Світло святості. Отець Степан Чміль by SVICHADO

«Перші три Божі заповіді приказують поклін Богопочитання Богові; не тільки забороняють, а навпаки містять в собі укрите поручення почитати й Святих». «Вони з нами співпрацюють, помагають нам у праці, тішаться її успіхами й у високому ступені інтересуються усіми її подробицями, – певно, в міру того, як до нашої церковної провінції чи єпархії стоять ближче чи дальше, а може, в міру того, як наша єпархія віддає їм честь. Бо наше ціле життя є й повинно бути безнастанним товаришуванням з ними, коли навіки в небі маємо стати їх товаришами й приятелями. А крім того, не одному з тих наших братів Святих в небі маємо до сплачення правдивий довг удячности». «На особливіше почитання заслуговують наші Святі, себто ті, що є основою і прикрасою нашої Церкви й українського народу. Культ наших Святих є для українського народу тим важний, що підтримує та освячує християнську любов Батьківщини». Митрополит Андрей Шептицький Почитання святих Львів, вересень, 1941 р.

Андрій САПЕЛЯК

Світло святості Свічадо

ОТЕЦЬ СТЕПАН ЧМІЛЬ

Єпископ Андрій САПЕЛЯК

ÑÂ²ÒËÎ ÑÂßÒÎÑÒ² Îòåöü ÑÒÅÏÀÍ ×Ì²ËÜ

Андрій САПЕЛЯК

ÑÂ²ÒËÎ ÑÂßÒÎÑÒ² Îòåöü ÑÒÅÏÀÍ ×Ì²ËÜ

Львів Видавництво «Свічадо» Видавництво «Дон Боско» 2014

УДК 323.113 (=161.2) (893) (=477):27 ББК 63.3 (4 Укр) – 27 + 86.37 С 19

Упорядник кандидат історичних наук Оксана САПЕЛЯК Редактор Ольга КОЗАКЕВИЧ

Сапеляк Андрій, єпископ С 19 Світло святості. Отець Степан Чміль / Єпископ Андрій Сапеляк. – Львів : Свічадо, 2014. – 96 с. ISBN 978-966-395-794-4 ISBN 978-966-2090-27-4 Видання знайомить читача із визначною постаттю Української Греко-Католицької Церкви, великим педагогом, який всеціло посвятив свій талант, знання, фізичні й духовні сили християнському вихованню молоді, підготовці її до майбутньої праці в духовно понівеченій пострадянській Україні. В праці автор переконливо доводить святість о. Степана Чміля. Український народ має багато святих подвижників-мучеників, але мало жертовних робітників на просвітницькій ниві – питання актуальне у всі часи, особливо сьогодні, коли духовне здоров’я нації – найважливіша проблема. Для священиків, освітян, вихователів, студентів, широкого кола читачів.

ББК 63.3 (4 Укр) – 27 + 86.37

ISBN 978-966-395-794-4 ISBN 978-966-2090-27-4

ÑËÓÆ²ÍÍß ÁÎÃÎÂ² É ÍÀÐÎÄÓ Єпископ Андрій Сапеляк – відомий в Україні і за її межами як церковний діяч і як автор низки монографій, есе, статей. У його творах піднімаються головно питання історичного минулого українців. Ряд праць присвячено діяльності українських священиків – подвижників, мало знаних в Україні не лише тому, що вони жили в діаспорі. Адже за роки «войовничого» атеїзму Українська Церква та священство – тематика не для наукового опрацювання. Комуністичні ідеологи займалися цими питаннями виключно для «розвінчування», усілякого приниження, висміювання священиків, зображення їх «ворогами народу». Звісно, в такому ж ключі розглядалися всі українські оборонці національної й духовної свободи, як минулого, так і сучасного. Нехай повільно, але ми повертаємося до пізнання і визнання своїх героїв. Маю на увазі героїзм у найширшому розумінні цього слова, в основі якого лежить поняття жертовність. Саме про тих, хто поклав на вівтар України свої знання, талант, фізичні й духовні сили, твори владики Андрія «О. Степан Вапрович. Місіонер-ісповідник» (1970 р.), «Отець Іван Сенишин. Український місіонер в Аргентині» (1997 р.). Виразно прочитується головна думка, якою просякнуті ці розвідки: стрижнем діяльності священика має бути служіння Богові й народу, не зважаючи 5

на труднощі, перепони, оцінки окремих людей чи певного кола осіб. Небуденна, духовно могутня постать українського сільського пароха постає перед читачем у творі «Отець-прелат Кирило Селецький. Засновник монаших згромаджень» (2004 р.). Львівський Синод під проводом Митрополита Андрея Шептицького в 1940 – 1944 рр. розпочав справу канонізації о. Кирила. Згодом 1963 року під час ІІ Ватиканського Собору було внесено до Папи Івана ХХІІІ і до Конгрегації Східних Церков прохання розпочати беатифікаційний процес отця Селецького. Пропонована читачеві нова книжка «Світло святості. Отець Степан Чміль» – ще один дарунок єпископа Сапеляка українському народові. Хочу зауважити, що в нинішніх умовах робота в напрямі актуалізації національної спадщини – вкрай важлива і необхідна. Кожне жертовне життя – це золоті сторінки нашого національного буття. Ні одне з них не зникає, яким би процедурам забуття не піддавалося. Не випадково у вступній частині автор подає короткі фрагменти історії України. Адже кожна особа, особливо ж герой, святець, не може бути вирваним з історії народу незалежно від епохи, в якій він жив. Тому цілком вмотивоване «вписування» владики Степана Чміля, родом із давньоруського міста Судова Вишня на Львівщині, в історичну канву, бо кожна особа вплетена в сучасність у горизонтальному вимірі, а водночас у минуле й майбутнє – у вертикальному. Тобто, історичне минуле – особиста справа кожної людини. В будь-кому з нас живе св. Володимир і Ольга, Ярослав Мудрий, Митрополит Андрей Шептицький, Іван Мазепа, Тарас Шевченко... Коли йдеться про людину героїчну чи святу, то цей зв’язок особливо відчутний, органічно міцний. 6

