Про Боже провидіння by SVICHADO

о. П’єр Десковемон

Боже

про

провидіння як не засумніватися в Божій любові у світі, сповненому зла і страждань

Ëüâ³â Âèäàâíèöòâî “Ñâ³÷àäî“ 2014

Титул оригіналу: Peut-on croire á la Providence? УДК 2.145.3 ББК 86.412 Д 37

Перекладач Тарас Різун

Десковемон П’єр Д 37 Про Боже Провидіння : Як не засумніватися в Божій любові у світі, сповненому зла і страждань ; пер. Т. Різун. – Львів : Свічадо, 2014. – 144 с. ISBN 978-966-395-759-3 У цій книжці отець П’єр Десковемон роздумує про Боже Провидіння у світі й у житті кожного з нас. Свої думки викладає просто й упевнено, водночас не уникаючи складних питань. Насамперед автор звертається до відповідних текстів Святого Письма, а потім – до слів та роздумів святих, що слугують свідченнями, які зміцнюють нашу віру. Далі покликається на вчення Церкви, після чого переходить до аналізу різноманітних обставин і контекстів нашого життя. Із кожною сторінкою цієї книжки читач щоразу глибше розумітиме тайну Божого Провидіння. УДК 2.145.3 ББК 86.412

ISBN 978-966-395-759-3

Переднє слово «Нема ні одного елементу в християнській благовісті, який не був би частково відповіддю на запитання про зло», – сказано в «Катехизмі Католицької Церкви» (309)1. У цій книжці, присвяченій темі Божого Провидіння, отець П’єр Десковемон поступово пробуджує в нашому серці щораз більше захоплення християнською відповіддю на найболісніше й найтривожніше для людини запитання. Автор не вперше порушує цю проблему. Він збагачує читача, ділячись власними ґрунтовними знаннями та підтримуючи тісний, безпосередній зв’язок із ним. Свої думки викладає просто й упевнено, водночас не уникаючи складних питань. Насамперед автор звертається до відповідних текстів Святого Письма, а потім – до слів та роздумів святих, що відбивають стан їхньої душі й слугують свідченнями, які зміцнюють нашу віру. Далі покликається на вчення Церкви, цитує єпископів, пап і різні тексти Учительського Уряду Церкви, після чого переходить до аналізу різноманітних обста1 Тут і далі Катехизм цитуємо за виданням: Катехизм Католицької Церкви. – Синод Української Греко-Католицької Церкви, 2002 р. Б. – Прим. пер.

вин і контекстів нашого життя, які ускладнюють або полегшують сприйняття Божої діяльности у світі. Отож, із кожною сторінкою цієї книжки ми щоразу глибше розуміємо це поняття, мимоволі опиняючись у полоні його чарівности, хоча частині з нас воно спочатку видається трохи старосвітським. Наші очі відкриваються, а серце проймається зворушенням. Тайна Провидіння стає джерелом радости. Розглядаючи це поняття в контексті всіх правд віри, бачимо, що воно пов’язане з богослов’ям створення. На це, зокрема, однозначно вказує і його місце в християнській катехизі2. Оскільки Провидіння існує, ми не говоримо про діяльність Бога лише в минулому часі. Наш Творець постійно піклується про нас і добре знає, чого ми потребуємо для життя й зростання, а його Провидіння щедро обдаровує нас усім цим. Внутрішній вогонь, що палає в серцях святих та іноді видається неймовірним, стане зрозумілішим, коли усвідомимо тайну нескінченної доброти Бога. Святі жили в різні часи, живуть вони й нині. І стає зрозуміло, що те саме натхнення, той самий довірливий погляд у бік Провидіння, та сама любов, з якою вони приймають Його присуди, спричиняють їхню внутрішню переміну, що прагне охопити й нас. Свята Тереза Авільська3, що жила в XVI столітті, писала: «Я – Твоя. Що хочеш учинити зі мною, Господи? Якщо бажаєш – буду радіти. Якщо така 2

Пор.: Катехизм Католицької Церкви (293–314). Тереза Авільська (1515–1582) – католицька свята, відома іспанська черниця-кармелітка, письменниця-містичка, реформаторка кармелітського ордену. Проголошена Вчителем Церкви. – Прим. пер. 3

воля Твоя – прийму смуток. Що хочеш зі мною вчинити?» У XIX столітті отець Шевр’є з Ліона писав: «Страждання – неминуче, аж до смерти, доведеться помирати на хресті, дати прибити себе до хреста, як наш Господь». 1975 року Франсуа-Ксав’є Нґуєн Ван Туан, сорокасемилітній архиєпископ Сайгона, серед тисячі п’ятисот депортованих земляків, серця яких були переповнені розпачем, ненавистю й прагненням помсти, повторював: «Тут, Господи, – катедра моя, така воля Твоя, тож я приймаю її». Ісус приймає волю Отця в Оливному саду й на хресті – волю, яка полягає в тому, щоб любити людей до кінця, служити їхньому спасінню й приєднанню до Божої любови. Приглядаючись до свого життя, зокрема й до випробувань і страждань, святі приймають цю волю любови аж до спасіння. «Вони переконані в тому, що, не втрачаючи віри в Божу Любов під час випробувань, спасають світ разом із Христом і в Ньому» Тайна Провидіння стає чудесною, оскільки змінює природне сприйняття подій, перш ніж наша віра досягне звершення в любові з Ісусом. Треба співпрацювати з тим, що «на думку людині не спало» (1 Кор. 2, 9)4, чого ми ніколи собі навіть не уявили б, але що, однак, діється на наших очах, тому що «тим, які люблять Бога... усе співдіє на добро» (Рим. 8, 28). Отже, можемо сміливо визнати, що немає такого елемента в благовісті Христа, який не був би виявом чудесної тайни Провидіння. Кардинал Філіп Барбарен 4

Тут і далі Святе Письмо цитуємо за перекладом о. Івана Хоменка. – Прим. пер.

