нахил до самодопомоги. Прикладом може бути діяльність товариств, заснованих о. Данилом Танячкевичем (1842–1906), парафіяльним священиком у с. Закомар’я Буського району. Свій досвід парох описав у книжечці Як заводити «Правди» на лад Закомарської Правди (1883). Автор подав практичні поради щодо організації придуманого ним особливого типу ощадно-позичкових кас, що надавали низьковідсоткові кредити, дохід від яких спрямовувався на користь громади. Правди о. Д. Танячкевича діяли в Закомар’ї, Білому Камені, Скваряві та Пітричах. Новий етап соціальної роботи греко-католицького духовенства серед галицького селянства пов’язаний з діяльністю митрополита Андрея Шептицького (1865– 1944). На початку ХХ ст. Блаженніший звернувся до мирян та духовенства з низкою послань програмного характеру, в яких розкрив головні постулати сус-

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ОБОРОНІ ЕКОНОМІКИ

пільного життя християнина. Безсумнівно, ключовим серед них є сьоме послання під назвою О квестії соціяльній, датоване 21 травня 1904 року, яке вийшло окремим виданням у жовківській друкарні отців Василіан. Послання О квестії соціяльній укладене на основі папської енцикліки Льва ХІІІ за 1891 рік під назвою Rerum novarum, в якій було представлено соціальний бік Христової доктрини і науки Церкви. Митрополит розрізняє у священика його душпастирську службу та його громадське життя, наголошуючи, що священикові поза своїми обов’язками можна і навіть треба займатися громадською роботою. Новою була також вимога Митрополита стосовно економічної просвіти народу. „Священик, – писав він, – що навіть на жадання парафіян не хоче утворити читальні, склепику, шпихліра громадського і т. д. і всім подібним установам єсть противний, не відповідає своєму становищу”. Створені на інстинктивному відчутті необхідності солідарних дій, зорієнтовані на добродійність, але економічно збиткові «правди» о. Д. Танячкевича, церковні крамниці та громадські шпихліри проіснували порівняно недовго. На їхній основі шляхом реорганізації або об’єднання колишніх співзасновників цих товариств у галицьких селах та містах виникають економічно досконаліші кооперативні організації. Першою була організована 1883 року у Львові на зразок швейцарських споживчих товариств «Народна Торговля», яка згодом стала центральною спілкою західноукраїнської споживчої кооперації. Керівну раду товариства очолив о. Євген Дуткевич, членами проводу серед інших були священики Є. Гузар, А. Стефанович, Д. Лопатинський та інші. 1892 року у Львові під покровительством митрополита Андрея Шептицького почало діяти страхове товариство «Дністер». За підтримки А. Шептицького у 1904 році в Перемишлі відкрили кредитне товариство «Українська щадниця». Митрополит був також ініціатором і головним акціонером «Земельного Банку Гіпотечного» у Львові. Вагомий внесок в український кооперативний рух зробив відомий композитор і хоровий диригент о. Остап Нижанківський (1862–1919) – засновник пер-

145

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

22 Рочдельські принципи – рух англійських ткачів початку ХІХ ст., які сформували принципи споживчої кооперації.

146

шого в краї українського молочарського товариства у с. Завадові поблизу Стрия (1904). О. Нижанківський очолив також засновану 1907 року спілку молокопереробних кооперативів – Крайовий Союз Молочарсько-Господарський. Засновниками молокопереробних кооперативних товариств були священики Микола Матковський, Микола Гошовський, Кость Петрушевич, Северин Борачко та багато інших. На Стрийщині, у селі Угерське, тривалий час працював ще один піонер української збутово-переробної кооперації – о. Лев Горалевич (1859–1920). Долучився він також до створення у цьому селі церковної крамниці. Переконавшись в ефективності застосування так званих «рочдельських принципів»22 ведення торгівлі, 1906 року. о. Л. Горалевич звернувся із спеціальним листом до «Народної Торговлі» та Господарсько-промислової комісії товариства «Просвіта», у якому пропонував активізувати кампанію з перетворення наявних громадських крамниць у споживчі кооперативи та об’єднати ці кооперативи у спеціальну спілку. Така активність пароха із с. Угерське у справі розгортання кооперативного торговельного бізнесу спонукала відомого українського «рочдельця» початку ХХ ст. І. Петрушевича визнати о. Л. Горалевича «одним з кращих [в Галичині – Р.П.] знавців сільської торгівлі». Наскільки важливою для УГКЦ була оборона економічних інтересів українських селян, показує діяльність о. Тита Войнаровського (1856–1938), який тривалий період був господарським адміністратором Галицької митрополії. Особливу роль о. Т. Войнаровський відіграв у справах, пов’язаних з парцеляцією (подрібненням) і продажем великих земельних ділянок та забезпеченням землею селян. Ще як посол віденського парламенту, він декілька разів вносив на його розгляд проект постанови про повернення селянам землі, зумів переконати керівництво низки галицьких банків у доцільності надання селянам кредитів під низькі відсотки та спростити покупцям доступ до їхнього отримання. 1907 року з його ініціативи заснували парцеляційний кооператив «Земля», а 1909 року – Земельний іпотечний банк у Львові. Власне як господарський адміністратор Т. Войнаровський коштом Церкви і особи-