Варто нагадати й те, що світові релігії мають свої, характерні для них, ідеали: у грецькій міфології – це чесна людина, у римлян і деяких японських системах – дисциплінований і відважний воїн, у євреїв – справедливий, у конфуціан – людина царського роду, в індусів – аскет, у мусульман – відданий Аллахові. Тільки у християнських народів святий – це людина, яка жертовно любить інших. У всіх християн є «спільні» святі. Водночас християнські народи мають і своїх національних святців. Автор книги доводить, що о. Степан Чміль – той взірець українського священика, який повинен офіційно бути проголошений святим. Святість, залишаючись нерозгаданою містерією, має у християн незмінну об’єднавчу основу – любов, тобто безкорисливе життя для ближніх. Це невідоме для інших релігій поняття «докорінної любові» відкривається перед читачем у творі «Світло святості». Постать владики Степана Чміля постає перед нами як втілення любові до людей і до своєї багатостраждальної Батьківщини. Перебуваючи далеко від України, як згадує єпископ Сапеляк, він, у свої 18 років, писав листи не тільки додому, як всі його співвітчизники, а й до Перемиської гімназії, де раніше навчався. Тим сприяв зацікавленню гімназистів до Салезіянського Згромадження, заохочував навчатися справі виховання української молоді. Навіть у часи, коли Україна перебувала за колючим дротом, отець Чміль ніколи не полишав Батьківщини, рідної Судової Вишні. Завідувач кафедри давньої історії та архівознавства, декан історичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка к.і.н. Роман Шуст розповідає, що о. Степан листувався, окрім родини, з бухгалтером за освітою Петром Плахтиною, який був добре знайомий із мистецьким 7

Львовом. Очевидно, він розповідав отцеві про новини культурного життя краю. Отець Степан Чміль відповідає, як бачимо, тому ідеалові, який окреслив свого часу Митрополит Андрей Шептицький: «Вітчизна після Бога для людини річ найсвятіша, а любов до Вітчизни після Божої любові – почуття найблагородніше, найвище, найкраще». Служити Батьківщині – значить опиратися на закон Божий: «Хотіти Вітчизні служити беззаконням, то так, якби кров’ю і болотом плямити білу одежу...»1. Спосіб служіння Богові й Україні о. Степана Чміля до останнього його подиху – щоденний невсипущий педагогічний труд на ниві підготовки сотень працівників для майбутнього християнського виховання молоді в Україні, котра стане вільною й незалежною, в чому він ні на мить не сумнівався. Довіра до Бога і віра в свій народ – такі якості цієї людини постають перед очима читача. Святість єпископа Чміля можна порівняти з діяльністю французького святого Іоанна-Марі Віаннея, сільського пароха з села Арс, який наполегливо вів до Бога свою паству. Отець Степан так само невтомно вів українських юнаків до служіння Богові й Вітчизні. Владика Андрій Сапеляк у своєму творі порівнює о. Чміля із засновником і духовним провідником Салезіян італійським святим о. Іваном Боско, священиком, який своєю превентивною системою виховання молоді здійснив справжній переворот у світовій педагогічній науці. Шептицький А. Спільне пастирське послання Митрополита Андрея Шептицького та ін. єпископів до народу з приводу вбивства намісника А. Потоцького з долученою інструкцією до духовенства. 1908 р. Травня 1. Львів // Церква і суспільне питання. Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали 1889 – 1944 рр. – Львів, 1998. – Т.ІІ. – Кн.І. – С. 424. 1

Великий мислитель Андрей Шептицький наріжним каменем поступу суспільства ставив освіту та виховання. Він наполегливо закликав священиків, учителів, батьків навчати дітей не тільки теорії, а й практики жити: «Нехай вже молоді діти учаться любити свою землю, нехай учаться при ній працювати, нехай будучі покоління візьмуть у свої руки торгівлю і промисловість, бо слабою є суспільність, що не має своєї промисловості, убогою є суспільність, в котрій торгують чужинці... Учіть їх на себе розраховувати, ніж на інших, не оглядатися на поміч влади, але власною ініціативою дороблятися до самостійності». При цьому владика застерігав учителів і батьків, що «християнське виховання є більшим добром, ніж усі добра світу»2. Виховувати народ, який будуватиме гідне людини суспільство, – завдання всієї системи освіти, в т.ч. Церкви. Владика Степан Чміль – приклад такого педагога і для освітян, і для священиків. Праця «Світло святості» єпископа Андрія Сапеляка, власне, розрахована на виховників молоді. Зрештою книжка має прислужитися й українській владі, яка повинна усвідомити, що саме освіта і виховання, радше виховання і освіта – пріоритет у будівництві держави, оскільки культивує ціннісні орієнтири, на яких опирається духовне здоров’я нації, відтак її культура і матеріальний добробут. Оксана Сапеляк

