Коли плачуть цвіркуни by SVICHADO

Чарльз Мартін

РОМАН ПРО СЕРЦЕ

Львів Видавництво «Свічадо» 2012

Титул оригіналу: When crickets cry. УДК 2-45 ББК 86.37-49 M 80

Переклад з англійської Остапа Гладкого

Видавництво спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999

М 80

Мартін Чарльз Коли плачуть цвіркуни : Роман про серце / З англ. пер. О. Гладкий. – Львів : Свічадо, 2012 – 336 с. ISBN 978-966-395-583-4 «Роман про серце» відомого сучасного американського письменника Чарльза Мартіна – це роман про цінність і красу життя, про вірність, відвагу й мужність, глибокі почуття, дружбу й кохання... Колишній лікар-кардіолог, що виконував найскладніші операції на серці, не зміг вилікувати свою кохану. Він живе сумним минулим доти, доки випадково не зустрічає важкохвору дівчинку. Даючи нове життя її серцю, він сам пробуджується до життя... УДК 2-45 ББК 86.37-49

ISBN 978-966-395-583-4

Стіву й Елейн

Пролог

Я натиснув на пружинну завісу, ледь відхиливши сітчасті двері, і зігнав двох колібрі, що змагалися за годівницю. Лопотіння їхніх крил стихло у гіллі кизилу, і світанок зустрів мене мандариновими прожилками, що проступили на видноколі. За мить до того Бог помалював небо мішанкою чорного й темносинього, поплямивши його згодом хвилястими пасмами бавовни і покропивши блискучими цятками, дрібними і ледь більшими. Я повернув голову вбік, обвівши очима півколо, і вирішив, що небосхил скидається на перевернуту догори дриґом велетенську гранітну стільницю, що підпирає небо. Мабуть, Бог також тут п’є каву. Єдина різниця – Йому не треба читати лист у моїй руці: Він уже знає, про що в ньому йдеться. Унизу ріка Талула плавно вливалася в озеро Бертон на півпрозорому, нерухомому зеленому полотні, ще не потривожена антикварними водорізами й гідроциклами, що розсічуть її гладь і пристануть до берега вранці хвилина на сьому. Коли Бог поведе сонце вгору й на захід, де воно припече землю, поблиск води буде сліпучим та мальовничим. Я вийшов з тильного ґанку, стиснувши лист у руці, і пострибав босоніж по кам’яних східцях униз, до самого причалу. Я пішов уздовж дамби, відчуваючи прохолоду імли, що підступала до ніг і лиця, і видерся драбиною на дах споруди. Пірнувши в гамак, я повернувся лицем на захід, до озера, що визирало над моїм лівим коліном. Я засилив палець у невелике мідне кільце, прив’язане до кінчика короткої мотузки, і легко смикнув, розхитуючи себе. Якщо Бог справді пив тут каву, то, мабуть, уже взявся за друге горня, тому що встиг відбілити небо, на якому зосталися лише прожилки. Ема якось розповіла мені, що люди цілісіньке життя змагаються з Богом, скажімо, прагнучи дістатися туди, де Його ніколи не було. Але на лихо, сказала вона, вони тратять свій вік на 7

пошуки й метушню, а опісля, осягнувши мету, усвідомлюють, що Він уже був там. Я прислухався до тиші, знаючи, що вона не триватиме довго. За годину озеро заполонять сміхотливі дітлахи на автомобільних камерах, підлітки на воднолижних катерах і пенсіонери у човнах на понтонах, що зженуть канадських гусей і ляща, принадженого хлібними буханцями, які вкинули у воду шанувальники вранішнього пташиного співу. Тепер вони стелилися через озеро, наче жовта цегляна дорога. Наприкінці дня на сотнях причалів, що врізаються в озеро, жаровні кипітимуть пахощами хотдогів, гамбургерів, вуджених устриць і гострих ковбас. А на дворах і доріжках, що збігають вниз до озера, люд різного віку з’їжджатиме з водяних гірок, попиватиме м’ятний джулеп та «Маргариту» над краєм води і бовтатиме ногами, сидячи на другому поверсі стоянок для човнів. До дев’ятої вечора кожен власник будиночка на березі озера розпочне щорічну годинну канонаду, освітлюючи воду спалахами червоного, синього й зеленого дощу. Батьки поглядатимуть догори; їхні діти будуть хихотіти і галасувати; собаки гавкатимуть і смикатимуть за ланцюг, вирізаючи жолобки на тильному боці дерева, що не пускає їх; коти шукатимуть прихисток; ветерани поринуть у спогади, а закохані візьмуться за руки і тихцем прошмигнуть до тихої саги*, щоби, роздягнувшись, зануритися в безпечну глибінь води. Це звуки симфонії свободи. Був День незалежности. На противагу решті мешканців Клейтону в Джорджії, я не мав феєрверків, хотдогів і наміру запалити вогнями небо. Моя пристань зостанеться тихою і темною, а жаровня стоятиме холодна, вкрита сажею, старим попелом і павутинням. Мені свобода видавалася чимось далеким – наче запах, який відчув колись, але не міг пригадати. А якби міг, то спав би цілісінький день, наче новітній Ріп Ван Вінкль, і розплющив би очі завтра, щоб закреслити число в календарі. Але сон, як і свобода, приходив рідко, і ніколи не був міцним. Зазвичай недовгим: дві – три години щонайбільше. *

Cага – річкова затока, протока, рукав ріки.

Я лежав у гамаку, наодинці з кавою і вижовклими спогадами. Я поклав горня собі на груди і тримав у руці зім’ятий, нерозкритий конверт. Позаду мене туман здіймався з води мініатюрними вихорами, що вертілися повільно, наче привиди-танцюристи, й летіли крізь нависле гілля кизилу і крила колібрі, зникаючи десь на тридцять футів угорі. Напис на конверті підказував мені, коли слід прочитати листа всередині. Якби я послухався, то це сталося б два роки тому. Я не прочитав його тоді й не прочитаю тепер. Мабуть, мені це не до снаги. Останні слова важко чути, коли знаєш напевне, що вони справді останні. А я знав напевне. Збігло чотири роки, поки я сидів у цій глухомані. Мовчали навіть цвіркуни. Я поклав руку на листа, розгладжуючи його на грудях, розпростуючи кутики конверта, наче невеликі паперові крила навколо ребер. Гірка підміна. Навколо люд сидів у кріслах-гойдалках, попивав м’ятний джулеп і запально сперечався про те, яка пора дня на цьому озері найкраща. На світанку тіні падають перед тобою, прагнучи дотягтися до нового дня. Ополудні ти стоїш на своїй тіні, впійманий між тим, що було і що буде. У сутінках тіні падають позаду тебе і вкривають твої сліди. З власного досвіду знаю, що люди, які вибирають сутінь, зазвичай приховують щось.