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ОБОРОНІ ЕКОНОМІКИ

стими коштами митрополита А. Шептицького викупив від дідичів Снятинщини, Коломийщини, Городенщини, Станіславівщини, Львівщини та розділив між селянами 40 тис. моргів23 поля. Греко-католицькі священики розуміли, що для підтримки українського селянства необхідно навчити його практичному господарюванню. 1899 року брати-священики Юліан Дудкевич із с. Дуб’є і Тома Дудкевич із с. Цішак на Брідщині запросили до себе друзів-священиків й вирішили заснувати товариство «Сільський Господар». Уже через десять років «Сільський Господар» своєю діяльністю заявив про себе як про головного представника інтересів українських хліборобів. Напередодні Першої світової війни товариство мало 90 філій, 151 «кружок» та більше 26 тисяч членів. У міжвоєнний період, коли в управі «Сільського господаря» працювали отці Йосиф Раковський, Андрій Пеленський, Євген Шухевич, Ізидір Сохоцький та багато інших, до товариства входили 60 філій, 2040 гуртків та 160 тисяч членів. Українська Греко-Католицька Церква в особі Андрея Шептицького долучилася також до формування в Галичині мережі фахових навчальних закладів. 1910 року Митрополит подарував свій фільварок у с. Милованю на Покутті першій українській фаховій школі, заснованій «Просвітою». Навчання в Милованю тривало 11 місяців, по 22 год фахових і 18 год теоретичних на тиждень. Школа мала гарну матеріальну базу: поля, город, пасіку, сад, рибний став, квітник, корівник, курник, ремісничі верстати, знаряддя й машини, необхідні для модерного сільськогосподарського виробництва. Вона проіснувала до 1939 року й була знищена після анексії Західної України Радянським Союзом. Результати економічно-просвітньої роботи та кооперування українців Галичини у період до Першої світової війни були представлені на Першому Українському Просвітньо-Економічному Конгресі у Львові, що відбувся 1–2 лютого 1909 року з нагоди 40-ліття «Просвіти». Участь у цій першій всеукраїнській нараді з національно-господарських питань узяли 768 представників усіх земель України, в тому числі й 118 священиків. Ключові доповіді у рільничо-економічній і

23 Морг – одиниця виміру площі ґрунту (землі), що дорівнює 0,56 га.

147

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

кооперативно-економічній секціях також мали священики: о. Т. Лежогубський виступив з доповіддю «Братства тверезості», о. Л. Ярема – «Захоронки і приюти», о. А. Глодзінський – «Загальний образ нашого господарського життя», о. Т. Войнаровський – «Економічний розвиток нації в Галичині». Учасників Конгресу благословив митрополит Андрей Шептицький. Широкомасштабна фінансово-економічна діяльність з метою формування в краї національної економіки та поліпшення соціально-економічного становища українців, фінансування освіти талановитих дітей, підняття освітнього рівня населення, яку розгорнув митрополит Андрей, принесла щедрі плоди. По-перше, ріс авторитет УГКЦ серед власного народу. По-друге, завдяки активній участі духовенства в українському громадському житті, наданню Церквою моральної та посильної матеріальної допомоги загальнонаціональним установам, які вели економічну й просвітницьку роботу на католицьких засадах, розвивається громадянське суспільство, зокрема й кооперація. І по-третє, на початку ХХ ст. помітно зростає конкурентоздатність селянських господарств та добробут селянства. Запитання й завдання до теми: 1. Встановіть цілі соціально-економічної діяльності Церкви у ХІХ – перших десятиліттях ХХ ст. 2. Які форми організації економічного самозахисту популяризувала і підтримувала Церква у ХІХ ст.? 3. У чому виявлялась участь священиків в організації господарського самозахисту галицького селянства? 4. Розкрийте історичне значення соціальної діяльності Української Греко-Католицької Церкви в ХІХ – перших десятиліттях ХХ ст.

148

Рекомендована література: 1. Витанович І. Як народжувався український кооперативний рух в Галичині // Кооперативна республіка. – 1936.– Ч. 11–12. 2. Витанович І. Історія українського кооперативного руху. – Нью-Йорк, 1964. 3. Войнаровський Т. Низка споминів з мого життя // Історичні постаті Галичини ХІХ–ХХ ст. – Філадельфія, 1961.

