Шукач Бога by SVICHADO

«Небо й земля проминуть, слова ж мої не пройдуть» (Лк. 21, 33)

Дженнаро Матіно

СТОРІНКАМИ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ПРИТЧ

Львів Видавництво «Свічадо» 2014

Титул оригіналу: Come Tommaso. Parabole della fede. УДК 27-14 ББК 86.37-4 M 34

З італійської переклав Костянтин Зінченко Обкладинка Галини Горбачук

Видавництво спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999

Матіно Дженнаро М 34 Шукач Бога : Cторінками євангельських притч / Дженнаро Матіно ; пер. з італ. К. Зінченко. – Львів : Свічадо, 2014. – 160 с. ISBN 978-966-395-774-6 У книзі Дженнаро Матіно апостол Тома, на прізвисько Близнюк, із символу невір’я перетворюється на ікону шукачів Бога. Тома знає, що християнська проповідь заснована на істині, але він також знає, що мати віру не означає приймати усе беззаперечно, не ставлячи жодних запитань, а ще – не задіявши двох констант, які є фундаментальними для автентичности віри: цікавости та пошуку. Лише вони дозволяють сказати Ісусові, як колись Тома, єдиний з усіх: «Господь мій і Бог мій!» (Йо. 20, 28). УДК 27-14 ББК 86.37-4

ISBN 978-966-395-774-6

Як Тома

Апостол Тома мені дуже подобається і, щиро кажучи, я вважаю, що його історія стосується і мене. Я вірю в Бога, вірю в Ісуса Христа, Сина Єдинородного, який помер і воскрес за мене. Я вірю у воскресення мертвих, вірю, що мої батьки та всі ті дорогі мені люди, яких я зустрів за своє життя, мають свою історію, що продовжується деінде, історію, яка не суперечить ані часу, ані мені. Я вірю, що одного дня всі ми зустрінемося. Я впевнений, що колись ми усі разом радітимемо у раю. І це не буде потайне святкування, грандіозне торжество спасенних душ. Я вірю, але, як і Тома, ставлю запитання, на які хочу отримати відповіді. Я шукаю – і ці пошуки мене не втомлюють. Коли Ісус об’явився учням, бракувало одного з апостолів – Томи. Коли ж він повернувся, всі інші розповіли йому, що трапилося і як вони побачили Господа: Він прийшов до них, а Томи не було. Коли якась людина вірить по-справжньому, її віра зворушує. Її віра – просте сповідування не тільки інтелектуальної істини, а й плоду її досвіду та зустрічі, котра змінила її назавжди: «Я зустрів Господа!». І тоді – а як інакше?! – це навіть викликає у нас злість: знати, що у цієї людини була така можливість, а нам, так видається, просто у ній відмовили. Чим та особа краща за нас? Чим вона на це заслужила? Чому їй легко вірити, а нам – ні? 5

Християнство може зворушувати, викликати різні емоції та зацікавлювати лише тоді, якщо може сказати щось нового про те, що люди вже й так знають. Є страждання і смерть, справи у нас або добре, або погано. Що ж тут нового? Та Євангеліє стверджує одну нову й дуже оригінальну істину: смерть – це не кінець, а нове народження. І це справді народження, завдяки якому кожен із нас отримає нове тіло. Це наша остання надія, яка може врятувати навіть тих, кого уже вважали втраченим, надія, яку Слово проголошує на всіх роздоріжжях життя. Після двох тисячоліть християнства здається, що ми все ще живемо в епосі, коли ми, замкнені у власних домівках, боялися цієї істини, цієї новизни, благої вісти, яку почули від Учителя з Галилеї. Ми, християни, намагаючись переконатися в тому, що час змінився, губимося серед очевидних речей, які не можуть сказати нічого нового сучасній людині, котра отруєна цією очевидністю. Саме тому Тома є справді особливим, а його історія стосується і мене, розповідаючи щось нове про віру. Можливо, серед дванадцяти апостолів він – найсерйозніший. Тома не піддається тимчасовим поривам, не обіцяє Учителеві безумовної вірности, щоби потім не зрадити очікувань та довіри. Він знає, що християнська звістка ґрунтується на правді, котру не так уже й легко прийняти без зайвих роздумів, не ставлячи жодних запитань і не задіявши двох констант, які є фундаментальними для автентичности віри: цікавости і пошуку. Цікавість може посприяти зростанню віри і дозволяє зрозуміти, у що ж насправді ми віримо; пошук є її конкретним втіленням, особливо важливим для тих, хто намагається серйозно і розважливо ставитися до того, у що вірить, прагнучи торкнутися рукою до істини, в яку вірить, прагнучи, щоби сумнів 6

спровокував його не для того, аби зруйнувати систему благовісту, а для того, щоби могти зростати завдяки Слову, яке пробуджує сумління та розхитує будь-яку впевненість, прив’язану до чуттів. Я не можу не бути Томою і не боюся стверджувати, що кожен християнин є таким, як цей апостол, котрий не може не поставити певних запитань щодо абсурдности життя після смерти, абсурдности, яка змінює та по-новому читає історію, надаючи їй особливої величности. Віра без запитань – це віра без цікавости і пошуків, тобто віра застійна, якій бракує довіри, яка сповнена страхом, а не яскравою силою прагнення іти далі, щоби пізнати більше і стати кимсь більшим. Тома інтригує мене саме тим, що висловлює свою незгоду, а не невіру. Адже він не стверджує: «Ні, це неправда, що Господь воскрес!», він каже: «Якщо не побачу на Його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу у бік Його, – не повірю!» (Йо. 20, 25). Він – один із дванадцяти, рибалка, як і більшість із них, котрий почув свого часу заклик, що змінив усе його життя: «Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей» (Мт. 4, 19). І серед усіх учнів Христа він здається тим, хто особливо відчуває необхідність до кінця зрозуміти місію, яку їм було довірено. Запитання Томи, звернені до Ісуса, вказують на його потребу збагнути сенс такого слідування. Він ніби питає Учителя: «Що означає йти за Тобою та йти поруч із Тобою?». Тома відповідає на заклик Господа і слідує за Ним, але це не означає, що він повинен припинити пошуки для розуміння шляху. Коли людина віри є також людиною пошуків, її відповідь завжди буде автентичною і живою, як морська вода, саме завдяки постійному руху – на відміну 7

