Svichnik 3-2017

ДУХОВНО-ЗБУДОВУЮЧИЙ ЖУРНАЛ

ОБЛАСНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

№3 (77),

2017

ÍÅТЕРПИМІ ГРІХИ

Н

а розкриття порушеної теми цього числа журналу надихнула книга Джеррі Бриджеса «Терпимі гріхи». Сьогодні люди мало звертають увагу на гріх як такий. Вони всіляко завуальовують його, називаючи недоліком, вадою чи поганою звичкою, однак аж ніяк не гріхом. Але реальність доводить інше: злочинність, жорстокість, самогубство, алко- і наркозалежність та інші руйнації — це жахливі вияви не поганого характеру, а гріха! Вищезгадані негативні явища — це, як ми звикли вважати, видимі гріхи. Проте пліч-о-пліч із ними крокують інші гріхи — ті, яким ми не надаємо значення, іноді навіть не помічаємо їх і гарно співіснуємо чи то миримося з ними. Це таємні, невидимі гріхи. Ті, яких не бачать оточуючі, але які руйнують життя не лише тієї людини, в серці якої поселяються, але й життя друзів, рідних, знайомих... Вони спопеляють людину зсередини, роз’їдаючи, як іржа. Це добре відомі кожному з нас «терпимі гріхи»: заздрість, марнослів’я, гордість, непримиренність, свавілля і т. д. Терпимі не у тому значенні, що вони не страшні і ми не боїмося їх чинити, а у тому, що ми гарно уживаємося з ними, приховуємо і замасковуємо їх. Читаючи глибокі роздуми авторів на порушену тему, закликаю вас зазирати у своє серце і шукати в ньому те, що заважає повноцінному духовному зросту. Біймося бачити у комусь скалку і не помічати у собі колоди! Василь БАСАРАБА, головний редактор «Свічника»

2

СВІЧНИК | 3, 2017

ЗМІСТ

6 8 9 12 14 18 20 24 28 32 34 37 38 40

Те, що не дає жити Володимир ДОБРОЧИНСЬКИЙ

Як побачити заздрість у собі і перемогти її На троні серця — «Я» Володимир ЧЕКЕРЕНДА

Маленьке недбальство чи камінь спотикання? Сергій МОРОХОВСЬКИЙ

Вірус лицемірства В’ячеслав НІКОЛАЙЧУК

Обман В’ячеслав ХОРОШЕНКО

Максимум Христа — мінімум гріха Юрій ДАВИДЮК

Життя проти течії Володимир БРИЧУК

У заздрості нема радості Світлана БЕРЕЗА

Протестанти на Волині Галина ЛЕВТЕРОВА

«Із Богом своїм проберусь через мур» Тетяна СОЛОВЙОВА

Сам Бог береже Свою церкву Тетяна КОНОНЧУК

Ювілей у Башарівці Ліна БОРОДИНСЬКА

«Осібно, але воєдино» Тетяна РЕВКО

Ми, християни, схильні оцінювати свій характер і поведінку щодо суспільної моралі, що навколо нас. Оскільки ми, як правило, живемо за більш високими моральними стандартами, ніж суспільство в цілому, нам легко бути самовдоволеними і вважати, що Бог про нас такої ж самої думки. Ми відмовляємося визнати реальність гріха, який, як і раніше, живе в середині нас. Дж. БРИДЖЕС, Терпимі гріхи, с. 4 Ніколи раніше у нас не було такого вибору розваг — різних телешоу, блоґів, соцмедіа і книг, які тепер доступні завдяки телебаченню, інтернету тощо. Як можна набути впевненості, що ми правильно слідуємо за Христом у цьому світі розваг? Чи сприяють розваги духовності?, с. 16 Подумайте: коли ви прийняли Ісуса у своє серце, ви стали храмом Божим. Щоб наш духовний будинок був чистим, потрібно очищати його щодня, інакше у вашому будинку заведуться павуки егоїзму і стануть бігати мишки злості. Чистота серця, с. 22 Мені було страшно йти на зібрання. Здавалося, що люди тицятимуть на мене пальцями, що стеля впаде на голову. Адже багато років я була по інший бік барикад. Але я твердо вирішила, що час повертатися до Бога, з’єднатися зі своїми рідними, які всі були віруючими. Галина БОДАК, Повернення, с. 26 Незалежно від того, який олівець зовні, суть його не змінюється, головне у ньому — стержень, який має залишати слід... Бог створив нас із великим призначенням, тож якщо ми хочемо, щоби Він використав нас, повинні почати працювати, а Господь, у свою чергу, розвиватиме, допомагатиме нам у нашому служінні Йому. Ірина НАУМЕЦЬ, Служіння — це любов, одягнена в робочий одяг, с. 36

ЖУРНАЛ Засновник і видавець: Обласне об’єднання церков євангельських християнбаптистів Рівненської області ВИДАЄТЬСЯ на кошти добровільних пожертвувань ПОТРЕБУЄ молитовної та фінансової підтримки християн ЗАПРОШУЄ ДО СПІВПРАЦІ проповідників, поетів, письменників, композиторів — усіх, хто хоче і може служити євангельським словом Пишіть на адресу: 33001, м. Рівне, вул. Дворецька, 41 Телефонуйте: (0362) 63-34-11 E-mail: shev7lyuda@gmail.com Адреса в інтернеті: baptist.rv.ua НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ: Головний редактор Василь Басараба Теологічний редактор Михайло Ільюк Відповідальний редактор Людмила Шевчук Літературний редактор Олена Ярмушко Редакційна колегія Світлана Береза Ліна Бородинська Олександр Пахай Cвітлана Ворона Тетяна Чередніченко Наталія Басараба Софія Сташук Наталія Петрук Дизайн і комп’ютерна верстка Віра Фесянова Реєстраційний номер РВ № 377 28 січня 2004 року Часопис надруковано у ТзОВ «Каліграф», м. Рівне, вул. Київська, 69, тел. (0362) 64-24-32 © тексту, малюнків, фото, оформлення «Свічник», 2017 р. При передруку матеріалів посилання на часопис обов’язкове Рукописи не рецензуються і не повертаються Думка редакції не завжди збігається з думкою авторів матеріалів, що публікуються. Обсяг — 14 аркушів Друк — офсетний Наклад — 1500 примірників Розповсюдження безкоштовне Журнал виходить щоквартально Замовлення №

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

3

Т Е М А Н О М Е РА

ТЕРПИМІ ГРІХИ

С

ьогодні концепція гріха практично зникає з нашої культури, пристосовуючись до сучасного світогляду. Суворі біблійні вислови, що описують гріх, ми видаляємо з нашого словника. Починається підміна понять. Наприклад, людина не чинить перелюбу — у неї всього лише «роман». Менеджери на підприємствах не крадуть — вони просто «роблять махінації». Ну а як щодо наших євангельських церков? Невже слово «гріх» практично зникло з нашого лексикону? Ні, зникнути воно не зникло, проте в багатьох випадках його вектор відхилився за межі внутрішнього кола, туди, де люди зав’язли у відвертих гріхах на кшталт абортів, гомосексуалізму та вбивств або ж гучних економічних злочинів, скоєних керівниками вищої ланки компаній. Ми легко засуджуємо очевидні гріхи, але при цьому практично повністю ігноруємо власні: плітки, гордість, заздрість, гіркоту, хіть і т. д. Насправді сьогодні ставлення до гріха змінилося. Люди більше стурбовані гріхами суспільства, ніж власними. Най-

4

СВІЧНИК | 3, 2017

Багато гріхів в очах людей видаються малими, оскільки вже давно стали для них звичними. Тому замість глибокого і щирого каяття перед Богом людина нерідко виправдовується: «А чим я гірша від інших? Тож не одна так роблю». Проте будь-який гріх є злочином перед Богом, у тому числі навіть зовсім малий, як нам здається, і непомітний. Святий апостол Іван каже: «Кожен, хто чинить гріх, чинить і беззаконня. Бо гріх — то беззаконня» (1 Ів. 3:4).

частіше вони фактично потурають так званим «терпимим» гріхам, чи навіть «допустимим», абсолютно не усвідомлюючи, що всі грішать. Із наших уст легко злітають плітки і недобрі слова про братів і сестер у Христі. Ми навіть не замислюємося над тим, що цим чинимо зло. Ми зберігаємо в собі старі образи, завдані в далекому минулому, не докладаючи жодних зусиль, щоби простити, як Бог простив нам. Ми задираємо свої релігійні носи перед «грішниками» цього світу, не визнаючи смиренно того факту, що без Божої благодаті були б точнісінько такими ж самими. Вважаючи, що деякі гріхи серйозніші від інших, ми все ж готові гніватися на людину. Але Ісус сказав, що і той, хто вбиває, і той, хто гнівається, — обидва мають бути засуджені (Мт.

5:21-22). По суті, будь-який гріх серйозний, тому що він порушує Божий закон.

— це беззаконня. Це не просто порушення якоїсь окремої заповіді, але вияв повної зневаги до всього Божого закону. Це навмисне відхиляння Його моральної волі заради задоволення власних бажань. У рамках нашої людської системи цінностей, що знайшла відображення в цивільному праві, ми проводимо величезну різницю між «законослухняними» громадянами, які лише час від часу отримують штрафи за порушення правил дорожнього руху, і тими, хто веде злочинне життя, зневажаючи і повністю ігноруючи наші закони. Однак Біблія не робить таких відмінностей. Навпаки, вона недвозначно називає гріх — усякий гріх без винятку — беззаконням. Навіть до тих гріхів, які ми називаємо «допустимими», оскільки часто миримося з «Гріх — то беззаконня» ними в своєму житті, Бог ста(1 Ів. 3:4) виться вкрай серйозно. Наше Будь-який гріх, навіть той, релігійне піднесення, критиякий у наших очах є незначним, канство, недобрі слова про ін-

Т Е М А Н О М Е РА ших, дратівливість і гнів (Флп. є сила наших слів. Поширюючи 4:6) — все це дуже серйозно в плітки, ми одночасно завдаємо Божих очах. шкоди іншій людині і спокушуємо розум тих, хто нас слухає. Стандарт слухняності Нарікаючи на важкі обставини «Проклятий усякий, хто не свого життя, ми ставимо під триває в усьому, що написано в сумнів Боже керівництво і Його книзі Закону, щоб чинити оте!» благодать, зваблюючи слухачів (Гал. 3:10). Це вкрай суворий чинити так само. У такий спосіб стандарт слухняності. Але, на мій гріх «метастазує» в серце щастя, апостол Павло далі за- іншої людини. Однак гріх — це значно певняє нас у тому, що «Христос відкупив нас від прокляття більше, ніж погані вчинки, неЗакону, ставши прокляттям добрі слова, і навіть злі думки, за нас…» (Гал. 3:13). Але факт які ми нізащо не насмілюємося залишається фактом: гріхи, які висловлювати вголос. Гріх — це ми вважаємо незначними і ми- моральна сила в середині нашоримося з ними в своєму житті, го серця, нашого внутрішнього без сумніву, підлягають Божому єства. Гріховні вчинки, слова і думки — це всього лише зовпрокляттю. На превеликий жаль, у нашій нішні вияви принципу гріха, культурі зникло саме поняття який мешкає в середині нас, гріха, воно й пом’якшено в ба- — навіть у людях, які мають гатьох церквах, щоб не викли- відроджене серце. Хоча наші кати дискомфорту у слухачів. І, серця і були відроджені, хоча як це не сумно, серед багатьох ми і звільнені від абсолютного консервативних християн ви- панування гріха, хоча в наших значення гріха також зазнало тілах і мешкає Святий Дух, істотних змін, і тепер включає незмінний принцип гріха, як в себе лише очевидні, кричущі і раніше, таїться в середині гріхи нашого суспільства. Як нас, ведучи війну проти наших наслідок, усвідомлення особис- душ. Саме небажання визнати того гріха фактично перестало жахливу реальність цієї істини турбувати совість багатьох доб- і створює сприятливий ґрунт, ропорядних християн. Однак в якому ростуть і розкошують гріх не зник у Божих очах. Будь- наші «толерантні», або «допусякі гріхи, — чи то «толерантні», тимі», гріхи. Ми, християни, схильні оціз якими ми часто миримося, або ж кричущі гріхи суспільства, нювати свій характер і поведінякі ми охоче засуджуємо, — є ку щодо суспільної моралі, що зневагою над Божим законом, навколо нас. Оскільки ми, як неприйнятні в Його очах і за- правило, живемо за більш висослуговують Божого прокляття. кими моральними стандартами, ніж суспільство в цілому, нам Вплив нашого гріха легко бути самовдоволеними і на інших людей вважати, що Бог про нас такої ж Гріх — це духовний і мораль- самої думки. Ми відмовляємося ний рак. Якщо з ним вчасно не визнати реальність гріха, який, розібратися, він може пошири- як і раніше, живе в середині нас. тися на наше внутрішнє єство і Духовні ракові пухлини отруїти всі сфери нашого життя. Один із загальновідомих І, що найгірше, він часто «метафактів про ракові пухлини стазує» від нас у життя оточуюполягає в тому, що вони часчих. Наші погляди, слова і вчинто ростуть невиявленими до ки так чи інакше впливають на тих, хто навколо нас. Те, що ми того моменту, коли досягають говоримо іншим або про інших, кризової або навіть кінцевої має потенціал або руйнувати, стадії. Поведінка раку — хороша або збудовувати. Наші слова або аналогія того, як гріх, розкладають розум слухачів, — особливо так званий або дарують їм благодать. Такою «допустимий», або «тер-

пимий», — діє в нашому житті. «Допустимі, толерантні» гріхи не примітні і тим самим підступно зваблюють нас, змушуючи помилково думати, що вони не такі вже й погані, або зовсім не вважати їх гріхами, або, що ще гірше, взагалі не замислюватися над ними. Так, деякі з наших «витончених» гріхів настільки не помітні, що ми робимо їх, абсолютно не думаючи про скоєне ні в теперішньому, ні в майбутньому. Найчастіше ми живемо безвідповідально, ігноруючи їх. Не забуваймо, що наше серце — це поле битви плоті і Духа (Гал. 5:17), і в цій війні перше іноді бере гору. І коли ми націлюємося на якийсь конкретний гріх, намагаючись вразити його, ситуація, перш ніж покращитися, може навіть погіршитися. Святий Дух використовуватиме такі моменти непокори і поразки, щоб дозволити нам ясніше побачити, наскільки глибоко вкоренилися наші «терпимі» гріхи і як сильно ми залежимо від Його допомоги. Стикаючись із труднощами на шляху знищення наших «терпимих» гріхів, ми завжди повинні пам’ятати дві істини: наші гріхи прощені, і Бог приймає нас як праведних завдяки безгрішному життю і викупній смерті нашого Господа Ісуса Христа. Кращої мотивації для боротьби з гріхом у нашому житті, ніж усвідомлення цих двох славних істин Євангелія, просто не існує. Нам необхідно навчитися покладатися на силу Святого Духа. Пам’ятаймо, що ми умертвляємо гріхи в своєму житті саме Духом (Рим. 8:13). Покладаючись на Святого Духа, ми водночас повинні усвідомлювати свою відповідальність у тому, щоб старанно вживати всіх необхідних практичних кроків для боротьби з нашими гріхами.  За матеріалами книги Дж. БРИДЖЕСА «Терпимі гріхи»

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

5

КРІЗЬ ПРИЗМУ СЛОВА

ТЕ , що ТЕ, не дає ЖИТИ Мабуть, важко знайти людину, яку бодай раз у житті не «гриз» один з яскравих представників класу земноводних. Бридка на вигляд, м’яка, беззуба, надута чорна чи зелена жаба надзвичайно влучно в нашому народі асоціюється з відчуттям, яке в людському серці породжує заздрість. Так що ж собою являє заздрість?

6

СВІЧНИК | 3, 2017

З

аздрість — це відчуття гіркоти, незадоволення, смутку, неспокою і т. п., яке виникає в людському серці через успіх або досягнення іншої людини. В заздрісної людини псується настрій, народжується та зростає неприязнь до іншої людини, яка згодом переростає у бажання лихословити її, оскверняти, бажати чогось недоброго, або навіть завдати зло чи заподіяти смерть. Недаремно один мудрець сказав: «Людина буває нещасливою з двох причин: із причини власних невдач або з причини успіхів інших». Тому заздрість — це

не просто дріб’язкова річ, як може видатися на перший погляд. Вона може накоїти багато лиха і зробити найлютішими ворогами навіть найрідніших, найближчих людей. Розглянемо три класичних приклади заздрощів із Біблії. Майже шість тисяч років тому на землі пролилася перша людська кров не тому, що стався нещасний випадок, не тому, що звір напав на людину, а тому, що Каїн позаздрив Авелю (Бут. 4:1-9). Настільки великий був гнів на брата, що навіть Божі застереження не

КРІЗЬ ПРИЗМУ СЛОВА допомогли йому опанувати себе (Бут. 4:7). У цій трагедії важливо бачити й того, хто ховався за лаштунками драми, яка розгорнулася неподалік від Едемського саду. Древньому змієві мало було спокусити людину й ввести її в гріх, щоб розділити її з Богом. Він вбачав у Каїнові насіння жінки, яке мало стерти йому голову. Каїн, який хотів своїми ділами догодити Богові, став зброєю в руках диявола, щоб вбити того, хто вірою догодив Богові (Євр. 11:4). Так заздрість переросла в смерть, яку брат заподіяв братові. У часи патріархів Ізраїльського народу стається подія, на причину якої вказав у своїй передсмертній промові першомученик диякон Єрусалимської церкви Степан (Дї 7:9). Уже не один, а десять братів, дітей одного батька, через заздрощі вирішили вбити свого брата Йосипа. Їм не подобалося, що батько «любив Йосипа понад усіх синів своїх». Їм не подобалося, що батько «справив йому квітчасте вбрання» (Бут.

37:3-4). Заздрість поступово переростає в неприязнь, неприязнь — у ненависть, а ненависть — у сварки. Вже навіть не могли говорити з ним спокійно. В серцях братів визрівав план вбивства. Сталося так, що до тих, хто заздрив, батько посилає того, кому заздрили (Бут. 37:11-18). Чудова нагода! Місце пустинне, далеко від батьківського дому: «Ось іде той сновидець. А тепер давайте вбиймо його, і вкиньмо його до однієї з ям, та й скажемо: «Дикий звір з’їв його! І побачимо, що буде з його снами» (Бут. 37:19-20). Тільки відчайдушні намагання Рувима не дозволили скоїти вбивство. Йосипа роздягають та кидають до глибокої ями в пустелі, щоб остаточно визначитись, як вчинити з ним. Вирішили трошки перепочити, підкріпитися хлібом, і, звівши свої очі, «побачили караван ісмаїлітів», що

йшов до Єгипту. А єдине, що міг бачити в ямі Йосип, звівши свої очі, — це небо. Голубе, безкрає, синє небо, в якому царює Бог — Бог Авраама, Ісаака та Якова, його люблячого батька. Бог почув молитви Йосипа і врятував його життя. Він був проданий у єгипетське рабство, щоб згодом через нього були врятовані від голодної смерті ті, хто ладен був його вбити. Найжахливіший злочин за всю історію людства був звершений понад дві тисячі років тому на Голгофі, коли через заздрість первосвящеників і старійшин Ісус був виданий Пилатом на розп’яття, щоб померти за гріхи людства.

