Таємниці Ватикану by SVICHADO

ÁÅÐÍÀÐ ËªÊÎÌÒ

Ëüâ³â Âèäàâíèöòâî «Ñâ³÷àäî» 2012

Переклад за виданням: Bernard Lecomte. Les secrets du Vatican УДК 272-732.2 (456.31) ББК 86.375 (4 ВАТ) Л 43

Перекладач Ольга Мандрика

Видавництво спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції” Інституту української мови НАН України, 1999

Л 43

Лєкомт Бернар Таємниці Ватикану / Бернар Лєкомт / Пер. О. Мандрика. – Львів : Свічадо, 2012. – 344 с. ISBN 978-966-395-598-8 Ватикан зберігає у собі багато таємниць, що викликають численні дискусії, домисли, інтерпретації... Автор пропонує захопливу розповідь про найважливіші таємниці з історії папської держави упродовж останніх ста років. УДК 272-732.2 (456.31) ББК 86.375 (4 ВАТ)

ISBN 978-966-395-598-8

для Евеліни

Вступ Ватикан. Ватиканські таємниці, музеї, фінанси, підвали, дим із ватиканського комина… Це одне з найтаємничіших місць у світі. Хто його знає, можливо, і найбільш захопливе. Не йдеться про те, що таємниці, які приховує Ватикан, тримають за сімома замками. Вони також не становлять якоїсь особливої загрози для нашої планети. Однак столиця Католицької Церкви – це винятковий випадок. Вона ніколи не погоджувалася на правила гри, які панують у світі, де керують засоби масової інформації. Дослідження про Ватикан не вдасться вести так, як це роблять про Білий дім чи навіть Кремль. З особами, які там живуть, не можна домовитися про зустріч по телефону. І хоча прес-служба, котра досконало функціонує, передає журналістам інформацію про діяльність папи римського, реорганізацію курій і про важливі рішення, які приймають окремі дикастерії, проте Ватиканська держава ніколи не проголошувала гласности – там це явище не є основним принципом. І, цілком можливо, ніколи не буде. Історію 265-ти понтифікатів визначала величезна кількість важливих подій. Починаючи з дня мученицької смерти апостола Петра – і аж до сьогодення. Це були визначні моменти: чергові конклави, коронації, свята, канонізації, а також великі драми, злочини, інтриги, підлості. А ще таємниці та секрети. Котрий із королівських палаців, замків чи маєтків у світі може так само, як Ватикан, похвалитися тим, що вистояв дві тисячі років? Ця книжка обмежується сучасністю. Із двотисячолітньої історії, обговорення якої потребувало б багатотомного досліжен7

ня, треба вибрати якийсь період. Поза тим, автор цих слів не є істориком за освітою, а неможливо дослідити віддалене минуле Ватикану, не володіючи ґрунтовними методологічними знаннями. Саме тому в цій книжці описано найважливіші таємниці з історії Ватикану, які трапилися у минулі сто років: із того моменту, коли на світовій арені з’явився великий конкурент християнства – комунізм, – і аж до обрання папою Венедикта XVI. Чому Мусоліні створив Ватиканську державу? У чому насправді полягало мовчання Пія XII у справі нацизму? Чому Церква сама перекреслила досвід священиків-робітників? Чому II Ватиканському собору загрожував крах? Чи справа Лефевра була справжньою схизмою? Що насправді спричинило смерть папи Івана Павла I? Хто мав намір убити Івана Павла ІI? Про що йшлося у третій фатімській таємниці? Про ці й інші теми написано вже дуже багато. Однак кожна з них і надалі прихована в загадковому мороці, кожна з них усе ще породжує запитання, кожна усе ще залишається забороненою – і саме тому заслуговує на дослідження.

Папа проти «совєтів» ЯК ПАПА ПІЙ XI ХОТІВ ОСМІЯТИ РОСІЙСЬКИХ БІЛЬШОВИКІВ Вперше в історії папа співпрацює з єзуїтами! Один із кардиналів, Рим, 1926 р.

Римо-католицька віра – це велика надія усього світу. Світлана Алілуєва, донька Сталіна

Петроград, 18 березня 1917 року. Російська імперія саме захиталася і рухається у невідомому напрямі. 15 дня цього місяця Його Величність цар Микола II відрікся від престолу. Його замінив Тимчасовий уряд. Серед потоку реакцій, які виникли після цієї історичної події, невеликий, на шістнадцять сторінок, місячник «Слово Істины» не приховував радощів: «Слава великій, вільній Росії! Слава її визволителям! Вічна пам’ять жертвам революції!». Можливо, це була соціял-демократична газетка? А може, періодичне видання анархістів? Орган войовничих більшовиків? Зовсім ні – «Слово Істины», засноване 1913 року, видавало… товариство російських католиків. Дещо далі, а саме в рубриці «гарячих новин», написано, що новий російський міністр закордонних справ Павло Мілюков отримав телеграму. У ній його повідомляли про те, що карди9

