Переклад за виданням: Lore Dardanello Tosi. Piccola guida verso la gioia. Per chi l’ha persa strada facendo. Effata Editrice, 2010. УДК 17.031 ББК 88.336-44 Л 78
З італійської переклав Костянтин Зінченко
Видавництво спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції” Інституту української мови НАН України, 1999
Л 78
Тосі Дарданело Лоре Маленький путівник до радости / Лоре Тосі Дарданело ; пер. з італ. К. Зінченко. – Львів : Свічадо, 2013. – 160 с. ISBN 978-966-395-704-3 Невелика книжка з духовности присвячена темі радости та способам її осягнення. Авторка пише, що віднайти радість можна дотримуючись простих принципів у буденних ситуаціях, які складають наше життя. Завдання це водночас і складне, і просте. Складне, бо заохочує подивитися на себе, людину, та на світ по-новому, і просте, бо згадані принципи притаманні самій природі людини, визначені наперед Творцем. Стиль оповіді легкий та доступний. Корисною буде кожному, хто намагається краще пізнати себе та з’ясувати своє покликання. УДК 17.031 ББК 88.336-44
ISBN 978-966-395-704-3
© 2010 Effatà Editrise Via Tre Denti, 1 10060 Cantalupa (Torino) © Видавництво “Свічадо”, українське видання, 2013
ЗАПРОШЕННЯ Цим сторінкам притаманні певні риси, і мій обов’язок якнайкраще представити їх. Насамперед вони мають голос. За ним та в ньому прихована одна постать, одна душа. Цей голос і не ховається, і не виставляє себе напоказ. Він пропонує свої слова і свою мову природно та просто з колоритним та щиросердним акцентом. Сьогодні це доволі рідкісний стиль, він надає цим сторінкам переконливости та випромінює приязність. По-друге, ці сторінки сповнені позитивного заряду, який не є показним чи компромісним, а насичений впевненістю та досвідом. Надто часто ті, хто прагне нас вести чи просто спрямовувати, махають хустинкою на прощання нашому потягу, що вирушає, а самі зостаються на пероні вокзалу. Натомість, цей маленький «конвой» стає нашим попутником, який, розповідаючи нам про свій світ, допомагає проникнути йому в наші душі, нехай і не одразу, але переконливо, конкретно та плідно. Цим варто скористатися. І наостанок. Ці сторінки – легкі. Вони схожі на гірські струмки, які хоч і мають свої пороги та водоспади, однак вирують також і поміж травами, даючи їм у щедрий дар свої води. Дивовижні струмки – деколи магічні, а деколи звичайнісінькі, – які забезпечують 5
спраглих подорожніх смачною цілющою вологою. Саме тому в уважного читача повинно виникнути спонтанне бажання поділитися нею з іншими. Я запрошую до гарного читання про гарні речі. Досить навіть трішки торкнутися цих сторінок, щоб відчути себе оновленим та зміцнілим. П’єро Грібауді
Присвячується всім тим, кого ДОЛЯ привела на мій шлях
ВСТУП Цій книзі бракує основного розділу – про радість. Я намагалася написати його. На жаль, мені це не вдалося. Однак я зрозуміла одну важливу річ: радість є метою. Я не змогла написати цей розділ, оскільки ще не досягла цієї мети. Але я продовжую йти. Я була змушена задовольнятися тим, що у кожному розділі залишала ті маленькі квіточки радости, які віднайшла в різних куточках під час подорожі. Пропоную вам невеликий букетик цих квітів, разом із заохоченням іти та шукати їх у своєму житті. Зазвичай, щоб побачити їх, треба лиш відкрити очі. Л. Д. Т.
9
ЗРЕЧЕНІСТЬ Є ТОЙ, ХТО ПОДБАЄ
Мабуть, це не випадковість, що книга відкриває найбільший секрет радости вже у першому розділі: зреченість. Було б логічно дійти до нього крок за кроком, навчившись спочатку долати етапи щораз більшої відповідальности, щоб наблизитися до мети загартованими та готовими отримати «об’явлення». Але, спитаєте ви, що спільного у радості та зреченості? Багато чого, адже зреченість є автострадою, яка веде прямо до віри: необхідно зробити крок, щоб осягнути ідеальний спокій у серці. Отже, зреченість. Цей термін, на перший погляд, немовби ставить нас перед глухою стіною, такою довгою і високою, що викликає бажання одразу ж закрити книгу зі словами: я з цим не впораюся! Зреченість виглядає найскладнішою річчю у світі. Але власне тут і ховається проблема: ми легковажно думаємо, що у світі існує щось неможливе. А це велика помилка, бо якби ми вирішили йти за Законом світу – Законом набагато більшим та вищим, ніж ті жалюгідні спроби, на які ми спромоглися у цій царині; Законом, поруч з яким стаємо сліпими, глухими, скептично налаштованими та смішними, без най11
