МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВИЙ ЖУРНАЛ НАУКА ТА НАУКОЗНАВСТВО № 1(67) by Alex Udovenko

МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВИЙ ЖУРНАЛ

НАУКА ТА НАУКОЗНАВСТВО

№ 1(67) 2010 Виходить 4 рази на рік Заснований 1993 р.

ЗМІСТ НАУКА ТА ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ І СУСПІЛЬСТВА Маліцький Б.А. Від фундаментальної науки до реальної практики інноваційного розвитку економіки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3 Попович О.С., Велентейчик Т.М. Про політику пріоритетів у сфері науково-технологічного та інноваційного розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . .13

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ НАУКОВОТЕХНОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ Вашуленко О.С., Грига В.Ю., Єгоров І.Ю. Побудова сценаріїв розвитку наукових кадрів в Україні на основі використання статистичних моделей . . . .28

МЕТОДОЛОГІЯ ТА СОЦІОЛОГІЯ НАУКИ Івченко І.С. Системний підхід та його роль в історії дендрології. . . . . . . . . . . . . .40 Перев’язко Н.В. Трансформація наукових парадигм у фізиці на межі ХІХ—ХХ ст. у контексті категоріального синтезу . . . . . . . . . . . . . . . . . . .55

ВЧЕНІ ТА НАУКОВІ СПІЛЬНОТИ Костенко О.О. Д.С. Штейнберг. Творчий портрет . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .64 Романець О.В. Наукова школа молекулярної біології та генетики Сергія Михайловича Гершензона . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .74 Бєсов Л.М., Звонкова Г.Л. Видатний організатор інженерної освіти в Україні Віктор Львович Кирпичов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .87 Глєбова А.М. В.С. Михалєвич та його наукова школа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .98

ЗАРУБІЖНА НАУКА. МІЖНАРОДНЕ НАУКОВО-ТЕХНІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО Кавуненко Л.П., Гончарова Т.В. Науково-технологічна система Чехії: аналіз трансформаційних аспектів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .111

ХРОНІКА НАУКОВОГО ЖИТТЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126 РЕЦЕНЗІЇ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132 АВТОРИ НОМЕРУ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .139 АНОТАЦІЇ (АНГЛ.). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .141

Відповідальність за підбір, точність наведених на сторінках журналу фактів, цитат, статистичних даних, дат, прізвищ, географічних назв та інших відомостей, а також за розголошення даних, які не підлягають відкритій публікації, лягає на авторів опублікованих матеріалів. Передрукування матеріалів, опублікованих в журналі, дозволено тільки зі згоди автора та видавця. Затверджено до друку вченою радою Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.М.Доброва НАН України та редакційною колегією.

Редактор, коректор — М.І. Київський Технічний редактор, комп’ютерна верстка та художнє оформлення — В.І. Мельніков Підписано до друку 06.04. 2010 р. Формат 70х100/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 11,05. Тираж 300 прим. Зам. 10-191. Видавництво «Фенікс». 03680, м.Київ-680, вул.Шутова,13, б. Тел.: 501-93-01 Свідоцтво ДК № 271 від 07.12.2000 р.

Наука та інноваційний розвиток економіки і суспільства Б.А.Малицкий

От фундаментальной науки к реальной практике инновационного развития экономики В свете представлений о науке и инновациях как главном источнике экономического роста стран и социально-духовного развития их граждан, центральном стержне государственности рассматривается проблема коммерциализации научных результатов, показаны негативные особенности и неэффективность государственной политики в научно-технической и инновационной сферах, для преодоления которых разработана Стратегия инновационного развития Украины на 2010—2020 гг. в условиях глобализационных вызовов. Очерчены роль фундаментальных исследований для инновационного развития экономики и их реальное состояние в Украине. В связи с изложенным указано на значение наследия Г.М.Доброва для решения названных проблем и приведены некоторые из его теоретико-методологических подходов и моделей. К наиболее важным и острым проблемам современности относятся пути, темпы и способы движения науки, начиная от фундаментальных исследований и заканчивая коммерциализацией НИОКР в социальной практике. Общая картина этого процесса на историческом фоне цивилизационного развития в последние полвека занимает все большее и большее место и обретает все новые и новые черты. Я имею в виду, что наука и результаты научной деятельности, трансформированные в современные технологии, опыт, навыки и знания людей, стали главным ис-

точником экономического роста стран и социально-духовного развития их граждан. Более того, наука и инновации сегодня выступают в качестве центрального стержня государственности. Если страна, даже будучи богатой природными ресурсами, такого стержня не имеет или, что еще хуже, его теряет, как, например, Украина, то ей очень сложно состояться как передовое и уважаемое в мире государство, устоять в глобальной конкурентной борьбе. И, как показали последние события, страны, экономики которых слабо опираются

Б.А. Малицкий

на инновации, сильнее всего подвержены разрушительным последствиям кризисов. Мировой опыт свидетельствует, что наука и инновации развиваются только в том обществе, где есть социальный (а не просто государственный) заказ на научные разработки, социальной практикой востребованы ученые и специалисты, существует органическая связь между наукой, производством и образованием, а государственная власть выступает в качестве стимулятора налаживания таких связей и организатора процессов инновационного развития. При этом, безусловно, сама наука должна обладать мощным коммерческим потенциалом, чтобы способствовать стимулированию роста социального спроса. К сожалению, в Украине ни востребованность результатов науки социальной практикой, ни коммерческий потенциал самой науки, способный преодолеть эту невостребованность, не отвечают современным требованиям и реальным потребностям нашего общества. Ради справедливости надо сказать, что в Украине и в прошлом — дорыночном — периоде проблема внедрения в практику научных результатов, хотя и была менее острой, но все же явно существовала. Ведь недаром еще в самом начале своего творческого пути в науковедении (в 60-х годах прошлого века) Геннадий Михайлович Добров старался глубоко и всесторонне изучить эту проблему. И в его знаменитой книге «Наука о науке», вышедшей в свет в 1966 году, изданной впослед-

ствии на 30 языках мира и переизданной в Украине в последний раз в 1989 году, а также во всех его последующих научных трудах мы находим всестороннее обобщение разнообразного и разномасштабного опыта поиска решений, связанных с развитием науки и использованием ее результатов. Я приведу здесь только несколько его теоретических обобщений и методических разработок, имеющих отношение к обсуждаемой проблеме. Рассматривая динамику изменения связей в классической триаде производство (Р) — техника (Т) — наука (S), Добров показал, что по крайней мере на определенных этапах развития экономики страны, связанных, в частности, с упором на использование инновационного фактора, темпы развития техники должны превосходить темпы развития производства, а наука должна развиваться быстрее, чем техника:

dS dT dP . 〉 〉 dt dt dt Анализ такого рода соотношений важен и в современных условиях, поскольку он позволяет лучше согласовывать возможности и потребности элементов триады и соответствующим образом расставлять акценты в государственной инновационной политике. Если обратиться к статистическим данным, так или иначе характеризующим приведенную триаду, например, в финансовом выражении (табл. 1), то мы увидим, что затраты на НИОКР с 2001 по 2007 гг. росли медленнее, чем промышленное производство, а также инвестиции в основной капитал в про-

Science and Science of Science, 2010, № 1

ОТ ФУНДАМЕНТАЛЬНОЙ НАУКИ К РЕАЛЬНОЙ ПРАКТИКЕ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ЭКОНОМИКИ

Таблица 1

Динамика основных финансовых показателей триады: наука (S) — техника (T) — производство (промышленность) (Р) за период 2000—2007 гг. Наименование показателя 1. Промышленное производство 2. Основные средства промышленности 3. Инвестиции в основной капитал в промышленности 4. Инвестиции в исследования и разработки 5. Инвестиции в операции с недвижимостью 6. Инвестиции в финансовую деятельность 7. Инвестиции в оптовую торговлю и посредничество в оптовой торговле 8. Торговля автомобилями и мотоциклами, их ремонт 9. Затраты на НИОКР 10. «Наукоемкость» бюджета

мышленности. Выбор 2007 года сделан потому, что именно в этом году впервые за многие десятилетия наукоемкость ВВП стала меньше 1%, что свидетельствует о скатывании Украины в разряд слаборазвитых в инновационном отношении стран. Приведенные в этой таблице данные говорят не только о том, что в Украине в последние два десятилетия динамика изменения связей в триаде наука — техника — производство повернута вспять, в противоположную от оптимального инновационного направления сторону, но и позволяют в совокупности с другими индикаторами экономического развития сделать ряд выводов, имеющих принципиальное значение для объективной оценки содержания государственной инновационной политики и складывающихся тенденций в этой сфере. Во-первых, денежный капитал в условиях отсутствия эффективных целенаправленных государственных ре-

Наука та наукознавство, 2010, № 1

2007 г. к 2001 г. (разы) в 1,47 раза больше уменьшились в 1,5 раза в 2 раза больше в 2 раза больше в 3,9 раза больше в 3,4 раза больше в 5,0 раза больше в 5,2 раза больше в 1,18 раза больше 1,63% : 1,9% (2009 г.) (2001 г.)

гуляторов финансовых потоков все более и более освобождается от участия в материальном производстве, особенно связанным с применением высоких технологий. Процесс его дальнейшего накопления осуществляется преимущественно за счет чисто финансовых и торговых сделок. Во-вторых, происходит перемещение конкуренции из сферы производства в финансовую сферу. Держатели финансового капитала конкурируют между собой за те сегменты денежного и товарного рынков, которые являются наиболее привлекательными с точки зрения получения прибыли. Несовпадение интересов денежного каптала с реальными общественными потребностями приводит к нарушению социальной рациональности структуры производства и структуры потребления. В-третьих, инновации, которые по своей природе предназначены для уменьшения издержек производства

Б.А. Малицкий

(экономия труда и ресурсов, повышение отдачи от потенциала используемых ресурсов), используются главным образом для максимизации прибыли на капитал, т.е. усиливается капитализация инноваций и основательно тормозится процесс их социализации. В-четвертых, перемещение конкуренции из производства в финансовую сферу существенно трансформировало смысл и правила конкурентной борьбы, усилило ее спекулятивную направленность. Результатом этого являются возрастание доли спекулятивных сделок, формирование фиктивного денежного капитала. Такое явление в экономике я называю «соросоизацией». В-пятых, фиктивный денежный капитал, оторванный от материального производства, стремится как можно быстрее обрести реальную товарную форму. Но это можно сделать только за счет роста цен на товарную продукцию и услуги, который определяется не экономической целесообразностью, а масштабами финансовых спекуляций. При этом рыночное движение данной продукции проходит до конечного покупателя в среднем от 5 до 10 финансовопосреднических фаз. В результате возрастает намного и цена товаров и услуг. Но при этом выгода достается не непосредственному производителю товаров, а держателям финансового капитала и многочисленным торговым посредникам. Т.е. финансовый капитал из живительного фактора для роста материального производства превращается в паразитирующую на нем силу. В-шестых, складывается общая тенденция нарастания дисбаланса в

использовании финансового капитала, ускоряется его переток из сферы материального производства не только в сферу спекулятивных финансовых операций, но и в сферу развлечений и чрезмерных затрат на роскошь. Можно сказать, что происходит своеобразная «карнавализация» экономики. В-седьмых, «карнавализация» и «соросоизация» экономической жизни серьезно влияют на социальные, моральные, политические, профессиональные и другие качества людей, на изменение в обществе ценностных установок, престижности профессий, отношения к созидательному труду. То, что это происходит на фоне усиливающегося имущественного расслоения населения, роста количества людей, находящихся за чертой бедности, огромного оттока за рубеж рабочей силы, особенно высококвалифицированных специалистов, очень сильно снижает возможности Украины реально перейти на путь инновационного развития. Перечисленные выше проблемы относятся к тем ключевым вызовам, которые формируют внутренние (украинские) условия перспективного развития экономики и общества на инновационной основе. Несомненно, следует учитывать и значение внешних вызовов, таких, в частности, как глобализация, последствия неолиберализации экономической жизни, перемещение на мировом пространстве центров инновационной и экономической активности и связанное с этим усиление мобильности ученых, специалистов и ряд других факторов. В проекте Стратегии инновационного развития Украины на 2010—

Science and Science of Science, 2010, № 1

ОТ ФУНДАМЕНТАЛЬНОЙ НАУКИ К РЕАЛЬНОЙ ПРАКТИКЕ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ЭКОНОМИКИ

2020 гг. в условиях глобализационных вызовов, одобренной прошлым летом на Парламентских слушаньях, эти вопросы достаточно хорошо проработаны. Как внутренние, так и внешние вызовы разработчики Стратегии попытались максимально учесть при составлении прогнозов и сценариев инновационного развития Украины на десятилетнюю перспективу. Стратегия опубликована, есть ее текст на сайте Верховного Совета, поэтому я подробно на ее содержании останавливаться не буду. Отмечу только ряд ключевых положений Стратегии, связанных, в частности, с необходимостью изменения концептуальных основ, определяющих роль функции государства в условиях рыночной экономики;

Наука та наукознавство, 2010, № 1

осуществления структурной перестройки экономики; адаптации национальной инновационной системы к условиям глобализации и повышения ее конкурентоспособности; переориентации системы продуцирования инноваций на рыночный потребительский спрос; внедрением системного подхода к управлению инновационным развитием. В Стратегии представлены прогнозные оценки и Сценарии инновационного развития Украины на период до 2020 года. Я отсылаю интересующихся подробностями данного проекта документа к опубликованным источникам и перехожу к следующей важной проблеме — проблеме коммерциализации результатов науки.

Б.А. Малицкий

В этом вопросе тоже не все так просто, как кажется на первый взгляд. Существует мнение, что стоит только немного административно и финансово поднажать на ученых и дело пойдет. Если оценивать коммерческую активность нашей науки только по уровню внедрения результатов НИОКР в отечественную экономику, то она, безусловно, окажется крайне низкой. Но если учитывать активность украинских ученых в выполнении зарубежных заказов, в том числе на коммерческой основе, то окажется, что она достаточно высокая. Так, объем зарубежных заказов, выполняемых институтами, относящимися к Минпромполитики, в последние годы стал превышать суммарный объем бюджетного финансирования и отечественных заказов. Что касается академических и вузовских ученых, то у них преобладает самостоятельная, индивидуальная активность в зарубежном научно-техническом сотрудниче-

стве. Результаты этого сотрудничества сложно поддаются учету, но экспертные оценки свидетельствуют, что такой вид использования наших ученых тоже имеет тенденцию к расширению. В целом же по науке Украины можно сформулировать следующую зависимость: чем меньше востребованы ученые в своей стране, тем больше они работают на выполнение зарубежных заказов. По степени отвлечения национального научного потенциала от решения внутренних проблем научного характера Украина опережает все даже самые развитые страны Европы, хотя там есть специальные программы межстранового сотрудничества с мощным финансовым обеспечением. Большая востребованность украинских ученых за рубежом свидетельствует, что наша наука сохранила еще достаточно большой творческий потенциал и в состоянии наращивать также и коммерческий потенциал. Таблица 2

Бюджетные расходы Украины на научно-техническую деятельность в 2009 г. (млн. грн.) Ведомства (выборочно) Всего по Украине Минпромполитики Национальное космическое агентство Министерство финансов Госуправление делами

Всего

Фундаментальные исследования

Прикладные исследования

Разработка важнейших технологий

Государственные программы

Развитие научной инфраструктуры

4362,24

2228,45

1783,99

19,44

34,38

55,4

34,57

—

28,12

—

0,56

0,6

—

0,6

—

53,37

—

24,59

19,44

—

0,13

54,63

—

50,64

—

Science and Science of Science, 2010, № 1

ОТ ФУНДАМЕНТАЛЬНОЙ НАУКИ К РЕАЛЬНОЙ ПРАКТИКЕ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ЭКОНОМИКИ

Приходится лишь сожалеть, что все это слабо используется в собственных национальных интересах. Корни этой проблемы было бы неправильно искать только в самой науке, как это сейчас делается некоторыми государственными деятелями и чиновниками, которые все настойчивее требуют от ученых доказательств коммерческой ценности их результатов. Во многом ситуация объясняется неэффективностью государственной политики в научно-технической и инновационной сферах. Можно привести немало фактов в подтверждение такого вывода. Вот один из них, характеризующий, в частности, бюджетные расходы на науку в 2009 г. Из таблицы 2 видно, насколько сильно извращены в стране приоритеты государственной поддержки науки. Большое практическое значение имеют созданные под руководством Г.М.Доброва в конце 80-х годов прошлого века оригинальные методы проблемно-ориентированных оценок, планирования и программирования научных исследований и разработок. Они открывают принципиально новую возможность проектировать научный потенциал и формы его использования по заранее заданным целям, приоритетам и ограничениям, тем самым сократив сроки проведения научных работ и повысив их эффективность. Эта принципиально новая возможность заключается в том, что при постановке научной задачи и отборе исполнителей для ее решения обязательно учитываются наряду с традиционными показателями, характеризующими на-

Наука та наукознавство, 2010, № 1

учный потенциал исполнителей, наличие у них тесных связей с заказчиком, возможность довести разработку до конечного коммерческого использования, а также наличие в коллективе лидера, который в состоянии обеспечить не только научное решение проблемы, но и организовать максимальное продвижение результатов исследования в практику. Конечно, сегодня в условиях рынка решение проблемы коммерциализации научных результатов нельзя возлагать только на самих творцов этих результатов. Нужны специальные посреднические механизмы и структуры, которые должны это делать постоянно в тесной взаимосвязи с учеными и потребителями результатов исследований. Но без заинтересованности самих разработчиков, без понимания ими правил и способов коммерциализации научных результатов эффективно проводить эту работу нереально. Это прекрасно понимал и Г.М.Добров, и его соратники, когда по их инициативе в Академии наук в середине 80-х годов прошлого века была создана система повышения управленческой квалификации для работников научных учреждений академии. За несколько лет работы в этой системе прошли обучение более 600 человек. Сегодня многие из ее выпускников возглавляют научные учреждения и их подразделения. Вероятно, есть необходимость возвратиться к опыту организации системы повышения управленческой квалификации научных работников. Эту работу, безусловно, следует строить на

Б.А. Малицкий

Рис. 1. Доминирующие функции и рациональное соотношение фундаментальных, прикладных исследований и разработок в инновационном процессе современной основе, с учетом реалий рыночной экономики. Инновационное развитие экономики невозможно без фундаментальных исследований. Фундаментальная наука, как известно, изучает законы природы и общества, без чего не может быть сколько-нибудь серьезных практических инновационных разработок. Фундаментальные исследования не только стоят в основе любых понастоящему новых инноваций. С середины прошлого века, когда инновационные процессы стали массовыми, фундаментальные исследования все больше начали выполнять очень важную роль — обеспечивать осуществление инновационного процесса на наивысшем в мире уровне научных

знаний. Именно такое органическое встраивание фундаментальных исследований в инновационный процесс, как показывает мировой опыт и прошлый опыт нашей страны, позволяет революционизировать развитие технологий и техники, обеспечивать ведущую роль инноваций в экономическом росте. Представление о доминирующих функциях фундаментальных, прикладных исследований и разработок в инновационном процессе, а также об их рациональном соотношении дает рисунок. Сегодня с разных сторон от политиков, чиновников и даже из уст некоторых организаторов науки приходится слышать достаточно безумную идею о том, что у нас чрезмерно «раз-

Science and Science of Science, 2010, № 1

ОТ ФУНДАМЕНТАЛЬНОЙ НАУКИ К РЕАЛЬНОЙ ПРАКТИКЕ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ЭКОНОМИКИ

дута» фундаментальная наука и что нам она не по карману и поэтому ее требуется свернуть. Сторонники этой идеи видно не понимают фундаментальную суть инновационного процесса и необоснованно идентифицируют фундаментальную науку с понятием «академическая наука». Украинский парадокс заключается в том, что чем сильнее сокращается потенциал фундаментальной науки, тем больше в стране возникает академий наук и академиков. Такая ситуация, как и волюнтаристское отнесение к фундаментальным исследованиям НИОКР, не имеющих никакого отношения к фундаментальной науке, серьезно искажают реальное положение дел. Действительный объем фундаментальных исследований в несколько раз меньше, чем показывает статистика. Это легко прослеживается, например, по таким результатам, как публикации в серьезных теоретических зарубежных изданиях, патентование за рубежом, количество международных премий в области науки, грантов, получаемых нашими учеными, и др. Истина же заключается в том, что, несмотря на титанические усилия руководства НАН Украины, где в основном сосредоточены фундаментальные исследования, сегодня из-за отсутствия современной экспериментальной и приборной базы большинство украинских ученых могут проводить свои исследования лишь в зарубежных научных центрах. И, наконец, необходимо напомнить, какие модели перестройки науки

Наука та наукознавство, 2010, № 1

предлагал Добров в своей переизданной в 1989 г. книге «Наука о науке». Таких моделей он выделял три — организационную, экономическую и инновационную. Основные черты организационной модели: — акцент на повышение роли творческой личности в научно-технических коллективах; — максимальная самостоятельность институтов, отказ от ведомственной подчиненности; — разнообразие форм организации научных исследований; — соблюдение принципа постоянной обновляемости научного потенциала. Основные черты экономической модели: — хозрасчетные (в современном выражении коммерческие) принципы организации НИОКР; — продукция науки и услуги — товар; — финансируются не вывески институтов, а проекты, решение проблем; — высшим критерием качества научно-технической деятельности является конечная народнохозяйственная эффективность. Основные черты инновационной модели: — выживаемость, а тем более развитие научного коллектива обеспечиваются за счет роста его инновационной активности; — целеориентация на достижение результатов мирового уровня; — становление гибридных структур науки, соединяющих все элементы инновационного процесса;

Б.А. Малицкий

— опережающее технологическое перевооружение научно-исследовательского процесса. Г.М.Добров особо подчеркивал, что реализация инновационной модели перестройки науки ведет к укреплению позиций фундаментальных исследований, к усилению их интеграции со всеми последующими переделами процесса познания и применения знаний. При этом он ратовал за то, чтобы была повышена роль фундаментального научного знания в формировании возможностей длительной эффективной жизни сменяющих друг друга поколений инноваций. Добров обратил внимание на то, что на практике мы все больше сталкиваемся с процессом такого инновационного развития, когда он обеспечивается за счет легко реализуемых, но быстро морально стареющих новаций, что наносит огромный ущерб экономике с точки зрения социальных интересов.

Сегодняшние реалии всемогущего рынка, несомненно, порождают дополнительные требования к перестройке отечественной науки. И нынешнее поколение науковедов, безусловно, старается в своих исследованиях и обосновании рекомендаций по формированию научно-технологической и инновационной политики учесть эти новые требования. Этому, несомненно, существенно помогает то, что Добров создал прочный научнометодологический фундамент, на котором можно выстроить такой каркас отечественной науки, который в состоянии максимально удовлетворять потребности современного общества и обеспечивать ее устойчивость в будущем. Именно поэтому он заслуживает всяческого уважения не только своих соратников и учеников, но и новых поколений молодых науковедов, которым не пришлось с ним работать.

Получено 10.03.2010 Б.А.Маліцький

Від фундаментальної науки до реальної практики інноваційного розвитку економіки У світлі уявлень про науку та інновації як головне джерело економічного зростання країн і соціально-духовного розвитку їх громадян, центральний стрижень державності розглядається проблема комерціалізації наукових результатів, показано негативні особливості й неефективність державної політики у науково-технічній та інноваційній сферах, для переборення яких розроблено Стратегію інноваційного розвитку України на 2010—2020 рр. в умовах глобалізаційних викликів. Окреслено роль фундаментальних досліджень для інноваційного розвитку економіки та їх реальний стан в Україні. У зв’язку з викладеним вказано на значення доробку Г.М.Доброва для вирішення названих проблем і наведено деякі з його теоретико-методичних підходів та моделей.

Science and Science of Science, 2010, № 1

О.С.Попович, Т.М.Велентейчик

Про політику пріоритетів у сфері науковотехнологічного та інноваційного розвитку Згідно з українським законодавством пріоритетні напрями розвитку науки і техніки мають відігравати ключову роль в системі державної підтримки наукових досліджень. Проте з 2006 року (з моменту, коли закінчився термін дії пріоритетів, затверджених законом 2001 року) ця система фактично виведена з ладу: державні науково-технічні програми з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні не формуються, конкурси проектів на формування таких програм не проводяться. Напевне, в будь-якій іншій країні в такій ситуації задля забезпечення дієздатності зазначеної системи продовжувалась би дія пріоритетів старої редакції закону, адже вони нічим себе не скомпрометували, і цілком очевидно, що нові їх уточнення не відмінять важливості того ж матеріалознавства чи біотехнологій і т.п. Але у нас така логіка не діє: Міністерство фінансів вважає, що раз нові пріоритетні напрями не затверджені Верховною Радою України, отже, пріоритетів просто немає і кошти для їх реалізації виділятися в державному бюджеті не повинні. Аналізу причин та шляхів виходу з цієї критичної ситуації присвячена ця стаття. Якщо згадати минуле, то можна зробити висновок, що Мінфіну здавна ті пріоритети зі своїми конкурсними програмами були не до вподоби, він систематично з року в рік знижував частку коштів, що виділялися на їх реалізацію. Тільки у перші два роки існування пріоритетних напрямів — 1994 та 1995 — було деяке намагання підвищити їх значення. На виконання державних науковотехнічних програм з усіх пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні в бюджеті 1993 року було передбачено виділити 1,7% загальних асигнувань на наукові дослідження. У наступні два роки цей відсоток подвоювався і досяг у 1995 році 7,3%. Далі ж спостерігався спад аж до значення близько 0,4% ВВП. Зауважимо, законом передбачено, що саме формування і виконання дер-

жавних науково-технічних програм є основним механізмом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. При цьому слід підкреслити: за період, що розглядається, Верховна Рада України принаймні тричі приймала законодавчі акти, якими визначалося, що на ці програми (саме на ці, а не на всі, які тільки можна придумати) має витрачатися не менше 30% коштів, виділених у державному бюджеті для фінансування науки. Тобто наведені дані переконливо демонструють послідовне витіснення даного механізму реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки із ряду вагомих факторів державного впливу на науково-технологічний розвиток. Нарешті після 2006 року з ним було покінчено взагалі.

О.С. Попович, Т.М. Велентейчик

Доводиться визнати, що, крім специфічно українських проблем, породжених політичною нестабільністю, яка майже позбавила дієздатності вітчизняний парламент, позиція нашого наукового колективу теж деким розглядається як одна з причин такого довгого зволікання з прийняттям нової редакції Закону «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки». Тож є, на нашу думку, потреба ще раз пояснити і обґрунтувати позицію ЦДПІН в цьому питанні. На протязі кількох останніх років у Центрі досліджень науковотехнічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України грунтовно досліджувалась ефективність політики пріоритетів української держави у науково-технологічній та інноваційній сферах. Були намагання детально проаналізувати не тільки фінансово-економічні та інституційноорганізаційні, але й навіть соціокультурні аспекти цієї проблеми у співставленні, звичайно, з тим, як такі проблеми розв’язуються у передових країнах світу, а також із чималим досвідом, накопиченим у свій час в Україні [1—8]. У результаті було виявлено цілий ряд принципово важливих методологічних та організаційних прорахунків, починаючи від спрощеного розуміння самого поняття пріоритету у цій сфері, різномасштабності й структурної невпорядкованості пріоритетів, яка в свою чергу зумовила невідповідність механізмів їх реалізації масштабам і рівню кожного з них. Адже для пріоритетів різного рівня і масштабів законом було передбачено лише один

механізм реалізації, як правило, не адекватний типу пріоритету. Не було передбачено й належного управління реалізацією пріоритетів і контролю ефективності цього процесу, до формування та реалізації пріоритетних напрямів дуже мало залучалась наукова громадськість. Необхідність визначення науково-технологічних пріоритетів на основі прогнозно-аналітичних досліджень була лише задекларована, але не виконувалась на практиці. Саме для усунення цих прорахунків було запропоновано методологію ієрархії пріоритетів зі специфічним для кожного її рівня механізмом формування та реалізації [5,6]. Адже треба щось робити, щоб перервати сумну тенденцію у фінансуванні ДНТП з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Протягом цього періоду змінювалися у нас президенти і уряди, склад Верховної Ради, проголошувались нові курси на інноваційний розвиток економіки, приймалися нові прогресивні закони, рішення Ради національної безпеки і оборони [9 — 13], а фінансування ДНТП, як і частка державного бюджету, що виділялася на науку, незмінно падали. Майже незмінно падав і відсоток промислових підприємств, що впроваджували інновації: в 1995 році він складав 22,9, у 2000 році — 14,8, у 2008 році — 13,0. Тобто жодного впливу всіх цих нових курсів, законів, указів і постанов на динаміку згаданих показників не спостерігається. Це свідчить, що ні для одного з численних урядів нашої держави ні наука в цілому, ні визначені законодавцем пріоритетні напрями насправді пріо-

Science and Science of Science, 2010, № 1

ПРО ПОЛІТИКУ ПРІОРИТЕТІВ У СФЕРІ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ТА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

ритетами не були. Тобто ніякої реально значимої політики пріоритетів науковотехнологічного розвитку за роки незалежності в Україні не було. Визначені законом пріоритетні напрями розвитку науки і техніки жодним з урядів нашої держави не сприймалися як пріоритети його діяльності, в кращому випадку вони позиціонувалися як деяка внутрішня справа Міністерства науки і технологій, потім — як один із не дуже істотних напрямів діяльності Міністерства освіти і науки України. Цікаво, навіть найбільш авторитарний з усіх наших президентів, як зараз його часом називають, Л.Д.Кучма підписав щонайменше 5 указів і розпоряджень, якими вимагалось вже з наступного року вийти на передбачені законом показники фінансування науки і науково-технічної діяльності. Проте вони відверто ігнорувались Мінфіном при складанні проекту бюджету. Мимоволі напрошується висновок, що не тими, хто проголошував ці нові курси і орієнтири, визначалась і визначається реальна політика. Які б не були президенти і уряди, прем’єри і міністри, а загальна тенденція нехтування пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки лишалася незмінною. Спеціальні дослідження цього питання свідчать: причина в тому, що в Україні склалося унікальне, таке, якого більше немає ніде у світі, всевладдя бюрократії. Це доводиться трактувати як системну кризу державного управління, яка виключає саму можливість проведення будь-якої послідовної державної політики. Адже ще Карл Маркс відзначав, що у ті періоди історії, коли

Наука та наукознавство, 2010, № 1

провідні класи і групи, борючись за владу, перебувають у стані нестійкої рівноваги, небувалої сили і впливу набуває бюрократія, яка замість того, щоб забезпечувати реалізацію політики, проголошеної політичними лідерами, сама починає визначати і реалізувати свою власну політику. На наш погляд, якраз такий період переживає зараз Україна, принаймні в реальній фінансово-економічній політиці найбільшим впливом у нас користується апарат управління, який не відзначається ні високою інноваційною культурою, ні особливою повагою до науки. Як це не парадоксально, але значна частина наших управлінців щиро не вірить у можливості інноваційного розвитку України, а твердження про світову тенденцію побудови суспільства і економіки, що базуються на знаннях, сприймає не більше ніж чергову піаркампанію тих чи інших політиків. Звичайно, перш ніж вдосконалювати деталі системи науковотехнологічних та інноваційних пріоритетів, необхідно вжити рішучих заходів для подолання системної кризи державного управління як в інституційному та організаційному планах (шляхом реорганізації системи управління науково-технологічним розвитком), так і в соціально-психологічному і соціокультурному. Проте відпрацювання механізмів реалізації, надання нормативно-правовій базі системної повноти також не можна відкладати на потім. Саме з цих позицій ми розглядали проект нового закону про науковотехнологічні пріоритети, внесений на

О.С. Попович, Т.М. Велентейчик

розгляд Верховної Ради України Міністерством освіти і науки та Кабінетом Міністрів України. Гаряче підтримавши нашу пропозицію щодо ієрархічної системи пріоритетів, в якій Верховна Рада України затверджує тільки верхній стратегічний рівень, МОН вирішив піти далі — позбавити цей верхній рівень будь-якого тематичного наповнення. Стаття 5 у внесеному на розгляд проекті звучала: «Пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки на період до 2017 року є: 1) фундаментальні наукові дослідження світового рівня; 2) прикладні наукові дослідження та науково-технічні розробки, результати впровадження яких найбільше сприятимуть забезпеченню розвитку вітчизняного виробництва високотехнологічної продукції та послуг в інтересах національної безпеки та конкурентоспроможної економіки; 3) інформаційне та матеріальнотехнічне забезпечення наукових досліджень і науково-технічних розробок». Тобто фактично замість визначення конкретних пріоритетних напрямів пропонувалось ще раз проголосити обов’язки держави щодо забезпечення розвитку науки, зафіксовані у Конституції України (ст.54, абз.3) та Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (ст. 31 та 34). Зрозуміло, що такі «пріоритети» нічого не змінюють і нікого ні до яких дій не зобов’язують. Цей підхід не міг бути нами підтриманий. Тому під час розгляду цього проекту 4 квітня 2007 року на засіданні Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти

від імені Центру ім. Г.М.Доброва було заявлено, що, крім «бюрократичної зручності» для його авторів, ніякого іншого сенсу затверджувати такий перелік пріоритетних напрямів немає. «Вивернутися з-під Верховної Ради» — ось основна ідея цього проекту. Задум цей реалізується такими формулюваннями пріоритетів, які б ні в чому не обмежували діяльність апарату управління. Члени комітету загалом підтримали нашу позицію, гостро критикували проект і вирішили утворити комісію з участю представників ЦДПІН, щоб кардинально його переробити. Разом з тим, щоб прискорити проходження через Верховну Раду, внесли його у незмінному вигляді на перше читання, маючи на увазі зробити всі правки до другого читання. Проте після прийняття проекту закону в першому читанні бурхливі події у Верховній Раді України відтіснили його на задній план. Згадана комісія так жодного разу і не зібралася, а дещо модифікований у формулюваннях, але незмінний по своїй суті проект наприкінці 2009 року знову виноситься на обговорення. Нещодавно на сайті Верховної Ради України з’явилися зауваження до нього головного науково-експертного управління ВР. Основне з цих зауважень по суті співпадає з нашими запереченнями: головне управління констатує, що проект спрямований на позбавлення Верховної Ради України ряду передбачених Конституцією України важливих повноважень. Адже фактично проект закону зводиться до того, щоб відсторонити Верховну Раду України від визначен-

Science and Science of Science, 2010, № 1

ПРО ПОЛІТИКУ ПРІОРИТЕТІВ У СФЕРІ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ТА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

ня пріоритетних напрямів науковотехнологічної політики і науковотехнологічного розвитку країни. При таких формулюваннях пріоритетів твердження, що вони «формуються на основі довгострокового прогнозу науково-технічного розвитку», звучить просто дивно. Що може змінитися в цих пріоритетах через 10, чи через 20, чи навіть через 50 років? Треба буде так само підтримувати і фундаментальну, і прикладну науку, розвивати її інформаційну та матеріально-технічну інфраструктуру. Хіба що рано чи пізно хтось зверне увагу, що в фундаментальних дослідженнях треба не стільки підтримувати ті, що вже на світовому рівні, скільки такі, які конче необхідно вивести на світовий рівень в інтересах майбутнього держави. Принаймні так ставиться питання в більшості розвинених країн. Ми можемо констатувати, що тенденція до визначення не загально декларативних, як у згаданому проекті, а тематичних науково-технологічних пріоритетів на найвищому рівні є сьогодні світовою тенденцією. Ось приклади останніх років. Конгрес США в 2003 р. приймає закон «Про національну нанотехнологічну ініціативу» —розгалужену тематичну програму, спрямовану як на розгортання фундаментальних досліджень, так і на організацію якнайширшого використання цього новітнього напрямку розвитку науки і технологій. У 2004 р. опубліковано американський стратегічний план реалізації програми національної нанотехнологічної ініціативи на 2005—2010 рр.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

Європарламент 13 листопада 2006 року затверджує 7-у рамкову програму з фінансуванням понад 50 млрд. євро з дев’ятьма тематичними пріоритетами та ще двома в галузі ядерної фізики і керованого термоядерного синтезу (на них — ще 2,7 млрд. євро). Конкретно це: 1. Здоров’я. 2. Їжа, сільське господарство та біотехнологія. 3. Інформаційні та комунікаційні технології. 4. Нанонауки, нанотехнології, матеріали та нові виробничі технології. 5. Енергія. 6. Навколишнє середовище (включаючи зміни клімату). 7. Транспорт (з аэронавтикою включно). 8. Соціально-економічні та гуманітарні науки. 9. Безпека і космос. На додаток до них ще дві теми в рамках проектів Евроатому: 1. Дослідження з термоядерної енергії; 2. Поділ ядра та захист від радіації. У Росії з деяким запізненням порівняно із США — в лютому 2007 року — Президенту представлена програма розвитку нанотехнологій і наноіндустрії до 2015 року вартістю 30 млрд. рублів на 5 років. Незважаючи на зауваження міністра економрозвитку Германа Грефа, що бюджет 2007 року вже затверджено і фінансування програми можливе лише з 2008 року, прийнято рішення розпочати фінансування вже в 2007 році, спрямувавши на цю програму всі додаткові доходи бюджету. Цікаво, що основним аргументом для

О.С. Попович, Т.М. Велентейчик

такого поспіху є не те, що дослідження в цій галузі в Росії ведуться на світовому рівні (як це пропонують автори внесеного до Верховної Ради України проекту), а істотне відставання від Японії та США! Можна навести ще цілий ряд прикладів, які підтверджують, що спроба відмовитись від тематичних пріоритетів стратегічного плану, реалізована в проекті, внесеному до Верховної Ради України, аж ніяк не відповідає світовій тенденції. Водночас згадка у проекті про довгостроковий прогноз науково-технічного розвитку є лише пустою фразою, яка цілком у стилі підходів, що склалися останнім часом у нашій системі управління, й нікого і ні до чого не зобов’язує. Ми бачимо ще один доказ цього і в тому, що результати прогнозно-аналітичного дослідження, виконаного в рамках Державної програми прогнозування науковотехнологічного та інноваційного розвитку на 2004 — 2006 роки, фактично повністю проігноровані в тексті внесеного на розгляд Верховної Ради України проекту. Тож повернемося до розробленого в ЦДПІН іншого проекту даного закону, в якому передбачені суттєві зміни самої системи пріоритетів, їх місця і ролі в реалізації державної науковотехнологічної політики [14] і який, власне, й став тим поштовхом, що спонукав тодішнє керівництво МОН України запропонувати свої «суперпріоритети». При його розробці ми виходили перш за все з результатів, одержаних в процесі прогнозно-аналітичного дослідження, тобто з узагальненої думки наукової

громадськості (основні результати цієї програми представлені на спеціально створеному для цього сайті [15]). Крім того, намагалися врахувати результати проведених працівниками Центру ім. Г.М.Доброва досліджень ефективності державної науково-технічної політики в Україні, зокрема конкретної практики формування та реалізації державних пріоритетів у цій сфері. Для ліквідації розбіжностей у трактуванні в проекті нового Закону «Про внесення змін до Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» (див. [13]) пропонується дати наступне визначення терміну пріоритетні напрями розвитку науки і техніки: «науково, економічно і соціально обґрунтовані напрями наукових досліджень і розробок, що визначають головні орієнтири науково-технологічного розвитку і одержують особливу підтримку держави в інтересах досягнення чи утримання високого рівня наукових розробок та забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної економіки». Таке формулювання виключає недоречні дискусії з приводу того, чи будуть продовжуватись дослідження, які не потрапили до пріоритетних, з одного боку, і чи припустиме становище, коли середній об’єм фінансування проекту, віднесеного до пріоритетних, удвічі менше, ніж взагалі фінансування одного науково-технічного проекту в середньому по Україні [16]. Ми переконані, що значної частини названих вище недоліків можна позбутися шляхом формування ієрархії пріоритетів зі специфічним для кожного її рівня механізмом формування

Science and Science of Science, 2010, № 1

ПРО ПОЛІТИКУ ПРІОРИТЕТІВ У СФЕРІ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ТА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

та реалізації. У нашому проекті пропонуються 5 рівнів ієрархії: — стратегічні пріоритетні напрями розвитку науки і техніки в Україні (терміном на 15 — 20 років); середньострокові (терміном на 3 — 5 років) пріоритетні напрями розвитку науки і техніки загальнодержавного значення; — середньострокові регіональні пріоритетні напрями розвитку науки і техніки загальнодержавного значення; — середньострокові пріоритетні напрями розвитку науки і техніки галузевого рівня; — середньострокові пріоритетні напрями розвитку науки і техніки місцевого значення. Подібна ієрархічна структура пріоритетних напрямів вже була запроваджена в Законі України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні». Проте в зв’язку з тим, що механізми стимулювання інноваційної діяльності, передбачені Законом «Про інноваційну діяльність», були спочатку заблоковані призупиненням дії статей 21 та 22 цього закону при ухваленні закону про Державний бюджет, а потім на пропозицію Мінфіну виключені з нього повністю, ніякого практичного значення це майже не мало. Тому в ЦДПІН було підготовлено також проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про інноваційну діяльність», який дозволить завдяки пропонованим змінам реанімувати існуючий закон і уточнити самі пріоритети з урахуванням результатів виконання Державної програми прогнозування науково-технологічного

Наука та наукознавство, 2010, № 1

та інноваційного розвитку на 2004— 2006 роки. В обох нових проектах пропонується законодавчо — на рівні Верховної Ради України — затверджувати тільки верхній щабель ієрархії — "стратегічні пріоритетні напрями розвитку науки і техніки в Україні" та "стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності". Проте, на наше глибоке переконання, це обов’язково мають бути тематичні пріоритети. Середньострокові ж пріоритетні напрями загальнодержавного значення передбачається затверджувати рішеннями Кабінету Міністрів України, галузевого — колегіями міністерств і відомств, місцевого — Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, державними адміністраціями міст Києва та Севастополя. Така ієрархічна система пріоритетів дозволятиме чітко визначити відповідальність органів влади за виконання відповідних досліджень і розробок, повніше застосувати можливості програмно-цільових підходів до їх реалізації. Затвердження середньострокових пріоритетів, тобто переліків найбільш перспективних напрямів науковотехнологічної та інноваційної діяльності, фіксує, в розвитку яких напрямів зацікавлена держава, проте зовсім не означає автоматичного формування щодо кожного з них державних програм. Після оголошення цих переліків має проводитись конкурс на формування державних науково-технічних

О.С. Попович, Т.М. Велентейчик

та інноваційних програм, і тільки ті з проектів програм, які будуть оцінені експертизою як найбільш результативні й реальні, можуть отримати фінансування з державного бюджету. При цьому якщо науково-технічні програми виконуються практично повністю за бюджетні кошти, то інноваційні — на паритетних началах: держава бере на себе не більше половини вартості відповідних робіт, решта витрат — за рахунок зацікавлених виробничих підприємств або кредитів, взятих під їх відповідальність. Напевне, доцільно було б запровадити деякі інші механізми стимулювання, які посилювали б ринкову конкурентоспроможність науковотехнологічних розробок та інноваційних проектів, що виконуються за пріоритетними напрямами. Для реалізації пріоритетних напрямів мають формуватися перспективні

індикативні плани. Саме таким шляхом йдуть Японія, Іспанія і цілий ряд інших країн. Запропонована нами ієрархія пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки разом з механізмами їх реалізації (формами підтримки відповідних робіт державою) та органами, які несуть відповідальність за відповідний рівень ієрархії, зведені в табл. 1. Зокрема, механізмом стимулювання робіт, які виконуються в рамках стратегічних напрямів розвитку науки і техніки в Україні, може бути включення інститутів-виконавців до Державного реєстру наукових установ, що підтримуються державою. У рамках середньострокових пріоритетів загальнодержавного значення мають формуватися державні науковотехнічні програми. Проте це має робитися не автоматично щодо кожного з них, як це Таблиця 1

Механізми реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки Рівень (тип) пріоритету та відповідальності

Стратегічні (на 10 — 15 років)

Середньострокові

загальнодержавні галузеві регіональні загальнодержавного значення регіональні

Форми підтримки Включення до Реєстру науково-дослідних установ, що підтримуються державою; гранти на виконання окремих проектів; митні пільги на закупівлю обладнання; податкові пільги інвесторам Конкурс державних науковотехнічних програм Конкурс галузевих науковотехнічних програм Регіональні науково-технічні програми з бюджетною дотацією (до 50% вартості програми) Регіональні науково-технічні програми

Відповідальність

ВР, КМ

КМ Галузеві міністерства КМ, місцеві органи влади Місцеві органи влади

Science and Science of Science, 2010, № 1

ПРО ПОЛІТИКУ ПРІОРИТЕТІВ У СФЕРІ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ТА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

відбувалось досі, а через конкурс програм. Після оголошення рішення Кабінету Міністрів України про визначення середньострокових пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки загальнодержавного значення ініціатори програм подають їх обґрунтування, концепції та проекти самих програм на конкурс, і тільки ті з них, які доведуть свою потенційну результативність і відповідність встановленим критеріям, можуть претендувати на бюджетне фінансування. Отже, не за всіма середньостроковими пріоритетами будуть сформовані державні програми, щодо цілого ряду з них виявиться, що, попри всю значимість цього напряму, в Україні на сьогодні немає достатньо потужних сил і можливостей для реалізації серйозної масштабної програми. Це не означає, що даний напрям не підтримується, перестає бути пріоритетним. Проте форма його підтримки, механізм реалізації пріоритету мають бути іншими. Це, по-перше, пільги, пов’язані зі включенням до державного реєстру (адже всі середньострокові пріоритети формуються в рамках стратегічних), а, подруге, по цілому ряду з них можна і треба надавати на конкурсних засадах гранти на окремі конкретні дослідження, митні пільги на закупівлю новітнього обладнання, включати їх до державного замовлення. Реалізація регіональних пріоритетів загальнодержавного значення теж може відбуватися через конкурс регіональних науково-технічних програм, що фінансуються з місцевих бюджетів, а також, знову ж таки на

Наука та наукознавство, 2010, № 1

конкурсних засадах, можуть отримувати додаткове фінансування з державного бюджету. У розробленому ЦДПІН проекті нового закону запропоновано і конкретні формулювання стратегічних пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, які отримані в результаті кількох циклів форсайтних досліджень в рамках державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку [14]. Саме вони мали б замінити пріоритетні напрями, записані у законі, що втратив силу з 2007 року. У табл. 2 наведено їх порівняння з пріоритетами минулих років. Неважко побачити значну їх схожість. Це свідчить, що найактуальніші напрями у законі 2001 року були визначені в основному вірно. Широкомасштабне опитування біля 700 експертів дозволило лише уточнити формулювання більшості з них. Водночас згадане дослідження виявило і деякі принципові прогалини у старій системі пріоритетів. Це стосується насамперед проблем розвитку та раціонального використання мінерально-ресурсного потенціалу (науки про Землю взагалі ніяк не вписалися в стару систему пріоритетів). В умовах, коли проблема пошуку власних енергоносіїв є чи не найбільш гострою для України, це щонайменше викликає подив. Ще однією новацією, що пропонувалась експертами, була пропозиції розділити напрям «Новітні біотехнології; діагностика і методи лікування найпоширеніших захворювань» на два (позиції 4 та 5 у першій колонці). Крім

О.С. Попович, Т.М. Велентейчик

Таблиця 2

Порівняння пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки зі стратегічними пріоритетами проекту, що пропонується У проекті нового закону [14] 1. Фундаментальні наукові дослідження з найбільш актуальних проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук 2. Гармонійний розвиток громадянина України як особистості та розбудова знаннєвого громадянського суспільства 3. Проблеми сталого розвитку, раціонального природокористування та збереження біологічного різноманіття 4. Забезпечення здорового способу життя, профілактика і лікування найпоширеніших захворювань 5. Фізико-хімічна біологія, новітні біотехнології

6. Інформаційні технології та ресурси 7. Гарантування енергетичної безпеки держави, енергозберігаючі технології 8. Перспективні технології агропромислового комплексу та переробної промисловості 9. Матеріалознавство 10. Проблеми розвитку та раціонального використання мінерально-ресурсного потенціалу

Пріоритетні напрями 2001 року [7] 1. Фундаментальні дослідження з найважливіших проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук 2. Проблеми демографічної політики, розвитку людського потенціалу та формування громадянського суспільства

Аналогу не було

1. Наукові проблеми розбудови державності

3. Збереження навколишнього середовища (довкілля) та сталий розвиток

2. Охорона навколишнього природного середовища

4. Новітні біотехнології; діагностика і методи лікування найпоширеніших захворювань

3. Здоров’я людини

5. Нові комп’ютерні засоби та технології інформатизації суспільства

4. Перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації, системи зв’язку

6. Новітні технології та ресурсозберігаючі технології в енергетиці, промисловості та агропромисловому комплексі

5. Екологічно чиста енергетика та ресурсозберігаючі технології 6. Виробництво, переробка та збереження сільськогосподарської продукції

7. Нові речовини і матеріали

Аналогу не було

того, всеосяжне (настільки, що в ньому по суті губиться сама ідея пріоритет-

Пріоритетні напрями 1992 року [7]

Аналогу не було

ності) формулювання «Новітні технології та ресурсозберігаючі технології в Science and Science of Science, 2010, № 1

ПРО ПОЛІТИКУ ПРІОРИТЕТІВ У СФЕРІ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ТА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

енергетиці, промисловості та агропромисловому комплексі» запропоновано розділити на 2 більш конкретні й посправжньому актуальні: «Гарантування енергетичної безпеки держави, енергозберігаючі технології» та «Перспективні технології агропромислового комплексу та переробної промисловості». Нас зовсім не лякало, що в переліку стратегічних пріоритетних напрямів стало «аж 10 позицій». Це приблизно та ж кількість, що і в ЄС і в ряді країн, науковий потенціал яких настільки ж потужний, як і в Україні. Проте якщо прийняти все ж ідею ієрархії, в якій, як ми це пропонуємо, верхній стратегічний рівень не є рівнем найбільш потужного сприяння, то без суттєвих втрат можна піти назустріч політичним діячам, котрі, не дуже-то вникаючи в суть справи, вперто твердять: треба поменше — три, максимум п’ять — шість пріоритетів. Скоротити їх число можна, перш за все проаналізувавши дійсний стан справ з їх реалізацією. Як видно з табл. 2, фундаментальних досліджень у першій редакції пріоритетів (1992 р.) не було. Не надто вникаючи в суть справи, творці закону 2001 року розцінили це як неповагу до фундаментальних досліджень і до основного їх творця і носія в нашій країні — Національної академії наук України. Але якщо подивитися на те, що ж змінилося після оголошення «фундаментальних досліджень з найважливіших проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук» першим з науково-технологічних пріоритетів

Наука та наукознавство, 2010, № 1

України у державній підтримці таких досліджень, то навіть за допомогою найсучасніших приладів нереально виявити будь-які позитивні зміни. І справа тут не стільки в тому, що в реальній політиці вітчизняні управлінці не надто зважають на закони. Треба визнати, що цей пріоритетний напрям виявився у даному законі «п’ятим колесом у возі». Сама система визначення і реалізації через ДНТП пріоритетних напрямів була задумана й зорієнтована на прикладні дослідження. Тож цілком логічно, що МОН продовжувало формувати державні науково-технічні програми за всіма іншими пріоритетними напрямами, щодо них же оголошувались конкурси проектів. Фундаментальні ж дослідження (це зафіксовано у Законі України «Про наукову і науковотехнічну діяльність» і так це робиться у більшості країн світу) мають фінансуватись переважно шляхом базового фінансування наукових установ з державного бюджету або шляхом підтримки окремих проектів через Державний фонд фундаментальних досліджень, який у нас, на жаль, надзвичайно бідний. Отже, якщо виходити з реального стану справ, цей пріоритет можна не ставити в один ряд з пріоритетними напрямами прикладних досліджень. Для реалізації інноваційних пріоритетів перш за все необхідно «розморозити» статті 21 та 22 Закону «Про інноваційну діяльність в Україні». У той же час пропонується звузити їх дію, поширивши її не на всі інноваційні проекти без винятку, а лише на інноваційні проекти, спрямовані на реалізацію визначених державою пріоритетних напрямів інно-

О.С. Попович, Т.М. Велентейчик

ваційної діяльності. Можливо, дане обмеження полегшило б сприйняття цієї норми Міністерством фінансів України, дозволило б сформувати більш чіткі критерії для експертизи таких проектів. При цьому доцільно було б диференціювати передбачений статтею 21 механізм стимулювання в залежності від рівня пріоритету в їх ієрархії (табл. 3). Зокрема, для проектів, які виконуються в рамках стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, оподаткування об’єктів інноваційної діяльності мало б здійснюватися у порядку, за яким 30% податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов’язаних з виконанням інноваційних проектів, і 20% податку на прибуток, одержаний від виконання цих проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключнонафінансуванняінноваційної, науково-технічної діяльності та розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз.

