Syritka 2-2018

Відкривай В ідкривай ссвої вої ууста... ста... ддля ля ззахисту ахисту в всіх сіх сиріт. сиріт.

2 2018

Олеся Сарбаш

Подарунок любові Подар

Не всі ми однакові,

але всі ми створені Богом

Відкривай Відкр Відкри Відк кри р вай ривай й св ссвої вої ої уус уст уста... сст ста та. а.... ддля ля ззахис ля зах захисту ах и ах исту ист ис сту сст ту в ту всіх сііхх сиріт. сіх сі сиріт. си ріііт р т.

2 2018

ЗМІСТ

Подарунок П Пода По о рунок к любові любові б і

ДУМКИ З ПРИВОДУ

3

Віктор і Світлана Сарбаші

Я є!

8

СЛОВО ПАСТОРА Олеся Сарбаш

Сергій Кривонос

Не всі ми однакові,,

але всі ми створені Богом

Журнал «Сирiтка» № 2 / 2018 Засновник БО “БФ «Майбутнє дітям України»” Видання благодійне, поширюється на добровільні пожертвування. Тираж 10000 прим. Реєстраційний номер КВ 19375-9175Р від 10.10.2012 Цей номер вийшов за підтримки Швейцарської місії «LIO» («Світло на Сході»)

Я не хочу мимохідь!

11

Микола Береза

І В ІНТЕРНАТ

Відповідальний редактор Наталія Ковальчук

Наталія Королькова р

Комп’ютерна верстка та дизайн Віра Фесянова

© «Сирітка», 2018 Адреса редакції: вул. Дворецька, 41, м. Рівне, Україна 33001 e-mail: syrot.net@gmail.com www.syrot.net Ваші пожертвування надсилайте на розрахунковий рахунок: БО «БФ «Майбутнє дітям України», р/р 26004054722443 ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» в м. Костопіль, МФО 333391, Код ЄДРПОУ 14360570, з обов’язковою приміткою: «Добровільні пожертвування на журнал «Сирітка». Редакція дякує всім, хто надав матеріали для публікації. Фото на обкладинці: Сергій Ковальчук Думка редакції може не збігатися з думкою авторів матеріалів, що публікуються. Надіслані матеріали не рецензуються і не повертаються. При передруці матеріалів посилання на журнал обов’язкове. Журнал надруковано в ЧП «ЕСТЕРО», тел. (068) 22 62 444, esterorv@ukr.net

ЛЮБИТИ!

10

Наталія Ковальчук

ЖИТТЯ ДИТИНИ

НЕ В СТАТИСТИЦІ ТІ, ХТО ВІДКРИВ СЕРЦЕ ДЛЯ СИРІТ

Роман і Катерина Карбовничі НАШІ ПРОЕКТИ

ДІТИ,

АЛЕ РІЗНІ ПІДХОДИ!

19

ПРО НАБОЛІЛЕ

Оксана Чиж

Судити чи робити?..

с е р це м "

Ольга Пілат

20

ПРО НАБОЛІЛЕ

Що ускладнює життя

прийомним сім’ям?

22

Українське суспільство проти сімейного влаштування дітей-сиріт. Звучить абсурдно і провокаційно, чи не так? ТІ, ХТО ВІДКРИВ СЕРЦЕ ДЛЯ СИРІТ

Через незнання…

28

ЧОМУ діти часто не розмовляють

?

24

Нам є куди рости!

Сергій Ковальчук

Зоряна Вуїв

15

Микола Колодяжний

ЛЮБИТИ!

СТОРІНКА ЛІКАРЯ

12

досконалий і чудовий

же н і д о р а Н " ОДНАКОВІ

Технічний редактор Сергій Ковальчук

Редакційна колегія: Сергій Хабовець; Сергій Дебелинський; Андрій Матвійчук; Сергій Балобанов; Юрій Ланов’юк; Михайло Комарчук

16

ЯК ЗРОЗУМІТИ ДІТЕЙ

Дітей треба

Бо г Бог

sten Головний редактор Віталій Сус

Олександра Скорих

АКТУАЛЬНО

Так багато речей в нашому житті ми робимо мимохідь. Мимохідь подумали, окинули поглядом; мимохідь, не замислюючись, кинули різке слово... ЛІРИЧНА СТОРІНКА

6

ВЗАЄМИНИ З ДІТЬМИ

Олександр та Ірина Рудковські ІСТОРІЯ КОЛИШНЬОЇ СИРОТИ

Ірина Захарчук

26

Мрії збуваються Новини

30

2 | 2018

ДУМКИ З ПРИВОДУ

3

«Я є!» Це перше, що вирізнила свідомість. А потім все знайшло якусь форму, яку можна охарактеризувати одним словом: «знання». Це знання зміцнювало, підтримувало і тішило.

Я є! «Т

ак! Я є!» — раділа новонароджена душа і поступово, клітинка за клітинкою, обростала тілом. Ця душа вже знала Бога! І раділа від «знань», які Він їй давав. Ця крихітка знала, що є любов, що місце, де вона перебуває — найбезпечніше для того, щоб зміцніти фізично і одного разу прийти в світ, а там прийдуть і інші знання! Поки що це таємниця. А зараз її охороняє і любить — так-так, обов’язково любить — мама. Це в маминому тілі зародилося нове життя. Новонароджене щастя наповнювало маленьке, щойно утворене сердечко, яке вже пізнало любов. Воно любило Господа. Воно любило маму і безтурботно раділо кожній миті свого існування, поступово набуваючи щораз нової і нової форми. Ще не маючи ні в чому потреби, не переймаючись нічим, купалося в теплих водах любові — хіба це не щастя? Але одного разу йому раптом стало дуже погано: він задихався, метався з боку в бік і злякано завмирав. Вперше його знання не співпали з реальністю. Йому було погано, а знання підказували, що так не повинно бути. Що це? Поступово все стало на свої місця, знову з’явилася радість, безтурботність і величезна любов. Малюк (тепер його, напевно, можна вже так називати) з кожним днем ставав міцнішим, він ріс. І його знання теж. Та раптом стало дуже важко дихати. «Мамо, що це?! Так не має бути! Чуєш, мамо?!» — намагався достукатися, докричатися малюк, але жінці, яка носила його, було все одно. Вона не хотіла цієї

I ця новонароджена душа вже знала Бога! І раділа від «знань», які Він їй давав. Ця крихітка знала, що є любов...

На фото: Валентин

4 дитини і вже прийняла «своє» рішення. Малюк, славний малюк, з маленьким, наповненим любов’ю серцем, виявився не потрібним тій, яка за призначенням Божим повинна любити його більше від усіх. Але таких знань у нього не було. І він не розумів, що відбувається. Він не міг більше безтурботно радіти кожній миті свого існування, не міг стукати ніжкою, передаючи привіт тій, яку дуже любить. Він боявся навіть поворухнутися, щоб знову не зазнати тих страждань. Малюк вперше відчув страх. Все частіше і частіше йому було важко дихати. Все гіршим і гіршим ставало його становище. Не було у нього знань, що жінка вжила «заходів». Він продовжував її любити — адже вона його мама, вона не може бажати йому зла. Вона буде любити і піклуватися про нього, і тоді, коли він прийде в цей світ, дасть йому ім’я.

А

потім прийшло до нього ще одне, раніше не знайоме відчуття — біль! Його маленьке тільце здригалося від болю, наче роздирають його. Він знав, що йому ще рано в світ. Він ще не готовий, він ще дуже маленький, але якась невідома сила гнала його геть. Він пручався, кричав, махав ручками і ніжками: «Зупиніться, мені ще рано, я боюся, мамо, матусю, допоможи!» Але ні, вона вже «допомогла». Не міг він знати, що їй все одно, помре він чи ні: тільки б позбутися і забути. А потім стало ще страшніше і болючіше, на його голівці закріпили металеві щипці, і вони витягли його,

Але ні, вона вже «допомогла». Не міг він знати, що їй все одно, помре він чи ні: тільки б позбутися і забути. вивели з маленького світу, з тепла, з його знань... Біль, біль, біль... Господи, допоможи!!! Темно! Бідолашний малюк, він не знав, скільки пролежав без свідомості; він не бачив, як лікарі намагалися з усіх сил врятувати йому життя. Адже в вісім місяців хлопчики майже не виживають. Так, народився хлопчик. Але ніхто з цього приводу не зрадів! З його знань залишилося тільки одне: коли він розплющить очі, то побачить її, свою маму, яка любить його з першого «Я є!» Маму, якій Господь доручив піклуватися про нього! І він розплющив очі з надією! Але... Над ним зяяла біла порожнеча. Трохи пізніше він дізнається, що це біла стеля лікарняної палати, де він має провести чимало днів. А малюк чекав, чекав її. Ніколи не бачив, проте був упевнений, що його серце впізнає маму і радісно заб’ється. Він уважно вдивлявся в обличчя медсестер, лікарів, нянь і просто працівників. Але її не було. Поступово почав звикати до свого нового життя і навіть навчився впізнавати: ось це — няня: вона

зараз поміняє пелюшку і погодує його. Все це вона робить без емоцій, і хоча малюк намагався їй посміхнутися, вона навіть не помітила — у неї багато роботи. А ось медсестра — її він боїться найбільше, вона робить йому боляче, і від неї не сховаєшся, адже малюк ще не знає про уколи і різні процедури, без яких йому не вижити. Ось це — лікар, великий чоловік, у якого завжди теплі руки, і він не робить боляче, тільки його трубочка холодна, а так нічого. І він розмовляє зі мною. А я йому посміхаюся. І прийшло нове знання — його знання: чоловіки не роблять йому боляче — значить вони кращі і добріші. Жінки ж — навпаки. І хоча це далеко не так, але його особисто набуті знання були саме такими.

П

оступово малюк звик до білих стін і стелі, адже упродовж кількох місяців він практично не бачив своєї палати. Навчився терпіти мокрі, холодні пелюшки — від його крику про допомогу все одно нічого не змінюється. Його перевдягнуть за графіком 3-4 рази на день. А те, що його організм не збігається з графіком — до цього нікому немає діла. Не завжди медсестра робить йому боляче, іноді просто кладе термометр, а це зовсім не боляче, і коли вона тримає його ручку — малюк посміхнеться, і вона з ним поговорить. А іноді до нього в палату підселяли малюка з мамою. Через решітку свого ліжечка він бачив інше життя. Він сумно пригадував ті свої минулі знання і розумів, що так повинно

Сім’я Віктора і Світлани Сарбашів

2 | 2018

5

Мама Світлана з Валентином

бути. Бачив, як мама носить дитину на руках, цілує її, співає колискову, робить з нею зарядку і багато іншого. Чому? Чому в нього не так, Господи? Іноді він кричить. Від болю, горя, безнадії, від нерозуміння! У такі хвилини, якщо в палаті хтось є, до нього можуть підійти. Але ніколи його не візьмуть на руки, не притиснуть до серця, не заспівають колискову. І він уже не один раз чув це слово: «залишений». А може, це його ім’я? І тоді прийшло ще одне знання. Його зрадила та, кого він любив: мама!

М

инали місяці, малюк змирився. І хоча в його серці жила туга, він поступово вчився радіти новому дню, посмішці медсестри, теплій пляшечці суміші, лагідним рукам лікаря і веселому брязкальцю, подарованому жалісливою чужою матусею. До того моменту він уже розумів, що не такий, як усі: його ніжки не рухалися, у нього часто боліла голівка (тоді він плакав або тихенько стогнав), і він нічий. Це теж було знання. Тільки його знання. Минали дні, тижні, місяці... І ось малюкові вже шість місяців. Майже нічого не змінилося в його житті: з’явився тільки мотузочок із брязкальцем над ліжечком, і якщо простягнути ручки — можна побавитися. Не знав малюк, що в кабінетах лікарів і чиновників вирішується його доля. Лікарі розводять руками — нічого не можна зробити. Ходити він не буде — інвалід. Чиновники ще раз намагалися напоумити

Вона дбайливо взяла його на руки і притиснула до себе, лагідно гладячи по голівці. І раптом він почув, як часто-часто б'ється її серце... Хто це? Мама?

його «матір», але вона сухо відповіла: «Я все вирішила! І як ви посміли викликати мене, якщо я всім сказала, що дитина померла!» Як цинічно, поки малюк усіма своїми силами чіплявся за життя, а лікарі робили подвиг, вона його «поховала». А бабуся, яка могла стати «бабусечкою» і пестити його, відрізала: «Байстрюк мені в хаті НЕ потрібен». І все. Слава Богу, що малюк цього не знав. Йому достатньо і його теплих знань. Було прийнято рішення відправити його в дитячий будинок до таких, як він: нічийних! Так вирішили люди, але не Бог!

Б

ув звичайний день. У малюка все йшло звично, за розпорядком: перевдягли, погодували, побавився, поспав. Але раптом щось змінилося: не за графіком до нього прийшли медсестра і няня. Чомусь не за графіком почали мити і перевдягати. Одягли в якийсь новий костюм. Як потім сказали, товар — особа. Малюк нічого не розумів і просто радів від тих змін. А потім побачив їх, незнайомих, інших людей. Це був чоловік, схожий на лікаря, і малюк йому відразу посміхнувся. Його особисті знання підказували, що чоловік не образить, не зробить йому боляче. А вона… Їй, як і всім жінкам, він не довіряв, тому дивився насторожено. А потім сталося щось незрозуміле. Вона дбайливо взяла його на руки і притиснула до себе, лагідно гладячи по голівці. І раптом він почув, як часто-часто б’ється її серце.