Шептицький А. Пастирське послання Станіславівського єпископа Андрея Шептицького. 2 серпня 1902 р., Станіславів // Церква і суспільне питання. – Львів, 1998. – Т.ІІ. – Кн.І. – С. 11–12. 2

ÔÐÀÃÌÅÍÒÈ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÎ¯ ²ÑÒÎÐ²¯ Â ªÂÐÎÏÅÉÑÜÊÎÌÓ ÊÎÍÒÅÊÑÒ² КИЇВСЬКА ХРИСТИЯНСЬКА ІМПЕРІЯ У першому тисячолітті християнської ери на історичну арену виходять слов’яни – одна з головних гілок стародавнього населення Європи, які жили на території між Дніпром і Віслою. На теренах нинішньої України мешкали праукраїнські племена: поляни, уличі, дуліби, деревляни, дреговичі, тиверці, хорвати... Наприкінці І тисячоліття християнської ери формуються союзи племен, в яких зароджуються центри влади. Досить швидко серед городів почав виділятися Київ – центр Полянського союзу. Він швидко зростав, розвивався і вже тоді ставав міжплемінним центром. За правління князя Олега (882 – 912 рр.) Київ став престольним городом наших земель, а за Володимира Великого (978 – 1015 рр.) – центром Київської держави. Велич Володимира полягала в тому, що вже на початку свого панування він прийняв на Руси-Україні християнство. Володар Руси-України усвідомлював, що, знаходячись між двома потужними імперіями – Візантійською та Германською, – велика роль належить християнській релігії в об’єднанні, духовному і культурному піднесенні народу. Цього потребувала Київська держава. Тому Володимир прийняв 10

Пам’ятник Володимиру в Києві

рішення запровадити християнську віру як державну. Проблема полягала в тому, чи прийняти її в латинському обряді, де покровителем Церкви був германський імператор, чи зі Сходу у візантійському обряді, під протекторатом візантійського імператора. І один, і другий сприяли своїм місіонерам, бо через поширення обряду серед поганських народів вони утверджували свій політичний вплив. Володимир же прагнув свого Київського Патріархату. Цей намір продовжував його син Ярослав Мудрий (1019 – 1054 рр.). З огляду на величезні зусилля Володимира у поширенні християнства на сході Європи Київська Церква проголосила його рівноапостолом, подібно до апостола Павла, і встановила його свято. Історики ж назвали його Великим. Ярослав Мудрий досяг у своїй державній діяльності того, що Русь-Україна сягнула зеніту розквіту й могутності, стала в один ряд з провідними державами середньовічної Європи.

МОНГОЛЬСЬКІ МЕЧІ І ВОГОНЬ У ХІІ – ХІІІ ст. в азійських степах організувалося могутнє об’єднання монгольських племен, що його 1206 р. очолив Чингіз-хан. На той час Київська держава роз’єдналася. Цим скористалася орда. 1223 р. ординське військо чисельністю 25 тис. воїнів розгромило дружини русичів на р. Калка. Наприкінці 1237 р. онук Чингіз-хана Батий розпочав перехід через ріку Волга в напрямку Європи. Нечисленні руські дружини не змогли його стримати. Впродовж кількох наступних років монголи завоювали північно-східну Русь та майже повністю знищили мешканців міст. 1240 року Батий оточив Київ. Облога нинішньої столиці України тривала 10 тижнів і 4 дні. Того року ординці здобули Київ і розграбували святу Софію, всі монастирі, забрали все церковне майно, а людей від малого до старого вбили. Під час руйнування Києва зник митрополит Йосиф. Коли прийшов його наступник – митрополит Кирило, то застав у Києві пустку. Якийсь час він змушений був перебувати в Галичі, а потім переїхав на північ, до Володимира Суздальського. Тоді виринула думка про перенесення Митрополії до Московії. На це царгородський Патріарх не дав згоди. На кілька років, вже перед смертю, митрополит Кирило повернувся до Києва. Після знищення Києва орда пішла на захід: одна частина – на Галич, друга – на Володимир-Волинський. Боротьба за міста і замки була кривавою. 1242 р. Батий припинив похід на захід, оскільки сили були чисельно й морально ослаблені. Повертаючись, ординці знову вогнем і мечем нищили люд Руси-України. Татаро-монгольська навала завдала непоправного удару Київській державі, її структурі, економіці, культурі, релігії. 13

Софія Київська (Оранта)

Як наслідок – Київська держава перестала існувати як цілісність, а народ понад два століття залишався під принизливим пануванням. Політично Русь-Україна опинилася без провідної верстви, яку фізично винищили. Осталася тільки церковна організація Київської Митрополії: митрополит, єпископи, священики. Серед руїни саме вони зберігали народну та християнську ідентичність. Загроза татаро-монгольської навали на країни Центральної Європи примусила їх володарів згуртуватися. 1255 р. Папа Інокентій ІV скликав Вселенський Собор у Ліоні (Франція), щоб обговорити засоби протистояння. Отже, провідна роль в організації проти татарської коаліції належала Папі Римському. На Ліонському Соборі виступав також представник Київської Церкви архиєпископ Петро, який поінформував Отців Собору про немислимо дику жорстокість татар.

