Бруно Ферреро. Дерево прощення by SVICHADO

Титул оригіналу: L'Allodola e le Tartarughe. УДК 84 (4 іта) ББК 244 Ф 12

Перекладач Тарас Різун Обкладинка Христини Рейнарович Видавництво спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999.

Ферреро, Бруно Ф 43 Дерево прощення / Бруно Ферреро ; пер. Т. Різун. – Львів: Свічадо, 2014. – 64 с. (серія: Короткі історії для душі). ISBN 978-966-395-705-0 ISBN 978-966-395-210-9 (серія) Ви знаєте, у чому полягає справжня відвага? Бруно Ферреро – неперевершений оповідач історій – стверджує: у тому, щоб звільнитися від тиску осіб, які вирішують за нас, і в тиші свого серця прислухатися до голосу Творця. Закликом до цього просякнутий кожен рядок цієї книжки. Для широкого кола читачів. УДК 84 (4 іта) ББК 244

ISBN 978-966-395-705-0 ISBN 978-966-395-210-9 (серія)

ЧЕРЕПАШАЧИЙ САД Колись давно навколо палацу короля ріс розлогий сад, у якому жило чимало великих і сильних черепах. Якось у той сад прилетів жайворонок. Він видався черепахам таким чарівним, що вони одна наперед одної стали його вихваляти. На знак подяки збентежений жайворонок заспівав найлагіднішу і наймелодійнішу пісню зі свого репертуару. Черепахи були в захваті. Почулися гарячі аплодисменти. – Попросімо його залишитися з нами! – запропонувала одна з черепах. Перед заходом сонця, коли жайворонок блискавкою спустився з небес, хитра черепаха промовила до нього: – Мій любий жайворонку, ти, напевне, відчуваєш, що ми ставимося до тебе, як до сина. Тож, може, перестанеш літати туди-сюди й залишишся з нами? Адже однією з найважливіших справ у світі є ходьба. Гадаю, цього ти не заперечуватимеш? – Якщо ти так кажеш, то, мабуть, це правда, – відповів жайворонок, – але я – птах і тому не можу жити без польоту. Усі крилаті створіння прагнуть ширяти в небі й здійматися вгору, до світла! – Але ж літати так важко! Усі тварини, окрім вас, прагнуть лише одного – відпочивати й наповнювати шлунок. А ще згадай про яструбів та мисливців. 3

Жайворонок замислився, а згодом відповів: – Гадаю, ти маєш рацію. Що мені треба зробити, аби назавжди залишитися з вами? Задоволена черепаха запропонувала, щоб жайворонок щодня виривав собі з крил одну пір’їну. – З кожним днем тобі все важче буде літати, аж врешті, майже непомітно для тебе, настане мить, коли зовсім не зможеш здійнятися в повітря. А до тої пори мешкатимеш разом із нами в саду, там є вдосталь свіжої води, фруктів і салати, які нам приносять люди. Ми цілковито щасливі, ні про що не мусимо турбуватися. Відтоді жайворонок став щоранку виривати зі своїх крил по пір’їні. Врешті на його крилах не лишилося жодної. Він уже не міг літати. Натомість тепер утішався блаженним спокоєм і їв, скільки хотів! Жайворонок порпався в землі, дзьобав знайдений харч, наче курка, товстішав і бавився з черепахами. Йому вже не треба було щоранку здійматися до сонця, колами ширяти в небі й щебетати, як це робили всі інші порядні жайворонки. Він перестав співати нових пісень, бо, правду кажучи, його новим друзям подобалися й старі. Та от одного дня в саду появилася голодна ласиця. Побачивши вгодованого жайворонка, що стрибав поміж черепах, вона не повірила власним очам. Хижачка приготувалася кинутися на нього. Налякані черепахи сховалися у свої панцирі. – Рятуйте! – закричав жайворонок. 4

– Люба дитинко, ласиця прудкіша від нас і має гострі зуби! Ми не можемо тобі допомогти, – хором відповіли черепахи. – Так мені й треба, – відповів жайворонок, – через власну дурість я уподібнився до черепах і позбувся крил, свого єдиного порятунку! А тоді сховав голову під обскубане крило й змирився зі своєю долею. Отакі черепахи, контролери громадської думки, що сидять у шикарних офісах, за шибками ексклюзивних авто, оточені натовпом охоронців, секретарок і радників, – перемагають. Вони щодня виривають у нас по пір’їні.