Його серце теж застукало швидше! Хто це? Мама?.. Ні-ні, не може бути, мама його зрадила. Я не вірю! Для себе малюк ще ніяк не назвав цю жінку, їй тільки треба було завоювати його довіру! А потім сталося ще одне диво. Його взяв на руки великий чоловік. О, йому він довіряв повністю! Малюк простягав йому руки, сміявся беззубим ротом, намагався схопити за вуха, ніс. Потім почув нове слово, і прийшло нове знання: «тато». Виявляється, у дітей є не тільки мама, але і тато. А коли міцні батьківські руки підняли його вгору і малюк вперше побачив свою палату згори — його щастя було безмежним. І він не помічав заплаканої жінки, не помічав розгублених, здивованих лікарів, цікавих медсестер і нянь, які зазирали в палату. Він був щасливий, безмежно щасливий. Вдосталь награвшись, вперше заснув, відчуваючи себе щасливим. Не знав малюк того, що в кабінеті тим часом триває складна, важка розмова. І лікарі всіма силами намагаються відмовити чоловіка і дружину від дитини-інваліда. Не знав, що ці люди прийняли рішення, адже сюди їх привів Бог!

Р

анок. Малюк прокинувся, але очі розплющити боявся: а раптом знову біла порожнеча, і виявиться, що все це — просто сон. Тихенько розплющивши одне очко, відразу побачив його — тата, який лагідно дивився на свого нового синочка, втираючи сльози з очей. Слава Богу, це — не сон! Я є, і мене звуть Валентин! Віктор і Світлана Сарбаші, с. Терпіння Запорізької обл., прийомна сім’я

6

ВЗАЄМИНИ З ДІТЬМИ

Більшість із нас стають батьками, ще не переставши бути дітьми. Міньйон Маклофлін

«Дітей треба любити, коли вони сплять», — стверджувала сусідка, бабуся Шура. Кожен із нас досить часто чув цю фразу. І справді, дитина, котра розмірено сопе в ліжечку, викликає

Дітей треба ЛЮБИТИ!

суцільне розчулення — тільки й роби, що люби: без зусиль, нагадування, примусу. Мами фотографують химерно укладені біля личка ручки, прощають всілякий буденний непослух чи впертість.

Д

осить легко не гніватися на безпорадного, сонного малюка, але що робити з тим, хто прокинеться вранці вередливим, верескливим, брикливим? Дитячий непослух випробовує на міцність не просто терпіння батьків, але, насамперед, самої дитини. Чи залишиться поведінка дорослого в конфлікті поведінкою сильного? Чи зможуть почати тато з мамою «борюкатися» зі мною на рівних? А може, здадуться перед загрозою істерики?

По суті, непослух відбувається тоді, коли дитина дуже хоче (або не хоче) чогось і впевнена, що цілком може сама зробити або вирішити, а батьки бачать ситуацію ширше і погодитися з нею не можуть. Коли одна людина каже «так», а інша «ні» — це конфлікт, зіткнення інтересів. Всі ми час від часу конфліктуємо: з батьками, сусідами, колегами, владою, і навіть самі з собою. Це не завжди погано, люди поводяться по-різному. У дорослої людини є ціла колода стратегій: поступатися, виявляти впертість, шукати компроміс, придумати щось іще. Якщо дитину карають за будьяку спробу протесту, або навпаки, батьки так бояться її засмутити, що ніколи не протиставляють її думці іншу, вона просто не може засвоїти всього розмаїття людських взаємин; до того ж, розгублюється в силу того, що вона Маленька, яка потребує мудрої, владної турботи. Її реакцією на стрес (а саме таким є конфлікт із батьками) будуть завжди дві знайомі позиції. У першому

Олександра Скорих, дефектолог-логопед, м. Київ, Україна

випадку — відмова від захисту (всім батькам знайомий байдужий вираз обличчя «ти говори, а я поки просто посиджу»), у другому — неможливість поступитися і змиритися («всередині себе я все одно стою»): така собі позиція впертого «барана», як кажуть у народі. За природою свого серця, ми схильні відстоювати своє, любити своє, боротися за своє. Діти не вміють приховувати свій егоїзм, відверто протестуючи, коли батьки хочуть не того, що і вони. До

2 | 2018

7

того ж, більшість дітей, які пожили в дитячому будинку, чітко запам’ятовують: захищай своє, або помри. До останнього. Відповіддю на жорстокість і несправедливість попередньої моделі батьківства має бути не безвідповідальна «рівність», а владна турбота — домінування, яке використовується не для того, щоб підкоряти і пригнічувати, а щоб допомагати і захищати. Тут дуже важливі два компоненти: влада і турбота, тому що дитині буде однаково погано як з інфантильними і безпорадними батьками, які сприймають дитячий негативізм як особисту образу (і в арсеналі відповідей у них — набір із дитячого майданчика: образитися, заплакати, накричати, замахнутися, погрожувати, викрикувати образливі слова), так і з суворими батьками, які не чуйні до потреб дитини. На цьому стою, і не можу інакше. Якщо тато і мама мене не розуміють і не захищають, хто тоді зрозуміє? Якщо тато і мама навіть моїх криків бояться, хто мене захистить від реальної загрози? Тому це стає часом тренування, навчання. Дитячий непослух — не просто випробування для батьків, а час побудови взаємин. Ви не про-

Дитячий непослух — не просто випробування для батьків, а час побудови взаємин. тивник, і не боретеся з дитиною на рівних, ви в іншій позиції — позиції тренера. Дитина вчиться жити в світі, в якому її воля обмежена волею інших людей, в якому її бажання і бажання важливих для неї людей не завжди збігаються, і це — один із найбільш життєво важливих навичок. Виходячи з того, що конфлікти з дорослими людьми ми вирішуємо по-різному, так само варто підходити і до малюка, який голосно

кричить. Іноді йому можна буде поступитися і дати відчути наслідки, іноді — перевести все в гру, іноді — домовитися, а іноді — дати стійку відсіч. Є щось, чого ви не дозволите ніколи, хоч весь день кричи (наприклад, засунути ручку в розетку). І є речі, якими цілком можна поступитися: ну, не хоче дитина їсти таку кашу, можна і не давати. А можна поступитися з позиції слабкого: «Весь мозок мені вже виніс! Їж — і мовчи, це просто неможливо...» Відмовляти теж можна з позиції турботи. Можна забороняти, але зберігати з дитиною доброзичливий контакт. Можна її обняти. Спілкуйтеся так: «Я розумію, як тобі хочеться подивитися ще один мультик, але нам потрібно йти спати. Ти засмутився? Іди до мене, я тебе пошкодую. Розумію, що ти засмутився, але в нашій сім’ї є такі правила... » Разом можна зібрати іграшки, посперечатися, що не встигне одягтися, поки ви порахуєте до десяти, і з тріском програти. Зрозуміти, що зірочку з неба неможливо дістати, і поплакати про це. Найкраще, що ви можете зробити для своїх дітей, коли вони почнуть сперечатися з вами — сперечатися з ними якісно.

Різноманітно, з позиції дорослого, і обов’язково відновлюючи потім взаємовідносини, показуючи що конфлікт не може зруйнувати ваші стосунки і любов. Іноді нам все-таки варто пам’ятати про дві дуже прості істини: це — просто діти, а ми — просто дорослі люди. Діти поводяться як діти: розливають молоко, розбризкують воду у ванній, забувають застебнути ґудзики і розсипають кашу. А ми, дорослі — звичайні люди, які можуть і повинні втомлюватися. Іноді, коли не вистачає терпіння і роздратування на дитину зашкалює, важливо відповісти собі на запитання: чому я зараз так реагую? І при цьому почути чесну відповідь: «Тому, що я втомилася; бо уявляю, як мені зараз доведеться все це прибирати; і взагалі, я вперше за місяць хотіла раніше лягти спати...» При цьому варто щиро собі поспівчувати і знайти бодай трохи часу для себе. Науково доведено, що діти не залишаються в порядку в неприбраних до ідеальної чистоти квартирах і з вареною картоплею на обід. Куди важливіше зрозуміти, чому ми не справляємося зі своєю роллю Дорослого, і швидше в неї повернутися, щоб... Любити.

8

СЛОВО ПАСТОРА

Я не хочу мимохідь! Сергій Кривонос, благовісник, місіонер, сім’я опікунів, м. Київ, Україна

А

як ми ставилися і ставимося до слів про сиріт у Біблії? «Проклятий, хто перекручує право приходька, сироти та вдови! А ввесь народ скаже: амінь» (Повт.

27:19), «Відкривай свої уста немові, для суда всім нещасним» (Пр. 31:8) і так далі. Нам важко це зрозуміти, поки не звернемося до конкретних прикладів. Найголовніший приклад — це Бог. Про Нього Біблія говорить: «Сиротам батько й вдовицям суддя, — то Бог у святому мешканні Своїм!»

Щоб переживати близькі стосунки з Богом, неможливо мимохідь із Ним зустрічатися.

Так багато речей в нашому житті ми робимо мимохідь. Мимохідь подумали, окинули поглядом; мимохідь, не замислюючись, кинули різке слово. Мимохідь дали гроші нужденному, але не заговорили з ним. Пролітаючи, помітили, але не зупинилися біля поламаної машини незнайомої нам людини. Мимохідь помолилися, повчили когось, помітивши недоліки. І навіть, читаючи Біблію, ми охочіше зупиняємо погляд на текстах, які несуть позитив, ніж перечитуємо про наслідки покарання від Бога. (Пс. 68:6). По суті, всі люди — сироти в духовному плані, і через Ісуса Бог усиновив нас, як про це пише апостол Павло: «призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом, за вподобанням волі Своєї» (Еф. 1:5). І будучи усиновленими, ми починаємо думати про те, як іншим стати усиновленими і опікуваними. Але, з іншого боку, є багато сиріт фізично і юридично. Бог, будучи Батьком

сиріт, хоче, щоб і ми, духовно усиновлені, захищали та опікали сиріт, які залишилися без любові своїх батьків. Закінчуючи одне зі своїх листів до церкви в Коринті, Павло написав про свої плани відвідати їх, але всередині у нього було бажання більше, ніж просто відвідати, а пожити або перезимувати у них. «Не хочу я бачитись з вами тепер мимохідь, але сподіваюся деякий

2 | 2018 час перебути у вас, як дозволить Господь» (1 Кор. 16:7). Які синоніми слова «мимохідь»? Словники кажуть: побіжно, мимохідь, якщо випаде нагода, проїздом, заодно, між іншим, мигцем, на бігу, на льоту, попутно, проходячи повз, випадково. Слово «мимохідь», що означає «по дорозі». Тепер і це значення майже зникло, зате з’явилося інше: «мимохідь», «між іншим», «побіжно». Чи можемо ми разом із апостолом Павлом сказати: «Я не хочу мимохідь любити, вчити, давати, говорити»? Щоб переживати близькі стосунки з Богом, неможливо мимохідь із Ним зустрічатися. Неможливо навчити мимохідь. Мимохідь не вилікуєш, але покалічиш. І потрібно стежити за словами, які вимовляєш мимохідь, щоб не поранити інших. Неможливо любити мимохідь, любов — в сердечній участі. Можна привітати мимохідь, але неможливо мимохідь пізнати людину. Мимохідь можна посіяти, але неможливо виростити посаджене. Мимохідь не напишеш листа, напишеш тільки записку. Якщо серйозно поставитися до проблеми сирітства, то не вирішиш цього між іншим. Люди, котрі зали-

Невже ми мимохідь пройдемо черговий раз повз сироту і не подаруємо йому хоча б частинку свого серця? шають своїх дітей, схожі на страусів. Ось що Бог каже про це: «Бо яйця свої він на землю кладе та в поросі їх вигріває, і забува, що нога може їх розчавити, а звір польовий може їх розтоптати. Він жорстокий відносно дітей своїх, ніби вони не його, а що праця його може бути надаремна, того не боїться, бо Бог учинив, що

9

забув він про мудрість, і не наділив його розумом» (Йов. 39:14-17). Багато батьків поводяться, як страуси, не піклуючись про своїх дітей. Деякі мами, які курять або вживають алкоголь і наркотики, поводяться нерозумно, вони самі не можуть впоратися з поганими звичками, але вже потенційно вкладають цю ж схильність своїм майбутнім дітям, яких згодом залишать. У тваринному світі мами-страуси не сидять на своїх яйцях, вони їх зносять до страусів-самців, які, в свою чергу, здатні сидіти приблизно на 40 яйцях. Ці горе-мами не просто такими народилися — вони полюбили щось більше, ніж своїх дітей, тому Бог позбавив їх розуму. Змінити таких мам може тільки Бог. Коли ми, усвідомлюючи себе грішниками, приходимо до Бога, Він змінює нашу природу, Він змінює серце кам’яне на тілесне, яке здатне любити. Такі випадки, слава Богу, трапляються, коли колишні страуси стають слухняними Божими овечками, які йдуть за своїм Пастирем Ісусом. Дивлячись на світ тварин, дивуєшся, як далматинець по імені Зоя приймає і піклується про ягнят, які залишилися без матері; як кролиця

допомогла виховати весь виводок залишених кошенят, принесених додому її власником. Сходяться несумісні.