нал Ґаспарі, секретар Апостольської Столиці, висловлює «подив і радість» єпископа Риму з приводу революції, «яка коштувала так небагато жертв». Венедикт XV навіть порадив уточнити, «що в майбутньому стосунки між Апостольською Столицею та Росією можуть лише зміцнюватися та поліпшуватися, спираючись на програми нового Тимчасового уряду». Того ж дня, коли з’явилося це вражаюче визнання, на Миколаївському вокзалі у Петрограді з потяга вийшов один церковний достойник, якого привітала невелика група вірних. Митрополит Андрей Шептицький незадовго до того отримав від папи Пія X юрисдикцію над російськими католиками східного обряду. 15 серпня 1914 року царські війська арештували митрополита, його переводили з однієї в’язниці до іншої, не зважаючи на втручання Апостольської Столиці. Андрея Шептицького звільнили завдяки Олександрові Керенському, людині нового режиму, міністрові юстиції в Тимчасовому уряді. Прибувши до Петрограда, митрополит каже журналістові газети «Новое время», що зараховує російську революцію «до найгарніших днів свого життя». 18 червня 1917 року на парохії в Макіївці, що на Донеччині, отець Пій Ежен Неве, асумпціоніст1, пише до своєї спільноти в Парижі: «Якої ви думки про нашу революцію? Погляньте, як швидко вона відбулася! Того вечора, коли до мене зателефонували, щоби сповістити новину про абдикацію Миколи II, я не зміг заснути ні на мить: стільки мрій, нові горизонти, надії та змагання!». Отець Неве не приховує власних відчуттів. На його думку, російська революція – це найліпший спосіб, щоби католики «з Божою допомогою» просувалися вперед у справі спасіння заблуканих російських душ…

1 Асумпціоністи – монаша конгрегація Успення Пресвятої Богородиці традиції святого Августина. – Прим. перекл.

«Коли буря висить у повітрі…» Таким чином, католики прийняли російську революцію – принаймні ту, що відбулася в лютому 1917 року, – як благословення. Треба додати, що ситуація з віровизнаннями в епоху царату не була безхмарною, за винятком ситуації офіційної релігії, тобто православ’я, яке було цілковито панівним і націоналістичним, а також повністю підпорядковувалося волі царя за посередництвом обер-прокуратора Святого Синоду. Ситуація католиків була ледь не трагічною: «Для католицького апостоляту ворота Росії були зачинені на всі замки аж до зречення престолу царя Миколи II», – писав один зі свідків тієї епохи. Тимчасом унаслідок чергових поділів Польщі Росія поглинула майже шість мільйонів польських, литовських, українських та білоруських католиків. Третину з них становили римо-католики, які перебували під духовною опікою архиєпископа з осідком у Могилеві, ще дві третини – католики візантійського обряду, котрі перебували під опікою митрополита Львівського. Усі ці вірні, а також їхні душпастирі, переживали принизливі цькування та переслідування. Р и м о - к а т о л и к а м и переважно були поляки, саме тому росіяни ототожнювали католицизм зі своїм одвічним ворогом. Єпископ Вільна Едвард фон Роп, німець польського походження, зіткнувся з величезними труднощами, коли йому довелося опікуватися двома мільйонами підлеглих йому польських, німецьких, литовських і білоруських католиків, взаємні стосунки яких були просякнуті затятою ворожістю. Якщо йдеться про католицизм с х і д н о г о о б р я д у , то від православ’я його відрізняло лише те, що він відтявся від нього, аби поєднатися з Римом (слово уніят походить від лат. дієслова unire – поєднувати). Однак російська влада вважала його чужою релігією, центр якої був в Україні, що перебувала тоді під австро-угорським пануванням. Натомість російський патріярхат вважав католицизм східного обряду троянським конем римського папи на православній землі. 11

Така конкуренція на народній, мовній та культурній площинах прирікала на поразку будь-які спроби розвинути місцеві католицькі спільноти та надати їм цілісної структури. Щоразу, коли якийсь чужий священнослужитель намагався організувати російських католиків (чимало прикладів можна навести стосовно французьких асумпціоністів), то з усіх боків на нього чигала ворожість і неприйняття. Поляки вважали, що їх основне завдання полягає в поновному віднайденні вірних на теренах Росії, російські православні заздрісно берегли свій царський монополізм, а царська влада рішуче була проти того, щоби російські громадяни підпорядковувалися якомусь митрополитові з-за кордону! 7 листопада 1917 року російська революція повертається: більшовики, які до цього часу були в меншості, захопили у Петрограді владу (або те, що від неї залишилося). У західних державах, також католицьких, цю подію сприймають лише в аспекті її впливу на перебіг війни: якщо Росія вийде з боротьби, то доля конфлікту може змінитися кардинально. Значущою була перша реакція паризького «La Croix» від 9 листопада: «Це кінець блокади Німеччини!». На думку цієї католицької газети: «Німці відразу помітили, яку користь можуть отримати» з погіршення російської ситуації, «вони сприяли проникненню на їх територію вигнанців, котрі прагнули відіграти свою роль у Росії, і висилали своїх таємних емісарів завжди за однією і тією ж схемою». Таким чином Цедерблюм під прізвищем Ленін міг проїхати через Німеччину з усіма можливими зручностями і, поза сумнівом, із «заохоченням» у кишені. Звідки походить прізвище Цедерблюм? Це загадка. Однак така підозріла особа може бути лише євреєм. Думки з перегляду закордонної преси, наведені у «La Croix», доволі узгоджені: «Віддавна існують докази того, що Ленін і Троцький отримують безпосередню підтримку з Німеччини», – було написано у «Daily Chronicle». «Ленін, німецький агент, записав щось на кшталт першого пункту мирної угоди, яка наближається», – підтримує цю тезу «The Morning Post». «Петроград – це 12

