Втрачені Небеса by SVICHADO

Переклад за виданням: Kacy Barnett-Gramckow. The Heavens Before. – Chicago: Moody Publishers, 2004. УДК 2-45 ББК 86.37-49 Б 51

Художнє оформлення Христини Рейнарович

This book was first published in the United States by Northfield Publishing, 820 N. LaSalle Blvd., Chicago, IL 60610 with the title The Heavens Before, copyright © 2004 by Kacy Barnett-Gramckow. Translated by permission.

Б 51

Барнет-Ґремсков Кейсі Втрачені небеса / Барнет-Ґремсков Кейсі / Пер. з англ. О. Гладкий. – Львів : Свічадо, 2012. – 288 с. ISBN 978-966-395-569-8 Кейсі Барнет-Ґремсков – відома американська письменниця. “Втрачені небеса”, захоплива біблійна розповідь про Великий Потоп, побачений очима відважної жінки, є першою книгою її трилогії “Книга Буття”. Aнна не промовила жодного слова з тих пір, як у дитинстві стала свідком убивство батька, яке вчинив її старший брат. Намагаючись утекти від жорсткої дійсности та принижень брата, вона вкриває себе накидкою, прагнучи стати невидимою для членів своєї сім’ї. Та згодом один добрий молодий чоловік, який довірився Всевишньому, проникає у її безмовний світ. Її наново відкрита віра і щастя з Симом, сином Ноя, додає Анні сили, щоб зіткнутися і вистояти перед обличчям великого хаосу, що надходить. Для широкого кола читачів. УДК 2-45 ББК 86.37-49

ІSBN ISBN 978-966-395-569-8

Ìî¿ì ëþáèì, ïðå÷óäîâèì áàòüêàì, Ðîáåðòîâ³ é Øåðîí, ùî îòî÷èëè ìåíå áðàòàìè, êíèãàìè é ëþáîâ’þ – ³ íàâ÷èëè ëþáèòè é áîÿòèñÿ Ãîñïîäà.

Ïîäÿêà Особливо я хотіла би подякувати Мері Буша, моєму чудовому агентові, а також редакторові Мішель Стробел, яка з ентузіязмом презентувала цю роботу команді видавництва “Муді”. Також висловлюю вдячність Емі Пітерсон, Дейву Девіту, Паму П’ю і цілій команді “Муді” (якщо я не назвала вас, то лиш тому, що ще не знаю вашого імени)! Моє щире захоплення філологові і редакторові Л. Б. Нортону, Барбарі Леван Фішер за прекрасне мистецьке оформлення обкладинки і Джанет Чаєт за професійне заохочення. Особлива подяка Джонові Вудмурапу за його доброту, за дивовижний “Ноїв ковчег: аналіз здійсненности”, що дозволив мені поглянути на буденні подробиці життя в Ковчегу. Окрім безлічі світських джерел, я хотіла би відзначити, серед інших, Відповіді з Книги Буття, Товариство дослідження творіння, Християнські відповіді, Революцію проти еволюції, Науку творіння, Докази творіння, Дослідницький центр християнської науки і Служіння християнської апологетики та досліджень за їхні численні праці, теорії, думки і дебати. Я радо вивчала їхні Інтернет-сторінки та матеріяли. Також щиросерда вдячність Кеті Масіас, моєму редакторові й зовиці, за те, що мотивувала мене. Обіймаю також тітку Джо Койлу за згоду читати цей твір і сім’ю Джосі Довера, якої мені не вистачає. Медаль братові Джо, який радісно витерпів мою параною, коли я в’їхала на автомобілі в канаву під час сліпучої зливи з грязюки – завдячуючи виверженню вулкану Сент-Геленс, що надихнуло мене на деякі з описів у цій книжці. Сповнена любови подяка моїм синам Ларсону й Робертові за те, що терплять мою одержимість словами, і любому чоловікові Джеррі, “Панові Редактору”, що терпляче розгадує мої граматичні шаради і виконує хатню роботу. Дякую, серце,

за розуміння навіть коли я цілковито збиваю тебе (і себе) з пантелику. І понад усе безмежна подяка й радість Господеві, який подарував мені життя і ласкаво забезпечує всім – чого я не спроможна заслужити.

Ïðîëîã

Прадавнє дерево Еви стояло в самотній розкоші посеред широкого поля, і його гілля, вкрите блідо-зеленим листям, лагідно схилялося донизу, неначе запинало, запрошуючи перехожого відпочити в затінку. Кажуть, що Ева, наша Праматір, посадила дерево після дочасної смерти Авеля, свого улюбленого сина. Це дерево не мало стати пам’ятником Авелю, а затишним місцем, де Ева могла би сидіти з рештою живих дітей і плекати їх до кінця свого віку. І тепер байдуже, чи насправді Ева посадила те дерево сама, а чи ні. Бо Ева та її діти стали вже легендою. І людей здебільш брав тепер сумнів, чи Ева жила колись узагалі. Але до маловірів належали лише ті, хто не сидів під деревом, не видирався на його могутнє гілля і не слухав зітхання тихого вітру під ясно-червоним небом. І не могли також маловіри розпізнати незліченні знаки навколо себе, сліди того, що молода планета досі гула відлунням творіння. Але різноголосся чимраз більше панувало у ньому. Бо маловіри огортали світ своїм нетерпінням і руйнували його несамовитістю власних бажань.

