Svichnik 1-2018

ДУХОВНО ЗБУДОВУЮЧИЙ ЖУРНАЛ

ОБЛАСНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

№1 (79),

2018

ЦЕРКВА І СЛУЖИТЕЛІ

К

ожен із нас хоча б раз у житті зіштовхувався з тим, що на адресу служителів говорили прикрі речі. Хтось це сприймав як правду, а хтось, похитуючи головою, шкодував того, хто говорив про Божих працівників подібне. Тема цього числа журналу присвячена тому, щоб ми з іншого ракурсу подивилися на Церкву як Христове Тіло і служителів – працівників у ній. Гарною ілюстрацією слугуватиме історія, яку оповім нижче. Одного разу під час війни армія долала черговий тривалий перехід. Солдати, втомлені і змучені, довгою шеренгою рухалися дорогою пішим ходом. Полководець же їхав верхи на своєму бойовому коні. Один із солдатів, не стримавши гіркоти образи, дивлячись на свого командира, мовив до товариша: «Йому добре! Він не обтяжує своїх ніг і не розуміє тих труднощів, які дісталися нам, рядовим бійцям». Ймовірно, солдат недооцінив слуху свого головнокомандувача, оскільки той, почувши сумні роздуми воїнів, сказав: «Синку, йди-но сюди. Сідай». І, зістрибнувши зі свого коня, дав місце «скривдженому» бійцю. Солдат, дещо зніяковівши, не смів опиратися командирові, тож змушений був зайняти його «елітне» місце. Полководець пішов поруч. За кілька хвилин рядового вершника убив ворожий стрілок. Після цього випадку вже ніхто із солдатів не смів заздрити місцю полководця і нарікати на своє скрутне становище. А як ми, дорогі друзі, ставимося до служителів, які сумлінно працюють на ниві Божій? Пам’ятаймо, наш ворог, диявол, передусім спрямовує свої зусилля на те, щоб уразити лідерів, тож їхнє місце — це зовсім не посада і не трон, а відповідальність за тих, хто виборює перемогу в духовній битві. Василь БАСАРАБА, головний редактор «Свічника»

2

СВІЧНИК | 1, 2018

6 8 10 12 13 14 18 20 22 26 29 30 34 36 38 40

Христос за дверима церкви

ЗМІСТ

Тарас БРИЧУК

Біблійна модель спілкування у церкві Володимир ДОБРОЧИНСЬКИЙ

Могутня сила молитви Катерина ТАРНОВСЬКА

Чи є ми закваскою Божою? Олександр ГАВРИЛЮК

«Не кидаймо збору свого…» Ростислав НАЗАРЧУК

Смерть молитовних зібрань? Духовний авторитет служителя Микола ЧАЙКА

Служитель у світлі Святого Письма Сергій РАЧИНЕЦЬ

Захарчикові примхи Світлана ВОРОНА

Те, чого не бачать інші Галина ЛЕВТЕРОВА

Християнин за кермом Є вечір — буде й день Світлана БЕРЕЗА

Олексій Ничипорук Ліна БОРОДИНСЬКА

20-літній ювілей рівненської церкви «Надія» Ольга КРАВЧУК

Семінар з експозиційної проповіді Тарас ЯРЕМЧУК

Нові можливості проголошення Евангелія Богдан БАСАРАБА

Вони вирішили вразити людей. Продали маєток, але вирішили принести не всі кошти. Частину сховали для себе, а частину, що залишилася, взяли до церкви, сказавши, що принесли все... Не граймося в церкву, с. 4 Сучасні християни запитують: «Чи потрібно йти до церкви, коли можна заощадити час, послухавши найкращі проповіді або ж богослужіння будь-якої церкви в інтернеті, де є онлайн-трансляція?» Олександр ЯРМУШКО, Виклики XXI століття: чи потрібно ходити до церкви?, с. 16

Він уважно слухав. Коли ж я зупинився на мить, аби зібратися з думками і далі йому проповідувати, чоловік скористався паузою і сказав: «Знаєте, в чому моя проблема?.. Я все це знаю!» Михайло ІЛЬЮК, Чому у сім’ях служителів виростають невіруючі діти?, с. 24 Я робив усе, щоб розсердити її. Так, я помітив, особливо на початку, що плоть залишалася тією ж самою, але дух... Це був панцир, якого я не міг пробити своїм злом. Мені і моєму лихому характеру бачити щодня її обличчя, над яким світилася божественна радість і мир, було нестерпно. Я ставав ще гіршим, але її це начебто абсолютно не турбувало. Видима проповідь, с. 28 Знайомство з ними змушує подивитися на життя по-новому! Спілкування з ними захоплює! Дружба з ними надихає! Хто вони? Юлія ГОДУН, Незабутній вечір для особливих друзів, с. 37

ЖУРНАЛ Засновник і видавець: Обласне об’єднання церков євангельських християнбаптистів Рівненської області ВИДАЄТЬСЯ на кошти добровільних пожертвувань ПОТРЕБУЄ молитовної та фінансової підтримки християн ЗАПРОШУЄ ДО СПІВПРАЦІ проповідників, поетів, письменників, композиторів — усіх, хто хоче і може служити євангельським словом Пишіть на адресу: 33001, м. Рівне, вул. Дворецька, 41 Телефонуйте: (0362) 63-34-11 E-mail: shev7lyuda@gmail.com Адреса в інтернеті: baptist.rv.ua НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ: Головний редактор Василь Басараба Теологічний редактор Михайло Ільюк Відповідальний редактор Людмила Шевчук Літературний редактор Олена Ярмушко Редакційна колегія Світлана Береза Ліна Бородинська Олександр Пахай Cвітлана Ворона Тетяна Чередніченко Наталія Басараба Софія Сташук Дизайн і комп’ютерна верстка Віра Фесянова Реєстраційний номер РВ № 377 28 січня 2004 року Часопис надруковано у ТзОВ «Каліграф», м. Рівне, вул. Київська, 69, тел. (0362) 64-24-32 © тексту, малюнків, фото, оформлення «Свічник», 2018 р. При передруку матеріалів посилання на часопис обов’язкове Рукописи не рецензуються і не повертаються Думка редакції не завжди збігається з думкою авторів матеріалів, що публікуються. Обсяг — 14 аркушів Друк — офсетний Наклад — 1500 примірників Розповсюдження безкоштовне Журнал виходить щоквартально Замовлення №

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

3

Д У Х О В Н А С ТАТ Т Я

НЕ ГРАЙМОСЯ В ЦЕРКВУ

Бог відкрив нову сторінку в історії людства. Кожній людині Він дав можливість примиритися з Ним через жертву Ісуса Христа. Сьогодні, як ніколи, ми наблизилися до дня Його приходу на землю. Нам пора скінчити гру в християнство. Людству необхідно визначитися, куди воно прагне: до вічності Бог визначив для нас місце. Ми з Богом на небесах чи з дияволом у пеклі. Настав час зайняти повинні знати, що і коли треба робити. Божа мета і бачення чітку позицію у своїх стосунках із Богом.

МІСЦЕ РОЗУМНИХ ЛЮДЕЙ

У

Біблії розповідається про пастуха Давида, якому Бог сказав через пророка, що він буде наступним царем Ізраїлю. Тоді це складно було уявити. Настав час, і Бог почав приводити до нього людей, які були слухняні Богові: «А з Іссахарових синів, що мали розуміння часу, щоб знати, що буде робити Ізраїль, їх голів було двісті, а всі їхні брати робили за їхнім наказом» (1 Хр. 12:32). Мудрість і успіх цих людей полягали в тому, що вони розуміли, що і коли потрібно робити. Бог дав нам великий привілей — жити в один з найкращих періодів в історії людства. Ми можемо вільно сповідувати свою віру, цивілізація на піку свого розвитку... Але зовсім недавно ми зіткнулися з ще більшими викликами, ніж попередні покоління. У житті Адама було все ідеально, перед ним виникла лише одна спокуса — дерево посеред саду. Однак він не зміг пройти повз нього. А ми сьогодні обурюємося поведінкою молоді, її манерами, способом життя. Вони видаються нам такими незрозумілими. Але скільки спокус виникає у сучасних молодих людей?! У сотні разів більше, ніж в Адама. Життя швидко змінюється. Церква виявилася не готовою до нових життєвих реалій. Часто віруючі не знають, що потрібно робити. Християни добре на-

4

СВІЧНИК | 1, 2018

вчилися за зовнішнім виглядом відрізняти грішника від святого. Якщо у хлопця сережка у вусі, зелене волосся, — все зрозуміло — грішник. Але ми повинні бути людьми розумними, щоб збагнути потребу цих молодих людей, дати відповідь світові, що заплутався. Найбільша проблема церкви, через яку вона стала не зрозумілою для світу, — лицемірство. Хто такий лицемір? Це лукава людина, яка прикриває чеснотою злі наміри і нещирість. Люди не можуть зрозуміти цього, тому не йдуть до церкви. Біблія каже, що сини Іссахара знали, що і коли треба робити. У цей історичний період

повинні об’єднати нас. Саме це надихатиме нас, мотивуватиме, підніматиме вночі або рановранці на молитву. Найважче для християнина — погодитися зі Словом Божим, яке каже, що «всі згрішили і позбавлені слави Божої».

Важко визнати себе одним із тих, хто згрішив. Покаяння може лякати нас, якщо ми ведемо подвійне життя. Зовні ми одні, а всередині — зовсім інші. Ми можемо посміхатися, навіть когось обіймати, але всередині не відчувати ніякої любові до людини. Зовні ми намагаємося підтримувати

Д У Х О В Н А С ТАТ Т Я

www.propovedi.christian.by

респектабельне, духовне обличчя, а в середині нас іде війна, вирує буря. Все, що нам потрібно в цьому випадку, — прийти до Господа такими, якими є, і зізнатися Йому в своєму лицемірстві. Якщо ми хочемо зрозуміти потреби людей, які оточують нас, нам потрібні зміни.

З

ЛУКАВСТВО ЗНИЩУЄ ВІРУ

гадаймо іс торію про Ананія та його дружину Сапфіру. У першоапостольської церкви очікування другого приходу Ісуса Христа було сильнішим, ніж у нас. Віруючі продавали свої маєтки та приносили гроші апостолам. У людей усе було спільне. У загальному пориві: всі продають маєтки, жертвують гроші — одна подружня пара подумала: «Всі несуть, і ми не гірші». Вони вирішили вразити людей. Продали маєток, але вирішили принести не всі кошти. Частину сховали для себе, а частину, що залишилася, взяли до церкви, сказавши, що принесли все. Вони хотіли справити враження не на Бога, а на людей. Ніхто не змушував їх продавати будинок, тим паче, приносити гроші. Зробивши це, вони хотіли піднятися в очах людей. Коли поважний Ананія зайшов до церкви, апостол Петро сказав йому: «Ананію! Чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Святому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю?» (Дії 5:3-4). Для чого потрібна була ця гра? Це ж лицемірство! Адже можна було сказати, що вони продали весь маєток, але лише частину, яка лежить на серці, жертвують Господу. Щойно Ананія почув слова апостола, цієї ж миті впав мертвим. Богові було огидне лицемірство. Дружина, нічого не підозрюючи про те, що трапилося, через три години прийшла до церкви. Апостол Петро запитав у неї: «Скажи

мені, чи за стільки ви землю оту продали?» Вона ж відказала: «Так, за стільки». До неї ж Петро: «Чому це ви змовилися спокушувати Господнього Духа? Он ті входять у двері, що чоловіка твого поховали; — і тебе вони винесуть»... І вона зараз упала до ніг його, та й умерла» (Дії 5:8-10). Чому це сталося? Вони начебто не зробили нічого вартого смерті, не вкрали ж ці гроші — просто дещо приховали... Вони хотіли бути тими, ким не були. Якби сьогодні апостол Петро запитав у нас: хто щирий, посвячений Богові, живе праведним і святим життям, вийдіть наперед. Хто б вийшов? Скільки з нас сьогодні є незрілими християнами? Зовні ми праведники, а внутрішньо не такі. Ісус Христос викривав книжників і фарисеїв: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди» (Мт. 23:25).

Фарисеї добре знали Писання, старанно молилися, зупиняючись на перехрестях, виконували священнодійства. Але це була лише зовнішня сторона — всередині вони були іншими. Ісус попереджав, щоб ми не ставали подібними до фарисеїв. Чи зможемо ми привести когось до Христа, будучи лукавими? Багато хто з нас дуже переймається зовнішністю, іміджем, — для нас важливіша думка людей, ніж думка Господа. Але якщо ми хочемо набути своїх рідних і близьких, людей, які не знають Христа, нам потрібно припини-

ти грати в церкву і стати тими, ким маємо бути.

ЛЮДЕЙ ПЕРЕКОНУЮТЬ НЕ ГАРНІ СЛОВА

Я

кий плід нашого життя? Багато хто з нас із подивом спостерігає власні недоліки у своїх дітях. А нам так хочеться, щоб усе було по-іншому. Але наші діти запам’ятовують не те, чого ми їх вчимо, а те, що ми самі робимо. Ми вчимо грішників, як треба чинити, а самі робимо по-іншому. Це не що інше, як лицемірство, фарисейство. Нам потрібно стати самими собою. Наші вчинки, щирість у словах і ділах приводитимуть людей до Христа. Бачачи наше посвячення і щире бажання служити Богові, вони захочуть наслідувати нас. Людей переконують не наші гарні слова, а наше серце. Я переконаний, у кожній людині є пагінець віри. Ми прийшли у цей світ не лише завдяки батькам, а передусім — Богові, Який вдихнув у нас подих життя. У кожному з нас є внутрішній пошук, спрага по Богові, бажання провести вічність із Ним на небесах. Якщо ми хочемо привести світ до Христа, нам потрібно перестати грати в християнство і стати справжніми. Якщо для цього потрібне глибоке покаяння перед Богом, каймося. Ми повинні зрозуміти Його цілі щодо нашого життя. Бог привів нас до церкви не для того, щоб засудити, але щоб змінити і зробити подібними до Себе. Господь бажає, щоб ми могли вплинути на долі тисяч людей задля Його слави. 

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

5

ПИЛЬНУЙМО!

У бурхливому і мінливому світі упродовж двох тисячоліть носієм істини була, є і буде Церква Христова. Незважаючи на численні переслідування, утиски, поневіряння, вона залишається непохитною, адже свого часу Христос сказав: «…побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18). Перш ніж розпочати міркувати на порушену тему, хочу зауважити, що у Біблії слово «церква» вживається у трьох значеннях: Вселенська, помісна і домашня. Усі помісні і домашні церкви складають одну-єдину і нездоланну Вселенську церкву – Наречену Христову, по яку Він повернеться, аби забрати під час величного другого приходу. Ми віримо, що кожен із нас належить до неї, однак є багато небезпек, які можуть відвернути нас від Христа і поставити на хибний шлях. У помісних церквах є чимало загроз відійти від істини Божої, адже диявол не зволікає, а докладає усіх зусиль, аби якщо не зруйнувати, то хоча б вирвати з Божої церкви тих, хто нетвердо стоїть у вірі. Іноді це йому вдається, і церква позбавляється благословенної присутності її Засновника, тож Христові залишається місце лише… за дверима.

6

СВІЧНИК | 1, 2018

ХРИСТОС за ДВЕРИМА

Ц Е РК В И П омісна церква складається з людей, які відгукнулися на Божий заклик, визнали Ісуса своїм Господом і стали членами Його сім’ї, живуть у покорі Богові і виконують Його волю. Бути представником Христової церкви – це не тільки привілей, а й велика відповідальність. Наше завдання полягає в тому, щоб бути зразком для світу. Проте іноді наше неправедне життя руйнівним чином впливає на церкву. До гріха не можна ставитися спокійно. Він нівечить нашу душу, руйнує взаємини з Богом і позбавляє миру, робить нещасними і віддаляє від Бога. А починається все з легковажного ставлення до

Писання, молитви і боротьби за переможне життя у Христі Ісусі. Через неправедне життя ми залишаємося безсилими. А християнин без сили Божої – це як тіло без духа. Воно нежиттєздатне, тож помирає і розкладається. Певний час мертве тіло ще може зберігати якийсь пристойний вигляд, особливо якщо над ним попрацюють фахівці, однак процес тління і розкладання розпочався, і він незворотній; там немає життя, щоденно погіршуватиметься і вигляд, і запах. Пробачте за такий відвертий і, можливо, неприємний приклад, але він найкраще ілюструє, що ми являємо собою без присутності в нас Духа Святого. Сьогодні ніхто з нас не заперечуватиме, що ми живемо в останній час. Духовний стан цього періоду характеризується станом останньої з семи церков – Лаодикійської. Що ж це була за церква, де вона розташовувалася і чим характеризувалася? Пропоную невеличку історичну довідку. Лаодикія – величне древнє місто в одній із областей Римської імперії, під назвою Асія (нинішня Туреччина). Археологи віднайшли там чимало прекрасних палаців, храмів і будівель, прикрашених колонами, фресками, розписами, що свідчить про багатство, славу і могутність цього міста. Тут само були знайдені й руїни християнського храму. В Біблії та й в інших загальнодос-

ПИЛЬНУЙМО!

тупних історичних джерелах дуже мало оповідається про церкви в Лаодикії. З третього розділу книги Об’явлення ми довідуємося, що в цьому місті церква була занурена в глибокий духовний сон, розкіш і самовдоволення, була байдужою до світу, що гине в гріхах, і до потреб інших людей. Проте, незважаючи на її духовну убогість, християнський храм, подібно до інших будівель і храмів, був прикрашений всілякими коштовностями. Але все це багатство і слава вмить загинуло від потужного землетрусу, залишивши руїни як свідчення виконання Божого вироку бездіяльності церкви: «А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст…» (Об. 3:16). Розглянемо деякі причини, що призводять до втрати божественної сили і чому Христос іноді залишається за дверима нашої церкви.

1

Гріх у церкві

Бог не має нічого спільного з гріхом. Соломон каже, що немає людини на землі, яка б жила і не грішила. Але коли Бог чітко вказує людині на гріх, Він очікує, що вона миттєво вживатиме всіх заходів, щоб очиститися. Коли ж Бог говорить чи то людині, чи то церкві, а на це ніхто не реагує, то Він починає судити. До Тіятирської церкви Христос сказав: «Але маю на тебе, що жінці Єзавелі, яка каже, ніби вона пророкиня, ти попускаєш навчати та зводити рабів Моїх, чинити розпусту та їсти ідольські жертви. І Я дав був їй часу, щоб покаялася, — та вона не схотіла покаятися в розпусті своїй. Ось Я кину її на ложе, а тих, що чинять із нею розпусту, у велику біду, коли тільки в учинках своїх не покаються...» (Об. 2:20-23). Пам’ятаймо, розлучити нас із Богом може гріх — свідомий та нерозкаяний. Це знає ворог нашої душі, тому-то Валаам, який не зміг проклясти Ізраїлю на прохання царя Балака, порадив йому ввести Божий народ у гріх, що він і зробив. Тоді Бог став для них ворогом: «Та стали вони неслухняними й Духа Святого Його засмутили, — і Він обернувся на ворога їм, Він Сам воював проти них...» (Іс. 63:10).