Вступ Не існує жодного християнина, якого б не зворушив акт доручення себе Божому милосердю, що його здійснив Іван Павло II. Ось таку молитву написав він за двадцять років до смерти, 1985 року5: «Господи, понад 65 років Ти даєш мені безцінний дар життя; від моменту мого народження невпинно спливають на мене Твої ласки й нескінченна любов. Упродовж усіх цих років у моєму житті перепліталися великі радості й випробування, успіхи та поразки, проблеми зі здоров’ям і різні клопоти, як у житті кожної людини. Із Твоєю милістю й допомогою я долав ці перешкоди й прямував до Тебе. Сьогодні почуваюся збагаченим власним досвідом і великою втіхою від того, що був об’єктом Твоєї любови. Моя душа виспівує Тобі вдячність. Однак щодня зустрічаю у своєму оточення людей похилого віку, яких Ти змушуєш пройти крізь важкі випробування, – паралізованих, калік, немічних, – котрим часто бракує сил, щоб молитися до Тебе. Бувають і такі, що втратили змогу керуватися розумом і більше не можуть звертатися до Тебе, 5

Ця молитва постала 18 травня 1985 року, тобто того дня, коли папі виповнилося шістдесят п’ять років.

бо поринули у власний нереальний світ. Дивлюся на них і кажу собі: «А коли б я опинився на їхньому місці?» Тому вже сьогодні, Господи, коли ще можу самостійно рухатися й повністю контролюю свій розум, завчасу приймаю Твою святу волю, а також, якщо те чи інше випробування випаде на мою долю, прагну, щоб воно послужило Твоїй славі і спасінню людства. Крім того, уже тепер прошу Тебе, щоб своєю милістю Ти підтримував тих, які візьмуться за невдячну справу доглядання за мною. Якщо одного дня хвороба мала б вразити мій розум і відібрати в мене здатність ясно мислити, то вже тепер віддаю, Господи, моє життя у Твої руки, аби згодом існувати лише в мовчазній адорації. Якби одного дня я надовго втратив свідомість, прагну, щоб кожна година, яку мені буде дано прожити в такому стані, стала безперервною подякою, а мій останній подих – подихом любови. І тоді моя душа, проваджена рукою Марії, постане перед Тобою, щоб вічно прославляти Тебе. Амінь». Іван Павло II приєднався до грона святих, які впродовж усієї історії Церкви обожнювали волю Отця в усіх подіях свого життя. Мадлен Дельбрель писала, що ми повинні клякати перед кожним днем нашого життя. Бог приготував його для нас у своїй одвічній любові! Звернімо, однак, увагу на те, що віра в Боже Провидіння ніколи не стримувала християн від бороть10

би проти всього того, що нищить людину у світі. Вони відчували, що, найімовірніше, ідеться про якусь тайну, бо якщо добрий Бог керує світом, то чому дозволяє, аби в ньому було так багато насильства й злочинів? І з покорою приймали цю тайну. Нині тайну Божого Провидіння часто піддають сумніву. Чимало християн не бачать конечної потреби в тому, щоб віддаватися волі Отця, і не погоджуються з твердженням, що людське життя проходить відповідно до Його задуму. Дехто вважає, що після злочинів, пов’язаних із масовим знищенням людей у XX столітті, більше не можна вірити – як у минулому – в те, що Бог турботливо опікується всіма своїми дітьми й діє так, щоб усе, що відбувається, сприяло їхньому добру. Християни вже не мають відваги повторювати за малою Терезою, що «все є ласкою». Лунають думки, що подання традиційного вчення Церкви на тему Провидіння як частини Євангельського послання заважає багатьом людям, які не вірять або вірять хибно, прийняти християнську віру. У такому разі слід було б також перестати згадувати про Бога Отця як вседержителя в перших словах Символу віри, який промовляємо під час Євхаристії. Адже це можна сприйняти як натяк на те, що Бог, про якого йдеться в Біблії, є володарем, а ми – лише іграшками в Його руках, тимчасом як Євангеліє розповідає нам про Бога, котрий мовчить і не втручається навіть тоді, коли Його улюблений Син страждає й помирає на хресті. І щойно на тамтому світі Господь почне діяти, щоб у стократ обдарувати тих, хто залишиться вірним Йому. 11

Бог дозволяє своїм дітям будувати й руйнувати світ, даючи їм щодо цього повну свободу. Не втручається – поза винятковими ситуаціями – у хід історії. Визнання цього факту дає змогу зрозуміти повсюдність зла у світі. Нинішні сумніви щодо Провидіння аж ніяк не є «доброю новиною», яку Ісус прийшов нам повідомити й допомогти пережити. Брак віри в тайну Божого Провидіння призводить до того, що християни більше не можуть під час життєвих випробувань зберігати спокій і оптимізм, які були притаманні всім святим у минулому й далі переповнюють серця всіх сучасних святих. Отож варто добре замислитися над тайною Провидіння. Наші роздуми поділено на дев’ять послідовних етапів: 1. Тайну загального Божого Провидіння щодо світу підтверджує Біблія. 2. Усі святі в історії Церкви, без винятку, вірили в нього й переживали його, нерідко – героїчним чином. 3. Про цю тайну виразно сказано в «Катехизмі Католицької Церкви». 4. Так само, як і всі інші, ця тайна викликає в нас розгубленість. 5. Вона спричиняє таку велику розгубленість, що підкоритися їй і прийняти її в житті можна лише завдяки особливій благодаті Святого Духа. 6. Не можна плутати тайни Божого Провидіння з недолугими спробами її інтерпретації, що їх іноді пропонують та які частково слугують обґрунтуван12

ням і аргументами для тих, хто сьогодні критично висловлюється про неї. 7. Сьогодні в цій тайні, справді, часто сумніваються представники Церкви на Заході. 8. Ця тайна, однак, далі дарує радість усім святим нашого часу. 9. Тайну Божого Провидіння чудово розтлумачено в Новому завіті за допомогою ще чудеснішої тайни – відкупної вартости хреста в нашому житті.