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ОБОРОНІ ЕКОНОМІКИ

4. Говикович А. Спогади про початки українського молочарства // Кооперативне молочарство. – 1937. – Ч.11. 5. Гук В. Священики Української католицької церкви. – Коломия, 1999. 6. Злупко С. Тит Войнаровський // Українські кооператори. Історичні нариси. – Львів: Вид-во Львівської комерційної академії, 2001. – Кн. 2. – С. 59–66. 7. Історія кооперативного руху / С. Г. Бабенко, В. Г. Галюк, С. Д. Гелей та ін. – Львів, 1995. – 410 с. 8. Качор А. Роля «Просвіти» в економічному розвитку Західної України. – Вінніпег, 1960. – 32 с. 9. Качор А. Роля духовенства і церкви в економічному відродженні Західної України. – Вінніпег, 1992. – 40 с. 10. Коропецький І. С. Українські економісти ХІХ ст. та Західна наука. – К.: Либідь, 1993. – 185с. 11. Мизак Н. Духовенство Української греко-католицької церкви в боротьбі за національно-культурну ідентифікацію Східної Галичини в ХІХ – на початку ХХ століття: історія і сучасність // Релігія та соціум. – 2008. – №1. 12. Пастирське послання митр. Андрея Шептицького до духовенства О Квестії Соціальній // митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899– 1944. Т. II. Церква і суспільне питання. Книга I. Пастирське вчення та діяльність . ‒ Львів: “Місіонер”, 1998. – C. 137–176. 13. Петрушевич І. Церковна крамниця в Угерську // Економіст. – 1905. – Ч. 2. 14. Савчук Б. Корчма: алкогольна політика і рух тверезості в Західній Україні у ХІХ–30-х роках ХХ ст. – Івано-Франківськ, 2001. 15. Сич М. Українська кооперація в Галичині під час ІІ світової війни. – Львів, 2000. 16. Споживча кооперація України. Від зародження до сьогодення / За заг. ред. С. Гелея. – Львів: Вид-во Львівської комерційної академії, 2013. 17. Творидло М. П’ятдесятилітня діяльність „Просвіти” на поли економічнім / Упоряд., В. Пашук, Ш. Ковба. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. 18. Українські кооператори. Історичні нариси: У 3 кн. – Львів: Вид-во ЛКА, 1999 – Кн.1; Львів: Вид-во ЛКА, 2001. – Кн. 2; Львів: Вид-во ЛКА, 2007. – Кн. 3. 19. Шевченко О. В. Громадська діяльність Тита Войнаровського // Український історичний журнал. – 2008. – №2. – С. 86–91. 149

РОЗДІЛ 4

ХРИСТИЯНСТВО В РЕАЛІЯХ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ У ХХ СТ. КОРОТКА ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ

150

1917 р., 23 листопада – у Києві було створено Всеукраїнську церковну раду 1917 р., листопад – відновлення Московського патріархату 1919 р., січень – прийнятий закон «Про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви» 1920 р., 5 травня – проголошено відновлення УАПЦ як незалежної церкви 1930 р., 28–29 січня – відбувся Надзвичайний собор у Києві, який під тиском радянської влади ліквідував УАПЦ. 1939 р., 22 грудня – таємна хіротонізація Йосифа Сліпого митрополитом Андреєм Шептицьким 1944 р., 1 листопада – смерть митрополита А. Шептицького 1946 р., 8–10 березня – відбувся Львівський псевдособор, який ліквідував УГКЦ 1949 р., 28 серпня – православний єпископ Макарій на Чернечій горі біля Мукачева проголосив ліквідацію УГКЦ та Ужгородської унії 1646 року 1963 р., 25 листопада – Йосиф Сліпий заснував у Римі Український католицький університет св. Климента Папи 1975 р. , 1 серпня – підписання Радянським Союзом акту щодо прав людини у Гельсінкі 1982 р. – утворення української релігійної правозахисної організації Комітет захисту Української Католицької Церкви 1989 р. – у Львові відновила свою діяльність Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) 1989 р, листопад – Заява Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР про надання греко-католикам права на заснування й реєстрацію громад

1989 р., травень-листопад – акція голодування греко-католиків на захист своїх прав на Арбаті у Москві 1990 р., 19 серпня – повернення греко-католикам архікатедрального собору св. Юра у Львові 1991 р. , 15 червня – затвердження Статуту УГКЦ 1991 р. , 30 березня – приїзд до України Глави УГКЦ патріарха Мирослава Івана Любачівського 2000 р., 14 грудня – УГКЦ очолив Патріарх Любомир Гузар 2011 р. , 23 березня – на виборчому Синоді єпископів УГКЦ був обраний на посаду Глави Церкви Святослав Шевчук

Митрополит Андрей Шептицький – Глава УГКЦ: церковно-суспільна діяльність Рід Шептицьких – одна з найдавніших українських боярських родин, грамоту на право земельного володіння якій у 1284 р. надав галицько-волинський князь Лев Данилович. З кінця ХVII і майже все ХVII ст. з родини Шептицьких вийшла плеяда найвищих церковних ієрархів Української греко-католицької та Польської римо-католицької Церков. Серед них Варлаам Шептицький, єпископ у Львові, Атанасій і Лев Шептицькі, єпископи львівські, пізніше Києво-Галицькі митрополити. Вони є засновниками-фундаторами архикатедрального собору св. Юра у Львові, де їхні статуї прикрашають фасад храму. Батько Митрополита ‒ граф Іван Шептицький – був маршалком повітової ради в Яворові і Галицьким послом до австрійського парламенту у Відні. Батько походив із древнього лицарського роду Сасів. Своє шляхетство отримав від Данила Галицького за особливі заслуги перед князівством. Протягом XVII–XVIII ст. цей рід через шлюби з поляками сполонізувався, хоча батько пам’ятав про своє українське коріння: про славних предків, серед яких було багато громадських діячів та духовних осіб. Граф Шептицький був власником земельних володінь Прилбичі-Брухналь Яво-