1 Анна зітхнула і примостилася на вигнутому гіллі прадавнього дерева Еви. Ранішня мла оповила поля навколо неї, і холодне рожевувате повітря змусило її тремтіти, однак ці дрібні невигоди вартували тимчасового відчуття свободи й миру. Її родина та інші мешканці селища, виснажені після звичайної ночі учт, гостин, танців і свар, досі спали. Анна не приходила на ці учти, бо не мала чого святкувати. Я окремо від інших, – думала вона. Щоби розрадити себе, вона витягла з плетеної трав’яної торбини різьблене дерев’яне веретено, повісила його на гілку неподалік і почала працювати над розірваними краями запинала. Вона терпляче давала раду легким ниткам, зв’язуючи бліді волокна, які вибила зі стебел прополосканих і розтовчених диких квітів. Минув не один ранок, як зв’язані нитки обернулися на вишукану серпанкову хустину, шаль, головний убір і врешті-решт – широке запинало. Відчуваючи, як ясніє день і болять закоцюблі ноги, Анна поглянула вгору крізь гілля. Невдовзі сонце буде просто над головою. Небо вже не палало пурпуром світанку, а ясніло й рожевіло теплим і привітним сонцем. Єрах, найстарший її брат, незабаром прокинеться. Анна задрижала, уявивши собі його похмуре бородате лице, і подумала: Нехай Єрах буде сьогодні щасливий. Вона зав’язала останній вузол і поклала невеличке веретено у свою торбину. Закинувши на плече торбину й запинало і причесавши своє чорне пряме волосся, Анна злізла з дерева. На землі вона поправила м’яку шкіряну туніку і ще раз зиркнула вгору на дерево.

Чи Ева, праматір, насправжки посадила це дерево своїми руками? Єрах брав на глум цю історію, як і решту прадавніх передань. “Повіривши в це, ви повірите ще й у Всевишнього!” – гаркав він, коли брати чи сестри сміли переказувати легенди при ньому. Понура зухвалість і зневага Єраха зазвичай змушувала їх прикусити язика. Але якщо зухвалість була безсила, він підносив кулаки. Нехай Єрах буде сьогодні щасливий, – повторила подумки Анна. Вона помчала через поля до селища під трав’яними дахами, знаючи, що поряд метушаться невеличкі створіння, і відчуваючи їхню присутність так само, як вони відчувають її. Між цими створіннями й Анною не було страху, а тільки упізнання. Невеликі миші-полівки і куріпки рилися під ногами, не лякаючись того, що вона поряд. Комахи дзижчали й шмигали перед нею, а вона милувалася їхніми веселковими крилами. Птахи безлічі барв літали понад квітучими травами, щебечучи й виспівуючи пісень таких самих розмаїтих, як і їхнє пір’я. Анна заздрила їхнім крилам. Що пташки думають про неї? Вона уявляла, як вони виспівують: Людина!… Жінка!… Ніхто! Стривайте, – мовчки промовила до них Анна. Здійнявши запинало з плечей, вона вправно помахала ним над головою, неначе заманювала в пастку дрібних барвистих співунів. Вони весело пурхнули геть, а тоді хутко повернулися, коли запинало безпечно вкрило лискуче темне волосся Анни. Це я в пастці, – подумала Анна, роздивляючись своїх маленьких приятелів через ніжний серпанок запинала. Вона ніби чула їхні співчутливі пісні: Бідна людина!… Бідна жінка!… Бідне ніхто! *** Стоячи навколішки на глиняній долівці в заґратованій майстерні Єраха, Анна била невеликою дерев’яною палицею золото, яке він поклав між товщею пліви і шкіри. Її зграбна смаглява рука підносилася й опускалася, вибиваючи глухими вдарами приємний для вуха ритм. – Анно! Годі! Злякана лунким голосом Єраха, Анна здригнулася. Задля власної безпеки вона ніколи не дивилася просто на Єраха. Не сміла показувати йому ненависть й осуд у своїх очах, бо інакше він убив би її. – Дурепа! – зашипів Єрах, схопивши тонку палицю Анни і погрожуючи їй силою. – Геть. Нехай я подивлюся, що ти зробила. Геть!