Застереження Немає сумніву в тому, що цієї книжки не слід читати людині, яка щойно довідалася погану новину. Той, на чию долю несподівано випало випробування, не потребує лекцій із богослов’я, незалежно від того, чи є християнином. Натомість йому потрібна підтримка з боку осіб, які можуть проявити до нього співчуття. Ця катехитична праця – це не підручник із душпастирства. А надто цієї книжки не слід пропонувати людині, яка перебуває в нервовій депресії, бо вона може почати ще більше звинувачувати себе, прочитавши, що християнин повинен, наслідуючи Жанну д’Арк, «приймати все позитивно» або ознайомившись зі свідченнями когось, хто переживає подібне випробування, але «тримається» й не використовує антидепресантів. Пам’ятаймо, що кожен може опинитися в стані депресії. Усі лікарі знають, що це хвороба, яка може вразити навіть християн, котрі усвідомлюють, що Бог любить їх, особливо священиків і єпископів… Коли на їхню долю випадає таке випробування, вони – щоб подолати його – мусять лікуватися так само, як і всі інші люди, що опинилися в стані депресії.

Розділ 1

Тайна, яку проповідує Святе Письмо Уже під час укладення першого завіту Бог оголошує своєму народові, що оберігає його ревниво, а доля всіх народів перебуває в Його руках. Приходячи на світ, Христос не заперечує цього твердження, а приймає й обожнює волю Отця, незважаючи на страждання, які випали на Його долю.

Перший завіт Святе Письмо неодноразово твердить про таємниче панування Бога над світом6. Бог не лише створив світ, а й з особливою турботою стежить за перебігом подій та існуванням кожного створіння.

У староєврейській мові немає відповідника до слова «провидіння». А грецький термін «pronoia» в значенні Провидіння Божого використано у Святому Письмі двічі (див. Муд. 14, 3; 17, 2). Попри це, Біблія часто наголошує на сповненій чуйности турботі Творця про творіння.

Він не вважає на великість, бо створив великого і малого, і однаково піклується усіма (Муд. 6, 7). Могутньо простягається вона (мудрість Божа. – Пер.) від краю і до краю і керує усім доладно (Муд. 8, 1). Справді немає, крім Тебе, Бога, що за все дбаєш, щоб Ти мусів звітувати, що не судив несправедливо (Муд. 12, 13). Наш Бог на небі; усе, що захотів, створив Він (Пс. 114, 3). Ти все впорядкував у міру, рахубу й вагу (Муд. 11, 20). Дивіться отже, що я, я – Бог, і нема Бога, окрім мене; я вбиваю і оживляю, завдаю ран і зцілюю; ніхто з руки моєї не врятується (Втор. 32, 39). Добро і зло, життя і смерть, убозтво й багатство – від Господа (Сир. 11, 14). Ти їм своєчасно даєш поживу (Пс. 144, 15; 103, 27); людину й скотину, Господи, спасаєш (Пс. 35, 7; 146, 9). Сини Якова, продаючи свого наймолодшого брата, Йосифа, купцям, які прямують до Єгипту, порушують Божий закон, але водночас, роблячи це, усупереч своїй волі співпрацюють із Божим Прови16

дінням. Після смерти Якова Йосиф пояснив братам, що їхній учинок становив частину Божого плану: «Ви зло задумали на мене, але Бог обернув це на добре, щоб зробити так, як воно й є сьогодні: спасти життя багатьом людям» (Бут. 50, 20). Біблія каже, що то не Бог відповідає за зло, яке спричиняють сатана і грішники, хоча й допускає його існування у світі, що становить тайну. Йов, як світлий чоловік, утративши своїх дітей, маєток і здоров’я, не каже (як зауважив у своєму коментарі до Псалма 89 святий Августин7): «Господь дав мені все це, а сатана відібрав», – а твердить: «Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне!» (Йов 1, 21). Слід наголосити, повторюючи за святим Томою, що то не сатана завдяки своїм старанням отримує від Господа дозвіл випробувати Йова. Бог не піддається впливові сатани, як керівник держави натискові з боку одного з міністрів. Ні, тут ініціятива походить від Бога. Це Він хоче, щоб заясніла доброчесність Його вірного слуги, і бажає послужитися для досягнення цієї мети злостивістю диявола. Щоб допомогти нам повірити в тайну свого Провидіння, Бог наприкінці Книги Йова закликає нас споглядати чудеса Його творіння. Усвідомлюючи, що неможливо розгадати всі Господні тайни, маємо погодитися з тим, що не розуміємо Його дій щодо 7 Святий Августин (Аврелій Августин) (354–430) – Учитель Церкви, визначний богослов, філософ і ритор, єпископ північноафриканського міста Гіппон (сучасна Анаба в Алжирі), основоположник християнської філософії історії. – Прим. пер.

Розділ 5

Тайна, яку неможливо прийняти без благодаті Скажете, мабуть, що все це не надто зрозуміле! Як можна цілковито повірити в цю тайну, якщо вона породжує чималі сумніви й неабияке збентеження? Як вірити в неї сьогодні, коли щодня чуємо з телевізора про катастрофи й трагедії, які стаються в різних місцях нашої планети? А якщо віримо в неї, то чи варто казати тому, хто не вірить у Бога або хибно розуміє правди віри, що справжня християнська постава передбачає тверду віру в Провидіння Бога, який пильнує за перебігом усіх подій? Відповім на це у двох абзацах: Як пам’ятаємо, ця тайна є фундаментальним положенням першого союзу. І Ісус не порушив його, до кінця залишившись – героїчно – слухняним волі свого Отця. Так само радив поводитися й своїм учням. 73

Натомість, з іншого боку, люди не здатні прийняти цієї тайни й жити нею інакше, ніж за допомогою особливої благодати Святого Духа. Вірити всім серцем, за будь-яких обставин, що «все є ласкою», ми не можемо – це перевищує наші скромні людські можливості.