У той же час для проектів, що виконуються в рамках середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності загальнодержавного значення або інноваційних програм, спрямованих на їх реалізацію, слід встановити норми відрахувань на спеціальний рахунок відповідно 50% з податку на додану вартість і 50% з податку на прибуток. Середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності галузевого рівня формуються, як правило, в рамках стратегічних напрямів, а це означає, що на проекти і програми, спрямовані на їх реалізацію, поширюються норми стимулювання, передбачені для стратегічних пріоритетів. Крім того, пропонується передбачити норму, згідно з якою для підприємств, що освоюють нові технології і вироби в рамках інноваційних проектів і програм, дозволяється прискорена амортизація основних фондів. Так само на проекти, що виконуються для реалізації середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності регіонального рівня, поширюТаблиця 3

Механізми реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності Рівень (тип) пріоритету

Середньострокові

Стратегічні

Відрахування до спецфонду % ПДВ % ПП 30 20

загальнодержавні

галузеві

30*

20*

30*

20*

30*

20*

регіональні загальнодержавного значення регіональні

Інші форми підтримки Гранти Конкурс державних програм (50% бюдж.) Конкурс галузевих програм Бюджетна дотація (до 30% вартості) Стимули місцевої влади

* За умови відповідності стратегічним напрямам.

Science and Science of Science, 2010, № 1

ПРО ПОЛІТИКУ ПРІОРИТЕТІВ У СФЕРІ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ТА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

ються форми стимулювання стратегічних пріоритетів, якщо вони формуються в рамках затверджених законом стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності. У випадках, коли йдеться про регіональні пріоритети загальнодержавного значення, за поданням місцевих органів влади Кабінет Міністрів України може приймати рішення про те, що конкретні проекти і програми, спрямовані на їх реалізацію, фінансуються на паритетних засадах із загальнодержавного та місцевого бюджетів. Таким чином, розробленими нами проектами законів передбачаються суттєво відмінні механізми реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки різного рівня. Важливою особливістю пропонованих проектів є те, що в них більш конкретно, ніж у діючих законах, визначено місце прогнозноаналітичних досліджень у формуванні системи науково-технологічних та інноваційних пріоритетів, передбачено, зокрема, створення у країні постійно діючої системи прогнозування розвитку науки і технологій із залученням значної кількості експертів — фахівців з різних галузей науки і виробництва, яка працює в рамках затвердженої Кабінетом Міністрів України Державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку при провідній ролі та організаційно-методичному супроводі Національної академії наук України. Пропонується також зробити важливий крок в напрямку істотного вдосконалення системи управління та контролю реалізації пріоритетів дер-

Наука та наукознавство, 2010, № 1

жави у науково-технологічній сфері. З цією метою статтею 14 проекту Закону «Про внесення змін до Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» (див. додаток) передбачається створення Національної ради з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, в складі якої формуються координаційні ради з кожного із стратегічних напрямів розвитку науки і технологій. У межах виділених асигнувань Національна рада з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки матиме право в разі потреби приймати рішення щодо перерозподілу коштів між стратегічними пріоритетними напрямами, державними науково-технічними програмами та окремими проектами в процесі їх виконання, а також припиняти фінансування окремих проектів при виявленні їх безперспективності. Сьогодні потрібно більше уваги приділяти питанням формування науково-технічних програм, через які згідно із законодавством України реалізуються пріоритети. Свого часу Г.М.Добров комплексний науковотехнічний прогноз підрозділяв на дослідницький (виявляє та формулює нові можливості та перспективні напрямки науково-технічного розвитку), програмний (формулює програму можливих шляхів, заходів та умов для досягнення цілей та вирішення завдань розвитку науки і техніки) та організаційний (роботи, пов’язані з розробкою питань управління, використання в практиці розвитку науки, державній політиці) [17]. За цією типологією більшість прогнозно-аналітичних досліджень, що

О.С. Попович, Т.М. Велентейчик

виконувались у нашій країні, являють собою дослідницький прогноз (або, за Е.Янчем, — пошуковий прогноз). Для побудови всього комплексу заходів і визначення повного об’єму необхідних ресурсів потрібна глибока і детальна розробка програми, що враховує різні рівні зв’язків. Саме на таких принципах і повинен складатися сьогодні програмний прогноз. Це дає можливість спеціалістам приймати участь не тільки у виконанні досліджень і розробок, але і в процесі формування та управління реалізацією програми, на що звертали увагу більшість опитаних нами керівників науково-технічних програм [8]. Тому доцільно було б в основу програмного прогнозування покласти формування так званого «дерева цілей». Воно фор-

мується зазвичай невеликою групою фахівців, і результат цілком залежить від їх компетенції та «професійних смаків». Але методи форсайтних досліджень дозволяють мобілізувати для цього інтелект не тільки невеликої групи фахівців, а й залучити до цієї справи знання і досвід сотень, а в разі потреби і тисяч спеціалістів. Сформоване в результаті такої багатоступеневої розробки «дерево цілей» — це фактично готовий кістяк добре продуманої програми дій, спрямованої на якнайшвидше досягнення поставленої мети. Хочеться вірити, що охарактеризовані вище проекти нормативноправових актів стануть основою нової більш ефективної політики держави у сфері розвитку науки та інновацій.

1. Актуальні питання методології та практики науково-технологічної політики / [Маліцький Б.А., Булкін І.О., Єгоров І.Ю. та ін., під ред. Б.А. Маліцького]. — К.: УкрІНТЕІ, 2001. — 204 с. 2. Попович О.С. Вдосконалення системи науково-технологічних та інноваційних пріоритетів в Україні / О.С.Попович // Проблеми науки. — 2001. — № 2. — С.2 — 6. 3. Попович О.С. Місце пріоритетів в реалізації державної науково-технологічної політики України / О.С.Попович // Наука і наукознавство. — 2001. — № 2. — С. 65 — 73. 4. Попович О.С. Тенденції в реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні / О.С.Попович // Наука та наукознавство. — 2001. — № 4. Додаток (Матеріали І Добровської конференції з наукознавства та історії науки 13 — 14 березня 2001 р.). — 2002. — С.13 — 21. 5. Попович О.С. Стан формування цілісної системи пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні / О.С.Попович // Проблеми науки. — 2002. — № 7. — С. 31 — 35. 6. Попович О.С. Використання науково обгрунтованих підходів до формування та реалізації пріоритетів інноваційної діяльності в законодавстві України / О.С.Попович // Проблеми науки. — 2003. — № 6. — С. 13 — 19. 7. Попович О.С. Науково-технологічна та інноваційна політика: основні механізми формування та реалізації / О.С.Попович [під ред. Б.А.Маліцького]. — К.: Фенікс, 2005. — 246 с. 8. Попович О.С. Проблеми підвищення ефективності державних цільових програм / О.С.Попович, Т.М. Велентейчик // Наука та наукокознавство. — 2009. — № 2. — С. —38 — 47. 9. Указ Президента України від 13 жовтня 1997 року № 1147/97 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 19 вересня 1997 року «Про стан науково-технологічної сфери України та невідкладні заходи щодо підвищення ефективності її державного регулювання» // Збірник законодавчих та нормативних актів України в сфері науки і науково-технічної діяльності. — К.: УкрІНТЕІ, 1997. — С. 297. 10. Державна концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Постанова Верховної Ради № 916-XIV від 13 липня 1999 р.

Science and Science of Science, 2010, № 1

ПРО ПОЛІТИКУ ПРІОРИТЕТІВ У СФЕРІ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ТА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ 11. Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000— 2004 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 р. 12. Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 року N 40-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 2002. — № 36. — С. 266. 13. Звернення Президента України до Верховної Ради України у зв’язку з посланням Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році» // Економіст. — 2006. — № 2. — С. 12 — 17. 14. Маліцький Б.А. Обґрунтування системи науково-технологічних та інноваційних пріоритетів на основі «форсайтних» досліджень / Б.А.Маліцький, О.С.Попович, М.В.Онопрієнко. — К.:Фенікс, 2008. — 91 с. 15. http://foresight.nas.gov.ua. 16. Александрова В.П. Пріоритети науково-технічного розвитку та їх роль у визначенні стратегічних орієнтирів інноваційної політики / В.П.Александрова // Наука та наукознавство. — 2006. — № 4. — С. 15 — 21. 17. Добров Г.М. Наука о науке / Г.М.Добров; [3-е изд., доп. и перераб., отв. ред. Н.В.Новиков]. — Киев: Наук. думка, 1989. — 304 с.

Одержано 18.03.2010 А.С.Попович, Т.Н.Велентейчик

О политике приоритетов в сфере научно-технологического и инновационного развития Согласно украинскому законодательству приоритетные направления развития науки и техники должны играть ключевую роль в системе государственной поддержки научных исследований. Однако с 2006 года (с момента, когда закончился срок действия приоритетов, утвержденных законом 2001 года) эта система фактически выведена из строя: государственные научно-технические программы по приоритетным направлениям развития науки и техники в Украине не формируются, конкурсы проектов на формирование таких программ не проводятся. По всей вероятности, в любой другой стране в такой ситуации для обеспечения дееспособности обозначенной системы продолжалось бы действие приоритетов старой редакции закона, ведь они ничем себя не скомпрометировали, и абсолютно очевидно, что новые их уточнения не отменят важности того же материаловедения или биотехнологий и т.п. Но у нас такая логика не действует: Министерство финансов считает, что раз новые приоритетные направления не утверждены Верховным Советом Украины, значит приоритетов просто нет и средства для их реализации выделяться в государственном бюджете не должны. Анализу причин и путей выхода из этой критической ситуации посвящена эта статья.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

Проблеми розвитку науковотехнологічного потенціалу О.С.Вашуленко, В.Ю.Грига, І.Ю.Єгоров

Побудова сценаріїв розвитку наукових кадрів в Україні на основі використання статистичних моделей Стаття присвячена проблемі середньострокового прогнозування чисельності наукових кадрів за рахунок перерозподілу кваліфікованих кадрів між різними видами економічної діяльності. Виявлено найбільш значимі фактори, керуванням якими дасть змогу прискорити чи загальмувати процес відновлення кадрового потенціалу науки. На основі побудованої багатофакторної регресійної моделі розроблено три сценарії розвитку наукових кадрів на період до 2012 року. Вступ Останні два десятиріччя були важкими для наукової системи України. У цей час спостерігалися здебільше негативні зміни у фінансовому та матеріальнотехнічному забезпеченні сфери досліджень і розробок з боку держави, суттєве зменшення кількості замовлень від підприємств, що не могло не призвести до істотного скорочення чисельності наукових кадрів [1—3]. Проголошення в останні роки курсу на розбудову в Україні ефективної інноваційної системи створює певні умови для відновлення наукового потенціалу країни та зміни тенденцій у кадровому забезпеченні наукової діяльності. Звичайно, проблема розвитку наукових кадрів є багатоаспектною. Вона включає розгляд питань освіти, етики

наукової діяльності, створення інституційних умов для роботи вчених тощо. Метою даної статті є вивчення і середньострокове прогнозування динаміки чисельності наукових кадрів на основі використання статистичних моделей. При цьому слід підкреслити, що основна увага у роботі на відміну від публікацій деяких інших авторів [4, 5] присвячена проблемам зміни чисельності зайнятих наукою в першу чергу за рахунок перерозподілу кваліфікованих кадрів між різними видами економічної діяльності та в контексті можливої трансформації моделі соціальноекономічного розвитку країни в найближчі три роки. Вибір показників, що визначають зміни у чисельності наукових кадрів Чисельність наукових кадрів може змінюватися під впливом багатьох фак-

Science and Science of Science, 2010, № 1

ПОБУДОВА СЦЕНАРІЇВ РОЗВИТКУ НАУКОВИХ КАДРІВ В УКРАЇНІ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ СТАТИСТИЧНИХ МОДЕЛЕЙ

торів, які є специфічними для тієї чи іншої країни з перехідною економікою [6, 7], але вирішальними більшість дослідників вважають фінансові чинники. Ці фактори і були покладені в основу побудови регресійних моделей, що розглядаються далі. Рівень фінансування наукової сфери України за останні 18 років (рис.1) постійно зменшується (за винятком 1997 та 2003 років), і останніми роками (2007—2008) цей пок азник не перевищував 0,86% ВВП. Загальне скорочення витрат на НДДКР свідчить, що ця сфера, на відміну від радянських часів, перестала бути пріоритетом державного розвитку в Україні. Такий стан речей кардинально відрізняється від ситуації у розвинених країнах, які роблять ставку на прискорений розвиток саме наукового потенціалу як бази для забезпечення стійкого економічного розвитку [8]. При цьому однією з найважливіших проблем на-

укової діяльності у свою чергу є забезпечення даної сфери висококваліфікованими науковими кадрами, які виступають ключовим ресурсом у процесах генерування нових знань та інновацій. Як вже зазначалося вище, для моделювання та прогнозування динаміки кадрової складової наукового потенціалу авторами було використано моделі регресійного типу. Слід зазначити, що методи кореляційно-регресійного аналізу активно використовуються науковцями різних країн для розробки тенденцій розвитку окремих показників науки [9]. Виходячи із вже наявних моделей динаміки змін у чисельності зайнятих у сфері НДДКР в останні роки в Україні та результатів логічного аналізу, було висунуто декілька гіпотез, які заслуговували на перевірку. Зокрема, нами для побудови моделі на основі якісного аналізу були відібрані наступні фактори, які впливають на процес розвитку науково-кадрового потенціалу.

Джерело: Держкомстат України (зокрема, сайт www.urkstat.gov та збірки «Наукова та інноваційна діяльність в Україні» різних років видання).

Рис. 1. Частка витрат на наукові дослідження в Україні у ВВП 1990—2008 рр., % Наука та наукознавство, 2010, № 1

О.С. Вашуленко, В.Ю. Грига, І.Ю. Єгоров

Частка ВВП, що виділяється на НДДКР. Цей показник визначає базові параметри фінансування наукової діяльності. Підвищення частки витрат на НДДКР у ВВП, як свідчить світовий досвід, сприяє створенню більш ефективних умов проведення наукових досліджень. Але при цьому необхідно також проаналізувати рівні заробітної плати у сфері НДДКР та сферах-«конкурентах», тобто таких, що можуть «відтягувати» наукові кадри за рахунок більш високої привабливості та матеріальних переваг. Співвідношення заробітної плати у сфері наукових досліджень і розробок та середньої заробітної плати в промисловості. В Україні показники динаміки кількості працівників у промисловості свідчать про їх щорічне скорочення. Подібна ситуація спостерігається і в галузі наукових досліджень і розробок. При цьому заробітна плата наукових працівників зростає більшими темпами, ніж заробітна плата працівників промисловості, й на сьогоднішній день є дещо вищою, ніж у промисловості. Аналогічний показник був використаний при розробці регресійної моделі у [10]. Тому його врахування у моделі також мало на меті перевірку значимості даного показника за нових умов. Співвідношення заробітної плати у сфері наукових досліджень і розробок та середньої заробітної плати у сфері державного управління. Чисельність та заробітна плата управлінських кадрів безперервно зростає, тоді як чисельність працівників основної діяльності наукових організацій скорочується, тому логічним є припустити, що частина наукових співробітників залишає науку заради преференцій дер-

жавного службовця, тим більше, що при цьому зберігається можливість отримання підвищеної пенсії. Співвідношення заробітної плати у сфері наукових досліджень і розробок та середньої заробітної плати в сфері банківської діяльності й фінансових послуг. Після 1991 року заробітна плата працівників сфери банківської діяльності та фінансових послуг та їх чисельність зростали, тоді як чисельність працівників сфери наукових досліджень і розробок істотно скорочувалася. Враховуючи, що середній рівень навіть «офіційної» заробітної плати у сфері банківської діяльності та фінансових послуг є суттєво вищим, ніж в науці, логічним є припущення, що частина активних науковців заради високої зарплати переходить до цієї сфери, особливо це стосується економістів, програмістів тощо. Співвідношення заробітної плати у сфері наукових досліджень і розробок та середньої заробітної плати за видами економічної діяльності в цілому. Аналогічний показник був використаний при розробці інших регресійних моделей динаміки наукових кадрів, тому його врахування у запропонованій моделі також мало на меті перевірити дію цього фактору за нових умов. Зауважимо, що, окрім зазначених вище факторів, динаміка чисельності зайнятих у науково-технічній сфері залежить також від багатьох інших факторів, зокрема макроекономічних, соціальних, демографічних, політичних тощо. Цю залежність досить чітко описує степенева функція (рис. 2). Тому як результуючий показник нами використано різницю між емпіричними та розрахунковими даними з метою елімінування відхилень

Science and Science of Science, 2010, № 1

ПОБУДОВА СЦЕНАРІЇВ РОЗВИТКУ НАУКОВИХ КАДРІВ В УКРАЇНІ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ СТАТИСТИЧНИХ МОДЕЛЕЙ

від загальної тенденції. На нашу думку, саме ці різниці характеризують специфічні процеси притоку/відтоку та перетоку кадрів між різними сферами науки, що не залежать від загальної тенденції. Для використання багатофакторної регресійної моделі застосовано загальновідомий у науковій літературі підхід на основі методу найменших квадратів [11]. Запропонована модель має наступний вигляд: Y=F(x1, x2, x3, x4, x5, b), де Y — різниця між фактичною чисельністю зайнятих у науково-технічній сфері та розрахунковою чисельністю відповідно до загального тренду; x1 — частка ВВП, що виділяється на НДДКР; x2 — співвідношення заробітної плати у сфері наукових досліджень і розробок та середньої заробітної плати в промисловості; x3 — співвідношення заробітної плати у сфері наукових досліджень і розробок та середньої заробітної плати

в сфері державного управління; x4 — співвідношення заробітної плати у сфері наукових досліджень і розробок та середньої заробітної плати в сфері банківської діяльності й фінансових послуг; x5 — співвідношення заробітної плати у сфері наукових досліджень і розробок та середньої заробітної плати за видами економічної діяльності в цілому. Вихідні дані, використані в моделі, представлено у табл. 1. Відповідно до методики побудови регресійних моделей у табл. 2 наведено результати кореляційного аналізу змінних моделі. Як видно з цієї таблиці, кореляційний аналіз показників динаміки чисельності зайнятих та інших змінних свідчить, що кореляція є більш-менш значимою лише у випадку змінних «частка ВВП, що виділяється на НДДКР» та меншою мірою «співвідношення зарплати у сфері державного управління та сфері банківської

Рис. 2. Динаміка чисельності зайнятих в науково-технічній сфері України у 1996—2008 рр. Наука та наукознавство, 2010, № 1

-3,84 2,64 2,85 -0,33 -2,74 -2,11 0,12 0,85 4,78 5,43 -1,14 0,26

-6,72

Чисельність зайнятих у науковотехнічній сфері, тис. чол.

262,50 233,30 214,90 199,43 187,98 181,53 177,98 173,85 173,60 170,60 160,80 159,30

149,70

Роки

1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007

2008

0,83

1,16 1,41 1,23 1,19 1,2 1,19 1,16 1,35 1,23 1,17 0,96 0,86

Частка ВВП, що виділяється на НДДКР

1,158

0,941 1,017 1,000 0,991 1,003 1,034 0,969 0,964 1,042 1,084 1,092 1,120

Співвідношення заробітної плати у сфері ДіР та у промисловості

0,905

0,889 0,880 0,921 0,969 0,904 1,061 0,949 0,988 1,120 0,964 0,838 0,940

Співвідношення заробітної плати у сфері ДіР та у сфері держуправління

0,623

0,524 0,585 0,559 0,532 0,541 0,504 0,482 0,542 0,615 0,675 0,645 0,629

Співвідношення заробітної плати у сфері ДіР та у сфері фінансів і банківської діяльності

Джерело: збірки Держкомстату «Наукова та інноваційна діяльність в Україні» різних років видання та розрахунки авторів

Різниця

32 1,00

0,98 0,93 1,01 0,99 0,93 0,98 1,08 1,01 0,94 1,01 1,02 0,99

Співвідношення заробітної плати у сфері наукових досліджень і розробок та середньої заробітної плати за видами економічної діяльності

Вихідні дані для побудови регресійної багатофакторної моделі кадрової динаміки наукової сфери України, 1996—2008 рр.

Таблиця 1

О.С. Вашуленко, В.Ю. Грига, І.Ю. Єгоров

Science and Science of Science, 2010, № 1

ПОБУДОВА СЦЕНАРІЇВ РОЗВИТКУ НАУКОВИХ КАДРІВ В УКРАЇНІ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ СТАТИСТИЧНИХ МОДЕЛЕЙ

діяльності й фінансових послуг». Але у другому випадку більш важливим фактором виступає співвідношення між показниками заробітної платні. Його збереження на постійному та досить високому рівні є запорукою перетоку фахівців із сфери науки в цей сектор. Більше того, беручи до уваги високий рівень «тіньових» доходів у фінансовій сфері, можна припустити, що привабливість цього сектору є навіть вищою, ніж свідчать наведені дані. У той же час міжфакторна кореляція спостерігалася лише між факто-

рами x1 — x2 та x2 — x4, проте значення показників кореляції не перевищувало 0,8, тому жодний з факторів не був виключений з процесу побудови моделі. У результаті побудови регресійної моделі було отримано рівняння регресії Y= 15,39x1-6,75x2+15,96x3+48,6 x4 + 25,77x5 —79,31, причому коефіцієнт детермінації R2=0,76, що характеризує щільність лінійного зв’язку досліджуваного показника з множиною факторів. Значення коефіцієнту F-статистики (5,00) перевищує табличне значення критерію Фішера для даної моТаблиця 2

Частка ВВП, що виділяється на НДДКР (x1)

Співвідношення заробітної плати у сфері ДіР/пром. (x2)

-0,752

Співвідношення заробітної плати у сфері ДіР / держупр. (x3)

0,268

-0,085

Співвідношення заробітної плати у сфері ДіР/фінанс. (x4)

-0,428

0,783

-0,142

-0,269 0,511

-0,059 -0,121

-0,158 0,383

-0,152 0,300

Співвідношення заробітної плати у сфері ДіР та середньої заробітної плати за видами економічної діяльності (x5) Різниці

1 -0,035

Різниці

Співвідношення зарплати у сфері ДіР до сер. зарплати по всім видам економічної діяльності

Співвідношення заробітної плати у сфері ДіР /фінанс.

Співвідношення заробітної плати у сфері ДіР / держ. упр.

Співвідношення заробітної плати у сфері ДіР/пром.

Частка ВВП, що виділяється на НДДКР.

Кореляційна матриця факторів моделі

Джерело: розрахунки авторів.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

О.С. Вашуленко, В.Ю. Грига, І.Ю. Єгоров

делі (3,97), що дозволяє зробити висновок про статистичну значимість моделі. Значення t-статистик для факторів було досить надійним (> 2) лише для двох факторів: «частка ВВП, що виділяється на НДДКР» та «співвідношення заробітної плати у сфері досліджень і розробок та у сфері банківської діяльності й фінансових послуг», що дало підстави для перерахунку регресії для цих двох факторів. Перерахунок регресії для цих двох факторів дав змогу покращити значення F-статистики (7,24) та відповідні t-статистики для факторів (tх1=3,50, tх4=2,84). Логічно, що при цьому дещо погіршилося значення R2 = 0,59. Це в свою чергу свідчить, що дані два фактори лінійно обумовлюють результуючий показник майже на 60%, для решти 40% необхідно намагатися визначити інші фактори або будувати нелінійні моделі. Проте згідно із тлумаченням значень критерію Фішера більша частина

дисперсії результуючого показника може бути пояснена завдяки змінним, що використовувалися у моделі. У результаті модель отримала такий вигляд: Y= 15,77 x1 + 36,66 x4 — 39,14. На рис. 3 наведено результати застосування даної моделі. Ця модель непогано апроксимувала реальний процес змін чисельності зайнятих у науковій сфері, незважаючи на те, що значення t-статистики свідчать, що отримані результати із формальної точки зору не є достатньо надійними. Порівнюючи отримані авторами результати з результатами моделювання, наведеними у вже згаданій вище праці [10], слід відзначити, що соціальноекономічні процеси 1990—1995 років були більш однозначними та чітко узгоджувалися між собою, тобто з року в рік відбувалося зменшення значень вхідних параметрів моделі (зокрема рівнів ВВП, фінансування НДДКР) та результуючого показника (чисельність зайнятих у галузі

Джерело: розрахунки авторів.

Рис. 3. Співставлення вхідних даних моделі з розрахунковими значеннями

Science and Science of Science, 2010, № 1

ПОБУДОВА СЦЕНАРІЇВ РОЗВИТКУ НАУКОВИХ КАДРІВ В УКРАЇНІ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ СТАТИСТИЧНИХ МОДЕЛЕЙ

«наука та наукове обслуговування»). Наприкінці 1990-х років та в останнє десятиріччя подібні тенденції стали не такими чіткими: на чисельність наукових кадрів зростає вплив інших факторів. Це в свою чергу певною мірою обумовило дещо гірші показники детермінації нашої моделі у порівнянні з моделлю праці [10]. Фактично результати побудови регресійної моделі свідчать, що питання збільшення кадрового потенціалу науковотехнічної сфері залежить значною мірою від загального ставлення держави та бізнес-сектору до науки (частка ВВП, що йде на фінансування НДДКР) та різниці між рівнями заробітної плати у сфері досліджень і розробок та у сфері банківської діяльності й фінансових послуг. Використання моделі для побудови середньострокових сценаріїв розвитку кадрового потенціалу На основі запропонованої моделі авторами було розглянуто можливі варіанти розвитку кадрового потенціалу науки України. Так званими «змінними управління» виступали рівень фінансування НДДКР як частка ВВП та співвідношення заробітних плат у сфері досліджень і розробок та у сфері банківської діяльності й фінансових послуг. Адже саме ці параметри були найбільш статистично значимі за результатами побудови регресійної моделі. Взагалі кількість сценаріїв може бути досить значною й залежить від того, які гіпотези покладено в основу їх розробки [12]. Традиційно при прогнозуванні науково-технічного розвитку розглядають щонайменше три сценарії [13] — оптимістичний, найбільш вірогідний («помірний») та песимістичний. У даній роботі

Наука та наукознавство, 2010, № 1

теж можна обмежитися такою кількістю варіантів, адже два з них (оптимістичний та песимістичний) фактично задають граничні значення для параметрів розвитку. За прогнозний період обрано три роки, що також є типовим для середньострокового прогнозування кадрової динаміки. Крім того, як правило, для подібних моделей період, на якому базується ряд фактичних даних, повинен бути у три рази довшим прогнозного періоду, що виконується для запропонованого сценарного підходу. Обмеження прогнозного періоду трьома найближчими роками (2010—2012) також обґрунтовується нестабільністю економічної та політичної ситуації в країні. За таких умов неможливо розробляти довгострокові сценарії розвитку наукової системи, оскільки ймовірні різні варіанти її розвитку. В основу побудованих сценаріїв покладено вже представлену вище економіко-математичну модель з використанням кореляційно-регресійного аналізу. Сценарій № 1 — «Помірне зростання» Основні вихідні положення: — країна поступово виходить з фінансово-економічної кризи; — відбувається помірне економічне зростання; — держава намагається підтримати наукову сферу заради забезпечення структурної перебудови економіки. Заходи державної підтримки: — поступове збільшення частки витрат на науку у ВВП (приблизно на 0,1% кожного року); — зростання заробітної плати в галузі досліджень і розробок більш швидшими темпами, ніж у сфері банківської

О.С. Вашуленко, В.Ю. Грига, І.Ю. Єгоров

Таблиця 3

Показники сценарію № 1 Показники Частка ВВП Співвідношення з/п в галузі ДіР та фінансової діяльності Кількість наукових та науковотехнічних працівників, тис. чол.

Рік 2009 0,83

2010 0,90

2011 1,00

2012 1,10

0,63

0,70

0,77

0,85

151,0

152,6

154,7

157,3

Джерело: розрахунки авторів.

діяльності та фінансових послуг, хоча рівень заробітної плати в науці все ще менший, ніж у цій сфері діяльності. Помірне економічне зростання дає можливість збільшувати частку витрат на науку, разом з цим вживаються заходи з покращання структури наукових кадрів, що приводить до більш швидкого зростання заробітної плати, ніж в інших галузях, розвиток яких обмежується наслідками світової кризи. У процесі моделювання з урахуванням показників даного сценарію було розраховано параметри першого варіанту сценарію розвитку науковокадрового потенціалу України (табл. 3). За даним сценарієм буде спостерігатися поступове зростання чисельності працівників, зайнятих науковою та науково-технічною діяльністю як основною, із 151 тис. у 2009 році до 152,6 тис. осіб в 2010 році, 154,7 тис. осіб в 2011 році та до 157,3 тис. осіб в 2012 році. Отримані дані щодо чисельності працівників основної діяльності на 2010 — 2012 рр. відповідають рівню зайнятих в науковій сфері у 2006 — 2007 рр. Сценарій № 2 — оптимістичний Основні вихідні положення: — в країні відбувається інтенсивне економічне зростання, за якого проце-

си економічного зростання набувають стійкого та динамічного характеру через активізацію діяльності всіх галузей економіки. — темпи зростання економіки та структурні зміни у народному господарстві викликають гостру необхідність у збільшенні обсягів досліджень і розробок; — держава і приватний сектор отримають можливість спрямовувати більш значну частку власних ресурсів на дослідження і розробки. Заходи державної підтримки: — створення моделі соціально орієнтованої економіки з ефективно діючою новою системою соціального захисту та підтримки населення; — розробка та впровадження заходів для переходу на інноваційну модель розвитку економіки та активна перебудова структури економіки; — активна фінансова, матеріальнотехнічна та інституційна підтримка наукової сфери, що забезпечить стабільно зростаючі обсяги фінансування, за яких частка ВВП, що виділяється на науку, буде інтенсивно зростати (більше ніж на 0,1% кожного року); — зростання заробітної плати в галузі досліджень і розробок за раScience and Science of Science, 2010, № 1

ПОБУДОВА СЦЕНАРІЇВ РОЗВИТКУ НАУКОВИХ КАДРІВ В УКРАЇНІ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ СТАТИСТИЧНИХ МОДЕЛЕЙ

хунок як збільшення бюджетних видатків, так і вдосконалення структури наукових кадрів (більш швидкими темпами, ніж заробітна плата у сфері банківської діяльності та фінансових послуг). У процесі моделювання з урахуванням показників даного сценарію, які свідчать про інтенсивне економічне зростання, отримуємо другий варіант сценарію розвитку науково-кадрового потенціалу України (табл. 4). Такий сценарій передбачає інтенсивне зростання чисельності працівників, зайнятих науковою та науковотехнічною діяльністю як основною, до 153,3 тис. осіб в 2010 році, 158,7 тис. осіб в 2011 році та 164,4 тис. осіб в 2012 році. Отримані дані щодо чисельності працівників основної діяльності на 2010 — 2012 рр. відповідають рівню зайнятих у науковій сфері 2005— 2006 рр. Сценарій № 3 — песимістичний Основні вихідні положення: — продовжують домінувати негативні тенденції у розвитку економіки (найближчими роками економічне зростання не відбудеться або буде вкрай млявим); — дефіцит бюджету не дозволить нарощувати витрати на дослідження і розробки;

— структурні зміни в економіці матимуть обмежений характер, загальну спеціалізацію на продукції низькотехнологічних виробництв буде збережено. Заходи державної підтримки: — рівень державної підтримки продовжуватиме знижуватися у 2010 році, внаслідок чого відбувається зменшення частки витрат на науку у ВВП до 0,75%; — зростання витрат на ДіР починається з 2011 року, внаслідок чого відбувається деяке зростання відповідної частки ВВП до 0,8% та до 0,85% в 2012 році; — процеси державного регулювання науково-технічної сфери консервуються на рівні минулих років, а заробітна плата в цій сфері зростає інерційно в рамках тенденцій, що склалися. У процесі моделювання з урахуванням показників даного сценарію, які свідчать про кризовий стан сфери досліджень і розробок, було отримано відповідні значення показників розвитку науково-кадрового потенціалу України (табл. 5). За третім базовим сценарієм, що ґрунтується на цих даних, буде мати місце загальне погіршення стану кадрового потенціалу науки України. Таким чином, перші два сценарії відображають деяке збільшення чисельТаблиця 4

Показники сценарію № 2 Показники Частка ВВП Співвідношення з/п в галузі ДіР та фінансової діяльності Кількість наукових та науковотехнічних працівників, тис. чол.

Рік 2009 0,83

2010 0,95

2011 1,07

2012 1,20

0,63

0,7

0,85

1,00

151,0

153,3

158,7

164,4

Джерело: розрахунки авторів. Наука та наукознавство, 2010, № 1

О.С. Вашуленко, В.Ю. Грига, І.Ю. Єгоров

ності зайнятих в науці на відміну від третього сценарію, який характеризується скороченням чисельності наукових кадрів. Розвиток подій за третім сценарієм є небажаним для країни, яка прагне більш активно використовувати інтенсивні фактори економічного розвитку. Слід зазначити, що існують підходи до прогнозування кадрової динаміки на основі використання інших типів математичних моделей, зокрема можна звернутися до моделей на основі методів системної динаміки [14, 15], але для практичної реалізації цих моделей необхідно мати експертні оцінки деяких параметрів, які важко зробити без залучення кваліфікованих фахівців та проведення спеціалізованих досліджень. Висновки 1. Визначення основних параметрів розвитку кадрового потенціалу української науки залишається нагальною проблемою. Моделювання динаміки наукових кадрів України може здійснюватися за допомогою різних типів моделей, що у свою чергу потребують постійного вдосконалення. При цьому використання регресійних моделей стикається із певними проблемами, адже соціальні процеси не є «стаціонарними» і суттєво відрізняються від процесів у природничих

науках, де параметри обраних моделей є часто сталими величинами, незалежними від часу. При моделюванні соціальних процесів доводиться робити припущення, які є «компромісними», тому до отриманих результатів не слід ставитися як до «істини в останній інстанції». 2. Проте одержані в результаті аналізу та моделювання дані є корисними. Формальний аналіз свідчить, що найбільш вагомим фактором, впливаючим на динаміку наукових кадрів, залишається частка ВВП, що витрачається на НДДКР. 3. За результатами моделювання можна зробити висновок, що за сприятливих умов в Україні можна очікувати збільшення кількості науковців, яке буде відбуватися за рахунок залучення нових працівників до наукової сфери, але таке збільшення можливе лише при створенні відповідних умов для наукової роботи та підвищенні рівня заробітної плати у порівнянні із заробітною платою в інших секторах економіки —«конкурентах» сектору ДіР. 4. Покращення насиченості науковими кадрами економіки України в свою чергу матиме позитивний вплив на економічний розвиток країни завдяки збільшенню обсягів наукових результатів. Таблиця 5

Показники сценарію № 3 Показники Частка ВВП Співвідношення з/п в галузі ДіР та фінансової діяльності Кількість наукових та науковотехнічних працівників, тис. чол.

Рік 2009 0,83

2010 0,75

2011 0,80

2012 0,85

0,63

0,60

0,57

0,63

151,0

146,5

144,2

145,3

Джерело: розрахунки авторів.

Science and Science of Science, 2010, № 1

ПОБУДОВА СЦЕНАРІЇВ РОЗВИТКУ НАУКОВИХ КАДРІВ В УКРАЇНІ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ СТАТИСТИЧНИХ МОДЕЛЕЙ

5. Зростання чисельності науковокадрового потенціалу України забезпечить також покращення кваліфіка-

ційного рівня зайнятих в економіці, що здатне позитивно вплинути на рівень її інноваційності.

1. Попович О.С. Основні тенденції в динаміці кадрового потенціалу української науки останнього десятиріччя / О.С.Попович, Т.М.Червінська // Наука та наукознавство. — 2008. — № 3. — С.53—66. 2. Яцків Я. Трансформація наукової системи України протягом 90-х років ХХ століття: період переходу до ринку / Я.Яцків, Б.Маліцький, С.Бублик // Освіта і управління. — 2002. — № 4. — C.177—188. 3. Егоров И. Динамика кадрового потенциала украинской науки в 1990-е годы: некоторые итоги и прогнозы / И.Егоров // Проблемы науки. — 2000. — № 11. — C. 6—11. 4. Бублик С. Г. Віковий чинник дослідницького потенціалу науки / С.Г.Бублик // Проблеми науки. — 2005. — № 2. — С. 9—15. 5. Жилінська О.І. Вікова структура кадрового потенціалу науки: проблеми та завдання державної науково-технічної політики в Україні / І.О.Жилінська // Наука та наукознавство. — 2005. — № 3. — C. 81—98. 6. Transition Economies in the European Research and Innovation Area: New Challenges for Science and Technology / A.Jasinki (ed.). — Warsaw: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Warszwskiego, 2004. — 332 p. 7. Семенов Е.В. Россия с наукой и без науки / Е.В.Семенов. — М.: Языки славянской культуры, 2009. — 172 с. 8. Main S&T Indicators. —Paris: OECD, 2009. — № 1. — 132 p. 9. Гохберг Л.М. Статистика науки / Л.М.Гохберг. — М.: ТЕИС, 2003. — 478 с. 10. Обушна О.М. Моделювання динаміки розвитку кадрового потенціалу науки України: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. екон. наук: спец. 08.03.02 «Економіко-математичні методи і моделі» / О.М.Обушна. — К., 1997 — 20 с. 11. Джонстон Дж. Эконометрические методы / Дж. Джонсон. — М.: Статистика, 1980. — 444 с. 12. Скофенко А.В. Комплексне науково-технічне прогнозування на базі сценаріїв: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня доктора екон. наук: спец. 08.00.05 «Економіка, планування і організація управління народним господарством та його галузями»/ А.В.Скофенко. —К., 1993. — 36 с. 13. Рабочая книга по прогнозированию / под ред. И.В.Бестужева-Лады. — М.: Мысль, 1984. — 426 с. 14. Варшавский Л.Е. Прогнозирование динамики кадровой составляющей научного потенциала России / Л.Е.Варшавский // Экономика и математические методы. — 1999. — № 1. — C.43—55. 15. Егоров И. Ю. Наука и инновации в процессах социально-экономического развития / И.Ю.Егоров. — Киев: ИВЦ Госкомстата Украины, 2006. — 338 с.

Одержано 21.01.2010 А.С.Вашуленко, В.Ю.Грыга, И.Ю.Егоров Построение сценариев развития научных кадров в Украине на основе использования статистических моделей Статья посвящена проблеме среднесрочного прогнозирования численности научных кадров за счет перераспределения квалифицированных кадров между различными видами экономической деятельности. Выявлены наиболее значимые факторы, управление которыми позволит ускорить или затормозить процесс восстановления кадрового потенциала науки. На основе построенной многофакторной регрессионной модели разработаны три сценария развития научных кадров на период до 2012 года. Наука та наукознавство, 2010, № 1

Методологія та соціологія науки І.С. Івченко

Системний підхід та його роль в історії дендрології Викладено історичні особливості розвитку дендрології до і після реформ К.Ліннея, акцентується увага на ролі дендрофлористики, що переважала в доеволюційну епоху. У подальшому домінували класифікаційні аспекти, супідрядні головній систематико-географічній парадигмі ботанічної науки. У прикладному й міждисциплінарному аспектах успіхи дендрології суттєвіші. Провідні складові феномену дендрології як ботанічного і лісівничого «зліпків» визначили її факультативний характер у ХХ ст., вторинність в теоретичному контексті. Теорія систем у дендрології, проведення системного аналізу дендрологічних об’єктів, застосування системного підходу є перспективними для інтегрування на етнобатанічнофлористичному базисі її провідних напрямків. Прослідковується комплексність дендрології в окремих країнах і природних регіонах. Один з найбільш помітних вчених ХVI ст. Андреа Чезальпіно (Цезальпіні) в своєму філософському вченні намагався відтворити властивості природи. Його гербарій зберігається у Флоренції. На честь Чезальпіно названий рід рослин Цезальпінія (Caesalpinia) L. За підтримки папи Климента VIII, котрий призначив його своїм першим лейб-медиком, Чезальпіно викладав в Пізанському університеті у 1555 р. і в папській Колегії мудрості в Римі у 1592 р. Як медик він докладно описав клапани серця, мале коло кровообігу, відмітив розбіжності у структурі артерій легень і вен тощо. Деякі вчені вважають, що Чезальпіно належить пріоритет у питанні кровообігу. Комплексність наукових напрямків у Чезальпіно незаперечна, проте на відміну

від інших класифікаторів Відродження ним притаманні риси системності. У своєму творі «De plantis libri», виданому в обсязі 16 томів у Флоренції, опис численних деревних рослин Чезальпіно пов’язує з дедуктивним підходом Арістотеля і поглядами Конрада Геснера. У ньому провідне значення належить поглядам Чезальпіно-карполога, котрий насамперед врахував будову насіння і плодів поряд із залученням інших відомостей з морфології рослин. Вже у виділенні перших 2 груп проявився і Чезальпіно-дендролог (їх класифікація базується на дерев’янистих або смоляних властивостях стебла). Форма плоду, верхня або нижня зав’язь, кількість насіння тощо дозволяють йому зробити ухил і в помологію. Як один з перших екологів Відродження Чезальпіно ви-

Science and Science of Science, 2010, № 1

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ ДЕНДРОЛОГІЇ

користав 4 категорії життєвих форм Теофраста, об’єднавши їх у 2 групи: перша — дерева і чагарники, друга — трав’янисті рослини (напівчагарники і трави). Чезальпіно стверджував, що «душа» рослини міститься у її серцевині, а «серце» — в насінні (він вміщує його на межі відходження сім’ядолей від гіпокотиля). Головні риси його дендролого-карполого-етноботанічної класифікації мали наступний вигляд (виділено нами — І.І.): класи 1 і 2 обіймають дерева і кущі, серце у верхівці насіння, насіння, здебільшого поодиноке (мегаетноліннеони Дуб, Липа, Лавр, Слива та ін.); рослини класу 5 мають декілька насінин в сухому плоді (бобові) тощо. У низці відповідних праць по Україні та суміжних регіонах вчені-географи вже протягом багатьох років впевнено оперують макро-, мезо- і мікротопонімами. На наш погляд, можлива їх ідентифікація і як чинників дендрографії, котру розглядаємо як предтечу дендрології. Ними також варто позначати об’єкти донаукової галузі по вивченню деревних рослин, що розвивалась до реформ К.Ліннея. Латинізоване прізвище К.Ліннея (1707—1778) (рис. 1) «Linnaeus» походить від назви липи, що зростала в одному із сільських приходів — помешканні його пращурів — і вважалася священним деревом. Батько Ліннея — лютеранський священик Нільс Інгемарсон, обравши це прізвище за шведською назвою липи (Lind), опосередковано сприяв подальшим етноботанічним спрямуванням Ліннея, розвинутим при дослідженні флори Швеції і Фінляндії у

Наука та наукознавство, 2010, № 1

їх сучасних межах. Два найбільш плідних періоди становлення Ліннея як науковця можна розділити відповідно на голландський період 1-го триріччя (1735—1738 рр.) і шведський період 2-го триріччя (1738—1741 рр.) (тут і далі виділено нами — І.І.). Під час першого він видав «Systema Naturae» (1735 р.), «Fundamenda Botanica», «Bybliotheca Botanica» (обидві — у 1736 р.), «Genera Plantarum», «Flora Lapponica», «Critica Botanica» (всі — у 1737 р.) і «Hortus Cliffortianus» (1738 р.). У шведський період 2-го триріччя розгортається медична практика К.Ліннея. Лінней створив колекції в ботанічних садах і описав їх. Зокрема, окреме видання (див. рис. 1) присвячене саду поблизу м. Харлем бургомістра Амстердама і директора голландської Ост-Індської компанії Джорджа Кліффорда (1685—1760). У 1771 р. К.Лінней обнародував рід Муррайя (рис. 2). Це сталося у додатках його провідних творів з видів і родів рослин і системного погляду на природу на рівні розвитку дендрології в середині XVIII ст. Відчуваючи погіршення здоров’я, Лінней у 1772 р. передав своєму учню, геттінгенському професорові Мюррею, на честь котрого й назвав цей рід, матеріали, що доповнювали «Systema Naturae», які той оперативно підготував до друку і видав у 1774 р. під назвою «Systema vegetabilium». У цьому ж році папа римський Климент ХІV дозволив публікацію в Італії системи Ліннея. Вона несе історичні ознаки архаїчної системи таксонів, котра відрізняється від інших засобів класифікацій — переліків, каталогів тощо. Здоров’я Лін-

І.С. Івченко

Рис. 1. Історія системних досліджень в дендрології у ХVIII cт.: 1 — Карл Лінней в період видання «Hortus Cliffortianus» i«Systema Naturae» (кінець 1730-х рр.); 2 — фрагмент гравірованого фронтисписа праці К.Ліннея «Кліффордівський сад» (1737—1739); 3 — листки деревних рослин, замальовані Ліннеєм для книги «Hortus Cliffortianus»); 4 — титульний лист «Systema Naturae» Ліннея; 5 — власноручний ескіз К.Ліннея для майбутнього дворянського герба з використанням вегетативних і репродуктивних органів Linnaea borealis L. та символів поновлення природи; 6 — могильна плита К.Ліннея і його сина в Уппсальскому кафедральному соборі нея дедалі погіршувалось, і вже влітку наступного року він обрав у Хамарбю дерево в’яза для виготовлення труни. Після смерті Ліннея (1778 р.) за розпорядженням шведського короля були виготовлені медалі із зображеннями його і фрігійської богині Кібели, що перебувала в оточенні рослин і тварин. Ліннея поховали в кафедральному соборі в Уппсалі, побудованому у 1435 р.,

найвищому (119 м) соборі Скандинавії (див. рис. 2). Михайлові Грушевському належать фундаментальні дослідження розвитку дендрологічної науки в етнологоетнографічному контексті, насамперед духовно-естетичного і прагматично-побутових розділів етноботаніки. Це помітно при аналізі праць Грушевського. У розділі «Космогонія» праці [1], зокре-

Science and Science of Science, 2010, № 1

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ ДЕНДРОЛОГІЇ

Рис. 2. Історична діорама системного формування теорії чисел в дендрології: а — Муррайя Кьоніга — «дерево каррі»; б — Муррайя волотева (Murraya paniculata (L.) Jack) (syn. Murraya exotica L.); в — гробниця Леопардів у Тарквінії. V ст. до н.е. (Національний музей етруського мистецтва у Римі); г — «арабські цифри», назва котрих утворилась внаслідок застосування десятинної позиційної системи обчислення, і цифри, котрі застосовуються в арабських країнах. Фундатори дендрології в Східній Європі: 1 — Ян Сватопулк Пресл (1791—1849); 2 — меморіальна дошка на честь братів Карела и Яна Преслів; 3 — Карел Домін (1882— 1953); 4 — фундатор системного аналізу в біології Людвіг фон Берталанфі (1901—1972) ма, зосереджено підсумки і бібліографії сучасних досліджень образів «світового дерева» і «дерева життя». Посилюються природознавчі мотиви ейдологічними аспектами на карпологічному підґрунті: «...його самостійність як образа осноНаука та наукознавство, 2010, № 1