Якщо в помісній церкві з гріхом не борються і гріх прямо не називають його ім’ям, якщо є терпимість до явного і всім відомого гріха, але служителі з певних причин не вживають жодних заходів, тоді Христос залишається за дверима цієї церкви.

2

Церква не керується Словом Божим

Коли церква перестає керуватися Словом Божим як основою віри та життя, вона перестає бути Тілом Христовим. Ви скажете, що неможливо, аби церква відкинула чи забула Слово Боже. Це ж основа її віри!? Так! Формально в церкві проголошується Слово, однак чи воно виконується? Чи живе і керується церква Писанням? Пригадаймо історію Божого назорея — Самсона, який був посвячений Богові для конкретної цілі. Ангол, який заявився його матері і розповів, що в них народиться такий незвичайний хлопчик, сказав: «…ти зачнеш, і сина породиш, і бритва не торкнеться його голови, бо дитя те буде Божим назореєм від утроби, — і він зачне спасати Ізраїля з руки филистимлян» (Суд.

13:5). У Самсона була надлюдська сила, яку дав йому Господь, і ключ до неї був у його волоссі, яке ніколи не збривалося, і навіть не підстригалося. На жаль, ми не знаходимо, що Самсон запитував у Бога, що йому робити, як поводитися з цією неймовірною силою і яка у Нього мета для його життя. Тому все його життя було досить трагічне. Важливо зауважити, коли Самсон розповів Делілі всю правду про свою силу, вона «покликала чоловіка, та й наказала оголити сім кучерів його голови. І став він слабнути, і відступила від нього сила його». Коли ж прийшли вороги, Самсон сказав: «Вийду я, як раз-ураз, і стрясуся». А він не знав, що Господь відступився від нього» (Суд.

16:20). Зовні різниці не було — той самий Самсон, ті ж самі і вороги. Тільки Самсон був безсилий, Бог його залишив. Самсон, який знав про своє дивне народження і мав би поцікавитися в Бога, як йому жити, що Він

від нього очікує, цього не зробив. Він жив як хотів, і тому зазнав багато страждань. На превеликий жаль, церква також може відійти від практичного керівництва Словом Божим. Іноді наші поняття, традиції або принципи «так завжди робили» стають вищими від авторитету Святого Письма. Я не проти традицій та устоїв у церкві, більше того, вважаю небезпечним ті наступи, які сьогодні роблять на традиції. Іноді на моє особисте зауваження ті, хто руйнує старі традиції, замінюють їх на нові, які є набагато гіршими. Ми повинні пильнувати, щоб наші церковні порядки та передання і традиції не нівечили Божих заповідей, але формувалися виключно на підставі Святого Письма. Аби не сталося так: все ніби на місці — і служіння, і проповідь, і чудовий храм, а сили немає, Бог залишився за дверима.

3

Життя без молитви

Ознака, яка завжди вирізняла справжніх дітей Божих з-поміж інших, — це молитва. Ми потішаємося і наповняємося Духом Святим, коли читаємо молитви заступництва Мойсея за Божий народ. Наш дух починає хвалити Бога, коли лунають молитви хвали Давида. І по-особливому торкаються серця молитви покаяння того ж самого Давида, сповідь і покаяння за весь народ Даниїла, Ездри та Неемії. Можна наводити ще багато прикладів, але вже з цих небагатьох зрозуміло, що християни, тобто церква не може жити і зростати без молитви.

О

тже, підсумуймо: церква без сили Духа Святого — наче армія без полководця. Вона позбавлена його керівництва, стратегії, розуміння, як вести війну, і перебуває у постійній небезпеці. На чиєму боці ви: армії під проводом Христа, за якою перемога, чи на боці неочолюваних військ, які, очевидно, зазнають поразки у духовній битві? 

Тарас БРИЧУК, пастор церкви «Гефсиманія», м. Здолбунів 1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

7

П РА К Т И Ч Н Е Х РИ С Т И Я Н С Т В О

«Взаємна належність одне одному є тією ниткою, яка зв’язує в одне ціле різноманітні елементи братніх стосунків» (Джеррі Бриджес)

БІБЛІЙНА МОДЕЛЬ СПІЛКУВАННЯ У ЦЕРКВІ Побудова правильних взаємин між людьми повинна базуватися на біблійних засадах. Недотримання принципів поведінки призводить до гріха, а гріх — до тяжких наслідків. На превеликий жаль, ми, християни, часто керуємося переконаннями, які панують у сучасному світі: приміром, ти ніхто, нікчема, якщо не довів своєї правоти, не задовольнив своїх амбіцій, не виявив свого «я». У церковному колі це часто призводить до руйнації стосунків. А на руїнах, як відомо, нічого не збудуєш. Ось тут і розпочинається важка, але така необхідна душеопікунська праця, яку звершують служителі.

Є

люди, які завжди наполягають тільки на своїй правоті, ніколи і ні в чому не поступаючись іншим. Вони вважають, що, не приймаючи їхньої думки,

їх зневажають, відтак змушені завжди відстоювати її. І роблять це у будьякий спосіб. У такому випадку мова вже не йде про привітність, довготерпіння та поступливість. Люди переймаються лише тим, як

8

СВІЧНИК | 1, 2018

би відстояти свою думку, задовольнити своє «я». Однією з проблем церкви буває вирішення всіляких розбіжностей у поглядах між членами громади. Впертість, гордість, заздрість, непоступливість одне одному, небажання бути меншим призводять до порушення миру, а іноді навіть до розділення церкви. І для того щоб Тіло Христове було духовно здоровим, щоб між членами церкви панували мир і злагода, єдність та добродушність, братамслужителям необхідно мати велику мудрість і терпіння! Якщо душеопікун бажає з’ясувати справжні обставини, найвірогідніше, він зіштовхнеться з егоїзмом, свавіллям і гордістю. Його

П РА К Т И Ч Н Е Х РИ С Т И Я Н С Т В О

завдання — визначити справжню причину, яка є коренем труднощів. Проте жодна проблема не вирішиться сама по собі, поки серця людей не очистяться від егоїзму. Щоб прийти до миру і взаєморозуміння, обом сторонам потрібно у чомусь поступитися. Звичайно, бувають випадки, коли ми не повинні поступатися, наприклад, у випадку відстоювання істини. Тут не повинно бути жодного компромісу!

Як досягнути поступливості? Поступливість — риса характеру або поведінки людини, що вкрай важлива для побудови тісних взаємин. Це одна з важливих складових любові, що оспівується у величному гімні у Першому посланні до коринтян: «…Не шукає тільки свого…»

(1 Кор. 13:5). Це добровільна відмова від чогось на користь іншого, порозуміння з кимось у суперечці, привітність, самовідданість, поблажливість і терпимість. Ця риса є ознакою справжнього благочестя і відповідає сутності Ісуса. Там, де вона відсутня, відчувається нестача духовності. Уявімо собі вирішення якоїсь справи, на яку різні люди мають різне бачення. Чи можуть якісь дискусії стосовно цього питання привести їх до єдності, якщо вони цього не хочуть? Звичайно, ні. Що більше вони про це дискутуватимуть, то далі віддалятимуться від спільної думки. Проблема — у серцях людей. Учасники суперечки не готові поступатися, вони не дослухаються до порад. Єдності і згоди можна досягти лишень готовністю пожертвувати тим, що цьому заважає. Коли виникла суперечка між пастухами Авраама і Лота, Авраам сказав: «Нехай сварки не буде між мною та між тобою, і поміж пастухами моїми та поміж пастухами твоїми, бо близька ми рідня» (Бут.

13:8). Авраам дозволив Лотові вибрати кращі землі, а сам поселився на тій, що залишилася. Чи втратив щось Авраам, коли поступився своїм правом вибору перед Лотом? Зовсім ні. Він став другом Божим. Подивіться на прожите життя Ав-

раама та Лота. Подивіться на всю дорогу, що вони разом пройшли, вийшовши з Уру Халдейського. Нащадки Авраама — патріархи народу Ізраїлю. Нащадки Лота — вороги народу Ізраїлю. Чому ж ми часто не хочемо поступитися своїми планами, амбіціями чи рішеннями? Що цьому заважає? Поступливості перешкоджають гордість, свавілля і прагнення до влади. ГОРДІСТЬ — це страшна руйнівна сила, яка поїдає нашу душу, як іржа залізо. Вона є коренем багатьох проблем. Пиха робить людину впертою і не дозволяє їй прислухатися до думки іншої людини, вона ніби отрута, яка усе нищить в житті людини. Першою ознакою гордості є образа: принизили, засмутили, не звернули уваги, оминули тощо. У Приповістках читаємо: «Огида для Господа всякий бундючний» (16:5). «…Що бо високе в людей, те перед Богом гидота» (Лк. 16:15). Коли в серці живе образа, там відсутні любов, смирення і лагідність. Про яку поступливість чи єдність можна тоді говорити? У Посланні до филип’ян 2:4 апостол Павло закликає нас не бути чванливими, не робити нічого підступом. Як приклад він наводить нам Христа. У віршах 6-8 йдеться про те, в чому поступився Христос ради нашого спасіння: «Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини… Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерті, і то до смерті хресної…» Як мало є сьогодні тих, хто готовий умалитися подібно до Христа. Переповнені зарозумілості і чванливості, ми часто гордо відстоюємо свою точку зору, і навіть не намагаємося йти на компроміс заради миру. Перешкодою до миру і злагоди є також СВАВІЛЛЯ. Зі свавільними людьми важко жити, вони руйнують життя церкви. Вони визнають лише свою власну волю, намагаються диктувати лише свої правила, домагаються виконання лише своїх

пропозицій і насаджують лише власні думки. Якщо все йде за їхнім планом, ці люди добрі і привітні, але коли виникають труднощі чи щось йде в розріз з їхніми міркуваннями, вони одразу ж стають агресивними, впертими і непримиренними. Цим людям важко змиритися і поступитися навіть тоді, коли вони переконуються у своїй неправоті. Апостол Петро каже, що зухвалі свавільці підпадають під суд Божий (2 Петр. 2:10). Добровільно погоджуючись коритися тим, з ким живемо і служимо, підкоряючись вказівкам інших, рахуючись з їхньою думкою, ми руйнуємо свавілля. Поступливості також заважає ПРАГНЕННЯ ДО ВЛАДИ, що переплітається з нашою гордістю і свавіллям. Домінування і панування над іншими свідчить про те, що у нас немає смирення. Прагнучи влади, ми саджаємо на трон своє «я», беремо на себе не свої обов’язки. Любов — служить, а не керує. А як ми? Ускладнюємо життя своїм поводженням, прагненням до влади, домінуванням над іншими чи зі страхом Божим, упокорюючись Його волі, служимо нашим ближнім?

З

важаючи на усе вищеперераховане, нам у наших церквах необхідна «мудрість, що зверху». «Вона, насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава» (Як. 3:17). Де послуговуються цією мудрістю, там не відстоюють власної правоти. Навпаки, присутність Божої мудрості наповнює наші душі милосердям, дружелюбністю, готовністю прощати, довготерпінням і співчуттям. Тож будьмо поступливі одне до одного, в покорі маймо «один одного за більшого від себе», кожен дбаймо «…не про своє, але кожен і про інших» (Фил. 2:3-4), тоді наші служителі звершуватимуть свою працю «…з радістю, а не зітхаючи, — бо це для вас не корисне» (Євр. 13:17).  Володимир ДОБРОЧИНСЬКИЙ, заст. голови Рівненського ООЦ ЄХБ, пастор церкви с. Омеляна 1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

9

СВІДЧЕННЯ

Того ранку все розпочиналося, як завжди. Маленька дівчинка спала тихим, мирним сном, тоді як мама сумлінно працювала. Щоранку, прокидаючись о 5:00, Ольга Іванівна бралася за домашні справи. Маючи велике господарство, вона старанно поралася, та й трійко дітей ніколи не були обділені її увагою. Ольга Іванівна була набожною жінкою: щонеділі ходила до церкви, брала активну участь у її будівництві та оздобленні, співала в церковному хорі. Ще змалечку у ній була закладена жага до правди, але, на жаль, у цій життєвій метушні вона не могла знайти ниточку, яка б привела її до Творця. Читаючи Біблію, в неї виникало безліч запитань, на які вона не знаходила відповідей, а, звертаючись до священика, чомусь не отримувала того, що могло б задовольнили її спраглу душу.

Ольга Іванівна

МОГ У Т НЯ СИЛА МОЛИ Т ТВИ ВИ Найважливіше служіння, яке ми можемо зробити в житті іншої людини, — за неї молитися.

10

СВІЧНИК | 1, 2018

О

дного разу, збираючись на ранкову службу до храму, почула раптом неземний голос, який лунав у її серці: «Іди до Тамари!» Тамара була єдиною віруючою в селі, а оскільки село було дуже маленьким — про це знали всі. Одні з неї насміхалися, інші поважали, а ще дехто просто вважав сектанткою. Неодноразово ця жінка запрошувала Ольгу відвідати їхні богослужіння, але та не наважувалася. Та сьогодні все змінилося, і голос, який кликав, не змовкав. Отож ця неділя стала знаменною датою в житті Ольги та її родини. Прийшовши вперше на богослужіння, жінка була вкрай здивованою! Усміхнені люди підходили, чемно віталися, знайомилися, розпитували про життя. Стоячи за кафедрою, чоловіки читали Біблію і тлумачили прочитане, а потім хор співав християнські гімни, і всі могли підспівувати. Уперше жінка відчула, що перебуває там, де потрібно, де незримим потоком ллються мир і спокій у душу, а місця з Біблії, які колись здавалися незрозумілими, стали такими ясними. Згодом ці люди стали для неї рідними. Жінка зрозуміла, що тільки Бог дає повноту життя, і ця віра переповнила її єство.

Катерина Тарновська, 2017 р.

СВІДЧЕННЯ

Катруся, 2 рочки

Діти позитивно сприйняли мамину «нову» віру і щонеділі залюбки бігли за п’ять кілометрів на зібрання, з великим захопленням ходили до недільної школи, де чули про Бога і Його любов, вчили золоті вірші, співали і виконували різні цікаві завдання. Чоловік був налаштований скептично, але не боронив, бо ж його часто не було вдома, та й у чарку, як мовиться, любив зазирнути, тож на сім’ю, зрозуміло, часу не було. Одного дня, коли жінка була на полі, до неї прибіг син із страшенними вістями, від яких серце, здавалося, обірвалося в грудях, руки і ноги поніміли, а голова відмовлялася вірити почутому. Її найменша дочка обпалилася…

К

атрусі не було ще й трьох років, але вона була навдивовижу розумною, говіркою і жвавою дитиною. Коли не було нікого вдома, дівчинка вирішила допомогти мамі по господарству і підлила солярки у котел, де вже згасав вогонь. Рідина потрапила на її одяг, а при зіткненні з вогнем вибухнула, та так, що одяг на Катрусі враз спалахнув. Не знаючи що робити, дитина побігла до хати і почала качатися по ліжках, щоб загасити полум’я; коли вогонь ущух, вона накрилася з головою ковдрою і, не відчуваючи болю від зраненого тіла, чекала приходу батьків.

— Мамо, ти мене не будеш бити? — такими були перші слова, які почула Ольга, коли захекана і заплакана прибігла до хати. У той час люди жили бідніше, ніж зараз, не було великого достатку, і

ті, хто мав автомобіль, вважалися багатими. Брат Ольги, Микола, того дня проїжджав повз село і вирішив навідатися до сестри. О, як вчасно він прибув! Катрусю відразу ж відвезли до обласної лікарні. Лікарі, оглянувши дівчинку, тільки сумно зітхнули і розвели безпорадно руками: не хотіли брати її під свою відповідальність, розуміючи, що життя дитини на волоску. Але в мами була жива надія! Небесний Лікар, Якому щиро вірила, міг підвести навіть із могили! Вона впала на коліна і почала молитися. Звістка про нещасний випадок швидко облетіла всі церкви. Всі гаряче молилися за Катрусю. Оскільки дівчинка сильно отруїлася чадним газом, лікарі не могли нічим зарадити, вони приходили до палати і просили, щоб Ольга молилася, бо розуміли: зараз лишень диво могло поставити її дитину на ноги. Люди приходили, навідували, молилися у церквах, приносили пожертви — ця трагедія нікого не лишила байдужим! Завдяки молитві дитина вижила! Але це був лише початок тривалого курсу лікування та реабілітації. Щоразу, коли відбувалася чергова операція, лікарі просили молитися — і все складалося навдивовижу благополучно. Гроші на лікування приносили благодійники, збирали церкви, місії, родичі, сусіди тощо. Найперше молитовна і фінансова підтримка йшла від помісних церков с. Плоска, а також церкви с. Грем’яче. Всі, хто знав цю історію, брали у ній участь, а тепер зі сльозами на очах згадують картини, які не можна просто так забути і стерти з пам’яті. Завдяки Богові і вам, брати та сестри, світ ще раз побачив Божу милість — диво з див! Ольга Іванівна вимолила у Бога життя для своєї доньки. Тест на віру і відданість Творцеві вона пройшла і вистояла у протистоянні між життям і смертю. Сила молитви завжди потужна, якщо люди посвячують себе на цю справу і однодушно з вірою перебувають у ній. Адже в Біблії сказано: « …бо дуже могутня ревна молитва праведного…» 

ЧИ МОЛИТЬСЯ СУЧАСНА ЦЕРКВА?

Н

аскільки збіднілою у багатьох аспектах не здавалася б сьогоднішня церква, найубогішою вона є, як це не дивно, в молитві. У нас сьогодні проводиться багато різних заходів, є багато груп прославлення, хорів тощо, але дуже мало молитовників. Шкода, бо ж кожна людина не більша від свого молитовного життя. І навіть пастор, який не молиться, просто «бавиться» людьми, котрі заблукали, котрі також не моляться. Кафедра у нашій церкві може бути вітриною для чиїхось талантів, однак молитовна комірчина серця не залишає місця для показухи. Бо ж служіння проповіддю дане небагатьом, а служіння молитвою — найвище з усіх служінь людини — доступне всім. Давайте пригадаємо, коли ми востаннє відмовлялися від сну заради молитви пробудження. А світ тим часом стрімголов летить у безодню. І там наші батьки, діти, чоловіки, жінки, брати, сестри, наші друзі. Не забуваймо, що секрет молитви — в потаємній молитві, і той, хто молиться, перестає грішити. Молитва — найпростіша форма промови, яка доступна навіть устам немовляти, але вона водночас настільки піднесена, що перевершує будь-який виступ і вичерпує будь-який запас слів. «Ніагара» палких слів не означає, що Бог ними вражений чи зворушений. «...Анна говорила в серці своїм, а уста її тільки рухалися, і не було чутно голосу її...» (1 Цар. 1:13) Тут немає жодної лінгвістики! Коли ми не знаємо, як і про що молитися, «Сам Дух заступається за нас невимовними зітханнями» (Рим. 8:26). То ж чи робиться сьогодні в наших церквах акцент на Катерина ТАРНОВСЬКА, молитві, і чи молиться наша церква с. Грем’яче церква взагалі?  Острозького р-ну

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

11

КРІЗЬ ПРИЗМУ СЛОВА

Перечитуючи нещодавно в котрий раз найкоротшу притчу Христа, я виніс із неї 5 великих уроків, якими хочу поділитися з тими, хто любить досліджувати Слово Боже. Насамперед скажу, що прочитання цієї притчі дало мені можливість збагнути важливу істину: для того, щоб говорити мудрі речі, не обов’язково говорити багато — навпаки, як ми знаємо, Біблія засуджує багатослів’я. Отже, для початку нагадаю р у «Царство р самуу притчу: Небесне подібне до розчини, що її бере жінка, і кладе на три міри муки, аж поки все вкисне» (Мт. 13:33).