151

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

152

рівського повіту та Дев’ятники-Кологури Бібрецького повіту. Мати Митрополита − Софія – народилася 1837 року в родині відомого польського драматурга графа Александра Фредра. Надзвичайно шляхетна, високодуховна, вона отримала блискучу на той час освіту, мала малярський хист. Вийшовши заміж за графа Івана Шептицького, Софія переїхала зі Львова в родове містечко чоловіка Прилбичі. У домі Шептицьких плекалася атмосфера християнської любові. У подружжя Івана та Софії Шептицьких було семеро синів, яких виховували у латинському обряді. Основними мовами спілкування у сім’ї були польська та французька, хлопці дуже добре розуміли українську, інколи відвідували Богослужіння у місцевій греко-католицькій церкві. Своїх синів граф Іван Шептицький бажав бачити на урядовій чи на військовій службі. Доля синів Шептицьких склалася так: Степан і Юрій померли у дитячому віці, Леон разом із своєю дружиною був розстріляний НКВС у 1939 році в родинному маєтку Шептицьких у Прилбичах; Олександр загинув від куль гестапо у 1941 році, Казимир-Климентій помер на засланні у Володимирі-на-Клязьмі у 1951 році; Станіслав закінчив військову академію у Відні та опісля став генералом польського війська, помер 1950 року. Роман Олександр Марія, третій син подружжя графів Шептицьких, народився 29 липня 1865 року в Прилбичах. Уже з дитинства він був жвавим та кмітливим хлопцем, усе дуже легко сприймав та засвоював. Початкову освіту отримав під проводом своєї матері Софії. Згодом навчався у Львівській та Краківській гімназіях, які закінчив з відзнакою. У 18-річному віці за порадою батька вступив на однорічну службу до австрійського війська, яку не завершив через проблеми із здоров’ям. З 1883 до 1887 року навчався в університетах Кракова та Вроцлава на юридичному факультеті, які завершив із науковим ступенем доктора права. Молодому графу Роману Шептицькому було забезпечене високе суспільне становище, однак уже з гімназійних років хлопця не покидала думка про його українське походження, і він щоразу схилявся до ви-

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ ‒ ГЛАВА УГКЦ

бору повернутися до своєї прадідівської Греко-Католицької Церкви. Біографи Митрополита розповідають, що одного разу граф Іван Шептицький відвідав із своїм Романом Олександром село Унів, в якому знаходився славний монастир отців василіан ‒ літня резиденція Львівських Греко-Католицьких владик. На портретах, які прикрашали стіни цього стародавнього монастиря, були зображені церковні ієрархи: Варлаам, Атанасій та Лев Шептицькі – предки Романа по лінії батька. Уже як дорослий юнак він сказав батькові про свій намір вступити до Василіанського чину, на що батько не одразу погодився. І лише через певний час все-таки дав своє благословення Романові на вступ до монастиря, вбачаючи у цьому Божу волю. 28 травня 1888 року Роман Шептицький вступив до монастиря отців василіан у Добромилі. У липні цього ж року одержав монаший одяг та змінив своє ім’я на чернече – Андрей. 1890 року молодий монах виїхав на богословські студії до Кракова, які закінчив із докторським ступенем. Прекрасно оволодів грецькою та латинською мовами, вивчив іврит. 22 серпня був висвячений на священика. До того, як очолити Галицьку митрополію у 1901 році, Андрей Шептицький мав уже поважний церковний досвід: у 23-річному віці вступив до монастиря, із 27 років – священик, на 31-му році життя став ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. Зарекомендував себе як проповідник-місіонер, організатор видавничої справи, викладач. Очоливши у 34 роки Станіславівську єпархію УГКЦ, владика Андрей за рік зробив там більше, ніж його попередники за десятки років, зокрема закупив площу під будівництво єпархіальної семінарії, заснував велику єпархіальну бібліотеку, якій подарував понад 10 тисяч книжок, провів канонічну візитацію парафій своєї єпархії, преважно гуцульських та буковинських. Андрей Шептицький проводив реколекції як для інтелігенції, священиків, так і для простих людей. У 1897 році ініціював видання і був першим редактором релігійного журналу Місіонар, який згодом став найчисельнішим релігійним виданням того часу.

153

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

24 Архієпископ – почесне звання, яке надають єпископові.