вного не виступає так ясно, як в образі світового дерева... Голуб чи сокіл тут тільки один, дерево чи зникло, чи, може бути, що його й не було зовсім в архетипі творчої птиці...вони даються в формі насіння…» (так у тексті —

І.С. Івченко

І.І.). Окремо Грушевський розглядає тему «поклону дерев на честь малому Ісусові». Вона дійсно має всебічне у кількох аспектах історичне підґрунтя. У ньому також міститься етноботанічний зміст прагматично-побутового ґатунку, пов’язаний із їстівними «овочами», котрі дерева різних регіонів віддавали дітям. Зокрема, у фольклорі країн Південно-Східної Європи оспівуються плодові дерева, що «...притихли, не притихла трепета-осика і за те була проклята...» Грушевський із знанням справи констатує, що, наприклад, у волинській колядці «кленове дерево..., безсумнівно, заступає кедрове або кипарисове дерево...» Дендрологія як складова біології з її організованою складністю в порівнянні з організованою простотою класичної фізики і хаотичною складністю статистичної механіки на різних етапах розвитку увібрала ознаки цих природознавчих дисциплін. Це помітно при розгляді прагматично-побутових рис дендрології в складі лісівництва, плодівництва, інших господарських сфер. Об’єднуючим методологічним чинником системного аналізу в різних наукових застосуваннях є послідовне використання аналітичних і модельних методів в дослідженнях з великою кількістю змінних в логічному розумінні. На початку дослідження змінні можуть бути виміряні вельми приблизно і навіть лишатись неідентифікованими. При оцінці узагальнюючих характеристик вирішальними складовими можуть бути, зокрема, метаболічна та онтогенетична, котрі продовжують розглядатись теорією фітонізму. Філогенетичні

складові помітні на ранніх етапах розвитку етноботаніки із залученням як доробку дослідників-дендрографів, так і аналізу переходу від дендрографічних до дендрологічних досліджень. Умовно етноботанічні та фітоністичні системні підходи можна вважати відповідно внутрішніми (ендогенними) і зовнішніми (екзогенними) системними підходами. Із середини ХХ ст. дендрологія стає комплексною дисципліною і потребує системного підходу і аналізу. Сучасне здійснення класифікацій організмів відбувається в кладистичних (філогенетичних) і чисельних (нумеричних) напрямках систематики. Систематика як провідна галузь ботаніки набула сучасного наукового змісту протягом еволюційної епохи дендрології й для суспільства визначилась ще з часів видання праць провідних європейських природознавців у XVII і особливо у XVIII ст. На території України такі дослідження відбулися пізніше. Їх розгортання мало особливий резонанс з часів утворення низки університетів — Харкова, Києва та інших міст України. Праці О.П.Декандоля (1778—1841) і його нащадків у ХІХ ст.по праву увінчують епоху класифікаційних розробок К.Ліннея і його послідовників. Декандоль вельми гармонійно поєднував макро- і мікросистематичні підходи. Його система вперше була викладена в книзі «Елементарна теорія ботаніки», що з’явилася у 1813 р. Згодом її покладено в основу найбільш повного для того часу опису систематичного складу рослинного покриву Землі. Вихід «Попередньої системи рослинного цар-

Science and Science of Science, 2010, № 1

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ ДЕНДРОЛОГІЇ

ства» тривав протягом цілої історичної епохи з 1824 по 1873 р. У ній Декандоль здійснив новаторський на той час поділ рослин на дводольні, які помістив на початку огляду покритонасінних, і однодольні. Розвиток природознавства в контексті виникнення нових наукових напрямків та окремих наук втілився, зокрема, в розробки Л.Пастера (1822— 1895) по оптичній асиметрії молекул. Вони згодом лягли в основу стереохімії, розвиненої В.І.Вернадським (1836— 1945) разом з теоретичними розробками в сфері неживої природи, і залучені при поглибленні знань про біосферу і ноосферу. Синтезу генетики і дарвінізму сприяла мутаційна теорія Г.Де Фріза (1848—1935), хромосомна теорія спадковості, розроблена насамперед Т.Бовері (1862—1915), У.У.Сеттоном (1836—1916), Т.Х.Морганом (1866— 1945). На основі вчення В.Л.Йогансена (1857—1927) про чисті лінії запропоновано такі поняття, як ген, генотип, фенотип. М.І.Вавиловим (1887—1943) сформульований у 1920 р. закон гомологічних рядів спадкової мінливості організмів, запропонована трактовка ліннеївського виду як системи, виділення найбільш древнього періоду людства. Вавилов стверджував, що «ботанік цілком може поправити й доповнити історика і археолога». Серед науковців широкого профілю не знайшлося дослідника, котрому було б до снаги втілити теоретичні й практичні дендрологічні розробки в такі необхідні для ботаніки інтегруючі чинники. Фахівці з прикладної дендрології втім вже тоді зазначали,

Наука та наукознавство, 2010, № 1

що поняття системи стало вузловим в науковому дослідженні. Звичайно, системи вивчались протягом минулих століть, але у дослідженнях ХХ ст. до них додавалися все нові й нові наукові факти, підтверджувались і спростовувались гіпотези, створювались теоретичні схеми. Тенденція досліджувати систему як певне ціле, а не як конгломерат частин відповідає сучасній дендрологічній науці. Її кредо — будувати дослідження не у вузькому контексті, а вивчати перш за все взаємовплив і взаємодію біотичних і абіотичних факторів. Ідея системного дослідження та його багатьох синонімів, конвергенція кількох спеціальних чинників дендрології могли б з успіхом інтегрувати колективну дослідницьку діяльність, постійно розширяючи спектр наукових і технічних дисциплін. Згадаємо, наприклад, англійського ботаніка-аматора із прізвищем, притаманним як персонажам детективів, так і Нобелівському лауреату з фізіології та медицини Д.Д.Уотсону (J. D.Watson), Хьюїтта Уотсона (Hewett Cottrell Watson) (1804—1881) (рис. 3). Цей еволюціоніст створив першу детальну схему флористичного розчленування Великобританії, виділив 18 провінцій, 38 підпровінцій і 112 «підграфств» (vice-counties). Уотсон вперше, використавши адміністративний поділ країни, продемонстрував зв’язок флор Великобританії і континентальної Європи, залежність флористичного багатства від площі місцезростання [2]. Відомості про Уотсона у 2-й половині ХХ ст. були обмежені. Наприклад,

І.С. Івченко

Рис. 3. Дендрологи-класифікатори різних наукових епох: а — А.Чезальпіно. Гравюра на дереві, датована 1765 р. з живописного портрету, що знаходиться в музеї Ботанічного саду в Пізі; б — Caesalpinia sappan L.; в — Ф.Унгер, наставник Грегора Менделя, про котрого стало відомо завдяки сумісним дослідженням ботаніків Москви і Києва; г — Х.Уотсон; д — Є.М.Кондратюк та С.І.Івченко на тлі колекції плодових рослин в НБС ім. М.М.Гришка; е — С.М.Стойко та С.І.Івченко в Українських Карпатах; ж — С.І.Івченко та І.Б.Чорний (у 2009 р. одержав пам’ятну медаль ім. акад. О.В.Фоміна), викладачі та студенти біля НПУ ім. М.П.Драгоманова дендролог-карполог С.І.Івченко (див. рис. 3), маючи окремі праці про Уотсона [3], із захопленням розповідав про нього як дендролога учням. У ХХІ ст. відомості про діяльність цього вченого-аматора значно доповнено [4]. Своєчасне отримання дендрологічних матеріалів, наприклад про Ф. Унгера (див. рис. 3), стало можливим починаючи з другої половини 1950-х років. Дендролог-систематик і флорист Є.М.Кондратюк (див. рис. 3) володів, зокрема, матеріалами Меррітта Фер-

налда (Merritt Lyndon Fernald) (1873— 1950), американського ботаніка і флориста. Даний автор своєрідно тлумачив формування диз’юнктивних ареалів, реліктів і ендемів хвойних рослин [5, 6]. Цим вченим, а також С.М.Стойку (див. рис. 3) були притаманні активні громадські созологічні позиції, їх об’єднувало прагнення врятувати Акліматизаційний сад М.Ф.Кащенка. З його багатої дендрологічної колекції у ХХІ ст. історики констатували наявність лише одного виду роду Platanus [7],

Science and Science of Science, 2010, № 1

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ ДЕНДРОЛОГІЇ

Кількарічний директор у 1950— 1960-х роках НБС ім. М.М.Гришка (див. рис. 3) Є.М.Кондратюк також причетний до утворення у 1975 р. в Кривому Розі опорного пункту Донецького ботанічного саду, котрий він очолював у 1970—1980-х роках, у 1976 році перетвореному на відділ оптимізації техногенних ландшафтів. У 1981 р. за участю Кондратюка його трансформовано у відділення Донецького ботанічного саду з метою створення Криворізького ботанічного саду, котрий у 1992 р. стає самостійною установою. Як класифікатори Кондратюк і його колеги багато в чому наслідували праці згаданих класифікаторів епохи Відродження. У 2-й половині ХХ ст. в Україні класифікаційні етнодендрологічні одиниці розглядались в класичних аспектах ботаніки — систематичному і географічному [8]. При огляді природної теорії видових і родових таксонів об’єкти досліджень по суті об’єднуються [8—11] з істориконауковими подіями певної епохи, в якій вони були встановлені [12]. Виходячи з укладеного нами критичного конспекту деревних рослин України природного походження, де кожен вид для різноманітних теоретико-практичних етноботанічних розробок пронумерований, доцільно створювати хронологічні спектри їх авторів. Для дендрофлори України виявлено 162 таких автора. Проте у наведених конспектах, які мають ейдологічне спрямування (а при необхідності розширюється за складовими), автори здебільшого нексифікаційних (філо-флорогенетично близьких) ви-

Наука та наукознавство, 2010, № 1

дів наводяться лише при першій їх згадці. Поліактичність багатьох з них потребує й більш докладного ейдологічного розмежування, яке пов’язане з виділеними періодами Іа — ІІІс [10]. На зміну переважно гапактичним об’єктам ліннеївського (Іа) і натуралістичного (Іb) періодів (категорії А, рідше В), що нараховують близько 150 видів-агрегатів, прийшли поліактичні об’єкти, позначені літерою С. Останні нерідко фігурують в сучасних зведеннях, але здебільшого не мають усталених морфологічних ознак і географічно не відокремлені від видівагрегатів. Ці раси часто-густо потрапляють до синонімів збірних видів або трактуються як різновидності чи навіть форми. Методологічні питання різноманітних підходів до деревних рослин як ботанічних об’єктів на їх організмовому рівні варто вирішувати в біо- та екоморфологічному аспектах. Географічна топоніміка більш досконала. Це пояснюється значно більш розробленою етногеографічною галуззю взагалі. Саме на цьому підґрунті в ботаніці й дендрології на організмовому рівні мали б розвиватись теорії фітонізму і філотаксису [11]. На цьому історико-науковому підґрунті й сформувався системний аналіз. Він спирається на системний підхід — напрямок методології наукового пізнання в природознавчій практиці, в основі якого лежить розгляд об’єктів як систем. Загальна теорія систем виникла більш ніж 70 років тому під час формування одного з попередніх історичних періодів природознавства. Її автор австрійський біолог-теоретик

І.С. Івченко

Людвіг фон Берталанфі (1901—1972) (див. рис. 2) з 1949 р. працював у США і Канаді. Загальна теорія систем, висунута Берталанфі, передбачала розробку математичного апарату опису різних типів систем [13, 14]. Загальний науковий інтерес був викликаний подальшими спробами встановлення законів ізоморфізму в різних напрямках розвитку природознавства. Зокрема, для ботанічної таксономії перспективним є залучення в даному контексті внутрішньо родових та внутрішньовидових «секцій», «серій» «різновидностей» та «форм». Їх аналіз проводиться за аналогією з ізоморфними діагональними рядами в хімічній таблиці елементів Менделєєва, безперервними або переривистими ізоморфними сумішами двох та більшої кількості кінцевих членів мінералогічних рядів (серій) тощо. Для комплексної біологічної науки дендрологія була і є провідним напрямком, що вивчає різноманіття існуючих та вимерлих організмів, їх взаємовідношення та родинні зв’язки між таксонами. А втім дендрологія ще має знайти місце в історичному процесі створення класифікації органічного світу. Її об’єкти містяться на всіх 5 ліннеївських ярусах — різновидності, виді, роді, порядку і класу. У сучасній систематичній номенклатурі ранги — важливий технічний компонент. Це спричинено утворенням назв таксонів одного рангу за одними правилами, котрі відрізняються від різноманітних номенклатурних кодексів, проте в цілому основні принципи залежать від назв родинної, родової, видової груп, біноміальних назв

(біноменів), або видових (підвидових) епітетів останніх. Назви групи родини, котрі складаються з одного слова, утворюється від назви типового роду шляхом додання до його основи у родовому відміннику стандартизованих закінчень. Системи живих організмів поступово ускладнювались, вводились нові рівні ієрархії, проте бракувало термінів. Складна структура ієрархічних відносин деревних рослин була ускладнена історією систематики, коли з часів Ліннея не відбулося спроб охопити в одному творі всіх живих організмів, а відбулися спроби пропозицій різних рангів «ad hoc» (серій, когорт, легіонів тощо), проте загальноприйнятої системи рангів не створено. У 2-й половині XX ст. з виникненням фенетики і кладистичного аналізу, котрі претендували на методологічну науковість і об’єктивність, вдосконалення процедур оцінки загальної подібності, що обґрунтували фенетичні класифікації, та принципів сумісно-однозначної відповідності між філогенією і системою в кладистиці, не спричинило формування універсальних об’єктивованих рангів ієрархії таксономічних категорій. Розробка проектів безрангових номенклатур не призвела до загального визнання жодного з них, а пропозиція «Філокодексу» (номенклатурного кодексу, заснованого на принципах філогенетики) викликала полеміку серед зоологів і ботаніків. Досить показовими у запропонованому контексті є рослини згаданого роду Муррайя (Murraya J.Koenig), котрі з недавніх часів вирощуються в приватних колекціях захищеного грунту О. та

Science and Science of Science, 2010, № 1

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ ДЕНДРОЛОГІЇ

М.Бабаєвих на Київщині. Автор роду Муррайя Йоганн Гергард (Георг) Кьоніг (Johann Gerhard Knig) (1728—1785) вперше зібрав рослину на азіатському континенті. Найбільш відомий вид даного роду також має ім’я його відкривача. Муррайя Кьоніга (Murraya koenigii (L.) Spreng.) — кущик з Індії (див. рис. 2). Вічнозелені кущики і дерева роду, поширені здебільшого в Індії і країнах Південно-Східній Азії, близькі до роду Цитрус (Citrus). Описуючі цю рослину наприкінці своєї кар’єри, Лінней оцінював можливості своїх найближчих учнів, серед яких виділявся Юхан Андреас Муррей (Johan Andreas Murray) (1740—1791). Шведський (німецький) ботанік, він пропагував твори свого вчителя і сприяв їх доповненню і перевиданню. Листки Муррайя Кьоніга («дерева каррі») мають приємний аромат, в Індії та Шрі-Ланці їх у свіжому вигляді додають до овочевих і м’ясних страв як приправу типу «каррі». Назва «дерево каррі» належить англійцям, котрі не володіли на час першого знайомства з рослиною комплексом сучасних відомостей. Тамільською мовою це дерево зветься «карівепалай» (скорочено «карі») [15]. Як кімнатна рослина відома Муррайя волотева (див. рис. 3) (її нерідко називають «апельсиновим жасміном»). Плоди М. волотевої знижують кров’яний тиск, відрізняються тонізуючою дією. За легендами цей факт враховував ще Олександр Македонський (356—323 рр. до н.е. [16]. Для системного формування теорії чисел в дендрології важливе історичне походження цифр. Римські цифри

Наука та наукознавство, 2010, № 1

з’явились близько 500 років до нашої ери в етрусків, становлення держави котрих, її розвиток і розпад відбувалися на тлі трьох періодів Древньої Греції — орієнталізуючого, або геометричного, класичного та елліністичного, а також піднесення Римської Республіки [17]. На початку VI—V ст. до н.е. з’явились перші ознаки могутності Риму і послаблення етруських міст. У їх розписах того часу помітні дрібність деталей, одноманітність у розташуванні людей, декоративна різнобарвність, Дещо монотонна ритміка східних драпірувань, схожих дерев з листками (! — І.І.), з котрими чергуються фігури і рухи рук. Декоративні, тонко виконані теракотові узори прикрашали поверхні стін храмів у вигляді складного мереживного плетива. Наприклад, храм Сассі Кадуті у Фалеріях-Ветерес мав широкі фронтони і карнизи, теракотові смуги з ажурними узорами по одному краю, в котрих спіралеподібні й круглі орнаменти переплітались і обмежувались красивими пальметами. Арабські цифри , котрі сформувались в Індії не пізніше V ст., виникли значно пізніше римських. У дану епоху було відкрито і формалізовано поняття нуля (шун’я), перейдено до позиціонування запису чисел. Традиційні арабські цифри, наведені в таблиці (див. рис. 2), є видозміненими накресленнями індійських цифр, прилаштованих до арабського письма. Індійську систему запису популяризував мусульманський вчений алХорезмі (783—850), автор знаменитої праці «Китаб ал-джабр ва-л-мукабала», від назви котрої пішов термін «алгебра».

І.С. Івченко

Арабські цифри набули популярності в Європі з X ст. Завдяки діяльності папи римського Сильвестра II ( 946—1003), який, зрозумівши зручність застосування арабських цифр, з 999 до 1003 рр. широко пропагував і впроваджував їх в науку, тісним зв’язкам християнської Барселони (Барселонське графство) і мусульманської Кордови (Кордовський халіфат) став можливим доступ наукової інформації, котрої ще не було в Європі. Символ, зокрема в мистецтві, є характеристикою художнього образу з точки зору його осмислення, вираження художньої ідеї. На відміну від алегорії в науці символ невіддільний від образної ейдологічної структури і відрізняється багатозначністю свого змісту [18, 19], котру можна прослідкувати від наукової діяльності Гете до праць сучасних українських митців і вчених. Отже, попередні позначення, застосовані нами для епох сучасної систематики (І—ІІІ), обсягу роду і виду як географічної раси (А, В, С), географічних груп (A—І), системного підпорядкування дендрологічних чинників (a—f), позначення етнодендрологічної (дендрологічної) області (I—VIII), дендрологічного екотону (IX—XII), підлягають подальшому формуванню в історико-дендрологічному контексті У біологічній класифікації, котра ще набуває чинності, історикодендрологічні властивості рослин необхідно розглядати в межах таксонів: домену Ядерні (Eucaryota), царства Зелені рослини (Viridiplantae), відділів Steptophyta, Steptophytina, Embryophyta (Ембріофіти), Tracheophyta (Судинні), Euphyllophyta, Spermatophyta (На-

сінні), надкласу Покритонасінні (Magnoliophyta), класу Еудікоти «справжніх дводольних» (Eudicots), кореневих і стовбурних, класу Однодольні (Liliopsida), ряду Арекові, а також переважно порядків (рядів) Лавроцвіті (Laurales), Магнолієцвіті (Magnoliales). Їх прикладне значення з урахуванням сучасного висвітлення також має виходити з історії термінології і застосування у філогенетиці рослинної метафори «дерево». Історія філогенетичної систематики свідчить, що «деревоподібна» схема була запроваджена схоластами, а також залучена з генеалогічних розробок, котрі здавна використовувались в Європі для схематичних позначень родоводів. У ХХ ст. вчені також вдавались до певних символів при сповідуванні, наприклад, анагенетичних поглядів. В анагенетиці, котра не надає вирішального значення монофілії, філогенез інтерпретується як сукупність паралельних ліній розвитку. При слідуванні анагенетиці формою його відображення є «кущ» або »трав’яне поле». У них філогенетичні лінії не обов’язково сходяться при основі. Один з прихильників цього підходу Л.С.Берг [20] розвиток філогенетичних ліній порівнював з полем пшениці, де окреме стебло походить з свого плоду-зернівки. Порівняння ж з КУЩЕМ (виділено нами — І.І.) більш близьке дендрологічним класифікаціям, оскільки термінологічно це багаторічна невисока (0,8—6 м) дерев’яниста рослина, котра галузиться від одного кореня з поверхні землі й на відміну від дерев не має головного стовбуру. У всіх

Science and Science of Science, 2010, № 1

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ ДЕНДРОЛОГІЇ

зонах рослинності планети чагарники утворюють угруповання — вербняки, єрники, шибляки, гариги, маквіси, скреби та ін., формуючи в лісах підлісок. Щодо суто систематичної складової деревних рослин, то у сучасних покритонасінних разом із так званими «класифікованими» філами порядків Cycadalles, Ginkgoales, Pinales, Gnetales міститься низка «некласифікованих» порядків, зокрема Fabales та ін. [21]. Наприклад, провідне значення історико-дендрологічних досліджень покритонасінних, представлених понад 50 тис. видів, об’єднаних у близько 2 тис. родів і понад 80 родин, зумовлене їх поширенням на всіх континентах. Поглиблене вивчення тих властивостей покритонасінних, що сприяли їх сучасному пануванню, в історичному контексті дозволить зрештою приділити належну увагу їх росту, дослідженню систем коренів та листків, велика площа яких і різноманітність форм сприяли ефективному фотосинтезу. Поживні речовини сприяли їх росту, переважанню спорофіту безстатевого диплоїдного покоління, представленого відповідними деревними життєвими формами, адаптації квіток і плодів. Систему уклали підсумок дослідження насіннєвого розмножування, властивостей розвитку насіння, утворення плоду та його розселення тваринами, явища подвійного запліднення, вивчення будови судинної системи, укладеної судинами різних типів, і властивостей транспорту води і поживних речовин. Утворення зав’язі з насінним зачатком і майбутньою насіниною, захищеної різноманітними стінками плоду, присутність

Наука та наукознавство, 2010, № 1

або відсутність водного середовища при заплідненні є вузловими аспектами у вітчизняній науці та педагогіці для сповідування системного підходу . Автори видання з прикметною назвою «Основи системної біології» [22] висувають таке поняття, як впорядкованість живого світу, розмежовуючи її на просторову і часову, а в межах першої пропонуючи глобальне бачення екосистем Землі як поєднання таких чинників, як біосфера і ноосфера. Глава 3 даного посібника має визначальну для усього розуміння проблеми назву «Еволюція — історія часово-просторової організації живого світу», а її 2-й розділ присвячено питанням функціонування живих систем, розподілених на віруси, про- та еукаріоти. Більш наближені до дендрології приклади можна розвинути, зокрема, у згадуваному нами і найбільш актуальному нині созологічному аспекті. Так, у охороні деревних рослин на рівні популяцій в даному контексті найбільш вдалими є «червонокнижні» дані з роду Chamaecytisus Link. Багаторічні дослідження їх авторів М.В.Шевери, Л.І.Крицької, Л.Г.Любинської, О.О.Орлова, Л.Е.Рифа, що вдало доповнені фотографічними матеріалами Я.П.Дідуха, В.П.Ісікова, О.О.Кагала, Я.І.Капедюха, Г.І.Оліяра, Р.Я.Кіша, І.І.Моісеєнка, окрім загальноприйнятої для роду Chamaecytisus української назви «Зіновать», вживають рідкісну назву «Рокитничок», відтворюючи справжній ейдологічний спектр видів роду. Це ж стосується спорідненого до Рокитничка Дроку (Дрочку) (автори О.О.Кагало, В.М.Остапко, Я.П.Дідух, Л.В.Купрюшина, Т.Д.Андрієнко, І.І.Черней). По-

І.С. Івченко

казовим є такоє приклад єднання флористів і фітоценологів, авторів Червоної і Зеленої книг України, у рекомендаціях охорони дендрологічних об’єктів на популяційному і геоботанічному рівнях ще одного представника бобових — 357) Карагани скіфської.1 Співавторство київського геоботаніка В.С.Ткаченка і донецького флориста В.М.Остапка разом із вдалим зображенням (фото І.І.Моісеєнка) дозволило сподіватись на успішну охорону як окремих місцезнаходжень даного виду, так і формації Carageneta stythicae [23, 24]. Укладений нами реєстр мега-, рідше мікроетноліннеонів базується на об’єктах родового рангу і сполучає як класичні філогенетичні схеми, так і розробки ХХІ ст., частково проаналізовані в монографії [8]. Окрім вже згаданих, відмітимо найбільш показові з них в географічному і економічному відношеннях. Для потреб прагматично-побутової етноботаніки доцільно використати створений за ідеєю компакт-дендрофлори родовий ресурсологічний блок. D. Деревинні рослини. Дана група визначає специфіку корисних рослин саме дендрофлори України. Зрозуміло, що подібний аналіз іншої флори потребуватиме акцентуації на властивостях іншої прагматично-побутової спрямованості. Подальший огляд відповідних об’єктів побудовано з використанням класифікації Б.М.Козо-Полянського. Далі з-понад 15 груп корисних рослин дендрофлори України обрано й харак1

Деревні рослини України наводяться за відповідними номерами, використаними для історико-системного аналізу [8].

теризуються найбільш важливі й показові з них. Рослини ужитку людини. Декоративні ; Рослини, які залучаються людиною після попередньої переробки. Лікарські (в народній і науковій медицині), вітамінні; Рослини, які використовуються в найближчому оточенні людини. Кормові. Рослини, які безпосередньо залучаються людиною. Харчові. Провідний російський ботанік Р.В.Камелін [25] батьківщину прадавніх форм людини розумної пов’язує з африканським та азіатським континентами, а австралійського і американського Homo sapiens вважає алохтонним видом. Зрештою природознавці відмічених держав, де дендрологічний напрямок плідно розвивався у минулі наукові епохи, з-поміж яких провідне значення для розвитку дендрології має еволюційна, дійшли таких важливих для сучасної науки про деревні рослини висновків: на Землі немає більш великих за розмірами живих організмів, ніж численні дерева, що зростають на значній частині суші. Процес поступового перевищення ними за сприятливих екологічних умов інших квіткових рослин зумовлений перш за все ростом у висоту, утворенням стійкого вегетативного тіла і багаторічним існуванням. Комбінація цих ознак, що виявилась напрочуд продуктивною, сприяла широкому розповсюдженню саме біоморф дерево. Разом з трав’янистими рослинами природного походження представники дендрофлори є етноботанічними об’єктами історичних досліджень минулого, розглянутих на симпозіумах ХVII Міжнародного ботанічного конгресу (Wien, 2005). Об’єктивне

Science and Science of Science, 2010, № 1

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ ДЕНДРОЛОГІЇ

висвітлення багатогранних дендрологічних аспектів, побудованих на сучасній таксономічній основі, сформованій на макро- та мікроетнічних рівнях, має здійснюватись із залученням підходів ботанічного ресурсознавства та історії ботаніки. Пріоритетні напрямки вітчизняної дендрології співвідносяться з багаторічними дослідженнями в сфері ботанічної науки. Ряд вітчизняних природознавціваналітиків, зокрема М.А.Голубець [26], доходять висновку щодо трьох категорій або так званих «обсягів» біорізноманітності. Дві з цих категорій мають безпосереднє відношення до питань, піднятих при аналізі становлення дендрологічної науки. У даному контексті, на наш погляд, можливий дещо видозмінений авторський підхід до вивчення дендрологічних об’єктів. Так, перша — наукознавчо-галузева — категорія складається з двох головних наукових напрямів в розвитку дендрології (флористико-систематичного і фітоценотичного), причому другий напрям виник пізніше першого. Друга — прикладна — категорія представлена 3-м головним напрямом розвитку дендрології, сенс якого в історичному переході від ресурсознавства до ресурсології, тобто від споживацько-педагогічної сфери до теоретико-пізнавальної. Остання використовується в універсальній етноботанічній галузі для осмислення історичних шляхів формування дендрології та сучасних тенденцій її розвитку. «Зворотний зв’язок» та «відкрита система», термін «гомеостаз», що трактуються в двох іпостасях, з урахуванням

Наука та наукознавство, 2010, № 1

фізіологічних змінних і семантичних аспектів [12], дозволяють аналізувати рослинні системи, укладені об’єктами дендрології у флористичному і фітоценотичному аспектах як провідних. У розвитку і еволюції динамічної взаємодії відкритих систем з урахуванням зворотного зв’язку головним залишається класичний підхід до загальної теорії систем. Поняття системи в природознавстві враховує взаємозв’язок провідних дисциплін та їх досягнень. Наприклад, загальна теорія нелінійних диференційних рівнянь, стан рухомої рівноваги та ритмічних явищ, узагальнений принцип найменшої дії, термодинамічне визначення рухомої рівноваги мають розглядатись в інтегральній взаємодії. Важливим чинником при цьому є системний аналіз наукової спадкоємності. Доробок природознавців різних країн та епох розглядається насамперед під кутом їх діяльності в сфері диференціації біоти. У дендрології вона відбувалась переважно на двох магістральних напрямках розвитку ботанічної науки — систематичному та географічному. Пріоритет комплексної дендрологічної науки пов’язаний з наведеними найважливішими для неї складовими. Для вдосконалення етноботанічного підгрунтя дендрологічних досліджень також значним є з’ясування найперших наукових проявів. Водночас значення періодизаційно-концептуальних даних розвитку таксономії деревних рослин України [8, 10] в дендрології є провідним. При подібному аналізі йдеться не лише про спільні об’єкти досліджень, сповідування близьких

І.С. Івченко

концептуальних поглядів, розвиток ряду наукових напрямків, а й про огляд більш широкого кола питань. У цьому

контексті доцільніше говорити про інтелектуально-генетичну єдність дослідників різних країн і континентів.

1. Грушевський Михайло. Історія української літератури / Михайло Грушевський. — Нью-Йорк, 1960. — Т. 4. — С. 341—666. 2. Watson H.C. British Plants, and their geographical relations / H.C.Watson. — L. : Longman & Co., 1847—1860. — Vol. 1. — 1847. — 472 p.; Vol. 2. Distribution of species (Continued). — 1849. — 480 p. 3. Dandy J. E. Watsonian vice-counties of Great Britain / J. E.Dandy. — L.: Ray Soc., 1969. — 38 p. 4. Egerton F.N. Hewett Cottrell Watson: Victorian plant ecologist Andevolutionist / F.N.Egerton. — Aldershot: Ashgate, 2003. — 283 p. 5. Fernald M.L. Isolation and endemism in northeastern America and their relation to the age-and-area hypothesis / M.L. Fernald // Amer. J. Bot. — 1924. — Vol. 11, № 9. P. 558—572. 6. Fernald M.L. Persistence of plants in unglaciated areas of boreal America / M.L.Fernald // Mem. Amer. Acad. Arts Sci. — 1925. — Vol. 15, № 3. — P. 239—342. 7. Клименко С.В. Акліматизаційний сад / С.В.Клименко, Н.В.Чувікіна // Енциклопедія сучасної України. — К., 2001. — Т. 1. — С. 299—300. 8. Івченко І.С. Розвиток дендрології у ХVIII—XX ст. / І.С.Івченко. — К.: Вид-во НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2009. — 287 с. 9. Івченко І.С. Історична роль Карла Ліннея та його послідовників у ХVІІІ ст. у формуванні сучасного видового кадастру дендрофлори України / І.С.Івченко // Наука та наукознавство. — 2001. — № 1. — С. 104—113. 10. Івченко І.С. Періодизаційно-концептуальний аналіз розвитку таксономії деревних рослин України / І.С.Івченко // Наука і наукознавство. — 2002. — № 3. — С. 84 — 95. 11. Івченко І.С. Теорія фітонізма як об’єднуюча наукознавча парадигма дендрологічних досліджень минулого і сьогодення / І.С.Івченко // Історія української науки на межі тисячоліть. — К., 2007. — Вип. 31.— С. 93— 100. 12. Skvortzov A.K. Same logic-semantic Preliminanaries to a Theory of Systematics / A.K.Skvortzov // Бюл. МОИП, отд. биол. — 2002. — Т.107, вып. 1. — С. 32 — 39. 13. Bertalanffy L. von. General System Theory: A Critical Review / L.von. Bertalanffy // General Systems. — 1962. — Vol. 7. — P. 1—20. 14. Bertalanffy L. von. General System Theory: Foundations, Development, Applications / L.von.Bertalanffy. — New York, 1968. — 387 p. 15. Ботаника. Энциклопедия «Все растения мира» [Під ред. Д.Григор’єва]. —Knemann, 2006. — С. 585. 16. Новиков С.В. Александр Македонський / С.В.Новиков // Большая историческая энциклопедия. — М.: Олма-Пресс. — 2003. — С. 22. 17. Соколов Г.И. Искусство этрусков / Г.И.Соколов. — М. — Искусство, 1990. — 319 с. 18. Гордиенко А.Н. Энциклопедия символов / А.Н.Гордиенко. — М.: ЭКСМО, 2007. — 304 с. 19. Даренський В.Ю. Евристичність концепці «протоформ» мислення у дослідженні діалогічних процесів / В.Ю.Даренський // Філософські дослідження. — Луганськ. — 2004. — С. 85—93. — (Зб. наук. праць Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля; Вип. 5). 20. Берг Л.С. Труды по теории эволюции. 1922—1930/ Л.С.Берг. — Л.: Наука, 1977. — 387 с. 21. The evolutionary history of Fagus in western Eurasia: Evidence from genes, morphology and the fossil record / Denk, T. [et al.] // Pl. Syst. Evol. — 2002. — Vol. 232. — P. 213—236. 22. Околітченко Н.І. Основи системної біології: Навчальний посібник / Н.І.Околітченко, Д.М.Гродзинський. — К.: Либідь. — 2005. — 360 с. 23. Зелена книга України / [під ред. чл.-кор. НАН України Я.П.Дідуха]. — К. Альтерпрес, 2009. — 448 с. + 48 кол. сл.

Science and Science of Science, 2010, № 1

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАУКОВИХ ПРАДИГМ У ФІЗИЦІ НА МЕЖІ XIX—XX ст. У КОНТЕКСТІ КАТЕГОРІАЛЬНОГО СИНТЕЗУ 24. Ткаченко В.С. Карагана скіфська / В.С.Ткаченко, В.М.Остапко, І.І.Моісеєнко // Червона книга України. Рослинний світ, під заг. ред. чл.- кор. НАН України Я.П.Дідуха. — К.: Вид-во «Глобалконсалтинг», 2009. — С. 454. 25. Камелин Р.В. Великая селекция зари человечества. (Этноботанические этюды) / Р.В. Камелин — Барнаул, 2005. — 128 с. 26. Голубець М.А. Що таке біотична і ландшафтна різноманітність? / М.А.Голубець // Укр. ботан. журн. — 2006. — Т. 63, № 4. — С. 457—469.

Одержано 17.09.2009 И.С.Ивченко

СИСТЕМНЫЙ ПОДХОД И ЕГО РОЛЬ В ИСТОРИИ ДЕНДРОЛОГИИ Излагаются исторические особенности развития дендрологии до и после реформ К.Линнея, акцентируется внимание на роли дендрофлористики, превалирующей в доэволюционную епоху. В дальнейшем доминировали классификационные аспекты, соподчинённые главенствующей систематико-географической парадигме ботанической науки. В прикладном и междисциплинарном аспектах успехи дендрологии существеннее. Ведущие составляющие феномена дендрологии как ботанического и лесоведческого «слепков» предопределили её факультативный характер в ХХ ст., вторичность в теоретическом контексте. Теории систем в дендрологии, проведение системного анализа дендрологических объектов, применение системного подхода перспективны для интегрирования на этноботаническо-флористическом базисе её ведущих направлений, Прослеживается комплексность дендрологии в отдельных странах и природных регионах.

Н.В. Перев’язко

Трансформація наукових парадигм у фізиці на межі XIX—XX ст. у контексті категоріального синтезу Концепція категоріального синтезу, розроблена Храмовою В.Л., дозволяє конкретизувати зміст парадигмального підходу і методу стосовно історії фізики на рубежі XIX—XX ст. Категоріальні структури і здійснюваний на їх основі синтез емпіричного знання виступають, на наш погляд, логічним змістом поняття «наукова парадигма». Категоріальна структури і взаємозв’язок її елементів забезпечують самототожність і чіткі межі парадигми, а також відмінність її від інших, виконують пояснювальну і детермінуючу функції подальшого розвитку наукового знання. В основі зміни наукових парадигм лежить переосмислення природи реальності, що зачіпає її логіко-гносеологічні підстави. У зв’язку з цим зміна наукових парадигм у фізиці на рубежі XIX—XX ст. розглядається як процес трансформації категоріальних структур і їх синтез при переході від класичної до некласичної фізики. Поняття парадигми і парадигмальний підхід отримали широке застосування в багатьох галузях сучасної науки,

філософії, культурі тощо. Проте їх зміст досі залишається не до кінця зрозумілим. У методологію історії науки поняття

Н.В. Перев’язко

«парадигми» ввів Г.Бергман, розуміючи під цим загальні принципи і стандарти методологічного дослідження. Після праці Т.Куна «Структура наукових революцій» [1] поняття «наукова парадигма» міцно увійшло до понятійного апарату сучасних досліджень в історії і філософії науки. Це відбулося тому, що Т.Куну вдалося побачити в розвитку і змісті науки глибший соціокультурний контекст, ніж це традиційно розумілося до нього, контекст, який виходить за межі поняття «наукова теорія» та дозволяє по-новому побачити внутрішні механізми формування і виробництва наукового знання. Згідно з Куном, поняття «парадигма»має два основні значення. У першому значенні поняття «парадигма» уживається в широкому соціологічному сенсі й включає те, що об’єднує членів наукового співтовариства — переконання і цінності. Під науковими цінностями він розуміє такі критерії, як внутрішня і зовнішня послідовність, корисність для суспільства, простота, логічність тощо. Друге значення, яке автор визнає глибшим, — це розуміння парадигми як моделі, зразка вирішення конкретних «головоломок» даної науки. Через декілька років після публікації книги «Структура наукових революцій» Т.Кун пропонує значно ширше трактування поняття «парадигма». Він вводить поняття «дисциплінарної матриці», в якій, окрім вказаних вище значень, поняття «парадигми» включає безпосередньо теоретичне «ядро» наукової парадигми. Він його називає символічним узагальненням, це закони природи, формули. У «дисциплінарну матрицю» філософ включає також «метафізичну частину парадигми», або «концептуальну

модель». Т.Кун також зауважує, що якби довелося переписати книгу, то він значно б розширив концептуальну модель і аналіз її евристичного змісту. Концепція Куна пропонує глибший підхід порівняно з передуючим періодом в розумінні механізмів розвитку насамперед природничонаукового знання. Емпіричний досвід, наукова ідея і теорія включаються в соціокультурний контекст. Наукове співтовариство є не тільки структурною одиницею організації наукової діяльності, але і одиницею виробництва знання, оскільки важко уявити собі можливість вчених поодинці вирішувати наукові проблеми. Останнім часом поняття парадигми і парадигмальний підхід отримали небувале застосування у всіх областях наукового і ненаукового знання. Наявне також зловживання цим поняттям, коли його застосовують абсолютно неадекватно. Мода на термін «парадигма» призводить до девальвації і розмивання його значення, втрати ним гносеологічного, методологічного і евристичного змісту. Проте, на наш погляд, розповсюдження та масштаби застосування парадигмального підходу свідчать про виникнення нових серйозних тенденцій в розвитку перш за все наукового знання. Їх суть полягає в поступовому відході від номіналістичноі гносеологічної методології та руху у бік платонічної пізнавальної моделі. Розглянуті тенденції в науці означають, що позицію абстрактної об’єктивності змінює парадигмальний підхід, який підкреслює детермінацію процесу пізнання (виробництва знання) ідеями-зразками більш високого рівня організації знання. І хоча в кожній певній системі знань парадигма безпо-

Science and Science of Science, 2010, № 1

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАУКОВИХ ПРАДИГМ У ФІЗИЦІ НА МЕЖІ XIX—XX ст. У КОНТЕКСТІ КАТЕГОРІАЛЬНОГО СИНТЕЗУ

середньо не виявляється, опосередкований рух у напрямку їх джерела дозволяє встановити її зміст. Механізм пізнання полягає в ідеалізації, перетворенні образів чуттєвого пізнання в знаки-слова за допомогою діяльності мислення та його форм. Зміст знання детермінований не стільки предметністю пізнання, скільки тим, що суб’єкт робить з цим предметом. У основі ж діяльності суб’єкта лежить певна система знання або парадигма, відносно якої аналізується і оцінюється досліджуваний предмет. Це не означає, що парадигма має виключно суб’єктивний зміст. Як правило, парадигми мають суспільну або трансцендентну природу. Концепція категоріального синтезу, розроблена В.Л. Храмовою в працях «Категориальный синтез теоретического знания» [2] і «Целостность духовной культуры» [3], дозволяє, на наш погляд, зовсім по-іншому осмислити продуктивність парадигмального підходу при вивченні історії і розвитку наукового знання. В.Л.Храмовій вдалося показати глибоку внутрішню зв’язаність філософського (логіко-гносеологічного) і власне наукового рівнів організації знання в процесі зміни наукової парадигми у фізиці наприкінці XIX — на початку XX ст. З цією метою філософ проводить історичний аналіз вирішення проблеми категоріального синтезу в класичній проблематиці теорії пізнання і приходить до наступного висновку: «Преодоление трансцендентального идеализма Канта, его априоризма и агностицизма, а также объективного идеализма Гегеля и неокантианства возможно при осмыслениии категориального строя

Наука та наукознавство, 2010, № 1

мышления в контексте социальноисторической практики. В этом случае он предстает координированной и субординированной системой категорий, в предельно обобщенном виде закрепляющей опыт рода и задающей объективно значимые стереотипы познания и преобразования мира» [3, c.16]. В.Л.Храмовій вдалося виявити, що вирішальна роль в створенні квантоворелятивістської парадигми належала не стільки емпіричному змісту фізики кінця XIX — початку XX ст., скільки фундаментальному переосмисленню її головних категорій на основі прийнятої гносеологічної установки. Категоріальний синтез при створенні наукової теорії виступав як структуруючий, формоутворюючий та синтезуючий чинник. Вченіфізики, в даному випадку А.Ейнштейн, Н.Бор, В.Гейзенберг, М.Борн та інші, стихійно використовували категоріальні структури і їх функції в побудові нової теорії. Автор наводить безліч фактів, що свідчать про глибокий інтерес Ейнштейна і творців квантової механіки до питань гносеології і філософії. Проте виявити вирішальну роль категоріального підходу в створенні квантово-релятивістської парадигми непросто. Необхідно провести глибокий аналіз всіх рівнів організації знання в процесі її створення: емпіричного, теоретичного, математичного і власне філософського (логікогносеологічного). Розглянемо аналіз переходу від класичної до некласичної фізики, запропонований В.Л.Храмовою на основі концепції категоріального синтезу, більш детально. Першим в радянській філософії розробку проблеми категоріального

Н.В. Перев’язко

синтезу наукової теорії почав А.Т.Артюх. Він виявив, що з фізичною теорією досить строго можуть бути зіставлені категоріальні структури теоретичного мислення як певна цілісність, в якій між елементами структури (категоріями) існують відношення субординації. А.Т.Артюху вдалося провести аналіз класичної механіки і термодинаміки і виділити відповідні категоріальні структури, встановити зміст початкових понять і межі їх проблемної свідомості [4]. Після нього синтез наукової теорії на основі категоріальних структур в гранично абстрактній формі розглядав Н.К.Вахтомін. Але такий підхід не дозволяє реалізувати конкретнонауковий аналіз категоріальних структур, що визначають розвиток окремих наукових теорій і їх зміну в історії [5]. На відміну від Артюха А.Т. і Вахтоміна Н.К. Храмова В.Л. робить акцент на синтезуючій, формоутворюючій функції категорій. Своє головне завдання вона визначає таким чином: «Однако меня интересует иной аспект «интериоризации» социокультурного контекста в научном познании: непосредственная интеграция этого контекста во внутренние механизмы развития науки. Определяющим (в гносеологическом плане) каналом воздействия культурного социума на научное познание выступает, на мой взгляд, категориальный строй мышления в единстве его мировоззренческих и логико-гносеологических функций» [3, с.5—6]. Центральним поняттям в даному підході виступає категорія, яку Храмова В.Л. визначає таким чином: «Категория — универсальный, предельный

по всеобщности род сущего в сфере природы, общества и человеческого мышления. Характеристика категорий (всеобщность, необходимость, экстенсивность, бесконечность и др.) определяется единством материального и идеального, реализуемым в общественно-исторической практике» [3, с.6]. Саме категорії акумулюють досвід людського роду, реконструюють його в світоглядному сенсі, оскільки володіють синтезуючими, формоутворюючими, експліцируючими та об’єктивуючими функціями. Категорії проектуються на дослідницький процес та інтегруються у внутрішній механізм розвитку науки [3, с.6]. Загальновідомо, що існує певний розрив інтерналістського і екстерналістського підходів в реконструкції процесу пізнання. На думку Храмової В.Л., категоріальний склад мислення є підставою для осмислення його в єдності світоглядних і логіко-гносеологічних функцій і забезпечує цілісність внутрішніх і зовнішніх детермінантів процесу пізнання [3, с.6]. Категоріальний склад мислення представляють категоріальні структури, які визначають орієнтацію суб’єкта на певний спосіб його теоретичного і практичного освоєння реальності [3, с.7]. Розвитком поняття «категоріальний склад мислення» є категоріальний синтез, який визначається як синтез прородного різноманіття на основі категорій мислення, породжує на завершуючому етапі цілісне розуміння досліджуваних явищ [3, с.13)]. Категоріальний синтез дозволяє розкрити таємницю творчого про-

Science and Science of Science, 2010, № 1

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАУКОВИХ ПРАДИГМ У ФІЗИЦІ НА МЕЖІ XIX—XX ст. У КОНТЕКСТІ КАТЕГОРІАЛЬНОГО СИНТЕЗУ

цесу, оскільки об’єктивно змістовні категорії аналізуються як його логікогносеологична складова, забезпечують синтез і формоутворення нових систем знання [3, с.14]. «Синтез эмпирических данных в фундаментальную теорию, — пише в своїй книзі Храмова В.Л., — осуществляется на основе конкретно-исторических объективносодержательных категориальных структур мышления — целостных образований, которые фиксируют единство некоторых взаимосвязанных категориальных элементов и функционируют как нормативные схемы практической деятельности и творческого сознания. В философско осознанном виде они выступают особой спецификацией философского метода теоретического освоения действительности, который, выражая объективную тенденцию идейного развития науки, обычно применяют стихийно» [3, с.16]. Авторка запропонованого підходу відзначає, що категоріальні структури не існують в «чистому вигляді», а «вмонтовані», «вбудовані» безпосередньо в тіло науки [3, с.16]. Категоріальна структура спочатку зливається з фундаментальною ідеєю, експліцірує останню. «В результате, в предельно абстрактной форме фиксируется начало, предвосхищающее научное объяснение и целенаправленный поиск. Данное методологическое образование (категориальная структураидея) выступает, в сущности, той нитью Ариадны, следуя которой, ученый приходит к созданию фундаментальной физической теории. Решающим моментом в этом процессе является вычленение общих принципов систематизации

Наука та наукознавство, 2010, № 1

осмысливаемого эмпирического материала, так называемых исходных принципов теории» [3, с.16—17]. Доцільно, вважає Храмова, рішення поставленої задачі почати з аналізу теоретичної свідомості сучасної фізики: «... довести методологический анализ когнитивного измерения физики до философского уровня, т.е. до экспликации соответствующих категориальных оснований «категориальных структур» выделенных теорий» [3, с.8]. Концепції категоріальних структур і категоріального синтезу, розроблені Артюхом А.Т., Вахтоміним Н.К., Храмовою В.Л. та іншими, дозволяють конкретизувати зміст парадигмального підходу і методу стосовно історії розвитку наукового знання у фізиці. Категоріальні структури і здійснюваний на їх основі синтез емпіричного знання виступають, на наш погляд, логічним змістом поняття «наукова парадигма». Категоріальна структура і взаємозв’язок її елементів забезпечують самототожність і чіткі межі парадигми, а також її відмінність від інших. Систематичне застосування в науковому знанні інших категорій вказує на те, що його компоненти належать іншій науковій парадигмі. Запропоновані поняття дозволяють також зрозуміти, що в основі зміни наукових парадигм лежить переосмислення природи реальності, яке зачіпає її логікогносеологичні підстави. Категоріальні структури не тільки беруть участь в синтезі та формоутворенні нових систем знання, але також виконують пояснювальну і детермінуючу функцію його подальшого розвитку.