ЧИ Є МИ ЗАКВАСКОЮ БОЖОЮ? Урок 1

Незначне стає великим Намалюймо у своїй уяві картину, як жінка бере маленьку дрібку дріжджів, аби зробити розчину, з якої вийде багато тіста. Ось так і в християнському житті: дванадцять апостолів вийшли дві тисячі років тому на місійну працю — і в результаті мільйони спасенних душ, «колись «не народ», а тепер народ Божий..» (1 Петр. 2:10). Хіба це не та розчина, про яку говорить Ісус Христос? Або взяти наш духовний зріст — він теж є доказом того, як мале стає великим, якщо, звісно, ми докладаємо для цього певних зусиль. Урок 2

Непропорційне співвідношення На дрібку розчини жінка, як бачимо в притчі, бере аж три міри борошна. Цією маленькою дрібкою мені особисто видається церква Христова, яка на землі ніколи не була і не є в більшості. Колись у дитинстві, пригадую, вчителька в класі змусила підвестися тих дітей, котрі є віруючими. Таких нас знайшлося двоє. Стоячи перед

12

СВІЧНИК | 1, 2018

класом, я почувався не зовсім комфортно і думав: ось, мовляв, такий великий Бог, хай би Він зробив так, щоб віруючих був цілий клас, а невіруючих — тільки двоє… Коли підріс, зрозумів, що в більшості християни ніколи не будуть ні на роботі, ні в транспорті, ні серед сусідів — церква залишається, як сказав Ісус Христос, «маленькою черідкою», проте, навіть перебуваючи у меншості, здатна, як та мала розчина, впливати на світ і змінювати його. Урок 3

Буденність роботи, яку звершує жінка Такою ж буденною є і наша робота на ниві Господній. Звісно, коли йдеться про Царство Небесне, нам часто хочеться долучатися до якихось гучних і великих проектів, проте кожен такий проект реалізовується і, яким би емоційним не був, рано чи пізно забувається. Робота ж для Царства Божого має бути щоденною і буденною, часто непоказною, але звершувати її ми маємо посвячено і сумлінно, щоб, коли настане час, почути: «…Рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим

поставлю тебе, — увійди до радощів пана свого» (Мт. 25:23). Царство Боже — в простих справах і в простих людях, адже Бог вибрав, як сказав апостол Павло, немудрих світу, щоб посоромити мудрих, і слабких — щоб засоромити сильних. Справді, подивімося, які люди приходять сьогодні до церкви? Різні, проте більше — прості, знедолені, виснажені життєвими труднощами. Син Божий теж знайшов Собі учнів на землі не серед царів чи вельмож, а серед простих рибалок — і це закономірно, бо поширювати Царство Боже є буденною, а не святковою справою, до якої зазвичай долучають еліту. Урок 4

Уміти чекати Вимісивши тісто, жінка дає йому спокій і не дозволяє нікому наближатися (чи, тим паче, доторкатися) до нього. Закваска діє сама — треба тільки вміти чекати! Отак і в духовному житті. Нам часто хочеться, коли ми виконуємо якусь роботу, негайно бачити результат. Проте ми повинні вміти покладатися на Бога, бо головну працю звершує саме Він.

КРІЗЬ ПРИЗМУ СЛОВА З цього приводу хочу навести приклад відомого місіонера Роберта Моррісона, перекладача Біблії китайською мовою, який за життя зумів навернути до Бога лишень сім китайців. Для когось це був би мізерний результат і він залишив би давно місіонерське служіння, повернувшись додому, проте брат Роберт терпляче виконував до кінця земного життя волю Божу. Результат маємо сьогодні, коли бачимо, що саме Китай, який хоч і не став християнською країною, має найбільше серед азійських країн місіонерів. Сьогодні ми також далеко не на всі запитання можемо дати відповідь. Ми не знаємо, скажімо, чому церква росте повільно, або в якийсь час зовсім не росте — це залежить не від нас, чи від наших фінансів — це дія Божа, це речі духовні, а ми, виконавши те, що доручив Господь, повинні відійти і навчитися чекати. Відійти не означає забути про справу, яку робили; відійти — дати можливість попрацювати Богові там, де ми безсилі. Урок 5

Сила Христа, яка преображає У ситуації з хлібом закваска вражає все тісто — точнісінько так і в духовному житті: сили Христа достатньо, аби змінити життя кожної людини в світі. Проте окремо хочу сказати і про нашу відповідальність. Ми маємо бути тією закваскою і постійно запитувати в себе: чи є я розчиною, яка здатна впливати і змінювати світ? Питання бути чи ні Божою закваскою для християнина не стоїть: якщо ми є дітьми Божими, то автоматично стали нею і покликані звіщати Царство Боже всюди, де перебуваємо.  Олександр ГАВРИЛЮК, пастор рівненської церкви «Преображення»

Бог кожну людину наділив певним талантом. Хтось має дар композитора, хтось — співака, хтось малює картини, а хтось творить милосердя…

«НЕ КИДАЙМО

ЗБОРУ СВОГО…»

Усе це переплітається у спільний вінок слави для Творця. У Христовій же Церкві цих дарів дуже багато. Адже Бог щедро обдарував Свою Наречену. Проте чомусь сьогодні багато хто хоче заховати свій талант подалі від очей братів і сетер, зануритися у свій світ і не дати належного «прибутку» для Царства Божого.

Х

тось задовольняється тим, що відвідує церкву лише раз на тиждень, тримаючи свою душу у постійному голоді. Хтось долучається до церкви частіше, але уникає участі у житті церкви. Хтось знаходить у церкві багато недоліків, тому при найменшій нагоді відмовляється бути серед зібраних в Ім’я Христове. Знаючи це наперед, Ісус пристрасно молився за Своїх учнів та майбутню Церкву: «…щоб були досконалі в одно…» (Ів.

17:23). Віруючі першоапостольської церкви постійно «перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба та в молитвах,… вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу» (Дії 2:42, 47). Лукавий скоро збагнув це і доклав усіх зусиль, аби зруйнувати єдність Божого народу. Ще за життя апостолів у віруючих з’явилася тенденція не відвідувати зібрань. І апостол Павло прийняв рішення написати застереження віруючим. Він висловив це у вигляді прохання: «Не кидаймо збору свого, як то звичай у деяких, але заохочуймося…» (Євр. 10:25). Хтось скаже, що апостол звертається до людей свого часу, але зверніть увагу на закінчення цього вірша: «... тим більше, скільки більше ви бачи-

те, що зближається день той». Ці слова стосуються нас — тих, хто живе в останній час, перед другим приходом Ісуса Христа на землю. Дійсно, іноді ми перестаємо цінувати церкву, починаємо нехтувати богослужіннями. Для декотрих навіть стало звичним припинення спілкування одне з одним. Коли церква збирається разом, аби прославити Бога, у них у той час знаходяться важливіші справи. А тим часом у братерському спілкуванні брати і сестри разом славлять Бога, поправляють свої «каганці», виправляють свої шляхи перед Господом. Відсутність спілкування призводить до серйозних проблем. Цар Давид за свого життя робив багато різних помилок і грішив, але він пише у своїх псалмах: «Я буду Тебе прославляти на зборах великих» (35:18). Незважаючи на те, що ми, християни, — різні, з несхожими поняттями і характерами, проте складаємо «одне Тіло», в якому живе і діє «один Дух», і в усіх одне бажання — бути з Господом на небесах. Один Бог бачить усі наміри і бажання наших сердець. Але наближається день, коли Бог стане суддею наших бажань, вчинків і понять. Хай збереже від того, щоб до когось із нас були адресовані слова Христа з притчі про таланти: «А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви, — буде плач там і скрегіт зубів» (Мт. 25:30). 

Ростислав НАЗАРЧУК, пастор рівненської церкви «Відродження» 1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

13

А К Т УА Л Ь Н О

СМЕРТЬ МОЛИТОВНИХ ЗІБРАНЬ?

Люди зазвичай роблять те, що їм подобається. На жаль, коли мова йде про християн, то стає очевидним, що вони не люблять збиратися разом для молитви. Сьогодні багато християн стільки енергії витрачає на світські речі! Приміром, вони ладні їздити через усе місто, аби відвезти своїх дітей у музичну або спортивну школу, але так мало уваги приділяють духовним речам. Ми забуваємо про те, що кожного дня повинні слідувати за Христом, відкинувши себе і несучи свій хрест (Лк. 9:23). Щодня ми повинні шукати передусім Царства Божого (Мт. 6:33). Тоді чому нам так важко хоча б раз на місяць або на тиждень зібратися для спільної молитви? Ми так багато проповідуємо про важливість молитви, про це написано стільки книг, і, тим не менше, молитовні зібрання зазнають занепаду (ще більше навіть, ніж вечірні недільні богослужіння). Чим таким ми займаємося, що вважаємо це важливішим від молитви?

14

СВІЧНИК | 1, 2018

С

вяте Письмо дуже ясно висловлюється щодо суті та необхідності спільних церковних молитов: «Вони всі однодушно були на невпинній молитві, із жінками, і з Марією, матір’ю Ісусовою, та з братами Його» (Дії 1:14); «А зміркувавши, він прийшов до садиби Марії, матері Івана, званого Марком, де багато зібралося й молилося» (Дії 12:12). Історія Церкви також містить велику кількість прикладів активного молитовного життя. Тому виникає запитання: чому на наші молитовні зібрання (якщо їх взагалі не скасували) приходить жалюгідна жменька людей? Зазвичай цю сумну ситуацію пояснюють такими причинами: Пастор не бачить особливої важливості в церковних молитвах (моя думка: пастор завжди повинен бути на молитовному зібранні, навіть якщо він там буде один або лишень зі своєю сім’єю). Молитовні зібрання перетворюються на звичайне «випрошування» з переліком певних потреб (наприклад, «у моєї тітки вріс ніготь, і вона йде в лікарню»). Немає тієї молитовної ревності, яку ми спостерігаємо в Писанні (пастори повинні вирішувати цю проблему особистим прикладом і через настанови).

Люди занадто зайняті (просто пам’ятайте, що для важливих або улюблених справ ми завжди знаходимо час). Деякі є гіперкальвіністами (вони не розуміють, що Той, Хто встановив одвічні цілі, також передбачив і способи їх досягнення. Один із них — молитва. Хто не просить, той не отримує). Але є ще одне: люди не пізнають в особистих молитвах святості і благодаті Бога. Можливо, вони мало шукали в молитвах Самого Бога, тому не отримали тих багатьох благословень, які Господь хотів їм дати (Мт. 7:7-8; 11:24; 21:22). Вони не усвідомили всієї цінності молитви і її великої важливості для наших душ. Якщо їхня особиста молитва шкутильгає, то не дивно, що їх не особливо цікавить і загальна церковна молитва. По суті, існує зв’язок між лінощами в особистій молитві і лінощами в спільній молитві. Проте християнське життя потребує обох типів молитви (Мт. 6:4-6; Дії:12:12). У тих пасторів, які не зустрічаються з членами своєї

«Церква може бути вщент заповненою, але в очах Бога істинною церквою є лише ті, хто перед Ним у молитві схиляються на коліна».

А К Т УА Л Ь Н О

«Служитель може заповнити лави вірянами, збільшити список членів церкви і церковний бюджет, але коли він стоїть на колінах перед Богом на самоті, то важливі лишень його душа і його духовний стан — більше нічого»

За інтернет-матеріалами Reformation 21

(Джон Оуен) церкви для спільної молитви, повинна бути вкрай важлива для цього причина. Людина, яка регулярно зустрічається в особистій молитві зі своїм Отцем, повинна також бажати зустрічатися з «нашим Батьком» разом з іншими братами і сестрами. Зрештою, церква є Тілом Христовим, тобто нашою духовною сім’єю. А це передбачає певну єдність — і в першу чергу молитовну (Мт.

18:20; Дії 1:14). Упродовж мого життя Бог багато разів відповідав на мої особисті молитви — і іноді у вкрай несподіваний спосіб. Я шкодую, що не просив більше і частіше. В такому разі невже ж я не хочу, щоб уся церква долучилася до цих благословень, які Бог дарує у відповідь на молитви? Нині серед християн поширюється дивна «богословська» думка, згідно з якою будь-яка молитва, яка вимагає надмірних зусиль, є виявом лицемірства. Людям не хочеться молитися, тож вони вважають, що не по-

винні змушувати себе це робити. Вони гадають, що спочатку слід «привести до ладу серце». Однак Бог забороняє нам застосовувати подібну логіку до молитви (і будь-яких інших християнських обов’язків або духовної дисципліни). Як сказав один відомий пуританин, іноді бувають такі дні, коли «простіше померти, ніж молитися». Часто я не відчуваю поклику молитися на самоті і часом у мене немає бажання молитися в церкві. Однак я розумію, що молитва – це мій обов’язок як християнина. Часто Своєю благодаттю Бог робить так, що почуття обов’язку перетворюється на бажання (хоча б частково). Однак частіше мені доводиться все-таки себе змушувати молитися. Мені не так часто хочеться займатися ранковою пробіжкою, але майже завжди я почуваюся краще після 10-хвилинного розігріву. А після завершення пробіжки – ще краще. У молитовному житті відбувається щось подібне. Хай якими є обставини, я потребую молитви. Але я також потребую і того, щоб молитися з іншими і за інших. Я повинен чути, як називають Бога своїм Отцем діти і молодь, яка вирішила йти за Христом. Я повинен чути, як молиться жінка похилого віку, стоячи перед Царем царів. Я повинен чути, як батько благає Бога зробити його кращим духовним лідером у сім’ї. Я повинен бачити, як мої помічники-диякони вчать людей, як правильно молитися, що говорити в молитві. Та й сам я повинен бути прикладом (і в молитві теж) для всієї церкви (1 Петр. 5:1-3). Неможливо по-

рахувати всіх тих благословень, які я отримав від інших під час молитовних зібрань. Але є щось, що значно важливіше від благословень, які я отримую, — поширення Небесного Царства, коли святі збираються, щоб закликати Боже ім’я (дивіться три перші прохання Господньої молитви). Цієї однієї причини достатньо, щоб ми регулярно молилися разом (Дії 2:42). Диявол ненавидить молитву. Але, я підозрюю, він ще більше ненавидить спільну молитву. Все більше складається враження, що сьогодні сатана виграє багато битв, яких він не повинен був виграти. Одна з наших поразок – ми не молимося одне з одним. Просто дивує, як багато енергії ми витрачаємо на Фейсбук, на обговорення різних соціальних проблем, і як мало приділяємо часу на спільну молитву про ці ж соціальні кризи (аборти, одностатеві шлюби і т. д.). Як сумно, що в той час як Бог бажає нас щедро благословити через молитву, ми поводимося так, наче ці благословення нам не потрібні. Ісус Христос бажає широко відкрити шлюзи небесних благословень, але ми не отримаємо їх, якщо не будемо просити. І справа навіть не в цих благословеннях. Невже ми, Тіло Христа, не хочемо віддавати Голові Тіла всю належну Йому славу? Невже не хочемо просити, щоб Його сила, влада і велич поширювалися всією землею? Богослов Генрі Скаддер зробив хоча і провокаційну, але, з богословської точки зору, точну заяву: «Молитва освячена Богом, наділена Його обітницями, покликана Ним до існування, одягнена в Його силу й істину, тому в Бога вона стає всемогутньою». Подумайте лишень: у Бога молитва стає всемогутньою! Церква може бути вщент заповненою, але в очах Бога істинною церквою є лише ті, хто перед Ним у молитві схиляється на коліна.  1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

15

ПРО ВАЖЛИВЕ НАЧИСТОТУ

ВИКЛИКИ XXI СТОЛІТТЯ:

ЧИ ПОТРІБНО ХОДИТИ ДО ЦЕРКВИ? Однією з головних особливостей XXI століття є швидкість поширення інформації та її доступність. Здається, ще недавно люди записувалися до бібліотек, аби знайти і прочитати цікаву книгу. Якщо ж пригадати ще більш давні часи, то у пошуках свіжої інформації люди ішли до спеціальної дошки, де було відведене місце для вивішування газет; а щоб послухати новий музичний хіт, доводилося затратити чимало зусиль, аби знайти власника касетного запису!

С

ьогодні ми просто тонемо у морі інформації. Швидкий доступ до неї — гарантований! Причому з будь-якого питання ми можемо не лише прочитати чи почути різні точки зору, але й, якщо є бажання, висловити власну. Всесвітня глобальна мережа дозволяє стежити за новинами в режимі онлайн. Часи тотального дефіциту продукції канули у небуття, проте загострився інший дефіцит — суцільний брак часу. Незважаючи на всі новітні технології, покликані звільнити чи розвантажити робочий графік, вільного часу стає щодалі менше і менше.

Вибір сьогодення Усе це кидає серйозний виклик багатьом євангельським церквам. Сучасні християни запитують: «Чи потрібно йти до церкви, коли можна заощадити час, послухавши найкращі проповіді або ж богослужіння будь-якої церкви в інтернеті, де є онлайн-трансляція?» Або: «Чому

16

СВІЧНИК | 1, 2018

проповідь необхідно слухати лише в церкві?» Подібні запитання стають дедалі частішими у наших колах і потребують негайної гідної відповіді. З одногу боку, таке твердження виправдане, адже вдома теж можна помолитися, почитати Слово Боже, поміркувати над глибинами духовної премудрості… Хтось до цього переліку додасть і віру в існування Бога «глибоко у душі». Але Господь прагне іншого: Він хоче, щоб Його діти були разом, у купі, а не, ніби сироти, розкидані поодинці. Саме тому Він заснував на землі Церкву — не просто громаду людей, об’єднаних вірою, Законом Божим, духовною владою, а Божу сім’ю, яка, наче нитка потрійна, що не скоро порветься (Екл. 4:12). Заснувавши Церкву, Господь заповідав її членам перебувати разом: «Де двоє або троє в Ім’я Моє зібрані, — там Я серед них» (Мт.

18:20). Чомусь Христос не сказав: «Де хтось один, там є і Я». Однак сучасні християни апелюють до того, що долучатися до зібраних в Ім’я Боже не обов’язково, адже Господь є скрізь. Так, Він скрізь, але зібрання — це місце особливої при-

сутності Бога. Ще за часів Давида Господь визначив Своє перебування у Святому святих, а не деінде. Храм — будівля, присвячена Богові. Чомусь, коли у нас є якась нагальна потреба, ми не залишаємося сидіти в онлайн-церкві, а чимдуж біжимо до живих людей, котрі почують нашу проблему і тієї ж самої миті помоляться за нас. До того ж у храмі ми зосереджуємося на Богові, а у ґаджеті, переглядаючи онлайн-трансляцію навіть найкращого богослужіння, нашу увагу стовідсотково вкраде лукавий. Відкриваючи сторінку за сторінкою, ви обов’язково натрапите на те, що не славить Бога. Можете заперечити, що і в домі молитви можна подумки згрішити. Так, але у храмі, де зібрані в Ім’я живого Бога, грішити важче, ніж на «неконтрольованій» території.