не Росія. Це головний штаб німецького окупанта в Росії», – доповнює видання «Daily News». 11 листопада «L’Osservatore Romano» надзвичайно передбачливо та спокійно наголошує на тому, що ситуація в Росії прогнозована. «Коли в повітрі висить буря, то мусить вдарити грім […]. Історія, так само, як і правда, не може задовольнити всіх», – сентенційно коментує ватиканське видання. Упродовж наступних тижнів із Росії надходить настільки уривчаста й суперечлива інформація, що вона не викликає надто багато коментарів. Коли майже через місяць після захоплення Зимового палацу до Ватикану доходить новина, що більшовики відмовляються далі брати участь у війні, то европейською пресою проноситься вигук обурення, який пророкує «максималістам», а зокрема «Бронштейнові – Троцькому», що їх відмова протиставлятися німцям є самогубством. Анархія, революція, зрада, сором, розпач – европейські газети суворо оцінюють дії «совєтів». Лише «L’Osservatore Romano» роз’яснює, що «Росія не зникла» і що «революція – це ніби маятник, який осцилює між двома крайнощами, поки не вичерпається їх початковий розгін, а потім зупиняється рівно посередині». Папа Венедикт XV, вірний своїй політиці нейтральности, через яку йому довелося терпіти чимало образ із боку французьких та німецьких католиків, не засуджує того, що Росія вийшла з конфлікту, адже це можна було передбачити, бо вона «попри все, не зникла зі сцени світової політики».

Два майбутні папи у першій шерензі Два представники єпископа Риму, які перебувають у Польщі та Німеччині, систематично інформують його про ситуацію в Росії. Ці обидва церковні достойники – особи найвищого калібру. Перший, монсеньйор Ахіле Ратті, незабаром має стати нунцієм у Польщі, а згодом – папою Пієм XI; другий, монсеньйор 13

Евдженіо Пачелі, у майбутньому стане папою Пієм XII. Це за посередництвом нунція Пачелі, який підтримував контакти із графом Вільгельмом фон Мірбахом, пруським амбасадором у Петрограді, папа пропонує, що у випадку загрози для життя царської сім’ї може прийняти її до Ватикану. Відповідь на цю пропозицію так ніколи й не надійшла: папа, так само, як і всі інші, довідається, що 17 липня 1918 року в Єкатеринбурзі більшовики вбили царя та його сім’ю. Крім цієї дуже конкретної гуманної пропозиції, Ватикан не промовляє ні слова. Навіть декрет, виданий більшовиками 23 січня 1918 р., у якому брутально було обмежено свободу віровизнання, не викликав у Риму жодної реакції. Лише архиєпископ Могилева Едвард фон дер Роп висловив офіційний протест проти цих розпоряджень, які в листі до папи назвав вражаючими. Наприкінці травня 1918 р. папа відписує йому, що справи врештірешт налагодяться і Бог учинить так, що в Росії таки «зійде зоря вільного та нестримного розвитку». Пишучи зі свого містечка на Донеччині, отець Неве не має жодних ілюзій, та у своїх листах наголошує на тих зисках, які католики можуть отримати після відокремлення Церкви від держави. Він ще не знає, що вся його кореспонденція потрапить на стіл папи. Для Венедикта XV хаос, який запанував у Росії, був насамперед несподіваною нагодою для великого повернення папства на міжнародну сцену. У травні 1915 року Італія погодилася приєднатися до війни з боку Антанти, таємно ставлячи умову, що Апостольська Столиця не повинна брати участи у майбутніх мирних переговорах. Наприкінці листопада 1917 року «совєти» злосливо оприлюднили таємну 15 статтю Лондонського договору, який підписали росіяни, англійці та французи. У статті йшлося про те, що папу буде вилучено з великої дипломатичної гри. Тимчасом у цій грі папа диспонує найсильнішою картою – визнанням російської держави. Беручи до уваги побічні наслідки такої декларації (починаючи від злости польських католиків, яку можна було передбачити), цей неочікуваний козир надалі 14

треба тримати прихованим, аби витягнути у найбільш відповідний момент. Саме такою є причина стриманости Ватикану. Єдиний римський достойник, який трохи володіє російською мовою, монсеньйор Ахіле Ратті, нещодавно був іменований апостольським візитатором у Польщі та Литві, але Венедикт XV розширює підлеглі йому території також на Естонію, Латвію та Росію. Вже у вересні 1918 року монсеньйор Ратті контактує зі «совєтами» і просить їх про традиційні гарантії, щоби мати змогу відвідати католиків у Росії, звісно ж, зі «суто релігійною» метою: йдеться про можливість вільного пересування, недоторканість кореспонденції тощо. Відповідь була однозначною: «Нет». Подорож майбутнього папи до «країни рад» не відбудеться.

Шахрайства, страждання, різанини Майже водночас два наступні втручання Апостольської Столиці викликають не надто доброзичливі реакції з боку нових правителів Кремля. Спочатку, 3 лютого 1919 року, кардинал П’єтро Ґаспарі, державний секретар, висилає телеграму, в якій протестує проти невмотивованого арешту архиєпископа Могилевського Едуарда фон Ропа. У саркастичній відповіді міститься пояснення, що арештовано не самого достойника, а його родича, до того ж через «контрабанду валюти»! 12 березня у наступній телеграмі, адресованій Леніну, виражено співчуття з огляду на вбивство Київського митрополита Володимира, близько двадцяти єпископів і кількох сотень православних священиків. Відповідь також була саркастичною – у ній заперечувався сам факт убивств, а також, всупереч усім доказам, там було оскарження православних інформаторів папи за те, що вони надають недостовірну інформацію. Обидві відповіді будуть опубліковані у «L’Osservatore Romano», щоби читачі побачили приклад поведінки радянської влади. 15