Підкоритися Богові – понад наші сили Уявімо, що я – лікарняний капелан і заходжу до палати єпископа, який щойно довідався, що хворий на рак підшлункової залози. Чую з його вуст такі слова: «Отче, уже давно знаю, що на цьому етапі розвитку медицини цю недугу вилікувати неможливо. Незважаючи на те що я єпископ, ніколи не припускав, що мені буде так важко прийняти волю Бога!» Що я мав би йому відповісти? «Ні, Ваше Преосвященство, це не важко, а просто неможливо! Прошу пригадати собі слова, які Ви часто промовляли перед Господньою молитвою під час Євхаристії: “Ми отримали Святого Духа, який зробив нас дітьми Божими, а тому наважуємося казати: Отче, нехай буде воля Твоя!”». Мова Літургії висловлює саму суть: можемо сказати Богові «так» за будь-яких обставин тільки завдяки особливій благодаті Духа. Як влучно окреслив це кардинал де Любак72, таке підкорення створіння волі Творця є водночас річчю «природною» та «надприродною». Було б природно, 72

Анрі-Марі де Любак (1896–1991) – французький кардинал, відомий католицький богослов.

якби, відповідно до природного ладу речей, створіння підпорядкувалося волі Бога, але для нього самого це неможливо, адже перевищує його сили.

Участь у послуху воплоченого Слова Благодать Святого Духа, яку ми отримуємо для досягнення цієї мети, дає нам змогу брати участь у повному підпорядкуванні Христа волі Отця. Це, зрештою, одна з найважливіших причин воплочення Слова. Створінню так важко – а радше навіть неможливо – досягти послуху щодо Творця, що Син Божий прийняв людську душу й тіло в лоні Діви Марії, аби нарешті з’явилося створіння – людська душа Ісуса, – здатне здійснити акт підкорення. Автор Послання до євреїв укладає в уста Христа такі слова псалма: «Тому, входячи у світ, говорив: “Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло мені. Ти не вподобав собі ні всепалень, ні жертви за гріхи. Тоді я сказав: Ось іду, бо у сувої книги написано про мене, щоб учинити Твою волю, Боже”73» (Євр. 10, 5–7). Один акт послуху Христа став відплатою за всі наші бунти, гріхи… і цей послух Ісуса дарує нам спасіння, якщо тільки захочемо прийняти його, якщо розкриємо для нього своє серце.

Пор.: Пс. 40, 9.

Поступове підкорення Богові Християнин не навчиться день у день повністю довіряти себе Божим велінням. Послуговуючись класичним прикладом постави початківця, який, однак, уже здобув досвід і вдосконалився на шляху духовного розвитку, святий Бернард розрізняв три рівні прийняття Божої волі. Кожному з них, на його думку, відповідає певне внутрішнє налаштування – побоювання, надія та любов. Початківець, у серці якого панує страх, несе хрест Христа з терпеливістю; хтось інший, досвідченіший, ким керує надія, несе його охоче; а останній, який уже вдосконалився в любові, обіймає хрест із великим запалом74. Отець Альфонс Родрігес75 також твердить про три різні рівні підкорення Божій волі. На третьому людина «не лише приймає та охоче зносить, із любови до Бога, усі страждання, які їй посилає Господь, а й, палаючи від любови, чекає на ці випробування; тішиться, коли вони настають, бо знає, що вони походять від Бога й випливають із Його гідної найвищого пошанування волі»76. Саме тому апостоли тішилися, що їх було визнано гідними зносити зневагу через Ісуса (див. Ді. 5, 41), а апостола Павла переповнювала радість, коли він зазнавав переслідувань (див. 2 Кор. 7, 4). 74

Св. Бернард, перша проповідь у день пам’яті святого Андрія, § 5, у: Oeuvres complètes, 1867, т. III, с. 477. 75 Альфонс Родрігес (1531–1617) – іспанський єзуїт-містик, канонізований 1888 р. – Прим. пер. 76 A. Rodriguez, Pratique de la perfection chrétienne, т. II, 1886, с. 76.

Благодать, дарована всім Коли мусульманин практикує іслам77 і підкоряється таємничій волі Аллаха щодо свого життя, він робить це з послуху перед Кораном, бо так наказав йому Пророк. Не знає про те, що Ісус наповнює його серце Святим Духом, аби міг зберігати послух. Другий Ватиканський Собор неодноразово нагадував про те, що Бог може діяти в серцях нехрещених людей, щоб зробити їх здатними на вчинки, яких не могли б здійснити без Божої допомоги. «Отож, якщо Христос помер за всіх і якщо остаточне покликання людини справді є єдиним, а саме божественним, то мусимо визнати, що Святий Дух у лише Богові відомий спосіб дарує всім можливість долучитися до участи в цьому пасхальному таїнстві»78. Також Святий Дух дозволяє ангелам, які здійснили «добрий вибір», визнати зверхність Бога над їхнім існуванням і прославляти Його співом «Свят, свят, свят!» Християни щасливі, бо знають, як плинуть усередину людських і ангельських душ струмені живої води Святого Духа. Відбувається це за посередництвом Христового Тіла – Тіла того, хто є «Христом» – «помазаним» Святим Духом, і хто може виливати Його струмені на всіх, чиї серця готові прийняти ці потоки. 77

Слово «іслам» арабською мовою означає «підкорення». А прикметником «мусульм», що походить від цього самого кореня, називають людину, яка повністю «підкорилася» Божій волі. 78 Другий Ватиканський Собор, Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, (Радість і надія), 1965, 22.

Благодать, отримана в обіймах Христа Християни, які усвідомили цю тайну, відчуваючи спокусу бунту проти Бога й того, що трапляється в їхньому житті як вияв Його волі, шукають порятунку в обіймах Христа. Знають, що саме через Христа й у Ньому в усій повноті отримують струмені Святого Духа, які дають їм змогу без опору прийняти волю Отця. Християни переконані, що для того, аби за будьяких обставин могти сказати: «Отче, нехай буде воля Твоя!», – мусять постійно довіряти себе Христові. Адже саме в Ньому отримують ласку, завдяки якій можуть із повною покорою приймати волю Провидіння, незважаючи на те що вона нерідко викликає розгублення. Незвичайна віра, з якою святі приймають кожен зі своїх хрестів як такий, що походить із рук Отця, випливає з переконання, що Ісус постійно перебуває поруч із ними й допомагає їм нести їх. Однією рукою Ісус подає нам хреста, а другою допомагає нести його.