Віддаймо належне Богові У церкві наша підсвідомість очищається від духовного бруду (злоби, розпусти, насилля, жахів, окультизму...), який виливають на нас засоби масової інформації і який потім впливає на наші вчинки, слова і думки. Тому храм ще є й лікарнею для душі. Тож не гаймо часу на псевдофахівців, які не те, що не лікують, а просто навіюють віртуальне оздоровлення, яке лише присипляє наявні симптоми.

ПРО ВАЖЛИВЕ НАЧИСТОТУ

тієї миті вони охоче виступатимуть за онлайн-трансляцію підхоплення Церкви на хмарах!!!

Прогрес як інструмент для поширення Царства Божого Ще однин аргумент на користь того, що слід ходити до церкви, — це четверта заповідь. Вона навчає того, що шість днів можна працювати, а сьомий слід присвятити Богові. Не кілька днів на рік, а саме кожен сьомий день тижня. А присвятити означає обов’язково прийти до храму Божого і втамувати свій духовний голод, очистити душу від земного бруду і наблизити її до Небесного Царства. Уявіть, якби щоранку встаючи на роботу, ваша рука чи нога бастувала і казала: «Я сьогодні залишуся вдома. Тут теж можна попрацювати, не обов’язково йти на роботу». Звісно, це звучить із царини фантастики, однак Церква — це Тіло, яке має бути в купі, а не порізно: руки — там, ноги — там, очі — там, а про Голову — годі говорити, бо в таких випадках її наказів узагалі ніхто не слухає.

Вдала тактика диявола Зважаючи на все вищесказане, напрошується нелукавий висновок: ми кривимо душею і дещо приховуємо від інших, коли не виявляємо великого поривання до відвідування церкви. Насправді нас просто влаштовує спокійне християнське життя, тому ми не баримося покидати стіни власного дому заради спільного поклоніння Богові. Нам затишно, комфортно, ні перед ким не потрібно звітувати, натягати лукаву усмішку, вітатися із тим, хто нам не до вподоби… Мушу визнати, це дуже вдала тактика диявола. Ніби і гріха в цьому нема, та, з іншого боку, це гарантоване повільне сповзання донизу. Хтозна, чи зупинимося? Найяскравішою ілюстрацією до цієї теми, як на мене, є факт підхоплення Церкви на зустріч із Христом. Як ви гадаєте, де будуть ті, хто все життя прожив без церкви, а лиш із глибокою вірою в душі? Боюся навіть і подумати. Не вважаю, що

Сучасний прогрес — це гарний інструмент для поширення біблійної інформації, однак уникаймо того, що викрадає у нас живі взаємини. Достатньо того, що нашу комунікацію ми давно вже перевели у електронний формат і щодалі, то більше забуваємо «смак» живого спілкування. Однак наш Бог — живий, а не віртуальний! Не обмежуймо Його своїм світом і своїми досягненнями. В історії людства вже були спроби досягти Творця завдяки власним винаходам: згадаймо, приміром, Вавилонську вежу. Чим усе скінчилося?.. Також не сплутуймо Бога з інтернет-користувачем. Наш Бог не просто «в мережі», а в зоні постійного покриття Його турботою і любов’ю. Він виходить на зв’язок 24 години на добу і сім днів на тиждень. Тому нам не слід струджувати себе написанням численних повідомлень на Його адресу і томливим очікуванням, переглянув Він їх чи ні. По-особливому Його присутність відчувається там, де Його діти схиляють коліна і подумки линуть за хмари, де діють не земні закони, а небесна благодать, що нескінченним потоком виливається на скорене серце. Читаючи усе вищенаписане, у вас, мабуть, закралася думка, що автор — суцільний невіглас у сучасному житті. Дещо вас розчарую: автор, як ніхто інший, доволі обізнаний у віртуальному житті, однак наголошує на тому, що потрібно берегтися заміни живого на віртуальне. Ідіть туди, де зібрані у Господнє Ім’я, де присутній живий Бог і реальні люди, і бійтеся не потрапити на хмари при зустрічі Нареченої-Церкви із Небесним Царем! 

Олександр ЯРМУШКО, пастор Першої рівненської церкви

«Ті, хто приходить до церкви, — немов вугілля в багатті. Якщо вони всі в купі, вогонь продовжує горіти. Поодинці ж усе потихеньку згасає» (Біллі ГРЕМ).

«ОДИНОЧНЕ» ХРИСТИЯНСТВО «Мені потрібен Ісус, а церкву не обов’язково потрібно відвідувати». Щодалі, то частіше можна почути такий вислів. Звучить цікаво, але чи витримає така парадигма практику життя, чи базується вона на Біблії, з якої ми довідуємося про Ісуса? дамося до аналогій... Уявіть солдата, який стверджує, що він солдат, однак армія йому не потрібна... Уявіть футболіста, який каже: «Я гарний футболіст, однак команда мені не потрібна...» Ми знаємо, що подібне притягує подібне і кожен тягнеться до своєї стихії. Нам надважливо мати особисті стосунки з Богом! За своєю суттю християнство — це особисті взаємини з Богом. Базовий орієнтир, даний Христом для визначення Церкви: «Де двоє або троє в ім’я Моє зібрані, — там Я серед них» (Мт. 18:20). Він затвердив: «…побудую Я Церкву Свою, — і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18). Покажіть мені християнина-одинака, який міг відвідувати церкву, однак не хотів, і я покажу вам людину, яка закінчить глибоким духовним падінням... Насправді «одиночне» християнство — це прирікання себе до руйнації. 

В

Володимир ОМЕЛЬЧУК, пастор церкви «Храм миру», м. Київ 1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

17

З Б УД У В А Н Н Я Ц Е Р К В И

Пресвітер є чільною особою у церкві, а тому повинен мати високий духовний авторитет, без якого не можна мати успіху у служінні. У Біблії ми бачимо багато зразків святого життя і богобоязливого служіння. Пригадаймо Ісуса Навина. Його доброчесне служіння мало неабияке значення в житті Божого народу: «І служив Ізраїль Господеві по всі дні Ісуса та по всі дні старших, що продовжили дні свої по Ісусі…» (Іс. Нав. 24:31). Високий духовний авторитет мали також апостоли й учні Ісуса Христа. Служитель досягає авторитету не завдяки тому, що проповідує, а завдяки тому, що живе так, як проповідує. Якщо у нього немає особистих взаємин із Богом, він не зможе мати цього авторитету.

А

вторитет служителя в церкві складається з його впливу на її членів як проповідника, душеопікуна та його праведного життя як особистого, так і сімейного. Адже його обов’язком є не тільки проголошення Благої Звістки, а іноді й допоминання «вчасно-невчасно», докоряння, викривання, заборон (2 Тим.

4:2). Доводиться й картати «тих, хто грішить, …перед усіма, щоб інші страх мали» (1 Тим. 5:20). «Треба, щоб мав він… добре засвідчення від чужинців…»

(1 Тим. 3:7). Пресвітер повинен мати не лише повагу від тих, із ким разом звершує служіння, але й від інших. Його чесність, стриманість, мудрість, благочестя мають бути світлом серед людей світу, а особливо там, де він живе. Він завжди повинен бути готовим «до всякого доброго діла»: і тоді, коли його не розуміють як сповідника Христа, і коли кривдять, гонять та переслідують. Служитель не повинен когось зневажати і бути сварливим, але тихим,

18

СВІЧНИК | 1, 2018

ДУХОВНИЙ АВТОРИТЕТ СЛУЖИТЕЛЯ

«виявляючи повну лагідність Духовна зрілість усім людям» (Тит. 3:1-2). Пресвітер має бути «не новоОтже, що залежить від слу- навернений, щоб він не запижителя, або які важливі скла- шався, і не впав у ворожий осуд» дові його авторитету?

(1 Тим. 3:6). Для ефективного служіння Господу, крім здібносПокликання тей, потрібна духовна зрілість і до служіння сила. У незрілого пресвітера є Випадкові люди завдають більше ризиків стати жертвою шкоди будь-якій справі, тим відхилень від здорової науки. більше у служінні. Христос Він може зустрітися з пробленазиває таких трудівників най- мами, які не зможе вирішити манцями (Ів. 10:12-13), через пророка Господь відрікається Служитель досягає від них: «…Я не посилав, — вони побігли самі…» (Єр. 23:21). Не авторитету не завдяки можна бути пресвітером, єпистому, що проповідує, копом, пастором без поклику. а завдяки тому, Апостол Павло каже: «Вірне це слово: коли хто єпископства що живе так, хоче, — доброго діла він прагне» як проповідує.

(1 Тим. 3:1). Поклик до служіння виражається і в бажанні, і в довірі церкви і старших служи- через брак досвіду. Від цього телів через підтримку (вибір) може постраждати і сам служицього служителя. Ось деякі тель, і церква. риси характеру служителя: У книзі Вихід читаємо, як Любов. Коли Христос кликав Мойсей, за порадою свого тесПетра на служіння, то головне, тя, вибрав собі на допомогу що Він шукав у його характе- «здіб них мужів зо всього Ізрі, — це любов: «Чи ти любиш раїля, і настановив їх начальМене більше цих?» (Ів. 21:15-17); никами над народом…» (18:25) Доброта. Її Христос показав виконувати обов’язки старійСвоїм життям і служінням: «Я — шин. Однак подальші події поПастир добрий» (Ів. 10:11); казують, що лише здібностей Жертовність. «Пастир доб- старійшин виявилося замало у рий кладе життя власне за тому, щоб розвантажити Мойвівці» (Ів. 10:11). сея. Цим мужам потрібна була Якщо ці риси у служителя ще й духовна зрілість. відсутні, то Христос не кли«І сказав Господь до Мойсея: катиме його до пасторського «Збери ж мені сімдесятеро служіння. Це можуть бути лише люда зо старших Ізраїлевих, прагнення сану або влади чи яких знаєш, що вони старші керівництва, але не поклик до народу… І Я зійду, і буду розслужіння. мовляти там із тобою, і візьму

З Б УД У В А Н Н Я Ц Е Р К В И

Гарний доморядник

Яків Кузьмич Духонченко, пастор, із 1974 по 1993 рік — ст. пресвітер церков ЄХБ України.

від Духа, що на тобі, і покладу на них, — і вони носитимуть із тобою тягаря того народу, і не будеш носити ти сам» (Числ.

11:16-17). Маючи духовну зрілість, вони стали гарними помічниками Мойсея. Ось таких служителів сьогодні потребують і наші церкви.

Бездоганність «А єпископ має бути бездоганний…, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібний навчати, не п’яниця, не заводіяка, але тихий, несварливий, не сріблолюбець» (1 Тим.

3:2-3). Вживаючи слово «має», апостол Павло не дає нам права вибору: або ти маєш таким бути, або не приступай до служіння. Тим більше, це згадується і в Посланні до Тита 1:7: «Бо єпископ мусить бути…» Якби апостол Павло назвав лише одну рису пресвітера — бездоганний, — то цього було б достатньо, щоб кожен служитель контролював себе упродовж усього періоду

Християнство розпочинається вдома. Дім служителя повинен бути прикладом покори для усієї церкви. Побудова стосунків у сім’ї між її членами також має бути зразком. Пресвітер повинен мати гарні стосунки також зі своєю дружиною, щоб не порушувався мир і в його серці, і в серці дружини. Як можна виправдати служителя, якщо він настільки зайнятий церковною працею, що в нього не залишається часу для свого дому? Слово Боже каже: «…Бо хто власним домом рядити не вміє, як він зможе пильнувати про Божу Церкву?»

(1 Тим. 3:5). Насамперед Божий служитель відповідає за свій дім, і жодне церковне служіння не спокутує провини служителя, що недопильнував за власною родиною.

звершення служіння. Всі інші риси лише розкривають різні грані бездоганності. Вживаючи слово «бездоганний», апостол Павло не мав на увазі «безгрішний». Якби це було так, то, мабуть, не знайшлося б жодного служителя, який зміг би бути пресвітером чи єпископом. Слово «бездоганний» означає «без вади чи плями, без недоліків, чистий, не скверний». Погодьтеся, це еталон досконалості. Служитель має прагнути до того, щоб світ бачив у його житті чистоту. «У всім подавай сам себе за зразка добрих діл, у навчанні непорушність, повагу, слово здорове, не осудливе, щоб противник був засоромлений, не мавши нічого лихого казати про нас» (Тит. 2:7-8). Тоді, коли інші можуть бути недоброзичливими до інших, пліткарями, гнівливими, Божий служитель повинен мати широке серце, яке могло б усіх вміщати і любити.

Б

ути служителем Христа — це усвідомлювати величезну відповідальність. Адже в обов’язки пресвітера входить не лише проголошення Благої Звістки, а й відповідальність за правильну організацію церкви. Він повинен добре знати її доктрину, мету і місію, філософію її служіння. Ми, пастори, повинні пам’ятати, що не маємо права жити потрійним життям: в церкві — одним, у сім’ї — другим, а серед невіруючих — третім. Апостол Павло дорожив своїм авторитетом, тож сказав: «Бо мені краще вмерти, аніж щоб хто знівечив хвалу мою!»

(1 Кор. 9:15). Будьмо і ми зразком для вірних у слові, житті, любові, дусі, вірі і чистоті! 

Микола ЧАЙКА, перший заст. голови Рівненського ООЦ ЄХБ, пастор церкви с. Посників

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

19

П РА К Т И Ч Н Е Б О ГО С Л О В ’Я

СЛУЖИТЕЛЬ

у світлі Святого Письма

П

А чи знаєте, для кого і для чого християнин покликаний жити на цьому світі?

ригадую, як одного разу у я потрапив в очне відді-лення Дубенської райлі-карні, яке очолювала тоді відо-ма лікар-офтальмолог Любов в Петрівна Лінчевська. Її світлий й розум, золоті руки рятували и зір не одному пацієнтові. До о неї приїздили навіть із Рівного,, з інших областей. На той часс ця жінка робила найскладнішіі операції на очах: і сліпим, здава-лося, безнадійно темним людям,, дарувала світло. А поруч моїм м й сусідом по ліжку був старший чоловік — Яків Андрійович ч Козачук. Згодом дізнався, що це пастор Дубенської церкви євангельських християн-баптистів. Він і не приховував цього, а відразу з хворими зав’язував цікаву розмову.

— А чи знаєте, — запитував він, — для кого і для чого християнин покликаний жити на цьому світі? Дехто знизував плечима, дехто просто мовчав, вочевидь, не бажав виявляти своє справжнє ставлення до церкви. А Яків Андрійович тут же відповідав словами зі Святого Письма: «А вмер Він за всіх, щоб ті, хто живе, не жили вже для себе самих, а для Того, Хто за них був умер і воскрес» (2 Кор. 5:15). Замислившись над цими словами, кожний із нас, хто був у палаті, невільно зітхав і казав:

Яків Козачук — О, як ще далеко нам до того, аби наше життя було дійсно повністю присвячене Всевишньому… У 1990 році я став членом Христової Церкви. Якова Андрійовича вже не застав — відійшов у вічність. Але пам’ять про нього як про людину, як про доброго пастора у Дубні живе й досі. Не раз чув від членів церкви, котрі знали його: «У нього завжди на першому місці був Христос, а потім сім’я, друзі, робота, домашні справи». Упродовж року Козачук провідував кожну родину, кожного брата чи сестру і добре знав, хто як живе, чого потребує, які проблеми і труднощі обтяжують людину. Мабуть, таким і має бути служитель у світлі Божого Слова. 

Сергій РАЧИНЕЦЬ, церква м. Дубно

Нещодавно Сергій Рачинець, християнський публіцист і письменник, відзначив своє 70-ліття. Вітаємо ювіляра і бажаємо Господнього благословення у подальшому житті, нових духовних вершин і творчих злетів.

20

СВІЧНИК | 1, 2018

І С Т О Р И Ч Н І П О С ТАТ І

21

лютого у віці 99 років у США помер відомий євангеліст, релігійний та громадський діяч, проповідник баптистської церкви Біллі Грем. Його називають одним із найвпливовіших проповідників XX століття. За свою багаторічну діяльність Біллі Грем зустрічався з чималою кількістю світових лідерів. Він проголошував свої проповіді навіть у колишньому Радянському Союзі. Загалом, він виступав майже перед 215 мільйонами людей у 185 країнах світу. У США його часто називали «пастором Америки». Незважаючи на свій високий духовний рівень, він завжди говорив просто і доступно. Вважаємо, що його найбільш відомі висловлювання слід донести і до нашого читача. Отож пропонуємо зовсім маленьку, але влучну добірку коротких міркувань Біллі Грема, думаємо, вони надихнуть вас до звершення чогось більшого, ніж того, що, на вашу думку, вам під силу.

«Одного разу ви почуєте, що Біллі Грем помер. Не вірте жодному слову. Я буду живий, як ніколи раніше. Я всього лише зміню адресу мого проживання і перебуватиму в присутності Бога». Біллі ГРЕМ

ГОСПОДЬ покликав БІЛЛІ ГРЕМА додому «Християнин повинен сяяти, як діамант, на чорному оксамиті. Він повинен вирізнятися вихованістю, ввічливістю, культурою, добротою, але при цьому мати твердість у виборі того, що зобов’язаний робити і на що не має права. Він може життєрадісно сміятися, але не може дозволити світові опустити себе до загального рівня».

Якщо вони всі в купі, вогонь «Комфорт і багатство ніпродовжує горіти. Поодинці ж коли не могли збагатити світ усе потихеньку згасає». так, як це робили лиха».

«Багато людей не проти «мати» Ісуса у своєму житті. Головне, щоб за це не треба було нічого платити. Такі люди можуть навіть проголошувати віру в Ісуса і ходити до церкви. Але Він для них — всього лише страховий поліс, який вони при«Бути християнином — це дбали заздалегідь і не згадають не просто один раз покаятися, про нього до самої смерті. Що а щоденний процес, в ході якого заважає їм стати Його учнем?» ви все більше і більше стаєте подібними до Христа». «У тому, що люди володіють багатством, нічого поганого «Сучасні філософи й психоло- немає. Проблема починається ги все ще намагаються переко- тоді, коли багатство починає нати світ, що існує інший шлях, володіти людьми». поза Ісусом. Проте людина випробувала всі дороги, і всі вони «Регулярне читання [Біблії] ведуть до безодні». дає очищувальний ефект на ваш розум і серце; не дозволяйте «Ті, хто приходить до церк- нічому іншому зайняти місце ви, — немов вугілля в багатті. цієї вправи».

«Обов’язок Святого Духа — викривати, Бога — судити, а мій — любити». «Гріх — це друга за величиною сила у Всесвіті. Саме вона послала Ісуса на хрест. Єдина сила, яка його перевершує, — любов Бога». «Найвеличніша форма хвали — це звук кроків святих ніг, які шукають загиблих і безпорадних». «Спасіння — справа Божих рук. Саме Бог його задумав, викарбував і підтримує». «Я прочитав останню сторінку Біблії. В кінці все буде добре!» 

