№2
лютий 2013
www.svichado.com
тема номера:
ПРОБЛЕМА В ПОДРУЖЖІ.
ХТО ДОПОМОЖЕ? До психолога у… церкву c. 14- 17
Психолог нам не потрібен! c. 18-19
Подружня зустріч із Богом c. 20-23
g`opnxrJln dn j`mh
Т
екст, який читаєте тепер, я пишу вкінці грудня. Саме так, таким є ритм підготовки місячника – всі матеріали готуємо за два місяці до виходу чергового числа журналу. Коли ви розглядаєте лютневе число часопису, редакція працює вже над квітневим і навіть над травневим випусками. Живемо немовби в двох вимірах – часу реального і часу редакційного, “на випередження”. Повірте, це зовсім непросто… Отож, кілька днів тому (нагадую, я – ще у грудні ☺) не відбувся передбачуваний невідомо ким, а роздутий через мас-медіа “кінець світу” (цікаво, чи у лютому хто-небудь ще пам’ятатиме про це), і наш труд праці над лютневим випуском не потонув у темностях земних. Ви (у лютому, авжеж☺) завітаєте на гостину до неймовірного подружжя Люби та Мирослава Мариновичів, прочитаєте тепле й щире інтерв’ю з директором “Свічада” Богданом Трояновським, зануритеся в статті нашої теми номера, в якій заторкуємо проблему сімейного і, зокрема, подружнього консультування. Також прочитаєте ще кілька дуже цікавих і корисних статей, поринете в світ роздумів наших кана-блогерів (знаю, що деякі автори стають вже Вашими улюбленими), зробите (можливо, разом із дітьми) веселого горобця з фетру, спечете і похрумаєте (разом, насолоджуючись спільним подружнім часом) цибуляника, розв’яжете кросворд (хто любить) і… І вірю, Ви будете задоволеними, що лютнева “КАНА” потрапила у Вашу домівку. Добре, що “кінця світу” не було (і добре, що ніхто, крім Отця, не знає, коли цей справжній буде), і що Господь дарує нам знову й знову спільний час у “КАНІ”. Бо я насправді щиро вірю, що “КАНА” потихеньку стає тим місцем гарної зустрічі, про яку я писала у першому номері журналу.
Це журнал для ВАС і про ВАС! Запрошуємо до «КАНИ»!
P.S. Сьогодні отримала смс: “Не журнал, а ніби ціле життя! Так легко на душі. Чуюся так, ніби все зможу перейти!” ...Кажу щире “дякую” авторці тих слів і кожному з Вас.
Від імені редакції
ЛЮТИЙ 2013 КАНА
3
bId b`q dn m`q ПОДИХ СВІЖОГО ВІТРУ орога моя “Кано”! Знову не втримуюсь, щоб не написати Вам те, що відчуваю від прочитання “Кани” уже 2-го благословенного номера. А відчуваю я, на диво, спокій, усе стає на свої місця, відчуваю, що потрібна, благословенна, щаслива. Але це тільки з Вашим чудодійним журналом. Я завжди любила “ґлянці” і, хоч вони не дешеві, завжди купляла. Читати там нічого, тільки листати сторінки й слідкувати за модою. Але коли з’явилася “Кана”, – це подих свіжого вітру, подих Духа Святого, який осідає у душах наших і засіює зерна добра, ласки, любові, спокою, миру і благословення. Я уже писала Вам, що виховую школяриків 1-го і 4-го класу, тому статті про виховання дітей для мене – дорожчі від золота, справжній скарб. Просто не маю слів, щоб висловити Вам ту величезну подяку, яку відчуваю до Вас. А про подружжя – то взагалі безцінні поради... Вже розказала про “Кану” всім своїм подружкам.
Д
Ольга Садова, с. Вовчиківці, Івано-Франківська обл.