меншого здогаду про те, якого великого багатства ми позбавлені через власну короткозорість… – якби ми вирішили принаймні раз піти за цим Законом, то найперше наше відкриття було б таке: нічого неможливого не існує! З цього висновок: можливим стає навіть навчитися зрікатися. Зрозуміло, що зреченість йде першою в нашому переліку, оскільки від початку варто пізнати цей свого роду приспів, це часто повторюване поняття, яке ми зустрінемо в багатьох, якщо не у всіх розділах книжки: деколи явне, деколи – приховане, деколи – ледь-ледь відчуте інтуїтивно. За таких умов можна спокійно говорити про те, що ми почали з кінця. Зреченість передбачає насамперед прийняття всього того, що ми змінити не в змозі. Прийняття, яке, своєю чергою, передбачає усвідомлене зусилля волі. Термін «прийняти» часто плутають з приреченим підкоренням. Але ж відчуйте різницю самі! Прийняття, тріюмфуюче і впевнене, гордо тримає себе, воно не має нічого спільного з другим терміном, знедоленим і відкиненим на узбіччя: жалюгідна подоба, бліда, неначе привид. Підкорення виступає таким собі синонімом відмови. Пересічна людина уявляє собі підкорених осіб такими, що відмовилися від боротьби. Піднято білий прапор і, зі зв’язаними руками й ногами, можна спокійно відправлятися у полон. Підкорення свідчить про відмову від надії, мовчазну згоду з тим, що нам чуже; і, врешті-решт, воно просто рівносильне зраді душі. Підкоряється той, хто не визнає, що йому бракує мужности, аби відтяти від свого життя все те, що стоїть на заваді, обираючи натомість повну капітуляцію, на яку вдягають маску мудрости. 12
Я вірю, що всередині кожного з нас слово «підкорення» викликає відчуття провалу та поразки, хоча багато осіб, спасувавши перед страхом, часто піддаються спокусі втілити його в життя. Як результат, наша душа зменшується до бідної тремтливої тваринки, з кляпом у зубах, з розсіяним поглядом та з погаслим холодним серцем. Прийняття, натомість, народжується зі здорового реалізму, який припускає, що не контролює безвихідної ситуації, тому вибирає єдину можливу альтернативу – довіру. Іншими словами, довіряє те, що неможливо змінити, Тому, Хто може змінити все. З цього випливає, що за таких умов потрібна повна довіра. У цьому місці, на мій превеликий подив, я була змушена на мить відкласти ручку, оскільки усвідомила, що для окреслення поняття зречености залишилося не так уже й багато слів. Та досить лише чотирьох: нехай буде воля Твоя. Зреченість, звісно ж, є своєрідною відмовою від боротьби з тим, що змінити неможливо. Це – прийняття реальности в ту мить, коли вона насувається на нас силою неминучости. Зректися – означає погодитися з чимось, зректись самого себе, щоб довіритися комусь. Погодьтеся, хіба всі ці означення не вкладаються у згадані вище чотири чарівних слова? Тоді, коли мене стривожила ця блискавична істина, я надибала – під навіянням чогось, що тільки на перший погляд здавалось випадковим, – деякі молитви, які народилися в серці одного священика завдяки прямій дії благодаті, дарованої Христом. Йдеться про отця Доліндо Руотоло, який, разом зі святим отцем Піо з П’єтрелчіни, був колесом вагону Церкви минулого століття. Наведу кілька слів, щоб ви зрозуміли, про кого мова: «Чудотворець, який нічим не 13
поступався брату-капуцину, стигматик Христа і люблений Богородицею син, втаємничений у мудрість Святого Письма…» Одна з цих ефективних молитов ідеально відповідає на наше запитання. Ця молитва – Акт зречености. Проти тривог і скорбот. Отож, усе те, що нам перешкоджає і можна змінити – навіть ціною відгризеної лапи, як це робить лисиця в пастці, – необхідно змінити, щоб не опинитися на узбіччі, а зреченість є ніщо інше, як прийняття того, що приготувала для нас Доля. За таких умов молитва отця Руотоло стає рятівним плотом, який, якщо ми не здамося, ніжно запровадить нас до спасення, вимагаючи від нас не надзвичайних зусиль, а простої покори і прийняття. Ісус Христос дає підказку такими словами: «Чого ви тривожитесь і турбуєтесь? Дозвольте мені подбати про ваші справи і все заспокоїться. Істинно кажу вам, що кожен ваш вчинок справжньої, сліпої, повної зречености в мені сприятиме здійсненню того, що ви бажаєте, та вирішить найскладніші проблеми. Ваша зреченість у мені не означає здатися, засмутися і впасти у відчай, звертаючи потім до мене стривожену молитву, щоб я вас вислухав і перетворив тривогу в молитву. Зректися – означає закрити спокійно очі душі, відвернути думки від переживань та поринути в мене, оскільки лише я можу вас віднайти на іншому березі, неначе дітей, заснулих у материнських обіймах. Те, що вас тривожить та завдає неймовірного болю, – лиш ваші роздуми, думки і клопоти: прагнення будь-що самотужки впоратися з тим, що вас турбує. Скільки речей я роблю, коли душа у своїх матеріяльних і духовних потребах звертається до мене 14