У

нашій родині кілька років тому також з’явилися два хлопчики, яких ми взяли під опіку. Не можна сказати, що все гладко і без труднощів. Всі п’ятеро дітей різні: притираються, сваряться і миряться, сперечаються і поступаються. Зараз важко уявити нас усіх порізно; багато хто навіть не розрізняють, де наші діти, а де прийомні. Якщо у світі тварин беруть під опіку, то невже ми мимохідь пройдемо черговий раз повз сироту і не подаруємо йому хоча б частинку свого серця? Гарним прикладом для всіх нас є Йов, який завжди віддавав частину себе іншим. «Чи я сам поїдав свій шматок, і з нього не їв сирота? Таж від днів молодечих моїх виростав він у мене, як в батька, і від утроби матері моєї я провадив його!» (Йов.

31:17-18).

Б

лагословень вам, друзі! Хай не мимохідь прочитані роздуми зростять у вас плід для слави Божої!

10

АКТУАЛЬНО

Сьогодні для багатьох із нас інформація Господь про стан сирітства в наших країнах же хоче, полягає в цифрах. Наприклад: «В Україні щоб наш 71 тисяча дітей, що мають статус будинок сироти. Більшість дітей перебувають під опікою, в основному, рідних і став для близьких: бабуся, дідусь, дядько, тітка. таких дітей Ще майже 14 тисяч — прийомна сім’я, церквою. дитячий будинок сімейного типу. Це — батьки-вихователі, прийомні батьки. З 71 тисячі сиріт, тільки 6 тисяч живуть в інтернатах». «У Білорусі стали більше всиновлювати дітей. На початку року з 20,2 тисяч дітей-сиріт в сім’ях виховувалося 16,3 тисячі, в дитячих інтернатних установах — 3,9 тисяч сиріт»…

ЖИТТЯ ДИТИНИ НЕ В СТАТИСТИЦІ Наталія Ковальчук, відповідальний редактор журналу «Сирітка», м. Рівне, Україна

2:7; 11; 20: «І він виховував Гадассу, вона ж Естер, дочку ола статистика — і ні краплі жалю, любові та душев- свого дядька, бо не мала вона ні батька, ні матері... ної теплоти. Для держави діти-сироти — це просто А кожного дня Мордехай ходив до подвір’я будинку, щоб цифри. Лідери країн СНД усе роблять, щоб кількісну довідатися, як мається Естер та що вона робить... статистику цих дітей змінити, але у дітей є серце і душа, Естер виконувала Мордехаєве слово так, як коли була які цифрами не наситяться. У них є мрія, щоб хтось їх у нього на вихованні». Діти-сироти не повинні змінювати статистику любив, а не просто фінансував. Іноді сім’ї стикаються з важкими життєвими обста- в країні, але повинні змінювати її в небесах. Ми винами, які не дають можливості виховувати і забезпе- своїми молитвами, підтримкою і любов’ю повинні чувати дитину. Інші ж можуть втілити своє батьківське купувати таких дітей для Господа. Біля кожного з нас живуть люди, чиї діти бапокликання, приймаючи в свою сім’ю дітей. Святе Письмо чать тільки пияцтво, чують брутальну лайку тощо. прихильно висловлюється про усиновлення, і ми читаємо про це в Книзі Вихід 2: 2-10: «І завагітніла та жінка та Ці діти не мають статусу сироти. Вони змінюють й сина вродила... Та не могла його більше ховати... поклала статистику в державі? Ні. Але вони живуть, не в очереті на березі річки... І вийшла фараонова дочка на маючи нормальних стосунків у сім’ї, для них шмаРічку купатися... І побачила вона ту скриньку серед очере- ток черствого хліба на обід — це звичне явище; ту... Відчинила, та й побачила дитину... І вона змилосерди- любов і обійми батьків — взагалі щось із розряду лася над ним... і він став їй за сина… І вона назвала йому фантастики. А як часто ми не хочемо бачити цих дітей у себе на порозі, бо вони брудні; до того ж ймення: Мойсей». Це перше в Біблії усиновлення. Як же часто ми бачимо подібні історії потрібно дивитися за ними, щоб чого не взяли в житті. І як часто засуджуємо таких мам, без дозволу... Діти-сироти Господь же хоче, щоб наш будинок став для батьків. Але це має місце в нашому світі. І ми, не повинні християни, в першу чергу повинні допомагати таких дітей церквою, де вони почують першу змінювати таким дітям. Можливо, Бог дає життя дітям у молитву, дізнаються, що таке розуміння, терпінстатистику неблагополучних сім’ях для того, щоб ми слу- ня, прощення. Коли ми відкриємо двері свого будинку не тільки для наших близьких і знайов країні, жили їм і опікали їх?.. Часто усиновлення може бути відповіддю мих, а й для маленьких друзів наших дітей, то але повинні на молитви сімей, які не можуть мати своїх зможемо виховати таких дітей за кров’ю Христа змінювати її біологічних дітей, а іноді навіть служінням, в чужих сім’ях. Для цього достатньо просто в небесах. яке повністю змінить їхнє життя. Про це ми та- подавати гарний приклад християн. кож читаємо на сторінках Біблії в Книзі Естер

Г

2 | 2018

ЛІРИЧНА СТОРІНКА

І Т А Н Р Е Т Н І В Ухлопця немає ні мами, ні тата. Власне, десь є вони, Але ж нема. Інколи хочеться лист написати, Та не дійде він до адресатів: Дим невідомості над обома. Хлопця не дражнять, Мовляв, «незаконний». Тут, в інтернаті, багато таких: Батько в одного напився до скону, В іншого теж — невідомо нікому — Мати куди подалася і з ким… Діти — як діти. На щастя, здорові. Тут, в інтернаті, вони — як брати. Тільки буває: у час вечоровий Раптом злетить Над вселенським огромом: «Де ж мені маму чи тата знайти?» Вранці примчить листоношею вітер, Та сподіватись на звістку дарма… Що ж це виходить, досвідчений світе? Доки батьків виглядатимуть діти? Як же це так воно: є — і нема?!..

Микола Береза, м. Рівне, Україна

11

12

ТІ, ХТО ВІДКРИВ СЕРЦЕ ДЛЯ СИРІТ

Бог досконалий і чудовий 27 грудня наша сім’я зросла чисельно. У нас з’явилася донечка, Марія. Коли ми забрали її з Дому дитини для дітей з особливостями психофізичного розвитку, їй було 8 місяців. Ми довго йшли до цього, і Господь завжди був поруч. На одному з етапів нашого життя ми усвідомили Боже призначення для нашої сім’ї і 6 років прагнули всім серцем, щоб стати родиною для дитини-сироти. Нам хотілося допомогти хоча б тим діткам, кому зможемо. Але про все за порядком...

М

и переїхали з сім’єю в Гродно з Казахстану в 2006 році. Знали Бога і прагнули служити Йому. Церква «Надія» прийняла нас і стала нашою рідною церквою. Кожен займався тим же служінням, що і до приїзду сюди. Чоловік, Роман — диякон церкви, проповідник і учасник групи прославлення «Надія». Мені довірили дитяче служіння: недільна школа та організація християнського відпочинку для дітей і підлітків. Християнський табір — особливе місце, де брати і сестри, які працюють разом, стають рідними один одному. Це служіння допомогло ближче познайомитися з церквою і знайти друзів. Ми жили звичайним життям християнської родини: служіння, сім’я, робота (чоловік — токар, я — вихователь у дитячому садку для дітей з особливостями психофізичного розвитку); були задоволені тим помешканням, яке мали. Це був будиночок на 3 господаря із загальним подвір’ям. Наша квартирка мала дві прохідні кімнати, маленький коридор площею 2 на 1 метр, таким же за розміром суміщеним санвузлом (Рома, до речі, займався установкою санвузлів у будинку), кухнею 3 на 2

метри, в якій, до того ж, був вмонтований котел на твердому паливі. Загальна площа нашого помешкання складала 36 квадратних метрів. Інсайт стався несподівано... В гостях у друзів всією сім’єю ми зустрічали Новий рік. Їхня сім’я була не зовсім звичайною, але дуже веселою, доброзичливою — просто чудовою! На той момент тут підростало 12 дітей — це був дитячий будинок сімейного типу. Після веселого свята приїхали додому, і раптом нас осінила думка: а чому б і собі не взяти в сім’ю дітей? Відразу ж посипалося безліч інших запитань: куди? Як нам таке дозволять, якщо навіть ліжко поставити ніде? Чи хоче Бог цього від нашої сім’ї? Ми почали молитися... А через рік все закрутилося так, що вже не могли зупинити процес! Різдво святкували з сім’єю мого брата, де обговорювали можливість придбання ділянки, щоб побудувати будинок на 2 сім’ї. Питань стало ще більше! «Господи, чи від Тебе це все? Чи вийде? Де взяти кошти?» Всі разом ми молилися... Ви знаєте, подібні питання дуже об’єднують і наближають до Бога! Єдине, на що ми могли розраховувати — це

2500 $, обіцяні Ромі його батьками на машину. Всі ці гроші витратили на придбання ділянки, яка саме стільки і коштувала! Питань не поменшало. Їх ставало більше, але Бог всіма обставинами керував і вчив нас довіряти Йому. Це не завжди легко, це важке навчання: в складних безвихідних обставинах вчитися довіряти Богу! Слава Богу за наших батьків, які допомогли нам значно більше, ніж ми очікували. Вони пожертвували багато чим — це приклад для нас і величезне благословення! Коли черговий фінансовий внесок закінчувався, а попереду чекали ще нові вкладення в будівництво, охоплювали сумніви: «Господи, може, ми не так Тебе зрозуміли? Може, нам продати те, що вже побудували?» Нам здавалося, що ми — будівельники, які не розрахували сили. Але Бог спонукав молитися і чекати відповіді. З нами молилися і наші друзі. Бог здійснив стільки чудес і стільки уроків дав нам! Ось лише деякі з них. Потреб було все більше і більше, а зарплати ставали щораз меншими. Коли чоловік отримав зарплату, на

2 | 2018 яку можна було купити хіба що продукти, ми почали молитися про нову для нього роботу. Адже з такими фінансами фізично вижити важко — не те, що будинок побудувати. Молилися півроку, перш ніж Бог відповів. Несподівано синові запропонували путівку в санаторій, і чоловік запропонував всією сім’єю відвезти його туди. Недалеко від Зельви машина зламалася. Після невдалих спроб полагодити її, чоловік зателефонував пастору Зельвінської церкви. Віктор (так звали пастора) нам допоміг: відбуксирував машину до своїх батьків, підвіз сина в санаторій і запросив нас до себе додому на вечерю. І тут почалося найцікавіше! Під час розмови пастор розповів про брата з їхньої церкви, який, працюючи токарем, отримує досить непогану зарплату — таку, про яку ми і не мріяли! Все знову закрутилося: дзвінок, звільнення, нова робота чоловіка, чудова зарплата, можливість продовжувати будівництво. Ми не втомлювалися розповідати про те, наскільки Бог добрий і яке диво вчинив для нашої сім’ї. Робота, звісно, нелегка, вахтовим методом, але ми точно знали: це відповідь від Бога! Ми активно готувалися, аби в потрібний час бути готовими прийняти в свою сім’ю дітей. Обговорювали це з нашими дітьми. Їздили на семінари та конференції по роботі з дітьми-сиротами. Приходило розуміння, що буде нелегко, але на серці була така печаль і жалість до сиріт, які пережили душевну травму, що відступати було неможливо. Бог починав працювати з нами, змінюючи нас, наш характер. Ось ще одне диво, яке здійснив Бог. У зв’язку з інфляцією зарплати знову стали низькими, і ми зупинили будівництво. Було чергове свято, ми з сім’єю традиційно зустрічали Новий рік: обговорювали прожитий рік, ставили цілі на майбутній, молилися. Міркували, що було б чудово отримати кредит для продовження будівництва, навіть суму, яку могли б віддавати, озвучили. На той момент

13

Це не завжди легко, це важке навчання: в складних безвихідних обставинах вчитися довіряти Богу! у нас була вже коробка дому, дах, чорнова стяжка, вікна та двері. А далі... А далі черговий, як нам здавалося, глухий кут. На даному етапі було очевидно, що взяти в сім’ю дітей-сиріт — це Божий шлях для нас. Просто черговий раз Бог вчив довіряти. Наша церква активно підтримувала сирітське служіння. Павло і Маргарита організовували для дітей з ДБ безліч зустрічей, спілкувань, подарунків. Пізніше вони удочерили дівчинку, що теж стало натхненням від Бога для нас. І ще в одній сім’ї з’явилася дитина-сирота. У кожної дитини були свої діагнози, проте це не завадило удочерити їх. Бог вчив по-іншому дивитися на проблеми... На одне зі служінь приїхали брати і сестри організації «Серце для сиріт». Мені не сиділося спокійно, на очі наверталися сльози, в голові вирували думки: «Ми тут живемо родиною, радіємо, а десь у дітей немає сім’ї, немає дому, немає мами і тата...» Важко було стримувати сльози, слухаючи історії з життя сиріт та сімей, які змогли їм допомогти. Я не могла сидіти спокійно і