“ЩО ЛИШ СКАЖЕ ВАМ, – РОБІТЬ” ановна редакціє “Кани”, вістка про появу нового українського журналу, а ще й християнського змісту, може тільки радувати. Справи ваших зацікавлень мені дуже близькі. Мабуть, пропонуєте дискусію на тему етосу християнина (у сфері подружнього співжиття, мирянської служби, поведінки громадянина), обличчя української сім’ї. Нехай вам Бог благословить і Покровителька наша, Божа Мати, Марія, спомагає вас своїми молитвами. Потреба поправити світ і протиставитися пермісивним течіям мислення є необхідні. Всупереч тим, хто відмовляється від такого діла, треба за це діло братися, щоб не проґавити мирянського покликання. Нехай ваша “Кана” допомагає людям шукати правду у своєму житті! Ваш журнал потрапив до мене випадково. Привіз його з конференції о. декан Іван Лайкіш, парох греко-католицької громади Ґурова Ілавецького. На конференції отці нашої Перемишльсько-Варшавської Архиєпархії УГКЦ обговорювали способи оновлення віри як завдання нової місії. Латинники польської Церкви повертаються до керигми. Ще двадцять років тому закликали до катехизування родин.
Ш
І слушно, та не повелося. У минулому миряни Польщі значно секуляризувалися. Нові покоління батьків не спроможні протиставитися медіальному гармидеру. Меншає кількість свідків віри, відтак треба братися за євангелізацію від початку, як робили це Апостоли Церкви. Бажаю вашій “Кані” великих успіхів, усім редакторам – доброго здоров’я і все кращих задумів, Божих ласк і багато читачів. “Що лиш скаже вам, – робіть”. Роман Сенишин, Лідзбарк Вармінський (Польща)
АКТУАЛЬНО ДЛЯ МАМИ и створили чудовий журнал, в якому висвітлюєте доволі актуальні теми, особливо актуальні для мене як мами у вихованні дітей. Своїм словом Ви несете людям добро і любов. Успіху Вам та процвітання!
В
Наталя Крупник, м. Львів
ДОРОГОВКАЗ ДЛЯ РІДНИХ асамперед хочу подякувати редакції за такий гарний родинний журнал. “Кана”, це джерело вирішення сімейних проблем. Моя сім’я багато черпає з нього порад для вирішення важливих проблем, а особливо питань, що дають можливість глибше пізнати істину – Бога. Прочитавши статтю “Сваритися по-християнськи”, я заспокоїлася, що це нормально, коли у сім’ї сваряться і визначила основні пріоритети сварки та запам’ятала три поради. Хоч не так часто й сваримося, будемо старатися робити це по-християнськи. А основне кредо “зарубали собі на носі”: “Хай сонце не заходить над вашим гнівом”. Насолоджуватися читанням цього “Дороговказу” заохочую всіх рідних та знайомих. А сама з нетерпінням чекаю наступного номера. Бажаю творцям “Кани” міцного здоров’я, Божої ласки, натхнення та сил у роботі. Нехай наша молитва допоможе творити вам Добро.
Н
Тетяна К., 32 роки, смт. Великий Любінь, Львівська обл.
“Кана” – журнал для ВАС і про ВАС! Усі автори листів, надрукованих в цьому номері, отримують подарунок – книжку “Диво Господньої благодаті” Ніни Сміт.
Чекаємо на ВАШI листи! Автори найцікавіших отримають подарунки – книжки видавництва “Свічадо”. Адреса для листування: Журнал “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008
Електронна адреса: kana@svichado.com 4
КАНА ЛЮТИЙ 2013
r mnlepI
6
dn pndhmh m` cnqŠhmr МИРОСЛАВ ТА ЛЮБА МАРИНОВИЧІ
Завжди вечорами ми обговорюємо наш день. МИ РОЗКАЗУЄМО ОДНЕ ОДНОМУ, ЩО В КОГО БУЛО. І через це ми зразу стаємо частиною життя одне одного. МИ ЗНАЄМО, ЩО З НАМИ ВІДБУЛОСЯ, ЗНАЄМО ДУМКИ ІНШОГО. НА ТАКЕ СПІЛКУВАННЯ НІКОЛИ НЕ ТРЕБА ШКОДУВАТИ ЧАСУ.