РОЗПАД РУСИ-УКРАЇНИ Колись багата територія Руси-України стала здобиччю сусідніх держав. Наприкінці ХІІ – початку ХІІІ ст. Закарпаття увійшло в склад Угорського королівства. Упродовж ХІV – ХV ст. основна частина українських земель опинилася під владою Литви та Польщі. У складі Литовського князівства українці тішилися підтримкою влади. Однак і тут становище українців погіршилося, коли у 1385 р. створено одну Польсько-Литовську державу, до якої ввійшла майже вся Україна з домінуванням польського елемента, що означало кінець всього, що було українське. Київська Православна Церква постала перед загрозою повного знищення. В такому кліматі відбулася Берестейська унія (1596) Київської Церкви з Римом, що передбачала рівноправність Польської і Київської Церков. Паралельно діяла Росія на східних теренах України. З Переяславською угодою 1654 р. починається залежність українського народу від московського царату. Політично Русь-Україна щезла з карти світу. За ліквідацією української держави надійшла черга до знищення української мови та культури. Великою духовною підтримкою українців у Російській імперії була Галичина, що після розпаду Польщі опинилася в Австрійській імперії, де українці мали свободу. Українці-галичани публічно декларували єдність з усією Україною. Десятого травня 1848 року Головна Руська Рада опублікувала програмну декларацію, в якій говорилося, що галицькі русини належать до великого українського народу та закликала українство до пробудження, боротьби за кращу долю. Почалася консолідація українців на 16

церковному полі. У цьому напрямку особливу роль відіграв Митрополит Андрей Шептицький. 1900 р. він вступив на Львівський престол. Тоді Львівська архиєпархія нараховувала 751 парафію. Як Глава Української Церкви Шептицький глибоко відчував болючу дійсність поділу свого народу та Церкви. Він намагався усім своїм єством, усіма можливими засобами визволити український народ з російської і польської неволі та з’єднати його в одній Києво-Галицькій Церкві. Наділивши надзвичайними повноваженнями на всю Україну й Росію, Папа Пій Х покликав Митрополита Шептицького до проводу свого народу в драматичний період його історії. Владика Андрей як добрий пастир взяв на свої плечі важку ношу, котру ніс аж до смерті. Драматизм становища українців і їх Церкви ускладнювався тим, що 1914 р. вибухнула Перша світова війна. Російське військо окупувало Галичину, а Митрополита Шептицького заарештували й вивезли на заслання в Росію. Там він перебував аж до упадку царизму. Щойно 10 вересня 1917 р. повернувся до Львова. Настали нові часи. Впала Російська імперія, Австрійська і Пруська. Виринули і вийшли на сцену політичної історії поневолені народи. Між ними й український, щоб здобути державну незалежність. Наприкінці лютого 1917 р. у Петербурзі влада опинилася в руках Тимчасового уряду. У квітні того ж року у Києві за участі 1000 делегатів, представників від різних політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій, робітників, селян, військових, духовенства всіх регіонів України відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес. Було обрано склад Української Центральної Ради з 118 осіб. Михайла Грушевського вибрали Головою УЦР. Повалення Тимчасового 17

Митрополит Андрей Шептицький. 1900 рік

уряду Керенського та розвал російської армії, спричинені більшовиками, остаточно підірвали економічні та соціальні підвалини російського суспільства. Більшовики перетворили світову війну в жахливу громадянську бойню. В цих умовах проголошено незалежність України. 22 квітня 1918 р. прийнято закон про тимчасовий державний устрій в Україні. У травні того ж року гетьман Павло Скоропадський затвердив гімн «Ще не вмерла Україна», а 8 липня видав указ про утворення Сенату Української держави. Україна стала конституційною державою. За короткий час незалежності було досягнуто значних успіхів, зокрема в одній з найважливіших у державному будівництві – галузі освіти. Упродовж травня 1918 р. в усіх навчальних закладах впроваджено українську мову, діяло 150 українських гімназій, відкрито два українські університети – в Києві та Кам’янці-Подільському. Тоді, у незалежній Україні, на церковній ниві виринула потреба свого Київського Патріархату. За тих умов не було важливим, хто очолюватиме Українську Церкву: чи то буде православний, чи греко-католик з Галичини. Головне, щоб то була репрезентативна особа з українського клиру. Цією особистістю вважався Митрополит Андрей Шептицький. Він був добре знаний у Києві як церковний в’язень. Тому борці за Українську Автокефальну Церкву представили Андрея Шептицького кандидатом на Патріарха.