від мертвої застояної води, що залишається на місці, не проявляючи жодних ознак життя. Віра без запитань є сліпою, вона не росте і не йде вперед. Тома має сміливість поставити запитання, бо він не боїться розуміти, аби вірити ще більше. Одного дня він, як і інші учні, був із Христом, коли Учитель сказав: «Лазар, приятель наш, заснув. Піду, проте, і розбуджу його» (Йо. 11, 11). «Лазар упокоївся, і радію я за вас, що мене там не було, – щоб ви увірили! Ходім, однак, до нього» (Йо. 11, 14-15). Ісус був головою, керівником, Його діяльність була харизматичною. «Ну й навіщо нам туди іти?! – мабуть, подумав Тома. – Лазар помер. Треба було іти раніше, щоби його зцілити. Для чого тепер? Слухати докори Марти та Марії за те, що нас не було?!» І з певною обеззброювальною простотою та непомітною іронією Тома відповів: «Ходімо й ми з Ним, щоб разом умерти» (Йо. 11, 16), хоча значно пізніше він зрозуміє, про що саме хотів сказати Ісус. Ходімо й ми з Ним, щоб разом умерти, – ось що зрозумів Тома. Та попри те, що він і сам не сприйняв цих своїх слів надто серйозно, усе ж іде за Учителем, неначе сказавши собі: «Може, Він хоче, щоб і ми поєдналися з Лазарем? Якщо така Його воля – ми з Ним. Але все ж таки що це все насправді означає?». Навіть тоді, коли Ісус говорив про свій майбутній відхід, змальовуючи емоційно насиченими словами розлуку з учнями, Тома, можливо, був глибоко вражений цим прощанням Учителя, який, намагаючись підготувати та заспокоїти їх, сказав: «Дітоньки, ще трохи я з вами. Шукатимете ви мене, та як я юдеям повідав: Куди я іду, ви піти неспроможні… Хай не тривожиться серце ваше! Віруйте в Бога, віруйте й у мене. В домі Отця мого багато жител. Коли б не так, то я сказав би вам; іду бо напоготовити вам 8

місце. І коли відійду і вам місце споготую, то повернуся і вас до себе візьму, щоб і ви були там, де я. Куди ж я йду – ви знаєте путь» (Йо. 13, 33; 14, 1-4). Зрозумілими видаються занепокоєння, плутанина і тривога, які панували в серцях учнів. Вони дивилися один одному у вічі, щоби віднайти підтвердження того, що й інші зрозуміли все так само: Господь справді мав намір їх покинути. Звісно, Він пообіцяв їм привілейоване місце у Небесному Царстві, яке мав для них приготувати, та якщо це мало їх заспокоїти, то, можливо, їм треба було зрозуміти якомога більше. Загадкові слова Ісуса навіть Томі дозволили збагнути, що Господь покидає їх. Тож, усвідомлюючи цю гірку правду, він намагався дізнатися, як Його потім віднайти: «Господи, не знаємо, куди Ти йдеш. І як нам знати тую путь?» (Йо. 14, 5). Цілком можливо, що, коли в драматичну мить хреста тривога і страх заступили собою досвід, пережитий із цим надзвичайним товаришем, Тома згадав відповідь Учителя: «Я – путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене» (Йо. 14, 6). Можливо, у ці хвилини темряви, коли він повернувся до апостолів і ті розповіли йому про зустріч із воскреслим Учителем, Тома роздумував саме над цими словами: «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене… Іду напоготовити вам місце!» (Йо. 14, 2). Хрест, біль, смерть, путь, істина та життя. І тепер, здається, його товариші віднайшли цей шлях: вони бачили Христа! А він – ні! Чому Учитель так із ним вчинив? Саме з ним! Євангелист наголошує, що перед зустріччю з Христом учні ховалися в домівці через страх бути арештованими. І лише Томи не було з ними. Ймовірно, він 9

вийшов, позаяк хтось мав ризикнути, щоби принести якихось продуктів для інших та зрозуміти, що відбувається в місті, аби знати, чи загрожує їм якась небезпека. Гадаю, він боявся не менше за інших, але саме Тома – ризикнувши задля них усіх – тепер почувався зайвим: «Якщо ви кажете, що бачили Господа, якщо ви стверджуєте, що Він був тут із вами за закритими дверми, то дайте мені можливість перевірити, чи це правда. Де Він? Я б торкнувся до Його боку та ран, де були цвяхи». Тома не вірив чи просто шукав Того, кого любив? Звісно, він сумнівався і злився, він був розчарований та засмучений, позаяк не побачив Учителя, неначе кажучи іншим: «Якщо Він дійсно приходив, то несправедливо, що це сталося саме тоді, коли мене не було, адже я також хотів Його побачити! Чи це у вас такий привілей? Поки ви тут сиділи й тремтіли від страху, я ризикував заради вас! Мені здається, що це несправедливо. Я не вірю, що Він приходив, бо також палко бажаю зустрітися з Ним і побачити Його так, як ви Його бачили!». І таким чином прототип невіруючого стає іконою шукачів Бога – тих, хто не боїться висловлювати власних сумнівів та невпевнености, позаяк усі їхні запитання зумовлені одним лише бажанням крикнути Господеві так, як, читаємо в Євангелії, крикнув лише Тома: «Господь мій і Бог мій!» (Йо. 20, 28). І саме цей вигук, сповнений довірою істині Христа, веде Тому, мене та всіх інших, таких як Тома, до розповіді про те, як вони сумнівалися, просили, шукали – і як наприкінці Господь таки об’явився. В одній давній історії, відомій серед християн Індії, є згадка про те, що Тома був у цих далеких землях і саме там розпочав свою апостольську діяльність. Сьогодні в Ченнаї (штат Керала) чимало індусів від10