СІМДЕСЯТ ДРУГА ВІВЦЯ Я – вівця номер сімдесят два. Знаю це точно, бо саме така цифра намальована фарбою на моїй спині. Кожну з нас пастух позначив відповідним номером, щоби легше було рахувати. Так я дізналася, що всіх нас – сто. Сотим номером є вівця, із кожного кучерика якої пиха аж випирає. Гадаю, сотий номер вона отримала лише тому, що має найширшу спину. А я – сімдесят друга. Це означає, що коли стадо мандрує, іду ні не попереду, ні не позаду, а десь посередині, тобто я – цілком посередня вівця. По правді сказати, я – ніхто. Мене використовують так само, як усіх інших: забирають вовну, молоко й навіть ягнят. Я – тварина, яка потрібна лише для того, щоб давати продукцію, от і все. І вартую не більше, ніж один сегмент огорожі навколо нашої кошари. Насправді на мене ніхто не звертає жодної уваги. Тому я вирішила зникнути. Пішла собі вночі. Поки пастух опам’ятався, за мною і слід простиг. Я насолоджувалася свободою і щастям. Стрибала серед скель, їла тільки найніжнішу траву – там, де хотіла, і тоді, коли хотілося. Відчувши спрагу, пила з потічків, а втомившись, відпочивала в тіні. «Вовна, молоко, ягнята – все це тепер належатиме мені», – повсякчас зринало в голові. Нарешті я відчула, що живу! 7

У перші ночі лише зірки стерегли мій сон. Навіщо пастух? Та одного вечора я почула завивання вовка. Відчула його присутність, запах, скрадливі кроки. Він був поруч. Я сховалася серед скель. Та в голові промайнуло: «Мені не вдасться втекти, бо страх скував ноги». Тимчасом очі вовка заблищали яскравіше, ніж зірки на небі, а поміж його білими іклами зачервонів довгий язик. Ще мить – і мені кінець. Але раптом… дві міцні руки витягли мене із мого жалюгідного сховку – дві міцні руки добре знайомої мені людини. То був пастух! Він прийшов саме по мене! – Ходімо додому. Мені бракувало тебе, сімдесят друга! Одна дівчина скаржилася, що її ніхто ніколи не любив. У дитинстві їй постійно здавалося, що її народження – чиста випадковість, що вона не була очікуваною і бажаною дитиною. Батьки говорили тільки про брата чи сестру, а про неї – ніколи, немовби її не існувало. Дівчина врешті дійшла до висновку, що завжди всім заважає й нікому не подобається. Словом, почувалася, як п’яте колесо у возі, й часто нарікала: – Коли я ходила до школи, в усіх були друзі, а в мене – ні одного. Мені здавалося, що жоден чоловік ніколи не покохає мене. 8

Аж раптом… Зрештою, послухайте, що розповіла ця дівчина: – Якось, гуляючи лісом, я сіла під деревом відпочити, і враз на мене зійшло просвітлення: але ж мене любить Бог!.. Можливо, ми теж почуваємося відкинутими й самотніми, як ота дівчина. А зауважуючи на собі байдужі погляди людей, дратуємося й хочемо вигукнути: – Я ні на що не здатна, нічого не варта, я дуже погана. Бог, однак, завжди повторює: – Я люблю тебе такою, яка ти є, і саме тебе вибираю сьогодні, незважаючи на твої зранення, слабкість і невірність. Поринь у тишу, не заглушуй голос Бога скаргами, знайди хвильку, щоб послухати Його. Просто сядь під деревом, як та юна дівчина, і тоді, без сумніву, почуєш: – Ти – моя улюблена дитина, і я ніколи тебе не покину.

КОРОЇД ІВАНКО Одну з балок на піддашші великої старої стодоли окупувала колонія короїдів. Усе життя вони тільки те й робили, що точили в деревині довгі ходи або спали. Колись так само нищили балку їхні предки – батьки, діди й прадіди. Іванко був молодим і жвавим короїдом. Якось він замислено сказав: – Цікаво, а що там – у кінці нашої балки? Може, якийсь інший світ? Решта короїдів у відповідь лише розреготалися. – Ти зовсім із глузду з’їхав! – промовив один із них. А найстарший короїд глузливо додав: – Якщо ти впевнений у тому, що кажеш, то йди й подивися на той інший світ! Дістатися до нього дуже просто: треба весь час гризти дерево в південному напрямку. Дорога відкрита! Ніхто тебе не тримає! Короїд Іванко старанно працював, уявляючи собі той інший, чудовий світ. Він вважав, що балка не може бути «цілим світом». Та небавом його наздогнали занепокоєні батьки. – Дитинко, – зі сльозами на очах благала мама, – що ти собі таке надумав? Залишайся собою, спокійно точи дерево разом із нами, як роблять це твої брати, адже ми всі любимо тебе. 11