З дивовижною спритністю Єрах перевірив товщу шкіри, пліви і лист золота. Він знову жбурнув палицю Анні в руки. – Бий, поки не накажу тобі спинитися. Зрозуміла? Працюй! Знаю я, скільки треба бити золото. Зайве мені це казати. Її долоня затрусилася. Коли Єрах попростував з майстерні до топильні надворі, Анна затамувала сльози і піднесла палицю. Вона ритмічно зганяла свій гнів на купі шкіри, золота й плів, думаючи у лад зі своїми ударами: Я – б’ю – Є-ра-ха! Я – б’ю – Є-ра-ха! Врешті-решт її гнів потоншав разом із золотом. І, наче золото, вона почувалася тендітною; найменший подих міг знищити її. Палиця тепер видавалася важкою, але Єрах розгнівається, якщо вона спиниться без його дозволу. Де він? Вона била одягнуте в шкіру золото повільніше. І зненацька почула Єрахів голос. Він повертався до майстерні, і не один. – Зупинися, Анно! – гаркнув Єрах. – Ти зіб’єш його ні на що. Так би я хотіла тебе збити, – мовчазно відповіла Анна. Вона позирнула на великі босі ноги брата, а тоді на ноги його приятеля, Нахама Залізолома. Ноги Нахама були найбільшими й найбруднішими в селищі. Бруд і сажа допомагали Нахаму рекламувати своє ремесло, але його зріст вмить переконував будь-кого, що він заслуговував на своє ім’я. Нахамів слід був майже удвічі більший від Єрахового. І хоча Єрах був заввишки, як будь-який звичайний чоловік, він ледве сягав зростом рамен Нахама. Злякана, Анна нахилила голову нижче, удаючи, що не помічає їхньої присутности. – Уже багато років я знаю тебе, Єраху, але ще ніколи не чув і слова від неї, – бурмотів Нахам глузливим і низьким голосом. – Вона балакає коли-небудь? – Не може вона говорити. Не має глузду, – відповів Єрах з неприхованою зневагою. Єрах грубо відштовхнув Анну ногою, очевидно, показуючи свою владу над нею, щоби справити враження на приятеля. Вона кинулася навтіки, сподіваючись уникнути подальшої уваги, але Єрах висмикнув палицю і вдарив її помежи плечі. Вона гостро скрикнула, а тоді прикусила губу, щоб замовкнути. Через ці потуги Анна вкрилася холодним потом від маківки до ніг. – Он, – вдоволено сказав Єрах до Нахама. – Таки щось говорить. Але вона гірша від тварини.

Перш ніж Єрах зміг ударити її ще раз, Анна зірвалася на ноги і вибігла за шкіряну завісу дверей, що вели до великої кімнати в їхній хаті. Глумливий сміх Єраха летів їй услід. Щоб він умер! – думала розлютована Анна. – Будь-що живе в полях має більше доброти. – Стань! – пролунав сердитий голос жінки. – Безмозка істото. Ти усе порозливаєш. Ілтані, жінка Єраха, сиділа перед Анною на хитромудро сплетеному трав’яному килимку. Пишна Ілтані з довгою чорною косою, прикрашеною золотим талісманом, простягла вперед засмаглу руку. Анна вмить спинилася. Вона тримала блюдо з сушеними червоними бобами і приправами. Анна відвернула погляд, коли Ілтані почала нарікати. Її голос гучнішав з кожним словом. – Узагалі ніяких манер.… ця істота поводиться так, що її треба тримати разом з вівцями. Де її матір? Чому вона не доглядає за нею? – не почувши відповіді з сусідніх кімнат, Ілтані піднесла голос. – Перш ніж вона розтопче наші страви! Роздивляючись брунатні пухкі руки Ілтані, що тепер розчепірилися над яскраво-червоними бобами, Анна подумала: Не бійся, Ілтані, я іду. Але якщо у тебе є хоч крихта доброти, ти знаєш, чому я втікаю. Єрах б’є мене. Анна схопила свою плетену торбину і запинало, а тоді обернулася, щоби піти з хати. Вона вже майже дійшла до відчинених дверей, коли твердий голос покликав: “Анно!” Опустивши очі, Анна обернулася до своєї матері, Пари. Така ж гарна і сувора, як і її прикрашена золотом, чорна, як воронове крило, коса, Пара заговорила сухо: – Анно, мені не треба, щоби жінка мого сина кричала на мене он так. Я маю повно клопотів. Анна спостерігала за невеликими, засмаглими, босими ногами, мовчазливо захищаючи себе: Ілтані кричить на всіх. Звикла вже до мовчання Анни, Пара говорила далі: – Якщо ти скінчила із золотом, то можеш піти до саду і назбирати плодів. Візьми з собою кошики. Скривджена, Анна зиркнула на лице матері. Пара насупилася, і тоненька зморшка врізалася в її зазвичай рівне і досить смагляве чоло. У її великих очах, прикрашених довгими віями – майже таких, як в Анни, – було видно лише відчай.