Благодать, яку дано покірним Ісус – це справді Добрий Пастир, який лише чекає на те, щоб піднести та взяти в обійми, водночас сильні й делікатні, маленьку овечку, що не здатна самостійно йти дорогою любови і святости. Чим глибше овечка усвідомлює свою слабкість і тендітність, тим більше Добрий Пастир тішиться, 78

несучи її. Ще Ісая написав: «Немов пастух, пастиме своє стадо, рукою власною збере їх, ягнят носитиме на грудях, дійних лагідно водитиме» (Іс. 40, 11). Святий Франциск Салезький чудово прокоментував цей вірш. Він, зокрема, написав, що Господь веде сильних овечок дорогою, а тендітних, які щиро зізналися у своїй слабкості, несе, притуливши до серця79. Навіть коли людині здається, що Господь залишив її на самоті, то й тоді Він залишається поруч із нею та несе її у своїх обіймах: «…Господь, Бог твій, ніс тебе, як чоловік носить свого сина, на всьому шляху, що ви його пройшли, заки дійшли до цього місця» (Втор. 1, 31). Це довелося пережити апостолові Павлові, коли, незважаючи на ревну молитву, Господь залишив колючку в його тілі. Апостол зрозумів тоді остаточно, що, приймаючи свою слабкість, дозволяє Господові виявляти свою силу. Саме тому Павло сказав: «Отож, я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала» (2 Кор. 12, 9). *** Ніколи не буде зайвим повторити, що джерело незвичайного духовного спокою, який зберігають святі, переживаючи випробування, криється в їхній непохитній вірі в Божу мудрість. Господь цього світу керує в ньому всім. Святі також дуже добре розуміють ще чудеснішу тайну відкупної вартости наших хрестів, коли жертвуємо їх Отцеві в єдності зі Страстями Його улюбленого Сина. 79

Див.: François de Sales, Oeuvres complètes, Lyon–Paris 1929, т. XXI, с. 164–165.

«Ті, хто любить Бога, – твердить святий Альфонс де Ліґуорі, – завжди вдоволені, бо їм приємно виконувати Божу волю, навіть коли їм щось докучає. Знаходять причину для радости й тоді, коли переживають прикрості, бо знають, що, приймаючи їх, чинять те, що буде приємним їхньому улюбленому Господові. А отже, ніщо не може затьмарити їхнього щастя. “На стежці справедливости – життя; крива дорога веде до смерти” (Прип. 12, 28)». Чи ж може душа відчувати більше задоволення, ніж тоді, коли побачить, що всі її прагнення сповнилися? А отже, той, хто хоче лише того, чого прагне Бог, отримує все. Адже нічого, поза гріхом, не може трапитися у світі такого, що не відповідало б волі Бога. Читаємо в життєписах отців-пустельників, що ділянка одного із селян давала більший урожай, аніж земля його сусідів. Запитували його, чому це так, а він відповідав, що не слід цьому дивуватися, бо завжди вмів випросити таку погоду, яка йому була потрібна. «Яким чином? – запитували. – “Річ у тім, що я ніколи не прошу про іншу погоду, ніж та, яку дає мені Господь. А оскільки хочу тільки того, чого хоче Бог, то Він завжди дає мені такі плоди, яких я прагну”, – відповідав селянин»80.

Alphonse de Liguori, De la conformité à la volonté de Dieu, Paris 1886, с. 20–21.

Розділ 6

Тайна, яку надто часто спотворюють Дуже шкода, що впродовж історії людства християнську віру в Провидіння часто плутали з різними системами мислення, які не мають із нею нічого спільного. Розглянемо тут чотири хибні способи мислення, які значною мірою посприяли дискредитації християнської тайни Провидіння, а також виникненню сумнівів щодо неї (про це – в наступному розділі). Отож, віра в Провидіння не означає, що над нами нависає сліпе призначення, яке позбавляє нас будьякої свободи. Віра в Провидіння не означає також, що «все прямує до кращого в найліпшому зі світів», а зло є лише оманою. Віра в Провидіння полягає не в тому, що мусимо вже тут, на землі, зрозуміти причини, керуючись якими Бог допускає в нашому житті ті чи інші болісні переживання. Віддатися в руки Божого Провидіння не означає також, що ми не повинні укладати жодних планів 81

на майбутнє, а маємо лише пасивно, не докладаючи жодних зусиль, чекати, поки Бог «провіденційно» вкаже нам дорогу, якою маємо йти, та пошле нам із неба потрібні засоби для життя.

Віра у фатум У грецькій трагедії домінувало переконання, що над кожною людиною тяжіє неминучий фатум, від якого неможливо втекти. Едип не міг не вбити свого батька, суджено йому також було одружитися з власною матір’ю, царицею Фів, а потім – осліпити себе й закінчити життя у вигнанні. Єдиний вимір свободи, якою розпоряджалися герої грецької трагедії, – це можливість бунту проти неминучої долі, яка визначає перебіг їхнього існування. «Виразно проголошуючи, що людина є вільна й може бути слухняною або неслухняною своєму Творцеві, – влучно зауважує Альбер Камю81, – Біблія замість трагедії впроваджує драму: людина мусить вибирати добро або зло, заклик Бога або нашіптування своїх пристрастей, прагнення до добра або потяг до зла, як сказав би Шарль Бодлер82»83. 81

Альбер Камю (1913–1960) – французький романіст (лауреат Нобелівської премії з літератури 1957 р.), філософ, публіцист, один із лідерів такого філософсько-мистецького напряму, як екзистенціялізм. – Прим. пер. 82 Шарль Бодлер (1821–1867) – французький поет, літературний критик і перекладач, один із найвпливовіших представників французької літератури XIX ст. – Прим. пер. 83 Альбер Камю. Доповідь на тему майбутнього трагедії, виголошена в Атенах 1955 р., у: Théâtre, récits et nouvelles, Paris 1962, с. 1706.