Šel` mnlep`
12
ПРОБЛЕМА В ПОДРУЖЖІ. ХТО ДОПОМОЖЕ? До кого б ви звернулися насамперед, якби виникла серйозна проблема в подружжі? ХТО І ДЕ ДОПОМАГАЄ ПОДРУЖЖЯМ В УГКЦ? Як працюють християнські родинні порадні? ЧИ МОЖУТЬ СПІЛЬНО ПЕРЕЖИТІ РЕКОЛЕКЦІЇ ДОПОМОГТИ ПОДРУЖЖЮ ПОМІНЯТИ СТОСУНКИ?
28
k~dhm`
ЧАСАМИ ЙДУ ДО БОГА НА КАВУ... Богдан Трояновський, директор видавництва “Свічадо”, ризикнув привідкрити для вас історію свого життя: “ЧАСАМИ Я ТАК ТРОХИ СВАРЮСЯ З БОГОМ. Хоча я розумію, що у кінцевому результаті те, що потрібне, те й отримую. Є ОДНА РІЧ, ЯКУ ВІД НАС НІХТО НЕ ЗАБЕРЕ – ЦЕ НАШІ СТОСУНКИ З НИМ”.
ondprff“
34
ДРУЗІ “ДО” ТА “ПІСЛЯ”
qIl’“
38 ЧОМУ ПІДЛІТОК “ОБИРАЄ” БРЕХНЮ? МАБУТЬ, ЦЕ ЗАПИТАННЯ ВИНИКАЛО
АДЖЕ СИТУАЦІЯ, КОЛИ ДІТИ НЕ ВИЗНАЮТЬ СВОЇХ ВЧИНКІВ АБО Ж НАМАГАЮТЬСЯ ЩОСЬ ПРИХОВАТИ, ТРАПЛЯЄТЬСЯ ЧИ НЕ В КОЖНІЙ СІМ’Ї.
У БАГАТЬОХ БАТЬКІВ.
fhŠŠ“ 0epjbh
40
“ДРУЗІ” ВЧИЛИ МЕНЕ МОВИ Ева Палка ніколи не планувала виїжджати за кордон, а тим паче – на роботу. ХОЧА ПРАЦЮ У СПІЛЬНОТІ “ЛЯРШ-КОВЧЕГ” ВАЖКО НАЗВАТИ РОБОТОЮ. АЛЕ СТАЛОСЯ ТАК, ЩО САМЕ У ЛЬВІВ, В ОДНУ З ЛЯРШІВСЬКИХ МАЙСТЕРЕНЬ, ДЕ ПРАЦЮЮТЬ ОСОБИ З НЕПОВНОСПРАВНІСТЮ, ПРИЇХАЛА ТОРІК ЯК ВОЛОНТЕР.
jrk|Šrp`
50
МИ БУДЕМО МАЛЮВАТИ ПРАВДУ
У ПЕРІОДІ “ДО” ОДРУЖЕННЯ ДРУЗІ ВІДІГ-
ЄВГЕН ЛИСИК МІГ ГОТУВАТИ ПО ТРИ
РАЮТЬ ОДНУ ЗІ СТРИЖНЕВИХ РОЛЕЙ
ВИСТАВИ НА РІК.
У ФОРМУВАННІ СУСПІЛЬНОГО СВІТОГ-
АЛЕ НЕ МОЖНА НЕХТУВАТИ РОЛЬ ДРУЗІВ І В ПЕРІОДІ “ПІСЛЯ” ОДРУЖЕННЯ.
ЛЯДУ ТА МОДЕЛЕЙ КОМУНІКАЦІЇ.