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

21

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

атусю, ну чому знову потрібно йти до церкви? Адже ми були минулої неділі та позаминулої, пам’ятаєш?

— потягнувся в ліжку сонний семирічний Захарій!

— Серденько, — мама присіла біля сина та ніжно поклала свою руку йому на щічку, — ти ж прекрасно знаєш, що неділя — день для Господа, і ми завжди йдемо в церкву, щоб разом з усіма поклонитися Богові та прославити Його!

— Ну а хіба сьогодні не можна зробити виняток: залишитися вдома, також помолитися та поспівати Богові пісень, а потім швиденько побігти на вулицю гуляти! — жалібно протягнув Захарій, журливо кинувши погляд на вікно, крізь яке проникало яскраве сонячне проміння!

М

— Синку, тобі справді не хочеться йти до церкви? — запитавши, матуся подивилася на хлопчика поглядом, сповненим глибокої материнської любові!

— Ну, не те, що не хочеться, — невпевнено протягнув Захарій. — Просто на вулиці нарешті весна, подивись, як сонячно та тепло, — хлопчик кивнув головою на вікно, — хлопці вже дістали велосипеди, і сьогодні ми хотіли влаштувати перегони, а ще хочеться поганяти м’яча і побігати в дзядика! А поки ми приїдемо з церкви, мине півдня, а завтра знову в школу! — Захарій сумно зітхнув та пильно подивився мамі у вічі!

— Ну чому так важливо постійно ходити до церкви, мамусю, адже ми вже багато чого знаємо про р Бога а і любимо люби лю бимо би мо Його! Йог ого! о!

р і б и в в і к р а х За Мама взяла М Ма ма в зяла зя ла ссина ина ин а за за руку і повернула його голівку до вікна! Її погляд полинув десь далеко-далеко, а в очах віддзеркалювалося блакитне весняне небо!

— Синку, — промовила мама ніжним голосом, — уяви, якщо Господь — це Садівник! Коли зернятко Його слова потрапило у наше серце і прийнялося там, наша душа проросла надзвичайно красивою та запашною квіткою! Проте ця квітка є дуже вразливою та тендітною, а нам потрібно вберегти її цілою та неушкодженою аж до зустрічі з Христом! Але навколо так багато небезпек! Терен марноти та нескінченних турбот забирає з ґрунту майже всю вологу, яка так потрібна для нашої квіточки-душі, неблагочестиве та оманливе телебачення і мультфільми вибризкують на неї свою смертельну отруту! Злоба, ненависть, зрада та лицемірство людей дмуть на квітку сильними вітрами, нещадно обтріпуючи її тендітні пелюстки, а спокусливі бажання отримати багатство, славу чи авторитет палять її гарячим сонячним промінням! Мама сумно зітхнула та пильно подивилася в широко відкриті зелені оченята сина!

— Любий мій, важко доводиться нашій

22

СВІЧНИК | 1, 2018

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

ІРИНЧИНА НЧИНА ПРИГОД ПРИГОДА

Світлана БЕРЕЗА

квіточці у цьому гріховному світі! Щодня ми кропимо її водичкою Слова Божого, молитвою очищаємо від пилу та бруду пелюстки і листочки! Але церква — це наче величезний вологий, захищений від зовнішніх небезпек, парник! Це місце, де посвячені Богові люди щедро поливають квіти свіжою водичкою, підживлюють їх, турботливо підв’язують поламані стебельця, очищають від вплутаних бур’янів та колючок! Саме в церкві сотні, тисячі квіток, втомлені повсякденним життям, підбадьорюються тим, що вони не самотні, але просто тимчасово розкидані по полю серед терену та пирію! Спільний спів та поклоніння квітів приносять Богові надзвичайно приємний аромат! І знаєш, що головне, синку?!

— Що, мамо? — Захарій не зводив з матусі своїх допитливих оченят!

— Найголовніше, що колись Ісус збере квіти з усієї землі в один величезний букет, і цей прекрасний букет буде вічно прикрашати Його Царство, наповнюючи його надзвичайно запашним ароматом! А весь терен та бур’ян буде палати у вічному вогні! Ми повинні вберегти свою квітку до того часу, поки Ісус нас забере, а це так нелегко, серденько! Стискаючи руку сина, мама подивилася на Захарія ласкавим поглядом, і кришталева сльоза покотилася по її щоці! Захарій міцно притиснувся до мами, ніжно обійнявши її обома руками!

— Я все зрозумів, матусю! Йдемо снідати! Адже скоро час іти до церкви!  Світлана ВОРОНА, рівненська церква «Дім примирення»

Так вранці любила Іринка поспати,

Що й в школу недільну не йшла. «Дитинко, спочинь, — потакала їй мати, — Навчишся, ще дуже мала». «Авжеж, відпочинь, — приєднався ще й тато, І сам на дивані приліг. — Сьогодні — неділя. Неділя ж — це свято, А в свято поспати — не гріх»… Спить солодко вдома маленька Іринка… Аж раптом у двері хтось: «Стук!»… Заходить до хати потворна личинка: Брудна, волохата, без рук. «Чому ти не вмита? — Іринка спитала. — Та й хто тебе кликав сюди?!». «Не вмита, бо рук я ніколи не мала, Зате прокладаю сліди». «Ти звідки з’явилась? — запитує Іра, — Й куди прокладаєш сліди?». «З’явилась я з ліні, тому й життя сіре, А слід мій — це шлях в нікуди. З тобою ми — друзі, і нам по дорозі, Раз любиш довгенько поспать. Збирайся, чекаю тебе на порозі, Мені будеш допомагать». «Ой, тату, ой, мамо! — Іринка маленька Схопилась, благає усіх: — У школу недільну ходімо швиденько, Не слухать про Бога — це гріх». …Розтала, мов сон, волохата личинка — Пішла, мабуть, далі шукать: А раптом іще є Андрійки, Марійки, Що люблять в неділю поспать?..

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

23

АРГУМЕНТИ

Це важке, болюче й іноді дуже неприємне питання. Чому в хороших, богобійних батьків виростають невіруючі діти? Чому у посвячених Христу і церкві служителів діти вибирають нікчемні цінності гріховного світу? Чому? Чому? Чому? Ці запитання вкрай непрості, а в сучасному суспільстві набувають ще більшої гостроти.

Понад 30 років служіння на різних сходинках церковної діяльності мені доводилося бачити, чути і плакати з багатьма батьками за їхніх невіруючих дітей. Чи міг я їм чимось допомогти, якось потішити? Єдине, що міг зробити, — це молитися за них і благати Отця про можливість поспілкуватися з дітьми, які не бажали йти шляхом своїх батьків.

у сім’ях служителів виростають

??

ЧОМУ Н Е ВІ РУЮЧІ ДІТИ

ПЕРША ПОМИЛКА: обговорення при дітях негараздів церкви Часто батьки при дітях обговорюють служителів церкви і негаразди або конфлікти, які іноді трапляються у громадах. Ну й що, що діти маленькі? Ми думаємо, що вони нічого не розуміють і не чують. Однак це наша помилка! Ці маленькі дітки все і чують, і розуміють, і пишуть на відеокамеру в своїй голівці. А потім вони стають підлітками… Ми приходимо з членського зібрання і продовжуємо його при дітях. Адже вони не чують? Їм байдуже, про що емоційно говорять тато з мамою? Чи не так? Ні! Вони все чують і все фіксують! Коли я пишу ці

24

СВІЧНИК | 1, 2018

?

?

Н

іколи не забуду, як Святий Дух спонукав мене зустрітися з одним молодим чоловіком — сином служителя. Коли ми зустрілися, я близько 20-ти хвилин розповідав йому про Христа, покаяння… Він уважно слухав. Коли ж я зупинився на мить, аби зібратися з думками і далі йому проповідувати, чоловік скористався паузою і сказав: «Знаєте, в чому моя проблема?.. Я все це знаю!» Він устав і пішов. А я сидів і плакав. (Коли пишу ці рядки, перед моїми очима знову постає ця картина і я знову не можу стримати сліз). Бог хоче, щоб наші діти були віруючими і належали Йому! Ми також хочемо, щоб наші діти покаялися і були спасенними! Хтось втрачає дітей, припускаючись помилок у духовному вихованні. А ми, батьки, іноді робимо фатальні помилки, а потім днями й ночами із постами в сльозах вимолюємо особливої рятівної Божої благодаті для наших невіруючих дітей. Цих помилок припускався я. Цих помилок припускалися і члени церкви, навіть служителі. Є чимало хибних кроків, які ми робимо у вихованні наших дітей. Однак я загострю вашу увагу лише на двох найпоширеніших. А тим, хто зацікавиться темою глибше, раджу прочитати статтю Джозефа Маттера «17 помилок батьків-християн. Як повернути дітей до Бога».

АРГУМЕНТИ

рядки, мені хочеться по-батьківськи і по-пасторськи просити, кричати і благати: «Не робіть цього!!!» Апостол Павло каже, що «ми маємо розум Христів» (1 Кор. 2:16). Намалюю вам типову картину. Ви, батьки, не задоволені керівником молоді вашої церкви. Він просто не подобається вам. На вашу думку, він мало духовний, занадто сучасний, небіблійно проповідує, не по-євангельськи одягається тощо. Все це не один раз ви емоційно, в «справедливому» гніві озвучували при вашому синові-підлітку. Але ж одного разу (після не зовсім вдалої проповіді, як на ваш розсуд) цей «мало духовний» брат закликає людей до покаяння. Багато дітей-підлітків виходить сповідати свої гріхи. Але серед них немає вашого сина. Чому? Чому ваш син не вийшов на покаяння? Чому ви не біжите до кафедри зі сльозами радості разом з іншими батьками, щоб привітати свою дитину з цим першим кроком до Бога? Чому? Насправді ви знаєте, чому ваш син-підліток не вийшов, аби покаятися: хтось побудував стіну в його розумі і серці. У Книзі пророка Осії 4:8 написані дуже важливі слова Самого Бога щодо теми, яку ми порушуємо. Я з дитинства читав і досліджував Біблію російською мовою (українською тоді майже не було). Чомусь ще з юності мені запали в серце слова: «…они кормятся грехами народа Моего...» В сучасному перекладі о. Р. Турконяка цей текст звучить так: «…їстимуть гріхи Мого народу». Що «їдять» наші діти, коли ми вдома обговорюємо гріхи народу Божого після членського зібрання? Чи будуть вони духовно здорові від цієї «їжі»? А може, краще з ними почитати Біблію і нагодувати їх «щирим, духовним (чистим) молоком» (2 Петр. 2:2)? Часто служителі повинні бути на пасторських зустрічах, братерських нарадах, де, з Божою допомогою, вирішують різні проблеми, звісно, не зовсім приємні. І от пастор повертається додому, дружина запрошує до смачної вечері і каже: «Ну, розповідай, що там на братерській?» Що ви, Божий служителю, робите? А поряд бігають діти або навіть вечеряють із вами... Зрощуйте своїх дітей, годуючи їх лише чистим Словом Божим і бережіть, щоб вони не «їли гріхів» інших людей.

ДРУГА ПОМИЛКА: брак часу на духовне виховання дітей Ми надіємося, що наші діти, які ходять на зібрання, навчаються в недільній школі, відпочивають у християнських таборах, автоматично стануть віруючими. А вони чомусь стають невіруючими. На жаль, батьки часто перекладають духовне виховання дітей на плечі церкви, молодого вчителя недільної школи (одна година на тиждень), наставника в християнському таборі чи керівника молоді. Озвучу традиційно прості запитання, які не до вподоби батькам: «Скільки часу впродовж тижня ви приділяєте для вашої дитини, щоб почитати разом Біблію, поговорити від серця до серця, помолитися?» Особисто я дякую Богові й Авраамові Байблу (вчитель зі США, який живе в Рівному) за одну цінну річ,

якої він навчив нас, молодих служителів. Коли ми навчалися у нього, він змусив нас виділити один день на тиждень для сім’ї. Опісля потрібно було прозвітувати, як ми його провели. Якби ви знали, як ми, студенти, служителі церков, бунтували. Хто це вигадав? Цілий день для сім’ї! Але сьогодні я дякую Богові, що упродовж багатьох років, коли особливо потрібно було виховувати дітей, у мене був день для сім’ї! Ще в Старому Заповіті Сам Бог сказав, як потрібно виховувати дітей і навчати їх: «І пильно навчиш цього синів своїх, і будеш говорити про них, як сидітимеш удома, і як ходитимеш дорогою, і коли ти лежатимеш, і коли ти вставатимеш» (Повт. Зак. 6:6-7). Погодьтеся зі мною, що для всього, що вважаємо цінним, ми знаходимо час і можливості. А для дітей чомусь часто немає часу… Щоб передати дітям наше пізнання Бога і живу віру в Ісуса Христа, — немає часу? Найбільша цінність, яку Бог дає для сімей, — це діти, спадщина від Господа. Вкладайте себе, батьки, у своїх дітей, аби вони разом із вами були в Царстві Небесному. Насамкінець хочу звернутися до молодих служителів, які повністю посвячені для церкви і які мають дітей. Микола Синюк, єпископ, директор місії «Голос надії», в своїй книзі «Божий слуга» пише: «Пригадую історію одного зі служителів із південних областей України. Його ревність до церковних справ викликала подив. Завжди активний, щирий і безкомпромісний як у часи переслідувань, так і в часи свободи. Відбувши покарання за віру в Христа, ця людина повністю присвятила себе на служіння у церкві. Минули роки, і Господь покликав брата до Своїх небесних осель. Проте найнесподіваніше виявилося під час похорону. Його сини, успішні бізнесмени, стояли осторонь від домовини, курили цигарки, про щось перемовляючись між собою. Після завершення похорону хтось із синів покійного підійшов до старшого служителя і, вручивши йому кілька касових чеків, промовив: «Сподіваюся, що ви, шановний, компенсуєте нам витрати на похорон батька…» Служитель, спантеличений, просто мовчав і лишень згодом спромігся сказати: «Так це ж був ваш батько!» На що син відповів: «Це був ваш батько, а не наш. Все своє життя, окрім церкви, він нічого не знав. Він був ваш, а не наш батько». Гірка повчальна історія, але гарний урок для служителів, які забувають про домашню церкву, сім’ю. Якщо ваші діти ще з вами, вкладіть себе в них і за допомогою Духа Святого приведіть їх до Христа. Якщо ваші діти вже дорослі (одружені) і невіруючі, спілкуйтеся з ними, моліться за них і вдень, і вночі. Вірте, як писав у своїй поемі «Молитва матері» Микола Шалатовський, ваші молитви і після смерті творитимуть дива з вашими невіруючими дітьми, і вони прийдуть до Христа. 

Михайло ІЛЬЮК, заст. голови ООЦ ЄХБ Рівненської області 1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

25

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

Т Е , Ч О ГО Н Е Б А Ч АТ Ь ІНШІ ДРУЖИНИ СЛУЖИТЕЛІВ РОЗПОВІДАЮТЬ ПРО РЕАЛІЇ ЖИТТЯ

Скажіть, будь ласка, як дружині служителя залишатися радісною і не нарікати на чоловіка та його працю перед Богом, коли йому часто доводиться бути відсутнім удома?

Служителі — це люди, яких ми часто бачимо у церкві, на різних служіннях, церковних заходах. Іноді здається, що вони так переплетені із церковним життям, що нічого іншого не знають і не вміють. Трапляється й таке, що ми сприймаємо служителя окремо від його сім’ї, тоді як насправді задля нього поєднуються зусилля дружини і дітей. Здебільшого другій половинці випадає роль невидимого співробітника, який змушений взяти на себе більший тягар. Як у такому разі залишатися життєрадісною жінкою, турботливою мамою і надійною помічницею? Своїм досвідом із нами поділилися дружини служителів із деяких церков ЄХБ Рівненської області, за що автор висловлює їм щиру подяку.

СВІТЛАНА П. (у шлюбі з 1998 р.)

Якщо жінка має Божий стержень — лю-

бов до Нього, то вона буде любити чоловіка, дітей і церкву. Вона радітиме служінню свого чоловіка і сама намагатиметься не лишатися осторонь потреб місцевої громади. Коли ж до мене підкрадається нарікання на те, що чоловік багато вечорів проводить далеко від дому або його розум зайнятий підготовкою до проповіді більше, ніж сімейними справами, то думаю про те, що він трудиться для Господа, а не присвячує свій час для матеріальних чи гріховних утіх. ОКСАНА П. (у шлюбі з 1989 р.) лужіння жінки диякона є невіддільним від служіння її чоловіка. Ваше ставлення до служіння чоловіка впливатиме на поведінку ваших дітей. Якщо ви будете постійно скаржитися і нарікати, вони теж почнуть це робити. Так вони навчаться зневажати батьків, а через це і волю Небесного Отця. Намагайтеся самі брати участь у служінні церкви, це принесе спокій душі і хвалу для Господа. АЛІНА Ф. (у шлюбі з 2013 р.) асто, коли чоловік у від’їзді на служінні, виникають різні думки. Для того щоб мати спокій, варто підтримувати зв’язок із ним. Нині існує багато можливостей для цього.

С

Ч

26

СВІЧНИК | 1, 2018

З якими труднощами доводиться боротися дружині служителя? ВАЛЕНТИНА Б. (у шлюбі з 1989 р.)

Досить часто, коли виникає потреба по-

служити місцевій громаді: похорони, весілля, прийом гостей чи інші заходи — в першу чергу по допомогу звертаються до дружини диякона. Тому часто доводиться залишати усі домашні невідкладні справи заради служіння у церкві. НАТАЛІЯ Р. (у шлюбі з 1994 р.) айважче для дружини служителя пожертвувати своїми особистими справами ради нормального сімейного життя, оскільки чоловікові потрібно бути на зустрічах, у відвідинах, поїздках, вирішувати адміністративно-господарські потреби громади. Це займає багато часу. Часто доводиться бути і за батька, і за матір. ЛЮДМИЛА М. (у шлюбі з 2007 р.) айважче не перекладати тягар проблем громади, якими ділиться чоловік, на дітей чи інших людей. АЛІНА Ф. собисто для мене дуже важко прийняти, коли служіння мого чоловіка деякі люди знецінюють чи пліткують про нього. В такий час ми завжди потішаємо себе словами із Писання: «А роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо» (Гал. 6:9).

Н

Н О

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

Чи бувають випадки, коли ви не згодні з рішеннями вашого чоловіка як служителя церкви? Як дієте тоді? Як переконуєте? СВІТЛАНА П.

Трапляється різне, головне не засуджу-

вати. Я намагаюся не переконувати чоловіка, а зрозуміти і підтримати. ЛЮДМИЛА М. сімейних питаннях із чоловіком можна поговорити, навіть посперечатися, але головне слово — за ним. Однак коли диякон ділиться з дружиною певними питаннями, що стосуються його служіння, потрібно зберігати конфіденційність. Звісно, буває й таке, що щось не подобається чи не зрозуміло, але головне не критикувати чоловіка, не переконувати його, а спокійно пояснити свою позицію.

У

Які поради ви можете дати сестрам, чоловіки яких залучені до церковного служіння? АЛІНА Ф.