чекати. Бог спонукав звертатися до Нього і до людей за допомогою, не заради нас, але заради сиріт. Обставини знову складалися чудово! Ми отримали кредит на гарних умовах — таких, про які просили Бога, навіть кращих! Коли займаєшся Божим ділом, Він займається твоїми справами. Наші діти, Олексій і Злата, вже підлітки, відповіли на Божий заклик, навернулися до Бога. Син прийняв хрещення 2 роки тому, дочка — в нинішньому році. У них був свій шлях, часто непростий. Слава Богу за Його милості! Ми планували багато чого по-іншому, але Бог усе робив у Свої терміни — тоді, коли треба було. З початку 2017 року ми активно взялися за внутрішній устрій будинку, щоб якомога швидше взяти дитинку. Багато братів і сестер із церкви нам дуже допомагали і продовжують молитися за нас досі. У квітні 2017 ми пройшли медкомісію, щоб взяти дитину. У цьому ж місяці придбали всю сантехніку, переїхали в будинок. Чоловік самостійно все встановлював. На той момент наша родина повністю була позбавлена будь-якого комфорту, і багато до чого потрібно було пристосовуватися, тому що багато чого з меблів і побутової техніки ми залишили мамі, де раніше жили всі разом. Літо певною мірою стало ще й випробуванням, оскільки у нас не було плити, холодильника і пральної машинки. У серпні, вересні та жовтні займалися активним облаштуванням будинку. З кожним новим придбанням і виконаною справою наближалися до нашої мети. На жаль, у нас не було можливості зробити все ідеально. Ми молилися, щоб це не стало перешкодою у досягненні наших цілей. У жовтні нас відвідали з відділу освіти, а я пройшла тестування і навчання, щоб стати прийомною мамою. Нарешті документи були готові, ми очікували малюка. У мене постало питання, як же ми зможемо вибрати дитинку і зрозуміти, що саме вона наша? Але чоловік сказав, що вибирати не будемо, але візьмемо ту, яку запропонують. Оскільки Бог

14 весь цей час вів нас Своїм шляхом, ми вирішили до кінця Йому все довірити. У листопаді нам запропонували Машеньку. На той момент її батьків ще не позбавили батьківських прав, і нас попередили, що доведеться працювати і з ними. Ми були готові до цього. Місяць я і чоловік знайомилися з Машенькою в Будинку дитини. 21 грудня я звільнилася з роботи і 27 грудня ми забрали її додому. Це було чергове диво Боже — різдвяний подарунок для нашої родини! Дівчинка була зовсім крихітною! Не дивлячись на те, що їй було 8 місяців, вона тільки навчилася тримати голівку і була схожа на 3-місячне немовлятко зростом 65 см і вагою 5,5 кг. У неї, звичайно, безліч проблем зі здоров’ям, але слава Богу за нашу Машуню! Діти відразу в неї закохалися! У січні 2018 роки син возив мене з Машенькою до Мінська на консультацію до Дитячого кардіологічного хірургічного центру. Такі поїздки-консультації їй необхідні кожні півроку. Оскільки дівчинка відстає в розвитку, їй прописано багато процедур, заняття і спостереження фахівців. Тому ми плануємо присвятити час здоров’ю вже нашої донечки, але думаємо, якщо Бог дозволить, взяти ще одну, як тільки зможемо. З першого дня вона стала нашою Машею, Бог все дуже чудово влаштував! У лютому батьків Марії позбавили батьківських прав, і ми всією сім’єю вирішили удочерити дівчинку, щоб за документами вона була нашою назавжди, тобто настільки — наскільки Бог її нам дав. Найдивовижніше в усій цій історії те, що всі чудеса, які Бог робив у нашому житті, ми думали, що це для нас. Але насправді, нам стало зрозуміло, що всі ці 6 років Бог робив чудеса заради дитини-сироти, якій

Не все виходить зробити так швидко, як хотілося б, але всі плани ми віддаємо в руки Божі, знаючи, що у Нього — краще рішення для нас! так потрібна любов, турбота, сім’я. Робив чудеса, починаючи від ідеї взяти дитину в сім’ю, усвідомлення необхідності будівництва будинку для цього; повної відсутності будьяких заощаджень і фінансів, усіх обставин, що посилаються Богом; допомоги братів і сестер із церкви; виданого вчасно кредиту саме на таку суму, яка нам була необхідна. БОГ керував усім! Він давав натхнення, надію тоді , коли сподіватися не було на що, допомагав у всіх обставинах, які допускав у нашому житті, працював із нами і нашими

Насправді, всі ці 6 років Бог робив чудеса заради дитини-сироти, якій так потрібна любов, турбота, сім'я.

характерами, утверджував нас у нашому покликанні. Розуміння особливого ставлення Бога до сиріт надихнуло нас (декілька сімей, котрим сироти і люди, які їм допомагають, не байдужі) розпочати служіння в церкві для прийомних сімей нашого міста. Вже 2 роки раз у три місяці ми зустрічаємося з сім’ями та їхніми дітьми в будівництві церкви, влаштовуємо близьке родинне спілкування за чашкою чаю, маючи актуальну тему для батьків, а для дітей (близько 70 чол.) проводимо майстер-класи з перекусом. Для багатьох батьків це є відрадою у непростих буднях. Слава Богу і за цю можливість! У нас безліч невирішених проблем з будівництва. На жаль, не все виходить зробити так швидко, як хотілося б, але всі плани ми віддаємо в руки Божі, знаючи, що у Нього — краще рішення для нас! Слава Богу і подяка кожному, хто став частиною нашого бажання і мрії допомогти дітям, позбавленим батьківської любові і турботи! Спасибі, що все це стало можливим! Без чуйних сердець, готових відгукнутися на Божий заклик послужити, багато чого було б по-іншому, або взагалі не було б можливим! Роман і Катерина Карбовничі, м. Гродно, Білорусь

2 | 2018

НАШІ ПРОЕКТИ

і н е ж д о "Нар " м е ц р е с «Співайте для Господа пісню нову, бо Він чуда вчинив!» (Пс. 98:1). Пісня для Господа… Чи є в мистецтві щось досконаліше та величніше? Пісня, яка народжується у відродженому серці. Серці, якого торкнулася рука Творця, як торкається інструмента великий маестро, і народжується велична мелодія — мелодія слави та хваління Господу.

А

яка ж пісня сироти, що відчула любов та милість Небесного Батька? Батька, Який зцілив зранене серце і дав нове життя у люблячій родині? У серці сироти народжується мелодія вдячності Тому, Хто подарував їй те, без чого не може бути щасливою жодна дитина. Пісня сироти... Її мелодія звучить по-особливому: щиро, чуттєво та зворушливо. Вона є приємними пахощами для Господа. Пісня одного сирітського серця розчулює, хвилює та надихає. А хор таких сердець не зможе залишити байдужим жодну людину. Учасники хору «Народжені серцем» теж не можуть мовчати, вони хочуть

прославляти Бога та дякувати Йому у своїх піснях. Таку назву хор отримав тому, що кожен із його учасників народжений у серці своїх прийомних батьків. Нині він налічує 19 дітей віком від 6 до 18 років. Кожен із них є дуже важливим та цінним, тому що найголовніше вони вже мають — це бажання прославляти свого Батька. Зустрічі хору проходять щонеділі у Рівному. Всі діти із задоволенням відвідують співанки, тому що люблять проводити час разом, спілкуватися один з одним, та найголовніше — співати для Господа. Важливою частиною служіння хору є відвідування інших церков, де діти розповідають про Божу любов та милість, виявлену до них, у піснях та віршах. Кожна поїздка ще більше об’єднує дітей, вчить їх підтримувати один одного та служити ближньому.

Ольга Пілат, регент хору «Народжені серцем», м. Рівне, Україна

Діти по-особливому люблять такий час і довго згадують теплі прийоми в церквах. Кожен учасник хору «Народжені серцем» глибоко усвідомлює, яка велика Божа любов, милість та благодать проявлена в їхньому житті. Тому спів цих дітей по-особливому торкається слухачів та народжує в серцях хваління для Творця.

15

16

ЯК ЗРОЗУМІТИ ДІТЕЙ

ОДНАКОВІ ДІТИ, Чого чекати від прийомної дитини? З якими проблемами можна зіткнутися? Чи підійдуть до прийомних дітей ті методи, які застосовуються до рідних? Як реально допомогти дітям і мінімізувати кризу в родині? Цими та іншими проблемами переймаються прийомні батьки на етапі підготовки прийняття нової дитини в сім'ю або в період певних труднощів з прийомними дітьми. У цій статті ми разом спробуємо розібратися і отримати відповіді на поставлені запитання.

З

дорова дитина розвивається спонтанно, через наслідування важливих для нього дорослих: батьків, бабусь, дідусів або людей, які їх замінюють, але при цьому вона дуже потребує прийняття, утвердження, емоційного контакту. Коли в родині є емоційна відвертість і емоційна прив’язаність — тоді, як правило, проблем із вихованням дітей мало, а якщо і виникають, то вирішуються вони спокійно. Всі діти потребують підтвердження любові і прийняття, а прийомні діти — в подвійній мірі. Якщо дитина завинила або зазнала невдачі, яка стала очевидною, незабаром вона буде шукати відповідь на питання «чи любить її мама, чи пробачила їй, чи збереглися стосунки?» І тільки тоді, коли словом, посмішкою, обіймами, поцілунком, гумором або якось ще вона отримає підтвердження, що її люблять і приймають, дитина відновлюється у своїй впевненості, в емоційному і соціальному балансі. На початковому етапі адаптації прийомні діти намагаються «заслужити» любов батьків, сподобатися їм. Така поведінка продиктована в першу чергу страхом, що від них можуть відмовитися. Але далі, коли взаємини з дитиною, здавалося б,

АЛЕ

Наталія Королькова, психолог, м. Могильов, Білорусь

РІЗНІ ПІДХОДИ! налагодилися і благополучно завершено процес адаптації, раптом батьки спостерігають небажану поведінку. Іноді це може викликати здивування і неправильну інтерпретацію: «дитина знахабніла», «платить злом за добро», або «ось і вилазять гени». Насправді зсередини все виглядає інакше. Коли дитина освоїлася і зрозуміла, що для неї створені безпечні умови, добре ставляться, вона починає розслаблятися і бути сама собою. У неї є ґрунтовна потреба, як і у кожного з нас, щоб її приймали такою, якою вона є. Дитина, від якої одного разу відмовилися батьки, переживає глибоку травму відторгнення і навіть почуття провини. Не дивно, що, втративши довіру до матері, їй буде складно довіряти любові інших людей. Тому період, коли дитина показує себе, якою вона є, може характеризуватися великою кількістю криз і розчарувань в прийомній сім’ї. Трапляється, дитина поводиться навіть гірше, ніж це було в біологічній сім’ї або притулку.

З чим це пов’язано? Там, де її били, критикували і карали, невигідно було вести себе так, а в прийомній родині вона зіткнулася з гарним ставленням, з прийняттям. Але далі дитину мучить питання, чи зможуть її полюбити не такою «гарненькою». З кожною новою порцією безкорисливої любові вона буде перевіряти її на міцність і щирість: «Ти серйозно кажеш, що любиш мене і приймаєш, навіть якщо я не така, як ти очікуєш?», «А чи вистачить вам сміливості далі боротися за стосунки зі мною, якщо я вчиню так?», «А як ви будете ставитися до мене, якщо я буду нестерпним? Як і в чому виявиться ваша любов?» Часто така неадекватна поведінка і «зло — за добро» пов’язано із довірою, що формується в душі дитини, а значить, і з її лікуванням від травми. Тільки ті батьки, які мають глибокі взаємини з Богом, пережили наповнення Його безкорисливою любов’ю, черпають в Ньому терпіння і мудрість, здатні зрозуміти дитину і пройти цей шлях довіри до кінця.

Всі діти потребують підтвердження любові і прийняття, а прийомні діти — в подвійній мірі.

2 | 2018

17

Ти серйозно кажеш, що любиш мене і приймаєш, навіть якщо я не такий, як ти очікуєш?

Ось далеко неповний список проблем прийомних дітей, з якими можуть зіткнутися прийомні батьки: небажання вчитися, працювати і напружуватися; відсутність порядку; афективні реакції (крики, істерики, агресія); злодійство; брехня, обжорство, сексуалізована поведінка тощо. На прикладі кількох проблем хотілося б розглянути підхід до розуміння поведінки прийомних дітей і модель допомоги їм.

Проблема 1 Названим дітям часто складніше дається навчання і праця, ніж біологічним. Це перш за все зумовлено пережитою психологічною травмою, а також відсутністю досвіду планувати діяльність і вчитися. Багато в чому їхня сила і здібності були спрямовані на виживання. Важливо допомогти розкрити потенціал дитини і в той же час уникати надмірного напруження і тиску на неї. Ніяке навчання не варте того, щоб ваші відносини з дитиною були зіпсовані і зруйновані.

Що робити?  Пам’ятати, що відставання в розвитку дітей-сиріт пов’язано передусім з браком любові і викликаною цим тривогою, яка блокує природну допитливість і активність дитини.  Створювати в домі «розвиваюче середовище», багато спілкуватися

з дитиною, підтримувати її починання, пробувати щось нове.  Не порівнювати з іншими. Будь-яке порівняння підкріплює невпевненість дитини в своїх силах і страх зазнати невдачі. Порівнюйте її тільки з нею самою, вчорашньою: раніше не вміла, а тепер вийшло!  Розумно визначати навантаження. Вони повинні бути посильні і для нервової системи, і для здібностей дитини.  Допомагати дитині структурувати час, простір і діяльність. Визначте час і місце для занять і відпочинку: після праці нехай буде щось приємне. Для зручності і передбачуваності можна скласти розклад у малюнках і алгоритм будь-якої діяльності. У будь-якій справі важливі послідовні зусилля і подолання труднощів.  Хвалити за зусилля, а не за результат!