Рідна мама, – думала Анна, опустивши з відчаю очі додолу, – мала би розуміти мене понад усіх. Чи вона не бачить мого болю? Чому дозволяє Єраху знущатися з нас, не кажучи й слова на захист? Саме так повелася вона, коли він убив батька. Ані слова смутку чи розради. Чому? Мабуть, ліпше вона би не доглядала нікого з нас. Сльози забриніли в Анни на очах, які вона не могла показати матері. Притьма обернувшись, Анна вибігла з хатини. – Ти забула кошики, – Пара гукнула їй услід. Я маю торбину! – мовчазно відповіла Анна. – Але якщо зостануся з тобою, мамо, ти битимеш мене, почувши все, що хочу сказати. Поспішаючи, Анна не вкрила запиналом голову, а несла його великою дугою від плечей до рук. Нехай нині всі побачать її обличчя – їй байдуже. Коли вона бігла, її сльози і пекучу лють відчули навіть створіння в полях. Вони бігли перед нею, покрикуючи і попискуючи під червонястим небом. *** Анна бігла, поки легені не запалали вогнем. У роті пересохло, а ноги щеміли майже нестерпно. Сповільнивши ходу, вона поглянула вниз і побачила, що шпичаки в полях подерли їй ноги. Навіть кісточки сочилися кров’ю. Вона піде до ріки і спочине, нап’ється води, омиє рани і зітре сльози. Якби тільки ріка могла змити печаль так само хутко, як і кров. Опустивши голову так, що чорне волосся спадало на лице, наче запона, Анна йшла через густий гай до іскристої і швидкоплинної річки. Важко опустившись додолу, вона бовтала ногами з берега, відчуваючи, як вода біжить між її стіп, холодна й заспокійлива. Вода просто під нею була прозора й чиста, однак середина річки виглядала глибокою, швидкою і тривожно манливою. Як легко було поринути під воду і відразу втекти від цього життя. Вона повільно опустилася, занурила свої зболілі руки у ясну воду і пригорщею піднесла холодну рідину до рота. Омивши уста, вона вдивлялася в річку й роздумувала. Мені ще навіть немає сорока – це ще навіть не половина мого першого кентуму. Мама прожила два кентуми, Єрах один. Наш батько прожив три кентуми, перш ніж Єрах убив його. Батьку, ти міг би прожити принаймні ще п’ять кентумів, якби Єрах не був такий зажерливий.

Ти єдиний, хто коли-небудь насправжки любив мене, тепер я це знаю. Як би я не хотіла бачити, як ти вмирав. Минуло стільки літ, а мій біль не вгасає. Чому я досі плачу по тобі? Її печаль тепер лилася струмками сліз, серед яких розтиналися гіркі хлипання. Мабуть, я божеволію, – мовила вона зрештою собі. – Єрах битиме мене за втечу. Але я не хочу вертатися. Я втомилася від цього життя! І навіть втомилася від плачу. Виснажена до краю, Анна нахилилася, щоб умити лице. Вона витерла очі запиналом і ще раз поглянула на річку. Мабуть, вона дозволить воді понести її. Муки скінчаться. Уже не буде побоїв Єраха, глуму Ілтані та байдужости Пари. Стрімкий потік наче манив її, і вона задивилася на блискучу течію, зачарована, легко похитуючись. Раптовий плеск змусив Анну відступити. Перш ніж вона усвідомила, що сталося, ще один камінь, завбільшки з кулак, шубовснув у воду перед нею. Цього разу крапельки води скропили їй обличчя. Вражена, вона зиркнула на другий бік невеликої річки. Юнак у шкіряній одежі дивився на неї з того берега спокійним, зосередженим поглядом. Коли вона стрілася з його очима, він лагідно похитав до неї головою, і його довгі темні кучері заблищали на сонці. Вона майже чула, як він думає: Ні, не дозволяй воді понести тебе. Анна сіла, приголомшена. Чому цьому чужинцеві не байдуже, що вона помре? Усій її родині буде байдуже. Він стежив за нею невідступно, пильнуючи найменший рух. Якщо я стрибну у воду, – усвідомила Анна, – він згине, намагаючись витягти мене. Він не піде, поки не побачить, як я вертаюся до селища. Поки вона думала це, ще один юнак, очевидно, його брат, вийшов з-за дерев, що вкривали протилежний берег річки. Він ніс зв’язані оберемки довгих деревних волокон. Його хода була швидка й легка, а очі палали радістю й бешкетом, поки брат не заговорив до нього і не показав на Анну. Радість зникла з лиця другого чоловіка, і він задивився на Анну. Як і його брат, він хитав до неї чорною кучерявою головою, а його уста виразно вимовляли слово “ні”. Збентежена, Анна натягла запинало на обличчя й устала. Брати виглядали стривоженими, поки вона не простягнула руки до своєї плетеної торбини і не попрямувала від річки. Вона пішла під тінь дерев й обернулася назад до буйного зеленого узлісся, щоб розглянути двох чоловіків.