Через два роки після того, як влада перейшла в руки більшовиків, Росія занурюється у страшенну злиденність: голодна смерть збирає багаті жнива – приблизно два мільйони жертв. 5 серпня 1921 року папа Венедикт XV звертається до всього людства у справі Росії, а також пропонує надати їй допомогу, яка має на меті нагодувати голодуючих. Пропозиція була прийнятою: Ленін вислав до папи свого давнього друга Вацлава Воровського, шефа радянського торгового представництва у Римі, щоби той надав повноважень апостольській місії, яка має прибути до самої Росії. А тому католицькі достойники можуть нав’язувати безпосередні контакти з російським народом! Ще 22 січня 1922 року, на ложі смерти, сивочолий папа допитується в осіб, які його оточують, чи вже надійшли радянські візи. Відтак його наступник, у минулому нунцій Ахіле Ратті, який 6 лютого став Пієм XI, надасть монсеньйорові Джузепе Піцардо, підсекретареві закордонних справ Церкви, повноваження підписати з представником Леніна перше і єдине порозуміння, яке будь-коли відбулося між Ватиканом та радянською державою. Це могла бути пора для втихомирення у стосунках, якби не те, що 23 лютого 1922 року той самий Ленін підписав декрет, який наказував «з найбільшою енергією та без жалощів» відібрати всі цінності, які належать російським церквам та монастирям. У таємному листі, висланому 15 березня до «товариства Молотова», Ленін виявляє подвійну мету цієї постанови: швидко наповнити державну казну напередодні економічних і фінансових негоціяцій у Генуї, а також використати цю нагоду для того, щоби «розстріляти якомога більше представників буржуазії та клиру». Адже це дасть змогу викоренити «будь-яку ідею спротиву на багато десятиріч!». Коли 10 квітня 1922 року розпочалася конференція у Генуї, Ленін уже був хворий і радянську делегацію очолював Георгій Чичерін, народний комісар закордонних справ. Чичерін був інтелігентною та освіченою людиною, поліглотом і меломаном – нетиповий більшовик. Конференція, яка відбувалася у Палацо 16

Сан-Джорджо, зібрала представників 29 країн, переможців та переможених із 1914-1918 років, тих, котрі отримали переваги завдяки Версальському трактату, і тих, котрі залишилися у програші. Мета конференції полягала в тому, щоби на здоровій основі відбудувати повоєнну европейську економіку. Апостольська Столиця, звісно ж, не належить до цих країн, та папа Пій XI веде спритну політику, щоби попри все відіграти одну з першопланових ролей у цій дипломатичній події, під час якої йдеться про долю Европи. Архиєпископа Генуї монсеньйора Сіньйорі, який спочатку нарочито заохочував вірних молитися за успіх конференції, а потім передав сердечні побажання успіху від папи Пія XI, також запросили на церемонію відкриття, а потім на банкет, який організував італійський король на палубі броненосця «Данте Аліґ’єрі». Запрошених розсадили в алфавітному порядку, відтак архиєпископ Сіньйорі сидить навпроти Чичеріна: – Протилежності зустрілися! – гумористично коментує Віктор Емануїл III, заохочуючи до спільного тосту. Фотографія, на якій було увіковічено цю подію, облетіла весь світ. 5 травня, використовуючи цей медіяльний шумок, папа Пій XI посилає до Генуї одного зі своїх найліпших дипломатів, молодого й успішного Джузепе Піцардо, щоби він вручив меморандум шефам делегації. У ньому папа відкрито висловлює прагнення «поновного прийняття Росії до консонансу цивілізованих держав», звісно, взамін на те, що у цій країні буде повернено свободу віровизнання. Георгій Чичерін приймає посланця папи в апартаментах королівського палацу, а їх розмова триває понад дві години. Під час прес-конференції, яка відбудеться через три дні, представник радянської держави, на величезне здивування усіх присутніх, похвалить «високий моральний авторитет папи».

А що каже Біблія? Енцикліка, і це нікого не дивує, покликається на Боже Об’явлення. Однак треба відкрито визнати, що Біблія містить небагато текстів, які можуть стати базовими для опрацювання родинної та статевої моральности. Щоправда, в біблійних книгах можна знайти чимало описів чистих і нечистих прикладів подружнього життя. «Не пожадай дружини ближнього свого», – сказано у Декалозі, а в Пісні пісень знаходимо один із найпрекрасніших у людській історії гимнів про любов, проте у Старому Завіті не заборонено ані багатоженство, ані розлучення, ані конкубінат, його автори також мовчать про контрацепцію. Книга Буття про Адама та Еву говорить лише, що Бог «створив чоловіка і жінку», «щоб вони були плідні й розмножувалися і наповнювали землю». Єдиний біблійний текст, що має бодай якийсь зв’язок із контрацепцією, – це славнозвісний фрагмент із Книги Буття, в якому описано вчинок Онана: «викидав сім’я на землю», коли спав із вдовою свого брата. Латинський переклад святого Єроніма з IV століття дає зрозуміти, що саме цей перерваний статевий акт, цей coitus interruptus, накликав на Онана Божу кару (яка веде за собою засудження мастурбації). Натомість справжня провина Онана полягала в тому, що він не хотів виконати Божого наказу та забезпечити потомство вдові свого брата. «Не сподобалося Господеві» те, що Онан зневажив свій обов’язок стосовно родини, а не те, що він здійснив перерваний статевий акт! У Новому Завіті теж немає чітких вказівок. Коли читаємо твори чотирьох євангелистів, то видно, що навчання Ісуса зробило невеликий внесок у справі сімейних стосунків і статевого життя – крім того, що чоловік та жінка отримують заклик «бути одним тілом», і того, «що Бог поєднав, людина нехай не роз’єднує». Ісус особливо вирізняється великодушністю та милосердям, хіба що за винятком наказу, який стосується чоловіків і залишається основою заборони розлучень. Чужоложниця? «Не засуджуйте 155