Розділ 1

Вона була мала як на свій вік. Їй минуло літ шість, а то й сім, а виглядала на чотири чи п’ять. Серце розбишаки в тілі порцелянової ляльки. Зодягнута в коротку жовту сукенку, жовті шкарпетки, черевички зі застібкою і солом’яний капелюшок, обв’язаний жовтою стрічкою, яка опускалася до пояса. Така непосида, ніби хтось схрестив Елоїзу й Тигру. Вона стояла у центрі міста, на північно-західному розі Мейну й Савани, гукаючи на повні легені: «Лимон-а-а-а-а-а-ад! Лимон-а-а-а-а-а-ад, п’ятдесят центів!» Лимонадний рундук був міцний та обшарпаний, але виглядав зліпленим нашвидкуруч. Чотири стовпці чотири на чотири і половина однодюймового диктового листа слугували за стіл. Другу половину дикту підпирали два прямовисні шестифутові стовпці два на чотири, між якими висів плакат. Хтось пофарбував усю споруду жовтим, і плакат сповіщав великими друкованими літерами: «ЛИМОНАД – 50 ЦЕНТІВ – ДОБАВКА БЕЗКОШТОВНА». Але головне – не столик, і не плакат, не жовтий холодильник «Іглу», наповнений лимонадом, а прозорий пластиковий контейнер унизу. П’ятигалоновий бутель для води стояв попереду – власна криниця, що сповнює бажання, куди ціле місто, видно, кидало зайві банкноти і нечутний шепіт. Я спинився і простежив, як літня жінка під мереживною пляжною парасолькою перейшла Мейн-Стріт і кинула два четвертаки у пінопластову склянку, що стояла на столі. – Дякую, Ені, – прошепотіла вона, беручи повне по вінця горня з простягнутих рук дівчинки. – Нема за що, міс Блейклі. Ваша парасоля мені до вподоби. Лагідний вітерець зашурхотів хідником, затріпотівши жовтими стрічками на спині дівчинки, і поніс той чистий, невинний голос далі вулицею. Міс Блейклі сьорбнула напій і спитала: 10

– Тобі вже ліпше, дитино? Дівчинка визирнула з-під капелюшка. – Так, мем, ще б пак. Міс Блейклі перехилила горня, а дівчинка знову звернула погляд на хідник. «Лимон-а-а-а-а-а-ад! Лимон-а-а-а-а-а-ад, п’ятдесят центів!». Її південна протягла вимова була гірко-солодка, м’яка й хрипка. Сповнена ніжної дівочости, вона привертала увагу, як феєрверки четвертого числа. Я не можу сказати напевне, але коли міс Блейклі поставила горня і кивнула дитині, вона кинула щось подібне на двадцятидоларову банкноту в бутель з прозорого пластику під її ногами. Отакий лимонад. Дівчинка, як виявилося, самотужки керувала машиною для заробляння грошей. Купа банкнот у пляшці росла, однак, як видавалося, нікого не хвилювало, що в неї можуть «вирости ноги». Крім лимонадного плакату, не було жодних листівок чи пояснень. Очевидно, вони були зайві. То була містечкова річ: усі просто знали. Тобто всі, опріч мене. А ще раніше того ж дня, коли ми з Чарлі – моїм сусідом за озером, але не за межами чутности, і колишнім шваґром, – саме зачищали нижню і верхню решітку човна «Ґривет» 1947 року, у нас закінчився дрібний шмерґелевий* папір і водонепроникний лак. Ми підкинули монету, і я програв, а тому поїхав до міста, поки Чарлі рибалив на краю причалу і свистів до дівчат у бікіні, які верещали, осідлавши барвисті гідроцикли, що мчали поряд. Чарлі не часто сідав за кермо, але, не люблячи попускати собі, наполіг, щоб ми кинули жереб. Я програв. Сьогоднішня подорож була особливою з огляду на час. Я рідко приїжджаю до міста вранці, особливо тоді, коли стільки людей юрмиться на хідниках, простуючи на роботу і додому. Чесно кажучи, я взагалі не буваю в місті. Я оминаю його і їду до сусідніх містечок, міняючи продуктові й господарські крамниці щокілька місяців. Я не буваю завсідником ніде. *

Наждачний. 11

Якщо я й приходжу сюди, то зазвичай удень, за п’ятнадцять хвилин до закриття, одягнутий по-місцевому у вилинялі джинси і бейсбольний кашкет з рекламою якогось знаряддя чи сільськогосподарського реманенту. Я розвертаю і припарковую авто, насовую на лице кашкет, підношу догори комір і прикипаю очима до підлоги. Прошмигую досередини, купую все, що треба, і вискакую надвір, зливаючись з тлом і зникаючи під настилом. Чарлі називає це секретними закупами. Я називаю це життям. Майк Гамерміль, колишній промисловець з Мейкону, найняв мене і Чарлі, щоби ми приготували його «Ґривет» 1947 року до десятої щорічної виставки антикварних і класичних човнів на озері Бертон наступного місяця. Це буде наш третій виступ за стільки ж років, і якщо ми колись захочемо перемогти хлопців з «Блю Рідж Боут Веркс», нам знадобиться шмерґелевий папір. Ми працювали над «Ґриветом» вже майже десять місяців, і були близькі до завершення, але нам ще треба налагодити зчеплення в моторі «Велвет Драйв» і покласти вісім шарів водонепроникного лаку на палубу та нижні ґратки, перш ніж ми зможемо спустити човен на воду. Спраглий і сповнений цікавости, я перетнув вулицю і кинув свої п’ятдесят центів у склянку. Дівчинка притисла малим пальчиком краник холодильника, аж зблідли щиколотки і затремтіла рука, і налила мені горня свіжого лимонаду з м’якушем і цукром. – Дякую, – мовив я. – Мене звати Ені, – заговорила вона, закидаючи одну ногу позаду іншої, присідаючи, наче сонях і зазираючи під мого капелюха, щоб побачити очі. – Ені Стівенс. Я переклав горня в другу руку, клацнув каблуками й випалив: – За зміну щира дяка; холод лютий, та й моторошно якось. Вона засміялася: – Ви це вигадали? – Ні, – покрутив я головою, – чоловік на ім’я Шекспір у творі, що має назву «Гамлет». 12