Заздрість — могутня зброя у руках диявола. З її допомогою він сіє зло та ненависть у людських серцях. Для нього немає різниці, чи це найрідніші люди, чи чужі, чи то проста людина, чи цар або первосвященик. Це зброя масового ураження. Самотужки від неї ніхто не може захиститися. Від неї може захистити тільки Бог. Цей захист Він дає і нам. Це — Його Слово. Каїн став убивцею через те, що не дослухався до Божих застережень: «…в дверях гріх підстерігає, …а ти мусиш над ним панувати» (Бут. 4:7). Опанувати почуття, які викликає заздрість, досить нелегко.

Заздрість ніколи сама не приходить. Вона завжди приводить із собою свою сестру — ненависть. Немає людини, яку вона не намагалася б атакувати. Ці атаки точаться на двох фронтах. Коли у нас виникає до когось заздрість, у той самий час якась інша людина заздрить нам. У нас росте неприязнь до когось, а в іншої людини зростає неприязнь до нас. Позаздрили комусь одному — стосунки зруйновані з двома. І це лише

початок. Диявол знає, як далі діяти.

Зупинити це велике зло може тільки одне — любов. Бог учить любити не лише ворогів. Не лише тих, хто лихословить, хто проклинає, але й тих, хто більш успішний від нас. «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить…»

(1 Кор. 13:4-8). Подумайте, хіба гірше було б Саулові, якби він любив Давида? Ну що з того, що Давид перемагав більше, ніж Саул? Але ж разом ми — сила! Або ще такий приклад: прийшов до филистимлян у Герар один приходько, на ім’я Ісак. «І посіяв у тій землі, і зібрав того року стократно,… і став сильно багатий, і заздрили йому филистимляни…» (Бут.

26:12-17). Навіщо засипати криниці, навіщо Авімелеху проганяти Ісака? Стань його другом, люби його, признач його міністром сільського господарства, і Бог благословить і тебе, і твоє царство. Або хіба погано було б для 120-ти сатрапів царя мідян Дарія любити Даниїла, разом із ним виблискувати в променях його слави (Дан. 6)? Але ж заздрість!.. Унаслідок загинули в лев’ячій ямі всі, хто доніс на Даниїла, разом зі своїми дітьми та дружинами. А бунт Корея? І багато інших прикладів свідчать про одне: «Бо де заздрість та сварка, там безлад та всяка зла річ!» (Як. 3:16). Народна мудрість каже, що краще поганий мир, ніж хороша війна. Успішну людину легше полюбити, ніж ворога. «Улюблені, — любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога!» (1 Ів. 4:7). 

Володимир ДОБРОЧИНСЬКИЙ, заст. голови ООЦ ЄХБ, пастор церкви ЄХБ с. Омеляна

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

7

С Л О В А Н А С ТА Н О В И

Як ПОБАЧИТИ у собі ЗАЗДРІСТЬ і ПЕРЕМОГТИ її

?

Людині дуже важко зізнатися в тому, що вона заздрісна, оскільки ця риса культивується у світі і є основою споживацького суспільства. Їй пропонують ідеали, до яких вона повинна прагнути, відтак починається гонитва, змагання, порівняння себе з іншими, вишукування у когось крутішого, більшого, дорожчого. Причому багато людей і самостверджуються за рахунок того, що їм заздрять. У цій біганині та конкуренції не залишається місця для Бога, відтак виникає смуток, невдоволення, роздратування. Ідеали світу ніколи не будуть досягнуті, а якщо і будуть, то виникне розчарування і апатія, адже вже не буде до чого прагнути, а порожнеча душі так і залишиться незаповненою. Якщо людина сильно орієнтується на інших, то вона починає порівнювати та помічати, що є у інших, а чого немає у неї. Заздрісна людина ніколи не може бути щасливою, її нервова система перебуває у стані стресу, від чого виникають хвороби і сильний смуток. Людина вважає себе неуспішною особистістю, а виправляти і змінювати щось вона не хоче.

Б

удь-яка заздрість — це та ж сама пристрасть, залежність, яку самотужки практично неможливо побороти, тому визнання свого безсилля перед заздрістю — це вже половина перемоги. Перемога ж настає тоді, коли людина кидає свою заздрістьпристрасть до ніг Христа. Заздрість завжди є злочином проти любові. Що більше в нас заздрості, то менше любові. Коли людина любить людей, вона завжди радіє їхнім успіхам і здобуткам. Тому заздрість потрібно перемагати Христом — виконанням Його заповідей і любов’ю до людей. Що менше ми зосереджуємося на собі і на своїх бажаннях, то ближчими стаємо до Бога, і тоді плід Святого Духа може виявлятися у нашому житті: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, ми-

8

СВІЧНИК | 3, 2017

лосердя, віра, здержливість, їх із їхніми досягненнями та лагідність (Гал. 5:22-23). успіхами; моліться за суперника, Кілька порад, якому ви заздрите, благословляйте його і бажайте йому що дозволять всього найкращого, як собі; уникнути заздрості: виконуйте веління Бога: не виставляйте напоказ «Любіть ворогів ваших» (Мт. своє щастя; 5:44); не спілкуйтеся з недругасповнюйтеся Божою рами, негативно налаштованими дістю і любов’ю; і «токсичними» людьми; постійно пам’ятайте про утверджуйтеся у своїй ді- велику любов Бога до людей; яльності; прийміть Ісуса Христа знайдіть додаткове джере- як Спасителя в своє життя, і ло натхнення; тоді ваше серце наповниться визнайте заздрість гріхом, любов’ю і не буде місця заа не рисою характеру; здрості. відмовтеся від неї через «І я бачив ввесь труд та молитву покаяння; за перших же ознак за- ввесь успіх учинку, виклиздрості завжди пам’ятайте, що кає заздрість одного до з її приходом у життя навіда- одного, — і це все марноються лише прикрощі; та та ловлення вітру!...» радійте разом із тими, хто тішиться, щиро вітайте (Екл. 4:4). 

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Певно, усі вже здогадалися, що мова йтиме про гордість. Підступність цього найдревнішого і найстрашнішого за своїми наслідками гріха духу полягає в тому, що він вміє майстерно ховатися і ретельно маскуватися під інші, іноді хороші, риси людської особистості. Кажуть, за цей гріх ще нікого не вилучили з місцевої церкви, однак він нікому не дозволить бути в Божому Царстві.

Я

“ ” СЕРЦЯ —

І Н О Р Т НА А

кадемічний тлумачний словник української мови з-поміж інших визначень гордості подає і таке: «Надмірно висока думка про себе і зневага до інших; пихатість». Інакше кажучи, гордість — це така риса, яка змушує інших поводитися так, аби я почувався улюбленцем і украй потрібним. Поряд із гордістю впевнено крокують претензійність, пиха, марнославство, чванство, самолюбство, амбіційність, гонор. Якби гордість можна було поділити на певні види, то я б виокремив такі: явну і приховану гордість. Хоча насправді вона має стільки видів, скільки й людей на світі. Явну гордість розпізнати дуже легко, тому що вона завжди каже: «Я більший, ніж... Я кращий, ніж... Я розумніший, ніж...» Цей вид гордості є нічим іншим, як «роздутим себелюбством». Прихована ж гордість каже: «Я менший, ніж... Я гірший,

ніж хтось інший». Така гордість маскується під скромність і смирення. Вона наче заявляє: «Бог мене погано створив!» До прихованої гордості можна віднести самоправедність, або «фарисейство» (Лк. 18:11-12). Прихована гордість нічим не краща від відкритої гордості. Вона руйнує нас так само, як і явна. Тому ми повинні вишукувати в собі приховану гордість і позбуватися її. Найбільш небезпечними є «культурні» та «побожні» різновиди гордості. Розпізнати їх набагато складніше, саме тому вони дуже дошкульні та руйнівні. Особливо виразно різновиди гордості виявляються у малих спільнотах, насамперед у сім’ях та церквах. Головною стратегією і формою насилля гордості є претензії та жалісливість із метою, щоб інші, хто хоче бути добрим і гідним любові, прийняли мої умови, на яких я стану в центрі їхніх інтересів.

Гордість має тенденцію обмежувати свободу інших та впорядковувати оточення за власним баченням. Вона завжди використовує якусь форму насилля — від найбільш примітивних методів зовнішнього примусу через різноманітні інтриги аж до збудження почуття провини і таких мук совісті, що інші вже не мають вибору, як не піддатися.

ОЗНАКИ ГОРДОСТІ Існує достатньо симптомів і ознак, які при близькому і ретельному розгляді викривають гордість, як би майстерно вона не маскувалася.



Міряння інших своєю міркою (2 Кор. 10:12). Чому ми виявляємо роздратування та невдоволення іншими людьми? «Я», яке панує в нашому серці, змушує нас дивитися на інших крізь призму власних фізичних, душевних та духовних характеристик, і ми мимоволі

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

9

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

вважаємо себе зразком для них. Від цього в душі зчиняється буря, мовляв, я роблю, а він не робить; я не втомлююся, а він скаржиться, що стомлений… (Пр. 13:10). Святе Письмо попереджує нас, що «гнів людський не чинить правди Божої» (Як. 1:20). Людина, яка часто гнівається, швидше за все, страждає від власної гордості.



Жалість до себе, себелюбство. Ви скаржитеся: «Мене дружина, діти не розуміють, на роботі не цінують, ніхто не чує». Чуєте? Ось воно — ваше «Я», «Мене», «Мені» — кричить із душі. Боріться з ним, використовуючи молитву: «Господи, навчи, щоб не мене розуміли, а щоб я інших розумів».

Непокора, свавілля, впертість. Це виявляється у непослуху керівництву, невиконанні вказівок, самочинстві. Біблія каже: «...Непокірливість, як гріх ворожбитства, а свавільство — як служба бовванам» (1 Сам.

15:23).

ховна і душевна сліпота, відраза від Божого задуму, сходження з божественного шляху, дорога до загибелі (1 Кор. 10:10). Нарікання є гордим спротивом творіння своєму Творцю. Святе Письмо застерігає: «Горе тому, Споживацьке ставлен- хто з Творцем своїм свариться, ня до Бога, церкви і людей. Іноді черепок із земних черепків!..» люди, прийшовши до церкви, (Іс. 45:9). обурено запитують: «Чому мене тут не люблять?» Такою повеНебажання дослухадінкою вони заявляють, що їм тися до порад і застережень. не надали належної уваги, не Багатьом людям гордість не вшанували так, як вони хоті- дозволяє вислуховувати доколи, а це все ознаки прихованої ри й настанови. Також часто гордості. зустрічаються люди, які вислуховують поради або викриття, Образа є теж відлунням але ніколи не дослухаються до себелюбства. Вона часто вили- них і не беруть до уваги. вається у запитання, адресовані Таких ознак можна знайти Богу і людям: «Чому зі мною так чимало, однак головне в цьому поводяться?»

— викрити і позбутися їх.









Ремствування. Саме нарікання відвертає Боже лице від людини, споруджує нездоланну перешкоду між Богом і людиною, викликає гнів і роздратування Бога. Це вид хули на Бога, невдячності Йому за всі Його великі благодіяння. Це ду-

10

СВІЧНИК | 3, 2017

НАСЛІДКИ ГОРДОСТІ Біблія каже, що гордість породжує безліч інших гріхів:  стає початком непокори (є причиною гріхопадіння не тільки сатани, але й Адама і Єви);

Людина, яка підносить себе і свою думку над усіма, і навіть над Богом, сама прирікає себе на загибель...

 не дозволяє визнати справжнє джерело талантів — Бога, що не дає служити своїми обдаруваннями Богові і ближньому;  породжує в нас принижене ставлення до тієї чи іншої людини;  заважає процесу навчання (як ви можете чогось навчитися, якщо вважаєте, що ніхто нічого нового вас не навчить?);  озлоблює серце і не дозволяє дослухатися до мудрості, а це віддаляє нас від Бога і позбавляє Його мудрості;  робить нас надмірно вимогливими до оточуючих, адже ми думаємо, що знаємо що і як краще робити;  завжди намагається всього домогтися самотужки;

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

ГОРДІСТЬ вразлива;  високої думки про себе;  завжди впевнена у своїй правоті і непомильності;  любить навчати інших, але не себе;  любить завжди вигравати, в тому числі в суперечках;  не вміє програвати;  не любить просити;  не любить дякувати;  перетворює бесіду на монолог;  породжує заздрість;  породжує недовіру;  породжує почуття залежності інших від себе;  завжди і в усьому шукає вигоди для себе;  підштовхує перебувати в колі тих людей, які «підгодовують» себелюбство.



 дратує оточуючих, часто є причиною втрати друзів (можливо, близькі друзі й наважаться сказати вам про вашу гордість, але інші просто обговорять вас і візьмуть на кпини за вашою ж спиною);  перешкоджає служінню Богові і ближньому. Перевірмо себе, з якою метою служимо Богові. Можливо, ми Йому служимо, тому що прагнемо визнання і певного становища в суспільстві; можливо, ми служимо оточуючим, бо вважаємо їх менш духовними, ніж самі; а може, ми допомагаємо ближнім лише тому, щоб вони почувалися залежними від нас? Найстрашнішим наслідком гордості є відкидання Божої істини: вона не дозволяє людині прислухатися до думки Бога та визнати себе грішником, який заслуговує на вічне покарання. Гордість є стіною між нами і Богом, що не дозволяє прийняти безоплатний дар спасіння, запропонований нам Богом у Христі (Пс. 9:25). Себелюбство засліплює розум, призводить до руйнування особистості і до загибелі душі. Людина, яка підносить себе і свою думку над усіма, і навіть над Богом, сама

прирікає себе на загибель і вічне засудження: «Перед загибіллю гордість буває…» (Пр. 16:18).

СТАВЛЕННЯ БОГА ДО ГОРДОСТІ І ГОРДИХ ЛЮДЕЙ Бог ненавидить гордість: «...Я ненавиджу пиху та гордість, і дорогу лиху та лукаві уста!» (Пр. 8:13). «Оцих шість ненавидить Господь, а ці сім — то гидота душі Його: очі пишні, брехливий язик, і руки, що кров неповинну ллють, серце, що плекає злочинні думки, ноги, що сквапно біжать на лихе, свідок брехливий, що брехні роздмухує, і хто розсіває сварки між братів!» (Пр. 6:16-19). Бог карає гордих: «Гордість серця твого обманила тебе,.. що говориш у серці своєму: «Хто скине на землю мене?» Якщо б ти піднісся, немов той орел, і якщо б ти кубло своє склав поміж зорями, — то й звідти Я скину тебе», — промовляє Господь (Овд. 3-4). Бог воює проти гордих, вони позбавляють самі себе Його благодаті: «...Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» (Як. 4-6).

Без Ісуса Христа і Його Духа ніхто ніколи не позбудеться гордості, натомість же доведе її до таких витончених форм, що навіть не буде спроможним її побачити. Поворотним пунктом у визволенні від гордості є визнання свого духовного убозтва та набуття Христової покори і смирення: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені... Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, — і знайдете спокій душам своїм», — запрошує Господь (Мт. 11:2829). Саме тоді ми розуміємо, що все нагромаджене нами багатство є сміттям, оскільки лише вдовольняло примхи гордості та ошукувало нас. Класичним прикладом такого повороту є визнання апостола Павла: «Тож усе я вважаю за втрату ради переважного познання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа, щоб знайтися в Нім не з власною праведністю, яка від Закону, але з тією, що з віри в Христа, праведністю від Бога за вірою…» (Флп. 3:8-9). Убогі духом, яких Ісус називає блаженними, це ті, які не мають жодних ілюзій щодо самих себе і не ховаються від Бога. Очевидно, що шлях до повного духовного збагачення через смирення і покору є довгим та важким. На ньому доводиться постійно скидати маски гордості, адже це дорога очищення. Шлях викриття свого духовного убозтва одночасно супроводжується поступовим відкриттям безумовної Божої любові до мене як прощеного грішника. Це також шлях розчарування собою, але водночас і більшого захоплення Божою любов’ю, яка перевершує усі людські сподівання. 

Володимир ЧЕКЕРЕНДА, пастор церкви ЄХБ смт Квасилів

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

11

ПРО ВАЖЛИВЕ НАЧИСТОТУ

МАЛЕНЬКЕ НЕДБАЛЬСТВО чи КАМІНЬ СПОТИКАННЯ?

У Нагорній проповіді Христос сказав: «Ваше ж слово хай буде: «так-так», «ні-ні». А що більше над те, то те від лукавого» (Мт. 5:37). Інакше кажучи, якщо ти говориш «так», то нехай це буде «так», і, відповідно, навпаки. Однак сьогодні люди не переймаються тим, скільки важить їхнє слово.

Б

езвідповідальність у наш час — не новина. Втекти з місця автотранспортної пригоди, не віддати позиченої речі, не сповістити про запізнення, не виплатити аліментів — це речі, які вже навіть не викликають подиву. Якщо це стосується невіруючих людей, то ще можна зрозуміти, а що казати, коли подібне трапляється серед християн?!