її». Самарянка, яка змінювала чоловіків одного за одним? Саме їй Ісус об’явив, що Він – Месія. Марія Магдалина, перелюбниця? Ісус пробачає їй, «бо вона багато полюбила». Саме це пояснює той факт, що тексти Вчительського уряду Церкви, присвячені цій темі, до сьогодні базуються радше на традиції, яка бере початок від апостола Павла, сягає святого Августина і святого Томи Аквінського й аж до Пія ХІ, ніж на Святому Письмі. Впродовж перших десяти століть саме правила, що стосуються таїнства покаяння, яке є визначальним для християнського життя, стануть для священиків поштовхом до надмірного кодифікування норм життя подружнього. Упродовж історії християнство, звичайно ж, здійснило фундаментальний онтологічний поступ: у стосунку до поганської стародавности, яка не надто змінилася – достатньо згадати про стоїків, – християнство внесло принцип рівности чоловіка та жінки, поклало край абсолютній владі pater familias, ввело до стосунків між чоловіком та дружиною любов, що бере початок у серці, а також пошану до життя дітей. Однак християни не уникнули ані таємниць, ані табу, притаманних їхнім часам: поки наука не відкрила законів, що керують процесом плідности, питання, пов’язані зі статевістю – сперма, кров, менструація, народження дітей, – були овіяні магією, облудою або недоречністю. І саме так упродовж століть богослови та сповідники формували заборони, пов’язані зі святами, з жіночим менструаційним циклом, вагітністю, а також моральністю, яку опрацювала Церква. Хіба дівоцтво не має більшої цінности, ніж подружній стан? Чи чоловік, який порушує правила, обов’язкові для всіх, не втягує власну дружину до пекла? Чи сексуальну приємність у подружжі треба засуджувати? А ще згадайте про зв’язок статевого акту і зачаття. Адже це питання виникало в усіх цивілізаціях, у всіх релігіях, усіх системах моральности: чи статевий акт має на меті лише розмноження? Упродовж двох тисячоліть Церква створила надзвичайно педантичну та рафіновану моральність, яка зводиться до обмежень 156

і заборон. Вона без великих зусиль обминає наукові відкриття та здобутки техніки, які роблять революцію у цій сфері, починаючи з половини ХІХ століття. Коли 1930 року папа Пій ХІ пише енцикліку про подружжя «Casti connubii», то небагато католиків обурюються через засудження будь-якої контрацепції: «Справді немає такої причини, навіть надзвичайно важливої, яка могла б узгодити з природою та виправдати те, що їй суперечить. […] А тому особа, яка, здійснюючи [подружній] акт, свідомо позбавляє його успішности, діє проти природи і робить негідний та нечесний вчинок». Отож, перерваний статевий акт, презервативи, діяфрагми, стерилізацію за допомогою фармакологічних засобів можна назвати «нечесними» діями.

Оґіно чи таблетка? Доля розпорядилася так, що того ж року, коли Пій ХІ пише «Casti connubii», тобто 1930-го, японський лікар Кюсаку Оґіно публікує статтю про свій славнозвісний метод, який дає змогу подружній парі уникнути зачаття дітей завдяки відмові від статевих стосунків упродовж тих днів, коли в організмі жінки відбувається овуляція. Цю періодичну стриманість, яка базується на використанні природного методу, не можна назвати неприпустимою. Саме так вирішує Пій ХІІ у 1951 році під час конгресу акушерок. У випадку «дуже серйозних мотивів» медичного, євгенічного, економічного та соціяльного характеру подружня пара може обмежити сексуальні стосунки до неплідного періоду жіночого менструального циклу. Папа Пій ХІІ мимохідь визнає, що призначення подружнього союзу не обмежується обов’язком мати дітей, а також що «регулювання зачать» можна узгодити з Божим законом. Коли 1954 року винайшли протизаплідну таблетку, то це знову викликало дебати, особливо у богословському середовищі. Деякі богослови, зокрема Луїс Янсен із Лювена, вважають, що 157

цей засіб зовсім не суперечить здатності людини змінювати природу, про що говориться у Книзі Буття. Якщо протизаплідна пігулка не нищить і не пошкоджує жодного органа, якщо вона не має абортивної дії, не загрожує життю, то це означає, що вона лише стримує природне функціонування організму. То в чому ж полягає відмінність між вживанням таблетки та методом Оґіно? Інші богослови протестують і цілковито засуджують цей штучний засіб, який має на меті протидіяти Божій волі. Пій ХІІ також схиляється до такого погляду. Та попри це під час конгресу гематологів, який відбувся 1958 року, папа стверджує, що жінка може приймати протизаплідну таблетку в разі необхідности під час захворювань матки або інших недуг. Це має відбуватися згідно з принципом вчинку, що має подвійні наслідки: коли позитивний наслідок вчинку перевищує його негативний результат. Окрім цих, часто суто теоретичних суперечок, виникає дуже конкретне запитання, яке впродовж років живитиме полеміки та ділитиме експертів на два фронти: чи кількість дітей, яких хоче мати конкретне подружжя, залежить лише від Божого провидіння – чи може бути наслідком свідомого та відповідального вибору чоловіка і дружини, який відбувається під Божим наглядом? У 1963 році католицький єпископ Вільям Бекерс на голандському телебаченні апелює до Церкви, щоби вона не втручалася до того, що повинно належати до сфери сумління віруючих осіб. Через кілька місяців про це говорять усі голандські єпископи, котрі помітили «значний та швидкий науковий поступ». У цей час уже триває ІІ Ватиканський собор. На небосхилі европейського єпископату сходить нова зірка – 58-річний кардинал Лео-Жозеф Сюенан, архиєпископ Мехелена та Брукселя, а також примас Бельгії. Саме він стає центральною постаттю собору. Він завжди цікавився темами, пов’язаними з подружнім життям. У 1956 році архиєпископ Сюенан опублікував книжку «Amour et maîtrise de soi» («Любов і панування над собою»), і саме в цей час у Кракові священик Войтила писав «Любов 158

і відповідальність», яка вийшла друком 1960-го. Обидва вважають, що контрацепція – це «заперечення подружнього життя», яке перетворюється на «фальш і шукання себе». Однак водночас стверджують – на основі того, що чують від жінок під час сповіди, – метод Оґіно тут не є панацеєю. Кожен із цих авторів персоналістично підходить до опрацювання даної проблеми. Обидва, і в Лювені, і в Любліні, консультуються з лікарями, демографами, економістами та богословами, щоби поглибити свої знання у цій сфері. Однак, і це цікаво, бельгієць та поляк дійдуть абсолютно різних висновків.