Едип і Сізіф – трагічні постаті, а Юда – драматична. Адже апостол Ісуса міг не зрадити свого Вчителя або ж після зради почати благати Його про прощення. «А що ти зробив би в такій ситуації?» – запитав катехит хлопця, який прочитав текст про відчай Юди. – «Я теж повісився б… але на шиї Ісуса». Як писав Роже Ґароді84, уся Біблія – це своєрідний «анти-фатум». Згідно з її посланням, людину покликано до того, щоб упродовж цілого життя будувати своє майбутнє у вічності. Прийдешнє не заплановано наперед. І хоча Бог здатний побачити майбутнє, «передбачити» прийдешні події, Він, однак, не визначає їх. Господь не окреслює їх, відштовхуючись від характеру кожної людини, так, як астроном, який із точністю до секунди може встановити момент затемнення Сонця на основі сьогочасного розміщення планет у всесвіті. Бог бачить усе у вічному «тепер» свого нескінченного існування. Йому вистачає одного погляду, щоб побачити перебіг історії світу. Однак це не означає, що ми не залишаємося вільними й не можемо приймати різних рішень щодо нашого майбутнього. Віра в Провидіння не означає, що мусимо з покорою й пасивністю приймати все, що діється. 84 Роже Ґароді (1913–2012) – французький філософ, письменник, політичний діяч, один із теоретиків марксизму, літературний критик, ревізіоніст Голокосту. – Прим. пер.

Підсумки «De minimis non curat praetor» («Претор141 не вирішує дрібниць»). Ця латинська приказка означає, що керівник не переймається незначними питаннями, а покладає відповідальність за їх виконання на своїх підлеглих. Ця стара максима, яка радить тим, хто володіє якоюсь владою, не вирішувати самим усіх справ, котрими вони опікуються, не стосується, однак, Пресвятої Тройці. Отож, кожна з трьох Божих Осіб із величезною приємністю опікується всіма деталями життя кожної своєї дитини. І навіть якщо з цією метою використовують допомогу всіх інших створінь, то все одно – ревнуючи своїх дітей – наглядають за перебігом усього їхнього життя. Коли йдемо підземними переходами метрополітену, не обманюймо себе, що проходимо повз анонімний натовп, на який Бог лише дивиться з любов’ю, не впливаючи з усією своєю силою на життя кожної з цих осіб. Послухаймо, як Він неодноразово каже нам на сторінках цілої Біблії, що піклується про нас набагато більше, ніж про птахів, яким не бракує поживи, хоча «не сіють, ні жнуть»: «Хіба 141 Претор – у стародавньому Римі – заступник і помічник консула, згодом вища урядова особа, наділена судовою та адміністративною владою. – Прим. пер.

133

ви від них не вартісніші?» (Мт. 6, 26). Господь – Добрий Пастир, який дбає про всіх овець стада: шукає ту, котра запропастилася, повертає ту, що відлучилася, лікує ту, яка поранена, і додає сил недужій (див. Єз. 34, 16). То правда, що факти начебто постійно заперечують це оптимістичне сприйняття історії. Адже навколо стільки зранених дорослих і дітей, якими ніхто не опікується! Стільки людей, полишених на самих себе, які живуть із жахливою думкою, що ліпше було б їм узагалі не народжуватися! А ті зусилля, до яких ми вдаємося, щоб підтримати їх і допомогти їм хоч трохи відчути Божу любов, є чимось мізерним порівняно з тим, що слід було б зробити, аби повністю позбутися горя й нужди у світі142. Правда також і те, що ми цілком не спроможні уявити, як Бог може одночасно опікуватися мільярдами людей, які народжуються, живуть і помирають у світі, котрий Він створив! Зовсім не розуміємо й того, як Бог зможе використати страждання, що випадають на долю Його дітей, для їхнього щастя. На сторінках цієї книжки ми старалися показати, що тайна Божого Провидіння, про здійснення задумів і намірів якого у світі дбає Господь, насправді дуже незвична. І, зрозуміло, не цілком очевидна для нас! Але наша віра в Боже Слово забороняє нам усувати цю тайну з нашого обрію. А два аргументи можуть, зрештою, допомогти нам легше прийняти її. Було б доволі дивно, якби після залучення всього свого інтелекту до формування на основі простої 142 «Те, що робимо, – наче крапля води в океані. Але якщо не було б там цієї краплі, бракувало б її, і океан мав би менше води» (Mère Teresa, La joie du don, Paris 1975, с. 39).

134

молекули водню мільярдів галактик із фантастичними міріядами зірок і планет; після заселення нашої планети тисячами видів рослин і тварин, задуманих так, щоб вони поволі, але послідовно еволюціонували в напрямі появи людської істоти, створеної особливим чином за Його образом і подобою та наділеної незвичайним мозком і безсмертною душею, здатною цілком вільно любити, – Бог вирішив більше зовсім не втручатися в розвиток цієї «ноосфери», як назвав усе це творіння отець Тейяр де Шарден143. Чи це можливо, щоб, спочатку обдарувавши людей найпрекраснішим привілеєм самостійно керувати життям, Бог пізніше вдовольнився б лише тим, що просто з великою любов’ю спостерігав би за їхніми змаганнями й боротьбою, не втручаючись жодним чином у перебіг їхньої історії? Так, немовби обмежився тим, що сказав їм: «Я послав до вас свого улюбленого Сина, аби показати вам, яких правил вам слід обов’язково дотримуватися, якщо хочете добре виконати своє завдання. Якщо, однак, не виконуватимете цих вказівок, то я лише оплакуватиму в тиші ваші помилки, хоча, звичайно, завжди буду готовий вибачити їх вам, щоб ви могли почати все спочатку». Однак, як бачимо, Бог не вибрав цього шляху для успішного розвитку історії та еволюції ноосфери. Навпаки, Він завжди є тут, постійно присутній, але діє дуже делікатно. «О ні! Не спить і не дрімає той, що Ізраїля пильнує» (Пс. 120, 4). 143 П’єр Тейяр де Шарден (1881–1955) – французький богослов і філософ, священик-єзуїт, один із творців теорії ноосфери. – Прим. пер.