з проханням: “Подбай Ти про це”. А потім вона закриває очі і спокійно засинає! Ви отримуєте мало дарів, коли турбуєтеся про те, щоб їх мати багато; і матимете їх пребагато, якщо в молитві покажете повну довіру до мене. Ви, коли вас тривожить біль, молитеся, щоб я позбавив вас від страждань, але як я маю це зробити, якщо ви хочете підлаштувати мене під ваші ідеї? Ви подібні до хворих, які не просять в лікаря допомоги, а дають йому поради, як себе лікувати. Не робіть цього, натомість моліться так, як я вас навчив у молитві Отче наш: “Нехай святиться ім’я Твоє”, – тобто нехай воно прославиться у цій моїй потребі. “Нехай прийде царство Твоє”, – тобто нехай у нас й у світі все прагне до цього Царства. “Нехай буде воля Твоя”, – тобто подбай, Господи, про це все саме Ти. Я втручаюся з усією моєю всемогутністю, вирішуючи найскладніші питання. Ти бачиш, як хвороба підбадьорює, а не розчаровує? Не турбуйся, закрий очі і скажи мені довірливо: “Подбай Ти про це!”. Обіцяю тобі, що я подбаю. Обіцяю тобі, я втручуся, як лікар, і, якщо буде необхідно, вдамся до чуда. Не будьте малими дітьми, що вимагають від мами подбати про їхні потреби, а самі намагаються вирішити все власноруч, перешкоджаючи своїми ідеями та капризами маминій роботі. Закрийте очі і довіртеся течії моєї благодаті, закрийте очі і дозвольте мені вирішити проблеми, закрийте очі та відженіть від себе, неначе спокуси, думки про майбутнє. Відпочиньте в мені, віруючи в мою доброту, і я обіцяю вам моєю любов’ю, коли ви проситимете мене 15
подбати, то про все подбаю якнайкраще, втішу вас, звільню вас і провадитиму вас. І коли мені треба буде вивести вас на дорогу, яка відрізняється від тієї, яку бачите ви, я буду поруч з вами, оскільки немає кращих ліків, ніж моя любов. Але я зможу про все подбати лише тоді, коли ви закриєте очі. Вас не бере сон, ви хочете все оцінити, все пізнати, все обдумати. Ви довіряєте лише людським можливостям. І це стає на заваді моїм словам та баченню. О, як я прагну від вас зречености, щоб збагатити вас, і як я поспішаю до вас, коли бачу вас стурбованими! Діє, як Бог, той, хто повністю довірився Йому. Коли бачиш, що ситуація ускладнюється, скажи з закритими очима душі: “Ісусе, Ти подбай про це”. І розслабся, оскільки твій розум напружений, тобі важко побачити зло. Довіряй мені частіше, відволікаючись від себе самого. Чини так завжди, коли є якась потреба. Чиніть так усі й побачите великі тихі чуда. Я обіцяю це вам моєю любов’ю: я про все подбаю, обіцяю! Якщо ти залишишся зі мною, нікуди не поспішаючи, не переживаючи про мільйон речей, а покладеш на мене всю твою довіру, я дам тобі все необхідне відповідно до мого вічного задуму. Я дам тобі почуття, яких очікую від тебе; я дам тобі велику любов до ближнього, і ти робитимеш та казатимеш все те, чого я побажаю. Саме так, усе, що ти робитимеш, народжуватиметься з моєї любови. “Коли ж ви в мені перебуватимете, і мої слова в вас перебуватимуть, – просіть тоді, чого лиш забажаєте, і воно здійсниться для вас” (Йо. 15, 7)». 16
Який дивовижний спокій прихований у цих словах! Коли вони припинили кружляти між стінками клітки, в якій ми самі себе ув’язнили, ці заклики до зречености – до справжнього прийняття – знімають з наших плечей тягар, який ми не повинні нести, а потім наповнюють нас справжнім спокоєм серця. Від нас вимагають лише зробити вибір. Вільний вибір – дар неймовірної цінности, яким ми збагачені як люди, – полягає власне у свободі зробити чіткий вибір за будь-яких умов, в яких ми опинимося протягом життя. Життя пропонує нам лише дві можливості: ілюзію та Реальність. Іншими словами, ми постійно повинні вирішувати, чи розраховувати на власні сили – єдине, чому ми довіряємо, – чи все ж таки готові довірити всі наші проблеми Силі, яка набагато перевищує наші можливості, хоч, як ми знаємо, завжди в нас присутня. Сила, яка може діяти в нашому житті за умови, що ми звільнимо місце в нашому серці, відсунемо себе набік, дозволяючи здійснюватися через нас і незважаючи на нас завданню, яке ми отримали в цьому світі. Отже, прийняти щось – це природний наслідок зречености і довіри до Провідника, про якого ми знаємо, що Він надійний та мудрий, що Він завжди захистить нас, і якому ми довіряємося з вільного вибору, ставши нарешті готовими зростати, підніматися, підноситися вгору аж доти, доки, розчинені в радості, не відчуємо, що літаємо! І ще раз процитую отця Руотоло, який дає нам «ключ, щоб у скрутну хвилю відкрити двері Божої любови: 17
1 – Господи, нехай буде воля Твоя. 2 – Я довіряю Тобі. 3 – Подбай Ти про все. 4 – Прийми мою зреченість. 5 – За посередництвом Пресвятої Богородиці. Не бійся! Цим ключем ти відкриєш двері Божої благодаті».