Відпірна доктрина Коли восени 1962 року розпочинався собор, кардинал Сюенан збентежено зауважив, що одна зі схем, запропонована соборовим отцям під заголовком «De castitate», яку написав консервативний богослов Ерменеджільдо Ліо, стосується подружжя й авторитетно пропонує… нічого не змінювати у цій доктрині! Чи це можна назвати терміном aggiornamento, про яке говорив Іван ХХІІІ? У березні 1963 року архиєпископ Мехелена та Брукселя підказує папі – який його цінує, а в березні 1962-го навіть іменує кардиналом, – що варто створити невелику комісію, яка займалася би суто цією проблемою. Старий і хворий понтифік підтримує цю пропозицію. Однак смерть «доброго папи Івана», яка спіткала його через місяць, перервала цей процес. Папська комісія у справі дослідження залюднення, родини та народжуваности виникла щойно восени. 12-го і 13 жовтня 1963 року шість членів комісії зустрічаються в готелі «Hof Ter Bank» поблизу Лювена, маючи офіційне завдання підготуватися до міжнародної конференції ООН, присвяченої залюдненню, яка мала відбутися у Нью-Делі навесні 1964-го. У Лювені один із членів комісії, отець Клемо Мертен, уже керує дослідною групою, яка займається тематикою залюд159

нення. Групі радять зберігати таємницю. У зустрічах беруть участь: французький єзуїт соціолог Станіслас де Лестапіс, а також троє світських осіб – британський лікар Джон Маршал, доктор П’єр фон Россум, особистий лікар королеви Бельгії, а також економіст Жак Мертенс де Вільмар. Швейцарський домініканець Енрі де Рідматтен, секретар групи, напише під час цих дебатів двадцять дві сторінки дуже ортодоксійного протоколу, нагадуючи про стан доктрини, а також від імени комісії натякаючи на те, що ліпше було б ближче придивитися до всього, що пов’язане з контрацептивами, а папі не варто займати стосовно цієї справи дефінітивної позиції. І нічого більше. – Жоден із нас, – визнає доктор Маршал, – не брав до уваги, що давня доктрина може або повинна бути зміненою! Папі Павлу VI буде складно на цьому зупинитися. Навесні 1964 року він заохочує організувати другу зустріч комісії, кількість членів якої збільшилася на сім нових учасників. Ця група зустрічається, знову секретно, із 3-го до 5 квітня 1964 року в Коледжіо Піо Латіно, холодному приміщенні неподалік Ватикану. Серед нових членів є п’ятеро священиків, зокрема 51-річний редемпторист Бернард Герінґ, богослов, друг Йозефа Ратцинґера, експерт, якого особисто запросив Павло VI, а також 48-річний канонік П’єр де Лошт, викладач родинного душпастирства в Лювені, особа, близька до кардинала Сюенана. Ці двоє належать до «табору реформаторів». Увагу звертає особливо Герінґ, коли висуває основану на біології ідею про те, що саме подружній союз, а не лише подружній акт, існує для продовження роду. Секретар комісії отець де Рідматтен пише дуже обережний звіт на дев’ятнадцяти сторінках, з якого виникає, що треба поглибити доктрину, водночас не відмежовуючись від минулого… Через кілька днів лондонська газета «The Times» публікує гучне інтерв’ю з колишнім архиєпископом Бомбея Томасом Робертсом, який висловлюється на користь контрацепції. Цей текст викликає величезну кількість відгуків. Усі коментують відповідь кардинала Отавіяні, незламного охоронця догми: в італійсько160

му журналі «Vita» він стверджує, що «треба відкинути будь-які сподівання на те, що Церква колись проковтне протизаплідну таблетку». Префект Конгрегації священної канцелярії, одинадцята дитина із дванадцяти в сім’ї, охоче пояснює, що якби його батьки застосовували контрацепцію, то він ніколи не з’явився б на світ. Уся ця контроверсія непокоїть папу Павла VI: 13-го і 14 червня 1964 року він за допомогою телеграфу терміново скликає тринадцятьох членів комісії, до якої запрошує ще двох богословів. Третє засідання комісії відбувається у «Домі Марії» в Римі. На думку Амлето Чіконьяні, державного секретаря, мета засідання полягає у тому, щоби втихомирити контроверсії, які є наслідком поглядів, «що непокоять Церкву». Тимчасом наслідок цього засідання буде діяметрально протилежним. Деякі богослови, зокрема німецький мораліст Джозеф Фукс, змінили погляди, ще інші бідкаються, що ніхто не звертає уваги на поступ наукових досліджень у цій сфері. На третій день, щоби спонукати розвиток дискусії, де Рідматтен ставить на голосування два питання. Чи вживання протизаплідної таблетки припустиме з погляду моральности? Дев’ять членів комісії відповідають «ні», двоє – «так», а троє утримуються від відповіди. Чи папа повинен своїм авторитетом підтримувати допустимість вживання протизаплідних таблеток? Чотирнадцять членів комісії відповідають «ні», та шестеро з них хотіли би, щоб папа наразі не приймав у цій справі остаточного рішення. Павло VI заклопотаний. 23 червня, під час виступу у присутності Кардинальського колегіюму, він публічно розкриває факт створення комісії та офіційно доручає їй завдання дослідити питання регулювання народжуваности, «про яку всі говорять». Однак папа визначає чіткі межі: це правда, що проблема перебуває «на етапі досліджень», але не може бути й мови про зміну зобов’язуючих врегулювань: – Немає причини вважати принципи, установлені Пієм ХІІ, застарілими. До них треба ставитися як до зобов’язуючих що161