Проблема 2 За мотивами крадіжки у прийомних дітей відрізняються від більшості дітей зі звичайних сімей. Побоювання, що крадіжки пов’язані саме з тим, що дитина прийомна, мають під собою підстави. Тільки гени тут ні до чого. Моральний розвиток безпосередньо пов’язаний із досвідом благополучної прихильності. Більшість дітей, які виховуються в благополучних рідних сім’ях, до старшого дошкільного віку знають про те, що таке «можна» і

«не можна», «добре і погано», проте спочатку вони просто «не хочуть засмучувати маму», «не хочуть посваритися з татом». Дотримуватися моральних норм самостійно і усвідомлено за «внутрішнім законом совісті» діти здатні значно пізніше — приблизно до 10-11 років. Крадіжка пов’язана багато в чому з неблагополуччям психологічним, а не з бажанням вкрасти. Якщо ж у дитини раннє дитинство було неблагополучним, відзначаються затримки в розвитку совісті: їй нема кого берегти, вона не вміє співчувати, немає стосунків, якими б вона цінувала, адже всього цього теж потрібно вчитися; плюс постійне відчуття тривоги, затримка в інтелектуальному розвитку (ідея власності — сама собою досить складна). Тому дітям з «неблагополучним стартом» довше потрібний зовнішній контроль.

Що робити?  Зібрати повну і неупереджену інформацію про те, що сталося.  Пам’ятати, що дитина, яка вчинила щось погане, не злочинець. Те, що сталося — шанс для неї засвоїти деякі важливі правила людського співжиття. Не варто навішувати ярлики «злодійська натура» тощо.  Враховувати вік і особливості розвитку дитини. Часто дорослі терпимо ставляться до того, що дитина відстає у фізичному розвитку або в навчанні, але не можуть перенести затримки в розвитку совісті. Насправді це така ж зона розвитку, як і інші — просто, можливо, зараз дитині, якій десять років від роду, в моральному відношенні — ще тільки шість. І ставитися до її вчинків, пояснювати їй, що сталося, треба з урахуванням цього.  Спробувати зрозуміти, що стоїть за вчинком дитини, яка ця ситуація з точки зору дитини, які були її наміри і як вона сприймає результат. Для цього потрібно уважно і спокійно її вислухати. А щоб вона могла бути відвертою з вами в настільки стресовій ситуації — до цього створювати довірливі стосунки.  Детально і зрозуміло пояснити дитині, чому саме поганий її вчинок. Чому не можна брати чуже

18 без дозволу, навіть якщо хочеться. Що про це кажуть Бог і Біблія. Що втрачає той, хто бере чуже, у відносинах із людьми і Богом. Розповісти, як погано тому, у кого вкрали, що він відчуває. Поясніть, що бажання взяти чуже відвідує в дитинстві всіх людей, розкажіть, як люди це долають і т. д.  Запропонувати вихід із ситуації. Обов’язково треба разом із дитиною попросити вибачення у людини і Бога (пояснивши, навіщо!), при цьому не ганьбити і не залишати одного. Знайти спосіб самій дитині відшкодувати завдані збитки: повернути, зробити своїми руками нове, віддати своє натомість втраченого тощо.  Висловити впевненість (не вимагати обіцянок, не погрожувати, а саме висловити впевненість), що в майбутньому дитина з Божою поміччю навчиться справлятися зі спокусою взяти чуже.  Своєю власною поведінкою висловлювати повагу до власності, в тому числі до речей самої дитини, запитувати дозволу, не ритися в її речах. І не вводити її в спокусу, не залишати будь-де гроші і цінності, поки не будете впевнені, що це не стане мимовільною провокацією.

Проблема 3 «Сексуалізована поведінка» Сексуалізована поведінка дитини майже завжди — результат психологічної травми. Коли дитині казали «Я тебе люблю. Іди до мене» — і при цьому її використовували, у неї сплітаються в незрозумілий вузол провина, сором, біль, безсилля, і при цьому — туманне уявлення любові. Така дитина не справляється ні зі своїми почуттями, ні зі своєю поведінкою. Виглядати збоку це може і як скутість, і як «зіпсованість», і як «неадекватність». Коли ви кажете дитині з таким досвідом: «Я тебе люблю. Іди до мене», у неї може виникнути істерика або розвиватися небажана поведінка. Ніяких справді «сексуальних» потреб у результаті травми з’явитися не може. Потреби цих дітей все ті ж — навчитися любити і відчувати чиюсь любов, захищати і

поважати себе, залишити минуле в минулому і жити далі. Для цього їм знадобляться ваша любов і ваш спокій. Має пройти чимало часу, перш ніж дитина дізнається і повірить, що любов буває іншою: дбайливою, безкорисливою. Найгірше, що може статися з нею в прийомній сім’ї — це коли на обличчях батьків вона побачить огиду й зневагу, які підтверджують її і без того вкрай низьку думку про себе; коли реакцією буде лють — і дитина злякається, замкнеться в собі; коли вона зрозуміє, що вони самі смертельно бояться цієї теми, а значить, нічим не допоможуть.

Що робити?  Не піддаватися страху! Найжахливіше, схоже, вже сталося. Дитині і самій страшно. Вона повинна бачити, що ви не боїтеся цієї теми, а значить, зможете їй допомогти.  Не бентежитися. Як ми вже знаємо, «сексу» в цьому — найменше. Спокійно і впевнено (але не гнівно!) поясніть дитині, що так себе поводити не заведено і негарно, діти так робити не повинні. Звичайно, це само по собі не допоможе, але дитина має знати вашу позицію і що про це каже Бог.  Показати альтернативу. Якщо дитина не піддавалася насильству, а, швидше, страждала від неуваги і відсутності ласки, побільше вовтузьтеся з нею, весело тормошіть, тримайте на руках. Вона повинна

побачити, що обійми і поцілунки — це не обов’язково секс.  Звернутися до фахівця, особливо якщо ви знаєте або підозрюєте, що дитина була жертвою насильства. Це дуже важкий досвід, і буде краще, якщо дитині допоможе професіонал. Можливо, з вами вона взагалі не захоче говорити на цю тему, і в цьому немає недовіри. Дитині важливо, що її новий дім — територія безпеки.  Бути дуже обережним, якщо дитина пережила насильство. Ваші вияви любові можуть її налякати. Домовляйтеся з нею про кожен крок: «Я підійду і вкрию тебе на ніч, гаразд?» Якщо вона не хоче — значить, не хоче. Дитина повинна повірити, що ви не будете нічого з нею робити проти її волі (це не означає, що ви не можете наполягати на своєму в інших сферах — мова тільки про випадки фізичного, тілесного контакту).  Підвищувати самооцінку. Дитина повинна знати, що вона є цінністю не тільки як сексуальний об’єкт. Частіше кажіть їй, як вам із нею цікаво, як вона вам допомагає, яка кмітлива тощо.

Я

к ми бачимо, причини поведінки травмованих дітей і дітей, які виховуються в благополучних сім’ях, різні. Звідси випливає те, що методи, які підходять одним, не зовсім підходять іншим. У прийомних дітей, в основному, їхні проблеми пояснюються не генами, а негативним прикладом, досвідом і почуттям відчуженості. Від них неможливо очікувати миттєвого послуху і зцілення. Отримати все і відразу неможливо. Жодному садівнику не спаде думка розгортати бутон, щоб квітка швидше розкрилася і стала гарною! Все, що в принципі можливо — свого часу буде за умови гарних взаємин, вашої розумної допомоги і молитви. А що неможливо, залишається прийняти і довірити Богу. Адже наше завдання — не зробити дітей такими, щоб вони нічим не відрізнялися від біологічних, а, сприяючи поліпшенню їхнього життя, явити їм Христа і дати шанс по-новому вибудовувати своє життя.

2 | 2018

ПРО НАБОЛІЛЕ

Судити чи робити?.. Оксана Чиж, адміністратор служіння «Серце для сиріт», м. Рівне, Україна

Всім нам властиво мати свою думку. Ми, люди, є вільними особистостями, яких Сам Бог нагородив розумом, розсудливістю і волею. Кожного дня приймаємо десятки рішень, стільки ж разів робимо вибір, аналізуємо, думаємо, оцінюємо. У нас є незбагненна перевага! Ось тільки чи завжди вона приносить нам користь? Адже те, що Бог дав нам для того, щоб ми вибирали добро, втікаючи від зла, так часто грає проти нас, пов’язуючи гріхом, який тонкою непомітною ниточкою впивається в наші серця.

Г

ріх дав людині жадобу влади, прагнення відчувати перевагу над іншими, звинувачуючи когось, а не себе. Це, до речі, почалося ще від Адама, який після гріхопадіння звинувачував у всьому Єву, засуджуючи її та заперечуючи свою провину, і триває донині в житті кожного з нас: ми є людьми, які чудово бачать дрібні помилки інших і точно знають, хто є хто. У Біблії є безліч прикладів, де Божі люди сприймалися як вороги; де людей, сповнених Духом Святим, приймали за божевільних або п’яних; де в добрих справах шукали брудні мотиви. Нічого поганого не говоЛюбов не пригнічує рять хіба що про тих, хто ні— вона допомагає чого не робить (втім, ні, капідвестися. Любов жуть і про них), зате щось велике, вчинене кимось, не принижує — вона несе зазвичай шквал емоцій захоплюється. Любов і практично завжди виклине шукає підступу — кає нездоровий інтерес. вона вірить. Слово Боже нас застерігає: «А роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо» (Гал. 6:9). І як же сумує серце, коли в тому, що ти робиш безкорисливо, просто з любові до Бога та людей, шукають приховані мотиви. Іноді навіть «знаходять» їх, не маючи на те жодних підстав. Якщо, скажімо, ви прийомні батьки, то, напевно, вам часто доводилося чути на свою адресу осуд інших людей, які (можливо, навіть не знаючи вас) переконані, що дітям-сиротам ви служите тільки заради себе самих, переслідуючи корисливу мету. Якщо ж не причетні до прийомної родини, хіба не думали самі бодай один раз так про тих, хто приймає діток до своїх домівок?

ЛЮБИТИ!

Ми ніколи не зможемо до кінця пізнати людського серця. Звісно, навіть думаючи про людину добре, можемо помилятися точнісінько так, як і тоді, коли засуджуємо її вчинки, слова або мотиви. Але при цьому варто ніколи не забувати: любов так не робить. Любов не пригнічує — вона допомагає підвестися. Любов не принижує — вона захоплюється. Любов не шукає підступу — вона вірить. Давайте зберігати свої серця в чистоті, залишаючи право судити Тому, Кому воно належить. І навіть якщо весь світ переконує нас засудити когось, не варто цього робити. Краще згадайте: величезний натовп, який кричав «Розіпни!» дві тисячі років тому, дуже помилявся в своїх судженнях…

19

20

ПРО НАБОЛІЛЕ

Що ускладнює життя прийомним сім’ям? Українське суспільство проти сімейного влаштування дітейсиріт. Звучить абсурдно і провокаційно, чи не так? Але до такого висновку приходиш мимоволі, коли заглиблюєшся в тему, відкриваючи підводні камені і реальну картину, не дивлячись на публічні декларації і начебто загальноприйняті цінності.. Ви маєте право на…

Соціальні послуги равова необізнаність, не- Шредінгера

П

активність і незахищеність прийомних сімей є поширеним явищем. На жаль, багато прийомних батьків не тільки не знають про права своїх сімей, але і не вірять у можливість їх захистити. Корупція в органах влади, свавілля і впертість місцевих чиновників, відсутність будь-яких організацій, до яких можна звернутися за допомогою — все це робить прийомні сім’ї в сільських районах залежними від прихильності можновладців. Маніпуляції чиновників із земельними ділянками, які належать дітям-сиротам, невиплата соціальної допомоги, відмова в необхідному лікуванні за рахунок бюджету і багато чого подібного для прийомних сімей в сільських районах — це звичні речі. Інший приклад. Про таке право дітей-сиріт, як право на отримання соціального житла за рахунок бюджету, більшість прийомних батьків бояться навіть заїкатися. Найчастіше їх м’яко посилають. Іноді — не дуже м’яко. Можна було б посилатися на об’єктивний брак коштів у бюджетах, але часто доводиться чути, що насправді у власність місцевих громад просто потрапляють ті чи інші житлові об’єкти, які цілком могли б служити для створення такого помешкання. Можливості створювати соціальне житло для дітей-сиріт з’являються, але в більшій частині випадків від звернень прийомних сімей та їх вихованців просто відмахуються. І це лише ілюстрація типових відносин.

Ще один бік проблеми — це робота системи соціальних послуг. Теоретично (зверну увагу: теоретично!) в Україні продуманий майже весь механізм, необхідний для забезпечення сімейного виховання дитини: від того, щоб допомогти зберегти для неї біологічну сім’ю, і до того, щоб на випадок неможливості перебування дитини в рідній сім’ї, створити для неї сім’ю прийомну з усіма необхідними етапами: підбору і навчання прийомних батьків, надання необхідної підтримки прийомній сім’ї тощо. Але на практиці всі ці компоненти реалізуються суто формально. Спроби зберегти для дитини сім’ю, ретельність підбору прийомних батьків, навчання майбутніх прийомних тат і мам, соціальний супровід прийомних сімей — усе це дуже часто робиться суто формально, не даючи потрібного ефекту, внаслідок чого непідготовлені прийомні батьки стикаються з проблемними дітьми... І залишаються на самоті зі своїми проблемами, тому що система соціального супроводу та підтримки часто, на жаль, виконує функції тільки нагляду і покарання. Заради справедливості варто відзначити, що більшість соціальних служб у районах не можуть працювати ефективно тільки тому, що працювати там нікому. Мізерні зарплати. Надмірна кількість бюрократичної тяганини. Урізання до неможливості штатів... Залишаються тільки ті, хто контролює,

Багато прийомних батьків не тільки не знають про права своїх сімей, але і не вірять у можливість їх захистити.