ІДЕНТИЧНІСТЬ МАК БАКЛАЖАНОВОГО КОЛЬОРУ
Якого кольору мак? Ви, звісно ж, скажете, що червоного. А я відповім вам, що вони не завжди такі. На острові Ельба, наприклад, є маки баклажанового кольору. Ці маки, ви вже повірте мені, – чиста поезія. Немовби вони, на відміну від інших подібних між собою маків, сповнені духом свободи та мають божественне право на те, щоб, під подихом Природи, бути поетичним голосом Бога. Та повернімося до маків, про які вам говорила. Я так називаю їх, бо це їхня назва. Однак мушу відкрити один секрет: маки не знають про те, що їх так назвали. Маки ростуть собі, хитаючись на вітрі, і якби ми пішли до них та сказали, що в них є якесь ім’я, вони б і далі залишилися на місці, геть байдужі до всього. Вони б нічого не зрозуміли з того, що ми їм сказали б. Маки були створені без імени. І якби ми не знали їх назви, то як би я розповіла вам про те, що на Ельбі ростуть маки баклажанового кольору? Мені довелося б докласти чимало зусиль, аби їх вам описати. Я запитала б, чи ви можете собі уявити пшеничні поля? Колись були дівчата з волоссям такого кольору. Цікаво, куди вони всі поділися?.. Я знову відволіклася. Я запитала, чи ви можете уявити собі, якого кольору 64
є стигле зерно в липні? А ще пригадайте собі, що є квіти насиченого червоного кольору з такими ніжними пелюстками, які облітають, коли їх зірвати? Ці квіти неможливо збирати, хіба що ви хочете їх убити. Це веселі квіти, й водночас дуже тендітні. Вони живуть доти, доки тримаються землі, але коли їх зривають, зразу ж гинуть. А тепер наступне запитання: слухаючи цей мій опис, ви впізнали мак? Так? Добре. Тоді я відкрию вам ще одну таємницю: мак назвали так, щоб зекономити час. Якщо я запитаю, чи ви можете уявити мак, перед вашими очима одразу ж постає ця квітка. Вам на це знадобилася доля секунди. Та за таких умов уся поетичність маку, який не знає про те, що в нього є назва, вся його ніжність, прив’язаність до землі… все це просто зникає. Але час було зекономлено. Все, що я вам сказала дотепер, може бути висловлено кількома словами: – Якого кольору мак? – Червоного. – Не завжди. На Ельбі ростуть маки баклажанового кольору. Стоп! Це все? Так, це все. Ми зекономили пів години, оскільки мак має назву. Але… за всім цим має бути щось більше: імена, які ми дали предметам, вдягають на них маску. Назви ховають від нас їх самих. Вони не цікавляться їхніми таємницями. Або ж, іншими словами: вони ігнорують той факт, що кожна річ приховує певну таємницю. Отже, назви вбивають поетичність речей. Подумайте, яким прекрасним видався б мак, якби ми побачили його вперше, не знаючи його назви. Перша зустріч… Діти, наприклад, бачать маки саме таким чином. 65
До чого ж я веду, розповідаючи вам про мак? До того, що всі ми в один прекрасний момент нашого життя опиняємося на роздоріжжі: ми прагнемо зекономити час чи хочемо пізнати і зрозуміти світ таким, яким він є насправді? Вибір за нами. Відповідальність теж покладено на нас. Щоразу, коли ми прагнемо щось зрозуміти, намагаймося очистити розум та погляд від усіх імен, які надали речам, дивлячись на них так, ніби бачимо їх уперше. Так, ніби дотепер вони не існували. Так, ніби ми взагалі нічого про них не знали. Так, як на них подивився б марсіянин, щойно прилетівши на нашу планету. Або ж сліпий, який щойно прозрів. Повірте мені: світ змінився б. Ще й як! Він одразу б наповнився барвами, світлом та загадковістю… Він видався б нам геть невідомим: все треба ще пізнати. Ми б уперше побачили світ саме таким, яким він є, а не таким, яким його уявляємо. До чого ж тут ідентичність? Це легко пояснити. Якщо з нашого розуму зникають усі назви та імена, то ми повинні керуватися тим, якими вони є насправді, а не тим, що ми про них думаємо. Саме так перед нами з’являється одне фундаментальне запитання: хто я? Я теж з’явилася на світ без жодного імени. Це вже потім мені дали його. І я перетворилася на моє ім’я. Якби у мене не було імени, ким би я була? Хто приховується за моїм іменем? Яка таємниця захована в мені? Ким же я є насправді? Західний світ має багато засобів, які б допомогли відповісти на це запитання. Вибір такий великий, а кожен засіб такий персоналізований, що я виріши66
ла запропонувати вам тільки один, вибраний навгад. Деколи він спрацьовує, деколи – ні. Тож, якщо ви не впораєтеся, не переймайтесь: йдеться про один дилетантський тест. Отже. У вас є улюблений вид спорту? Але такий, яким ви займаєтеся? Теніс? Велоспорт? Тренажерний зал? А може, вам подобаються походи? Припустімо, що саме це вам до вподоби. Так подобаються, що коли ви вирушаєте в похід, то забуваєте про себе самих. Необхідно відчути момент, коли ви втратили власну ідентичність і перетворились на те, що робите. Так от, в цю мить, хто вирушає в похід? Ваше тіло чи ваш розум? Дехто відповість, роздумавши хвильку-другу, що в похід йде тіло. Нехай. Питання ось в чому: хто всередині вас знає, що саме в цю мить у похід йде тіло? Звісно ж розум, відповісте ви мені зі співчутливою усмішкою. Ще одне запитання: а хто всередині вас знає, що саме розум вирішує, що в похід іде тіло? Або ж – якщо б ви відповіли, що в похід йде розум, – хто всередині вас знає, що в похід пішов саме розум? Є два варіянти виходу з цієї ситуації: або ви не знаходите відповіді, або ж знаходите… своє третє «я». Це нове «Я» – яке пишу з великої літери – не тіло і не розум, оскільки воно може розпізнати та судити про них і їхню роль відсторонено. Це нове Я не є нічим іншим, як зворотнім «Себе», спокійним, терпеливим, тихим та осяяним. Свідок, який завжди поруч, супроводжуючи нас в усіх життєвих ситуаціях, завжди готовий втрутитися, щоб дати пораду, вказати напрямок, допомогти усвідомити цю присутність і довіритися їй. 67
«Я» перебуває всередині нас і терпеливо очікує на визнання. Це прихований голос, який дозволяє нам відрізнити добро від зла: голос, який ніколи не зраджує. Я закликаю вас шукати цього «Себе» всередині кожного з вас, щоб воно забезпечило вас різноманітними захопливими несподіванками, які зможуть перетворити ваше життя на дивовижний земний рай. Але не поспішаймо… Чому так важко розпізнати власне «Себе»? Чому воно так приховане? І що його приховує? В реальності щоразу, коли один Промінь цієї присутности виринає з наших глибин назовні, одразу ж з’являється бар’єр, який намагається знищити будьякий його прояв та спогад про нього. Цим бар’єром є наше маленьке «я», яке отримало ім’я, бо «Себе» імени не має. Щоразу, як нам вдається вивільнити його хоча б на мить, з наших очей одразу ж спадає полуда, що приховувала від нас істину, і ми дізнаємося, ким ми є. То хто ж ми? Ми є «Собою»: вічним і незмінним, присутнім і непорушним, спокійним і приязним. Дар-Себе-Богу: наш Провідник, наш Порадник, наша Допомога, яка нам так потрібна, Зцілення нашої душі. Ми є нашим «Собою» без імени та без масок: власне такими, як є, а не такими, якими думаємо бути. На жаль, маленьке «я» пролазить всюди, аби завжди бути перед нашими очима, щоб ми більше нічого не побачили. Це йому часто вдається, бо ми піддаємося спокусі задовольнятися тим, що маємо перед собою, хай яке воно мале, лиш би не треба було докладати зусиль, щоб шукати деінде. Воно спонукає 68
нас забувати, що треба побачити зовсім інші речі, переконує в тому, що маленьке «я» – єдине можливе. А «Себе» залишається осторонь, у найвіддаленіших закутках, очікуючи з нетерпінням, щоб настала мить, коли воно, неначе блискавка, нагадає нам про те, ким ми є насправді. Без імени, завжди присутнє в кожному з нас. Пам’ятаєте? Я, як і маки, народилася без імени. Отримала його лиш потім. І я стала моїм іменем. Але тієї миті, коли я це згадаю (і в кожного з нас така мить настає), переді мною постане одне запитання, нагальне та неминуче. Хто стоїть за моїм іменем? Яку таємницю я приховую? Ким я є насправді? Тепер я можу здогадатися. Тепер, здається, я це знаю. Я – Духовне Створіння. Я – Творіння Боже. Я – як і кожен з нас – Божа Дитина. Це і є наша справжня ідентичність.