найменше до того часу, поки ми не відчуємо, що наше сумління вимагає їх змінити… Цей риторичний маневр ні про що не говорить. Він лише спричиняє поглиблення загального замішання. По-перше, промова Павла VI є заохоченням для всіх тих, хто хотів би, щоби Церква змінила погляд: якщо папа таким чином спонукає замислитися, то це означає, що замислитися є про що! По-друге, для світу така позиція папи свідчить про його невпевненість і драматичні вагання…

Нова справа Галілея? 23 жовтня 1964 року, коли соборні отці, обговорюючи ХІІ схему (яка пізніше стане конституцією «Gaudium et spes»), хочуть зайнятися питанням подружжя, папа заявляє, що проблему регулювання народжуваности досліджуватиме нова комісія, а соборні отці повинні її оминути. Це викликає збентеження серед учасників нарад: хіба собор може говорити про подружжя, обминувши тему контрацепції? До того ж хіба той факт, що обговорення цієї справи довірили якійсь зовнішній комісії, не свідчить про недовіру до єпископів? 28-го і 29 жовтня під склепінням базиліки Святого Петра розпочинається битва, що заздалегідь приречена на поразку. До слова запрошують сімнадцять промовців. Серед них є консерватисти, такі як Руфіні, Бравн, а навіть сам Отавіяні. На їх думку, ця проблема не належить до царини віровчення. Однак є й більш відкриті особи, такі як патріярх Максимос IV, кардинали Леґер, Альфрінк чи Сюенан. Останній пафосно закликає: – Брати, благаю вас, не розпочинаймо нового процесу Галілея! Дискусія завмирає, як і хотів папа. Однак Святіший Отець не може не помітити, що найбільш реформаторські виступи викликали шквал оплесків. 162

Аби дійти широкого консенсусу, в листопаді Павло VI доручає де Рідматтену збільшити комісію до 58 членів. Ця нова група зустрічається із 25-го до 28 березня 1965 року в Коледжіо Спаньйоло, новому будинку, розташованому доволі далеко від центру Риму. До складу комісії тепер входять двоє єпископів, 22 священики і 32 світські особи, серед яких троє гінекологів, два психіятри і тринадцять інших лікарів, а також… (неймовірно!) п’ятеро жінок! Завдяки ідеї отця де Лохта, там є навіть три подружжя, яких запросили саме як п о д р у ж н і п а р и : Лорен і Колетт Потвіни (з Канади), Патрик і Патриція Кровлі (зі США), Шарль і Мері Ренду (з Франції). Ці особи почувалися дещо збентеженими через те, що їх покликали до цього ареопагу. На ніч організатори розділили подружні пари, і цей конфуз вказував на те, наскільки велика прірва відділяє учасників від теми, яку вони обговорюють. Однак саме так і буде – дружини спатимуть у сусідньому монастирі. – І справді, – пожартувала Петті Кровлі, – це найліпший спосіб регулювання народжуваности! У довгому та незручному залі Коледжіо Спаньйоло, де учасники займають сидячі місця вздовж стін, а особа, що виголошує промову, стоїть посередині, робота аж кипить, а суперечки – гострі та гучні. Серед дванадцяти питань, які поставили учасникам, є одне вибухове: чи доктрина Церкви на тему контрацепції може змінюватися? Вступне голосування богословів, присутніх на зустрічі, виглядає наступним чином: дванадцять голосів «за», сім – «проти». Особливу увагу привертає те, що, на думку більшости присутніх, не треба «повторювати давні засудження». Історія набирає розмаху. 27 березня під час авдієнції у Ватикані Павло VI приймає членів комісії. Папа активно схвалює роботу комісії та заохочує присутніх вести подальші розважання, а також зберігати об’єктивізм і цілковиту свободу духа. Павло VI наголошує на нагальній потребі прийняти деякі рішення: 163

– Не можна залишати людські сумління у невпевненості, яка нині надто часто не дає подружньому життю розвиватися сповна і згідно з Божим задумом! Усі присутні вбачають у цьому заохоченні підтвердження попереднього голосування богословів: настав час змін. Такого висновку дійшов отець де Рідматтен у своєму кінцевому рапорті: «Чи то консерватисти, чи прогресисти, чи то богослови, чи світські – всі переконані, що Церква повинна рушити з місця…»