Так, ми ладні звинувачувати у всьому перших людей, мовляв, вони накликали на нас багато лих. А подумаймо тепер про себе, чи не те ж саме чинимо, коли простягаємо руку до забороненого Богом, коли порушуємо Його Слово? Ми часто думаємо, що нічого страшного не станеться, однак духовного закону сіяння і жнив, або, інакше кажучи, закону причини і наслідку, ніхто не відміняв. Благословення і Корені прокляття в нашому житті залежать безвідповідальності від нашого ставлення до Бога і Його Відколи безвідповідальність Слова. Не задумуватися над цим — стала характерною рисою нашого безвідповідальність. суспільства? Як на мене, вона заНедбалість родилася ще на початку підвалин у духовному житті віку. Господь дав повеління людині не брати плід із дерева пізнання Християни часто безвідповідобра і зла. За переступ цього на- дально ставляться до особистого казу на неї чекала смерть (Бут. 2:17). духовного життя. Вони можуть Знаючи це, було б великою безвід- бути досить відповідальними у повідальністю навіть дивитися в сфері забезпечення сім’ї, допізна бік забороненого плоду, тим паче залишаючись на роботі або на брати його до рук. На жаль, перші тривалий час від’їжджаючи на залюди не втрималися і скуштували робітки. Але чи виявляють вони заборонений плід, унаслідок чого у відповідальність у сфері духовного них порушилися стосунки з Богом. зростання, спілкування з Богом, Відповідальна людина визнає відвідування богослужінь чи груп, свої недоліки і просить вибачення де можуть глибше вивчити Боже за них в інших. А що роблять Адам Слово? Така безвідповідальність і Єва? Перекладають відповідаль- обов’язково впливатиме на стоність за скоєне одне на одного, сунки з дружиною чи чоловіком та а Адам звинуватив у цьому навіть виховання дітей. Самого Бога, Який дав йому таку Виявляючи безвідповідальність дружину! Відтак смуток гріховності в особистому духовному зрості, ми ліг на всі подальші покоління. не можемо мати сім’ю такою, якою

12

СВІЧНИК | 3, 2017

її задумав Господь; ми не можемо мати по-справжньому глибоких стосунків із дружиною чи чоловіком. Безвідповідально — вести такий спосіб життя і думати, що наші діти будуть гарними християнами. Вони скопіюють наш спосіб життя. Безвідповідально чинить кожна людина, яка відкладає примирення з Богом і отримання вічного життя на потім. Це питання, від якого залежить вічність. Вдумаймося: вічність! Займаючись тимчасовим, можна втратити вічне. Але, як не прикро, безвідповідальність у цьому питанні виявляють мільярди людей. Безвідповідальність, — отримавши прощення і духовні дари від Бога, не користуватися ними і не приносити плоду для Божої слави. Так безвідповідально вчинив раб, якому пан довірив один талант (Мт. 25:14-30). Він думав, що краще зберегти хоча б те, що отримав. Однак, з точки зору пана, це було безвідповідально, позаяк у результаті він втратив те, що мав, а головне — життя вічне. Безвідповідально — неправильно використовувати даний нам Богом час. Апостол Павло спонукає християн спостерігати за собою, щоб чинити мудро. Ці слова він пише в контексті розумного використання часу, де потрібно виявляти особливу обережність. Відповідно, виявляти недбалість у цьому — велика безвідповідальність. Тут слід пригадати притчі про мудрого і немудрого раба та про п’ятьох мудрих і п’ятьох нерозумних дів. Безвідповідально чинить людина, яка ще не зросла у вірі, тиснеться в обставини, де їй буде важко встояти. Наприклад, колишній алкозалежний іде на день народження до свого невіруючого товариша. Він точно знає, що там буде випивка, від якої він психологічно ще не повністю звільнився; він знає, що там будуть його знайомі, з якими він раніше не раз зловживав оковитою. Він усе це знає, але надіється на

ПРО ВАЖЛИВЕ НАЧИСТОТУ

себе, в результаті чого цей день Це буде час збирання плодів безнародження може скінчитися для відповідально прожитих років. нього плачевно. Безвідповідально чинять батьки, коли не спостерігають, із ким Безвідповідальність дружать їхні діти, в тому числі в соу сім’ї ціальних мережах, не реагують наСімейне й особисте життя дуже лежним чином на погану поведінку тісно пов’язані, часто — нерозрив- дітей. Я неодноразово спостерігав но. Безвідповідальний той чоловік, ситуацію, коли маленька дитина який не шукає можливості про- зробила щось недобре або сказала годувати сім’ю, або дорослі діти, лайливе слово на людях, а батьки які сидять на шиї батьків. Подібна не вжили жодних виховних заходів, проблема виникла в Солуні. Апос- натомість же лише посміялися з тол Павло говорить, що тих, хто не цього. Або коли батькам розповіли хоче працювати, потрібно дисциплі- про негідну поведінку їхніх дітей, а нувати і не лише на сімейному, але вони почали захищати їх, замість й на церковному рівні (2 Сол. 3:6-15). того щоб розібратися і використати Безвідповідально поводяться діти, цю ситуацію для повчання. за освіту яких платять батьки, а Безвідповідальність вони пропускають заняття або не у церковному житті докладають зусиль у навчанні. Безвідповідальність, — коли Список безвідповідальності чоловік не молиться за дружину і поширюється на всі сфери життя. дітей. Я не кажу про 30-секундну Не є винятком і церковне життя. молитву за них уранці або ввечері. У церкві є обдаровані люди, але Я маю на увазі щось більше. Так я, як пресвітер, боюся довіряти їм само безвідповідально — не на- якусь серйозну справу. Чому? Тому ставляти дітей у Слові Божому і що не впевнений, що вони взагалі настановах Господніх (Еф. 6:4). Без- з’являться на захід, за який відповідповідально — думати, що діти відають. Я можу бути переконаним, будуть благословенні й успішні в що в них краще вдасться його прожитті, якщо я сам безвідповідально вести, ніж у інших, але за однієї умоповоджуся в цих питаннях. ви: якщо вони туди прийдуть. Тому Батьки чинять безвідповідально, такі речі я швидше довірю тим, хто коли пропускають будь-які церков- менш обдарований, але надійний. ні служіння, на яких мають бути. Бог благословляє вірних людей, а Безвідповідально — не брати дітей не обдарованих і при цьому безіз собою на богослужіння, бо в не- відповідальних. ділю зранку не хочеться їх будити Не ділитися проблемами власабо ввечері їм потрібно зробити ного життя, щоб церква за них домашнє завдання. Упродовж років молилася, — також безвідповідальможе нічого страшного не відбува- ність. Чи це матеріальні труднощі, тися, однак діти вбирають у себе чи проблеми зі здоров’ям, чи духовце ставлення і, коли підростуть, то ні проблеми, чи проблеми в сімейпереймуть ту ж саму модель мис- них стосунках. Звичайно, не завжди лення і той самий спосіб все потрібно розпоповедінки. відати.

Однак не можна мовчати тоді, коли церква може допомогти, хоча б молитвою. Останнім часом чув кілька випадків, коли хтось із батьків, член євангельської церкви, веде себе вдома не по-християнськи: чи то говорить лайливі слова, чи пристращається до алкоголю, чи піднімає руку на іншого, а друга половинка приховує подібне від церкви. Здається, замовчування виправдане, адже так можна уникнути ганьби. Однак це дуже безвідповідально. З одного боку, викриттям можна вчасно вплинути на людину, коли вона ще не укорінилася в гріху. З іншого — діти, дивлячись на цю ситуацію, сприймають таку поведінку як нормальну для віруючих людей. У результаті вони виростуть з абсолютно не правильним сприйняттям християнського життя. З боку ж церкви безвідповідально — ніяк не реагувати на проблеми, якщо вона знає про них.

Як набути відповідальності Для цього часто достатньо просто усвідомити свою безвідповідальність у певній сфері життя. Другим кроком має бути покаяння в гріху безвідповідальності. Так, так, саме в гріху. Потрібно називати речі своїми іменами, якщо бажаємо отримати прощення від Бога. Він хоче, щоб ми не боялися брати на себе відповідальність за свої думки, слова, вчинки... Якщо ми Господнє творіння, то повинні дотримуватися своїх слів, адже є Його подобою. Уявімо лише на мить, що Бог не дотримався Свого слова і не послав на землю Сина заради спасіння людства. Чи повірили б ви такому Богові? Однак ні! Він для нас є взірцем відповідальності, оскільки, пообіцявши послати на землю Свого Сина, не передумав, мовляв, ми не заслужили. Його слова виконуються і донині! Тож вчімося від нашого Отця «приправляти» слова твердістю і непохитністю, за якими стоїть відповідальна людина!  Сергій МОРОХОВСЬКИЙ, пастор церкви «Преображення», м. Здолбунів-2

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

13

ПРОБЛЕМА

ВІРУС ЛИЦЕМІРСТВА Після жорсткої та викривальної розмови з фарисеями і книжниками, Ісус звернувся до учнів: «Стережіться розчини фарисейської, що є лицемірство» (Лк. 12:1). Що ж таке лицемірство, що його потрібно стерегтися? Лицемірство — це розбіжність між тим, що людина говорить, і тим, що відбувається в її серці та житті. Це начебто приміряння на себе різних масок, «облич». А його сутність, найвірогідніше, полягає в невідповідності зовнішнього внутрішньому. Тобто почуття і думки не збігаються зі словами, а слова не відповідають життю.

«Види» лицемірства

Є два, так би мовити, види лицемірства. Перший — коли невіруюча людина (невідроджена) намагається мати вигляд віруючої. Людина, яка приходить у церкву і намагається грати роль християнина, не будучи такою глибоко всередині і керуючись різними мотивами. Виконуючи певні правила, говорячи правильні ристос звинувачує фазарозумілі, горді, богозневажслова у відповідний час, вона рисеїв у несправжності. ники, батькам неслухняні, не- здатна вдавати із себе зразПодібна несумісність і вдячні, непобожні, нелюбовні, кового християнина, проте є лицемірством. «Горе вам, запеклі, осудливі, нестримливі, з часом життєві обставини книжники та фарисеї, лицемі- жорстокі, ненависники добра, можуть скластися так, що ця ри, що чистите зовнішність зрадники, нахабні, бундючні, роль стає невигідною або некухля та миски, а всередині що більше люблять розкоцікавою, і людина просто відповні вони здирства й кривди! ші, аніж Бога» (2 Тим. 3:1-4). вертається від церкви. З боку Фарисею сліпий, — очисти Перелік рис людей, записаний видається начебто вона зневіперше середину кухля, щоб у цьому уривку, вражає до ряється і відпадає від церкви, чистий він був і назовні! Горе глибини душі, але найбільше насправді ж у її серці віри вам, книжники та фарисеї, спантеличує те, що записано ніколи й не було. У неї не було лицеміри, що подібні до гробів у п’ятому вірші: «…вони масправжніх стосунків із Богом, побілених, які гарними зверху ють вигляд благочестя, але а лише зовнішні ознаки, які здаються, а всередині повні сили його відреклися». Незваза певних обставин зникли, трупних кісток та всякої не- жаючи на всі свої негативні тож людина просто перестала чистости! Так і ви, — назовні риси, люди мають благочесграти роль християнина. здаєтеся людям за праведних, тивий вигляд. Одним словом Бог завжди звертав увагу а всередині повні лицемірства — лицеміри! Апостол Павло на глибоке внутрішнє благогота беззаконня!» (Мт. 23:25-28). закликає Тимофія і нас, чита- віння, яке зумовлює зовнішнє Водночас важливо підчів сьогодення, втікати, відповсякденне життя і поклокреслити, що лицемірство вертатися від таких. ніння. Повторення Закону — це не просто розбіжність Лицемірство може ви6:4-5 є квінтесенцією всього між зовнішнім і внутрішнім, являтися в різних сферах Закону, який був даний а, швидше, намагання вихристиянського життя. Воно вибраному Божому надати «зовнішні декорації» за притаманне як простому чле- роду: «Слухай, Ізраїлю: внутрішній стан. Лицемірство нові церкви, так і будь-якому Господь, Бог наш — — наче вірус, який миттєво служителеві. «Церковне» лиуражає тіло людини. Воно цемірство полягає в тому, що також схоже до закваски, що замість щирого, сердечного змінює смак усього тіста. Попоклоніння Богові людидібно і лицемірство має здатна займається якимись ність поширюватися — воно зовнішніми аспектами, заражає собою все більшу не шукає Бога всім кількість людей (1 Кор. 5:6-8). серцем, а у якийсь споІсус, звертаючись до фарисеїв, сіб намагається набути адресує їм слова пророка Ісаї: зовнішньої релігійної «Оці люди устами шанують оболонки. Будь-яка Мене, серце ж їхнє далеко від релігійна активність, Мене…» (Мр. 7:6). яка не виходить із Сьогодні лицемірство враглибокого, щирого зило все суспільство. Апостол поклоніння Богові, Павло попереджав про те, що є однією з форм лице«останніми днями настануть мірства. Людина ходить тяжкі часи. Будуть бо люди не перед Богом, а перед тоді самолюбні, грошолюбні, людьми.

Х

14

СВІЧНИК | 3, 2017

ПРОБЛЕМА Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!» Другий вид лицемірства виявляється, коли віруюча (відроджена) людина, яка любить Бога, у житті допускає релігійні дійства, мотивовані чимось іншим, а не поклонінням Богові. Є щонайменше дві причини, чому віруюча людина лукавить.

Страх Людина боїться того, що оточуючі, побачивши її справжню сутність, перестануть її поважати, відтак вона втратить вагомість і авторитет. Навіть апостол Петро свого часу виявляв лицемірство. «Коли ж Кифа прийшов був до Антиохії, то відкрито я виступив супроти нього, — заслуговував бо він на осуд. Бо він перед тим, як прийшли були дехто від Якова, споживав із поганами. А коли прибули, став ховатися та відлучати-

Лицемірство — це не просто розбіжність між зовнішнім і внутрішнім, а, швидше, намагання видати «зовнішні декорації» за внутрішній стан.

ся, боячися обрізаних. А з ним лицемірили й інші юдеї, так що навіть Варнава пристав був до їхнього лицемірства» (Гал. 2:11-13). Чи не трапляється іноді й з нами, що через страх втратити авторитет оточуючих ми вдаємося до лукавства, нещирості?

що потім відображається і на фізичній, виявляючись у поведінці, зовнішності, характері. Лицемірство не змінює середину, а лише зовнішність, відповідно, самого процесу внутрішнього освячення просто не відбувається. Лицемірство позбавляє нас справжньої нагороди. У Євангелію від Матвія читаємо: Самозвеличування «Отож, коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, Люди намагаються бути як то роблять оті лицеміри тими, ким насправді не є. по синагогах та по вулицях, А все тому, що бажають спращоб хвалили їх люди. По вити краще враження про правді кажу вам: вони мають себе, аби підкреслити свою уже нагороду свою!» (Мт. 6:2). значимість. Іноді людина Справжні важливі і хороші обирає публічне служіння, речі, зроблені лицемірно, оскільки воно видне і попуздобувають у нагороду лише лярне: публічні служителі в визнання людей. Ісус закликає пошані та в центрі уваги. Ось чому фарисеї молилися довго нас робити все нелицемірно, аби отримати нетлінну нагороі на видних місцях, жертвували так, щоб це бачило якомо- ду від Небесного Отця — щедрого і милосердного. га більше людей. Ми не можемо передати Ісус дуже не любив лицекомусь свою віру, якщо вона мірство і різко критикував лицемірна. 2 Тимофія 1:5 витих, хто удавав із себе когось. являє чудову і логічну посліНебезпека лицемірства довність увірування Тимофія — молодого співслужителя Лицемірство притуплює апостола Павла. Нелицемірна почуття, тож ми стаємо невіра бабусі, а потім мами відздатними відчувати серйоздзеркалилася і в житті Тимоність небезпеки. Євангеліст Матвій каже, що люди можуть фія. Звичайно, віра не передадумати, що вони йдуть у Цар- ється спадково. Навіть вихоство Небесне, а насправді самі вуючись у безбожних сім’ях, не йдуть і іншим перешкоджа- люди можуть знайти спасіння та живу віру. Така Божа благоють прямувати туди (23:13). дать, проте, якщо ми маємо Найбільша проблема в тих, хто бачить нас щодня, цьому випадку — відсутність то для того, щоб вони захопроцесу освячення. У Друготіли йти за Богом, наша віра му посланні до коринтян 3:18 апостол Павло описав про- повинна бути нелицемірна. Перевіряймо себе, які мотицес освячення так: «Ми ви того, що ми робимо: задля ж відкритим обличчям, як у дзеркало, дивимося Божої оцінки чи про людське око? Який рушій усього, що всі на славу Господню, робимо для Бога? Будьмо і зміняємося в той же образ від слави на сла- щирими і дозвольмо Богові змінювати себе задля висвітву, як від Духа Господлення справжньої, а не лиценього». Очевидно, що ми не можемо спогля- мірної суті християнства.  дати славу Господню фізичними очима, це відбувається на рівні нашого духу. Відтак В’ячеслав зміна в образ Ісуса НІКОЛАЙЧУК, Христа відбувається рівненська церква «Преображення» саме у духовній сфері,

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

15

ТОЧКА ЗОРУ

ЧИ СПРИЯЮТЬ РОЗВАГИ ДУХОВНОСТІ?

Ніколи раніше у нас не було такого вибору розваг — різних телешоу, блоґів, соцмедіа і книг, які тепер доступні завдяки телебаченню, інтернету тощо. Як можна набути впевненості, що ми правильно слідуємо за Христом у цьому світі розваг?

Д

уховне розрізнення шкоди і користі розваг вимагає не просто зовнішнього тесту «лакмусового папірця», наприклад, не потрібно дивитися фільми, де багато насильства й інтимних сцен (хоча це і правильно). Потрібно зрозуміти цілий комплекс того впливу (іноді непомітного), який має в нашому житті мас-медіа. Мета цих десяти простих запитань — спонукати вас оцінити свої захоплення з християнської позиції. Читаючи ці запитання, просіть у Господа відкрити вам, які б Він хотів побачити у вас зміни, щоб своє коротке життя ви могли прожити якомога повноцінніше і плідніше.

1 Чи сприяє ваша розвага, або захоплення, якимось чином утвердженню ваших життєвих цінностей? Використання християнами ЗМІ варіюється від невинних відволікань і побудови стосунків до рівня ідола, через якого ми марнуємо життя і втрачаємо ефективність у служінні Господу. Міркуйте над тим, як ваше захоплення може допомогти вам досягати тих цілей, які Бог встановив для вас на землі. Які цінності ви, можливо, втрачаєте або набуваєте, якщо ніколи не пропускаєте своєї улюбленої телепередачі або ніколи не видаляєте додатків, котрі приваблюють вас найбільше?

2 Які бажання культивують у серці ваші захоплення? Який вплив справляють ваші розваги на сферу ваших бажань в очах Бога? Якщо ви свідомо не контролюєте себе, мас-медіа культивують саме гріховні бажання. Пригадую, як ще в шкільні роки в будинку свого друга дивився

16

СВІЧНИК | 3, 2017

фільм, який виявився наповненим непристойностями. Опісля відчув віддалення від Бога. Я зрозумів, що через перегляд цієї брудної кінокартини мої бажання змінилися. У мене більше не було прагнення молитися і читати Слово. Моя плоть бажала того тілесного бруду, який я побачив у фільмі, тому мені довелося сповідувати перед Богом свій гріх і знову активно харчуватися Його Словом для відновлення свого розуму (Рим. 12:2). У мене є всі підстави вважати, що мій досвід не є чимось незвичайним або дивним для вас. Псалом 1 описує блаженство того, хто постійно розмірковує над Божим Словом і не стоїть на дорозі грішних. Але тоді ввечері, в будинку друга, я сидів на дивані злоріків, тобто перед телевізором, який підступно формував мої бажання. Зрозуміло, не кожне розважальне шоу справлятиме на вас такий вплив. Ми можемо тренувати себе в тому, щоб через більш «нейтральні» розваги звертати свій погляд на Господа в поклонінні і щоб міркувати про захоплення через лінзи Євангелія.

Ось чотири запитання, які допоможуть вам у цьому: Як це (вподобання, розвага або захоплення) відображає красу і Божу доброту в творінні? Як це відображає гріховність людства? Як це відображає нашу потребу в тому, щоб Спаситель змінив наші серця? Як це може посилити наше прагнення до відновлення, миру і тієї повноти життя, якими насолоджуватимемося всю вічність?