ІЛЮЗІЯ ПО-СПРАВЖНЬОМУ ЧУДОВИЙ ДЕНЬ
Тривога змушує мене вийти на вулицю. Тягар на серці можливо розвіється, якщо я трішечки перейдуся. Крок за кроком, я все глибше поринаю в конфлікт, який мене тривожить. Я могла опинитися будь-де: не бачу нічого з того, що навколо мене. Мене полонив суцільний страх. Я аналізую проблему, розглядаю її в усіх можливих ракурсах, ставлю себе на місце всіх задіяних осіб, але вузол проблеми не розв’язується. І страх не зникає. Страх. Де народжується мій страх? Я намагаюся йти проти течії моєї тривоги, щоб дістатися джерела. І віднаходжу там, де народжується отруєна вода, одне бажання. Я все ще не бачу його обрисів, не можу розпізнати його, аж доки воно раптом не об’явилося мені – це прагнення влади. Корінням усіх моїх проблем є бажання панувати. Я прагну, щоб усе відбувалося так, як цього хочу я. Щоб усе йшло до того, що я уявляю своїм щастям. І навіть якщо на обрії майорить щастя інших, я, без найменшого відтінку сумніву, знаю, що воно є лише засобом у пошуках мого. 70
Я хочу, але не можу. Так розпалюються чвари та суперечки, породжені відчуттям власної безпорадности. Приходжу до тями на мить, зауваживши, що входжу в міський парк. Сідаю на лавку перед галявиною і дивлюся на квітучу зелень. Тут я знову повертаюся у світ своїх тривог. Отже, я хочу, але не можу. Чому не можу? Чому я не можу скерувати свій човен туди, куди прагну? Штурвал у моїх руках, і я скеровую човен у потрібному напрямку, та він завжди пливе деінде. Чому? Я намагаюся повернути його, але нічого не можу вдіяти: човен мене не слухається. Стає очевидно, що ним керує Хтось інший. Отже, моя влада – повна ілюзія. Човен мене не слухається, оскільки не відчуває моєї влади, бо її насправді у мене немає. Як наслідок, човен – моє життя – виконує накази Сили, яка не є моєю. Коли ж я це нарешті зрозумію? Зрозумію, можливо, тоді, коли врешті прийму власну безпорадність. Коли усвідомлю, що я не контролюю речі, не контролюю власне серце, не контролюю інших. Моя влада – ілюзія, яка не має обсягів чи міри. Такої міри не має і правда. Ілюзія або є, або її немає. Так само й правда: вона або є, або відсутня. Отже, якщо в ілюзії немає градації чи міри, то це означає, що тривога, спричинена моїм внутрішнім конфліктом, повинна бути такою ж і в разі нещастя загальнолюдського масштабу. Кожен землетрус, кожна війна, катастрофа, несправедливість, про які б я дізналась, повинні піднімати в мені таку ж тривогу, такий самий страх, як той, що опанував мене зараз. 71
Але так не є. І це, звісно ж, везіння. Отже, якщо припустити, що мої шанси вирішити світові конфлікти явно ілюзорні, то, оскільки всі ілюзії однакові, таким же ілюзорним є припущення, що я можу впоратися з власними проблемами. Ви не вважаєте цю істину заспокійливою? Не мені треба вирішувати всі проблеми. Матінко, і як я не зрозуміла цього раніше? Та є одне але: якщо я не повинна вирішувати проблеми, то що взагалі роблю в цьому світі? Мабуть, життя полягає у вирішенні проблем, які виникають з часом. Чи таке бачення життя не є дещо обмежене? Окрім того, життя, яке ґрунтується на конфліктах, виглядає не чудовою можливістю, а жахливим покаранням. Я вже чітко зрозуміла, що Бог бажає для мене чогось іншого. Він не хоче, щоб я керувала човном свого життя. Він не хоче, щоб я переживала за вирішення всіх проблем. І вже напевно Він не хоче, щоб я впала в прірву ілюзій. Тож чого Бог хоче від мене? Яка Його воля? Я відкриваю очі і бачу галявину, що об’являє мені свої барви. Скільки ж тут маргариток! Простих і таких гарних. Тут і там розкидані купки фіялок та скромних незабудок. Яка ж прекрасна галявина. Я сиджу вже майже годину і дотепер не зауважила всієї цієї краси. Але ж галявина була тут, переді мною. Вона була тут, а я її не бачила. Божа воля… І раптом здогад блискавкою промайнув в моїх думках, простий, як маргаритка: Божа воля є волею моєю! Чого я, затиснена всіма своїми переживаннями, прагну? Влади, яка б допомогла мені бути щасливою. 72
Чого хоче Бог – наш Отець – для нас? Щоб ми були щасливі! Яка ж різниця між моєю волею і Його? Лише Він має владу втілити все це в життя. Доки я, прив’язана до штурвалу свого човна, відмовлятимусь піти іншим курсом, переконана в тому, що у мене є влада самотужки вирішувати, куди вирушати в пошуках щастя, доти Бог буде змушений приймати – а Він вміє це робити – мій вибір, бо дав мені свобідну волю. Та коли я нарешті усвідомлю, що перебуваю в полоні ілюзій, і вирішу дозволити вести себе деінде, довірившись Його волі, тоді мій курс провадитиме мене до щастя. До справжнього та глибокого щастя, а не якоїсь ілюзії: єдине щастя, що зможе наповнити мене спокоєм. Оскільки Його воля є моєю волею. Тож як впоратися з ілюзією влади, якої в мене немає? Я ніколи не віднайду спокій, якщо постійно боротимусь. Досить побачити ілюзію, щоб увійти в істину. Розпізнати та усміхнутися, немовби щойно прокинувся після страшного сну, і полегшено зітхнути. Я знову дивлюся на галявину навпроти. Насичені зелені кольори трави де-не-де виблискують сонячним промінням. Світло дає життя кожній стеблині, кожному листку та пелюстці квітки. Раптом і я відчула потребу в цьому світлі: відкриваюся перед ним, щоб його отримати. Саме це світло потрібне мені. Лише нестача цього світла – і ця думка мене вражає – лежить в основі всіх моїх тривог і страхів. І справжнє щастя приховане власне у цьому світлі. 73