135

Крім того, ми – так само, як святий Павло – мусимо зауважити, що у світі відбувається справжній акт народження. Не забуваймо, що твердження Павла на тему Провидіння: «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, – покликаним за Його постановою, усе співдіє на добро» (Рим. 8, 28) – походить із важливого висловлювання апостола про Святого Духа. Говорячи про Нього, Павло каже, що Бог поступово змінює світ за допомогою свого Духа. І це триватиме аж до того дня, коли «той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом своїм, що живе у вас» (Рим. 8, 11). Продовжуючи свою думку, апостол Павло твердить: «Гадаю бо, що страждання нинішнього часу не гідні майбутньої слави, яка має нам з’явитися. Бо створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих. […] Бо знаємо, що все створіння разом понині стогне і разом страждає у тяжких муках. Не тільки вони, а й ми самі, що маємо зачаток Духа, ми самі в собі стогнемо, очікуючи усиновлення, визволення нашого тіла» (Рим. 8, 18–23). Вальс танцюватимуть каліки, Говоритимуть німі, Забудуть про страх слабкі, Коли Ісус обійме їх. Задля землі нової Покинемо могили І, поки не задихаємося, З Богом танцюватимемо безперестанку144. 144

M. Baudouin-Croix, Lignes d’oraison, Paris 2001.

136

А отже, навчімося дивитися на всі потрясіння, що трапляються у світі, на всі життєві драми як на ознаки незвичайного акту народження для вічности, який під проводом Бога відбувається з усіма створіннями. Упродовж цілої історії Бог потужно діє за посередництвом свого Духа, щоб одного дня здійснилося повне переображення Його дітей – переображення, яке починається тут, на землі, а закінчується щойно на небі. І тоді ми захоплено плекатимемо думку про чудесну мудрість, з якою Бог веде світ до остаточного переображення. Низ канви Далі заповнюєш хрестиками, Бог покаже тобі на небі Її красу на зворотному боці145. Отець Тейяр де Шарден ідеально описав це переображення – хоча наразі воно залишається для нас таємницею та повністю перебуває в руках Господа – усіх тих наших «переживань, які ослаблюють нас», тобто того, що породжує в душі збентеження й хаос і, на перший погляд, чинить нас гіршими, того, що заважає досягати в житті успіху, хоча віримо, що Бог може послуговуватися всім цим, аби сильніше вкоренитися в нас. Як пише Тейяр, такі переживання можуть походити ззовні: «Ось бар’єр, що перегородив дорогу, ось мур, який відділяє нас від інших. А ось камінь, що змушує зійти з дороги, або перешкода, яка ламає людину. Ось мікроби, що вбивають тіло, неуважно кинуте слово, яке отруює дух». 145

Там само.

137

Однак більшість переживань такого типу походять зсередини нас. «Із чисто людського погляду, відчуття, які виникли під впливом руйнівних сил, що діють ззовні, становлять найтрагічніший, розпачливо непридатний осад у нашому житті. Одні з них чигали на нас уже на самому початку життєвого шляху, і ми пізнали їх, щойно вперше побачивши денне світло, – природні вади, фізичні, інтелектуальні чи моральні дефекти, унаслідок чого від народження й протягом цілого життя було обмежено поле нашої діяльности, наші радощі й наше сприйняття світу. Інші постануть на нашій дорозі пізніше. З’являться раптово у вигляді якогось випадку або зачаяться, як хвороба, що приховано розвивається. Усі ми одного дня усвідомили або усвідомимо, що якийсь із цих процесів розкладу розмістився в самому центрі нашого життя. Це може бути або руйнування клітин тіла, або ж розпад самої нашої особистости на окремі елементи, що немовби виходять із-під контролю й починають функціонувати самостійно. І тоді ми стаємо безсилими свідками слабкости, бунту, внутрішньої тиранії у сфері, де нічого не вдіє жодна дружня допомога. А якщо випадково меншою чи більшою мірою уникнемо найнебезпечніших форм цієї атаки, що безжально нищить світло і любов, якими живемо, то попереду на нас ще чекатимуть повільні й фундаментальні зміни на гірше, утекти від яких нам не вдасться: вік, старість, позбавляння секунда за секундою частинки самих себе, що наближує нас до кінця»146. 146

P. T. de Chardin, Le Milieu Divin, Paris 1957 (réimpression 1993), 187 с. Тейяр протиставляє «переживання, що ослаблюють

138

1916 року Тейяр написав: «Кожна зустріч щоразу інша: буває милою й приємною, такою, що вказує мені напрям, хвилює, пригнічує або роздавлює мене, – але завжди є сповненим любови доторком Божої долоні»147.

У руки Твої, Господи «In manus tuas commendo spiritum meum…» («У руки Твої віддаю дух мій…»). Тобто в ті долоні, що ламали хліб і робили його живим, благословляли й пестили малих дітей; у ті долоні, які були пробиті та є такими самими, як наші, але про останні ніколи не можна впевнено сказати, що вони зроблять із предметом, котрий тримають цієї миті, – розіб’ють чи берегтимуть; у ті долоні, щодо яких маємо певність, що вони повні доброти й можуть нас лише міцно обіймати… У ті руки, повні ніжности й сили, які проникають усередину душі, котрі надають речам форми й створюють їх; у ті руки, які випромінюють велику любов, добре віддати свою душу, особливо коли страждаємо чи боїмося. І це принесе нам неймовірне щастя й водночас стане нашою великою заслугою148.