відують могилу апостола, якого вважають маловіром, але який без жодних сумнівів визнав божественність Христа. Зустріч Ісуса з апостолами і Томою ставить читача перед обличчям цього твердження: «Ми бачили розіп’ятого та воскреслого. Він був із нами, їв із нами, говорив про Царство і пообіцяв нам спасення. Так, ми думали, що це привид, але ми помилилися. Його тіло, позначене мучеництвом, було перед нами – і ми повірили Його словам, яких спочатку не розуміли». Із розповіді про невіру Томи здається, що апостоли особливим чином наголошують на тому, наскільки природно й обґрунтовано для тих, кого не було на зустрічі з Господом, сумніватися, не вірити та прагнути торкнутися до Нього. Неначе вони казали: «Ми не можемо задовольнити цього вашого прохання, можемо лише сказати, що це правда. Як доказ можемо надати тільки наше власне життя та звістити вам, що у воскреслому Христові ми віднайшли Бога». Суха звістка, яка, здавалося б, позбавляє нас можливости дослідити почуте. Але Тома, завдяки власному свідченню та бажанню шукати, дав нам цю можливість. «Марною була б наша віра, якби Христос не воскрес» (див. 1 Кор. 15, 17), пише апостол Павло. І ми маємо вірити у воскресення та свідчення тих, хто стверджує, що бачив воскреслого Христа. Абсурдність та незбагненність, які кидають виклик нашому розуму. Та якщо наша віра є марною без воскресення, то марною вона є і без Слова, яке спорудило міст, аби ми могли повернутися в дім Отця. Марною була б наша віра без пережитого досвіду Учителя з Галилеї та без запитань, як у Томи, котрих Учитель не уникає, а навпаки, часто сам і провокує, позаяк Він чекає на відповідь тих, хто Його шукає. 11

Ким є Бог? Де Він? Як із Ним розмовляти? Віра є пригодою, яка перевершує будь-яку уяву. Це виклик, звернений до тих, хто шукає відкриті горизонти та суворі шляхи до нових знань, які дозволять побачити не тільки життя, а й вічність. Без страху!

«Додай нам віри» (Лк. 17, 5)

«Апостоли сказали Господеві: Додай нам віри». Учні Учителя з Галилеї, подорожуючи з Ним, зупиняються й роздумують над Його Словом. Їм не завжди вдається зрозуміти Його, вони часто чують ніжний тембр голосу Христа, але не в змозі збагнути Його революційних рішень. «Жорстока ця мова! Хто може її слухати?» (Йо. 6, 60). Вони просять можливости увійти в таємницю Його Слова, а для цього їм потрібно інакше розуміти Його роздуми, їм потрібен інший ключ, який виходить за межі слів і дозволяє увійти в істину. Вони одразу ж зрозуміли, що існує тісний зв’язок між Його вченням, Євангелієм та довірою Богові, який відкриває назустріч надії кожну нову пригоду. Також одразу й Учитель розуміє, що Його Слово потребує відкритих вух, глибоких як криниця, щоб Його могли зрозуміти: «Хто має вуха слухати, хай слухає!» (Мр. 4, 9). Ці вуха відрізняються від інших, і хоча з вигляду такі ж, та вони потребують чогось іншого, щоби зробити людину новим творінням – творінням віри! Але що таке віра? Віра полягає у вмінні віритидовіряти, розчинятися у Слові Учителя, розуміти завдяки Йому, яким шляхом треба йти, а яких доріг уникати. Це вміння віднаходити в Ньому провідника, який допоможе подолати всі труднощі навіть тоді, коли 13

нічна темрява здаватиметься вічною. Віра полягає у знанні, що Бог є Отцем, початком усього, Творцем, що все створив із любові. Ніхто не прийшов у цей світ помилково, не було жодних хиб, коли зароджувалося наше життя. Ми – плоди любови, тому ніхто не повинен почуватися маріонеткою у руках примхливої долі чи сліпого випадку. Віра полягає також у тому, щоби кинутися в обійми ніжного Батька, який нас любить і ніколи не залишає. Віра – це довіряти Богу, «який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2, 4). Віра – це слідувати за Словом Учителя з Галилеї та визнавати в Ньому улюбленого Сина Отця, який розкрив небеса над нашим існуванням та дозволив Життю зустрітися з нашим життям. Він – Син, Слово Отця – став людиною, аби запевнити нас у тому, що наше життя не відірване від усесвіту, а є красою, яку необхідно пізнати, позаяк її любить сам Бог. Отже, вірити означає бачити життя очима Ісуса з Назарета, слідувати Його вченню, слухати Його Слова, щоби по-новому прочитати книгу життя. Віра – це вхопитися обома руками за правду Євангелія і вирішити жити ним аж до кінця віків, будучи впевненими у тому, що «смерть поглинута перемогою» (1 Кор. 15, 54), бо Христос воскрес із мертвих. Віра – це знати, що Христос, який вознісся на небеса, пообіцяв: Він повернеться, аби забрати нас додому, залишивши нам утішителя – Духа Святого, який продовжує кричати в наших серцях: «Авва, Отче!». Саме Святий Дух допомагає нам відрізнити добро від зла, веде правильною дорогою та навчає нас миру. Вірити також означає знати, що смерть нас не переможе, що вона вже далеко позаду людської історії, навіть якщо ми ще повністю не зцілилися. Віра – це втіха для пригноблених, переконання, що справедли14