Н.В. Перев’язко

Цінність робіт В.Л.Храмової, присвячених категоріальному синтезу в теоретичній фізиці, полягає в тому, що їй вдається здійснити експлікацію категоріальних структур в процесі генезису квантово-релятивістської парадигми. У результаті дана наукова парадигма може бути представлена у вигляді конкретного набору її елементів — категорій. Категоріальну структуру можна зобразити в графічному вигляді, така форма дозволяє відобразити зв’язки, що існують між її елементами (категоріями) [3, с.20]. Важливе значення має встановлений Храмовою зв’язок між категоріальною структурою і експлікованою з неї фундаментальною фізичною ідеєю. Слід особливо відзначити, що фундаментальні зміни наукових парадигм, котрі приводять до наукових революцій, якраз і відбуваються на рівні категоріальних структур. На нижчому рівні (теоретичному) межа між парадигмами розмита. Таким чином, трансформацію наукових парадигм у фізиці можна розглядати як процес зміни її категоріальних структур. У зв’язку з цим зміну наукових парадигм у фізиці на рубежі XIX—XX ст. ми розглядаємо як процес трансформації категоріальних структур в квантово-релятивістській фізиці. Синтез категоріальних структур ми запозичили з праць В.Л.Храмової [3, с.20,32] з деякими змінами, що допомагають, на наш погляд, більш всебічно розкрити характер їх історичної трансформації. Аналіз категоріальних структур, проведений В.Л.Храмовою та представлений у відповідній графічній формі [3, с.20,32], показує, що класичну

фізичну парадигму складає визначальна категоріальна структура, до складу якої входять категорії (1) простору, часу, руху (матерії). Між розглянутими категоріями відсутній взаємозв’язок, це свідчить про абсолютний характер цих понять. Додаткова категоріальна структура (2) представлена категоріями причини, наслідку і необхідності (випадковості). Між категоріями причини і наслідку існує однозначний зв’язок, спрямований від причини до наслідку, який і виражає поняття необхідності. Додаткова категоріальна структура (3) включає категорії суб’єкта і об’єкту і дії (взаємодії) й відображає об’єктний (споглядальний) характер відносин між ними. До складу додаткової категоріальної структури (4) входять категорії відносного і абсолютного. Тут можна відзначити визначальний характер абсолютної системи відліку (ефіру), всі інші системи залежні від цієї і, отже, набувають відносного характеру. У рамках СТВ (спеціальної теорії відносності) Храмова виділяє чотири категоріальні структури: (1) простір, час, рух (матерія); (2) причина, наслідок, необхідність (випадковість); (3) суб’єкт, об’єкт, дія, взаємодія; (4) об’єктивне, суб’єктивне, абсолютне, відносне. Останню категоріальну структуру ми б спростили до двох категорій — абсолютне і відносне, оскільки, на наш погляд, категорії об’єктивне і суб’єктивне генетично пов’язані зі структурою (3). Структури (1), (2), (3) і (4) переходять у СТВ з механіки Ньютона. У структурі (1) виникає зв’язок між її елементами. Простір і час об’єднуються в просторово-часовий континуум і

Science and Science of Science, 2010, № 1

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАУКОВИХ ПРАДИГМ У ФІЗИЦІ НА МЕЖІ XIX—XX ст. У КОНТЕКСТІ КАТЕГОРІАЛЬНОГО СИНТЕЗУ

по суті визначають спільно характер руху. Додаткові структури (2) і (3) залишаються незмінними. Структура (4) трансформується у відношення тотожності — відносність стає абсолютною. Структура (1) переходить в ЗТВ (загальну теорію відносності) і зберігає свій визначальний характер. Її зміст розкривається за рахунок появи категорії матерії, яка є логічною проекцією фізичного поняття тяжкості й маси. У цій структурі матерія грає визначальну роль, відношення між рухом і простором-часом отримують конкретніший характер. Категоріальні структури (2), (3), (4) переходять в ЗТВ без змін. Не дивлячись на новизну, СТВ і ЗТВ зберігають ідею класичного детермінізму. Нерелятивістська квантова механіка (НКМ) кардинально змінює ідейнокатегоріальні основи класичної фізики. Додаткова категоріальна структура ТВ (2), істотно трансформуючись, переходить в НКМ і стає такою, що об’єднує категорії необхідності, випадковості, можливості й дійсності. Структури (3) і (4) переходять з теорії відносності в нерелятивістську квантову механіку, оскільки обидві зв’язані єдиним способом опису. «Последний, — пишет Храмова, — осознан в рамках концепции относительности — к способу наблюдения (системам отсчета) в теории относительности и средствам наблюдений (приборам) в квантовой механике» [3, с.36]. Визначальна категоріальна структура квантової механіки (необхідність, випадковість, можливість і дійсність) розкриває зміст фундаментальної ідеї

Наука та наукознавство, 2010, № 1

корпускулярно-хвильового дуалізму (онотологічний аспект) і способів її пізнання (гносеологічний). Ідея квантово-корпускулярного дуалізму отримує нетривіальний зміст: корпускулярні уявлення характеризують мікрооб’єкти, а хвильові виражають вірогідність реалізаціі їх станів. Концепція додатковості переводить зміст фундаментальної ідеї в гносеологічну площину: корпускулярно-хвильовий дуалізм відтворюється як додатковий способ опису реальності мікрофізики в термінах класичної фізики. Поняття можливості виступає синтезуючою основою, яка конкретизується законом імовірнісного розподілу випадкових подій [3, с.132—133]. Квантова механіка актуалізує категоріальную структуру (3), яка включає категорії суб’єкту, об’єкту, дії та взаємодії. Структуроутворюючу функцію виконує категорія взаємодії. Споглядальний, об’єктний етап развитку фізичного знання доповнюється суб’єктним (що включає спостерігача в матеріальний процес і відображає його активний характер в процесі перетворення емпіричного змісту в теоретичний). «В итоге, — робить цікавий висновок Храмова, — следуя только объективной логике физических идей — от Ньютона через накопление экспериментальных фактов и их теоретическую репрезентацию с помощью средств математических формализмов, — физики на уровне самосознания своей науки обрели философскую истину о подлинном характере субъектобъектной взаимосвязи, отказались от классического идеала созерцательного

Н.В. Перев’язко

отношения к действительности, пришли к категориальному осознанию идеи деятельной активности субъекта познания» [3, с.134]. Храмова включає в НКМ парадигму ще структуру (5), яка містить категорії суб’єктивне, об’єктивне, абсолютне і відносне. Ця структура, на думку авторки концепції, дозволяє «говорить об объективном характере субъект-объектной взаимосвязи и постигать закономерности природы, не зависящие ни от человека, ни от человечества» [3, с.135]. «Квантовая механика, — пише Храмова, — адекватно отображает закономерности объективно сущих микрообъектов. Одни их свойства безотносительны к используемой экспериментальной аппаратуре, другие — относительны. Реальной предпосылкой макропроявления пространственно-временных и импульсно-энергетических характеристик частицы является материальное взаимодействие (с присущим ему атомизмом действия) двух онтологически разноуровневых этажей мироздания. Его результат — объективно значимая проекция микромира на макромир, фиксируемая прибором, и поэтому — физически реальная для макроскопического субъекта познания» [3, с.135—136]. У зв’язку з цією структурою та коментарями щодо неї необхідно зазначити наступне. Процес пізнання природи незалежно від людини неможливий. У цьому сенсі говорити про абсолютно об’єктивне пізнання, не залежне від людини і її суб’єктивної діяльності, теж неможливо. Коректніше, мабуть, гово-

рити про загальну діалектику суб’єкта і об’єкту, про їх внутрішню єдність в процесі пізнання (конкретну тотожність за Гегелем). Розглянуті категоріальні структури квантової механіки, резюмує Храмова, моделюють ідеї вірогідності, діяльної активності та релятивізму, які визначають стереотипи мислення в першій половині ХХ ст. і формують некласичний спосіб наукового пізнання [3, с.136]. Таким чином, розробка Храмовою концепції категоріального синтезу і її застосування в аналізі наукової революції у фізиці на межі XIX—ХX ст. дозволили гранично конкретизувати історичний зміст процесу зміни наукових парадигм і виявити його істотні особливості. Найбільш суттєвим, на наш погляд, висновком, який напрошується сам по собі і про який згадувала Храмова, полягає в тому, що фізика на межі XIX—ХX ст. в своїй власній формі (у теоретичній формі позитивного знання) фактично «перевідкриває» підсумки розвитку німецької класичної філософії XVIII—XIX ст. і підтверджує їх справедливість. Згідно з традиційною точкою зору, підсумком історичного розвитку класичної новоєвропейської філософії є всезагальна діалектика, яка розкриває і доводить філософськими засобами конкретну (з відмінністю) єдність суб’єкта і об’єкту (буття і мислення), їх неподільність в процесі пізнання. Потрібно відмітити. що саме такий висновок робить і один з творців квантової механіки В.Гейзенберг. У своїй книзі «Шаги за горизонт» він пише: «…те составные части материи, которые мы первоначально считали последней объективной реальностью,

Science and Science of Science, 2010, № 1

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАУКОВИХ ПРАДИГМ У ФІЗИЦІ НА МЕЖІ XIX—XX ст. У КОНТЕКСТІ КАТЕГОРІАЛЬНОГО СИНТЕЗУ

вообще нельзя рассматривать «сами по себе», что они ускользают от какой бы то ни было объективной фиксации в пространстве и во времени и что предметом научного анализа в принципе может быть только знание об этих частицах. Целью исследования поэтому уже не является познание атома и его движения «самих по себе», то есть вне зависимости от экспериментально поставленного вопроса. Мы с самого начала находимся в средоточии взаимоотношений природы и человека и естествознание представляет собой только часть этих отношений, так что общепринятое разделение мира на субъект и объект, внутренний мир и внешний, тело и душу больше неприемлемо и приводит к затруднениям. Стало быть, и в естествознании предметом исследования является уже не природа сама по себе, а природа, поскольку она принадлежит человеческому вопро-

шанию. Поэтому и здесь человек опятьтаки встречается с самим собой» [6, с. 300—301]. Таким чином, концепція категоріального синтезу, розроблена Храмовою В.Л., дозволяє конкретизувати зміст парадигмального підходу стосовно історії фізики на межі XIX—XX ст. Категоріальні структури і здійснюваний на їх основі синтез емпіричного знання виступають, на наш погляд, логічним змістом поняття «наукова парадигма». В основі зміни наукових парадигм лежить переосмислення природи реальності, що зачіпає її логіко-гносеологичні підстави. У зв’язку з цим зміну наукових парадигм у фізиці на рубежі XIX—XX ст. ми розглядаємо як процес трансформації категоріальних структур і їх синтез при переході від класичної до некласичної фізики.

1. Кун Т. Структура научных революцій / Т.Кун. — М., 1977. 2. Храмова В.Л. Категориальный синтез теоретического знания / В.Л.Храмова. — Киев, 1984. 3. Храмова В.Л. Целостность духовной культуры / В.Л.Храмова. — Киев: Феникс. 1995. 4. Артюх А.Т. Категориальный синтез теории / А.Т.Артюх. — Киев, 1967. 5. Вахтомин Н.К. Генезис научного знания / Н.К.Вахтомин. — М., 1973. 6. Гейзенберг В.Шаги за горизонт / В.Гейзенберг. — М., 1987.

Одержано 17.12.2009 Н.В.Перевязко

Трансформация научных парадигм в физике на рубеже XIX—XX ст. в контексте категориального синтеза Концепция категориального синтеза, разработанная Храмовой В.Л., позволяет конкретизировать содержание парадигмального подхода и метода относительно истории физики на рубеже XIX—XX ст. Категориальные структуры и осуществляемый на их основе синтез эмпирического знания выступают, на наш взгляд, логическим содержанием понятия «научная парадигма». Категориальная структура и взаимосвязь ее элементов обеспечивают самотождественность и четкие границы парадигмы, а также отличие ее от других, выполняют объясняющую и детерминирующую функции дальнейшего развития научного знания. В основе смены научных парадигм лежит переосмысление природы реальности, затрагивающее ее логико-гносеологические начала. В связи с этим смена научных парадигм в физике на рубеже XIX—XX ст. рассматривается как процесс трансформации категориальных структур и их синтез при переходе от классической к неклассической физике.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

Вчені та наукові спільноти А.А.Костенко

Д. С. Штейнберг. Творческий портрет В статье отражена научная деятельность харьковского физика Д. С. Штейнберга (1874—1934), который в 20—30-е годы прошлого столетия работал в Харьковском университете и Украинском физико-техническом институте. На основе обзора оригинальных работ, выполненных им по исследованиям в области магнетизма и генерации электромагнитных колебаний, показаны его наиболее значимые научные результаты. В настоящее время Харьков является крупнейшим в Украине физическим центром, включающим в себя престижные факультеты и кафедры Харьковского национального университета им. В. Н. Каразина, имеющего богатейшие традиции и высокую репутацию в подготовке высококвалифицированных специалистов в области физико-математических наук, а также академические институты физического профиля, проводящие фундаментальные исследования в ключевых направлениях физики и смежных с ней областей [1]. Бурное развитие физики в Харькове тесно связано с именами университетских ученых нескольких поколений, которые заложили фундамент современных физических исследований [2, 3]. При этом следует отметить огромную роль Д. А. Рожанского, с 1911 по 1921 гг. работавшего в Харьковском университете, с которым он и в дальнейшем был связан почти всю

свою жизнь как научный руководитель и консультант. Выдающийся российский физик, член-корреспондент АН СССР, впоследствии стоявший у истоков советской радиолокации, он также известен как основатель научной школы радиофизики и инициатор развития актуальных физических направлений в Харьковском университете [4,5]. Большое значение в развитии физики в Харькове (в то время столице Украины), в частности и в Украине в целом, сыграла организация в 1928 г. Украинского физико-технического института (УФТИ). В короткие сроки институт стал одним из ведущих научных центров мирового уровня, а в 1932 г. там были достигнуты первые фундаментальные результаты — впервые в СССР были получены жидкий водород и гелий, а также проведен эксперимент по расщеплению ядра атома лития. Во многом этому способствовало привлечение в штат института ленинградских ученых (так называемый «ленинградский десант») в

Science and Science of Science, 2010, № 1

Д.С. ШТЕЙНБЕРГ. ТВОРЧЕСКИЙ ПРОТРЕТ

количестве 23 человек, многие из которых впоследствии внесли выдающийся вклад в мировую науку (А. К. Вальтер, Д. Д. Иваненко, Л. Д. Ландау, А. И. Лейпунский, И. В. Обреимов, К. Д. Синельников, Л. В. Шубников и др.). Именно в этот период началось плодотворное сотрудничество УФТИ с харьковскими вузами [6]. В 1930 г. по образу и подобию физико-механического факультета Ленинградского политехнического института в Харьковском механико-машиностроительном институте (ХММИ — один из отдельных институтов, на которые был разделен Харьковский политехнический институт в процессе его реорганизации) для подготовки высококвалифицированных инженеров-физиков для научноисследовательских институтов и заводских лабораторий Украины также был организован физико-механический факультет. Организатором и первым деканом нового факультета стал директор УФТИ Обреимов, а многие научные лидеры были привлечены к чтению специальных курсов и к руководству дипломными работами. В частности, с 1932 г. кафедру теоретической физики физико-механического факультета возглавил Ландау, который в то время руководил теоретическим отделом УФТИ. При этом большинство студентов проходили практику в лабораториях УФТИ, а лучшие выпускники зачислялись туда для научной работы. В 1933 г. центром подготовки научных кадров в области физики стал физико-математический факультет Харьковского университета, куда в качестве преподавателей перешло большинство сотрудников УФТИ, до

Наука та наукознавство, 2010, № 1

этого задействованных в учебном процессе в ХММИ. В свою очередь университетские физики широко привлекались к научной работе в новом научноисследовательском институте, современная техническая база которого во многом способствовала продуктивным физическим исследованиям. Следует отметить, что в состав организационного бюро, созданного для подготовительной работы по созданию УФТИ, был включен профессор Харьковского университета Дмитрий Самойлович Штейнберг (1888—1934). Также он был в числе первых пяти научных сотрудников-харьковчан, зачисленных в штат УФТИ, со дня его образования [7]. Штейнберг прожил короткую, но яркую в творческом отношении жизнь и оставил значительный след в развитии физики в Харькове. Эрудированный, разносторонний физик, хорошо ориентирующийся в основных тенденциях и передовых достижениях мировой науки, он осуществил целый ряд физических исследований, отличающихся новизной методов, оригинальностью решений, а также давших приоритетные результаты [8—11]. В 1911 г. Штейнберг, в то время ассистент Высших женских курсов, был приглашен Рожанским для развития научно-исследовательских работ в области магнитных исследований в Харьковском университете. В 1920—1922 гг. в результате реформы высшего образования в Украине университеты были реорганизованы. На базе Харьковского университета в 1920 г. была создана Академия теоретических знаний,

А.А. Костенко

Рис. 1. 1926 г. Студенты физмата ХИНО с преподавателями. Во втором ряду сидят, слева направо: М.Н. Марчевский, Педаль, А.В. Желеховский, С.Н. Бернштейн, Ц.К. Русьян, Д.М. Синцов, Н.М. Душин, Б.П. Герасимович. В третьем ряду, слева направо: Н.П. Барабашов, Семилетов, Д.С. Штейнберг, А.А. Слуцкин. В четвертом ряду крайний слева Я. П. Бланк которая, в свою очередь, в 1921 г. была преобразована в Харьковский институт народного образования (ХИНО), где была организована научно-исследовательская кафедра физики. Одним из первых научных сотрудников на эту кафедру был зачислен Штейнберг. В 1930 г. ХИНО был ликвидирован как единое высшее учебное заведение, дав начало ряду новых институтов, включая Физико-химикоматематический институт (ФХМИ), в котором в числе пяти кафедр физического профиля была создана кафедра магнитных измерений. Руководство кафедрой было возложено на Штейнберга, который уже имел большой опыт педагогической и научной работы, а также профессорское звание. В 1933 г. Харьковский универси-

тет был восстановлен на базе Харьковского государственного педагогического института и ФХМИ, кафедры которого вошли в состав физико-математического факультета. По-прежнему возглавляя кафедру магнитных измерений, Штейнберг уделял большое внимание поиску форм ее деятельности, созданию студенческих практикумов, организации специальных курсов. Научная работа кафедры в этот период также определялись интересами Штейнберга, лежавшими в области исследования влияния различных видов деформации на магнитные характеристики ферромагнитных металлов и сплавов. Вплоть до своей смерти Штейнберг во многом способствовал развитию кафедры как в области педагогического процесса, Science and Science of Science, 2010, № 1

Д.С. ШТЕЙНБЕРГ. ТВОРЧЕСКИЙ ПРОТРЕТ

Рис. 2. 1930 г. Группа сотрудников УФТИ во время визита в Харьков П. Эренфеста. На полу сидят Д. Д. Иваненко (слева) и А. Н. Бриллиантов. Во втором ряду слева направо: П. Эренфест, И. В. Обреимов, Т. А. Афанасьева-Эренфест, А. Ф. Иоффе, крайний справа Д. С. Штейнберг. В третьем ряду слева направо: первый — А. В. Желеховский, третий — А. И. Лейпунский, пятый — А. А. Слуцкин.

так и в сфере научной работы. Следует отметить, что в 1931 г. в УФТИ была создана первая в Украине магнитная лаборатория (бригада), научным руководителем которой также был Штейнберг. В этот период возглавляемые им кафедра магнитных измерений Харьковского университета и магнитная лаборатория УФТИ стали основными центрами в Украине, где проводились систематические научные исследования в области магнетизма [10]. В 1935 г. кафедра магнитных измерений Харьковского университета была перепрофилирована на исследования в области физики твердого тела и криогенной техники, что в большей мере отражало научные интересы ее нового Наука та наукознавство, 2010, № 1

заведующего, выдающегося физикаэкспериментатора, одного из научных руководителей УФТИ Л. В. Шубникова.1 С 1937 г. кафедру физики твердого тела 1 Приказом от 20 февраля 1937 г. Шубников был уволен из университета с формулировкой «по собственному желанию» в связи с «антисоветской забастовкой» физиков, вызванной попыткой увольнения из университета Ландау. 6 августа 1937 г. Шубников вместе с Горским и Розенкевичем был арестован органами НКВД по обвинению в контрреволюционной троцкистско-вредительской деятельности. Для Шубникова и Горского, также читавшего лекции в университете, участие в организованной забастовке явилось тем пунктом в обвинении, по которому был вынесен смертный приговор [12,13]. Впоследствии дополнительным расследованием было установлено, что Шубников, Горский и Розенкевич осуждены необоснованно, и 28 октября 1956 г. определением Верховного суда СССР они были посмертно реабилитированы.

А.А. Костенко

возглавил Б. Я. Пинес, также сотрудник УФТИ. О разнообразии творческих интересов Штейнберга, глубине научных исследований и значимости полученных им результатов говорит обзор его оригинальных работ, выполненных по исследованиям в области магнетизма и генерации электромагнитных колебаний. 1. Штейнберг впервые в России реализовал конструкцию карманного магнетометра, схема которого была предложена шведским горным инженером Дальбломом. Этот прибор был сконструирован и изготовлен в физической лаборатории Харьковского университета, где также был проведен анализ влияния различных элементов конструкции на погрешности измерения. Магнетометр предназначался для разведки залежей магнитных руд, а его испытания проводились при измерении горизонтальной и вертикальной составляющих земного магнитного поля в окрестностях г. Змиева Харьковской губернии летом 1916 г. [14]. 2. В этот же период в физической лаборатории университета Штейнберг по предложению Рожанского начал систематические исследования магнитных свойств ферромагнитных порошков. В 1915 г. он провел измерения коэрцитивной силы магнитного порошка, находящегося в смеси с ферромагнитным компонентом в различной концентрации [15,16], а в 1935 г. совместно с В. З. Сурковым развил эти исследования с применением более совершенной методики эксперимента, заключающейся в наблюдении при помощи микроскопа за отдельными зернами порошка малых

размеров (0,3—0,015 мм), взвешенными в жидкости и находящимися в магнитном поле [17]. В результате этих работ было показано, что структурный размагничивающий фактор зависит от концентрации ферромагнитного компонента, а коэрцитивная сила возрастает по мере уменьшения размеров отдельных зерен порошка. При этом величина структурного размагничивающего фактора изменяется в различных порошках, увеличиваясь по мере уменьшения коэффициента заполнения. Следует отметить, что в то время еще не сложились четкие представления о природе намагничивания, поэтому результаты, полученные Штейнбергом и его сотрудниками, в дальнейшем широко использовались другими исследователями при изучении магнитных свойств ферромагнитных материалов. 3. Цикл работ Штейнберга был направлен на исследования фотоэлектрической проводимости в кристаллах молибденита. В 1921—1922 гг. он совместно с К. В. Бутковым впервые обнаружил увеличение электропроводимости кристаллов молибденита под действием света, а при освещении инфракрасными лучами — возникновение электродвижущей силы. Сообщения об этих результатах были сделаны на заседании Харьковского общества физико-химических наук, а также на III Съезде русских физиков в 1922 г. в Нижнем Новгороде. Эти исследования были развиты Штейнбергом в период его командировки в Государственный оптический институт (ГОИ, г. Ленинград, директор Д. С. Рождественский) под руководством М. М. Глаголева.

Science and Science of Science, 2010, № 1

Д.С. ШТЕЙНБЕРГ. ТВОРЧЕСКИЙ ПРОТРЕТ

При помощи совершенного измерительного оборудования, которым в то время был оснащен ГОИ, Штейнберг провел детальный анализ фотоэлектрических явлений в молибдените [18]. В частности, используя микроскоп Ле Шателье, он подтвердил существование в кристаллах молибдена активных зон, расположенных на бороздках, разделяющих поверхности кристалла с различным химическим составом. В экспериментах фотоэдс измерялась при последовательном освещении различных областей исследуемого объекта узким пучком света. Также были исследованы спектральные характеристики фотоэдс в инфракрасной области. В законченном виде результаты этой работы были представлены на IV Съезде русских физиков в 1924 г. в Ленинграде и соответствовали передовым рубежам в физике 20-х годов прошлого столетия, за рубежом по аналогичной проблеме наиболее детальные исследования провели W. Coblents и P. Geiger [19]. Дальнейшее развитие работ Штейнберга и его сотрудников было направлено на исследование спектров поглощения молибденита [20] и использование его фотоэлектрических свойств для усовершенствования технических фотометров и попыток передачи информации в инфракрасной области света [6]. 4. Важное место в работах Штейнберга занимали исследования магнитострикционных явлений в металлах и сплавах. Магнитострикция, то есть изменение формы и размеров ферромагнитного образца при его намагничивании, а также обратное по отношению к ней явление — эффект Виллари — являются непосред-

Наука та наукознавство, 2010, № 1

ственным результатом проявления сил, действующих в ферромагнетике и определяющих ферромагнитное поведение вещества. В работе [21] Штейнбергом были подробно изучены магнитострикция в упругодеформированном никеле и кристаллах магнетита, а также эффект Баркгаузена, то есть скачкообразное изменение намагничивания. Эти исследования были развиты в дальнейших его работах с сотрудниками. В 1931—1932 гг. Штейнберг совместно с В. И. Барановым исследовали намагничивание никеля, железа и железоникелевых сплавов в связи с деформацией сдвига [22]. При этом авторами измерялись продольный и поперечный компоненты намагничивания, а деформация создавалась кручением образцов, имевших трубчатую форму. Непосредственно к этим исследованиям примыкает работа Штейнберга и Н. М. Генкина [23] по исследованию эффекта Виллари в никелевых проволоках, где было изучено влияние деформации кручения и растяжения на величину остаточного намагничивания. Штейнберг и Ф. Д. Мирошниченко исследовали гальванические явления в ферромагнетиках [24—26] и установили связь между характером процесса намагничивания и изменением электросопротивления в деформированных образцах ферромагнетиков. Результаты этих работ впоследствии использовались многими исследователями, занимавшимися изучением влияния пластической деформации на магнитные свойства металлов и сплавов, в частности на величину остаточного намагничивания [10]. 5. На исследования Штейнберга, проводившиеся совместно с А. А. Слуц-

А.А. Костенко

киным в области генерирования высокочастотных колебаний, следует обратить особое внимание. С одной стороны, эта тематика непосредственно не касалась круга научных интересов Штейнберга, но именно в этой, новой для него области воочию проявились его физический кругозор и способности неординарного экспериментатора. С другой стороны, работы Слуцкина и Штейнберга находились в створе новейших тенденций развития высокочастотной радиотехники. Как известно, концепцию магнетрона предложил A. W. Hull (1921) [27], опубликовавший первые сообщения об экспериментальных исследованиях магнетрона в статическом режиме. Он впервые показал и исследовал возможность управления электронным потоком, движущимся между катодом и анодом цилиндрического диода, с помощью магнитного поля, направленного перпендикулярно постоянному электрическому полю. Вскоре A. Gacek (1924) показал, что такой прибор может генерировать колебания высокой частоты (λ ≥ 29 см) [28], а E. Habann (1924) обнаружил, что при разделении анода на два одинаковых сегмента (разрезной анод), между которыми включен контур высокой частоты, происходит значительное увеличение выходной мощности [29]. Д. А. Рожанский на IV Съезде русских физиков, проходившем в Ленинграде 15—20 сентября 1924 г., сделал сообщение об экспериментах, проведенных им в Ленинградском политехническом институте. Помещая между полюсами электромагнита трехэлектродную усилительную лампу, он наблюдал возникновение тока во внешней цепи, вызы-

ваемого колебаниями электронов, в тех случаях, которые, по его мнению, должны были соответствовать более коротким длинам волн, чем полученные методом Баркгаузена—Куртца. В этом же году в физической лаборатории ХИНО Слуцкин и Штейнберг по предложению и при поддержке Рожанского начали свои эксперименты по исследованию процессов в электронных лампах, работающих в схеме тормозящего поля. Уже первые опыты с трехэлектродной лампой Р.5, помещенной во внешнее магнитное поле, позволили получить колебания с длиной волны от 40 до 300 см [30]. При этом была выявлена интересная особенность, заключающаяся в том, что колебания электронов происходят в области между катодом и сеткой, а анод не оказывает на них никакого влияния. В результате Слуцкин и Штейнберг начали эксперименты с двухэлектродной лампой, то есть от схемы Баркгаузена—Куртца они пришли к схеме генератора высокочастотных колебаний, аналогичного магнетрону, который исследовал A. Gacek. Последующие их работы были направлены на изучение режимов работы, при которых двухэлектродная лампа под воздействием внешнего магнитного поля может генерировать высокочастотные колебания. При этом были детально исследованы зависимости интенсивности и частоты высокочастотных колебаний от направления магнитного поля относительно катода лампы, напряженности магнитного поля и геометрических размеров элементов конструкции. Для этих экспериментов Ленинградским трестом заводов слабого тока были специально изготовлены диоды, в которых анод был выполнен из не-

Science and Science of Science, 2010, № 1

Д.С. ШТЕЙНБЕРГ. ТВОРЧЕСКИЙ ПРОТРЕТ

магнитного материала (тантал) [31]. В результате этих исследований уже к концу 1925 г. Слуцкин и Штейнберг получили колебания с длиной волны 7,3 см [6,9], а это значение в то время, по-видимому, было рекордным для генераторов магнетронного типа. 6. В 1935 г. в УФТИ Л. Д. Ландау и Е. М. Лифшицем была построена фундаментальная теория ферромагнитных областей, определены форма и размер доменов, скорость перемещения границ между ними во внешнем магнитном поле, а также предсказано явление ферромагнитного резонанса [32]. Этой работе предшествовали эксперименты по изучению таких физических явлений в ферромагнитных веществах, как фигуры Битера—Акулова (порошковые фигуры) и эффект Баркгаузена, которые непосредственно связаны с наличием доменной структуры. Порошковые фигуры, образованные при оседании на отполированной поверхности ферромагнитного кристалла мелкого ферромагнитного порошка, взвешенного в жидкости, дают визуальную картину структуры ферромагнитных областей и позволяют количественно оценить размеры этих областей в зависимости от магнитного состояния образца. Эффект Баркгаузена состоит в том, что при намагничивании ферромагнетика изменение намагниченности происходит не непрерывно, а скачками. Наличие этих скачков говорит о резком изменении направлений векторов намагниченности отдельных областей и позволяет оценить порядок величины объема отдельной области спонтанной намагниченности. Опыты по исследованию этих явлений сыграли важную роль в изучении

Наука та наукознавство, 2010, № 1

природы доменной структуры ферромагнетиков. Среди них работы Штейнберга, осуществленные в 1930—1934 гг., занимают достойное место [33]. Штейнберг и Миллер исследовали порошковые фигуры на монокристалле магнетита и обнаружили следующее замечательное свойство. Некоторая картина полос, возникающая при намагничивании образца перпендикулярно к его поверхности, при перемене знака поля перемещалась таким образом, что полосы занимали места промежутков между линиями, наблюдаемыми в первом случае. Это явление было в дальнейшем подтверждено рядом авторов и использовалось как основной критерий того, что наблюдаемые порошковые фигуры связаны с границами между доменами, а не являются случайными узорами [34]. В работах [35,36] Штейнберг исследовал распространение скачков перемагничивания в деформированной никелевой проволоке. При этом он детально изучил вопрос о влиянии размеров зародыша, то есть элементарного участка объема, намагниченного одинаково с внешним полем, на распространение процесса опрокидывания. Штейнберг предложил оригинальную схему для измерения скорости перемагничивания проволоки и показал, что область, в которой уже произошло опрокидывание намагничивания, образует перед собой поле, которое направлено одинаково с внешним полем и способствует дальнейшему процессу опрокидывания. Эти результаты имели важное значение для последующего изучения процессов перемагничивания, а предложенная автором схема была использована другими экспериментатора-

А.А. Костенко

ми при систематическом исследовании скорости перемагничивания в проволоках из железоникелевых сплавов [37]. Важнейшим результатом научной деятельности Штейнберга принято считать работы [35,36], опубликованные уже после его смерти, за которые

ему без защиты диссертации была присуждена степень доктора физикоматематических наук. Дмитрий Самойлович Штейнберг скоропостижно скончался в расцвете творческих сил в 1934 г. после неудачно проведенной операции.

1. Толок В. Т. Физика и Харьков // UNIVERSITATES. Наука и просвещение. — 2004.— № 1(17). — С. 42—53. 2. Полякова Н. Л. Физика в Харьковском университете от его основания до Великой Октябрьской социалистической революции // Ученые записки Харьковского университета им. А. М. Горького. — 1955. — Т. 60. Труды физического отделения физико-математического факультета. — Т. 5. — С. 5—50. 3. Полякова Н. Л. Физика в Харьковском университете с 1917 по 1930 год // Там же. — С. 58—62. 4. Полякова Н. Л. Дмитрий Аполлинарьевич Рожанский (1882—1936) // Ученые записки Харьковского государственного университета. — 1953. — 59. Труды физического отделения физикоматематического факультета. — 4.— С.5—16. 5. Кобзарев Ю.Б., Сена Л.А., Тучкевич В.М. Дмитрий Апполинариевич Рожанский // Успехи физ. наук. — 1982. — Т. 138, вып. 4. — С.675—678. 6. Павленко Ю. В., Ранюк Ю. Н., Храмов Ю. А. Дело УФТИ. 1935—1938. — Киев: Фенікс, — 1998. — 324 с. 7. Ранюк Ю. Лабораторія № 1. Ядерна фізика в Україні. — Харків: Акта, 2001. — 590 с. 8. Гегузин Я. Е. К истории кафедры физики твердого тела // Ученые записки Харьковского университета им. А. М. Горького. — 1955. — Т. 60. Труды физического отделения физико-математического факультета. — Т. 5. — С. 81—92. 9. Ткач В. К. Очерк развития радиофизики на физико-математическом факультете // Там же. — С. 93—102. 10. Мірошніченко Ф. Д., Кордун Г. Г. До історії розвитку вчення про магнетизм на Україні // Нариси з історії природознавства і техніки. — К.: Наук. думка. — 1970. — № 12. — С. 51—57. 11. Яцук К.П. Жизнь и деятельность Дмитрия Самойловича Штейнберга // Наука та наукознавство. — 2006. — № 4. — С.71—73. 12. Воробьев В. В. Лев Ландау и «антисоветская забастовка физиков» // Вопросы истории естествознания и техники. — 1999. — № 4. — С. 92—101. 13. Джозефссон П., Шевченко О., Ранюк Ю. Еще раз об «антисоветской забастовке харьковских физиков» // Там же. — 2007. — № 3. — С. 69—81. 14. Штейнберг Д. С. Карманный магнетометр Дальблома. — Харьков: Физическая лаборатория Харьковского университета, 1916. 15. Штейнберг Д. С. О намагничении и коэрцитивной силе ферромагнитных порошков. — Харьков: Физическая лаборатория Императорского харьковского университета, 1915. 16. Штейнберг Д. С. О намагничении и коэрцитивной силе магнитных порошков // Журн. Рос. физ.-хим. о-ва (ЖРФХО). Ч. физ. — 1915. — Т. 43, вып. 8. — С. 497. 17. Штейнберг Д. С., Сурков В. С. Коерцитивна сила мікроскопічних скалок магнетиту // Учені записки Харківського університету. — 1935. — Кн. 2—3. — С. 95—98. 18. Штейнберг Д. С. Фотоэлектрический эффект в кристаллах молибденита // ЖРФХО. Ч. физ. — 1924.— Т. 56, вып. 5—6. — С. 572—580. 19. Никс Ф. Фотопроводимость // Успехи физ. наук. — 1933. — № 3. — С. 385—429. 20. Штейнберг Д.С. Спектр абсорбции молибденита // Укр. фіз. записки. — 1930. — Т. 2, зш. 2. — С. 69.

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУКОВА ШКОЛА МОЛЕКУЛЯРНОЇ БІОЛОГІЇ ТА ГЕНЕТИКИ СЕРГІЯ МИХАЙЛОВИЧА ГЕРШЕНЗОНА 21. Штейнберг Д. С. Эффект Баркгаузена и магнитострикция в деформированном никеле // ЖРФХО. Ч. физ. — 1930. — Т. 62, вып. 6. — С. 497—501. 22. Steinberg D. S., Baranoff. W. I. Die querkomponente der magnetisierung in ferromagnetika, die der deformation durch schub unterworfen sind // Phys. Z. Sowjetunion. — 1932. — Bd. 2, № 3. — S. 226—242. 23. Штейнберг Д. С., Генкин Н. М. Ефект Вілларі в нікелевих дротах // Учені записки Харківського університету. — 1935. — Кн. 1. — С. 20—29. 24. Steinberg D. S., Miroshnitschenko F. D. Einfluss der schraubenartigen magnetesierung auf den widerstand von gedrillten drhten // Phys. Z. Sowjetunion. — 1933. — Bd. 3, № 1. — S. 92—94. 25. Steinberg D. S., Miroshnitschenko F. D. ber den einfluss der Barkhausenspr nge der magnetesierung auf die elektrische leitfhigkeit // Ibid. — 1933. — Bd. 3. № 6. — S. 602—605. 26. Steinberg D. S., Miroshnitschenko F. D. Der einfluss der richtung der spontanen magnetesierung auf den widerstand // Ibid. — 1934. — Bd. 5, № 2. — S. 241—252. 27. Hull A.W. The Effect of a Uniform Magnetic Field on the Motion of Electrons between Coaxial Cylinders // Phys. Rev. — 1921. — Vol.18. — P.31—57. 28. achek A. ber eine methode zur erzeugung von sehr Kurzen elektromagnetischen wellen // asopis pro pest. math. a. fys. (Prague). — 1924. — Vol. 53. — S.378. 29. Habann E. Eine neue generatore // Zeitschrift fr Hochfrequenztechnik. — 1924. — Bd. 24. — S. 115— 120. 30. Слуцкин А. А., Штейнберг Д. С. Получение колебаний в катодных лампах при помощи магнитного поля // ЖРФХО. Ч. физ. — 1926. — Т. 58, вып. 2. — С. 395—407. 31. Слуцкін А. А., Штейнберг Д. С. Електронні коливання в двоелектродних лямпах // Укр. фіз. записки. — 1927. — Т. 1, зш. 2. — С. 22—27. 32. Landau L. D., Lifschiz E. M. On the Theory of the Dispersion of Magnetic Permeability in Ferromagnetic Bodies // Phys. Z. Sowjetunion. — 1935. — Bd. 8, № 2. — S. 153—169. 33. Вонсовский С. В. Современное учение о магнетизме // Успехи физ. наук — 1949. — Т. 32, № 1. — С. 1—64. 34. Вонсовский С. В., Шур Я. С. Ферромагнетизм. — М.; Л.: Гостехеоретиздат, 1948. — 816 с. 35. Steinberg D. S. ber die ausbreitung der magnetischen umklappwele // Phys. Z. Sowjetunion. — 1935. — Bd. 7, № 2. — S. 150—174. 36. Штейнберг Д. С. О распространении волны магнитного опрокидывания // Журн. эксперим. и теорет. физики. —1935. — Т. 5, № 2. — С. 127—139. 37. Кондорский Е. И., Копцик В. А. Развитие научных исследований по физике твердого тела в вузах СССР за годы Советской власти // Изв. вузов. Физика. — 1967. — № 10. — С. 127—139.

Получено 23.06.2008 О.О.Костенко

Д.С.Штейнберг. Творчий портрет У статті відображено наукову діяльність харківського фізика Д.С.Штейнберга (1874—1934), який у 20—30-ті роки минулого століття працював у Харківському університеті та Українському фізикотехнічному інституті. На основі огляду оригінальних робіт, виконаних ним з досліджень в області магнетизму і генерації електромагнітних коливань, показано його найбільш значимі результати.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

О.В.Романець

Наукова школа молекулярної біології та генетики Сергія Михайловича Гершензона Висвітлено створення та розвиток наукової школи з молекулярної біології та генетики С.М.Гершензона. Показано основні напрямки наукових досліджень, започаткованих С.М.Гершензоном, їх розвиток його учнями і колегами. Ідентифіковано персональний склад наукової школи Гершензона. Сергій Михайлович Гершензон — знакова постать в історії вітчизняної генетики. Вчений зі світовим ім’ям став символом боротьби за істину в умовах переслідування генетики, одним з небагатьох, хто готував наукові кадри у час її відновлення. За словами учениці Гершензона Тамари Іванівни Бужієвської, в Києві він був душею генетичних досліджень. Сергій Михайлович створив наукову школу молекулярної біології та генетики, з якої вийшли визначні вітчизняні вчені. Поступово в Києві сформувався науковий центр, що готував кадри вчених-генетиків: сектор молекулярної біології і генетики Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К.Заболотного АН УРСР (1968), який очолював С.М.Гершензон. У 1973 році його було реорганізовано в Інститут молекулярної біології і генетики АН УРСР, котрим у 1973—2003 рр. керував академік Г.Х.Мацука, а з 2003 року — академік Г.В.Єльська. Наукову діяльність С.М.Гершензона та його біографію досить детально висвітлено в ювілейних статтях [1—7], збірниках, історико-наукових працях, в автобіографічній книзі «Тропою генетики» [8], начерку [9]. Однак питання ство-

рення ним наукової школи [1], її персональний склад, подальший розвиток наукових ідей [10] є менш висвітленими і становлять сутність даного дослідження. Розробку цієї тематики нами здійснено на основі аналізу наукових праць, інтерв’ювання деяких учнів вченого. Наукова діяльність С.М.Гершензона тривала більше шістдесяти років, впродовж яких він керував відділом, що почергово перебував у складі інститу-

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУКОВА ШКОЛА МОЛЕКУЛЯРНОЇ БІОЛОГІЇ ТА ГЕНЕТИКИ СЕРГІЯ МИХАЙЛОВИЧА ГЕРШЕНЗОНА

тів зоології, мікробіології і вірусології, молекулярної біології і генетики, фізіології рослин і генетики НАН України. Вчений був заступником директора Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К.Заболотного НАН України, завідував кафедрою у Київському національному університеті ім. Т.Шевченка. С.М.Гершензон був одним з ініціаторів створення Інституту молекулярної біології і генетики НАН України — потужної наукової школи підготовки висококваліфікованих біологів. Праці С.М.Гершензона присвячено дослідженню природних популяцій дрозофіли, наїзника та хом’яків; вивченню гетерохроматинових ділянок хромосом дрозофіли; мутагенної дії ДНК, синтетичних полінуклеотидів і вірусів; генетики ентомопатогенних вірусів і з’ясуванню можливості передачі генетичної інформації від РНК до ДНК [2]. Вчений створив профілактичну протихолерну живу вакцину шляхом отримання мутантного штаму холерного вібріона. 22 жовтня 1987 року встановлений С.М.Гершензоном та його співробітниками факт властивості екзогенних ДНК спричинювати вибіркові мутації (як результат багаторічних досліджень мутагенної дії ДНК) був зареєстрований Державним комітетом у справах винаходів і відкриттів як відкриття. У 1988 році Державним комітетом з винаходів і відкриттів при Державному комітеті СРСР з науки і техніки С.М.Гершензону було вручено диплом на відкриття «Властивість екзогенних ДНК спричинювати вибіркові мутації генів» з пріоритетом відкриття — 28 липня 1947 року. У 1981

Наука та наукознавство, 2010, № 1

році вченому було присуджено Державну премію УРСР за чудовий підручник «Основы современной генетики» [11], який і нині залишається одним з кращих на пострадянському просторі. За чільний внесок у розвиток генетики С.М.Гершензон був нагороджений медалями ім. Г.Менделя Чехословацької академії наук та ім. М.І.Вавилова Академії наук СРСР, а в 1990 році удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці [2, 7]. Становлення С.М.Гершензона як науковця відбувалось в царині істинної науки, на найкращому грунті. У Московському університеті, де С.М.Гершензон навчався з 1923 року, він слухав лекції М.К.Кольцова. З 1925 року працював під керівництвом С.С.Четверикова в складі молодіжної групи та в Інституті експериментальної біології. Тоді ж разом з цією групою відвідував станцію генетики домашніх тварин, організовану О.С.Серебровським. Під керівництвом М.К.Кольцова молодий учений здійснив дослідження генетичної будови природної популяції виду Drosophila obscura, в результаті якого відкрив і дослідив ген, що веде до втрати у самців у ході сперматогенезу Х-хромосоми, внаслідок чого формується потомство лише жіночої статі. Це був перший у генетиці випадок виявлення генетично обумовленого порушення в чисельному складі статей. Результати дослідження стали дипломною роботою, яку молодий учений захистив у 1927 році. У 1927—1930 роках С.М.Гершензон навчався в аспірантурі на кафедрі експериментальної зоології у С.С.Четверикова, пізніше у М.К.Кольцова [8].

О.В. Романець

У 1929—1932 роках С.М.Гершензон на запрошення О.С.Серебровського працював у відділі генетики Біологічного інституту ім. К.А.Тімірязєва разом з М.П.Дубиніним, А.Є.Гайсиновичем, І.І.Аголом та іншими. У 1931—1935 роках він був старшим науковим співробітником Науково-дослідного інституту Московського державного університету. У 1935—1937 роках працював ученим спеціалістом Інституту генетики АН СРСР, організованого у 1934 році на базі ленінградської Генетичної лабораторії АН СРСР. Директором цього інституту, як і засновником лабораторії, був М.І.Вавилов, який і запросив С.М.Гершензона до співпраці. У період роботи в Біологічному інституті ім. К.А.Тімірязєва та Інституті генетики АН СРСР С.М.Гершензон виконав дослідження гетерохроматичних ділянок Х-хромосоми дрозофіли під керівництвом і за участі відомого американського генетика Г.Мьоллера (пізніше лауреата Нобелівської премії), який очолював у ті роки лабораторію в Інституті генетики АН СРСР. У 1936 році С.М.Гершензон представив результати своїх досліджень у вигляді докторської дисертації, котру захистив на засіданні вченої ради під головуванням М.І.Вавилова. Опонентами виступили О.С.Серебровський, М.С.Навашин і Д.С. Костов. Однак дисертацію було відхилено на засіданні ВАК з ідеологічних міркувань. Слід відзначити, що на цьому засіданні був присутній Т.Д.Лисенко (на той час заступник голови ВАК) [8]. У 1937 році С.М.Гершензон переїхав до Києва, де очолив відділ генети-

ки Інституту зоології АН України і одночасно кафедру дарвінізму і генетики Київського університету. У цих двох установах він організував дослідження природних популяцій дрозофіли. На основі отриманих даних запропонував концепцію, згідно якої основну роль у мікроеволюції відіграють не рецесивні мутації, як вважалось, а напівдомінантні та домінантні (1941). Ці роботи отримали високу оцінку І.І.Шмальгаузена. У 1937—1940 роках С.М.Гершензон здійснив генетичне дослідження природних популяцій хом’яків в Україні [12]. Одразу по переїзді до Києва він також почав перевіряти можливість мутагенної дії ДНК і вірусів, імовірність котрої передбачали М.К.Кольцов і професор Московського державного університету А.Р.Кізель [13]. Для перевірки цієї теорії ДНК, виділену із зобної залози теляти, додавали до корму личинок дрозофіли. Метою однієї серії дослідів, здійснюваної М.Д.Тарнавським, було виявити, чи впливає ДНК теляти, коли її підмішати в корм личинкам дрозофіли, на кросинговер у мух, що розвиваються з цих личинок. Другу серію дослідів, яку проводив С.М.Гершензон, було присвячено вивченню мутагенної дії цієї ДНК, підмішаної в корм личинок, і можливості її впливу на розходження хромосом. У результаті досліджень було встановлено статистично достовірний мутагенний ефект. Детальний аналіз результатів досліджень показав, що мутагенна дія екзогенної ДНК поширена в часі, а деякі гени зазнають мутацій особливо часто. У наступні роки (1940—1941) проводилися додат-

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУКОВА ШКОЛА МОЛЕКУЛЯРНОЇ БІОЛОГІЇ ТА ГЕНЕТИКИ СЕРГІЯ МИХАЙЛОВИЧА ГЕРШЕНЗОНА

кові серії дослідів з цієї проблематики (Льовочкіна, Гершензон). Результати попередніх досліджень було підтверджено: нуклеїнові кислоти і віруси чинять мутагенний вплив на організм [14, 15]. Результати С.М.Гершензона та його співробітників були сприйняті вітчизняною наукою, на відміну від зарубіжних колег, з недовірою. З’явилася низка статей, де інші учені-біологи критикували результати, отримані колективом, керованим С.М.Гершензоном, і стверджували, що їх спроби повторити описаний експеримент були невдалими (1940—1946). На заваді плідній науковій і педагогічній діяльності ученого та очолюваного ним колективу постала друга світова війна. Після евакуації до Башкирії в 1941—1942 роках С.М.Гершензон продовжив дослідження генетичної структури популяцій хом’яків і дії природного добору в цих популяціях. Результати робіт підтвердили запропоновану ним у Києві концепцію щодо мікроеволюції в популяціях [12]. У 1942 році С.М.Гершензон захистив нову докторську дисертацію з теми «Початкові етапи внутрішньовидової диференціації у тварин». У 1944 році після реевакуації вчений поновив наукову роботу і викладання в Київському університеті. Він вивчив генетичну будову природних популяцій Mormoniella vitripennis, якого вперше запровадив як зручний об’єкт для генетичних досліджень. У перші повоєнні роки (1946—1947) було продовжено дослідження мутагенної дії екзогенної ДНК, а в 1948 році здійснено аналіз цих результатів [14].