Микола Колодяжний, медіа-експерт Асоціації прийомних сімей Запорізької області

а тих, кому працювати «в полі», практично не залишилося. Реформування соціальних служб у зв’язку з децентралізацією — це взагалі сумна тема, тому що керівники багатьох ОТГ свою відповідальність за соціальну сферу відверто ігнорують. І виходить, що система соціальних послуг в багатьох районах — наче мед у лапах Вінні Пуха: начебто є, але ось уже і немає. По суті, ефективно працює тільки механізм передачі дитини в інтернат. Принаймні, наповненість українських інтернатів є доказом того. Адже з близько 100 тисяч дітей, які перебувають у наших інтернатах, тільки близько 10% не мають батьків. Решта — «батьківські діти», яких правдами і неправдами влаштовують в інтернати. Чому? Це теж тема окремого обговорення. Якщо коротко, — тому, що так вигідно батькам, які не хочуть або не здатні подбати про своїх дітей, а також інтернатної системи, яка на кожну дитячу душу отримує пристойне бюджетне фінансування.

Від чого рятує прийомна сім’я Чому розвиток сімейного устрою — це більше, ніж просто сімейний устрій? Тому, що це вирішення і попередження цілого оберемка соціальних проблем. За оцінкою експертів, переважна більшість випускників інтернатів потрапляють до категорії соціально неблагополучних: бездомних, алкоголіків, наркоманів.

2 | 2018 Вони прилучаються до криміналу та проституції. Від 10 до 20 відсотків, за різними оцінками, закінчують життя самогубством. І лише 10% адаптуються в суспільстві. За різними оцінками, до третини нинішніх вихованців інтернатів — це діти випускників цих закладів, оскільки батьки виявилися не готовими подбати ні про себе, ні про своїх нащадків. Коло поповнення інтернату замикається. Виховати дитину-сироту в сім’ї — це суттєво попередити величезну кількість проблем: соціальних, фінансових, кримінальних.

Добридень, мамо! Перехід дитини з інтернату в прийомну сім’ю — це не «хеппі енд», а тільки початок дуже важкого психологічного трилера з непередбачуваним сюжетом. Ці діти перенесли гострі психологічні травми. У них важкі історії в рідних неблагополучних родинах. Із втратою батьків. Найчастіше — пережили зраду найближчих і дорогих людей. Черствість і жорстокість інтернатів. У багатьох із них образи і болю навіть за кілька років життя може зібратися стільки, що вистачить для маленького атомного вибуху. Їхні маленькі внутрішні світи зранені і покалічені. На жаль, це правда, як і те, що провини дітей в цьому немає. Як рани і переломи фізичні, так і рани та переломи душевні без спеціальної допомоги гояться і зростаються погано та неправильно. Це навіть не метафора — це пряма аналогія. Прийомним дітям системна і якісна психологічна та психотерапевтична допомога потрібна не менше, ніж матеріальна. А ось із цим у нас туго,

21

В інтернаті на цю ж дитину витрачатимуть ті ж бюджетні гроші, тільки в рази більші. Зате після інтернату у дитини в рази менше шансів на нормальне життя. хоча саме проблеми психологічного характеру є однією з головних причин розпаду прийомних сімей та повернення дітей в інтернати. Ці діти потребують подвоєної, а можливо, і потроєної уваги та сил батьків. Тому виховання прийомних дітей у більшості випадків — не додаткова функція, а основна робота, що вимагає підключення фахівців-професіоналів різного профілю, які надаватимуть якісні соціальні послуги та працюватимуть на результат.

Великий і шкідливий тарган Незважаючи на важливість матеріальних питань, прийомні батьки часто скаржаться на проблеми нематеріального характеру, а саме: на поширений осуд того, що прийомні сім’ї та прийомні батьки отримують фінансову підтримку від держави. В голові середньостатистичного обивателя живе упереджена думка: на дітях заробляють. І від цього упередженого ставлення віє холодком неприязні, яким суспільство відгороджується від прийомних сімей. Намагаюся собі пояснити логічний ланцюжок. Діти-сироти мають право жити в сім’ї? Мають. Виховання в сім’ї в принципі краще, ніж в інтернаті? Ну, якщо в принципі, то краще. На утримання дитини в інтернаті все одно витрачаються гроші, і більші, ніж на прийомну сім’ю? Виходить, що витрачаються, і більші... Тоді чому ви засуджуєте отримання

прийомною сім’єю грошей від держави? Відповіді немає… Мені дуже хотілося б почути обґрунтовану, конструктивну відповідь. Один варіант, звісно, я припускаю. Щоправда, він не дуже конструктивний і політкоректний: «жаба давить». Як би комічно і сатирично не звучав цей варіант відповіді, але, як на мене, він є найбільш правдивим. І найсумнішим, оскільки це масове упередження стримує поширення влаштування дітей в родини. І значна кількість дітей-сиріт не можуть потрапити в сім’ї, тому що у дорослих дядечок і тітоньок у голові завівся цей великий і шкідливий тарган. Тож виходить, що на словах ми наче за те, щоб дитина-сирота виховувалася в родині, а на практиці, якщо не прямо, то опосередковано цьому протидіємо.

Х

то винен, ми майже розібралися. Що робити? Чи можна змінити ситуацію? На мій погляд, це цілком реально. І в досить короткостроковій перспективі: років п’ять-десять ефективної роботи на результат. Що для цього потрібно? Чим я, проста людина, не власть імуща, не спонсор-благодійник, можу допомогти розвитку влаштування дітей-сиріт у сім’ї? Все дуже просто, і при бажанні легко здійснити. Не осуджуймо! Не осуджуймо тих, хто взяв на себе місію виховання дітей, які залишилися без власних батьків. Нехай навіть він, вона або вони отримують на це підтримку від держави. Пам’ятаймо, що в інтернаті на цю ж дитину витрачатимуть ті ж бюджетні гроші, тільки в рази більші. Зате після інтернату у дитини в рази менше шансів на нормальне життя. Та й просто на життя. Отож, не осуджуймо. Це вже буде маленький, але важливий крок.

22

Ц

Через незнання…

я історія сталася з однією людиною багато років тому. Звали його Олександром. Родом він був із невеликого українського села, де всі всіх знали і жили життям один одного. Це було дуже красиве і мальовниче місце з дивовижними лугами і лісом уздовж річки. Тільки натішитися цією красою він не встиг сповна. Коли хлопчикові виповнилося п’ять років, батьки, без особливих на те причин, вирішили переїхати в місто. Дуже швидко були зібрані речі, і, практично ні з ким не попрощавшись, сім’я виїхала до обласного центру. Там спочатку жили на квартирі родичів, але оскільки батько успішно просувався по службі, змогли вирішити житлове питання, і через якийсь час сім’я переїхала в свою трикімнатну квартиру в центрі міста. У село більше не їздили, а приймали родичів у себе. З «сільських» вони перетворилися в «міських». Життя в усьому сприяло Сашкові. Він був єдиною дитиною в сім’ї, а це означало, що вся увага і турбота приділялися тільки йому: канікули на кращих радянських курортах, найкраща школа, секція з легкої атлетики, репетиторство з англійської мови... Батьки були на своєму місці. Вони виховували свого єдиного сина, прищеплюючи йому кращі людські якості, такі як працьовитість і наполегливість, хоча, звичайно ж, не відмовлялися і від комуністичних ідеалів того часу. У 18 років Сашко став студентом одного з рейтингових вузів країни. Отримавши диплом із відзнакою, він влаштувався в іноземну компанію — і завдяки старанності та чесності, за короткий час досяг великого успіху.

Прийшов час подбати і про створення власної сім’ї. Олександр звернув увагу на чудову дівчину, яка працювала перекладачем в тій же компанії, що і він. Її звали Наталею. Це була дуже проста і скромна дівчина. Десь через півроку молоді люди зареєстрували свої стосунки в рацсі. У них незабаром народилися дітки, заповітний комплект: донечка Єлизавета, а через два роки — синочок Андрій. Молоді батьки вкладали себе в своїх дітей. Олександр пам’ятав, як його чудові батьки поклали власне життя на жертовник його успіху. Батько «пішов» першим, недовго похворівши і особливо не страждаючи. Мама дожила до 72-х, мала проблеми з печінкою і діабетом. Останніх півтора року вона прожила у великому заміському будинку свого сина. Мати часто любила повторювати: — Сашко, як чудово, що Господь нам тебе послав! Адже ти саме той син, про якого ми мріяли.

Сергій Ковальчук, координатор «ЛІО Швейцарія-Україна», м. Рівне, Україна

— Так, матусю, а як же по-іншому? Все найкраще від вас із татом я отримав разом із генами. Отож усе, що маю — це ваша заслуга, не моя, — віджартовувався Сашко.

— Ні, синку, ми просто супроводжували тебе в житті, а свій шлях ти визначив сам.

П

отім мами не стало. Втрата її була важкою. Давався взнаки міцний родинний зв’язок двох душ. Тривалий час Олександра не полишали смуток і зневіра. Якось у гості із села до нього приїхав мамин брат. Людина проста, але дуже добра, світла. Він був християнином. Цілий вечір провели в теплому спілкуванні і спогадах. Дядька звали Іваном. Він дуже багато розповідав про родовід. Також дядько Іван розповів, що в їхньому роду досить багато справжніх практикуючих християн. Просто за часів комуністичного застою

2 | 2018 багатьом довелося вибирати: без перспектив, але з Христом жити в селі, або без релігійних переконань переїхати в місто, влаштуватися на завод, вступити в партію.

— Твої батьки виїхали з села, щоб тобі було краще, — підсумував свою розповідь дядько Іван.

— І в чому краще? Кар’єра? Чи «світле пролетарське майбутнє»? — не розумів Сашко.

— Ні, вони хотіли тебе вберегти.

— Від кого? — від тих, хто знав добре тебе і їх, — відповів дядько Іван і змінив тему розмови. Олександра зацікавило християнське коріння родичів, і він почав відвідувати неподалік євангельську церкву. Все, що чув там, стало йому рідним, адже в дитинстві багато чого потай від батька мама розповідала синові. Згодом до Олександра приєдналася і дружина Наталя, а потім — уже дорослі діти та внуки. Олександр, нарешті, знайшов те, що шукав протягом усього свого «успішного» життя. Він знайшов мир, спокій і радість у Христі, який більше не був під забороною. Весь свій час присвячував Богу, сім’ї та церкві, оскільки особистий бізнес уже був добре налагоджений і давно працював на нього.

О

дин випадок у житті Олександра серйозно стрепехнув його. Це сталося в церкві. Якось увечері кілька чоловіків (у тому числі і пастор) зібралися поговорити про справи внутрішнього устрою церкви. І один із шанованих членів церкви розповів про 23-річного хлопця-сироту, який відвідував цю ж церкву. Цей молодий чоловік свого часу був вихованцем інтернату, який команда молоді відвідувала у свята. Коли цей хлопець (теж, до речі, Сашко) вийшов з інтернату, почав відвідувати церкву, більшу частину прихожан якої вже знав. Він був активний, допомагав у роботі з важкими підлітками. Держава виділила йому кімнатку в старому заводському гуртожитку, але її потрібно було якось облаштувати.

— Добре було б допомогти хлопцю речами: ліжко, шафа, маленький холодильник, посуд... — сказав хтось

23

Як приємно, коли батьки мають можливість допомогти синові на старті його життя! із братів. Всі присутні кивали на знак згоди, а Олександр про щось розмірковував. Після невеликої паузи він узяв слово.

— Згоден, допомогти — це добре діло. Але чи не зашкодить йому наша допомога? Зараз холодильником допоможемо, потім — машиною, а з часом будинок побудуємо? Він повинен навчитися забезпечувати себе сам. У кімнаті зависло мовчання, і тільки пастор неголосно мовив: — Так, ти маєш рацію, тільки згадай, брате, що свого часу тобі перед твоїм життєвим стартом дали спортивний костюм, взуття, нагодували, обняли і сказали: «Ти переможеш!», він же прийшов на свій «старт» босоніж, голодний і з інтернатною групою підтримки, яка кричить: «Не стартуй, ти вже програв!» Розмова була завершена. Рішення про допомогу так і не прийняли.

О

лександр повернувся додому. Вже був пізній час, і він, присівши в коридорі, побачив пачку маминих листів, які дядько Іван ще раніше привіз із села. Відкрив один, другий, третій — і його погляд випадково впав на пожовклий папірець, на якому було написано: «Дорога Ірино Павлівно! Поспішаємо повідомити, що ваше прохання про усиновлення хлопчика було схвалено комісією. Чекаємо вас із чоловіком для врегулювання всіх документальних питань».