154

Після смерті митрополита Cака Куїловського Андрей Шептицький став Галицьким митрополитом. 17 січня 1901 р. у Львові в соборі св. Юра відбулася урочиста інтронізація Шептицького як Митрополита Галицького, архієпископа24 Львівського. Упродовж усіх років своєї митрополичої діяльності Шептицький дбав про тісні зв’язки зі священиками: здійснював візитації парафій, листувався, на перше прохання приймав їх у себе на аудієнціях. У критичних соціальних ситуаціях митрополит Шептицький закликав священиків до виконання не лише церковних, а й деяких світських обов’язків заради добра вірних. Митрополит добре розумів, що саме чернецтво є серцем Церкви, тому всіляко його підтримував. Обійнявши митрополичий престол, Андрей Шептицький зрозумів, що Чин в отців василіан та сестер василіанок, а також в новозаснованого Згромадження Сестер Служебниць Пренепорочної Діви Марії, які існували на той час, це недостатньо для Церкви. Тим більше, що на початку ХХ ст. у Галичині почали спонтанно виникати різні релігійні товариства, члени яких хотіли вести чернече життя, однак не в наявних чернечих спільнотах. Ці товариства-гуртки дали початок таким жіночим чернечим згромадженням: сестри Згромадження Пресвятої Родини, сестри Згромадження священномученика Йосафата, сестри Мироносиці, Згромадження святого Йосифа та сестри Студійського Уставу, яким митрополит Шептицький завжди старався допомогти. На межі 1903–1904 років митрополит організував монахів, які мали б жити за правилами Святого Теодора Студита. Для них 1905 року він написав Типікон. У 1919 році митрополит передав Унівську резиденцію галицьких митрополитів монахам Студійського Уставу, яка отримала статус Лаври. Коли митрополит Шептицький у 1910 році брав участь в Євхаристійному Конгресі у Монреалі, то здійснив візитацію українців греко-католиків у Канаді. У цей час серед українців невтомно працював бельгійський редемпторист о. Ахіль Деляре, який у 1906 році прийняв східний обряд, щоб працювати серед українських емігрантів. Митрополит був глибоко вражений такою самопосвятою отця і вирішив запросити

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ ‒ ГЛАВА УГКЦ

бельгійських редемптористів розпочати подібну місійну працю, але в Україні. На запрошення митрополита 21-го серпня 1913 року в Галичину прибули бельгійські редемптористи о. Йозеф Схрайверс (згодом настоятель місійної спільноти) та ще п’ять отців і один брат. Спочатку вони поселилися в Уневі, а згодом на Збоїщах і Клепарові, де 1922 року відкрили свій ювенат25. Редемптористи прийняли східній обряд, швидко вивчили українську мову і стали добрими пастирями для українців. У кінці ХІХ ст. чимало галичан покинули свої землі й оселилися за океаном у Канаді, Сполучених Штатах Америки та Бразилії, де шукали кращої долі. Часто українці, які тоді ще не мали своєї організованої ієрархії, переходили на латинський обряд або ж ставали членами протестантських церков, яких у Північній Америці було чимало. Тому митрополит, добре розуміючи потреби українців за океаном, щоразу висилав туди священиків та монахинь, які мали б там працювати і підтримувати релігійне та культурне життя заокеанських емігрантів. У 1902 році на прохання митрополита отці василіани разом із сестрами служебницями ПДМ виїхали з Галичини до Канади, щоб працювати серед українців. Митрополит вирішив створити за океаном українські греко-католицькі єпископства. Ця справа вимагала від нього багато часу та зусиль, оскільки часто потрібно було дипломатично маневрувати між Ватиканом, латинськими єпископами цих держав (які хотіли українців повністю мати у своїй юрисдикції) та навіть урядами деяких зацікавлених країн. Все ж 4 березня 1907 року папа Пій Х номінував о. Сотера Ортинського, ЧСВВ на першого єпископа для українців Сполучених Штатів Америки, а незабаром, у 1912 році, Апостольський Престол призначив о. Никиту Будку на першого єпископа для українців у Канаді. Митрополит хотів також створити єпархію для українців греко-католиків у Бразилії, однак початок ІІ світової війни цьому перешкодив. Напевно, не було такої релігійної, культурно-cоціальної чи політичної ділянки, в якій митрополит безпосередньо чи опосередковано не брав би участі. Він

25 Ювенат – так звана «мала семінарія» для хлопців. Це був навчальний заклад, у якому хлопці могли отримати гімназійну освіту під проводом монахів. Після його закінчення вони або далі навчалися, або вступали у монастир.