3 Ви більше скаржитеся на гріховний бруд у сфері розваг чи більше молитеся за людей, які в цьому беруть участь? Сфера розваг наповнена безглуздям, чуттєвістю і гріхом. Тому є спокуса більше нарікати на гріховні нерозумні речі, які роблять люди, ніж бачити в цих людях грішників, які потребують Спасителя. Замість постійних скарг моліться за спасіння тих, кого так легко засуджувати (1 Тим. 2:1-4).

4 Як мої розваги допомагають (або заважають) цінувати час, «…дні бо лукаві» (Еф. 5:16)? «Неможливо, щоб християнин, який витрачає більшу частину вечора (день за днем, тиждень

ТОЧКА ЗОРУ

«Голос Истины»

за тижнем і місяць за місяцем) на перегляд телевізора, інтернету і сучасних відео, міг мати християнське мислення... Біблійна програма оновлення розуму не сумісна зі світським програмуванням нашого розуму», — писав Кент Хьюз у своїй книзі «Духовні дисципліни благочестивої людини». Дональд Уїтні заявляв: «Якби віруючі витрачали на читання Біблії стільки ж само часу, скільки вони приділяють перегляду телевізора, то прочитали б усю Біблію за місяць, а то і швидше». Якби люди світу цього порівняли, скільки часу витрачають на розваги і скільки — на пошуки Бога через молитву і читання Біблії, що б вони сказали про ваші пріоритети? Життя — це пара, короткий подих, трава, що швидко в’яне. Не дозволяймо порожнім речам красти у нас те, що має незрівнянно більшу цінність.

Бог чекає від нас чогось більшого, ніж розваги «аж до смерті». Він Сам хоче стати головним Джерелом нашої радості.

7 Чи схиляє мене мас-медіа до пліток? Різні люди по-різному розуміють плітки. Для багатьох жінок пліткувати — значить обговорювати вагу акторки або її вбрання під час вручення нагород. Проте чоловіки, хоча і схильні насміхатися з «жіночих» пліток, роблять, по суті, те ж саме, коли починають обговорювати спортсменів. Той факт, що ми не знаємо когось особисто, не дає нам права поширювати плітки. «Нехай жодне слово гниле не виходить із уст ваших, а тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує» (Еф. 4:29).

5 Чи хотів би я, щоб мої діти (або мої підопічні) захоплювалися тим самим, що і я? Якщо ви батько або лідер (будь-якого рівня), то знайте, що ваші погані звички передадуться новому поколінню. Ви також будете відповідальні за те, що ваших дітей формуватимуть розваги і що вони виростуть матеріалістами, котрі люблять розваги. А ще вони мати8 муть серця, глухі до духовних істин. Вибираючи розваги, намагайтеся У чому ви частіше готові показувати зразок благочестя. піти на компроміс: у ваших християнських переконаннях чи 6 у виборі розваг? Кого або що прославляє ваше Знову-таки я не припускаю, що захоплення? всі розваги погані, але це запитання Кожне захоплення містить у допоможе вам знайти ідола в серці собі якісь цінності, і сфера розваг (якщо він є). Нехай вас насторожить, пропагує їх через ті чи інші проякщо ви часто думаєте або говопозиції. Найчастіше цінності сфери рите: «Я знаю, я — християнин, і розваг мають суто фінансову прине повинен це дивитися, але...» Це роду — вона готова пропонувати може бути ознакою того, що якась все, що можна продати. Дуже рідко розвага вам дорожча, ніж Бог. мас-медіа пропонуватиме такі хрис9 тиянські цінності, як мудрість, цнотЯкою розвагою ви готові поливість, страх Божий чи звеличення Ісуса Христа. Ось чому так важливо жертвувати заради життя, що ставити собі запитання: які цінності прославляє Бога? Я з дружиною вирішив відмовипропагує те чи інше телешоу, той чи інший фільм? Якщо не будемо тися від кабельного телебачення, міркувати про це, бажання нашого і тепер ми дуже рідко дивимося серця формуватимуться поза Пи- телепередачі. Ми не захоплюємося різними іграми і шоу, що не санням і всупереч йому.

приносять у наше життя жодних цінностей. Я також відмовився від додатків Facebook і Tvitter у своєму телефоні, щоб не було «ще однієї» спокуси витрачати свій час. Принцип тут простий: чим менше — тим краще. Життя набагато повніше, коли ми готові на правильні жертви, що прославляють Бога.

10

Як ваші захоплення впливають на виконання даного Богом покликання? Якщо правильно використовувати розваги, вони можуть слугувати великій меті: допомагати нам радіти життю, яке нам дав Бог; можуть зближувати нас із тими, кого ми любимо, і розкривати перед нами всю складність і красу світу, в якому ми живемо. Але розваги також можуть відволікати нас від даного Богом покликання. Якщо наша розвага — це тільки пасивна насолода, яка не мотивує активно творити або глибоко роздумувати, тоді наш вибір не можна назвати правильним. Якщо головне коло вашого спілкування пов’язане з тими, з ким ви контактуєте, «розважаючись», значить, ця розвага вже суперечить здоровому глузду. Бог чекає від нас чогось більшого, ніж розваги «аж до смерті». Він Сам хоче стати головним Джерелом нашої радості. Господь бажає, щоб Його діти все більше уподібнювалися до Христа і мали життя з подостатком. Він хоче вести, направляти нас, тому запитує тихо: «Чи чуєш ти мене?» 

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

17

ПРОБЛЕМА

Чи доводилося вам бути у ситуації, коли друг чи колега вас обманював? Яким було ваше ставлення після цього до такої людини? Звичайно, відразу ж зникла довіра. Стосунки стали натягнутими, і, мабуть, навряд чи ви далі продовжували довіряти йому.

У

сучасному світі брехня стала настільки популярною, що мало хто надає їй вагомого значення. Адже обманюють майже всі: політики складають легенди про краще життя для народу, ЗМІ пропонують вигадану справедливість, адвокати вдаються до неправди з метою виправдання клієнта… На побутовому рівні також доводиться зустрічатися з неправдою і лицемірством. Зазвичай обманюють навмисне. Одні приховують свої сімейні драми, інші — згубні звички, від яких не можуть звільнитися, ще хтось — свої непристойні цілі, щоб не зазнати осуду з боку оточуючих. До неправдомовства вдаються у веденні бізнесу задля фінансової вигоди, а ще, щоб уникнути покарання, яке чекає за вчинений злочин. Ще хтось — задля того, щоб видатися кращим в очах людей, ніж є насправді. І цей клубок усе більше і більше обростає брудом обману, лицемірства і відвертої брехні, ставши одним із найпоширеніших засобів інтриги, самозахисту та просування не тільки кар’єрними щаблинами, а й у житті.

Корені неправди Неправда, чи брехня, — це свідомо сказане твердження, яке не відповідає дійсності. В Євангелію від святого Івана читаємо: «Ваш батько — диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку,

18

СВІЧНИК | 3, 2017

і в правді не встояв, бо правди нема в нім» (8:44). Брехня — це гріх, який обплутав людство ще в Едемському саду. Вона часто намагається сховатися за благими намірами, але при цьому продовжує сіяти насіння розбрату в стосунках мільйонів людей. Адже з часом обман викривається і впливає на стосунки людей, зводячи все нанівець. Унаслідок цього руйнуються взаємини між друзями, у сім’ях і т. д. Будь-які стосунки, побудовані на брехні, — ніколи не витримають випробувань.

Правда про неправду Практично всі усвідомлюють, що обманювати — недобре. Адже той, хто обманює, повинен постійно бути на сторожі, пам’ятаючи що, де, кому і за яких обставин сказав. Його мозок перебуває в напрузі, відчуваючи внутрішній дискомфорт.

Брехня і лицемірство в світлі Біблії Бог каже, що неправда і обман за своєю сутністю не до вподоби Йому. «Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближ-

«Обман подібний до грудки снігу: що далі ти її котиш, то більшою вона стає». Мартін ЛЮТЕР

нього…» (Еф. 4:25). Бог покладає дуже велику відповідальність на того, хто знає, що брехня не угодна Богові і, тим не менше, обманює. Він застерігає: «…всім неправдомовцям… частина в озері, що горить огнем та сіркою…» (Об. 21:8). Біблія описує кілька видів брехні, які можна поділити на дві частини. До першої частини відноситься проголошення слів, а до другої — випадки, коли людина нічого не говорить, однак обманює. Лжесвідчення в суді, коли людина, знаючи правду, з різних причин говорить неправду. «…Говоріть правду один одному, правду та суд миру судіть у ваших брамах» (Зах. 8:16). Навмисне поширення наклепу на людину з метою зганьбити її добре ім’я. Господь попереджає: «Хто таємно обчорнює ближнього свого, — Я знищу того, високоокого й гордосердого, — його не стерплю» (Пс.

101:5). Поширення неперевірених чуток. «Не будеш ходити пліткарем серед народу свого.

ПРОБЛЕМА

Не будеш наставати на життя свого ближнього» (Лев. 19:16). Хто такий пліткар? Той, хто почув щось і, не перевіривши інформації, поширив її. «З браку дров огонь гасне, а без пліткаря мовкне сварка» — читаємо у Приповістках 26:20. Подібно до того як дрова підкладають у вогонь, щоб він горів, так і неперевірена інформація продовжує зростати. Чутки поширюються дуже швидко. Лестощі. Це догода людині, коли ви говорите про неї щось хороше, що не відповідає дійсності. Це може бути прикрашання рис її характеру чи дій. Ось що Біблія каже про це: «Бо немає в устах їх правди, нутро їхнє — згуба, гортань їх — гріб відкритий, язик вони роблять гладеньким» (Пс. 5:10); «Людина, що другові своєму підлещує, на стопах його пастку ставить» (Пр. 29: 5). Звичайно, буває й так, що ми іноді відзначаємо гідності людини, хвалимо її за якісь вчинки, просто дякуємо за щось. Це ми робимо щиро і справедливо, керуючись вдячним серцем. Лестощі ж,

«Людина, яка схильна до обману, ні в чому не заслуговує на похвалу, а кожна її відповідь — підозріла». Єфрем СИРІН навпаки, спотворюють правду. Замість того щоб сказати правду, людині намагаються сказати те, що їй приємне і що вона хоче чути. Другий «вид» обману полягає в тому, що у людині є надмірно велике бажання когось обманути, при цьому вона навіть нічого не говорить. Наприклад, людина щось приховує або ж двозначно мовчить. Біблія категорична стосовно обману і лицемірства. Апостол Петро у Першому посланні каже: «Отож, відкладіть усяку злобу, і всякий підступ, і лицемірство, і заздрість, і всякі обмови, і, немов новонароджені

немовлята, жадайте щирого духовного молока, щоб ним вирости вам на спасіння» (2:1-3). Апостол закликає зберігати себе від брехливих і лицемірних промов, оскільки це не наближає нас до Бога і спасіння. Богу не до вподоби, коли ми говоримо неправду навіть на чиєсь благо або заради своєї вигоди. Він ненавидить будьякий обман. «Оцих шість ненавидить Господь, а ці сім — то гидота душі Його: очі пишні, брехливий язик, і руки, що кров неповинну ллють, серце, що плекає злочинні думки, ноги, що сквапно біжать на лихе, свідок брехливий, що брехні роздмухує, і розсіває сварки між братів!» (Пр. 6:16-19). «Господи, визволи мою душу від обманливих уст і від підступного язика!» (Пс. 119:2). 

В’ячеслав ХОРОШЕНКО, пастор церкви с. Малево

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

19

П РА К Т И Ч Н Е Б О ГО С Л О В ’Я

Чого б ви хотіли мати у житті найменше? А чого б — найбільше? Зазвичай ми не хочемо проблем, страждань, горя і дуже прагнемо щастя, благословень та успіху. Утім, шукаючи відповідь у Слові Божому на ці запитання, нам слід звернути увагу на такий текст: «Діточки мої, — це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, — Ісуса Христа, Праведного. Він ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу. А що ми пізнали Його, пізнаємо це з того, коли заповіді Його додержуємо. Хто говорить: «Пізнав я Його», але не додержує Його заповідів, той неправдомовець, і немає в нім правди! А хто додержує Його слово, у тому Божа любов справді вдосконалилась. Із того ми пізнаємо, що в Нім пробуваємо. А хто каже, що в Нім пробуває, той повинен поводитись так, як поводився Він» (1 Iв. 2:1-6). Цей біблійний уривок закликає нас мати максимум Христа і мінімум гріха. Не подумайте, що мова йде, про те, що я можу собі дозволити трішки гріха. В жодному разі! Порушуючи таку тему, хочу вивести певну тенденцію та закономірність, які допоможуть жити побожним життям.

А

постол Іван, будучи свідком подій розп’яття Ісуса на Голгофі, від глибини душі просить не грішити. Крім того, Дух Святий спонукає нас робити кроки, які приведуть до того, що в житті християнина буде якомога більше Ісуса Христа і таким чином він провадитиме життя без гріха.

Як жити так, щоб не грішити? Перебувати в Слові Божому Апостол пише читачам своє Соборне послання з такою метою: «Діточки мої, — це пишу я до вас, щоб ви не грішили!.. (1 Iв. 2:1а). Чому нам так важливо перебувати у читанні та роз-

20

СВІЧНИК | 3, 2017

думах над Словом Божим? Хтось сказав: «Біблія збереже тебе від гріха або гріх збереже тебе від цієї Книги». Ісус каже: «… Як у слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями будете, і пізнаєте правду, — а правда вас вільними зробить!» (Iв. 8:31-32). Біблія звільняє від рабства гріха. Автор Псалма говорить: «Я в серці своїм заховав Твоє слово, щоб мені не грішити проти Тебе» (Пс. 119:11). Варто пам’ятати, що не можна жити без гріха, не перебуваючи у Писанні. Виникає запитання: як це робити? Однозначно, — розпочинаючи день із часу усамітнення з Богом, ми задаємо тон усьому дню. Адже це налаштовує нас на святе життя та дає сили протистояти спокусам. Один із пасторів практикує чудову звичку і завжди заохочує інших: скільки років із Богом

П РА К Т И Ч Н Е Б О ГО С Л О В ’Я

прожив, стільки разів прочитуй Біблію. Заповнюй розум текстами Писання. Коли румунського пастора Ричарда Вурмбранда посадили на три роки до в’язниці, то єдине, що його рятувало, — було Писання, яке він знав напам’ять. Після звільнення цей служитель написав 10 книг і 300 проповідей, які склав у розумі, будучи ув’язненим. Що ще нам допомагає? Це групи з вивчення Біблії, адже вони сприяють роздумуванню над Словом Божим. Тому служителі кожної церкви добре роблять, коли дбають про навчання членів церкви.

Одного разу сатана дошкуляв Мартіну Лютеру, що він не прощений Богом і нагадував йому гріх за гріхом. Тоді Мартін сказав сатані: «А тепер візьми чорнило і під всіма моїми гріхами напиши: «Кров Христа всі з них покрила». Одна з цілей церковного навчання через малі групи — це виховання характеру Христа. Коли ми вивчаємо Ісуса Христа, це мотивує нас просити прощення за зроблені гріхи та наслідувати Його характер. Дозвольте у вас запитати: яку рису характеру Христа ви досліджували протягом цього місяця, які благочестиві звички зрощували в собі? Який із текстів Слова Божого про Ісуса лежав в основі ваших роздумів? Адже Пізнавати Христа чим більше ми пізнаємо Ісуса, тим сильніше «А що ми пізнали Його, пізнаємо це з того, наша поведінка стає схожою до Його. коли заповіді Його додержуємо. Хто говорить: «Пізнав я Його», але не додержує Його запові- Додержувати Слово «А що ми пізнали Його, пізнаємо це з того, дів, той неправдомовець, і немає в нім правди! …Із того ми пізнаємо, що в Нім пробуваємо. коли заповіді Його додержуємо. Хто говорить: А хто каже, що в Нім пробуває, той повинен «Пізнав я Його», але не додержує Його заповіповодитись так, як поводився Він» (1 Iв. 2:3-6). дів, той неправдомовець, і немає в нім правди! Чотири рази повторюється слово «пізнавати». У А хто додержує Його слово, у тому Божа любов Кому не було жодного гріха? В Ісусі Христі. Ось справді вдосконалилась. Із того ми пізнаємо, тому надто важливо вивчати Ісуса Христа як що в Нім пробуваємо» (1 Iв. 2:3-5). Практичний Особистість: «…А коли хто згрішить, то маємо доказ пізнання Ісуса — це дотримання Його Заступника перед Отцем, — Ісуса Христа, Пра- заповідей. Які заповіді Христа ви знаєте і пракведного. Він ублагання за наші гріхи, і не тільки тикуєте? Скільки їх є? Відомий вчитель Біблії і за наші, але й за гріхи всього світу» (1 Iв. 2:1-2). розробник «Основного семінару» Білл Готтард Ісус — наш Заступник. Уявімо картину, як дослідив, що таких заповідей є 49. Ось кілька з Ісус упродовж місяця заступався за мої гріхи них: «…Покайтеся, бо наблизилось Царство Неперед Отцем Небесним? Якою саме вона була? бесне!» (Мт. 4:17); «… Ідіть за Мною, — Я зроблю вас ловцями людей!» (Мт. 4:19); «Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт. 5:48) та інші. Яка із заповідей Христа найбільше подобається вам і надихає жити переможним християнським життям? Коли в однієї дівчини запитали, що її найбільше дратує, вона відповіла: «Молодші брат і сестра». Тоді служитель запропонував їй написати книгу, під назвою «Як зробити своїх братів і сестер найкращими друзями». Сара, так звали дівчину, разом із братом і сестрою взялися за написання цієї книги. Ця книга набула неймовірної популярності і перевидавалася знову і знову. Сара започаткувала служіння малих груп «Яскраві світильники», де основний час приділяється вивченню характеру Христа. Саме так заповідь Ісуса стала дієвою в Юнак, що навчався у виші далеко від житті цієї дівчини: «Отак ваше світло нехай своїх батьків, пишучи до них листа, завжди світить перед людьми, щоб вони бачили ваші підписувався словами «ваш син». добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на Одного разу батько йому написав: «Те, що небі» (Мт. 5:16). ти наш син, ми знаємо. Але ми хотіли б знати, Отож нам варто пам’ятати: коли у нас мініякий ти син?» Незабаром батьки отримали листа, мум Христа, то буде максимум гріха. А коли ж який закінчувався словами: «Ваш слухняний максимум Христа, то буде мінімум та люблячий син». гріха. Вибір один: пізнавати Христа, Чи не так і в духовному світі? Те, що ми щоб жити без гріха!  визнаємо Бога за свого Отця, а себе вважаємо Його дітьми, — беззаперечно, добре. Але Юрій ДАВИДЮК, Небесний Отець хоче, щоб ми були слухняними директор Рівненського біблійного та люблячими дітьми. інституту за програмою ВЕЕ

ЯКИЙ ТИ СИН?