Я знову на мить закриваю очі. Моє серце говорить лише одне слово: відрікаюсь. І саме це слово наповнює мене почуттям свободи. Я відрікаюсь, Отче: я передаю себе в Твої руки. Я стаю осторонь. Я обираю Твій провід. Я спустошую себе. Я стану інструментом у Твоїх руках. Нехай Твоя Божественна Сутність діє через мене. Отче, нехай буде воля Твоя. Яка є і моєю. Я озираюся навкруги. Час повертатися додому. Я встаю і вирушаю. Цей день був по-справжньому чудовим.
ОДНАКОВІСТЬ ЄДИНА ДУША
До вчорашнього дня я була впевнена в тому, що чітко уявляю собі, що таке однаковість. І якби хтось попросив мене пояснити це поняття, я, без тіні сумніву, дала б таку відповідь. Найперше, сказала б, я не вірю в те, що всі ми однакові. Навіть відчуваю легку образу, що вже вкотре мушу це наголошувати, адже все так очевидно. Досить роззирнутися навколо: хіба ж я така, як ти? Хіба ти такий, як я? Є люди високі і низькі, брюнети і блондини, худі і товсті, темношкірі і білі, хворі і здорові. Є жінки і чоловіки, хтось має карі очі, хтось – блакитні. Отже, відштовхуючись від зовнішнього вигляду людини, можна легко прийти до порозуміння, чи всі ми однакові. А коли йдеться про дух? Хтось симпатичний, а хтось не дуже, хтось щедрий, а хтось – скнара. Хтось дивиться на світ через рожеві окуляри, а хтось через чорні; є альтруїсти і егоїсти; у когось серце ніжне, а в когось тверде, мов камінь. Хтось поблажливий, а хтось вимогливий; хтось покірний, а хтось пихатий; хтось розумний, а хтось так собі. 147
Отже, і огляду на духовний аспект, також бачимо, що ми геть не однакові. Врахувавши те, що людина складається з тіла і душі, то де ж ми тоді однакові? Якби хтось, до вчорашнього дня, сказав би, що, можливо, під «однаковістю» розуміємо щось зовсім інше: наприклад, мати однакові можливості, мати однакові зацікавлення, тоді б я відповіла, що навіть якби це було так, то навряд чи щось змінилося б. Уявімо, що всі ми вишикувалися на старті. Усі зосереджені, всі однакові. Бах! Стартовий пістолет дав сигнал… І ми вже не однакові. Худому бігти легше, ніж товстому. Той, хто розумніший знає, куди бігти, а менш кмітливий обирає неправильний шлях. Альтруїсти поступаються місцем, а егоїсти розштовхують усіх ліктями. Песимісти зупиняються посеред дороги, а оптимісти вже дісталися фінішу. Одним словом, кілька секунд й однаковістю та рівністю вже й не пахне. Тож хтось нарешті мені пояснить, в чому ж ми однакові? Є ще один аспект, який необхідно врахувати. Якщо всі ми однакові, то це означає, що я нічим не відрізняюся від Гітлера. І від Сталіна. (Мені здається, що в якомусь з попередніх розділів я вже говорила про це, але в іншому контексті…) Мене це не влаштовує. Вибачте, але тут я тримаю дистанцію. З цими двома у мене немає нічого спільного. І це, як на мене, річ незаперечна. Знаю, і це варто наголосити, що й з Матір’ю Терезою з Калькутти у мене немає нічого спільного. І думаю, що й вона була б переконана в тому, що ми з нею різні. Я навіть не претендую на однаковість з нею. На148
впаки! Доти, доки я усвідомлюю цю різницю, не ризикую сплутати добро і зло. Така була б моя відповідь до вчорашнього дня. Не знаю, як ви, але я чітко усвідомлюю різницю між добром і злом. Якщо переважає добро, мені спокійно, якщо переважає зло, я почувалася б ні в сих ні в тих. Хтось каже, ніби злочинці так звикли до зла, що навіть не усвідомлюють, що чинять погано. Цілком можливо. Людина звикає до всього. Але не намагайтеся мене переконати в тому, що зло може так глибоко в людині пустити коріння, що вона перестане розрізняти добро і зло. Людина завжди знатиме, що саме вона робить. Це називається голос сумління. Так, сумління можна засліпити, приглушити, ампутувати, обманути, зрадити, але його не можна заперечити, так само, як не заперечити те, що в нас є дві руки і дві ноги, мозок для того, щоб думати, і серце для того, щоб любити. Отже, мені здається очевидним, що кожен з нас, принаймні в загальних рисах, усвідомлює, що є добро і що є зло. І саме тут однаковість між нами починає набувати нового значення. Але чому ж тоді існує стільки непорозумінь? Мені важко сказати, що я, наприклад, дуже добра людина, та принаймні намагаюся бути доброю. Деколи мені це вдається, деколи – ні. Коли мені вдається, я почуваюся переможцем, а коли ні – тоді мені сумно… Ніхто не казав мені, що все має бути саме так: це визначає закон, що перебуває всередині мене. Закон, який винайшла не я, і не я помістила його у своє серце: він там уже був. Закон, який є однаковим для всіх нас, незалежно від того, ми приймаємо його чи ні. В цьому ми, без сумніву, всі однакові. Ніхто й ніколи 149