Для кожної з них створював із художниками кілька змінних декорацій. БУЛИ ЧАСИ, КОЛИ ДО ЛЬВІВСЬКОГО ОПЕРНОГО ТЕАТРУ ХОДИЛИ НЕ НА БАЛЕТ ЧИ ОПЕРУ, А “НА ЛИСИКА”. ЛЮТИЙ 2013 КАНА
5
Šel` mnlep`
ÏÐÎÁËÅÌÈ Â ÏÎÄÐÓÆÆI
dn oqhunknc`
у… церкву
Парафіяльна родинна порадня чи центр психологічного порадництва… Можливо, ви ніколи про таке й не чули. Але це не означає, що такого не існує. Щоб краще ознайомити вас з діяльністю християнських порадень, ми звернулися до людей, які безпосередньо в них задіяні. Священик, психолог і сімейний порадник розповідають нам, як виникли їхні центри, хто звертається до них за допомогою, як виглядає парафіяльне консультування. Отець Юрій Хамуляк, настоятель храму св. Климентія Папи у Львові, де діє центр “Психологічного порадництва”: На порадню такого типу я натрапив ще під час навчання в Польщі, в духовній семінарії. Тоді я був проти цього. Всі семінаристи, серед них і я, були переконані, що найбільшим “психологом” повинен бути священик. Тільки він має допомагати людям. Ми вважали, що священики, які впроваджують таку порадню, самі не хочуть нічого робити. Тримався цього переконання до моменту, коли розпочав служити у храмі Пресвятої Євхаристії у Львові. Якраз тоді започаткував таку порадню при цій парафії отець Йосип Мілян (тепер владика). Я своєї думки щодо порадні на той час ще не змінив. Але згодом, коли порадня почала працювати, побачив, що є певна категорія людей, які можуть отримати дієву допомогу саме у фахівця-психолога. Адже часом до священика звертаються з проблемами не так духовного, як психологічного плану. Психолог дає “технічні” поради, які стосуються психологічних питань, яких отець може не знати. У 90% випадків люди продовжують звертатися і до священика. Для мене важливо, щоби психолог, який працює у такій порадні, був віруючою людиною і добрим фахівцем. Обираючи фахівця до нашої парафіяльної порадні, звертав увагу на відгуки людей, які у нього вже консультувалися. Прийом у порадні при храмі є безкоштовним, парафія винагороджує фахівця відповідно до своїх можливостей. З відгуків чую, що люди, які відвідали порадню, згадують про неї позитивно. Пригадую лише один випадок, коли відвідувачеві щось не сподобалося.
Ростислав Шемечко, психолог-консультант центру “Психологічного порадництва” при парафії св. Климентія Папи у Львові: Консультаційний центр “Психологічне порадництво” почав свою діяльність 2008 року з ініціативи пароха церкви св. Климентія Папи, отця Юрія Хамуляка. Він запропонував мені організувати працю цього центру. У часі мого навчання в Польщі та Італії я бачив такі центри і мав можливість вивчати їхню структуру, що переконало мене про важливість і доцільність їхньої діяльності на парафіях. Разом з отцем Юрієм ми опрацювали візію
14
КАНА ЛЮТИЙ 2013
і структуру центру та розпочали його діяльність при храмі св. Климентія Папи. До нашої порадні люди приходять із різними проблемами: біль втрати, розлучення, різноманітні комплекси, страхи, самотність, психологічна виснаженість на тлі матеріальних викликів, відчуття непотрібності, думки про скоєння самогубства, гранично низька самооцінка, нездатність до адекватного сприйняття світу, труднощі у вихованні дітей... Сюди приходять подружні пари, духовно і фізично виснажені жінки, підлітки, які вперше закохалися, літні жінки, які не можуть знайти себе після виходу на пенсію, чоловіки, котрі втратили роботу тощо.
ÕÒÎ ÄÎÏÎÌÎÆÅ?