ЗА ЄДИНУ УКРАЇНУ Наприкінці Першої світової війни на західних землях України почалася відважна боротьба українців та інших народів Австрійської імперії домогтися національно-політичного визволення. Поляки також мріяли відновити Польську державу із включенням до неї всієї Галичини. У жовтні 1917 р. Українська парламентарна репрезентація заявила у Віденському парламенті, що Галичина й Буковина прагнуть об’єднатися в одній державі з українським народом над Дніпром. Українці в Східній Галичині готувалися перебрати владу в свої руки. Однак Рада послів Антанти вирішила передати цю територію полякам. Керівництво Західно-Української Народної Республіки сподівалося, що країни Антанти – переможці в Першій світовій війні – виконають свої обіцянки щодо забезпечення прав поневолених народів Російської та Австрійської імперій, зокрема українського, на вільне національно-державне самовизначення. На жаль, ці сподівання виявилися марними. 1919 р. Антанта визнала Польщу військовим окупантом Східної Галичини. Фактично всі народи досягли мети – своїх незалежних держав, а українці втратили і той невеликий незалежний кусник – Галичину. Єдиною інституцією, яку окупаційна польська влада не могла ліквідувати, виявилася Українська Церква під назвою Галицька Митрополія. До її складу входили три єпархії: Львівська, Перемишльська, Станіславівська. Митрополит – Андрей Шептицький. У відродженій Польській державі Галицька Митрополія стала твердинею Київського православ’я, якому належала важлива роль у збереженні Святоволодимирської державної спадщини. 20

70 РОКІВ КОМУНІСТИЧНОГО ІГА Безнастанна боротьба радянської Росії з українським визвольним рухом завершилася поваленням Української Народної Республіки, а отже, ліквідацією державної незалежності України. У грудні 1922 р. Україну приєднано до складу Совєтського Союзу. Україна начебто зберігала самостійність, одначе це не що інше, як декоративна формальність, бо вся повнота влади перебувала в Кремлі. У відповідь на політику комуністів в Україні розгорнувся широкий національно-визвольний рух селянства. На жаль, він не мав проводу. Комуністи спланували нечувано страшний удар для українців – голодомор 1932-1933 рр. Наприкінці 30-х років загострилося протистояння між двома тоталітарними режимами: Німеччиною і Совєтським Союзом. Генеральний штаб збройних сил Німеччини опрацював план нападу на Союз. В ньому передбачалося захопити Україну та надати їй роль аграрно-сировинного додатку Німеччини. З першого дня нападу 22 червня 1941 р. на Совєтський Союз перебіг подій на фронті набув трагічного характеру для Червоної армії. Наприкінці року німці захопили всю Україну і швидко наступали на Московію. В Україні німецькі нацисти закатували більше 5 млн. осіб, депортували на роботи до Німеччини – 2,4 млн. Радість звільнення України від гітлерівських окупантів затьмарювали астрономічні людські жертви, які український народ приніс на вівтар перемоги. Загинув кожний шостий мешканець України. Разом з гіркотою людських і матеріальних втрат зростало почуття гордості за причетність до боротьби народів Європи за визволення від нацистської навали. 21

З визволенням України від нацизму і відновленням совєтської влади народ сподівався на поліпшення умов життя. Однак такі прагнення суперечили самій суті сталінізму. Насправді повернулося не тільки те, що було до війни: тоталітарна система проявилася в ще загостреніших формах. В Україні розпочався новий виток пошуку «ворогів народу», проводилися масові репресії та депортації. Комуністи вирішили остаточно знищити Українську Греко-Католицьку Церкву. На початку 1945 р. ув’язнено Архиєпископа-Патріарха Йосифа Сліпого та всіх єпископів Галичини. Їх вивезли до Києва і засудили за «співпрацю з нацистами». Щоб надати легальності ліквідації Української Католицької Церкви, у березні 1946 р. Сталін з Московським Патріархатом організували Львівський церковний синод для скасування Берестейської унії 1596 р. та входження Церкви у Московську Православну Церкву. Після страшних ударів комуністичної машини Українська Церква реорганізувалася і діяла в катакомбах. Врешті наприкінці ХХ ст. у масових виступах почала маніфестуватися державна незалежність України. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року став вирішальною передумовою розвалу Совєтського Союзу. 7-8 грудня Президент України Леонід Кравчук, Президент Росії Борис Єльцин та Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич ствердили остаточне зникнення з політичної карти світу СРСР та підписали угоду про незалежність держав. Реакція світової громадськості на результати референдуму були несподівано дружними. Упродовж грудня незалежну Україну визнало 68 держав. Відновлення державної незалежності України стало всесвітньою історичною даністю. Зараз перед українським народом два великих завдання: будівництво демократичної держави та Христової Церкви. 22

ГОЛОС ВАТИКАНУ Необхідно підкреслити, що позиція Апостольської Столиці була повним контрастом до рішення держав Антанти, учасниць Паризької мирної конференції про анексію Галичини. Ватикан обстоював визнання прав українців на свободу і власну державу. Ця позиція Ватикану не змінилася й пізніше. Авторитетним речником прав українського народу був папський нунцій у Польщі о. Франциско Мармаджі. У своєму звіті від 21 липня 1930 р. він писав: «Було б зовсім зайвим, щоб я наполягав на висвітленні українського елементу в сучасному становищі Східної Європи та у зростаючій активності, яку український народ засвідчує величезними зусиллями, щоб закріпитися у Лізі Націй. Вистачило б глянути на статистику для прикладу з 1927 року, щоб у цьому переконатися. За статистичними даними українці так себе представляють: їхнє число в усьому світі сягає близько 36 млн. З них проживає: у Совєтському Союзі – 24 млн., у Польщі – 4,2 млн., у Румунії – майже 500 тис., у Чехословаччині – теж майже мільйон. Окрім того вони численні в Югославії, Франції та особливо в Північній Америці, де під кожним оглядом процвітають». «Цей народ, – пише далі нунцій, – який раніше перебував у стані меншовартості, після Світової війни здобув значний стимул до життя та поширення, зцементований насамперед новим відчуттям етнічної єдності, яка йому видається не тільки слушною, але й необхідною. Незабаром буде реалізовано об’єднання розкиданих частин нації в одну політично незалежну державу». «Вимовними ознаками цього руху, – продовжує ватиканський представник, – є події, які відбуваються у Схід23