Перший досі виглядав її, а другий опустився на коліна і розв’язував оберемки. Очевидно, вони зостануться тут до полудня, вимочуючи волокна і плетучи з них мотузки. Вона спостерегла, як другий брат заговорив до першого. Врешті – мабуть, тому що вже не міг бачити Анни чи відчути її присутности, – перший чоловік опустився на коліна, щоб допомогти розділити довгі волокна. Вони у мирі один з одним, – подумала Анна, вражена. – Вони люблять один одного. І бояться за моє життя, хоча я для них чужинка. Інші тільки б спостерігали, як я пірнаю в річку, і моя смерть стала би для них ще однією цікавою історією для приятелів чи сім’ї біля вечірнього вогнища. Щоб розважити себе, Анна пішла від річки і повільно попрямувала до садів Єраха. Якщо вона житиме, то мусить зібрати плоди, як наказала Пара. Хоч моя мама, звісно, не сподівається, що її безмозка, нікчемна дочка здатна зрозуміти таке просте завдання, як зібрати плоди, – подумала Анна, перекривлюючи її. Підійшовши до садів за селищем, Анна побачила п’ятьох велетенських сірих грубошкірих плодоїдів. Вищі від усіх решітчастих будиночків у селищі, старші плодоїди паслися на вищих гілках, їхні довгі тонкі шиї хиталися туди й сюди у верхів’ї плодових дерев, вибираючи найпахучіші і найстигліші плоди. А менші, молодші плодоїди вдовольнялися нижчими гілками або плодами, що падали на землю. Вітаю, – подумала Анна, озираючи їх. Плодоїди очистять сади. Якщо плодам дозволити зігнити, то вони приваблять ос, яких Анна не зносила майже так само, як і змій. І як не дивно, хай якими великими були плодоїди, вона не боялася їх; як і більшість тварин у полі, вони були лагідні до людей. Наблизившись, Анна мовчазно заговорила до них: Пробачте моє втручання і нехтуйте мене, коли захочете; я ніхто, і прийшла сюди, щоби зібрати трохи поживи для своєї родини. Великі звірі далі обнюхували ґрунт і обнишпорювали дерева, безумовно, погоджуючись з нею: Людина… Жінка… Ніхто. Поклавши на плече запинало й торбину, Анна обережно здиралася на гілля дерев. Її пальці, вкриті синцями там, де Єрнах побив їх тонкою палицею, досі боліли. Анна втомлено зірвала улюблені материні зелено-золоті плоди, що мали теплий, звабливий аромат. Раптом зголоднівши, вона взяла один, зняла пахучу шкірку, проковтнула яскраві солодко-кислі дольки і почала рвати далі.

Виявилося, що один з наймолодших плодоїдів трохи зацікавився Анною. Три рази вона поверталася до іншої гілки, але молодий плодоїд все одно виринав зненацька, дихаючи просто на неї зі свистом, волого і солодко. І лагідність цих золото-брунатних очей спонукала її торкнутися зморщеної сірої шкіри на шиї створіння. На дотик ця шкіра скидалася на грубі, зашкарублі підошви її ніг. Одного дня ти постарієш, – думала вона до молодого створіння. – Будеш великим та статечним, і не захочеш водитися з людиноюжінкою-ніхто. Але я дякую тобі. Три живі істоти сьогодні були добрі до мене. Можливо, я житиму далі. Немовби стривожений похмурим заворотом її думок, молодий плодоїд відійшов і долучився до невеликого стада. Пронизані, здавалось, спільною думкою, вони не поспішаючи пішли разом геть. Анна зітхнула. Вона понуро опустила терпкий зелено-золотий плід у торбину, додала кілька дрібних, яскраво-жовтих гірких плодів, а на них поклала гроно пурпурово-чорних виноградних. Я зберу кілька солодких афалів – тонкошкірих плодів – з дерев біля хатини, – вирішила вона. – Цього, а також зібраного досі, має вистачити на сьогоднішній вечір. Поглянувши догори на небо, вона побачила перші фіялкові барви ночі, а тоді перші цятки мерехтливих червоних, блідо-голубих і яскраво-білих зір. І місяць уже сяяв, ніжний і милий, як морський камінь, якого вона одного разу бачила на шиї купця. Купець дав Єрахові трохи чистої білої соли, привезеної з далеких земних країв. Єраха так втішила сіль, що він запросив чоловіка на учту в той вечір. Мабуть, – міркувала з надією Анна, – Єрах сьогодні піде на учту з Нахамом. Тоді мама та інші не осудять мене за втечу. Вона повернулася до селища, тепер уже поспішаючи. Анна не хотіла, щоби темрява застала її просто неба на самоті. Вона саме підходила до пахущих афалів поблизу хатини Єраха, коли побачила, як чоловік і жінка обіймаються у тіні нижніх гілок. Спершу лице чоловіка видалося незнайомим Анні; вона була надто вражена виглядом жінки, щоби звернути на нього увагу. Любкою була її матір. Спершу Анна цілком доречно подумала: Єрах уб’є їх обох, маму і коханця. Тремтячи, злякана тим, що вони можуть відчути її присутність, Анна пірнула у високу траву, щоби заховатися. Поки вона лазила в солодкій траві, нова думка, сповнена надії і страху, промайнула в її голові. Якщо Пара використала свою нову любов, аби

звільнитися з-під влади Єраха, то їхнє життя може змінитися? На краще чи на гірше? Анна хотіла б уже втекти, але Пара могла помітити це і розгніватися, що її впіймали на гарячому. Анна вирішила, що найкраще зачекати, поки матір розлучиться з коханцем. Вона чула, як вони ніжно сміються в тіні, шепочучи одне одному ласкаві речі і цілуючись. Перелякана на смерть, Анна затулила вуха. Як тільки вони підуть, вона зайде до хатини. Нині я не зможу зірвати афалів. Мама знатиме, що я була біля дерев, і мене вже досить били як на один день. Хотіла би я, щоб вони поспішили. Мамо, – картала вона свою матір подумки, – твої діти чекатимуть на тебе. Заходь до хати! І наче почувши думки доньки, Пара заговорила іншим голосом: замість лагідних пестощів у ньому з’явилася ясна, лагідна настирливість. – Моя сім’я невдовзі повернеться, і Єрах розсердиться, якщо знайде нас. Будь ласка, тепер іди! – Єрах веселитиметься з Нахамом цілу ніч, – безтурботно відповів приятель матері, знову засміявшись. Почувши цей сміх, Анна впізнала його. То був Цеб-ій, молодий, м’язистий, вродливий – і набагато нижчий – брат Нахама у перших. Але Цеб-ій не набагато старший від Єраха, – обурено подумала Анна. – Чому він цілує маму? Гнів закипів у ній, коли Цеб-ій знову поцілував Пару, шепочучи прощання. Ви обоє дурні, – подумала Анна, спостерігаючи, як вони ідуть. Коли вони врешті пішли, Анна встала, обійшла хатину з другого боку і заповзла досередини.