155

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

156

був душею і серцем церковного, національного та суспільного життя тогочасної Галичини. Дбав і пам’ятав про всіх, вислуховував чи давав поради, незважаючи на соціальне становище особи. Цим Андрей Шептицький здобув любов своїх вірних та повагу в чужинців. Коли було потрібно, він не вагався виступити проти несправедливості. 24 липня 1933 року УГКЦ в особі митрополита Андрея Шептицького, єпископів Григорія Хомишина, Йосафата Коциловського, Никити Будки та єпископів-помічників Григорія Лакоти, Івана Бучка, Івана Лятишевського проголосила відозву до всіх вірних Греко-Католицької Церкви з приводу голоду на Великій Україні – Україна в передсмертних судорогах. Ця відозва мала вагомий вплив на суспільну думку західноукраїнського населення, бо вже наступного дня після її проголошення тридцять п’ять українських громадських інституцій, серед яких: Українська Парламентська Репрезентація, товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, Український католицький союз, Союз українок та інші створили у Львові Український громадський комітет рятунку України, який став координатором допомоги голодуючим. Митрополит з особливою увагою та любов’ю ставився до молоді та дітей, зокрема до сиріт. Незважаючи на своє високе становище, він знаходив час для зустрічей із ними, на яких вів розмови з кожною дитиною, розпитував про її бажання та проблеми. Тому не дивно, що дітвора й молодь горнулися до свого опікуна, обдаровували його квітами, представляли для нього різні інсценізації та писали йому листи. Митрополит на потреби дитячих сиротинців передав 1 млн злотих крон. У 1933 році митрополит вирішив організувати з’їзд української молоді, яка б задекларувала свою вірність Христу та його ідеалам. Саме свято розпочалося на площі Сокола-Батька 7 травня зранку короткою промовою до молоді єпископа Івана Бучки. Опісля розпочалася Архієрейська Літургія, на якій понад 20 тисяч молоді приступили до Святого Причастя. Після неї всі учасники урочисто склали присягу на вірність Христу. Сформували колони і маніфестаційною ходою вулиця-

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ ‒ ГЛАВА УГКЦ

ми Львова прийшли на Святоюрську гору, де їх зустрів митрополит Андрей Шептицький, щоб поблагословити та виголосити промову. Звертаючись до української молоді, митрополит закликав: «Станьмо апостолами тієї вірності Христові, яку ви торжественно прирекли! Почуття того піднесеного духа, тієї духовної вартості й рішучої волі в будучому житті бути вірним Христові ‒ передайте іншим». У цьому з’їзді взяло участь близько 60 тисяч молодих людей. Митрополит щорічно висилав на закордонні студії талановиту, але часто бідну молодь, забезпечуючи їм стипендії із власних коштів. Вони здебільшого навчались у Римі, Інсбруку, Відні та містах Швейцарії. Митрополит вважав, що освіта – це золотий капітал нації, за допомогою якої вона зможе здобути визнання світової громадськості та незалежність. Андрей Шептицький допомагав матеріально багатьом середнім школам. За власні кошти придбав будинок для дівочої гімназії сестер василіанок у Львові і подарував їм землю під великий будинок, а в соборі св. Юра організував Народну школу ім. Грінченка для бідних дітей. Віддав свої землі для садівничої школи в Липовані, а для хліборобської ‒ у Коршові. У Львові заснував та одночасно утримував ремісничу школу, дівочу кравецьку школу «Труд», заклав та опікувався Дяківською бурсою. На Личакові збудував три будинки для Української народної школи ім. князя Лева. Кир26 Андрей подарував отцям студитам маєток у Зарваниці для ведення там сиротинця та ремісничої школи, згодом в Уневі ті ж отці студити за сприяння митрополита відкрили шевську, різьбярську та інші школи. Крім цього, Кир Андрей матеріально підтримував Бучацький інститут св. Йосафата отців василіан та купив майно на Голоску та Збоїщах, де отці редемптористи мали свій ювенат, так звану Малу Семінарію. Митрополит придбав землю навколо площі св. Юра для майбутнього Українського Університету. Фінансував цілу низку часописів, журналів, книжок на релігійно-християнську тематику для різних верств населення. Серед них часопис для дітей Наш приятель та книжечки бібліотечки Нашого приятеля. Сприяв видавництву журналу для молоді Поступ.

26 Кир – додатковий титул-звернення до патріарха, митрополита та єпископа Східних Церков.

157

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

158

1930 року в межах Католицької Акції Шептицький створює «Український католицький союз», який видає на кошти митрополита часопис Мета, тижневик для інтелігенції та для народу Христос наша сила, літературно-науковий місячник Дзвони та бібліотеку Дзвонів. Для видання книг та іншої літератури він закуповує окрему друкарю «Бібльос». Митрополит фінансував молодіжну організацію Католицька Акція Української Молоді «Орли», яка видавала часопис Українське юнацтво. Митрополит Шептицький вважав завданням свого життя якнайактивніше працювати над об’єднанням двох Церков: Католицької та Православної. Саме в Україні, яка територіально стоїть між Заходом та Сходом, питання єдності цих двох християнських Церков було дуже актуальним. Лише Церква, на думку Шептицького, могла б поєднати усіх, тому що за своєю природою вона стоїть над спільнотами і політичними групами. Очевидно, що митрополит глибоко відчував болючу реальність поділу українського народу, розумів, що єдність Церкви безпосередньо залежить від єдності народу. Як митрополит, Андрей Шептицький двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Створив апостольський вікаріат для вірних Греко-Католицької Церкви у Боснії, а 1908 року відправив туди для місійної діяльності ченців-студитів. Митрополит Шептицький був ініціатором Велеградських з’їздів (1907–1927), метою яких було віднайти спосіб об’єднання католицької та православної Церкви. Місцем проведення цих з’їздів було місто Велеград, бо саме з нього розпочали свою проповідницьку місію серед слов’ян Солунські брати ‒ Кирило та Методій. На цих з’їздах були представлені делегації як від римо- та греко-католиків, так і від православних. У вересні 1914 року, після захоплення Галичини російськими військами, митрополит Шептицький був інтернований в Росію і утримувався у Нижньому Новгороді, Курську, а потім у Суздалі (Євфимівський монастир). Йому заборонили листуватися, будь з ким розмовляти і навіть ходити на Богослужіння до монастирської церкви. Це ув’язнення митрополита й