Будьте терпеливими, щоб звершувати своє служін-

ня перед Богом і підтримувати чоловіка в його праці. Варто віддати свого чоловіка на служіння Христові і пам’ятати, що Бог має на нього більше прав, ніж будь-хто. ЛЮДМИЛА М. армонійні взаємини в сім’ї впливають на служіння чоловіка, тому вдома потрібно постійно підтримувати атмосферу любові, поваги і прийняття, бути готовою допомогти. Варто також забезпечити чоловікові відпочинок після роботи чи служіння. СВІТЛАНА П. інку служителя повинні бачити в церкві в служінні, важливою є її поведінка і спілкування з іншими членами. ГАЛИНА Л. (у шлюбі з 2011 р.) ожна дружина служителя повинна постійно перебувати в Слові Божому, адже часто їй доводиться брати на себе частину обов’язків голови сім’ї. Проводьте сімейне читання Біблії та молитву, коли його не буде вдома, простежте, щоб діти були зайняті корисними справами. Самі будьте зразком побожності для дітей, членів церкви та тих, хто не приймає Христа. ГАЛИНА П. (у шлюбі з 2007 р.) дин із секретів успішного служіння чоловіка — це грамотно організований розпорядок дня в житті його сім’ї. Коли цей розпорядок буде гнучким, тоді ви не будете панікувати, коли виникне потреба відпустити чоловіка на служіння, прийняти неочікуваних гостей чи самій когось відвідати. ІРИНА Г. (у шлюбі з 2013 р.) нашій культурі дуже часто жінка «тягне» все на собі. Не бійтеся приймати допомогу вашого чоловіка, дітей чи інших людей, але не зловживайте цим!

Г

Ж К

О

Що б ви побажали служителям щодо їхніх дружин? АЛІНА Ф. потребують уваги і підтримки з боку чоловіка. Беручи нову відповідальність чи завдання, подумайте про неї, її почуття і переживання. Будьте чуйними до її потреб і допомагайте їй у побутових питаннях. Ваша постійна відсутність і зайнятість служінням може зруйнувати сім’ю. Знаходьте час для ваших дружин і ваших дітей! ГАЛИНА Л. уже хочеться, щоб коли чоловік від’їжджає на служіння, вдома було все в порядку. Поламані речі — відремонтовані, фінансові питання — вирішені… ЛЮДМИЛА М. рати, пам’ятайте про свою дружину, коли ви у від’їзді. Помоліться за неї. Подумайте про те, що кожного дня вона виконує щоденну рутинну працю, а ви маєте можливість переживати щось нове і цікаве. Пам’ятайте, що ваша сім’я — це найголовніше служіння. ОКСАНА П. е бійтеся розповідати дружині про вашу працю і переживання, проте оберігайте від усіляких подробиць. Їй буде легше виконувати свої обов’язки, коли вона відчуватиме значення і мету вашого служіння.

Д ружини

Д

Б

Н

Дружина служителя займає надзвичайно важливе місце у своїй сім’ї. Її життя впливає також і на церкву. Відповідальність бути дружною служителя, покладена на жінку Богом. Її праця перед Господом є часто не помітною, та все ж непростою, фізично й емоційно насиченою, жертовною і заслуговує поваги чоловіка і розуміння церкви. Лише взаємна турбота і прийняття принесуть усім Боже благословення. 

У

Розмову вела Галина ЛЕВТЕРОВА, кореспондент «Свічника» 1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

27

П РА К Т И Ч Н Е Х РИ С Т И Я Н С Т В О

ВИДИМА ПРОПОВІДЬ

С

кажи, Іване, що стало причиною твого покаяння? — Старий рибалка спробував випростати згорблену спину і променистим поглядом подивився на того, хто поставив запитання.

— Як це сталося? — не вгавав той.

— Дивним чином, — нарешті відповів Іван. — Це відбулося завдяки одній проповіді.

— Завдяки проповіді? Ну, тоді це природно.

— Ні, річ у тім, що це було щось надприродне.

— Де ти почув цю проповідь?

— Я її не почув, а побачив!

— Ти її побачив?

— Так, я бачив її щодня. Жив поруч із нею, — продовжував Іван. — Мені доводилося чути багато проповідей, — зазвичай вони не мали особливого значення. Однак проповіді, з якими щоденно живеш, дають користь.

— Що ж це за проповідь, з якою ти живеш?

— Це моя покійна дружина.

— Про що це ти, Іване? Як можна жити з мертвою дружиною?

— Це можливо, і навіть легко. Бог це може зробити.

— Розкажи мені про це детальніше.

— Я і моя дружина були певною мірою дуже темпераментними. Обоє мали запальний характер і часто конфліктували. Потім вона покаялася,

28

СВІЧНИК | 1, 2018

— продовжував свою історію Іван. — Принаймні так вона стверджувала. Але я не побачив у ній жодних змін, хіба що спочатку. Незабаром у нас усе повернулося до старого життя, хоча вона продовжувала ходити на зібрання, читати Біблію і молитися вдома. Крім того, вона проповідувала мені про мою безбожність, говорила, що мені треба покаятися. Іноді вона плакала, щоб спонукати мене до покаяння. Однак при всьому цьому мислення її зовсім не змінилося. Іноді наші сутички були дуже болісними. Я дратував її і посміювався з неї, тому що її лицемірне християнство мені не подобалося. Кілька слів — і спалахував дуже серйозний конфлікт. Потім вона починала плакати, але це на мене не діяло. Одного разу, прийшовши із зібрання, вона запитала: — Невже, Іване, ти не хочеш покаятися? Я сердито відповів: — Навіщо мені це?

— Щоб мати нове життя.

— А в тебе воно є, це нове життя?

— Так, я вірю, що є, хоча я і слабкодуха. Ти не повинен дивитися на людей, Іване, адже ми слабкі й інакшими не можемо бути. Ти повинен дивитися на Бога.

— Бога я не бачу, а тебе бачу. І твоє «християнство» мені не потрібне.

Та одного вечора, це було на різдвяні свята, коли дружина прийшла додому із зібрання, я через неї стривожився. Її обличчя було блідим мов стіна, за весь вечір вона не зронила ні слова. Багато днів вона зберігала мовчанку. Я став думати, що вона може втратити розум. Одного разу, коли я сидів увечері і лагодив свої сіті, дружина підійшла і сіла поруч. Її очі світилися якимось сяйвом, яке для мене було нестерпним, тому я й не дивився на неї. Вона взяла мене за руку і сказала: — Іване, я попросила у Бога прощення за те, що ганьбила Його ім’я. Я вважала себе святою, але святості в мені було зовсім мало. У тебе я теж хочу попросити вибачення. Після її слів мені стало трохи не по собі. Більшої муки я ніколи не відчував. Якби вона вилаяла мене тоді, — мені було б легше. З того дня моя колишня дружина померла — вона померла для гріха. Тепер ти зрозумів мене чи ні?

— Так, але скажи мені, Іване, невже вона більше ніколи не гнівалася?

— Я робив усе, щоб розсердити її. Так, я помітив, особливо на початку, що плоть залишалася тією ж самою, але дух... Розумієш, в ній була якась сила, якої раніше я не відчував. Здавалося, вона була прихована, захована небесними силами. Це був панцир, якого я не міг пробити своїм злом. Мені і моєму лихому характеру бачити щодня її обличчя, над яким світилася божественна радість і мир, було нестерпно. Я ставав ще гіршим, але її це начебто абсолютно не турбувало. Зрештою, мені почало здаватися, що я ненавиджу її: насправді ж я ненавидів Бога, Який жив у ній, тому що Він засуджував мене. Їй не треба було проповідувати, оскільки вона сама стала проповіддю. Я багато років жив поруч із нею, і ця проповідь стала для мене просто нестерпною, тож повинен був покаятися. Ось так усе і сталося. 

П РА В Д А В О Ч І

В

інцеслав ще раз глянув на спідометр, перш ніж знизити швидкість: 78 кілометрів на годину у межах населеного пункту. Уже третій раз у цьому році його спіймали за порушення правил дорожнього руху... Поліцейський, який зупинив його, з блокнотом у руці хутко попрямував до нього. «Крістіан?!» Форма поліцейського дещо збентежила чоловіка, однак це точно був Крістіан з їхньої церкви! Водій зніяковіло опустився на своє сидіння. Це було гірше, ніж квитанція зі штрафом. Поліцейський-християнин спіймав штрафника зі своєї церкви!

— Крістіане, привіт! Досить дивно бачити тебе!

— Привіт! — мовив той без тіні посмішки.

— Їду додому, поспішаю: на мене чекають дружина і діти.

— Так, на жаль, така неприємність... — поліцейський теж, здавалося, був збентежений несподіванкою цієї зустрічі.

— Останніми днями дуже пізно приїжджаю додому з роботи, тож тепер подумки обмірковував нашу завтрашню сімейну поїздку за місто... На якій швидкості ти мене спіймав?..

— Сімдесят...

— Так? На моєму спідометрі було шістдесят п’ять... З кожним своїм наступним штрафом Вінцеслав усе легше обманював. У розпачі він дивився не на Крістіана, а на приладову панель.

ХРИСТИЯНИН ЗА КЕРМОМ Службовець тим часом щось старанно писав у своєму блокноті. Чому він не запитував у нього про права чи інші документи?.. Звісно, мине не один тиждень, перш ніж Вінцеслав зможе в церкві сісти на одну лаву з цим занудою. Згодом трохи роздратовано порушник мовив: — Усе залежить від твого швидкостеміра... Я, звичайно, порушив, але ж можна подивитися на це крізь пальці? Або?.. Крістіан мовчки продовжував писати, потім вирвав аркуш із блокнота, згорнув його і подав водієві.

— Спасибі... — Вінцеслав не зміг приховати розчарування в своєму голосі. Не сказавши ні слова, поліцейський розвернувся і попрямував до своєї машини. Водій автівки подивився йому вслід у дзеркало і розгорнув папірець, аби подивитися, в яку суму йому обійдеться штраф. І що ж? Невже це жарт? Це не була штрафна квитанція! Він став читати:

«Дорогий Вінцеславе! У мене була маленька донька. Коли їй було п’ять років, вона загинула на дорозі. Той водій їхав надто швидко! Він сплатив штраф, невеликий податок і відсидів три місяці арешту. А потім знову вийшов на волю. Він знову зміг обійняти своїх двох дочок. Я мав лише єдину доньку, однак мені ще доведеться почекати, доки зможу притиснути її до себе — там, у небі. Тисячу разів я намагався пробачити цій людині. Можливо, я це вже і зробив, але мені постійно доводиться згадувати свою донечку. І зараз, при зустрічі з тобою, я знову згадав її. Помолися за мене, будь ласка. І прошу, будь обережний. У мене є ще син — і це єдине, що у мене є! З повагою — Крістіан». У дзеркалі заднього виду чоловік бачив, як від’їжджала патрульна машина. Він дивився їй услід, допоки вона не зникла з поля зору. За кілька хвилин він сам зміг повільно рушити. Передусім він помолився і попросив у Бога прощення, а, приїхавши додому, міцно обійняв здивовану дружину і свого сина.  Автор невідомий

Дорогий друже! У тебе теж є автівка? І ти теж любиш промчати, як мовиться, з вітерцем, насолоджуючись швидкістю, або ж хизуючись своєю хвацькістю? Звісно, в салоні авта найсучаснішої моделі не дуже хочеться зупиняти свій погляд на спідометрі, але на трасі — люди, такі ж самі Божі творіння, як я, як ти. Сідаючи за кермо, згадай про них. Вони — чиїсь діти, внуки, мами, тати, дідусі… Згадав?.. Натисни на гальма… Не неси в чужий дім біду… І ще пам’ятай — ти Божа дитина, і, як ніхто інший, знаєш, яким належить тобі бути.

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

29

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

— У житті є багато доріг, і людина найчастіше вибирає ту, яка веде до розкоші… — Андрій на мить замовк: по-перше, не впізнавав свого голосу; по-друге, ніяк не міг повірити, що це справді він стоїть за церковною кафедрою. Може, сон? Але ж ні… Кинув поглядом у зал: ось на сьомому ряду, біля вікна — Володя, людина, якій він завдячує всім, що має. Ледь помітно, куточками губ, посміхнувся, коли зустрілися поглядами, і кивнув головою: мовляв, усе гаразд, не бійся. Це додало сміливості, і Андрій продовжив: — Був час, коли я теж мріяв стати багатим. Хтозна, чи здійснилася б моя мрія (ви ж знаєте, я — сирота), якби не трапився на моєму шляху Перегуда…

Є ВЕЧІР — БУДЕ Й ДЕНЬ В олодимир ол лодим мир р сидів ні в сих, ніі в тих их — не любив бути в центрі рі уваги. уваги. Треба було попередити Андрія, А і але хто ж знав, що згадає. Стільки часу спливло… Він тоді навчався в столичному університеті. Сам нізащо не зважився б вступати, але тітка Люба умовила. Вона ж для нього — наче мати. Частенько приїжджала до інтернату (того самого, де й Андрій виростав). Спершу пильно придивлялася до хлопця, потім почала розпитувати, хто він та звідки, і врешті-решт одного дня запросила до себе. Вони з чоловіком мешкали в невеличкому будиночку поблизу міста, але Володі він здався справжнім палацом. Йому відвели окрему кімнату (хоча в домі їх було тільки дві!), годували смачними стравами, про які хлопець ніколи навіть не чув (досі думав, що немає нічого смачнішого за борщі, юшки та каші, якими годували в інтернаті і за які був вдячний, бо ж і цього не мав, коли жив із завжди п’яною мамою). Тітка Люба, дивлячись, як швидко і зі смаком наминає Володька все, що було на столі,

30

СВІЧНИК | 1, 2018

посміхалася приязно, а відвернувшись, втирала сльози з очей. Володька все бачив і все розумів — не маленький, без батьків діти швидко стають дорослими. «Жаліє, — подумав, і в серці блиснула надія: — Може, до себе візьмуть»… Ні, не взяли (тітка Люба і дядько Славко були вже немолодими людьми, часто хворіли), проте й не відвернулися: на вихідні частенько привозили до себе. Від них вперше почув, що Бог по-особливому турбується про сиріт, і так захотілося, аби всесильний Бог став його Батьком, що одного разу просто посеред богослужіння, вийшовши наперед, попросив у Нього про це. Плакали тоді не тільки тітка з дядьком, а вся церква, всім хотілося пригорнути Володьку до себе. Стільки добрих і лагідних слів хлопцю не казали ще зроду. І хоча трохи розгубився , але було приємно, що Бог його почув, і тепер він, здається, справді вже не сирота. Після інтернату Володя прийшов до тітки з дядьком —

куди ж іще? Рідніших не було… Тітка Люба подбала, аби хлопця, коли вступив до університету, влаштували в гуртожиток, ще й сирітську стипендію дали. На вихідні, мов на крилах, летів до ошатного невеличкого будиночка — там його завжди чекали…

— Знаєш, Володю, — озвалася одного суботнього вечора тітка Люба. — Ми оце подумали, що настав час нам зі Славком залишити служіння в інтернаті. В обох і тиск стрибає, і серце вже спокою просить…

— Залишити?! — здивовано перепитав Володя. — Як це? Знаєте, вас же там завжди чекають?

— Знаємо, — спокійно відповіла тітка Люба. — Тому хочемо просити, щоб ти, як кажуть, прийняв естафету.

— Я?!

— Так, хлопчику, ти. Колись ми зігріли твою душу і вказали дорогу до Бога. Сьогодні — твій час віддавати себе іншим.

— Гадаєте, я зможу?

— Зможеш, чому ні? Тобі є що сказати, сам пройшов через

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ інтернат, а безталанного, як мовиться в народі, зрозуміє тільки безталанний… Хоча, звісно, сьогодні тебе безталанним не назвеш, Бог турбується про все. Хотілося б, щоб і інші про це знали. До того ж, не сам будеш їздити, а з молоддю церкви. То що?

— Спробую…

В

же з першого разу Володя зрозумів: це справді його служіння. Якою ж мудрою виявилася тітка Люба: хлопець справді відразу став своїм; хтось зі старших в інтернаті ще пам’ятав його, молодші — ті назирці ходили, бо Володя і до жартів був мастак, і знав, що відповісти навіть на дуже каверзні запитання. А їх було немало — сироти, вони такі, схожі на дроздів: обманеш одного разу — вдруге нізащо не потраплять у таку ж пастку; спершу промацають аж до кісток, щоб зрозуміти, що ти за птиця, а вже потім визначаться, довіряти тобі чи краще триматися на віддалі. Володі довіряли навіть хлопці-бешкетники, які не визнавали жодних інших авторитетів, крім власних. Бо які справді авторитети в інтернаті? Хто сильніший, кого найбільше бояться — ото і є авторитет. Розповіді ж про любов, про добро і зло — то казочка для плаксивих. Володька, міркували, теж розповідає про якусь Божу любов, але він не такий, як усі: теж без батьків, знає, по чім ківш лиха, а що зумів вибитися в люди — значить, пощастило, але дивина, що не хизується собою. Хлопець справді був з усіма невимушеним, хоча панібратства і не допускав. Дівчатка ж, коли Володя підходив до їхнього гурту, невміло ховаючи закохані погляди, попирскували сміхом. Непросто було хіба що з Андрієм Найденком. Він не належав до бешкетників, хоча й зразковим його не вважали — такий собі хлопчисько, яких називають «сам собі на умі»; друзів не мав, тримався оддалік від усіх, навісивши на серце надійний замок. Міг годинами,

підперши підборіддя, дивитися в одну точку, нікого перед собою не помічаючи. «Мєчтатєль», — сказав хтось із дітей, і ця кличка міцно закріпилася за Андрієм. Володька зауважив, що на біблійних годинах, якою б цікавою не була розповідь, хлопчина лише іронічно посміхався: така, мовляв, ваша правда — як на вербі груші ростуть.

— Слухай, Андрію, — сказав якось Володя, — дивлюсь я на тебе — і ніяк не збагну, чим ти дишеш. Таке враження, що нікому не віриш, нікого не любиш.

— Не люблю. Не вірю, — погодився Андрій і зухвало глянув у вічі. — То й що з того? Не ві-рю. Всі мене «кумарять».

— Я тебе теж дратую? — Володя не захотів повторювати жаргонне слівце. — Може, мені піти?

— Ні, чому ж, залишайся, — байдуже знизав плечима Андрій. — Ти — свій.

— А інші що поганого зробили?

— А доброго що? — запитанням на запитання відповів Андрій. — Хіба хоч комусь у цьому світі потрібні такі, як ми з тобою?

— Звісно, потрібні. Я потрібен тітці Любі і дядькові Славкові, вони мене приймають, мов сина.

— Виходить, пощастило… А в мене — нікого. Треба ж, мов сліпе кошеня, на смітнику знайшли. Прізвища — і того нема, Найденком нарекли, щоб усе життя пам’ятав, хто я.

— Ти хочеш мене розчулити?

— серйозно запитав у хлопця.

— Не вийде, ти ж знаєш, ми, інтернатські, не розчулюємося.

— Та знаю, — невдоволено буркнув Андрій. — Просто, Вовко, мені в ці дні дуже «галімо»…

— І чого тобі так кепсько?

— День народження в середу. Розумієш, десяточка стукне, а мені ще ніколи нічого не дарували.

— Чогось не вистачає для повного щастя? — напівжартома запитав Володя, — Плеєра з навушниками, — замріяно відповів Андрій. —

Лежав би собі, слухав музику — і не було б мені ніякого діла до всього світу.