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

21

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

я ц р е с а т о т с и Ч

ім’я Попових пов ових их р раділа, аділ ад і а, іл а, щ що о їм їм в вдалося дало да л ся в ло вииинайняти на літо і туристичну базу для дітей церкви. Вони хотіли порадувати їх, а тому вирішили нікому про це не казати, поки не впорядкують і не приготують кімнати. Своїх дітей — Пилипа й Оксану — вони попросили допомогти їм прибирати.

— Тут так брудно, — схопилася за голову дівчинка. — Ніколи тут не буде чисто.

— Так, тут брудно, тому що багато років у цьому будинку ніхто не жив, — пояснила мама.

— Пилипе, — покликала мама сина, — ти і тато будете працювати на подвір’ї, а ми з Оксаною — в будинку. Батько і син почали складати каміння, збирати палиці, розкидані по подвір’ю, полоти траву, а потім взялися чистити виноград. Раптом вони почули крик і відразу ж із будинку вибігла Оксана.

— Ох, як це жахливо, — обурилася вона.

— Я не хочу бути тут. Одна мишка пробігла прямо біля моїх ніг. До того ж у кутках дуже багато павуків! Тут дуже брудно, а я не можу цього винести.

— Знаєш, моя дорогенька, почав батько, — це, звичайно, дуже погано, що тут є таке безладдя. Але коли ми закінчимо прибирати

C

22

СВІЧНИК | 3, 2017

і ск чисто, тобі захочеться тут залисскрізь крі різь ь буде б шитися.

— Ми чомусь завжди повинні робити те, чого не роблять інші. Чому інші діти з церкви не приходять прибирати? — накинувся на батька Пилип.

— Спокійно, — заспокоював їх тато. — Я наведу маленьке порівняння. Цей будинок символізує серце людини. Ми повинні щодня очищати його, інакше, воно буде схоже на цей занедбаний будинок. Подумайте: коли ви прийняли Ісуса у своє серце, ви стали храмом Божим. Щоб наш духовний будинок був чистим, потрібно очищати його щодня, інакше, у вашому будинку заведуться павуки егоїзму і стануть бігати мишки злості. Вони дуже швидко розмножуватимуться, так що в кімнаті молитви з’явиться павутиння ліні, а вікна душі будуть у пилюці егоїзму. Розумієте мене, діти?

— Так, я зрозумів, — відповів Пилип. — Ти говориш про мою поведінку, так?

— І моє серце теж потрібно очищати, — зізналася Оксана. — Я проситиму про це Господа. Люба дитино! Коли востаннє ти очищала своє серце? Бог чекає, щоб ти просила у Нього прощення за кожний поганий вчинок. Він завжди готовий простити тобі.  «Ключики для дітей»

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

Завжди прощайте «Пробач мені!» — слова чудові! Вони звучать, неначе ліки, Достатньо лише два цих слова — Й від щастя заблищать повіки. Але якщо ти не почуєш «Прости!» від того, хто образив, Нехай обличчя не сумує. «Не ображайся!» — Бог порадив.

Квітка при дорозі Квітка при дорозі вогником цвіла, Посмішку духмяну в пахощах несла. Кожному, хто поруч йшов чи проїжджав, Вітерець назустріч квітку нахиляв. Кожний кущ калини, кожне стебельце, Квітка чи травинка — знають всі про те: Створені Всевишнім не для себе жить, А життям коротким ближнім послужить.

Непрощення — тягар великий, Він незручнúй і неприємний, Він не дає тобі радіти, З ним свято гіркне й день — буденний. Прощай усіх: і друга, й брата, Й сестричці дай своє прощення, Бо в небі жде усіх відплата, Хто злість тримав, не мав смирення. Тож пам’ятайте, любі діти, — Прощати треба все й відразу. І не забудьте помолитись, Щоб Бог забрав з душі образу! Людмила ЖАКУН

Прикрі перехожі по дорозі йшли, Пелюсточкам ніжним болю завдали. Тихо помирала квітка на шляху, Не хотіла мстити їм за смерть лиху. Насадив Бог в серці квіти неземні — Тим багатством Божим служимо чи ні? Мир, добро та святість, доброту плекай, Пахощі любові ближньому віддай! Тетяна СИДЬКО

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

23

Д У Х О В Н А С ТАТ Т Я

Я

к ви вже зрозуміли, хочу повести мову про те, як жити не за світськими принципами, а за духом, як написано: «І кажу: ходіть за духом, — і не вчините пожадливости тіла, бо тіло бажає противного духові, а дух противного тілу, і супротивні вони один одному, щоб ви чинили не те, чого хочете» (Гал. 5:16-17). Цей вірш зі Слова Божого відкриває нам три важливі істини. Перша показує картину християнського життя, друга — вказує на силу християнського життя, третя ж — нагадує про проблему християнського життя.

тиянського життя. Ходити — це йти, робити крок за кроком, діяти, постійно рухатися. Зауважмо, як часто Христос використовує цей образ і запрошує людей іти до Нього і за Ним. «Іди за Мною», — каже Він Матвію та багатьом іншим, коли кличе їх до спасіння, служіння. Ісус закликає людей: «Прийдіть до Мене всі…» В Євангелію від Івана, в 10 розділі, Ісус образно говорить

про Себе як про Доброго Пастиря, Який кличе овець на ім’я, виводить їх з овечого двору, йде перед ними, і вони йдуть за Ним… В тому ж самому Євангелію Господь називає Себе «дорогою», якою Він запрошує людей іти до неба. «Я — дорога, і правда, і життя!» (Ів. 14:6). Отож з моменту спасіння, коли ми почули голос Спасителя і прийшли до Нього через покаяння, маємо продовжувати йти за Ним і йти з Ним! Слово «ходіть», що образно вжите тут, ми також розуміємо як «живіть», або «чиніть». Російський переклад цього тексту так і каже: «ПОСТУПАЙТЕ».

Картина християнського життя Слово «ХОДІТЬ», яке тут використовує апостол Павло, як на мене, дуже точно змальовує картину хрис-

ЖИТ ТЯ ПРОТИ ТЕЧІЇ

Християнське життя вкрай відрізняється від життя невідроджених людей. Це виявляється не лише в тому, що послідовникам Христа, як кажуть невіруючі люди, не можна пити, курити, лаятися чи ще чогось подібного. Це життя проти течії, усупереч багатьом світським нормам, урозріз усьому прийнятному серед більшості. Це щоденний вибір: вчинити так, як усі, чи за волею Святого Духа. Це щоденна боротьба, в якій беруть участь два ненависних супротивники: тіло і дух, де часто перемагає, на жаль, перший.

24

СВІЧНИК | 3, 2017

Д У Х О В Н А С ТАТ Т Я

Образ «ходити» дуже часто зустрічається в Біблії. Пригадаймо деякі тексти зі Старого та Нового Заповітів і погляньмо на їхній контекст. Перший текст, що спадає мені на думку, — Буття 5:24: «І ходив із Богом Енох, і не стало його...» Читаючи цей розділ, ми бачимо, що інші люди «жили», а про Еноха написано «ходив». Отож це слово підкреслює певний спосіб життя Еноха, життя, яке було до вподоби Богові! Друге місце Писання про «ходіння за Богом», записане у Повторенні Закону 13:5: «За Господом, Богом вашим, будете ходити...» Вище в цьому розділі читаємо про те, що, коли повстануть лжепророки і скажуть: «Ходімо за іншими богами», то євреї, не повинні «йти» за ними, тобто жити за іншими заповідями, поклонятися по-іншому і т. п. Вони мають «ходити за Господом». У Новому Заповіті, в Посланні до колосян 3:7-8, апостол Павло пише: «І ви поміж ними ходили колись, як жили поміж ними. Тепер же відкиньте і ви все оте: гнів, лютість, злобу, богозневагу, безсоромні слова з ваших уст». Тобто ви, колосяни, колись були невіруючими, жили й чинили по-іншому, поклонялись іншим богам, а тепер, коли прийшли до Христа, живіть по-іншому, говоріть по-іншому, чиніть, зрештою, ходіть по-іншому! В цьому ж самому посланні написано так: «Отже, як ви прийняли були Христа Ісуса Господа, так і в Ньому ходіть…» (2:6-7). У Посланні до римлян 6:4 також читаємо про «ходіння». «Отож, ми поховані з Ним хрещенням у смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя». Ми тепер повинні «ходити» по-новому! І останній текст у Новому Заповіті, що передає нам образ християнського життя як ходіння, слідування за Христом, знаходимо в тексті про преображення. Написано, що Ісус бере трьох учнів «та й веде їх… на гору високу…» (Мт. 17:1). І учні ідуть за Ним. Ось суть християнського життя — йти на «гору високу», до неба, йти за Христом і з Христом! Отож, думаю, тепер нам яснішим стає християнський заклик апостола «ХОДІТЬ», інакше кажучи, чиніть, живіть, дійте, робіть це постійно.

Зауважмо, що це наказ, який ми маємо виконати тепер. А також це заклик, який стосується не натовпу, а кожного зокрема! Я, ви, ми самі повинні ходити! Ніхто за мене, за вас цей шлях не пройде. Ми самі повинні його подолати!

Сила християнського життя Християнин — це той, у кому живе Дух Христа! І саме Він оживляє людину і робить її спроможною жити християнським життям, жити за Божою волею і виконувати заповіді Христа. Ми самі не зможемо досягнути вершини християнських чеснот, адже маємо грішну природу. Однак Дух Святий, Який живе в кожному християнинові, дає силу «ходити», як наказує Бог через апостола. «Ходити за Духом» означає чинити волю Небесного Отця, жити згідно з Його заповідями, змінюватися в образ Ісуса Христа, освячуватися! Можна спробувати «ходити» за своєю силою, за своїм бажанням і намаганням, але без оживляючої сили Духа Божого надовго людини не вистачить. Тому будь-які перемоги й успішні кроки в нашому християнському житті й служінні можливі лише завдяки Святому Духові. Отож «ходімо за духом», «ходімо в дусі», що значить — живімо у силі, яку дає Святий Дух.

Проблема християнського життя Проблема полягає в тому, що християнин відчуває конфлікт у собі, певну опозицію. Як написано, «тіло бажає противного духові, а дух — противного тілу, і супротивні вони один одному». Під тілом (або плоттю) тут мається на увазі не просто наше фізичне тіло, але наше гріховне єство, природа, що впливає на наш розум, волю і почуття. Слово Боже навчає нас, що після відродження стара природа нікуди не дівається, а залишається з нами і буде аж доти, допоки ми житимемо на цій землі. Апостол Павло говорить про цей внутрішній конфлікт у Посланні до римлян: «Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу,

але що ненавиджу, те я роблю» (7:15). Цей стан спонукає апостола Павла вигукнути: «Нещасна я людина!» (7:24). Ми, християни, також відчуваємо цю боротьбу між духом і плоттю, тож повинні вибирати «ходити за духом», тобто чинити похристиянськи. Життя показує, що ми не завжди буваємо переможцями і не завжди «ходимо за духом». Наведу практичні приклади. Дух і Слово навчають нас: бути вірними своїй дружині\ чоловікові, а плоть і світ кажуть: «Ні, будь розкутим, живи з багатьма партнерами»;  чесно заробляти гроші, а плоть і світ кажуть: «Ні, заробляй як доведеться, при потребі — обмани, вкради»;  шанувати батька і матір, а плоть і світ кажуть: «Ні, ти молодий, а вони старі, тож заважають тобі жити. Відвези їх кудись чи доручи їх комусь або ж віддай у будинок для літніх людей»; бути відповідальними за свої вчинки, бо «Бог кожну справу приведе на суд», а плоть і світ кажуть: «Їж, пий і веселись, бо завтра помреш… І все скінчено»; того, що «лагідність ваша хай буде відома всім людям», а плоть і світ кажуть: «Будь жорстким, і навіть жорстоким!» любити не тільки себе, але й Бога та ближнього, а плоть і світ кажуть: «Люби тільки себе!» Це приклади небагатьох життєвих перехресть, на яких ми повинні робити певний вибір і, на жаль, не завжди цей вибір у сучасних християн правильний. Тож закликаю вас бути духовно тверезими і не піддаватися на приманки лукавого, адже на того, хто живе за духом, неодмінно чекає нагорода! Визнаймо потребу «ходити» з Богом! Визнаймо перед Богом нашу нездатність і слабкість завжди «ходити за Духом» і просімо сили у Господа, Який щедро дає тим, хто просить у Нього згідно з Його волею.  Володимир БРИЧУК, пастор церкви ЄХБ с. Колоденка

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

25

З ГА Д У Ю Ч И М И Н УЛ Е

Звати мене Галина Мефодіївна Бодак (Шокун). Народилася я 12 липня 1939 р. на Уїздецькому хуторі в сім’ї віруючого селянина-середняка. Моїми батьками були Мефодій Гнатович Шокун і Ксенія Олексіївна Шокун (Павловська). В нашій сім’ї було п’ятеро дітей: Іван, Юлія, Софія, Микола і я. Мій дідусь, Гнат Миколайович Шокун, і бабуся, Февронія Миколаївна Шокун (Ревко), повірили ще в часи Першої світової війни, коли були біженцями в Катеринославі. Мої батьки, брати і сестри також були віруючими.

З

дитинства я ходила на зібрання разом із членами нашої сім’ї, але все це відбувалося ніби за звичкою. Питання віри мене мало цікавило. Мене можна було виховувати, якби хтось мав на це час і бажання. Реалії сільського життя такі, що замість слова «виховувати» вживають просте слово «годувати», а там — як уже вийде. Мама була героїчною жінкою, але в дитинстві я з нею мало спілкувалася. Вона весь час була зайнята господарством і важко хворіла на бронхіальну астму. Батька пам’ятаю мало. Його засудили до 10 років ув’язнення, оскільки він відмовився брати до рук зброю. Відбував покарання у таборі (станція Сухобезводне). Згодом повернувся звідти. Мою сестру звинуватили у зв’язках із націоналістичним підпіллям і засудили до 10 років ув’язнення з конфіскацією майна. У червні 1950 року у наш двір з’їхалося багато підвод, і люди почали розбирати наш будинок. Лишилося тільки три стіни з кухні і якийсь хлівець. Спочатку ми спали в тій кухні, а коли пішли дощі, «розлізлися межи людьми, як мишенята», як писав Т. Шевченко. У березні наступного року у с. Посникові вбили останніх

26

СВІЧНИК | 3, 2017

ПОВЕРНЕННЯ учасників націоналістичного підпілля. У сховку виявили якісь документи, які підтверджували зв’язок моїх батьків із підпіллям. Прийшла повістка, щоб батько, мати, сестра і брат з’явилися в райцентр. Тож вони поїхали підводою і... не повернулися. Щодня я вилазила на дерево і дивилася в той бік, куди поїхали мої рідні. Однак побачила їх лише через п’ять років. Відколи батьки поїхали, наше життя різко змінилося. Дядько дав нам із бабусею і дідусем одну недобудовану кімнату в своєму домі. Спала я за пічкою на соломі, вкритій рядном. Але тоді я думала, що так і треба жити, що немає іншого життя. Коли ж вступила вчитися в педучилище і мені в гуртожитку дали підковдру, я не знала, що з нею робити: залазити в неї чи так накриватися. Навіть не знаю, на які засоби ми жили. Пенсії тоді не було. Земля вже була в колгоспі. Пам’ятаю, нам допомагали віруючі. Брат Авакум Гопанчук пошив мені чоботи, сестра Люба Козлович — жакет із бабусиної спідниці. Якось дядько сказав бабусі і дідусю, щоб вони віддали мене в дитячий будинок, мовляв, тоді він їх утримуватиме (це були його батьки). Але, слава Богові, дідусь і бабуся не погодилися. Дідусь був господарним чоловіком, завжди збирав «матеріал», ще й віруючі з нашої громади допомогли, тож неподалік від дому молитви у Посникові

він збудував невеличку хатинку, де ми і жили. У школу я пішла у вісім років, бо до неї треба було ходити пішки 6 чи 7 км. Вчилася добре. Коли нас приймали в піонери (примусово), ми всі дуже плакали. Навіть галстуки були не справжні, а вирізані з червоного ситцю. В зібрання я ходила, навіть якийсь час співала у молодіжному хорі, хоча не мала здібностей. Тепер розумію, що мене шкодували, бо батьки були в тюрмі. У школі мене не переслідували через батьків, навпаки, іноді дарували тканину на сукню чи панчохи. Школа виховувала мене в комуністичному дусі, а оскільки я була дівчинкою слухняною, то багато чого сприйняла. Бабуся не могла протистояти школі. А ще я вважала себе дуже розумною і хотіла вчитися далі. Мені здавалося, що якщо я буду віруючою, то не зможу реалізувати себе, адже заборонено читати світські книги, ходити в кіно... Не засуджуйте мене одразу і не дивуйтеся. Мені було всього 15 років. І становлення особистості припало на час відсутності батьків. У комсомол я вступила ще в школі, тому що добре знала, що некомсомолка нікуди не вступить, а обрала педучилище…

1956 року з ув’язнення повернулася моя сім’я. Під час канікул я ходила в зібрання, але особливого бажання не мала. Батько щодня збирав нас на

З ГА Д У Ю Ч И М И Н УЛ Е молитву. Слухалася лише з поваги до нього, але молилася за звичкою. Я дуже віддалилася від батьків. За ті п’ять років вони мені стали ніби чужі. Школа і комсомол зробили з мене емоційно глуху людину, нездатну співчувати іншим. Сім’я зі мною вже нічого не могла зробити. Я пішла своїм широким шляхом. Після закінчення педучилища мене за розподілом відрядили працювати на Полісся. Цей період життя я називаю засланням. Для мене це був дуже важкий час. Там, де я працювала, була лише одна віруюча жінка. Православна церква стояла зачиненою. Із «заслання» я привезла собі чоловіка. Без Божого і батьківського благословення наш шлюб, м’яко кажучи, не був щасливим. Я закінчила історико-філологічний факультет Луцького педінституту, трирічні заочностаціонарні курси іноземних мов у Києві. Але знання, яких я так прагнула, не зробили мене щасливою. Проживання з сім’єю на квартирах із господарями, убозство, чоловік, який м’яко кажучи, не любив мене і не був господарем, мертвонароджені діти — усе це було наслідком неправильно розставлених пріоритетів у житті.

1964 року народився мій перший син Юрій. А за два місяці після народження дитини необхідно було виходити на роботу.

1965 року мене перевели на роботу в моє рідне село, ближче до батьків, тому що не було кому доглядати дитину. Заробляла дуже мало, а жили на квартирі. Десь через п’ять років чоловікові дали позику, і ми купили старенький будиночок, в якому я живу й досі. Виявляється, 1931 року його збудували віруючі люди для віруючої вдови. Дітей мені довелося виховувати самотужки. Чоловік раптово помер від надмірного вживання алкоголю (йому було всього лише 32). До того часу після трьох мертвонароджених дітей у мене вже був син Льоня, якому виповнилося півроку.