Наука та наукознавство, 2010, № 1

Коли в 1948 році всі дослідження з генетики в країні було припинено, С.М.Гершензон розпочав новий напрямок наукової діяльності. У 1948— 1957 роках він працював на посаді старшого наукового співробітника у відділі акліматизації і селекції Інституту зоології АН України. У 1949—1954 році в Інституті зоології вчений розпочав дослідження ентомопатогенних вірусів. Він здійснив роботу з виявлення причин ядерного поліедрозу (жовтухи) — вірусного захворювання тутового шовкопряду, масові прояви якого дуже шкодили цій галузі сільського господарства [16]. Робота проводилася на експериментальній базі Інституту зоології АН УРСР, в 48 колгоспах Київської, Житомирської, Вінницької областей, на гренажному пункті в Чорнобилі. Загалом в площині цієї тематики вчений працював до 1971 року. Результатом його досліджень стала розробка рекомендацій із запобігання даного захворювання в дубового і тутового шовкопряду, використання вірусів для боротьби зі шкідливими комахами, теоретичні узагальнення в галузі вірусології та молекулярної біології [17]. У 1957—1963 роках С.М.Гершензон очолив відновлений відділ генетики Інституту зоології АН УРСР. Одразу ж у 1957 році поновив і розширив дослідження мутагенної дії екзогенної ДНК. Встановлені факти було підтверджено й іншими генетиками, котрі повторили досліди С.М.Гершензона та його співробітників або здійснили відповідні власні дослідження. Було показано, що екзогенна ДНК є мутагеном не лише для дрозофіли, а й для

О.В. Романець

бактерій, грибів, синьо-зелених водоростей, вищих рослин, ссавців [15]. У 1963 році керований ним відділ було переведено до Інституту вірусології ім. Д.К.Заболотного АН України. У цьому інституті С.М.Гершензон був завідувачем відділу генетики вірусів тварин і водночас заступником директора з наукової роботи. С.М.Гершензон і його співробітники Ю.М.Олександров, С.С.Малюта та інші здійснювали широкомасштабні дослідження мутацій, які спричиняють у дрозофіли віруси, що містять ДНК та РНК. У тіло дрозофіли вводили віруси, котрі містили ДНК та РНК, що є патогенними для людини, ссавців, рослин, комах. Отримані в дослідах результати показали, що мутагенність вірусів має багато спільного з мутагенністю екзогенної ДНК. Водночас мутагенність вірусів відрізняється від дії інших фізичних і хімічних мутагенів: «Наші дані давали серйозні підстави вважати, що схожість мутагенної дії ДНК і вірусів пояснюється можливо тим, що мутагенність вірусів спричинена цілковито або переважно нуклеїновими кислотами, які містяться в них» [15, с. 9—10]. У результаті досліджень було доведено сильну мутагенну дію вірусів. Дослідження мутагенної дії вірусів дало змогу С.М.Гершензону та С.С.Малюті сформулювати новий погляд на еволюційно-генетичну роль вірусів, трактуючи їх не лише як збудників тих чи інших захворювань, а й як сильні мутагенні чинники, що відіграють важливу роль в еволюції інших форм життя (1967). Водночас у 60-ті роки у відділі, який очолював С.М.Гершензон, поширюва-

лися дослідження в галузі зворотної транскрипції генетичної інформації (від РНК до ДНК). Дослідження цього теоретичного питання генетики привернуло його увагу, оскільки було надзвичайно важливим: пояснювало механізм дії онкогенних вірусів. З ініціативи С.М.Гершензона очолюваний ним відділ досліджував цю проблему впродовж десяти років. Ці роботи, розпочаті в Інституті зоології АН України (в 1958 р.), надалі тривали в Інституті мікробіології і вірусології АН України, а потім (до 1971 р.) в організованому (1968) в академії Секторі молекулярної біології і генетики. Однак завершити дослідження, котрі здійснювались у правильному напрямку, не вдалось внаслідок низки причин. У 1970 році одночасно в двох американських лабораторіях Г.Тьомін і Д.Балтімор довели, що при реплікації деяких онкогенних вірусів, котрі містять РНК і спричинюють пухлини у тварин, генетична інформація може передаватись від РНК до ДНК. Така передача відбувається за допомогою ферментів, котрі було названо зворотними транскриптазами. Після здійснення цього відкриття за кордоном вийшло багато статей, що підтверджували дані результати. Однак саме в роботах С.М.Гершензона та його співробітників, хоча й не було виявлено ферментативний механізм даної реакції, вперше експериментально доведено передачу інформації від РНК до ДНК [18]. Вітчизняні вчені показали можливість передачі інформації від РНК до ДНК при репродукції ДНК-вмісних вірусів ядерного поліедрозу комах. Досліди проводились з трьома різними,

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУКОВА ШКОЛА МОЛЕКУЛЯРНОЇ БІОЛОГІЇ ТА ГЕНЕТИКИ СЕРГІЯ МИХАЙЛОВИЧА ГЕРШЕНЗОНА

але близькими вірусами ядерного поліедрозу: тутового шовкопряду, великої вощинної молі та у менших кількостях з вірусом дубового шовкопряду. Було здійснено досліди на десятках тисяч комах. Поштовхом для початку робіт стала сформульована в 1958 році гіпотеза Г.Стента щодо пояснення одночасно механізму генетичної рекомбінації у фагів та дії ультрафіолетового світла на їх ДНК, припускаючи при цьому синтез ДНК на матриці РНК. Роботи київських авторів з питань зворотної транскрипції публікувались за кордоном, звідки надходили позитивні відгуки, однак вітчизняними колегами були сприйняті вкрай негативно. Водночас для ефективних досліджень не вистачало необхідного обладнання і реактивів, не було можливості працювати за кордоном. Врешті дослідження загальмувались, а Нобелівську премію за доведення існування зворотної транскрипції отримали Г.Тьомін і Д.Балтімор. З ініціативи С.М.Гершензона замість Сектора молекулярної біології і генетики було створено Інститут молекулярної біології і генетики АН УРСР (1973). Вчений очолив роботи зі створення нового інституту, котрим керував упродовж кількох місяців. Ним було сформовано основні наукові напрямки діяльності інституту, проведено роботу з формування наукового колективу. Під час праці в Секторі молекулярної біології і генетики він зібрав фахівців різних напрямків — генетиків, молекулярних біологів, біохіміків, радіобіологів, фізиків. Коли організаційні заходи зі створення нового інституту було за-

Наука та наукознавство, 2010, № 1

вершено, С.М.Гершензон зосередився виключно на науковій роботі й очолив відділ молекулярної генетики, яким завідував, доки цей відділ не увійшов до складу Інституту фізіології рослин і генетики АН України (1987) [8, 17]. У 1967 році С.М.Гершензона обрано членом-кореспондентом АН УРСР, в 1976 році академіком, у 1997 році академіком Російської академії природничих наук. З 1987 року він був радником при дирекції Інституту фізіології рослин і генетики АН УРСР, вів літературно-наукову працю, здійснював наукове консультування. Помер вчений 7 квітня 1998 року. Невдовзі в тому ж році робота по вивченню мутагенної дії ДНК і вірусів була удостоєна Державної премії України з науки і техніки, яку разом з С.М.Гершензоном розділили її основні багаторічні виконавці, його учні — Ю.М.Олександров, С.С.Малюта, Т.І.Бужієвська, І.С.Карпова, Е.А.Ларченко. За кращу роботу з еволюційної генетики вченому було присвоєно Міжнародну премію ім. В.С.Кирпичнікова (1995). Президією НАН України встановлено премію ім. С.М.Гершензона. Вчений залишив величезну наукову спадщину. Бібліографія наукових і науково-популярних робіт [19-21] ученого налічує понад 300 найменувань, з них 10 монографій. Низка напрямків досліджень, в яких працював С.М.Гершензон, були новітніми для свого часу і сприяли подальшому розвитку генетичних досліджень. С.М.Гершензон був не лише визначним науковцем, але й талановитим педагогом і вчителем. Він мав якості лідера наукової школи. Вчений

О.В. Романець

вмів вирізняти обдарованих молодих людей і запрошував їх до наукової роботи. У шістдесяті роки генетику ще не викладали у вузах, і приходили у цю галузь біологи, що цікавились нею самостійно. Так, Сергій Михайлович запросив до наукової роботи в галузі генетики агронома за фахом С.С.Малюту, лікаря Т.І.Бужієвську, які стали згодом докторами наук, знаними фахівцямигенетиками. Підготовка наукових кадрів, на думку С.М.Гершензона, є одним із завдань науковця: «Я завжди був переконаний, що підготовка молодих кадрів повинна входити в коло обов’язків вченого, тому що виростити достатньо кваліфікованого наукового співробітника може лише вчитель, що сам веде дослідження і заохочує до участі в них своїх учнів. І знаю з власного досвіду, що така участь корисна не тільки учню, але і вчителю: пояснюючи учню мету здійснюваної роботи і її значення, відповідаючи на запитання, мимоволі сам підмічаєш слабкі місця в своїй аргументації, не кажучи вже про те, наскільки полегшується і прискорюється експериментальна робота, що проводиться зі здібним молодим помічником» [8, с. 158]. Викладаючи в Київському університеті, вчений домігся виділення вісімдесяти лекційних годин на вивчення генетики замість сорока. «Це дозволило мені не тільки давати більш поглиблене викладення основних положень генетики, але і так будувати курс, щоб дати студентам уявлення про історію генетики, логіку її розвитку, послідовності вирішення різних генетичних проблем, значення

генетики для інших галузей біології, сільського господарства і медицини. Крім того, я щорічно оновлював курс, вводячи до нього відомості про найбільш суттєві останні досягнення світової і вітчизняної генетики» [8, с. 159]. Крім лекцій із загальної генетики і декількох спецкурсів, С.М.Гершензон організував на біологічному факультеті два генетичні практикуми, використавши досвід М.К.Кольцова в Московському державному університеті. У 1970, 1971, 1972 роках учений за дорученням товариства «Знання» читав для біологів київських наукових інститутів, університету, медичного і педагогічного інститутів річний курс «Основи сучасної генетики». У доопрацьованому і доповненому вигляді зміст цього курсу був використаний для написання підручника з такою ж назвою (1979, 1983). При виборі аспірантів він надавав перевагу тим, що готували у відділі дипломи. Після успішної здачі екзамену вчений проводив з ними бесіду, намагаючись виявити їх зацікавленість наукою, знання позапрограмної генетичної і загальнобіологічної літератури, іноземних мов. Визначаючи тему дисертації, прагнув, щоб вона могла бути завершеною впродовж трьох років і щоб спиралась на напрацювання відділу. Від аспірантів С.М.Гершензон вимагав підготувати для засідання відділу три доповіді: першу за матеріалами новітніх статей з даної тематики в провідних журналах, а дві інші за результатами власних досліджень. Аспіранти і здобувачі повинні були відвідувати всі захисти дисертацій, лекцій і доповідей провідних вчених інституту чи запро-

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУКОВА ШКОЛА МОЛЕКУЛЯРНОЇ БІОЛОГІЇ ТА ГЕНЕТИКИ СЕРГІЯ МИХАЙЛОВИЧА ГЕРШЕНЗОНА

шених з інших установ і країн. Загалом під керівництвом С.М.Гершензона було захищено понад 40 кандидатських і докторських дисертацій [8]. С.М.Гершензон започаткував три галузі пріоритетних досліджень: генетикопопуляційні дослідження, ДНК- і вірусіндукований мутагенез та зворотну транскрипцію спадкової інформації (від РНК до ДНК) [4]. Ці напрямки розробляли його безпосередні учні та колеги з керованого ним відділу. Впродовж багаторічної діяльності вченого сформувалась його наукова школа, яка існує і нині, продовжуючи деякі напрямки досліджень. До її складу належать відомі вченігенетики: С.С.Малюта, Т.І.Бужієвська, Ю.М.Олександров, Л.Л.Лукаш, В.Ю.Канюка,І.С.Карпова,О.В.Підпала,Л.І.Строковська, А.В.Риндич, В.М.Кавсан, О.П.Соломко та інші. Почавши працювати під його керівництвом, пізніше вони продовжували започатковані ним напрямки та розробляли власну тематику. У галузі вивчення мутагенної дії ДНК, мутагенної дії вірусів працювали І.С.Карпова, О.В.Підпала, Т.І.Бужієвська, С.С.Малюта. Т.І.Бужієвська створила відділ генетики людини, котрий нині очолює Л.Л.Лукаш. Член-кореспондент С.С.Малюта сформував відділ молекулярної генетики, котрий очолював у 1981— 2008 роках. У галузі вивчення зворотної транскрипції продовжували роботи з вірусами ядерного поліедрозу О.П.Соломко, Л.І.Строковська. До наукової школи С.М.Гершензона належать А.В.Риндич, В.М.Кавсан, О.П.Соломко, Л.І.Строковська, хоча вони не захищали дисертації під його

Наука та наукознавство, 2010, № 1

керівництвом. Нині ці учені керують відділами в Інституті молекулярної біології та генетики НАН України. У 1983—2009 роках відділ біохімічної генетики очолював О.П.Соломко, а з 2009 року — Л.І.Строковська. Членкореспондент В.М.Кавсан з 1989 року завідує відділом біосинтезу нуклеїнових кислот. Член-кореспондент А.В.Риндич з 1992 року очолює відділ функціональної геноміки. Спогадами про С.М.Гершензона та значення зустрічі з ним у їхньому житті поділилися його учні. У 60—70-ті роки Сергій Михайлович організував курси лекцій з генетики для наукової молоді. Одну з таких лекцій відвідала лікар-педіатр Т.І.Бужієвська, яка на той час працювала в Інституті інфекційних хвороб: досліджувала віруси грипу та інших респіраторних захворювань. «Генетика цікавила мене ще зі студентських часів, однак офіційно нам її не викладали, — розповідає Тамара Іванівна. — Таємно від завідуючої кафедрою викладач розповідав нам лише дещо з цієї дисципліни. Мою кандидатську дисертацію було присвячено діагностиці грипу у новонароджених. Цитологічна діагностика наявності вірусів здійснювалась у клітині, в культурі тканин, в експериментальних тваринах. Невдовзі після захисту кандидатської дисертації я почула лекцію Гершензона про будову подвійної спіралі ДНК та про його знайомство з Уотсоном і Кріком. Потім, працюючи на Кубі в госпіталі імені Леніна, що в Ольгіні, у відділенні новонароджених спостерігала випадки вроджених вад розвитку. Тоді ж почала

О.В. Романець

самостійно працювати в галузі цитогенетики: виготовляти препарати хромосом та вивчати їх. Після повернення до Києва я звернулась до Гершензона, котрий саме тоді створював Сектор молекулярної біології і генетики (пізніше інститут), з проханням бути керівником моєї докторської дисертації. Мене цікавив вплив вірусів на хромосоми, а Сергій Михайлович саме досліджував мутагенну дію вірусів. Він запросив мене перейти на роботу в Інститут молекулярної біології і генетики. У цьому інституті я захистила докторську дисертацію, стала професором, створила відділ генетики людини, який і очолила. У 1987 році створила і очолила першу в Україні кафедру медичної генетики в Інституті удосконалення лікарів МОЗ України. Сергій Михайлович був чудовим керівником: вимогливим, однак демократичним. Коли він — тоді членкореспондент, відомий в усьому світі генетик — вів якийсь науковий семінар, то обов’язково цікавився думкою студентів, які перебували в нас на практиці. Він ніколи не говорив останнім: спершу виголошував доповідь, а потім розпочиналась дискусія. Все це створювало радісну атмосферу, що сприяла бажанню працювати і здійснити щось вагоме. Мені запам’ятались слова вченого, які він виголосив на своєму 85-річному ювілеї: «Я прожив дуже довге і дуже складне життя і я знаю, що таке щастя. Щастя — знати істину, працювати заради неї і бачити її торжество». Спільно з С.М.Гершензоном Т.І.Бужієвська працювала впродовж два-

дцяти років (до 1987 року). Вона автор 9 монографій та 150 статей. Праці Т.І.Бужієвської присвячено питанням індукованого мутагенезу [22, 23], медичної генетики [24], історії медичної генетики в Україні [25]. Результати її досліджень стали пересторогою проти використання живих вірусних вакцин, оскільки ці вакцини можуть бути мутагенними [22]. Ще одним відомим учнем С.М.Гершензона є С.С.Малюта — один з провідних генетиків України. Протягом 1961—1968 років він працював під керівництвом С.М.Гершензона в Інституті мікробіології і вірусології ім. Д.К.Заболотного АН УРСР, а з 1968 року — у Секторі (з 1971 року — Інституті) молекулярної біології і генетики АН УРСР України, де пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача відділу молекулярної генетики, який очолював з 1978 року. У 2000 році його обрано членомкореспондентом НАН України за спеціальністю «генетика мікроорганізмів». У 2002—2003 роках учений працював заступником директора інституту з наукової роботи. Наукові досягнення професора С.С.Малюти з вивчення мутагенної дії вірусів отримали міжнародне визнання. Він довів здатність вірусів, як інфекційних, так і неінфекційних, викликати мутації, а також встановив, що мутагенна дія вірусів характеризується високою специфічністю дії. У 70—80-х роках дослідження С.С.Малюти були спрямовані на розв’язання проблеми перенесення чужинної генетичної інформації. Результати, отримані спіль-

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУКОВА ШКОЛА МОЛЕКУЛЯРНОЇ БІОЛОГІЇ ТА ГЕНЕТИКИ СЕРГІЯ МИХАЙЛОВИЧА ГЕРШЕНЗОНА

но з колегами, свідчать, що клітини рослин і ссавців можуть поглинати чужинні віруси (бактеріофаги) і ДНК. Нині вчений продовжує дослідження структурно-функціональної організації елементів генетичної системи бактерій, рослин і людини. Він вперше встановив, що всі структурні гени лізинового оперону сінної палички розташовано у вигляді кластера. Останнім часом С.С.Малюта працює в галузі молекулярної онкології. Його перу належать 250 наукових праць, одна монографія, чотири книги та науковометодичні посібники, чотири авторських свідоцтва на винаходи [26], а серед його учнів — доктор наук та понад півтора десятка кандидатів наук. С.С.Малюта познайомився з С.М.Гершензоном у 1963 році. Будучи аспірантом В.П.Зосимовича, він здійснив дослідження з генетики, за результатами якого опублікував статтю. «Сергій Михайлович запросив мене виступити з доповіддю на семінарі в очолюваному ним відділі, а потім і перейти до нього на роботу, — розповідає Станіслав Станіславович. — У 1966 році він запропонував обрати темою моєї кандидатської дисертації дослідження індукції вірусами мутацій на дрозофілі. Після захисту дисертації впродовж дев’яти місяців я стажувався в Ленінграді, а потім очолив невеличку лабораторію генетики прокаріотів у Секторі молекулярної біології і генетики. Поступово викристалізувався напрямок досліджень, який з часом став темою моєї докторської дисертації: «Взаємодія чужинних вірусів з клітинами багатоклітинних організмів» (1986). Вся

Наука та наукознавство, 2010, № 1

моя діяльність була спрямована на реалізацію тези, яку ми висловили спільно з Гершензоном: віруси є не лише чинником захворювань, але і фактором еволюції інших форм життя (1967 рік). Сергій Михайлович переорієнтував діяльність нашої лабораторії, коли постали актуальні питання генетичної інженерії. Лабораторію було перетворено у відділ генетичної інженерії. Пізніше у відділі було поновлено дослідження з молекулярної генетики. З-поміж особистих рис Гершензона можна відзначити його всебічну освіченість, високу культуру: він знав живопис, літературу, іноземні мови. Вчений мав гнучкий і чіпкий розум. Прочитавши наукову роботу, він часом міг зрозуміти її глибше, ніж сам автор. Сергій Михайлович мав дуже розвинену інтуїцію, котра базується на знаннях. Все це характеризує його як науковця-лідера. Він був складною і неоднозначною людиною, однак в науковому плані працювати з ним було легко. У ньому дуже вдало поєднувались взаємовиключні риси: демократичність і вимогливість. Довіряючи навіть молодим співробітникам, він особисто не вникав у деталі їхніх досліджень, не перевіряв отримані ними результати. Намітивши серію експериментів, періодично цікавився перебігом роботи. Мене, наприклад, він міг спитати, як справи, і почувши у відповідь: «Мені потрібно ще трохи часу, і я прийду до Вас доповідати», казав: «Добре, я чекаю». Сергій Михайлович був і залишається моїм вчителем. Часом і зараз, обмірковуючи якусь наукову проблему, мені здається, що я чую «за

О.В. Романець

спиною» його подих і відчуваю його вплив». Бурхливого розвитку зазнає нині започаткований С.М.Гершензоном напрямок біологічного мутагенезу. Окрім екзогенної ДНК і вірусів, на сучасному етапі досліджують на предмет мутагенності багато інших речовин: білків, вакцин тощо. Ці дослідження здійснюються у відділі генетики людини, створеному Т.І.Бужієвською і очолюваному нині її ученицею Л.Л.Лукаш. «Ми продовжуємо розвивати галузь, започатковану Гершензоном, — біологічний мутагенез, — розповідає Любов Леонідівна, — однак вже на іншому рівні. Спершу я працювала з Сергієм Михайловичем, до якого прийшла в аспірантуру в 1972 році, на класичному об’єкті — дрозофілі. Потім від відділу молекулярної біології відділилась лабораторія медичної генетики, керована Бужієвською, і я працювала вже під її керівництвом з клітинами людини. Під керівництвом Тамари Іванівни захистила кандидатську дисертацію. Однак я відчуваю себе в складі наукової школи Сергія Михайловича, оскільки ми продовжуємо розробляти його наукові ідеї. Сергій Михайлович відкрив біологічний мутагенез — індукцію мутацій при введенні екзогенної ДНК. Це унікальне відкриття він здійснив на дрозофілі. Далі його учні проводили експерименти на бактеріях, а потім вже і на клітинах людини. У нашому відділі найбільше уваги приділяється роботі з клітинами людини, а нині й зі стовбуровими клітинами. Ми встановили, що мутації можуть спричинювати не тільки екзогенні ДНК, а і білки різної природи. Виявилось, що

мутагенез спричинюють навіть непатогенні нешкідливі білки. Це стосується, наприклад, ростових факторів і цитокінів. Виявляємо все більше біологічно активних речовин, котрі в деяких випадках рятують людині життя, однак водночас за певних умов здатні індукувати мутації. Нині ми вивчаємо репарацію, тобто процес виправлення індукованих мутагенами генетичних пошкоджень. Досліджуємо також спільну дію на клітини деяких біологічних і хімічних чинників, що має значення при створенні лікарських препаратів. Таким чином, у нашому відділі на сучасному рівні розвивається напрямок біологічного мутагенезу. У країнах СНД лише наш відділ проводить такі дослідження. У цій галузі вітчизняна наука була і залишається на передових позиціях у світі». Згадуючи С.М.Гершензона, Л.Л.Лукаш відзначає: «Сергій Михайлович був дуже відданою науці людиною, хоча мав і певні інші захоплення. Він ретельно відстежував нові здобутки у науці. Був скромним і невибагливим у побуті. Сергій Михайлович Гершензон — людина найвищого ґатунку і справжній учений. У нашому інституті створено його кімнату-музей, в котрій проводяться семінари для молоді. Ми прагнемо знайомити студентів, аспірантів, молодих наукових співробітників з традиціями наукової школи Гершензона». Загалом, керуючи відділом впродовж тридцяти з лишнім років, С.М.Гершензон започаткував низку напрямків досліджень, котрі розробляли і продовжували його співробітники і учні. Так, після переходу відділу з Інституту мікробіології і вірусології

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУКОВА ШКОЛА МОЛЕКУЛЯРНОЇ БІОЛОГІЇ ТА ГЕНЕТИКИ СЕРГІЯ МИХАЙЛОВИЧА ГЕРШЕНЗОНА

ім. Заболотного НАН України частина співробітників відділу (В.Ю.Канюка, А.Е.Карпов, В.Д.Милосердова) ще продовжували розпочаті раніше роботи щодо вірусів комах (поступово вони припинились через вихід на пенсію виконавців). Мутагенні властивості вірусів вивчали Ю.М.Олександров і очолювана ним група: В.І.Грабко, С.С.Дяченко, С.С.Малюта [8]. Мутагенну дію ДНК вивчали: М.Г.Айзензон, А.А.Гороховська, В.І.Грабко, П.Н.Дзвонкевич, Г.Н.Добровольська, С.С.Дяченко, І.С.Карпова, С.С.Малюта, Ю.М.Олександров, А.Ф.Опольський, Н.А.Поливанчук, Т.І.Рибалко, М.Р.Століна, Р.Д.Субота, А.Ф.Фролов, Т.В.Шандала. Таким чином, на основі аналізу наукової літератури, кандидатських та докторських дисертацій, захищених під керівництвом С.М.Гершензона, інтерв’ювання його учнів можна з певністю сказати про існування наукової школи молекулярної біології і генетики, заснованої вченим. Ідентифіковано персональний склад наукової школи, найважливішими представниками якої можна вважати І.П.Кок, С.С.Малюту, Ю.М.Олександрова, Т.І.Бужієвську,

І.С.Карпову, Л.Л.Лукаш, В.Ю.Канюку, О.В.Підпалу, А.В.Риндич, В.М.Кавсана, О.П.Соломка, І.Н.Скуратовську, Г.М.Добровольську, Л.І.Строковську. Основними рисами С.М.Гершензона як керівника наукової школи його учні вважають вимогливість, демократичність, повагу до учнів і колег, прогностичну інтуїцію, вміння створити атмосферу творчого пошуку. З-поміж особистих рис Сергія Михайловича колеги відзначають скромність у побуті, енциклопедичну освіченість, цілковите захоплення наукою. С.М.Гершензон мав талант педагога і наукового керівника, про що свідчить практично стовідсоткова успішність захисту виконуваних під його керівництвом дисертацій. Він вмів продуктивно організувати роботу наукового колективу, запалювати вогонь творчості, прагнення здійснити вагомий внесок у науку. Це уможливило досягнення очолюваним ним колективом непересічних успіхів, за котрі було присвоєно високі державні нагороди. Учні Сергія Михайловича відзначають, що зустріч з ним вплинула на всю їхню подальшу наукову долю, і одностайно відзначають його велич і неординарність як науковця і особистості.

1. Єльська Г.В. Засновник наукової школи молекулярної біології та генетики // Вісник НАН України. — 2006. — № 4. — С. 65—68. 2. Творець нової еволюційно-генетичної концепції у біології (з нагоди 100-річчя від дні народження академіка С.М.Гершензона) // Вісник НАН України. — 2006. — № 4. — С. 64—65. 3. Гершензон Сергій Михайлович (к 80-летию со дня рождения) // Генетика. — 1986. — № 4. — С. 712—714. 4. Малюта С.С. Три кити академіка С.М.Гершензона (до 100-ліття від дня народження) // Біополімери і клітина. — 2006. — Т.22, №1. — С. 85—88. 5. Глеба Ю.Ю., Созинов А.А. Тропою генетики (к 100-летию со дня рождения С.М.Гершензона) // Цитология и генетика. — 2006. — № 2. — С. 79—80. 6. Романець О.В. Наукова діяльність ученого-генетика С.М.Гершензона в контексті суспільнополітичних умов (до 100-річчя від дня народження) // Наука та наукознавство. — 2006. — № 1. — С. 123—132.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

О.В. Романець 7. Моргун В.В., Труханов В.А. Классик современной генетики (к 100-летию со дня рождения С.М.Гершензона) // Физиология и биохимия культурных растений. — 2006. — Т.38, № 2. — С. 95—101. 8. Гершензон С.М. Тропою генетики. — К.: Наук.думка, 1992. — 175 с. 9. Гершензон С.М. Трудные годы развития советской генетики и уроки лисенковщины // Очерки истории естествознания и техники. — К.: Наук.думка, 1988. — Вып.35. — С.47—59. 10. Карпова І.С., Корецька Н.В., Лялюцька Т.С. Розвиток ідей С.М.Гершензона у дослідженні адаптивності мутацій // Физиология и биохимия культурных растений. — 2006. — Т.38, № 2. — С. 124—133. 11. Гершензон С.М. Основы современной генетики. — К.: Наук.думка, 1983. — 558 с. 12. Гершензон С.М., Полевой В.В. Наследование черной окраски у хомяка (Cricetus Cricetus L.) // Докл. АН СССР. — 1940, Т.29. — № 8—9. 13. Гершензон С.М. Вызывание направленных мутаций у Drosophila Melanogaster // Докл. АН СССР. — 1939, Т.29, № 3. — С. 224—227. 14. Мутагенна дія нуклеїнових кислот і вірусів / С.М.Гершензон, Ю.М.Александров, С.С.Малюта, Т.І.Бужієвська, І.С.Карпова, К.А.Ларченко. — К.: Знання, 1999. — 29 с. 15. Гершензон С.М., Александров Ю.Н., Малюта С.С. Мутагенное действие ДНК и вирусов у дрозофилы. — К.: Наук.думка, 1975. — 160 с. 16. Гершензон С.М. Про причини епізоотії жовтяниці дубового шовкопряда // Екологія дубового шовкопряда. — К.: Вид.АН УРСР. — С. 90—135. 17. Сергей Михайлович Гершензон / Сост. В.А.Труханов, отв. ред. В.В.Моргун. — К.: Наук.думка, 1994. — 52 с. — (Биобиблиография ученых Украины). 18. Исследование возможности передачи генетической информации от РНК к ДНК при репродукции вирусов ядерного полиэдроза / С.М.Гершензон, И.П.Кок, А.П.Гудзь-Горбань, Г.Н.Добровольская, Э.Н.Жеребцова, А.В.Рындич-Чистякова, И.Н.Скуратовская, А.П.Соломко, Л.И.Строковская-Пономаренко, Л.П.Сутугина. — К.: Наук.думка, 1971. — 55 с. 19. Гершензон С.М. Многообразие значения мейоза для проблем общей биологии. — К.: Наук. думка, 1996. — 138 с. 20. Гершензон С.М. Мутации. — К.: Наук.думка. — 111 с. 21. Гершензон С.М. Еволюційна ідея до Дарвіна. — К.: Наук.думка, 1974. — 197 с. 22. Бужиевская Т.И. Вирусиндуцированный мутагенез в клетках млекопитающих. — К.: Наук. думка, 1984. — 133 с. 23. Бужієвська Т.І., Лукаш Л.Л., Мельниченко В.С., Швед А.Д. Індукція генних мутацій у клітинах ссавців під дією РНК-вірусу грипу // Доповіді АН УРСР, серія В. — 1981. — № 9. — С. 63—66. 24. Беникова Е.А., Бужиевская Т.И., Сильванская Е.М. Генетика эндокринных заболеваний. — К.: Наук.думка, 1993. — 399 с. 25. Бужиевская Т.И. Социальная гигиена и евгеника в понимании С.А. Томилина // Життя і наукова діяльність С.А.Томіліна — служіння справі охорони здоров’я населення України. До 125-річчя з дня народження. — Матеріали конференції «Томілінські читання». — К., 2002. — С. 23-25. 26. 70-річчя члена-кореспондента НАН України С.С.Малюти // Вісник НАН України. — 2008. — № 2. — С. 64—65.

Одержано 30.03.2010 О.В. Романец

Научная школа молекулярной биологии и генетики Сергея Михайловича Гершензона Освещены создание и развитие научной школы по молекулярной биологии и генетике С.М. Гершензона. Показаны основные направления научных исследований, начатых С.М. Гершензоном, их развитие его учениками и коллегами. Идентифицирован персональный состав научной школы С.М. Гершензона.

Science and Science of Science, 2010, № 1

Л.М.Бєсов, Г.Л.Звонкова

Видатний організатор інженерної освіти в Україні Віктор Львович Кирпичов Висвітлюється діяльність видатного вченого, педагога, організатора вищої технічної освіти в Україні, першого директора Харківського технологічного і першого ректора Київського політехнічного інститутів, «батька російських інженерів» Віктора Львовича Кирпичова. Зародження, становлення і розвиток інженерної освіти в Україні пов’язані з діяльністю двох вищих навчальних закладів — Харківського технологічного (ХТІ) і Київського політехнічного (КПІ) інститутів. Історія ХТІ (з 1885 р.) і КПІ (з 1898 р.) розпочалась тоді, коли соціально-економічні та політичні умови розвитку Російської імперії викликали необхідність інтенсивного формування важкої промисловості й розвиненої мережі залізничного транспорту. Виробництво рухомого складу залізниць, будівництво мостів вимагали швидкого піднесення металургійної, вугільної, нафтової, машинобудівної, будівельної та інших галузей промисловості. Такий перебіг подій, не важко передбачити, вимагав нових кадрів, насамперед інженерів, здатних вирішувати складні технічні задачі, створювати нові машини і технологічні процеси. За офіційними даними 1892 р. із 27132 управляючих фабриками і заводами, що функціонували на терені Російської імперії, технічну освіту мали всього 2076, тобто 7,5%, а вищу технічну освіту — лише 1% [1, с. 1]. У витоків організації інженерної освіти в Україні наприкінці ХІХ сто-

ліття стояв блискучий її організатор, талановитий педагог, широко освічена людина, різнобічний учений і прихильник тісного зв’язку між теорією і практикою В. Л. Кирпичов (1845— 1913). Однією з характерних рис цієї видатної особи було те, що він володів даром науково-технічного передбачення. Очоливши з 1885 р. Харківський технологічний, а з 1898 р. — Київський політехнічний інститут, він за майже 20 років роботи виховав декілька поколінь інженерів. У Харкові та Києві В. Л. Кирпичовим закладені підвалини

Л.М. Бєсов, Г.Л. Звонкова

і традиції системи підготовки інженерів в Україні на усі наступні періоди роботи двох всесвітньо відомих технічних шкіл. Випускники обох інститутів — вчені та інженери, працівники вищих технічних навчальних закладів — не лише успішно працювали в різних галузях промисловості й науки. Своїми досягненнями вони збагатили вітчизняну і світову науку, техніку, культуру. Їх творчою працею започатковано і створено наукові школи, результати діяльності яких мають винятково велике значення в машинобудуванні, механіці, математиці, фізиці, хімії та інших галузях науки і техніки. В. Л. Кирпичов закінчив Полоцький кадетський корпус і Михайлівську артилерійську академію. Був репетитором і викладачем цієї академії. До свого призначення на посаду директора ХТІ стажувався за кордоном. Він прослухав курс Г. Р. Кірхгофа з експериментальної та теоретичної фізики. Працюючи в його лабораторії, а потім під керівництвом Дж.К.Максвела, В. Томсона і Дж.У.Релея, В. Л. Кирпичов перейняв від них здатність розумно поєднувати чіткість і ясність теоретичної думки з результатами наукового експерименту. До цього він знайомився з машинобудівними заводами в Німеччині, Бельгії, Швейцарії. Усе це відіграло важливу роль в становленні його як організатора науково-дослідної роботи [2]. Великий вплив на формування здібностей В. Л. Кирпичова мало його спілкування з видатним інженером і вченим І. О. Вишеградським — учнем М. В. Остроградського. І. О. Вишеградський вперше в Росії увів до на-

вчальних дисциплін Михайлівської артилерійської академії і Петербурзького технологічного інституту, де, як згадувалось, навчався, а згодом і працював В. Л. Кирпичов, теорію автоматичного регулювання, теоретичні основи машинобудування. Читав тут, крім прикладної механіки, термодинаміку і теорію пружності, різні курси з машинобудування. В. Л. Кирпичов прослухав у І. О. Вишеградського фундаментальні курси «Опір матеріалів», «Аналітична механіка», «Теорія пружності», «Термодинаміка» та ін. Будучи вже на викладацькій роботі, В. Л. Кирпичов з вдячністю сприймав підтримку видатного вченого, уважно ставився до його наукових порад. Він наслідував свого вчителя не тільки в методиці викладання навчальних дисциплін, а і в організації, стилі науково-дослідної роботи. Аналізуючи наукові праці В. Л. Кирпичова з теоретичної механіки, можна дійти висновку, що він став спадкоємцем наукових доробок І. О. Вишеградського. Результатами досліджень В. Л. Кирпичова доповнено наукові знання його учителя з таких питань, як випробування сталей та їх використання в машинах і будівництві мостів; нові способи графічних розрахунків просторових об’єктів тощо. Роботи В. Л. Кирпичова про опір матеріалів, з охорони праці, застосування матеріалів у машинобудуванні значно збагатили знання і широко застосовувались у навчальному процесі. Усе це створило В. Л. Кирпичову великий авторитет серед науково-технічної громадськості Росії [3, с. 20, 24—25, 172—173].

Science and Science of Science, 2010, № 1

ВИДАТНИЙ ОРГАНІЗАТОР ІНЖЕНЕРНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ВІКТОР ЛЬВОВИЧ КИРПИЧОВ

Вимірювальний зал електротехнічної лабораторії ХТІ

Лекція професора П.М. Мухачова з прикладної механіки

Про здібності і ерудицію В. Л. Кирпичова, широту його наукового кругозору свідчить методика підготовки і викладання ним студентам спеціальних технічних дисциплін з використанням матеріалів інших галузей знань. Більше всього, починаючи зі студентських років, його цікавили математика і механіка. Але він глибоко був знайомий і з природничими науками, чудово знав астрономію і ботаніку. Своїми знаннями з ботаніки він викликав подив крупних спеціалістів-ботаніків [3, с.18]. Коли перед урядом Олександра ІІ постало питання про відкриття технологічного інституту на півдні Російської імперії, важливу роль у визначенні місця його відкриття відіграли професори І. О. Вишеградський і М. П. Ільїн, фахівець в галузі хімічної технології. Після повернення з відрядження до Харкова, де обидва вчені вивчали стан справ з можливістю відкриття там вищого технічного закладу, вони запропонували заснувати його саме у цьому місті. Запропонована ними структура інституту — з трьох відділень — найкраще могла б задовольнити підготовку інженерних ка-

дрів для промисловості південної частини Російської імперії. Їх пропозиція щодо створення інституту з трьох відділень — механічного, хімічного і гірничого — була прийнята урядом Росії частково. Пропозиція щодо відкриття останнього відділення не знайшла підтримки з боку Міністерства народної освіти [4, с. 103—104]. У 1885 р. І. О. Вишеградський рекомендував В. Л. Кирпичова на посаду директора новоствореного ХТІ, де учений створив зразкову вищу технічну школу. Із самого початку діяльності Харківського технологічного інституту тут чітко визначився тісний зв’язок науки з промисловістю. Це було новинкою у порівнянні із системою підготовки інженерних кадрів за кордоном. Досвід, напрацьований у Харкові, В. Л. Кирпичов переніс у Київський політехнічний інститут. Згодом його запозичували інші технічні заклади Росії і Радянського Союзу. Можна впевнено сказати, що вся науково-технічна діяльність наукових шкіл обох вищих технічних закладів України — Харківської та Київської політехніки, їх авторитет у світі своїми витоками сягає

Наука та наукознавство, 2010, № 1

Л.М. Бєсов, Г.Л. Звонкова

Механічна лабораторія з випробування матеріалів

Хімічний корпус ХТІ

діяльності В. Л. Кирпичова. Однією з причин такого стану є те, що вчений умів безпомилково залучати до викладацької та науково-дослідної роботи кадри. У Харкові за короткий період — у перші п’ять років — до роботи в інституті В. Л. Кирпичов залучив ряд знаних у Росії учених та інженерів. Серед них були такі чудові педагоги і науковці, як математики і механіки К. А. Андрєєв і М. О. Тихомандрицький, В. І. Альбіцький і А. І. Предтеченський, І. М. Пономарьов і П. М. Мухачов; фізик — О. К. Погорєлко; фахівець з нарисної геометрії Г. А. Латишев; з креслення — А. В. Гречанінов; інженери-машинобудівники К. О. Зворикін і В. С. Кнаббе, професор хімії В. О. Геміліан, один із учнів Д. І. Менделєєва, викладач М. О. Чернай; викладач архітектури та будівельного мистецтва М. І. Ловцов та ін. З позаштатних професорів і викладачів у перше п’ятиріччя працювали професор хімії М. М. Бекетов, професори математики і механіки О. М. Ляпунов і Г. В. Левицький та ін. [5, с. 16—17]. У Києві, маючи великий досвід науково-педагогічної та органі-

заторської роботи, В. Л. Кирпичов швидко сформував кваліфіковані професорсько-викладацькі кадри. Вперше в Росії у КПІ було започатковано конкурсний порядок призначення професорів кафедр виключно з осіб, які мають учений ступінь. Для викладання окремих предметів (за браком професури) викладачі відбиралися за конкурсом з осіб, які одержали звання ад’юнкта інституту [6, с.8]. Лише за декілька місяців В. Л. Кирпичов налагодив у тимчасовому приміщенні інституту навчальний процес, одночасно очолюючи будівництво інститутських приміщень Майже із самого початку у КПІ почали формуватись наукові школи [1, с. 1—2]. Система підготовки і підвищення кваліфікації науково-педагогічних кадрів у ХТІ була під особливим контролем В. Л. Кирпичова. Він наполягав на тому, щоб професори і викладачі зміст навчання постійно оновлювали новинками промислового виробництва. Для підвищення кваліфікації вони виїздили за кордон і на промислові підприємства Росії. Так, тільки у 1889 р. у наукові відрядження в канікулярний

Science and Science of Science, 2010, № 1

ВИДАТНИЙ ОРГАНІЗАТОР ІНЖЕНЕРНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ВІКТОР ЛЬВОВИЧ КИРПИЧОВ

період терміном на 1,5—2 місяці на російські та іноземні підприємства відбули адьюнкт-професори А. І. Предтеченський, А .В. Гречанінов, О. П. Лідов, К. О. Зворикін, викладач П. М. Мухачов, механік інституту В. С. Кнаббе. Метою їх відрядження було вивчення досвіду зарубіжних підприємств з обраної кожним з них спеціальності та за власним планом для використання матеріалів у викладацькій роботі. Кожному з них було виділено по 600 крб. зі збереженням заробітної плати за місцем їх роботи [7, ф. 770, оп. 1, од. зб. 99, арк. 1]. В. Л. Кирпичов дотримувався сурового принципу, згідно з яким вища технічна школа повинна надавати учням науково-технічну та наукову освіту, а також вміння розвивати науки і використовувати їх на практиці. Виходячи з цього і відповідно до Статуту ХТІ за його безпосередньої участі для механічного і хімічного відділень були створені навчальні плани і проведено розподіл навчальних дисциплін. Ними передбачалось викладання богослів’я, вищої математики, нарисної геометрії, теоретичної механіки, фізики, хімії, анатомії та фізіології рослин, геодезії, будівельного мистецтва з архітектурою, прикладної механіки і теорії будівництва машин, механічної технології, металургії, політичної економії та статистики, бухгалтерії, іноземних мов, креслення, малювання. Серед названих предметів найбільшу кількість часу відводилось аналітичній геометрії, диференціальному та інтегральному обчисленню, фізиці, механіці, хімії, нарисній геометрії —

Наука та наукознавство, 2010, № 1

по 3 години на тиждень для кожного, кресленню — 6 годин, малюванню — 4 години на тиждень [7, ф. 770, оп.1 од. зб. 17, арк. 1—2, 14; од. зб. 545, арк. 2]. У створенні матеріально-технічної бази ХТІ велику допомогу надав Санкт-Петербурзький практичний технологічний інститут. У 1886— 1887 рр. у ХТІ організовано фізичну і хімічну лабораторії, технічну лабораторію в хімічному корпусі з колекцією зразків з красильної справи, колекцією страсбурських солей, необхідними приладами тощо. Лабораторії та кабінети, аудиторії тут було оснащено інвентарем, креслярськими столами, машинами і апаратами, приладами й інструментом, наочними засобами для демонстрації. Значна частина обладнання для лабораторій була придбана за кордоном. Також за кордоном було закуплено нові електричні машини постійного і змінного струму, машинні перетворювачі та інші. З фізичного кабінету виділяються лабораторія з прядильного виробництва, мінералогічний і ботанічний кабінети. Музей інституту поповнюється колекціями моделей з механіки і кінематики механізмів, сільськогосподарських машин, машин з мукомельного виробництва, геодезичними приладами [8, с. 42—43; 9, с. 15—16]. Окрім дослідів, які проводились в лабораторіях ХТІ, важливе значення надавалось дослідженням, для яких лабораторією була вся промисловість, кожне окреме підприємство та які спирались на експерименти, що здійснювались у крупних масштабах. У майстернях й лабораторіях інституту проводились

Л.М. Бєсов, Г.Л. Звонкова

наукові дослідження, яких вимагали умови виробництва підприємств Харкова та інших регіонів Росії. Для земств, губерній, установ, промислових підприємств та їх власників, транспортних організацій ХТІ став місцем, де можна було зробити замовлення на виконання дослідження і отримати аргументовані висновки щодо можливостей використання на практиці матеріалів і сировини. Інститут мав невеличкий газовий завод, маслобійню, содовий, миловарний і винокурний заводи, майстерні з обробки шкіри. Хімічні майстерні було оснащено машинами і апаратами, які давали змогу спостерігати хімікотехнологічні процеси, вести науководослідні роботи. Майстерні мали печі для органічного аналізу, фабричні печі для виробництва соди, скла, гончарних виробів, кальціювання, апарати для фарбування. З метою встановлення більш щільного і живого зв’язку між ХТІ і представниками промисловості при інституті було створено попечительську раду з місцевих фабрикантів і заводчиків. Вона повинна була значною мірою сприяти задоволенню потреб виробництва, переважно харківського регіону, розвитку технологічного інституту [7, ф. 770, оп. 1, од. зб. 215, арк. 11, 14—15; од. зб. 246, арк. 1; спр. 14, арк. 14; од. зб. 259, арк. 1, 3, 18, 20, 40; 10, с. 33—34]. Протягом всього життя В. Л. Кирпичов зберігав інтерес до проблем економіки. Це відображалося не тільки у його лекціях. Будучи у 1893 р. у відрядженні в США на Всесвітній виставці в Чикаго з нагоди 400-річчя відкриття Колумбом Америки, він не тільки енер-

гійно і сумлінно виконав свої обов’язки члена і секретаря експертної комісії, а й вивчив економічний стан в основних сферах цієї країни — у промисловості, машинобудуванні. Зробив цікаві спостереження щодо ефективності використання тут науково-технічних досягнень, механізації виробництва, охорони праці тощо. Свої враження з глибоким обґрунтуванням і висновками він у 1895 р. опублікував у звіті про відрядження до Америки [11]. Велику увагу у своєму звіті В. Л. Кирпичов приділив заходам щодо вирішення проблеми скорочення ручної праці в галузі машинобудування, зокрема в ливарному, ковальському, токарному виробництві, деревообробній промисловості, а також у конвеєрному виробництві. Окремим розділом вчений розкрив особливості організації масового виробництва на підприємствах США для виготовлення паровозів і вагонів, а також сільськогосподарських машин. В. Л. Кирпичов відзначає, зокрема, що за якістю машинобудування, обсягом виробництва машин і їх розповсюдженням США значно випереджають усі європейські країни, в тому числі «колиску машинобудування» — Англію [11, с.17]. Зазначимо, що наукова праця В. Л. Кирпичова, написана на основі спостережень в Америці, й на сьогодні не втратила своєї актуальності для економічного і політичного життя української держави, особливо щодо реформування машинобудування і використання науково-технічних досягнень у всіх сферах життя держави, охороні праці робітників тощо. Можли-

Science and Science of Science, 2010, № 1

ВИДАТНИЙ ОРГАНІЗАТОР ІНЖЕНЕРНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ВІКТОР ЛЬВОВИЧ КИРПИЧОВ

во, тут є відповідь на одну з ключових проблем сьогодення України, а саме чому вітчизняне машинобудування розвивається повільно і недостатньо прогресивне, в тому числі така важлива його галузь, як виробництво сільськогосподарських машин і знарядь. В. Л. Кирпичов застерігає, що до цього призводить європейських виробників бум «імітації», копіювання машинобудівної продукції США [11, с. 4]. Враховуючи зростаючі потреби промисловості, прогрес науки і техніки, В. Л. Кирпичов діяльно турбувався про розширення ХТІ. У 1896 р. за його ініціативи додатково до механічного та хіміко-технологічного було створене третє — сільськогосподарське — відділення. Прагнення виховати майбутніх інженерів не лише як спеціалістів, а й організаторів і керівників виробництва спонукає його постійно впроваджувати у навчання нові дисципліни. Так, у 1897 р. за його пропозицією в інституті почали читати курс «Фабрична гігієна і політична економія». Такий крок вчений обґрунтував загальними відомостями з фізіології та необхідністю надання першої допомоги при нещасних випадках. На жаль, не усі проекти вченого, спрямовані на розширення ХТІ, були зразу реалізовані. Не вдалось йому організувати гірське і електротехнічне відділення. Але цей намір свідчить про наукову прозорливість В. Л. Кирпичова і те значення, яке він надавав майбутньому розвитку півдня Російської імперії [7, ф.237, оп. 1, спр. 4, арк. 7; ф. 770, оп. 1, од. зб. 576, арк. 27]. В. Л. Кирпичов переконливо доводив, що для кожного майбутнього

Наука та наукознавство, 2010, № 1

інженера необхідне фундаментальне вивчення математики, фізики, хімії і механіки, які є фундаментом усієї решти його знань. Перше місце серед навчальних дисциплін він відводив математиці як основі усіх наук. Він вважав, що технічна діяльність, як і природознавство, лише тоді будуть прогресувати, коли провідна роль в процесах творчості належатиме математиці, бо на ній, як показали історичний досвід і практика ХХ століття, базуються формулювання закономірностей фізики, хімії, біології, всі технічні й економічні розрахунки. Вивчення явищ природи, технічних процесів і з точки зору якості, й з кількісного боку вимагає широкого використання математичних засобів [12, с. 4—5; 13, с. 307]. При впровадженні математики у навчальний процес ХТІ В. Л. Кирпичов отримав велику підтримку від Харківського університету. Тут вже на той час сформувалась могутня наукова школа, започаткована професорами Т. Ф. Осиповським і А. Ф. Павловським. Її представниками були М. А. Дяченко, Д. М. Деларю, В. Г. Імшенецький, М. О. Тихомандрицький та ін. Для читання аналітичної геометрії у ХТІ В. Л. Кирпичовим було запрошено ученого-геометра К. О. Андрєєва. Активну допомогу в розробці методики викладання математики студентам ХТІ надавав професор О. М. Ляпунов, а згодом і В. А. Стєклов, які читали тут лекції з теоретичної механіки [14, с. 265—267, 281, 286, 289]. У 1896 р. В. Л. Кирпичов був учасником Новгородського торгово-промислового з’їзду, де виступив у диску-

Л.М. Бєсов, Г.Л. Звонкова

сії щодо шляхів розвитку в Росії професійної освіти. У своєму виступі він переконливо обґрунтував думку щодо значення математики у професійній освіті. При цьому вчений на історичному досвіді починаючи з часів Давньої Греції показав, наскільки цей шлях нелегкий, але вкрай необхідний. Знання з математики, доводив В. Л. Кирпичов, потрібні не лише при розрахунках машин, механізмів і різних споруд, але вона є і способом підготовки інженерів. Ініціатива В. Л. Кирпичова була підтримана учасниками Новгородського торгово-промислового з’їзду. Уже з 1899 р. у технічних вищих навчальних закладах Росії були запроваджені практичні заняття з математики і механіки [3, с. 125]. В умовах реформування вищої технічної школи за Болонською системою навчання студентові надано право переважну кількість часу працювати з книгою чи іншим джерелом знань, наприклад комп’ютером. Напрацьований В. Л. Кирпичовим досвід методики навчання у ХТІ є і в цьому аспекті повчальним для сучасної вищої технічної школи. Цей досвід підтверджений багаторічною практикою роботи професорсько-викладацького складу технічних вузів. В основу навчання інженера В. Л. Кирпичов ставив лекційний метод і палко виступав проти тих, хто пропонував усний виступ — «живе джерело» — «замінити мертвою книгою». Вчений вважав, що практика, коли студент вчиться самостійно і до професорів лише інколи звертається за консультацією, є шкідливою для його розвитку як спеціаліста. З цього при-

воду він писав, що вища освіта завжди базувалась на викладанні, яке здійснював учитель. Це помітно з часів давніх грецьких філософів, які супроводжували свої виступи питаннями і бесідами з учнями, намагаючись сформувати у них самостійне мислення. У період розквіту грецької науки книги використовувались мало, і не тільки тому, що не було їх достатньої кількості, а й внаслідок впевненості щодо їх малої придатності для навчання. Про це чудово висловлюється Платон, вкладаючи за звичаєм свої ідеї у вуста Сократа: «написання творів певною мірою подібне до живопису; створіння останнього дуже схожі на живі істоти; але коли ви ставите їм запитання, вони будуть зберігати урочисту мовчанку. Те ж саме і письмові речі: читаючи їх, уявляємо, що є якийсь смисл у них; але коли побажаєш його пізнати і станеш їх запитувати, то на усі запитання у них знайдеться все одна і та ж перша відповідь. Написана мова...завжди потребує допомоги автора, тому що сама не може захищатись» (цит. за [12, с. 15—16]). Роком раніше він також виступав за лекційний метод навчання студентів, мотивуючи це тим, що лекція — не єдиний, але, без сумніву, найкращий спосіб навчання. На його думку, книга не може замінити лекцій: вона — німа — не дає того, що «дає людина живим словом. Наука передається від людини до людини, а не від книги до людини; тому не може бути і мови про скасування лекційної системи. Це призвело б до занепаду науки. Поки живе людство, не змовкне і жива мова й передача нею положень науки» [12, с. 16—17].