Поки більшість моїх друзів переглядали «Волтонів» чи «Гаваї 5-О», добру частину свого дитинства я присвятив читанню. У мене досі немає телевізора. Чимало мертвих письменників живлять мій мозок своїми повсякчасними нашіптуваннями. Я ледь підніс капелюха і простягнув руку. – Різ. Моє ім’я – Різ. Сонце світило мені у спину, і моя тінь розтяглася на хіднику, захистивши очі дівчинки від полуденного сонця, що п’ялося вгору і пригрівало все дужче. Вона замислилася на хвилину. – Різ – гарне ім’я. Чоловік, що ніс дві продуктові сумки, поспіхом оминув нас по хіднику, а тому Ені обернулася і закричала так голосно, щоби чули мешканці трьох кварталів: – Лимон-а-а-а-а-а-ад! Він кивнув і сказав: – Доброго ранку, Ені. Скоро повернуся. Вона знову обернулася до мене. – То містер Потер. Працює он там. Він любить, коли в лимонаді більше цукру, так, як деякі мої покупці. Дехто любить більше цукру, ніж інші, тому що сам надто кислий. Вона засміялася зі свого жарту. – Ти буваєш тут щодня? – спитав я, попиваючи малими ковтками. У школі, в одну з довгих ночей, я дізнався таку річ: якщо ставити правильні запитання, такі, що зачіпають проблему, але не звертаються до неї безпосередньо, люди зазвичай скажуть, те, що вас цікавить. Знати, що питати, коли питати і, найважливіше, як, – це передумова вельми доброї щиросердої розмови. – Крім неділі, коли Сісі набирає живу приманку в рибальській крамниці Бутча. Решту шість днів вона працює тут. Вона показала на господарську крамницю, де, повернувшись до нас спиною, за касою стояла фарбована блондинка, що бігала пальцями по клавішах, вибиваючи чиєсь замовлення. Їй не треба було повертатися, щоби бачити нас, адже трифутове квадратне 13

дзеркало, яке висіло над прилавком, дозволяло їй бачити все, що відбувалося біля рундука Ені. – Сісі? Вона усміхнулася і показала ще раз. – Сісі – моя тітка. Вона мамина сестра, але моя мама ніколи би не запхала руку в купу дощових черв’яків і мотиля. – Ені помітила, що моє горня порожнє, налила мені друге і заговорила далі. – Отож, до обіду я стою тут майже щоранку. Згодом іду нагору, дивлюся телевізор і трохи сплю. А як же ви? Що робите ви? Я розповів їй тривіальні речі, правдиві і не зовсім. Поки мій рот говорив: «Я працюю з човнами», – думки мої полинули деінде, і я сказав собі: «Я не відкрию душу перед воронами, щоби ті клювали її: я не той, на кого скидаюся». Очі її звузилися і дивилися кудись понад моєю головою. Дихання дівчинки було трішки важке, хрипке від слизу, утруднене повсякчасним відкашлюванням, яке вона приховувала, і напруженим. Балакаючи, вона відступила назад, намацуючи краї хідника ногою, і опустилася в розкладне парусинове крісло, приставлене до рундука. Вона склала руки і натужно задихала, поки її напнуті стрічки тріпотіли на вітрі. Я стежив, як підносяться й опускаються її груди. Краєчок рубця з двома рядами дірочок від скобок, яким ще не минуло й року, на дюйм випинався над вирізом її сукенки – якраз над невеличким пуделком для пігулок, що звисало на ланцюжку з шиї. Мені не треба було казати, що в ньому. Я постукав ногою по п’ятигалоновому бутлеві з води. – Навіщо ця пляшка? Вона легенько поплескала себе по грудях, показавши свого рубця ще на один дюйм. Люди минали нас, але вона втомилася і вже не була така балакуча. Сивочолий пан в костюмі вийшов з агентства нерухомости за п’ять дверей далі вулицею, почимчикував нагору, хапнув горня, натиснув на краник у холодильнику, сказав: «Доброго ранку, Ені» і кинув долар в склянку, і ще один – у пластиковий бутель під моїми ногами. 14

– Вітаю, містере Оскар, – напівпошепки сказала вона. – Дякую. Бувайте. Він плеснув себе по коліну: – Бувай, серденько. Вона позирнула на мене і стежила, як він далі прямує вулицею. – Він усіх називає серденьком. Я докинув свої п’ятдесят центів у склянку, а поки вона не дивилася, опустив у бутель двадцятидоларову банкноту. Упродовж останніх вісімнадцяти місяців, а може й більше, я носив при собі кілька речей в одній з кишень чи на поясі, а саме – мідну запальничку «Зіпо», хоча я ніколи не курив, два кишенькові ножі з малими лезами, гаманець з голками різного розміру і всякими нитками та ліхтарик «Шурфайр». Кілька років тому я додав ще одну річ. Вона кивнула на мого ліхтарика. – Джордж, місцевий шериф, носить ліхтарик, дуже подібний до вашого. І одного разу я бачила такий у швидкій допомозі. Ви справді не полісмен і не фельдшер? Я кивнув: – Справді. За кілька будинків доктор Сел Коен вийшов зі свого кабінету і почвалав хідником. Сел – поважний мешканець Клейтона, якого знають і люблять усі. Йому минуло сімдесят п’ять, і він працював педіятром, відколи склав останній іспит п’ятдесят років тому. У своєму невеликому двокімнатному кабінеті Сел бачив майже всіх мешканців Клейтона – від часу, коли були немовлятками, у середніх літах і аж до старости. Твідовий піджак і безрукавка до пари, краватка, придбана тридцять років тому, густі вуса й брови, волосся в носі та вухах, довгі баки, великі вуха, люлька. І завжди – льодяник у кишені. Сел почовгав до Ені, насунув на потилицю свого твідового капелюха і переклав люльку в ліву руку, коли вона простягнула йому горня. Він моргнув до неї, кивнув мені і почав повільно пити. Допивши до дна, він повернувся боком. Ені простягла руку в кишеню його пальта, витягнула льодяника й усміхнулася. Вона 15