«Відповідальне батьківство» Комісію розпускають на рік. Упродовж цього часу кардинал Отавіяні за допомогою отця Джона Форда, американського богослова та відомого консерватиста, може підготувати належну й обґрунтовану відповідь. Коли 13 квітня 1966 року члени комісії зустрічаються на підсумковому засіданні в Коледжіо Спаньйоло, то дізнаються, що правила змінилися: вони – лише експерти, а їхня думка має тільки дорадчий характер. Натомість завершення роботи доручать групі з шістнадцяти кардиналів та єпископів, яких призначив папа! У цій групі, крім кардинала Отавіяні, також є: Сюенан (Бельгія), Хінан (Лондон), Дьопфнер (Мюнхен), Ґраціяс (Бомбей), Дюпуї (Альбі), Дірден (Детройт) і, в самому кінці списку, Войтила (Краків). Однак тактичні підступи кардинала Отавіяні не можуть приховати дійсности: більшість богословів, які є членами комісії, уже мають сумніви щодо «у своїй суті нечесного» характеру контрацепції. На два запитання – чи доктрина Церкви є незмінною і чи контрацепція є порушенням природного закону – п’ятнадцятеро із цих богословів відповідають «ні», а четверо притримуються протилежної думки. Крім цього, результат серйозних і незаперечних досліджень, які стосуються труднощів, що їх переживає Католицька Церква, занепокоїть багатьох експертів. Ці дослідження провела американка Петті Кровлі, одна 164

з трьох заміжніх жінок, які належали до складу комісії, а також головуюча «Christian Family Movement» («Рух християнських сімей»). Після прочитання понад трьох тисяч свідчень, які вона наводить, уже ніхто не може ствердити, що метод Оґіно доречно вважати найкращим вирішенням проблеми. А Колетт Потвін, подружка Кровлі, так підсумувала ці труднощі: – Після смерти Бог запитає: «Чи ти любила?», а не: «Чи ти міряла температуру?». На початку червня 1966 року напруження зростає. Спочатку загострюється обмін думками, трапляється і так, що учасники звинувачують одні одних у лицемірстві. Дехто, наприклад, Джон Форд, рішуче відкидає навіть спробу якогось компромісу. Перед останнім засіданням отець Марчеліно Зальба, іспанський єзуїт, затятий ворог будь-яких змін, висуває фундаментальний аргумент: – А що ми зробимо з усіма тими душами, які ми послали до пекла, якщо ці норми втратять свою зобов’язуючу силу? На що збентежена Петті Кровлі парирує: – Отче Зальбо, невже Ви справді вірите, що Бог виконував усі Ваші накази? З одного боку маємо розумові аргументи, з іншого – довіру до Церкви. Діялог стає неможливим. Аргументи – непримиримі. На думку консерватистів, які опинилися в меншості, не може бути й мови про синтез! Отож, папа не отримає документа, котрий був би результатом роботи групи (зрештою, і група вже перестала бути групою), як сподівався, а лише три різні суперечливі тексти. Першим є рапорт, який назвали рапортом меншости. Його автор – запальний, а часом навіть агресивний Джон Форд. Цей рапорт підписали отці Віссе, Зальба та де Лестапіс. Останній відкидає можливість змінити доктрину та знецінювати навчання Церкви, а також рішуче наголошує на ризику розпаду інституції. Більшість відкинула цей документ і написала власний, у якому насамперед ствердила: ніщо не стоїть на перешкоді тому, щоби змінити 165

традицію, а також наголосила на тому, що в багатьох подружніх пар дотримання церковних законів часто «має нищівний вплив на інші цінності». Останнім текстом був документ із заголовком «Відповідальне батьківство», в якому автори обережно розвинули думку про те, що «моральна цінність сексуальних стосунків набуває значення у подружньому житті, яке є плідне і розвивається в дусі відповідального батьківства, великодушного та розсудливого…» Свідки стверджують, що за цей останній текст проголосували 52 учасники, проти нього – лише чотири. Однак від цього голосування не залишилося жодного сліду. Так чи інакше, 20 червня, коли єпископи та кардинали зустрічаються під час пленарного засідання, більшість із них схиляється до того, щоби зайняти позицію відкритости: Ернст Фуш, Ґраціяс, Йозеф Лефевр та інші. У п’ятницю 24 червня 1966 року, після останньої спроби Отавіяні заблокувати [роботу групи], шістнадцять її учасників висловлюються таким чином: – «Чи контрацепція є поганою у своїй суті?». Відповідь звучить: «ні» (дев’ять голосів проти трьох, ще троє учасників утрималися). – «Чи контрацепція узгоджується з традицією та навчанням Церкви?». Відповідь: «так» (дев’ять голосів «за», п’ять – «проти», один учасник утримався). 25 червня, після прощальної вечері, учасники розійшлися до власних кімнат, переконані в тому, що підштовхнули історію у належному напрямку. Однак 28 червня, коли кардинал Юліюс Дьопфнер та отець де Рідматтен передаватимуть папі висновки спільної роботи, документовані дванадцятьма томами, де містилися всі рапорти, зауваження та записи, що стосуються справ, якими займалася комісія, кардинал скаже секретареві: – У мене виникло враження, що Святіший Отець дуже нерішучий…

166

Зміст Вступ............................................................................................................. 7 1. Папа проти «совєтів» ............................................................................. 9 2. «Хай живе папа! Хай живе дуче!» ....................................................... 29 3. Перервана енцикліка ............................................................................ 47 4. Мовчання папи Пія XII ........................................................................ 65 5. Справа братів Фіналі ............................................................................ 87 6. Драма священиків-робітників........................................................... 105 7. Підпорядкувати собор ........................................................................ 129 8. Таблетка: на волосину від… ............................................................... 153 9. Схизма про ніщо ..................................................................................173 10. Смерть «усміхненого папи»............................................................. 195 11. Со-лі-дар-ність!» ................................................................................211 12. Болгарська мережа ........................................................................... 233 13. Помста «Opus Dei» ........................................................................... 247 14. Свята Туринська плащаниця ........................................................... 265 15. Його Ексцеленція «банкір Господа Бога»....................................... 283 16. Третя фатімська таємниця ............................................................... 299 17. Здивування: Ратцинґер ..................................................................... 321 Бібліографія ............................................................................................ 337

342