— Від світу не відмежуєшся, — зітхнув Володя. — У світі жити треба.

— Я й житиму, — впевнено відповів Андрій. — Ще й як житиму! Стану багатим і знатним.

— Може, й станеш, тільки для того треба наполегливо вчитися і важко працювати, а в тебе в журналі, я бачив, як не «2», то «3». Про яке багатство кажеш?

— Ні, вчитися, важко працювати — то не для мене, я й без того розбагатію, от побачиш.

— Ну-ну, дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти…

Д

ень видачі стипендії давно вже нарекли «днем студента». Цього разу він випадав на середу, і Володя чи не вперше в житті знав, на що саме витратить очікувану суму. Про свої наміри не казав нічого хлопцям, щоб не відмовляли — просто пішов у магазин і вийшов звідти з новеньким плеєром. У гуртожитку сказав, що повернеться пізно — та й подався на вокзал, щоб встигнути до найближчої електрички. Дорогою прихопив торт «Київський», величезний пакунок із цукерками (щоб на всіх вистачило!) Квітів не купував. По-перше, нехай хоча б щось залишиться на хліб (коли-то наступна стипендія?), а по-друге, для чого хлопчиську ті квіти? Натомість поклав у рюкзак дитячу Біблію: добра нагода подарувати. Може, Андрій і не читатиме, зате знайдеться ж таки хтось із друзів, зацікавиться — теж непогано. В інтернаті Володю не чекали (віруючі зазвичай не приїздили посеред тижня), але дуже зраділи. Коли ж побачили в його руках ласощі, то на радощах мало не задушили в обіймах.

— Ну що, народ, гайда Андрія вітати, як-не-як, ювілей! — сказав, звільняючись із обіймів.

— Підфортило «Мєчтатєлю»!

— вигукнув хтось із гурту.

— А нам хіба не підфортило? Глянь, скільки всього привезли тобі «на халяву»!

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

31

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ Андрій прийняв подарунок досить стримано, але радості, що вихлюпувала з очей, все ж, не міг приховати. Хлопці та дівчата швидко забули про іменинника і налетіли на ласощі, мов бджоли на мед — недарма кажуть: хто не зазнав лиха, той не складе ціни радості. І вже коли Володя збирався на останню електричку, Андрій підійшов, по-дорослому потис руку і сказав: — Дякую, старий. Навіть не сподівався, що ти такий…

— Який?

— Щедрий… Добрий.. Не знаю, як сказати.

— Я звичайний, — відповів Володя. — Просто, Андрію, хочеться, аби ти знав, що в цьому світі є люди, яким ти небайдужий. До того ж, тебе любить Бог, хоч ти в це і не віриш… Слухай тепер плеєр. До речі, в ньому є не тільки світська музика, а й християнська; є й проповіді. Бувай!.. Відтоді іронічна посмішка надовго щезла з Андрієвих губ. Першим, тримаючи під рукою

32

СВІЧНИК | 1, 2018

подаровану Біблію, приходив щоразу на біблійні години, аби лишень бути ближче до Володі; перейняв його жести, і вираз обличчя, і навіть нахил голови.

— Слухай, — запитав одного разу, коли залишилися наодинці, — а Бог може зробити так, щоб я мав багато грошей?

— Може, — засміявся Володя. — Але для чого це тобі? Хіба гроші — головне в житті?

— А що ж, по-твоєму, головне?

— Думаю, стосунки з Богом.

— Е-е, ні, спершу гроші — потім усе інше.

— Так не буває.

— У мене буде!.. Більше до цієї розмови не поверталися, і Володі здалося, що в Андрія думка про легке багатство вивітрилася. Рік за роком хлопець ставав серйознішим, хоча колишній скептицизм потроху почав повертатися до нього. Остання інтернатська весна добігала до фінішу. Залишалося позбутися важкої ноші екзаменів, відгуляти випуск — і повна

тобі свобода: роби — що хочеш; живи — як знаєш, нікому до тебе діла не буде. От тільки, де жити — про це не думалося, може, тому, що такі думки були туманними, а може, просто так уже призвичаїлися сироти: не забігати далеко вперед, жити сьогоднішнім днем, а завтра… Завтра — як доведеться… Володя, щоправда, пропонував поселитися у квартирі, яку орендувала їхня церква для сиріт-випускників, але Андрій лишень рукою махнув: — Не хочу! Там горбатитися треба, а зароблятимеш копійки, які в загальне корито будеш кидати. Дякую, це не для мене.

— А чого ж ти хочеш? — здивувався Володя?

— Неважко працювати і багато грошей мати.

— Ще не викинув цих дурниць із голови?

— Таке скажеш: «дурниця». Це — життя. В ньому треба вміти крутитися.

— І ти вмієш?

— Не знаю ще, але, думаю, прорвуся. Невдовзі після тієї розмови, коли Володя з друзями знову приїхав до інтернату, почув таке, що аж очі вгору полізли: Андрія Найденка арештували. Розповідали, якесь лихе товариство вплутало його в крадіжку. Що хотіли вкрасти і в кого — про це

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ ніхто достеменно не знав, хоча вервечка пліток по-зміїному звивалася в інтернатському гурті. Відомо було одне: коли спіймали хлопців на гарячому — крайнім зробили Андрія: у решти були батьки, до того ж, впливові — знали, як врятувати від правосуддя розбещених синків; за сироту ж нікому заступитися, тому й повісили на нього всіх собак…

«М

ені було сімнадцять, коли я потрапив за решітку, — Володя аж стрепенувся від несподіванки: Андрій, стоячи за кафедрою, здавалося, озвучував мандрівку його спогадів. — Сьогодні добре знаю, що хоча хліб із неправди, як сказав мудрий цар Соломон, солодкий, та потім піском наповняться вуста, але в інтернаті мені дуже хотілося стати заможним, жити розкішно (напевно, це мрія багатьох сиріт), і для досягнення цієї мрії, вважав, усі засоби добрі. Якби послухався в ті дні Володю, мого старшого друга і тепер уже брата, вдалося б уникнути багатьох помилок, але навіть тоді, коли я збився з дороги, він мене не відкинув, не відцурався… Вийшовши на волю, я залишався в неволі, почувався — наче в одиночній камері: світ великий, а подітися нікуди. Повагавшись, вирішив, будь-що-буде, податися до Володі: а раптом не вижене?»

Ц

ілий вечір дощ, мов непроханий гість, настирливо барабанив по шибках, вимагаючи негайно впустити його до затишної оселі. Вітер же, хапаючи за чуби кремезні гордовиті дерева, хилив їх додолу, аби збити пиху і показати, хто тут найсильніший. Стихія розігралася не на жарт, і Володя, готуючи недільну проповідь, втішався, що сьогодні не потрібно нікуди йти, можна відсидітися в теплі. Та раптом почувся стукіт не в шибку — у двері. «Хто б це такої пори і в таку негідь? Може, в когось із наших біда якась», — подумав, хутко підходячи до дверей. Клацнув

замок — і на порозі з’явився… Андрій. З арештантської брудної роби стікала вода, утворюючи в коридорі невелике озерце. Хлопець винувато переминався з ноги на ногу і, відводячи погляд убік, неголосно озвався: — Привіт, Вованчику! Не виженеш?

— Ти звідки? Заходь швидше, замерз, либонь.

— Трохи є… Я просто з вокзалу.

— Слухай, а як ти мене знайшов? — поцікавився Володя.

— Старієш, друже… Ти ж сам мені адресу сказав колись в інтернаті. Я й запам’ятав. У мене, крім тебе, немає нікого. Приймеш — залишуся; якщо ж боїшся, що обкраду — скажи, відразу піду і не ображуся.

— Що ти можеш у мене вкрасти? — посміхнувся Володя.

— Хіба що Слово Боже. Але я був би радий, якби таке сталося.

— Не вкраду, не бійся. У мене є! — заявив, дістаючи з-за пазухи трохи пошарпану Біблію.

— Ого! — здивувався Володя.

— І звідки?

— В тюрмі дали. Віруючі інколи приходили. Знаєш, братан, я коли вперше глянув на них — відразу тебе згадав, ви всі такі схожі між собою. Чому так?

— Кров Христа робить нас братами, тому, думаю, й схожі. Але чому ми стовбичимо біля порога? Проходь, я чайник поставлю, зігрієшся з дороги.

— Чайник? Це добре, хоча й від юшки гаряченької я б не відмовився. Голодний — мов вовк. Вони сиділи за столом допізна. Спершу розмова точилася мляво, поки нарешті Володя не запитав те, що давно крутилося на язиці: — То що, виходить, не зумів легко розбагатіти?

— Як бачиш, не зумів, — зітхнув хлопець. — Знаєш, Вованчику, хоч ти не допікай, без тебе на серці кішки шкребуть.

— Вірю, Андрюхо, вірю. З казана, як кажуть, бруд знімається, а з совісті — ні.

— І що мені робити? — Андрій раптом здався Володі дитиною: високий, широкий

у плечах, і водночас такий безпомічний.

— А це вже, хлопче, ти думай сам. Добру пораду, звісно, дати можна, а от добре ім’я... Якщо мрія дитинства не залишила тебе — тоді нам із тобою не по дорозі.

— Я хотів би… Хотів би — як ти… Ну… Із Богом… Але хіба Він мені пробачить?

— Про розбійника на хресті поруч з Ісусом чув?..

— Чув… — сказав Андрій. Сидів якийсь час мовчки, підперши підборіддя руками. Володя теж мовчав: хай побуде на самоті зі своїми думками, це корисно. Він зібрав і перемив уже весь посуд зі столу, коли нарешті почув: — Виходить, у мене є шанс… Слухай, колись давно ти розповідав про квартиру, що церква для сиріт знімала… Зараз її вже немає?

— Є. Хочеш пожити?

— Не пожити — хочу почати жити… Досі, здається, не жив…

«Л

юди, як і я свого часу, — Андрій уже не хвилювався, і його слова лилися, мов дзюркотливий струмок навесні, — шукають легких доріг, забуваючи, що вони — це шлях у нікуди. Лишень одна дорога, вузька і терниста, веде не до примарного, а до справжнього багатства. Сьогодні можу з певністю сказати: моя дитяча мрія збулася — Бог зробив мене багатою людиною, бо багатство, як і все інше — тільки в Ньому!» Володя вслухався в те, про що говорив Андрій — і серце вигравало тихою радістю. Така радість охоплює завжди, коли після суворої зими сонце, наче з лука, випускає на землю стріли тепла, і забувається все, що морозило, сніжило, хурделило; відчуваєш: найтвердіші льоди може розтопити тепло… 

Світлана БЕРЕЗА, рівненська церква «Відродження»

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

33

З А Р Х І В І В П А М ’Я Т І

ОЛЕКСІЙ НИЧИПОРУК

«Я чомусь і досі вірю, що хтось із живучих ще наших братів колись писатиме історію євангельсько-баптистського руху на рідних землях, а в тій славній минулій історії одне з перших місць буде дане заслуженому піонерові того руху — братові Ол. Ничипорукові». Михайло Подворняк, «Небесний дім», с. 166.

О

лексій народився 10 лютого 1887 р. у родині Андрія і Марії Ничипоруків у с. Гацкі Бельського повіту Гродненської губернії. Коли хлопцеві виповнилося 18 років, поїхав до Ковеля працювати на залізниці. Саме в цьому місті Олексій зустрівся з євангельськими віруючими і приєднався до ковельської громади євангельських християн, заснованої 1908 р.1.

1910 р. ковельська громада увійшла до Всеросійського союзу євангельських єван єв анге гель льсь ль сььки кихх християн, хр рис исти тиян ян, налагонала на лаго го

де ще з 1913 р. проживав його о брат Макарій. Влаштувався на за-лізницю слюсарем. Того ж самого о ю року Олексій одружився з Анною Йосипівною Радчук з Олександрії.ї.ї Згодом у них народилося два сини и і донька: Євген, Володимир та Лідія. я. Разом із братом Макарієм Олексій проповідував Євангеліє у м. Здолбунові та навколишніх селах. Очевидно, що з 1921 р. почалася духовна праця О. Ничипорука в Рівному, оскільки є згадки про те, цього що ц ь го року він уже звершував ьо хрещення в рівненській церкві євангельських християн2. 1924 р. Олексія Ничипорука рукопоклали на пресвітерське служіння у цій громаді. Бачачи стихійність життя громад євангельських християн у краї, Олексій і Макарій Ничипоруки скликали з’їзд євангельських віруючих із 19 громад, що існували тоді на Волині. На цьому форумі, що відбувся 1921 р. в Рівному було утворено Союз євангельських християн Волині на Сім’ї Олексія та Макарія Ничипоруків, Здолбунів, чолі з О. Ничипоруком3. прибл. 1930 р. Це об’єднання стало фунджуючи активні зв’язки з осеред- даментом для Союзу слов’янських ком у Петербурзі. Завдяки цьому громад євангельських християн у духовні пориви Олексія знайшли Польщі, у керівництві якого пререалізацію у дворічному навчанні світер рівненської церкви незмінно в Біблійній школі, яку організував залишався на посаді заступника Іван Проханов 1913 р. у Петербурзі. голови. Богословська підготовка, досвід, 2 Домашовець В. Пастор Василь Бура набутий у спілкуванні з корифеями / Володимир Домашовець // Українське євангельського вчення та спільне з місійно-біблійне товариство — Об’єднання ними служіння формували майбут- українських євангельсько-баптистських нього євангельського лідера. церков у ЗСА. — Моріс Плейнс: УМБТ, 1918 р. Олексій переїхав на Во- 2000. — С. 84.

3 Podanie M. Nyczyporuka, przezbiлинь і оселилися у м. Здолбунові,

1925 р. О. Ничипорук із сім’єю переїхав до Рівного і повністю віддався служінню в церкві: будівництво дому молитви, реєстрація громади у воєводській управі, духовне наставництво, опікування меншими євангельськими громадами на Волині. Зауважимо, що серед євангельських церков Польщі рівненська громада була чи не найбільшою. У цей період вона зазнала особливого розквіту як у духовній роботі, так і в кількісному складі (у середині 20–х років нараховувала понад 400 членів). Ось як про неї писав М. Подворняк у книзі «Небесний дім»: «Громада була також сильна організаційно, була громадою здисциплінованою і мала місійного духа. А все це треба завдячувати невтомному її пресвітерові — братові Олексієві Ничипорукові… Любив понад усе Боже діло, дбав про церковну дисципліну, сам пильнував дотримуватися порядків церкви й інших до цього спонукав»4. Тому пресвітер Олексій Ничипорук мав надзвичайний авторитет серед віруючих. Очевидець Василь Єфимчук згадує: «Його називали просто «Алєксєй». Був надзвичайно авторитетним, достатньо було просто його слова. Пам’ятаю, говорили: «Алєксєй сказав…» Це означало, що так і має бути. Проповіді були у нього такі духовні»5.

4 Подворняк М. Небесний дім. — Вінніпег — Чікаго: Дорога правди, 1965.

— С. 166.

5 Інтерв’ю з Єфимчуком Василем tera zboru ewangelicznych chrześcijan w Степановичем (1927 р. н., с. Колоденка, 1 Об образовавшемся в г. Ковеле об- Zdołbunowie do Wojewody Wołyńskiego. проживає в смт Квасилів) записала Боществе евангелистов. — ЦДІАК України, 1921 r. — Держархів Рівненської обл., родинська Л. І. 19.05.2016 р. — Архів ІТ ф. 1335., оп. 1., спр. 867, арк. 330. ф. 30, оп. 18, спр. 489, арк. 1. «Сувій».

34

СВІЧНИК | 1, 2018

З А Р Х І В І В П А М ’Я Т І

Окрім пресвітерського служіння в Рівному, Олексій Ничипорук відповідав за рівненський відділ — один із шести, що входили в ССГЄХ Польщі. Він не лише відвідував церкви свого відділу та інших регіонів, а й проводив біблійні курси та духовно-просвітницькі з’їзди. Заступник голови Союзу мав авторитет і серед керівництва інших конфесій, брав участь у спільних конференціях, сприяв ефективному проведенню спільної місіонерської роботи.

1937 р. О. Ничипорука було обрано членом правління Всесвітнього союзу євангельських християн. А наступного року він як член правління відвідав чимало громад у США. Початок Другої світової війни, утвердження радянської влади в Західній Україні, а згодом німецька окупація обмежили духовну ро-боту на Волині. О. Ничипорук, як і раніше, опікувався євангельськими и громадами Рівненщини. Звісно, о, активний духовний лідер перебуу-вав під пильним оком державної оїї влади. Польські чиновники у звітахх писали, що він «має добру репута-цію… бездоганний з політичного і морального погляду… до держави и ставиться доброзичливо»6. А от радянський НКВС розглядавв його як потенційного «контреволю-ціонера». Думаємо, що не одного о віруючого намагалися завербувати и для стеження за діяльністю пресві-тера. Свій досвід таких взаємин ізз першою радянською владою описавв М. Подворняк у книзі «Вітер з Воли-ні». Працівники НКВС шантажували и молодого чоловіка шпигунством на користь Німеччини і вимагали стежити за Олексієм Ничипоруком та пресвітером у Ковелі Францом Венцкевичем: «Довідаєтеся, чи він листується з-закордоном, що він думає про радянську владу»7. Жодні переконування не діяли, Михайло Подворняк був у безвиході, адже йому і сім’ї загрожувало заслання 6 Wywiad członków Rady zborowej Zboru Ewangilizcnych crześcijan w Równem.

— Держархів Рівненської обл., ф. 30, оп.

18, спр. 1140, арк. 7; ДАРО, ф. 30, оп. 18, спр. 1140, арк. 23–23 зв.

7 Подворняк М. Вітер з Волині: Спогади. — Вінніпег: Trident Press Ltd, 1981.

— 242 с.

до Сибіру. Важко переживаючи, хлопець погодився, задумавши поїхати до Рівного, а потім до Ковеля, розповісти все служителям і вже не повертатися додому, тікати за Буг. Однак Бог урятував його від таких випробувань — за тиждень, 22 червня 1941 р., почалася німецькорадянська війна. Наближення радянської влади змусили Олексія Ничипорука наприкінці 1943 р. залишити рідну домівку і громаду8. Сім’я Ничипоруків переїхала до Варшави, а згодом оселилася у таборі для тимчасово переміщених осіб у Дінгольфінгені (Німеччина)9. Невдовзі Ничипоруки виїхали до Канади, де Олексій продовжував духовну діяльність: викладав у Російському біблійному інституті в Торонто, проповідував у церквах. Важкий стан здоров’я забирав у служителя останні сили.

Брат Макарій Ничипорук, його родина, що залишилася на Рівненщині, та й уся церква, яка щиро любила і пам’ятала свого пресвітера, довго не мали звісток від емігрантів і не знали про долю Олексія Ничипорука. 1944 р. М. Ничипорука призначили старшим пресвітером у Рівненській області. Одного зимового дня, коли він працював у канцелярії старшого пресвітера в Рівному, прийшла прибиральниця, член місцевої церкви, і сказала: «Брате Макарій, напевно, наш пресвітер Олексій помер». «Чому?»