Science and Science of Science, 2010, № 1

ВИДАТНИЙ ОРГАНІЗАТОР ІНЖЕНЕРНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ВІКТОР ЛЬВОВИЧ КИРПИЧОВ

У стилі роботи директора ХТІ помітним було прагнення до надання студентам широкої і високої наукової освіти. Він вважав, що основою творчого мислення інженера є наукові пізнання. Вони завжди допоможуть йому при кожному новому для нього питанні швидко розібратися, удосконалити чи запропонувати і налагодити нове виробництво. І це не лише у техніці, а й в усіх сферах людської діяльності. У зв’язку з цим В. Л. Кирпичов пропонує звертатись до історії, людей науки, оскільки багато найчудовіших удосконалень у техніці є прямим застосуванням наукових результатів. Читаючи лекції з технічних дисциплін, він в усіх ключових питаннях торкається історії технічного прогресу. Вчений майстерно володів умінням історично порівнювати події і явища таким чином, що у студента мимоволі закарбовувалось у пам’яті знання зі спеціальної тематики. Підтвердженням цього є промова В. Л. Кирпичова на урочистих зборах з приводу відкриття КПІ [2]. Думки щодо необхідності звертатися до історії науки і особистостей В. Л. Кирпичов висловив у своїй промові «Значення фантазії для інженерів», текст якої було опубліковано в «Известиях» Київського політехнічного інституту за 1903 рік. У його виступі червоною ниткою проходить думка про те, наскільки важливо досліднику мати уяву для народження наукових і технічних ідей, розвитку фізичних наук. Прикладами з життя великих людей, мислителів, зокрема Леонардо да Вінчі, Коперника, Кеплера, Ньютона, Роберта Гука, Фарадея та інших,

Наука та наукознавство, 2010, № 1

В. Л. Кирпичов доводить, що вони отримувати нові результати, оскільки вміли фантазувати. Показує, як фантазія таких особистостей, як Джеймс Ватт в механіці, Ньютон в астрономії, Шекспір в поезії, приводила їх до великих відкриттів. В. Л. Кирпичов на багатьох прикладах показує, яким чином, поєднуючи спостережливість природодослідників й фантазію винахідників, армією конструкторів народжується нове в науці та техніці [15]. В. Л. Кирпичов не обмежував свою діяльність науково-педагогічною роботою. Він був активним учасником громадського життя. Оцінюючи внесок вченого у розвиток науки, математики і механіки, Харківське відділення Російського технічного товариства у 1888 р. обрало його своїм почесним членом. Це відділення було одним з найчисленніших, найбільш популярних периферійних відділень Російського технічного товариства, що об’єднувало відділення у 40 губернських і промислових центрах Росії. Харківське відділення Російського технічного товариства зацікавлено спостерігало за розвитком галузей промисловості Харкова і прилеглих до нього регіонів. Його пропозиції враховувались при організації будівництва підприємств, впровадженні технологій. Членами товариства розроблялись положення про користування різними приладами і пристроями, техніку безпеки. На його засіданнях поряд з вченими університету, ветеринарного інституту про результати своїх наукових досліджень у ХТІ доповідав і В. Л. Кирпичов. Так, тільки за першу половину 1890-х років

Л.М. Бєсов, Г.Л. Звонкова

на засіданнях товариства заслухали три його доповіді: «Про кристалізацію заліза від потрясінь в мостах і машинах»; «Нові дослідження щодо міцності заліза, сталі та міді»; «Вплив сторонніх домішок на опір металів». Рекомендації товариства, прийняті по доповідях В. Л. Кирпичова, були спрямовані на використання результатів його досліджень у практиці роботи промислових підприємств Харкова та інших підприємств Росії [16, с. 9—86]. На засіданнях Математичного товариства В. Л. Кирпичов брав активну участь в обговоренні окремих робіт з математики і механіки відомих вчених: Києва — В. П. Єрмакова, Москви — М. Є. Жуковського, Петербургу — К. О. Поссе, А. А. Маркова, Й. І. Сомова, А. М. Коркіна, П. Л. Чебишова, В. Я. Буняковського, Д. К. Бобильова [17, с.283,284]. У вересні 1895 р. з ініціативи В. Л. Кирпичова у Харкові було засноване Південно-російське товариство технологів. Він став його почесним членом і головою правління. Протягом одного року число його дійсних членів збільшилось з 78 до 198. Товариство почало щомісячно друкувати наукові праці. Провідна роль в організації його роботи належала професорам ХТІ В. О. Геміліану, О .В. Гречанінову, К. О. Зворикіну, Є. Л. Зубашеву,

О. І. Предтеченському, О. П. Лідову, адьюнкт-професору Г. О. Латишеву. Його членами були також випускники Санкт-Петербурзького політехнічного інституту, Ризького політехнічного училища та ін. На початок травня 1897 р. у товаристві нараховувалось 245 осіб. Найбільшу увагу членів товариства викликали питання наукової організації праці у промисловості, використання результатів експериментальних досліджень матеріалів, сировини, застосування електрики та інших видів енергії, електрозварювання, технологій виробництва та ін. Члени товариства були активними учасниками з’їздів, виставок, де повідомляли про свої досягнення у тій чи іншій сферах діяльності. Від’їзд у 1898 р. В. Л. Кирпичова до Києва помітно вплинув на зміст і активність членів Харківського відділення Російського технічного товариства [18, ф. 1680, оп. 1, спр. 25, арк. 27; 19, с. 11]. Діяльність видатного вченого і педагога В. Л. Кирпичова свідчить про його величезний внесок у становлення і розвиток інженерної освіти в Україні. Можна стверджувати, що його ідеї і наполегливість щодо їх втілення у практику вітчизняної вищої технічної освіти все ще актуальні в умовах реформування системи національної освіти і наближення її до європейських стандартів.

1. Згуровський М. З. Столітня формула Київської політехніки / М. З. Згуровський // Київський політехнік. — 2003 . — № 22. — С. 1—3. 2. Миколаєнко В. Вчений, педагог, організатор вищої технічної освіти / В. Миколаєнко // Київський політехнік. — 2005 . — № 31. 3. Чеканов А. А. Виктор Львович Кирпичев (1845—1913) / А. А. Чеканов. — М. : Наука, 1982. — 173 с. 4. Звонкова Г. Л. Розвиток природничих і технічних наук у Харкові в другій половині ХІХ — на початку ХХ століття: Історичний, освітянський і культурний контексти: дис… канд. іст. наук: 07.00.07 / Г.Л.Звонкова. — К., 2005. — 236 с.

Science and Science of Science, 2010, № 1

РАЗВИТИЕ НАУЧНО-ТЕХНИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА АКАДЕМИЧЕСКОЙ НАУКИ И ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ: ПОИСК СБАЛАНСИРОВАННЫХ ФОРМ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ (90-Е ГОДЫ ХХ СТ.) 5. Отчет о сотоянии ХТИ за 1885 год // Известия Харьковского Технологического Института императора Александра ІІІ. Т.1. — Х. : Типография и Литография М. Зильберберга и С-вья, 1905. — 490 с. 6. Бєляков Г. Ф. Київський політехнічний інститут. Нарис історії / Г. Ф. Бєляков, Є. С. Василенко, М. Ф. Волков. — К. : Наук. думка, 1995. — 320 с. 7. Державний архів Харківської області. 8. Исторический очерк [Рукопись]. — Харьков, 1976. — 656 с. — (Материалы музея Национального технического университета «Харьковский политехнический институт»). 9. Звонкова Г. Л. Штрихи до портрету В. Л. Кирпичова та його внеску у формування, організацію, розвиток і зміст вітчизняної інженерної освіти / Г. Л. Звонкова // Українська еліта та її роль в державотворенні: [зб. наук. праць №1’2]. — К. : Міністерство оборони України; Військовий гуманітарний інститут Національної академії оборони України, 2000. — С.12—17. 10. Мухачёв П. М. Двадцатипятилетие Харьковского Технологического Института Императора Александра ІІІ. 1885—1910. / П. М. Мухачёв. — Харьков: Типо-Литография М. Зильберберг и С-вья, 1910. — 71 с. 11. Кирпичёв В. Л. Отчёт о командировке в Северную Америку Директора Харьковского Технологического Института / В. Л. Кирпичёв. — СПб.: Типография кн. В. П. Мищерского, 1895. — 80 с. 12. Кирпичев В. Л. Задачи высшего технического образования / В. Л. Кирпичёв. — Харьков, 1890. — 70 с. 13. Бєсов Л. М. Історія науки і техніки / Л. М. Бєсов. — Харків: НТУ «ХПІ», 2005. — 383 с. 14. Природознавство в Україні до початку ХХ ст. в історичному, культурному та культурному контекстах / Ю. В. Павленко, С. П. Руда, С. А. Хорошева, Ю. О. Храмов. — К. : Академперіодика, 2001. — 420 с. 15. Профессор В. Л. Кирпичев: «Фантазия нужна для инженеров» // [Політехнік: газета Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут»]. — 2005. — № 24—25; 26—27; 28. 16. Записки Харьковского Отделения Императорского Русского Технического Общества. — 1898. — Вып. 1. — Харьков: Типография «Южного края», 1898. — 108 с. 17. Сообщения Харьковского математического общества. — Вторая серия. — Т.1, № 2. — Х.: Типография М. Ф. Зильберберга, 1888. — 316 с. 18. Известия Южно-Русского общества технологов. — 1896/97 гг. Т.1. — Харьков: Типография и Литография Зильберберг, 1897. — 128 с. 19. Центральний державний архів Києва: фонд канцелярії Харківського інспектора в справах друку.

Одержано 02.02.2010 Л.М.Бесов, Г.Л.Звонкова

Выдающийся организатор инженерного образования в Украине Виктор Львович Кирпичев Освещается деятельность выдающегося ученого, педагога, организатора высшего технического образования в Украине, первого директора Харьковского технологического и первого ректора Киевского политехнического институтов, «отца русских инженеров» Виктора Львовича Кирпичева.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

А.Н.Глебова

В.С.Михалевич и его научная школа Описана научная, педагогическая и организационная деятельность академика НАН Украины и РАН В.С. Михалевича (1930—1994). Анализируются работы самого ученого, сотрудников возглавлявшегося им отдела экономической кибернетики Института кибернетики им. В.М. Глушкова НАН Украины, членов созданной им научной школы. Академик НАН Украины и Российской АН Владимир Сергеевич Михалевич (1930—1994) [1] известен во всём мире. Его научные труды в области математической и экономической кибернетики, информатики, системного анализа, теории оптимальных решений и численных методов оптимизации получили широкое признание не только в нашей стране, но и за рубежом. В.С.Михалевич — автор и соавтор около 250 научных работ, в том числе 11 монографий. Вклад В.С.Михалевича в науку определяется разработкой идей и математических методов оптимизации (таких как метод последовательного статистического анализа, обобщённых градиентов, стохастической оптимизации, динамического программирования и др.); изучением возможности использования кибернетических методов в экономике, управлении и проектировании; созданием ряда высокоэффективных вычислительных комплексов и кибернетических систем поддержки принятия решений. В.С.Михалевич много внимания уделял организации научных ис-

следований в Украине и за её пределами, а также внедрению результатов этих исследований в народное хозяйство. Он имел большой опыт научноорганизационной и общественной работы, был постоянным членом и активным участником деятельности многих советов, комиссий и комитетов, формировавших научную политику в стране (в частности, научнотехнических советов Госкомитета по

Science and Science of Science, 2010, № 1

В.С. МИХАЛЕВИЧ И ЕГО НАУЧНАЯ ШКОЛА

науке и технике СССР, Академии наук СССР и Академии наук УССР). Под его руководством было разработано и реализовано немало важных научных и хозяйственных проектов по развитию информатики и вычислительной техники, по созданию автоматизированных систем планирования и управления (в том числе Автоматизированной системы плановых расчётов УССР и АСУ Укрсельхозтехники). Именно В.С.Михалевич был инициатором разработки Национальной программы информатизации Украины [1, с.120]. В.С.Михалевич регулярно участвовал в международных научных форумах, возглавлял Национальный комитет по системному анализу, был членом Европейской ассоциации по проблемам риска. Неоднократно выступал с докладами на научных конференциях и симпозиумах в Венгрии, ФРГ, Чехословакии, Англии, Бельгии, Польше, ГДР. Владимир Сергеевич был представителем Украины в Международном институте прикладного системного анализа в Австрии, выполняя обязанности члена научного совета этого института и куратора ряда крупномасштабных проектов в области экономики, энергетики и информатики. Вместе с Ю.М.Ермольевым они создали условия для стажировки и работы там наших молодых ученых, поддерживали на высоком уровне престиж украинской науки в области математики и информатики. Наряду с научной работой В.С.Михалевич активно участвовал в учебнопедагогической деятельности, проводил большую работу по подготовке

Наука та наукознавство, 2010, № 1

квалифицированных научных кадров. Он систематически читал общие и специальные курсы лекций по теории оптимальных решений и численным методам студентам Московского физико-технического института, Киевского государственного университета, Киевского института народного хозяйства, КВИРТУ, часто выступал с докладами и лекциями перед общественностью. В.С.Михалевич руководил республиканскими семинарами по экономической кибернетике и по теории оптимальных решений научного совета АН УССР, являлся заместителем редактора журнала «Кибернетика» и ответственным редактором трудов научных семинаров по экономической кибернетике и исследованию операций. B.C.Михалевич активно занимался подготовкой и повышением квалификации специалистов в области оптимизации, системного анализа и исследования операций. Он был сопредседателем большинства зимних школ по математическому программированию в Дрогобыче, летних школ по оптимизации, которые проводил академик Н.Н.Моисеев. Сотрудники отдела B.C.Михалевича в Институте кибернетики участвовали в математических школах в Свердловске (организатор — академик Н.Н.Красовскнй), на Байкале (организатор — СЭИ СО АН СССР в Иркутске), во всесоюзных семинарах по теории графов и др. В характеристике Владимира Сергеевича Михалевича, подписанной президентом АН УССР Б.Е.Патоном, отме-

А.Н. Глебова

чается, что «В.С.Михалевич — создатель научной школы по математическим методам оптимизации» [1, л. 95]. Школу В.С.Михалевича составляют: академики НАН Украины А.А.Бакаев, Ю.М.Ермольев, И.Н.Коваленко, И.В.Сергиенко, Б.Н.Пшеничный, Н.З.Шор; члены-корреспонденты НАН Украины М.В.Михалевич, А.Н.Шарковский; доктора и кандидаты наук В.В.Шкурба, В.Л.Волкович, Н.И.Яровицкий, А.И.Кукса, В.М.Яненко, К.Л.Атоев, Т.П.Подчасовая, Г.А.Донец, А.Н.Сибирко, В.А.Трубин, Л.А.Галустова, A.M.Гупал, Е.А.Нурминский, Л.Г.Баженов, Н.Г.Журбенко, В.И.Гершович, В.М.Португал, Л.М. Бидулина, С.В.Брановицкая, А.Ф.Волошин, С.О.Мащенко, Л.П.Тур, В.В.Болдырева, А.Ф.Вьюн, К.Ф.Ефетова, В.Е.Тринчук, В.А.Татаров, А.П.Лагода, В.Ф.Рудницкий, Г.И.Горбач и др. Круг вопросов, которые разрабатывались в рамках научной школы В.С.Михалевича, достаточно широк: теория оптимальных решений и оптимизации вычислений, теория дифференциальных игр, системный анализ, вопросы сетевого планирования и управления, экономико-математического моделирования, исследования операций, математической статистики и др. [1, 2]. Под руководством В.С.Михалевича подготовили и защитили диссертации 48 докторов и кандидатов наук. Среди его учеников есть всемирно известные учёные, которые возглавляют научные коллективы в разных странах. Практически всю свою жизнь Владимир Сергеевич посвятил Институту

100

кибернетики им. В.М.Глушкова НАН Украины, где прошёл путь от старшего научного сотрудника до директора института. В.С.Михалевич родился 10 марта 1930 г. в Чернигове, где прошли его детсткие и юношеские годы (за исключением нескольких лет эвакуации во время войны). В 1947 году Владимир Сергеевич закончил среднюю школу и поступил на механико-математический факультет Киевского государственного университета им. Т.Г.Шевченко. По окончании КГУ в 1952 году B.C.Михалевич в числе наиболее способных аспирантов был направлен в «Мекку современной математики» — на механико-математический факультет МГУ, где под руководством академика А.Н.Колмогорова продолжил обучение в аспирантуре (1953—1956 гг.) и успешно защитил кандидатскую диссертацию (1956 г.). По словам академика В.С.Королюка [3], «кандидатская диссертация B.C.Михалевича содержала «генетический материал» для создания общей теории статистики случайных процессов (А.Н.Ширяев, Р.С.Липтцер, Ю.М.Кабанов и др.).» После защиты диссертации B.C.Михалевич возвратился в Киевский госуниверситет, где начал читать на механико-математическом факультете новые курсы лекций по теории игр и последовательному статистическому анализу. Эти лекции посещали студенты, ставшие впоследствии докторами, членами-корреспондентами и академиками НАНУ (А.А.Летичевский, И.Н.Коваленко, Н.З.Шор, А.Н.Шарковский, В.И.Редько, Ю.М.Ермольев и др.).

Science and Science of Science, 2010, № 1

В.С. МИХАЛЕВИЧ И ЕГО НАУЧНАЯ ШКОЛА

В КГУ Владимир Сергеевич продолжил разработку оптимальных процедур последовательных байесовских решений, начатую в московский период. Так как определение границ принятия решений при значительном числе последовательных этапов требовало трудоемких вычислений, B.C.Михалевич заинтересовался возможностями МЭВМ, созданной С.А.Лебедевым, которая начала функционировать в Феофании (г. Киев). Для апробации своего метода урезанных байесовских стратегий B.C.Михалевич предложил нескольким студентам-выпускникам в качестве производственной практики разработать программы, реализующие его алгоритм последовательного принятия решений в задачах приёмочного контроля. Такое задание выполняли в 1957 году А.Н.Шарковский и Н.З.Шор. В 1958 году новый директор Вычислительного центра АН УССР В.М.Глушков предложил B.C.Михалевичу перейти в ВЦ и возглавить группу специалистов по теории вероятностей и математической статистике для выполнения работ в области теории надёжности электронных устройств и исследования операций. По инициативе В.М.Глушкова из его отдела теории цифровых автоматов выделилась небольшая группа математиков (B.C.Михалевич, Ю.М.Ермольев, В.В.Шкурба и Н.З.Шор), которые вместе с Бернардо дель Рио (доцентом Ростовского института инженеров железнодорожного транспорта, переехавшим в Киев по приглашению В.М.Глушкова) образовали отдел автоматизации производства,

Наука та наукознавство, 2010, № 1

статистического учёта и планирования. В начале 1960 г. В.М.Глушков подписал приказ о создании нового отдела, который вскоре получил название «отдел экономической кибернетики». Временно исполняющим обязанности зав. отделом был назначен кандидат физ.мат. наук B.C.Михалевич. Традиционно уже 40 лет день 7 января 1960 г., когда отдел получил свою комнату, считается днём основания отдела B.C.Михалевича. Отдел стал «кузницей кадров» в области оптимального планирования, управления народным хозяйством, исследования операций, проектирования сложных объектов и систем, моделирования и автоматизации процессов на транспорте. Только в 1960—1962 гг. в нем стажировалось свыше 100 человек из разных регионов СССР, многие из них остались работать в отделе B.C.Михалевича. Отдел быстро рос и к 1964 году насчитывал около 100 сотрудников. Первые теоретические разработки отдела B.C.Михалевича были связаны с решением проблем оптимального управления, планирования и проектирования, с разработкой алгоритмов численного решения ряда экстремальных технико-экономических задач. B.C.Михалевичем и его учениками (В.Л.Волкович, Н.З.Шор, В.В.Шкурба, Л.А.Галустова, Г.А.Донец, А.Н.Сибирко, А.И.Кукса, В.А.Трубин и др.) были разработаны схемы последовательного поиска, последовательного принятия решений, последовательного конструирования, анализа и отбора вариантов и другие последовательные

101

А.Н. Глебова

алгоритмы оптимизации и решения смешанных задач линейного программирования. Результаты этих исследований содержатся в монографии [4], опубликованной под редакцией B.C.Михалевича. В 1963 году B.C.Михалевич был назначен координатором (в масштабе СССР) работ по внедрению систем сетевого планирования и управления в строительстве, а также в основных машиностроительных и оборонных отраслях. Результаты этих разработок способствовали внедрению систем расчета сетевых графиков для управления многими крупными проектами и строительством важных сложных объектов. Автором программы, основанной на идеях последовательного анализа вариантов, был Г.А.Донец, который в настоящее время заведует отделом экономической кибернетики в Институте кибернетики. И.В.Сергиенко впервые изучил класс задач календарного планирования, возникающих при автоматизации сложных производственных процессов (в частности, при металлообработке в процессе гальванизации деталей), предложил подходы к формализации таких задач и методы их решения. На основе полученных результатов было разработано математическое обеспечение автоматизированной системы «Гальваник», широко использующейся в промышленности и в настоящее время. Ряд важных теоретических результатов, связанных с количественным анализом методов последовательного анализа вариантов (главным образом применительно к сетевым за-

102

дачам распределения ограниченных ресурсов, составления расписаний и родственным задачам), были получены B.C.Михалевичем совместно с А.И.Куксой [5]. В 1966 году B.C.Михалевичем была организована 1-я Всесоюзная конференция по математическим вопросам сетевого планирования и управления, предвосхитившая многие последующие исследования в этой области. Конференция стимулировала соответствующие практические разработки в СССР, к которым B.C.Михалевич имел отношение как научный руководитель. К ним относятся приложения в оборонной промышленности (ввод в эксплуатацию первой советской атомной подводной лодки), в строительстве нефтехимкомбината, доменных печей, участков БАМа, в стапельном производстве судостроительного завода и в других областях. В 1963—1966 гг. сотрудники отдела B.C.Михалевича организовали в масштабах СССР методическое руководство внедрением методов сетевого планирования и управления в 9 министерствах ВПК и в строительство. С 1966 г. В.С.Михалевич — доктор физ.-мат. наук; в 1969 году ему присвоено учёное звание профессора. В те годы отдел экономической кибернетики, возглавляемый B.C.Михалевичем, быстро расширялся и дал начало многим подразделениям как в самом Институте кибернетики, так и в других организациях. Из отдела экономической кибернетики выделилось более десятка отделов и лабораторий, в том числе

Science and Science of Science, 2010, № 1

В.С. МИХАЛЕВИЧ И ЕГО НАУЧНАЯ ШКОЛА

отделы А.А.Бакаева, В.В.Шкурбы, Н.И.Яровицкого, Т.П.Подчасовой и др. Все эти подразделения составили ядро научной школы оптимизации, которая сформировалась в 1960-е годы в Институте кибернетики АН УССР. Среди видных представителей киевской оптимизационной школы — академик Б.Н.Пшеничный и его ученики (нелинейный и выпуклый анализ, дифференциальные игры, оптимальное управление, нелинейное программирование, динамические модели экономики); академик Ю.М.Ермольев и его ученики (нелинейное и стохастическое программирование, негладкая оптимизация, моделирование и оптимизация сложных стохастических систем). Серьёзные исследования по разработке приближённых методов дискретной оптимизации выполнены под руководством академика НАН Украины И.В.Сергиенко. Доктор физ.-мат. наук В.А.Трубин выполнил ряд исследований по анализу вычислительной сложности задач дискретной оптимизации. В 1970е годы академик В.М.Глушков создал ряд работ по системной оптимизации, связанных с оптимизацией многокритериальных систем в диалоговом режиме. Это направление получило продолжение в многочисленных работах В.Л.Волковича и его учеников. В 1981 году группа учёных Института кибернетики им. В.М.Глушкова (B.C.Михалевич, И.В.Сергиенко, Ю.М.Ермольев, В.В.Шкурба, Н.З.Шор, А.А.Бакаев, Т.П.Марьянович, В.Л.Волкович) за разработку комплекса методов оптимизации получила Государственную премию СССР.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

Развитие теоретических и практических аспектов проблемы оптимизации вычислений было предметом обсуждения на всех 25 научных симпозиумах, конференциях, школахсеминарах под названием «Вопросы оптимизации вычислений», проведенных с 1969 по 1994 год. Бессменным научным руководителем этих мероприятий был B.C.Михалевич. В 1961 году B.C.Михалевич установил тесные контакты с транспортным отделом Госплана УССР, где работал ведущим специалистом А.А.Бакаев (впоследствии академик НАНУ по отделению экономики). А.А.Бакаев разработал ряд моделей комплексных перевозок массовых грузов, которые в первом приближении сводились к задачам линейного программирования большой размерности. Для решения такого рода задач в сетевой форме Н.З.Шор предложил метод обобщённого градиентного спуска (позже получивший название субградиентного процесса) — простой алгоритм, позволяющий минимизировать выпуклые функции с разрывным градиентом. Эта работа инициировала дальнейшие исследования по развитию субградиентных методов негладкой оптимизации, проводимые в отделе экономической кибернетики. B.C.Михалевич всячески поддерживал развитие направления негладкой оптимизации и пропагандировал результаты, полученные в руководимом им отделе. Во многом благодаря ему эти работы получили мировое признание. B.C.Михалевич и Н.Э.Шор участвовали в 11-м Международном

103

А.Н. Глебова

симпозиуме по математическому программированию (1982 г.), где выступили с пленарными докладами по развитию методов и технологии решения оптимизационных задач большой размерности. Методы негладкой оптимизации, разработанные в отделе экономической кибернетики [6], стали математическим ядром системы оптимальной загрузки трубных предприятий СССР, разработанной Институтом кибернетики АН УССР совместно с ВНИТИ трубной промышленности (заведующий лабораторией ВНИТИ канд. техн. наук А.И.Вайнзоф). В.М.Глушков, Л.В.Канторович и B.C.Михалевич приложили немало усилий для внедрения этой системы и распределения заказов. B.C.Михалевич принимал также непосредственное участие в разработке методов оптимального планирования в гражданской авиации. Весомый вклад в развитие методов негладкой оптимизации в 70-е годы внесли ученики B.C.Михалевича A.M.Гупал, Е.А.Нурминский, Л.Г.Баженов, Н.Г.Журбенко, В.И.Гершович. В 1980—1990-е годы в отделе, руководимом B.C.Михалевичем, а также в отделах, которые «отпочковались» от него, были разработаны методы негладкой оптимизации применительно к специальным классам задач нелинейного и дискретного программирования. На основе этих методов созданы новые алгоритмы построения оптимальных по объему вписанных и описанных эллипсоидов, алгоритмы решения ряда задач теории устойчивости, управления динамическими системами и т.д. Эти

104

исследования достаточно полно представлены в монографии [7]. В 1967 году B.C.Михалевич был избран членом-корреспондентом АН УССР, в 1974 г. — академиком АН УССР, в 1984 г. — академиком АН СССР. В 1982 г. он возглавил научный коллектив Института кибернетики АН УССР. В.С.Михалевич внёс существенный вклад в дело, начатое академиком В.М.Глушковым — создание и становление первого в нашей стране Института кибернетики, его развитие и преобразование во всемирно известный научный центр. Как заместитель директора, а затем директор института В.С.Михалевич проводил большую научно-организационную работу по обеспечению развития важнейших направлений математики и кибернетики, созданию информационных технологий и обеспечению реализации государственной политики информатизации в Украине. Наряду с непосредственным руководством сектором экономической кибернетики и системотехники, он уделял большое внимание организации и развитию математических исследований по различным прикладным направлениям деятельности Института кибернетики. Также он принимал активное участие в создании и организации работы новых научно-исследовательских подразделений и вычислительных центров в Украине, работающих в области экономической кибернетики и применения экономико-математических методов. В.М.Глушков и B.C.Михалевич приложили много усилий для форми-

Science and Science of Science, 2010, № 1

В.С. МИХАЛЕВИЧ И ЕГО НАУЧНАЯ ШКОЛА

рования факультета кибернетики и кафедры экономической кибернетики в Киевском университете. В конце 60-х годов в Киеве был открыт филиал МФТИ, а при Институте кибернетики начала работать кафедра управления и прикладной математики, на которой обучались и писали дипломные работы студенты 5-го курса МФТИ. Благодаря этому многие отделы, в частности отдел B.C.Михалевича, получали талантливое, энергичное пополнение из молодых специалистов. С 1983 года B.C.Михалевич одновременно с научной и организационной работой в Киеве заведовал кафедрой МФТИ. Важным направлением исследований научной школы B.C.Михалевича явилось развитие моделей и методов стохастической оптимизации, в которых в явной форме учитываются вероятностный характер исследуемых процессов, а также риск, связанный с неопределенностью как неотъемлемой чертой процесса принятия решений. Актуальность этого научного направления определяется необходимостью системного всестороннего анализа перспектив развития экономики, энергетики, сельскохозяйственного производства и их влияния на окружающую среду и человека. В работах сотрудников отдела экономической кибернетики [8] развивались стохастические квазиградиентные методы для решения общих задач оптимизации с недифференцирусмыми и невыпуклыми функциями. В разработку этих методов значительный вклад внёс Ю.М.Ермольев, разработавший легко реализуемые, устойчивые к случайным помехам стохастические процедуры де-

Наука та наукознавство, 2010, № 1

композиции [9], которые применяются при оптимизации сложных стохастических систем. Обширной областью приложения идей и методов стохастического программирования является сфера управления риском в хозяйственной деятельности человека. Математические модели и методы оценки риска на экологически опасных производствах были изучены B.C.Михалевичем совместно с учениками [10]. С 1974 года B.C.Михалевич — член бюро Отделения математики и кибернетики АН УССР. 30 марта 1986 г. на общем собрании Отделения информатики, вычислительной техники и автоматизации АН УССР B.C.Михалевич был избран академиком-секретарем отделения и утвержден в этой должности Общим собранием АН УССР 31 марта 1988 г. В последние годы жизни B.C.Михалевич был членом Президиума Академии наук Украины и советником Президента Украины. В.С.Михалевич является примером учёного, сочетавшего глубину теоретических исследований с их широким практическим использованием. Научные и практические результаты работ В.С.Михалевича имели существенное значение для развития новой отрасли науки — экономической кибернетики и во многом способствовали процессу информатизации общества, формированию информатики как научного направления и отрасли народного хозяйства [1, с.42, 95]. В ряде работ B.C.Михалевич развил современные представления об информатике и её взаимодействии со смежными науками — киберне-

105

А.Н. Глебова

тикой, математикой, экономикой и др. Им были исследованы направления формирования информатики как комплексной научной дисциплины, изучающей все аспекты разработки, проектирования, создания, функционирования сложных систем, их применения в различных областях социальной практики, способы формализации информации для компьютерной обработки и развития информационной культуры общества [11]. В 1993 г. B.C.Михалевнч выступил инициатором разработки документов: «Концепция государственной политики информатизации» и «Основные направления информатизации Украины», ставящих задачи по переориентированию информатизации на нужды проведения рыночных экономических реформ. В ходе подготовки этих документов широкий отклик получила развитая им концепция о необходимости государственного подхода к решению проблемы информатизации Украины; были предприняты конкретные меры по разработке соответствующих правительственных постановлений [12]. Сформулированная в этих документах основная идея информатизации Украины отвечает главным стратегическим целям государства — ускорению реформ и преодолению кризисных явлений в экономике и других сферах. Как специалист, владеющий методологией системных исследований, B.C.Михалевич хорошо понимал, что экономическая система, возникшая вследствие реформ и получившая название «переходная экономика», должна изучаться с широким исполь-

106

зованием методов системного анализа, математического моделирования и современных информационных технологий. Такие исследования с целью поддержки принятия экономических решений на государственном уровне проводились в киевском Институте кибернетики под руководством B.C.Михалевича в начале 1990-х годов. В рамках разработки математических моделей процессов, происходящих в переходной экономике, были построены и исследованы балансовые модели принципиально нового типа, в которых учтена органически присущая переходной экономике нестабильность системы цен, сопровождаемая такими негативными процессами в области финансов, как инфляция, рост неплатежей, денежный дефицит. Такой подход позволил учесть особенности переходного периода: наличие рыночных и нерыночных способов распределения произведенной продукции, одновременное действие различных механизмов ценообразования, наличие различных форм собственности. По инициативе B.C.Михалевича были разработаны макроэкономические модели, призванные оценить возможности быстрого преодоления дисбаланса на потребительском рынке за счёт «отпускания» цен и влияния на происходящие при этом процессы факторов монопольного ценообразования. Поскольку речь шла об анализе быстротекущих нестационарных процессов, рассматривались динамические модели в виде систем нелинейных дифференциальных уравнений,

Science and Science of Science, 2010, № 1

В.С. МИХАЛЕВИЧ И ЕГО НАУЧНАЯ ШКОЛА

которые, как правило, не могут быть решены аналитическими методами. Сочетание методов качественного анализа, декомпозиции, определённых аналитических преобразований и численных экспериментов позволило сделать ряд выводов о свойствах решений таких систем и соотнести их с реальными процессами, происходящими в переходной экономике [13]. Наряду с разработкой макроэкономических моделей под руководством B.C.Михалевича развивались идеи, связанные с автоматизацией управления и экономико-математическим моделированием на транспорте. Исследования и практические разработки, объединенные в рамках Совета по проблемам транспорта, были обобщены, теоретически обоснованы и реализованы в виде конкретных информационных технологий для применения в управлении морским, речным, железнодорожным, промышленным и другими видами транспорта. Еще одной областью научных интересов B.C.Михалевича были проблемы экологии и взаимодействия биосистем (в частности, организма человека) с окружающей средой. По инициативе B.C.Михалевича в отделе моделирования информационно-функциональных систем, руководимом Ю.Н.Онопчуком, были проведены работы по изучению процессов регуляции основных функциональных систем живого организма — системы дыхания и кровообращения, иммунной системы. B.C.Михалевичем и его учениками В.М.Яненко и К.Л.Атоевым было проведено качественное и численное

Наука та наукознавство, 2010, № 1

исследование задач динамики и оптимального управления иммунным ответом на разных уровнях регуляции биосистем: от субклеточного до организменного. Были разработаны элементы минимаксной теории оптимального управления иммунным ответом, максимизирующего интенсивность процессов, связанных с активизацией защитных функций организма, и минимизирующего интенсивность процессов, ведущих к иммунодепрессии. Был проведен системный анализ регуляции запасных функций организма, позволивший теоретически обосновать тезис о том, что мерой резервных возможностей иммунной системы выступает сбалансированность различных ее звеньев, а не уровень отдельных параметров [14]. В области охраны окружающей среды был предложен новый метод оценки риска экологических и техногенных катастроф, прогнозирования их последствий и управления безопасностью, позволивший определить критические границы, при достижении которых в системе начинаются необратимые изменения, выбрать оптимальные пути выхода из кризисных ситуаций [15]. Использование методов общей теории управления и системного анализа позволило провести качественный анализ актуальной в конце 80-х годов проблемы — непрекращающейся в то время гонки вооружений (в первую очередь ядерных), выяснить причины этого явления и выработать конкретные рекомендации по данному вопросу [16].

107

А.Н. Глебова

В 1980-е годы в отделе, возглавляемом академиком И.В.Сергиенко, в тесном контакте с отделом B.C.Михалевича проводились исследования в области дискретной оптимизации, решения дискретно-непрерывных задач. Кроме создания приближенных локальных алгоритмов типа вектора спада, изучались вопросы устойчивости решений, общие проблемы глобальной оптимизации, последовательного поиска, многокритериальной оптимизации, вопросы асимптотической сложности простых приближенных алгоритмов решения экстремальных задач на графах (совместно с проф. В.А.Перепелицей), задачи на перестановках (совместно с белорусскими математиками В.А.Емеличевым, B.C.Танаевым и др.). Эти исследования сопровождались большими вычислительными экспериментами, созданием пакетов прикладных программ. При активном участии отделов B.C. Михалевича и И.В. Сергиенко в Институте кибернетики был разработан ряд пакетов прикладных программ, таких как: ДИСПРО — пакет для решения различных типов задач дискретного программирования; ПЛАНЕР — пакет для решения специальных классов задач планирования, размещения и реконструкции производства, распределения и транспортировки продукции; ПТП — пакет для решения оптимизационных задач по транспортным перевозкам; СТАРТ — пакет для решения недифференцируемых задач нелинейного и стохастического программирования; ДИСНЕЛ — пакет для решения полностью и частично цело-

108

численных задач линейного программирования. В 1982 г. B.C.Михалевич как директор Института кибернетики возглавил работы по созданию макроконвейерной ЭВМ в качестве научного руководителя проекта. Для разработки и реализации данного проекта в Институте кибернетики был собран коллектив специалистов с большим опытом работы в различных областях вычислительной техники и ее применений. Результатом успешной научной и организаторской деятельности B.C.Михалевича в указанном направлении стало создание и выпуск малыми сериями в 1978—1987 гг. высокоэффективных макроконвейерных комплексов ЭВМ, не имевших в то время аналогов в СССР и за рубежом: ЕС-2701 и ЕС1766 с максимальным числом процессоров 256 и максимальной производительностью 500 операций в секунду. В 1993 г. за цикл работ «Математические методы и программные средства для распараллеливания и решения задач на распределенных многопроцессорных ЭВМ» коллектив авторов во главе с B.C.Михалевичем (И.В.Сергиенко, Н.З.Шор, А.А.Летичевский, Ю.В.Капитонова, И.М.Молчанов, В.А.Трубин, В.П.Клименко) был удостоен Государственной премии Украины. В цикл вошли монографии [6, 17—19] и статьи, охватившие широкий круг научных проблем создания системного и прикладного программного обеспечения распределенных многопроцессорных ЭВМ. Исследования по разработке методов и средств распределённых вычис-

Science and Science of Science, 2010, № 1

В.С. МИХАЛЕВИЧ И ЕГО НАУЧНАЯ ШКОЛА

лений продолжались в Институте кибернетики и в последующие годы; их вели главным образом представители научной школы B.C.Михалевича [20, 21]. Заслуги B.C.Михалевича перед наукой были отмечены многими премиями и правительственными наградами. Он — заслуженный деятель науки и техники Украины (1990 г.), лауреат Государственной премии СССР (1981 г.) и Государственных премий УССР (1973 и 1993 гг.), премии Совета Министров СССР (1983 г.), премии им.Н.М.Крылова АН УССР (1971 г.— за цикл работ по последовательным методам оптимизации) и премии им. В.М.Глушкова АН УССР (1984 г.). В числе его правительственных наград — орден Трудового Красного Знамени (1976 г.), орден Октябрьской Революции (1980 г.), орден Кирилла и Мефодия (1985 г.), медаль «За доблестный труд » (1970 г.). В ознаменование заслуг B.C.Михалевича Президиум НАН Украины утвердил премию его имени. Первая премия была вручена его ученикам:

академикам Ю.М.Ермольеву, И.Н.Коваленко, Н.З.Шору. Актуальность созданного B.C. Михалевичем научного направления для развития современных информационных технологий не вызывает сомнений. Широта его научных интересов была огромной. Владимир Сергеевич пользовался заслуженным авторитетом и уважением научной общественности не только в своей стране, но и за рубежом. Многие известные специалисты в области информатики, математики, экономики и исследования операций обязаны своими творческими достижениями влиянию этого незаурядного, доброжелательного и тактичного человека. Академик НАН Украины Иван Васильевич Сергиенко, ученик и коллега В.С.Михалевича, так говорит о нем и его вкладе в науку: «Это был отзывчивый и добрый человек, всегда жизнерадостный, щедрый на хорошие дела. То, что сделал в науке B.C.Михалевич, вряд ли можно сегодня в полной мере оценить. Очевидно, это станет понятным лишь в будущем» [2, с.119].

1. Особова справа академіка Михалевича Володимира Сергійовича. — Науковий архів Президії НАН України, ф.251. 2. В.С.Михалевич та його школа з теорії оптимальних рішень // Сергієнко І.В. Інформатика та комп’ютерні технології.— К.: Наук. думка, 2004.— С.79-119. 3. В.С.Михалевич. Из воспоминаний академика НАНУ В.С.Королюка // Кибернетика и системный анализ. — 2005. — № 2. 4. Вычислительные методы выбора оптимальных проектных решений / Под ред. B.C. Михалевича. — Киев: Наук. думка, 1977. — 178 с. 5. Михалевич B.C., Кукса А.И. Методы последовательной оптимизации в дискретных сетевых задачах оптимального распределения ресурсов. — М.: Наука, 1983. — 208 с. 6. Михалевич B.C., Трубин В.А., Шор Н.З. Оптимизационные задачи производственнотранспортного планирования. — М.: Наука, 1986. — 246 с. 7. Shor N.Z. Nondifferentiable optimization and polynomial problems. — Boston; Dordrecht; London: Kluwer Acad. Publ., 1998. — 412 p. 8. Михалевич B.C., Гупал A.M., Норкин В.И. Методы невыпуклой оптимизации. — М.: Наука, 1987 — 280 с. Наука та наукознавство, 2010, № 1

109

А.Н. Глебова 9. Ермольев Ю.М. Методы стохастического программирования. — М.: Наука, 1976.— 240 с. 10. Ермольев Ю.М., Михалевич B.C. Об исследованиях в области риска. — Киев, 1991.— 10 с. — (Препр./АН УССР. Ин-т кибернетики им. В.М. Глушкова; 91-19). 11. Михалевич B.C., Каныгин Ю.М., Гриценко В.И. Информатика. Общие положения. — Киев, 1983. — 45 с. — (Препр./ АН УССР. Ин-т кибернетики им. В.М. Глушкова; 83-31). 12. Некоторые подходы к разработке концепции информатизации общества / B.C. Михалевич, В.И. Скурихин, Ю.М. Каныгин, В.И. Гриценко. — Киев, 1988. — 20 с. — (Препр. /АН УССР. Ин-т кибернетики им. В.М. Глушкова; 88-66). 13. Михалевич М.В. Работы академика В.С.Михалевича по исследованию переходной экономики // Кибернетика и системный анализ. — 2005. — № 2.— С.3-24. 14. Mikhalevich V.S., Janenko V.M., Atoev K.L. System analysis of organism’s defensive functions regulation (MODFR) // Selected Topics on Mathematical Models in Immunology and Medicine: Proc. Intern. Workshop (Kiev, 28 Aug.-7 Sept. 1989). — Luxenburg: IIASA, 1990. — P. 137-146. 15. Михалевич B.C., Яненко В.М.. Атоев К.Л. Информационная система для оценки риска экологических катастроф // Моделирование функционального состояния организма и управление им. — Киев, Ин-т кибернетики им. В.М.Глушкова, 1993. — С. 52-74. 16. Михалевич B.C., Кунцевич В.М. Об одном подходе к исследованию процессов управления уровнями вооружений. — Киев: Ин-т кибернетики им. В.М. Глушкова АН УССР. 1989. — 26 с. 17. Сергиенко И.В. Математические модели и методы решения задач дискретной оптимизации. — Киев: Наук. думка, 1988. — 471 с. 18. Молчанов И.Н. Введение в алгоритмы параллельных вычислений. — Киев: Наук. думка. 1990. — 128 с. 19. Капитонова Ю.В., Летичевский А.А. Математическая теория проектирования вычислительных систем. — М.: Наука, 1988. — 296 с. 20. Михалевич B.C., Молчанов И.Н. Проблемы развития параллельных компьютеров. — Киев, 1994. — 13 с. — (Препр. / НАН Украины. Ин-т кибернетики им. В.М. Глушкова; 94—22). 21. Капитонова Ю.В. Фундаментальные идеи и эволюция вычислительных систем // Кибернетика и системный анализ. — 1995. — № 2.— С. 75-83.

Получено 30.03.2010 А.М. Глєбова В.С. Михалевич та його наукова школа Описано наукову, педагогічну та організаційну діяльність академіка НАН України та РАН В.С. Михалевича (1930—1994). Аналізуються праці самого вченого, співробітників очолюваного ним відділу економічної кібернетики Інституту кібернетики ім. В.М. Глушкова НАН України, членів створеної ним наукової школи.

110

Science and Science of Science, 2010, № 1

Зарубіжна наука. Міжнародне науково-технічне співробітництво Л.Ф.Кавуненко, Т.В.Гончарова

Научно-технологическая система Чехии: анализ трансформационных аспектов Статья, посвященная особенностям трансформации национальной научнотехнологической системы в Чехии, является продолжением освещения исследований, изложенных в работах [1, 2]. В данной работе показана эволюция научно-технического потенциала Чехии в трансформационный период и научно-технологическая (инновационная) позиция этой страны на фоне европейских государств. Введение Чехия, в отличие от других стран Центральной и Восточной Европы (ЦВЕ)1, является страной с эволюционной научно-технологической традицией (традицией западноевропейского типа), и это фактически единственная из стран «социалистического лагеря»2, имевшая до установления планово-административной системы опыт реализации рыночного спроса на исследования и разработки (ИР) [2]. В социалистическую эпоху существовавшая на территории нынешней Чехии советская модель национальной научно-технологической системы (ННТС) отклонялась в сторону «стандартной» западной модели в плане сохранения традиций вузов1

Страны Центральной и Восточной Европы (ЦВЕ) — термин, используемый для обозначения постсоциалистических стран Европы. 2 Если не считать восточную часть Германии (бывшую ГДР).

ской науки, значительных международных связей, а также децентрализации системы промышленных ИР. Это предположительно обеспечивало Чехии более выгодные стартовые условия для приближения ее ННТС к «стандартной» западной модели [1]. В связи с этим проанализируем, в какой мере Чехии удалось реализовать эти выгоды в течение трансформационного периода, которым можно считать период от совершения в Чехии «бархатной» революции (началась 17 ноября 1989 г.) до ее вступления в ЕС (1 мая 2004 г.). Основным источником информации для исследования являются отчеты чешского аналитика К.Мюллера [3, 4]3, в частности в рамках международного проекта «Реструктуризация и реинтеграция научнотехнологических систем в переход3

Если не указана иная ссылка, информация основана на источниках [3,4].

111

Л.Ф. Кавуненко, Т.В. Гончарова

ных экономиках» («Restructuring and Reintegration of Science & Technology Systems in Economies in Transition»), результаты оценивания Чехии на основе комплексных показателей научно-технологического и инновационного развития в сравнении с другими европейскими странами, а также данные Статистического бюро Чехии. Характеристика трансформаций ННТС Чехии Как и аналитики из других стран ЦВЕ, чешские аналитики в своих оценках трансформационных процессов исходили из поставленной цели, каковой являлось приближение ННТС Чехии к «усредненной» модели ННТС развитых стран и далее к инновационной модели. В Чехии, как и в других странах ЦВЕ, внутри научного сообщества и в политических кругах изначально наблюдались разногласия по поводу двух вариантов трансформационного курса: организованного и регулируемого сверху либо в основном спонтанного и совершаемого путем «естественного отбора». Однако особенность Чехии заключалась в том, что как политики, так и большинство представителей академической и вузовской науки поддержали именно второй сценарий. Между тем трансформационный процесс ННТС в Чехии фактически проходил по схеме, которую можно назвать «организованным ес тес твенным отбором», т.е. через целенаправленное сокращение унаследованной от социализма си-

112

стемы на том основании, что последняя ни институциональнофункционально, ни количественно не соответствовала новым социально-экономическим и научно-технологическим целям. При этом «отбору» подлежали лишь те элементы унаследованной системы, которые могли быть жизнеспособны в новых условиях, т.е. удовлетворять международным критериям, а остальные подлежали сокращению. С одной стороны, с учетом накопленного «трансформационного опыта» можно говорить о приемлемости этой схемы как для эффективности распределения средств (решения проблем «выживания» и кадрового «балласта»), так и для достоверности статистического учета (решение проблем «числа институтов», «неполной занятости», «скрытой безработицы в науке» и т.п.). С другой стороны, как показал опыт, такая схема в целом оказалась неприемлемой для большинства стран ЦВЕ (и в первую очередь постсоветских) ввиду особенностей, традиций и менталитета на постсоциалистическом пространстве. Хронология трансформационного процесса ННТС Чехии представлена в таблице с использованием методологической базы из работы [1] и конкретизированной в формате «трансформационная стратегия — трансформационные процессы — трансформационные эффекты». Под трансформационными эффектами мы подразумеваем положительные

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУЧНО-ТЕХНОЛОГИЧЕСКАЯ СИСТЕМА ЧЕХИИ: АНАЛИЗ ТРАНСФОРМАЦИОННЫХ АСПЕКТОВ

и отрицательные результаты национальной трансформационной стратегии, проистекающие из внутренних реформ (внутренней политики), а не

от воздействия внешних для страны факторов. Кроме того, для каждой фазы дана иллюстративная информация (цифры и факты).