стисла його обома руками і захихотіла, неначе знайшла те, чого не має ніхто на світі. Він поправив капелюха, звісив люльку на нижній губі й почав обходити свій старий «Кадилак», припаркований біля хідника. Перш ніж відчинити двері, він глянув на мене: – Стрінемося в п’ятницю? Я кивнув, усміхнувшись. – Подумки я вже смакую їх, – мовив він, облизуючи губи й похитуючи головою. – І я також, – не збрехав я. Він показав люлькою на мене і додав: – Прибережи мені місце, якщо першим потрапиш туди. Я кивнув, і Сел від’їхав як чоловік поважного віку – без поквапу, серединою дороги. – Ви знаєте доктора Коена? – спитала Ені. – Авжеж, – я замислився на мить, намагаючись придумати, як саме висловити свою думку. – Ми… маємо спільну пристрасть до чізбургерів. – О, – сказала вона, киваючи. – Ви маєте на увазі «Криницю». Я також кивнув у відповідь. – Щоразу, коли я йду до нього, він розповідає про минулу п’ятницю або чекає наступної. Доктор Коен полюбляє чізбургери. – Не тільки він, – мовив я. – Мій лікар не дозволяє мені їх їсти. Я не був згоден, однак не сказав їй цього. Принаймні прямо. – Це скидається на злочин – не дозволяти дитині їсти чізбургери. Вона усміхнулася. – Саме це я говорила йому. Поки я допивав, вона стежила за мною, не виказуючи нетерплячости чи тривоги. Звідкілясь я знав, попри гору грошей під ногами, що навіть не діставши від мене й пенні, вона все одно доливала б мені лимонад, поки я не зжовкну або не піду геть. На жаль, мені відомо більше, ніж їй. Можливо, Ені покладає надію на пластикову пляшку (а в мене було відчуття, що її віра в Бога 16

може пересунути гору Еверест або спинити сонце), але без нового серця вона помре ще дитиною. Вона знову зміряла мене поглядом з ніг до голови, а потім з голови до ніг. – Який ви великий? – Зростом чи вагою? Вона піднесла долоню приблизно до рівня очей. – Зростом. – Шість футів. – Скільки вам років? – Людських чи собачих? Вона засміялася. – Собачих. Я замислився на хвилину. – Двісті п’ятдесят дев’ять. Вона зміряла мене поглядом. – Скільки важите? – За британською чи метричною системою? Вона закотила очі і сказала: – Британською. – Перед сніданком чи після вечері? Це спантеличило її, а тому вона, почухавши потилицю, оглянула хідник згори донизу і тоді кивнула: – Перед сніданком. – Сто сімдесят чотири фунти. Вона знову спинила на мені свій погляд: – Який розмір черевиків ви носите? – Європейський чи американський? Вона стисла губи і знову спробувала приховати усмішку; а тоді стала руки в боки. – Американський. – Одинадцятий. Вона глянула на мої ноги, мабуть, перевіряючи, чи я кажу правду. Тоді розгладила свою сукенку, стала прямо і випнула вперед груди. 17

– Мені сім років. Я важу сорок п’ять фунтів. Ношу шостий розмір і маю три фути та десять дюймів заввишки. Подумки я знову прошепотів: «О серце тигра в машкарі жіночій!» – Отже? – спитав я. – Ви більші від мене. Я засміявся: – Тільки трохи. – Але… – вона піднесла пальця догори, неначе перевіряючи напрям вітру. – Якщо в мене буде нове серце, то, каже мій лікар, я ще можу вирости. Я повільно кивнув: – Шанси справді чималі. – І ви знаєте, що я зроблю з ним? – Зі серцем чи зростом? Вона замислилася на хвилину. – Із тим і тим. – Що? – Стану місіонером, як мама і тато. Думка, що після пересадки органу можна вирушити до джунглів Африки, за сотні миль від належного медикаментозного режиму і профілактичного лікування чи будь-кого, досить компетентного, щоб їх забезпечити, була настільки неймовірною, що такі сподівання видалися мені, з височини власного досвіду, цілковито марними. Ені примружилася. – Вони на небі. Я трохи помовчав і зауважив: – Певен, що вони сумують за тобою. Вона натиснула великим пальцем на краник холодильника і почала знову наповнювати моє горнятко. – О, я також сумую, але ще зустрінуся з ними. – Вона віддала мені горнятко, а тоді піднесла вгору руки, наче врівноважуючи терези. – Через вісімдесят чи дев’яносто років. Я ковтнув, вираховуючи таку неймовірність. 18

Вона знову глянула на мене – цікавість струменіла з цих примружених очей. – А ким ви хотіли стати в дитинстві? Я випив останній ковток і глянув на неї: – Ти влаштовуєш це всім своїм покупцям? Вона заклала руки за спину і несвідомо клацнула каблуками, наче Дороті з «Чарівника країни Оз». – Влаштовую що? – Допит зі стількома запитаннями. – Ну… думаю, що так. Я нахилився, зблизька заглянувши в її очі. – «Люба, ми собі музики і мрійники, що мріють». – Знову містер Шекспір? – О ні. Вілі Вонка*. Дівчинка щасливо засміялася. – Гаразд, – сказав я, – дякую тобі, Ені Стівенс. Вона знову присіла і відказала: – Прощавайте, містере Різе. Будь ласка, приходьте знову. – Обов’язково. Я перейшов вулицю і почав перебирати ключі, щоби відімкнути свій «Субербан». Тримаючи ключ у руці, я дивився у лобове скло, пригадуючи всіх інших, достоту таких, і невгамовну надію, що струменіла від них, надію, яку не могла згасити жодна сила на землі й у пеклі. І враз я пригадав, що колись був добрим фахівцем і навіть спізнав любов. Думка відбилася луною в моєму єстві: «Я став, немов вода розлита, всі кості мої повиходили з суставів. Неначе віск, зробилось моє серце, розтануло в мене в нутрі». Дужий вітер прилетів з пагорбів і подув на схід через Саванастріт. Він залопотів уздовж старих цегляних будинків, угору хідником, до скрипливих флюгерів і мелодійних китайських дзвоників, через лимонадний рундук Ені, де підхопив її пінопластову склянку і розсипав майже десять доларів копійками й банкнотами * Власник фабрики шоколаду із книги «Чарлі і шоколадна фабрика» Роальда Дала – Прим. ред.