ній Європі. Їх відгомін розноситься по всій Європі, підтверджуючи існування широкої визвольної організації, поки що таємної, до якої прихильно приглядаються деякі могутні держави та фінансові кола високого рівня... З великою відвагою виступили українці в Совєтській Україні, хоч у спорадичній формі, які завдали немало клопоту совєтській владі. Вони закінчилися невдачею і були жорстоко покарані. Особливо наголошую на Київський процес. Мало того. Ці спроби довели живучість, ініціативу та відвагу цього народу, дуже обдарованого природою, завзятого і великодушного, що дає підставу сподіватися на те, що у випадку совєтського безладдя саме український народ дасть поштовх до повстання...». Далі о. Мармаджі пише: «Припустимо, що обставини дозволять Совєтській Україні стати незалежною і створити незалежну державу. Стає очевидним, що така держава, в якій мешкає 24 млн., швидко стане центром для всіх прилеглих територій, де живуть українці, особливо Галичини, яка найбільша і могутня». Прогноз ватиканського нунція таки здійснився аж наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. Україна стала незалежною державою через 60 років поданої інформації. Вражає політичний реалізм, почуття справедливості і визнання національної гідності українського народу ватиканського політика-дипломата, в очах якого доля народу спочиває на засадах реалізації принципу державного самоврядування нації. Апостольська столиця завжди дотримувалася цих принципів, а в українському народі бачила велику позитивну силу в Центрально-Східній Європі, як церковну, так і політичну. Наприкінці цитованого звіту, що був надісланий кардиналові Евгенієві Пачеллі, державному секретареві Вати24

Папа Пій XI

ÑÂßÒÀ ÑÎÔ²ß ÊÈ¯ÂÑÜÊÀ Â ÐÈÌ² У Римі до прибуття Блаженнішого Йосифа Сліпого вже існували українські установи: семінарії та монастирі, але вони були власністю Апостольської Столиці або українських монаших чинів. Українська Церква як така не мала тут свого репрезентативного храму. Виходячи з цих обставин, Блаженніший Йосиф Сліпий вибрав терен поряд з Малою семінарією для спорудження храму св. Софії та університету як присутність Української Церкви в Римі та як свій осідок Верховного Архиєпископа поза межами України. То був щасливий перший крок правління Йосифа Сліпого у новій присутності Української Церкви на ІІ Ватиканському Соборі. Через кілька років у сусідстві з Малою семінарією в Римі при вул. Боччеа виріс український храм св. Софії на зразок Київської, оздоблений дорогоцінною мозаїкою. Посвятив храм сам Папа Павло VІ. При храмі зведено Український Католицький університет св. Папи Климентія та осідок Глави Української Церкви. Відтоді о. Степан Чміль – друг і порадник Блаженнішого. Між двома забудовами: св. Софією і Малою семінарією існує огорожа, але є вигідна хвіртка, яка в постійному русі від семінарії до осідку Блаженнішого. Поступово довкола Українського Католицького університету зосереджується наукове життя української діаспори. 82

Йосиф Сліпий

Свята Софія Київська в Римі

Тут відбуваються з’їзди, конференції... Ім’я о. Степана Чміля стало відоме широкому загалу українських науковців як головного радника Блаженнішого у церковних справах. І не тільки. Він був викладачем української та італійської мови в цьому університеті, співпрацював у підготовці українсько-італійського словника, що його видав Український Католицький університет. Отець Степан Чміль у храмі св. Софії часто відправляв недільні Богослуження для українців. Тут відбувалися також синоди Української Церкви та визначні торжества, на яких конечно присутній був о. ректор. Папа Іван Павло ІІ вибрав саме цей храм, щоб у ньому відсвяткувати один з важливих ювілеїв – Хрищення Руси-України. То була наче святочна проща до Софії Київської.

ÕÐÈÑÒÈßÍÑÜÊ² ×ÅÑÍÎÒÈ ÎÒÖß ÑÒÅÏÀÍÀ ×Ì²Ëß 1976 року отець Чміль знову повернувся до керівництва семінарією. В цьому ж році, 8 грудня, в базиліці св. Софії в Римі Патріарх Йосиф Сліпий урочисто нагородив отця Степана Чміля титулом Патріаршого Архимандрита з правом носити митру і жезл. Наступного 1977 року, 2 квітня, в містечку Маріно неподалік Риму в монастирі оо. Студитів відбулася неординарна подія. Йосиф Сліпий покликав до єпископського стану трьох священиків: Степана Чміля, Любомира Гузара й Івана Хому, висвячуючи їх негласно (з огляду на невідрадну політичну реальність). Адже перепон у боротьбі з Українською Церквою та її проводом для комуністичного режиму не існувало. Знаючи, як високо цінив Блаженніший о. Степана, можна здогадатися, що, мабуть, саме о. Чміля він готував своїм наслідником як Голову Української Церкви. Хоч о. Чміль користувався заслуженим авторитетом у Блаженнішого Йосифа Сліпого, в генеральній управі Салезіян, у Ватикані, серед українських учених, ніхто від отця не чув, аби він хвалився своїми досягненнями чи успіхами. Був навдивовижу скромний. Не мав ні з ким якихось труднощів у взаєминах. Святість його виявлялася, власне, у стосунках з іншими людьми. Не було жодного випадку, 85