Є люди, які звертаються саме з сімейними чи подружніми проблемами. Це може бути межа розлучення, рани через зраду і обман, неприйняття позиції чоловіка/жінки чи просто нерозуміння один одного у подружжі. Часто скаржаться на сімейні конфлікти і суперечки. Доволі частими є ситуації, в яких проблеми у подружжі виникають через те, що батьки одного з подругів надмірно втручаються у подружнє життя дітей, а ті не знають, як тому зарадити. Звертаються також батьки з проблемами у вихованні дітей. Це може бути ситуація, в якій є розбіжність поглядів на виховання між чоловіком та дружиною або ж, наприклад, різкі зміни у поведінці дітей-підлітків, пов’язані саме з підлітковим віком. У таких ситуаціях проблема загострюється, якщо одна зі сторін не рахується з новою ситуацією і не бажає змінюватися, вимагаючи, щоб усе залишалося так, як було, претендуючи на абсолютну правдивість свого переконання.
фото: usiter.com
ОДИН ЗІ СТЕРЕОТИПІВ: ЛИШЕ ПСИХІЧНО ХВОРІ ЛЮДИ ЗВЕРТАЮТЬСЯ ЗА ДОПОМОГОЮ ДО ПСИХОЛОГА І ГОВОРЯТЬ ПРО СВОЇ ПРОБЛЕМИ ТА ДУШЕВНИЙ БІЛЬ
Інколи проблеми стосуються лише однієї людини і після їхнього вирішення непорозуміння у подружжі зникають. В іншому випадку є добре, коли на розмову приходять двоє подругів. Тоді моє завдання як психолога є дати їм можливість поговорити між собою про певні речі, про які вони, можливо, ніколи і не говорили. Я пропоную певні методи чи стратегії такої розмови. Наприклад, пропоную їм оповісти не тільки саму ситуацію, а також те, як вони її пережива-
ють на емоційному рівні. Запитую: “Що ви відчуваєте у цій ситуації? Що саме бентежить вас найбільше? Що ви хотіли б, щоб ваш чоловік/жінка зрозуміли з того, що вас гнітить? Що ви б хотіли, щоб він/вона робили або не робили?” І тоді один з подругів, не відчуваючи себе оскарженим, має можливість почути, як його слова, поведінку, поставу сприймає інший і як це впливає на нього. Інколи таких щирих розмов вистачає для кращого розуміння один одного. Деколи є складніші ситуації, коли потрібно визначити допустимі межі. Наприклад, коли у сім’ї є моральне чи фізичне насильство. Бувають випадки, що хтось із подругів не хоче йти на консультацію. Це зрозуміло, бо, по-перше, при розмові буде третя людина, а, по-друге, тут не втечеш від безпосередньої розмови. Тож, якщо приходить лише хтось один, тоді максимально намагаюся допомогти йому. До слова, переважно приходять жінки, чоловіки не дуже хочуть іти. Стараємося разом обміркувати можливість відвертої розмови з подругом, домовленості про якісь зміни або ж шукаємо компроміс, який був би прийнятним для обох сторін. Деколи після розмови людина починає усвідомлювати, що великою мірою саме вона є відповідальна за проблему. Якщо ситуацію чи проблему неможливо змінити, важливо допомогти людині по-іншому ставитися до неї. Є певне упередження до психологічної допомоги – це вагома причина, з огляду на яку багато людей не наважуються на консультацію. Для прикладу, один зі стереотипів: лише психічно хворі люди звертаються за допомогою до психолога і говорять про свої проблеми та душевний біль. І цей стереотип не дозволяє людині, яка, можливо, і хотіла б, прийти… Я зауважив, що у багатьох людей упередження до психологічної допомоги зникає після першої зустрічі з психологом. Деколи корисно просто розповісти про свій біль, поділитися стражданням, бути почутим і зрозумілим. ЛЮТИЙ 2013 КАНА
15