по вулиці. Вона зістрибнула зі свого складаного крісла і побігла навздогін за паперовими грошима на перехрестя. Я побачив надто пізно, а вона не бачила взагалі. Хлібовоз, що саме минав мене на Мейн-стріт, втрапивши на зелене світло, прискорився, здійнявши пил і випустивши білий дим. Я навіть чув, як радіо в кабіні грає блюграс, і бачив водія, що напихав рота тістечком, повертаючи на перехресті, і підніс догори руку, щоби затулитися від сонця. Там йому мала впасти у вічі жовта сукенка Ені. Водій щосили натиснув на гальма, заблокував задні колеса і почав розвертатися вбік, підстрибуючи на дорозі. Що більше вантажівка розверталася, то сильніше шини підстрибували на асфальті. Ені обернулася на шум і скам’яніла. Вона випустила з рук гроші, які пурхнули через вулицю, наче метелики-монархи, і втратила владу над сечовим міхуром. Вона навіть не пискнула, тому що клубок у горлі придушив усі звуки. Водій закричав: «О Боже милий, Ені!». Він крутнув кермо до краю і в’їхав тильним бампером у праву передню панель кузова припаркованої «Хонди Акорд». Вантажівка відскочила від «Хонди» саме перед тим, як плоский бік автофургона вдарив Ені просто в груди. Тіло гупнуло в порожній бік вантажівки зі звуком, що нагадував постріл гармати. Вона спромоглася піднести руку, яка прийняла майже всю силу удару, і покотилася назад, як м’яч: капелюшок полетів в один бік, ноги і тіло – в другий. Воно спинилося, гупнувши, на тому боці вулиці біля пікапа «Форд» – ліве передпліччя зігнуте удвоє, наче зубочистка. Залишок того східного вітру підніс низ її сукенки і вкрив нею обличчя. Вона лежала нерухомо, головою донизу, і на її жовтій сукні почали виступати червоні плями. Я підбіг до неї першим, трохи випередивши пані з-за каси, що дивилася божевільними очима і безладно лементувала. За мить зібралася юрба. Очі Ені були заплющені, тулуб обм’яклий, а шкіра – напівпрозора і біла. Язик забив горло і душив її, через що лице дівчинки посиніло, а тіло мертвотно зблідло. Не певний того, чи її хребет 20

Розділ 54

Минуло шість тижнів. Літній рій шукачів затишку давно вже повернувся додому, а інженери відкрили греблю, опустивши рівень води в озері на кілька дюймів. Тихий осад, що здійнявся після них, розплився по воді і приніс зі собою холодну обіцянку довгої зими. Поки тривала потреба води зростала від Бертона до Атланти, рівень води опуститься ще більше до наступної весни, коли дощі поповнять її. Після того, як мій дім було зруйновано, і життя, до я кого я звик, змінилося назавжди, я повернувся, постояв між руїнами і покопирсався руками у смітті. Зосталося небагато. Тим паче чогось цінного. Я знайшов декілька картин і трохи кухонного начиння, але мало всього решта. Як я розумію, шторм підніс усе, що колись належало мені, порозсипав його по навколишній землях чи кинув в озеро на півночі від нас. Вигляд зіпсованої речі, яка раніше була дорога мені, викликав в мене заціпеніння. Сподіваючись знайти будь-яку річ, що належала мені, я кружляв далеко від дому і цілих три дні обшукував ліс. Більшість дерев були зламані надвоє на висоті приблизно десять футів, і всі вершки позбивалися на землі, утруднюючи шлях. За кілька сотень ярдів від дому я знайшов ванну Еми, що лежала на боці з трьома відламаними ніжками з чотирьох. Я погладив пальцями по краю, пригадав, як Ема прихиляла голову до обідка й усміхалася до мене, поки пара йшла з її обличчя. Я залишу її. Минув ще день, і я спинив пошук. Транспортного ящика я так і не знайшов. Коли минув тиждень, я оглянув озеро – тепер чисте від сміття – і прислухався. Можливо, воно розповість мені щось. Я дивився вниз у воду, побачив власне відображення і вирішив, що це справді так. Я об’їхав навколо озера до свого складу, стягнув парусину, чхнув від хмари пилу і навантажив причеп. До кінця дня я встиг зробити кілька рейсів і знову заробив на руках пухирі. 324

Терміт запропонував мені допомогу, а тому щодня, закінчивши роботу на пристані, він мчав через озеро, витягав на берег гідроцикл і брався до роботи. З’явившись першого дня, він дав мені кілька журналів. Він похитав головою і відвів очі. – Вони мені більше не потрібні. Надивився досить. Здебільшого він працював до опівночі. Він не знав втоми, і Чарлі навчив його, як і мене, майструвати з дерева так, щоби, завершивши, отримати щось більше від суми всіх частин. Поки Чарлі і Терміт працювали, щоби відбудувати майстерню і зробити каркас нової стоянки для човнів, я взявся за прибирання. Мені знадобилася більша частина місяця. Урешті я найняв бульдозер і згріб усі залишки у велику купу. Я отримав дозвіл на спалення, повідомив пожежний відділ (який на всяк випадок прислав машину), і тоді Терміт запалив купу, клацнувши запальничкою «Зіпо». Вогонь палав три дні. З мого минулого зосталася сорочка на спині і річ, що висіла на шиї. Ми так і не знайшли «Гакера». Побачили лише двигун і частину рульової колони на дні озера під колишнім причалом, але корпус, водоріз і все решта зникли у вихорі. Те саме сталося з більшістю наших інструментів. Ми знайшли електричні дроти, кілька викруток і все, що зберігалося в червоному ящику, але загалом приладдя вартістю п’ятнадцять тисяч доларів звіяло вітром. На диво, двомісне судно, в якому вона, а згодом і ми з Чарлі провели чимало годин, застрягло серед гілля кизилу на пагорбі. Терміт допоміг мені стягнути його. Я залатав діру в його корпусі, відшліфував, поклав кілька шарів водонепроникного лаку і поставив сушитися. Дім Чарлі витримав досить добре. Він був вбудований у край гори, і торнадо відскочило від нього й полетіло просто на мій. Чарлі травмувався, коли вибіг з дверей, щоби крикнути нам, однак його кинуло назад вітром. З того дня, коли померло серце Ені, я ночував у спальному мішку в «печері» на тильному боці майстерні. Здебільшого, коли я запалював ліхтарика і освітлював свій невеличкий світ, з нічно325