аби він сказав хоч би одне недоброзичливе слово про будь-кого. Сталося непередбачене, адже о. Чміль ніколи не жалівся, що він погано себе почуває. Отець Степан захворів, потрапив до лікарні, його оперували. 22 січня 1978 року в неділю він вирішив, що вже зможе співслужити Святу Літургію. Наприкінці Богослуження – гострий приступ. Отці перенесли його до ліжка. Коли прибув лікар, уже не було жодної надії його врятувати. Через двадцять хвилин благородне серце о. Степана перестало битися. Вже того ж дня, в неділю, в Римі рознеслася вістка про смерть ректора семінарії архимандрита о. Степана Чміля. Як тільки була підготовлена каплиця Малої семінарії для похоронного богослуження і положено тіло покійного до труни, почали приходити люди. Одним з перших – новий Генеральний настоятель оо. Салезіян о. Еґідіо Вігано, шкільний товариш із Місійного інституту, інші члени Генеральної управи. Всю першу ніч старші семінаристи провели на молитвах за покійного, відмовляючи Псалтир та Вервицю. Наступного дня прибув молитися кардинал Филип, префект Ватиканської Конгрегації Східних Церков з архиєпископами цієї Конгрегації та її членами. У вівторок пополудні була Служба Божа Салезіян латинського обряду: взяло участь понад шістдесят священиків спільно з римо-католицькими вірними. Настоятель Салезіян Римської провінції о. Скріво, до якої належав також о. Чміль, у своєму прощальному слові сказав: «Те, що найбільше мене вразило в о. Степана Чміля, – то його доброта, доброта без прикметників. Якщо б ми мали вживати прикметників, вони були б такі: сердечність, салезіянська братня любов, лагідність, покірність... Відчувалося, 86

що перед тобою стоїть глибока доброта. Це особа, яка жила Христом, який є в реальності вповні добрим». На закінчення похоронних молитов за о. Степана Чміля відбулася Архиєрейська Служба Божа Блаженнішого Йосифа Сліпого з численними українськими священиками та вірними у храмі св. Софії. Всі бачили, як Блаженніший важко переживав втрату о. Чміля. Під час похорону Патріарх відкрив таємницю, що покійний – єпископ: він звелів одягти йому на рамена єпископський омофор. Згодом Апостольська Столиця формально підтвердила єпископські свячення Любомира Гузара та Івана Хоми. Папа Іван Павло ІІ єпископа Любомира Гузара підніс до стану архиєпископа, згодом – кардинала, а владика Іван Хома був прокуратором Укр. Церкви у Римі. Узаконення єпископського стану о. Степана Чміля, на жаль, не відбулося, бо ніхто не звернувся посмертно до Апостольської Столиці з відповідним проханням. Свідчення шляхетності владики Степана Чміля дав Блаженніший Йосиф Сліпий у листі, яким звертається до Салезіян у сороковий день від дня його смерті: «Знаю, що ви його дуже любили, зі зраненим серцем віддали йому останнє шанування, із вдячністю молитесь за відпочинок його душі. Він був для вас великим вихователем. Хоронителем, приятелем, а передусім батьком! Можна до нього пристосувати слова Апостола, якими він звертається до своїх Коринтян: «Бо хоч ви би мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато» (1 Кор. 4.15). Йосиф Сліпий наголосив, що отець Степан Чміль був таким рідкісним батьком у Христі. Він мав усі якості духовного батька: доброта, терпеливість, дбайливість, спокій душі, шляхетна радість, велика працьовитість, лагідність, а перш за все любов до юначих душ. Він був 87

людиною кришталево чистою, керувався християнськими засадами у повсякденному житті. «Він присутній між нами й нині, – писав Блаженніший, – все спокійний своїм добрячим словом, своїм великим прикладом духовного батька і зразкового священика. Ангельська краса його душі, його життя, повне любові, правдивість, працьовитість залишилися між нами». Як бачимо, Блаженніший Йосиф Сліпий, Генеральна управа оо. Салезіян, педагоги Малої семінарії, учні, всі ті, кого виховував та сповідав отець, загалом усі, хто його знав, одностайні в переконанні людської величі владики Степана Чміля, наголошуючи на святості його життя.

ÑÂ²ÒËÎ ÑÂßÒÎÑÒ² Отець Степан Чміль прожив 63 роки, 41 з них – як Салезіянин, 32 – як священик. Боже Провидіння провадило вибраного юнака своїми дорогами. І він з молодих літ крок за кроком ішов по обраній Богом дорозі під покровом Пречистої Діви Марії, зростаючи у християнських чеснотах, по дорозі до святості. Його ідеалом було священство, а коли пізнав італійського апостола молоді о. Івана Боско, він не тільки ним захопився, а поставив собі за приклад, бо чимало української бідної та опущеної молоді очікували свого батька та учителя. Вісімнадцятилітній Степан перериває навчання в Перемиській гімназії, де мав прекрасні успіхи, залишає родину, Батьківщину задля того, щоб учитися на священика у Згромадженні св. Івана Боско. Як священик, о. Степан ставить перед собою мету: уподібнюватися до святого молоді. Це він робитиме до кінця життя. Отець Степан Чміль засвоїв важливу чесноту Дона Боско – доброту, доброту супроти всіх: полюбити інших, як себе самого. Отець Чміль належав до тих людей, життя яких чітко підпорядковане свідомій волі, що веде до визначеної мети. Він цілком свідомо стремів довгими роками наслідувати о. Івана Боско. Робив це непомітно, в покорі. Врешті став українським отцем Боско. У його зусиллях створити, організувати українську гілку Салезіян можна 89