Я залишилася з двома дітьми. Батько, сестри і брат (служитель церкви) не раз мене просили покаятися, але я дуже боялася втратити роботу. Згодом почала зустрічатися з красивим і неодруженим учителем. Сталося так, що я завагітніла, хоча дуже цього не хотіла. Мій партнер від усього відмовився. Уже вирішила зробити аборт, тому що дуже боя-

Було дивно чути, коли 1 вересня директор школи побажав нам: «З Богом!» А коли 1990 року я випускала свій дев’ятий клас, то читала їм з Євангелія Господні заповіді. лася труднощів із маленькою дитиною, а найбільше — сорому (все ж таки була вчителькою). Батько і сестра, про все довідавшись, суворо-пресуворо заборонили мені брати ще один гріх на душу. Пообіцяли більше не сварити мене і допомогти в догляді дитини, коли вона з’явиться на світ. Я повинна була змиритися з обставинами. Сталося так, що Бог попіклувався про малюка ще в утробі.

17 травня 1975 року Павлик бадьоро з’явився на світ. Заміж мене з трьома хлопчиками ніхто не поспішав брати. Знайшовся один сміливець, коли Павлові було вже 12 років. Шість років ми прожили в цивільному шлюбі. Чоловік був інвалідом другої групи з нервових хвороб. Усе минулося б, якби не горілка. Він почав сваритися з моїми синами, тож ми допомогли йому піти, хоча з великими труднощами. Десь у 70-ті роки дуже посилилася антирелігійна пропаганда. Влада шукала чергового «ворога народу». Вчителів примушували чергувати біля православної церкви під час великих релігійних свят, а в зібранні чергували щосуботи і щонеділі, щоб переслідувати дітей, яких батьки брали із собою.

Чергування в зібранні ставило мене в дуже прикре становище. Там було багато людей, які знали мене з дитинства, які допомагали мені у важкі часи, там сидів мій добрий батько, якому було соромно за мене. Я сказала йому: «Якщо ви не хочете, я не буду приходити, нехай роблять зі мною що хочуть». Але батько на це мені відповів зі смиренням щиро віруючої людини: «Приходь, дитино. Хоч так почуєш Слово Боже». Нам наказували не підніматися з місця під час молитви. І ми сиділи. Досі соромно! Зараз нас можуть не зрозуміти, але ми дуже боялися влади. Наведу один приклад. В однієї вчительки померла дитина. Батько і бабуся дитини поховали її за православним обрядом. За участь у похороні вчителів викликали в район на «виховну бесіду». Я ніколи не думала, що СРСР розпадеться так швидко. З горбачовською «перебудовою» вчителі полегшено зітхнули. Було дивно чути, коли 1 вересня директор школи побажав нам: «З Богом!» А коли 1990 року я випускала свій дев’ятий клас, то читала їм з Євангелія Господні заповіді. Мій батько дожив до 84 років. Він дуже просив мене покаятися. Мені було страшно йти на зібрання. Здавалося, що люди тицятимуть на мене пальцями, що стеля впаде на голову. Адже багато років я була по інший бік барикад. Але я твердо вирішила, що час повертатися до Бога, з’єднатися зі своїми рідними, які всі були віруючими. Я ще працювала в школі, але вже нікому не було діла до того, яких релігійних поглядів я дотримуюся. Мені навіть випала честь бути першою вчителькою недільної школи церкви у с. Посників. Сьогодні я найбільше хочу, щоб мої діти і внуки поділяли мої погляди і були там, де я. 

Галина БОДАК, церква ЄХБ с. Посників

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

27

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

Потріскана від сонця земля, мов беззуба бабця, пожадливо вбирала в себе розпечене повітря, проте так і не могла вдихнути на повні груди; пожухлі спориші, топтані-перетоптані за літо людськими ногами, схожі на пасма давно нечесаного волосся, яке лишень трохи прикривало лисину поля. Важко навіть уявити, що якихось півроку тому тут красувалися оксамитові трав’яні шати, які досхочу купалися в щедрій купелі ранкових рос. Тоді жила надія, зараз — зневіра. Зневіра і туга: коли ж піде нарешті дощ? Дощу не передбачалося, на небі — бодай хмаринка. Спека… Що ж то вона напече цього літа?

У ЗАЗДРОСТІ НЕМА РАДОСТІ М

арина важко зітхнула. Так само немилосердно пекло в її серці. Вже не одне літо. Не один рік. Цілий вік, вважай, змарнувала — наче й не жила, бо що ж то за життя, коли так мулько і незатишно на душі? Кудись хотілося бігти, від когось втікати, чогось шукати… Марна справа — від себе не втечеш. «Боже, допоможи!..» — впала на коліна просто посеред поля і застогнала з відчаю. У відповідь — настояна спекою тиша. І раптом блискавкою докотилося здаля: «Від поганого насіння не чекай доброго племені»… Ця фраза перекотиполем вертілася за нею від самого дому. Так сказав за сніданком Сергій, коли помітив чорні кола в неї під очима.

— Що ти сказав, Сергію? — стрепенулася Марина і, не стримавши сліз, розпачливо мовила: — Це ти так підбадьорив? Дякую. Мені ж здавалося, у нас із тобою спільна біда…

— Біда спільна, — важко зітхнув чоловік. — Так само, до речі, як і гріх. Пожинаємо, Марино, те, що посіяли замолоду. Скривдили ми з тобою Надійку, ой як скривдили.

— Та до чого тут Надійка? — куди й поділися сльози, натомість злі іскорки, як завжди, затанцювали в куточках очей. — Знову за рибу гроші? Скільки можна? Довго ще будемо згадувати про неї? Коли то все було? Сьогодні інший біль: наша дочка знову не ночувала вдома. А син…

28

СВІЧНИК | 3, 2017

— …Не вилазить із «гадючників», — продовжив Сергій, запиваючи запіканку кавою.

— Отож бо й воно, — роздратовано мовила Марина, недобре зиркнувши на чоловіка: як тільки шматок може лізти в горло, коли в родині таке коїться? — Є про що думати, Сергію, є чим перейматися, а ти все однієї і тієї ж: Надійку, бач, скривдили. Ще скажи, що це вона нам Андрійка споює, чи Ганнусю на слизьке штовхає…

— Не вона, — знизав плечима Сергій. — Звісно, не вона. Просто зло не минає безкарно. Поглумилися над сиротою — от і маємо…

— Теж мені, сирота. Та вона краще від усіх прилаштувалася…

— Прилаштувалася — то й добре, Бог завжди турбується про сиріт. Я з іншого дивуюся: чому ти її так не любиш? Ви ж колись дружили.

— Згадав, що було за царя Гороха. Скажи відверто: не забув ти її й досі, — Марина різко відсунула тарілку і підвелася з-за столу. Ще мить — і за нею брязнули двері, поклавши край неприємній розмові. Сергієві такі витівки — не первина, тому особливо й не переймався: неквапом дожував сніданок і, прихопивши кепку, подався й собі із хати. Ще поки на роботу, треба напоїти худобу, підворушити сіно на полі, хай сохне — справ у господарстві завжди вистачає, бракує тільки рук. Так тішився Васильком, все думав: підросте, буде батькові поміч. А воно, бач, як усе повер-

нулося. І чого? Начебто ж добрим хлопчиком ріс, слухняним, змалечку до недільної школи бігав — дуже хотілося знати, як Бог створив світ і чому люди такі злі, що розіп’яли Ісуса Христа. Та рік за роком — інше товариство, лихе й недобре, мов твань болотна, затягнуло до себе. І вмовляли, і картали, навіть за ремінця бралися, та з хлопця — мов із гуся вода: школу занедбав, вдома не стикався, все в нього якісь «справи» з хлопцями. От і «досправлявся», на облік у поліції поставили. «Це за Надійку розплата, — відразу тоді здогадався Сергій. — Проклятий, хто кривдить сироту». Ця думка навідувалася до нього не раз, гризла, мов іржа залізо, роз’їдала душу і шипіла: «За сироту розплата! Мало тобі!» Хотів, було, з Мариною поговорити — та де там, навіть слухати не хотіла, щоразу втікала від розмови, як оце зараз. Нічого не вдієш, доводиться потерпати від її впертості.

«Б

оже, допоможи!» — плакала Марина, схилившись посеред поля, а серце вперто снувало свою павутину захисту від усього світу, і насамперед від Надійки, яка все життя — мов більмо на оці. І де вона лишень вискіпалася на її голову? Сиділа б у своєму інтернаті — всім було б легше… Марина добре пам’ятала той день, коли вчителька привела до класу синьооку білявку.

— Знайомтеся, — сказала коротко. — Це — Надійка. Досі у неї не було ні мами, ні тата, а зараз вона

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

має родину: житиме у Ставицьких, а вчитиметься разом із вами. Дружіть із нею, вона гарна дівчинка.

— Маріє Микитівно, — неголосно озвалася Марина. — Я трішки знаю Надійку. Можна, хай вона навчається зі мною за однією партою?

— Звісно, можна. Тим паче, поруч із тобою поки що ніхто не сидить… Надійка вдячно глянула на Марину і підійшла до парти… Увечері, коли дівчинка розповіла мамі, що подружилася з новенькою, та зраділа: — Я знала, доню, що в тебе добре серце, — сказала. — Дружи із нею. Чула про цю дитину, вона стільки натерпілася в інтернаті, хай хоч тепер живе в добрі. Ставицькі порядні люди — такі не скривдять. І ти не кривдь її, запрошуй до недільної школи.

— Та ж вона вже ходить до недільної школи, я її бачила там.

— От і чудово. Тепер матимеш подружку. Добре, якби на все життя… Марина з перших днів узялася опікатися Надійкою: то цукеркою пригостить, то книжку якусь при-

несе почитати, то в гості запросить. Їй хотілося і уроки разом готувати (яке там навчання в тому інтернаті? — Марина ж, що не кажи, майже відмінниця), проте Надійка не потребувала нічиєї допомоги: у математиці не пасла задніх, а мову знала краще від усіх у класі. Минув місяць-другий — і дівчинка стала першою ученицею в їхньому шостому «б». «Оце так, — невдоволено думала Марина, — досі я була першою, а тепер ця…» Зовні, звісно, не виявляла свого невдоволення, от тільки коли перед Новим роком роль снігуроньки, яку завжди грала Марина, раптом віддали Надійці, не стрималася, пожалілася мамі: — І чому всі помічають тільки Надійку? Хіба я була поганою снігуронькою?

— Ні, не поганою, — заспокоювала мама, — але зауваж: ти вже була, Надійка — ніколи. Зрештою, доню, чи варто перейматися якоюсь міфічною роллю? Ти майже доросла, тобі варто більше думати про Рут, Естер, Діву Марію — ось на кого потрібно рівнятися… А потім був інститут, і там теж Надійка — попереду, Марина — за

нею. Ненабагато, трішечки, але все ж… Вони лишалися подругами, хоча в серці Марини поселився черв’ячок, який непомітно, але постійно роз’їдав їхні стосунки. Надійка ніяк не могла збагнути, чому Марина стала такою дратівливою, прискіпливою, все було їй не так, все недобре. «Напевно, стомилася вчитися, — думала після чергових нападок. — Ось закінчиться сесія, почнуться канікули, відпочинемо — і все буде, як раніше». Та «як раніше» не було. В інституті ще якось трималися разом, зате в недільній школі, де обидві працювали наставницями, Марина постаралася створити подрузі недобру славу, мовляв, і оцінки у викладачів випрошує, і на хабарі не скупиться, аби тільки стипендію мати і першою бути — словом, Надійка не така вже й біла та пухнаста, як здається на перший погляд. Хтось вірив тим пліткам, хтось підсміювався і називав це заздрістю, бо ж знали Надійку: вона охоче йшла туди, де була потрібною, бралася за будьяку справу, і свою освіченість, що б там не казала Марина, ніколи не виставляла напоказ.

...Підступна заздрість, мов змія, звиваючи кубло в серці, ядовито просичала: «Цього вже я не допущу!

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

29

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

Інтриги росли, мов мильна бульбашка, яка не буває міцною: від найменшого дотику лопає, залишивши по собі неприємний мокрий слід. Так воно, власне, і сталося. Про те, що Марина з Надійкою вже давно не подруги, знали всі, крім, напевно, самої Надійки. Та ще Сергій, директор недільної школи, ніяк не міг повірити, що між дівчатами справді пробігла чорна кішка. Свого часу вони всі троє навчалися в одному класі, а оскільки жили неподалік одне від одного, то й дружили. Марину Сергій знав завжди, відколи пам’ятав себе: разом бавилися в піжмурки, збирали соковиті яблука в садку його бабусі, а коли залишалися наодинці, вимальовували плани, як колись побудують будинок радості, в якому миттю висушуватимуться сльози і серце сповнюватиметься щастям. Це була їхня спільна таємниця, і обоє вірили, що таки зможуть її колись реалізувати. Якось після дощу навіть звели такий дім із мокрого піску. Коли з’явилася Надійка, дружили втрьох, хоча глибоко в серці Марина була невдоволена з того: Сергій — її друг, і ділити його з кимось не хотілося. Про свою таємницю, звісно, не розповідали нічого новій подружці, а та й не допитувалася: після сірого й похмурого інтернату життя в домі Ставицьких їй здавалося раєм — тож вона насолоджувалася тим, що мала, і до чужих таємниць дівчинці не було ніякого діла. Сергій радів, що й зараз, коли виросли, вони всі троє, знову разом у недільній школі, тепер уже як наставники малечі. Ставився до обох приязно, от тільки інколи довше зупиняв свій погляд на Надійці, а та сором’язливо відводила погляд вбік і відходила десь подалі, вигадавши щоразу нові невідкладні справи. Від Марини це не заховалося, і підступна заздрість, мов змія, звиваючи кубло в серці, ядовито просичала: «Цього вже я не допущу! Не вистачало, щоб оця без роду і племені приблуда стала дружиною Сергія. Він — мій, і тільки мій». За любов не борються. Її вимолюють. Заспокоюють серце — і слухають, що скаже Бог: схвалить твій вибір, чи вкаже на когось іншого. Як часто ми, люди, вперто

30

СВІЧНИК | 3, 2017

не хочемо прийняти Божої волі і, зібравши докупи всі сили, боремося за своє. Тоді Господь просто стає збоку: борись, мовляв; подивимося, що з того вийде. Ще ніколи нікому не вдавалося перемогти без Бога. Марина це знала, та все ж… Серце, стиснуте удавкою заздрості, кволо благало: «Зупинися… Добре роби — добре й тобі буде». Гордий же розум владно наказував інше: «За своє щастя треба боротися. Борися!» І дівчина пішла в наступ.

І

з церкви Марина із Сергієм того вечора поверталися вдвох. Надійки не було, затрималася в університетській бібліотеці, обіцяла встигнути на останню маршрутку. Що ж, воно, напевно, й добре: сьогодні має все вирішитися. Нічого далі випробовувати нерви. Не залізні. Вони йшли мовчки, тільки опале листя шаруділо під ногами, та десь за чужим парканом надривно і хрипло гавкав пес. Проходячи мимо невеликого насипу із піску, на якому виросло не одне покоління дітей їхнього кутка, Наталка зауважила: — Дивися, Сергію, сьогодні ніхто вже не будує будинків радості на піску, як ми колись, пригадуєш?..

— Сьогодні діти мудрі, — посміхнувся Сергій, — знають, що жоден дім не стоятиме на піску. А що стосується дому радості, про який ми мріяли, то його треба зводити не на землі, а в серці. Це я знаю напевно.

— Чула, маєш намір зводити його з Надійкою? Хочеш одружитися з нею?

— Від тебе, Маринко, ніде не заховаєшся. Що то — стара дружба, — відповів Сергій. — Так, вона мені справді подобається. А що, дуже помітно збоку?

— Воно, може, й не помітно було б, якби Надійка менше плескала про вас своїм язиком.

— Що це ти кажеш? — щиро здивувався хлопець. — У нас із нею нічого нема. Що молився за неї — це правда, тільки Надійка того не знає.

— Ой, Сергію, який же ти наївний. Мені, можливо, варто було б мовчати, але ж ми з дитинства друзі. Думаю, мусиш знати.

— Про що ти? — сухо запитав Сергій, передчуваючи щось недобре.

— Розумієш… — почала Марина і зам’ялася. Нестерпно мучили докори сумління, та бажання відвоювати Сергія виявилося сильнішим від голосу совісті. — Надійка давно помітила, що очей з неї не зводиш. В університеті, сама чула, розповідала дівчатам, що, хоч ти їй нерівня (вона без п’яти хвилин вчителька, а ти — просто водій), проте вийде за тебе заміж, щоб завжди мати напохваті надійного наймита.

— Так і сказала: «наймита»? — не йняв віри Сергій.

— А чого ти ще чекав від неї? Хіба не бачиш, наскільки гордовита наша Надійка?

— Щось не помічав, — буркнув і зціпив зуби. Далі йшли мовчки аж до Марининого дому. Кожен думав про своє: Сергій прощався зі своїм ще не розквітлим коханням, а Марина роздумувала: вдало вона спрацювала чи ні? Біля самої хвіртки Сергій знову заговорив.

— Слухай, Марино, — запитав винувато, — а ти теж вважаєш мене неуком, яким можна тільки поганяти?

— За кого ти мене маєш, Сергійку? Ми ж друзі з дитинства.

— Тоді могла б завтра під час молодіжного спілкування повторити все те, про що зараз мені розповіла, в при сутності Надійки? Марина якусь мить мовчала. Сказати про подругу щось лихе за її спиною — це одне, тут нічого важкого немає, проте повторити неправду в очі — на таке не кожен наважиться. Але ж сказавши «а», треба казати й «б», а там уже — як буде, аби лишень відігнати суперницю від Сергія.

— Зроблю, як ти просиш, можеш не сумніватися…

В

ечір наступного дня Сергій запам’ятав на все життя. Він був безвітряним, сухим і теплим, хоча зараз, із відстані років, йому здавалося, що було б краще, якби падало каміння з неба, кресали блискавиці свої вогняні кривулі по всьому небу. Тоді, напевно, ніхто не прийшов би

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

Хай докорить тобі Господь, Марино, а я… Хто я, щоб судити тебе? на те спілкування і все, можливо, склалося б по-іншому. Та нічого подібного не сталося. Молодь спілкувалася про гріх пліткування. Згадували багато різних епізодів, і раптом Сергій, ніби підсумовуючи сказане, зауважив: — Та що там про чужих говорити, коли поміж нас не все гаразд. Запанувала тиша.

— Це ти про кого? — обізвався хтось із куточка кімнати.

— Про Надійку, — зітхнув Сергій. Очі в дівчини від подиву округлилися: це він жартує так?