qbId)emm“ Одного ранку мені зателефонувала знайома і сказала, що сьогодні ми йдемо до пані Олі. Я не знала про кого мова. Знайома пояснила, що у пані Олі день народження. Їй виповнилося 59 років. 39 з них жінка пролежала з діагнозом – неспецифічний інфекційний поліартрит та остеомієліт. Артрит призвів до деформації кісток і їхньої крихкості. Тому пані Оля навіть не може сидіти, лише лежить. Записала: Іванка Рудакевич
meonprxme kef`mm“ У
же ввечері ми задзвонили в двері дому Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія у Львові. Одним із служінь сестер є опіка над важкохворими. Заходимо у світлу кімнату. Бачу пані Олю в ліжку. Нас познайомили. Оля Лучко родом зі села Новосілки Тернопільської області. Хвороба вперше дала про себе знати кілька тижнів до закінчення навчання в школі. Молода дівчина звернулася до лікарів. Спочатку сказали їй, що це ревматизм, прописали ліки. Але після випускних іспитів довелося лягти в лікарню. Пані Оля розповідає: “У перші роки хвороби, звичайно, було дуже важко. Спочатку я ще могла рухатися. З ліжка пересувалася на крісло, до нього підсувала друге крісло. І так по кріслах – до другої кімнати. Хотілося працювати, відчувати себе потріб-
44
КАНА ЛЮТИЙ 2013
ною суспільству. Я жила надією, що хвороба все-таки відступить і важко було змиритися з тим, що, можливо, не ходитиму. Перших три роки хвороби я ще ходила. Але потім злягла.
ГОСПОДЬ ДАЄ СИЛУ ПЕРЕБОРОТИ ВСЕ. НАВІТЬ КОЛИ ТОБІ ВАЖКО НА ДУШІ, ТО ВСЕ ОДНО БОГ ТОБІ ДАЄ ЯКУСЬ ПОТІХУ Тоді я писала різні статті у місцеві газети. У відповідь приходили листи. Так я листувалася з різними людьми. У той час також вишивала рушники, серветки. Вночі читала і писала, а вдень, щойно розвиднілося, вишивала. Згодом зір погіршився.
Саме тоді, коли перестала ходити, помер тато. Доглядала мене мама. Постійно робила мені масаж, навіть коли мала зламану руку. О п’ятій годині дня, що би не робила, кидала все і масажувала мене. Згодом мама несподівано померла і мене доглядав брат. Одного дня я слухала Службу Божу з Ватикану. І ось задзвонив домашній телефон. «Ви мене не знаєте, – каже незнайомий жіночий голос. – Хочу вас сьогодні завезти у Зарваницю». Це була жінка з мого села. Вона мала у нас магазин. Про мою мрію – потрапити у Зарваницю, дізналася з моїх статей. Вона була онкохвора, і їй нещодавно зробили операцію. Сказала, що зараз приїде до мене, подивиться і вирішить, що робити. Коли вона приїхала, то зрозуміла, що на візку мене перевозити не можна, бо кістки одразу ламають-
jrk|Šrp`
ÌÈÑÒÅÖÒÂÎ
lh ardeln
l`k~b`Šh
op`bdr
Інколи говорити правду – дуже важко. Євген Микитович Лисик говорив її, здається, без упину. Точніше, не говорив, а малював. Головний художник Львівського академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької в 1970 – 80-ті роки – один із найвидатніших сценографів України XX ст. Він не просто створював декорації, він “виношував” цілі вистави. Автор: Іванка Рудакевич
Б
ули часи, коли до Львівського оперного театру ходили не на балет чи оперу, а “на Лисика”. Євген Микитович міг готувати по три вистави на рік. Для кожної з них створював із художниками кілька змінних декорацій. Ці полотна 20×20 м малювали один-два місяці, хоча під час
50
КАНА ЛЮТИЙ 2013
вистави деякі з них могли опускати на лічені хвилини. Наскільки трудомісткий це процес, я переконалася, коли зайшла до майстерні, де готують декорації до вистав, із дружиною Євгена Микитовича – Оксаною Зінченко, художницею костюмів Львівського оперного театру. Тут