— Як? ...Що це? — скрикнув, нічого не розуміючи, Олександр. Дати на бланку співпадали з роком його народження, відправник — місцева районна служба. — Адже це я ...Я що, сирота? — ледве видушив із себе. Він сидів, втупившись у клаптик паперу. Сльози тихо котилися по щоках і, скрапуючи, розмивали

чорнило. Все життя стало раптом, як розгаданий ребус. Він усе зрозумів. Зрозумів, чому батьки виїхали з села і порвали зв’язки з ріднею. Вони його хотіли вберегти. Зрозумів, чому все краще було для нього — вони від щирого серця бажали йому добра. Зрозумів, що ті двоє, які його прийняли, були справжні герої, які віддали своє життя на служіння йому.

Ц

ієї ночі Олександр не спав. Вранці він розшукав телефон, а також адресу хлопця, про якого ввечері говорили, і поїхав до нього. Була 6.40 ранку, коли Олександр постукав у двері кімнати №45 заводського гуртожитку. Сонний юнак відчинив йому двері — і Олександр, ступивши назустріч, щиро, по-батьківськи обняв його, а потім сказав: — Сашку, який же я радий, що ти є! І який я радий, що цієї ночі прозрів! Із сьогоднішнього дня твої турботи будуть моїми. Я прийшов сказати, що буду йти з тобою поруч, а мій телефон завжди буде чекати твого дзвінка...

Ч

ерез кілька місяців Олександр Володимирович і Сашко разом внесли ліжко до невеликої однокімнатної квартири на околиці міста. Якби ви побачили їх уперше, то неодмінно сказали б: «Як же син схожий на батька! Яка чудова сім’я, і як приємно, коли батьки мають можливість допомогти синові на старті його життя!»

24

ТІ, ХТО ВІДКРИВ СЕРЦЕ ДЛЯ СИРІТ

Горе, печаль, труднощі, обмежені обставини Бог часто використовує для Своєї слави. Переживши трагедію у своєму житті, залишившись з однорічною донькою на руках, я думала, що життя закінчилося. Наодинці зі своєю бідою, намагалася знайти відповіді на запитання: «Чому я, чому зі мною?..» Ці пошуки привели мене в помісну євангельську церкву в моєму місті. І там, де мені здавалося, був фініш, насправді був лише старт — старт нового життя з Богом.

Нам є куди рости! Мені знадобився певний час для душевного зцілення, відновлення і для пізнання, що є Той, Хто любить, співчуває – Той, Кому твоє життя важливе і цінне, Хто будь-які труднощі може обернути тобі на благо. Це – наш Господь, Отець, тільки Він може відновити, зцілити і втішити.

Т

ак почалося моє нове життя в Христі Ісусі в Його помісній церкві. У 1995 році я уклала заповіт із Господом через водне хрещення. Бог вів, ростив духовно, благословляв, щораз більше відкриваючи Себе. Для мене було честю служити дітям у недільній школі, в таборах, в інтернатах. Тривалий час працювала бухгалтером в помісній церкві. Дочка виросла і вже навчалася в університеті. Життя моє в той час впритул зіткнулося з особливими дітьми, дітьми-інвалідами. Велике благословення бути в команді людей, яка служить особливим діткам і їхнім батькам. Навіть не батькам, а частіше мамам, оскільки, на жаль, більшість татусів залишають свої сім’ї, дізнавшись про діагноз дитини. Бог багато навчав мене в цей час і одного разу постукав у моє серце через молитовну потребу, яка була озвучена так: «В інтернат потрапила дівчинка, якій дуже потрібна родина». Ми з командою підтримали молитвою це прохання. І в цей момент в моєму розумі та серці спливли слова пророка Ісаї 6:8: «...Ось я, – пошли Ти мене...» Я почала роздумувати: «Може, мені треба взяти цю дівчинку?» Вірю, ці думки і бажання

були від Бога. Почався тривалий і не дуже цікавий процес: знайомство зі службами, збір документів. Багато батьків, які пройшли цей шлях, часто стикалися з нерозумінням із боку недбайливих чиновників, із бюрократичною тяганиною. Були моменти, коли опускалися руки і сумніви терзали серце, але Бог підтримував через братів і сестер, підбадьорював через Своє Слово. Так символічно, через дев’ять місяців, у нашій родині з’явилася Світлана, яку виносила я не під серцем, а в серці своєму. Вона дуже легко влилася в нашу сім’ю і подружилася з моєю старшою дочкою. Це дуже добра і щира дівчинка. Зараз вона вже доросла дівчина, яка сама вибрала шлях прямування за Господом, прийнявши Його як свого особистого Спасителя.

Ми так і жили б утрьох (я і дві мої доньки), якби Господь не привів до нас у дім ще одну дівчинку, чиї молитви багато чого змінили. Іванка увірвалася в наше життя раптово і швидко. Хоча жила в іншій області, за тисячу кілометрів від нашого дому, проте відразу стала нам близькою і рідною. Бог дозволив дізнатися її історію і поклав на серце молитися за її влаштування у нашу родину. Нам здавалося нереальним

2 | 2018 взяти дитину з іншої, до того ж, досить далекої від нас області, але для Бога перешкод немає. Це був Його план. Він так складав усі обставини навколо нас, що Іванка дуже швидко з’явилася в нашій родині. Ще в інтернаті вона познайомилася з християнами, які відвідували діток. Дізналася про Бога і навчилася молитися. Першою молитвою Іванки в нашій родині була така: «Господи, пошли нам татка!» Ніхто не очікував такої радикальної заяви і прохання до Господа, коли стояли на нашій ве-

чірній сімейній молитві. Іванка була невідступною і постійною в своєму молитовному проханні. Рівно через рік її перебування в нашій родині Бог дивовижним чином звів мою дорогу з дорогим найпрекраснішим

25 братом, який служив в одній із церков нашого міста. Ми жили в одному місті, в одному районі, навіть в один і той же час прийшли до Господа. Наші життєві історії теж були схожі. Олександр (так звуть мого чоловіка) пережив ряд трагічних подій, після яких залишився з маленьким сином на руках. Син виріс, вступив у заповіт із Господом і разом із батьком ішов за Христом. Не без участі молитви маленької дівчинки Бог об’єднав наші дороги, наші сім’ї в одну. Він відновив те, що хотів зруйнувати і знищити ворог душ людських. Бог благословив наш шлюб через служителів. Були привітання і побажання залишатися вірними своєму покликанню.

Бажання служити знедоленим дітям подвоїлося в нашій родині. Тепер уже не мої, а наші дочки з перших днів визнали Олександра як свого земного батька. Незважаючи на любов Небесного, найкращого Отця, їм, виявляється, так хотілося мати міцну руку і підтримку земного татуся. Їх мрії збулися. Я теж навчалася будувати стосунки з уже дорослим юнаком, який став моїм сином. Бог бачив потребу багатьох дітей-сиріт і поклав нам на серце прихистити ще кількох дітей. Так у нашу сім’ю прийшли троє діток: Стас (14 років), Юра (10 років), Аліна (8 років). Це були діти, яким

довелося залишити свій дім, звичний спосіб життя, втікаючи із зони бойових дій в Донецькій області. Вони залишилися одні, тому були влаштовані в інтернат, де ми з ними і познайомилися. Молимося про те, щоб Бог зціляв їхні серця і душі, Сам заліковував їхні душевні рани і відкривався як Люблячий Спаситель. Інколи буває

Держава нас називає дитячим будинком сімейного типу, а ми називаємо себе великою люблячою родиною. нелегко знаходити підхід до кожної дитини (адже у кожного своя непроста життєва історія, і свій, часто негативний, досвід взаємин із дорослими), але коли опускаються руки, знаємо, що поруч є Той, Хто ніколи не залишить. Ми щасливі, що нам є до Кого йти за допомогою і порадою. Він Вірний, Надійний Друг і Порадник. Зовсім недавно нам став рідним та близьким ще 10-річний хлопчина, який проживав в сусідньому районі. Денис дуже хотів мати сім’ю і дуже не хотів до інтернату, хоча нашим службам чомусь здавалося, що саме в інтернаті йому буде найкраще. Ми молилися, щоб Господь допоміг вирішити цю проблему. За молитвами братів і сестер, Денис тепер наш син, він вчиться будувати взаємини з нашою, тепер уже великою родиною. Маємо в серці бажання дати прихисток ще іншим діткам, які залишилися без батьків. Просимо Божого керівництва, сил, мудрості – нехай Сам Господь введе в нашу домівку діток. Держава нас називає дитячим будинком сімейного типу, а ми називаємо себе великою люблячою родиною, в якій ростуть поки що тільки вісім діток. Сім’я Олександра та Ірини Рудковських, м. Полтава

26

ІСТОРІЯ КОЛИШНЬОЇ СИРОТИ

М р ії з бува ються «Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх, себе берегти чистим від світу» (Як 1:27).

В

ітаю всіх читачів! Звуть мене Ірина Захарчук. Я народилася в українській сім’ї в селі Боратині на Волині. Зрештою, сім’єю у звичному розумінні цього слова нашу родину важко було назвати. Я була шостою дитиною, і єдина поміж моїх братів і сестер проживала з батьками. Скажете, пощастило? Та де там! Із самого дитинства не зазнала любові, як інші діти… Прокидалась я не від поцілунку мами‚ а від думки‚ де б узяти гроші на їжу, хоча б на хліб. Із самого ранку йшла у центр нашого міста Луцька, де мала чимало друзів, з якими мене поєднувало вуличне життя‚ голод... Випрошувала гроші на їжу у перехожих‚ і коли хтось давав — відразу бігла до найближчого магазину, купувала «Мівіну» (так-так‚ ту «Мівіну», яку зазвичай батьки в добропорядних родинах ховають від своїх дітей, як отруту), та ще — четвертинку хліба‚ а на решту — ковбаси… Такою була моя повсякденна їжа. Інколи збирала картонні коробки‚ пляшки, і на виручені гроші від здачі цієї вторсировини також купувала продукти. Траплялися, звісно, люди‚ які відводили до найближчого магазину або кав’ярні і самі купували їжу. Саме так, до речі, я раджу чинити кожному, хто хоче пожертвувати гроші. Звісно, значно легше сунути гривню-другу в руку знедоленої дитини, аніж витратити на неї ще тридцять хвилин свого часу, але так було б мудро, бо ж ви не знаєте‚ що саме придбала ця дитина на вашу пожертву: наркотики‚ алкоголь‚ цигарки‚ або ж віддала все до останньої копійки

батькам-алкоголікам чи наркоманам на ще одну дозу… А може, віддала людині‚ яка «кришує» — примушує дітей жебракувати. Ті, хто просто дають гроші, мають знати, що вони мимоволі стають співучасниками злочину — адже дитина може померти, скажімо, від передозування. Звісно, я не завжди була голодна, мала навіть можливість купувати алкоголь‚ цигарки‚ був період нюхання клею (брали маленький пакет для хліба‚ наливали туди клей — і вдихали).

Тільки родина, центром якої є Бог, має шанс на майбутнє.

Ірина Захарчук, м. Сакраменто, США

Коли ж мама разом зі своїми друзями випивали все‚ що купили, у мене були гроші, аби придбати їм нову випивку — де саме я їх брала, це нікого не цікавило. Для них головне — аби було чим похмелитися. Домівки у нас не було. Коли у мами з’являвся новий співмешканець‚ ми деякий час жили у нього‚ а коли набридали йому і він виганяв нас, тоді йшли на вулицю. У своїх сім-вісім років я вже підробляла у літніх кафе: підмітала‚ прибирала зі столів після відвідувачів... Розраховувалися зі мною їжею‚ інколи — грошима… Доводилося інколи ночувати на картонних коробках в наметі‚ де зберігалися порожні пляшки, або ж на дахах багатоповерхівок. Аби було комфортніше, брали з-під дверей килимки‚ вкривалися ними‚ а вранці повертали на місце. Інколи їздили на дачі‚ на які, знали, люди нечасто навідуються — тож була можливість вкрасти щось із ще не зібраного врожаю, наїстися досхочу‚ ще й привезти щось додому. Ось так ми жили.

Т

а одного дня таке життя скінчилося — і мене відвезли до інтернату для малозабезпечених дітей. На вихідні всіх забирали додому, а зі мною у вихователів була проблема: не знали, куди подіти, оскільки мої рідні про мене просто забували. На літо відправляли у табори‚ бо нікому не було до мене ніякого діла. Це важке і гнітюче почуття — бути нічийною дитиною, тому мало не щоночі я, як уміла, молилася‚ щоб хтось забрав мене до себе… Придивлялася до

2 | 2018

всіх машин‚ маршрутних таксі — і малювала в уяві‚ що це за мною приїхали… Коли під час занять у інтернаті відчинялися двері класу‚ я щоразу здригалася, очікуючи, що ось зараз зайдуть і заберуть мене. У всіх моїх ровесників була хоча б якась рідня (мама, тато, бабуся, брат або сестра), і тільки я не мала нікого, хоча не переставала вірити: може, хоч на ці вихідні хтось візьме до себе… Не брали…

Т

а все ж дитячі наївні молитви до Бога були почуті Отцем Небесним, і в моєму житті сталися зміни. До школи почали приїздити молоді люди з церков, вони проводили заняття, на яких розповідали біблійні історії‚ бавилися з нами‚ спілкувалися, всі разом ми ходили на прогулянку... Наші старші друзі цікавилися історією життя кожної дитини. Одна із дівчат, Оля Юрковська (Климчук), стала для мене — наче сестра. Бог торкнувся її серця, прихилив його до мене — і вона почала розповідати батькам, що є в школі дівчинка, яку ніхто не забирає. Якось після чергового уроку вона підійшла і запитала, чи не хотіла б я провести вихідні у їхній сім’ї. Оце так запитання! Чи хотіла б?.. Та про це я мріяла роками, молилася і вірила, що колись таке станеться! Звісно, зраділа неймовірно і без найменших вагань погодилася.