Åï³ëîã Сидячи на трав’яному килимі під самою хатиною, Анна вправно сплітала жмутки вовни у довгі пасма, а тоді намотувала їх на дерев’яні веретена. Наома, Ґінна і Тірца сиділи неподалік, також заклопотані вовною, з якої хотіли виготовити намети для чоловіків, коли вони ітимуть у поля, щоби пильнувати отари. Працюючи, вони тихо бесідували, боячись розбудити Бекіру, дочку Ґінни. – Хотіла би я, щоби вона спала так само минулої ночі, – зітхнула Ґінна, замовкнувши, щоби погладити темні патлаті кучері Бекіри. – Вона буде просто нестерпною, коли з’явиться друга дитина. Анна роздивилася темне від втоми лице Ґінни. – Напевне, нам не треба дозволяти їй спати удень. Тоді їй доведеться спати вночі, – запропонувала Анна. – Вона буде такою дратівливою, – застогнала Ґінна. – Вона не грається так довго і завзято, як твої сини. Поглянь на них. Вони всі позирнули на малих хлопців, що гралися неподалік, і Анна мимоволі усміхнулася. Її сини, яким минуло майже два роки, були міцні, жваві і вродливі, з густими темними кучерями і великими карими очима. Вони сміялися і бігали навколо сина Тірци, Куша. Бігаючи, хлопці вигукували: “Спіймався! Спіймався! Спіймався!” Їхні слова зливалися в монотонний наспів у вухах Анни. – Маленькі дикі люди! – усміхнулася Тірца; її гарненьке лице зарум’яніло від утіхи й щастя, яке дарувала їй вагітність. Її друга дитина мала з’явитися за наступні кілька місяців. Роздивляючись хлопців, вона сказала: – Куш загубив свого одного черевика. Анно, ти тонша від мене; будь ласка, піди і примусь його взутися.

279

– Тонша на кілька місяців, – пробурмотіла хитро Анна. Її третя дитина мала народитися згодом, приблизно в той час, коли святкуватимуть перше століття Сима. Сим був у захваті від такого збігу, наполягаючи, що дитина буде найкращим дарунком для будь-якого кентуму. А це вже буде одна дитина, а не дві, – подумала Анна, задоволено погладжуючи живіт. Ця нова дитина вже була миролюбніша від своїх братиків. Анна була певна, що це хлопчик. Тепер, повільно переходячи через тріскуче, обкладене каменем надвірне вогнище, Анна знайшла загублений черевик Куша і спромоглася підхопити його на ходу. Куш обурливо закричав, зігнувши свою маленьку сильну, одягнуту в шкіру спину і копаючи Анну швидкими, сильними ніжками. Анна хутко обернула Куша у руках спиною до себе, але він далі копався і кричав. Перестань, – подумала Анна втомлено. – Я сильніша від тебе. – Уголос вона сказала: – Куше, зупинися. Ти штурхаєш моє немовля. Не штурхай немовляти. Тепер, коли його увагу привернуло слово “немовля”, Куш трішки насупився до Анни і показав на заснулу Бекіру. – Немовля, – наполягав він, немовби пояснюючи Анні, що він ніяк не може штурхати немовля; воно надто далеко. Анна засміялася і поцілувала брунатну щоку свого небожа, заспокоюючи його, після того посадила його на траву, щоби одягти скинутого черевика. Вона обернула це на гру, легенько лоскочучи пальчики ніг Куша, а тоді обійнявши і поцілувавши його знову; то був найкращий спосіб змусити до послуху цього маленького хлопчика. Поки Анна зав’язувала йому черевика, Ашшур та Елем рачкували поряд, критично стежачи за нею своїми ясними очима. Ашшур рішуче простягнув ручку до черевика Куша і сказав: – Я це зроблю. Куш ляснув по його руці, крикнувши: – Ні! Коли Ашшур готувався помститися, замірившись ударити Куша, Анна схопила обидві його руки і сказала суворо: – Ні. Без бійки. Це погано. Погано. Бити один одного не можна. Обидва малі хлопчики були присоромлені дуже скоро. Тоді Куш підняв своє мале підборіддя до Ашшура і сказав хрипким самовдоволеним голосом:

280

– Поганий. – Поганий! – сказав Ашшур, і собі звинувативши Куша. Вони повторювали це слово один одному, поки це не перетворилося на поспів, на гру, перемішану зі сміхом. Лагідно розсердившись, Анна зняла Куша з колін і догнала хлопців помахом руки. Елем залишився позаду. Сховавши свою блискучу, чорну, кучеряву голову в довгій поверхній туніці Анни, він попросив матір піднести його, кажучи: – Ма-ма-ма, догори! – Ти вже надто важкий, – ласкаво сказала йому Анна. Але він очевидно втомився, і Анна поступилася. Незграбно піднісши його на стегно, вона обернулася до вогнища. Наома принесла тісто, щоби приготувати м’які калачі для вечері. Вони вже встигли дізнатися, що коли приготувати тісто заздалегідь і потримати його, і тісто, і калачі з нього будуть пухкі та м’які всередині, якщо їх спекти. Хоча цей новий різновид пшеничних калачів виявився приємною несподіванкою для всіх, радість від цього нового відкриття затьмарило розуміння, що зварена їжа швидко псується в новому середовищі. Анна вважала, що це сталося через зміну в повітрі. Повітря також впливало на метали, які змінювали барву та ржавіли. Тепер легше було виготовляти та гострити кам’яні леза, позаяк знання Анни про збір, нагрівання і роботу з металами, як не прикро, цілковито не задовольняли їхніх потреб. Мине ще багато років різних проб, перш ніж вони зможуть створити нові металеві інструменти, щоби замінити старі. Стільки знань було втрачено, – подумала Анна. Вона посадила Елема поряд з собою на трав’яний килим, а тоді взяла камінний ніж, щоби допомогти Наомі порізати пухке, туге тісто на менші калачі. Працюючи, вона стежила, як Елем упадає в сон. Можливо, ти допоможеш нам згодом повернути знання про роботу з металами, – мовчки промовила до сина Анна. – За кілька років я покажу тобі, як працювати з золотом – хоча тепер ми надто заклопотані. Як мені бракує роботи з золотом! – Одного дня, – задоволено роздумувала Ґінна, – я опишу дім мого батька своїм дітям, і вони збудують подібні до нього: будинки з різьбленого каменю, з багатьма кімнатами й одним чи двома рівнями, і стінами навколо, з красивими садами всередині. І в садах ростимуть усілякі квіти…

281

– Розкажи цим двом диким чоловічкам, – Тірца кивнула на Ашшура й Куша. – Думаю, вони досягнуть усього, чого захочуть. Анна прислухалася, зненацька відчувши неспокій. Чи правильно буде спонукати до таких мрій і прагнень їхніх синів? Можливо, краще навчати їх жити ближче до землі, далі покладатися на землю. Їхні серця знайдуть більшу втіху у простоті, і вони не відступлять від Всевишнього, – подумала Анна, намагаючись приборкати свою тривогу. – Маадан, – Наома штурхнула ліктем Анну. – Он іде твій чоловік... Анну стурбувало, що Сим повертався до хатини так рано, – поки вона не помітила радости чоловіка. Ашшур і Куш весело напали на Сима. Посміхаючись, Сим стояв досить довго, щоби дозволити їм схопити себе за руки, і потягнув двох малих хлопців до хатини, протестуючи з удаваним розпачем, що вони такі сильні, що невдовзі повалять його з ніг. Їхні крики і сміх збудили Бекіру. Коли вона підвелася, її гарне, рожеве личко сповнилося нестями, а лагідні карі очі неймовірно розширилися від страху, поки вона не помітила, як граються її брати в перших і дядько. Бекіра благально поглянула на Ґінну, показуючи на інших: – Я також. – Біжи до них, – заохотила Анна свою небогу. Коли Ґінна кивнула, Бекіра потупотіла до Сима – її темне волосся блищало й лопотіло у легкому вітрі. – Ах, – застогнала Ґінна роздратовано. – Бекіра мокра. – Моєму чоловікові байдуже, – розрадила її Анна. Сим любив лагідність Бекіри – і часто висловлював надію, що їхня наступна дитина буде дочкою. Анна засміялася, спостерігаючи, як Сим узяв Бекіру і поцілував її, а тоді потримав її на витягнутій руці і подразнив, віддаючи Ґінні. – Ми зануримо тебе в джерело, о дочко мого брата! Ми будемо мити тебе, поки ти не запищиш, мала мокрухо. Тоді я візьму тебе на руки і розкажу казку. Звільнившись від малюків, Сим нахилився, щоби поцілунком привітати маму. Тоді він подарував Анні знадливу усмішку. – Ходи зі мною, – покликав він її. – Ми з братами знайшли те, що втішить тебе. – Іди зі своїм чоловіком, – погодилася Наома, поплескавши Анну по руці. – Я спечу пшеничні калачі, а ми доглянемо Елема, поки він спатиме. Ашшур також може залишитися.