Хронология трансформаций ННТС в Чехии Годы

1 1990—1992. Чехия в составе Чехословакии. У власти Демократический гражданский форум.

Трансформационная фаза 2 Первая

Трансформационная стратегия

Трансформационные процессы 4 Инициированные и инициативные трансформации ННТС.

3 Демократизация политической системы и ослабление государственного регулирования экономики. Постепенность смены собственности по схеме «от независимого правового статуса к началу процесса приватизации». Цифры и факты

Трансформационные эффекты 5 Положительные: восстановление традиционной институциональной автономии, интеграция национальной научной системы в международное сообщество. Отрицательный: спад активности в экономике и ННТС.

Сокращение ВВП (на 6,4% за 1991—1992 гг.), промышленного производства (на 38% за 1990—1994 гг.), рост инфляции (с 9,6% в 1990 г. и до пиковой отметки в 20,8% в 1993 г.), падение средней заработной платы (до 80% в 1993 г. от уровня 1989 г.). Резкое снижение бюджетного финансирования ИР (с 1,2% ВВП в 1990 г. до 0,42% ВВП в 1994 г.) и занятости в сфере ИР (в 1994 г. было занято менее 30% от численности занятых в 1989 г., при наибольшем сокращении в 1990—1991 гг. и в технологических НИИ). Безуспешная попытка внедрения технологическими НИИ модели, подобной Обществу Фраунгофера (Германия). С 1989 г. по октябрь 1993 г. число институтов Академии наук сократилось с 85 до 59, а количество персонала в них — примерно на 50% при наибольших сокращениях в общественно-гуманитарных дисциплинах. Инициированные трансформации: в 1992—1994 гг. принятие законов об Академии наук, о государственной поддержке науки и технологий, о высшем образовании; преобразование в 1991 г. технологических НИИ в самостоятельные государственные компании. Инициативные трансформации: отмена после ноября 1989 г. привилегированного положения Академии в ННТС, учреждение системы оценивания ее организаций, подразделений и сотрудников по стандартным критериям эффективности научной работы с участием зарубежных экспертов (в вузах с учетом преподавательской нагрузки).

Наука та наукознавство, 2010, № 1

113

Л.Ф. Кавуненко, Т.В. Гончарова

1993—1998. Январь 1993 г. — образование Чешской Республики. Приход к власти Гражданской демократической партии.

Первая — вторая

Массовая приПоложительный ватизация (как кратковременный мобилизацимакроэкономичеонный фактор ский эффект при недля экономипредвиденных ки), ужесточе- структурных эффекние бюджеттах, решающим обной политики разом повлиявших на ННТС. (во избежание воспроизводОбразоваства негативние научноных тенденций производственных в экономике). структур. Начало конРеструктуризация бюджетного фисолидации ННТС. нансирования ИР в пользу конкурсного. Цифры и факты

Радикальная экономическая реформа. Отсутствие четкой концепции промышленной и научнотехнологической политики и ослабление государственного управления и регулирования в этой сфере. Начало реализации научной политики.

В 1993 г. после ликвидации федеральных институтов власти — принятие законов, передающих все централизованные функции в научно-технологической сфере Министерству по делам образования, молодежи и спорта. 1994 г. — последний год экономического спада (10,4%-ный рост за 1994—1996 гг.); 1993 г. — пиковый год инфляции (снижение с 20,8 до 9,1% в 1995 г., т.е. до уровня 1990 г.). В результате реформы были приватизированы (бывшие) внутризаводские исследовательские лаборатории (численность занятых около 20000 чел.), а также 109 технологических НИИ (около 30000 чел.), которые в основном обрели статус акционерных компаний. Ведущие промышленные и финансовые субъекты Чехии (Skoda Plzen, CKD Prague и др.) начали укреплять свою исследовательскую базу путем покупки контрольных пакетов акций профильных НИИ и включения их в свои холдинговые структуры. Уже в 1996 г. частный сектор финансировал промышленные научно-технологические структуры более чем на 90%, что «коренным образом изменило финансирование промышленных исследований» [4, с.202]. С этого же года начинается и постепенное оживление предпринимательского сектора, о чем, в частности, свидетельствует положительная динамика численности исследователей в нем (15%-ный рост в 1996—2000 г., при практически неизменной динамике их численности в государственном секторе, т.е., по сути, в Академии наук). Объектами научной политики были академическая и вузовская наука, ее задачами — определение объемов и структуры госбюджетного финансирования ИР. Органами, ответственными за ее мониторинг и реализацию, стали созданные в 1994 г. Национальное агентство по грантам и Совет по науке и технологиям при правительстве. Для укрепления сотрудничества между научными учреждениями Агентство в 1995 г. начало финансировать совместные проекты с участием исследователей из Академии наук и вузов. В 1995 г. доля конкурсного/проектного финансирования ИР достигла 35%. «Доля проектного финансирования… стала настолько важной, что коллективы, у которых безуспешные заявки на гранты, ожидает очень скорый конец» [4, с. 200].

114

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУЧНО-ТЕХНОЛОГИЧЕСКАЯ СИСТЕМА ЧЕХИИ: АНАЛИЗ ТРАНСФОРМАЦИОННЫХ АСПЕКТОВ

1998 — 2003. Вторая — Приход к влатретья сти Социалдемократической партии.

Преодоление макроэкономической и структурной стагнации путем активизации промышленной политики, а также переход к устойчивому экономическому росту.

Реализация мер по содействию в двух направлениях: образование и наука; реструктуризация национальной промышленности (усиление инвестиционного и экспортного потенциала, развитие малых и средних предприятий, регионализация). Цифры и факты

Положительный эффект для экономики и ННТС: преодоление стагнации второй половины 90-х годов, рост бюджетного финансирования всех сегментов ННТС.

Меры по содействию в первом направлении (меры прямого влияния на ННТС) зафиксированы в серии официальных документов о национальной научной политике, датированных периодом 1997—2000 гг.: «Основные принципы государственной научной политики» (1997 г.); Постановление правительства «О разработке национальной научной политики»(1998 г.) и Концепция «Научная политика на XXI век» (1998 г.); Постановление правительства «О научной политике Чешской Республики» (5 января 2000 г.). Они направлены прежде всего на содействие вузовским и промышленным ИР, а в финансировании последних ведущую роль уже играло Министерство промышленности и торговли (МПТ). Для улучшения финансовой поддержки вузовской науки с 2000 г. начали создаваться внутрифакультетские научные центры. Одно из условий утверждения заявок на их создание — участие в научных проектах представителей всех секторов (Академии наук, промышленности, вузов). После 2000 г. в чешских вузах работал 21 центр по фундаментальным и 12 центров прикладных исследований. Меры по содействию во втором направлении (меры косвенного влияния на ННТС) реализовало МПТ по схеме равного (по 50%) участия предпринимательского сектора и правительства — в виде кредитов на пять лет или субсидий. По состоянию на 2000 г. соответствующие программы были нацелены на: обеспечение конкурентоспособности национальной промышленности (EXPORT); разработку и распространение ключевых технологий в сфере обороны и государственной безопасности (STRATECH); организацию центров по созданию конкурентоспособной продукции и технологий (CENTERS); развитие малых и средних предприятий и укрепление их технологического потенциала (TECHNOS); создание и поддержку научных и технологических парков (PARK). Активизация структурной политики обусловила структурный подход к определению научных приоритетов. Теперь они определялись: а) в привязке к потребностям экспортно-ориентированных отраслей и устойчивого экономического роста, а также образования, здравоохранения, обороны и других социальных сфер; б) в тех дисциплинах, где уровень исследований соответствует международным стандартам. Другие приоритеты включали содействие практическому применению научно-технологических результатов; гармонизацию национального законодательства со стандартами ЕС.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

115

Л.Ф. Кавуненко, Т.В. Гончарова

В декабре 2000 г. правительство одобрило документы «Политика в отношении малых и средних предприятий (МСП) до 2004 г.» и «Программы поддержки МСП на период 2001— 2004». Эти документы имели как долгосрочные (повышение технологического уровня и конкурентоспособности МСП, сокращение безработицы, ликвидация региональных и социально-экономических различий), так и среднесрочные цели (улучшение предпринимательской среды для МСП в части их доступа к капиталу, информации и информационным технологиям, образовательным и консультационным услугам, техническим стандартам и сертификатам, результатам ИР, а также снижение административной нагрузки для МСП, формирование благоприятной налоговой среды). С 2003 г. Четвертая Переход на инРеализация новационную мер по линии модель. Национальной инновационной стратегии, а также новой рабочей программы, подготовленной МПТ. Цифры и факты В апреле 2003 г. правительство утвердило новую систему научных программ: программу сотрудничества с иностранными научными организациями и фирмами до 2009 г., нацеленную на интеграцию в европейское научное пространство (POK-ROK (CZ15)); программы содействия промышленным исследованиям до 2010 г. (TANDEM (CZ16), IMPULS (CZ17)). Новая рабочая программа МПТ нацелена на поддержку малых и средних предприятий, инновационной инфраструктуры (научные и технологические парки, бизнесинкубаторы), технологического развития отдельных предприятий.

Проанализируем таблицу с точки зрения соотнесения трансформационной хронологии и трансформационных фаз. Первая трансформационная фаза приходится на первый хронологический этап трансформаций (1990— 1992/1993 гг.) и часть второго этапа ввиду двухэтапности политической эволюции постсоциалистической Чехии: вначале распад социалистического лагеря с ликвидацией характерных для него связей, а затем распад Чехословакии с ликвидацией федеральных структур власти. Трансформационный эффект в период 1990—1992/1993 гг., зависевший от внутренней политики,

116

здесь был, по сути, единственным — это восстановление традиционной институциональной автономии4, т.е. ликвидация прежних иерархических связей, а спад активности и международная интеграция научной системы были, скорее, эффектами либерализации. Вторая трансформационная фаза, которая знаменует превращение «выживших» частей старой системы в субъекты, статус и поведение которых адаптированы к новой среде, а также появление новых субъектов и т. д. (см. 4 Фраза «восстановление традиционной институциональной автономии» является, по сути, ссылкой на традицию, а традиция — одним из факторов, определяющих идеологию трансформаций.

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУЧНО-ТЕХНОЛОГИЧЕСКАЯ СИСТЕМА ЧЕХИИ: АНАЛИЗ ТРАНСФОРМАЦИОННЫХ АСПЕКТОВ

версию первой трансформационной модели, разработанной в 1998 г. и приведенной в статье [1] по источнику [8]), предполагает наличие этой «новой среды». В связи с этим возникает вопрос о том, какую среду стоит считать «новой» — постлиберализационную или постреформационную. Если «новой» считать постлиберализационную среду, то эта среда в Чехии (сначала в Чехословакии) мало чем отличалась от остальных стран: судя по мнению словацкого эксперта [9], ее формировали предприятия, погрязшие в долгах и занятые решением социальных проблем в ущерб инновациям. Еще одной характеристикой этой среды стала инфляция со всеми известными последствиями для деятельности ННТС. То есть, по сути, с точки зрения этой среды Чехия не отличалась от остальных постсоциалистических стран, за исключением, возможно, более низкого уровня инфляции. Если же «новой» считать постреформационную среду, т.е. такую, которая сформирована в результате целенаправленной и радикальной реформы (т.е. внутренней политики), то в Чехии эта «новая среда» — как необходимое (но недостаточное) условие вступления во вторую фазу — была создана лишь на втором хронологическом этапе, после завершения массовой приватизации (в 1995 г.). В связи с этим вторую трансформационную фазу можно датировать началом 1995 г., т.е. завершением массовой приватизации и созданием «новой среды» постреформационного типа. Повод для этого также дает фактическая информация из таблицы, касающаяся оживления

Наука та наукознавство, 2010, № 1

научно-технологической деятельности в предпринимательском секторе в последовавшие за приватизацией годы. Между тем новая постреформационная среда принесла и непредвиденные эффекты в том плане, что радикальная реформа не реализовала оптимистические ожидания по поводу консолидации ННТС, поскольку: а) реструктуризация собственности не привела к изменению стратегии управления во вновь возникшем частном секторе, в том числе в приватизированном научно-технологическом сегменте; б) ужесточение госбюджетной политики не привело к активизации и трансформации сектора государственных услуг (образование, здравоохранение, оборона, транспорт) и связанного с ними научно-технологического потенциала; в) приток иностранных инвестиций не привел к наращиванию ННТС: лишь 25% их совокупного объема были прямыми инвестициями и лишь небольшая часть этих прямых инвестиций направлялась в наукоемкие производства. Таким образом, реформа сформировала предпринимательский сектор как потенциальный источник спроса на результаты ИР, но не решила проблему стагнации этого спроса, что повлекло перепрофилирование и реорганизацию приватизированных НИИ. Процессы, происходившие в ННТС Чехии после радикальной реформы (приватизации), иллюстрирует проведенное с мая по июль 1997 г. обследование четырех бывших НИИ [10]: это институты, работавшие в химической, резинотехнической, металлургической, электронной про-

117

Л.Ф. Кавуненко, Т.В. Гончарова

мышленности. Все они были созданы в 1946—1947 гг., но как лаборатории, и лишь в 50-х годах преобразованы в отраслевые институты. В 1965 г. три из них были включены во вновь созданные производственные объединения в качестве центральных лабораторий. Таким образом, эта выборка институтов является показательной с точки зрения истории отраслевой науки в Чехии (Чехословакии). До начала трансформационного процесса все они функционально выглядели одинаково: на ИР приходилось до двух третей объемов их деятельности, а остальное составляли технологические услуги и мелкосерийное производство. Их основные фонды, по словам респондентов, на фоне СЭВ выглядели «вполне нормально», а технологическое обеспечение было лучшим, чем в других странах СЭВ, но гораздо худшим, чем в среднем на Западе. В результате радикальной реформы все они стали акционерными обществами, однако при различной структуре собственности. Производственные компании получили более 50% акций химического института и наибольший пакет акций резинотехнического института; 22% («контрольный пакет») акций металлургического института оставил за собой Фонд госимущества для удержания контроля над институтом с целью сохранения его научного профиля; наконец, институт электроники «самоприватизировался», разукрупнившись на ряд мелких частных компаний. В итоге в 1996 г. доля ИР превысила 50% лишь в химическом институте. В резинотехническом она составила ме-

118

нее 25%, а в металлургическом и электронном была, соответственно, незначительной и фактически нулевой. Таким образом, из прежних четырех научно-исследовательских организаций осталась (сохранилась функционально) лишь одна, а если учесть, что ее получила химическая компания, то можно говорить о случае успешной интеграции «исследовательского института в производственное предприятие той же отрасли» [10, c.227]. Резинотехнический институт стал инновационно активной производственной компанией (доля инновационной продукции в продажах доходила в нем до 65%). Металлургический институт стал компанией техносервиса (доля соответствующих услуг превысила 40%), т.е. правительству не удалось сохранить его профиль, и, следовательно, рынок все равно «расставил все по местам». И, наконец, электронный институт преобразовался в ряд мелких технологических или производственных фирм, и это вполне естественный процесс, если учитывать (печальную, но неизбежную в условиях глобальной конкуренции) судьбу электронной промышленности в постсоциалистических странах. Таким образом, при трансформационной стратегии, ориентированной не на предложение ИР (см. [1]), а на спрос на ИР, в случае исчезновения спроса «наилучшим исходом» будет полная реорганизация бывшего отраслевого института. Между прочим, все эти «бывшие» институты (или образовавшиеся на их базе субъекты) обратились за аккредитацией на получение статуса центров по проверке продукции на соот-

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУЧНО-ТЕХНОЛОГИЧЕСКАЯ СИСТЕМА ЧЕХИИ: АНАЛИЗ ТРАНСФОРМАЦИОННЫХ АСПЕКТОВ

ветствие международным стандартам технологичности, качества и безопасности, тем самым реагируя на спрос со стороны промышленности. Что касается их прибыльности в новых условиях, то в 1991—1993 гг. они терпели убытки, но уже в начале 1994 г. дела у них пошли на поправку. Финансирование из государственных источников снизилось у них за 1990—1996 гг. до 3%. Что касается их связей внутри ННТС, то эти связи значительно расширились с промышленным сектором. С вузами (технологическими университетами) у них сотрудничество шире, чем с академическими институтами. Оценка трансформаций ННТС Чехии Во второй половине 90-х годов К. Мюллер дал общую оценку трансформационного процесса в Чехии на базе стандартных критериев формирования национальной инновационной системы (НИС). Вот его выводы по нескольким важнейшим критериям. 1. Критерий «Позиции и взаимосвязи между основными субъектами будущей инновационной системы». Отсутствие структурных сдвигов внутри научнотехнологического потенциала: попрежнему слабые позиции ИР в вузовской науке при удержании прочных позиций академической наукой. Ослабление взаимосвязей между секторами из-за распада старых неформальных и инициативных связей в новой конкурентной среде при безуспешности попыток создания посредников между научными секторами из-за отсутствия государственной поддержки. Очень незначительное участие Академии Наука та наукознавство, 2010, № 1

в решении проблем промышленного сектора. Сохранение влияния государства на предпринимательский сектор (через удержание им контрольного пакета акций приватизированных структур). 2. Критерий «Инновационный потенциал фирм». Изменился двояким образом: с одной стороны, приватизированные предприятия часто ликвидировали свои научные лаборатории «для решения насущных финансовых проблем»5 [3, с.87], с другой, быстро накапливали инновационные знания, необходимые в новых условиях. Между тем возобновление процесса укрупнения предприятий после их дробления во время процесса приватизации стало очевидным признаком формирования важных сегментов будущей национальной инновационной системы. 3. Критерий «Инновационная политика правительства». Последняя заморожена либеральной концепцией экономической реформы, согласно которой быстрая приватизация рассматрива5

Однако здесь нужно отметить один важный момент, а именно структурную динамику численности персонала ИР по видам деятельности в перерабатывающей промышленности. Так, к 1999 г. по сравнению с 1990 г. научно-технический потенциал Чехии не деградировал технологически: например доля машиностроения по количеству персонала ИР сохранилась примерно на том же уровне (соответственно примерно 50 и 48,6%), а в электротехнической отрасли даже увеличилась (с почти 15 до 19%), как и в химической (с почти 10 до 13%). Одновременно с этим сократилась доля «базовых» отраслей: так, для топливной промышленности она сократилась с 2,35 до 0,1% (в 1999 г. там работало 11 человек в пересчете на эквивалент полного времени), а для черной металлургии — с 2,16 до 0,5% (там в 1999 г. работал 31 человек в эквиваленте полного времени); доля кожевенной отрасли по этому показателю сократись с 1,96 до 0,2%. (Данные приведены по источнику [4], где автор указывает, что их первоисточником является Статистическое бюро Чехии).

119

Л.Ф. Кавуненко, Т.В. Гончарова

лась как лучшая форма промышленной и инновационной политики. Однако непредвиденные эффекты реформы убедили правительство пересмотреть подход к инновационным и промышленным проблемам и начать реализацию программ поддержки малых фирм, в том числе их инновационной деятельности. По мнению К.Мюллера, реформа привела к вымыванию потенциала промышленных ИР и, следовательно, к обрушению традиционного моста между академической наукой и промышленностью: оба сектора замкнулись на себе, что лишь ухудшило условия для трансформирования научных учреждений в направлении эффективной НИС. Хотя с выводом К.Мюллера о таком отрицательном эффекте реформы можно не согласиться в части того, что обрушение этого «традиционного» моста и замыкание секторов на себе явилось не реформационным, а либерализационным эффектом. Как утверждает К.Мюллер, «признаков системного прогресса в период массовой приватизации не наблюдалось. Наследие прошлого в структурном, технологическом, административном и коммуникационном плане все еще довлеет над скромными шагами в направлении к стандартной модели национальной инновационной системы» [3, с.88]. Парадоксально, но этот тезис оставляет открытым вопрос о том, что именно было главным препятствием для системного прогресса — реформа как таковая или «системное» наследие прошлого («системное», потому что одновременно и структурное, и технологическое, и административ-

120

ное, и коммуникационное). И в то же самое время из этого тезиса следует, что предпосылкой для системного прогресса в научно-технологической (как и в любой другой) сфере является формирование комплекса институтов, обслуживающих эту сферу, а не только лишь института частной собственности (см. положения работы [1]). Но способствовала ли системному прогрессу вторая трансформационная фаза, последовавшая за радикальной реформой (массовой приватизацией)? Можно попробовать оценить это по основным показателям ННТС Чехии, взятым из [11] (все эти показатели включены в Европейское инновационное табло), в сравнении со странами ЦВЕ, странами Южной Европы, являющимися членами ЕС (Италия, Испания, Португалия, Греция), и средним значением для ЕС. По интенсивности ИР, одному из важнейших ресурсных показателей ННТС, измеряемому долей затрат на ИР в ВВП, Чехия после 2000 г. (1,25— 1,30%) была одним из лидеров среди стран ЦВЕ (после Словении, более 1,5%), обогнала страны Юга Европы, но не достигла среднего для ЕС (1,8%). Для сравнения: в Венгрии после 2000 г. интенсивность ИР составляла около 1%; в Польше она снизилась от 0,7% в 1999 г. до 0,56% в 2003 г.; в Италии — примерно 1,0—1,16%, в Испании — примерно 1,0%, в Португалии — 0,8— 0,9%, в Греции — чуть более 0,6%. По показателю «доля коммерческого сектора в затратах на ИР» (% ВВП) после 2000 г. Чехия (около 0,75% при среднем для ЕС 1,26%) была среди

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУЧНО-ТЕХНОЛОГИЧЕСКАЯ СИСТЕМА ЧЕХИИ: АНАЛИЗ ТРАНСФОРМАЦИОННЫХ АСПЕКТОВ

лидеров, уступая по этому показателю лишь Словении (0,9%). В Венгрии этот показатель составлял примерно 0,35%, в Польше снизился с примерно 0,3% в конце 90-х годов до 0,16% в 2003 г. Что касается Юга Европы, то в Италии и Испании он составлял примерно 0,55%, в Португалии — 0,26%, в Греции — 0,2%. По затратам на ИР в высоко- и среднетехнологических секторах промышленности (% от общих затрат на ИР в промышленности) Чехия приближалась к среднему значению этого показателя для ЕС (86,5 и 89,2% соответственно в 2001 г.). Среди стран ЦВЕ ее в этот год обошли лишь Словения (93,7%) и Венгрия (90,3%), а из Юга Европы — лишь Италия (90,3%), в то время как Испания и Португалия имели 78,3 и 68,2% соответственно. Другие страны ЦВЕ остались по этому показателю позади: Болгария — 80,3%; Польша — 77,4%; Эстония — 68,5%; Словакия — 76,3%; Румыния — 52,2%. Таким образом, ННТС Чехии реализовывала в конце 90-х — начале 2000-х гг. задачу наращивания инвестиций в сферу ИР при активизации инвестирования коммерческим сектором. В итоге по соотношению между инвестициями коммерческого и некоммерческого секторов в сферу ИР Чехии удалось приблизиться к среднему значению для ЕС: в 2003 г. для Чехии оно равнялось 1,54, а в среднем для ЕС — 1,83. По этому соотношению Чехия обогнала как страны Юга Европы, так и другие страны ЦВЕ: к примеру, даже для Италии оно равнялось 0,93 (для Венгрии — 0,58; для Польши — 0,37;

Наука та наукознавство, 2010, № 1

для Болгарии — 0,25). Между тем для стран «надальпийской» Европы это соотношение превышает 2,0. К примеру, для Германии оно в 2003 г. равнялось 2,27 (соотношение между инвестициями коммерческого и некоммерческого секторов в сферу ИР рассчитано по данным из [11]). Но с точки зрения позиций основных субъектов будущей инновационной системы и взаимосвязей между ними Чехия выглядела на общеевропейском фоне менее благоприятно. Что касается позиции секторов как исполнителей ИР, то государственный сектор (т.е., по сути, Академия наук) в конце 90-х — начале 2000-х годов значительно преобладал над вузовским: соответственно около 25 и 12% затрат на ИР (рассчитано нами по данным из [4]). Что касается взаимосвязей между основными субъектами, то по доле предприятий, получающих средства на инновационную деятельность из некоммерческих источников, в общей численности предприятий Чехия в 2000 г. (3,7% таких предприятий) занимала среднюю позицию среди стран ЦВЕ (Венгрия — 7,3%; Словения — 4,1%; Эстония —2,4%; Латвия — 2,0%; Румыния — 1,7%; Болгария — 1,0%) и значительно отставала от стран Юга Европы (Италия —14,8%; Португалия —13,7%; Греция и Испания — 8,9%). А по доле затрат на ИР в вузах, финансируемых коммерческими структурами, в совокупных затратах на вузовскую науку Чехия в начале 2000-х годов (1,0% в 2003 г.) в целом значительно отставала от других стран ЦВЕ (Эстония в этом же году —2,7%; Венгрия —10,6%;

121

Л.Ф. Кавуненко, Т.В. Гончарова

Литва —7,4%; Латвия — 23,9%; Польша — 6,0%; Словения — 9,6%; Болгария — 31,4%; Румыния — 8,5%), а также от стран Юга Европы (Греция — 6,9% в 2001 г., Испания — 6,4%, Португалия — 1,5%, по Италии — нет данных). Среднее значение по ЕС в начале 2000-х гг. было 6,5-6,7%. Что касается инновационного потенциала фирм, то о нем можно судить хотя бы по инновационной активности малых и средних предприятий (МСП) (доле МСП, занимающихся инновациями для собственных нужд) и их участию в совместных инновационных проектах. По доле МСП, занимающихся инновациями для собственных нужд, Чехия в 2000—2002 гг. (23—25%) занимала второе место среди стран ЦВЕ после Эстонии (около 30%). В Словении их было 15—16%, в Венгрии их доля даже уменьшилась (с 17,0 до 13,2%), в Латвии — примерно 15%, в Польше — 12,5%, в Румынии —12—13%, а в Болгарии — примерно 10%. В то же время Чехия по этому показателю находилась в целом на одном уровне со странами Юга Европы (Греция — более 17%, Испания — 22—24%, Италия — 29—31%, а в Португалии их доля за этот период резко сократилась с 36 до 25%). Однако по доле МСП, участвующих в совместных инновационных проектах (% от общего количества МСП), Чехия на фоне стран ЦВЕ (6,2% в 2000 г. и 5,3% в 2002 г.) выглядела весьма скромно: в Эстонии таких МСП в 2000 г. было 11,3%; в Венгрии в начале 2000х годов наблюдался их стремительный рост (от 11,1% в 2000 г. до 32,9% в 2002

122

г.); в Литве — 12,3% (2000 г.); в Польше в 2000—2002 гг. доля таких МСП выросла почти вдвое (с 4,5 до 8,0%) и лишь Болгария (2,3% в 2000 г.) и Румыния (2,9 и 3,4% в 2000—2002 гг.) оставались позади. С другой стороны, на Юге Европе участие МСП в таких проектах в указанный период тоже не было очень активным (Греция — 6,3%; Испания — 2,7—4,4%; Италия — около 3,0%; при самом активном их участии в Португалии — 7,0—14,2%). Что касается общего инновационного индекса, то Чехия (по состоянию на 2005 г.) не являлась лидером среди стран ЦВЕ, отставая от Эстонии, Венгрии, Словении, а из южноевропейских стран опережала лишь Грецию. И, наконец, по одному из важнейших показателей результативности ННТС — доле высокотехнологической продукции в экспорте — Чехия занимала в 2000 г. достаточно неплохую позицию. Так, более чем 12-процентная доля (2003 г.) высокотехнологичной продукции в экспорте позволяет отнести ее к группе стран со средним уровнем высокотехнологичности экспорта (критерий — 11—20%), т.е. она попадает в одну группу с такими странами, как Германия (17%), Швеция (16%) или Канада (14%). По этому показателю Чехия занимала второе место среди стран ЦВЕ после Венгрии (почти 22%), а остальные значительно отставали от нее: Эстония — около 10%; Латвия, Литва, Польша, Болгария — около 3%; Румыния — чуть более 3%. Чехия также обогнала все страны Южной Европы (Греция — 7,4%; Испания — около 6%, Италия —7,1%; Португалия —7,4%). По общему индексу конкурентоспо-

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУЧНО-ТЕХНОЛОГИЧЕСКАЯ СИСТЕМА ЧЕХИИ: АНАЛИЗ ТРАНСФОРМАЦИОННЫХ АСПЕКТОВ

собности (40—38-й ранг в 2004— 2005 гг.) Чехия превосходила все страны ЦВЕ, кроме Словении, а также Италию (47-й). Заключение На основании проведенного анализа можно говорить о том, что Чехия, изначально взявшая «жесткий» курс на восстановление своей ННТС по критериям западноевропейской модели, имеет все шансы достичь этой цели. Так, в течение примерно 15 лет после начала рыночных реформ и до обретения статуса полноправного членства в ЕС Чехия вернулась к традиции нормальной рыночной экономики, а также сумела довольно успешно трансформировать некоторые ключевые характеристики ННТС, прежде все те, что связаны с ее научноисследовательским сегментом. Основным слабым местом Чехии на трансформационном пути стало налаживание внутренних (горизонтальных) связей в инновационной системе, что не удивительно, поскольку в западных странах такие связи сформировались в результате эволюции ННТС именно в тот период, когда в Чехии была планово-административная система, предполагавшая связи другого типа. Поэтому ННТС Чехии, после либерализации отброшенная назад, в 50-е годы, после радикальной реформы вынуждена была «преодолевать» тот путь, который ведущие страны Запада прошли за последние полвека, — путь эволюции научно-технологической политики от преимущественно научной, проводимой на Западе в 50—60-е годы, Наука та наукознавство, 2010, № 1

до преимущественно инновационной. Степень успешности преодоления Чехией этого пути можно показать при помощи данных, отражающих научнотехнологический и инновационный потенциал страны (приведенные далее процентные показатели рассчитаны по данным из [12]). Это прежде всего стабильно положительная динамика: 1) количества предприятий, занимающихся ИР: так, с 2000 по 2006 гг.оно возросло на 62% (с 1212 до 1966); 2) численности персонала ИР в предпринимательском секторе, которая в эти же годы возросла на 40% (с 21599 до 30216 чел.); 3) затрат6 на ИР в предпринимательском секторе (рост в 2,1 раза). При этом, однако, количество коммерческих научно-исследовательских организаций (определяемых как такие, для которых ИР являются основным видом деятельности) характеризовалось волнообразной динамикой: стремительный рост после 2000 г., затем стабилизация и сокращение (205 в 2000 г.; 270 в 2002 г.; 279 в 2003 г.; 277 в 2004 г.; 299 в 2005 г.; 245 в 2006 г.). Это, вероятно, свидетельствует о корпоратизации ИР в Чехии. Далее, положительную динамику имели основные показатели высокотехнологических отраслей промышленности: производства лекарственных препаратов; офисного оборудования и комп'ютеров; радиотехнического, 6

Стоимостные данные указаны в источнике в чешских кронах. Однако средний уровень инфляции в Чехии в этот период составил лишь 2,5% (3,9% в 2000 г.; 4,7% в 2001 г.; 1,8% в 2002 г.; 0,1% в 2003 г.; 2,8% в 2004 г.; 1,9% в 2005 г.; 2,5% в 2006 г.) [13] и, таким образом, не оказал статистически значимого влияния на значение стоимостных показателей.

123

Л.Ф. Кавуненко, Т.В. Гончарова

телевизионного и коммуникационного оборудования и аппаратуры; медицинских, оптических инструментов, часов; авиа- и ракетостроения. Так, среднегодовая численность занятых в них с 2000 по 2005 г. возросла на 15%, а товарооборот (объем продаж) — более чем в 2,4 раза; получаемая ими добавленная стоимость возросла на 54%, а добавленная стоимость в собственно высокотехнологическом сегменте этих отраслей — более чем в 2,1 раза. И, наконец, высокотехнологический сегмент чешской экономики активно выходил на международные рынки при положительном торговом балансе по большинству соответствующих позиций. Так, если стоимость импорта высокотехнологических товаров7 в 2000—2006 гг. возросла примерно в 1,8 раза, то стоимость их экспорта — примерно в 3,2 раза. Стоимость импорта информационно-коммуникационных

товаров (телекоммуникационное оборудование, компьютеры и сопутствующее оборудование, электронные компоненты, аудио- и видео оборудование, другие) возросла почти в 2,4 раза, а стоимость их экспорта — в 3,9 раз, хотя баланс торговли информационнокоммуникационными услугами (телекоммуникационные услуги; компьютерные и смежные виды деятельности) был пассивным: стоимость их экспорта возросла в 3,7 раза, а импорта — в 4,6 раза. Таким образом, как следует из приведенных оценок, Чехия вступила в ЕС (в 2004 г.), когда инновационный сегмент ее экономики был на стабильном подъеме. Это дает основания считать Чехию страной, которой в целом удалось достичь изначально поставленной цели — реализации научнотехнологической и инновационной модели экономики по критериям ЕС.

1. Кавуненко Л.Ф., Гончарова Т.В. Научно-технологические системы постсоциалистических стран: анализ трансформационных аспектов // Наука и науковедение. — 2008. — № 1. — С.41—57. 2. Научный потенциал государств—членов Организации черноморского экономического сотрудничества (ОЧЭС) / Б.А.Малицкий, Л.Ф.Кавуненко, Т.В.Гончарова, М Дингес. — Киев: Феникс, 2008. — 328 с. 3. Muller K. Towads a New Innovation Pattern in the Czech Republic // W. Meske, J. Mosoni-Fried, H. Etzkowitz, G. Nesvetailov (eds.). Transfoming Science and Technology Systems — the Endless Transition? Proceedings of the NATO Advanced Workshop on Institutional Transformation of S&T Systems and S&T Policy in Economies in Transition (Budapest, Hungary, 28—30 August 1997). — IOS Press, 1998. — P.83—89. 4. Muller K. Czech Republic: Transformation of R&D — From Research Policy to a National S&T Policy // W.Meske (ed.). From System Transformation to European Integration. Science and Technology in Central and Eastern Europe at the Beginning of the 21st century. — Munster: LIT VERLAG, 2004. — P.197—214. 5. http://www.humanities.edu.ru/db/msg/26073 6. http://www.countries.ru/?pid=1775

7 Товарные группы в соответствии с Международной стандартной классификацией товаров (МСКТ): авиационные товары, компьютерные технологии, электроника и телекоммуникации; медицинские препараты, научные приборы и оборудование, электротехническое оборудование, химическая продукция, оборудование кроме электротехнического, другие высокотехнологические товары.

124

Science and Science of Science, 2010, № 1

НАУЧНО-ТЕХНОЛОГИЧЕСКАЯ СИСТЕМА ЧЕХИИ: АНАЛИЗ ТРАНСФОРМАЦИОННЫХ АСПЕКТОВ 7. Выборы в парламент Чехии: http://www.nikkolom.ru/2006/world_vybory_cheh_06.htm 8. Meske W. Toward New S&T Networks: The Transformation of Actors and Activities // W. Meske, J. Mosoni-Fried, H. Etzkowitz, G. Nesvetailov (eds.) Transfoming Science and Technology Systems — the Endless Transition? Proceedings of the NATO Advanced Workshop on Institutional Transformation of S&T Systems and S&T Policy in Economies in Transition (Budapest, Hungary, 28—30 August 1997). — IOS Press, 1998. — P. 3—26. 9. Stefan Zajac. Slovakia: S&T Transformation without a Strategy // W.Meske (ed.). From System Transformation to European Integration. Science and Technology in Central and Eastern Europe at the Beginning of the 21st century. — Munster: LIT VERLAG, 2004. — P.215—233. 10. Schneider C. Diverging Approaches to the Transformation of Industrial R&D Institutes: Evidence from Poland and the Czech Republic // W. Meske, J. Mosoni-Fried, H. Etzkowitz, G. Nesvetailov (eds.). Transfoming Science and Technology Systems — the Endless Transition? Proceedings of the NATO Advanced Workshop on Institutional Transformation of S&T Systems and S&T Policy in Economies in Transition (Budapest, Hungary, 28—30 August 1997). — IOS Press. 1998. — P.222—234. 11. Науково-технічна та інновациійна діяльність в Україні у контексті євроінтеграційних процесів / І.Є.Єгоров, І.А.Жукович, Ю.О. Рижкова, М.В.Пугачова. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2006. — 233 с. 12. Статистический ежегодник Чешской Республики. Раздел 13. Наука и технологии. Информационное общество. Сайт Статистического бюро Чехии: http://www.czso.cz/csu/2007edicniplan.nsf/engkapitola/10n1-07-2007-1300. 13. Czech Statistical Office. Inflation Rate: http://www.czso.cz/eng/redakce.nsf/i/inflation_rate

Получено 18.12.2009 Л.П.Кавуненко, Т.В. Гончарова

Науково-технологічна система Чехії: аналіз трансформаційних аспектів Стаття, присвячена особливостям трансформації національної науково-технологічної системи у Чехії, є продовженням висвітлення досліджень, викладених у працях [1, 2]. У даній праці показано еволюцію науково-технічного потенціалу Чехії у трансформаційний період і науково-технічну (інноваційну) позицію цієї країни на тлі європейських держав.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

125

Хроніка наукового життя Щорічна конференція, присвячена пам’яті Г.М. Доброва «Сучасна наука та технології: від фундаментальних досліджень до комерціалізації результатів НДДКР» (Добровські читання) Розвиток сучасного суспільства неможливо уявити без цілеспрямованого поєднання зусиль вчених, інженерів та організаторів виробництва. Комерціалізація результатів НДДКР залишається єдиним та перевіреним часом засобом підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Одним із перших наукознавців, хто звернув увагу на необхідність комплексного дослідження процесу продукування наукових знань та організації оптимальної взаємодії всіх економічних агентів інноваційного процесу, був член-кореспондент Національної академії наук України та засновник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки НАН України Геннадій Михайлович Добров. Вплив творчого доробку Г.М.Доброва та започаткованої ним української наукознавчої школи відчувають на собі представники сучасного корпусу знань «науки про науку». Наукознавчі проблеми обґрунтування концептуальної єдності науки та виробництва були досліджені і висвітлені Г.М. Добровом у низці монографій, зокрема «Потенціал науки», «Наука про науку. Вступ у загальне наукознавство», «Організація науки», «Управління наукою». У ХХІ сторіччі не втрачають, а скоріше набувають актуальності розглянуті Добровим Г.М. питання щодо шляхів оптимізації потенціалу науки та управління науково-технічним прогресом, організації і планування НДДКР, оцінки технологій, питання пріоритетів інноваційної діяльності тощо. Сучасні знання стають помітним фактором регулювання глобального ринку технологій. Цінність нових технологій визначається на основі науково-технічних та кон'юнктурних прогнозів щодо їх комерціалізації. Перетворення фундаментальних знань у технології виробництва здійснюється фахівцями різних країн переважно за єдиними науковими підходами та методиками. Результатом порозуміння між спеціалістами у сфері управління науковотехнологічним розвитком і комерціалізації ре-

126

зультатів НДДКР повинно стати прискорення економічного зростання суспільства на основі включення як учених, так і фахівців з комерціалізації технологій у процес державного управління інвестиційно-інноваційною діяльністю. Вищевказане зумовило ініціативу Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України та Українського науково-технологічного центру щодо проведення науково-практичної конференції «Сучасна наука та технології: від фундаментальних досліджень до комерціалізації результатів НДДКР», котра відбулася 10 березня 2010 р. у м. Києві (за фінансової підтримки проекту №3464 УНТЦ). На конференцію були запрошені вчені, підприємці, викладачі вищої школи, представники державного та регіонального управління наукою та технологічним розвитком. Метою проведення конференції були пошук шляхів удосконалення державного регулювання комерціалізації результатів НДДКР, формування ефективної інноваційної політики, запровадження нових форм міжнародного науковотехнічного співробітництва та трансферу технологій, а також пов’язані з цим питання історії і методології науки з точки зору формування ноосферного світогляду. У роботі конференції взяли участь 140 чоловік, загалом 39 учасників представили свої доповіді на пленарних та секційних засіданнях. Учасники конференції представляли 8 регіонів України, а саме: Київську, Івано-Франківську, Донецьку, Рівненську, Харківську області, Львівщину, Одещину, Запоріжжя тощо. Активними учасниками конференції стали гості із далекого зарубіжжя: п. В.Корсун, заступник виконавчого директора УНТЦ (США) та п. Д.Карол, ключовий експерт інноваційного проекту ЄС (Ірландія). Проведення даної науково-практичної конференції дозволило організувати широку дискусію з актуальних проблем комерціалізації НДДКР, в якій взяScience and Science of Science, 2010, № 1

ли участь як вчені академічного сектору науки (Національної академії наук України, Академії правових наук України, Академії медичних наук України, Національної академії аграрних наук України), так і університетського сектору, котрий був представлений професорськовикладацьким складом КНУ ім. Т. Шевченка, КНЕУ ім. В Гетьмана, НТТУ «Київський політехнічний інститут», Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, Національного університету «Києво-Могилянська академія» тощо. Варто зазначити, що до фахового обговорення науково-практичних питань у сфері управління науково-технологічним розвитком були залучені представники державних органів влади, а саме: Комітету науки та освіти Верховної Ради України, Державного агентства України з інвестицій та інновацій, Національної ради з питань науки, інновацій та сталого розвитку України, Міністерства економіки України, Міністерства освіти та науки України, Головного управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації, Донецької облдержадміністрації, а також керівники та спеціалісти регіональних Центрів науково-технічної та економічної інформації, Державного фонду фундаментальних досліджень України тощо. Саме тому учасники конференції висловили сподівання, що така дискусія буде сприяти активізації державної підтримки національних та міжнародних досліджень з даної тематики, розширенню законодавчої та нормативної діяльності в галузі комерціалізації НДДКР та її гармонізації з міжнародними правовими нормами й стандартами, розробці дієвого механізму формування і реалізації державної науково-технологічної та інноваційної політики, спрямованої на побудову економіки, заснованої на знаннях. Конференція була проведена у формі пленарних засідань та дискусій у рамках трьох тематичних секцій: Секція 1. «Формування та реалізація науково-технічної та інноваційної політики: механізми державного регулювання комерціалізації результатів НДДКР» (модератори: В.Соловйов, О. Попович). Секція 2. «Міжнародне науково-технологічне співробітництво та трансфер нанотехнологій» (модератори: В. Корсун, О. Богорош). Секція 3. «Історико-світоглядні аспекти розвитку науки та технологій у сучасному суспільстві» (модератори: Ю. Храмов, В. Онопрієнко). Із вступним словом «Від фундаментальних досліджень до комерціалізації результатів: досвід і завдання НАН України» до учасників Наука та наукознавство, 2010, № 1

конференції звернувся віце-президент НАН України, академік Науковець Антон Григорович. На конкретних прикладах доповідачем був продемонстрований досить потужний науковотехнологічний потенціал НАН України, акцентовано увагу на необхідності державної підтримки таких пріоритетних напрямів, як: наноматеріали і нанотехнології, інформаційні технології та ресурси, енергоощадження, ядерна енергетика, нові матеріали, їх з’єднання і обробка, природні ресурси, біотехнології, ефективний агропромкомплекс, конкурентоздатність України, соціальні і гуманітарні проблеми тощо. У доповіді Л.П. Супрун, голови Державного агентства України з інвестицій та інновацій, «Інноваційна діяльність як шлях комерціалізації нових знань» було визначено чіткі напрями забезпечення реалізації державної інноваційної політики: перехід до функціональних засад в державному управлінні інноваційною сферою; підвищення результативності сектору наукових досліджень і розробок; запровадження системи державного стратегічного планування розвитку; формування національної інноваційної системи; створення інноваційних структур (технологічних, наукових парків, інноваційних кластерів) як інституційних механізмів забезпечення реалізації пріоритетів інноваційної діяльності; підвищення інноваційної культури суспільства. З-поміж іншого викликала зацікавленість серед учасників конференції надана інформація щодо перспектив реалізації двох інноваційних проектів ЄС, спрямованих на активізацію впровадження результатів НДДКР у виробничу сферу України, «Розвиток схем та інфраструктури для підтримки інновацій в Україні» та «Підтримка наукомістких та інноваційних підприємств і процесу передачі технологій для бізнесу в Україні». Головною думкою двох ключових презентацій, представлених п. В. Корсуном, заступником виконавчого директора УНТЦ, «Комерціалізація інтелектуальної власності: стан та нові можливості» та «Одна з можливих стратегічних моделей розвитку для українських інститутів», стало заохочення українських вчених до активної участі в розробці власної стратегії та тактики успішної комерціалізації своїх наукових досягнень, починаючи від розробки бізнес-плану та маркетингової програми дій, завершуючи патентуванням та впровадженням результатів НДДКР в економічну сферу. Академік НАН України Я. С. Яцків, директор Головної астрономічної обсерваторії НАН України, у своєму виступі «Про деякі бар’єри на шляху реалізації науково-технічної політики в Україні» відзначив, що між станом розвитку

127

науки та інноваційної економіки існує тісний взаємозв’язок, який яскраво проявився під час економічної кризи 2008-2009 років і висвітлив недоліки системи управління економікою та наукою України. Серед багатьох факторів, що уповільнюють розвиток наукової сфери України, Я.С. Яцків зупинився на наступних: відсутності ефективного центрального органу управління науковою сферою; недостатньому рівні фінансування наукової сфери з бюджету у сучасному процентному відношенні до ВВП; відсутності прозорої системи оцінки ефективності роботи наукових установ, окремих колективів та науковців, розподілу грантів, оплати праці тощо; незначній присутності науки України у світовому науковому просторі; втраті моральних та етичних норм у житті багатьох наукових колективів, зокрема при проведенні експертизи робіт, дисертацій, запитів на гранти тощо (не кажучи вже про плагіат, дисертації на замовлення і т.п.); відсутності мобільності в науковій сфері (на відміну від передових у науковому світі країн); незадовільних умовах роботи та життя вітчизняних науковців; недостатній інтеграції наукових досліджень академічних установ та університетів. Для виправлення такої ситуації Яцків Я.С. запропонував цілу низку комплексних заходів на різних рівнях управління науково-технологічною та інноваційною сферою України, серед яких розробка довгострокової програми соціальноекономічного розвитку України, яка б поєднувала науково-технологічну та промислову політику та забезпечувала конкурентоспроможність країни. Лейтмотивом доповіді В.А. Івченко, заступника голови Національної ради з питань науки, інновацій та сталого розвитку України, «Національні інноваційні кластери — майбутнє України» стало організаційно-економічне обґрунтування необхідності створення в Україні національних інноваційних кластерів — договірних об’єднань осіб різних форм власності з метою інтенсифікації процесів розроблення, виробництва та впровадження інноваційної продукції на основі спільного використання наявного потенціалу в рамках реалізації стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності. Своїми спогадами про Г.М. Доброва з учасниками конференції поділився М.В. Новиков, академік, директор Інституту надтвердих матеріалів ім. В.М.Бакуля, темою його доповіді було: «Проблеми використання результатів НДДКР: історична ретроспектива від Г.Доброва та В.Бакуля до сьогодення». Основна увага виступу директора ЦДПІН ім. Г.М. Доброва НАН України, професора

128

Б.А. Маліцького була зосереджена на визначенні сучасного виміру і значення ідей Г.М. Доброва щодо побудови ефективної моделі взаємодії фундаментальної науки та реальної практики інноваційного розвитку економіки. Маліцький Б.А. підкреслив, що Г.М. Добров створив міцний фундамент, котрий дозволяє вибудувати каркас вітчизняної науки, здатний максимально задовольнити потреби сучасного суспільства та забезпечити його сталий розвиток у майбутньому. Пленарні доповіді керівників наукових підрозділів ЦДПІН ім. Г.М.Доброва НАН України були присвячені узагальненню повідомлень про результати дискусій, що традиційно відбулися на семінарах наукових відділів, а також було зосереджено увагу на ключових результатах наукових досліджень, досягнутих співробітниками відділів у 2010 році та завданнях на подальшу перспективу. З науковими доповідями виступили: О.С. Попович «Бюрократична трансформація ідеї конкурсного фінансування наукових досліджень і розробок як фактор гальмування інноваційного розвитку»; В.І. Онопрієнко «Комерціалізація наукових результатів: методологічні аспекти»; Ю.О. Храмов «Фундаментальні дослідження: історична ретроспектива (на матеріалах фізики)» І.О. Єгоров «Оцінка ефективності державної підтримки та стимулювання інноваційної діяльності»; В.П. Соловйов «Еволюція поглядів на цілі комерціалізації результатів наукових досліджень». Велику увагу учасників конференції привернули пленарні виступи, присвячені конкретним проблемам комерціалізації НДДКР на галузевому та регіональному рівнях, а саме доповіді М.О. Лищишин, директорки Львівської фабрики паперово-білових виробів «Бібльос», «Підсумки виконання проекту УНТЦ і можливості його комерціалізації»; О.Т. Богороша, заступника директора Київського відділення міжнародного фонду підтримки науки і технологій (Фонд Ж.Алферова), «Досягнення у сфері нанобіотехнологій та перспективні напрями їх комерціалізації»; Б. І. Адамова, заступника голови Донецької обласної державної адміністрації «Розвиток інноваційної діяльності як фактор підвищення конкурентоспроможності економіки Донецької області». У результаті широкого обговорення проблем комерціалізації НДДКР учасники конференції відмітили безумовну корисність обміну досвідом по різним напрямам управління науково-технологічним розвитком, а також позитивний вплив такого обміну на формування сприятливого інноваційного клімату та високоScience and Science of Science, 2010, № 1