27

Ніколи не забуду той день, коли відчинилися двері — і на порозі мене зустріла мама Лариса (Климчук). Як же мені хотілося тієї миті, щоб так було завжди! У квартирі — чистота і затишок‚ мені відразу показали кімнату, де я мала жити, принесли подарунки: уявляєте? — подарунки особисто мені! Дали й одяг, зовсім не зношений — не такий, який доводилося досі носити. Потім познайомилася з татом Юрієм (Климчуком). Я дивилася на цих людей, ще недавно зовсім не знайомих мені і мріяла, щоб саме вони стали моїми батьками. Це було щастя: за вихідні у мене з’явилося все: тато, мама, брат, сестра, особиста кімната, постіль в сині квіточки, одяг, друзі. Відтоді я щораз частіше бувала у цих людей. Згодом і влітку почала приїздити сюди, умліваючи від радісної думки, що я вже не

У такій сім’ї кохання лише міцніє і ніколи не згасає, є підтримка один одного, повага, бажання зробити щасливою людину, з якою Господь поєднав тебе в одне ціле.

дівчисько з вулиці, у мене є справжня сім’я. Пам’ятаю‚ як мама прокидалася раніше від усіх, готувала сніданок, лагідно будила мене, хоч я вже давно не спала — і ми снідали, а потім вона допомагала зібратися, проводила до зупинки. Як же терпляче ставилася до мене сестра, коли допізна засиджувалася зі мною над моїми уроками! Може, комусь це здасться дрібничкою, але для мене було великим щастям: мати справжню сім’ю, в якій панує Божа любов, є переживання одне за одного, підтримка... Я з батьками почала бувати в Домі молитви «Нове життя» в Луцьку, відвідувала недільну школу. На перших порах далеко не все розуміла, але врешті-решт Господь відкрився особисто для мене — і я повірила, прийняла Його! Через декілька років у нашій сім’ї з’явилося поповнення: мама народила братика Юрчика; батьки прийняли у сім’ю ще двох дівчаток, Галю і Таню.

У

2014 році я поїхала до дитячого табору в с. Гаразджа: подруга попросила допомогти їй у служінні в групі, за яку вона відповідала. Саме тут познайомилася з моїм майбутнім чоловіком Романом Захарчуком. Нині ми проживаємо у Сакраменто (США). Зрозуміло, моє уявлення про сім’ю докорінно змінилося і зовсім не схоже на те, яким було в дитинстві. Тільки родина, центром якої є Бог, має шанс на майбутнє. У такій сім’ї кохання лише міцніє і ніколи не згасає, є підтримка один одного (молитвою, словами, спільно проведеним часом...), повага, бажання зробити щасливою людину, з якою Господь поєднав тебе в одне ціле. Вдячна Богу, що Він не залишив мене і не залишає, постійно веде по життю. Зараз ми з чоловіком маємо бажання вже самі подарувати сім’ю сироті — так, як подарували її колись мені. Поки що молимося, і віримо, що з волі Божої це неодмінно станеться.

28

ЧОМУ діти часто не розмовляють? О Останнім часом все частіше трапляються випадки затримки мовного розвитку у дітей, поряд із чим ідуть порушення у вигляді гіперактивності, розладів аутичного спектру, агресивності тощо. Щораз менше стає дітей загального розвитку, які успішно справляються з навчальною програмою і можуть навчатися без допомоги батьків чи репетиторів. Попробуємо розібратися, чому так відбувається: де причиною є захворювання, а на що можна вплинути виховними методами.

тож, що таке аутизм? Аутизм — це вроджене захворювання, при якому у дитини виникають труднощі в спілкуванні з іншими людьми, нездатність висловити свої емоції і зрозуміти емоції інших людей, труднощі в мовленні та іноді зниження інтелекту. Ось як можна запідозрити, що у дитини аутизм:  малюк у перший рік життя проявляє мало емоцій, гуління монотонне, малоемоційне, не виділяє радості, гніву, здивування. Дуже мало виявляє інтерес до навколишнього, до людей;  практично повна відсутність зорового контакту;  бавиться переважно на самоті. Якщо спостерігати за ним, можна помітити, що дитина перебуває в своєму світі;  малюки не копіюють тон голосу батьків, пізніше не копіюють

манеру поведінки батьків, людей, які довкола них; наявні стереотипи — різні види самостимулюючої поведінки: розгойдування, кружляння на одному місці, постукування пальцями, розмахування пальцями перед очима;  механічно повторює слова чи вислови з почутої розмови чи телевізора;  мало використовує міміку, жести;  може бути так, що дитина почала розмовляти, але до трьох років намітився регрес. Якщо батьки помічають у дитини хоча б три з цих ознак, їм потрібно звернутися до психіатра. Невропатологи, психологи можуть лише запідозрити наявність захворювання — немає таких методів обстеження, які б остаточно виявили чи зняли діагноз. Цим займаються компетентні психіатри, які проводять певні тести, спираючись на власний досвід.

2 | 2018 Існує багато станів, які зовсім не є аутизмом, хоча дуже схожі з цим захворюванням. Часто у дітей є ряд сенсомоторних розладів, без корекції яких мова не розвивається. Що мається на увазі? Дитина сприймає навколишнє середовище і пізнає світ через сенсорні системи. Всі знають такі системи, як органи зору, слуху, смаку, нюху. Кожна з цих систем може бути як недочутлива, так і гіперчутлива. Для прикладу, гіперчутливість зору провляється нетерпимістю до яскравого освітлення, до яскравих кольорів, частого миготіння; гіперчутливість слуху проявляється в нетерпимості до гучних звуків; у шумі дитина не може зосередитися, їй важко, вона закриває вуха або уникає шумних приміщень. Недочутливість зору проявляється в тому, що дитина любить дивитися на мерехтливе світло, часто перемикає програми в телевізорі, зациклюється на рекламі. Окрім цих сенсорних систем, є ще ті, які розвиваються ще до народження і мають важливе значення для розвитку дитини. Це тактильна, вестибулярна системи і пропріоцепція. Часто діти мають гіперчутливу тактильну систему: вони не можуть дотикатися до певних структур (борошно, фарби, пісок, глина...), не можуть носити певних текстур одягу, тісного одягу, ярлички на одязі їх дуже турбують; стригти нігті, мити волосся для них є справжньою тортурою. При недочутливій шкірі, навпаки, навіть при падінні не відчувають сильного болю, не відчувають дотиків, бруду на обличчі, особливо під носом. Так само з вестибулярною системою, коли діти бояться висоти, сильних розгойдувань чи взагалі гойдалок, або готові дуже довго розгойдуватися і забиратися на найвищі точки. Пропріоцепція — це те, як людина відчуває своє тіло. При зниженій пропріоцепції дитина шукає зовні відчуттів, вона любить штовхатися, боротися, любить, щоб її міцно обнімали, або спеціально падає, щоб відчути своє тіло. Відповідно, якщо дитина неправильно сприймає інформацію, то не формується

СТОРІНКА ЛІКАРЯ

Щоб бути гарними батьками, варто насамперед навчитися відчувати свою дитину, дати їй усі можливості пізнати світ, а головне — пізнати своєчасно. відповідь м’язів, вона не відчуває схеми тіла, простору, не закладається база для подальшого розвитку. Продіагностувати ці розлади може нейропсихолог.

Щ

о робити батькам, аби допомогти дитині правильно розвиватися? Діти повинні достатньо рухатися, пізнавати світ не через гаджети, а по-справжньому, реально. Відчувати високе-низьке, гладеньке-шорстке, кругле-квадратне не через персонажі мультиків чи комп’ютерні ігри (навіть якщо це найкрутіша розвиваюча гра, у ній залучені до сприйняття лише слухова і частково зорова системи), а через рухи, через пізнання. Дитина повинна побачити апельсин, погладити його руками, відчути його поверхню, понюхати, випити сік. Тоді вона відчує цей апельсин через усі системи відчуттів. Так само сприйняття простору: дитина повинна пройти відстань «довга — коротка», «вправо і вліво», «вгору і вниз» під коментування дорослого, а не дивлячись, як це робить «Даша» чи інший персонаж із мультфільму. Дитина має грати ролеві ігри ляльками, звірами, а не обмежуватися переглядом мультиків. З дитиною з перших її днів потрібно спілкуватися, на її гуління відповідати або наслідуючи її, або іншим тоном, але дитина повинна зрозуміти, що коли вона подає голос, то з нею спілкуються: відповідають на її потреби, або щось пропонують. Те, що мова — це засіб комунікації, дитина повинна зрозуміти з раннього віку. Дуже важко дивитись, як молода мама міняє памперс чи перевдягає дитину, але під вухом у неї телефон

— вона не з дитиною, вона вирішує купу інших проблем. Або така ж картина під час прогулянки. Часто доводиться стикатися і з протилежними тенденціями, що мають назву «раннього розвитку». Це коли з раннього віку дітей навчають читати, прилучають до англійської, водять на заняття численних розвиваючих гуртків, де дитина повинна займатися за програмою. Це дуже шкодить малюкові!!! Перші три роки дитина має пізнавати світ сенсорними системами, органами відчуттів, розвивати моторику, координацію. Вона повинна багато бігати, бавитися, розвивати рухову сферу, оскільки нейророзвиток проходить так, що саме ці відділи мозку повинні розвинутися. Якщо в цей час дитину завантажити читанням, писанням, математикою, англійською та іншими подібними речами, відбувається неадекватний перерозподіл церебральної активності. Відділи мозку, які розвиваються і закінчують свій розвиток до 5 років, весь цей час перебувають у стані «обкрадання». До семи років завдяки пластичності мозку складається враження «дива», але в силу дорослішання дитини цей ефект тане на очах. Особливо екзотично виглядає ситуація, коли на фоні високих математичних чи літературних досягнень діти демонструють вражаючу несформованість елементарних навичок. Ці діти схильні до частих захворювань, алергій, логоневрозів, дизартрій, тіків і нав’язливих станів. Тому, щоб бути гарними батьками, варто насамперед навчитися відчувати свою дитину, дати їй усі можливості пізнати світ, а головне — пізнати своєчасно. При підозрі на найменші відхилення, потрібно звертатися до спеціалістів, оскільки чим швидше розпочата корекція, тим кращі результати.

Зоряна Вуїв, педіатрнеонатолог, м. Рівне, Україна

29

30

НОВИНИ

Відвідування хором «Народжені серцем» церков Закарпаття

Д

ні 17-18 березня 2018 року принесли з собою багато приємних вражень. Частина хору «Народжені серцем» із Рівненської області разом із батьками з 4-х прийомних родин вирушили в поїздку у Закарпаття. Ранок нового дня ця згуртована команда зустріла на перевалах Карпат. Вкриті інеєм гори вабили своєю красою! Ще більше нам сподобалися гостинність і привітність, з якими нас зустріли друзі з Великих Лучок. У неділю ми розділилися на групи і взяли участь у богослужіннях в трьох церквах цього регіону. Діти, колишні сироти, настільки щиро прославляли Господа віршами і піснями, що серця присутніх розчулювалися і наповнювалися вдячністю Богові.

1 липня. Міжнародний день захисту дітей

Ц

ей день особливий для тих, хто виховує дітей. Ми знаємо, що значить охороняти спокій, здоров’я і розум наших дітей у цьому непростому світі. Цього дня ми щорічно намагаємося заявити про важливість захисту дітей, в тому числі і дітей, яких нікому захистити — сиріт. Багато гарних сімей, виховавши своїх дітей, беруть до себе тих, хто страждає без родинного затишку. Держава зі свого боку теж намагається вирішувати цю проблему, але в більшості вирішує її за рахунок інтернатів, а це не найкраще місце для захисту дитини. Сім’ї нашого проекту цього дня в нинішньому році збиралися, щоб провести разом час, відпочити, поспілкуватися. У місті Рівне також мали можливість

Участь прийомних сімей у Всеукраїнських акціях на підтримку сім’ї

У

різний час у багатьох українських містах пройшли акції, ініційовані Всеукраїнською міжцерковною радою. У більшості випадків, це були піші марші на підтримку сімейних цінностей у країні. У наш непростий час дуже важливо, коли ти можеш нагадати співгромадянам про значення сім’ї, батьківства і материнства. Тому багато прийомних родин разом із дітьми брали участь у таких заходах. Адже ті, хто рятує суспільство від сирітства, як ніхто інший, знають важливість сім’ї і сімейних традицій.

провести фотосесію для прийомних сімей. Враження були позитивними, оскільки багато хто з них далеко не завжди мають можливість всією сім’єю зробити спільне фото. Девіз «Серце для сиріт» звучить так: «Кожній дитині — люблячу родину». Ми в це віримо і це робимо.

Фотосесія сімей

Фотостудiя Like it Photo Фото Захара Дем’янчука

до Міжнародного дня захисту дітей

11 листопада День молитви за сиріт

— i н и т и д й i н Кож у н и д о р у ч я л б лю

СЕРЦЕ ДЛЯ СИРІТ Приєднуйтеся до нашого служіння

syrot.net syrot.net@gmail.com facebook.com/syrotnet/