добачити таку ж відданість справі, що її бачимо в діяльності святого засновника Салезіян. Таємниця святості життя о. Степана крилася у глибині його душі, у поєднанні з Христом. Його злука з Ісусом була постійною, як у молитві, так і в праці. Власне, вся його діяльність була постійною молитвою. Для нього молитва – повітря, яким він дихав. Отець Чміль, як Дон Боско, проводив непорочне, чисте, смиренне і убоге життя. Від святого молоді він навчився любити працю та бути поміркованим у побуті. У кожній людині він бачив безсмертну душу, яку допомагав спасти. Як о. Іван Боско, о. Степан плекав у всіх любов до Бога, до Церкви та Пастирів Церкви. Святий Іван Боско часто зображається без ореолу. Цим підкреслюється святість людяності. Таким святим людяності був і о. Степан Чміль. Першим привселюдно назвав о. Степана Чміля святим Блаженніший Йосиф Сліпий під час першої Панахиди за його скромну і сумирну душу. 2008 року з благословення Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви та Генеральної ради Салезіянського Згромадження розпочато збір свідчень про святість о. Чміля. Блаженнійший Любомир Гузар заакцентував: «Його святість була автентичною, яка не кидалася прямо у вічі, але яка справді перебувала в ньому і випромінювалась на свій спосіб назовні. Говорити про «славу святості» о. Степана є правильно, бо він справді був «праведником на землі». 2011 року, 22 січня, з ініціативи нової ґенерації молодих салезіян, в прокатедральному соборі св. Софії в Римі відслужили заупокійну Службу Божу з нагоди 33 річ90

З Папою Павлом VI в Базиліці св. Петра і Павла в Римі перед мощами св. Йосафата

ниці від дня смерті владики Степана Чміля. Отець Іван Музичка, який добре знав отця Степана, говорив про його привітність, лагідність і жертовність. Він підтримав бажання українських Салезіян розпочати процес беатифікації покійного. Ці Богослуження очолив митр. прот. Іван Дацько, колишній учень Малої семінарії, Голова Товариства св. Софії. Отець Дацько – один з тих, кого виховував і сповідав отець Степан. У цей день о. Дацько висловив думку, що владика Чміль скоро буде піднесений на олтар святих і стане «прикладом щоденної святості». Так, наша Церква має багато святих, але мучеників. І дуже мало простих святих священиків, зокрема священиків, відданих справі виховання молоді. Проголошення святим о. Степана Чміля було б великим збагаченням для Української Церкви. Це був би неоціненний вклад у святість нашого народу, бо через нього ми збагатилися святістю Отця Боско, який своєю натхненною духовністю відкрив двері святості не тільки мученикам, а й загалу вірних.

Лист Йосифа Сліпого до Салезіян у 40-ий день від смерті о. Степана Чміля

ÇÌ²ÑÒ Оксана Сапеляк. Служіння Богові й народу................................5 Фрагменти української історії в європейському контексті ......10 Київська християнська імперія.............................................10 Монгольські мечі і вогонь .....................................................13 Розпад Руси-України..............................................................16 За єдину Україну ....................................................................20 70 років комуністичного іга ..................................................21 Голос Ватикану ......................................................................23 Пропозиції і проекти .............................................................27 Польська сторона ...................................................................31 Ідеї Отця Боско в Україні ............................................................33 Перші кандидати до Салезіян .....................................................38 Кандидати з Перемиської гімназії ..............................................45 Свячення Степана Чміля .............................................................50 Місіонер в Арґентині...................................................................53 Мала семінарія для України........................................................58 Отець Степан Чміль у семінарії .................................................65 Зміни в Малій семінарії ..............................................................69 Стежка до священства .................................................................74 Візит Блаженнійшого Йосифа Сліпого......................................78 Свята Софія Київська в Римі ......................................................82 Християнські чесноти отця Степана Чміля ..............................85 Світло святості .............................................................................89

Андрій Сапеляк СВІТЛО СВЯТОСТІ Отець Степан Чміль Упорядник кандидат історичних наук Оксана Сапеляк Редактор Ольга Козакевич Художнє оформлення обкладинки Роман Яців Верстка Юрій Пелех Відповідальний за випуск о. Юрій Смакоус

Підписано до друку 18.09.14. Формат 60x84/16. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 5,6. Ум. фарбовідб. 6. Обл.-вид. арк. 2,5. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел./факс: (032) 244-57-44 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Видавництво «Дон Боско» (Свідоцтво серії ДК №2788 від 06.03.2007) 79014, м. Львів, вул. Личаківська, 175. Тел.: (093) 52-20-414 e-mail: info@donbosco.com.ua url: www.donbosco.com.ua Вiддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарнi ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл., тел. (032) 253-05-45

Андрій САПЕЛЯК

Світло святості Свічадо

ОТЕЦЬ СТЕПАН ЧМІЛЬ