вість восторжествує, позаяк смерть не позбавляє життя, а змінює його. Віра – це братерська впевненість у тому, що Вчитель з Галилеї залишив нам захопливий досвід життя в любові та єдності, які роблять із нас Церкву, Божу родину, поширену по всій землі. Віра – це чітке уявлення, що слів недостатньо, аби описати красу зустрічі з Богом та велич Його любови. У світі немає жодної сили, яку можна було б порівняти з вірою. Згадаймо дивну відповідь Учителя: «Якби ви мали віру, як зерно гірчичне…» (Лк. 17, 6). Так, адже життя творять люди віри, ті, які можуть зрушити гори: «Їх (людей віри) будуть називати утопістами, божевільними, але вони – пророки, вони – найкращі представники людства, і саме вони є його поводирями» (В. Соловйов). Часто мені доводиться чути: «Я заздрю твоїй вірі!». Або ж перед Словом Учителя з Галилеї люди завмирають, усі без винятку, а запитання лишається незмінним: у глибинній істині мого буття я вірю чи ні? Автор Послання до євреїв так описує значення віри для учнів галилейського Учителя: «Віра є запорукою того, чого сподіваємося, – доказ речей невидимих» (Євр. 11, 1). Глибокий зміст віри, який кожен шукач сенсу, кожен шукач Бога повинен враховувати у своїй аскезі. Слово йде шляхами історії, щоби розповісти людині про тайну Бога, відкрити його приховану істину. Сам Бог об’являється у Слові, воплотившись у земну історію, яка саме через це не спроможна повністю пояснити усю велич Божої слави. Сам Бог говорить. І навіть якщо людина не здатна до кінця зрозуміти цю істину, вона, як і апостол Тома, падає на коліна і каже: «Я вірю». Віра – це не відмова від власного розуму, не беззаперечне упокорення, не ігнорування раціональности, 15

а розуміння правди, яка об’являється поступово, з розвитком пошуків, котрі стають дедалі зрілішими. Це визнання нашої обмежености перед обличчям Іншого, перед величчю Бога, що перевищує наші можливості, але через любов об’являється. І це об’явлення безмежно прогресуюче – настільки, що навіть у раю наші пошуки Бога залишатимуться цікавістю любови, прагненням пізнати невідоме. Віра. Віра – це не остаточне бачення, а лише передумова того, щоби стати перед Його ликом. У вірі головним є невпинне бажання, або, як каже святий Августин, святий неспокій, щоби побачити більше і побачити краще. Віруючі шукають те, «чого сподіваються», прагнуть осягнути «речі невидимі»: надіються і вірять, ідучи шляхами земного життя, вже тепер відчуваючи радість життя вічного. Отже, віра є надією швидко прибути в обіцяну землю, прагненням того, чого ще немає, з упевненістю його отримати. Це «так» інтелекту у відповідь на об’явлене Слово Учителя з Галилеї, який демонструє знак майбутнього, що наближається. Мій розум у відповідь на пропозиції Христа почувався би розгубленим перед такою величчю таїнства Бога. Він відмовився б приймати цю істину, яку неможливо ані показати, ані відчути. Але сам Бог звертається до нас, і саме тому, завдяки вірі, в нашій волі зростає бажання поєднатися із надприродною істиною. Віра – це довіряти Богові, впасти в Його обійми, прагнути завжди перебувати з Ним, і саме тому ми обираємо найкраще, щоб отримати бажане. Шлях повернення додому дуже складний, а віра є мужністю, яку ми отримали в дар, і зрозуміти її можливо та потрібно. Віра – це захоплива боротьба тих, хто прагне надати своєму життю сенсу, що виходить за межі раціонального пояснення. Надія на 16

майбутнє може стати боротьбою за нове людство, яке уможливить революцію, що змінить хід історії та перетворить землю на оселю братів і сестер. Для тих, хто мріє наповнити добром увесь світ, ця боротьба стане неминучою. Це первинна потреба, основа всіх інших вчинків, необхідна передумова усіх наступних зусиль. *** Якось індійський учитель розповів таку історію: один учений мав приїхати в Делі на важливу конференцію. Враховуючи труднощі із транспортом в Індії, він вирушив туди набагато раніше. Під час подорожі, коли він їхав у переповненому поїзді, а до пункту призначення залишалося не так уже й багато, поїзд зупинився через те, що річка вийшла з берегів. Науковець, який не міг пропустити конференції, домовився з молодим рибалкою, що той залишить свої сіті і перевезе його на інший берег за добру винагороду. Коли вони пливли у човні, учений дивився на рибалку, який чітко і впевнено веслував. «Твоє життя, мабуть, одноманітне, – сказав учений. – Щодня одне й те саме: човен, риба, сіті. Ти колись ходив до школи? Учився?» «Я надто бідний, щоби платити за навчання та книги». «Ти навіть не уявляєш, яке задоволення і владу дає наука! Шкода, ти втратив третину свого життя». Рибалка продовжував веслувати, а науковець не вмовкав: «Ти колись подорожував?». «Як? У мене не вистачає грошей навіть на те, аби щодня поїсти!» «Це суттєва прогалина: лише подорожуючи можна пізнати життя, а ти його не пізнав. Так ти втратив половину свого життя». 17