го рівня інноваційної культури, що сприяє прискоренню конструктивного діалогу між науковцями, державною владою та бізнесом з метою широкомасштабного впровадження досягнень фундаментальної та прикладної науки у реальний сектор економіки. Зокрема, для розв’язання завдань прискорення інтеграційних процесів між науковою та виробничою сферами учасники конференції розробили ряд конкретних рекомендацій: — З метою активізації комерціалізації наукових результатів, отриманих вищими навчальними закладами та науковими установами, усунути нормативно-правові, фінансові та організаційно-інституціональні бар’єри щодо виконання Законів України «Про наукові парки» від 25 червня 2009 року та «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» від 14 вересня 2006 року. — Задля практичної реалізації основних ідей, закладених у Концепцію розвитку національної інноваційної системи, схвалену розпорядженням КМ України 17 червня 2009 р., та Державну цільову економічну програму «Створення в Україні інноваційної інфраструктури» на 2009 — 2013 роки, затверджену Постановою КМ України 14 травня 2008 року, визначити чіткі центри відповідальності та контролю за виконанням їх ключових положень та фінансового супроводження. — Ініціювати створення КМ України спеціального органу виконавчої влади, відповідального за системне формування і реалізацію науковотехнологічної та інноваційної політики України. У рамках проведення науково-практичної конференції у відділі історії науки і техніки Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва відбулось засідання секції «Історико-світоглядні аспекти розвитку науки та технологій у сучасному суспільстві» під головуванням д-ра фіз.-мат. наук, професора Ю.О. Храмова. На засіданні були присутні науковці з Харкова, Дніпропетровська, Черкас, Чернігова, Одеси, Луганська, представники різних науководослідних і освітніх установ України, таких як Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», Національного університету «Києво-Могилянська академія», Черкаського державного технологічного університету, Чернігівського національного педагогічного університету. Під час засідання було розглянуто важливі питання розвитку науки і освіти та поєднання наукових результатів з потребами суспільства. Зокрема, д-р іст. наук, ст. наук. Наука та наукознавство, 2010, № 1

співроб. відділу А.С. Литвинко у своїй доповіді «Історико-наукові дослідження та становлення дослідницького університету в Україні» провела історико-науковий аналіз концепції дослідницького університету, розглянула початковий етап побудови системи дослідницьких університетів в Україні, довела принципове значення академічних історико-наукових досліджень і історико-наукової освіти як ключових факторів формування наукового світогляду спеціаліста, його гуманістичного відношення до процесів і явищ навколишнього світу, відповідальності за свою практичну діяльність. Д-р біол. наук, професор Ю.К. Дупленко у доповіді «Біоетичний світогляд як сучасна природничо-наукова парадигма» розглянув особливості виникнення і розвитку біотичних понять і соціальний аспект відношення до них сьогодні, привів точки зору вчених різних країн на комплекс проблем, пов’язаних з біомедициною і генною інженерією, проаналізував аспекти взаємостосунків в системі «людина — середовище проживання». Канд. іст. наук, ст. наук. співроб. В.М. Гамалія виступила з цікавою доповіддю «Феномен полібіотрофії: відкриття і значення для досліджень патології рослин, тварин та людини», в якій показала, що в природі існують штами бактерій, здатних при певних умовах викликати захворювання рослин, комах, тварин і людини, тобто які мають полібіотрофні властивості, широко розповсюджені в природі і знаходяться на низькій стадії паразитичного розвитку, а також довела, що їх необхідно вивчати у взаємозв’язку з дослідженнями інших представників біоценозу. Канд. іст. наук, ст. наук. співроб. О.В. Романець у доповіді «Внесок вітчизняних вчених у створення генно-модифікованих організмів» розповіла про принципи створення генно-модифікованих організмів, показала внесок українських вчених в галузі створення генно-модифікованих рослин в провідних наукових установах НАН України — Інституті клітинної біології і генетичної інженерії, Інституті харчової біотехнології і геноміки, Інституті молекулярної біології і генетики, Інституті фізіології рослин і генетики. Канд. іст. наук, ст. наук. співроб. А.М. Глєбова у доповіді «Процеси диференціації і інтеграції в історичному розвитку науки» розглянула основні етапи історичного розвитку науки і техніки з точки зору реалізації світоглядної функції науки, з’ясувала вплив на здійснення даної функції процесів диференціації та інтеграції науки. Канд. іст. наук, докторант відділу С.С. Сергієнко представив на засіданні доповідь «Біотехнології в бджільництві України — проблеми і шляхи розвитку», в якій розповів про нові біотехнології в бджільництві

129

України, їх недоліки та запропоновані альтернативні варіанти вирішення проблем. Канд. іст. наук, наук. співроб. О.Ю. Колтачихіна виступила з доповіддю «Космологія — предмет, задачі і зв’язок з картинами світу», в якій розглянула такі питання, як: поняття «космологія», предмет, завдання і зв’язок з картинами світу. Учасники конференції із задоволенням відмітили активну роль наукових установ НАН України в розробці комплексного механізму взаємодії науки та виробництва та висловили побажання

ЦДПІН ім. Г.М. Доброва НАН України та Українському науково-технологічному центру щодо подальшого продовження роботи у цьому напрямку спільно з іншими науковими, освітніми, громадськими, державними установами та бізнесцентрами. Матеріали та рекомендації конференції були опубліковані та розповсюджені серед її учасників, а також направлені у державні органи влади, міжнародні організації та підприємницькі структури. В.П. Соловйов, О.В. Кот, О.О. Пилипчук

До 400-річчя виходу в світ «Зоряного вісника» Г. Галілея

Г.Галілей

Титульний лист «Зоряного вісника»

8 березня 1610 р. вийшла в світ праця Г. Галілея «Зоряний вісник» [1], яка містила спостереження, зроблені за допомогою зорової труби (телескопа), побудованої ним у 1609 р. На честь 400-річчя створення Г. Галілеєм телескопа минулий 2009 р. був оголошений Міжнародним роком астрономії. Зорову трубу в «Зоряному віснику» він називав перспективою. Термін «телескоп» запропонував принц Ф. Цезі 14 квітня 1611 р. [2]. Телескоп Галілея складався з труби завдовжки 1245 мм, об’єктива — лінзи діаметром 53 мм, плоско ввігнутого окуляра оптичною силою 25 діоптрій. Нині діаметр дзеркала одного з найбільших телескопів (великого південноафриканського) становить 11 м [3]. Г. Галілей першим зрозумів, що основне наукове призначення зорової труби — спостереження небесних тіл. У січні 1609 р. він розпочав свої спостереження і дійшов висновку, що Місяць є таким самим кам’янистим тілом, як і Земля. «Місяць являє собою ніби другу Землю, — писав Г. Галілей. — Світліша його частина відповідає поверхні суші, а темніша являє собою водну поверхню; ніколи не було

130

Телескоп Галілея

сумнівів у тому, якщо дивитися здалеку на залиту сонячними променями земну кулю, то поверхня суші здаватиметься більш світлою, а вода темнішою» [1]. Світло від Місяця Г. Галілей пояснив потраплянням на нього сонячного світла, відбитого Землею. Все це спростовувало вчення Арістотеля про протилежність «земного» та «небесного». Земля стала тілом тієї самої природи, що й небесні світила, а це було непрямим доказом системи Коперника. Г. Галілей виявив також лібрацію Місяця та оцінив висоту місячних гір, вимірюючи довжину їх тіней при відомому положенні Сонця. Г. Галілей вказав на відмінність нерухомих зір від планет та стверджував, що Чумацький Шлях — це величезне скупчення зір. Він писав: «Галактика виявляється нічим іншим, як сукупністю численних зір, розташованих групами. В яку б її ділянку не спрямувати зорову трубу, відразу виявляється велика множина зір, більшість з яких здаються досить великими та добре помітними» [1]. Г. Галілей зробив перші телескопічні спостереження сонячних плям та відкрив обертання Сонця навколо осі. На Сонці

Science and Science of Science, 2010, № 1

в телескоп він побачив чорні плями, незабаром виявив, що вони змінюють своє положення і рухаються тому, що Сонце обертається навколо осі, як Земля. У січні 1610 р. Г. Галілей спостерігав Юпітер. Виявилося, що в телескоп той має вигляд маленького кола, навколо якого обертаються чотири маленькі зорі, як планети навколо Сонця. Телескопічні дослідження Галілея започаткували оптичну астрономію.

Науковий світ зустрів «Зоряний вісник» з недовірою. Г. Галілей відправив примірник книги Й. Кеплеру та попросив у нього підтримки. Той опублікував відповідь, назвавши її «Розмова із «Зоряним вісником», в якій висловив повну довіру галілеєвським спостереженням і запропонував для «зір» Юпітера та для Місяця назву «супутник», впевнений, що супутники є і в інших планет.

1. Звездный вестник (1610) / Г.Галилей. Избранные труды. — М.: Наука, 1964. — 2 т. 2. Идельсон Н.И. Галилей в истории оптики // Вопросы истории естествознания и техники. — 1964. — Вып.16. — С. 53—54. 3. Шустов Б.М. Большие оптические телескопы будущего // Земля и Вселенная. — 2004. — №2. Ол. Ю. Колтачихіна

Наука та наукознавство, 2010, № 1

131

Рецензії Подвижнический вклад в вернадсковедение Вернадский В.И. Дневники. Март 1921 — август 1925. — 2-е изд. — М.:Наука, 1999. — 214 с.; Вернадский В.И. Дневники. 1926—1934. — М.: Наука, 2001. — 456 с.; Вернадский В.И. Дневники. 1935—1941: в 2 кн. — М.: Наука, 2008. — Кн. 1. — 444 с.; Кн. 2. — 295 с. [сост. и отв. редактор В.П.Волков]. В апреле 1985 г. после восьмилетнего перерыва по инициативе академиков вицепрезидента АН СССР А.Л.Яншина и академикасекретаря Отделения наук о Земле АН СССР Б.С.Соколова возобновила свою деятельность Комиссия АН СССР по изучению научного наследия академика В.И.Вернадского. А.Л.Яншин был утвержден ее председателем. Комиссия начала подготовку к изданию полного собрания сочинений В.И.Вернадского. Составлялась и разбивалась по тематике полная опись всех его опубликованных произведений (включая письма) в архивах Москвы, Ленинграда, Киева, Праги, Парижа и Йельского университета США, выяснялся объем его неопубликованного эпистолярного наследия, принимались меры для получения фотокопий писем В.И.Вернадского из зарубежных архивов. В результате был составлен план полного собрания сочинений В.И.Вернадского в 17 томах, каждый объемом от 35 до 60 авторских листов. Подсчеты показали, что общий объем литературного наследия великого ученого огромен. Научные работы занимают примерно 440 авт. л. Около 50 авт. л, составляют автобиографические материалы (включая дневники) и около 200 авт. л.— эпистолярное наследие, во многих случаях богатое научными идеями и размышлениями, которые не нашли отражения в опубликованных работах. Был составлен проект собрания сочинений академика В.И. Вернадского в 17 томах, для каждого тома подготовлено оглавление и написана аннотация. Проект обсуждался на заседании Комиссия АН СССР по изучению научного наследия академика В.И. Вернадского, после чего утвержден на пленуме Научно-издательского совета АН СССР. Подготовке к изданию должна была предшествовать большая поисково-собирательская работа не только в отечественных, но и в зарубежных архивах, а также личных собраниях документов. Так, в 1989 г. с помощью известного

132

историка науки А.П. Юшкевича удалось получить из архивов Парижа ксерокопии и фотокопии всей переписки В.И. Вернадского с французскими учеными, а также часть его переписки с сыном Георгием из архива Йельского университета в США. Такого рода работа требовала времени и затрат. Еще более трудоемкой была работа по отбору, редактированию, комментированию и подготовке материалов к публикации. В 90-е годы в связи с экономическим кризисом, который больно ударил по науке, Комиссия по разработке научного наследия академика В.И. Вернадского работала в крайне неблагоприятных условиях. А.Л. Яншин находился в постоянном поиске средств для издания очередных томов «Библиотеки В.И. Вернадского». Несколько томов удалось издать при финансовой поддержке Российского фонда фундаментальных исследований. При этом были и расстройства. Том «Публицистические статьи» издавался в СанктПетербурге. Комиссия не могла следить за процессом издания, и он вышел тиражом всего 1000 экземпляров, который сразу же был раскуплен. Science and Science of Science, 2010, № 1

Издание «Библиотеки трудов академика В.И. Вернадского», осуществленное в самое трудное для науки России время небольшим, сплоченным общей целью и энтузиазмом коллективом единомышленников А.Л. Яншина (В.П. Волков, С.Н. Жидовинов, Л.М. Янгель, Чесноков, Ф.Т. Яншина, которая стала правой рукой Александра Леонидовича в разработке наследия В.И. Вернадского), иначе как подвигом назвать нельзя. Благодаря энергии и целеустремленности А.Л.Яншина удалось преодолеть многие, почти не разрешимые проблемы. Конечно, тома «Библиотеки…» подготовлены по-разному, одни прокомментированы лучше, другие слабее. В более благоприятных условиях можно было бы этот уровень подготовки поднять, усовершенствовать методику. Но Александр Леонидович прекрасно понимал, что надо спешить, использовать добытый им в борьбе шанс, и в результате «Библиотека трудов академика В.И. Вернадского» стала заметным явлением культуры. Издание дневников В.И.Вернадского в библиотеке его трудов вначале не предполагалось. Чересчур трудоёмкой была эта задача. Инициатива издания первых двух томов дневников принадлежала Украине, где они вышли в издательстве «Наукова думка» в 1994 и 1997 гг.1, вскоре после выхода ставших библиографической редкостью. Это побудило редакционную коллегию «Библиотеки трудов академика В.И.Вернадского» пересмотреть свое решение и опубликовать дневники в рамках этой библиотеки. Решили начать издание дневников Вернадского с продолжение того, что издано в Киеве, но затем переиздать в этой серии и два киевских тома дневников. Только после выхода этих первых томов была осознана их значимость как историкокультурного достояния. Вернадский вел дневник на протяжении всей сознательной жизни, с 1874 по 1944 гг. Последняя запись сделана 24 декабря 1944 г. — за сутки до инсульта. Дневники Владимира Ивановича интересны не только тем, что они позволяют лучше узнать о его жизни, возникновении и развитии его идей, его интимных мыслях и чувствах, не нашедших отражения в научных работах, но сильно на них влиявших. Дневники представляют собой ярчайший доку1 Вернадский В.И. Дневники: 1917—1921. Октябрь 1917 — январь 1920 / Сост. М.Ю.Сорокина, С.Н.Киржаев, А.В.Мемелов, В.С.Неополитанская. — Киев: Наук. думка, 1994; В.И. Вернадский. Дневники 1917—1921. Январь 1920 — март 1921 / Сост. М.Ю.Сорокина, С.Н.Киржаев, А.В.Мемелов, В.С.Неополитанская. — Киев: Наук. думка, 1997.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

мент истории. Не только истории отечественной науки, но и истории России в ХХ в., говорят об общественно-научном моменте, содержат характеристики окружавших его людей и т.п. Вернадский всегда активно участвовал в работе по организации науки, входил в состав Государственного совета, ЦК кадетской партии, в состав Временного правительства, контактировал с Центральной радой, Деникиным, Врангелем и др., с российской эмиграцией, в советский период постоянно обращался к высшим лицам государства по поводу организации новых научных учреждений, с ходатайствами о судьбе ученых и деятелей культуры, был одним из инициаторов создания атомной бомбы в СССР после начала Великой Отечественной войны. Он был не только участником многих событий истории, но и острым, критическим, глубоко разбиравшимся в сути дела аналитиком. Поэтому его дневники переполнены не просто интересным с исторической точки зрения материалом, а яркими оценками людей, событий, фактов истории. Его оценки субъективны, но они более глубоки, чем тонны публикаций по отечественной истории как советского периода, так и современных, одинаково грешащих идеологическими искажениями. Долгое время они не могли быть опубликованы, потому что в них содержатся острые, бескомпромиссные оценки современных ему событий и людей дореволюционной эпохи, советского периода, российской эмиграции. Но и в наши дни при включении дневников в современный научный оборот встречаются известные в прошлом стереотипы, желание подправить оценки Вернадского, исключить из них характеристики тех или иных персонажей. Таков уж менталитет редакторов и современного, как говорят, переходного общества. В любом случае материал дневников Вернадского — ценнейший исторический документ. Мне уже приходилось писать о значении дневникового и эпистолярного наследия В.И. Вернадского для историографа науки2, стремящегося к достижению максимальной объективности освещения обширного, противоречивого и пока не получившего удовлетворительной оценки периода отечественной науки, но также ставящего, кроме создания такой хронографической летописи, задачу воссоздания атмосферы высокого напряжения внутри научного сообщества и во взаимоотношениях науки и общества. Трудно назвать другой столь масштабный, информативный и аксиологически 2 Оноприенко В.И. История Академии наук Украины в дневниках и письмах В.И.Вернадского // Наука и науковедение. — 2008. — № 4. — С. 19—31.

133

окрашенный массив документов, на котором есть возможность апробировать различные предположения и гипотезы относительно мотиваций деятельности, амбиций, личных пристрастий, взаимных привязанностей и неприязни, оценок результатов исследований, принадлежности к различным группировкам и мотивов в них участия, прагматичности, бескомпромиссности и заигрываний с властными структурами, борьбы за обеспечение перспектив своего направления и себя лично, карьеры и истины и т. д. Короче говоря, дневники и письма Вернадского — это безбрежный океан самосознания науки. Как в наши дни, так и в прошлом деятельность любого ученого проходит в конкретных обстоятельствах жизни научного сообщества. Значимыми оказываются и личные пристрастия, амбиции, неприятие тех или иных членов сообщества. В любом историческом срезе можно найти всё разнообразие сложных переплетений и противоречивых взаимоотношений научного сообщества, реалий и иллюзий, планов и амбиций. И задача историка науки состоит не в том, чтобы лакировать, упрощать, спрямлять реальность, а в том, чтобы составить многофакторную, непростую, противоречивую картину жизни профессионального сообщества, сложные коллизии научных коммуникаций и удостоверения научных вкладов. Кроме дневниковых записей, в рецензируемые издания для восполнения существующих лакун включены также записи, сделанные много лет спустя, при подготовке неосуществленных мемуаров «Пережитое и передуманное», хранящиеся в Архиве РАН в Москве. Дневники охватывают период напряженной научной и научноорганизационной деятельности В.И.Вернадского по биогеохимии, радиогеологии. В дневниках отражены сложные социально-политические процессы в СССР периода свертывания нэпа и форсированной коллективизации, индустриализации, массовых репрессий, Великой Отечественной войны. Дневники насыщены научно-философскими размышлениями ученого, впоследствии составившими основу книги «Философские мысли натуралиста». В дневниках содержатся ценнейшие сведения о периоде организации и становления Украинской академии наук, материалы с оценками украинских и российских ученых, освещается переломный период превращения Российской академии наук — корпоративного собрания крупных ученых — в государственную структуру — Академию наук СССР, строение и устав которой были полностью подчинены сложившейся в стране с начала 30-х годов тоталитарной социальной системе. В 1925 г. Российская академия наук

134

была передана в подчинение непосредственно Совнаркому СССР (из Наркомата просвещения РСФСР), переименована в Академию наук СССР, и на развитие научно-исследовательских работ стали направляться большие средства. В дневниках Владимира Ивановича, поскольку он не предполагал широкую их публикацию, есть крайне резкие оценки тех деятелей науки, которые вошли в историю науки ХХ века, — А.Ф.Иоффе, Н.Н.Семенова, А.Е.Ферсмана, И.М.Губкина, украинских ученых А.Е.Крымского, М.С.Грушевского, П.А.Тутковского и других. Отмечая их заслуги в науке и ее организации, Вернадский остро говорит и о недостатках этих людей. О трудностях работы над дневниками писал сам А.Л.Яншин в предисловии к первому тому дневников, вышедших в издательстве «Наука»: «В.И.Вернадский писал дневники не для печати, а для себя. Поэтому в них много сокращенных слов, указаний на определенных лиц начальной буквой их фамилии и небрежностей в стиле изложения, иногда даже в орфографии, чего мы никогда не найдем ни в одной его опубликованной работе. Кроме того, публикуемые в этом томе дневники писались более 70 лет назад. Это уже история. События тех лет изгладились из памяти людей. Еще более забыты фамилии научных и общественных деятелей того времени. Поэтому без подробных комментариев многие места дневников В.И.Вернадского оставались бы попросту непонятными. По счастью, комментатор этих дневников нашелся. Им стал ответственный редактор этого тома, ведущий научный сотрудник Института геохимии и аналитической химии им. В.И.Вернадского РАН Владислав Павлович Волков. Им проделана огромная научно-исследовательская работа, сначала по восстановлению читаемости дневников, а потом по комментированию тех имен и событий, о которых В.И.Вернадский в своих записях упоминает лишь вскользь. И не нужно удивляться, что комментарии В.П.Волкова, следующие за каждой записью дневника, в большинстве случаев длиннее, чем сама эта запись. Только с такими подробными комментариями дневники полностью становятся понятными и живо рисуют нам научную, общественную, а частично и политическую обстановку богатой событиями первой половины 20-х годов ХХ века. За эти подробные комментарии мы должны быть В.П.Волкову благодарны»3. 3

Яншин А.Л. Дневники Владимира Ивановича Вернадского // Вернадский В.И. Дневники. Март 1921 — август 1925. — М.:Наука, 1999. — С. 7—9. Science and Science of Science, 2010, № 1

Эта рецензия и представляет прежде всего дифирамб поразительному труду и эрудиции доктора геолого-минералогических наук В.П.Волкова. Именно благодаря ему перед читателем — историком науки и историком общественной жизни — открываются ценнейшие исторические свидетельства эпохи. Остались пока неизданными еще два тома дневников. Как упоминалось, предполагалось также переиздание в «Библиотеке трудов академика

В.И.Вернадского» изданных в Киеве двух первых книг дневников. Проблема издания тормозится кризисом в издательстве «Наука». Есть предложения возвести издание «Библиотеки…» в ранг национального проекта. В этом есть смысл, имея в виду приближающееся в 2013 г. 150-летие со дня рождения В.И.Вернадского. В любом случае издание дневников необходимо как в рамках «Библиотеки…», так и как самостоятельное издание, которое, несомненно, найдет своих читателей. В.И. Оноприенко, д-р филос. наук, проф.

Проект и прагматика знаниевого общества Осипов Г.В., Степашин С.В. Экономика и социология знания: Практическое пособие. — М.: Наука, 2009. — 224 с. Проблематика движения к обществу с экономикой, основанной на знаниях, ныне широко обсуждается в мире. Хотя постсоветские страны изза затяжного системного кризиса весьма далеки от перспективы создания экономики знаний, тем не менее эта перспектива и в них вызывает интерес и дискуссии. Рецензируемая книга опубликована в серии «Экономика и социология знания» издательства «Наука», которая уже завоевала популярность у ученых разных специальностей. Авторы книги — известный социолог академик РАН Г.В.Осипов и председатель Счетной палаты Российской Федерации С.В.Степашин. В книге с позиций междисциплинарного подхода (каковым является экономика и социология знания), направленного на изучение социальноэкономических изменений, происходящих в современных обществах в условиях расширения роли знания, рассмотрены механизмы эффективного производства, распространения и использования, новых форм организации труда и бизнеса в знаниеёмком секторе, трансформации института высшего образования с учетом достижений современных информационно-коммуникационных технологий. Термин «экономика знания» был введен в научный обиход в 1962 г. американским экономистом Фрицем Махлупом (впоследствии автором понятия «интеллектуальный капитал»), который рассматривал ее в качестве одного из разделов экономики (вроде экономики сельского хозяйства или транспорта). Однако уже в 1970-е годы стало ясно, что экономика знания представляет собой новый тип экономической организации общества, где производство и использование знаний являются основным источником экономического роста. Экономика знания приНаука та наукознавство, 2010, № 1

шла на смену индустриальной экономике точно так же, как эта последняя сменила в свое время доиндустриальную экономику, основанную на физическом труде и сельском хозяйстве. Термин «социология знания» был впервые предложен немецким философом Максом Шелером, однако последовательное развитие получил в опубликованной в 1929 г. работе немецкого социолога Карла Мангейма «Идеология и утопия». Мангейм рассматривал социологию знания как дисциплину, изучающую социальную детерминацию идей и типов мышления. Новый подъем интереса к социологии знания произошел в 1960-е годы. Теперь основной фокус ее внимания сместился с гносеологических проблем на анализ обыденного, научного и технического знания. Возобновление интереса к социологии знания не случайно совпадает по времени с появлением экономики знания. В основе

135

обеих дисциплин лежит признание того факта, что знания (любые знания, включая обыденные, научные и технические) играют определяющую роль в современных обществах, которые все более рассматриваются как «общества знания». В книге показано, что уже в настоящее время в развитых странах идет формирование нового типа общества, где знание является не только основным источником устойчивого экономического роста и процветания, но также принципом социальной организации. Одновременно происходит переход от «экономики благосостояния», идеологическая значимость которой была исчерпана в семидесятые годы прошлого века, к инновационной экономике. Книга представляет собой учебное пособие, поэтому практические знания занимают в ней особое место. В первой главе пособия рассматриваются основные особенности экономики современных развитых стран, включая структурные изменения хозяйства и рынка труда, влияние современных информационно-коммуникационных технологий, непрерывность инновационного процесса, новые формы организации производства и обращения товаров, а также основные характеристики и проблемы общества знания. Вторая глава посвящена основным способам и моделям производства знания. Наряду с такой традиционной формой, как НИОКР, рассматривается также обучение в ходе работы, в котором могут участвовать пользователи, и указывается на необходимость интегрирующей модели, сочетающей сильные стороны базовых. В третьей главе речь идет о способах передачи знания, основным из которых является кодификация, а также о функциях кодификации и кодифицируемости различных видов знания. В четвертой главе рассматриваются проблемы и механизмы координации частной и общественной выгод от знания с целью обеспечения его эффективного производства, распространения и использования на благо всего общества. Пятая глава посвящена управлению знанием в организациях. Здесь описывается процесс управления знанием, рассматривается теория создания организационного знания, предложенная Икуджиро Нонакой, а также приводятся конкретные технологии и программы управления знанием, используемые западными компаниями. В шестой главе, посвященной коммерциализации знания, рассматриваются способы, процесс и модели превращения знания в ценный продукт, способный принести создающей его или работающей с ним фирме значительную прибыль. При этом особый акцент делается на использовании современных информационно-коммуникационных техноло-

136

гий. В седьмой главе подробно рассматривается базовый для экономики знания феномен интеллектуального капитала: его понятие, структура и способы извлечения из него ценности. Восьмая глава посвящена не менее важному феномену инновации, который является необходимым условием сохранения высокого уровня рентабельности компаний в условиях экономики знания. В ней рассматриваются сравнительные характеристики старой и новой парадигм — закрытой и открытой инновации — и описывается стратегия перехода к этой последней. В девятой главе рассматривается трансформация высшего образования, которое в условиях экономики и общества знания становится важнейшим ресурсом, определяющим социальное положение индивида, уровень его дохода и возможности карьерного роста. В частности, приводятся новые концепции высшего образования. Большое внимание в книге уделено сетевой организации общества, возникающей под воздействием информационно-коммуникационных технологий. Включение в сети, исключения из них, а также выстраивание архитектуры отношений между сетями — таковы основные процессы современного общества. Сети представляют собой открытые структуры, которые могут беспредельно расширяться, включая в себя новые узлы, если эти узлы в состоянии поддерживать коммуникацию в рамках сети, т.е. разделяют ее коммуникационные коды (например, ценности или цели)., осуществляемые благодаря ИКТ со скоростью света. Сетевая общественная структура — в высшей степени динамическая открытая система, быстрые изменения в которой не угрожают ее стабильности. По мнению Кастельса, сетевая организация является адекватным инструментом адаптации капиталистического общества к условиям ускорения темпа инноваций, глобализации, децентрализации производства и управления им. Еще один важный аспект — характеристика нового капитализма с его глобальным характером и структурированными финансовыми потоками. Авторы справедливо отмечают, что развитие современных ИКТ, устранившее пространственновременные ограничения, привело к тому, что ценность капитала все в большей степени реализуется на глобальных финансовых рынках, и фактически та экономика, которую принято называть «реальной» (фирмы, рабочие места, заработная плата, налоги и т.д.), становится «нереальной», поскольку фундаментальной реальностью сетевого капитализма является именно финансовая сфера. Теория сетевого общества рассматривается как вариант теории информационного Science and Science of Science, 2010, № 1

общества. Информационный способ развития отличает сетевое общество от индустриального капитализма и является основным фактором описываемых им общественных трансформаций. Вместе с тем концептуализация им противоречия между доминирующей в современном обществе метасетью финансовых потоков, которая следует собственной логике, и локальными социальными сетями, в которых люди участвуют в процессе повседневной деятельности, позволяет объяснить восприятие современными людьми социального мира как неупорядоченного и чреватого опасностями, на чем настаивают теоретики общества риска. Авторы пишут, комментируя концепцию сетевого общества Кастельса: «В доиндустриальный период коды социальной организации отражали доминирование природы над культурой и могли быть выведены из биологической сущности человека. В индустриальный период уже культура доминирует над природой, что находит отражение в устроении общества вокруг процесса труда, который дает независимость от природы, но одновременно подчиняет человека созданным им же самим условиям угнетения и эксплуатации. Особенность современной стадии социетального развития заключается в том, что культура полностью вытесняет природу, которая предстает теперь как культурная форма. Конвергенция исторической эволюции с технологической привела к возникновению чисто культурного паттерна общественной организации, которая скреплена потоками информации, циркулирующими между различными сетями и их узлами. Таким образом, после тысячелетий борьбы за выживание и последующего покорения природы человеческое общество достигло такого уровня, когда культура стала автономной от материальной основы своего существования, Кастельс, однако, не склонен воспринимать происходящее с чрезмерным оптимизмом. То, что человечество впервые в истории получило возможность взглянуть на себя в зеркале социальной реальности, отнюдь не означает, что ему понравится увиденное» (с.193—194). Нами уже отмечались при анализе книги М.Кастельса «Интернет-галактика. Рассуждения относительно Интернета, бизнеса и общества» важные следствия концепции сетевого общества для организации науки1. Сетевое общество многократно усиливает межстра-

новое неравенство. Переход к сетевой модели научно-технологического развития уже ныне диктует необходимость для национальной науки активного завоевывания пусть небольших ниш в мировой информационной цивилизации. В лучшем случае возможно войти в нее в виде конкретных сегментов национального научнотехнологического потенциала. Например, пока есть шанс отыскать определенную нишу для отечественных производителей космической техники. И это, пожалуй, наиболее эффективный путь для сохранения потенциала этой отрасли и отыскания новых возможностей развития. Более же реален сценарий, который уже сейчас реализовывается в международном научнотехническом сотрудничестве. Среди отечественных ученых уже немало таких, которые, оставаясь на родине в своих институтах, работают по заказам зарубежных научных центров и фирм, включившись в международную Интернеткоммуникацию. Этот процесс все более замещает пресловутую «утечку умов», по поводу которой высказано немало алармистских сентенций, но гораздо масштабнее ее. Работая на отечественном устаревшем научном оборудовании, эти ученые тем не менее получают удовлетворяющие западного производителя результаты, передавая их непосредственно заказчикам. Как правило, эта продукция с невысокой долей добавленной стоимости. Следовательно, тенденция превращения наших стран в сырьевые придатки развитых государств осуществляется не только через рынок, но и через научные системы с помощью сетевых средств. В национальных научных сообществах, наряду с процессами их расслоения, идут также процессы их атомизации, разъединения. Все это происходит в полном соответствии с предсказанной Кастельсом логикой развития Сети с включением и отключением от нее. Такая передача интеллектуального продукта, конечно, вызвана невостребованностью его на отечественном рынке. Но одновременно она способствует исключению из отечественной промышленности целых подотраслей производства, которые в прежние годы вполне успешно обеспечивали страну. Рецензируемая книга вносит концептуальный вклад в понимание научно-технологических проблем знаниевого и сетевого общества. Особо следует отметить ее достоинства как практического руководства, что позволяет рекомендовать ее не только науковедам и организаторам науки, но предпринимателям-инноваторам. М.В. Оноприенко, канд. филос. наук

Наука и науковедение. — 2008. — № 1. — С. 166—168.

Наука та наукознавство, 2010, № 1

137

*** Івченко І.С. Розвиток дендрології у XVIII—XX ст. — К.: Вид-во НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2009. — 287 с.

Рецензована праця, велика за обсягом, певним чином є підсумковою у доробку дендролога І.С.Івченка, відомого своїми історичними розвідками у ботанічній науці. Вона складається із вступу, де позначена мета дослідження і лаконічно висвітлено необхідність даного дослідження, і 7 розділів. У першому — «Історіографія проблеми і джерельна база досліджень» — йдеться про поступове накопичення в різні історичні епохи значного джерельного базису. Він свідчить про комплексність і неоднорідність дендрології. Другий розділ монографії «Формування і розвиток науки про деревні рослини в країнах світу» присвячений головним наукознавчим властивостям, котрі притаманні різним країнам Старого і Нового світу в історико-дендрологічному контексті. В історичному контексті подано доліннеївські розробки Турнефора, що наблизили наукову спільноту до осмислення природознавчих реформ після 1753 р., подорожі Дж.Кука і Олександра Гумбольдта, їх відмінність у використанні відповідних дендрологічних аспектів при маршрутних дослідженнях цими та іншими першопрохідцями різних країн з континентів північної і південної півкуль планети. Одним з вузлових у рецензованій монографії вбачається третій розділ — «Укладання основ дендрологічної методології та їх розвиток в сучасну епоху». У ньому при охопленні значного історичного відрізку, позначеного на обкладинці монографії, автор оперує й різноманітними даними дослідників, переважно еволюційної епохи. Це виправдано тим, що саме з другої половини ХІХ ст. зародилась і згодом розвинулась фітоценологія деревних рослин. І.С.Івченко впевнено доводить першочергове значення цієї науки, яку академік В.Л.Комаров з

невідомих причин вважав «буржуазною», для розвитку дендрології. Ним вперше акцентується провідне значення флористичної школи Брауна-Бланке, намічено спільні й відмінні риси «ботанічної» і «лісознавчої» дендрології тощо. Автор рецензованої монографії розвиває етноботанічний напрямок в дендрології, що у даному розділі прослідковується досить предметно. При цьому він вважає першочерговими чинниками як об’єктивне висвітлення в науковій літературі виникнення найперших експериментальних праць, первинних етапів їх розвитку, так і авторське бачення (виділено нами) наміченої проблеми на грунті особистого внеску в комплексну дендрологічну методологію (с. 103). На основі цих і викладених у четвертому і п’ятому розділах матеріалів «Вітчизняна дендрологія ХІХ ст. і передумови її подальшого розвитку» та «Диференціація дендрологічних напрямків у ХІХ—ХХ ст.» автор у шостому розділі пропонує власний погляд на історію дослідження корисних властивостей деревних рослин України. При використанні понад 300 наукових праць ним сформовано оригінальну етноботанічну класифікацію, фрагменти котрої також розглянуті в процесі аналізу розвитку вітчизняної природознавчої науки. Такий же підхід притаманний різноманітним відомостям останнього, сьомого, розділу «Історико-системний підхід в дендролології та його розвиток в ХХ ст.». У науковий обіг, окрім природознавчих, автором рецензованої монографії вводяться культурогенні та мистецтвознавчі аспекти, котрими у всі часи славилася наша держава. У даному історико-наукознавчому контексті укладено й висновки монографії, яка має великий список використаних джерел (понад 1100), і заключну, резюмуючу частину. У книжці біля 30 оригінальних ілюстрацій, на яких відтворені як першопрохідцідендрологи, так і об’єкти їх досліджень. Нам відомо, що рецензована книга, котра містить чимало нових і вперше висвітлених в науці матеріалів, є лише однією з двох частин двотомного історико-дендрологічного дослідження, ухваленого до друку вченою радою НПУ ім. М.П.Драгоманова в контексті наукової теми, розроблюваної автором монографії. Перша спроба, як бачимо, цілком вдалася її виконавцеві. Тому слід побажати йому впоратись і з наступною другою частиною двотомника. Його вихід, безперечно, сприятиме подальшому розвитку досліджень з історії науки і техніки в інститутах Міністерства освіти і науки та Академії наук України, її викладанню у вищих учбових закладах. І.С. Кучеров, д-р біол. наук, проф. Й.Й. Сікура, д-р біол. наук, проф.

138

Science and Science of Science, 2010, № 1

Автори номеру Бєсов Леонід Михайлович

—

Вашуленко Олександра Сергіївна

—

Велентейчик Тетяна Миколаївна

—

Глєбова Анастасія Миколаївна

—

Гончарова Тетяна Віталіївна

—

Грига Віталій Юрійович

—

Єгоров Ігор Юрійович

—

Звонкова Галина Леонідівна

—

Івченко Ігор Сергійович

—

Кавуненко Лідія Пилипівна

—

Кот Ольга Віторівна

—

Костенко Олексій Олексійович

—

Кучеров Ілля Семенович

—

Маліцький Борис Антонович

—

Наука та наукознавство, 2010, № 1

д-р іст. наук, профсеор, завідувач кафедри Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» аспірант Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України молодший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України канд. іст. наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України канд. екон. наук, науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України д-р екон. наук, завідувач відділу Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України канд. іст. наук, науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України канд. біол. наук, доцент Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (Київ) канд. екон. наук, заступник директора Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України канд. екон. наук, науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України канд. фіз.-мат. наук, старший науковий співробітник Інституту радіофізики і електроніки ім. О.Я. Усикова НАН України (Харків) д-р біол. наук, професор Інституту природничогеографічної освіти та екології Національного університету імені М.П. Драгоманова д-р екон. наук, професор, директор Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України

139

Онопрієнко Валентин Іванович

—

Онопрієнко Михайло Валентинович

—

Перев’язко Наталія Володимирівна Пилипчук Оксана Олегівна

—

Попович Олександ Сергійович Романець Ореста Володимирівна

—

— —

Сікура Йосип Йосипович

—

Соловйов В’ячеслав Павлович

—

140

д-р філос. наук, професор, завідувач відділу Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України канд. філос. наук, в.о. вченого секретаря Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України аспірант Черкаського державного технологічного університету канд. іст. наук, науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України д-р екон. наук, завідувач міжвідомчої лабараторії НАН та МОН України канд. іст. наук, старший науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України д-р біол. наук, професор, академік АН Угорщини і АН Молдови, головний науковий співробітник Інституту клітинної біології і генетичної інженерії НАН України д-р екон. наук, професор, заступник директора Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України

Science and Science of Science, 2010, № 1

Abstracts B.A.Malitsky From Basic Science to Real Practice of the Innovation-Driven Economic Development The problem of scientific results commercialization is analyzed in light of the idea about science and innovation as the main source for economic growth of countries, civil and moral raising of their citizens and the pillar for statehood. Weak sides and inefficiency of the official policy in science & technology and innovation in Ukraine are shown, which are supposed to be mitigated by the Strategy for the innovation Development of Ukraine, developed for 2010-2020 in light of globalization challenges. The role of basic research in the innovation-driven economic development and its current condition in Ukraine is outlined. The significance of works by G.M.Dobrov in dealing with the above problems is shown in this context, with reference to some of his theoretical and methodological approaches and models. O.S.Popovich, T.M.Velenteychik The Policy of Priorities in Science & Technology and Innovation Development As follows from the Ukrainian regulation, priority fields of science & technology are supposed to have a key role within the system of budgetary support to scientific research. In fact, this system has been standstill in Ukraine since 2006 (when the term of priorities’ validity expired, which was legally approved in 2001), because state S&T programs on priority S&T fields have not been developed and competitions of projects on line of such programs not arranged in Ukraine. In any other country, the validity term for priorities fixed in the expired version of the act would be prolonged to make the system work, if these priorities proved to be correct, and their revision would never understate the significance of fields such as new materials or biotechnology etc. But this logic does not apply in Ukraine, as the Ministry for Finances argues that if new priority fields are not approved by the Verkhovna Rada (Parliament) of Ukraine, then the priorities are none at all and, therefore, should not be financed from the central budget. The article is devoted to analysis of ways out of this critical situation. О.S.Vashulenko, V.Yu.Gryga, І.Yu.Egorov Building up Development Scenarios for Scientific Personnel in Ukraine by Use of Statistical Models The article is devoted to medium-term forecasting of the scientific personnel through redistribution of qualified personnel between various economic activities. Most significant factors are identified, which, if brought to control, enable for accelerating or hampering renovation of the scientific personnel. Three development scenarios for the scientific personnel in Ukraine till 2012 are built on the basis of the constructed multifactor regression model. О.О.Коstenko D.S.Sternberg: A Working Portray The paper shows scientific work of D.S.Sternberg (1874-1934), a physicist from Kharkiv, who worked in the Kharkiv University and the Ukrainian Physics and Technology Institute in 20-30s of the past century. His most significant results are shown through reviewing his original research works in the field of magnetism and generation of electromagnetic vibrations. L.М.Byesov, G.L.Zvonkova Viktor Lvovich Kirpichov, Outstanding Organizer of Engineering Education in Ukraine An account of work of Biktor L. Kirpichov, an outstanding scientist, teacher, organizer of higher technical education in Ukraine, the first director of the Kharkiv Technological Institute and the first rector of the Kyiv Politechnical Institute, «father of Russian engineers», is given. L.P.Kavunenko, Т.V.Goncharova Science and Technology System of the Czech Republic: Analysis of Transformation Aspects The article devoted to transformation specifics of the national science & technology system of the Czech Republic, is the next in the series of studies about science & technology transformations in post-socialist countries. Evolution of science & technology potential in the Czech Republic and its science &technology and innovation position on the European science &technology and innovation scene is shown. Наука та наукознавство, 2010, № 1

141

Содержание НАУКА И ИННОВАЦИОННОЕ РАЗВИТИЕ ЭКОНОМИКИ И ОБЩЕСТВА Малицкий Б.А. От фундаментальной науки к реальной практике инновационного развития экономики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Попович А.С., Велентейчик Т.Н. О политике приоритетов в сфере научнотехнологического и инновационного развития . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13

ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ НАУЧНОТЕХНОЛОГИЧЕСКОГО ПОТЕНЦИАЛА Вашуленко А.С., Грыга В.Ю., Егоров И.Ю. Построение сценариев развития научных кадров в Украине на основе использования статистических моделей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28

МЕТОДОЛОГИЯ И СОЦИОЛОГИЯ НАУКИ Ивченко И.С. Системный подход и его роль в истории дендрологии. . . . . . . . . . 40 Перевязко Н.В. Трансформация научных парадигм в физике на рубеже ХІХ—ХХ ст. в контексте категориального синтеза . . . . . . . . . . . . . . . . 55

УЧЕНЫЕ И НАУЧНЫЕ СООБЩЕСТВА Костенко А.А. Д.С.Штейнберг. Творческий портрет . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64 Романец О.В. Научная школа молекулярной биологии и генетики Сергея Михайловича Гершензона . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74 Бесов Л.М., Звонкова Г.Л. Выдающийся организатор инженерного образования в Украине Виктор Львович Кирпичев . . . . . . . . . . . . 87 Глебова А.Н. В.С.Михалевич и его научная школа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98

ЗАРУБЕЖНАЯ НАУКА. МЕЖДУНАРОДНОЕ НАУЧНОТЕХНИЧЕСКОЕ СОТРУДНИЧЕСТВО Кавуненко Л.Ф., Гончарова Т.В. Научно-технологическая система Чехии: анализ трансформационных аспектов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111

ХРОНИКА НАУЧНОЙ ЖИЗНИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126

142

Science and Science of Science, 2010, № 1

РЕЦЕНЗИИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132 АВТОРЫ НОМЕРА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 139 АННОТАЦИИ (АНГЛ.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141

Наука та наукознавство, 2010, № 1

143

TABLE OF CONTENTS SCIENCE AND INNOVATION IN ECONOMY AND SOCIETY Malitsky B.A. From Basic Science to Real Practice of the Innovation-Driven Economic Development . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Popovich O.S., Velenteychik T.M. The Policy of Priorities in Science & Technology and Innovation Development . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13

PROBLEMS OF SCIENCE & TECHNOLOGY POTENTIAL Vashulenko О.S., Gryga V.Yu., Egorov І.Yu. Building up Development Scenarios for Scientific Personnel in Ukraine by Use of Statistical Models . . . . . . . . . . . . . . . . 28

METHODOLOGY AND SOCIOLOGY OF SCIENCE Іvchenko І.S. Systemic Approach and Its Role in the History of Dendrology . . . . . . 40 Pereviyazko N.V. Transformation of Scientific Paradigms in Physics at Late XIX – Early XX Centuries in the Context of Categorical Synthesis. . . . . . . . 55

SCIENTISTS AND SCIENTIFIC COMMUNITIES Коstenko О.О. D.S.Sternberg: A Working Portray . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64 Romanes O.V. Scientific School of Molecular Biology and Genetics of S.M.Gerschenson. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74 Byesov L.М., Zvonkova G.L. Viktor Lvovich Kirpichov, Outstanding Organizer of Engineering Education in Ukraine. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87 Glebova A.M. V.S.Mikhalevich and His Scientific School . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98

SCIENCE ABROAD. INTERNATIONAL SCIENCE & TECHNOLOGY COOPERATION Kavunenko L.P., Goncharova Т.V. Science and Technology System of the Czech Republic: Analysis of Transformation Aspects . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111

CHORNICLES OF SCIENTIFIC LIFE . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126 REVIEWS. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132 Authors of the issue. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 139 Abstracts (English) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141

144

Science and Science of Science, 2010, № 1

ISSN 0374-3896

НАУКА ТА НАУКОЗНАВСТВО НАУКА И НАУКОВЕДЕНИЕ

SCIENCE AND SCIENCE OF SCIENCE

2010

Редакційна рада Шпак А.П., Стогній Б.С., Яцків Я.С. (Національна академія наук України), Стріха М.В. (Міністерство освіти і науки України), Маліцький Б.А., Храмов Ю.О. (Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.М.Доброва НАН України) Редакційна колегія Маліцький Б.А. (головний редактор), Ван Кецян (Китай), Грачов О.О., Джозефсон П. (США), Дупленко Ю.К., Єгоров І.Ю., Іванова Н.І. (Росія), Кавуненко Л.П., Кияк Б.Р., Кульчицький С.В., Онищенко О.С., Онопрієнко В.І., Орел В.М. (Росія), Павленко Ю.В., Пилипчук О.Я., Пилипчук О.О. (відповідальний секретар), Радошевич С. (Великобританія), Рижко В.А., Рябченко С.М., Савчук В.С., Соловйов В.П. (заступник головного редактора), Тамаш П. (Угорщина), Храмов Ю.О. (заступник головного редактора) Редакционный совет Шпак А.П., Стогний Б.С., Яцкив Я.С. (Национальная академия наук Украины), Стриха М.В. (Министерство образования и науки Украины), Малицкий Б.А., Храмов Ю.А. (Центр исследований научно-технического потенциала и истории науки им.Г.М.Доброва НАН Украины) Редакционная коллегия Малицкий Б.А. (главный редактор), Ван Кэцян (Китай), Грачев О.А., Джозефсон П. (США), Дупленко Ю.К., Егоров И.Ю., Иванова Н.И. (Россия), Кавуненко Л.Ф., Кияк Б.Р., Кульчицкий С.В., Онищенко А.С., Оноприенко В.И., Орел В.М. (Россия), Павленко Ю.В., Пилипчук О.Я., Пилипчук О.О. (ответственный секретарь), Радошевич С. (Великобритания), Рыжко В.А., Рябченко С.М., Савчук В.С., Соловьев В.П. (заместитель главного редактора), Тамаш П. (Венгрия), Храмов Ю.А. (заместитель главного редактора) Editorial Council Shpak A.P., Stogny B.S., Yatskiv Ya.S. (Ukrainian National Academy of Sciences), Stricha M.V. (Ministry of Education and Science of Ukraine), Malitsky B.A., Khramov Yu.A. (G.M.Dobrov Center for Scientific and Technological Potential and Science History of NAS of Ukraine) Editorial Board Malitsky B.A. (Editor-in-Chief), Duplenko Yu.K., Grachev O.A., Josefson P. (USA), Ivanova N.I. (Russia), Kavunenko L.F., Khramov Yu.A. (Deputy Editor-in-Chief), Kiyak B.R., Kulchitsky S.V., Onischenko A.S., Onoprienko V.I., Orel V.M. (Russia), Pavlenko Yu.V., Pilipchuk O.Ya., Pilipchuk O.O. (Organizational Secretary), Radoshevich S. (United Kingdom), Ryabchenko S.M., Ryzhko V.A., Savchuk V.S., Solovyov V.P. (Deputy Editor-in-Chief), Tamash P. (Hungary), Wang Keqiang (China), Yegorov I.Yu. Засновники — Національна академія наук України, Міністерство освіти і науки України, Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.М.Доброва НАН України Свідоцтво про реєстрацію — серія КВ № 767 від 29 червня 1994 року Затверджено постановами Президії ВАК України від 10.05.2000 р. № 1-02/5 (в галузі економічних наук), перелік № 5, та від 11.04.2001 р. № 5-05/4 (в галузі історичних наук), перелік № 8 додатком до Постанови Президії ВАК України від 11.10.2000 р. № 1-03/8 (в галузі філософських наук), перелік № 6 Адреса редакції: 01032, Київ-32, бульвар Т.Шевченка, 60, телефони: 486-95-91, 279-15-30 E-mail: naukoznavstvo@nas.gov.ua