Короїд Іванко теж дуже любив свою родину, але не послухався й далі наполегливо точив дерево, просуваючись у південному напрямку. Гриз і гриз, однак балка була міцна, а він – маленький. Час минав, а попереду Іванка все ще залишався товстий шар деревини. Тисячі разів у нього виникала спокуса зупинитися, повернутися і знову зажити на світі так, як і решта короїдів. Однієї ночі страшенно втомлений і вже ось-ось готовий відмовитися від свого задуму короїд Іванко, зіщулившись, лежав у тунелі, який прогриз. І раптом він вирішив: – Годі! Поза балкою немає жодного іншого світу. Усе навколо – лише дерево, і на цьому крапка! Завтра повертаюся назад. Щойно так подумав, як почув делікатний і добре знайомий шурхіт. Він мало не підстрибнув від радости, адже джерелом того шуму був короїд, який зі всіх сил гриз дерево. І вже за мить Іванко побачив його – засапаного й спітнілого, але з широкою і щасливою усмішкою на обличчі. – Ху-х! Нарешті я дістався до тебе! – промовив той, ледь переводячи подих, і представився: – Мене звати Петро, хочу піти разом з тобою. Мені теж уже набридла балка. Я впевнений, що поза нею існує інший світ. – Дуже радий! – сказав Іванко й відчув, що його серце знову наповнюється бажанням жити та працювати. – Завтра почнемо точити пробний хід 12

у цьому напрямку. Мені здається, що до мети вже недалеко. Насправді, залишалось пройти ще десять сантиметрів, оскільки південний напрямок був не найкращий для того, щоб вийти з балки, але короїд не знав цього. Удвох точити хід було набагато легше. Тепер усі зусилля й труднощі вони ділили на двох, а їхні відвага й рішучість подвоїлися. І от одного сонячного вересневого ранку Іванко й Петро вийшли з балки. Уперше в житті вони побачили блакитне небо і яскраве сонце. – Ур-р-ра! – вигукнули друзі й кинулися один одному в обійми. Як багато втратили ті короїди, які повірили, що світ обмежується балкою! Новий світ привітав мандрівників захопливими звуками, що лунали в прозорому повітрі. – Це ангельські хори! – промовив короїд Іванко. – Невже? – пробурмотіла мураха, яка проходила неподалік, несучи на спині важку пшеничну зернину. – Це ж цвіркуни. Від їхнього цвірчання в мене болить голова… Але для двох короїдів спів цвіркунів був найпрекраснішою музикою, яку вони коли-небудь чули. Поруч із нами існує інший світ! Справді!

ЖАБА Жила собі жаба, яка радісно стрибала серед лук, ставків, озерного очерету й водяних лілій. Ганяючись за комашками, що літали й дзижчали навколо, несподівано для себе вона опинилася у великій стодолі на току. В затишному, схованому від очей закутку цікава жаба помітила великий горщик. Вистрибнувши на його край, побачила, що він наповнений чистою холодною водою. «Чудовий басейн, та ще й увесь мій!» – подумала жаба. І, виконавши в повітрі елегантний пірует, пірнула у воду й продемонструвала свою майстерність у всіх можливих стилях плавання. Хлюпалася вона безтурботно й радісно. Так тривало доти, доки чиясь невидима рука не розпалила під горщиком вогонь. Вода поволі почала нагріватися й невдовзі стала теплою. Жаба втішилася. «Стає щораз тепліше! Мабуть, цей басейн із підігрівом», – продовжуючи плавати, подумала вона. Температура зростала, і незабаром вода стала гарячою, навіть надто гарячою, як для жаби, однак наша плавчиня не зважала на це. Адже тепло розслаблювало, знесилювало й притуплювало чутливість. Урешті-решт вода закипіла. Це було неприємно, але жаба так ослабла, що вже навіть не пробувала врятуватися, а просто намагалася призвичаїтись. 15

ЗВІДКИ ВЗЯЛИСЯ ПУСТЕЛІ Хочете – вірте, хочете – ні, але дуже-дуже давно уся земля була зелена й свіжа, наче щойно пророслий листок. Тисячі потічків текли посеред трав, а яблука, помаранчі, вишні, цитрини й банани росли на одній гілці. Лев бавився з ягнятком, і всі народи та племена жили в мирі й не знали хвороб. На початку тих часів Господь сказав людям: – Увесь цей прекрасний сад і всі його плоди належать вам. Проте застерігаю, що після кожного вашого поганого вчинку кидатиму на землю піщинку, й одного дня зелені дерева й свіжа вода можуть зникнути та більше ніколи не з’явитися. Довго пам’ятали люди про застереження Господа й зважали на Його слова. Та якось два бедуїни посварилися за верблюда. Після кожного їхнього злого слова Господь кидав на землю по маленькій, легенькій, майже непомітній для людського ока піщинці. Та дуже швидко слова переросли в бійку, і не землю впало ще чимало піщинок. Купка піску поволі більшала. Якісь люди, зацікавившись, зупинилися й почали її розглядати: – Що це таке, Господи? – Це – наслідок вашої злости, – відповів Бог. – Щоразу, коли чините несправедливо, коли підіймаєте руку на брата, коли брешете й ошукуєте, на цю купу падає ще одна піщинка. Хтозна, можливо, якогось дня пісок укриє цілу землю. 58