Саме у цей час повернулася буря, яка незадовго до цього і спричинила повінь. Вітер був таким сильним, що вчений ледве тримався у човні, вхопившись обома руками за борти. Рибалка намагався протистояти стихії, але згодом зрозумів, що йому це не вдасться. Він подивився на вченого і спитав: «Ти стільки вчився і подорожував, але чи вмієш ти плавати?» «Ні!» «Що ж, тоді ти втратив усе своє життя!» *** Можна об’їхати увесь світ, можна вчитися впродовж усього життя, але коли людину охоплює тривога, лише знання себе дасть змогу не потонути в морі смутку. Головне ж – знати, що справді є найважливішим. Звичайно, успіх захоплює, добробут сприяє успіху, влада його вивищує, а біль та страждання знищують. І лише віра дозволить тобі втриматися на поверхні, коли човен ітиме на дно.

Шлях

Коли довкола темрява, ви йдете маленькими кроками, адже є загроза натрапити на якусь перешкоду. Але саме з цієї темряви, яка породжує страждання, з’являється бажання віднайти світло. «О, коли б я був такий, як за місяців колишніх, як за тих днів, коли Бог мене хоронив був, коли над головою в мене сяяв Його світич, коли при його світлі я ходив у пітьмі!» (Йов 29, 2-3). Відповідь, яку Бог дає Йову та стражденному людству, – це Ісус, Учитель, котрий може осяяти новим світлом шлях нашого життя. Це Христос, який будує міст над прірвою, а в час нашого смутку зводить міст між небом та землею. Невипадково перші учні називали християнство дорогою, шляхом, що веде до щастя. У них було мало засад, але всі вони були чіткими: вони вважали життя великою пригодою, адже знали, що Бог має задум любови для кожного створіння, надзвичайний і дивовижний задум. Перші християни були переконані, що ніхто не народжується випадково, ніхто не народжується, щоби мати беззмістовне життя, – усі можуть дивитися вперед і мужньо йти назустріч майбутньому шляхом, що веде до землі щастя. Але навіть у ті часи світ був сповнений суперечностями і болем: бідність, чума, рабство, утиски влади, численні прояви несправедливости ставили на коліна найслабших. І траплялося так значно частіше, 19

людину, а те, що з уст виходить, те осквернює людину… Те, що до уст входить, іде до нутра й геть виходить. А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину; із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства. Це осквернює людину» (Мт. 15, 10-20). Помиляється той, хто виправдовує зло його неминучістю, хто вважає, що втрата цінностей необхідна для повного життя в сучасному суспільстві. Лицеміром є той, хто відмовляється від чесности, справедливости у людських взаєминах, від вірности даному слову, щоби не відстати від сучасного прогресу. Справжнього добробуту і справжньої свободи не може бути без запалених лампадок. Як Церква може претендувати на істинність, якщо вона не має мужности протистояти образі істини? Жодна спільнота не зможе об’явити своєї віри, якщо вона не бореться за те, щоби бути узгодженою зі Словом Христа, яке вказує головну дорогу для зустрічі з Богом, до життя в Його домі та перебування в Ньому завдяки чистому серцю. Ніщо, навіть те, що помилково вважають природним перебігом історії, не може виправдати цього нашого часу, який пожертвував мріями, вбив невинність та затьмарив чистоту серця. Лише якщо мудрі діви зустрінуть Нареченого, лише якщо ті, хто має тверду віру, побачать Бога, то тільки тоді їм буде дозволено свідчити та проповідувати, незважаючи на зрадливість та слабкість людської природи.

102

«Захований скарб» (Мт. 13, 44)

«Я вірив, що моя подорож уже наблизилася до кінця, оскільки мені вже бракувало сил. Я вірив, що дорога переді мною обірвалась, а провіянт закінчився». Так писав Рабіндранат Тагор, видатний індійський поет. «Я більше так не можу! Життя стало нестерпним!» – чую я від багатьох людей, що потерпають від особистих трагедій, які, здається, не дуже когось цікавлять, або ж ця зацікавленість триває недовго. Мати і батько, які пережили трагічний досвід смерти своєї дитини, все ще перебувають у полоні спогадів, усмішок та сліз тієї любови, яка їх чомусь покинула. Таке неможливо прийняти, адже воно суперечить природі, це трагедія, яку можна лише пережити. Так, смерти не уникнути, але ти чекаєш, що спочатку помреш сам, а не твої діти. Спочатку багато хто йде за порадою до своїх батьків, дехто висловлює категоричну незгоду через абсурдну долю, ще хтось стає в’язнем спогадів про красу, особливість та неповторність цих зірваних раз і назавжди квітів. Часто емоційне враження триває занадто довго. Для інших життя продовжується, і біль тих, хто пережив втрату, стає нав’язливим, нестерпним, адже провокує забагато запитань та дезорієнтує. Усі з нетерпінням і трепетом чекають, що надійде 103