282

Але Ашшур не хотів залишатися. Він наполегливо припав до батька. Анна торкнулася руки Сима і сказала: – Мабуть, сьогодні він потребує твого товариства. Неохоче видихнувши, Сим кивнув. – Тоді ходи! – він підніс Ашшура на руках. – Ти також мокрий? Ні? Я тобі не вірю. Вони ненадовго спинилися біля закритого нужника, а тоді помили Ашшурові руки і лице в джерелі. Опісля Сим посадив хлопця на плечі. – Дорога довга, – вибачливо мовив Сим до Анни. – Якщо втомишся, скажи мені, і ми відпочинемо. Але Анна не втомилася. День був ясний, сонячний і прохолодний. Вона озирала трави, низькі кущі і невеликі дерева, шукаючи ознак тваринного життя. Тварини цілковито уникали їх з того дня, коли дістали свободу на цій новій землі, але час від часу Анна помічала малих польових істот або одного з великих котів. Вона навіть бачила невелике стадо копитних, рудих чорногривих травоїдів, які умить втекли в протилежному напрямі. Принаймні ми знаємо, що вони вижили і народжують малих, – розрадила Анна себе. Їй було досі боляче бачити, що всі тварини утікають від неї, неначе вона якесь страхіття. Вони ще не вбивали диких тварин заради їжі. Легше було ловити рибу в ставках неподалік. І одного разу вони неохоче відбракували тварин з власних отар. Діти знемагали без м’яса, часто просячи його. Вони радо полюватимуть за дикими істотами, – подумала Анна. – Несподіванка на тебе чекає он там, – мовив Сим до Анни, показуючи на поле, яке спадало до невеликого, дзюркотливого струмка. Дивуючись, Анна пішла за ним. Поки йшли, вона почула короткий свист неподалік на сході. Хам, – подумала Анна, усміхаючись до нього. Хам ледь махнув рукою, а тоді повернувся до роботи; він очищав поле від великого каміння, скидаючи його у візок, щоб вивезти геть. Згодом він запряже вола в однолемішний плуг і поволоче полем, готуючи землю для врожаю зерна. – Тут, – сказав Сим, спускаючи сонного Ашшура з плечей на згин руки. – Скажи мені, що ти бачиш. Він показав на безлисте молоде дерево, не вище від його грудей. Анна поглянула на тонкі, голі, граціозно опущені гілки, упізнаючи обриси.

283

– Дерево Еви, – прошепотіла вона, і сльози набігли їй на очі. – Не те саме дерево, – виправила себе, поглянувши на чоловіка. – Але з того самого роду, – згодився Сим радісно. – Скоро воно вкриється листям. Анна погладила опущене голе гілля з ледь помітними бруньками. Вона усміхалася і плакала водночас. – Думала, що цього дерева я ніколи не побачу. – Хіба Всевишній позбавив би нас такої радости? – запитав Сим. Переклавши заснулого Ашшура на праву руку, він обійняв Анну лівою. – А тепер поглянь, я хочу збудувати нашу хатину отут, хатину з каменю й дерева. Що скажеш? Анна ледве змогла відвести погляд від вишуканих обрисів молодого дерева. І вона побачила красу землі, знадливу її розлогість і незвичайну чарівність струмка, що біг через поля внизу. Саме так, – подумала Анна. – Саме тут ми мусимо оселитися. – Так, – мовила вона. – Нашим синам тут сподобається. – І донькам, – додав Сим, торкнувшись округлого животика Анни. – Він не дочка, – сказала Анна. – Але думаю, що буде тихий. Він не подібний до братів. Вони сіли, щоби відпочити і поговорити про землю. Обоє погодилися, що саме це місце, достатньо рівне і неподалік від струмка, буде щонайкращим для будівництва хатини. Поки вони говорили, над ними кружляв орел, повторюючи раз у раз свій пронизливий крик, поки Ашшур не прокинувся на колінах Сима. Дивлячись на небо, Ашшур у захваті показав на нього. – Гарне, – сказав він, своїм пальчиком стежачи за польотом птаха. Коли великий птах відлетів і зник за скелями неподалік, Ашшур далі дивився на небо, очевидно мріючи. Спостерігаючи за ним, Анна подумала: Рада, що тобі припало до серця це небо. Але ти не знав іншого. Що ти скажеш одного дня, коли твій батько спробує описати колишні небеса? Чи зможеш ти уявити собі, якими вони були? Лагідними, низькими й рожевими, як барва моєї різьбленої мушлі. Молюся, щоб ти повірив нам. І молюся, щоб ти нагадував собі і своїм дітям, що це нове небо – таке прекрасне для твоїх очей – може одного разу зазнати такого самого руйнування через насильство людей. Як же я сподіваюся, що ти вислухаєш і запам’ятаєш наші слова, ти і твої брати.

284

Сим мовчки погладив Анну і поцілував її в щоку. Прихилившись до нього, Анна відчула, як усередині неї ворушиться дитина, спокійно і неквапливо. Якимось чином спокій цієї дитини підбадьорив її. Ти не забудеш слів своїх батьків, – подумала вона до ненародженого. – І ти розповіси своїм дітям древні перекази, щоб вони ніколи не відвернулися від Всевишнього, а раділи і чекали того дня, коли Він пошле свого Обіцяного покликати їх у любові. Вона переконувала себе, що так і станеться; Обіцяний невдовзі прийде і цей страшний новий світ не зіпсується так само, як світ колишній – через зло її дітей та їхніх нащадків. – Гарне! – знову сказав Ашшур, дивлячись на ясне, осяйне синє небо. – Гарне, – тихо згодилася Анна, відчуваючи, як рука чоловіка обіймає їх. – Але не таке гарне, як колись.