го мороку вибігала Джорджія, перевіряла мого носа і тоді втікала знову на бік Чарлі. Я чув, що субмарини глибоко в океані посилають звукові маяки, щоби знайти одна одну. І між Чарлі та мною Джорджія виконує функцію зв’язкової. Кисетовий шов, який я поклав на серце Ені, створив ажіотаж у медичному світі. Телефон Роєра аж тріщав, але я попросив не давати мого номера. Він сказав: «Настав час сісти на коня, що скинув тебе». То була п’ятниця. Я виліз зі спального мішка і вийшов зі своєї нори. Ранкове сонце розрізало небосхил і полило повітря помаранчевим соком. Стоячи на дамбі, дивлячись, як лящі і карасі шмигають біля мене, я стежив, як моя тінь витягується у воді попереду. Я стрибнув у холодне озеро, умився і стояв, у чому мати народила, витираючись насухо, коли Сел зійшов униз сходами і витрусив люльку. Я вдягнувся і зустрів його на дамбі. Він не дивився на мене, але розглядав озеро, методично набиваючи люльку. Він запалив її і задумливо пихкнув. Видихнувши, він заговорив: – Тепер, коли твоя таємниця виявилася, я маю дещо сказати. Я підняв брови і чекав. – Я був єдиним лікарем тут… ну, дуже довго. Мабуть, надто довго, – він подивився на мене, – і час передати естафетну паличку. Але… – він кивнув поважно і показав кінцем люльки на мене: – Я хочу передати її тому, хто з нею побіжить. Тому, хто розуміє нову медицину і хто може запропонувати її цим людям. Він окреслив периметр озера запаленою люлькою. – Я говорю про фахових працівників, що бувають лише в Атланті, Нешвілі і Нью-Йорку. – Він замовк. – Я заплачу тобі те саме, що заробляю. Шістдесят тисяч. Роєр каже, що то приблизно десята частина того, що ти заробляв в Атланті, але це непросто. Я ніколи не заробляв більше шістдесяти і, крім того, люди неподалік не мають стільки грошей. І, наскільки я знаю, ти в медицині не заради грошей. 326

Він обернувся і почав іти вгору сходами, знову роздивляючись озеро. – Тут люди потребують доброго лікаря, а ти, хлопче, лікар. Один з найкращих, яких я знаю. Я чекатиму звістки від тебе. Пропозиція чинна, поки ти не згодишся, – він витягнув хустинку із задньої кишені і витер очі. – Я бачив, що ти зробив з Ені. Я стояв у куті кімнаті. Він похитав головою. – Не дозволь сумніву здолати тебе, – він штурхнув мене в груди. – Сумнів майже поборов мене, але… гаразд, якщо ти хочеш стати лікарем, тобто, бути лікарем, тобі доведеться впоратися з ним тепер. Тому що легше не буде, – він помовчав досить довго, щоби перевести дух. – Але така медицина, вона не заради тебе, а заради них. Він довго дивився на озеро, а тоді оглянув порожній будинок моїх сусідів і хатинку Чарлі на тому березі. – І заради них, – пошепотів він, – вона вартує того. Сел пішов геть, заліз у свій «Кадилак» і від’їхав. Я опустив ноги з дамби і подивився на той бік затоки, де сиділа, гріючись на сонечку, Джорджія біля самих дверей Чарлі. Вона розляглася на килимку і усім своїм виглядом говорила: «Не турбувати». Джорджія ставала в пригоді для Чарлі, але не завжди так, як я передбачав. До його нового розкладу сну було важко звикнути, і тренування перед бертонським ралі наступного тижня стало ще важчим. У деякі дні нам щастило, і ми добиралися до озера ще до полудня. Час від часу я ходив сам. Хоча я не певен, що був коли-небудь по-справжньому самотнім на озері. Приблизно о десятій Сінді причимчикувала до озера і звісила ноги поруч зі мною. Вона оселилася в будинку за кілька сотень ярдів далі дорогою. Мій сусід, брокер з Нью-Йорка, віддав мені його в оренду на наступні кілька місяців. Принаймні доти, поки ми знайдемо того, хто дасть Сінді позику на придбання чогось іншого. Цей процес пішов швидше, відколи я подзвонив у банк і сказав, що підпишуся під гарантіями. 327

Після операції вона приходила сюди щоденно приблизно о цій порі, щоби навідатися до мене. У певному сенсі, вона міряла мій пульс – перевіряючи, чи він ще досі в мене є. Вона рідко говорила багато, але я також відмовчувався. Вона сиділа кілька хвилин, усотувала сонце, глибоко дихала і зникала. У нас було спільне те, що об’єднує чи може об’єднати двох людей. Я часто помічав її тут і ввечері – вона самотньо ходила по дамбі. Думаю, тиша розраджувала її. Ми обоє потребували її. Через кілька хвилин вона обернулася до мене і сказала: – Ваша черга чи моя? – Моя, – відповів я, знаючи дуже добре, що вона знала, чия черга. Вона кивнула, приховала усмішку і відхилила голову назад, заплющивши очі за сонячними окулярами, одягнутими на маківку. Я попрямував кам’яною стежкою і вийшов на дорогу з жорстви, що вела звідти, де стояв раніше мій дім, і одного дня стоятиме знову. На порозі сусіда я скинув черевики і тихо прокрався до дверей головної спальні на першому поверсі. Вікна в цілому будинку були відчинені, і тихий вітерець приніс у дім свіже повітря. Я відхилив двері – там, лежачи в ліжку із заплющеними очима і порум’янівши від тепла безлічі ковдр, лежала Ені. Я став на коліна поряд з її ліжком, і вона розплющила очі. – Уже пора? – спитала. Я кивнув. Вона розкрила рота. Я поклав дві піґулки їй на язика і потримав склянку води, щоб запила. Вона моргнула ліниво і прошепотіла: – Я бачила сон. Я нахилився ближче. – Я зустріла вашу жінку. Вона ішла уздовж озера. Я кивнув. – То була одна з найулюбленіших її місцин. Тоді вона зробила щось дивовижне. – Що саме? – спитав я, міряючи її температуру і рахуючи пульс. 328