втіха; усі справедливо прагнуть пояснити згорьованим, що життя триває. Та можливо, для тих, хто пережив таку втрату, життя змінилося або ж зупинилося назавжди, і марно сподіватися, що колись усе знову буде, як раніше. Слова, навіть найсолодші і найчесніші, не стають порятунком для тих, хто вже пізнав нову реальність, породжену абсурдом. Те, що довкола, їх уже не цікавить. Усе стало чужим. Вони шукають тиші. Вони прагнуть залишитися на самоті. Але самотність породжує страх. Якщо віриш у Бога, то питаєш Його про причини, починаєш випробовувати свою віру. Якщо ж не віриш, то мішенню стає життя, доля та фатум. Всі ми однаково кричимо про свою неготовність прийняти такі речі. Але все ж трагічний досвід втрати дорогої особи є повсякденним, він навідується до всіх, не маючи ні для кого поблажок. Смерть притаманна життю, але в сучасну епоху життя без життя складно пережити ще й смерть. Якщо прийняти її означає скласти зброю перед ворогом, то намір боротися з нею любов’ю стає вирішальним для нашої гідности. Тагор закінчував цей вірш такими словами: «Я вірив, що настав час відпочити в темряві, сповненій тиші. Натомість я зрозумів, що Твої плани щодо мене ще не закінчилися, і коли старі слова вмирають на моїх устах, нові мелодії народжуються в серці, а там, де я втратив сліди старих стежок, відкривається нова країна в усій своїй красі». Коли вмирають старі слова, а слова без майбутнього згасають, настає час Слова. «Ідіть…» (Мт. 28, 19) та проповідуйте світу, що ви більше не самі у своїх стражданнях. Це чудова новина, яку звіщає вам Євангеліє, демонструючи всю турботу Бога, Бога-з-нами, Бога, який чекає на людину – на кожну людину, – щоби влаштувати грандіозне свято. 104

Християнство є звіщенням про це свято, і коли воно втрачає революційну силу чудової новини, то стає чимось іншим. Якщо опис страждаючої людини та викриття зла не супроводжуються пасхальною звісткою остаточної слави, радости й миру, то наша віра стає марною. Неправильне уявлення про омертвлення, яке зупиняється на хресних стражданнях і не кричить про воскресення Христове, завершується одою стражданням, неначе це найкращий шлях очищення, неначе Богу приємно спостерігати за муками людини. Досконала радість – це не біль, а розрада віри, яка нас підтримує та заспокоює, бо той, хто вірить у християнського Бога, знає, що там, де його страждання стають протестом, з ним протестуватиме і Отець, який у Христі засудив біль і смерть на домовині свого друга Лазаря: «Вийди сюди!» (Йо. 11, 43). Християнство – це радісна битва, яку ведуть зброєю милосердя проти влади тих, хто зазіхає на справедливість, надію і єдність. Це рішення приєднатися до скривджених, там, де Учитель чекає на нас: у голоді голодних, у спразі спраглих, у болі страждаючих (див. Мт. 25, 35). І не тому, що нам подобаються шати поразки, а для того, щоби розірвати їх і пошити з них одяг співчуття та любови. Віра – це прихований скарб, який породжує радість для того, щоби з могутньою зброєю в руках кинутися у битву, яка чекає на кожного з нас.

Книжник «Царство Небесне схоже на закваску, що її бере жінка і кладе до трьох мірок муки, аж поки все не скисне… Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, а купує те поле. Подібне ще Царство Небесне до 105

купця, що шукає добрих перел. Знайшовши одну дорогоцінну перлину, йде, продає все, що має, і купує її. Подібне також Небесне Царство до невода, що, закинутий у море, набрав усякої всячини… Чи ви це все зрозуміли? – Так! – йому відповіли. Тоді сказав їм: Ось чому кожний книжник, навчений про Небесне Царство, подібний до господаря, який виймає із свого скарбу нове і старе» (Мт. 13, 33, 44-47, 51-52). В іншому місці Ісус каже, що «Небесне Царство близько» (Мт. 4, 17), і завжди всі були переконані, що воно близьке в часі. Скільки разів темні пророцтва звіщали про кінець світу, неначе життя на землі закінчувалося, щоби поступитися небесному. Натомість більш правдоподібно, що Учитель мав на увазі те, що Царство близьке за відстанню, значно ближче, ніж ми уявляли. Бо воно є всередині нас, у серці кожної людини. Якби ж ми тільки змогли закинути сіті в море наших бажань та думок, то навчилися б викидати геть хіть, егоїзм, прагнення володіти і, вичистивши поле, віднайшли б цінну перлину, прихований скарб усередині нас, цю божественну іскру, яка сповнює нас радістю, що дозволяє нам вистояти в битві навіть у найскрутнішу мить. Якби ж ми тільки змогли поринути в тишу і, далекі від гомону цього світу, навчилися слухати серцебиття, то почули б і сутність життя, яка цінніша за все те, що маємо. Кожен із нас, принаймні раз у житті, чув розмови про рай всередині себе: щоразу, коли ми когось любимо і боремося за його щастя, ми відчуваємо не тільки радість, а й нову силу, завдяки якій могли б зрушити гори. Та все ж ми майже ніколи не усвідомлюємо, що ця сила, яка нас підтримує, є конкретним проявом Бога в нашому житті. «Бог є любов» (1 Йо. 4, 8), пише єванге106