нас», «переживанням, які спричиняються до розвитку». Останні, на його думку, нам набагато легше прийняти, оскільки вони становлять пориви нашого найглибшого «я» й позитивно впливають на нас. 147 P. T. de Chardin, La vie cosmique, Oeuvres, т. XII, Seuil 1976, с. 70. 148 Т. де Шарден, Лист від 23 листопада 1916 р., у: Hymne de l’univers, Seuil 1951, с. 144–145.

139

Тож не біймося говорити про Провидіння, коли проповідуємо Добру Новину нашим братам. Мусимо повернути собі оту parrhèsia149, про яку неодноразово згадує апостол Павло (див. Еф. 6, 19–20; 1 Сол. 2, 2; 1 Тим. 3, 13), відвагу проповідувати Євангеліє у всій його повноті, не оминаючи того, що видаватиметься нам надміру таємничим і таким, що занадто суперечить сучасній ментальності. І нехай до цієї діяльности нас заохочує душпастирський досвід. Коли молоді й старші люди починають іти дорогою християнської віри або повертаються на цей шлях, їх зачаровують чудесні тайни, які об’явив нам Господь: те, що Бог є Отцем, котрий особливим чином піклується про кожну свою дитину, і що Він завжди готовий вибачити їм усі їхні бунти та прагне лише оселитися в їхніх серцях і наповнювати їх своїм Духом, щоб могли приймати Його волю, як сам Ісус… Нова євангелізація полягає не в тому, щоб проповідувати «нове бачення Бога» – Того, який посилає Святого Духа до сердець своїх дітей, аби допомогти їм поліпшувати світ, але котрий раз і назавжди відмовився від керування перебігом подій і задовольняється тим, що лише мовчки співчутливо спостерігає за всіма бідами, що випадають на долю людства. Сучасні християни, рішуче долучаючись до боротьби проти всіх структур гріха, які нищать світ – і їхні власні серця, – мають право й обов’язок з покірною впевненістю, яку дає їм Святий Дух, проповідувати 149

Parrhèsia (фр.) – сміливість (свобода) висловлювання. – Прим. пер.

140

те, у що всі святі насмілювалися вірити й чим старалися жити цілим своїм серцем: Воістину, гідне це й праведне, а для нас спасенне, щоб ми складали Тобі подяку й Тебе вихваляли, Господи, Отче небесний, усемогутній і милосердний Боже. Ти створив усе, що є на світі, і зробив так, що змінюються пори року. Ти створив людину на свою подобу й підпорядкував їй гідний подиву всесвіт, щоб від Твого імени панувала вона над усіма створіннями й славила Тебе у Твоїх ділах через нашого Господа Ісуса Христа150.

На нас чекає чимало несподіванок Живучи тут, на землі, ми часто відчуваємо розчарування через повільні зміни й безпорадність нашої Церкви. Нерідко в нас складається враження, що в певному сенсі все щораз більше погіршується. Потрібен, однак, час, а навіть – перспектива вічности, щоб ми, сповнені захвату, змогли побачити, що найчорніші періоди історії були, по суті, хвилинами, коли проростали нові, чудові явища. На це звертає увагу отець де Любак151 у написаному з почуттям гумору тексті: «Кожна епоха здавалася найгіршою. – Але якщо справді були якісь найгірші часи, то вони народжували найбільші речі. 150

V Префація на звичайні неділі. Анрі-Марі де Любак (1896–1991) – відомий французький католицький богослов, єзуїт, із 1983-го – кардинал. – Прим. пер. 151

141

Святий Августин, світло, яке й далі освітлює наші дороги, наприкінці життя був скромним єпископом. На його очах під натиском варварів гинула велика імперія, історія якої, як здавалося, становила історію світу. Однак саме в IV столітті, у часи постійних небезпек і нещасть, коли Італію підкорили готи й лангобарди, найбільшого розвитку набула прекрасна римська літургія. У XIII столітті, великому віці християнства, найбільшому та єдиному, який викликає велику тугу, але більше не повернеться, християни вважали, що настає кінець. Жодного крику загального розпачу не можна порівняти з проповіддю папи Інокентія IV, виголошеною 1245 року в Ліоні, у трапезній храму святого Юста. У промові йшлося про жахливу поведінку духовенства й вірних, безкарність сарацинів, схизму греків, жорстокість татар, переслідування безбожного імператора. Папа казав, що це “ті п’ять ран, від яких помирає Церква”, і, щоб зберегти те, що ще залишилося, закликав усіх приготовляти “шанці – єдиний рятунок від татар…” “Це залізний вік!” – побивався Марсіліо Фічіно152 в XV столітті у Флоренції. Хіба ж це все не повинно сповнювати нас відвагою?»153

152 Марсіліо Фічіно (1433–1499) – італійський філософ, гуманіст, астролог, засновник Платонівської академії. – Прим. пер. 153 H. de Lubac, Nouveaux paradoxes, Paris 1955, с. 79–80.

142

Зміст Переднє слово .......................................................................5 Вступ .......................................................................................9 Розділ 1. Тайна, яку проповідує Святе Письмо ..........15 Розділ 2. Тайна, яку переживають усі святі .................25 Розділ 3. Тайна, яку проповідує Церква .......................45 Розділ 4. Тайна, яка викликає розгублення .................53 Розділ 5. Тайна, яку неможливо прийняти без благодаті ...................................................................73 Розділ 6. Тайна, яку надто часто спотворюють ...........81 Розділ 7. Тайна, в якій нині сумніваються ...................93 Розділ 8. Тайна, яка постійно актуальна.................... 103 Розділ 9. Тайна відкупного хреста............................... 115 Підсумки ........................................................................... 133

143

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ

Отець П’єр Десковемон ПРО БОЖЕ ПРОВИДІННЯ Як не засумніватися в Божій любові у світі, сповненому зла і страждань Літературний редактор Галина Наконечна Богословський редактор Тереза Ференц Обкладинка Лади Гентош Технічний редактор Галина Горбачук

Підписано до друку 10.06.2014. Формат 84x108 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум. друк. арк. 7,6. Ум. фарбовідб. 8,0. Обл. вид. арк. 3,8. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.