– Вона стала на коліна поряд з водою, піднесла невеликого човника і віддала його мені. – Це не так дивно. – Ні, дивним було не це. А вітрило. Воно було зроблене з листа. Написаного вам. Я ніколи не розповідав Ені про листи Еми. Крім Чарлі, про них ніхто не знав. Я перевірив пов’язки Ені, підтягнув покривало їй до шиї і поправив постіль. Я поцілував її в чоло, вийшов і зачинив за собою двері. Ідучи тильними сходами, я натрапив на Чарлі, який ішов читати для Ені. Він тримав «Елоїзу» в одній руці, а другою намацував собі дорогу нагору по сходах. Почувши мене, він зійшов з дороги і сказав: – Шукав тебе. – Та невже? – засумнівався я, знаючи з вигляду його волосся, що він тільки-но прокинувся. – Так, – сказав він. Він простягнув руку, погладив пальцями моє лице, потримав їх там хвилину і тоді стиснув мої щоки, намагаючись спрямувати моє лице й очі до його. Переконавшись, що привернув мою увагу, він розкрив книгу, яку ніс, і витягнув звідти конверта. – Вона сказала, що я знатиму, коли найкраще віддати його тобі. І наскільки я можу судити, настав час. Письмо Еми годі було сплутати. Я вихопив листа з його руки. – Вона дала тобі його? – спитав я недовірливо. – Коли? – Приблизно в той час, коли ми з нею поїхали до міста і відкрили ту депозитну скриньку. – Ти знав про неї цілий час? – Еге ж. – І коли хотів мені сказати? Чарлі знизав плечима: – Я не хотів. Я втупився у конверт. – Ти маєш ще якісь таємниці, про які я мушу знати? Чарлі усміхнувся. 329

– Поки що ні, але в разі чого повідомлю. Я розірвав конверт і розгорнув листа. Любий Різе. Якщо Чарлі дав тобі цього листа, то ти зустрів когось. Я глянув на Чарлі зі зневірою. Я просила Чарлі притримати лист, поки він не побачить, що ти бажаєш віддати своє ніжне серце комусь іншому. Не хвилюйся. У твоєму серці вистачить місця для любові до двох жінок, і коли ти потрапиш туди, дозволь Богові залагодити це питання. Хай хто ця жінка, вона благословенна і заслужила це. Різе, ніколи не забувай, що ти народився і прийшов… лікувати скрушених серцем. Я знаю. Я завжди знала. Я глянув на озеро і почув шепіт Еми: Різе, не затамовуй болю. Будь ласка, не живи більше в муках і стражданні. Пам’ятай, я одужала. Я є я. Потрапивши сюди, ти побачиш. Але між теперішнім і майбутнім принеси дар, яким є ти. Учора я думала, якою стає вода, коли ми йдемо веслувати. Слід зникає, і брижі від весел допливають до берега і стираються назавжди. У житті на воді минулого немає. І попереду тільки майбутнє. Я люблю тебе. І завжди любитиму. Смерть не може забрати це. А тепер іди. І живи там, де тече життя. Завжди твоя, Ема. Чарлі зиркнув на мене. – Ну? Він підніс очі і почав шукати на небі спалахи світла. Мотаючи головою туди і сюди він запитав: – Що там? 330

Я усміхнувся, поклав листа у сорочку і підніс його руку до свого лиця, де його пальці намацали мою усмішку і натрапили на вологі сліди сліз, які стікали по зморшках. Я прошепотів: – Чарлі… я можу бачити. Я зіскочив з ґанку, стрибнувши на купу вічнозелених голок і помчав чимдуж. Я летів через ліс, не зважаючи на чіпке гілля, і перестрибував через повалені дерева, як бар’єри. Я сповз з невеликого пагорба і відчув, як земля втікає з-під мене. Десь угорі я сполохав ранішню голубку, що прошмигнула крізь верхи дерев, як реактивний літак. Я дійшов до того, що раніше було причалом, і стане ним знову, і опустив судно у воду. Я розстебнув сорочку, притисши листа до себе, закріпив ноги і щосили наліг на весла. Човен стрибнув уперед. Я наліг ще раз. Ще три довгих, глибоких гребки, і Талула понесла мене. Я гріб, зігнувши спину, проти течії. Вода вирвалася, але я наліг сильніше і міцно вперся ногами. Легший без другого веслувальника, човен ковзав по воді, наче вітер. За лічені хвилини піт приліпив листа до моїх грудей. Зігнувшись у пружину, приклавши коліна до грудей і простягнувши руки, набравши в легені стільки повітря, скільки вони могли вмістити – я опустив весла. Розпрямивши ноги і почавши довгий гребок руками, я видихнув. Цілковито розпрямившись, тіло наповнилося молочною кислотою, і я глитнув повітря так глибоко, як дозволяли легені. На вершині гребка я підніс весла і притягнув коліна до грудей, ще раз вбираючи повітря, поки нахилявся вперед. Після кожного гребка я випорожняв себе, знову, знову і знову. На воді з Емою, востаннє. Услід за нами з’явилися кола. Вони розросталися, пересікалися і цілковито зникали. Сонце зігрівало наші спини, піт жалив очі і вітерець дув навстріч. За моїм плечем вода стелилася, як вилощене ебенове дерево. Я побачив усе майбутнє і далеке, сповнене прощення, минуле. І в повітрі я почув відлуння Еминого сміху і відчув лагідний доторк її пальців до мого обличчя. Сонце було низьке і до болю яскраве. Немає людини, що була б наче острів. 331

Я поплив проти течії і підставив спину під вітерець, що сповільнить мене. Через три години я повернувся, виснажений і чистий. За допомоги Чарлі, Ені – одягнувши капелюшок і жовту стрічку, що волоклася за нею – зійшла вниз пагорбом. Вони стояли на березі, не відводячи очей від ящика з цвіркунами. Після операції Чарлі і Терміт перенесли його і поставили на ґанку під самим вікном. Зважаючи на болісність операції і незвичність нового будинку та ліжка, ми подумали, що це покращить їй сон. Тепер, на прохання Ені, Сінді і Чарлі перенесли ящика вниз до берега. Ені стояла поряд, а Чарлі перехиляв його на бік. Спершу повільно, а тоді всі разом, цвіркуни почали підстрибувати і виповзати назовні. Досить скоро ящик спорожнів, і навколо нас земля ворушилася, краплини води на розжареній печі – п’ятдесят тисяч цвіркунів попрямували до сховку під деревами. Я уважно прислухався разом з Ені. Вона глянула на мене, усміхнулася і прошепотіла: «Шшшшшш». За секунди цвіркуни повилазили на дерева і заспівали. Ені заплющила очі, усміхнулася і затанцювала, як балерина, пильнуючи, куди ступати. Глянувши на берег, я побачив відбиток її невеличкої ніжки поряд з моєю. Чарлі устав і попрямував до «Субербана». Це означало, що я купую вечерю – п’ять трансплантів. Я сказав п’ять, позаяк майже не сумнівався, що Терміт з’явиться приблизно в той час, коли ми віддамо замовлення. Чарлі крикнув з вікна водія: – Агов, Рубчику! Поспішай або я сяду за кермо! Я стояв, дивлячись на озеро, не бажаючи прощатися. За мить я відчув, як хтось смикає мене за руку. То була Ені. – Різе? Ви йдете? Хвилину ми дивилися, як вода брижиться під вітром. Тоді вона нахилилася, стала навшпиньки і прошепотіла мені на вухо: – Ви говорили, що скажете мені нині. Ви пообіцяли. Я ще раз кивнув, і крикнув до Чарлі і Сінді, що ми прийдемо за мить. 332