лист Йоан, і щоразу, коли ми відчуваємо любов, ми маємо відкривати Царство Небесне всередині нас. Але ми майже ніколи цього не усвідомлюємо. Може, нам треба пробудити в собі ту «дитину», яка віддає перевагу не інтелектуальним роздумам, позаяк не в змозі пояснити все на світі, а причинам, прихованим у серці, щоби мати можливість дивитися за межі чуттєвого світу? Саме тоді зачарованим поглядом ми зможемо віднайти у прихованих глибинах речей сутність, яка ховається від дійсности. А відтак, як мала дитина, ми змогли б дати нові імена речам «новим і старим» (Мт. 13, 52), відкриваючи їх для себе заново. Для глухих на серцебиття через надмірний шум світу, який ставить на перше місце мати, а не бути, серед багатьох непотрібних речей і дружба, привітність та любов залишаються лише цінними словами, прихованим скарбом, забутим у Царстві Небеснім, що стає пустою абстракцією. Можливо, ми маємо молитися, як Соломон, котрий знав, як розрізнити зло й добро (див. 1 Цар. 3, 9), і тоді Господь допоможе нам віднайти прихований скарб. Перед ІІ Ватиканським собором, коли треба було охрестити дитину, до церкви ішли без попередньої домовлености. Мати, батько і хрещені батьки приходили до пароха з дитиною на руках: «Отче, треба охрестити». Там повідомляли певну інформацію, після чого всі йшли у баптистерій, який майже завжди був розташований при вході до церкви, і розпочинався обряд, під час якого священик брав дрібку соли та клав її дитині на язик. У відповідь на невдоволення немовляти, через неприємний присмак, священик казав: «Отримай сіль мудрости». Простий жест, у якому йшлося про певний виклик, неначе життя не має смаку, значення і не є життям, адже Господь сказав: «Ви – сіль землі. 107

Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди» (Мт. 5, 13). І мудрість, як і сіль, дає присмак подіям. Але зараз здається, що їм бракує соли, адже в нашій історії також не вистачає значення та сенсу. Криза віри насправді пов’язана з кризою мудрости, мудрости, яка відчитує події, керує ними, дає силу і можливість допомогти тим, хто просить про поміч, потребуючи втішного слова та сенсу, яке могло б вказати і нам необхідний шлях до перемоги над труднощами. Великий Соломон відповів Господеві, який спитав у нього, чого він потребує: «Дай рабові твоєму розумне серце» (1 Цар. 3, 9). Він міг просити будь-що – і отримав би це, але він просить розумного серця, мудрости, цього прихованого скарбу, який ми маємо в собі. Надзвичайна відповідь, оскільки той, хто має мудрість, може зрозуміти сенс життя, не потребуючи ані речей, ані часу. У нього вже є все, позаяк він зрозумів причини болю й радости. Невміння відповісти собі на багато різних «чому» стискає нам серце. І саме тому кожен із нас повинен спитати себе, чого ж він хоче насправді, чого він дійсно потребує. Якщо ми відкриємо прихований скарб, котрий може компенсувати абсолютно все, ми продамо все, що маємо, аби його отримати. Царство Небесне, каже Ісус, як чоловік, котрий віднайшов найважливішу у своєму житті річ, і саме тому маємо відмовитися від усього іншого. Царство Небесне всередині нас, віра, довіра, обійми Бога – усе це і є віднайденим скарбом, світлом серед темряви, відповіддю на всі негаразди. Хто має Бога, нічого не потребує, він має розум серця, істину, яка осяює. Життя складається з дня 108

і ночі, здоров’я і хвороби, успіхів і невдач. Життя – це життя! Але якщо всередині нас є Бог і мудрість, то ми можемо здолати навіть найбільший біль завдяки іншій силі та гідності, які дають нам змогу жити у правді. Вірити, щоби віднайти виправдання і не боротися за зміну світу, – це втеча. Вірити, щоби віднайти силу для того, аби змінити світ, – це віра! Вірити означає сказати собі: я довірятиму Богу завжди! Достатньо лише Бога! Бога, якого можна зустріти в собі. І коли ми Його зустрічаємо, то готові продати все, залишити будь-яку річ, позаяк усе знаходить свій сенс у Ньому: «Я хотів би зустріти Тебе в цьому житті… але якщо мені цього не дано, зроби так, щоб у моєму серці назавжди залишився спогад про те, що я Тебе не бачив. Зроби так, щоб я не забув про це ніколи, щоб ностальгія не дала мені заснути. Доки триває життя посеред людей, які зайняті ринком світу, а я наповнюю руки невеличким заробітком на прожиття, зроби так, щоб я не забув Твою зустріч, щоб ностальгія не дала мені заснути. Коли я сумний і змучений сідаю на узбіччі дороги, коли я розстеляю на землі килимок, нагадай мені, що я ще повинен Тебе зустріти. Зроби так, щоб я про це не забув, а ностальгія не дала мені заснути» (Р. Тагор). І коли ми зустрінемо Його, «відкриємо» на ниві нашого життя, то відчуємо солодку ніжність Голосу, який заспокоює нас: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Я «з вами» як друг, готовий усім поділитися. Я «з» вами, йду поруч, наповнюючи ваше життя своєю присутністю, я з вами аж до кінця, і я вас ніколи не покину. Це перше і останнє слово віри, це скарб мудрости того, хто вірить і знає, бо не може не знати, що вірити не означає просто пристосувати власний розум до ідеї, що Бог існує. Християнська віра є плодом не тільки 109

інтелектуальних пошуків, наскільки це можливо, та доказів існування Бога, а й відповіддю на питання про сенс та напрям власного життя. Вірити в Бога – надзвичайно, але довіряти Йому – це віднайдення прихованого скарбу. Вірити – це розумова діяльність, мати віру – це почуття, дар, розчинення в любові, це довіряти іншому більше, ніж собі. Ісус не прийшов у світ, аби пояснити, що Бог існує, а для того, щоб об’явити обличчя Бога, щоб ми полюбили Його. Бог є Батьком, Сином, взаєминами, почуттями. Перебувати в Богові, отже, – це відчувати потребу увійти в цю таємницю любови, думаючи, що Отець своєю ніжністю возносить нас на небеса, Син у своїй спільності обіймає нас, а Дух своєю силою тримає нас, змушуючи іти стежками любови. У ту мить, коли ми усвідомлюємо, що походимо від Бога, від цієї дивовижної пригоди, ми почуваємося захищеними. Якщо Бог на нашому боці, якщо ми маємо Його образ всередині нас, то нам вже нічого боятися. Один старенький чоловік, який відсидів в африканській в’язниці, в пустелі, котра висушувала все живе, розповів мені, що вода там була єдиним скарбом, тож він ані на мить не завагався б, чи обміняти в бедуїнів свій золотий годинник на горнятко води. Можна віддати все, щоб отримати те, що потрібне насправді. Вірити, носити в собі Царство Небесне та прихований скарб – це рішення продати все, щоби віддатися Божій волі.