— І не треба так здивовано дивитися, — не стерпіла, зірвалася з місця Марина. — Вдаєш із себе невинну овечку, а сама… Згадай, як розповідала дівчатам в університеті про Сергія… Не червоніючи, дівчина переповіла всім слово в слово вигадку, яку вчора сказала Сергієві. Вона настільки увійшла в роль, що вже й сама вірила в те, що казала. Надійка ж, пополотнівши, слухала подругу, і слова, мов груддя сухої землі, гостро дотикалися серця, розсипалися курявою: не продихнути.

— Ти що, Марино?! — спробувала запитати у подруги, але змовкла, вражена цинічною тирадою.

— Я не «що», а «хто», розумнице наша, — їдко мовила Марина. Запанувала гнітюча тиша. Всі позирали на Надійку. А та — ні пари з вуст. Підперши руками підборіддя,

подумки молилася: «Тільки б не заплакати… Господи, пошли мені сил»… У дитинстві її обмовляли часто, але то був інтернат, що візьмеш із сиріт? Позбавлені любові, вони не вміють дарувати любов… Але тут… І хто?.. Ще кілька хвилин тому вона вважала Марину найкращою подругою, майже сестрою. Що сталося? Звідки такий потік бруду?.. Та й Сергій… Виходить, він вірить у цю брехню, он як вороже дивиться. А здавалося…

— Надійко, що ти можеш сказати на своє виправдання? — вивів дівчину із задуми чийсь тихий голос. Отже, від неї ще чогось чекають? Вона має виправдовуватися? Але ж ні… Виправдовуються, коли винні. А тут… Що тут можна сказати?

— Є випадки, коли слів не треба, краще помовчати… — тихо відповіла вона.

— Бачите, їй нічого сказати, — переможно озвалася Марина. — Вона навіть не заплакала перед нами від сорому, бо сорому в неї давно немає. Завжди гордовитою була, такою ж і залишилася. А гордим, щоб ти знала, противиться Бог.

— Хай докорить тобі Господь, Марино, а я… Хто я, щоб судити тебе? Не дивлячись ні на кого, Надійка зникла за дверима. Темрява осіннього вечора взяла її відразу в свої прохолодні обійми, і дівчина,

прихилившись до найближчого дерева, гірко заплакала… Відтоді в церкві її не бачили. Дівчина перебралася в університетський гуртожиток, а коли навідувалася до своїх названих батьків, увесь час проводила з ними. Пізніше вийшла заміж — і про Надійку щораз рідше згадували в селі. Сергій за кілька місяців теж одружився. З Мариною. Та неприємна історія забулася, і подружжя могло бути щасливим. Могло. Але не було. Надійка вперто стояла між ними. І коли діти збились із дороги на манівці, Сергій відразу зрозумів: це — розплата за гріх. Марина ж, навпаки, все заперечувала: до чого тут Надійка?

«Б

оже, допоможи!»… Здавалося, Бог мовчав, і тільки неприємну історію юних літ укотре заганяв батогом у пам’ять. Згадай… У серці пекло вогнем, і сонце згори палило безжально. Порепана земля, задихаючись від посухи, лишалася байдужою до Марининого горя. «Розступися ширше, поглинь мене», — стогнала жінка. У відповідь — тиша: хто хоче смерті грішниці?.. 

Світлана БЕРЕЗА, рівненська церква «Відродження»

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

31

З А Р Х І В І В П А М ’Я Т І

ПРОТЕСТАНТИ НА ВОЛИНІ Відзначаючи 500-річчя Реформації, спостерігаємо значний зріст зацікавленості історією та діяльністю різноманітних протестантських церков та а об’єднань. Суспільний запит на а дослідження історії протестан-тизму спонукає як прихильниківв реформаційних ідей, так і їх про-тивників давати відповіді на а закономірні запитання: звідки и походить це явище; хто такіі «ранні» і «пізні» протестанти;; які передумови і причини по-ширення протестантизму; якк ставилися до таких рухів колись; яке місце займають протестантські громади в житті моєї країни, мого регіону, мого населеного пункту; як до ідей Реформації ставлюся я? Пропоную поміркувати над причинами зародження та поширення ідей пізнього протестантизму на наших теренах.

Причини зростання популярності ідей пізнього протестантизму на Волині в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. Біблійний Б текст чеською мовою, що м прикрашав сстіни дому м молитви у сс. Новоставці. Сьогодні розміщується р у домі молитви м ггромади ЄХБ.

Традиційні церкви на Волині в ХІХ ст. — збірна назва для позначення таких християнських конфесій, як православ’я, католицизм, лютеранство, що були поширені у Волинській губернії в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.

Дім молитви чеської громади баптистів у с. Новоставці, збудований на поч. ХХ ст. Фото 2015 р.

Н

еспроможність традиційних церков відповісти на виклики часу, з одного боку, спричинила зростання релігійної байдужості та атеїзму, з іншого — спонукала до пошуку інших можливостей задовольняти свої духовні потреби, що виявилося у феномені духовного пробудження. Негативні явища, присутні в традиційних церквах Волині (поєднання духовних та чиновниць-

32

СВІЧНИК | 3, 2017

ких функцій, використання матеріальних та фінансових ресурсів пастви як джерела доходів для священнослужителя, скорочення або скасування служби, аморальна поведінка священиків) були важливою причиною, що спонукала до прийняття ідей пізнього протестантизму на території губернії, проте не основною. Перехід в «іншу віру» стримувала низка факторів. Зокрема, людині важко

було визнати себе справді грішною, такою, що потребує спасіння, як це проповідували євангелісти. До внутрішніх чинників належали також сумніви щодо існування Бога чи доцільності релігії і церкви, страх відмовлятися від того, до чого звик тощо. Зовнішніми стримуючими факторами були страх перед відчуженням у сім’ї, неприйняттям оточуючими та протистоянням із колишньою церквою та владою. В умовах кризи традиційних церков, релігійної байдужості та суспільної агресивності широкий відгук знаходили протестантські ідеї: визнання авторитету Біблії в питаннях віри та повсякденного життя; загальне священство віруючих; удосконалення християнського життя завдяки богословським знанням; стримане ставлення до різнодумства; можливість для всіх віруючих брати участь у служінні й проповідуванні Євангелія. Духовна опора та ініціативність, які пропонували представники пізньопротестантських рухів, приваблювали насамперед людей середнього віку, що вже встигли розчаруватися в релігії або були дуже побожними, а також молодь, яка шукала основи для свого світогляду в мінливому світі. Цікавими, з цієї точки зору, є думки відомого проповідника та євангеліста В. Марцинковського. Пізній протестантизм, за його словами, виступав

З А Р Х І В І В П А М ’Я Т І

не релігією примусу, а релігією можливостей1. Другим важливим фактором було особисте життя протестантів, які вирізнялися високим моральним рівнем. Зокрема, українських баптистів православні священики характеризували так: «Штунди всі користуються репутацією людей більш моральних, навіть в очах православних селян, наприклад, у крадіжці останні менше всього схильні підозрювати штундиста. «Цей не украде, бо то штундовий», — говорять вони»1. Відзначалися й інші риси, які приваблювали людей: «У них вигнані нецензурна мова та лайка, суворо зберігається недільний день, не допускається п’янство ні вдома, ні в шинку тощо»2. Православні священики писали про вплив інших факторів, що привертали до протестантизму: любов до Писання, прагнення до грамотності, доброчинність, вміння вирішувати спірні ситуації без допомоги світських судів, поміркованість, винахідливість, чистота житла і подвір’я, організованість, акуратність, раціональне використання часу2. Життя громади було третім важливим фактором, що приваблював людей. Це виявлялося в піклуванні про духовні потреби її членів. Люди збиралися для того, щоб духовно підбадьорити одне одного, вивчати Біблію та дискутувати на різні богословські, етико-моральні та суспільні теми в світлі Євангелія. Часто сходилися і для того, щоб поспівати духовних пісень та поділитися переживаннями. Толерантність, увага до чужих проблем та дієва допомога і словом, і ділом, що вирізняла протестантів, підштовхувала багатьох, якщо не приймати їх вчення, то ставитися до них із повагою. Залучення віруючих, дітей, юнацтва до участі у богослужінні сприяло розвитку творчої ініціативи в церквах, давало можливості для особистого розвитку3.

1

Пізній протестантизм — збірна назва для позначення штундизму, баптизму, євангельського християнства, адвентизму, а у ХХ ст.

— п’ятидесятництва. В офіційних документах ХІХ — поч. ХХ ст. та православній літературі до прихильників ідей пізнього протестантизму застосовували терміни «штунди», «єретики», «сектанти». Сучасна історіографія пропонує такі назви: «євангельський рух», «євангельсько-баптистське братство», «євангельські віруючі», «віруючі».

Важливими привабливими рисами протестантських громад були матеріальна та моральна підтримка непрацездатних та нужденних одновірців, а також мінімальна сума витрат на потреби. Ще одним чинником, що опосередковано впливав на поширення пізнього протестантизму у Волинській губернії на початку ХХ ст., був вихід селян на хутори в ході столипінської аграрної реформи. Віддаленість від центрів релігійного життя зумовлювала так звані «церковні сходки». Близькість українських хуторів до німецьких колоній давала можливість колоністам проповідувати там і організовувати церковне життя за протестантським зразком. Отож на фактори зростання популярності пізнього протестантизму впливала низка чинників, зокрема протестантські ідеї, їхня моральність, принципи життя церковної громади, що, крім біблійного навчання, передбачали і душпастирську роботу з різними національними, соціальними та віковими категоріями. Значно впливали також і такі чинники, як проповідь та богослужіння національними мовами, а також взаємодопомога

Одним із головних чинників зростання популярності пізнього протестантизму була його відкритість до національної культури та мови, що відіграло значну роль у прийнятті баптизму чехами та українцями. Описуючи причини привабливості баптизму для чехів на Волині, священик із с. Квасилова Ф. Гейда Дім молитви та священик із с. Дідич у с. Новоставці, Дубенського повіту 2015 р. В. Зах зазначали: «Тягне… чехів (навернених до православ’я.

— Прим. автора) те, що там у недільні дні та в свята читають Євангелію і Св. Писання чеською мовою, співають церковні пісні та псалми і виголошують проповіді чеською мовою…»4. На факт проповіді рідною мовою у протестантів звертали увагу й діячі членів церкви та матеріальна підукраїнського національного руху. тримка.  Вони звинувачували православну церкву в її русифікаторській політиці, говорячи, що заборона читати Слово Боже рідною мовою «заганяє людей у католицизм і штунду»4.

Марцинковский В. Записки верующего [Текст] / В. Марцинковский. — Новосибирск: Посох, 1994. — С.12.

2 Бабий А. С. Система апологетической миссии РПЦ (конец ХІХ — начало ХХ века) на приходском уровне. // 105 лет легализации русского баптизма. — Українське релігієзнавство. — К.: УАР, Москва, 2011. — С. 73.

2011. — № 58. — С. 82-90.

3 4 Синичкин А.В. Российское молоВолынские епархиальные ведомосдёжное движение в начале ХХ века // ти. — 1906. — № 30. — С. 527-529.

Галина ЛЕВТЕРОВА, кандидат історичних наук, церква ЄХБ м. Березне

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

33

ВІДДІЛ ЖІНОЧОГО СЛУЖІННЯ

Село Олександрія вже кілька років поспіль стало місцем проведення християнських таборів відпочинку. Ось і цього року з 14 по 18 липня тут відпочивали 125 сестер з усієї Рівненщини. Темою для спілкування у таборі стали слова із Другої книги Самуїлової 22:30: «Із Богом своїм проберусь через мур».

Н

адзвичайно насиченим виявився перший день у таборі. Сестри знайомилися, родинно спілкувались одна з одною, а у вечірній час мали першу духовну страву. Відповідальна за сестринське служіння Таїсія Воронюк розкрила тему духовного спілкування. З′ясувалося, що мури ми зустрічаємо щодня у житті, але, тільки довірившись Господу, силою віри та молитви, християнин може їх здолати. Заступник голови ООЦ ЄХБ Михайло Ільюк у своїй проповіді акцентував увагу на молитві, у якій діти Божі черпають силу та відкривають для себе Небо. Він застеріг сестер від того, щоб молитва не стала релігійним обрядом, а погляд був спрямований на живого Бога. Справжньою насолодою у цей день для всіх стала участь у служінні сестринського комітету, який додав вечірньому служінню багатогранності своїм співом та майстерним його виконанням. Жінки у таборі були розділені на чотири групи. Група Ірини Доброчинської називалася «Живе каміння», Руслани Корольчук — «Гора»; група Тамари Новосад та Валентини

34

СВІЧНИК | 3, 2017

«Із Богом своїм Л Лозицької ї мала назву «Скеля», С а Людмили Лустюк — «Твердиня». Кожна з цих груп, відповідно до своєї назви, змістовно і зрозуміло розкрила свою тему, що відповідало і темі табору. Наступний день розпочався з біблійної години, яку провела відповідальна за навчання сестер в області Світлана Бондар-

«Для мене перебування у в таборі «Відпочинок і душею, і тілом, приємне спілкування з сестрами і збагачення мудрістю». Марія ІКОННІКОВА, м. Вараш

«Зустріч із новими людьми, нові враження, це — як світ, що доторкнувся до життя з Господом Богом». Людмила ХАРКЕВИЧ, м. Рівне

ВІДДІЛ ЖІНОЧОГО СЛУЖІННЯ

проберусь через мур» чук, на тему «Смирення». С В Вона зауважила, як важливо кожній сестрі розуміти значимість покори, смирення жінки в сім′ї. Як приклад навела матір Ісуса Христа Марію, яка своє життя впокорила волі Божій. Сестри зрозуміли, що сім′ї руйнуються тоді, коли порушуються засади стосунків між чоловіком і дружиною, які подав Сам Господь.

Вечірнє В і служіння і розпочала група сестер «Живе каміння». У центрі уваги присутніх були слова з 1 Петра 2:5: «І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовний». Кожна сестричка усвідомила важливість власного служіння Господу як живого камінчика у будівлі Христової Церкви.

«Дотик неба» — це: ій атмосфері, то здається, «Коли ти перебуваєш у подібн ен старається в чомусь допощо вже дійсно під Небом. Кож бшого. Для мене це не відпомогти іншому, підкріпити сла над собою і в допомозі слабчинок, а велика духовна праця , у таборі, вітають із Днем шому. Вже п’ять років мене тут ання щирі і з любов’ю…» народження. Я знаю, що ці віт Валентина МОШКУН, м. Дубно

Також учасниці табору мали можливість послухати надзвичайно важливу й актуальну проповідь про фінанси як один із важливих чинників християнського життя. Її виголосив директор Біблійного інституту Юрій Давидюк. Як правильно розпорядитися грошима, не потрапити в тенета кредитів та аферистів, як, зрештою, жертвувати на справу Божу, не ремствувати, а за все дякувати — ось низка проблем, з якими ми щоденно стикаємося.

Третього дня табору ранкове служіння було присвячене діткам, які старанно до цього готувалися, щоб долучитися до прославлення Господа. Щира подяка Богові за те, що ще один рік наші сестри мали нагоду відпочити тілом і душею, серцем торкнутися Неба і відчути його подих.  Тетяна СОЛОВЙОВА, церква с. Новомильськ

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

35

ВІДДІЛ ДИТЯЧОГО СЛУЖІННЯ

6 вересня понад 130 дитячих служителів із різних куточків Рівненської області з’їхалися, аби отримати натхнення для спільного служіння на навчальний рік, що розпочався.

СЛУЖІННЯ — це ЛЮБОВ, одягнена в РОБОЧИЙ ОДЯГ

С

аме такою була тема зустрічі. З вітальним словом до учасників конференції звернулася відповідальна за дитяче служіння в Рівненській області Ольга Мирончук та побажала, аби кожен із присутніх одягнувся в цей робочий одяг і служив дітям. Також учасники заходу малу змогу побачити презентацію із фото дитячих таборів, що відбулися в Рівненській області, і разом подякувати Богові, що мали змогу проводити їх у мирі та під Божою охороною.

Прославляючи Бога чудовим співом та грою на бандурі, святкову зустріч продовжив співочий гурт підлітків із церкви «Благодать» (м. Рівне) під керівництвом Алли Левчук. Далі проповіддю Євангелія поділився заступник голови ООЦ Михайло Ільюк: «Кожен служитель має Біблію, в якій виділені особливі вірші. Одним з особливих віршів, який дисциплінує, спонукає, запалює мене до служіння, є вірш із 1 Тимофія 3:13: “Бо хто добре виконує службу, той добрий ступінь набуває собі та велику відвагу в вірі через Христа Ісуса”». У контексті роздумів до кожного з присутніх пролунало запитання: «Як ми виконуємо наше служіння?» Михайло Андрійович виокремив чотири критерії нашого служіння: 1. Як я оцінюю сам себе? 2. Як оцінюють мене рідні, друзі, ті, з ким служу? 3. Як оцінює моє служіння Бог? 4. Успіх служіння — успіх явний для всіх (1 Тим. 4:15-16).

36

СВІЧНИК | 3, 2017

Організатори конференції запропонували учасникам чотири майстер-класи, де вони могли набути нових знань і навиків для служіння дітям різного віку. Майстер-класи проводили Лариса Яцкова, Галина Чайка та Андрій Бражник. Дещо незвичним і неординарним був семінар для найдосвідченіших дитячих служителів. Він так і називався — «Для тих, хто знає усе». Його провів пастор Першої рівненської церкви ЄХБ та відповідальний за дитяче служіння в Україні Олександр Ярмушко. Аби покращити дитяче сприйняття глибоких істин зі Слова Божого, служителям були запропоновані різноманітні саморобки та наочності, що підходять для кожної вікової категорії. Із великим задоволенням учасники слухали лекцію досвідченого служителя у праці з дітьми Оксани Кокотень (м. Луцьк). Вона звернула увагу на те, що наше життя подібне до олівця. «Незалежно від того, який олівець зовні, суть його не змінюється, головне у ньому — стержень, який має залишати слід, — розповідала лектор. — Бог створив нас із великим призначенням, тож якщо ми хочемо, щоби Він використав нас, повинні почати працювати, а Господь, у свою чергу, розвиватиме, допомагатиме нам у нашому служінні Йому. Якщо ми бажаємо, щоб наше життя було суцільною славою для Бога, ми повинні почати з тісних взаємин із Ним. Незважаючи на те, що стержень іноді ламається, бувають злети та падіння, ми маємо залишати гарний слід у нашому житті, адже щодня малюємо картину нашого життя з Богом», — завершила ілюстрацію служителька. Наостанок лекторка побажала кожному дитячому працівникові текст із Писання: «У ревності не лінуйтесь, духом палайте, служіть Господеві!» (Рим. 12:11).  Ірина НАУМЕЦЬ, відділ дитячого служіння Рівненського ООЦ ЄХБ

ЮВІЛЕЇ

САМ БОГ БЕРЕЖЕ СВОЮ ЦЕРКВУ

П

ісля молитви пастор церкви Володимир Нестерук першим до вітального слова запросив мера нашого міста Володимира Хомка. Незвично та приємно чути від представників влади про те, що запорукою благополуччя та процвітання нашого краю та й усієї України є християнська мораль та цінності в нашому суспільстві. У своїй вітальній проповіді пастор Ростислав Назарчук закликав, щоб ми, як християни, наслідували віру наших попередників і будували своє життя на міцній основі, якою є лише Христос Господь. Адже тільки Бог є незмінним, Він завжди був, є і буде Той самий. На свято до нашого дому молитви завітало чимало гостей із Рівного, інших міст України, а також із-за кордону. Пастори різних церков передавали свої вітання і побажання: щоб ми раділи тим, що спасенні; щоб завжди пам’ятали, що Бог не залишить нас і буде вести до кінця нашого земного життя та щоб у різних обставинах ми лишалися вірними Йому. Щоб панував у наших серцях Божий мир, який вищий понад наше розуміння — таким було побажання пастора церкви с. Колоденка Іллі Корнійчука. Також у служінні брали участь дуети, тріо, квартети… У їхньому виконанні лунали чудові пісні та псалми. Церква радісно і благоговійно співала «Отче наш» та «Вірую». До служіння долучилися і діти, прославляючи Господа своїм співом та

Урочисте святкове зібрання на честь 25-річчя з дня відкриття церкви розпочалося хоровим співом величальної пісні нашому Господу. Відзначення ювілею — це завжди погляд на пройдений шлях у минулому та плани, мрії, сподівання на майбутнє.