мене не переконає в тому, що можна зробити щось погане і не усвідомити цього принаймні якоюсь частинкою свого серця. Я не збираюся виправдовувати зло, бо тоді ризикувала б більше його не розпізнати, ризикувала б переплутати справжніх друзів з ворогами. Якщо ж я навчуся дивитися злу прямо у вічі й обирати правильний шлях, то, рано чи пізно, моє серце наповнить справжній спокій. Таким було моє переконання аж до вчорашнього дня. А про спокій я могла б ще говорити і говорити. Спокій і мир. Невичерпна тема для розмов. Ми всі за мир. Я вважаю, що ті, хто обирає війну, це люди з психічними відхиленнями. Хто обирає бурю, а не спокій? Кому легше від того, що він з усіма свариться? Погодьтеся, ми почуваємося набагато краще тоді, коли любимо, а не тоді, коли ненавидимо. Якщо ви згодні, то це означає, що ми всі за мир. У цьому ми з вами однакові. Але я ні. Тобто, я не завжди. Поясню. Мир без «якщо» й «але» важко зрозуміти. Що це за мир, якщо не має жодних умов? Мир, який ми намагаємося зберегти, коли хтось іде на нас з війною. Мир, коли нас ображають. Мир навіть тоді, коли посягають на тих, кого ми любимо. Якщо з цим погодитися, тоді ті, кого ми любимо, та й ми самі, не мають жодної цінности. Навіть захищати не варто. Ви з цим погоджуєтеся? Ось вам і «якщо». Ось вам і «але». 150
Адже захищати – означає боротися, а це антонім миру. Можна боротися, використовуючи мозок, тоді знаряддям боротьби стають слова й аргументація. Коли ж ця зброя виявляється неефективною, ми починаємо шукати іншу, якщо переконані в тому, що не можемо допустити поразки. Якщо мене ображають, то мені вже не до миру: я намагаюся захистити себе. Я захищаю своїх дітей, осіб, яких люблю, свою свободу і гідність, своє майно… А хіба не так має бути? Я ж це не вкрала. Коли я захищаю щось своє, це означає, що хочу сама вирішувати, чи ділитися цим, чи – ні. Отже, я захищаюся, та ще й як! А якщо мене позбавляють цього права, тоді куди ж поділася моя свобода? Так, я за мир, але за умови, що повага до свободи інших осіб буде взаємною. До вчорашнього дня я сказала б, що той, хто так не вважає, нехай підніме руку. З цією особою я сперечалася б до останку про поняття свободи, не оминувши й однаковість з рівністю, з твердим переконанням, що в цій царині знаю все. І то досконало. Та віднедавна я відчуваю легку тривогу, легку, неначе коріння, що здається тендітним, а насправді міцно тримається землі. Відчуваю тривогу, оскільки вірю в людину: в людину, яка є дивовижним створінням, має значний потенціял, в якій переплітаються земне й небесне, добро і зло. Я захоплююся людиною та її здібністю досягати найбільших висот і глибин. А її теперішня пародія з поділом на лівих чи правих сповнює мене смутком і жалем. Що це за історія з правими і лівими? Невже людина розділилася навпіл? Деколи 151
мені здається, що якби людство розділили на верхніх і нижніх або на передніх і задніх, то ми отримали б той самий результат. Чому ж людину звели до такого? Людина ж не дивиться лише направо чи наліво. Вона повинна дивитися в усі напрямки. Піднімати погляд вгору, опускати його вниз. Відчувати напрям вітру і йти туди, куди підказує серце. Людина не може бути правою чи лівою, передньою чи задньою, верхньою чи нижньою, високою чи низькою, поганою чи доброю… адже людина є всім цим. Складається враження, що останнім часом на людей наліплюють етикетки, які практично заганяють їх в клітку. Ось чому я стривожена: людину ув’язнено. А свобода священна. Без свободи людина пропадає. Ви бачили погляди живих осіб, яких ув’язнюють? Пустий, погаслий, без жодного вогника. Очі, в яких не відображається душа. Чому? Тому що її витиснули і викинули геть. Душа живе, доки є надія. У в’язниці всі надії вмирають. Тож я благаю вас: звільніть людину! Відчиніть всі двері, зніміть кайдани. Дозвольте їй літати! Для вільної людини можливо все. В цьому ми справді всі однакові. Всі вільні… уявляєте? Всі люди вільні – бути, творити, – і так по всьому світу! От ми й дісталися мети: єдиною справжньою «однаковістю» на Землі є свобода! До вчорашнього дня я думала інакше. Я гадала, що знаю вже все про рівність та однаковість людей. І ніхто не зміг би переконати мене в протилежному. Але вчора, коли я сиділа у вагоні метро, всі мої переконання і ментальні схеми, мої здогади, аргументи 152