110

«Тоді й кукіль появився» (Мт. 13, 26)

У своєму житті душпастиря я зустрічав різних людей: багатих і бідних, здорових і хворих, і не завжди легко віднайти відповіді, коли страждання зумовлені несправедливістю, зловживанням владою, егоїзмом тих, хто заради влади та грошей готовий розчавити слабких та незахищених. Складно зрозуміти, чому добрий Бог не втручається у страждання світу, щоб захистити покинутих та побороти зло своєю справедливістю. Та все ж має бути причина, якщо Ісус сказав: «Блаженні вбогі духом, блаженні тихі, блаженні засмучені, блаженні голодні та спраглі справедливости, блаженні переслідувані… бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5, 3-10). І якщо пропозиція Учителя не є опіюмом для народу, втечею в інший світ, щоб уникнути розпачу у світі сучасному, то ми маємо увійти всередину і зрозуміти дух та природу наслідування Христа. Ми маємо намагатися зрозуміти, чому Бог не поспішає скинути тиранів із тронів, а натомість дозволяє, щоб зло і добро зростали разом, як колосся та кукіль.

Кукіль «Царство Небесне подібне до чоловіка, що був посіяв добре зерно на своїм полі. Та коли люди спали, прийшов його ворог і посіяв кукіль поміж 111

Я вірю у Церкву, відкриту до діялогу зі світом, яку ніколи не піддавали підозрам та упередженій думці, вірю, що вона важливіша за все і за всіх, залишаючись послушною Слову, яке спасає, будучи готовою віднайти дорогу, втрачену і приховану серед різних культур, ідей, релігій. Вірю в людину, яка, будучи Божим творінням, носить у собі Його образ та подобу. Я вірю в Церкву, яка говорить людськими мовами і послана у світ, щоб усі пізнали красу Слова, готова оновитися щоразу, коли зауважує дистанцію між своїми словами та їхнім розумінням. Я вірю, що кожен охрещений має право-обов’язок різними способами та різною мірою брати участь в управлінні Церквою, і ніхто не може проголосити себе її главою, якщо тільки не в Христі, з Христом і задля Христа. Я вірю у життя вічне, воскресення завдяки перемозі Христа, надію обійняти тих, кого втратив, нове яскраве спасенне тіло в очікуванні нових небес та нової землі. Вірю в остаточну перемогу добра над злом, миру над війною, любови над ненавистю, справедливости над кривдою. Я вірю, що кожна людина є моїм братом і має, як і я, право на спасення. Я вірю, що не врятуюся сам, без братів, вірю, що Отець не виокремлює нікого і любить усіх людей. Я вірю, що одного дня Ісус, Учитель, повернеться, як і обіцяв, і тоді ми нарешті відсвяткуємо. Всі разом!

158

Зміст

Як Тома ................................................................................. 5 «Додай нам віри» ............................................................... 13 Шлях .................................................................................... 19 «Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого» .................................................. 22 «Господи, навчи нас молитись» ........................................ 26 Наполеглива вдова ........................................................ 31 Неочікуваний товариш ................................................ 33 Милосердний батько ......................................................... 34 Блудний син ................................................................... 34 «Що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?» ........ 54 Ціна наслідування ........................................................ 55 Багатий чоловік ........................................................... 57 Добрий самарянин ........................................................ 60 «От вийшов сіяч сіяти…» ................................................. 63 Сіяч ................................................................................ 65 «Якби ви мали віру, як зерно гірчичне…» ....................... 72 Митар і фарисей .......................................................... 76 Двоє будівничих ............................................................ 84 «Олива в посудинках» ....................................................... 87 Десять дів ..................................................................... 98 «Захований скарб» .......................................................... 103 Книжник ...................................................................... 105 «Тоді й кукіль появився» ................................................ 111 Кукіль .......................................................................... 111 Перші робітники ........................................................ 114 Двоє синів .................................................................... 118 Виноградарі-вбивці ..................................................... 121 159

«Хіба приносять світло на те, щоб поставити його під посудом» ..................................................................... 124 Таланти ....................................................................... 128 Безжалісний слуга ...................................................... 130 Нечесний управитель ................................................ 131 Загублена драхма ........................................................ 134 «Насіння те кільчиться й росте…» ................................. 137 Слуги, що чувають ..................................................... 139 Безумний багатій ....................................................... 140 Весільний бенкет ....................................................... 141 Безплідна смоковниця ............................................... 145 Позикодавець ............................................................. 146 Добрий Пастир ................................................................. 147 Загублена вівця............................................................ 147 Стати дітьми, як Тома ...................................................... 152 «Вірю в Тебе!» .................................................................. 155

Матіно Дженнаро ШУКАЧ БОГА Cторінками євангельських притч Літературний редактор Ірина Климко Богословський редактор Ольга Жаровська Технічний редактор Галина Горбачук Підписано до друку 10.07.14. Формат 84x108 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум. друк. арк. 8,4. Ум. фарбовідб. 8,8. Обл. вид. арк. 5,9. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35-а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл., тел. (032) 253-05-45