Івасикове Різдво
Написала та намалювала
Мар’яна Качмар
Львів Видавництво “Свічадо” 2012
Я
кось пішов Івась до лісу по дрова. А було то в переддень Різдва. Він був за батька у сім’ї, мав уже дванадцять літ. Іде собі Івась, кладе на сани сухе гілля, інколи й ломаку яку врубає, а сніг так і мете в лице. Аж раптом чує голос: „Допоможіть! Рятуйте-е-е!”. Івась роздивився навкруги — нікого не видно. Рушив далі. Та за мить знову чує: „Рятуйте-е!”. Гукали десь зі сторони козацької гори. Недобра слава ходила про козацьку гору, там часто і блискавиця гуляла, і блуд чіплявся. Страшно було Івасеві, але що робити, не можна людину залишати в біді. Івась пішов на голос. Дивиться — а в ліску, що в підніжжі гори, хтось вовтузиться та й зітхає тяжко. — Хто ти? — спитав Івась. — Рятуй... — ледь чутно протягнув голос. Івась підійшов ближче. Від сильного вітру та снігу, що цьогоріч так рясно всипав, з великого дуба впала гілляка і, на біду, привалила якогось чоловіка. — Не рухайтеся, я зараз допоможу вам, — поспішив Івась. Він обрубав гілляку з усіх боків і аж тоді зрушив її з місця. Чоловік спробував підвестись, але, мабуть, гілля пошкодило йому ногу. — Хто ти? Як тебе звати, мій мужній рятівнику? — усміхнувся незнайомець. — Я — Івась. Син вдови Іванової. А ви хто, дядьку? Як ви тут опинились у таку негоду? 5