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ ‒ ГЛАВА УГКЦ

етапування його з одного російського міста в інше відбилося на його здоров’ї. Арешт греко-католицького митрополита викликав гучні протести проти таких дій царської Росії, тому влада пішла на деякі поступки і звільнила митрополита із Суздальської монастирської тюрми. Йому було дозволено переїхати в Ярославль над Волгою і жити в приватному помешканні. Після революції 1917 року в Росії голова Тимчасового російського уряду Керенський звільнив митрополита. Повертаючись із заслання, він провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення Католицької Церкви в Росії та підросійській Україні. У березні 1917 року він організував у Петрограді синод Російської Греко-Католицької Церкви і призначив о. Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив о. Михайла Цегельського екзархом для католиків візантійського обряду в Україні. Шептицький неодноразово ставив питання про об’єднання усіх християн України навколо Київського патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів Церкви та української інтелігенції. Передбачаючи репресії проти Церкви під час радянської окупації Галичини, митрополит таємно 22 грудня 1939 року висвятив на єпископа свого наступника – ректора Львівської духовної семінарії о. Йосипа Сліпого. У жовтні 1939 року Шептицький призначив екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єпископа Миколу Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та ін. У час Другої світової війни митрополит робив усе можливе, щоб рятувати євреїв від смерті. Після єврейського погрому в Рогатині (лютий, 1942) митрополит Андрей відкрито звернувся до німецької влади з вимогою припинити знищення цього народу. Звичайно, німці не погодилися, а кур’єр, який приніс листа-відмову, сказав Шептицькому, що якби не поважний вік та авторитет, його б обов’язково фізично ліквідували за те, що він заступився за євреїв. Наприкінці літа 1942 року митрополит організував цілу систему порятунку

159

ХРИСТИЯНСТВО ТА СТАНОВЛЕННЯ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

160

євреїв. Це здебільшого були люди, які врятувалися втечею з гетто або з Янівського табору. Брат митрополита отець архимандрит Климентій також допомагав рятувати єврейських дітей. 14 серпня 1944 року понад 150 дітей таємно вивезли до різних монастирів. Їх переховували у криптах, в монастирських школах, у сиротинцях Львова та околиць, їм видавали фальшиві свідоцтва про хрещення та паспорти. Вже у вересні 1944 року Андрея Шептицького паралізувало, він був прикутим до інвалідного візка, однак продовжував своє служіння, навіть готував науковий життєпис митрополита Вельямина Рутського, якого не закінчив. Важливі документи підписував, взявши перо до уст, Літургію служив тільки з допомогою інших священиків. Передчуваючи близький кінець, прийняв святу тайну єлеопомазання від свого брата архімандрита Климентія. Біля його ліжка щоночі чергували близькі йому отці та монахи. Один із них, о. Йосиф Кладочний, згадував про останні хвилини кир Андрея, що 31 жовтня 1944 року о 9.30 він увійшов до кімнати Митрополита. Шептицький лежав, важко дихаючи і тихо промовляючи французькою: «Мій дорогий Боже», а потім те саме церковнослов’янською мовою. Побачивши отця, взяв його за руку і сказав: «Я вмираю». Отець Кладочний згадує, що в цю хвилину його огорнув жаль і страх за долю Української Греко-Католицької Церкви. Вірив, що лише митрополит Шептицький міг врятувати її та український народ від загибелі. Згодом до вмираючого митрополита увійшли його брат Климентій Шептицький, брат Атаназій, отці Грицай та Котів. Митрополит знову молився, а трохи згодом заговорив до них: «Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнюватися іншим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ ‒ ГЛАВА УГКЦ

згода будуть панувати в ній. Все те буде, як кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися завжди нашим бідним, замученим народом, який стільки витерпів, щоб ця опіка тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте сильні і стійкі у вірі, витривалі, ревні в служінні Господу Богу. Більше мого голосу не почуєте, аж на страшному суді». Митрополит замовк і більше не сказав жодного слова. 1 листопада о 1.30 серце великого митрополита перестало битися. Після похоронних церемоній, на які зібралися величезні маси народу, тіло митрополита Андрея було поховано в Архикатедральному соборі святого Юрія. Запитання й завдання до теми: 1. Встановіть мотиви активної фінансової та моральної підтримки митрополитом Андреєм українського студентства та освіти. 2. Розкрийте зміст концепції митрополита Шептицького про єдність християн різних конфесій. 3. Як митрополит Шептицький долучився до порятунку євреїв від фізичного знищення в час ІІ світової війни? Рекомендована література: 1. Заборовський Я. Ю. Митрополит Андрей Шептицький: нарис про життя і служіння церкві та народові (1865– 1944). – Івано-Франківськ, 1995. – 64 с. 2. Лаба В. Митрополит Андрей Шептицький: його життя і заслуги (з нагоди 100-річчя уродин). – Рим: Видання Богословського факультету УКУ ім. св. Климентія Папи, 1996. – 72 с. 3. Ленцик В. Визначні постаті Української Церкви: митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий. – Львів: Свічадо, 2001. – 608 с. 4. Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький: короткий життєпис і огляд його церковно-народної діяльності. – Львів: Місіонер, 1995. – 80 с. 5. Шептицький А. Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері / Упор. Г. Меріам-Лужницький. – Львів: Світ, 1994. – 80 с. 161