Ені потягла мене за руку, і ми сіли на дамбі, звісивши ноги. – Суть пересаджування сердець у тому, – сказав я, – щоби змусити їх забитися знову. – Я змовк, міркуючи, як сказати те, що мушу сказати. Ені поплескала мене по стегні: – Усе гаразд, можете сказати мені. Тепер я велика дівчинка – наступного тижня мені мине вісім. Серце тигра в тілі порцелянової ляльки. – Хай скільки я вчився, як готувався чи яка слава про мене йшла як лікаря, найважче знати, що насправді я не маю сили змусити його битися знову. Це… чудо… якого я не розумію. Ені прихилилася до мене і слухала. Сонячне світло відбивалося від води, освітило біле волоссячко на її ногах і усмішку на обличчі. Я показав рукою через плече на шпиталь округу Рабун. – Тієї ночі… Я не міг змусити забитися твоє серце. Ми зробили все, з медичного погляду, що мали зробити. Роєр, той великий плаксивий плюшевий ведмідь, похитав головою і зафіксував час – 11:11 ночі. Ені кивнула, пригадавши сон матері. – Він чекав, поки я погоджуся з ним. Так зазвичай роблять лікарі, коли хтось умирає. Але я не міг. Чи не хотів. Я просто знав, що ти не маєш померти тоді на тому столі. Я помру першим. – Я лагідно поплескав Ені по грудях. – Я нахилився і зашепотів до твого серця, промовивши одну річ, яку не говорив дуже і дуже довго. І після того твоє серце почуло мене. Ені усміхнулася і притисла руки до серця. – Воно неначе чекало, поки я промовлю слова і нагадаю йому. Тому що коли я їх сказав, з причин, які я не можу пояснити і ніколи не поясню, воно наповнилося, наче куля, загорілося яскравочервоною барвою, і тоді, неначе й не спинялося ніколи, почало битися. Міцне, сильне і ритмічне. Ені глянула на озеро – ціле життя було ще попереду. – Думаєш, воно спиниться колись? Я кивнув. 333

– Так… Але поки ти не доживеш віку. Усі серця спиняються, Ені. Має значення лише те, що ти робиш, поки воно ще б’ється. Ені обійняла руками мої крижі і притисла щоку до грудей. Її руки зміцніли, і їх потиск увиразнював слова. – Скільки я ще маю? Я глянув на неї, на її великі круглі очі, ніжну усмішку, на тендітні паростки надії, що почали проростати. Я відгорнув тепер уже здорове волосся з її голови і сказав: – Досить багато, щоби посивіти. Ені глянула через плече на «Субербан» і легенько смикнула мене за руку. – Різе? Що то були за слова? Уже час. Я скинув медальйон Еми з шиї, глянув, як він крутиться, колишеться і відбиває відображення сонця у воді. Узяв його в долоню і погладив пальцями витертий напис. Коли врештірешт сльоза вибігла з ока і покотилася по обличчі, я випростував ланцюжок, повісив його на шию Ені і дивився, як він лягає над самісіньким шрамом на її грудях.

Подяка

Дякую усім вам, хто читав мої книжки, позичав їх друзям чи перестав розмовляти зі мною. Ваші історії зворушили мене, і ті дні, коли слова не приходять до мене – а таке буває – я ношу їх з собою. Дякую. Я вельми вдячний: Алену Арнольду, моєму видавцеві за його візію. Джені Баумґартнер, редакторові, за терпіння і Л. Б. Нортону, моєму літературному редакторові, за талант. Гезеру Адамсу, Керолін Кредок, Аманді Бостік і цілому видавництву «Томас Нельсон» – скидаю перед вами капелюха. Дякую, що допомогли переповісти мені всі історії, що вирують у моєму нутрі. Керол Фіцджеральд – дякую за дотепність, ентузіязм і захоплення моїми історіями. Ти неймовірно підбадьорювала мене. Крісові – агентові, радникові і другові. Ти найкращий. Стіву й Елейн – ви назавжди зостанетеся в моїх спогадах. Якщо ви сподівалися вплинути на мене, то вам це вдалося. Джону Трейнеру, докторові медичних наук – другу й лікареві. Без тебе цієї книги не було б написано. Дякую за опіку над цим твором, моєю сім’єю та мною. Ти воістину справжній цілитель. Дякую, що покинув юридичну школу. Дейву – у цій історії стільки твоєї помочі, що ти не маєш і гадки. Дякую за телефонні дзвінки. І твоє життя. Чарлі, Тоду, Джону і Тері – дякую за те, що тримали дзеркало, дивилися в нього разом зі мною і допомагали мені. Моїй сім’ї – ви моє благословення. Я ніколи б не опинився тут без вас. Чарлі, Джону Т. і Рівзу – Більш ніж щось інше… Крісті – …ти ж перевищила усіх їх. Господу – дякую ще раз – і за цих людей, і за те, що замінив моє кам’яне серце. 335

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Чарльз Мартін КОЛИ ПЛАЧУТЬ ЦВІРКУНИ Роман про серце Літературний редактор Наталя Малетич Художньо-технічний редактор Світлана Клим

Підписано до друку 20.07.12. Формат 60x84 1/16. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 19,6. Ум. фарбовідб. 20,1. Обл.-вид. арк. 13,4. ТзОВ Видавництво «Свічадо» Свідоцтво серія ДК № 1651 від 15.01.2004 р. 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 235-73-09, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано у ТзОВ «Книгодрук». Свідоцтво № 787105 від 04.11.1997 р. Львівська обл., Пустомитівський р-н, с. Кротошин, вул. Січових Стрільців, 35.