віршами. А гімн «Великий Боже! Як на світ погляну!» прозвучав у супроводі дитячого ансамблю камертонів, яким керує Світлана Меленчук. У відзнятому відеоролику була представлена коротка історія церкви. Цікаво було побачити фото та почути розповіді про те, як відбувалося відновлення церкви на її історичному місці. Вражає, які багатолюдні зібрання відбувалися колись! Також у відеоролику розповідалося і про життя нашої церкви сьогодні. «Все необхідне для життя і побожності дав нам Господь», — зауважив пастор Першої рівненської церкви ЄХБ Микола Гаврилюк. Михайло Ільюк, заступник старшого пресвітера ООЦ ЄХБ, побажав споглядати славу Господню та преображатися самим. Від Рівненського обласного об’єднання церков звернувся старший пресвітер по Рівненській області Василь Басараба, який привітав церкву словами Христа: «Я прийду незабаром. Тримай, що ти маєш, щоб твого вінця ніхто не забрав» (Об. 3:11). Вразило багатьох щире свідчення Світлани Берези, яке вкотре переконує, що легкою дорога до пізнання Бога не буває. А вірші і пісні, виконані Василем Вознярським, надихають молодь бути такими ж посвяченими Богові у своєму житті та служінні. Чоловічий хор, яким цього разу диригував Василь Іванович, сьогодні, як і завжди, звучить по-особливому.

Із заключною проповіддю до всіх присутніх звернувся В’ячеслав Нестерук, заступник голови Всеукраїнського союзу церков ЄХБ. Він пригадав про первосвященницьку молитву Христа (Івана 17). З цієї молитви ми можемо зрозуміти, якими хоче нас бачити Христос. По-перше: щоб ми були єдині. По-друге: щоб мали в собі досконалу радість, а також, щоб були святими та мали любов один до одного. На завершення святкового богослужіння пастори провели молитву благословення церкви на подальше служіння. Закінчилося свято, розпочнуться будні, і саме вони виявлять нашу справжню силу. Нас чекають і радощі, і випробування — без них не буває, проте пам’ятаймо: «Якщо ти в день недолі знесилився, то мала твоя сила» (Пр. 24:10). Та й якими б не були ті випробування та труднощі, хіба можуть злякати вони Божих дітей, якщо з нами Господь? Адже, незважаючи на щоденну боротьбу, яку доводиться вести з силами зла у світі гріха та беззаконня, церква Христова впродовж двох тисячоліть стоїть впевнено і «сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18) — Сам Бог береже, веде і направляє всіх Своїх дітей до вічного Царства.  Тетяна КОНОНЧУК, рівненська церква «Відродження»

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

37

ЮВІЛЕЇ

15 жовтня 2017 р. церква євангельських християн-баптистів с. Башарівка Радивилівського району відзначила 90-літній ювілей.

ЮВІЛЕЙ У БАШАРІВЦІ

«У

двадцятих роках ХХ століття у нашому селі було посіяно зерна Слова Божого. Одне зерно впало на…» — так за допомогою євангельської притчі ведучі урочистого богослужіння змалювали особливості заснування євангельської громади у с. Башарівці. Етап за етапом вони розкривали віхи життя церкви. А було воно, як і в більшості протестантських громад, дуже непростим. Процвітаюча і перспективна у міжвоєнний період громада вільних євангельських християн у с. Башарівка зазна-

ла важких утрат у роки війни. Багатьох молодих віруючих вивезено на примусові роботи до Німеччини або за відмову від участі у військових діях засуджено радянською владою до таборів. Настання мирного часу для церкви виявилося не таким уже й спокійним. Радянські державні органи конфіскували у башарівських віруючих будинок молитви, а невдовзі примусово об’єднали із громадою ХВЄ із сусіднього села Перенятина. Лише в 90-х роках п’ятидесятники змогли придбати собі приміщення у

сусідніх селах і створити окремі громади. Попри різноманітні труднощі, віруючі обох конфесій зуміли зберегти братні стосунки і цінують спільне минуле. Пастор церкви Станіслав Ковальчук згадав своїх попередників: Степана Королюка (1927 — 1929 рр.), Івана Левценюка (1929 — 1964 рр.), Олександра Павлишина (1964 — 1968 рр.) та Івана Бернадського (1968 — 2002 рр.). Урочисте богослужіння відвідало багато гостей. Громаду вітали пастори Василь Романюк та Анатолій Голота з

Громада вільних євангельських християн с. Башарівка, 1936 р.

38

СВІЧНИК | 3, 2017

ЮВІЛЕЇ

Молитва подяки та благословення

с. Дружби, Андрій Романюк та Володимир Калашніков із м. Радивилова, Анатолій Левценюк із м. Дубна. Теплими спогадами і роздумами над біблійними текстами ділилися пастори п’ятидесятницьких громад із навколишніх сіл Перенятина, Батькова, Копачова. Пресвітер Костопільської церкви ЄХБ Андрій Ярмушко привітав віруючих від імені Рівненського ООЦ ЄХБ, передавши громаді у подарунок пам’ятну Біблію. Невеликий молитовний будинок не міг умістити всіх, хто приїхав розділити з башарівськими євангельськими християнами-баптистами їхнє свято. А духовний спадок церкви береже

чимало віруючих у Радивилові, Дубні, Рівному та навколишніх селах. Найбільша делегація прибула з м. Радивилова. «Мир вам!» — з такими актуальними сьогодні словами пісні звернулися радивилівчани до церкви. Особливу атмосферу свята створював і спеціально прикрашений двір. На ґанку дому молитви розгорнулася відтворена старосвітська кімната, що приваблювала гостей старовинним хатнім начинням, майстерно вишитими і сплетеними речами, давніми фотографіями і низкою всіляких дрібничок. Урочистість завершилася спільним щедрим обідом на подвір’ї дому молитви.

Церкву вітає пастор С. Ковальчук

Зауважимо, що сьогодні громада ЄХБ у с. Башарівці нараховує заледве п’ятдесят осіб, частина з яких — літні хворі люди. Тим більше цінним для церкви став ювілей, адже він згуртував віруючих, дозволив відчути силу не в чисельності, а в єдності. Кожен намагався долучитися хоча б найменшим внеском у спільну справу. Усе це створило відчуття тепла, родинності і духовної близькості. 

Ліна БОРОДИНСЬКА, кореспондент «Свічника»

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

39

ЮВІЛЕЇ

15-те жовтня Посниківська церква очікувала як особливий день. Ця дата була обрана для святкування ювілею — 100 років від дня народження місцевої церкви. Похмура погода не затьмарила урочистості важливої події. Для святкування зібралося близько 600 людей. Серед них були брати і сестри помісної церкви, односельчани, гості із різних куточків України, а також із Німеччини і США.

«ОСІБНО, АЛЕ ВОЄДИНО» С

вяткове богослужіння розпочалось із виконання відомого християнського гімну «Люблю Твій, Боже, дім». Улюблену і знайому пісню підхопили присутні. «Господь серед нас», — виголосив пастор. «І є, і буде!» — почулося відлунням від хористів. Микола Георгійович Чайка, зазначивши особливість сьогоднішньої події, закликав усіх присутніх до молитви. З поетичними рядками привітання звернулись і ведучі свята — Микола і Надія Коїші. «Сьогодні — свято ювілею, хай ллється слава над землею за те, що Церкву Бог зберіг», — врочисто і піднесено заспівав хор. Опісля пастор Микола Георгійович звернувся до присутніх із словами Святого Письма: «Оце поклав каменя Я на Сіоні, каменя випробуваного, наріжного, дорогого, міцно закладеного. Хто вірує в нього, не буде той засоромлений!» (Іс. 28:16), наголосивши на двох періодах існування церкви. Період ізраїльського народу та інший період, коли Церква може існувати без стін, без домів молитви. Також він зазначив, що сьогодні війна примусила людей зі Сходу їхати на Захід, а у 1916-1917 роках — із Заходу на Схід. Наші односельчани звідти поверталися віруючими людьми. Пастор розповів про нелегкий шлях зародження та існування помісної церкви. Із жалем у голосі говорив про те, що багатьом братам за їхню віру довелося не повернутися додому із заслання, тюрем. Тож

40

СВІЧНИК | 3, 2017

на спомин про них тріо братів із церкви м. Ківерці виконали псалом. Він прозвучав дуже зворушливо, у багатьох зволожилися очі. І не тільки тому, що ще пам’ятають втрати в родинах, але із глибокої вдячності Богові, що Він через увесь цей не-

В. С. Антонюк простий шлях, зберігши Церкву, дозволив, щоб до сьогодення прийшла вістка спасіння. Микола Георгійович говорив про те, що сестри також страждали за віру. Пастор зазначив, що про це не пише історія, однак він пам’ятає Христю Козлович, Устиму Фесюк, Ганну Шевчук, з яких фізично знущалися чоловіки, рідня тільки за те, що вони вірили і ходили на зібрання віруючих. То була дуже висока ціна, сплачена за віру. Звернувшись до молоді, пастор побажав, аби вона доповнила історію, міцно стоячи в Ісусі Христі в час випробування свободою і матеріалізмом. Молитву подяки за попередників звершили син колишнього

члена Посниківської церкви, який був вивезений і відбував покарання у Сухобезводній, Олексій Михайлович Дорош, удова служителя Володимира Чайки Любов Павлівна Чайка, онук засновника і першого пресвітера посниківської громади

В. З. Басараба Артема Мельника, диякон помісної церкви Віктор Олександрович Назарчук. Із поетичним словом привітання, написаним спеціально до ювілею церкви, звернулися Ганна Грицюк, Ольга Цуманчук, Леся Ціона та Петро Боско. Зі спогадами та вітальною промовою до церкви звернулися пастор церкви ХВЄ с. Борбин — Василь Павлович Кудрик, який зазначив, що Посниківська церква дала початок його церкві; зауважив, що серед різних деномінацій існує Христова Церква та закликав присутніх любити братство. Сестра Світлана, внучка Хоми Баласюка, який у минулому був дияконом

ЮВІЛЕЇ

Посниківської церкви, а пізніше вивезений до Сибіру і там рукопокладений на пасторське служіння, дуже чуттєво згадала про своїх рідних, які покинули свій дім, бо полюбили над усе Господа, і сказала, що дуже вдячна дідусю, який зберіг для них духовний скарб. Пастор церкви ЄХБ м. Дубно В’ячеслав Григорович Карп’юк пригадав день свого шлюбу із

М. Г. Чайка дружиною Вікторією, через який поріднився з місцевою церквою. В’ячеслав Григорович наголошував, що потрібно пам’ятати історію, щоб згадувати наставників, як і написано: «Пам’ятайте наставників ваших…» Пастор церкви «Відродження» м. Рівне Ростислав Олександрович Назарчук акцентував увагу на тому, що Біблія вчить нас наслідувати не вчинки, а віру. Пастор церкви ЄХБ с. Острожець Віктор Нафанович Мельничук зазначив, що сьогодні святкує у своїй церкві і пригадав, про що проповідували і які тексти зі Святого Письма читали його наставники. Олександр Леонідович Хорошенко, пастор церкви ЄХБ м. Луцька, що

по вулиці Кічкарівській, відзначив, що навчився у своїй рідній церкві слухати проповідь Божого Слова і виконувати довірені доручення. Диякон церкви ЄХБ с. Здовбиця Володимир Миколайович Пархомей зауважив, що цей день мусить нам нагадати, ЗАВДЯКИ чому ми живемо і рухаємось, — а це завдяки милості Божій. Пастор церкви ЄХБ с. Малеве В’ячеслав Леонідович

А. Т. Чайка Хорошенко повідомив присутніх, що перейняв віру своїх наставників, а також вміння коротко проповідувати і побажав церкві перебувати в Законі Божому. Пастор церкви ЄХБ с. Звірів Володимир Кузьмович Савич згадував поіменно дорогих серцю наставників, які були поряд у певні періоди життя, а також ділився роздумами про велич Божу, яку бачив пророк Ісая не в оздобах чи золоті храму, спонукавши присутніх думати над тим, чому вони ходять сюди. Михайло Якович Жовнір — пастор, син Якова Пилиповича Жовніра, — зазначив, що його батько до цього часу виконує своє служіння: він молиться і переживає за церкву.

Зі словами вітання також звернувся староста села Олег Сергійович Дулік. Він розповів про те, що від початку життя його скрізь оберігали віруючі люди. Він знає, що син повернувся з АТО, бо за нього молилася церква, він переконаний, що тільки Бог змінює молодих людей, що збилися з дороги. «Слава Богу, що Церква є!» — закінчив промову староста села. І нам це не дивно чути. Але уявляю, як хотіли би це почути наші дідусі чи прадідусі! Василь Захарович Басараба, голова ООЦ ЄХБ Рівненської області, нагадавав церкві, що майбутнє — у Божих руках, і закликав до молитви за майбутнє церкви. Молитву-благословення звершили В. С. Антонюк, голова ВСЦ ЄХБ, В. З. Басараба і пастор помісної церкви М. Г. Чайка. Із заключною проповіддю до всіх присутніх звернувся Валерій Степанович Антонюк. Він вручив пам’ятне свідоцтво, зазначивши, що є церкви, в яких Бог робить щось особливе, серед яких і місцева церква. Валерій Степанович говорив про те, що церква — це особлива інституція, Голова якої Христос. «Вона три століття була у підпіллі. Чому? — риторично запитав він. — Відповіді немає. Але Христос постраждав перший. Він служить нам. Тому Церква Христа чудова у всі періоди історії. Як написано в Об’явленні 19:7, настане час весілля Агнця. Це буде час іншого виміру. І Його Наречена — Церква — одягне «чистий та світлий вісон, бо вісон то праведність святих». Нехай сила Святого Духа спочине на кожному. Нехай наша вірність буде такою, як і вірність попередників! І в свободі потрібно платити величезну ціну». По завершенні богослужіння всі присутні були запрошені до святкового столу, де могли поспілкуватися одне з одним. Слід зазначити, що цей день не обійшовся без гарних новин. З нагоди ювілею церкви була видана книга Ліни Бородинської «Осібно, але воєдино», яку всі охочі могли придбати.  Тетяна РЕВКО, директор недільної школи церкви с. Посників

3, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

41

НОВИНИ

ВІТАЄМО З РУКОПОКЛАДЕННЯМ! на пресвітерське служіння

на дияконське служіння

Валерія МАРКОВСЬКОГО

Олександра ВОДОП’ЯНА

Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 10 вересня 2017 р. в церкві с. Іванне Дубенського району. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба, його перший заступник Микола Чайка і пастор Дубенської церкви Святослав Карп’юк.

Дорогим братам бажаємо служити Богові «…у святості й праведності… по всі дні життя…» (Лк. 1:74-75).

ПАМ’ЯТІ ІВАНА СТЕПАНОВИЧА ПОПРОЖУКА На 68-му році життя відійшов у вічність Божий служитель, пастор здолбунівської церкви «Гефсиманія» Іван Спепанович Попрожук. Іван Степанович народився 3 вересня 1949 року в с. Кузьмівка Березнівського району в багатодітній християнській сім’ї. Змалечку батьки виховували його у Божому страху, прищеплювали любов до Його Слова.

1975 року він прийняв святе за вірою водне хрещення. Цього ж самого року одружився з Лідією Тарасівною Білецькою. Вони разом виховали трьох дочок і сина, які подарували їм дев’ятеро внуків. З 2005 року Іван Степанович звершував пресвітерське служіння в здолбунівській церкві ЄХБ «Гефсиманія», а 2008 року був рукопокладений на це служіння.

В I Т А Є М О із 60-рiчним ювілеєм!

Степана КОТЯЯ пастора церкви с. Великі Озера Дубровицького району

«…Будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь завжди в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця не марнотна у Господі!» (1 Кор. 15:58). Просимо вибачення у Ярослава Семегіна, пастора церкви смт Мирогоща Дубенського району, за неправильно вказане ім’я у минулому числі «Свічника». Редколегія

42

СВІЧНИК | 3, 2017

Після хвороби, 24 серпня 2017 року, Господь покликав Свого вірного служителя у вічність. Іван Степанович був доброю, лагідною, смиренною людиною. Пам’ять про його життєрадісність, сильну любов до Бога і довіру до Нього надовго залишиться в серцях тих, із ким він пліч-о-пліч звершував служіння, за яких переживав і молився. Нехай Сам Господь потішить його сім’ю і ствердить у надії на радісну зустріч у небесних оселях. ООЦ ЄХБ Рівненської області

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ «СВІЧНИКА»! Щиро дякуємо Вам за Ваші відгуки, запитання і побажання, які надходять до редакції. Надсилайте і надалі свої листи, зауваження, пропозиції та свідчення. Діліться особистими враженнями, думками та досвідом. Лише завдяки спільним зусиллям ми зможемо зробити наш журнал цікавішим. Наша адреса: редакція «Свічника», вул. Дворецька, 41, м. Рівне 33001 Електронна пошта: shev7lyuda@gmail.com Адреса в інтернеті: baptist.rv.ua Тел. (0362) 63-34-11; 26-20-65

Тема наступного числа журналу: «Люди золотого віку»

Ювілей у Башарівці

25 -річчя

відновлення «Відродження»

церкви на історичному місці

100

- річний ювілей церкви ЄХБ

с. ПОСНИКІВ