Додаток 2. ІЛЮСТРАЦІЇ ДО ТЕМ

Зображення 1. АНДРІЙ ПЕРВОЗВАННИЙ

Зображення 2. ВЛАХЕРНСЬКА БОГОРОДИЦЯ

Зображення 3. ГОЛОВНИЙ ВІВТАР СОФІЙСЬКОГО СОБОРУ. СВЯТИЙ КЛИМЕНТ ПАПА РИМСЬКИЙ.

Зображення 4. ДЖОВАНІ БАТІСТА. СМЕРТЬ ПАПИ КЛИМЕНТА

Зображення 5. ФОТО АНДРІЯ СУББОТІНА. КИРИЛО І МЕТОДІЙ.

Зображення 6. АСКОЛЬД І ДІР

Зображення 7. МІНІАТЮРА З РАДЗИВИЛІВСЬКОГО ЛІТОПИСУ. ПОЇЗДКА КНЯГИНІ ОЛЬГИ ДО КОНСТАНТИНОПОЛЯ.

Зображення 8. МІНІАТЮРА З РАДЗИВИЛІВСЬКОГО ЛІТОПИСУ. ХРЕЩЕННЯ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА СВЯТОСЛАВИЧА

Зображення 9. СУЧАСНЕ ФОТО. СОБОР СВЯТОЇ СОФІЇ У КИЄВІ.

Зображення 10. МОЗАЇКА ОРАНТИ – ЗРАЗОК ПРИНЕСЕНОГО З ВІЗАНТІЇ МИСТЕЦТВА МОЗАЇКИ

Зображення 11. ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ

Зображення 12. СВЯТИЙ АНТОНІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ

Зображення 13. ІКОНА. СВЯТИЙ ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ

Зображення 14. СУЧАСНИЙ ВИГЛЯД. КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА

Зображення 15. ЕСКІЗ ГОЛЛАНДСЬКОГО ХУДОЖНИКА АБРАХАМА ВАН ВЕСТЕРВЕЛТА (1651). БЛИЖНІ ПЕЧЕРИ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРІВ Боршовська Ольга (с. Ореста, СНДМ), ліценціат історії Церкви Папського Григоріанського університету (м. Рим) Бублик о. Тарас, молодший співробітник Інституту історії Церкви Українського католицького університету (м. Львів) Василиця Галина, випускниця богословського факультету Українського католицького університету (м. Львів), магістр богослов’я Воловецька Павлина, випускниця історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, магістр архівознавства Гакавчин Тарас, випускник історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, спеціаліст історії Гришко Галина, вища категорія, старший вчитель історії та християнської етики, Голова Комісії у справах освіти та виховання Івано-Франківської митрополії УГКЦ Грущинський Ян, випускник історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, магістр історії Ковтун Христина, випускниця історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, магістр архівознавства Кречун о. Павло, ЧСВВ, доктор богослов’я (м. Люблін) Лепак Оксана, випускниця історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, магістр архівознавства Марцелюк о. Полікарп, ЧСВВ, ліценціат історії Церкви Папського Григоріанського університету (м. Рим)

252

Мельник Мирослава, випускниця історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, магістр історії Пастушенко Роман, завідувач кабінету розвитку освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Субботін Володимир, докторант з історії Церкви Папського Григоріанського університету (м. Рим) Трач Віра, випускниця історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, магістр архівознавства Федик Ігор, український історик, краєзнавець, педагог, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, заслужений вчитель України — 1992, 2008 року нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (м. Львів) Фітель о. Йосафат, ЧСВВ, магістр богослов’я, магістр історії (м. Івано-Франківськ)

253

БІЛІ ПЛЯМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ХРИСТИЯНСЬКІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ Методичний посібник з історії Церкви в Україні для вчителів загальноосвітніх шкіл

Загальна редакція: с.Ореста Ольга Боршовська, СНДМ Літературна редакція: Ярина Сенчишин Коректа: Віталія Станкевич Підготовка до друку: Андрій Дацків, с. Христофора M. Буштин, СНДМ Дизайн та макетування: Тетяна Базарницька Ідея створення посібника: Наталя Федорович

Підписано до друку 05.09.2014. Гарнітура Tahoma. Папір офсетний. Друк офсетний ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл., тел. (032) 253-05-45