і логіка… все це різко змінилося в одну мить, тріснувши, неначе мильні бульбашки. Вчора в метро я дивилася людям в очі і з великим подивом зрозуміла: те, що робить нас однаковими, це не питання добра і зла. Не треба мати сотню дипломів з філософії, аби дійти до цього. Наша однаковість є не припущенням, а очевидністю. Очевидністю, яку неможливо заперечити чи проігнорувати. Досить відкрити очі і подивитися. Ви дивилися колись в очі тих, хто сидить в одному з вами вагоні метро, трамваю чи в залі очікування? Спробуйте! Подивіться уважно в ці очі, але так, щоб вони вас не помітили. Вас не повинні побачити. Ви прочитаєте там широку гаму почуттів та емоцій. Але не намагайтесь їх зрозуміти, достатньо лиш розпізнати. Спробую пояснити, що я маю на увазі. Вчора в метро я розпізнала в очах людей ті ж самі переживання і почуття, які часто приховую в собі. Чи треба їх перераховувати? Ми знаємо, про що йдеться, адже всі ми переживаємо практично одне й те саме. Кожну емоцію, яка виблискувала в очах інших людей, я не просто бачила, а «відчувала». «Відчувала», бо вона належала й мені. Неначе можна було б впізнати щось таке, що є чужим для мене… Ось так, вражена, я дивилася в очі інших осіб: їхній колір, обрис, розмір… Від цих поглядів в мені залишилася лише їхня глибина, яка поєднувалася з моєю, неначе хвилі в океані. Почуття, які я бачила в чужих поглядах, були моїми, власними, почуттями. Вчора в метро мій розум несподівано увійшов у вимір вічности, де побачила, що я там не сама. Там я була одночасно з усіма іншими людьми, в очі яких 153
зазирнула. Водночас мені здавалося, що вже не має поділу на інших і на мене, адже всі ми стали одним згустком енергії, частинки якої наповнюють наші душі. Спільна Енергія, що походить з одного і того ж Джерела. Енергія, що наповнює нас однаковою мірою, щоб спричинити одну і ту ж саму спрагу. Вчора в метро я на мить перетворилася на єдину зі всіма душу. Саме це і є єдина можлива однаковість для всіх нас, Синів одного Бога.
ЗМІСТ ЗАПРОШЕННЯ (П’єро Грібауді) ........................................ 5 ВСТУП .................................................................................... 9 ЗРЕЧЕНІСТЬ Є ТОЙ, ХТО ПОДБАЄ ......................................................... 11 ДУША ПОЛЕ І ДІВЧИНКА ..............................................................19 ЦЕНТР ДАМОКЛІВ МЕЧ ................................................................. 25 ВІРА БОГ НЕ ЗРАДЖУЄ ..............................................................31 ДОВІРА Я ТЕЖ ХОЧУ ЗНАТИ! ....................................................... 38 БРАТЕРСТВО ПОЛЬОВА КВІТКА............................................................. 43 ВАГІТНІСТЬ МИ НЕ САМІ .......................................................................49 ІСУС ДУЖЕ ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ ................................................ 55 155
БЛАГОДАТЬ ЖИТТЄДАЙНА СИЛА ....................................................... 59 ІДЕНТИЧНІСТЬ МАК БАКЛАЖАНОВОГО КОЛЬОРУ .............................64 ІЛЮЗІЯ ПО-СПРАВЖНЬОМУ ЧУДОВИЙ ДЕНЬ.......................... 70 ПРЕСВЯТА БОГОРОДИЦЯ БАРВИ МЕДЖУГОР’Є ....................................................... 75 ДІВА МАРІЯ ДОСИТЬ ОДНОГО ЛИШЕ СЛОВА....................................81 ЧУДО ГРИБ ТОМАЗО.................................................................... 87 СМЕРТЬ ДВОЄ ДІТЕЙ І ОДНА БАБУСЯ ........................................ 93 СТРАХ СОН АЛЕСАНДРИ ..............................................................99 ПРОЩЕННЯ ОДИН ГРАМ НЕВИННОСТИ .......................................... 106 МОЛИТВА СПІЛКУВАННЯ МОЖЛИВЕ ............................................ 113 ЗЛОПАМ’ЯТНІСТЬ ЗІВ’ЯЛА КВІТКА ГЕРАНІ ................................................ 118 РЕАЛЬНІСТЬ НЕІСНУЮЧИЙ ВІЗ ............................................................123 СВЯТІСТЬ ЗАПАХ ЖАСМИНУ ..........................................................128 156
ВІДДІЛЕННЯ МУРАШКА, ЗІРКИ І ТИ ..................................................133 ЧАС СУПЕР-ХЛОПЕЦЬ ДЖЕРАРДО ...................................... 141 ОДНАКОВІСТЬ ЄДИНА ДУША ...................................................................147
НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ
Тосі Дарданело Лоре МАЛЕНЬКИЙ ПУТІВНИК ДО РАДОСТИ Літературний редактор Микола Янів Технічний редактор Петро Клим
Підписано до друку 11.11.13. Формат 84x108 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 8,4. Ум. фарбовідб. 8,8. Обл.-вид. арк. 4,9. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.