— здивовано поцікавився той. «Я бачила пташку, що відчайдушно билася об шибку». Звісно, цей драматичний випадок не був символом якоїсь події, просто, перше, що спало на думку жінці, коли вона побачила розгубленого птаха, — це доля улюбленого пастора, який

Гурток молоді та служителі церкви євангельських християн, Рівне, 1929 р.

Наостанку його життя родина переїхала на проживання в м. Чикаго, де 1 січня 1959 р. О. Ничипорук відійшов у небесні оселі. Цей вірний Богові й обдарований служитель євангельських християн прожив 72 роки, 50 із яких віддав для духовної праці.

8

був змушений жити десь далеко на чужині, хоча серцем рвався до своєї церкви. Маючи духовну єдність зі своїм наставником, віруючі думали про нього, сумували за ним, відчували. Через місяць по тому з-за «залізної завіси» родині і церкві прийшла сумна звістка про смерть  Інтерв’ю з Ничипоруком Яросла- Олексія Ничипорука.

вом Макаровичем (1925 р. н., м. Здолбунів) записали Бородинська Л. І., Корнійчук І. М. 25.02.2012 р. — Архів ІТ «Сувій».

9 Подворняк М. Далека Дорога. Спогади. — Торонто – Чікаго: Дорога Правди, 1963. — С. 254.

Ліна БОРОДИНСЬКА, кандидат історичних наук

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

35

ЮВІЛЕЇ

20-літній ювілей рівненської церкви

«НАДІЯ»

24 та 25 грудня рівненська церква «Надія» відзначила свою 20-ту річницю. На святкування були запрошені ті, хто розпочинав служіння цієї церкви, хто переймав його і хто зараз розвиває те, що було створено раніше.

С

ьогодні пасторське служіння звершує Тарас Яремчук, а упродовж усієї історії церкви йому передували три пастори: Борис Войцеховський, Віктор Ніколенко та Георгій Яремчук. На відзначенні ювілею церкви вони розповідали молодшому поколінню про своє служіння, труднощі і благословення, які пережили за ці часи. Хтось згадував, що колись головною проблемою було залучити людей до служіння, а хтось боровся з холодними батареями у приміщенні церкви. Були різні перепони і труднощі, але Господь завжди був більший від них, що було доведено на практиці. Цього дня звучало багато вітань, теплих слів і побажань від людей, які колись дотикалися до «Надії». Люди згадували, як починали молодіжне служіння, перші літні табори, перші уроки недільної школи та створення перших домашніх груп. Згадували та раділи з розумінням

36

СВІЧНИК | 1, 2018

того, що все це є правильним і на прославлення Божого Імені. Сьогодні церква ставить перед собою конкретні цілі, прагне розвиватися і своє двадцятиріччя асоціює з іще одним стрімким стартом для проголошення Божого Євангелія для тих, хто ще не знайомий із Христом. Насамкінець хочеться згадати побажання пастора рівненської церкви «Дім примирення» Романа Курбацького:

«Нехай у цьому світі, де є відсутність надії, ви будете тими, хто дарує її!»

Тому церква «Надія» прагне бути такою церквою, яка усім дарує надію.  Ольга КРАВЧУК, рівненська церква «Надія»

АЗБУКА СТОСУНКІВ

НЕЗАБУТНІЙ ВЕЧІР Знайомство з ними змушує подивитися на життя поновому! Спілкування з ними захоплює! Дружба з ними надихає! Хто вони? Хтось називає їх людьми з обмеженими можливостями. Та для нас вони — герої, неповторні особистості, які мають так багато можливостей свідчити своїм життям про Бога. Ні інвалідний візок, ні милиці, ні окуляри не здатні приховати красу їхньої душі. Всі вони створені за образом і подобою Господа, мають унікальні характери, таланти і неабияку любов до життя.

А

би нагадати цим особливим людям про їхню цінність і неповторність, у різних куточках світу ось уже декілька років поспіль проводиться дивовижний вечір «Night to Shine» («Ніч сяйва»). Його ініціатором став молодий американський спортсмен Тім Тібоу, який понад усе любить Господа. Метою заходу є підтримка й підбадьорення наших особливих друзів. Цьогоріч свято відбулося 9 лютого в 16 країнах світу. В ньому взяло участь 500 церков, в тому числі й євангельські громади Рівного, Білої Церкви та Дніпра. У нашому місті свято проходило в церкві «Дім Євангелія». Кожен гість цього заходу був королем чи королевою вечора. Кожен із них пройшов по червоній доріжці під аплодисменти й спалахи фотокамер. Вони вдягнули розкішне вбрання, отримали чудові корони, проїхалися на білому лімузині, скористалися послугами професійних перукарів і візажистів.

для ОСОБЛИВИХ ДРУЗІВ

Одним із найбільш зворушливих моментів була коронація наших почесних гостей. Перш ніж друзі заходили до святкової зали, їм одягали корону й оголошували, чим особлива та чи інша людина. Це було надзвичайно важливо й цінно, адже більшість із них є дуже невпевненими в собі. Після урочистої коронації та молитви за наших друзів з проповіддю Слова Божого звернувся до гостей свята пастор церкви «Дім Євангелія» Віктор Давидюк. Він нагадав кожному, що всі люди є вінцем Божого творіння. Господь цінує наші безсмертні душі, які прославляють Творця навіть у немічних тілах, адже всі створені за образом і подобою Царя царів. Віктор Іванович підбадьорив кожного тим, що у вічності ми отримаємо нові тіла, котрі не матимуть болю й страждань. Продовжили вечір християнські гурти «Квант», «Шоколад» і спів Брії Блесінг.

Ще однією приємною несподіванкою стала святкова вечеря, яку з любов’ю приготували сестри церкви. А на завершення почесні гості отримали подарунки від Фонду Тіма Тібоу, в тому числі й фоторамки з власними портретами, що стануть нагадуванням про такий особливий вечір. Для проведення цього свята доклали чимало зусиль брати і сестри з багатьох церков Рівного. Як хочеться, аби не лише в цей день такі люди почували себе потрібними! Адже Сам Христос став слугою, подавши нам приклад любові. І ми віримо, що через цих людей Господь приходить до нас, щоб перевірити чуйність наших сердець. 

Юлія ГОДУН, церква «Дім Євангелія», м. Рівне 1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

37

НАВЧАННЯ

СЕМІНАР З ЕКСПОЗИЦІЙНОЇ

ПРОПОВІДІ Однією з найважливішіших частин зібрань віруючих людей є проповідь Євангелія. Так, саме Євангелія. Не власного досвіду, міркувань, переживань, хоча і це важливо. Слово Боже має силу змінювати життя, відновлювати зруйноване і піднімати занедбане. Воно мотивує до зростання, докоряє в тому, до чого давно звикли, і просвітлює очі для продовження шляху християнина. Ось тому вкрай важливо не просто перебувати у Слові, а й навчитися передавати його ясно, компетентно і в силі Духа Святого.

С

аме таке навчання мали брати церков Рівненщини, які приїхали на базу «Волошки» 15-17 лютого 2018 року. Протягом цього часу молоді і старші брати, проповідники-початківці та пастори крок за кроком вивчали Книгу Неемії, щоб зрозуміти самому, що Бог хотів передати у ній, а потім і передати своїм церквам. У навчальному процесі активними провідниками та натхненниками були двоє пасторів із Каліфорнії — Род Філіпс та Джей Ді Батіста. Вони вболівають за чистоту передачі Євангелія та вчать цього братів у багатьох країнах світу. Постійне повернення до Слова у їхніх розповідях вражає, бажання розуміти текст — захоплює. Саме ж навчання складалося з кількох частин: 1. Загальна інформація стосовно побудови проповіді, гомілетичні аспекти експозиційної проповіді.

2. Обговорення у малих групах тексту з Писання.

3. Практичний приклад проповіді за Книгою Неемії. Усі учасники мали можливість не просто послухати теоретичний матеріал, а й обговорити почуте, висловити особисту думку з приводу здобутих нових знань. 

Тарас ЯРЕМЧУК, пастор рівненської церкви «Надія»

38

СВІЧНИК | 1, 2018

КОНФЕРЕНЦІЇ

ІХ КОНФЕРЕНЦІЯ

ЦЕРКОВНИХ БІБЛІОТЕКАРІВ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ 23-24 лютого 2018 р. відбулася ІХ конференція церковних бібліотекарів Західної України, яка зібрала понад 40 учасників з євангельсько-баптистських громад.

П Ліна БОРОДИНСЬКА

Микола ДЯТЛИК

Ольга ПІДЛУЖКА

рисутні обговорили проблеми сучасних церковних книгозбірень та способи їх вирішення. Новий погляд на християнську бібліотеку як майданчик для передачі знань і служіння іншим розвинула у своїй доповіді провідний бібліотекар Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки Ольга Підлужна. Досвідом створення та роботи пересувних бібліотек, а також перспективами розвитку такого методу поділився пастор церкви «Дім Євангелія» Віктор Давидюк.

Від одного з перших рівненських євангельських друкарів, Миколи Дятлика, учасники конференції довідалися про особливості підпільного книгодрукування у радянський час, а також стали свідками демонстрації шовкотрафаретного друку на саморобному верстаті. Історик Ліна Бородинська розповіла про відомого євангельського мислителя, письменника та релігійного діяча Володимира Марцинковського, його внесок у розвиток протестантського вчення серед українців. Бібліотекарі мали можливість ознайомитися з новинками християнського книговидання, поповнити особисті і церковні книгозбірні подарунками від організації «Книжкове служіння» та видавництва «Смірна», а також придбати книги у виїзній книгарні.  Ліна БОРОДИНСЬКА

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

39

ВІДДІЛ БЛАГОВІСТЯ

НОВІ МОЖЛИВОСТІ ПРОГОЛОШЕННЯ Василь БАСАРАБА

3 березня 2018 року в будинку молитви рівненської церкви «Відродження» відбулася конференція з благовістя. На зустріч приїхало близько ста служителів із різних куточків Рівненської області. Основна мета заходу полягала в тому, щоб показати різні ефективні та доступні у наш час можливості для проголошення Євангелія.

Н

Олександр ГАВРИЛЮК

Володимир ОМЕЛЬЧУК

Валерій БЄЛЯЄВ

40

СВІЧНИК | 1, 2018

Олександр УСТІНОВ

а початку конференції пролунала проповідь Володимира Омельчука, пастора церкви «Храм миру» м. Київ, який звернув увагу всіх присутніх на необхідність мати тісні стосунки з Богом, адже лише Він здатний наділити нас потрібною силою для досягнення неспасенних душ. Також у проповіді було порушено проблему плідності у служінні. Зазвичай служителі велику увагу звертають на методи служіння, тобто який із них працює найкраще. Усі переймаються про інструмент, завдяки якому можна отримати результат. Але насправді секрет рясної плідності криється у відповіді на запитання, хто саме здійснює служіння. Пастор Володимир Омельчук закликав служителів не надавати надто великого значення методам благовістя, а краще загострити увагу на тому, хто і з яким серцем та мотивами проголошує істину. Першим із презентованих на конференції методів євангелізму було служіння так званої наметової євангелізації від місії «Світло на Сході». Його презентував Олег Лукашов,

який відповідає за цю ділянку на Західній Україні. Брат Олег поділився свідченням, у який спосіб Бог привів його до цього служіння. Також розповів, як саме на практиці проводяться євангелізації за участю їхньої команди. Одним із присутніх на конференції був молодий служитель та місіонер — Олександр Щербук. Він поділився власним свідченням про те, як брав участь у служінні наметової місії в одному із населених пунктів Рівненської області. Він сказав, що саме в ході цього служіння відчув, що Бог кличе його на місіонерську діяльність. Минуло зовсім небагато часу, і він зі своєю сім’єю переїхав місіонером до Польщі. На завершення Олександр закликав присутніх бути активними в справі благовістя та завжди відповідати на Божий поклик до служіння. Подружжя Кісарців — Володимир та Лора — розповіли про те, як проводять англійську школу з метою знайомства з новими людьми, зав’язання стосунків та запрошення на християнські заходи. Володимир розповів, що через цей метод благовістя до Господа прийшло чимало людей. Але наголосив, що найбільш важливим у проведенні школи є служіння помісної церкви через особисту працю з людьми. Про служіння «Від серця до серця» розповів голова комітету благовістя ВСЦ ЄХБ Валерій Бєляєв, розпочавши свою презентацію з проголошення місії: «Ми існуємо, щоб допомагати

ВІДДІЛ БЛАГОВІСТЯ

ЄВАНГЕЛІЯ церквам через учнівство примножувати лідерів благовістя». Основною формою їхньої праці є проведення триденного семінару та практики благовістя. Особливо цінними були такі практичні поради для служителів-благовісників: Бути сіллю, але не залишатися в сільничці. Будувати стосунки, а не проекти. Проповідувати Євангеліє, а не «загальнолюдські цінності». Вести людей до близьких стосунків із Богом, а не до виконання правил та традицій. Пропонувати молоді служити Богові, а не просто займати їх діяльністю. Служити потребам суспільства. Молитва! Молитва! Молитва! Пастор Володимир Омельчук також поділився методами особистого благовістя. Перший метод — це читання з підзвітністю. Ідея полягає в тому, щоб пропонувати людям щоденно читати Біблію та ділитися своїми роздумами. Володимир зауважив, що саме через Писання у людини виникає віра. Також запропонував використовувати брошуру «Чи хороша ви людина?», яка на основі 10-ти заповідей відкриває перед людиною її гріховність, а також вказує на вихід у Христі. Ще одним методом є переказ притчі Ісуса Христа про двох будівничих, котрі зводили будинки на різних фундаментах. Кожна людина закладає основи для свого життя, тому, розпо-

відаючи цю історію із Писання, ми даємо людині можливість переглянути основи власного життя. І коли вона погоджується, що потрібний інший фундамент, — пропонуємо їй цінності Божого Слова. Великим благословенням для учасників конференції була частина, присвячена для запитань та відповідей зі спікерами Валерієм Бєляєвим та Володимиром Омельчуком, котрі із багаторічного досвіду служіння давали вичерпні відповіді. Усі запитання стосувалися теми євангелізму. На завершення конференції Валерій Бєляєв звернувся до присутніх із проповіддю Слова Божого. Вона була побудована на історії, котра записана в Євангелію від Марка 10:17-27. Проводячи аналогію між багатим чоловіком та сучасними служителями, брат Валерій закликав перевіряти своє серце, щоб для нас нічого не стало важливішим від Господа та служіння Йому. По закінченні конференції старший пресвітер ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба звернувся зі словами вдячності до кожного промовця. Також закликав до спільної молитви подяки та прохання, щоб Господь благословляв наш край посвяченими справі благовістя служителями. 

Подружжя Володимира та Лори КІСАРЦІВ

Олександр ЩЕРБУК

Олег ЛУКАШОВ

Богдан БАСАРАБА, церква с. Городище

1, 2 0 1 8 | С В І Ч Н И К

41

НОВИНИ

ВІТАЄМО З РУКОПОКЛАДЕННЯМ! на дияконське служіння

МИКОЛУ МАКАРЧУКА

ПЕТРА ФЕДОРУКА

Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 24 грудня 2017 року у церкві с. Озірці Володимирецького району. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба, його заступник Григорій Бортманський та пастор помісної церкви Микола Каган.

Бажаємо братам Господніх милостей та щедрот. Служіть «безстрашно Йому у святості й праведності перед Ним по всі дні життя…» (Лк. 1:74-75).

В I Т А Є М О із 50-рiчним 50-рр iч им ювілеєм!

50-рiч юв леєм! МИКОЛУ ЧАЙКУ

першого заст. голови ООЦ ЄХБ Рівненської області, пастора церкви с. Посників Млинівського р-ну

РОМАНА СОЙКА пастора церкви с. Горбаків Гощанського р-ну

«…Бог же надії нехай вас наповнить усякою радістю й миром у вірі, щоб ви збагатились надією, силою Духа Святого!» (Рим. 15:13).

ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ ГУК (1929–2018)

Олександр Гук народився 21 січня 1929 р. в с. Дюксин Костопільського р-ну у православній сім’ї. 1947 р. одружився з Ганною Овдійчук. Разом виховали чотирьох доньок — Антоніну, Лідію, Марійку і Валентину. Олександр співав у церковному православному хорі, проте його часто турбували розбіжності, які він бачив між прочитаним у Біблії, і тим, що чув і бачив у церкві. 1948 р. один із братів помісної євангельської церкви запросив його відвідати святкове пасхальне богослужіння. Він погодився піти, і відтоді став регулярно відвідувати євангельські зібрання. 12 серпня 1949 р. прийняв святе за вірою водне хрещення. З 1952 р. був проповідником, з 1968 р. — виконував обов’язки пастора. З 1972 р. по 2000 р. — офіційно звершував пресвітерське служіння помісної церкви. Добрий, справедливий, розважливий — ось таким його запам’ятали родина, церква і односельці. Його слова завжди підтверджувалися ділом, а доброчинність і чуйність виокремлювали з-поміж інших людей. Відданий Божий слуга відійшов до свого Господа 12 березня 2018 року. До славної зустрічі в Божих оселях, дорогий служителю!

42

СВІЧНИК | 1, 2018

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ «СВІЧНИКА»! Щиро дякуємо Вам за Ваші відгуки, запитання і побажання, які надходять до редакції. Надсилайте і надалі свої листи, зауваження, пропозиції та свідчення. Діліться особистими враженнями, думками та досвідом.

Наша адреса: редакція «Свічника», вул. Дворецька, 41, м. Рівне 33001 Електронна пошта: shev7lyuda@gmail.com Адреса в інтернеті: baptist.rv.ua Тел. (0362) 63-34-11; 26-20-65 Тема наступного числа журналу:

«Випробування. Як у них вистояти»

20-літній ювілей рівненської церкви

«НАДІЯ»

Я БІЛЬШЕ НЕ ХОДИТИМУ ДО ЦЕРКВИ! Якось один юнак підійшов до пастора і заявив: — Знаєте, пасторе, я більше не ходитиму до церкви!

— І чому ж? — поцікавився служитель. Молодик почав пояснювати: — Я чув, як нечемно відгукується одна сестра про іншу. Під час богослужіння багато хто втуплюється у свій телефон, не слухаючи проповідей. І це лише кілька моментів, які я помітив! Пастор хвильку подумав, а потім мовив: — Гаразд, це твоє рішення. Проте, перш ніж піти, зроби мені одну послугу: візьми повну склянку води і тричі пройдися по церкві, не проливши жодної краплини на підлогу. Після цього можеш іти із церкви, якщо бажаєш. Хлопець здивовано поглянув на пастора, подумавши про себе, що він — якийсь дивак! Однак завдання виконав. Коли скінчив, повідомив про це пастора. І той поквапився запитати: — Коли ти йшов церквою, чи чув, як одна сестра погано говорила про іншу?

— Ні, — відповів хлопець.

— А чи бачив, як хтось дивився у свій телефон?

— Ні.

— А знаєш чому? Хлопець знизав плечима. Тоді пастор продовжив: — Ти був повністю зосереджений на склянці, щоб переконатися, що її не зрониш і не проллєш жодної краплини води. Те ж саме відбувається і з нашим життям. Коли наша увага прикута до Господа Ісуса Христа, у нас немає часу, аби помічати помилки інших людей!