Та люди, почувши це, лише розсміялися: – Навіть якби ми були найпідступніші з підступних, мільйонів років не вистачило б, щоб цей мізерний пил зміг нам зашкодити. А поза тим, кого може налякати дещиця піску? Після цього вони далі обдурювали одне одного й воювали між собою – народ із народом, людина з людиною, аж поки пісок не вкрив зелені пасовища й поля та не засипав русла потоків, змусивши тварин вирушити на пошуки поживи в інші місцини. Так утворилася пустеля. Відтоді люди мандрують серед дюн на верблюдах, везучи із собою намети, і повсякчас згадують утрачену зелену землю. Часом посеред пустелі вони бачать те, чого більше нема: блакитні озера й квітучі дерева. Але потім виявляється, що то лише уявні зображення, які швидко зникають: мандрівники називають їх міражами. Тільки там, де люди дотримувалися закону Божого, і тепер ростуть зелені пальми й течуть чисті струмки. Пісок не може їх здолати, хоча оточує зі всіх боків, наче море острови. Подорожні називають такі місця оазами й зупиняються там, щоб відпочити й підкріпитися, завжди пам’ятаючи про слова Бога, які Він скерував до всіх людей: – Не перетворюйте мій зелений світ на безмежну пустелю. Ви думаєте, що сьогодні пустелі на землі не розростаються? На щастя, оази також існують… 59

БОЖЕВІЛЬНИЙ Гуляючи в саду психіатричної лікарні, я зустрів юнака, який із головою поринув у читання філософської книжки. Своєю поведінкою і явними ознаками доброго психічного здоров’я він виразно відрізнявся від інших пацієнтів. Я сів біля нього й запитав: – Гадаю, ти перебуваєш у невідповідному місці. Що тут робиш? Він здивовано й трохи злякано глянув на мене. Але побачивши, що я не лікар, відповів: – Усе доволі просто. Мій батько, відомий адвокат, хотів, щоб я став таким, як він. Дядько, власник кількох великих супермаркетів, сподівався, що продовжу його справу. Мама бажала, щоб я був спадкоємцем її коханого батька. Сестра завжди ставила мене своєму чоловікові за зразок успішної людини. Брат за всяку ціну хотів зробити з мене такого ж ідеального спортсмена, як він. Учителі музики й англійської мови були переконані, що є найліпшими взірцями, які я повинен наслідувати. Ніхто з них не бачив у мені людини, натомість усі шукали якогось дзеркала. Тому я втік до лікарні. Принаймні тут можу бути собою. Одна добра мама доклала чимало зусиль, щоб дати синові освіту. Коли померла, пішла прос60

то до неба, бо була на землі яскравим зразком багатьох чеснот. У небі, певна річ, зустріла чимало інших матерів, із якими могла розмовляти. Жодна з них не була задоволена тією дорогою, яку обрали її діти. Коли поруч проходила Богородиця, усі жінки висловили Їй своє захоплення: – Тільки Ти можеш бути по-справжньому щаслива: Твій Син ішов своєю дорогою послідовно й непохитно, без найменших вагань і сумнівів. Можеш гордитися! – Так, ви праві, – відповіла Богородиця, – але, чесно кажучи, насправді я хотіла, щоб Він став інженером. Дозвольте їм покинути вас!

ЗМІСТ Черепашачий сад ............................................................................................3 Сімдесят друга вівця ....................................................................................7 Короїд Іванко................................................................................................... 11 Жаба ....................................................................................................................... 15 Маєток ................................................................................................................... 19 Юшка ..................................................................................................................... 22 Банда...................................................................................................................... 24 Ідеал ....................................................................................................................... 28 Любий Боже, до Тебе звертається Лаврентій ......................... 30 Дерево прощення ......................................................................................... 34 Допитлива бурулька .................................................................................. 36 У разі несподіваного лиха .................................................................... 40 Усі ті роки .......................................................................................................... 42 Перстень .............................................................................................................. 44 Рани ........................................................................................................................ 48 Лев і скорпіон ................................................................................................. 51 Двері....................................................................................................................... 54 Звідки взялися пустелі ............................................................................. 58 Божевільний...................................................................................................... 60

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Бруно Ферреро ДЕРЕВО ПРОЩЕННЯ Короткі історії для душі Літературний редактор Світлана Янів Технічний редактор Петро Клим Підписано до друку 20.12.13. Формат 70x100 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 2,6. Ум. фарбовідб. 2,9. Обл.-вид. арк. 1,9. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.